14

Міністерство освіти і науки України

Контрольна робота на тему:

Володимир Великий. Соціально-політичний портрет.

План

Вступ.

1 Державницька діяльність Володимира Великого.

2 Хрещення Русі.

3 Культурно-освітня діяльність князя Володимира.

Висновки.

Література.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Надзвичайно великою є роль історичного досвіду у процесі національного відродження нашого народу, в розбудові незалежної Української держави. Звернення до історії пробуджує національні та громадянські почуття, посилює історичну відповідальність дослідників. Питання про те, який внесок зробив Володимир Великий у розбудову Київської Русі, яке значення мали його реформи в усіх сферах діяльності має сьогодні не лише науково-пізнавальне, але й практичне значення.

Актуальність вивчення проблеми сьогодні зумовлюється також тим, що, по-перше, в наш час значно підвищується інтерес в пошуках шляхів і способів виходу суспільства з кризи, побудови демократичної правової держави; по-друге, формування і розвиток національної самосвідомості громадян України посилюють інтерес до історії країни та видатних осіб, які визначили хід історичних процесів.

Отже, актуальність дослідження даної проблеми зумовлюється не лише необхідністю її методологічного переосмислення, а й потребою історіософського підходу до питань участі Володимира Великого в історичному процесі, впливу на розвиток Київської Русі, нормативно-ціннісні критерії оцінки діяльності князя в цей історичний період.

Обєктом історичного аналізу є реформаторська діяльність Володимира Великого у сфері державотворення, релігії, культури і освіти.

Предметом дослідження є основні напрямки і форми діяльності Володимира Великого.

Мета: показати становище Київської Русі та діяльність Володимира Великого; розкрити його роль в державному та національно-культурному розвитку країни в контексті складних історичних подій, виявити внесок Володимира в піднесенні національної свідомості руського народу, посиленні його державницьких настроїв та зміцненні авторитету держави.

Досягнення поставленої мети передбачає розвязання таких завдань:

- проаналізувати політику Володимира Великого в питанні державотворення;

- проаналізувати основні напрямки і форми релігійної діяльності Володимира;

- розкрити внесок Володимира в розвиток національної культури.

Основним джерелом, з якого можна почерпнути відомості про Володимира великого є літопис “Повість минулих літ” 1, авторство якого приписують Нестору. До теми діяльності Володимира Великого вперше звертались такі дослідники: Головатенко в праці “История России: спорные проблемы.”2, Костомаров М.І “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей”3, Соловьев С.М. “Сочинения. Книга I”4, Карташев А.В. “Очерки по истории русской церкви” т.I5. Не обминули увагою цю тему українські вчені: Грушевський М. Історія України-Русі 6, Крипякевич І.П. Велика історія України7, Аркас М. Історія України-Русі 8, Шокалюк О.І. Історія України 9, Сергієнко Т.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до кінця 18-го століття) 10 та ін.

1 Державницька діяльність Володимира Великого

Володимир Великий (980-1015) - один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: остаточно підкорив вятичів, радимичів, повернув Перемишль і Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань. В 988р. Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях. Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну, найбільшу європейську державу. “На початку князювання Володимир мусив покласти багато труду у те, щоби утримати разом різнорідні землі і племена. Коли почалася боротьба між Святославичами, дальші землі не почували над собою сильної влади і почали жити своїм окремим життям, як жили колись, у давні часи. Треба було наново силою притягати їх до державної організації. Протягом кількох років Володимир безнастанно був у воєнних походах, з військом виправлявся в різні сторони.” 11 Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки могли володіти Руською державою, яка на той час мала консолідуючу роль. Поділ держави на уділи сприяв зміцненню Русі. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя.

“Володимир був першим реформатором на Русі. Якщо Олег, Ігор, Святослав ставили понад усе військові походи, менше займаючись внутрідержавними справами, то Володимир і діяльність за межами країни підпорядковував завданням внутрішнього життя. “Якщо його попередники були типовими володарями дофеодальної (родоплемінної) епохи, то Володимир своєю діяльністю обєднав обидві історичні епохи: родоплемінну і феодальну.” 12

Він усвідомив необхідність проведення правової реформи. У
"Повісті минулих літ" вказується, що Володимир думав і про ратні справи, і про "устав земний", і про державне будівництво, і про регулювання суспільно-правових відносин у державі 13.

Близько 988 р. Володимир продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає обєднаною державою.

За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнословянської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході - Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні - Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Протягом ІХ - першої третини ХІІ ст. державне, суспільне, економічне й культурне життя Давньої Русі зосереджувалося в Києві й навколо Києва, в Середній Наддніпрянщині. Незабаром по утвердженні в Києві Володимир почав будівництво міської фортеці площею близько 10га.

Роки князювання Володимира в Києві дехто з істориків називає богатирською добою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, а звитяжні успіхи руської зброї прославили країну на увесь середньовічний світ.

Володимир приділяв велику увагу захисту рубежів країни від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня (була створена складна система валів, фортець, укріплених міст).

Володимир був помітною політичної фігурою і на міжнародній арені. Його шлюб із сестрою візантійського імператора принцесою Анною, укладений під тиском Володимира (військовий похід на Херсонес, нині - Корсунь), зробив його рівним імператорові.

2 Хрещення Русі

За Володимира в 988 р. на Русі було прийняте православне
християнство з Візантії, яке стало єдиною державною релігією.

“Вибір віри”, зроблений 988 року князем Володимиром Святославовичем, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне тяжіння , і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані шляхом із варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки.

Спільність, яка наприкінці I тис. н.е. складалася з різних північно-германських, словянських та фінських елементів, стала перетворюватися в народ, обєднаний не тільки політично, але і духовно, тобто релігійно. Повільне поширення християнства серед варязьких і словянських дружинників почалося в IX столітті. Первісне водохрещення приймали деякі воїни, які брали участь в набігах на Візантію, і в торгівлі з християнами-греками (зміна віри дружинників була справою цілком природним: вони багато часу проводили в походах, у чужоземних краях і в тому числі й у Візантії, де бачили прекрасні храми, урочисті служби, порівнювали свої культи з християнською вірою).

Племінні, язичницькі вірування були, як правило, засновані на нерозумінні впливу на людину якихось малоприємних, невідомих сил. Уявлення про ці сили співвідносилися з родоплемінним побутом, з особливостями місцевості, зі специфічними заняттями населення, Тому серйозні зміни в побуті ставили під сумнів різні елементи вірування, породжували релігійну кризу(так, племена, які вірили у духів гір, не могли зберегти своїх представлень про них, переселившись на рівнину). Не дивно, що найбільшу сприйнятливість до зміни релігії показувала сама активна частина суспільства: воїни і купці. Деякі історики, приймають факт водохрещення Аскольда і Дира, що ходили на Константинополь у 860 році. Але це був не державний вибір віри, а особистий. Проте водохрещення окремих впливових людей сприяло знайомству всього населення з християнством, але дійсних фанатів язичництва було небагато, хоча обряди любили і відбувалися. У містах на шляху з варяг у греки було багато купців, серед яких було багато християн. Також багато хрещених було серед дружинників. У той час, у середині X в., у Києві стояла церква Іллі Пророка. В 2-ий половині X в. існували православні храми в Новгороді, в інших містах на шляху з варяг у греки.

Вдова Ігоря Ольга, що керувала державою по смерті чоловіка, прийняла водохрещення, але невідомо точно, де і коли прийняла водохрещення Ольга. Легенда і руський літопис звязує цю подію з відвідуванням Константинополя (955 чи 957 р.), де Ольга вела переговори з імператором Костянтином. Однак, у його докладних записках про водохрещення Ольги не згадується.

“Скоріше Ольга хрестилася ще до відвідування Константинополя (у столицю Візантії вона прибула зі священиком, скоріше духівником княгині.)”15.Так чи інакше, Ольга стала православної, а її народ, у цілому, залишався язичеським.

У X в. Відбувалася дуже повільна християнізація Русі. Цей процес майже не торкався хліборобів, що жили поза містом, і мисливців. Православя поступово здобувало статус релігії, терпимої в державі, але не державної. Поширення християнства в князівському і дружинному середовищі (у той час вони певною мірою збігалися) відбувалося, як я уже відзначав, швидше.

Поступово створювалися передумови для офіційного визнання нової релігії і для масового водохрещення східних словян.

Хрещення Володимира та його одруження на сестрі візантійського імператора ввело київських володарів до християнської сімї європейських правителів.

Навесні 990р. князь з молодою дружиною повернувся до Києва й заходився насаджувати християнство. Руські люди неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів. Тому християнізація Русі розтяглася на кілька століть. Але вирішальний крок на тому шляху було зроблено.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнословянська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами.

Християнська церква освячувала князівську владу, що зміцнювало її авторитет. Вона прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великих феодальних власників, а також християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської культури кращими надбаннями християнського світу. Воно привело до нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми. Все ж прийняття християнства на Русі не перебувало в односторонній залежності від її міжнародних інтересів та звязків.

Прийняття християнства було передусім наслідком соціально-економічного. політичного і культурного розвитку східного словянства. Відомо, що християнство поширювалося з давніх часів у Криму. Протягом IX ст. воно набуло поширення і в Києві. Історична наука вказує на християнізацію Русі за часів князя Аскольда. За візантійськими джерелами, 860р. русичі здійснили похід на Візантію і ледве не захопили Константинополь. Імперія змушена була укласти договір, одним з важливих питань якого було хрещення Русі. Однак християнство не стало панівною ідеологією, бо хрестилася лише певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Переконливо на ці процеси вказує
І. Крипякевич: "Є вістки, що князі, які ходили походами на Крим і Малу Азію на початку IX ст.. навернулися до християнства; також Аскольд міг бути християнином, бо на його могилі поставлено церкву. За Ігоря частина княжої дружини була вже християнська і складала присягу в церкві св. Іллі в Києві. Нарешті, Ольга була християнкою. Але християнство не було ще одинокою релігією; поруч з ним існували ще інші вірування… Володимир вирішив дати християнству становище державної релігії” 14.

Християнство відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за часів правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. В цей період відходив у минуле родоплемінний побут словян, завершувалося обєднання східнословянських земель у складі Київської держави.

3 Культурно-освітня діяльність князя Володимира

Разом з християнством на Україні зявились перші школи. Володимир “почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку; матері тих дітей плакали за ними, бо ще не утвердились у вірі, - плакали якби по померлих”. 16. Школа мала на меті підготувати духовенство, якого багато треба було для країни з новою релігією, а також урядовців для держави. Школи було спочатку засновано при єпископських кафедрах та при великих церквах. Навчання обмежувалось читанням, письмом та вивченням святого письма. “Учило само духовенство, зразу певно тільки болгарські священики, що могли з дітьми порозумітися, пізніше підучені місцеві сили. Школа вводила молоде покоління у культурний світ”17. Про рівень навчання свідчить те, що з Володимирової школи вийшов митрополит Іларіон, який мав добру освіту, не поступаючись візантійській, та прославився як проповідник. Сам Володимир “любив слова книжні”, про пише Нестор-літописець, та дав дітям добру освіту.

При церквах і школах зявились перші бібліотеки, в яких були книги переважно релігійного змісту.

Висновки

1.Володимир провів адміністративну реформу, знищивши сепаратизм племінної верхівки; зміцніла система державної влади не лише в центрі, але і на місцях.

2.Київська Русь перетворилася в централізовану феодально-монархічну найбільшу європейську державу.

3.Володимир продовжив адміністративну реформу батька, усунув від влади племінних вождів, а на їх місце посадив власних синів. У віддалені землі князь відправив своїми намісникам вірних йому бояр. Він стає верховним володарем у країні. І відтоді Київська Русь стає обєднаною державою.

4.За Володимира загалом завершився процес складання державної території, визначилися її кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнословянської етнокультурної спільності.

5.За Володимира Великого було прийнято християнство, що мало такі наслідки:

5.1 Християнська церква освячувала князівську владу, що зміцнювало її авторитет. Вона прискорила розвиток феодальних відносин, оскільки монастирі поступово перетворювалися на великих феодальних власників.

5.2 Християнство сприяло розвитку освіти, збагаченню руської
культури кращими надбаннями християнського світу. Воно привело до нових звичаїв і більш гуманних моральних норм у стосунках між людьми.

5.3 Християнство допомогло налагодженню більш тісних міжнародних звязків Русі з християнським світом.

Отже, християнство відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за часів правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. В цей період відходив у минуле родоплемінний побут словян, завершувалося об єднання східнословянських земель у складі Київської держави.

6. За Володимира Великого почали розвиватися наука та освіта, зявилися перші школи та бібліотеки.

Література:

1. Повість минулих літ./ Літопис руський. К., 1989. С.8-15.

2. Головатенко История России: спорные проблемы. - М., 1992.

3. Костомаров М.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелях

4. Соловьев С.М. Сочинения. Книга 1.- М., 1989.

5. Карташев А.В. Очерки по истории русской церкви. Т.1 - М., 1994.,

6. Грушевский М. Історія України-Русі. В 11 томах, т.1-2 - К., 1991.

7. Крипякевич І. Велика історія України: У 2-х томах. - Том 1. - К.: Глобус, 1993. - 352 с..

8. Аркас Історія України-Русі., Т.1, С.3-70.

9. Шокалюк О.І. Історія України. Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004.- 276 с., С. 4-30

10. Сергієнко Т.Я., Смолій В.А. Історія України (з найдавніших часів до кінця 18-го століття). - К., 1994, С.15-67.

11. Шокалюк О.І. Вказ. праця. - С.17.

12. Крипякевич І. Вказ. праця. - С.116

13. Повість минулих літ. Вказ. праця. - С.10

14. Крипякевич І. Вказ. праця.- С.50

15. Костомаров Вказ. праця. - С.15

16. Повість минулих літ. - Вказ. праця. - С.11

17. Крипякевич І. Вказ. праця. - С.51