Реферат на тему:
Реформи 17-18 ст. в Російській імперії
План
Вступ
1. Характеристика епохи — рубіж XVII-XVIII ст.
2. Реформа в області освіти
2.1 Відкриття шкіл різного типу
2.2 Перші підручники
2.3 Розвиток науки. Установа Академії наук
3. Церковна реформа
4. Новини в архітектурі
4.1 Санкт-Петербург
5. Зміна в побутовому устрої суспільства
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Епоха Петра I є великим інтересом для вивчення і дослідження, оскільки розглядаючи її, можемо аналізувати величезний процес розвитку і зростання Російської держави, перетворенням Росії з дикого деспотичного царства Московського у Велику імперію. Перетворення Петра Великого, його діяльність, особа, роль в долі Росії — питання що цікавлять і привертають увагу дослідників нашого часу вивчають не менше чим в минулі століття. Останнім часом багато письменників, публіцисти, продовжуючи в цьому відношенні традиції слов’янофільській і народницькій історіографії, пишуть про те, що не буде Петра і його перетворень, розвиток Росії міг піти по іншому, менш драматичному шляху. Питання в тому, якою мірою перетворення були випадкові або закономірні, чи означали вони радикальний розрив спадкоємності історичного процесу або, навпаки, були його логічним продовженням, чи був Петро великим перетворювачем або тираном виник давно, чи не в саму епоху перетворень. Різні історики по-різному оцінюють Петра і його діяльність. Одні, захоплюючись ним, відсовують на другий план його недоліки і невдачі, інші, навпаки, прагнуть виставити на перше місце всі його пороки, звинуватити Петра в неправильному виборі і злочинних діяннях. Розглядаючи життя і діяльність Петра, не можна забувати про те, що він творив в умовах внутрішньої і зовнішньої боротьби: зовнішня — постійні військові дії, внутрішні, — це опозиція Незадоволене боярство складало опозиційні круги, а надалі до них прилучився царевич Олексій. Сучасникам Петра було складно його зрозуміти: цар — тесляр, цар — коваль, цар — солдат, що прагнув вникнути у всі дрібниці здійснюваного їм поділа. Образ «помазаника Божія» — царя — батечка, що панував в свідомості людей, постійно вступав в конфлікт з реальною фігурою нового царя. Недивно, що багато хто не розумів Петра, його стилю мислення, його ідей, що частенько мешкали в іншому політичному просторі.
Петро не був схожий на своїх попередників ні зовнішнім виглядом, ні жвавим і відкритим характером. Особа Петра дуже складна і суперечлива, але при цьому Петро I був дуже цілісною натурою. У всіх його починаннях, деколи дуже суперечливих, було все ж раціональне зерно. Неможливо розглядати діяльність Петра не враховуючи того, що з 35 років його правління, лише близько 1,5 роки Росія знаходилася в стані повного світу. Постійні військові дії робили вплив на хід реформ і взагалі на всю внутрішню і зовнішню політику.
Старе ніколи не йде з суспільної сцени добровільно, і нове завжди народжується в жорстких сутичках з віджилим. Петру довелося боротися з багатьма забобонами і пережитками, які інколи виявлялися дуже сильними, щоб зломити їх з першого удару.
За декілька десятиліть будується нова система управління, створюється система освіти, періодичний друк, формується регулярна армія, виникає військовий флот. Зростають перші промислові підприємства мануфактурного типа, розвиваються кустарні промисли, ремесла, налагоджується торгівля сільгосппродуктами. Безперервно зростає суспільний і географічний розподіл праці — основа всеросійського ринку, що склався і розвивається. Місто відділяється від села. Виділяються промислові і землеробські райони. Розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Отримує подальший розвиток російська культура і науки: математика і механіка, фізика і хімія, географія і ботаніка, астрономія і «рудознатство». Козаки-землепроходці відкривають низку нових земель в Сибіру.
Завдяки зовнішній політиці Петра, було покінчено з політичною ізоляцією, і зміцнювався міжнародний престиж Росії. Стрімке зростання Росії в першій чверті ХVIII століття приголомшує не лише нас, але приголомшував і сучасників Петра. Вся Европа того часу спостерігала і дивувалася тому, як ця держава збудила сили, що дрімали усередині, і проявила той потенціал енергії, який воно так довго приховувало в своїй глибині.
1. Характеристика епохи — рубіж XVII-XVIII ст.
Петро I «сподівався грозою влади викликати самодіяльність в суспільстві, що поневолило, і через рабовласницьке дворянство встановити і Росії європейську науку, народну освіту як необхідну умову суспільної самодіяльності...»
Епоха Петра I в історії Росії, особу цього видатного державного діяча, полководця, дипломата, користується незмінною увагою у вітчизняній і зарубіжній історіографії. Їх вивчення має широку традицію. Почалося воно ще за життя великого реформатора: в даний час література про Петра Великого може скласти цілу бібліотеку.
Всі найбільші вчені-історики, фахівці з історії за кордоном, починаючи з XVIII століття і до наших днів, так або інакше відгукувалися на події петровських днів.
Основною галуззю економіки Росії почала з 18 ст. залишалося сільське господарство, де продовжувала панувати 3-х польна система землеробства. Головними землеробськими культурами були: жито, овес, а основними знаряддями виробництва — соха, борони, серп, коса, повільно вводився плуг. В цей період відбувається інтенсивне освоєння нових посівних територій на півдні Росії, в Поволж’ї, Сибіру, спостерігається розвиток промислового господарства. Розвивається ремісниче виробництво і заглиблюється розподіл праці. У розвитку ремісничого виробництва в кінці 17 ст. явно просліджується тенденція перетворення його в дрібнотоварне виробництво (збільшується число ремісників що працюють на ринок). Розвиток дрібнотоварного ремесла і зростання товарної спеціалізації готували грунт для виникнення мануфактури. Їх створення прискорювалося державними потребами. Мануфактурне виробництво складалося в місцях розвитку товарного виробництва. Якщо західноєвропейська мануфактура діяла на основі вільнонайманої праці, то російська мануфактура грунтувалася на праці кріпосних селян, оскільки ринок вільнонайманої праці в Росії, де панувало кріпацтво, практично відсутній.
Отже, в кінці XVII ст. в Росії інтенсивно розвивалася торгівля. Але на шляху розвитку торгівлі і купецтва були істотні перешкоди. Гостро стояло питання про вихід до морів, відсутність якого гальмував розвиток торгівлі. Іноземний капітал прагнув захопити російські ринки, що вело до зіткнення з інтересами російських купців. Купецтво Росії вимагало від держави захистити їх від конкуренції з іноземними торговцями. У результаті був прийнятий новоторговый статут (1667), відповідно до якого, іноземним купцям була заборонена роздрібна торгівля на території Росії.
Так само можна відзначити, що в другій половині XVII ст. в Росії розвивається тенденція переходу від становий показної монархії до монархії абсолютної. У країні посилюється влада пануючи (зміна складу Боярської думи, у бік дворянства; перемога Олексія Михайловича над Патріархом Никоном, що прагнув активно втручатися в управління державою; практичне припинення скликань Земських соборів; відміна місництва, принцип заняття державної посади залежно від знатності роду і службового положення предків). Гостро стояло питання про реформування озброєних сил. Стрілецькі полиці втратили свою боєздатність. Для більшості дворян військова служба стала теж обтяжливою.
Відставала Русь і в області духовної культури. У народні маси освіта майже не проникала, і навіть в правлячих кругах немало було неосвічених і зовсім безграмотних людей.
Що стосується зовнішньої політики, то Росія потерпіла поразку з Польщею, також були зроблені, в 1687 і 1689 рр., два невдалі походи проти Кримського ханства.
Росія XVII століття самим ходом історичного розвитку була поставлена перед необхідністю корінних реформ, оскільки тільки таким шляхом могла забезпечити собі гідне місце серед держав Заходу і Сходу.
XVII століття було часом, коли Росія встановила постійне спілкування із Західною Європою, зав'язала з нею тісніші торгівельні і дипломатичні зв'язки, використовувала її техніку і науку, сприймала її культуру і освіту. Навчаючись і запозичуючи, Росія розвивалася самостійно, брала тільки те, що було їй потрібно, і лише тоді, коли це було необхідно. Це був час накопичення сил російського народу, яке дало можливість здійснити підготовлені самим ходом історичного розвитку Росії грандіозні реформи Петра.
Реформи були підготовлені всією попередньою історією народу, «потрібні народом». Вже до Петра накреслена була досить цілісна перетворювальна програма, що багато в чому збігалася з реформами Петра, в іншому що йшла навіть далі за них. Готувалося перетворення взагалі, яке при мирному ході справ могло розтягнутися на цілу лаву поколінь. Реформа, як вона була виконана Петром, була його особистою справою, справою безприкладно насильницьким і, проте, мимовільним і необхідним. Зовнішні небезпеки держави випереджали природне зростання народу, що заскнів в своєму розвитку. Оновлення Росії не можна було надавати тихій поступовій роботі часу, що не підштовхується насильницький.
Реформи торкнулися буквально всіх сторін життя російської держави і російського народу, проте до основних з них слід віднести наступні реформи: військову, органів влади і управління, станового пристрою російського суспільства, податную, церковну, а також в області культури і побуту.
Слід зазначити, що основною рушійною силою петрівських реформ стала війна.
«Петро прийшов до влади після декількох років боротьби за престол, яку вели два угрупування, очолювані Мілославським і Наришкіним». 1 Стрільці, очолювані Софією, намагалися влаштувати новий переворот з метою повалення Петра. Таким чином, дуже скоро Петро відчув ту порожнечу, на якій грунтувалася його влада. Це положення усвідомлював не лише Петро, але і його попередники, і вони намагалися знайти з нього вихід. Вони накреслили програму перетворень, що переслідувала своєю метою лише виправлення існуючих засад суспільства, але не їх заміну. Перетворення повинні були торкнутися реорганізації озброєних сил, сфери фінансів, економіки і торгівлі. Була визнана необхідність тіснішого зіткнення з європейськими країнами і звернення до них по допомогу. У планах були також зміни в соціальній сфері: надання самоврядності міському населенню і навіть часткова відміна кріпака має рацію.
Петро прийняв цю програму, що вже була, трохи змінивши її і розширивши, додав реформу вдач, зміни в образі поведінки, за прикладом сталих в Європі, але залишив недоторканною головну проблему соціальної сфери — кріпацтво.
Тривала війна, що тривала 20 років, керувала ухваленням багатьох рішень, наслідком цього було прискорення ходу перетворень і, деколи, непослідовність ухвалюваних рішень і заходів, що проводилися.
Освітню діяльність Петро почав відразу ж після повернення Великого посольства з Європи. Офіційною метою Посольства було підтвердження дружніх взаємин Росії з європейськими країнами і пошук союзників проти Туреччини, але реальним завданням для Петра було дізнатися про політичне і культурне життя Європи, державний устрій, систему освіти, пристрій і оснащення армії, про флот — його цікавило все. Країни Європи прийняли російське Посольство, м'яко кажучи, прохолодно: Росія не лише не знайшла союзників проти Туреччини, але ще виявилось, що почали формуватися елементи антиросійського блоку в Європі. На дипломатичному терені яскравих успіхів досягти не удалося. Але ця поїздка дала дуже багато що Петру: він побачив і вирішив для себе безліч питань, що цікавили його.
«Повернувшись з подорожі по Європі в серпні 1699 р., цар з'явився до своїх підданих в одіянні жителя Заходу, в якому його ще не бачили. А через декілька днів вийшов указ, по якому велено було бороди голити і одягатися в іноземне плаття, угорського або французького крою, зразки встановленого плаття були розклеєні по вулицях. Бідним дозволялося носити старе плаття, але з 1705 р. всі повинні були носити нове плаття під страхом штрафу або суворішого покарання. „2Борода від віку вважалася за недоторканну прикрасу, ознаку честі, родовитості, предметом гордості, тому цей указ викликав опір, але Петро вирішив цю проблему економічним шляхом: носіння бороди обкладалося особливим податком, величина якого визначалася спроможністю володаря сієї прикраси. Розкольникам і багатим купцям борода обходилася в рік 100 рублів, при сплаті податку видавалася бляха з написом “борода — зайва тягота». Досить дивний початок перетворень, але якщо більш глибоко задуматися над цим питанням, звернутися до досліджень в області психології, то ми побачимо, що таким чином був частково зломлений психологічний бар'єр між Росією і Заходом, і навіть, якоюсь мірою це підготувало свідомості людей до сприйняття подальших змін.
Головним кроком Петра в перші роки царювання було знищення стрільців, які з самого дитинства царя ставали у нього на шляху. Після того, як Петро заявив про свій намір реформувати озброєні сили і сформувати нову армію на європейський лад, він як би дав зрозуміти, що час, коли стрільці були самою боєздатною силою, минув. Таким чином, стрільці були засуджені на знищення. Cтрілецькі полиці тепер відправляли на найбрудніші роботи, подалі від Москви, — стрільці пали в опалу. У березні 1698 р. вони підняли полчищ. бунт, в цей час Петро знаходився в Англії. «Стрільці послали з Азова до Москви депутацію з викладом своїх нарікань. Депутація повернулася ні з чим, але привезла з собою вісті, що розбурхують, про те, що Петро душею і тілом вдався до чужоземців, а укладена в Дівочому монастирі царівна Софія закликає своїх колишніх прихильників на захист трону і вівтаря від бунтівного і нечестивого царя». Cтрільці підняли бунт і рушили на Москву. На зустріч їм виступив генерал Шєїн, зустрілися вони 17 червня 1698г біля Воскресенського монастиря. Військо генерала Шєїна перевершувало і за чисельністю, і за оснащеннями, тому перемога була на стороні урядових військ. Декілька чоловік було убито, а останні були забрані в полон. Петро, дізнавшись про це, поспішав з поверненням і, скориставшись ситуацією, що склалася, вирішив, що це вдалий привід для завдання остаточного удару по стрілецьких формуваннях. Приїхавши до Москви, Петро відразу ж оголосив розшук, який був нашвидку проведений генералом Шеїним і Ромодановським, але цього було мало, і розшуки поновлювалися кілька разів. Спійманих стрільців або вбивали, або відправляли в застінки. Проводилися тортур з метою отримання явних доказів участі царівни Софії в змові проти Петра. Розшуки супроводилися масовими стратами. Петро задався метою раз і назавжди позбавитися від стрільців і зробив все для досягнення цієї мети. Стрільці зникли. Не було більш за стрільців, але не було і війська. «Опісля декілька місяців цар усвідомив свою поспішність, тому він був вимушений „повертати до життя померлих“ і в 1700 р. в битві під Нарвою брали участь стрілецькі полиці — це провінціальні стрільці, які указом від 11 вересня 1698 р. були позбавлені свого імені і організації, а указом від 29 січня 1699 р. їм було повернено і те і інше.» 3Остаточне рішення про знищення стрільців було ухвалене в 1705 р. після Архангельського бунту, в якому брали участь залишки не дисциплінованих--PAGE_BREAK--
Після знищення стрільців перед царем виникла інша проблема: біля Росії не було армії, яка могла б чинити серйозний опір. Під стінами Азова Петро випробував цінність свого війська і виявив, що озброєна сила, яку він сподівався в них знайти, не існувала.
Стрілецьке повстання було не просто вираженням незадоволеності, тим як з ними обійшлися, скривджених стрільців — це було виявленням існуючих опозиційних настроїв в країні. Не є секретом той факт, що багато старих бояр не розуміли Петра, а, отже, не вітали його затії. Небажання що-небудь міняти, консервативність мислення і ворожий настрій до всього іноземного, нового озброїли проти царя частку боярства. І з цим доводилося вважатися Петру. Можливо, саме цей чинник не дав можливості Петру піти далі і глибше в своїх перетвореннях. Опозиція частенько грала гальмівну роль в просуванні реформ.
Великим ударом для Петра було те, що до опозиційних кіл увійшов його син Олексій. Петро не раз намагався привабити Олексія до своїх справ і турбот, але царевич проявляв до цього щонайповнішу байдужість. «Нарешті, 27 жовтня 1715г Петро поставив сина перед вибором: або той одумається і разом з батьком візьметься за справу, або відречеться від спадщини. На вимогу батька визначити своє місце в житті, Олексій відповів, що згоден постригтися в ченці. „4 Але насправді у Олексія не було бажання вести чернече життя. Олексій бачив для себе вихід у втечі за кордон. Царевич біг до Австрії, де йому було таємно надано притулок. Через короткий час він був знайдений і 31 січня 1718 р. привезений до Москви. Отримавши прощення батька, він підписав заздалегідь приготований маніфест про зречення від престолу. Після цього царевич розкрив всіх своїх спільників, які були засуджені, страчені або заслані до Сибіру. Після цих подій березня 1718 р. царський двір переїхав до Петербургу. “Страх за своє життя замутив Олексію розум. Під час допитів він брехав, обумовлював інших, щоб зменшити свою провину. Але Петербурзький етап розшуку встановив його безперечну провину.14 червня 1718 р. Олексія узяли під варту і посадили у фортецю Петропавловську. Суд, що складався з 127 важливих чинів, одноголосно оголосив царевича гідним смерті.24 червня 1718 р. Олексію оголосили смертний вирок за державну зраду».
2. Реформа в області освіти
2.1 Відкриття шкіл різного типу
Розвиток освіти і науки за Петра I тісно пов'язано з потребами розвитку економіки, створення армії і перетворенням державного апарату. У петровський час навчання переходить від церкви до держави, богослів'ям поступається місце прикладним наукам. Найбільшим досягненням Петра є те, що він змусив російських дворян вчитися, хоча і переважно насильницькими методами.
Реформи у сфері освіти були логічним продовженням тих процесів, які минали в Московії ще до царювання Петра I. Проте шкіл було украй мало і деякі з них тягнули жалюгідне існування. Вже початковий етап перетворення виявив труднощі з підготовкою фахівців і взагалі грамотних людей. Не можна було знаходитися в постійній залежності від іноземців при комплектуванні армії, флотських екіпажів, в задоволенні колосальних потреб в майстрах кораблебудування, гірської справи і так далі Практично не було фахівців-артилеристів, фортифікаторів, медиків, рудознавців, астрономів, геодезистів і ін. Петро I вимушений був звертатися до іноземних фахівців. Але це мало серйозні негативні наслідки. Іноземним фахівцям доводилося платити платню в три-чотири рази більш ніж вітчизняним. Частенько на російську службу приїжджали не кращі, недостатньо кваліфіковані люди. Деякі офіцери готові були служити будь-якому, хто більше заплатить, вони були позбавлені відчуття довга, патріотизму і не витримували перших же серйозних випробувань.
Практичні заходи по створенню вітчизняних учбових закладів ведуть свій початок до часу перебування Петра в Англії, де він найняв трьох викладачів. Ці викладачі були призначені для школи навігаційних наук.
Проте до відкриття навігаційної школи доводилося використовувати інший спосіб навчання — посилати російських учнів за кордон. При цьому їм ставилося в обов'язок не стільки засвоєння теоретичних знань, скільки придбання практичних навиків в кораблебудуванні, в управлінні кораблем під час бою, кораблеводінні. Учні осягали науки не стільки за партою, скільки з сокирою в руках на верфі і так далі
Особливо слід підкреслити, що відправка російських людей за кордон для навчання проводила крутий переворот в свідомості сучасників. У допетрівські часи спілкування з іноземцями не заохочувалося. Дозвіл на виїзд за рубіж отримували лише дві категорії людей: особи, що знаходилися у складі посольств і купці (гості). Для купців це був істотний привілей: серед промислово-торгівельного населення країни тільки гості мали право покидати межі країни для висновку торгівельних операцій. Тепер відправка росіян закордон не лише не заборонялася, але і заохочувалася і навіть проводилася в примусовому порядку.
Ця новизна багатьом була сприйнята вороже. Цікаво привести в приклад першого учня навченого в Європі. Це був сподвижник Петра I Петро Васильович Пісникують. Після навчання в слов'янсько-грецько-латинській академії його відправили до Італії навчатися медицині. У Падуанському університеті він отримав два вчені ступені — доктора медицини і філософії. Його ерудиція і знання європейських мов стали в нагоді цареві під час його першої подорожі за кордон, він супроводжував Петра в Амстердамі і Лондоні, консультував царя з приводу придбання колекцій і медикаментів. Пізніше він був використаний на дипломатичній службі.
Регулярна практика відправки недоростків на навчання за кордон зачинається з кінця 1696 року, коли був опублікований указ про відправку в різні держави вчитися всяким наукам для 61 людини. З них 39 чоловік їхали до Італії, 22 до Голландії та Англії. У числі відправлених 23 людини були княжого роду.
Петро особисто склав для цих учнів інструкцію, в якій виклав програму навчання. У число наук, які належало здолати, цар включив навігацію і кораблебудування. Про результати навчання видавалися свідоцтва іноземних вчителів, це були спеціальні дипломи. Окрім навчання стольник, — посильний за кордон зобов'язаний був навчити спеціальності прикріпленого солдата або сержанта, що оволодіває, а також найняти на російську службу по двох майстерних майстрів-кораблебудівників. Таким чином, спільне число тих, що відправилися за кордон на навчання складало 122 людини.
Надалі ця практика закордонного навчання увійшла до системи. Проте це був не головний, а допоміжний шлях розвитку освіти.
У першій чверті ХVIII була створена ціла мережа шкіл початкового навчання. Відкриті цифирні школи для дворян, наказових, дякових дітей 10-15 років. Незабаром було вже 42 таких школи головним чином в провінціальних містах.
Найбільш важливими в системі петровської освіти є технічні учбові заклади. У Москві в 1701 р. почалися заняття в Навігаційній і Артилерійській школах, а пізніше замість навігаційної школи була заснована в Петербурзі Морська академія. У 1712 р. у Москві відкрилася інженерна школа. Медичний персонал готувався в Медичному училищі при Московському госпіталі. Створення системи підготовки кадрів дозволило звільнятися від іноземців найманців, і, перш за все в офіцерському корпусі. Вже після Пруського походу Петро звільнив у відставку понад 200 генералів і офіцерів-іноземців. До 20 років ХVIII століття офіцерський корпус на 90% складався з росіян.
2.2 Перші підручники
Для шкіл, що відкрилися, випускалася різноманітна учбова література — букварі, посібники з математики, механіки і ін. Викладач навігаційної школи Л. Магніцький видав знамениту «Арифметику».
2.3 Розвиток науки. Установа Академії наук
Чудові успіхи в часи Петра I були досягнуті в розвитку науки: географії, фізиці, механіці, у пошуках нових торгівельних шляхів, в картографії, у вивченні викопних багатств країни. У 1697 році В. Атласов провів експедицію на Камчатку. На початку ХVIII століття була відкрита північна група Курильських островів.
Великі досягнення характерні для цього часу в практичній механіці. Збиралися колекції по мінералогії і металургії, ботаніці, біології і тому подібне була організована обсерваторія. Для розвитку і розповсюдження наукових знань в Петербурзі була заснована Академія наук.
3. Церковна реформа
Якщо економічна і соціальна політика Петра I піддавалася серйозному дослідженню лише в XX столітті, то церковна реформа Росії почала вивчатися давно.
Важливу роль в затвердженні абсолютизму грала церковна реформа Петра. У другій половині XVII ст. позиції Російської православної церкви були вельми міцними, вона зберігала адміністративну, фінансову і судову автономію по відношенню до царської влади. Останні патріархи Іоаком (1675-1690 рр.) і Адріан (1690-1700) рр. проводили політику, направлену на зміцнення цих позицій.
Церковна політика Петра, як і його політика в інших сферах державного життя, була направлена, перш за все, на якомога ефективніше використання церкви для потреб держави, а якщо конкретніше — на вичавлювання з церкви грошей на державні програми, перш за все на будівництво флоту (про «кумпанствах»). Після подорожі Петра у складі Великого посольства його займає ще і проблема повного підпорядкування церкві своєї влади.
Поворот до нової політики стався після смерті патріарха Адріана. Петро розпоряджається провести ревізію для перепису майна Патріаршого будинку. Скориставшись інформацією про виявлені зловживання, Петро відміняє вибори нового патріарха, доручаючи в той же самий час митрополитові Рязанському Стефану Яворському пост «міць наглядача патріаршого престолу». У 1701 р. утворюється Монастирський наказ — світська установа — для управління справами церкви. Церква зачинає втрачати свою незалежність від держави, право розпоряджатися своєю власністю.
Петро, керуючись просвітницькою ідеєю про суспільне благо, для якого необхідна продуктивна праця всіх членів суспільства, розвертає настання на ченців і монастирі. У 1701 р. царський указ обмежує число ченців: за дозволом на постриг тепер потрібно було звертатися в Монастирський наказ. Згодом у царя з'явилася ідея використовувати монастирі як притулки для відставних солдатів і жебраків. У указі 1724 р. кількість ченців в монастирі ставиться в пряму залежність від числа людей, яких вони доглядають.
Стосунки, що склалися, між церквою і владою вимагали нового юридичного оформлення. У 1721 р. видний діяч Петровської епохи Феофан Прокопович складає Духовний регламент, який передбачав знищення інституту патріаршества і утворення нового органу, — Духовній колегії, яка незабаром була перейменована в «Святійший урядовий Синод», офіційно зрівняний в правах з Сенатом. Президентом став Стефан Яворський, віце-президентами — Феодосій Яновський і Феофан Прокопович. Створення Синоду з'явилося початком абсолютистського періоду російської історії, оскільки тепер вся влада, у тому числі і церковна, була зосереджена в руках Петра. Сучасник повідомляє, що коли російські церковні діячі намагалися протестувати, Петро вказав їм на Духовний регламент і заявив: «Ось вам духовний патріарх, а якщо він вам не подобається, то ось вам (кинувши на стіл кинджал) булатний патріарх».
Ухвалення Духовного регламенту фактично перетворило російських священнослужителів на державних чиновників, тим більше що для нагляду за Синодом була поставлена світська особа — обер-прокурор.
Реформа церкви здійснювалася паралельно з податною реформою, проводилися облік і класифікація священиків, а нижчі їх шари були переведені в подушний оклад. За відомостями Казанської, Нижньоновгородської і Астраханської губерній (утворені в результаті розчленовування Казанської губернії), від податі було звільнено тільки 3044 священики з 8709 (35%). Бурхливу реакцію серед священиків викликала Ухвала Синоду від 17 травня 1722 року, в якому священнослужителям ставилося в обов'язок порушувати таємницю сповіді, якщо у них була можливість повідомити які-небудь важливі для держави відомості.
В результаті церковної реформи церква втратила величезну частку свого впливу і перетворилася на частку державного апарату, строго контрольовану і керовану світською владою.
4. Новини в архітектурі
У ХVII столітті архітектура носила переважно церковний характер. Петрівські перетворення кардинально вплинули на характер архітектурних проектів і забудову міст і панських садиб.
У Петрівську епоху вносяться новини в архітектуру і будівництво, обумовлені вимогами уряди виразити в архітектурних спорудах силу, потужність і велич Російської імперії.
У першій пол. ХVIII століття значне місце в архітектурі займає цивільне будівництво. В цей час споруджуються будівлі крупних промислових підприємств. Хомовний двір, Суконний двір, Великий Кам'яний міст, Арсенал в Кремлі. Збройовий завод в Тулі, заводи фортеці на Уралі. З будівель суспільного користування необхідно назвати Головну аптеку, «Комедійну хроміну» (театр) в Москві, систему монументальних будівель в Петербурзі.
У церковній архітектурі настав період, що отримав назву «Московське бароко». Будуються храми центричної композиції, спрямовані увись, світлі і урочисті. Башньоподібні храми дійшли до нас в основному в підмосковних панських садибах.
Одним з видних архітекторів того часу є І.П. Зарудний, що створив чудову церкву архангела Гаврила і інші споруди. У Москві в цей період побудовані прекрасні п'ятиглаві храми. З'явилася і принципово нова архітектура, заснована на системі колон, портиків, фронтонів, ротонд і так далі Нові тенденції в архітектурі відбилися в будівництві житлових приміщень — палат, палаців.
У 1749 р. Ухтомський організував в Москві першу в Росії Архітектурну школу, в якій під його керівництвом вчилися В.П. Баженов і М.Ф. Козаков. продолжение
--PAGE_BREAK--
Петровська епоха характеризується будівництвом нової столиці — Петербургу (з 1703 р), для чого були запрошені іноземні архітектори Трезіні, Растреллі. Нова столиця була задумана як регулярне місто, з довгими променевими проспектами, з міськими ансамблями кварталів і вулиць, майданів. Трезіні виступив як автор житлових будівель трьох категорій: для "іменитих" громадян — кам'яних, для «заможних» і «простих» людей — мазанковых. Суспільні споруди Трезіні відрізнялися простотою стилю — будівля Дванадцяти колегій (нині Університет). Найзначнішою спорудою був Петропавловський Собор Петропавловської фортеці.
У числі громадських будівель виділялися Гостиний двір, Біржа, Адміралтейство. Одночасно з Петербургом будувалися заміські палаци із знаменитими парковими ансамблями — Петергоф і ін.
Величезним вкладом в стиль російського бароко була діяльність отця і сина Растреллі. Батько (італійський скульптор) брав участь в декоративному оформленні Петергофа. Син (вже російський архітектор) був автором Смільного монастиря і Зимового палацу в Петербурзі, Великого Палацу в Петергофі, Катеринського палацу в Царському Селі і ін. На зміну російському бароко в архітектурі в 60-і роки прийшов російський класицизм, який досяг свого розквіту на початку 19 ст. Представниками класицизму в Росії стали архітектори В.П. Баженов, М.Ф. Казаков і І.Е. Старов.
Баженов і Козаків працювали в Москві і Петербурзі — палацово-парковий ансамбль в Царіцино, Сенат в Московському Кремлі, Дворянські Збори з прекрасним Колонним залом, Михайлівський замок. Старов — автор собору Троїцкого Александро-Невської лаври, Таврійського палацу — пам'ятника перемоги в російсько-турецькій війні. Головна цінність класицизму — ансамбль, організація ансамблю: строга симетрія, прямі лінії, прямі лави колон. Яскравий приклад — Палацовий майдан архітектора К.І. Россі. Будівлі, що збереглися, 18 ст. і сьогодні є не лише прикрасою російських міст, але і шедеврами світового значення.
4.1 Санкт-Петербург
Унікальним по своїй архітектурній зовнішності був Санкт-Петербург, заснований в 1703р. і який став столицею держави в 1712 році.
Петербург був не лише улюбленим дітищем пануючи, але і символом його царювання, вираженням епохи перетворень. Від старих міст Петербург відрізнявся строгим плануванням вулиць, кам'яними будинками, вуличним освітленням, широкими парками, майданами і бульварами.
Основними шляхами сполучення була система каналів. Петро особисто вникав у всі деталі архітектурних проектів будівництва міста, затверджував розміщення і ширину вулиць, місця для скверів і парків, типи будівель. Були зроблені креслення типів будинків для "іменитих", «заможних» і «підлих людей».
Петербург — це принципово нова архітектура Росії. В основу її покладений голландський варіант бароко із стриманим оформленням і з прагненням до максимальної раціональності. Представником цієї тенденції був видатний архітектор Д. Терезіні.
В період будівництва Петербургу у всій державі було заборонено кам'яне будівництво, що всякий в'їжджає і входить в місто зобов'язаний був доставляти камінь.
Найважливішими будовами, що представляють архітектуру петровського часу є собор Петра і Павла, Адміралтейство, Кунсткамера, Гостинні двори, Петровські колегії. Видними архітекторами Петровського часу були Ж.Б. Леблон, А. Растреллі, А.Д. Захаров, І. Коробов та ін.
У Петербурзі, перш за все, відбилося таке нове явище російської культури, як скульптурні композиції. Це особливо яскраво виразилося в створенні палацово-паркових ансамблів, наприклад, в оформленні Великого каскаду палацу Петергофського. Прикладом паркового будівництва і паркової архітектури служить Літній сад.
Петербург увійшов до світової історії, як одне з чудес світу. Він притягує масу туристів, учених-дослідників. Навіть пересичені, такі, що побачили, здається, вже всі чудеса миру туристи — знавці містобудування і архітектури, захоплюються величністю, строгістю і красою, пропорціями і раціональністю споруд петровського часу. Проспекти, канали, мости, парки роблять честь мистецтву, архітектурі, всій петровській епосі, її майстрам, їх талантам і величезній творчій працьовитості. Не дарма Петербург називають Північною Пальмірою.
5. Зміна в побутовому устрої суспільства
Зміни в побуті чіпали масу населення. Старий звичний довгополий одяг з довгими рукавами заборонявся і замінювався новою. Камзоли, галстуки і жабо, широкополі капелюхи, панчохи, черевики, парики швидко витісняли в містах старий російський одяг. Найшвидше розповсюдився західноєвропейський верхній одяг і плаття серед жінок. Заборонялося носіння бороди, що викликало незадоволеність, особливо податних станів.
У 1699 р. Петро видав указ про зміну календаря. Раніше літочислення велося за календарем візантійського зразка: Новий рік зачинався 1 вересня. З 1699 року Новий рік повинен був починатися з 1 січня, по європейському зразку. Ця реформа викликала велику незадоволеність, оскільки раніше літочислення велося від створення світу, а в перерахунку на новий лад 1700 р. повинен був настати тільки через 8 років.
У новому 1700 року був виданий указ про створення в Москві перших аптек; іншим указом заборонялося носіння ножів під страхом батога або заслання. У 1701 р. ліберальний дух нового царювання був виражений у ряді указів: заборонялося падати на коліна при появі государя; оголювати голову взимку, минаючи мимо палацу. У 1702 р. настала черга реформування сімейного життя: були зроблені спроби забезпечити шлюбний союз міцнішими етичними гарантіями. Після відвідин Франції Петро видає указ про гостинність.
Петро ставив за мету створення могутньої дворянської держави. Для цього потрібно було розповсюдити серед дворян знання, підвищити їх культуру, зробити дворянство підготовленим і придатним для досягнення тих цілей, які ставив перед собою Петро. Тим часом, дворянство в більшості своїй не було підготовлене до їх розуміння і здійснення. Петро добивався того, щоб все дворянство рахувало «государеву службу» своїм почесним правом, своїм покликанням, уміло правити країною і начальникувати над військами. Для цього потрібно було, перш за все, розповсюдити серед дворян освіту. Петро встановив новий обов'язок дворян — учбову: з 10 до 15 років дворянин повинен був вчитися «грамоті, цифрі і геометрії», а потім повинен був йти служити. Без довідки про «виучку» дворянинові не давали «вінцевої пам'яті» — дозволу одружуватися.
У 1717 році з дозволу або по розпорядженню Петра була видана перекладна книжка під назвою «Юності чесне дзеркало, або Свідчення до життєвого поводження». Книга це була збіркою правив і повчань про те, як дворянинові тримати себе в суспільстві, щоб мати успіх при дворі і в світлі. Перше і найголовніше правило — не уподібнюватися сільському мужикові. Сучасний придворний шляхтич мав бути навчений мовам, кінній їзді, танцям, фехтуванню; має бути красномовний і начитаний.
Книга була німецькою, і тому вдавала із себе збірку повчань по останній європейській моді. Проте ж ця книжка користувалася величезною популярністю біля дворянства і витримала три видання.
Недивно, що подібні повчання прямим чином сприяли розшаруванню російського суспільства — головне, чому повчала ця книга — якомога сильніше відокремитися від бовдурів — селян і холопів.
З 1718 р. за наказом царя були введені «асамблеї», які незабаром набули досить широкого поширення. Асамблеї вдавали із себе незвичайні для Росії світські вечори, де їли, пили, танцювали, грали в ігри, розмовляли. Ніяких церемоній не було — нікого не зустрічали, не проводжали, не пригощали. Кожен приходив і йшов на свій розсуд.
Асамблеї з обов'язковою присутністю на них жінок, що відображало серйозні зміни їх положення в суспільстві, заклали традиції, які пізніше виллються в знатні прийоми, бали і світські салони.
Установу асамблей поклав початок твердженню в середовищі російського дворянства «правил хорошого тону» і «благородної поведінки в суспільстві», вживанню іноземного, переважно французького, мови.
Зміни в побуті і культурі, які сталися в першій чверті XVIII ст. ., мали велике прогресивне значення. Але вони ще більше підкреслювали виділення дворянства в привілейований стан, перетворили використання благ і досягнень культури на один з дворянських станових привілеїв, і супроводилося широким розповсюдженням галломанії, зневажливого відношення до російської мови і російської культури в дворянській середі.
Петровські реформи в побуті стосувалися, перш за все, дворян. Проте цар не залишив без уваги і так званих «підлих людей», весь податний стан. Підданим наказували типи будинків, характер забудови з урахуванням протипожежної безпеки, техніка споруди печей, розмір димарів, ширина і ткацького селянського полотна, прибирання хліба косою з граблями замість серпів і так далі
У міський побут до петровського часу увійшли гуляння по урочистих датах, на честь тієї або іншої перемоги — взяття Азова, перемога під Полтавою та ін. В ці дні влаштовувалися урочисті процесії з безліччю прикрас. У моді були святкові феєрверки, на майданах виставляли пригощання.
І все-таки вплив петровських реформ на народний побут був незначний.
Висновок
Реформи Петра Великого стосувалися різних сфер життя суспільства. Мабуть, жодна особа у вітчизняній історії не викликала стільки запеклих суперечок. Різних поглядів на Петра, в його епоху — велику кількість.
У діяльності Петра неможливо виділити однозначно позитивні або негативні сторони, бо те, що одні вважають за найбільше благо, інші вважають за непоправне зло. Вряд чи — в даний час можна говорити про категоричне переважання якого — або погляду. У спорах про петровських діяння на перший план виходить глибина історичного аналізу, об'єктивність ученого — історика.
Взагалі, спори про Петра великого — щось більше, ніж спори про один окремий період російської історії, одного готельного правителя.
Два з половиною століття історики, філософи і письменники сперечаються про значення Петровських перетворень, але незалежно від точки зору того або іншого дослідника всі сходяться в одному — це був один з найважливіших етапів історії Росії, завдяки якому всієї її можна розділити на допетрівську і післяпетрівську епохи. У російській історії важко знайти діяча, рівного Петру по масштабах інтересів і вмінні бачити головне у вирішуваній проблемі. Конкретна ж історична оцінка реформ залежить від того, що вважати для Росії корисним, що — шкідливим, що — головним, а що — другорядним.
Петро I по праву вважається одним з яскравих історичних діячів світового масштабу. Багато історичних досліджень і художніх творів присвячено перетворенням, пов'язаним з його ім'ям. Історики і письменники по-різному, деколи прямо протилежний оцінював особу Петра I і значення його реформ. Вже сучасники Петра розділилися на два табори: прихильників і противників його перетворень. Суперечка продовжується і до цього дня.
Це — безперервний вже століття спір між західниками і слов'янофілами, норманистами і антинорманистами, церквою і світським миром. Але у будь-якому випадку, найнаочнішим свідоцтвом величі Петра, грандіозності його часу, значущості його реформ, є самі ці спори.
Список використаної літератури
Анісимов Е.В. «Час петровських реформ». — Л.: Вид-во «Леніздат», 1989
Артемов В.В., Лубченко Ю.Н. історія Вітчизни: З якнайдавніших часів до наших днів. — М.: «Академія», 2003
Багер Х. Реформи Петра великого. — М.: Прогрес, 1985
Заїчкин І.А., Почкарев І.Н. Російська історія IХ-ХVIII. Популярний нарис / Під ред. А.А., Преображенський. — М.: Думка., 1992
Історія Росії. — М., 1998
Ключевський, В.О. Курс російської історії. Т.4. — М., 1989
Князьків С. Із минулого російської землі. Час Петра I. — М.: Планета., 1991
Павленко Н.І. Петро Великий. — М.: Думка, 1998
Павленко Н. І «Петро Великий», М.: Вид-во «Думка», 1990
Пиляєв П.І. Старий Петербург. — С.П., 1889
Солов'їв С.М. Про історію нової Росії. — М.: Просвещение, 1993