Розвиток самосвідомості і самооцінки

Самостійна роботаз психології
Тема:
”Розвиток самосвідомості
і самооцінки”
Зміст
Початок розвивання самосвідомості.
Дитяча самосвідомість.
Самосвідомість підлітка.
Розвиток свідомості. Окремі прояви самосвідомості (самооцінка, самопізнання, самоспостереження і т.д.)
Онтогенетичний розвиток самопізнання.
Зміст самооцінки.
Розвиток самосвідомості починається на найбільш ран­ніх етапах онтогенезу з вирізнення дитиною себе із світу предметів та інших людей. Спочатку вона не відрізняє себе від інших, не може вона відрізнити і свої рухи, які робить, від тих, що належать їй же, але здійснює їх дорослий під час догляду за нею. Перші ігри дитини — спочатку з частинами свого тіла (ручками, ніжками), а потім і з предметами зов­нішнього світу — засвідчують наявність первинної дифе­ренціації активної та пасивної її ролі в руховій діяльності. У цій діяльності, у маніпулюванні предметами та у взаємовідносинах з дорослими поступово усвідомлюються фізичне «Я» дитини, окремі органи чуття і частини тіла. Досвід сприй­няття і рухів дає можливість дитині усвідомити власні сен­сорні та моторні можливості. Через синтез окремих уявлень у неї виникає первинний образ власного тіла, що вияв­ляється у здатності володіти його частинами і виконувати довільні рухи. Разом із тим відбувається і виокремлення; дитиною себе з простору, в якому вона перебуває.
Суттєвою умовою розвитку самосвідомості є поява в ди­тини здатності до самостійного пересування у просторі. Цей факт започатковує нові форми взаємин з дорослими, що відкриває нові шляхи і джерела пізнання власних можли­востей, розширює межі пізнання себе як самостійного суб'єкта.
Особливе значення у розвитку самосвідомості має ви­никнення й розвиток мовлення, що на якісно новому рівні включає дитину в сферу взаємин з дорослими та іншими дітьми. На основі мнестичної функції мовлення вона за­пам'ятовує епізоди, події свого життя, поступово акумулює пізнавальний і афективний досвід стосовно самої себе, а розвиток складніших форм мислення дає підстави поступо­во узагальнювати цей досвід.
Подальший розвиток дитячої самосвідомості пов'язаний з виокремленням спонук до виконуваних дій, регулюванням їх у часі. Спонуки виражаються головним чином у бажаннях дитини. Усвідомлення бажання, віднесення його до самої себе, усвідомлення дії як засобу реалізації цього бажання пов'язані з.формулюванням дитиною мети свого вчинку, здатністю зберегти цю мету й практично реалізувати її. І хоча перші форми мотивації дій дитини ще недосконалі — мотиви дитини на ранніх рівнях онтогенезу ще нестійкі, зазнають імпульсивних впливів, — саме з усвідомлення спонук своїх дій починається виокремлення духовного «Я» малюка.
Третій рік життя — період інтенсивного психічного роз­витку. Якщо раніше дитина не мислила себе окремо від звичних умов, відчувала себе злитою з оточуючими, називала себе ім'ям, говорила про себе в третій особі, то в трирічному віці це злиття дитини з оточенням несподівано зникає. Особистість вступає у той період, коли потреба в утвердженні та завоюванні своєї самостійності призводить до цілої низки конфліктів. Передусім це протиставлення себе оточуючим, яке здебільшого має негативний характер. Найчастіше дитина не має на меті нічого поганого — вона лише бажає випробувати власну незалежність, відчути власне існування.
Розвиток самосвідомості після трьох років відбувається в на­прямку дедалі більшого самоствердження особистості дитини, відбувається подальше накопичення пізнавального, афек­тивного та вольового досвіду, що відбивається на дифе­ренціації самооцінок і зростанні їхньої адекватності.
У період від 7 до 12 років процес розвитку самосві­домості відбувається повільно, без помітних стрибків і криз. Накопичуються психічні резерви, що готують перехід само­свідомості до важливішої її генетичної форми в підлітковому віці. Підлітковий вік — це другий критичний період (після кризи трьох років) у психічному розвитку дитини, суттєвий для генезису самосвідомості.
У 12 років увагу дитини знову починає привертати влас­на особистість. Однак нова криза розвивається в напряму, немовби протилежному до ранньої. Вона теж починається з протиставлення, але спрямованого не стільки на самих людей, скільки на пов'язані з ними звички, стосунки та їхні прояви у ширшому контексті моральних норм і позицій. Якщо трирічна дитина намагається наслідувати дорослого, то підліток, навпаки, прагне відрізнятися від нього, проти­ставляти себе йому, бути самостійним. Якщо у трирічної дитини самостійність стверджується у сфері здійснення яки­хось практичних дій, то в підлітків прагнення до самостій­ності виражається у виникненні усвідомлення своєї причет­ності до дорослих, хоча інколи подібне усвідомлення суперечить фактичним можливостям підлітка.
Основними причинами, що впливають на виникнення новоутворень у самосвідомості підлітка, є насамперед со­ціальні умови його життя, що висувають нові вимоги до його поведінки й діяльності в навчанні, в системі відносин з дорослими тощо. Крізь ці умови заломлюються ті біологічні (статеве дозрівання, нейрогуморальні зміни) і психологічні (ускладнення форм абстрактно-логічного мислення, дифе­ренціація й уточнення емоційної сфери, розширення сфери вольової активності та ін.) зміни, без яких важко зрозуміти особливості самосвідомості підлітка, усю її складність і суперечливість.
Вперше в розвитку особистості окремі прояви самосвідомості — са­моспостереження, самопізнання, ставлення до себе, саморегу­лювання діяльності та поведінки — стають необхідними пот­ребами. Вони стимулюються прагненням до самовиховання, до цілеспрямованої зміни себе у зв'язку з усвідомленням власних психологічних невідповідностей зовнішнім вимо­гам, ідеалам, моральним взірцям.
Інтерес до себе, бурхливе зростання самоусвідомлення ззовні виглядають як раптовий «вибух». Здається, що вони виникають із нічого. Проте психологічні дослідження свід­чать, що інтерес підлітка до свого внутрішнього світу, роздуми про себе, про свої стосунки з іншими, своє місце в колективі виникають на основі його інтересу до інших лю­дей і передусім однолітків. Розвиток інтересу до інших зу­мовлений новими формами спілкування підлітків між со­бою. Воно будується на спільних цікавих справах, обгово­реннях тощо. Встановлюються глибші особистісні взаємини, пов'язані з різноманітними почуттями (симпатії, дружби, кохання та ін.).
Результати самоспостереження й самоаналізу, до яких підліток звертається досить часто, фіксуються в його само­оцінці. Розвиток самооцінки підлітка — складний і супе­речливий процес. Підліток визначає для себе «еталон доро­слості», через який він сприймає й оцінює себе, але який, однак, не завжди відповідає його можливостям. Як наслідок — самооцінка підлітка нерідко коливається, вона нестійка І загалом неадекватна. Він або недооцінює, або, навпаки, пе­реоцінює себе; рівень його домагань часто не відповідає рівневі фактичних досягнень. Поведінка, що регулюється такою самооцінкою, може призвести до конфліктів з ото­чуючими. Проте це не означає, що розвиток самооцінки під­літка йде негативним, хибним шляхом. Така неадекватність є віковою нормою, вона цілком закономірна і є джерелом самовиховання особистості, її подальшого розвитку.
Самооцінка підлітка на всіх рівнях свого розвитку вклю­чається у внутрішню регуляцію поведінки, діяльності, спіл­кування. Водночас і самі психологічні умови діяльності, спілкування здатні здійснювати зворотний вплив на рівень саморегуляції. Так, у підлітка зі сталою й адекватною самооцінкою, який перебуває в умовах, що сприяють задоволен­ню його потреби у самоствердженні, моральна саморегу­ляція поведінки проявляється на достатньо високому рівні, відбувається її подальший розвиток. Якщо ж підліток з такою самооцінкою потрапляє в такі умови спілкування, де постійно стикається з недооцінкою його можливостей, об­меженням самостійності, приниженням гідності й регла­ментацією дій, саморегуляція порушується.
З розвитком усіх сфер самосвідомості, формуванням на­вичок і вмінь роботи над собою зменшується розрив між прагненням підлітка вдосконалювати себе й реалізацією цього прагнення в діяльності, поведінці та спілкуванні. І тоді са­мовиховання з епізодичного самозмінення стає постійною влас­тивістю особистості, її потребою. Позитивні наслідки само­змінення стимулюють підлітка до подальшого самовихо­вання.
Підлітковий етап генезису самосвідомості має особливу значущість для розвитку особистості, оскільки саме на цій стадії вона піднімається на якісно новий ступінь, що знаменує початок її зрілості.
Отже, при переході від однієї стадії до іншої відбувається послідовне ускладнення, розширення сфери діяльності й під­вищення ролі самосвідомості в процесі загального психічного розвитку особистості. Як уже зазначалося, між окремими стадіями самосвідомості існують внутрішня наступність, спад­коємність — це означає, що кожна вища стадія розвитку не просто заперечує попередню, а й містить у собі поряд із мінливими, частковими компонентами акумульовані на по­передніх стадіях стабільні, інваріантні компоненти — як у засобах функціонування самосвідомості, так і в її змісті.
Загальні особливості онтогенезу самосвідомості — опо­середкований і безперервний характер розвитку, інтегратив­на тенденція, розгортання в часі, стадіальність, наступність стадій, діалектика мінливого і стійкого в засобах здійснення процесів самосвідомості та її змісті —стосуються кожної із сфер самосвідомості. Ці загальні особливості мають і спе­цифічне вираження в онтогенетичних лініях самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе й саморегулювання.
Онтогенетичний розвиток самопізнання як і інших сфер самосвідомості, —це процес, що розгортається в часі. Умов­но в генезисі самопізнання можна виокремити два основ­них рівні. Перший, специфічний для ранніх онтогенетичних етапів розвитку людини — приблизно до підліткового віку, вирізняється невеликим ступенем інтеграції. Уявлення про себе тут немовби «вписані» у конкретну ситуацію, вони ба­гаті на безпосередній, чуттєвий зміст. Хоча вже відбувається формування деяких відносно сталих сторін уявлення про своє «Я», але ще немає цілісного, узагальненого, суттєвого розуміння себе, пов’язаного з наявністю поняття про себе.
Основними способами пізнання себе найпершому рівні самопізнання є самосприймання та прості форми самоана­лізу, що не зникають і на подальших стадіях розвитку само­свідомості, для яких вони є вихідним моментом, чуттєвою основою.
Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе здійснюється не в рамках «Я та інша людина», а в межах «Я та Я» і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе. Про­відним способом вивчення власного внутрішнього світу ста­ють складні форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені мотиви оцінюються людиною з точки зору розуміння вимог суспільства до неї та власних вимог до себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки з певною мотивацією; їх аналізу й оцінки відбувається усві­домлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та про­аналізовані стани і властивості. Власне «Я» починає усві­домлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття.
Якщо розвиток в онтогенезі процесів мислення внутріш­ньо зумовлює розвиток самопізнання, то й генезис емо­ційно-ціннісного ставлення до себе передусім залежить від розвитку емоційної сфери дитини, її емоційного досвіду в цілому. Інтеграції емоційно-ціннісних ставлень до себе пе­редує первинна диференціація: емоцій, що відбувається вже після першого року життя. Дитина відчуває радість від усві­домлення своїх можливостей, від доступного їй перетворен­ня навколишнього середовища, і ця радість виступає як «підкріплення» дій, що виконуються. Тому дитина і наступ­ного разу наважується на ті самі або ще складніші дії. З окремих емоційних реакцій виникають комплексні емоційні утворення, такі, наприклад, як відчуття гордості, задоволен­ня собою, радість успіху. В подальшому ця радість від влас­них успіхів дедалі глибше усвідомлюється. Окремі емоційні реакції дитини, що були спочатку ситуативними, тимча­совими, нестійкими, стають стійким емоційним ставленням до себе.--PAGE_BREAK--
Процес розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе відбувається в напрямку, з одного боку, уза­гальнення більш або менш однорідних, близьких за своєю модальністю і змістом переживань у складні почуття, а з іншого —диференціації на новому, вищому рівні почуттів з різним смисловим значенням. Різноманітні почуття, емо­ційні стани, пережиті в різний час, у різних життєвих си­туаціях у зв'язку з роздумами про себе, розумінням себе тощо, становлять емоційний «фонд» самосвідомості, який, включаючись на будь-якому рівні у процеси самопізнання та саморегулювання, значною мірою спрямовує їх, надає їм індивідуального, особистісного характеру і сам постійно уточнюється.
Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе — з іншого, поєднуються в особливе утворення само­свідомості особистості — її самооцінку.
Зміст самооцінки має багато аспектів, так само склад­ною й багатоаспектною є сама особистість. Він охоплює світ: її моральних цінностей, стосунків, можливостей. Єдина ці­лісна (глобальна) самооцінка особистості формується на ост нові самооцінки окремих сторін її психічного світу (част­кових самооцінок). Кожний з компонентів самооцінки, гас відображає ступінь знання особистістю відповідних її якос­тей і ставлення до них, має свою лінію розвитку, через що весь процес утворення загальної самооцінки має суперечливий і нерівномірний характер. Самооцінка різних компо­нентів особистості може перебувати на неоднакових рівнях стійкості, адекватності, зрілості. Форми взаємодії самооці­нок — єдність, узгодженість, взаємодоповнення, конфліктні стосунки — передують процесові утворення єдиної само­оцінки, супроводжують його і виявляються в постійних, іноді болісних і невдалих пошуках особистістю самої себе, в безперервній увазі до свого внутрішнього світу з метою зро­зуміти свою цінність у суспільстві, знайти своє місце у складній системі соціальних, професійних, сімейних і особистісних стосунків.
За внутрішнім устроєм самооцінка включає змісти, що можуть мати різні рівні усвідомленості. Це пов'язане з чим, що результати самопізнання і ставлення до себе, на основі яких формується самооцінка, також можуть виявлятися на різних рівнях усвідомленості. Тобто знання себе й емоційно-ціннісне ставлення до себе мають неоднаковий ступінь яскравості й виразності. Вони можуть існувати й на неусвідомлених думок і почуттів, у формі інтуїції — неясного усвідомлення, що не знайшло адекватного вираження вигляді певного передчуття. Інколи перевага експресивно моменту в складі самооцінки позбавляє її внутрішньої ло­гіки, аргументованості, послідовності, співвіднесеності зі справжніми особливостями особистості.
У процесі формування єдиної самооцінки особистості провідна роль належить її раціональному компоненту. Саме на основі самоаналізу відбувається немовби виявлення не­достатньо чітких компонентів самооцінки та їх переведення зі сфери неусвідомлюваного в сферу свідомого. Самооцінка формується за більш або менш активної участі самої осо­бистості та відображає якісну специфіку її психічного світу, не збігаючись іноді в деяких елементах, а зрідка й повністю, з об'єктивною оцінкою особистості; її адекватність, істин­ність, логічність і послідовність установлюються на основі реальних проявів особистості в діяльності, поведінці. На кожному конкретному етапі розвитку особистості самооцін­ка, з одного боку відображає рівень розвитку самопізнання та емоційно-ціннісного ставлення до себе, з іншого — є важливою внутрішньою умовою їхнього розвитку.
На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки ви­являється в кожному віці і має стійке індивідуальне ви­раження.
Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка імпліцитно існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю стійкістю й глибиною самооцінки.
Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.
Використана література.
1. Психологія (підручник) Ю.Л.Трофімов.