Зміст
Вступ
1. Зміни в суспільному ладі після реформи 1861 р.
2. Правове становище селянства
3. Зміни у розвитку промисловості
4. Комерціалізація сільського господарства
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
На початок XIX ст. українські землі у своїй більшості на Лівобережжі, Правобережжі і на Півдні знаходилися в складі Російської імперії. Західноукраїнські території — Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — були окраїнами Австрійської імперії.
Українські землі в Російській імперії офіційно називалися „Малоросія”. За Південною Україною закріплюється назва “Новоросія”. Підкреслимо, що ці назви мали суто російське походження. Український народ продовжував називати Лівобережжя — Гетьманщиною.
Після правління Катерини II, яка знищила залишки автономії України, український народ покладав певні надії на імператора Павла І. Але все, що спромігся зробити останній, зводилося до відновлення в українських землях старої судової системи, дії магдебурзького права та старого адміністративного поділу на повіти. На краще українці сподівалися і тоді, коли імператором став Олександр І, який мав репутацію гуманного, ліберального правителя. Генерал-губернатором Малоросії було призначено князя Олексія Куракіна. Тактичний, освічений, він шанував традиції українського народу, користувався його повагою, але і йому не вдалося зробити хоч що-небудь для відновлення автономії України.
У першій половині XIX ст. Україна залишається сільськогосподарською країною. Але той факт, що поміщикам належало біля 70 відсотків усієї землі, значно гальмував перехід сільськогосподарського виробництва до ринкової економіки. На поміщицьких землях вирощувалось до 90 відсотків товарного хліба.
Переломним етапом економіки України, як і Російської імперії в цілому, став кінець 50-х — початок б0-х років. Кримська війна, яку розв'язав Микола І, закінчилася ганебною поразкою російської армії. Олександр II розпочав кардинальні реформи. В 1856 році він заявив, що кріпацтво має бути скасовано, і що це треба зробити зверху, а не чекати, коли воно почне скасовуватися знизу. 19 лютого 1861 року проголошується Маніфест про скасування кріпацтва.
По реформі становище селян в Україні ставало дедалі гіршим, ніж у Росії, бо тут їхні земельні наділи до реформи були більшими. Селянська реформа була головною серед інших демократичних реформ. Реформи Олександра II можна сміливо назвати першою буржуазно-демократичною революцією в Росії, що була проведена зверху. Ще в 1860 році розпочалася фінансова реформа, в 1862 році — військова реформа. Було введено загальну військову повинність, а термін служби зменшено з 25 до 6 років
Реформа 1861 року створила умови для подальшого розвитку промисловості. На якісно новій основі формуються металургійна, цукрова, паперова, вугільна галузі. Розвиток промисловості, сільськогосподарського виробництва, транспорту сприяв залученню визволеного від кріпосної неволі селянства в промислове виробництво. Падіння кріпацтва стало одним з найважливіших рубежів в історії Росії й України.
Одержує перемогу основна умова розвитку капіталізму — вільний ринок найманої праці. У 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни у структурі промисловості України; зростає вага добувної промисловості, посилено розвивається металургія, машинобудування, залізнична справа, річкове і морське пароплавство. В цей же час Україна стає головним центром харчової промисловості Російської імперії. Особливо технічно розвинутими були цукрова, спиртогорілчана і млинарська галузі. На початку 90-х років в Україні зосереджувалося майже 32 відсотки машинобудівних заводів Російської імперії, котрі давали близько 16 відсотків загальноросійської продукції машинобудування. Україна стає головним районом сільськогосподарського машинобудування.
1. Зміни в суспільному ладі після реформи 1861 р.
Після селянської реформи 1861 року дворянство України, як і все дворянство Російської імперії, вступило у період кризи і розладу. Неспроможність більшої частини дворянства перебудуватися в нових економічних умовах привела до втрати ним на кінець XIX ст. значної кількості земель. Але цей факт ще не дає підстав для висновку про занепад дворянства.
За ним зберігаються всі права та привілеї, якими воно користувалося до реформи. Більш того, приймаються нові нормативні акти, що зміцнюють привілейоване становище дворянства. Так, дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сільськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. У створених за земською 1864 року та міській 1870 року реформами органах земського та міського самоврядування дворянству відводилося чільне місце. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів. [3, C.45]
Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.
Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р. близько 77% дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на Україні зменшилися на 53%. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої величезні маєтки.
Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій Імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції.
В умовах становлення товарного виробництва відбувалося народження соціальної групи населення — буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.
Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірностей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва.
2. Правове становище селянства
Найбільші зміни в розглядуваний період відбулися у правовому становищі селянства.
До реформи 1861 року правове становище селян України характеризується посиленням кріпосного гніту. Указами 1800, 1804, 1808, 1828 років завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні реформи 1861 року в руках поміщиків зосереджувалося понад 70 відсотків усієї землі та біля 60 відсотків загальної чисельності селян. Селяни поділялися на дві великі групи: кріпосні та державні селяни. Незначну групу складали удільні селяни. [8, C.67]
Те, що в XVIII ст., після указу Катерини II 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, яку він не мав права залишити, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Селянин перетворився на об'єкт, на повну власність поміщика, з ним останній міг робити все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати в Сибір.
Поміщик був суддею кріпака і навіть міг розглядати справи між кріпаками і сторонніми особами. Поміщики мали право карати своїх селян різками, а деякі з них мали свої в'язниці. Пан вершив життя і смерть кріпака.
Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. На Лівобережній Україні панщина становила 3-4 дні на тиждень, а на Правобережній доходили до б днів. У Південній Україні, де кріпацтво було введено пізніше і сільське господарство будувалось на вільнонайманій праці, панщина не перевищувала два дні на тиждень. [2, C.145]
Щоб ще більше закабалити селян, поміщики переводили їх на місячину, поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.
Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами: селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Крім того, кріпаки мали сплачувати податки державі.
Царський уряд розумів, що селянам тяжко нести такий тягар кріпосницького гніту, і щоб якось покращити їхнє становище в 1847-1848 роках він проводить інвентарну реформу. Тут, в Правобережній Україні, кріпосницький гніт був найтяжчим. Згідно з „Інвентарними правилами" в Київській, Волинській та Подільській губерніях було введено „інвентарі” — описи поміщицьких маєтків. На основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка і одного дня для жінки. Всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на тяжкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки в Сибір.
„Інвентарні правила" внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади. Та вже у грудні 1848 року були зроблені доповнення до інвентарних правил, які звели нанівець все, проголошене реформою.
Правове становище селян України після реформи 1861 року. Головні засади селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 року та в „Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, проте право власності на землю лишалося за поміщиками. В користуванні селян залишалася садиба і польовий наділ, за які вони мусили відбувати панщину або платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим. Між поміщиками і селянами укладалася угода про викуп землі. До переходу на викуп відносини між ними регламентувалися уставними грамотами. На складання і введення в дію уставних грамот відводилося два роки. Для розв'язання різних спірних питань створювалися „губернські в селянських справах присутствія" та інститут мирових посередників, які формувалися з дворянства. [1, C.61]
На кріпосних селян поширювалися економічні права, котрі визнавалися за вільними особами, — вони могли купувати нерухомість, займатися торгівлею і промислами, заводити підприємства тощо. Крім цього, селяни отримали право сходитись на зборах і утворювати на три роки органи селянського самоврядування.
За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін.
Кріпосницький характер реформи проявився в Положенні про умови виходу селянина за викуп. Було встановлено, що присадибну ділянку селянин мав право викупити в будь-який час; польові ж наділи за згодою поміщика могли перейти у власність селян навіть проти бажання громади. Якщо поміщик бажав продати польовий наділ селянинові, останній не мав права відмовитись від його купівлі.
Порядок і правила викупної операції означали фактично викуп не землі, а особи селянина. За основу визначення розміру викупу бралися не продажна ціна землі, а розмір грошових повинностей, які сплачувалися селянами.
Вийти з громади селянин міг, лише викупивши наділ повністю. Тільки після цього він міг скористатися більшою частиною особистих прав, які надавалися реформою.
Умови виходу з кріпосної залежності дворових людей були регламентовані Положенням про устрій цієї верстви суспільства. Як правило, дворові селяни польовими і присадибними ділянками не наділялися. За надану їм особисту волю вони були зобов'язані протягом двох років сумлінно працювати на своїх панів або сплачувати оброк. Поміщик міг позбутися дворових селян достроково і навіть всупереч їхньому бажанню. По закінченні дворічного терміну дворові селяни відпускалися на волю без права одержання земельного наділу і взагалі без будь-якої винагороди. [5, C.92]
Фабричні селяни, що відбували панщину на поміщицьких підприємствах з моменту укладання уставної грамоти, але не пізніше ніж через два роки після реформи, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умовах, що й інші групи селян. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах дворових людей.
Основні положення реформи розповсюджувалися також на удільних та державних селян. По Положенню, від 26 червня 1863 року усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду селян-власників
Реформа 1861 року дала поштовх соціальній диференціації селянства, створенню сільської буржуазії. Цей процес посилився після проведення столипінської аграрної реформи. Її юридичною основою став указ від 9 листопада 1906 року (підтверджений законом 14 червня 1910 року) „Про доповнення деяких постанов діючого закону відносно селянського землеволодіння та землекористування". Змістом реформи було прискорення руйнації сільської громади, зміцнення приватної власності на землю, ліквідація обмежень у відчуженні надільних земель.
3. Зміни у розвитку промисловості--PAGE_BREAK--
Відразу ж після селянської реформи 1861 року починається швидке зростання фабрично-заводської промисловості, яка поглинає дрібнотоварне і мануфактурне виробництво. Реформа створила джерело дешевої робочої сили, що привело до надзвичайно високої норми її експлуатації. Це приваблювало до України іноземні капітали, внаслідок чого розвиток капіталізму йшов тут більш прискореними темпами, а це, в свою чергу, сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислове розвинених районів російської імперії.
Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо па Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися в плуг, ледве животіючи па своїй землі, як і століття тому. [4, C.318]
Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у Кримській війні був брак належних комунікацій), так і економічними міркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залізниць. У Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866-1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870-ті роки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучили між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. В міру того як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі була відносно самостійною й «відрубною», почала інтегруватися у систему імперії. До того ж швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі. Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що, як було відомо, залягали у великих кількостях на південному сході України, особливо в басейні Донця, стали не лише цінними, а й доступними.
У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький.
4. Комерціалізація сільського господарства
Своєрідністю економічного розвитку України у післяреформений період був двобічний розвиток капіталізму — вшир і вглиб — за умов здійснення так званої внутрішньої колонізації, швидкого зростання населення степової смуги України, за рахунок імміграції з Росії, Сербії, Німеччини, Вірменії, Греції, Болгарії, викликаної розвитком важкої промисловості Півдня та капіталізацією сільського господарства. [6, C.30]
Як це парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як "європейської житниці" продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємств а, що постачали продукти па імперський та закордонний рийки. Ненормальність нього становища вловив імперський міністр фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!» [7, C.112]
Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньому брали участь лише деякі регіони. України і відносно невеликий відсоток населення. Центром комерційного землеробства на початку XIX ст. стали степові п частини з відкритими землями й легким доступом до чорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники регіону активно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку й використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли наявна робоча сила зросла й стала рухливішою, а комунікації — досконалішими, Україна взагалі Й степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів харчування швидше, ніж решта імперії. На початку ХХст.90% основного експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи. [7, C.49]
Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі, які краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових буряків, що глибоко вкорінилося тут до 1840-х років. Як і належало чекати, найбільшими цукроварнями володіли такі польські роди, як Брацицькі та Потоцькі. До «цукрових баронів» Правобережжя належали також росіяни, — наприклад, сім'я Бобрицських; українці — Терещенки, Симиренки та Ханенки, а також євреї — Бродські та Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50% усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра поширеною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.
Висновки
Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу і права в Україні в період, який розглядається, не були однорідними ні в часі, ні в просторі. Перша половина XIX ст. і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин. У сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок з ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства.
Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві в Російській імперії до 1861 року, а в Австрійській — до 1848 року були слабкими.
Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. Її розвиток супроводжувався змінами у суспільному ладі.
В умовах створення товарного виробництва відбувалося зародження нових соціальних груп — буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що ступили на шлях підприємництва.
Політичний лад України визначався природою імперської державності. В адміністративно-політичному устрої Росії Україна складалася з дев'яти губерній, частина яких була об'єднана в генерал-губернаторства, що дало можливість повністю ліквідувати автономні особливості політичного устрою України. Західноукраїнські землі в цей же час пройшли через встановлення конституційного ладу після революційних подій 1848 року до відновлення абсолютизму.
До 40-х років XIX ст. в Україні збереглася дія місцевого права, джерела якого систематизовані не були. Хоча робота з кодифікації місцевого права була проведена, ні одна з кодифікацій в дію введена не була. Царизм розповсюдив на Україну загальноросійське законодавство. Головним джерелом права став Звід законів Російсьоої імперії. Удосконалення правової системи відбувалось і в Австрійській імперії. Так, в 1812 році тут було введено в дію Цивільний кодекс.
Падіння кріпосного права в Росії та в Австрії поклало початок формуванню та розвитку капіталістичних відносин в цих країнах. Патріархально-кріпосницька Україна відходить у минуле, народжується нова, буржуазна Україна. Зміни, які відбувалися в пореформений час в суспільно-політичному ладі України, визначалися загальними для обох імперій закономірностями. Суттєво змінилося перш за все правове становище селянства, яке стало вільним, придбало особисті і соціально-економічні права.
Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових кодексів.
У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність, все те, що становить основу державності і що в майбутньому допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони, активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськими і східноукраїнськими землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західноукраїнських земель у національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної України.
Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній демократичній державі.
Список використаної літератури
Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). — К., 1997.
Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). — Львів, 1996.
Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. — К., 1996. — Ч.1.
Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К., 1991. — Кн.1.
Лазанская Т.Й. Государственньїе крестьяне Украины в период кризиса феодально-крепостнической системи. — К., 1989.
Нальчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. — Львів, 1996.
Теплицький В.П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. — К., 1959.
Франка І. Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині: 36. творів. — К., 1986. — Т.47.