Курсова робота
НАРОДИ АЗІЇ І ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
План
ХХ століття в житті народів і країн Азії і Африки: переоцінка цінностей
Колоніальна система імперіалізму
Аграрні структури в умовах колоніально-капіталістичної економіки
Особливості становлення капіталізму в міській економіці
Політичні та соціальні процеси на Сході
ХХ століття в житті народів і країн Азії і Африки: переоцінка цінностей
Сучасність кидає яскраве світло на події минулого, висвітлюючи їх значення, історик краще розуміє період, який він вивчає, якщо він знає, як і чим справа закінчилася. Даний методичний посібник, який буде складатися з трьох частин, буде аналізувати і сучасну ситуацію, але основне його завдання інше: переоцінка минулого.
Дві події останніх років заставляють переглянути погляди на історію цього ХХ століття, які панували раніше і до цих пір побутують в нашому середовищі. Це розпад Радянського Союзу і терористичний акт 11 вересня 2001 р. в США.
Зникнення СРСР це не просто розпад зверхдержави, це крах ідеалів, це зникнення попередньої шкали цінностей, за якою оцінювався хід світової історії, визначалася прогресивність-реакційність діячів, рухів, концепцій. „Радянський марксизм”, головною рисою якого була уява про те, що Радянський Союз ішов у авангарді людства, робив аналіз всіх подій з точки зору інтересів СРСР і світового комуністичного руху.
Що стосується вивчення колоніальних і залежних країн, а потім країн „третього світу”, це виразилося у відкритому антиімперіалізмі, викритті колоніальної експлуатації, безумовній моральній підтримці національно-визвольного руху.
Мабуть не до кінця усвідомлено, що Радянський Союз не був авангардом людства, що боротьба за соціалізм і комунізм у ХХ ст. не була стовповою другою історії.
Що стосується трагедії в Нью-Йорку і Вашингтоні, то студенти виясняють, що не тільки Радянський Союз відстоював уявлі, утопічні цінності, але і Захід (США, „імперіалісти”) не зуміли побачити свого дійсного ворога. Події 11 вересня важливі тим, що вони показали: світ давно не той, яким він уявлявся багатьом аналітикам і історикам. Вся „холодна війна” була результатом неадекватного сприйняття дійсності обома сторонами, які протистояли одна одній. Світова громадськість повинна знайти в собі сили, щоб перебороти попереднє невірне сприйняття дійсності, якщо ми хочемо щоб цей світ вижив. Хоча не всі це розділяють.
Хто і як би не відносився до прогресивного розвитку людства, слід визнати, що воно відбувається і в кінцевому рахунку пробиває собі дорогу і при цьому приносить майже завжди матеріальні страждання народним масам і душевні переживання консервативно налаштованій еліті. І на всіх його етапах ці дві сили, кожна окремо або об’єднавшись, проти нього борються використовуючи часто варварські методи. Достатньо згадати луддитів, які громили машини, російських селян, які спалювали маєтки наносячи непоправної шкоди російській культурі, сипаїв у Індії, іхетуанів у Китаї, ваххабітів у Індії та Нідерландській Індії (Індонезії) і т.д. До них слід віднести бойовиків „червоних бригад” в Німеччині, ОАСівців у Франції, рабо володільців і куклукскланівців у Америці, сучасних „марксистів” у Бірмі, Філіппінах, сепаратистів Пенджабу, Шрі Ланки, сучасних терористів-басків, ірландців, „Аль-Каїду” Бен Ладена, талібів, а також „антиглобалістів”. Таким чином, саму постійну наявність анти системних потенційно руйнівних сил в любому суспільстві навряд чи хто поставить під сумнів. Історію можна описувати і розуміти тільки при наявності системи координат, теорії історичного процесу, уяви про те, який в кінці кінців напрямок прогресу. Теорія може бути виражена чітко, може існувати десь у підсвідомості, може бути більше або менше обґрунтована, може бути новою або застарілою, але вона обов’язково є.
Світ рухається до єдиного постіндустріального (або посткапіталістичного) суспільства. Це може дати критерій оцінки „прогресивності” або „реакційності” тих або інших подій, кроків, і т.п. до чого ми так звикли.
Очолюють цей процес західні суспільства. Про те, що вони руйнуються кризами „заплуталися в протиріччях”, відчувають „кризу матеріалістичної культури” і т.п. говорять і пишуть на всіх континентах, в тому числі і на Заході, ось уже двісті років. Але „криза” все затягується, краху не видно. Вірогідно допустити, що прийде час, коли західна цивілізація дійсно вичерпає свій ресурс і ведуча роль у світовому процесі перейде до Сходу (наприклад, до Далекого Сходу). Але поки що, подобається це кому-небудь або ні, західні країни зберігають лідерство у всіх областях: в економіці, культурі і, як наслідок, у воєнній області. Ті, хто продовжує вважати, що майбутнє людства – це соціалізм, змушені визнати, що західні країни знаходяться ближче до нього, ніж попереднє суспільство СРСР. І за рівнем розвитку продуктивних сил і за рівнем життя людей і – головне з точки зору теорії соціалізму – за рівнем соціального забезпечення. Це і Швеція, Данія, Фінляндія і навіть США де слово „соціалізм” не вживається і там протиріччя, які властиві капіталізму, реально переборюються.
Це не значить, що США як держава або її керівники – це і є у всіх випадках носії прогресу. Це не значить, що вони не роблять помилок або злодіянь. Це не значить, що всі вони сповнені тільки одним бажанням – нести прогрес людству. Їх втручання у різні конфлікти у всьому світі, у більшості виправдані, бувають і деструктивні. Наприклад, їх політика щодо Косово це більш ніж злочин, це помилка. А це значить тільки те, що надії людства, в т.ч. і посткомуністичних країн, зв’язані з успіхами Західного світу.
Який же був основний зміст епохи після Жовтневої революції? Це найбільш кардинальне і найбільш спірне питання. Раніше ми розуміли це так: боротьба між капіталізмом (імперіалізмом) і соціалізмом і поступова об’єктивна перемога останнього. Але тепер стало ясно, що ця боротьба виражала лише одне порівняно незначне протиріччя епохи, або ж ця боротьба була одним із проявів більш широкого глобального протистояння прогресивних і несистемних руйнівних сил. Не дивлячись на те, що вона заставляла розвинуті країни витрачати величезні кошти на озброєння і на підтримку антикомуністичних рухів, ще не перешкодило їм іти своїм шляхом: від індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційного.
І сьогодні є чимало людей, яким „за державу прикро”, які дотримуються тези, що гуманізація капіталістичних відносин, покращення положення трудящих у країнах розвинутого капіталізму відбулися під впливом Жовтневої революції. Ніби капіталісти злякались привабливості ідей соціалізму і стали піднімати рівень життя робітників. Гуманізація капіталізму – як показує історія, об’єктивний процес, який витікає із законів його розвитку. Якщо ж шукати вирішальний поштовх до цього процесу, то це, мабуть, загострення класової боротьби в Америці в кінці ХІХ, а потім світова економічна криза 1929 – 1933 рр.
Уже із відмови від тези про „загальну кризу капіталізму”, яка відбулася ще в радянські часи, логічно витікало, що Жовтень не відкрив нову епоху у світовій історії. Країни Заходу продовжували розвиватися за законами капіталізму (тобто переходу від однієї формації до іншої = по марксизму), і вони розвивалися б точно так же, якщо б „табору соціалізму” взагалі не було! Вони точно так же, як це і сталося, вичерпали б потенції розвитку індустріального суспільства і перейшли б до постіндустріального. Наявність „соціалістичного табору” і небезпека ядерної війни, можливо, уповільнили цей процес, а можливо, і прискорили його, тому що необхідність удосконалювати військову промисловість відтягувала ресурси але і спонукала до нових технічних винаходів.
Ще одна проблема, це діяльність Комінтерну, а потім Міжнародного відділу ЦК КПРС. На нашу думку їх слід розглядати як підривну, як прояв деструктивних, несистемних сил. Це і інтервенція радянських військ на Півночі Ірану в 1920 – 1921 рр. з метою проголошення Іранської Радянської Республіки, і народна революція в Монголії 1921 р., деструктивна роль Комінтерну в китайській революції 1925 – 1927 рр., у інспіруванні комуністичного повстання на Яві (1927 р.), радянсько-афганська воєнна експедиція (1929 р.), розпуск рішенням Комінтерну Компартії Кореї у 1928 р. за фракційну боротьбу, направлення агентів навіть у Південну Африку для агітації за соціалістичну революцію на Сході і Африці. Комінтерн був штабом світової соціалістичної революції. Ідея світової соціалістичної революції хоч і негласно, а перекочувала в програму і дії Міжнародного відділу ЦК КПРС, яскравим свідченням якого є спроба залучити Афганістан до „світу соціалізму” яка в кінцевому рахунку вилилась у 10-річну війну (1979 – 1989 рр.) і принесла горе в десятки тисяч сімей радянських людей.
Роль компартій в різних країнах оцінити складніше. Виконуючи інструкції із Москви, вони виступали як деструктивна сила. Виступаючи захисниками інтересів робітничого класу і всіх трудящих вони грали роль опозиції, яка необхідна для розвитку демократичного суспільства, сприяли гуманізації капіталізму. Відповідно, слід уважно прослідкувати діяльність рухів та їх лідерів, які виступали з антирадянських та антикомуністичних позицій. Якщо пафос їх виступів полягав у відстоюванні демократії і свободи особистості, то не слід відноситися до них негативно. Практично, і Радянський уряд і Комінтерн діяли в унісон підбурюючи народи Азії і Африки на боротьбу з імперіалізмом та колонізаторами. При цьому Радянська Росія (потім СРСР) завжди переслідували свої геополітичні цілі на Сході підтримуючи або не підтримуючи визвольні рухи.
Важливою проблемою, є перегляд концепцій колоніалізму і національно-визвольного руху. Ця проблематика була пріоритетною у радянському сходознавстві. Але використовувались занадто однобокі підходи. Наголос робився на колоніальну експлуатацію і не приділялося необхідної уваги модернізаторським імпульсам, які давали колоніальні режими і взагалі сам факт тісного зв’язку колоній з метрополіями. Зі співчуттям висвітлювались різні антиєвропейські рухи, навіть ті, які були виразом традиціоналістської реакції і супроводжувались варварськими звірствами і руйнуваннями.
Взагалі, у відповідності з формульованим вище постулатом „радянського марксизму”, критика колоніалізму була звернена тільки на Захід, а національні рухи сприймалися з співчуттям тільки в тому випадку, якщо руйнували колоніальні імперії західних країн. Росія ж за визначенням була завжди права, а виступи на її окраїнах були проявом феодальної реакції, а також як наслідок прошуків все тих же західних країн. З усією серйозністю доказувалось, що Російська імперія, а тим більше СРСР взагалі не були імперіями і, звичайно, не колоніальними імперіями. Постулатом було те, що „їх” імперії роздираються національними протиріччями, „у нас” (СРСР) же національне питання остаточно вирішене. Коментарі сьогодні не потрібні.
Найбільш „вагомим” аргументом на користь того, що російського колоніалізму не існувало, служила теза, що окраїни розвивалися швидше центру імперії і що фінанси і т. ін. перекачувалися із російських у „іногородні”. Але все це потрібно підрахувати по періодам і по країнам, а підрахунки говорять про зворотне. У всякому випадку, уява про те, що європейські країни розвинули сучасну промисловість за рахунок викачування засобів із колоній є не більше ніж пропагандистське кліше. Воно надзвичайно живуче, тому що до цих пір через 40-50 років після отримання незалежності, посиланнями на „важкі наслідки колоніалізму” місцеві еліти пояснюють відсталість колишніх колоній і виправдовують свої помилки і злодіяння в керівництві країнами.
Економічні взаємовідносини метрополій і колоній вивчені добре. Те, що результати цих досліджень не стали надбанням широких кіл істориків, в тому числі і сходознавців – це вина цих самих „широких кіл”. Відомо, що в перший період колоніалізму (XVI – XVIII ст.), відбувався відтік дорогоцінних металів із Європи в Азію, тому говорити про „колоніальну данину”, яка ніби золотий дощ полила Західну Європу в цей період не приходиться. Купці-монополісти, акціонери ОІК, збагачувались але за рахунок європейського споживача. На протязі ХІХ ст. ситуація змінилася: промислова перевага Європи дала їй можливість дійсно викачувати із колоній і залежних країн Азії значні сили – майже 2% їх ВВП. Що стосується третього періоду колоніалізму, то в цей час вигідність володіння колоніями знову зменшилась і егоїстичні та розсудливі колонізатори звільняються від них. „Нові еліти (в розвинутих країнах – Ю.П.) економічно не були зацікавлені в підтримці колоніальної експлуатації”, національно-визвольний рух же „у більшості випадків грав тільки роль каталізатора в процесі розвалу колоніальної системи” – пише Г.К. Широков в монографії „Соціально-економічна еволюція: Захід – Схід”. М., 1999. І все це на статистичних даних.--PAGE_BREAK--
Економічно невиправдане прагнення до захоплення територій, вказують слухачі, досить часте явище в політиці. Відомо наскільки відкинула назад розвиток Іспанії і Португалії їх колоніальна політика в XVI– XVIIст. Німеччина і Італія, яких позбавили колоній, тільки виграли від цього. Інші метрополії, давши свободу своїм колоніям, зробили вражаючий стрибок в економіці. Так що твердження про розвиток окраїн Росії за рахунок її центру (якщо це так – слід ще підрахувати) не може слугувати доказом того, що її політика не була колоніальною.
Розпад СРСР і процеси, які відбуваються в СНД дають додатковий матеріал для роздумів про прогресивність колоніалізму. Є в наявності тенденція замовчувати або заперечувати все те позитивне, що здійснено метрополіями, в тому числі і Росією в колоніях чи окраїнах (Росії) – так само як ведеться „антиімперіалістична” пропаганда в колишніх колоніях західних країн.
Що стосується „імперіалізму”. Як теоретична конструкція, ленінська концепція „вищої” і „останньої” стадії капіталізму виявилась просто помилковою. Вона виникла на базі дійсно нових економічних і політичних феноменів, які з’явились на початку ХХ ст. „П’ять ознак імперіалізму” виявились тимчасовими явищами, які зв’язані з другою технологічною революцією на Заході і системною кризою, яка виникла в зв’язку з нею. Криза була переборена, і розвиток пішов іншим шляхом.
„Імперіалізм” вживається як лайливе слово для визначення західних держав. Це пропагандистське кліше, яке можна використовувати в наукових працях, залишити його невдалим лідерам азіатських і африканських країн і журналістам.
„Імперіалізмом” називають і всяку загарбницьку політику. Це абсолютно закономірне використання цього слова. В той же час треба говорити і про радянський імперіалізм, що до речі і робиться багатьма як на Заході, так і на Сході.
Переходячи до аналізу „неоколоніалізму”, то останній був сконструйований радянськими марксистами в період розпаду колоніальної системи для того, щоб пояснити протиріччя між догмами і дійсністю. Згідно догм виходило, що колонії не можуть звільнитися від залежності інакше, ніж під керівництвом пролетаріату (читай: під керівництвом комуністичних партій). Коли почався процес передачі влади колонізаторами місцевій еліті („буржуазії”) то спочатку це просто не визнавалось. Потім, коли заперечувати політичну незалежність колишніх колоній стало вже неможливо, було винайдено поняття „неоколоніалізм”. Зміст був у тому ж: хоча політична незалежність появилась, але економічно колонії продовжують експлуатуватися. Догма не постраждала. Цей термін добре прижився ще і тому, що його підхопили керівники держав, що звільнилися. Коли ж останні не можуть справитися з завданнями по управлінню, вони списують на прошуки „імперіалізму”, „неоколоніалізму” відсутність прогресу і покращення положення народних мас, які насправді пояснюються некомпетентністю і корумпованістю правлячої верхівки, хоча зараз багато що списують на глобалізацію.
Тут слід підкреслити наступне. Економічний диспаритет приводить до перекачування фінансів. При бажанні це можна назвати експлуатацією. Але це палка з двома кінцями: фінанси ідуть і в іншу сторону – у вигляді позик і допомоги, а також у вигляді нових продуктивних сил (хоча б комп’ютеризації), які в самих цих країнах не можуть бути створені. Якби там не було, колоніалізм чи неоколоніалізм тут ні при чому. Розвиток багатьох країн колишнього „третього світу” – декілька поколінь НІК – переконує: „неоколоніалізм” дуже корисний для „неоколонізуємих” країн.
Серед догм, які мають науковий статус, а насправді – ідеологічний зміст, поширена наступна: розрив між розвинутими і країнами, що розвиваються, продовжує розширятися. Мабуть, цю тезу можна доказати, якщо взяти сучасні показники всіх країн, що розвиваються, в тому числі „що розвиваються” в лапках, з якими не знають що робити ні їхні уряди, ні світове співтовариство. Але серед „країн, що розвиваються” відбулася різка диференціація. Більшість із них повільно, але доганяють країни Заходу.
Одним із наукових завдань сходознавців, це написання нової історії колоніалізму, де злочини європейських країн не слід замовчувати, але водночас має бути показана їх (в тому числі і Росії) роль в модернізації східних суспільств, у прагненнях вивести ці суспільства із історичного кута, їх внесок у розвиток освіти, права і судової системи, віддати належне спробам (у багатьох випадках вони виявилися невдалими) прилучення східних суспільств до демократичної системи.
Важливим є характер національно-визвольного руху, його рушійні сили. В його історії слід чітко розрізняти два типи руху. Одні рухи проти колоніального режиму очолювали буржуазні соціальні групи та ідеологи, які виставляли лозунги демократії, створення сучасної держави і свободи економічного розвитку. Інші ішли і до цих пір ідуть під прапором повернення до традиційних цінностей. У них ксенофобія і „антифорінізм” складають ядро і основний зміст. Цей напрямок боротьби можна назвати реакційним антиімперіалізмом.
Особливо небезпечно бачити риси прогресивності в тих рухах, лідери яких використовують для мобілізації мас фактор конфесіональної спільності і релігійні лозунги. Такі рухи не тільки реанімують рухи і пласти середньовічної реакції і протиставляють Схід Заходу, але і роз’єднують і самі східні народи, тобто наносять шкоду навіть з точки зору „боротьби з імперіалізмом”. Наприклад, рух під керівництвом Б.Г. Ті лака, „революціонера” і „демократа”, наніс удар по національно-визвольному рухові в Індії тому що протиставив індусів мусульманам. І протилежний приклад. Мухаммед Али Джинна менше всього думав про іслам як релігію, хотів щоб рух мусульман набув світського характеру, був упевнений, що створює світську державу мусульманської „нації” – а з’явилась в кінці кінців Мусульманська республіка Пакистан.
Ще одне спірне питання – відношення до „поміркованості” і „радикальності” у визвольних рухах. Помірковані лідери, які не ставили питання про негайну незалежність, які закликали до духовного розвитку, поширенню освіти і ішли на компроміси з колоніальними властями, отримували і зараз нерідко отримують в монографіях і підручниках принизливі прізвиська „угодовців” або навіть „зрадників”. Гарячі голови, які закликали до негайної збройної боротьби, користуються стійким співчуттям. Взагалі, чим більше крові пролито в боротьбі з „імперіалізмом”, тим ця боротьба виглядає „прогресивнішою” та „успішнішою”. Мабуть, треба більш уважно вивчити питання про те, чи не були ці радикали просто авантюристами, які завдали чимало шкоди своєму народу, коли закликали його до непотрібних жертв. Не всяка іноземна влада гірше власної. З наукових позицій законно ставиться питання про те, чи дозріло дане суспільство до того, щоб стати незалежним. Ситуація в сучасних африканських державах заставляє задумуватися про те, чи здатні вони бути самостійними навіть зараз, не говорячи вже про те, дозріли вони для самостійності на 1960 рік.
Ще з часів Леніна любий антиімперіалізм вважався корисним для інтересів Країни рад і в цьому розумінні „прогресивним”. Мабуть, корисність таких рухів (наприклад, Іранська революція 1978 – 1979 рр.) з точки зору геополітичних інтересів тієї чи іншої держави (наприклад, СРСР чи Росії) не може розглядатись як показник прогресивності.
Звичайно, що абсолютно застарів підхід до національно-визвольних рухів як „резерву світової пролетарської революції” хоча б тому, що світової пролетарської революції не було і не буде. Менше усвідомлено те, що Росія тепер не конкурент „імперіалізму” на світовій арені і тому не зацікавлена в тому, щоб якийсь рух підривав позиції західних держав в тих або інших азіатських чи африканських державах.
В політичному, публіцистичному науковому обіході не тільки в пострадянському просторі але і за рубежем утвердилось чисто ситуативне відношення до рухів за незалежність. Якщо рух відповідає де в чому державним інтересам (у більшості випадків, звичайно, невірно зрозумілим), він називається національно-визвольним і йому видається за це диплом „прогресивності”. Якщо ж він декого не влаштовує, його називають „сепаратистським” і відмовляють йому в моральній підтримці.
Підтримка громадськістю національно-визвольного руху часто приводить до виправдання його методів і лідерів. Звірства з боку колонізаторів називаються „звірствами”. А звірства з боку борців за свободу – „ексцесами”, або вони прямо виправдовуються. Але підлість одних не робить благороднішими інших.
Між тим ніяких об’єктивних розмежувальних ліній між сепаратизмом і національно-визвольним рухом немає. Критерієм не може слугувати, наприклад, масовість. Ніколи не можна встановити, скільки учасників приєдналось до руху тільки тому, що інакше їх оголосили б „зрадниками”, „перебіщиками” і знищили б „свої”. Наприклад, сикхські терористи в Пенджабі або тамільські на Шрі Ланці більше вбивають „зрадників”, ніж карателів. Так робили і в’єтнамські комуністи з жителями Південного В’єтнаму під час війни з французами чи американцями якщо ті хотіли тихо і мирно працювати і так пережити ці трагічні періоди в їхній спільній історії.
Ще один лозунг, це право на самовизначення народів. Постановка цього лозунгу була перенесенням на етнос права особистості на свободу і діяльність. Але права особистості завжди розуміли – інакше вони не можуть сприйматися – як обмежені правами інших особистостей. Людина, у відповідності з ліберальними поглядами, вільна в рамках, які не зачіпають інтереси інших людей. Принцип самовизначення народів був сприйнятий (мабуть не помилково, а спеціально в інтересах політичних еліт) інакше – як виключне право одного народу на певну територію і урізання прав інших національностей, які живуть на цій же території. Зараз же у світі майже немає територій, які були б заселені одним етносом, а якщо такі території і є, то це мабуть результат геноциду або етнічної чистки, тобто результат злодіянь.
Право націй на самовизначення в теперішньому розумінні – недемократичне, тому що воно порушує права меншостей. Цим „правом” реально користується тільки політична еліта титульної нації. Принцип самовизначення давно вже перетворився в зброю амбіційних лідерів, яким немає що запропонувати своїм народам для ідеологічного обґрунтування звірств. Не треба ідеалізувати навіть найбільш благородних і освічених лідерів національно-визвольних рухів. Адже і в діяльності М. Ганді і Д. Неру чітко прослідковуються особисті інтереси і нерозбірливість в засобах для досягнення влади. В діяльності багатьох інших лідерів (комуністів чи не комуністів) ці мотиви переважають.
Об’єктивний аналіз ситуації не може визначати наперед політику. Слід пам’ятати про те, що політику завжди і повсюди робить якраз еліта народу, яка виражає в даний момент якщо не глибинні прагнення і реальні інтереси, то, в крайньому випадку, сьогоденні настрої частини народу. Науковий і політичний підходи можуть протистояти один одному, більше того, вони в принципі не співпадають, тому що у наукового працівника і політика різна мета. Слід відмовитися від радянського синдрому – намагання підкорити чи підвести „наукові” висновки сьогоденним бажанням властей і тим самим створити ілюзію „науково обґрунтованої” зовнішньої політики.
Принцип територіальної цілісності держави на відміну від принципу самовизначення, не має під собою ні демократичної ідейної основи, ні морального ґрунту. Це взагалі не принцип, а метод підходу до етнічних конфліктів, до сепаратизму як явища. Людство переконалось, що його порушення приводить до більшої крові ніж його дотримання. Якщо політичним елітам не жаль свого народу, то принцип непорушності кордонів відступає на другий план в порівнянні з „високою метою”. Якщо ж ця еліта не тільки політична, але і духовна, то вона буде шукати менш криваве вирішення конфлікту ніж перекроювання кордонів. З іншого боку, мабуть нелогічно боротися за територіальну цілісність своєї країни, вбиваючи своїх громадян.
Наукові працівники колишнього Радянського Союзу не повинні оглядатися на лідерів країн Сходу і їх політичну і духовну еліту коли виробляють оцінки тих або інших рухів і подій. Вони не є їхніми союзниками. У них свої інтереси які аж ніяк не співпадають ні з інтересами України, Росії та ін. Але уроки із помилок еліти Азії і Африки вчені можуть взяти, їх вивчення має практичне значення якого вчені і добиваються. У колишньому СРСР повторюється чимало з того, що відбувалося у країнах, що визволилися. Авторитаризм при зовнішній демократії, цензура (хоча еліта заперечує), присвоєння національного багатства, корупція, відмивання брудних грошей, еміграція наукової верхівки і спеціалістів, про все це можна розповісти на матеріалі країн, які ми вивчаємо і дати багатий матеріал як владним структурам (якщо вони захочуть його вивчити) так і опозиції (якщо остання достатньо розумна, щоб його використати). Треба чітко поставити проблему відповідальності еліти перед народом чи народами, якими вона взялася самостійно керувати. продолжение
--PAGE_BREAK--
С. Хантінгтон вважає, що з закінченням „холодної війни” ми стоїмо на порозі нового світового конфлікту між „великими цивілізаціями”. Він підкреслив, що внутрієвропейські протиріччя різко ослабли. Якщо на протязі нового часу війни і протиріччя між так званими державами були головним стержнем світової політики (включаючи період двох світових війн і „холодну війну”) і європейські конфлікти вирішувались в глобальному масштабі, то тепер знаття цих конфліктів створило нову ситуацію.
Протиріччя в інших регіонах ще не вирішені і загострюються. Між африканські війни ще тільки починаються. Індо-пакистанські протиріччя можуть перерости в широкомасштабну війну. Протиріччя в середині мусульманського світу і навіть серед арабських країн, арабів і євреїв – це теж дуже вибухонебезпечна проблема.
До речі, роблять припущення слухачі, продовження „холодної війни” цілком могло привести до подібного варіанту. Уже були ситуації, коли США (або інші західні країни) і СРСР, переслідуючи, як їм здавалося, свої геополітичні цілі, знаходились на грані війни в інтересах деяких країн третього світу: Насерівського Єгипту, Іраку, Індії, Північного і Південного В’єтнаму, Північної і Південної Кореї, Ізраїлю. Іран теж міг би скористатися ситуацією, якби керівники антишахської революції не були занадто балакучі. Вже події в Ірані 1978 – 1979 рр. могли б стати уроком світовому співтовариству, що антиімперіалізм і антикомунізм – по суті справи одне і те ж явище. Але політологи продовжували підраховувати співвідношення антиамериканських і антирадянських висловлювань імама Хомейні, мріючи повернути Іран проти свого „головного” ворога.
Радянські керівники думали, що вони маніпулюють національно-визвольними рухами і країнами, що визволилися, направляючи їх проти „імперіалізму”. А американські власті бачили основну загрозу в „комунізмі” і всіляко підтримували всі антирадянські сили не дивлячись яка в них ідеологія і які ці сили демократичні чи антинародні. Лідери ж країн що не приєдналися і командири партизанських рухів (Бірма, Філіпіни, Шрі Ланка і ін.) дуже хитро користувалися ситуацією протистояння великих держав, щоб доїти їх обох (і Китай теж). Всі ці сили не були реальними союзниками ні Радянського Союзу ні Америки. Великі держави підгодовували антисистемні сили, які по суті були ворожі їм обом.
Антизахідницька риторика лідерів країн, що розвиваються не повинна сприйматися за чисту монету. Це риторика не щира. Захист „самобутності” означає насправді лише використання консервативних настроїв, які вкоренилися в народних масах для легітимізації режиму. Коли східні діячі заявляють, що західна демократія не підходить для їх народів – це всього на всього лише свідчення того, що еліта, яка має владу не хоче змін і дійсної демократії, особливо на практичних заняттях.
І під кінець слухачі виясняють ще одне питання – про основне протиріччя всередині країн, що розвиваються. Виявилось, що воно лежить не в дихотомії капіталізм – соціалізм, і не державний – приватний сектор, і не „ліві” – „праві” сили, а в протистоянні модернізаторських і традиціоналістських сил. Це можна сформулювати і по іншому: західництво – традиційність, секуляризм – релігійність (коммуналізм). Могутня хвиля традиціоналізму охопила Пакистан, Іран, Туреччину, деякі арабські країни, Індію. Це не просто відхід назад, реакція, це конвульсії традиційного суспільства, яке противиться модернізації. Всі свої фундаментальні ідеї традиціоналісти беруть з Заходу, використовують імпортовані інститути (наприклад, прихід до влади через вибори), але при цьому проголошують боротьбу зі всім західним, самостійність „опору на власні сили”, чуже, свадеші і т.д.
Історія після Другої світової війни виглядає як боротьба сліпих гігантів за якою зі сторони слідкує недруг, який „неприєднався” і чекає свого часу вдарити. Радянські і американські керівники вирощували по всьому світу реакційні сили, ворожі цивілізації і прогресу і в кінці кінців самі виявилися перед лицем смертельної загрози (небезпеки). Відповідальність падає на обидві сторони, хоча американці винні більше. Радянські керівники все таки були в полоні певної ідеології, „ідейними” борцями з капіталізмом і „імперіалізмом”. Вони були нападаючою стороною. „Ворог” був сильним, і, здавалося логічним використовувати всілякі методи боротьби в тому числі аморальні і незаконні. Будучи свідками проявів антикомунізму в усьому світі, радянські керівники з своєї точки зору і логічно розцінювали їх як прояв консервативності, „несвідомості” мас або як результат прошуків небезпечних „імперіалістичних” сил. А лідери західних країн тільки захищались. Вони захищали свій благополучний світ, який вже устоявся, ідеали демократії і прав людини. Звичайно, вони могли мати більш широкий погляд на світ і на процеси, які там відбуваються. Їм було відомо, що у світі широко поширені антизахідні і антиамериканські настрої, включаючи і самі західні країни. Але вони теж вірили в невідпорну притягувальність своїх ідей і на економічний прогрес, який повинен вирішити всі проблеми. До 11 вересня ніщо не змогло відкрити їм очі на серйозну небезпеку. Можна привести довгий список антирадянських і антикомуністичних рухів, в тому числі відкрито бандитських (таліби), які вони підтримували грошима і зброєю, не розуміючи, до чого це приведе їх самих. (Афганістан). Перегляд цілого ряду концепцій по новітній історії під таким кутом зору дуже важливий, якщо історія це наука і прагне до адекватного відображення дійсності. Ще важливіше це для майбутнього, якщо ми хочемо розуміти, що відбувається.
Ворогом цивілізації є не весь незахідний світ. Якщо б це було не так, уже зараз Захід був би приречений на поразку. Все таки економічний розвиток останніх десятиліть, в тому числі глобалізація відірвали від традиційного світу багато суспільств, країни і великі пласти населення у всіх країнах, які хочуть не протиставляти себе розвитку, а розвиватися як передові країни у світовій спільноті. Але існує серйозна небезпека знову неправильно визначити ворога: бачити його в ісламі; в мусульманській общині в цілому, або в інших суспільствах, наприклад в народах Тропічної Африки. Виділити у всіх країнах анти системні сили, які були придушені (бажано, звичайно, не воєнними методами, а економічно і ідеологічно), і ізолювати їх від мас, які хочуть спокійно жити – завдання не із легких, але іншого шляху немає. Поки що „боротьба з тероризмом” ведеться методами, які приводять до примноження сил терористів.
Особливість сьогоднішнього етапу протистояння несистемним силам полягає в тому, що вони не сконцентровані в одному місці, яке можна було б оточити, ізолювати і знищити. Цивілізованим країнам на даний момент „повезло” з вибором мети – одіозний режим талібів викликав бурю незадоволення сам по собі і до того ж Афганістан став базою міжнародного терориста Бен Ладена. „Світове лихо” було персоніфіковано. Стало ясно куди кидати бомби. Але продовження цього сценарію – визначення інших „центрів зла” і акції проти країн (Ірак, північна Корея), а не проти реакційних сил в цих і інших країнах, в тому числі західних, – було б ще більшою помилкою, більшою ніж злодіяння.
2. Колоніальна система імперіалізму
На рубежі ХІХ–ХХ ст. світ Азії і Африки був поділений між великими, промислово-розвинутими державами Європи. Найбільше колоній мала Велика Британія, далі йшла Франція, Німеччина, Португалія, Бельгія, Голландія, Італія, колоніальною державою була і Росія, її окраїни входили до складу імперії. Управління колоніями було пряме (Індія), непряме – домініони (ПАС, Канада, Австралія, Нова Зеландія). У прямому управлінні влада метрополій здійснювалась або через свого представника (губернатор, генерал/губернатор, віце-король і т.д.) або через місцевих вождів, підконтрольних метрополії. Ряд держав Азії і Африки зберегли формальну незалежність, хоча були обплутані низкою нерівноправних договорів (Китай, Османська імперія, Сіам, Афганістан, Іран, Ефіопія, Ліберія). Їх іще називають напівколоніями.
Головною рисою промислового етапу колоніалізму був вивіз капіталу на відміну від вивозу товарів у період торгового етапу колоніалізму. Головна форма вивозу капіталу це надання позик з значними процентами. Для цього в колоніях формуються банки та страхові товариства (Індійський банк, Корейський банк, Національний банк в Єгипті, Османський банк, Шахіншакський банк (Іран), Палестинський банк, банк Ліонський кредит, Індокитайський банк). В 1904 р. тільки Англія мала 50 колоніальних банків, а в 1910 р. вже 72, а число відділень перевищило 5 тисяч. Банки управляли фінансами (гроші), економікою залежних країн, вони визначали і політику їх урядів. На початку століття колонії стають ринком збуту фабричних товарів та джерелом дешевої сировини. Монополії за безцінь скуповували землю і організовували плантації по вирощуванню технічних культур, навіть однієї = країни = монокультур = Ассам, Цейлон, Ява = чай, Бенгалія – джут, Ірак – ячмінь, Північна Африка – оливки, В’єтнам – рис, Уганда – бавовник, Єгипет теж бавовник. Ці країни частково позбавлялися власної продовольчої бази.
Капітал вкладався також у будівництво залізниць, портів, телеграфних ліній за рахунок дешевої робочої сили місцевого населення. = Багдадська залізниця (Німеччина). Тільки в ПАС, в бельгійській і французьких колоніях було прокладено більше 7 тис. миль залізниць. Побудовано Суецький канал, будувалися заводи і фабрики.
Важливим інструментом експлуатації народів Азії і Африки було надання монополіям різних концесій – Англо-іранська нафтова компанія (Іран), Роял Датч Шел (англо-голандська, Індонезія і т.ін.). Всі корисні копалини попадали в руки іноземних монополій, контролювалась внутрішня і зовнішня торгівля = вивіз сировина = ввіз готові фабричні вироби переважно з метрополій.
3. Аграрні структури в умовах колоніально-капіталістичної економіки
Як уже відомо головною ланкою господарства на Сході було землеробство. Завдання колонізаторів тут було переведення общинного господарства на вирощування технічних культур. = Створення плантацій. Вони були великі, з відповідною інфраструктурою – залізницями, шосе, складами, будівлями для робітників, а потім сучасними підприємствами по переробці сільськогосподарської сировини.
Вирощування в залежних країнах експортних культур, які тут раніше не вирощувалися – чай (Індія), кофе і каучук (Індонезія), збільшилось вирощування місцевих культур – бавовник, джут, цукрова тростина, тютюн, кокосова і маслинична пальма, виноград, цитрусові і ін. Організовуються багатогалузеві господарства. Робітники через вербувальників привозились на великі плантації з менш розвинутих районів або країн, мізерна зарплата. Ішов процес становлення прогресивних форм капіталізму в колоніях зі всіма його недоліками.
Дрібне селянське господарство це не тільки зернові, а і садівництво, овочівництво і навіть підсобні промисли, відходництво. І на початку ХХ ст. у більшості країн Сходу в товарний обіг втягувалась все більша частина сільськогосподарської продукції. Селяни – фермери = як капіталістична форма господарювання. Купівля – продаж ставали звичним явищем на Сході – так з’являлась буржуазна форма приватної власності на землю.
Особливості становлення капіталізму у міській економіці. Злиття місцевого традиційного сектору економіки і сучасного, капіталістичного носило на Сході суперечливий характер. Руйнація ремісничого ручного виробництва. З’являлись місцеві текстильні фабрики (наприклад, в Індії де в 1911 р. фабрики, на яких працювало близько 8% загального числа зайнятих виробництвом бавовняно паперових тканин, давали більше половини продукції, яка вироблялась в країні).
В напівколоніях, де не було прямих інвестицій бачимо синтез східної ручної праці і європейського фабрично-заводського виробництва. Кустарна промисловість переважала (килими Ірану). В Китаї на 1911 р. ручне промислове виробництво поставляло на внутрішній ринок близько 80% необхідних населенню тканин. У В’єтнамі перед Другою світовою війною ремісники виробляли 84% шовкових і 75% бавовняно паперових тканин, які споживалися в країні, а на початку 30-х рр. доля фабрично-заводської і дрібної промисловості не перевищувала 6% вартості валового продукту. Поряд з колоніальним капіталом існувала місцева мануфактура та китайський капітал. Машини на Сході спочатку використовувались на транспорті.
Основна доля іноземних інвестицій на Сході в колоніальний період ХХ ст. направлялась в видобувну промисловість, сільське господарство, інфраструктуру, торгівлю, кредит і лише мала частина у промисловість. Це сприяло формуванню на Сході нових сучасних форм виробництва і зв’язків у промисловості, торгівлі, кредиті. Ці форми спочатку появились на транспорті, комунікаціях, на територіях іноземних концесій, в європейських поселеннях типу сеттльменів, в портових містах, в промисловому і цивільному будівництві, потім в гірничо видобувній, оброблювальній промисловості, а також в сільському господарстві. Якщо в кінці ХІХ ст. при безпосередній участі іноземного капіталу, науково-технічних кадрів і спеціалістів будувалися фабрики і заводи по переробці мінеральної сировини і сільськогосподарської продукції, підприємства по виробництву цукру, бавовняно паперових тканин і т.д., то з початку ХХ ст. з’являються електростанції, сталеплавильні, цементні та інші заводи. Іноді це були досить великі капіталістичні підприємства, але частіше всього невеликі фабрики, заводи, майстерні, або в традиційних галузях, або в нових, які виникли під впливом Заходу або попитом світового ринку. Традиційне і сучасне ніби переплелося на Сході. продолжение
--PAGE_BREAK--
4. Політичні та соціальні процеси на Сході
Політичні процеси на Сході. У політичних процесах на Сході ще чіткіше бачимо в І половині ХХ ст. переплетіння традиційного і сучасного. І все це проходило під впливом колоніальної політики держав Заходу, яка особливо активною стала на рубежі ХІХ – ХХ ст. Боротьба за поділ світу на 1900 р. закінчилась, різні країни як економічно, так і політично отримали різну частку колоніальних володінь. І почалася боротьба за переділ уже поділеного світу, почалися війни: – іспано-американська, англо-бурська і російсько-японська. Перша 1898 – 1901 – Куба, Пуерто Ріко та Філіпіни стали володіннями США; 1893 – Гавайські острови, 1899 групу островів Тихого океану – Самоа – між Німеччиною та США. Англо-бурська війна (буде розглянуто детально по історії Африки) 1899 – 1902 поразка бурів. Утворення в 1910 р. ПАС. Російсько-японська війна 1904 – 1905, поразка Росії, Портсмутський мир = Японії півострів Ляодун, південний Сахалін, Корею, росіяни вивели війська з Маньчжурії.
Певним етапом у розвитку країн Азії був період названий Пробудженням Азії. Воно було викликано як внутрішніми, так і зовнішніми причинами, — ріст націоналізму, патріотизму, вплив Європи. Сприяли Пробудженню Азії так і зовнішні причини як російсько-японська війна і російська революція 1905 – 1907 рр. Під їх впливом і з урахуванням внутрішніх причин відбулися революція 1905 – 1911 рр. в Ірані, революційне піднесення 1905 – 1908 рр. в Індії, Молодотурецька революція 1908 р., Сіньхайська революція 1911 – 1913 рр. в Китаї. Вони так чи інакше мали вплив на подальший розвиток цих країн. Але посилення національних протиріч, шовінізм (молодотурок) послабили Османську імперію, що показали результати італо-турецької війни 1911 – 1912 рр. і Балканських війн 1912 – 1913 рр.
Перша світова війна мало що змінила в житті народів Азії і Африки. Активну участь у війні прийняла Османська імперія (молодотурки) на стороні четвертного союзу Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Османської імперії. Фронти – Кавказький, Месопотамський, Синайський та Балканський. Війна не принесла успіхів молодотуркам і перемир’я в Мудросі 30.10.1918 р. зафіксувало фактичний крах Османської імперії. Японія, яка оголосила війну Четвертному союзу ще в 1915 р. фактично не воювала, окупувала півострів Шаньдун в Китаї. Африканські колонії Німеччини були окуповані військами Франції і Англії.
Події в Росії 1917 р. привели до посилення націоналізму, автономізму на її окраїнах. Були поставлені вимоги автономії, тюрсько-татарських мусульман внутрішньої Росії і Сибіру, утворені „емірат Північного Кавказу” в травні 1917 р., імамат Дагестану і Чечні у серпні 1917 р. „Національна директорія в Криму”, автономія Башкурдистана і Кокандська автономія в Туркестані в листопаді 1917 р., автономія Алаш Орди в Казахстані в грудні 1917 р. На Закавказзі було проголошено незалежність Грузії, Вірменії та Азербайджану, в Середній Азії незалежними залишались Хіва, Бухара і Самарканд, а також Кокандське ханство. Більшовики утворили Туркестанську республіку. Переслідуючи свої геополітичні цілі по збереженню територій колишньої Російської імперії уряд В. Леніна опублікував „Звернення до всіх трудящих мусульман Росії і Сходу” (20.11.19917 р.) одночасно направивши війська на Кавказ і Середню Азію. Із-за внутрішніх чвар і зовнішньої радянської агресії Закавказькі республіки незалежні були ліквідовані як і Бухарський емірат, Хівинське, Кокандське та Самаркандське ханства. Частина населення, перш за все верхівка не сприймали радянську владу продовжувався рух повстанців (басмачів) аж до середини 30-х років. В кінці 20-х років радянський уряд провів розмежування в Середній Азії де було утворено союзні республіки Казахську, Узбекську, Туркменську, Таджикську і Киргизьку. Під час Великої Вітчизняної війни сюди вивозилося устаткування фабрик і заводів з окупованих територій СРСР. Народи Північного Кавказу – чеченці, осетини, інгуші, черкеси, карачаївці пережили ще одну трагедію – депортацію в Казахстан і Середню Азію ніби за співчуття нацистам (1944 рік). Рівень життя народів Середньої Азії зростав надзвичайно повільно за роки радянської влади тут було і розкуркулення 30-х років і голодомор. Позитивне – ліквідація неписемності.
Західні держави, які перемогли у війні, здійснили переділ світу на Паризькій та Вашингтонській конференціях (1919; 1921 – 1922 рр.) Велика Британія отримала від Ліги Націй (утворена в 1920 р.) мандат на управління колишніми німецькими колоніями в Африці, Іраком і Палестиною, Франція – Сирією і Ліваном, США вимагали „відкритих дверей” у Китаї. Війна і події в Росії 1917 р. стимулювала ріст національно-визвольного руху на Сході. В міжвоєнний період відбулися такі події як кемалістська революція в Туреччині (1919 – 1923 рр.) і проголошення Турецької республіки, третя англо-афганська війна, де Афганістан відстояв свою незалежність, повстання в Єгипті 1919 – формально незалежне королівство з 1922 р., Ірак 1920 р. незалежний з 1922 р. формально, Сірії 1925 – 1927 рр., революція 1925 – 1927 рр. в Китаї відкрила нові перспективи перед цією країною, але окупація Японією 1931 р. Маньчжурії і початок японо-китайської війни в 1937 р. ускладнили цей процес.
Вихід на початку 30-х р. на політичну авансцену Німеччини, Італії і особливо Японії як суперників традиційних колоніальних держав (Великобританії, Франції, Голландії, США) вніс нові ускладнення в розстановку політичних сил на Сході. Держави „осі” Берлін-Рим-Токіо хотіли нового переділу світу. Їх пропаганда „сфери співпроцвітання Азії” (лідер Японія), „захисники ісламу” (Гітлер в Німеччині, Муссоліні в Італії).
Держави „осі” посилали свою агентуру майже у всі країни Сходу, підтримували зброєю, грошима, військовими і політичними інструкторами націоналістичні партії і групи, притягуючи їх вождів на свій бік. Не всюди вони давали позитивний ефект із-за жорстокостей загарбників на окупованих землях. Але певних результатів держави „осі” добилися – серед арабських лідерів півночі Африки, Іраку, із-за сіоністів у Палестині Італія захопила Ефіопію ще в 1936 р. В повній мірі військові дії розгорнулися після початку військових дій Італією влітку 1940 р. Бої в Сомалі, Судані, Ефіопії і Єгипті вже весною 1941 р. привели до розгрому італійських військ і втрати північно-східної Африки. Але перекинутий в Лівію німецький „Африканський корпус” генерала (фельдмаршала) Роммеля („Лисиця пустелі”) дозволив державам „осі” утримати її і розпочати наступ на Єгипет, а потім на Близький Схід, Іран, Афганістан. Але сил у Роммеля було недостатньо, англійці зупинили німців біля Олександрії, а в жовтні 1942 р. розгромили біля Ель-Аламейна. Німці залишили Єгипет, Лівію і в березні – травні 1943 р. капітулювали в Тунісі.
За угодою „Антикомінтернівський пакт” і військовий союз Німеччини і Японії 1940 р. про поділ сфер впливу в Азії по 70 меридіану Японія вступила у війну. Ще влітку 1941 р. вони окупували Індокитай, а в грудні (7.12.) 1941 р. під час нападу на американську військово-морську базу Перл Харбор нанесли удар по колоніям Великої Британії, Голландії і США – зайняли Малайю, Індонезію, Бірму, Філіппіни, Японія скористалася готовністю до війни, підтримка місцевого населення як „своїх”, формування Армії незалежності Бірми (з 4 до 50 тис. добровольців), „Індійської національної армії” (Аун Сан і Субхас Чандра Бос), в Індонезії – Сукарно. „Японія – лідер Азії, покровитель Азії, світоч Азії”. Коли стало ясно, що японці колонізатори, почався рух опору. В’єтнам (Хо Ші Мін), Філіппіни „Хукбалахап”, Малаї, Індонезія, Бірмі (Аун Сан). Японці в 1943 році оголосили Бірму та Філіппіни „незалежними”, але опір продовжувався.
Друга світова війна потрясла Схід. В боях брали участь велика кількість азіатів та африканців. Тільки в Індії було призвано в армію 2,5 млн. чол., у всій Африці – 1 млн. (ще 2 млн. обслуговували війська). В Китаї загинуло за роки війни 10 млн. чол., в Індонезії – 2 млн., на Філіппінах –! млн… Але поразка держав „осі” сприяла піднесенню національно-визвольної боротьби. З Азії почався розпад колоніальної системи. 17 березня 1945 р. проголошено Республіку Індонезію, 2 вересня – ДРВ, 1946 р. Філіппіни, 1947 – Індія і Пакистан. 1948 р. КНДР і Республіка Корея, 1946 р. – Сирія і Ліван, 1948 р. Ізраїль (немає Палестини) арабо-ізраїльська війна 1948 – 1949 рр., 1 жовтня 1949 р. утворено КНР і Китайську республіку (о. Тайвань).
Соціальні процеси на Сході. На протязі І половини ХХ ст. соціальна структура східного суспільства змінювалась поступово. Їх прискорили як перша так і друга світові війни. Заявила про себе повсюдно національна буржуазія від Сенегалу до Індонезії. Війна сприяла росту економіки на Сході і торгівлі. Військові позики Англії в Індії і отримала від неї „дари” на 100 млн. ф. ст. у 1917 р. і 45 млн. у 1918 р.
Крім того, витрати британської адміністрації в Індії в 1914 – 1918 рр. досягли 212 млн. ф. ст. Франція в ці ж роки заставила служити в Європі 545 тис. Солдат із колоній і нав’язала колоніям примусових позик на 600 млн. ф. ст. Одночасно по Алжиру, який вважався частиною Франції, було нав’язано таких позик на 1768 тис. франків. Метрополія мобілізувала в свою армію 173 тис. алжирців, із яких 50 тис. загинули, а 82 тис. поранені, а на оборонні роботи в метрополію було вивезено 119 тис. алжирців. Переводи алжирців (робітників у Франції) склали у 1914 р. 10 млн. фр., а в 1917 – 26 млн. фр.
За роки війни зростає в 1,5 – 2 рази кількість промислових підприємств у Індії і Китаї, росте кількість робітників. На початок 20-х рр… ХХ ст. – 2 млн. чол. в Китаї, 1300 тис. чол. в Індії, 650 тис. в Єгипті, 500 тис. в Індонезії, 100 тис. чол. у Бірмі і т.д., прошарок інтелігенції. Хоча оновлення на Сході проходило не так як у Європі. При цьому слід пам’ятати, що кількісно і за впливом у суспільстві буржуазія на Сході уступала бюрократії, офіцерству, службовцям і інтелігенції. Так само робітничий клас у більшості випадків не відділяв себе від широкої маси міських низів і виступали не за свої власні потреби, а в загальнонаціональних компаніях, демонстраціях і рухах. Феодально-патріархальні, патріархально-общинні і інші добуржуазні соціальні зв’язки практично всю першу половину ХХ ст. міцно тримали в орбіті своїх дій нові класи, які зароджувалися. А східне суспільство дуже повільно оновлювалося.
Всі виступи очолювали як представники буржуазії так і феодали, інтелігенція, духовенство. Домінували докапіталістичні класи – феодали = 70–90%. Селяни – община = виступи. Європейські плантатори і колоністи концентрували на собі увагу східного суспільства. Так же само інонаціональна буржуазія – китайці „хуацяо”, індійці в Бірмі та Малаї, араби ПСА і Близького Сходу, греки, вірмени, євреї. Вони займалися торгівлею, фінансами, посередницькими функціями. Їх тут дуже не любили.
Село ще тільки почало шукати нові форми і методи господарювання, говорять слухачі. Адже 70% це бідні селяни. За темпами урбанізації Азія і Африка уступала Європі. В 1950 р. із найкрупніших міст світу тільки три були на Сході (Токіо – 6,7 млн. чол., Шанхай – 5,3 млн., Калькутта – 4,4 млн.) Але у І половині ХХ ст. всі процеси на Сході концентруються в містах. Схід, його особливістю було і є класова, етнічна, конфесіональна, національна боротьба, єврейські общини, християнські общини, проблема сикхів у Індії, мусульман і тибетців у Китаї і т.д.
Східне суспільство у І половині ХХ ст. мало змінилося. Класи і соціальні кола сучасних укладів (капіталістичних, державного капіталізму складали на середину ХХ ст. 10 – 20% всього населення, в тому числі 2 – 5% підприємці всіх калібрів, 5 – 7% нові середні кола (інтелігенція, службовці, техніки)) і всього 5 – 7% сучасний пролетаріат. Більше 4/5 населення знаходилося і працювало в традиційних, докапіталістичних галузях. І реформи якщо і планувались, не знаходили підтримки традиційних кіл.
Підводячи підсумки розвитку Сходу в І половині ХХ ст. Можна сказати що:
Соціальні процеси носили на Сході суперечливий характер, протистояння старе-нове.
Модернізація на Сході поширилась на 10 – 20% населення, що заплутувало ситуацію ще більше.
Цьому сприяли етнічні, релігійні, кастові, племінні, релігійні бар’єри, традиційність суспільств.
Нові класи в такій ситуації були тісно зв’язані з цими умовами, залишалися слабкими.
Практично все східне суспільство попало під модернізацію і урбанізацію, місто ставало центром подій і змін вже у ІІ половині ХХ ст.
Література
Васильев Л.С. История Востока. – М., 1994, Т. 1,2.
Давидсон А., Филатов И. Англо-бурская война и Россия. //НиН ист. – 2000. – № 1.
Кошкин А. Первая мировая война и Восток // НиН ист. – 1998. – № 5.
Алаев Л.Б. К вопросу об основном противоречии нашей эпохи //Восток. – 2002. – № 4.
Медведко Л. История, геополитика, войны //АиАс. – 1996. – № 1.
Скляров Л. Иран. Почему провалилась советская попытка «экспорта» революция в Иран //АиАс. – 1997. – № 12.
Широков Г. Колониальная система //Восток. – 1995. – № 6.
Андреев А. Драма Закавказья 1918 – 1921 //АиАс. – 2001. – № 7.