Народи Азії та Північної Африки у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття
План
Ліквідація колоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу
Розвиток політичної думки в країнах Сходу
Політичні процеси на Сході
Рух афро-азіатської солідарності
Соціальні процеси на Сході
Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються
Світове співтовариство, ООН і народи Сходу
Ліквідація колоніальної системи. Політичний та ідеологічний розвиток країн і народів Сходу
У другій половині ХХ ст. завершився процес ліквідації колоніальної системи. У 50-х роках завоювали незалежність Туніс і Марокко, 1960 рік – рік Африки, 1962 отримав незалежність Алжир, 70-і роки – емірати Перської затоки, 80–90-і продовжувався розпад колоніальної системи в Африці, в 1997 і 2000 рр. Китаю було повернено Гонконг і Макао, а в 2002 р. незалежним став східний Тімор. Віками створювана колоніальна система була ліквідована за 50 р. Почався процес становлення державності на Сході, пошуки шляхів розвитку політичної системи та економіки, налагодження міжнародних зв’язків.
Розвиток державності і становлення сучасних політичних структур у країнах Сходу мають принципові відмінності від західних моделей. Ці відмінності багато в чому були обумовлені різноманітним характером розвитку капіталістичних відносин у метрополіях (Захід) і залежних країнах (Схід). По-перше на Сході еволюція традиційного способу виробництва була перервана іноземним впливом (колонізатори), виникає синтез традиційного способу виробництва з іноземним капіталістичним укладом = колоніальний синтез і зв’язаний з ним розподіл праці в світовому масштабі. По-друге колоніальний синтез відрізнявся ще і тим. Що він почався зверху, тобто з надбудови (колоніальна адміністрація, місцева влада) самі були як прояв синтезу і головним знаряддям в реалізації процесів синтезу в інших компонентах суспільного життя: в економічному і соціальному житті, в області культури і ідеології.
По-третє, колоніальний синтез відрізнявся різноманітністю та багатоплановістю. Якщо в країнах Західної Європи перехід від феодал суспільства, роздрібленості та міжусобиць до абсолютистської централізації супроводжувався формуванням більш або менш однорідних за національно-етнічним складом і рівню суспільно-економічного розвитку держав, то у більшості країн Сходу в період колоніалізму картина була іншою. Вони наголошують на тому, що між країнами Сходу була значна різниця у рівні їх розвитку. З іншого боку, кордони конкретних колоніальних володінь також не охоплювали території з однаковим рівнем розвитку, а вони були різні (від первіснообщинного ладу до пізнього феодалізму) і з значними етнічними особливостями. До цього слід додати ту своєрідність, з якими відрізнялася політика колоніальних адміністрацій, а також форми іноземного підприємництва різних метрополій. Все це і обумовило багатогранність східних суспільств і шляхів формування державності в постколоніальний період.
По-четверте, генезис колоніального синтезу і його трансформація до незалежності визначалися в першу чергу метрополією в залежності від етапів колоніалізму (товарного – вивіз товарів і капіталістичного – вивіз капіталу), формування національного підприємництва – виникнення класів і формування сучасних форм суспільно-політичних рухів.
Всі ці особливості утворення і розвитку синтезу мали своїм кінцевим наслідком формування комбінованого і багатоукладного суспільства, яке складається із багатьох компонентів. У різних країнах Сходу співвідношення цих компонентів комбінованого суспільства напередодні незалежності було занадто неоднаковим, що також мало важливе значення для особливостей майбутнього державного і політичного становлення того або іншого східного суспільства.
Завоювання політичної незалежності – історична віха в житті народів Сходу. Але сама по собі не стала та і не могла стати панацеєю від вікової відсталості, лих, зв’язаних з колоніальним минулим. Це завдання цілої історичної епохи. Новодержавні утворення Сходу були обплутані економічними, політичними, релігійними, етнічними, соціальними і т. ін. проблемами. Об’єднання їх, надії на краще діють по інерції певний час, але не безкінечно. Відцентрові сили все рівно рано чи пізно дають про себе знати, уряди повинні розробляти стратегію і тактику національно-державної інтеграції метою якої стало б перетворення комбінованого суспільства у національно-цілісне, тобто в такий суспільний організм, де б всі його компоненти однорідні в суспільно-економічному і соціально-політичному плані, причому всі основні зв’язки між ними суттєві. Спроби керівників Сходу зробити це шляхом законодавчих актів та пропаганди ні до чого не привели. Слухачі підкреслюють, що сучасні країни Сходу з першого дня незалежності зіткнулися з феноменом неспіввідповідності реального багатоукладного суспільства рамкам офіційно проголошеної національно-державної спільності. В цьому і до сьогоднішнього дня полягає одна із основних проблем абсолютної більшості країн Сходу.
На Заходу процес формування буржуазних держав і громадянського суспільства ішли майже паралельно, основна маса реального суспільства усвідомлювала себе в перше чергу громадянами даної держави в той час як приналежність до більш вузьких, місцевих суспільств і груп відходила на другий план, а в деяких випадках і зникала зовсім. І як результат – між громадянським суспільством і його природним результатом – буржуазною державою – виникає спів відповідність, відносна функціональна гармонія, коли наявні протиріччя вирішуються в повсякденному житті на основі консенсусу.
Інша справа на Сході. Тут традиційно держава була всім, а громадянське суспільство знаходилося в аморфному стані. Сучасні буржуазні держави на Сході (незалежно від конкретних їх форм) не з неба впали і все таки зверху – або шляхом політичних національно-визвольних революцій, або домовленості з метрополіями верхівки даних суспільств. Ці держави виявились гібридом традиційності, сучасності де були тільки елементи сучасного буржуазного громадянського суспільства і в більшості випадків їх було недостатньо для забезпечення стабільності, ефективної діяльності дійсно сучасної держави. Буржуазна державність у країнах, що визволилися була законодавчо затверджена, але вона не могла бути нічим іншим, як запозиченим ззовні каркасом – формою без відповідного необхідного змісту.
Справа в тому, що в суспільній структурі сучасних країн Сходу є по суті два різних типи традиційного. Це – колоніальний синтез і архаїчне, тобто доколоніальне, типово традиційне. Тому офіційній незалежній державі потрібно було боротися на два фронти: а) проти традиційного, із якого вона безпосередньо виросла, тобто колоніального синтезу; б) проти архаїчного, традиційного, яке збереглося ще з часів доколоніальних і яке тільки під тиском обставин, які змінювалися, втягувалося в процеси модернізації.
Таким чином, кінцева мета одна – буржуазна модернізація і національно-державна інтеграція, але процеси синтезу за допомогою яких ця мета досягається, протікають у двох різних руслах. Все це і обумовлює особливо значну роль держави в сучасних країнах Сходу. Держава покликана грати активну формуючу і створюючи роль практично на всіх етапах суспільства в економічній базі (в тому числі і як безпосередній агент виробничих відносин), який виконує функції організації і управління виробництвом в національно-етнічній ситуації, в соціальній структурі, у всій системі політичної надбудови (в тому числі і в плані перебудови власне громадянського і воєнно-поліцейського апарату).
Вся ця активна і різнобічна діяльність необхідна для переборення сил багатоукладності і включення населення, яке живе в рамках архаїчних традиційних секторів і традиційного колоніального синтезу, в рамки сучасного громадянського суспільства. До того ж, відсутність загального міцного громадянського життя національні уряди і лідери пробували і пробують компенсувати зверху самим політичним життям.
В цілому процес становлення громадянського суспільства в державах Сходу сьогодні і його взаємозв’язок з офіційною державою після завоювання незалежності суттєво інші ніж були у відповідний період в Західній Європі. Там формування громадянського суспільства стало передумовою формування сучасної буржуазної держави. Процес його становлення почався ще в фазі абсолютизму, тому зразу же після політичних буржуазних революцій сучасна держава і послідуюча еволюція її історичних форм від традиційної авторитарності до сучасної буржуазної демократії в основі своїй визначала рівнем розвитку цього громадянського суспільства, процесами консолідації і т.д.
Таким чином, в Західній Європі процес розвитку ішов знизу – від економічного базису і соціальної структури до політичної надбудови. В абсолютній більшості країн Сходу національний капіталістичний уклад на момент досягнення незалежності був надзвичайно слабим, щоб зуміти самостійно виконати системоутворюючу функцію. Тому зразу же після досягнення незалежності ініціатива, стимулююча і направляюча роль в становленні громадянського суспільства належала елементам надбудови, насамперед елітарним колам держапарату (ядро сучасної держави). Іншими словами, процес формування громадянського суспільства тут почався в основному зверху. І лише в міру зміцнення і оформлення громадянського суспільства воно могло почати робити все зростаючий тиск на офіційну державу примушуючи її до подальшої еволюції (процес, який супроводжується частими кризами, революційними ситуаціями).
В країнах Сходу у запозиченої на Заході сучасної держави – парламентської республіки – не виявилось адекватної економічної і соціальної бази, національно-етнічної структури і навіть достатньо елементів для конструювання власного (тобто державного) апарату. Там, де така держава була створена, а формально – це більшість колоніальних країн Сходу (за виключенням авторитарних, соціалістичних і монархічних), дуже скоро виявилося невідповідність офіційної форми цієї держави суспільству, над яким воно підвищувалось.
Формування нових форм державності в таких умовах не означало встановлення його загального і реального контролю над традиційними секторами суспільства. Величезні пласти традиційних структур продовжували жити своїм, відносно замкнутим життям і керуватися в ньому іншими цінностними орієнтирами, ніж ті, що були написані офіційною державою. Лояльність груп (соціальних) цього роду що довго орієнтується або на колоніальний синтез, або на архаїчні уклади життя. Якраз цим пояснюються багато чисельні опозиційні і навіть сепаратистські рухи у багатьох країнах що розвиваються і які формувалися там зразу після досягнення незалежності. В основі їх лежить або колоніальний синтез, або архаїчні традиційні уклади.
Із зміцненням державності на Сході, уряди незалежних країн заставляють західні монополії рахуватися з їх реаліям і часто поступатися в своїх амбіціях в економіці. Країни Сходу, не дивлячись на різницю між ними, в більшості випадків вони зв’язані суттєвою єдністю. Їх об’єднує колоніальне та напівколоніальне минуле, а також периферійне положення у світовій економіці. Їх об’єднує і те, що у порівнянні з темпами інтенсивного сприйняття досягнень НТР і універсалізацією особливо в сфері матеріального виробництва, зближення Сходу із Заходом в соціокультурному відношенні відбувається відносно повільно (за виключенням ряду країн Далекого Сходу). І це, природно, тому, що менталітет народу, його традиції за короткий час не міняються. Іншими словами, при всіх національних відмінностях країни Сходу до цих пір ріднить наявність певної сукупності цінностей матеріального, інтелектуального і духовного життя. Хоча сьогодні більшість урядів країн Сходу беруть курс на модернізацію і ринкову економіку, Західний стиль життя і образ думок все більше стає нормою для міських жителів у країнах Сходу. Носіями інтеграції культур, при бережному відношенні до своїх цінностей є національна інтелігенція.
Роль релігії як віри і ритуалу як і раніше велика не тільки для Сходу, але і на Заході. Але для Сходу дуже важлива ще одна складова частина релігії – як ідеології і системи цінностей, кодексу соціальної справедливості, ідеології, яка виконує соціальне замовлення. У багатьох країнах релігійна думка продовжує визначати стан суспільної свідомості. Зараз відмічається певний ріст впливу релігійного фактору на східне суспільство. Це реакція – відповідь суспільної свідомості на занадто швидкі темпи модернізації і секуляризації попереднього періоду. Але в цілому релігійні установки перестають бути критерієм істини. Традиційні, в тому числі і релігійні накази втратили роль єдиного або головного регулятора відносин між людьми.--PAGE_BREAK--
Характерна риса сучасного Сходу – відмічають слухачі, піднесення і спади впливу релігії і релігійних інститутів на людину, суспільство, політику. Спроби здійснити модернізацію за західним зразком майже повсюдно супроводжувались зменшенням впливу релігії, особливо в 50-60-і роки. В ході боротьби за свободу націоналізм відтіснив релігійний фактор за куліси політичної сцени. Народи Сходу боролися за незалежність переважно під націоналістичними, а не релігійними лозунгами, і в країнах, що визволилися були встановлені світські, а не теократичні режими.
З кінця 1970-х рр. Інтерес до релігії різко зріс, з одного боку на неурядовому рівні як релігійної віри і комплексу морально-етичних норм, з іншого боку, на офіційному рівні як санкція соціально-економічних проблем і політичного курсу. Появилися нові секти на Сході, росте вплив ісламського фактору.
І як висновок: не дивлячись на відносно швидке поширення наукових знань і сучасного мислення традиційні релігії до цих пір залишаються основою для значної частини світоглядних концепцій і соціальних теорій. Суспільно-політичні погляди часто виступають в традиційній формі або якось зв’язані з релігійною доктриною.
Великий вплив на суспільно-політичну думку в країнах Сходу зробила реформаторська діяльність нової інтелігенції. Суть релігійного реформаторства – переоцінка традиційних уявлень під прапором повернення до першооснов релігійної доктрини або релігійно-філософського вчення з позицій раціоналізму через очищення від багатовікових нашарувань і перекручень.
Реформаторство відображало необхідність трансформації релігійної свідомості з тим, щоб вона могла безболісно пристосуватися до умов життя, які швидко міняються у східних суспільствах. У богословсько-юридичному відношенні майже всі послідовники і прихильники реформаторства є фундаменталістами: вони відштовхуються від основоположних релігійних текстів або древніх канонічних книг і часто відмовляються від тих положень, які давалися пізньосередньовічними авторитетами. Але в соціально-політичному відношенні вони поділяються на «модернізаторів» і «охоронців»-антагоністів в соціальному і політичному плані.
«Модернізатори» пробують примирити науку і релігію, релігійну віру, соціальні ідеали і морально-етичні накази релігійних доктрин з дійсністю через освячення наукового знання священними текстами і канонами. Вони – поборники прогресу з національною специфікою. «Модернізатори» часто закликають до переборення антагонізму між релігіями і допускають можливість їх співробітництва.
Завдання ж фундаменталістів – «охоронців» переосмислення дійсності, сучасних соціокультурних і політичних структур в дусі священних текстів. Їх апологети стверджують, що релігії повинні пристосовуватися до сучасного світу з його пороками, а суспільство повинно будуватися так, щоб відповідати основним релігійним принципам. Фундаменталістам – «охоронцям» властива нетерпимість і «пошук ворогів». Багато в чому успіхи радикальних фундаменталістів та їх рухів пояснюються тим, що вони вказують людям на їх конкретного ворога, «винуватця» всіх його лих.
Реформаторські ідеї поширені переважно серед освічених міських кіл населення: різних релігій – ісламу, індуїзму, буддизму, конфуціанства, іудаїзму.
Розвиток політичної думки в країнах Сходу
Державна національна ідеологія – це декларована або фактично визначає урядовий курс система концепцій і поглядів з питань державності, політичної влади і соціально-економічного розвитку. Офіційні ідеології і програми, які лежать в основі державної політики – результат взаємодії різних етнічних, релігійних, станово-класових груп (які б не були різні їх інтереси), які представляють всю націю. Державна ідеологія служить могутнім активатором необізнаності народу, її відсутність або неадекватність загальнонаціональній згоді перешкоджають інтеграції, підтриманню стабільності, реалізації національних програм і т.д. Далекоглядні лідери розуміють це, інші приходять до розуміння, рухаючись шляхом «спроб і помилок».
Державна ідеологія, яку формулюють правлячі кола, повинна опиратися на національну ідею більшості народу, який проживає в межах певних політичних кордонів і який має спільну мету та життєві інтереси. Державна ідея може змінюватися із зміною урядів, тоді як національна ідея є тривалим фактором. Офіційні ідеології дуже активні. У розпорядженні властей є могутній арсенал засобів обробки населення. Мета її – формування національної самосвідомості через міфологізацію офіційної ідеології, тобто такі поняття як батьківщина, монархія, соціальна утопія і т.д. підносяться до рангу святинь.
Десятки держав на Сході мають свою історію, своє бачення світу і національних проблем які змінюються в залежності від обставин. Звідси і багатство офіційних доктрин і програм. Але в основі всього цього різноманіття незалежно від типу державності і політичного режиму у постколоніальний період лежить формула «чотирьох „С“– стабільність владних структур, стабільність національного буття, стабільність економічного росту і стабільність соціальної сфери.
Державна політична детермінанта сучасних офіційних ідеологій, проголошених або не проголошених в офіційних документах – націоналізм всіх відтінків, який поєднується з авторитаризмом або демократією. Ідеології можна умовно віднести до двох основних категорій, які самі по собі в чистому вигляді рідко зустрічаються.
• ідеологія національного прагматизму як демократичного так і авторитарного
• концепції так званих ідеологічних держав і близькі до них концепції „особливого шляху“.
Для Японії це „суспільство благоденства японського типу“ на національно-ліберальній основі, для Китаю, Кореї це опора на власні сили „чучхе“, для Малайзії прагматизм, завданням якого є формування єдиної малайської нації, в Індонезії державу „все для всіх“ на основі модернізації країни Кредо Сукарно п’ять принципів „панча сила“ в Індії курс Дж. Неру „державний націоналізм“, в Туреччині „кемалізм“ з шести принципів, керівна ідея національна держава європейського типу. В сучасних монархіях – Брунеї і Таїланді, Камбоджі і Марокко – державна ідеологія тримається на тріаді „батьківщина (нація) – віра – монарх“. Держави правлячих ідеологій – Ісламська Республіка Іран – „держава ісламу“ яка не знає ні соціальної, ні економічної, ні національної нерівності, Пакистан – мусульмани Індії повноправна нація, Сірія і Ірак – ідеологія Баасизму проголошує мету: арабська єдність, свобода, соціалізм в ім’я відродження арабської нації. Ізраїль з дня утворення існує під прапором сіонізму – націоналістичній ідеї, стержнем якої є уява про світове єврейство як єдиний народ возз’єднаний на „землі обєтованній“. До „ідеологічних“ держав можна включити і країни, які обрали „особливий“, „третій шлях розвитку“, хоча після краху соціалізму говорити про них не варто.
В ідеологічній і політичній боротьбі на Сході широко використовується наднаціональна ідеологія або ідеології – панісламізм, панарабізм, пантюркізм, євразійство і т.д. Незважаючи на це, країни Азії і Африки після другої світової війни шукаючи виходи із різних ситуацій стали на шлях інтеграції. Сьогодні є такі регіональні організації: Ліга арабських країн (ЛАК – 1945 р.); Органзація Африканської єдності – Африканський союз (1963 – 2000 р.); ОПЕК і ОАПЕК, Ісламська конференція, Союз країн Перської затоки, асоціація країн південної Азії (Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бруней, Бангладеш), АСЕАН – об’єднання країн Південно-Східної Азії.
Політичні процеси на Сході
Схід після другої світової війни став ареною активної міжнародної політики. Центрами протистояння стали Китай, де назрівала громадянська війна між Гомінданом і КПК і Корея. Ідея Сталіна поділити Японію на чотири окупаційні зони провалилася і основним центром концентрації сил став Китай. Прогнилий режим Чан Кайші впав під ударами НВАК і 1 жовтня 1949 р. Мао Цзедун проголосив утворення КНР. Залишки військ Чан Кайші були перевезені американцями на о. Тайвань, де останній і проголосив Китайську Республіку.
Іншим об’єктом суперництва США і СРСР стала Корея, де в 1948 р. були утворені дві держави – КНДР (комуністи) і Республіка Корея на Півдні. Після перемоги китайської революції лідер КНДР Кім Ір Сен почав мріяти про єдину соціалістичну Корею. Заручившись згодою Сталіна і Мао Цзедуна він в 1950 р. почав похід на Південь. Маючи перевагу в живій силі, війська КНДР захопили весь півострів. Тут уже висадилися американці під прапором ООН і вже армія КНДР залишила півострів. Тут вже за рекомендацією Москви у війну втрутилася КНР, пославши 500 тис. „добровольців“. У 1953 р. було підписано перемир’я між воюючими сторонами і Корея по цей час залишається розділеною по 38 паралелі.
Після капітуляції Японії ПСА стала ареною визвольних революцій, якраз тут розпочався розпад колоніальної системи. Ще першого червня 1945 р. лідер Індонезії Ахмед Сукарно опублікував „п’ять принципів“ (»Панча сила") майбутнього індонезійського державного націоналізму: інтернаціоналізм, демократія, загальний добробут, націоналізм і віра в бога в конкретних умовах країни. 17 серпня 1945 р. Сукарно проголосив незалежну Республіку Індонезію.
2 вересня 1945 р. голова Національного комітету визволення і керівник комуністів Індокитаю Хо Ші Мін проголосив утворення ДРВ. Але утвердити державу не вдалося, почалася французька агресія (1956 – 1954 рр.), як і в Індонезії агресія голландців (1946 – 1949 рр.), а в Малайї – до 1957 р. Перша закінчилася Женевськими протоколами, які зафіксували незалежність ДРВ на Півночі В’єтнаму, обіцяли референдум на Півдні в 1956 р. (не проведено), незалежність Лаосу і Камбоджі. Індонезія теж відстояла свою незалежність. Надія була на СРСР, його авторитет і сильний вплив комуністів. Але боротьба за сфери впливу на Далекому Сході і в ПСА була на користь СРСР тільки в Китаї та В’єтнамі, Північній Кореї. Інші КП потерпіли поразки через авантюризм у діях і нерозумні рекомендації з Москви і Пекіну: в Індонезії 1948 – 1949 і 1965 рр. на Філіппінах – 1952 р., в Малайї на середину 50-х р.
Рух афро-азіатської солідарності
Блокова система привела до формування руху «неприєднання» ідейним батьком якого був Й.Б. Тіто. В оформленні цього руху були зацікавлені Індія (Неру) і Китай (Чжоу Еньлай). У квітні 1955 р. в м. Бандунг (Індонезія) було скликано першу конференцію голів держав і урядів 39 країн Азії і Африки. Конференція підтвердила курс позитивного нейтралітету і неприєднання до блоків, підтримку визвольної боротьби народів і невтручання у внутрішні справи один одного та співробітництво у різних галузях економіки, медицини, освіти та культури. У грудні 1957 – січні 1958 р. в Каїрі була скликана економічна конференція 45 країн Азії і Африки. На ній було вирішено створити постійні органи руху афро-азіатської солідарності. Організаційне оформлення цього руху відбулося на конференції в столиці Гвінеї Конакрі у квітні 1960 р. де був прийнятий статут руху і сформульовані його мета – «об’єднати і узгоджувати боротьбу народів Азії і Африки проти імперіалізму, прискорити визволення народів і забезпечити їх економічний, соціальний і культурний розвиток». СРСР зразу прагнув включити цей рух в орбіту своєї великодержавної політики.
Афро-азіатська солідарність не позбавлена була протиріч погіршення Індокитайських відносин, протистояння Індонезії і Малайзії в 60-х роках, індо-пакистанські війни 1966 і 1971 р. і утворення Бангладеш, напруга між Індією і Пакистаном із-за Кашміру, вимога держави сикхів Халі стан радянсько-китайські протиріччя 60-70-х рр. між В’єтнамом і КНР 1977 р.
Ще один конфлікт як реальне зіткнення інтересів великих держав, свої прагнення ДРВ була американська агресія у В’єтнамі 1965 – 1973 = Паризькі угоди, США програли війну, але В’єтнам залишився розколотим. Весна визволення В’єтнаму квітень 1975 р. і об’єднання країни у СРВ (з 1976 р.) Режим Пол Пота в Камбоджі і його падіння шляхом введення в’єтнамських військ загострили відносини СРВ і КНР. В грудні 1979 р. почалася радянсько-афганська війна, яка знову загострила міжнародні відносини в Центральній Азії. Всі країни, що розвиваються засудили в ООН введення радянських військ в Афганістан. Війна мала трагічні наслідки для СРСР і продовжувалась до 1989 р.
Розпад СРСР і блоку соціалістичних країн кардинально змінили геополітичну ситуацію на Сході і створили нові умови для еволюції політичних та ідеологічних структур Азії в останнє десятиліття ХХ ст. Ортодоксальними соціалістами залишились лише керівники КНДР, КНР, СРВ, Лаос, Камбоджа стали на шлях лібералізації влади та ринкових реформ, хоча позиції держави залишаються вагомими, а керівництво залишається в руках комуністів. У зовнішній політиці встановлюються зв’язки з Заходом і США, інвестиції звідти. Збільшилася міграція зі Сходу і Африки в Європу, загострилися міжнаціональні протиріччя як на Сході так і на Заході. Виникли нові зони наркоторгівлі – «Золотий півмісяць», який об’єднав Іран, Пакистан, Афганістан і Середню Азію. продолжение
--PAGE_BREAK--
На теренах колишнього СРСР виникло 15 незалежних держав, серед них на Кавказі – Грузія, Азербайджан і Вірменія, в колишній радянській Середній Азії – Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан і Киргизія. Всі вони ввійшли до складу СНД. Ще одним результатом розпаду СРСР стало посилення етнонаціонального сепаратизму. На пострадянській території він зачепив багато регіонів від Чорного і Каспійського морів до Поволжя і Тянь Шаня. Ще прагнучи зберегти імперію керівництво СРСР силовими методами придушувало виступи студентів і молоді Алма Ати 1987 р., Тбілісі 1989 р., Баку 1990 р. Етнонаціональні конфлікти на території СРСР, які почалися з 1988 р., поступово перетворилися в затяжні війни (в Нагірному Карабасі, Абхазії, Таджикистані) або в перманенті зіткнення (грузин з осетинами, осетин з інгушами і т.д.), замахи на президентів Узбекистану Карімова, Туркменії – Ніязова, Казахстану – Назарбаєв, Гамсахурдія – Шеварднадзе – у Грузії, провал народного руху в Азербайджані зміцнити владу. Найскладнішою проблемою для Росії стала проблема Чечні, де були сильні клани, мафія, пам’ять про кавказьку війну 1817 – 1864 р. (Шаміль), сталінську депортацію 1944 – 1956 рр. Помилки центрального уряду дозволили генералу Дудаєву захопити владу, а в 1994 р. вирішили силою ліквідувати авторитарно-мафіозний сепаратистський режим Чечні. Війна закінчилась (перша) в 1996 р. перемир’ям в Хасавюрті. Але так як ні одна із спірних проблем не були вирішені, в Чечні посилювались ваххабіти і арабські найманці (Хаттаб). В серпні 1999 р. почалася друга чеченська війна. Поширилась і географія діяльності чеченської діаспори. Конфлікт не вирішено. Серйозною проблемою взаємин Росія – Кавказ – Середня Азія є Каспійське море і його нафта на яку мають види і Туреччина та американські компанії, а також Іран. Для економічного співробітництва держави Закавказзя і Середньої Азії, а також Україна утворили два об’єднання – об’єднання країн Чорноморського басейну та ГУУАМ. Але реального результату їх функціонування немає.
Соціальні процеси на Сході
Друга половина століття була відмічена різким прискоренням соціального розвитку країн Сходу. Мова йшла не тільки про зародження нових соціальних груп, класів, категорій, але і про якісну зміну самого суспільства. Риси модернізації і навіть «вестернізації» все чіткіше визначали соціальне обличчя Сходу, який не дивлячись на це залишався многоликим і різноманітним. Якщо можна собі уявити західне суспільство у вигляді зразка геометрично правильних фігур, форм, чітких ліній, то східне суспільство нагадує скоріше складний орнамент з асиметричністю і зовнішньою логічністю різнотипних малюнків. Тому, поряд з західно-східним синкретизмом, який все частіше зустрічається в соціальних структурах Сходу, особливо в кінці ХХ ст., зберігається і безумовна різниця між суспільствами Заходу і Сходу, причому – не тільки в культурно-цивілізаційному вимірі.
Східне суспільство, яке залишилось багатоукладним, строкатим і різноманітним в соціальному відношенні, якісно змінювалось. У його складі збільшувалась доля сучасних модернізованих структур і відповідно зменшувалась доля традиційних, архаїчних. Модернізація любого східного соціуму (сільські общини, регіону або земляцтва, міста або окремого його кварталу, етноконфесії або релігійного братства, яке в нього входить) йшла або через «капіталізацію», тобто розвиток приватного підприємництва і ринку, або через насадження державою «зверху» більш сучасних методів господарювання, політичної і виробничої культури, новітньої технології і організації праці. І як завжди перепліталися обидва канали модернізації. Але перший переважав там, де ініціатива належала іноземному капіталу або де вже встиг заявити про себе національний капітал (Індія, Туреччина). Другий канал переважав переважно в країнах з воєнними або революційними режимами (Бірма, Індонезія, Єгипет, Сірія). Але і в другому випадку одержавлення економіки завжди було неповним і об’єктивно переслідувало мету захистити слабу національну економіку від зовнішніх конкурентів, подати допомогу місцевому підприємництву, яке знаходилося в нелегкій стадії становлення.
Капіталізм на Сході став розвиватися у другій половині ХХ ст. набагато швидше, ніж у першій. Але цей розвиток ішов різними шляхами і потоками, в різних формах живився із різних джерел. Він привів до утворення декількох капіталістичних укладів у 1970 – 1980-х рр. Найважливішим із них слід визнати монополістичний капіталізм, який представлений підприємствами транснаціональних корпорацій (ТНК). Найбільшими і сучасними, які оснащені новітньою технікою і безперервно освоюють найпередовішу технологію, використовують висококваліфіковану робочу силу з високими заробітками – це нафтопереробна і електронна галузі. Хоча і в цих галузях конкурентами виступають національні монополії держав Сходу, найбільш характерні спочатку для Японії, Індії, Єгипту, Південної Кореї.
Це видно на прикладі південнокорейських «чеболі», тобто монополії сімейно-кланового типу, які почали виникати вже в 50-і роки. В 1980 р. півсотні «чеболі» давали до 10% ВВП країни, а в 1990 р. – до 16%. Обсяг їх продажі тоді = 130 млрд. долл., причому 60% цієї суми припадало на 5 «чеболів» на чолі із знаменитим Самсунгом. Найкрупнішим концерном у сфері електронної, важкої і нафтохімічної промисловості. Його власник Ли Кун Хи за рахунок новітніх науково-технічних досягнень добився росту продуктивної праці в окремі роки на 25 – 27%, невпинно підвищуючи, нарощуючи обсяги виробництва і продажу, створюючи свої філіали за межами країни. Наприклад, зборку телевізорів здійснюють його підприємства в 20 країнах включаючи Словаччину. Всі «чеболі», співробітничаючи і з «дзайбацу» і з західними ТНК постійно прагнуть зайняти друге після японців місце. В 1995 р. із 100 крупних компаній Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) поряд з американськими і японськими було 6 південнокорейських, але 13 – тайванських. Тайвань, дякуючи своїм банкірам, власникам кораблів і комерсантам став другим після Японії найбільшим кредитором в світі. Він є найбільшим інвестором практично у всіх країнах Далекого Сходу і ПСА.
В Індії буржуазія, мабуть, першою на Сході досягла стадії монополістичного капіталу. Між корпоративні інвестиції, переплетіння інтересів різних фірм, влада «контролюючих сімей» над багатьма підприємствами різноманітного профілю перетворили еліту індійської буржуазії у своєрідного «колективного монополіста». Уже в 60-і роки в економіці країни передові позиції зайняли 75 монополістичних груп на чолі з найбагатшими сім’ями Тати, Бірли, Мафатлала, Тхапара, які зберегли і посилили свої позиції в 90-х роках. Семи із цих груп належали ¾ індійських інвестицій за кордоном, в тому числі 40% із них групі Бірли, закордонні активи якої перевищили її активи в Індії. Таким чином, діяльність монополій Індії, так само як японських монополій або корейських чеболів, мали міжнародний характер, поширили свою діяльність від Бірми і Малайзії до Африки. В той же час є приклади активності єгипетських монополістів (Османа Ахмеда Османа) в Індії і ПСА. Монополії Індії зв’язані також і з західними ТНК: в 1993 (96 рр. компанії країни «Хиндустан Левер» 51% акцій, у англо-голландської ТНК «Юниливер»). Разом з тим, індійські монополії повсюдно на Сході тіснили своїх конкурентів за рахунок дешевизни робочої сили, оплата якої в 90-і р. складала, наприклад, близько 50% оплати працівників відповідної кваліфікації на Тайвані.
Бюрократія. Крім монополістичної буржуазії повсюдно на Сході надзвичайно сильна бюрократична буржуазія, фінансово-економічна міць монополій (як іноземних, так і національних) дозволяла їм ставити собі на службу значну частину державної бюрократії. Її представники на чолі підприємств держсектора (сильного в країнах Сходу) були, як правило, зв’язані з приватним капіталом, а насправді зв’язували свої дії з інтересами великої, особливо монополістичної буржуазії. В 60-х р. в Індії із 339 вищих управлінців держсекторів 136 представляли крупний бізнес, а 55 поєднували (незважаючи на формальну заборону) державну службу з приватним підприємництвом. Високі оклади верхівки бюрократії (уже в 60-і р. вони перевищували мінімальну зарплату в держсекторі Єгипту в 30 раз, в Індії – 64 рази, Пакистані – в 40 раз, в Бірмі – 32 рази) з урахуванням всіх пільг, надбавок, додаткових виплат складали величезну суму. Вже в 60-і р. прибуток середнього підприємця в Індії складав 1–4 тис. рупій на місяць, а у міністра або вищого бюрократа – від 5 до 7 тис. рупій. Крім того крупні бюрократи, крім прямих крадіжок із казни і хабарів, ухитрилися фактично торгувати різними ліцензіями, пільгами, дозволами, патентами, видачею держкредитів, звільненням від податків і т.д.
Перетворюючи всі свої законні і незаконні прибутки в капітал, бюрократія перетворювалася в бюрократичну буржуазію, яка концентрувала в своїх руках і владу і багатство. Ця паразитична верства, не зацікавлена, на відміну від буржуазії в «чистому вигляді», в розвитку виробництва, яка як це вимагало реінвестиції хоча б частини прибутків, більше того – боялася раптових змін, здатних послабити її панування неминуче тяготила до корупції і стагнації, до консерватизму і реакційності. Сотні і тисячі менеджерів держсектору і Індії, Індонезії, Малайзії, Пакистані, Тунісі, Туреччині в 60-80-і рр. або були, або ставали насправді представниками бюрократичного капіталу який невіддільний від фаворитизму, застою і чорного ринку. За деякими підрахунками, подібна «паразитична» буржуазія вже в 60-70-х рр. привласнювала до 30% національного доходу Індонезії і до 40% в ряді арабських країн. Ряд президентів – Садат в Єгипті, Сухарто в Індонезії, Маркос на Філіппінах – активно стимулювали процес обуржуазнення бюрократії. Карколомно швидке збагачення цих, як їх називали в Єгипті, «жирних котів» привело до наявності в цій країні у 80-і р. близько 500 сімейств, кожне із яких володіло власністю не менше ніж у 10 млн. єгипетських фунтів.
В Індонезії кабіри (капіталісти-бюрократи) з 1970 р. почали переходити до чисто підприємницької діяльності, а їх місце займали родичі президента Сухарто і зв’язані з ним вихідці із військової і чиновничої еліти, які назвали президента, який керував більше 30 р. титулом «батько розвитку». Всі очолювані ним 12 монополістичних груп були тісно зв’язані з капіталом місцевих хуацяо, менше з японським або американським капіталом. На Філіппінах подібне положення зайняли «крони» тобто «дружки» із оточення багатолітнього президента Маркоса. В Малайзії так звана державна або політична бюрократія була утворена в основному із вихідців із малайської аристократії і бюрократії при підтримці держави, яка прагнула витіснити з галузей раніше захоплених економічне панування великої буржуазії хуацяо. В Таілінді цим самим зайнялась «королівська» буржуазія, тісно зв’язана з сім’єю монарха. Але в силу китайського капіталу в цій країні в основному поставили собі на службу верхівка армії, яка утворила своєрідну військово-бюрократичну буржуазію.
Військові фракції бюрократичної буржуазії виникли і в інших країнах – південній Кореї, Індонезії, Пакистані, Бірмі, Єгипті, Іраку. Вони також задавали тон у Південному В’єтнамі та інших країнах Індокитаю 1964 – 1975 рр. Воєнна бюрократія, резюмують слухачі, поступово еволюціонувала в приватнопідприємницьку буржуазію (Таїланд, Індонезія, Єгипет), або в адміністративну і партійно-політичну бюрократію (Сірія, Алжир, Бірма, Ірак). Тим більше, що воєнно-бюрократичні режими терпіли крах або внаслідок поразки (Південний В’єтнам), або по економічним причинам (Індонезія 1997 р.) В монархіях, які ще збереглися на Сході (Марокко, Йорданія, Іран), в Брунеї, арабських державах Перської Затоки виникла своєрідна соціальна спільнота – ФБК (феодально-бюрократичний капітал). Це наймогутніша група правлячих еліт, яка поєднує одночасно використання методів економічного і позаекономічного примусу, переваги знатного походження і одержання в спадок правління, патріархально-кланового і релігійного авторитету освяченого звичаями і традиціями. Група ФБК найбільш яскраво представлена феодальними сімействами Марокко, які одночасно складають ядро еліти бюрократії і вершки бізнесу. Це ж саме ми бачимо у Саудівській Аравії клану Саудідів із 7 тис. емірів, 5 тис. принцес, більшість яких поєднує свою приналежність до еліти з виконанням адміністративно-управлінських, господарських, військових і підприємницьких функцій (в тому числі як представники ТНК і інших іноземних фірм). ФБК домінує також у Кувейті, Катарі, Омані, ОАЕ і деяких інших країнах.
Як правило, феодали на Сході (за виключення деяких держав – Афганістан, Непал) зберегли соціальний вплив лише в складі більш широких спільнот – ФБК, феодальної бюрократії або духовенства. В соціально-господарському відношенні феодалів як і «чистого» феодалізму на Сході вже немає, хоча традиції, деяка архаїка ще збереглися.
Важливою рисою соціальних процесів другої половини ХХ ст. на Сході була прискорена урбанізація. Якщо в 1950р. серед 10 зверхкрупних міст світу були лише 3 східних (Токіо – 6,7 млн. чол., Шанхай – 5,3 млн., Калькутта – 4,4 млн.), то в 1990 р. їх було вже 5 (Токіо – 18,1 млн. чол., Шанхай – 13,3 млн., Калькутта – 11,8 млн., Бомбей – 11,2 млн., Сеул – 11 млн.). В 1950–1985 р. міське населення країн Азії і Африки росло щорічно на 3,6–4,2% (при 2–5% природного приросту). В містах Азії на 1990 р. проживало 975 млн. чол., тобто 1/3 населення континенту. На заході Азії (в 1990 р.) в містах проживало 63% населення, на півночі Африки – 45%.
За рахунок чого росло міське населення? Це мігранти із села, бідні, розорені селяни, їх наплив привів до розорення корінних жителів міст (ремісників, дрібних торгівців, безробітних), все це приводило до зростання міського «дна», тобто груп міських жителів-люмпенів, пауперів. Їм було майже неможливо повернутися до нового життя.
Економіка Сходу і до сьогоднішнього дня не може стати на ноги, росте заборгованість молодих держав як по лінії держави так і по приватній лінії, а це обмежує інвестиції в економіку. Лише окремим групам і елементам населення (в основному емігранти в Західну Європу і Північну Америку) могли вирватися із стану відсталості і включитися за участю іноземного капіталу або в рамках держсектора, до модернізації і навіть «вестернізації». Доля більшості жителів – безробіття, злидні, повна безперспективність. За різними даними, паупери і люмпени, а також інші соціальні низи (міські) складали в 60-80-х рр. від 20% до 40% населення Азії, Африки і Латинської Америки. Вони об’єднувалися із іншими злидарями – ремісниками, низькооплачуваними службовцями, малокваліфікованими робітниками. Всім їм були властиві відчай, злоба і схильність до крайніх форм соціального протесту. продолжение
--PAGE_BREAK--
Це мало дуже важливі наслідки для життя Сходу. По-перше, низи міста тиснули знизу на всю соціальну піраміду плутаючи нормальні відносини між її «етажами», тобто класами і групами, які розміщені на різних ступенях соціальної ієрархії. По-друге, міські низи склали основу всіх масових екстремістських рухів другої половини століття ("ісламська революція" 1978–79 рр. в Ірані, екстремістські групи типу «Брати мусульмани» в Єгипті).
У другій половині ХХ ст. маргінали були також основою лівого екстремізму, анархізму, троцькізму, комунізму, маоїзму. Їх вплив був значним у Китаї, серед палестинців, курдів, тамілів, у всій ПСА, серед деяких фракцій турецької і іранської опозиції. Але після розгрому в 1965 р. компартії Індонезії, відходу від лівих екстремістів основної частини хуацяо в Малайзії, Таїланді на Філіппінах і в країнах Індокитаю, після розколу комуністичного руху в Індії маргінали в основному змінили орієнтацію і перейшли від ліво- екстремізму до реакційного консерватизму, переважно релігійного характеру – ісламського фундаменталізму в арабських країнах, Туреччині, Бангладеш.
Крім вищеназваних процесів на Сході відмічався і ріст найманої праці. Уже в 70-90-і р. до 40–50% жителів Сходу працювали по найму. На поч.90-х р. тільки в Азії нараховувалось 190 млн. найманих робітників (до 30% самодільного населення), в тому числі близько 50 млн. робітників у промисловості, будівництві і на транспорті. Але 20–30% вони були зайняті на дрібних підприємствах неформального (тобто неорганізованого нецензового) сектора і фактично являли собою нефабричний, тобто малокваліфікований, низькооплачуваний пролетаріат, в соціальному відношенні більше близький до маргиналів ніж до своїх братів по класу. Лише 25–34% (в залежності від конкретної країни) промислових робітників були кваліфікованими професіоналами. Протистояння робітники «низи» і робітники «верхи», перші якщо і виступали то разом з маргіналами за загальнонаціональні, етнічні, кастові, релігійні інтереси. А «верхи» були за консенсус з роботодавцями будучи насправді на Сході третім станом.
Середні кола та їх особливості – це люди, які не володіють засобами виробництва, але мають освіту, знання, кваліфікацію, які необхідні для організації, орієнтації, задоволення потреб економічного і духовного життя сучасного суспільства. Це – інтелігенція, службовці, офіцери, студенти та інші жителі міст і сіл, які органічно зв’язані з містом, школою, університетом, ЗМІ і т.д. На відміну від них проміжкові групи – власники дрібних і найдрібніших підприємств в соціально-економічному відношенні категорія перехідна, яка розташована між найманою працею та бізнесом. В цю категорію входять насамперед селяни, які ведуть власне господарство, і міські дрібні власники. Вони складають свого роду соціальне підґрунтя національного капіталізму переслідуючи тенденцію «врости» в нього знизу. Разом з тим в конкретних умовах багатоукладного східного суспільства якраз проміжкові групи менше всього модернізовані, найбільше зв’язані з традицією, общинністю, патріархальщиною, з обмеженістю етнічного, конфесіонального і регіонального характеру.
Політичний і соціальний розвиток Сходу у період, який ми вивчаємо, постійно стимулював ріст середніх груп. Їх нестаток на перших порах компенсувався інонаціональними та приїжджими кадрами. Покращення якості освіти і потреби розвитку економіки визначили прискорений ріст чисельності спеціалістів різного профілю практично повсюдно в Азії: в Індії в 1971–1981 р. з 4834 тис. до 7094 тис. чоловік (на 47%), в Індонезії 1971–1980 р. з 884 тис. до 1917 тис. чоловік (на 72%), в Ірані 1966–1976 рр. з 203 тис. до 557 тис. чоловік (на 174%), в Малайзії 1970–1979 рр. з 129 тис. до 246 тис. чоловік (на 89%), на Філіппінах в 1970–1980 рр. – з 284 тис. до 559 тис. чоловік (на 97%).
Звичайно, не всі ці особи можуть вважатися представниками сучасних середніх кіл, наприклад ті, які живуть поза містом. Наприклад, чистих міських жителів серед них в 70-і роки в Індонезії було близько 700 тис., на Філіппінах – 300 тис., в Таїланді – до 150 тис., в Малайзії – до 90 тис. чоловік. Звичайно, сільський вчитель або лікар серед них, мабуть, був більш «сучасним», ніж представники духовенства, різних сімей знаті, феодальні ідеологи і віровчителі, люди, які очолювали секти, братства, таємні товариства, які жили в містах і яких традиційно причисляли до інтелігенції консервативного типу. Безумовно, до середніх кіл відноситься науково-технічна інтелігенція (2328 тис. чоловік в Індії на кінець 70-х р., 1218 тис. в Індонезії, 1084 тис. на Філіппінах, 708 тис. в Туреччині, 218 тис. в Ірані, 101 тис. в Пакистані, 20 тис. в Таїланді). Але слід пам’ятати, що в конкретних умовах Сходу інженери і фізики, лікарі і адвокати, вчителі і студенти не відділені китайською стіною від світу традицій, релігії, національної міфології, племінних звичаїв і кланових зв’язків. Тим більше, що майже у всіх країнах Сходу збереглися так звані традиційні соціальні спільноти, яким немає аналогів на Заході – касти в Індії, які традиційно єднають людей різних занять і професій. В 60-і р. в Індії і Пакистані нараховувалось до 14 торгово-лихварських каст, які дозволяли їх верхівці об’єднувати навколо себе, особливо через кредитні та житлові кооперативи, сітку фондів, шкіл і лікарень до 15 млн. чоловік, переважно торгівців і службовців. В той же час нищі касти і харіджани (недоторкані) складали від 2/3 до 3/4 жителів села, які постійно поповнювали міські низи. Релігія освячувала їх принизливе положення і це стримувало їх незадоволення з одного боку, а з іншого стимулювало вірність кастовій солідарності незалежно від положення людини в нетрадиційній, модернізованій структурі сучасних секторів суспільства.
Традиційними спільнотами на Сході є племена, дрібні етноси або етноконфесійні общини, станові групи, соціокультурні колективи. Печатка їх впливу, особливо на менталітет і психологію людей, які економічно і організаційно вже давно живуть поза традиційних відносин ще прослідковується повсюди на Сході – від Марокко і Сенегалу до Китаю і Філіппін. Етнонаціональне питання – одне із найважливіших на Сході: азербайджанці в Ірані. Туркмени, узбеки і таджики в Афганістані, патани (пуштуни) в Пакистані, багато чисельні меншини в Мьянмі (Бірмі), монголи, тюрки і тибетці в Китаї, хуацяо у ПСА, таміли в Шрі Ланці всі вони ще чекають вирішення свого етнічного існування в рамках нових держав на Сході, або борються за нього. Але вирішення етнічної проблеми ще більше ускладнюється наявністю проблеми конфесіальної яку яскраво ілюструє положення жителів півдня Судану, коптів у Єгипті, ісламістів в Афганістані і Таджикистані, мусульман і сикхів у Індії, мусульман в Китаї і на Філіппінах.
Всі ці традиції соціальної і соціо-культурної архаїки багато в чому перешкоджають процесам модернізації на Сході, особливо – процесу формування і розвитку демократичного капіталу, тобто дрібного і середнього підприємництва дрібних торгівців джентльменів удачі, ремісників, які розбагатіли, багатих селян і навіть колишніх ремісників, яка заробила певні суми грошей під час еміграції в Європу або в зону Перської затоки – пакистанці і південнокорейці. Дрібні і середні підприємства завжди переважали на Сході не дивлячись на гігантоманію якою страждали багато країн. В Індії в 60-70-і рр. 75% підприємств мали менше 10 працюючих кожне. В багатьох країнах підприємства цього типу «демократичного капіталу» давали до 50% всієї промислової продукції і об’єднували в системі виробництва до 39% всіх зайнятих у промисловості.
Слід звернути увагу на той факт, що довгий час однією із головних коаліцій соціального розвитку Сходу була боротьба між «демократичним» і «бюрократичним» капіталом. Це пояснювалося багатьма причинами:
1. Зусиллям іноземної буржуазії, особливо ТНК які підкорили собі бюрократію Сходу і зв’язаних з нею компрадорів.
2. Звичкою бюрократичних еліт, особливо зв’язаних з феодалами князями, військовими, управляти самовільно і безконтрольно.
3. І на кінець жадністю бюрократичної буржуазії, яка прагне все тримати під своїм контролем і досить ефективно перекриває всі шляхи росту національного підприємництва знизу шляхом високих податків, хитрою політикою різних пільг і субсидій.
Лише розірвавши вплив триєдиного блоку ТНК, інонаціонального (або бюрократичного) капіталу і місцевих бюрократичних груп прозахідної орієнтації і відкриють можливість росту «демократичного капіталу». В 60-70-і рр. правляча еліта деяких країн коректувала курс державної політики і почала сприяти зміцненню дрібного і середнього підприємництва.
Соціальний розвиток пострадянського Сходу
Картина соціальних процесів на Сході буде неповною, якщо хоча б приблизно не визначити тенденції соціально-економічного розвитку на колишньому радянському Сході перш за все в республіках СНД. Ці нові пострадянські держави ніби «повертаються» на Схід з яким вони залишались зв’язаними в історичному, цивілізаційному і соціокультурному відношенні, за роки політико-ідеологічної «розлуки» з ним де в чому зарубіжний Схід обігнали, (ліквідація неписемності), а де в чому від нього відстали. Безумовно, вони пішли вперед в плані модернізації, урбанізації освіти, а також в ряді економічних показників. Хоча не все було так, як показувала радянська пропаганда, ряд країн Сходу за період незалежності добилися більшого. Розпад економічного простору СРСР і криза всього пострадянського суспільства змінили положення. Негативно вплинув виїзд російського і російськомовного населення, яке складало левову частку місцевих кваліфікованих кадрів. Цей відтік продовжується і не може не впливати на положення, тому що біля третини населення у східних республіках СНД завжди було некорінним, і тільки росіяни складали в 1991 р. 7% жителів Грузії, 3% – Вірменії, 8% – Азербайджану, 41% – Казахстану, 13% Туркменії, 11% Узбекистану, 22% Киргизії, 10% Таджикистану. Виїжджає населення і інших некорінних національностей, тому що етнічні конфлікти, які почалися ще до 1991 р. додатковим тягарем лягли на економіку і на соціальну обстановку, і на духовний клімат пострадянських держав. Це зниження ролі і значення інтелігенції і вихід на передній план нових владних еліт (етнократій) і раніше забороненої ідеології – націоналізму (який часто доходить до ксенофобії), зростання ролі місцевих збройних сил і мафіозних клік. Всі ці соціальні явища, отримали свій концентрований і закінчений вираз в Чечні де в 1990 р. утворився вибухонебезпечний синтез таких факторів як злиття в одне ціле кланових (тайпи) і конфесіональних (вірди) структур, сімейні і мафіозні зв’язки, криміналізація бізнесу і крайнє загострення соціальних проблем (безробіття молоді в першу чергу), різкого вибуху етноцентралізму і популярності харизматичного лідера Дудаєва, який вибрав вдалий момент для відділення від Росії, яка сама переживала не кращі часи як в економіці, так і у внутрішньому житті.
Певну роль зіграло і соціальне відставання радянського і пострадянського Сходу від зарубіжного Сходу. Для мусульманських районів СНД (включаючи і російський Схід) характерні більш глибокий вплив суфійських братств, які в радянські часи частково виконували роль "ісламського масонства", тобто таємної системи збереження ісламських звичаїв. Звідси і певна самостійність братств і їх відділень, в першу чергу – на Кавказі, Центральній Азії, більш високий, ніж за кордонами колишнього СРСР, авторитет суфійських наставників – устазів, вакилів, імамів і т.д. Разом з тим збереженню тут в більш консервативних формах типових для традиційного суспільства відносин особистої залежності, позаекономічного примусу, патріархальної колективності і близості в земляцтвах сприяв низький (в 2–3 рази в порівнянні з росіянами і російськомовними) рівень міграції в міста. Для середньоазіатських і кавказьких сільчан в цілому завжди був показовим (типовим) потяг до сільського укладу життя у «великій сім’ї», неприйняття індустріально-урбанізованої моделі розвитку і неминучої руйнації в місті внутрісімейних і внутріобщинних норм. Економічно це підкріплялося також широким поширенням особистого присадибного господарства (формально – в рамках колгоспно-радгоспних порядків), яке давало дуже велику долю прибутків як на селі так і в місті. На зарубіжному Сході це було рідкісним явищем, тому що навіть після аграрних реформ 60-70-х р. у більшості країн Азії і Африки зберігались малоземелля і аграрне перенаселення, яке штовхало до міграції. А в районах інтенсивного і високоприбуткового землеробства за межами СНД, як правило, панувало плантаційне і фермерське господарство, яке так само прагнуло позбутися «лишніх людей».
Роблячи висновки можна сказати, що економічна, технологічна і соціо-культурна модернізація Сходу у другій половині ХХ століття, ішла повсюдно, хоча і нерівномірно. Більш швидко і стабільно вона проходила на Далекому Сході і в ПСА в силу ряду причин і обставин (історично вироблених, в тому числі – в руслі релігійних вчень синтоїзму, буддизму, даосизму, конфуціанства таких якостей як дисциплінованість, лояльність, працелюбство, мала вимогливість) і зовнішніх факторів (вплив США, «економічного дива» Японії, енергії Хуацяо). Хоча із протиріччями, але зате ефективно вона йшла в країнах які вирізнялися багатоукладністю, міжцивілізаційною контактністю (в Малайзії, Таїланді, Індонезії), ще складніше – в країнах Південної Азії, особливо і Індії, де модернізація наштовхувалася на кастовість, комуналізм (засилля общин), становість, етнічне, релігійне і мовне різноманіття. В різних іще більш складних варіантах це ж ми бачимо в Пакистані, Бангладеш і Шрі Ланці, які, до того ж, були зоною підвищеної конфліктності в етноконфесійному плані.
Особливий регіон Азії це Китай, Монголія, Північна Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа. Сьогодні ці держави з центрально плановою економікою, видозміненою сьогодні, доводять (за виключенням КНДР) можливість ринкового варіанту подібного централізму (особливо КНР). Історія поки що не дала остаточної відповіді на питання, чи може існувати в конкретних умовах Сходу подібна модель суспільства, хоча успіхи його розвитку не викликають заперечень, а досвід КНР вивчається у всьому світі. продолжение
--PAGE_BREAK--
Ще один момент, Країни Далекого Сходу і ПСА, і Південної Азії зуміли перетворити колись гостре протистояння Захід-Схід у м’яку форму напівконкуренції – напівпартнерства, напівпогодженості – напівкритики, тому що почувають себе більш впевнено в економічному відношенні. Таким чином, неоднорідність та нерівномірність процесу модернізації Сходу багато в чому визначається, перекручується, «підправляється» як різними умовами в різних регіонах Сходу, так і впливом на них політики Заходу, дій Японії і Китаю, а також – складних процесів на пострадянському просторі.
6. Основні тенденції, фактори і протиріччя економічного росту країн, що розвиваються
Результати економічного розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки за останні півстоліття дуже неоднозначні і протирічиві. Незважаючи на чималі труднощі, кризові явища, сповзання назад, а також наперекір багатьом песимістичним прогнозам, які зробили ряд відомих економістів у перші післявоєнні десятиліття, країни, що розвиваються досягли в сукупності суттєвого, хоча і не повністю стійкого прогресу в економічній сфері.
У другій половині ХХ ст. декілька десятків афроазіатських і латиноамериканських держав, які складають 1/6 – 1/5 їх загальної кількості, але концентрували в себе майже 2/3 – 3/4 населення і валового продукту країн, що розвиваються, так чи інакше вступили на шлях сучасного економічного росту. Мінімальний критерій, прийнятий для віднесення країни до групи держав, які розвиваються по шляху сучасного економічного росту, передбачає підтримання нею не менше півтора процентного подушевного росту ВВП в середньорічних розрахунках за останні три-чотири десятиліття. До цього слід додати інтенсивні зрушення в різних галузях, пропорціях розподілу ВВП. Так було у розвинутих країнах на етапі «стрибка» промислового – 1,3 – 1,5%.
Завоювання політичної незалежності, здійснення деколонізації, проведення аграрних реформ, імпортозаміняючої експорторієнтованої індустріалізації, створення економічної і соціальної інфраструктури, налагодження і удосконалення систем макроекономічного регулювання мобілізації власних ресурсів, широке використання капіталу, досвіду і технологій розвинутих держав сприяли відносно швидкій модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. До того ж, даний процес охопив не тільки маленьких і середніх «тигрів» (Сінгапур, Гонконг, Південна Корея, Малайзія, Таіланд), але і ряд крупних «драконів» (Бразилія, Мексика, КНР, Індія, Індонезія і ін.).
Все це викликало значне прискорення економічної динаміки слаборозвинутих країн: якщо в 1900 – 1938 рр. подушевний ВВП в периферійних країнах зростав в середньому на 0,4 – 0,6% та в 1950 – 1998 рр. середньорічний темп приросту цього показника досяг 2,6 – 2,8%. Звичайно, не у всіх країнах, що розвиваються економічна результативність була така вражаюча.
Якщо в передових країнах у післявоєнний період спостерігалися тенденції до конвергенції, зближенню рівнів розвитку, то на периферії і напівпериферії була інша закономірність – по багатьом характеристикам посилювалась дивергенція їх економічної еволюції в рамках типологічних груп. За підрахунками експертів ЮНКТАД в 1960 – 1990 рр. коефіцієнт варіації подушевного доходу в розвинутих країнах скоротився з 0,51 до 0,34 в той час як у країнах, що розвиваються, він виріс з 0,62 до 0,87, в тому числі в країнах Африки – з 0,49 до 0,68 і особливо різко в азіатських країнах – з 0,46 до 0,81.
Економічний ріст на душу населення для афроазіатських і латиноамериканських країн виявився в два рази вище ніж по країнах Заходу в період їх «промислового стрибка» кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. і в цілому відповідав показникам по розвинутим державам у післявоєнний період. В той же час, судячи по даним, розрахованим за паритетами купівельної здатності валют, якщо в розвинутих країнах відмічалась тенденція до скорочення темпів приросту подушевного ВВП (з3,8 – 4,0% в рік в 60-і рр. до 2,4 – 2,6% в 70-і рр., 2,1 – 2,3% у 80-і рр., 1,4 – 1,5 у 1991 – 1998 рр.) то в країнах, що розвиваються, не дивлячись на кризові явища у багатьох країнах, темпи приросту ВВП в розрахунку на душу населення в цілому підвищувались: з 1,9 – 2,1% у 60-і рр. до 2,3 – 2,5% у 70-і рр., 2,7 – 2,9% у 80-і рр. і 3,4 – 3,8% у 1991 – 1998 рр.
Відмічений феномен зв’язаний не тільки з успіхами східно азіатських «тигрів» але і з швидким нарощуванням в останні два десятиліття економічного потенціалу супергігантів «третього світу» – Китаю і Індії. Зв’язок двох факторів – значних абсолютних розмірів ВВП (а паритетах купівельної спроможності – друге і четверте місця і світі), а також відносно високих темпів його росту – дозволило КНР і Індії зайняти в 1990 р. відповідно перше і третє місця по показнику абсолютного приросту ВВП серед п’ятірки найбільших країн світу (США, КНР, Японія, Індія, Німеччина).
Порівняно швидкі (хоча і знижуються) темпи росту населення, а також відносно високі показники збільшення подушевного ВВП країн, що розвиваються, сприяли підвищенню їх долі в сукупному продукті світу з 27 – 29% у 1950 р. до 34 – 35% у 1990 р. і 40 – 42% у 1998 – 1999 рр. Якщо в 1950 р. по долі в світовому ВВП розвинуті капіталістичні держави більш ніж в два рази перевищували країни що розвиваються, то сьогодні розрив не перевищує 10 – 12%. Таким чином, факт стабільності господарського розвитку країн що розвиваються в найбільш густонаселених країнах де є ще чимало соціально-економічних та демографічних проблем, не дозволяє вважати, що в кінці ХХ ст. країни що розвиваються в цілому залишаються зоною підвищеної економічної нестабільності.
Суттєве зростання темпів економічного росту країн, що розвиваються за останні 50 р. було багато в чому зв’язано з процесом прискореної індустріалізації, з поширенням демонстраційного ефекту, із значним зрушенням в структурах зайнятості населення, основного капіталу, валового продукту, а також сукупного попиту. Разом із тим, вчені підкреслюють значну диспропорцію господарського розвитку цих країн, вибірковий характер передових форм виробництва. Дані характеристики, звичайно, не слід абсолютизувати і тим більше розглядати як признаки і фактори стійкої, довгострокової специфіки притаманної тільки афроазіатським і латиноамериканським державам.
Перехід країн що розвиваються до сучасного економічного росту привів до зниження удільної ваги населення, зайнятого в агро сфері. Світ Азії і Африки в цілому на кінець ХХ ст. втратив один із найважливіших своїх атрибутів. По галузевій структурі зайнятості він перестав бути переважно аграрною периферією. Разом з тим, не дивлячись на певне прискорення динаміки сільськогосподарського виробництва, ще більше зросли темпи росту продукції в промисловості, будівництві, сфері послуг і як результат – розрив у відносній продуктивності праці суттєво збільшився.
Звертаючись до статистичних даних за досить довгий період розвитку країн світу, слід звернути увагу і на той факт, що охоплення населення сучасними формами зайнятості не був повним не тільки в країнах Сходу але і в ряді країн Європи (Греція, Португалія, Іспанія і ін.) Тут зберігались довгий час напівтрадиційні форми виробництва.
Таким чином, нерівномірність, неузгодженість, а також прогалузевий характер сучасного економічного росту властиві як для країн що розвиваються, так і для сьогодні розвинутих країн на етапі їх промислового «стрибка». Більше того, багато країн що розвиваються значно швидше перетворюють свої відсталі традиційні структури виробництва і зайнятості ніж держави Заходу і Японія в ХІХ початку ХХ ст. і навіть випереджають останніх за темпами відмічених перетворень у післявоєнний період.
Слід підкреслити особливо зростаючу роль ще і каталізуючу зовнішньоорієнтованого розвитку і власне експорту у господарському піднесенні відсталих країн, значні зрушення, які відбулися в його структурі (в цілому по країнам, що розвиваються доля готових промислових виробів зросла з 1/10 на початку 50-х р. до 1/6 в середині 60-х р. і більше 2/3 у другій половині 90-х р.), стимулюючу дію в цьому процесі філіалів ТНК, які забезпечують надходження нових (нехай не завжди найновіших) технологій і передового досвіду.
Найбільш інтенсивно відбувалося нарощування чистого притоку прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в країни що розвиваються в 90-і роки – він виріс у 8 раз. В результаті доля цих країн в загальносвітовому обсязі ПІІ збільшилася з 12–14% у 1988 – 1990 рр. до 36–38% на початку ХХІ ст. Але розподіл ПІІ залишається дуже нерівномірним – 80% їх обсягу припадає на 20 країн, в тому числі майже половина – всього на 5 країн (в 1998 р. в КНР обсяг нагромаджених ПІІ перевищив 260 млрд. долл., що майже в 6 раз більше, ніж для Тропічної Африки). Так і їх філіали контролюють значну частину експорту країн що розвиваються. В азіатських нових індустріальних країнах (НІК) цей показник складає в середньому близько 1/3, а в КНР – 44–46%.
Відмічаючи суттєву роль зовнішнього попиту розвитку країн Сходу і Півдня, слід враховувати, що в цілому по афроазіатській і латиноамериканській напівпериферії і прискорення темпів росту ВВП у другій половині ХХ ст. лише частково може бути зв’язане з ефектом експорт-розширення. В загальному ж доля країн що розвиваються у світовому експорті зросла менше ніж у світовому ВВП – з 23–24% на початку 60-х р. до 28–29 % в кінці століття, що говорить про порівняно невисокий рівень інтеграції більшості із них у світове господарство.
Важливе значення мало розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього фактору в 1960 – 1996 рр. було забезпечено в Таїланді 84–86%, в Індонезії 90–91%, в Індії і КНР – 94–96% приросту ВВП. Успішний розвиток внутрішнього ринку (мова при цьому іде не тільки про імпортозаміщающих, а і імпорттопередуючих виробництва) багато в чому залежав від створення нормальних умов для функціонування багатьох дрібних і середніх підприємств на конкурентній основі, що передбачало величезні зусилля держави і суспільства по формуванню надійних правових та економічних інститутів.
Досить високих і стійких результатів в економічному розвитку добилися країни, які проводили політику дозованого лібералізму, стимулювали як експорторієнтовані так і імпортзаміняючі, імпортопопереджувані виробництва. Таке поєднання дозволило їм не тільки не підірвати місцеве виробництво, але і забезпечити підвищення його міжнародної конкурентноздатності у відповідності з принципами динамічних (а не стратегічних) порівняльних переваг.
Адже, більшість країн Заходу і Японія в період свого розвитку до рівня розвинутих держав, тобто в епоху промислового «стрибка» в ХІХ – початку ХХ ст. нарощували свою економічну міць і експорт, проводячи політику достатньо жорсткою, але вибірковою протекціонізму, завданням якого було всестороннє зміцнення внутрішніх і зовнішніх позицій національної індустрії і інших секторів економіки. Хоча Захід, Всесвітній банк, Всесвітня торгова організація (ВТО) і виступають сьогодні за економічну відкритість Сходу, самі ставлять бар’єри на історичні товари з країн цього регіону.
Наперекір песимістичним прогнозам радянської історіографії, експертам ліворадикального ґатунку, які накреслили «кола» економічної бідності країн, що розвиваються, ще в 50-60-і рр. деякі з них, особливо країни Східної і ПСА досягли значних успіхів в нарощуванні фізичного і людського капіталу. Норма валових капіталовкладень, яка ледве перевищувала в колоніях і залежних країнах в 1900 – 1938 рр. 6–8% їх ВВП, зросла в середньому по країнах, що розвиваються з 10–12% на початку 50-х р. до 25–26% у 80-90-х рр. Група країн що розвиваються за цими показниками перегнала розвинуті держави. Доля інвестицій в ВВП досягла в 1996 р. в Індонезії 32%, в Південній Кореї 38%, в Малайзії, Таїланді, КНР 41–42%. Ефективність капіталовкладень в цих країнах в даний період була вищою ніж у розвинутих державах.
Збільшення норми капіталовкладень взагалі по групі афро-азіатських і латиноамериканських країн в 50-90-і рр. відбулося, не дивлячись на песимістичні прогнози, в основному за рахунок внутрішніх джерел фінансування, тоді як доля надходжень іноземного капіталу не перевищувала в середньому 10–15%. Це не більше, ніж у багатьох розвинутих країнах другої «хвилі» капіталістичної модернізації.
В той же час було б неправильно недооцінювати значення зовнішніх інвестиційних ресурсів і фінансування внутрішніх капіталовкладень багатьох периферійних країн, особливо на початкових етапах їх розвитку. Тут слід згадати про солідний внесок американської допомоги Південній Кореї і Тайваню в 50– першій половині 60-х рр. ХХ ст. без якої модернізація цих країн була б дуже затруднена, а може і неможлива.
На відміну від крупних держав, що розвиваються, таких як КНР, Індія, азіатські НІК в основній масі периферійних держав доля зовнішніх джерел фінансування як і раніше досить велика. В 1995–1997 р. відповідний індикатор досягав у Туреччині, Пакистані 25–33%, в Бангладеш і В’єтнамі 43–53%, в менш розвинутих країнах (Тропічної Африки) в середньому 40–70%. продолжение
--PAGE_BREAK--
Процеси лібералізації і приватизації, які активізували уряди багатьох країн Сходу у 80-90-х рр. ХХ ст. викликали суттєве збільшення долі приватних інвестицій в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. В середньому по країнах що розвиваються доля приватних інвестицій підвищилась з 58–60% у 1980 р. до 68–70% у 1996 – 1997 рр. в загальному обсязі внутрішніх капіталовкладень, що є важливим фактором підвищення їх абсолютного рівня і норми. Доля приватних інвестицій зросла в 1980–1996 рр. в Пакистані з 36–37 до 52–53%, в Індонезії – з 56–57 до 75–77%, в Таїланді – з 68–69 до 77–78%, на Філіппінах з 68–69 до 79–81%. На початку 1995–1996 рр. він досяг в Південній Кореї 74–76%, в Туреччині – 79–86%.
Ріст внутрішніх збережень в країнах Сходу, а також залучення ними зовнішніх надходжень привели до значного розвитку їх фінансових ринків. Якщо в середньому по великим країнам Заходу і Японії обсяг ринкової капіталізації (у % від ВВП) збільшився в 1990 – 1996 рр. майже в 2,5 рази то в країнах що розвиваються він за цей же період майже подвоївся, в КНР з 0,5 до 14%.
Розвиток фондових ринків супроводжувався і певним прогресом в еволюції банківського сектору. Мабуть це і є необхідна, хоча ще недостатня умова підвищення ефективності економіки країни. Названі нами зміни відображають все зростаючу роль фінансових систем, насамперед в азіатських країнах, які сприяють акумуляції і передислокації індивідуальних, сімейних, інституціональних збережень.
Одночасно з значним збільшенням інвестицій в основний капітал для багатьох країн що розвиваються був характерний суттєвий ріст затрат на формування людського потенціалу. Хоча удільна вага державних витрат в загальних інвестиціях в людський капітал в середньому по цим країнам не перевищувала, як правило, 40–60%, а в ряді країн мала тенденцію до зниження, державна підтримка сфери освіти і охорони здоров’я була достатньо вагома і в цілому ефективна тому що сприяла залученню приватних інвестицій в дану сферу. Сукупні приватні і державні витрати на освіту, охорону здоров’я і науково-дослідні та конструкторські роботи, які не перевищували в країнах що розвиваються на початку 60-х р. 4–5% ВВП (в 20-30-х рр. – 0,8–1,5%) зросли в середньому до 10–11% ВВП в 1994 – 1996 рр.
При цьому дані по країнам Сходу і Півдня суттєво різняться. В основній масі країн Тропічної Африки (бідні) витрати на формування людського капіталу складали 6–8% їх ВВП. Порівняно невеликим був і показник в ряді крупних, густонаселених країн. В Індонезії, Пакистані і КНР відмічений індикатор (8–9%) і в Індії (10–10,5%) був нижчим ніж в Таїланді (11–12% ВВП). По Тайваню і Південній Кореї затрати на розвиток людського фактору, які досягали, за неповними даними, відповідно 13–14 і 14–15% ВВП, і їх можна порівняти з індикаторами по Великій Британії (14,4%), Японії (15,4%) і Італії (15,9%). В той же час Тайвань і Республіка Корея помітно уступали Німеччині (16,7%), Франції (18,1%) і США (24,0% ВВП).
Якщо врахувати хоча б частково деякі неформальні види навчання, наприклад, профпідготовку, яка забезпечується підприємствами, то відмічений показник в 1994 – 1998 рр. міг складати по Тайваню і Республіці Корея приблизно 18–19% їх ВВП, в Японії – 20–21%, а в США – 30–31% ВВП.
В цілому по афроазіатським країнам доля інвестицій у сукупний фонд розвитку (у % до ВВП, розрахунок по даним в національних цінах) виросла значно – з 7–10% в 20-30-х рр. до 19–20% на початку 60-х р. і 35–37% в середині 1990-х рр. Але цей показник все ще суттєво менший ніж в середньому по розвинутим країнам. В той же час азіатські НІК в цілому випереджають розвинуті держави як по нормі традиційних капіталовкладень так і по долі фонду розвитку в ВВП (50–51%). Слід відмітити, що і серед «тигрів»-«драконів» бачимо значну диференціацію. По Індонезії останній показник склав 40–41%, по Тайваню 41–42%, в КНР 50–51% (для порівняння в Індії 35–37%), в Малайзії – 53–54%, в Таїланді і Південній Кореї 56–57% ВВП.
Успіхи країн, що розвиваються, і азіатських НІК безсумнівні. Але у них ще зберігається не зовсім збалансована структура нагромадження фізичного і людського капіталу. Якщо в розвинутих країнах доля останнього в фонді розвитку в цілому перевищила ½(тут є дві моделі: в США вона досягла 65–66%, в Японії лише 41–42%) то в цілому по країнах що розвиваються ситуація інша. Цей індикатор виріс з 14–15% в 1920 – 1930-х рр. до 23–24% на початку 60-х рр. і 28–29% в середині 90-х рр. але він майже вдвоє нижче, ніж у розвинутих країнах.
Цікаво, що в цілому по групі азіатських «тигрів» на долю інвестицій в розвиток людського потенціалу затрат було менше, ніж в середньому по країнам що розвиваються (тут більша вага – витрат на звичайні капіталовкладення). Надзвичайно низькі показники в Індонезії (20–21%), Таїланді і Малайзії (22–25%). В цій групі і Республіка Корея – 32–33%. Найбільш сприятливе співвідношення компонентів загального капіталонагромадження – по Тайваню, де вищезгаданий показник досяг 43–44%.
Хоча розрив у порівнянні з країнами Заходу значний, Тайвань, мабуть, догнав або максимально наблизився до Японії, випередивши НІК – Індонезію, Таїланд, Малайзію, а також КНР (17–18%) і Індію (29–31%). Мабуть склалося так, що в обставинах які склалися у більшості азіатських НІК структура нагромадження підходить для більшості периферійних держав, які базуються екстенсивно-інтенсивній моделі і вона не зовсім підходить для переходу на більш інтенсивну модель розвитку.
Слід підкреслити і такий момент, що в країнах Сходу, як і в СРСР, відбувалося нарощування переважно не стільки інтелектуальних скільки матеріально-речових компонентів продуктивних сил. Подібна модель характерна для периферійних країн в ХХ ст. і для держав, які сьогодні є в ряді розвинутих до останньої третини ХІХ ст. В ХХ ст. в країнах Заходу і Японії переважаючими темпами збільшувались кількості і якість людського «неречового» капіталу (наука і техніка). Що стосується СРСР то він по структурі найважливіших компонентів сукупного виробничого багатства в кінці 80-х рр. ХХ ст. виявився набагато ближче не до розвинутих, а периферійних країн.
Нарощування інвестицій у фізичний і людський капітал сприяли значному прискоренню динаміки не тільки кількісних, але і якісних складових частин економічного росту країн, що розвиваються. У порівнянні з 1900 – 1938 рр. середньорічні темпи приросту капіталоозброєності праці в периферійних та напівпериферійних країнах в 1950 – 1996 рр. зріс майже в 3,4 рази. Але оскільки темпи збільшення середньої капіталомісткості росту підвищувались лише у півтора рази, то темп приросту продуктивності праці збільшився в середньому в п’ять-шість раз, а сукупний фактор продуктивності (праці і капіталу) – у 8–9 разів.
Це значний успіх: останній показник виявився в півтори рази більше ніж у країнах Заходу і Японії в період їх «промислового стрибка». (Але майже стільки раз він поступався середньому індикатору по розвинутим капіталістичним країнам на етапі їх післявоєнного розвитку). В результаті у порівнянні з першою половиною ХХ ст. в країнах, що розвиваються, помітно, в середньому в два рази, підвищився відносний внесок інтенсивних складових економічного росту.
Безперечно, далеко не у всіх країнах, що розвиваються були високі і стабільні темпи росту продуктивності. При цьому, що цікаво, і у багатьох країнах східно азіатського регіону які швидко розвиваються і в яких високими темпами проходило капіталонагромадження і затрати живої праці, внесок продуктивності у приріст ВВП був в цілому не вище, а в деяких із азіатських НІК навіть нижче, ніж в середньому по державам, що розвиваються. В 1950-х – середині 90-х рр. на долю інтенсивних складових припадало від 1/5 до 1/3 приросту ВВП в таких країнах, як Індонезія (19–21%), Південна Корея (28–30%), Таїланд (33–34%). По Індії цей показник був 30–31%, по Тайваню 43–44%, а це було значно менше, ніж у більшості розвинутих країн: у Великій Британії і Японії – 52–57%, у Франції 61–62%, в Італії і Німеччині 66–70%.
По відносному внеску сукупної продуктивності у приріст ВВП народногосподарські моделі азіатських НІК були екстенсивно-інтенсивними при всіх їх різницях, тоді як у розвинутих країнах, які значно далі пішли по шляху формування інформаційно-інноваційної економіки, модель розвитку стала вже іншою – інтенсивно-екстенсивною.
Слід мати на увазі, що чимала частина росту сукупної продуктивності в азіатських НІК і в ряді інших країн Сходу і Півдня, де було чітко помітно ріст ефективності економіки, зв’язана з так званим ендогенним, матеріалізованим НТП – підвищенням якості праці і капіталу, а також з перекиданням основних врахованих ресурсів із галузі з низькою ефективністю використання ресурсів в галузі з більш високою ресурсовіддачею. В середньому по азіатським «тиграм» та іншим великим і середнім країнам, що швидко розвиваються на перші два компоненти прийшлося 40–45%, а на третій 30–35% приросту сукупної продуктивності.
Таким чином, доля так званого не матеріалізованого НТП (організаційно-інституціонально-інноваційні фактори) в прирості сукупної продуктивності, яка в різних країнах в післявоєнний період в середньому досягла 40–60%, а часом 65–75%, не перевищувала в азіатських НІК і в ряді інших країн, які динамічно розвиваються, 20–30%. Таким чином, не тільки ріст ВВП, але і збільшення продуктивності у «тигрів» і азіатських «драконів» (напр. Китаю і Індії) було зв’язано переважно з якісними факторами.
Якщо в підсумку порівняти рівень розвитку периферійних і напівпериферійних країн (без східноєвропейських держав) з одного боку, і передових країн – з іншого, то можна помітити, що на протязі майже двох останніх століть розрив в середніх показниках подушевного ВВП збільшився на користь індустріально-розвинутих країн з 1: 1,4–1,8 в 1800 р. – 1820 р. до 1: 7,8–8,2 в 1920 р. і 1: 9,8–10 в 1973 р. Беручи до уваги економічну кризу 70-х р. в Західній Європі і Японії з 1970 р. розрив скорочувався, але в малій різниці – до 1: 9,0–9,5 в 1980 р. і 1990 р. І тільки в 90-і рр. під час економічного спаду в Японії і низьких показників приросту ВВП в Західній Європі проходило суттєве економічне піднесення в Китаї, Індії і ще півтора десятка інших країн що розвиваються, показник, який ми розглядаємо, став суттєво зменшуватися – до 1: 6,8–6,9 в 1996–1997 рр. і який виявився нижче відмітки 1950 р.
Але сьогодні цифри приховують дуже різнопланові тенденції, які ми бачимо в країнах, що розвиваються. В 1950–1996 р. відносний рівень розвитку (доход на душу населення в % до аналогічного індикатора США) підвищився, наприклад, по Південній Кореї і Тайваню в 6,2–6,4 рази (досягнувши в 1996 р. відповідно 44–45 і 50–51%). Відмічений показник в Таїланді, КНР і Індонезії збільшився в 3,7; 2,4 і 1,9 рази (відповідно до 25–26%, 12 і 14–15%), а в Бразилії і Індії він виріс всього лише в 1,1–1,2 і 1,2–1,3 рази (до 20–21-і 6–7%).
Всупереч ряду песимістичних прогнозів які були зроблені ще в 50-60-і рр. багато периферійних країн досягли суттєвого прогресу в соціально-культурній сфері, в розвитку людського фактору. Доля населення, яке живе за рискою бідності, яка визначається у відповідності з національними критеріями, скоротилася в 1960–1990/1995 рр. в цілому по афроазіатському і латиноамериканському регіонах з 45–50% до 24–28% в тому числі по Індії з 55–56% до 35–40%, в Пакистані з 52–56% до 30–34%, в Таїланді з 57–59% до 13–18%, в Бразилії з 48–52% до 17–19%, в Південній Кореї з 38–42% до 4–6%. Цей індикатор понизився в 1970–1990–1995 рр. в КНР з 33–39% до 8–12%, в Індонезії з 58–60% до 15–17%, в Бангладеш (1980–1996 рр.) з 81–83% до 35–38%. Разом з тим доля населення, яке живе в злиднях, в багатьох країнах Тропічної Африки все ще складала в першій половині 90-х р. 35–65%.
Ці розрахунки і оцінки виконані у відповідності з національними критеріями бідності. За міжнародними критеріями (відсоток населення, яке живе менше ніж на 1 долл. В день в паритетах купівельної спроможності валют 1985 р.) нижче риски бідності в Індії в кінці 80-х – на початку 90-х рр. проживало ½населення, в КНР, на Філіппінах, в Бразилії і Нігерії – 23–31%, в Мексиці і Пакистані – 12–15%, в Малайзії і Колумбії – 5–10% населення.
Покращення економічних і санітарних умов, викликало скорочення смертності в дитячому віці (хоча в порівнянні з розвинутими країнами вона залишається високою). В той же час в країнах Тропічної Африки вона залишається ще дуже високою, майже у півтора рази більше ніж у середньому по країнам, що розвиваються.
У багатьох країнах, що розвиваються, відбулося феноменально швидке збільшення середнього рівня життя, яке не має аналогів в соціально-культурній історії країн Заходу і Японії. В середньому по країнам, що розвиваються, вона зросла в 1950–1996 рр. з 35 до 64–66 років. Вона майже подвоїлась в Китаї і Індії. Але ці держави, а також Індонезія, Таїланд, Філіппіни в середньому досягли лише рівня передових країн початку 50-х рр. В 1995 р. індикатор по Республіці Корея і Малайзії, ряду латиноамериканських країн співвідповідали даним по розвинутим державам двадцятип’ятирічної давності. Тільки Тайвань (75 р.), Сінгапур (76 років) і Гонконг (79 років) дійсно наблизилися або стали на рівні розвинутих країн. продолжение
--PAGE_BREAK--
Разом з тим в слаборозвинутих державах, в тому числі і в країнах Тропічної Африки, вік довголіття (51–55 років) все ще на 20–25 років менше ніж у передових країнах світу. До того ж ці стандарти санітарно-медичного обслуговування населення в країнах Східної, ПС, Південної Азії і Латинської Америки помітно покращились, з багатьох характеристик його якості, доступності і поширеності, існує помітне, а в ряді держав значне відставання від розвинутих країн.
Збільшення інвестицій в людський фактор сприяли суттєвому, але далеко не однаковому прогресу периферійних держав у сфері освіти, науки і професійної підготовки населення. В цілому по країнам, що розвиваються, в 1950–1980–1995 р. показник охоплення навчанням у середній школі підвищився з 7% до 31 і 55%, а у вищій школі – з 1% до 8 і12%. Щоб оцінити ці досягнення спів ставимо їх з показниками по передовим країнам. В останніх відповідні індикатори склали 48–50%, 85–87% і 95–97%, 7–9% (в СГА – 22%), 30–32 (56%), і 47–49% (82%). Найбільш масштабний ріст охоплення навчанням в середній школі бачимо в Республіці Корея – з 27% в 1960 р. до 74–75% в 1980 р. і 95–97% в 1995 р. Такої ж пропорції досяг і Тайвань.
Висока «диференціація успіхів» була по індикатору охоплення навчанням у вищій школі. У вказані роки воно склало в КНР менше 1%, 1-2 і 4-5%, в Індії 3%, 5 і 6-7%, в Малайзії 1%, 4 і 8%, в Індонезії 1%, 3-4% і 10-11%. В Таїланді і Гонконгу (нині Сянган) доля молоді, яка охоплена навчанням в коледжах і університетах, збільшилась більше – відповідно з 2% до 13 і 19-20% і з 4 до 10 і 22%. Дуже вражаючі результати по Тайваню (з 2% і 1952 р., 18-19% в 1986 р., 30-32% у 1995 р. і Республіці Корея 5% в 1960 р., 15-16% у 1980 р. і 51-53% в 1995 р.)
Республіка Корея буквально прорвалася в ряди розвинутих країн, випередивши по коефіцієнту охоплення навчанням в коледжах і університетах (1995–1996 рр.) Італію, Японію, Німеччину, Швецію і Ізраїль (40-43%), Данію і Іспанію (45-46%), Велику Британію, Нідерланди, Бельгію і Францію (48-50%), поступившись лише Норвегії (55%), Новій Зеландії (58%), Фінляндії (67%), Австралії (72%), США (81%) і Канаді (практично стовідсоткове охоплення).
І хоча не всі сьогодні поділяють цю точку зору, сучасний світ що розвивається, не дивлячись на всі перекоси – це співтовариство, яке порівняно швидко втрачає ознаки неписьменної периферії. Відсоток тих серед дорослого населення, хто хоча б знає елементи письма, і які складали в середньому по країнам, що розвиваються в 1900–1950 рр. 20–26% збільшився з 35–37% в 1960 р. до 47–49% в 1970 р. і 53–55% в 1980 р. і досяг на 1995–1996 рр. 72–74%. Хоча, слід відмітити, що цей показник був на щабель вище в Латинській Америці, Східній і ПСА (83–87%), нижче в країнах Північної Африки і Близького Сходу – 60-62% і суттєво нижче (50–57%) по Південній Азії і Тропічній Африці.
У зв’язку з цим, необхідно підкреслити ще одну особливість азіатських НІК, дуже важливу для пояснення їх феноменального росту. Мова іде про порівняно високих висхідних індикаторах розвитку людського фактору в даному випадку письменності населення (в кінці 50-х р. у Південній Кореї, Тайвані і Таїланді – 68–72%) при значно менших показниках ВВП на душу населення (в 1955–1959 рр. відповідно 11,3%, 11.6 і 8,7% від рівня США).
У багатьох країнах і регіонах країн, що розвиваються за останні півстоліття досить швидко збільшувався показник середньої кількості навчання дорослого населення. В середньому по периферійним державам він виріс з півтора до семи років. Хоча по ряду країн, наприклад Республіка Корея і Тайвань (14,5–15 років) цей індикатор вже знаходиться на рівні передових країн, в цілому по країнам, що розвиваються не дивлячись на скорочення відносного розриву по відміченому показнику з розвинутими країнами, абсолютний розрив продовжував збільшуватися: якщо в 1950 р. в середньому по периферійним і розвинутим економікам індикатор середнього числа років навчання дорослого населення складав відповідно 1,5 і 9,5 років (різниця 8 років), то в 1996–1997 рр. він досяг відповідно 7 і 16 років (абсолютний розрив – 9 років).
Звичайно, такий індикатор, як середнє число років навчання дорослого населення навіть взятий разом в початковій, середній і вищій школі, не враховує ще чимало інших важливих характеристик, а саме якість навчальних програм і підготовка викладачів у розвинутих країнах суттєво вище, ніж у більшості країн, що розвиваються. До того ж в останніх втрата навчального часу, зв’язана з пропусками занять, другорічництвом і відсівом учнів у 3–7 разів більше, аніж в центрах світового господарства.
За оцінками фахівців, в середині 90-х рр. подушовий індикатор людського капіталу, який матеріалізований в знаннях, навичках і фізичному здоров’ї населення, в передових країнах в 25 разів перевищував (не враховуючи якість) відповідний показник по крупним країнам, що розвиваються, а по рівню інвестицій в науково-дослідні і конструкторські роботи (НДІКР) в розрахунку на душу населення розрив досяг 35-кратної величини. Приведені цифри, можливо, дещо занижені. Не враховано значне поширення в розвинутих країнах неформальної освіти, а також інших видів інвестицій в людський фактор, які реалізуються в неробочий час. До того ж не взята до уваги диференціація в якості навчання. Наприклад, в Індії в 80-90-х рр. школярі і студенти засвоювали не більше 20–50% загальноосвітньої і наукової інформації, яку і отримували учні та студенти розвинутих країн.
По-друге, у 80-90-і рр. ХХ ст. кількість країн Сходу, які швидко розвиваються різко скоротилася. Особливо в плачевному стані виявився (крім Півдня) регіон Тропічної Африки. Голод, злидні, хвороби, етнічні і міждержавні конфлікти, прояви геноциду – такий далеко не повний список людських трагедій, жертвами якого стали десятки, а може і сотні мільйонів людей. За оцінками фахівців 36 і 41% населення Тропічної Африки, проживає в країнах, в яких в 1995 р. ще не був відновлений рівень доходів на душу населення, який був там відповідно в 1960 і 1980 рр. Відтік капіталу у відсотках від загальної вартості приватного національного капіталу, який складав у першій половині 90-х рр. в країнах Південної Азії 2–4%, в Тропічній Африці досяг 37–39%. Стосовно багатьох мільйонів злидарів в Тропічній Африці саме поняття економічного росту нарощування людського капіталу втрачає в’язкий сенс. Світовому співтовариству рано чи пізно прийдеться вирішувати гострі проблеми життєзабезпечення в цих країнах. Це і є одне із реальних протиріч сучасного світу. В результаті фінансово-економічної кризи 1997–1998 рр. були відкинуті (на декілька років) назад ряд азіатських НІК, знизилися темпи росту ВВП в КНР, на Тайвані і Індії.
По-третє, не дивлячись на певні досягнення, залишились невирішеними гострі економічні і соціальні проблеми. Багато країн що розвиваються, відчувають значні економічні і соціальні проблеми, зв’язані з величезними розмірами зовнішньої заборгованості (2,2 трлн. долл.) Нестабільність руху іноземного капітал, коливанням експортних цін, погіршенням екологічної ситуації. Крім того, якщо звернутися до абсолютних показників, то слід відмітити, що в країнах, що розвиваються, в 1997–1998 рр. нараховувалося 1,3 млрд. чоловік, які живуть нижче порогу бідності, близько 900 млн. неписьменних; 1,5 млрд. чоловік позбавлені елементарної медичної допомоги, кожна третя дитина до 5 років голодує.
Зберігаються значні соціальні контрасти, а диференціація доходів, виміряна індикатором Джини, в ряді периферійних країн в кінці 80-першій половині 90-х рр. виявилася вище, ніж у розвинутих країнах: у Східній і ПСА і середньому 0,40–0,50, в Тропічній Африці 0,45–0,55, в Південній Азії 0,35–0,40.
Із сказаного вище можна зробити висновок, що не дивлячись на коливання, рухи назад, в 1950–1990-і рр. декілька десятків країн, що розвиваються зуміли стати на рейки сучасного економічного росту. Але світ в останні два десятиліття став швидко змінюватися і ставить при цьому значно жорсткіші критерії країнам догоняючого світу. Досягнутих успіхів вже недостатньо щоб почувати себе впевнено у світі.
Зараз, в обстановці різкого посилення глобалізації економічних зв’язків, що об’єктивно само по собі не стільки полегшує, скільки ускладнює положення периферійних, кризових економік, проходить швидкий перерозподіл світових сил із індустріальних в науково-технічні або інформаційно-інноваційні. В цих умовах подальший економічний прогрес країн, що розвиваються багато в чому залежить від ряду обставин. Насамперед від того, наскільки міжнародні фінансові і торгові організації (МВФ, МБРР, ВТО і ін.) здатні забезпечити стабільність і передбачуваність економічної кон’юнктури. Одночасно посилюється необхідність більшої відповідальності національних держав за забезпечення економічної безпеки, підтримання здорової фінансової системи, дотримання збалансованості бюджетів і платіжних балансів, мінімальної інфляції і реалістичного обмінного курсу національної валюти. Роль ринкового саморегулювання народного господарства не варто ні применшувати, ні тим більше фетишизувати. В країнах що розвиваються і у відсталих державах Сходу необхідні дійові державні закони для рішучої підтримки кредитами, субсидіями, пільговим оподаткуванням пріоритетних сфер сільського господарства, дрібного і середнього бізнесу, експортних галузей, а також економічної і соціальної інфраструктури. Залучення ТНК, і як наслідок, використання передового досвіду, технологій і комерційних зв’язків повинно органічно переплітатися з максимальною мобілізацією внутрішніх резервів, скороченням престижних, малоефективних проектів, скорочення воєнних витрат, боротьба з корупцією і хабарництвом (які рівні в ряді країн, що розвиваються з розмірами їх зовнішньої заборгованості), посиленням контролю за якістю продукції і раціональним використанням ресурсів, а також значним нарощуванням інвестицій в людський фактор і НДІКР.
Хоча, мабуть, найважчим, але одночасно і найбільш перспективним напрямком з точки зору збереження догоняючого (і взагалі прискореного) розвитку – це формування і удосконалення економічних, соціальних, політичних і правових інститутів, які направлені на створення конкурентно-контрактної соціально-економічної системи (адекватної традиціям тієї або іншої країни, а також сучасним міжнародним умовам), які стимулюють кваліфіковану, високопродуктивну працю.
Світове співтовариство, ООН і народи Сходу
Розпад колоніальної системи і виникнення на карті світу більше 100 незалежних держав кардинально змінили ситуацію у світі. Навіть у період «холодної війни» світове співтовариство змушене було реагувати на проблеми молодих держав Сходу: тут і етнічні та міждержавні конфлікти, проблеми росту економіки, продовольчі проблеми. Першим конфліктом, який проходив під прапором ООН була корейська війна 1950–1953 рр. яка завершилася поділом півострова на дві держави. ООН доклала чимало зусиль для врегулювання в’єтнамського питання під час французької агресії 1946–1954 рр. (Женевські протоколи) і американської агресії 1965–1973 рр. (Паризькі угоди). Камбоджа і проблема війни і миру у 70-90-х рр. теж вирішувалась в стінах ООН. Радянське вторгнення в Афганістан в грудні 1979 р. було одностайно засуджене учасниками ООН, питання радянсько-афганської війни розглядалося не раз в ООН і на засіданні Ради Безпеки ООН. Анти терористична коаліція після 11 вересня 2001 року теж діє в Афганістані з мандатом ООН. Світове співтовариство подає гуманітарну допомогу бідним країнам (Афганістан), роз’єднання ворогуючих сторін і т.д. Звичайно, не всі проблеми вирішені (Індія–Пакистан, Китай–Тайвань), дві корейські держави, ракети і атомна зброя в КНДР і т.д. Але світ сьогодні кардинально змінився і вирішувати проблеми слід спільними зусиллями враховуючи інтереси народів і держав світу.
Література
Белокреницкий В. Восток на рубеже веков – некоторые итоги и перспективы развития //Восток. – 2001. – № 5.
Федоров В. Сценарии разные, цель – одна. (Успехи и неудачи противоповстанческой борьбы в старнах ЮВА) //АиАс. – 2001. – № 9.
Мелянцев В. Экономический рост в развивающихся странах: достижения, контрасты, парадоксы. //Восток. – 2001. – № 1 – 3.
Максименко В. Россия и Азия или Анти-Бжезинский (очерк геополитики 2000 г.) //Восток. – 2000. – № 2, 1, 3.
Широков Г. Глобализация и национальное государство //АиАс. – 1998. – № 12.
АСЕАН – 30 лет //АиАс. – 1997. – № 9.
Юрлов Ф. Конец истории или поиск нового пути? //АиАс. – 1997. – № 1,2.
Гушер А. Острые грани каспийских проблем //АиАс. – 2002. – № 11, 12.
Сикоев Р. Несостоявшийся всемирный халифат //АиАс. – 2002. – № 11.
Новейшая история стран Азии и Африки. ХХ век 1945–2000. Под ред. А.М. Родригеса., М., 2001.