--PAGE_BREAK--2. Проблеми формальної геральдики в роботах істориків XIX – початку XX ст.
Починаючи із заснування Петром I Герольдмейстерскої контори в 1722 р. російська геральдика використовувала запозичений із Західної Європи певний термінологічний апарат, що сформувався не раніше ХV ст. [34, с. 121]. Такий стан речей не одноразово зазнавав критики з боку фахівців, однак спільного підходу так і не було вироблено. Зокрема, Володимир Крескентьєвич Лукомський (див. додаток) активно критикував статті Володимира Юхимовича Бєлінського (див. додаток) у зв'язку з недостатньо грамотним уживанням геральдичної термінології [74, с. 45]. Однак рік по тому Сергій Миколович Тройницький (див. додаток) дорікав В.К. Лукомського в тому, що «составленные им описания гербов написаны не русским языком, а неграмотно и непонятно. Он нам возражает, что руководствовался научной литературой и официальным источником. Научной литературой В.К. Лукомский считает «Геральдику» Ю.В. Арсеньева, но эта книга, представляющая собой лишь компиляцию из иностранных, главным образом, немецких, сочинений по теории и истории геральдики… Точно так же и официальность языка не оправдывает его неграмотности» [107, с. 413].
Проте, більшість геральдистів користувалися загальноприйнятим термінологічним апаратом, не дивлячись на його повне запозичення з Європи. На основних елементах даного апарату, з метою кращого розуміння герба як комплексного поняття, слід зупинитися докладніше.
Одним із найбільш давніх і традиційних геральдичних елементів є щит, носій герба [34, с. 139]. От що про нього писав О. Лакієр: «Каждая из составных частей герба была существенно необходима, как оружие, а потому неизбежна и в изображении герба. Первая из этих составных частей, самая существенная, есть щит, земля, на которой было предоставлено деяниям, истории, любимой женщине или воображению самого витязя представить символ или эмблему» [70, с. 39].Щит – основний елемент будь-якого герба, при цьому геральдичним щитом, як відзначають гербознавці XIX – поч. XX ст., вважається лише той, який має обриси, близькі до тих, що дійсно використовувалися у військовій справі, і зручний для розміщення на ньому гербових фігур [34, с. 139]. Найпершим набув застосування норманський щит трикутної форми, але через те, що на такому щиті могло розміститися не дуже багато фігур, він був поступово витіснений іншими формами: «По форме щита различали, к какому народу принадлежит рыцарь, потому что у витязей каждой страны щит имел особый вид; так: у англичан он был круглый, у итальянцев продолговатый; у германцев такой же, с маленькою выемкою сверху, с ущербом; у испанцев плоский сверху и закругленный снизу; наконец, у французов форма щита: или четырехугольная, или сердцеобразная, или имеет вид продолговатого четырехугольника, нижние края которого слегка закруглены и сходятся под углом» [70, с. 40].
Історично в Росії, за спостереженнями фахівців, найбільше застосування одержав «французький щит».Однак Ю. Арсеньєв критично відзначав, що такий «появился в геральдике лишь с XVI века и не может быть признан ни изящным, ни правдивым, так как щиты такой формы в действительности никогда не употреблялись в военном деле» [34, с. 147].
Щит уже сам по собі, без гербової емблеми, як відзначали геральдисти XIX – початку XX ст., міг слугувати гербом, оскільки мав той або інший природний колір, властивий матеріалу, з якого щит був зроблений, або переданий фарбою, позолотою тощо. Завдяки цьому тинктури, або емалі (геральдичні кольори) поділяли на метали й фініфі. Найбільш давніми кольорами були метал срібло (білий) і фініті: червлень (червоний), лазур (синій), чернь (чорний). У XVI ст. до них додалися складені кольори: зелень (зелений), золото (жовтий) і пурпур (пурпурний), а в англійських гербах з'явився, окрім того, оранж (помаранчевий) [34, с. 151]. Кольори, що з'явилися пізніше, класифікували як «натуральні» (небесно-голубий, коричневий, попелясто-сірий, рожевий тощо), у класичній геральдиці замінялися на відповідні за характером геральдичні тинктури (наприклад, олені й собаки зображувалися чорними або червоними, леви – золотими або червоними, людське тіло – срібним або червоним).Однак у російській геральдиці, яка багато запозичила з німецької, як наголошував Ю. Арсеньєв, це правило застосовувалося далеко не завжди [34, с. 154–155]. Наприклад, до фігури вершника на гербі Москви довгий час застосовувався термін «натурально окрашенная»[52, с. 30].
Ще один тип тинктур гербів, як підкреслював Ю. Арсеньєв, – хутра. Найпоширеніші – прості горностаєвий та білячий. Саме їх і використовувала переважно російська геральдика [34, с. 162–164].
З розповсюдженням гравюр і літографій виникла потреба в умовних позначеннях геральдичних тинктур. Ю. Арсеньєв стверджував, що з XVII ст. у геральдиці були прийняті умовні графічні позначення кольорів, т. зв. штрихування – ще один термін, що активно використовувався в геральдиці та становив основу її категоріального апарату. В ній золото позначалося крапками, срібло – незаштрихованою поверхнею, блакитний колір – горизонтальними лініями, червоний – вертикальними, чорний – сіткою з вертикальних і горизонтальних, зелений – діагональними, що сходять зліва направо, пурпурний – справа наліво і т.д. [34, с. 157–159].
На поверхні щита, яке зветься полем, згідно з Ю. Арсеньєвим, звичайно поміщали гербові фігури (все, що можливо уявити у вигляді зображення або кольору) [34, с. 167]. Вони поділялися на геральдичні або почесні (виниклі шляхом поділу щита, властиві винятково геральдиці), і негеральдичні: природні (узяті з видимої природи), уявні (видумані) і штучні (узяті з мистецтв і ремесел людини) [70, с. 53]. За межами поля могли розміщуватися зовнішні прикраси щита: шолом, корона або шапка, мантія, щитотримачі, девіз і т.д. Всі ці фігури застосовувалися в російській геральдиці, хоча й не завжди правильно. Так, незважаючи на наведений О. Лакієром поділ шоломів залежно від дворянського титулу власника [70, с. 71–72], у Російській імперії, за рідкісними винятками, застосовувався лише один тип шолома, повернений лицевою стороною, у чому легко пересвідчитися на прикладі гербів, включених до «Общего гербовника дворянских родовВсеросійської імперії»[20].
В епоху середньовіччя, як стверджували російські історики-гербознавці, усім геральдичним елементам були придані конкретні символічні значення. У праці І.Х. Гаттерера докладному аналізу гербових фігур і їх символічному значенні відведено близько третини загального обсягу роботи [54, с. 221–334]. У класичній праці О. Лакієра символіці кольорів і фігур також віддане ще досить значне місце [70, с. 47, 57–69]. Але вже в більш пізній роботі П. Вінклера їй приділяється значно менша увага [50, с. 3–4 і далі], а Ю. Арсеньєв у «Геральдике» розглядав усі елементи герба, окрім емалей, винятково з огляду на їх правильне блазонувания (відтворення малюнка герба при його описі) [34, с. 219 і далі]. Отже, значення символічного трактування гербових елементів для російської геральдичної науки к. XVIII – поч. ХХ ст. поступово редукувалася. Цей процес був пов'язаний, безсумнівно, з поступовою трансформацією геральдики із прикладного мистецтва в наукову дисципліну.
Початок даного процесу можна спостерігати ще в передмові Г. Малигіна до «Начертаниегербоведения» І.Х. Гаттерера, де він пояснив необхідність видання в Російській імперії подібної праці в такий спосіб: «Чтобы сей науке по крайней мере дать систематический вид; поелику и она принадлежит также к истории, содержащей в себе не только одни происшествия, но и самые оных доказательства».
Вичерпно описав зміну поглядів на геральдику В.Ю. Бєлінський: «В настоящее время геральдика начинает сильно распространяться, как важная отрасль исторических знаний и как совершенно законченная наука, изучаемая наравне с сигиллистикой, сфрагистикой, генеалогией, нумизматикой и пр. Все вместе, эти знания составляют громадное подспорье для истории и археологии вообще. Нельзя сказать, чтобы геральдика, как это было в прежние времена, интересовала у нас общество. Напротив, ее почти совершенно у нас забыли, неправильно и необоснованно считая знание ее специальностью привилегированных классов. С падением дворянских традиций увлечение геральдикой вообще у нас исчезло» [42, с. 6].
Услід за даною тенденцією історики-геральдисти кінця XIX – початку ХХ ст. до основних функцій геральдики відносили вже не стільки складання гербів, скільки гербову експертизу. Методика останньої, на їхню думку, полягала в поетапному з'ясуванні національної належності гербовласника, його гідності, титулів, нагород і доби створення та корекції герба. Теоретиком гербової експертизи був В.K. Лукомський, який вважав основні етапи гербової експертизи (встановлення національної належності, з'ясування титула власника, датування зображення) невід'ємною частиною зовнішньої критики речової або писемної пам'ятки, на якій «герб красноречиво и убедительно говорит о его происхождении, принадлежности и датировке» [76, с. 15].
Таким чином, пізнавальні можливості геральдики в трактуванні істориків на початку XX ст. значно змінилися порівняно з кінцем XVIII ст., а сама геральдика трансформувалася із прикладної науки дворянського стану в дисципліну, пристосовану до практичних потреб музейних, архівних і бібліотечних працівників.
продолжение
--PAGE_BREAK--3. Теорії походження гербів у Росії у викладенні вітчизняних істориків
Різні концепції походження російських гербів також були широко висвітлені як у загальноісторичній, так і в спеціальній геральдичній літературі.
Початок даному питанню поклав Г. Малигін у передмові до «Начертаниягербоведения» І.Х. Гаттерера: «В древности и в старину обычай был носить перстни с резьбой на камне или металле особых изображений, служивших каждому для отличия, печатями и гербом»[54, с. III]. Думка співробітника Герольдії очевидно неглибока, через що треба зробити висновок про не досить чіике розуміння даної проблеми наприкінці XVIII – на початку XIX ст.
Згодом історичні події в Російській імперії остаточно сформували дві течії суспільної думки, що вплинули й на геральдику: «західників»і «слов'янофілів». Вичерпну характеристику цим двом «партіям»дав І.В. Забєлін у статті «Современные взгляды и направления в русской истории»[61., ч. 1].
У зв'язку з цим до сер. ХІХ ст. уклалася теза, поширена в західноєвропейській історичній науці й перейнята «західниками», про повне запозичення ідеї російських гербів з Європи. Спростуванню цієї ідеї вагому увагу приділив О. Лакієр: "…внешние атрибуты для герба, форма щита и краски не наши и конечно перешли к нам с Запада; но идея гербов Русских, в отличие от гербов Западной Европы, совсем иная»[70, с. 18]. Дослідник виклав сфрагістичну концепцію походження гербів в Росії, відвівши історії печаток окремий розділ, і трактував герб як споконвічно дворянську приналежність. От якою він виводив генезу князівської печатки: «Можно найти одно общее основание: первоначально печать была именная и заверяла подпись руки, к которой вообще, при малом распространении грамотности, не имели большого доверия. Этот факт, общий всем странам и народам, не чужд и нам. Неприкосновенность печати охранялась изображением святого, по имени которого назывался князь, а надпись прямо свидетельствовала, чья она. Таким образом, и у князей печать была сначала личным лишь знаменем и изменялась с переменою лиц, и только после долгих колебаний Тверь, а потом Москва избрали для себя в печати символ, прямо соответствовавший их тогдашнему положению: победа над врагами внешними и присоединение уделов к Москве давало великому князю право изобразить себя на коне, поражающим дракона»[70, с. 4].
Далі відомий дослідник геральдики наголосив, що «печать тогда только может стать гербом, когда приобретет характер наследственности, т.е. будет переходить из рода в род без изменений, и, кроме того, применять те геральдические атрибуты, без которых нет понятия о гербе»[70, с. 200]. Подальше переродження печаток О. Лакієр пов'язував з польскою школою геральдики. Для неї, на його думку, були характерні доволі прості герби, один символ – один стяг. Ці символи були схожі на російські, оскільки прямо запозичувалися із землеробського побуту й слугували власне практичним потребам. Пізніше, по мірі проникнення в Польщу західноєвропейської геральдичної мови, значення символів змінювалося. Відмінною рисою клейнодів, польських «гербів», як вважав О. Лакієр, була їх незмінна кількість: символів було стільки ж, скільки споконвічно польських дворянських родів, і кожна нова людина бралася під покровительство того чи іншого роду, тобто нових символів не з'являлося [70, c. 200].
Згідно з О. Лакієром, до Росії першими потрапили герби саме литовців і поляків. Т. зв. «виїзні роди»стікалися через ті чи інші мотиви на службу до московського государя, осідали й асимілювалися як російські дворяни. Про їх неслов'янське походження надалі свідчив тільки герб [70, с. 210–213].
Інший російський учений і гербознавець Ю. Арсеньєв, з одного боку, підтримував концепцію О. Лакієра про походження російських гербів, але, з іншого боку, критично відзначав, що в російській геральдиці пізнішого періоду дворянські герби насправді почали «складатися»більш-менш вдало: «Почтенная и талантливая попытка Лакієра установить при их систематизации твердые начала, основанные на происхождении русских дворянских фамилий, не может быть признана вполне удачной и применимой» [34, с. 373]. Втім, щодо інших пунктів автор у цілому погоджувався з думкою попередника.
Так, він дотримувався теорії польського походження російських гербів: «К нам, в Россию, западная геральдика проникла, несомненно, через Польшу, хотя и получила впоследствии свои местные особенности, относящиеся, впрочем, по большей части к более позднему времени» [34, с. 337]. Тут же учений зазначив, що лише на початку ХХ ст. почала розроблятися теорія про походження стародавніх символів на печатках польського дворянства від рунічних знаків. На його погляд, перетворення це проходило в 3 етапу:
1) прийняття поляками християнства (до рун були додані хрести);
2) запровадження прапорів замість жезлів (відпадіння нижніх кінців знаків);
3) перетворення знаменних знаків на герби.
Далі Ю. Арсеньєв констатував: «Отсюда объясняется, что польская геральдика весьма мало позаимствовала у западноевропейской, и главная часть – гербовые фигуры – в ней почти отсутствуют… Из рунических непонятных знаков стали сочиняться тогда гербы, отвечающие вполне геральдическим правилам, так что их можно было описать или блазонировать» [34, с. 339].
Паралельно Ю. Арсеньєв згадав і про російські герби з рунічними мотивами, утім указуючи на те, що подібна символіка зустрічалася повсюди на Заході Русі, тобто там, де був значний вплив Литви й Річі Посполитої («малороські й білоруські регіони») [34, с. 340].
Більше того, автор висловив власні погляди на сфрагістичні джерела західноєвропейських гербів.Так, на його думку, перші печатки геральдичного характеру з'явилися в Західній Європі у XI ст. На них був зображений гербовий щит, іноді в руках якої-небудь гербової фігури, а іноді й окремо. При цьому сама форма печатки, починаючи з XII в., нерідко набувала обрисів сучасного їй бойового щита (норманського, трикутного, круглого тощо) [34, с. 24–25]. Отже, згідно з висновком Ю. Арсеньєва, у Європі початковим носієм герба був лицарський щит, а вже згодом герби перейшли на печатки, тоді як у Росії спостерігалося зворотне явище. Багато емблем вітчизняних князівських і міських печаток перемістилися на герби князівських і дворянських родів, а також і міст.
Ю. Арсеньєв цілком слушно зазначив, що вибір емблем на російських печатках XV–XVII ст. вражає своїм розмаїттям і часто повною несподіваністю. Ці емблеми мали здебільшого випадковий характер. Автор обґрунтовував дане ствердження тим, що печатки Московської Русі не були гербами й не претендували навіть на таке значення [34, с. 341–342].
Однак, полемізуючи з думкою Миколи Петровича Ліхачовапро те, що «дворянская геральдика искусственно сочинена была в исходе XVIIвека»[34, с. 371], Ю. Арсеньєв лише частково погодився з цим доволі різким судженням. Так, до цієї ж доби належить перша поява в Росії гербів, які переважно були запозичені з польських джерел, однак цей процес, як підкреслив учений, був характерним і для Литви, і для південної Русі. Тому таке наслідування було природним для російських дворян, і йому лише бракувало санкції з боку вищої влади [34, с. 372].
Дещо іншу концепцію походження російських гербових знаків можна знайти ще в одного дослідника XIХ в. Є. Воронця. В його роботі, присвяченій чотирьохсотліттю російського державного герба, є таке твердження: «В древней Руси герб и печать назывались знаменем» [53, с. 14]. Подібної думки дотримувався, до речі, і Ю. Арсеньєв. Докладно викладаючи у своїй праці історію російських прапорів, учений навів факти, що свідчили про вплив візантійських прапорів на російську символіку: «Влияние Византии на древнерусский княжеский быт отразилось между прочим и на великокняжеских стягах, которые делались весьма значительных размеров и, по примеру византийских императорских знамен, стали украшаться священными изображениями» [35, с. 18]. Однак автор вказав на те, що цю символіку не можна вважати у повному сенсі цього слова «геральдичною», оскільки правила складання гербів проникають у Росію ніяк не раніше початку XVII в. [35, с. 21].
Заслуговує уваги ще одна теорія походження південноросійських гербів, яку знаходимо у Карла Васильовича Болсуновського (див. додаток). Цей дослідник шукав аналогію російських нумізматичних символів з грецькими й візантійськими монограмами: «Действительно, был древний обычай ставить на монетах монограммы, заключающие в себе титул либо имя царя, либо архонта, чеканившего монету; он был всеобщий в Греции, в Малой Азии и во всех ее колониях на берегах Черного моря… Сам обычай употребления букв для образования знаков собственности весьма древний и сохранился у славян до XVIстолетия… Обычай этот продолжался очень долго, и потому накопилось в геральдике много гербов из инициалов, заимствованных даже с кириллического алфавита, а именно из букв: П, М, Ш, Щ, Х и т.д., перемешанных с луной, крестами, якорями, стрелами и т.п.» [4, вип. ІІ, с. 5]. В іншій публікації К. Болсуновський підкреслив: «О множестве эмблем возникших в древности из букв кирилловского алфавита и затем под разными названиями вошедших в гербы Руси, Литвы и даже Польши, писал довольно обстоятельно г. Даровский, причем указал на произвольные приемы геральдиков, пытавшихся объяснить эти загадочные для них фигуры посредством сравнения с различными эмблемами, вошедшими уже в геральдику» [4, вип. I, с. 8]. Отже, на думку дослідника, багато геральдичних символів Південно-Західного краю являли собою найдавніші монограми. У свій час, коли знак з'явився, його значення, безсумнівно, було чітким і зрозумілим усім, «но затем, вследствие усложнения геральдических условий, знак этот, дополненный различными прибавками, утратил свой первоначальный вид и, наконец, его первоначальный смысл остался совершенно забытым» [4, вип. ІІ, с. 4].Таким чином, К. Болсуновський припускав, що родові знаки містять у собі ініціали їх власників. Однак, на жаль, жодного конкретного прикладу він не навів, хоча опублікував безліч князівських знаків з монет Володимира, Святополка, Ярослава й інших князів. Проте Карл Болсуновський окреслив новий напрям, яким пізніше пішли багато дослідників.
Цікавий огляд сфрагістичної спадщини Русі дав Дмитро Якович Самоквасов у зв'язку з кольорами печаток, які використовувалися різними правителями [91]. Більш докладно на його праці ми зупинимося в розділі, присвяченому державній символіці Росії.
Не можна також залишити поза увагою класифікацію походження родових гербів, запропоновану різними авторами. Найраніше спробу поділу російських гербів на види знаходимо знову ж у О. Лакієра. Здійснення класифікації російських символів навело автора на такі висновки: «Мы смеем утверждать, что гербы наши были местные и давались с теми или другими фигурами:
1) по родовой собственности;
2) по происхождению;
3) по заслугам;
4) по соответствию с прозванием лица.
Первое начало родовой собственности вполне применимо к гербам фамилий княжеских и дворянских, от удельных князей происшедших, второе различие – по происхождению от того или другого племени к родам, третье – к служилым людям, а последнее начало – к прочим гербам»[70, с. 8]. Саме за цією ознакою О. Лакієр і уклав структуру частини власної роботи, де подав опис гербів більшості сучасних йому дворянських родів.
Інший варіант класифікації знаходимо у Ю. Арсеньєва. Крім загального поділу на державні, місцеві, герби співтовариств, фамільні (або родові) й особисті, історик відокремив такі групи гербів:
– союзні або шлюбні (складаються із поєднаних гербів осіб, які уклали шлюбний союз) (слід зауважити, що походження цього виду гербів досить докладно описав К. Болсуновський на прикладі герба князів Острозьких [4, вип. ІІ, с. 6]);
– спадково-власницькі герби (отримуються разом з успадкованим володінням);
– герби домагання (демонструють претензії на спірні володіння);
– герб заступництва або дарування (дарований власнику правителем; як правило, це була державна емблема). Тут Ю. Арсеньєв підкреслив: «У нас в России гербы пожалования встречаются как при возведении в дворянство и утверждении в таковом, когда раньше у фамилии не имелось герба, так и при даровании титула, причем или составляется новый герб, или к уже существующему гербу придаются новые эмблемы (двуглавый орел, вензель государя, императорская корона и т.п.)»[34, с. 125];
– герби посадові (особливий вид жалуваних гербів, які привласнювалися при отриманні почесної посади або звання, іноді переходили у спадок).
Далі Ю. Арсеньєв поділяв герби за походженням на споконвічні (прадавні), подаровані за грамотою, гласні (які прямо вказують на прізвище власника). Про останні він зазначав таке: «Некоторые геральдисты считают гласные гербы самыми древними из существующих… Весьма изобилует также гласными гербами польская геральдика, откуда они перешли к нам в Россию»[34, с. 130]. Підвидом гласних гербів Ю. Арсеньєв вважав загадкові (герби з навмисним порушенням геральдичних правил з метою викликати питання).
Більша, порівняно з попередньою, розгалудженість пропонованої Ю. Арсеньєвим класифікації пов'язана з тим, що автор розглядав західноєвропейську геральдичну традицію у цілому, накладаючи її структуру на російську. О. Лакієр, навпаки, прагнучи довести самобутність російської геральдики, розглядав європейську традицію взагалі.
Отже, російські дослідники геральдики XIX – початку ХХ ст. створили кілька основних концепцій походження гербів: від давньоруських печаток, від візантійських прапорів, від особистих монограм, а також концепцію повного запозичення геральдики із Західної Європи (з польсько-литовських або з німецьких джерел).
продолжение
--PAGE_BREAK--