--PAGE_BREAK--Проте мабуть ця спроба не задовольнила Владимира. Причинами його невдачі стало спроба приватної зміни язичества, примушення людям вірити в того, в кого вони не вірять. Проте сама суть – політеїзм так і залишався незайманим. Язичество до моменту утворення сильної централізованої і згуртованої Київської держави вже зжило себе і була потрібна абсолютно інша релігія, здатна додати князівству ідеологічну єдність, об'єднати людей в служінні єдиному богу. Саме така релігія як Християнство найбільш підходила для вирішення задачі становлення релігійної єдності держави, а також відповідала феодальним відносинам, що формувалися. До цього треба додати, що гуманне Християнство легко зливалося з внутрішнім, духовним змістом російської людини.
Волхви були готові формально схвалити християнський вибір Владимира — лише б позбулися язичники Перунова толку.
А ось в Новгороді події розвивалися набагато трагичнее. Іоакимовськая літопис розказує, що там було піднято могутнє антихристиянське повстання, кероване волхвом Солов'єм. Воно було рішуче пригнічено Добриней — дядьком Владимира. Київські ж волхви були набудовані благодушно. Вони рахували торжествуюче християнство тимчасовим явищем. А дарма, дуже скоро християнська держава поставить їх зовні закону.
Трохи більше повезло «арианам». Владимир не став їх забороняти, хоча першість віддавав, поза всяким сумнівом, саме православним. Він укріплював князівську владу, але дотримував певний релігійний «плюралізм». Лише при Ярославі, сині Владимира, відбудеться переосвящение «арианской Десятинній церкві». Тоді, очевидно, і прийшов кінець релігійному плюралізму.
Швидше за все саме терпимість Владимира до «арианам» і стала причиною того, що якийсь літописець «примусив» його вимовити «арианский Символ» віри. Той, хто записав Володимира в «ариане», явно був супротивником канонізації князя. Вона, як відомо, відбулася тільки в XIII столітті. До цього її явно саботували представники візантійського духівництва. Владимир, із їхньої точки зору, подавав не дуже добрий приклад жителям Русі. Він сам хотів стати базилевсом, а базилевс міг бути тільки один і знаходитися йому слідувало в Константинополі.
Владимир був дуже добрим учнем своїх царьградских «наставників». Він вміло поєднував запал релігійного реформатора з холодним розрахунком політика.
5. На підставі документа 6 покажіть, які риси щепив Володимир МоноМах своїм нащадкам? В чому значення цього документа? Прослідіть, чи слухали сини Мономаху “Повчанню” батька?
Володимир МоноМах, великий князь Київський, був сином Володимира Ярославіча і візантійської царівни, дочки імператора Костянтина Мономаху. Твори Володимира МоноМаха написані в XI–початку XII століття і відомі під назвою «Повчання». Вони входять до складу Лаврентьевськой літопису. «Повчання» — це своєрідне зібрання творів князя, включаюче саме Повчання, автобіографію і лист Мономаху князю Олегу Святославічу. Повчання з'явилося політичним і етичним заповітом князя, адресованим не тільки його синам, але і широкому кругу читачів.
На початку «Повчання» Мономах дає ряд моральних повчань: не забувайте Бога, гордості не майте в серці і розумі, старих людей поважайте, «на війну вийшовши, не лінуйтеся, брехню остерігайтеся, напоїте і нагодуєте просячого… Убогих не забувайте, подавайте сироті і вдову розсудіть самі, а не давайте сильним губити людину. Старих шануєте, як батька, а молодят, як братів. Понад усе шануєте гостя. Не пропустіть людини, не приветив його, і доброе слово йому мовитимете». Перед нами моральні повчання, високі етичні заповіти, які мають нескороминуще значення і цінні до цього дня. Вони примушують нас замислюватися про взаємостосунки між людьми, удосконалювати свої етичні принципи. Але «Повчання» – це не тільки зведення побутових етичних порад, але і політичний заповіт князя. Воно виходить за вузькі рамки сімейного документа і придбаває велике суспільне значення.
Володимир МоноМах висуває задачі загальнодержавного порядку, вважаючи обов'язком князя турботу про благо держави, про його єдність. Міжусобні розбрати підривають економічну і політичну могутність держави, тільки мир приводить до процвітання країни. Тому в обов'язок правителя входить збереження миру.
Автор «Повчання» виступає перед нами як високоосвічена книжкова людина, ерудована, чудово що розбирається в літературі свого часу, що видно по численних цитатах, які він приводить.
Поступово «Повчання» переростає в автобіографію, в якій князь розказує, що був учасником 82 великих військових походів. Своє життя він прагнув будувати за тими ж правилами, про які пише синам. Мономах предстає в своєму творі людиною надзвичайно діяльним, ревним поборником освіти. Він вважає, що в побуті князь повинен бути зразком для оточуючих, сімейні відносини потрібно будувати на пошані. В «Повчанні» Мономах охоплює широкий круг життєвих явищ, дає відповіді на багато соціальних і етичних питань свого часу.
Третій твір Володимира МоноМаха — лист до двоюрідного брата Олегу Святославічу, написане з приводу загибелі свого рідного сина Ізяслава, убитого Олегом в бою. Лист мудро і спокійно. Гірко жалкуючи про смерть сина, князь проте готовий все зрозуміти і все пробачити. Війна є війна. Син його загинув, як гине багато хто в бою. Біда не в тому, що на полі лайки загинув ще один князь. Біда в тому, що князівські розбрати і усобиці гублять Російську землю. Мономах вважає, що пора припинити ці братовбивчі війни. Князь пропонує Олегу мир: «Я тобі не ворог, не месник… І мир я тобі пропоную тому що не хочу я відважна, але добра хочу всій братії нашої і землі російської».
Д.С. Лихачев відзначав, що «лист Мономаху дивно. Я не знаю в світовій історії нічого схожого на цей лист Мономаху. Мономах прощає вбивцю свого сина. Більш того, він утішає його. Він пропонує йому повернутися в російську землю і отримати що вважаються по спадку князівства, просить забути образи».
В цілому «Повчання» забарвлено особистим відчуттям, написано в сповідувальному, елегійному тоні, а також відображає бачення житейського побуту і епохи. Всупереч літературним канонам зображення князя, Владимир наділює індивідуальними людськими рисами. Це не тільки воїн, державний діяч, але і людина, що відчуває, страждаючий, гостро переживаючий життєві події. Для нього важливо, щоб діти і інші люди, до яких звернені його слова, прийняли повчання «в серце своє». Його хвилює проблема етичної відповідальності людини, збереження таких відчуттів і якостей, як співчуття, справедливість, честь, працьовитість.
Сам же Мономах емоційно поглинений релігійними відчуттями, оспівуючи божественну гармонію всього сущого, проголошуючи людинолюбство, милосердя Бога, що створив своєю милістю безліч великих чудес і благ, що подарував людям землю і весь навколишній світ.
Захоплено говорить Мономах про «божу мудрість» ради людини. Піднесені слова слідують одне за іншим: «Розум людський не може спіткати чудеса твої. Великий ти, і дивні справи твої і благословенно і славно ім'я твоє у віка по всій землі».
Ідея покаяння, перемоги добра над злом не залишає Мономаху. Вона виражена в листі до Олега Святославічу. Покаятися повинен, по думці князя, що припустився загибель його сина Олег, покаятися повинен і сам Владимир, що не попередив її: Було «слід би тобі, побачивши кров і тіло його, що пов'януло подібно квітці, вперше що розпустився, подібно агнцю заколеному, сказати стоячи над ним, вдумавшися в помисли душі своєї: “на жаль мені, що я зробив! І, скориставшися його неразумием, ради неправди світла цього суєтного нажив я гріх собі, а батькові і матері — слезы”».
Сам же Мономах готовий до страшного суду: «На страшному суді, — пише він, — без обвинувачів сам себе викрию...».
Ліричний початок в посланні наближає його до народної поезії, до пісенної лірики, додає емоційність оповіданню. Так, уподібнення тіла сина квітці, вперше що розпустився, або порівняння невістки, захопленої в полон Олегом Святославічем, з горюючою горлицею на сухому дереві, передбачаюче плач Ярославни в «Слові про полк Ігореве», співвідносяться з елементами народної поезії. А молитва Мономаху, включена в «Повчання», по своїй художній суті близька до пісенної лірики, до народних плачів. «Премудрості наставник і значення подавець, безрозсудним вчитель і жебраком заступник! Затверди в розумі серце моє, владика! Дай мені дар слова, отче, вустам моїм не забороняй волати до тебе. Милостивий, помилуй занепалого!..».
Високі уявлення про етичні цінності автор «Повчання» прагне вселити читачам. В творі також знаходять віддзеркалення деталі реального побуту: з етнографічною точністю передаються історичні події — боротьба з половцями, походи князів. Географічний простір обширно і відображає події російської історії в русі. Перераховуються битви, міста, землі, річки, імена російських князів і половецьких ханів. Описує Мономах і окремі ситуації, моменти битв: «билася дружина моя з ними вісім днів за малий вал і не дала їм увійти до острогу», або, наприклад, драматичну картину походу дружини чисельністю близько ста чоловік, з дітьми і дружинами, з Чернігова в Переяславль. Автор відзначає, як «облизувалися на них, точно вовки, половці, стоячи у перевозу і на горах. Бог і святий Борис не видали мене їм на поживу, неушкоджені дійшли ми до Переяславля».
Соціальна практика і трудова діяльність князя розкривається в наступному його зауваженні: що належало робити отроку його, то сам робив — на війні і на полюваннях, вночі і вдень, в жару і холоднечу, не даючи собі спокою. Сам робив, що було треба.
В цілому «Повчання» розкриває вигляд неабиякого державного діяча російського середньовіччя, людини, в якій утілився ідеал князя, що печеться про славу і честь рідної землі.
II.
1. Які три найважливіші події світової історії характеризували епоху середніх століть?
Кінець Середньовіччя знаменують три події:
1. Епоха географічних відкриттів — подія глобального характеру, що привела до контакту цивілізацій, раніше навіть не підозрюючих про існування один одного, що перетворило Західноєвропейську цивілізацію на світову.
2. Реформація, що поклала край середньовічному универсалізму і що відкрила, серед іншого, дорогу сучасним національним державам.
3. Епоха Відродження, або Гуманізму (діячі якого і придумали термін Середні століття), що породила ідею Людини-бога — істоти, спочатку, розумного і зробленого.
Всі ці події доводяться на кінець XV — почало XVI століття. Це і є рубіж Середньовіччя і Нового часу.
2. Який період у всесвітній історії відомий як епоха Великого переселення народів? Які зміни в житті слов'янських племен відбуваються в цей час?
Велімкоє переселемние наромдов — умовна назва сукупності етнічних переміщень в Європі в IV—VII століттях, головним чином з периферії Римской империи на її територію. Велике переселення можна розглядати як складова частина глобальних міграційних процесів охоплюючі сім-вісім століть. Характерною особливістю переселення був той факт, що ядро Западной Римской империи (включаючи в першу чергу Италию, Галлию, Испанию і частково Дакию), куди попрямувала кінець кінцем маса германских переселенцев, до початку V століття нашої ери вже була достатньо щільно заселена самими римлянами і романизированными кельтскими народами. Тому велике переселення народів супроводилося культурними, мовними, а потім і релігійними конфліктами між німецьким і романізованим населенням. Великі переселення заклали основу протистояння між німецькими і романськими народами в якому то значенні дійшов і до наших днів. В переселенні брали активну участь славянские народи тюрки, иранцы і финно-угорские племена.
3. В чому значення візантійського варіанту православ'я? Який вплив надала візантійська православна церква на затвердження християнської культури у слов'ян? Яке значення мало ухвалення християнства для розвитку Стародавньої Русі?
Візантія була спадкоємицею античної Греції, зберігаючи значну частину її культурного багатства. Православ'я прийшло в нашу країну не випадково, і справа не тільки у впливі Візантії. Православний варіант християнства якнайповніші відповідав російським особливостям.
Складні природно-кліматичні умови надали пряму дію на тип російської державності. При відносно низькому об'ємі сукупного продукту в країні неминуче створювалися жорсткі важелі державного механізму, направлені на вилучення тієї частки додаткового продукту, яка йшла на споживання самої держави і суспільства в цілому. Саме звідси йде багатовікова традиція деспотичної влади в Росії.
Низька врожайність, залежність результатів праці від погодних умов детермінували надзвичайну стійкість патріархальних відносин і громадських інститутів, що були певним соціальним гарантом виживає основної маси населення. Періодичні земельні переділи, допомога общини господарствам, що розорилися, сумісну працю породили і закріпили зрівняльні і колективістські тенденції.
Відсутність значного додаткового продукту уповільнювала обмін, не виробило органічних традицій підприємницької, комерційної діяльності. В Росії заняття торгівлею ніколи не мало високого суспільного статусу і престижу. Російська людина — поганий торговець (на це указував ще В.І. Ленін), і, як правило, програє в умовах ринкової економіки представникам інших народів.
Вказані особливості сформували свого роду «неринкової психології» і таких якостей національного характеру і політичної культури як невибагливість, непрактичність, небажання гнатися за багатством, пасивність, аполітичність, конформізм. Аграрний характер економіки зумовив тягу до традиціоналізму, сприяв вкоріненню звичок, недовірливе відношення до нового, боязнь змін (наприклад, реформ).
Слід також відзначити віротерпимість православ'я. В Росії не було аналога інквізиції, церква не організовувала хрестових походів. В осоружному випадку країна загрузнула б в нескінченних релігійних війнах, розтрачувавши сили, необхідні для внутрішнього саморозвитку. Така позиція влаштовувала і світську владу, оскільки в результаті «м'якої колонізації» довколишніх територій Росія із самого початку складалася не тільки як полиэтническое, але і багатоконфесійна держава.
Прийнявши православ'я — християнську віру Росія на перших порах зближувалася з Європою, але з часом в соціально-політичному плані вона все більше і більше віддалялася від неї. Можна затверджувати, що російська цивілізація і російська (православна) політична культура є швидше східною, ніж західними. Для них характерна авторитарна влада, відсутність демократичних традицій, величезна роль держави і колективу, пріоритет суспільних інтересів, зневага до прав окремої людини, культ особи вождя і т.п. Церква не тільки освячувала, але і санкціонувала ці особливості, адже релігія є ядром, якщо не фундаментом, менталітету народу.
4. Які особливості економічного розвитку Староруської держави?
Формою налогов в Стародавній Русі виступала дань, яку виплачували підвладні племена. Частіше за все одиницею оподаткування виступав «дим», тобто будинок, або сімейне вогнище. Розмір податку традиційно був в одну шкуру з диму. В деяких випадках, з племені вятичей, бралося по монеті від рала (плуга). Формою збору дані було полюдье, коли князь з дружиною з ноября по апрель об'їжджав підданих. Русь ділилася на дещо податных округів полюдье в киевском окрузі проходило по землях древлян, дреговичей, кривичей, радимичей і северян. Особливий округ був Новгород, що виплачує близько 3000 гривен. Максимальний розмір дані по пізній венгерской легенді в X столітті складав 10 тис. марок (30 або більше тисяч гривень). Збір дані здійснювали дружини по декілька сотень воїнів. Пануюча этно-станова група населення, яка називалася «русь» виплачувала князю десяту частину від своїх річних доходів.
В 946 року після придушення повстання древлян княгиня Ольга провела податкову реформу, упорядкувавши збір дані. Вона встановила «уроки», тобто розміри дані, і створила «цвинтарі», фортеці на шляхи полюдья, в яких жили князівські адміністратори і куди звозилася дань. Така форма збору дані і сама дань називалися «повоз». При сплаті податку піддані одержували глиняний друк з князівським знаком, що страхувало їх від повторного збору. Реформа сприяла централізації великокнязівської влади і ослабленню влади племінних князів.
Найважливішими торговими шляхами Стародавньої Русі були:
Шлях «из варяг в греки», що починався з Варяжского моря, по озеру Нево, по річках Волхов і Днепр що виходив в Чёрное море, Балканську Болгарию і Византию (цим же шляхом, ввійшовши з Чорного моря в Дунай, можна було потрапити в Великую Моравию);
продолжение
--PAGE_BREAK--