Колоніальна система в Європі і країнах Сходу

Дипломна робота
Колоніальна системав Європі і країнах Сходу
ПЛАН
Вступ
1. Ранній європейський колоніалізм в країнах Сходу
а) початок колоніальної ери: причини і початковий етап
б) боротьба європейських держав за території на Сході з початку XVI до середини XVIІІ ст. та її наслідки
2. Колоніальна система в ХІХ – на початку ХХ ст.
а) перший етап промислового перевороту в Європі і його вплив на країни Сходу
б) другий етап промислового перевороту в Європі і країни Сходу
Висновки
ВСТУП
Період колоніалізму охоплює час з початку XVI ст. і до середини ХХ ст. в цей період Захід отримує перевагу над Сходом і в тій чи іншій формі підкоряє собі країни Азії і Африки. Найбільшого розширення колоніальна система досягає в перші два десятиліття ХХ ст. тоді виникло переконання, що весь світ буде поділений між великими державами, а потім відбуватимуться тільки його переділи. Але цього не відбулося. Колоніальна система скоро почала розпадатися. Серйозний удар по ній був зроблений ще у другій половині ХІХ ст. революцією Мейдзи в Японії. Після Першої світової війни стали реально незалежні Туреччина (Кемалістська революція), Іран (прихід Реза-шаха до влади), Китай (встановлення влади Гоміньдану). Отримали самоуправління Сирія, Ліван, Ірак. Остаточно розпалася колоніальна система після Другої світової війни. Умовною датою розпаду системи можна вважати 1960 рік – “Рік Африки”, після чого залишилися тільки анклави колоніалізму. ХІХ – початок ХХ ст. можна назвати періодом найвищого розвитку колоніалізму.
У літературі прийнято виділяти три періоди колоніальної експансії:
“торговий колоніалізм” — з початку XVI – до середини XVIІІ ст., який характеризується гонитвою за “колоніальними” товарами для вивозу в Європу;
“колоніалізм епохи промислового капіталу”, або “колоніалізм періоду першого етапу промислового перевороту”, або “період експлуатації методами промислового капіталу”, — друга половина XVIІІ – кінець ХІХ ст., коли основним методом експлуатації колоній і всього неєвропейського світу став вивіз європейських товарів у ці країни;
“колоніалізм епохи імперіалізму”, або “колоніалізм періоду монополістичного капіталу”, або “колоніалізм періоду другого етапу промислового перевороту” – коли до колишніх методів використання ресурсів залежних країн додався ще один – вивіз туди європейського капіталу, ріст інвестицій, які привели до промислового розвитку неєвропейських країн.
РАННІЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КОЛОНІАЛІЗМ В КРАЇНАХ СХОДУ
Початок європейського вторгнення в країни Сходу співпадає з епохою Великих географічних відкриттів – двохсотлітнім періодом гігантського розширення світових зв’язків, в першу чергу торгових. На протязі двох століть європейські мореплавці, спочатку португальські і іспанські, а потім голландські, англійські і французькі проклали шлях на Схід – в Африку, Індію, Південно-Східну Азію і на Захід – у Південну і Північну Америку, на Антильські острови, відкрили Австралію. Російські землепрохідці пройшли через Сибір і досягли берегів Тихого океану. Починаючи з Магеллана здійснено ряд навколосвітніх мандрівок.
Великі географічні відкриття, а разом з ними колоніальна експансія були розпочаті Португалією і Іспанією – країнами економічно і політично далеко не найрозвинутішими і які менше всього претендували на роль піонерів нової капіталістичної епохи. Чому рух хрестоносців на Схід, рух, який у Європі не затихав на протязі всього середньовіччя, або морська експансія арабів і Китаю не викликали таких бурхливих змін в житті світу, як іспано-португальська, здавалось би, така ж “феодальна” за своїм характером експансія?
Відповідь на це питання багатозначна і протирічлива. Вона лежить у особливостях розвитку того, що ми називаємо європейським (точніше західноєвропейським) світом, на початок епохи Великих географічних відкриттів. Тому що в кінці кінців процес розкладу феодалізму і виникнення капіталістичних відносин робив вплив не тільки на весь західноєвропейський світ, зв’язаний своєю системою економіко-політичних відносин, але і на світ, який йому протистояв.
Перші колоніальні загарбання здійснювали ідальго Іспанії і Португалії, а фінансували експедиції купці Фландрії і Брабанту; конкістадорів штовхали за моря і океани жадоба наживи і пригод, але потреба в золоті зростала в Європі у величезних масштабах якраз дякуючи розвитку ринкових відносин, які вимагали все більш значних засобів обміну. Якраз тим, що колоніальна експансія (навіть якщо вона здійснювалася на перших порах чи не найбільш “феодальними” країнами Західної Європи – Іспанією і Португалією) відповідала потребам капіталізму, який розвивався (на відміну від епохи хрестових походів, морської експансії арабів і китайців), пояснюється та особливість цього руху, що він, розвиваючись разом з капіталізмом, ставав всеохоплюючим і ніс в собі більш глибокі наслідки для народів які колонізували і яких колонізували. Іспанія і Португалія почали колоніальні захоплення, виходячи із прагнень, які здавалося б не мали нічого спільного з капіталістичною тенденцією. Ті, які здійснювали експедиції в Америку та Індію не передбачали наслідків, які в кінцевому рахунку грали на руку їх суперникам.
Які причини сприяли піренейським країнам стати піонерами європейського колоніалізму? В силу свого географічного положення на крайньому заході Європи ці країни були безпосередньо зацікавлені в пошуку нових шляхів через Атлантичний океан, до чого не прагнули ні італійські міста, які уживалися з Османською імперією, яка контролювала Середземне море, ні Ганза, яка монополізувала торгівлю північно-західної Європи. У заморських походах була зацікавлена королівська влада Іспанії і Португалії, яка боролась за централізацію своїх країн, а для цього потрібні були кошти. До цього ж прагнуло дрібне і середнє дворянство, яке залишилося поза конкретними справами після Реконкісти до того ж заборгували лихварям. Могутня католицька церква плекала надії на нову паству і нові прибутки. Купці приморських міст півострова прагнули зайняти місце італійських і ганзейських купців в європейській торгівлі. Конкістадори знайшли підтримку і у містах Іспанських Нідерландів, насамперед в Антверпені, які були зацікавлені в отримані прянощів без участі венеціанських посередників.
Початковий етап колоніальної експансії на Схід зв’язаний насамперед з португальцями, тому Іспанія сконцентрувала всі зусилля на Америці і в Азії утвердилася тільки на Філіппінах і відмовилась на користь Португалії від боротьби за Острови Прянощів (Молуккські острови).
Історія португальської заморської експансії починається в 1415 р., коли хрестоносці оволоділи марокканським портом Сеутою. На першому етапі португальці – спочатку повільно, а потім більш швидкими темпами – “освоювали” західне побережжя Африки, поступово просуваючись на південь. Рух на південь отримав стимул в 40-х рр. XV ст., коли португальські мореплавці досягли Гвінейського побережжя і в Португалію почали поступати золото, слонова кістка і невільники.
Другий етап, який охоплює власне період утворення португальської колоніальної імперії; відкривається плаванням Васко да Гами, який проклав морський шлях в Індію. Спочатку португальці намагалися боротися зі своїми конкурентами, головним чином арабами, в Індійському океані, посилаючи щорічні експедиції із метрополії. Але дуже скоро, найбільш далекоглядні із піонерів експансії зрозуміли, що для завоювання панування на морі потрібен не тільки сильний флот (такий флот у Португалії був і її морська перевага була незаперечною), але і опорні бази на протязі всього морського шляху від Лісабона і Опорто до Індії і Південно-Східної Азії (ПСА).
На початку XVI ст. португальці захопили о-в Сокотру на Сході і в Аденську затоку. Під керівництвом губернатора Індії Аффонсу д’ Альбукерки — мабуть чи не найяскравішої особистості серед творців португальської колоніальної імперії – в 1509 – 1515 рр. було створено ланцюг опорних баз від східного побережжя Африки до Малаккського півострова: до Сокотри додалися Ормуз в Перській затоці, Гоа, Даман, Діу, Бомбей на західному узбережжі Індії і Малакка, захоплена д’ Альбукерки в 1511 р. і стала головним опорним пунктом португальців у ПСА (негайно після захоплення Малакки д’ Альбукерки направив на Молуккські острови – центр вирощування прянощів – експедицію Антониу д’ Абреу). На протязі XVI ст. португальські фортеці і факторії створювалися на Малайському архіпелазі (найважливіша на о-ві Тернате, на Островах Прянощів) в Сіамі, Китаї, Японії, Бірмі.
З кінця XVI ст. почався третій етап португальської колоніальної політики. В 1580 – 1640 рр. Португалія, яка виявилася в складі Іспанської імперії, яка в свою чергу була послаблена безперервною боротьбою з місцевим населенням країн Сходу, не змогла протистояти натиску нових колоніальних держав – Нідерландів і Англії. Поступово вона поступалася позиціями і на середину XVIІ ст. вона втратила майже всі свої володіння в Азії, зберігши лише Східний Тімор в Нусантарі, Гоа і Даман в Індії і Аоминь (Макао) в Китаї. На цьому етапі Португалія оборонялася і не робила скільки-небудь серйозних спроб (авантюри шукачів пригод, які діяли на свій страх і ризик не беруться до уваги) розширити свої азіатські володіння, а всю увагу було звернено на освоєння Бразилії і збереження колоній вздовж африканського побережжя.
Оскільки шлях на Схід навколо Африки був захоплений з XV ст. португальцями, кораблі Іспанії, колоніальна експансія яких почалася дещо пізніше, з кінця XV ст., рушили на захід через Атлантичний і Тихий океани. Після мандрівки Магеллана лінія розмежування іспанських і португальських володінь у Тихому океані (Сарагосський договір 1529 р.) пройшла на 170на схід Молуккських островів, а в 1534 р. іспанці залишили Острови Прянощів, де у них був опорний пункт на о-ві Тидоре. Єдиним володінням Іспанії в Азії залишилися Філіппіни, де в 60 – 70-х рр. XVI ст. вона захопила о-ви Лусон, Палаван, Миндоро, північну частину о-ва Мінданао і Вісайські о-ви.
Аналізуючи характер, значення і результати діяльності португальських та іспанських колонізаторів у країнах Сходу в XV — першій половиніXVIІ ст., необхідно звернути увагу на дві обставини.--PAGE_BREAK--
По-перше, колоніальна експансія здійснювалася феодальною державою з сильною королівською владою, яка приймала безпосередню і пряму участь в управлінні колоніями. Ця експансія, особливо рання, мала більше спільного з хрестовими походами, ніж із подальшими колоніальними захопленнями інших держав. Сам початок (взяття Сеути) було типовим хрестовим походом. Ідеї поширення християнства, боротьби з “маврами”, тобто з мусульманами, займали значне місце в обґрунтуванні португальської колоніальної політики; в той же час португальці легко змішувалися з тією частиною місцевого населення, яка була ними добровільно або насильницьким шляхом обернена в християнство.
По-друге, сфера діяльності португальців і іспанців у Азії охоплювала країни достатньо сильні, які з успіхом могли відбити (і відбивали) атаки європейців (Китай, Японія, більшість держав Індії і Південно-Східної Азії). Показово, що єдиним великим колоніальним володінням у Азії в той період стала частина Філіппін, де навіть найбільш розвинуті райони знаходилися в кращому випадку на протодержавному рівні.
Епоха португальсько-іспанської колоніальної експансії не внесла суттєвих змін у внутрішнє життя країн Сходу. Цей колоніалізм був торговий, а основні засоби добувалися за рахунок внутрішньо азіатської торгівлі. Португальські кораблі з європейськими (незначна кількість) товарами і індійськими тканинами із Гоа в Малакку. Там вони залишали частину тканин, які потім відвозили на о-ви ПСА, і завантажувалися прянощами. З вантажем прянощів вони направлялися в Китай, де купували шовк, який обмінювали в Японії (разом з індійськими тканинами та європейськими товарами) на срібло. На зворотньому шляху португальці закуповували в Китаї на японське срібло шовк, фарфор, перли для Малакки, Гоа і Європи, а повертаючись в Європу через Малакку, знову вантажили прянощі.
Крім природньго прагнення встановити торгову монополію (португальці на шляхах в Африку і Азію, іспанці – в Центральній і Південній Америці) для цієї стадії колоніалізму характерне відкрите збройне насильство, прямий грабіж захоплених територій, середньовічний релігійний фанатизм, работоргівля.
З точки зору впливу португальсько-іспанської експансії на країни Сходу останні можна поділити (умовно) на три зони: перша – території, на яких була створена колоніальна адміністрація: Гоа в Індії, Макао в Китаї, Малакка і Східний Тімор та іспанські Філіппіни. Серйозних змін європейські анклави спочатку не принесли, якщо не брати до уваги специфічного населення, яке складалося в цих анклавах. Виключення склали Філіппіни, де в результаті соціально-економічних процесів (формування місцевих поміщиків) та з майже повною – на другу половину XVIІ ст. – християнізацією створили специфічні особливості розвитку Філіппін у порівняні з іншими країнами Сходу.
Місіонерською діяльністю займалися і португальці, головним чином у своїх анклавах (Гоа, Малакка), на Малих Зондських островах, особливо на Флоресі і Тіморі. Результатом їх дій була християнізація населення.
Другу зону складали території, які знаходилися на морських шляхах по яким колонізатори їхали на Схід. Сюди входили Малабарський берег в Індії, округ Джафна на Ланці (Цейлоні), Араканське побережжя в Бірмі, деякі райони Західної Малайї, Західної і Північної Суматри, Західної і Північної Яви та ін. Колонізатори посилили експлуатацію селянства, збільшилися прибутки правлячої еліти. До цього часу відноситься початок небувалого (наприклад, по масштабам Малайського архіпелагу) піратства, яке часто ставало формою контрабандної торгівлі і боротьби з європейською торговою монополією.
Боротьба з португальцями сприяла поширенню впливу ісламу в приморських державах Сходу. Якраз у XVI ст. іслам переміг в малайсько-індонезійському світі. Перемого ісламу сприяла і більш широким культурним зв’язкам ПСА з Індією та країнами Близького і Середнього Сходу. І нарешті, поява португальців (і іспанців) сприяла утворенню нових держав-султанатів Бантам на Західній Яві, Джохор у південній частині Малаккського півострова і на архіпелазі Риау, Аче на півночі Суматри, Тернате і Тидоре у Східній Нусантарі.
Третя зона область великих, в основному континентальних держав Сходу – відчула лише опосередкований вплив початкової європейської колонізації. Португальці і іспанці не могли боротися ні з Іраном, ні з Китаєм, ні з Японією. Іспано-португальська агресія проти Сіаму в 1628 – 1636 рр. закінчилася поразкою як і спроба португальських та іспанських авантюристів і найманців місцевих правителів захопити території в Сіамі, Бірмі і Камбоджі.
Хоча Португалія та Іспанія проклали шлях європейській колоніальній експансії на Схід, результатами скористалися їх суперники в Європі – Нідерланди і Англія, до яких з кінця XVI — початку XVII ст. перейшла ведуча роль в європейській колоніальній експансії. І з цього часу починається власне капіталістична (звичайно в її початкових формах) історія колоніалізму.
Колоніальна система, яка прийшла на зміну феодальній португало-іспанській, була ранньокапіталістичною системою торгового капіталізму. Якраз торговому капіталу належала ведуча роль в колоніальній експансії Голландії і Англії в XVII– XVIII ст., він визначав її методи і форми. Основною метою (між іншим як і в португальців) були монополізація торгівлі, отримання максимальних прибутків із торгових операцій. І територіальні захоплення, особливо на перших порах, здійснювалося не заради безпосередньої експлуатації місцевого населення, а для забезпечення монопольного положення торгових факторій та витіснення конкурентів.
Голландське і англійське проникнення проходило як би в три етапи: торговий корабель – свого роду мандрівний ринок; факторія – екстериторіальна ділянка на узбережжі; окупована територія.
Показово, що головним провідником колоніальної політики в цей час стають монопольні торгові компанії. Якщо в іспано-португальській системі основну роль грала державна феодально-бюрократична машина, то тепер ініціатива належить купецтву, а держава тільки підтримує об’єднання пайщиків-монополістів.
Якраз таким об’єднанням була Нідерландська Ост-Індійська компанія (НОІК), яка виникла при прямому сприянні уряду. За її зразком будувалися подібні їй об’єднання в інших країнах – Швеції, Данії, Курляндії, Франції і т. д. В 1602 р. торгові палати шести міст – Амстердама, Мидлбурга, Дефта, Роттердама, Хоорна і Енкхюйзена надали капітал для НОІК. Кожна палата діяла автономно і споряджала свої власні кораблі. Палати призначали 17 директорів – теоретично вищий виконавчий орган НОІК, який відповідав перед Генеральними штатами (парламентом Республіки Об’єднаних Провінцій) і пайщиками. На практиці дуже скоро всі справи були в руках вузької групи представників олігархії, яка діяла через Постійний комітет, куди входили лише частина директорів і адвокати НОІК. Вирішальна роль належала патриціату Амстердама. Директори НОІК не звітували ні перед парламентом, ні перед пайщиками. Функції Генеральних штатів обмежувалися автоматичним продовженням статусу НОІК і надання при потребі позик. Від уряду НОІК отримувала не тільки право монопольної торгівлі і мореплавства в межах мису Доброї Надії до Магелланової протоки, але і право утримувати війська, оголошувати війну, підписувати мир, будувати фортеці і факторії, друкувати монету.
Хоч Англія почала свої заморські експедиції одночасно з Нідерландами (навіть деколи раніше), успіхи англійців на Сході в XVII ст. були набагато скромнішими. Початковий етап (друга половина XVI – перша половинаXVIIст.) був пов’язаний з діяльністю королівського двору і знаті. Двір і знать приймали участь в спорядженні піратських експедицій, які нападали на іспанські кораблі, які перевозили золото із Америки в Європу. З 1580 по 1640 р., коли Португалія була під владою Іспанії, англійці і голландці почали вторгатися в сферу впливу Португалії на Сході.
Англія звернула увагу на Схід пізніше. Спочатку англійці активно проникали у Вест-Індію, де вони створювали бази для діянь проти іспанських колоній в Америці та в Північній і Центральній Америці, де виникли перші англійські колонії (Ньюфаундленд, Вірджинія, Британський Гондурас, Бермуди).
Англійська Ост-Індська компанія (АОІК), яка утворилася в 1600 р., спочатку була слабше голландської. На відмінну від останньої, вона отримала від держави тільки торгові привілеї, її первісний капітал був значно меншим (30 тис. ф. ст. проти 540 тис.), вона постійно відчувала фінансові труднощі, змушена була безперервно боротися з конкуренцією інших англійських компаній і знаходилася в сильній залежності від королівської влади. І тільки на початку XVIII ст. АОІК зміцнила свої позиції в самій Англії.
Головною метою обох компаній в Азії були спочатку Молуккські о-ви з їх прянощами. І якраз сюди направилися перші голландські й англійські експедиції, тут відбувалися жорстокі сутички спочатку з спільними ворогами – португальцями та іспанцями, потім між самими голландцями та англійцями.
В 1596 р. на Яву прибула перша голландська експедиція Корнелиуса де Хаутмана, в 1599 р. голландці досягли Молукк, а в 1600 р. адмірал Стефан ван Хаген підписав договір з амбонцями про побудову форту і про монопольну закупівлю прянощів в обмін на захист від португальців. В 1609 р. голландські торгівці остаточно витіснили португальців і іспанців з Молуккських островів. В тому ж році Рада директорів АОІК призначила першого генерал-губернатора своїх володінь і факторій на Сході, а в 1619 р. засновник голландської колоніальної імперії Ян Питерсзоон Кун створив на місці захопленого яванського князівства фортецю Батавію (Джакарту), яка стала центром голландських володінь (до цього генерал-губернатор не мав постійної штаб-квартири і переїздив разом з флотом із однієї факторії в другу по всім просторам Індійського і Тихого океанів). В 1641 р. голландці оволоділи цитаделлю португальських володінь — Малаккою. В цьому ж році Португалія, яка тільки що відділилася від Іспанії підписала з Нідерландами договір за яким визнавала всі захоплення останніх. По Вестфальському (Мюнстерському) договору, який підвів підсумки Тридцятилітньої війни, демаркаційна лінія, яка раніше ділила сфери впливу Іспанії і Португалії, розмежовувала тепер володіння Іспанії і Голландії.
У другій половині XVII ст. Нідерландська Ост-Індська компанія зміцнила свою владу на Малайському архіпелазі, Молуккських о-вах, на Сулавесі і Західній Яві. Більше того, вона перейшла до територіальної експансії, на протязі другої половини XVII – першої половиниXVIII ст. вона підкорила держави Яви і Мадури. В Індії НОІК зміцнила свої позиції на Малабарському березі, в Короманделі і Бенгалії, на Цейлоні – південно-західних і північних районах о-ва. В Африці голландці захопили ряд важливих пунктів на західному побережжі – Аргуїн, Гуре, Ельміну, Сьєра-Леоне. В 40 – 50х роках XVII ст. виникли голландські колонії на о-ві Маврикій і Мисі Доброї Надії (Капська колонія). Третім районом голландської імперії стала Америка., Гвіана, деякі із малих Антильських островів, бразильським побережжям. Була заснована голландська колонія в Північній Америці, у гирлі р. Гудзон (Нові Нідерланди).
Англійська Ост-Індська компанія довгий час задовольнялась створенням окремих факторій на Молуккських островах, Сулавесі, Яві, Суматрі, в Індії і Сіамі. Хоча англійці теж досить активно боролися з португальцями (в 1615 р. вони розбили біля Сурата португальський флот, а в 1622 р. допомогли Персії вигнати португальців із Ормуза), як правило, вони слідували за більш сильними голландцями (Голландія в серединіXVII ст. мала на Сході в 70 разів більше кораблів ніж Англія). Дуже скоро конкуренція з голландцями, які мали більш міцний фундамент у ПСА, привели до війни між компаніями, які суперничали.    продолжение
--PAGE_BREAK--
В 1619 р. голландський флот в декількох боях розгромив англійський у Сіамській затоці і Зондській протоці, а на початок 20-х років голландці витіснили своїх суперників із Молукк. Остаточний удар по Англійській Ост-Індській компанії в ПСА завдала так звана амбонська різня, коли в лютому 1623 р. службовці англійської факторії о-ва Амбон були звинувачені голландським губернатором в змові проти нього і страчені. В боротьбі за прянощі перемогла Голландія, а англійці змушені були шукати інші райони для своєї торгової діяльності. І вони сконцентрували свою увагу на Індії. Їм вдалося отримати ряд торгових привілеїв в Могольській імперії, і з 1615 р. там розпочався швидкий ріст англійських факторій (Сурат, Масулипатам, Мадрас, Пуликат).
Положення стало змінюватися з другої половини XVII ст., коли почалися торгові війни, які заповнили історію колоніалізму аж до кінця XVIIІ ст. Не дивлячись на збереження і навіть розширення своєї колоніальної імперії на протязі цього часу, Голландія поступово втрачає колоніальну, морську і торгову гегемонію. В трьох англо-голландських війнах другої половини XVII ст. колоніальна і морська могутність Нідерландів була зламана, а четверта англо-голландська війна (1780 — 1784) закріпила англійську перевагу. Голландія втратила більшу частину колоній в Америці і Африці і зуміла зберегти володіння в Азії тільки дякуючи англо-французькому суперництву, яке розпочалося в кінці XVII ст.
Після війн епохи Французької революції і Наполеона Голландія, яка стала другорядною державою, втратила ще ряд колоній, а за Лондонським договором 1824 р. відмовилася на користь Англії від володінь в Індії і Малайї (взамін англійської факторії на Суматрі) і визнала захоплення в 1819 р. Англією о-ва Сінгапур. Основною (практично єдиною) колонією Голландії в Азії залишилася Індонезія, яку Нідерланди зуміли зберегти і змушені були допустити туди англійський капітал (після війни 1780 – 1784рр.).
З другої половини XVII ст., коли на авансцену колоніальної політики виходять Англія і Франція, боротьба між ними проходить червоною ниткою через всю історію полонізму XVIIІ і більшості ХІХ ст.
Після закінчення епохи громадянських війн і зміцнення абсолютної монархії почалася французька колоніальна експансія. При Людовіку XІV була заснована Французька Ост-Індська компанія (ФОІК), з’явилися перші опорні пункти в Індії (Чандранагар, Пондішері), були захоплені території у Північній Америці (Луїзіана), розширена колонізація Канади і Антильських островів.
Відсталість соціально-економічного і політичного, феодально-абсолютистського ладу у Франції, засилля дворянства, безправ’я буржуазії, деспотизм королівської влади, бюрократичні методи керівництва колоніальною політикою наперед визначили кінцеву поразку Франції в боротьбі з Англією за колонії. Французька Ост-Індська компанія, яка виникла в 1664 р., була поставлена під повний контроль уряду, від якого залежало її фінансування; придворні чиновники управляли володінням компанії, командували її армією і флотом. Компанія виявилася набагато слабшою свого основного суперника – Англійської Ост-Індської компанії, в 1708 р. остання була реорганізована за зразком голландської і опиралась не тільки на підтримку парламенту і королівської влади, але і на підтримку могутнього Сити. Головними районами англо-французьких зіткнень стали Північна Америка, Антильські острови та Індія.
У війні за Іспанську спадщину (1701 — 1714)Англія не допустила переходу до Франції іспанських колоній, захопила Гібралтар, забрала в Іспанії право асьєнто – поставки африканських рабів в іспанські володіння в Америці.
Основна боротьба між Англією і Францією за першість в Індії, яка стала головним об’єктом англо-французького суперництва в Азії, розгорнулася з 40-х років XVIIІ ст.
У війні за Австрійський спадок (1740 — 1748) французи, спираючись на свою військово-морську базу на о-ві Маврикій, захопили Мадрас – центр англійських володінь в Індії. В особі губернатора Пондішері Дюплекса англійці зустрілися з розумним противником, який уміло використовував протиріччя між індійськими князями для зміцнення позицій Французької Ост-Індської компанії і який створив перші загони сипайської (із місцевих жителів) армії. Боротьба між компаніями в Індії продовжувалася і після Аахенського миру, який завершив війну в Європі. В кінці 40-х років XVIIІ ст. у Південній Індії переважаючим став вплив Франції. Але в Семилітній війні (1756 — 1763) капіталістична Англія, яка стала на шлях промислового перевороту, завдала феодально-абсолютистській Франції важкої поразки і остаточно підірвала колоніальну міць союзниці останньої – Іспанії. Франція втратила Канаду і ряд островів у Вест-Індії. Остаточну поразку вона потерпіла в Індій: англійці розбили французів під Вандевашем і захопили Пондішері. За умовами Паризького миру 1763 р. Франція відмовилася від своїх володінь в Індії і обіцяла не будувати укріплень у п’яти містах (в тому числі і Пондішері), які їй були повернуті. Перемога Англії відкрила їй шлях до утвердження панування в Індії.
Англія почала процес завоювання Індії: в 1757 – 1764 рр. була захоплена Бенгалія, в 1799 р. підкорено сильну державу Південної Індії – Майсур, в 1818 р. англійці розгромили маратхів. Із захопленням Пенджабу в 1849 р. завоювання Індії було завершено. Опираючись на володіння в Індії, англійці активізували свою діяльність і в інших країнах Азії. В 1786 р. вони захопили о-в Пінанг чим поклали початок експансії у Малайї, в 1824 р. почали першу війну з Бірмою.
Суперництво Англії і Франції за колонії продовжувалося в нову історичну епоху, яка наступила після Французької революції XVIIІ ст. Захоплення Бонапартом Єгипту, який формально входив до складу Османської імперії (1799 р.), був спробою Франції стати твердою ногою на Сході. Але єгипетський похід закінчився розгромом французів (1802 р.).
Англія спираючись на свою промислову, торгову і морську могутність, не тільки зуміла утримати позиції в колоніях, але і значно зміцнити їх. Крім нових територіальних надбань в Індії в тому числі французьких володінь у Бенгалії і на Коромандельському березі, Англія ніби захищаючи права штатгальтера Нідерландів, якого в 1795 р. вигнали французькі війська, захопили в 1795 – 1796 рр. Капську колонію, Цейлон, Малакку, голландські форти і факторії на Суматрі, а також о-в Амбон і о-ви Банда в Малайському архіпелазі. В 1811 р. англійці захопили Яву і о-ви Банка і Біллітон біля східного побережжя Суматри. Хоча згідно Лондонської конвенції 1814 р. і угодою на Віденському конгресі 1814 – 1815 рр. Англія повернула Голландії більшість колоній, вона зберегла Капську землю, Цейлон і ряд островів у Вест-Індії.
Історія людства почала набувати істинно всесвітній характер з епохи Великих географічних відкриттів і часу створення колоніальної системи. Колоніальна система, зв’язавши воєдино світ, одночасно поділила його на дві групи країн: метрополії і колонії. На одному боці виявилась група капіталістичних націй, на іншому – велика кількість народів, за рахунок яких в значній мірі відбувався розвиток капіталізму в метрополіях.
Коли ми говоримо про роль раннього колоніалізму в капіталістичному розвитку Західної Європи (і Північної Америки), в тому числі і в складуванні основ первісного нагромадження, слід відмітити наступне. В останній час (перш за все як реакція на заперечення первісного значення ендогенних факторів ґенези капіталізму, які панували раніше) підкреслюється, що європейська колоніальна торгівля складала в XVI – XVIII ст. незначну частину зовнішньоторгового обігу Азії і у зв’язку з цим не могла грати вирішальної ролі в процесі первісного нагромадження. Підкреслюється також, що в торгівлі Заходу із Сходом останній мав активний торговий баланс, так як на початковому етапі колоніальної експансії він не міг служити реальним ринком збуту для європейських товарів. Не заперечуючи цього, важко заперечувати стимулюючий вплив колоніальної експансії і формування світового ринку на зміцнення капіталізму в Європі (Нідерланди і Англія, до певної міри – Франція і балтійський регіон). Тут слід звернути увагу на дві обставини. По-перше, по мірі розширення колоніальної експансії і зміни її лідерів росли прибутки від торгівлі зі Сходом та прямого пограбування, а також експлуатації населення його регіонів (Бенгалія – у XVIII ст., Ява – у XVIІ– XVIII ст.). По-друге – втягнення в систему світового ринку робило вплив на загальну структуру європейських країн капіталізму (нагромадження капіталу, технічний прогрес, ріст міст, особливо портових, розвиток транспорту, економічні інститути – страхування, банківська справа і т. д.).
Колоніалізм на ранній, торговій його стадії, зробив двоякий вплив на економічний і політичний розвиток метрополій. З одного боку, діяльність торгових монопольних компаній створювала умови для розвитку капіталізму, з іншого сприяла виникненню торгової олігархії, яка була тісно пов’язана з верхівкою дворянства і ставала гальмом на шляху капіталістичного розвитку. У країнах, де негативні результати цього процесу переважали, темпи капіталістичного розвитку уповільнились. Характерний приклад – Голландія, де в економічному і політичному житті Ост-Індська компанія (500 пайщиків), інтереси якої тісно перепліталися з інтересами правлячого дому Оранських і патриціату великих міст, грала ведучу роль до початку ХІХ ст. формування промислової буржуазії на відміну від Англії було тут дещо уповільнено засиллям торгового капіталу, який здійснював торгівлю з колоніями і їх експлуатацію, і тому Голландія прийшла до промислового капіталізму пізніше, ніж ряд країн, які раніше відставали від неї.
Поява (точніше вторгнення) європейців у значній мірі вплинула на Схід. Хоча воно не проявилося негайно на внутрішній структурі суспільства і торкнулося далеко не всіх регіонів, воно принесло постійну присутність нової сили і змінило зовнішньоторгову (і зовнішньополітичну) ситуацію. Спочатку європейці сприймалися на Сході як ще одна сила, не завжди однаково могутня, але завжди незрозуміла (з точки зору її цінностей і спрямувань) і відчужена від місцевого суспільства. Але не дивлячись на те що у більшості східні держави (і племінні утворення)продовжували жити по-своєму у сталому або дещо зміненому (Османська імперія, Нусантара під впливом ісламу) традиційному світі, європейська колонізація (на відміну від експансії місцевих імперій) безповоротно втягувала їх (на різних рівнях і в різний час) в систему світового ринку. Колонізатори, які одного разу утвердились, рухомі духом капіталістичного підприємництва, неминуче консолідували свою силу, втручалися у справи місцевих держав, душили місцеву торгівлю, переходили до прямої експлуатації населення, тобто створювали передумови для більш глибокого впливу на життя, характер і напрямок розвитку східного суспільства.
Поява європейців, їх прагнення отримати доступ до азіатської торгівлі, а при можливості і зміцнитися в опорних пунктах на побережжі (форти, факторії, окремі володіння – князівства, султанати), а також місіонерська діяльність, особливо помітна в той період, в католицької церкви викликала природну реакцію місцевих суспільств, реакцію, яка хоча і могла бути різною в залежності від характеру місцевих суспільств і ситуації в окремо взятий момент, в цілому вона може бути зведена до трьох типологічних моделей.
Перша із них характерна для протодержавних структур і держав, де значну роль грала зовнішня торгівля, у якій була зацікавлена правляча еліта, зв’язана (або зрощена) з іноземним (але азіатським) купецтвом. Реакцією на появу пришельців звичайно в таких випадках служив збройний опір. І якраз така реакція особливо помітна на початковому португало-іспанському періоді колоніальної експансії на Малайському архіпелазі. Так було і на Філіппінах (Ф. Магеллан 1521 р., Малакка – д’Альбукерки 1511 р., островах Тернате і Тідоре – 70-х рр. XVI ст.).
Населення, султани і вожді Молуккських островів організували збройний опір і голландцям, яким вдалося “замирити” Острови Прянощів тільки після трьох кровопролитних “молуккських війн”XVII ст. У XVI – XVIII ст. постійну боротьбу з португальцями і голландцями вели султанати Малаккської протоки – північно-суматранський Аче і південномалайський Джохор. З подібною ж реакцією зіткнулися португальці і в торгових містах західного побережжя Індії в XVI ст.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Друга модель типової реакції характерна для великих, які вже мали свою історію, держав Далекого Сходу і ПСА. Це повне або часткове “закриття” країни. Прикладом цього є Токугавська Японія з 1637р., Цінський Китай з 1757 р., Корея (васал Китаю з 1637 р.), Бірма і держави Індокитайського півострова – В’єтнам, Аракане, Камбоджа, Сіам.
І на кінець третя модель реакції на контакти з європейцями це ті східні держави, які в принципі дотримуючись політики самоізоляції, змушені були досить активно контактувати з іноземцями (або були зацікавлені в цих контактах). Яскравий приклад в ту епоху – Османська імперія, в меншій мірі – Іран.
На початковому етапі колоніальних контактів військово-політичний вплив Заходу на країни Сходу був досить обмеженим. Роль факторій в цьому відношенні була незначною. Європейські торгові агенти зазвичай підтримували слабкі контакти з місцевим населенням. Ці контакти обмежувалися купецьким середовищем, яке, як і феодали зайняті в торгівлі, сприймали європейських торгівців як малоосвічених, погано вихованих і бідних людей. Значним був вплив католицьких місіонерів, але він залежав від політики місцевих правителів, яка часто мінялася, а в ісламських районах практично була приречена на невдачу. Значний вплив робила європейська військова техніка, але європейська військова організація у більшості країн Сходу стала використовуватися тільки в середині, а то і в кінці ХІХ ст. (Османська імперія, сипаї в Індії, голландські формування із місцевого населення на Яві, Амбоні і т. д.).
Певний вплив на освічену верхівку місцевих суспільств зробило знайомство з європейськими досягненнями в галузі природничих наук, але мова може іти скоріше про знайомство з окремими сторонами і фактами, ніж про систематичне вивчення.
Культурно-психологічний вплив ранньоколоніальної епохи на життя східних суспільств в цілому залишався мінімальним, враховуючи, що навіть в анклавах (Мандрас, Калькутта, Гоа, Малакка, Макао) небагато чисельні європейці в цілому мало контактували з місцевим населенням, яке залишалося поза впливом західної культури і її системи цінностей. Більшість таких анклавів являли собою ізольовані фортеці. Типовий приклад – португальська (а потім голландська) Малакка. Португальці, які захопили місто в 1511 р., побудували там форт та інші будівлі, оточили їх кам’яною стіною з бастіонами. У фортеці жили португальські чиновники з сім’ями і знаходився гарнізон. Місцеве і метисне населення жило в пригородах. Навіть на поширення і сприяння шлюбів португальців з місцевими жінками, християн в Малаккі і її приміських зонах нараховувалося не більше 6,5 тис. із 20 – 30 тис. жителів. Така ж ситуація зберігалася і при голландцях, які замінили в 1641 р. португальців, з тією ж різницею, що європейське населення скоротилося внаслідок того, що Малакка втратила значення світового порту і залишилася фортецею в проливах і центром торгівлі голландців з султанатами Малаккського півострова і північної Суматри.
Характерним прикладом європейської колонії не просто кріпосного, а адміністративно-торгово-кріпосного типу була голландська Баталія. XVII – XVIII ст. – центр володінь НОІК. Серед європейського населення Батавії розрізнялися дві групи: службовці Компанії і “вільні горожани”. Якщо врахувати, що більшість голландців (а вони складали основу європейського населення Батавії ) їхало на Схід з одним бажанням – розбагатіти і що в масі своїй ці люди були не кращою та інтелігентною частиною голландського суспільства, то не дивно, що із них формувалися ну врлраині з відповідними нахилами. Відсталість, зневага до місцевого населення, звичка жити в розкоші, зневага до освіти і культурним цінностям характеризували колишніх службовців Компанії, які залишалися жити в Батавії і ставали “вільними горожанами”. Оскільки Компанія забороняла їм займатися приватною торгівлею і підприємництвом, вони направилися у відкуп і лихварство – заняття, які не сприяли удосконаленню людської натури. “Вільні мистецтва” у Батавії були не в пошані. Коли Корнеліус Сюйхофф, зять великого Рембрандта, втративши надію прохарчувати себе малярством, зайнявся ремеслом, він був звинувачений у порушенні монополії НОІК і ледве не потрапив у тюрму. На щастя, допомогли друзі, і Сюйхофф став службовцем компанії – він отримав місце наглядача в тій тюрмі, куди його збиралися відправити.
Інша частина населення, яка складала більшість жителів міста були португальці, предки яких були вивезені із Малакки після того як її захопили голландці в 1641 р., нащадків рабів із Індії, які прийняли християнство, їх називали мардейкерами, а також балійців, бугів, малайців, макассарців; яванцям довго не дозволяли селитися в Батавії, тому що влада, пам’ятаючи осаду міста військами яванського султанату Мата рама, їх боялася. Спільною мовою цієї різноплемінної маси була малайська.
Культурне та інтелектуальне життя міста було небагатим. Були спроби утворити “латинські школи” для дітей службовців НОІК і школи для християн – не європейців, практичні результати були мізерні: школи, на утримання яких скупою Компанією відпускалися мізерні кошти, ледь-ледь існували і на кінець XVIII ст. мардейкери і небагато чисельні християни-індонезійці були поглинені мусульманською масою.
XVII ст. дало тільки одного літератора середньої руки. Ним став Якоб Стеендам, перший поет Нью-Йорка (голландської колонії Нові Нідерланди), який після переселення в Батавію отримав місце опікуна сирітського притулку, написав декілька поем про батавське життя. Список книг, які були опубліковані на протязі XVII – XVIII ст., включає багато збірників адміністративних розпоряджень, деяку кількість книг на португальській і малайській мовах, деяку кількість передрукованих голландсько-малайських словників найбільш вживаних слів, а також граматик і, на кінець, з 1731 р. щорічний довідник (з чинами і посадами) службовців Компанії. Зрідка з’являються літературні твори як, наприклад в кінці XVII ст. дидактична поема Я. Стеендама для юнаків або поема Пітера ван Хоорна про мудрість Конфуція. В цьому списку (за 1695 р.) був історичний твір, в якому була розповідь про відому облогу 1629 р. в подальшому цей твір надихнув батавського поета XVIII ст. Пітера де Фриса на написання драми, яка “прикрашена піснями, танцями і живими картинами”, під назвою “Ян Пітерезон Кун, засновник батавської свободи. Драма про війну зі щасливим кінцем”.
В 1778 р. Йохан Радермахер, один із високих службовців Компанії заснував Батавське товариство. Хоча “Повідомлення про природню історію, древностях і звичаях” народів Нусантри віталися Товариством, в основному на початковому періоді своєї діяльності воно займалося проблемами міського господарства. Той же Радермахер став засновником перших франкмасонських лож в Баталії в 60-х рр. XVIII ст. Ідеї європейського Просвітництва майже не зачепили голландську колонію, де панував дух користолюбства, презирство до “туземців” і зневага до освіти, художніх цінностей і знань.
І тільки в кінці XVIII ст. європейці, які були в колоніальній адміністрації, стали проявляти інтерес до місцевої культури, історії, поведінці і звичаям, які виходили за рамки звичайних мандрівних записів і т. д., якими так багаті XVII — XVIII ст. В першу чергу це відбулося в Індії, де У. Джонс, будучи на службі в Калькутті, в 1784 р. заснував Бенгальське азіатське товариство і започаткував наукову індологію.
Висновки. Хоча процеси, які почалися з часів Великих географічних відкриттів означали початок нової ери колоніалізму, дволикого Януса, який зближував і роз’єднував суб’єкти світової цивілізації, на кінець XVIII ст. проявилися лише перші наслідки цих процесів. Світова торгівля тільки почала впливати на виробництво азійських країн. Європейські досягнення ледве-ледве впливали на внутрішнє життя країн Сходу, до того ж вибірково; традиційність місцевих суспільств зберігалась і елементи модернізації впроваджувалися надто повільно, наштовхуючись на сильний опір. В кінці XVIII ст. світ Сходу став ще більш різним внаслідок різної реакції різних країн на колоніальне втручання Заходу, а також в силу того, що цілі райони Азії, в першу чергу Філіппіни, Ява з Мадурою, багато областей Індії, де було створено колоніальне управління, “випали” із загальної картини.
У Європі епоха раннього колоніалізму прискорила процеси формування європейської цивілізації, з одного боку, а з іншого – сприяли (внаслідок різного впливу “революції цін” і розвитку буржуазних відносин) поділу цієї цивілізації на декілька регіонів. Центром стали в основному протестантські країни – Англія, Нідерланди, Західна і Північна Німеччина і гугенотська Франція, вихідці із яких на кінець епохи мали найбільше успіхів і в колоніальній політиці. Іншим регіоном стали країни Південної і Центральної Європи, в основному католицькі і православні країни Східної Європи. І якщо наслідки наступу колоніальної епохи для Західної Європи проявилися у розкладі феодальних і розвитку капіталістичних відносин і у створенні заморських колоніальних імперій, то в країнах Центральної та Східної Європи посилився феодальний гніт, відбулося “повторне закріпачення” селян і спостерігалась (в дусі загального експансіонізму епохи) тенденція до створення континентальних імперій (Австрія, Росія, Польща).
XVI— XVIII ст. створили базу для послідуючого (разом з промисловою революцією в Європі) бурхливого розвитку колоніалізму як системи. Справа не в тому, що торговий баланс був позитивним для країн Сходу. Набагато важливіша та обставина, що європейські факторії, форти, анклави, в поєднані з безумовною морською і воєнною перевагою (“торгівля зі шпагою в руках”) Європи, яка остаточно проявилася у XVIII ст., брали під контроль спочатку зовнішню торгівлю азійських країн, а потім і національні ринки, цим самим готуючи послідуюче підкорення місцевих суспільств на державно-адміністративному рівні. Уже в цей період почалося завоювання величезних територій у Індії (насамперед Бенгалії), яке супроводжувалося частковим руйнуванням місцевого виробництва, відтік за кордон (в Англію) прибутків, які були отримані від податків, мита, відкупів, монополій і т. д. Ще яскравіше це проявилося на Малайському архіпелазі, де Іспанія в цей період перетворила свою колонію Філіппіни (за виключенням південних районів), а Нідерландська Ост-Індська компанія, завоювавши Яву, основні доходи стала добувати шляхом безпосереднього грабежу, воєнних контрибуцій і податкової експлуатації місцевого населення.
Незалежно від суб’єктивних намірів тих, хто колоніалізм приносив, або від об’єктивних наслідків (деколи – доброчинних, які проявили себе в далекому майбутньому) експансія європейських держави означала для країн Сходу, як правило, руйнування або деформацію традиційних структур, часто просто загибель місцевої цивілізації, масове знищення населення (африканська работоргівля), грабіж та експлуатацію. Трагедія народів, які були втягнуті в колонізацію, полягала в тому, що процес створення світового господарства і руйнування традиційних систем відбувався в насильницькій формі. В цей період пристосування країн Сходу до світового капіталістичного розвитку не викликало (і не могло викликати) до життя появу власного капіталізму.
КОЛОНІАЛЬНА СИСТЕМА ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Другий період колоніалізму, як ми вже говорили, пов’язаний з промисловим переворотом, тобто з появою в Європі, насамперед в Англії, механізованої промисловості. Дві основні риси відрізняють його від попереднього:
перехід до широких територіальних захоплень;
намагання освоїти країни Азії як ринки збуту європейських товарів і джерел промислової сировини.
Ці два напрямки політики пов’язані один з одним, хоча і не жорстко. Територіальні володіння, підкорення населення – найбільш логічні способи забезпечити доступ на відповідні ринки. Але боротьба за території почалася з середини ХVІІІ ст., коли не відбулася промислова революція навіть у Англії, коли у розпорядженні європейців ще не було товарів, які могли б пробитись на азіатські ринки. Тоді території були потрібні головним чином для отримання позаекономічними методами (податки) засобів, необхідних для збереження попереднього характеру торгівлі зі Сходом (вивіз товарів звідти).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Доля майбутніх колоній вирішувалася в основному не у війнах з місцевими державами, а в ході суперництва між європейськими державами. Доля Індії, наприклад, вирішувалася у війнах між Нідерландською і Англійською Ост-Індськими компаніями, а потім – у війнах останньої з Францією. Доля Індонезії і ряду інших територій теж визначалася в ході англо-голландських війн 1652 – 1654, 1665 – 1667 і 1672 – 1674 рр. вони привели до майже повного витіснення голландців з Індії, але залишили їм свободу дій в Індонезії. В ході наполеонівських війн англійці захопили у голландців Цейлон (1796 р.), Капську колонію (1798 р.), Яву (1811 р.), яку потім повернули.
Найбільш значні етапи англо-французької боротьби – війна за австрійський спадок (1740 — 1748) і Семирічна війна (1756 – 1763). В ході останньої Англія перемогла Францію і стала єдиним серйозним претендентом на завоювання Індії. В ході тієї ж війни вона зуміла підкорити Бенгалію (1757 – 1764 рр.) і встановити панування над Перською затокою.
Потім настав час війн з індійськими державами. В результаті чотирьох війн (1767 – 1769, 1780 – 1784, 1790 – 1792, 1799 рр.) Компанії вдалося розгромити Мейсур – найсильнішого противника в Південній Індії. Три війни знадобилося, щоб знищити Маратхську конфедерацію (1775 – 1782, 1803 – 1805, 1817 – 1819 рр.), яка до цього домінувала у Центральній і Північній Індії.
В першій половині ХІХ ст. англійці завершили завоювання Індії, вони приєднали Ассам (1826 р.), Синд (1843 р.), Пенджаб (1845, 1849 рр.). були зроблені спроби розширити володіння і вийти за межі Індії: вдалі по відношенню Бірми (війни 1824 – 1826, 1852 – 1853 і 1885 рр.) і не вдала по відношенню Афганістану (1838 – 1842, 1878 – 1880, 1919 рр.).
Почали створюватися і інші колоніальні імперії. Голландія поступово підкорила майже всі острови Індонезії, які стали з тих пір називатися Нідерландською Ост-Індією. Франція в 1830 р. захопила Алжир, чим поклала початок колоніальному поділу Африки.
Завоювання здійснювалося не стільки руками європейців, скільки при допомозі місцевих жителів, яких колонізатори наймали, озброювали, навчали європейським методам ведення бойових дій і кидали проти армій місцевих правителів. Цілий ряд східних держав були при цьому знищені, інші попали в повну залежність від колонізаторів. І, на кінець, треті, хоч і зазнавали поразок і поступово попадали в так звану напівколоніальну залежність, зберегли суверенітет і деякі можливості самостійного розвитку.
Територіальні захоплення привели до різкого збільшення прибутків колоніальних режимів від збору податків і мит, які стали перевищувати витрати на управління. Колонії давали засоби для нових військових операцій і дозволяли отримувати “колоніальну данину” не тільки окремим купцям, а і всій метрополії.
Найбільш суттєвою рисою світової економіки ХІХ ст. стало швидке розширення зовнішньої торгівлі та зміна її балансу. Перший етап промислового перевороту полягав у виникненні фабрик, машинної промисловості, спочатку тільки легкої, насамперед текстильної. І це серйозно змінило співвідношення економічного потенціалу метрополій і колоній. Метрополії отримали можливість запропонувати населенню залежних від них країн свої товари.
В цей же період європейські колоністи зрозуміли, що вони можуть “завоювати” країни без військових експедицій, тільки своїми товарами, отримуючи із них прибуток, не втручаючись у внутрішнє життя. Для цього достатньо було нав’язати країні договір, який звільняв європейські товари від мит, давав європейським бізнесменам у східній країні право непідсудності місцевим судам.
Так виник стан, який іноді називається “напівколоніальною залежністю”. У неї попали Османська імперія і Іран, після “опіумних” війн – Китай, а з 1853 р. – Японія. Але останній вдалося дуже скоро від залежності звільнитися і навіть прийняти участь у поділі світу між державами уже в кінці ХІХ ст.
Світова торгівля в ХІХ ст. зробила небачений раніше стрибок. Якщо за ХVІІІ ст. зовнішньоторговий обіг Англії зріс у 5 разів, то на протязі ХІХ ст. – в 15 разів, Франції – в 21 раз, США – в 14 разів. Зросла роль зовнішньої торгівлі і для багатьох країн Азії. Обсяг зовнішньої торгівлі Індії, Цейлону, Філіппін зріс в 7, 4 – 7, 5 разів, Сіаму – в 5,9, Малайї – в 5,2, Китаю – в 3,6 раз.
Зовнішньоторгові зв’язки Азії з країнами Заходу стали переважати над обсягами внутрішньо азіатської торгівлі. Доля країн Європи і США в імпорті Індії перевищила 80%. В Ірані тільки на Росію припадало більше 50% імпорту. Експорт в Європу складав у Індії 60% вивозу на Цейлоні – 80%, в Китаї – 71%. Іранський експорт на 70% направлявся в Росію. Основна частина приросту зовнішньої торгівлі припадала, звичайно, на другу половину століття, після відкриття Суецького каналу (1869 р.) і широкого використання пароплавів.
Основну долю в європейському експорті займали продукти текстильної промисловості – тканини і пряжа. Широко відомі дані про стрімкий ріст імпорту англійських тканин в Індію: 1 млн. ярдів в 1824 р. і 2, 2 млрд. Ярдів у 1890 р. ще більше вражає імпорт пряжі: з 1818 по 1836 рр. він зріз у 5200 раз, хоча потім його ріст уповільнився.
Порівняно незначний відсоток у ввезенні у країни Сходу займали устаткування і машини. В імпорті Індії вони складали 8 – 10%, але важливо підкреслити, що відсоток не знижувався, в той час як обсяг зовнішньої торгівлі ріс стрімко. А це означає, що і обсяг ввозу устаткування зростав швидкими темпами. В Індонезії доля устаткування в імпорті зростала в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і на 1913 р. склала 7, 5%. В той же час в імпорті Ірану до 1914 р. ввіз устаткування практично був відсутній, а в Китаї він почався тільки з середини 1890-х років і досяг на 1914 р. тільки 3%.
Ця обставина має відношення і до питання, яке ми будемо розглядати нижче – до проблеми вивозу капіталу і процесу індустріалізації. Із наведених цифр видно, що він почався вже у другій половині ХІХ ст., і якраз у колоніях, а не в незалежних країнах.
Переорієнтація зовнішньої торгівлі вплинула ще на один процес – спеціалізацію серед самих східних країн. Розвиток плантаційного господарства на Цейлоні, в Індонезії і ряді інших країн зробило господарство цих країн більш спеціалізованим, їхній експорт став більш обмеженим по номенклатурі. В Єгипті стали займатися вирощуванням і експортом бавовни. На Філіппінах більше 90% експортних товарів складали чотири товари – манільська пенька, цукор, тютюн, кава, а пізніше тільки трьох (випала кава). Індонезія на 2/3 спеціалізувалася на вирощуванні цукру і кави, Малайя – на олові (29%) і каучуку (20%).
Вся економіка Цейлону була орієнтована на зовнішню торгівлю. До 1880 р. колонія спеціалізувалася на каві (65% експорту), а потім на чаєві (55%) і натуральному каучуку (26%). Спочатку бурхливий розвиток отримало виробництво кави – на приватних плантаціях. В 1877 р. був зібраний максимальний врожай кави. Але ще з 1868 р. на острові стала поширюватися вірусна хвороба кавових дерев, яка в кінці кінців і погубила цю галузь. Каву як головну експортну культуру у другій половині ХІХ ст. замінили хінне дерево, шоколадне дерево, гевея. (Кокос теж грав важливу роль, але його вирощування не вимагало уваги властей. Кокосові пальми в основному росли на невеликих ділянках селян). Широкого розвитку отримувало вирощування чаю. Виникла чайна промисловість, у якій відбувався процес концентрації капіталу. В 1910 р. доля трьох експортних культур – чаю, каучуку і кокосів – складала 88, 6% експорту. Але така спеціалізація сільського господарства приводила до нестачі зерна. З 1885 р. імпорт рису на Цейлон перевищив його виробництво на острові. В 1893 р. стан постачання населення продовольством був настільки тривожним, що був відмінений земельний податок на зернові культури.
Великі країни не дають різкого скорочення номенклатури, хоча теж значно змінюють склад свого експорту. В Індії різко зменшується вивіз тканин, індиго, опіуму, а зростає експорт пшениці і рису, бавовни, чаю. Китай теж переживає спади і піднесення в експорті різних товарів.
Поширення вирощування технічних і непродовольчих культур в одних країнах викликало необхідність розвитку виробництва і торгівлі рисом в інших. Англійці перетворили Іріваді в Бірмі в район вирощування рису, звідки рис постачали на о. Цейлон та інші країни. Те ж саме зробили французи у Південному Індокитаї. Рис і Кохінхіни вивозили головним чином в Китай, торгував рисом і Сіам.
Оволодіння ринками країн Сходу відбулося не просто в процесі економічної конкуренції дешевих фабричних товарів з дорогими кустарними, але вимагали також адміністративних і військових зусиль. Китайський ринок був відкритий, наприклад, в ході трьох “опіумних” війн. Європейські держави готові були вести подібні війни з усіма країнами, які робили спроби захистити свій ринок. Рада директорів АОІК вже у 1769 р. вимагала, щоб в Індії скорочувалося виробництво шовкових тканин і зростав вивіз шовку-сирцю. Було насильно задушено кораблебудування, яке розвивалося в Калькутті і Бомбеї в 1795 – 1798 рр. Були встановлені експортні мита на індійські тканини, які утруднювали їх продаж: 10% — бавовняно-паперові, 20% — шовкові, 30% — на шерстяні. Імпортні мита підтримувалися на дуже низькому рівні. Після сипайського повстання вони були тимчасово підвищені, але в 1862 – 1864 рр. знову знижені. В той час Англія не хотіла захищати внутрішній ринок Індії.
Колонізатори робили значні зусилля, щоб ліквідувати внутрішні митні бар’єри, які зберігалися у підкорених ними країнах. Прагнення “розмістити” внутрішній ринок для проникнення англійських товарів було в основі політики генерал-губернатора Індії Д. Е. Дальхузі (1848 — 1856) по анексії васальних князівств. Ця політика, яка посилювала почуття невпевненості у завтрашньому дні і багато князів підтримали сипайське повстання і навіть стали його керівниками якраз внаслідок тієї політики анексії, яка проводилася перед повстанням.
Завдання освоєння внутрішнього ринку вимагало і створення інфраструктури, в першу чергу будівництва шляхів. Будівництво залізниць в Індії, яке розгорнулося в середині ХІХ ст., мало насамперед стратегічне значення, і повинно було сприяти вивозу сировини і проникненню англійських товарів у внутрішні райони. В 1853 р. була відкрита перша залізнична вітка від Бомбею до Тхани, в 1854 р. – друга лінія, від Калькутти до кам’яновугільного басейну Ранигандж. На 1905 р. було побудовано 6 тис. миль залізниць. На період незалежності Індія була країною з найбільш густою сіткою залізниць за межами Європи (65, 2 тис. км.).
На кінець 60-х років була споруджена сітка телеграфного зв’язку по всій Індії, і Індія отримала телеграфний зв’язок з метрополією, що значно підвищило ефективність управління колонією з Англії.
Переорієнтація торгівлі відбулася швидко і в багатьох випадках драматично. Але не слід і перебільшувати її значення. Зовнішня торгівля все ще займала незначне місце в економіці країн Сходу. Якщо у Великобританії величина експорту на душу населення складала в 1900 р.47 дол., а імпорту – 74, то в Індії ті ж дані на душу населення складали 1, 2 і 0, 8 дол., а в Китаї – 0, 3 і 0, 4 дол. відповідно.
Іноді цю переорієнтацію зовнішньої торгівлі і пов’язані з нею зміни в структурі виробництва називають “перетворенням колоніальних і залежних країн в ринок збуту і джерело сировини” для країн-метрополій або “перетворення їх в аграрно-сировинний придаток” європейської економіки. Ці формулювання мають позитивну інформацію, опираються на ряд фактів, деякі із них ми вже називали. Але вони несуть у собі відтінок завершеності цього процесу і в цьому розумінні не зовсім відповідають реальності. Найбільш яскрава схема, яку мають при цьому на увазі, — це вивіз, наприклад, індійської бавовни в Англію, перетворення її там у тканини, ввіз цих тканин у Індію, витіснення на індійському ринку місцевих кустарних тканин, закупівля за виручені від продажу гроші індійської бавовни – і повторення процесу. Між іншим навіть при великому бажанні і при повному сприянні колоніальних властей створення такої схеми було під великим питанням, або навіть неможливо. Індійська бавовна вирощувалася у дрібних господарствах, була поганої якості, низького сорту (коротковолокниста) і майже не використовувалася англійськими фабрикантами, які давали перевагу бавовні із південних штатів Північної Америки, а пізніше і із Єгипту. Колоніальні країни Азії не могли стати основним джерелом сировини для розвинутих країн. Не могли вони стати і основним ринком збуту. Такими для англійських товарів залишалася Південна і Центральна Америка.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Не дивлячись на те, що англійські тканини дійсно витісняли з місцевого ринку тканини кустарні, витіснити їх остаточно вони не змогли. З багатьох причин, одну з яких слід згадати спеціально, оскільки вона має своїм джерелом той же процес росту європейського імпорту. Мова іде про імпорт пряжі. Дешева фабрична англійська пряжа купувалася індійськими ткачами, які робили з неї тканини більш дешеві і тим самим отримували додаткові можливості конкурувати з англійськими виробниками.
Період експлуатації колоній і напівколоній промисловим капіталом характеризується, на відміну від попереднього, реальним викачуванням засобів із країн Сходу, дякуючи активному зовнішньоторговому балансу європейських країн. Підраховано, що колонізатори “викачували” із колоній близько 2% їх ВВП. Але питання в тому, чи уповільнювало це капіталістичний розвиток колоній, залишається невирішеним. Чисто теоретично засоби, які відходили в Європу, могли би бути вкладені у місцеву економіку. Але одночасно відбувався процес нагромадження капіталу в колоніях. Купці східних країн багатіли і починали вкладати свої засоби у промисловість. Європейці експлуатували не їх. Розраховувалися за європейські товари рядові споживачі (селяни і ремісники) і аристократія. Але засоби і тих і інших не були капіталом.
Безперечно, що насичення ринків європейськими товарами приводило до занепаду місцевої традиційної промисловості (ремесла), до аграризації економіки, дезурбанізації, тобто скорочення міського населення. Це означало руйнування традиційного економічного ладу, який уже давно не мав перспектив подальшого розвитку. Одночасно формувалося міське життя сучасного типу у все зростаючих портових містах – як в колоніях, так і в незалежних державах.
Руйнівні наслідки часткового захоплення європейським капіталом зовнішньої торгівлі Азії і внутрішньої торгівлі багатьох країн проявлялися не тільки в колоніях, і навіть не стільки в колоніях, скільки в напівколоніях, або залежних країнах. На протязі всього ХІХ ст. європейські держави укладали торгові договори з незалежними країнами Сходу – Османською імперією, Іраном, Китаєм, а в 1853 р. – і з Японією. І як результат – суверенітет цих країн був обмежений, вони попадали в так звану напівколоніальну залежність. У поняття “напівколоніальне положення” включається: 1. встановлення низьких мит на імпорт іноземних товарів; 2. передача митниць під управління європейців; 3. екстериторіальність європейських анклавів на територіях незалежних держав; 4. непідсудність європейців місцевим судам на всій території держави.
Не всякі торгові договори східних держав з європейськими були нерівноправними. Те що вони називались “капітуляціями” не повинно вводити в оману. Вони називалися так тільки тому, що складалися із статей (“капітулів”). Укази турецького султана, які регламентували положення окремих провінцій імперії, теж називалися “капітуляціями”, хоча ні про яку капітуляцію султана перед своїми підданими не могло бути і мови. Перший договір, який давав іноземним купцям привілеї (низькі мита, право екстериторіальності, звільнення від податків), був підписаний Османською імперією з Францією в 1569 р. і не передбачав ніякого підкорення європейській державі. В цей час Франція бачила в Османах союзника проти Священної Римської імперії. В 1535 р. був укладений договір двох держав про спільні військові дії проти Габсбургів, і турецькі рейдери отримали базу в Тулоні.
Договори-капітуляції розглядалися як “милість” султана і повинні були відновлюватися коли на престол вступав новий султан, якщо він цього побажає. Тільки після підписання Белградського (1739) і Кючук-Кайнарджійського (1774) договорів про мир султани втратили право підтверджувати або відміняти капітуляції при вступі на престол. Але і це не можна назвати встановленням нерівноправного положення держави. Таким чином, договори з Османами були лише введені в режим міжнародного права, яке виходило із того, що міжнародні договори повинні виконуватися незалежно від зміни влади в державі.
Ступінь освоєння європейським капіталом східних ринків залежало не від форм підкорення тих чи інших країн, а від інших факторів – насамперед, мабуть, від елементарної географічної близькості або віддаленості країн, їх ринків від Європи. Наприклад, за ХІХ ст. вартість європейського імпорту бавовняно-паперових тканин (включаючи пряжу) в Османську імперію зросла більш ніж у 100 разів, а в розрахунку на душу населення – більш ніж у 50 разів. Удільна вага імпорту у місцевому споживанні збільшилася з 4 – 5% до 80%. Відбувалося розорення місцевого мануфактурного і ремісничого виробництва. Тільки через 100 років після відкриття ринків для європейських товарів стала зароджуватися місцева фабрична промисловість.
Проникнення іноземного капіталу на ринки незалежних країн Сходу спочатку у вигляді товарів, а потім і у вигляді промислового капіталу сприяла свідома політика місцевих властей. Економічні концепції, які панували в цих країнах, були досить екзотичними, із нашої сьогоднішньої точки зору. Вважалося, що головне завдання економічної політики – забезпечення ринку товарами і постійне зниження цін. Завдання підтримки або розвитку місцевого виробництва не ставилося. Інтереси іноземного капіталу та інтереси правлячої верхівки цих країн співпадали. Османські власті самі сприяли укладанню договорів, які ми зараз називаємо нерівноправними. Місцевий капітал, який формувався, повинен був боротися не тільки з іноземною конкуренцією, але і з властями своєї країни, які свідомо чи несвідомо виступали в якості пособника іноземців. Османські власті багато в чому з власної ініціативи руйнували ремісниче виробництво в своїй країні. Іранський шах сприймався іранською громадськістю як такий, який продався іноземцям. Китайський імператор в кінці ХІХ ст. теж розглядався як агент іноземних держав, так що, наприклад, пропозиція про націоналізацію однієї із залізниць було сприйнято як здача її іноземному капіталу і викликало хвилю незадоволення в Китаї. В Японії рух за скинення сьогуна і реставрацію імператорської влади одним із своїх гасел мало відвернути закабалення Японії іноземцями, до чого вела, на думку опозиції, політика уряду сьогуна.
Значним результатом періоду, який ми розглядаємо, став розвиток легкої фабричної промисловості в країнах Європи, насамперед в Англії. Тут потрібно зробити три зауваження.
По-перше, не слід примітивно сприймати процес індустріалізації Європи. Англійська промисловість розвивалася не на капітали, вивезені із колоній, перш за все із Індії. Із Індії у Великобританію поступала деяка кількість грошей. Частину із них можна назвати торговим капіталом, але він рідко ставав промисловим. Набоби (так в Англії називали співвітчизників, які розбагатіли в Індії) витрачали свої гроші на купівлю замків, місць у парламенті, але не вкладали їх у виробництво. Англійський великий капітал того часу був торговим і банківським. Він відносився до вкладів у промисловість як до справи ризикованої і малоприбуткової. Конторські книги фабрик, які виникли у ХVІІІ ст. показують, що перші промисловці Англії не отримували банківських кредитів, вони змушені були обмежуватися власними нагромадженнями.
По-друге, велику роль у індустріалізації Європи колонії зіграли у зовсім іншій якості, як резервуари, які поглинали надлишкове населення. Як відомо, капіталізм розвивається циклічно. Промисловий розвиток приводить до міграції населення у міста і промислові центри. Механізація праці приводить до криз надвиробництва і до масових звільнень робітників з виробництва. Європа отримувала можливість в періоди таких криз “скидати” надлишкове населення в колонії. (Правда, в даному випадку мається на увазі насамперед переселенські колонії, наприклад, Австралія або Канада). Нове піднесення промислового виробництва викликало нову хвилю робочих рук із села і необхідність подальшої механізації. Все це вело до більш швидкої, ніж якщо б колоній не було, урбанізації і індустріалізації європейських країн в найширшому значенні цього слова.
По-третє, на першому етапі промислового перевороту, коли в Європі почала бурхливо розвиватися легка промисловість, ввіз продовольства і сировини із неєвропейських країн допоміг згладити диспропорції в європейській економіці, які були викликані відставанням сільського господарства від потреб економіки в цілому. Потім поява надлишків капіталів стала приводити до криз надвиробництва. І на цьому етапі колонії і неєвропейські держави допомогли Європі приглушити гостроту кризи – скинути надлишкові капітали. Це дозволяло європейським країнам пройти другу технологічну революцію, подолати диспропорції на ринку праці, різницю у продуктивності праці між галузями, перейти до нового етапу колоніалізму. Про це буде сказано нижче.
Вигравали і країни, які не були метрополіями. Активне сальдо зовнішньої торгівлі з колоніями і напівколоніями дозволяло метрополіям мати пасивне сальдо в торгівлі з іншими європейськими країнами, закуповуючи там напівфабрикати і готові вироби. Так що колоніальна система оздоровлювала і підтримувала європейську економічну систему в цілому. Так, наприклад, Англія в 1870 – 1913 рр. мала позитивне сальдо в торгівлі з неєвропейськими країнами в 5 млрд. ф. ст. і таке ж негативне сальдо в торгівлі з європейськими країнами.
Період торгово-промислової експансії європейських країн був часом найбільш “революційного” колоніалізму. Розвалювалась традиційна економічна система, підривалися звичні державні і духовні цінності. Нагромаджувався значний традиціоналістський вибуховий матеріал. На протязі ХІХ ст. відбулося багато масових кривавих повстань як в колоніальних, так і в незалежних країнах, які були направлені або проти колонізаторів, або проти місцевої еліти, яка погрузла, на думку повсталих, в марнотратстві, розпусті та інших гріхах. Про них розкажемо по історії окремих країн.
Цей же період характерний новими явищами в духовній сфері. З’являються реформаторські течії в суспільній думці країн Сходу, в тому числі і в релігійній думці, починають проводитися модернізаторські реформи на державному рівні про що буде сказано в окремих розділах.
У багатьох країнах Сходу почалося первісне нагромадження капіталу. Як вже було сказано, абсолютна викачка засобів із економіки східних країн у Європу не означала, що на Сході всі абсолютно бідніли. Напроти, місцевий торговий капітал прийняв найактивнішу участь у торгівлі, яка розгорталася. Власне, без його участі європейцям не вдалося б так перебудувати всю торгівлю на берегах Індійського і Тихого океанів, як це ми розглянули вище. І на цій торгівлі створювалися ті величезні за мірками Сходу капітали, які були направлені в промисловість.
Мабуть, в найбільшій мірі виграли індійські купці. Парадокс, але англійці прагнули “відкрити” Китай, а для цього провели три війни, так звані опіумні, старалися в основному не для своїх купців, а для індійських. Якраз індійські купці тримали в руках вивіз опіуму із Індії і вони скористалися ринком Китаю, який для них відкрили англійці, щоб скласти багатства. На торгівлі опіумом з Китаєм нагромадив багатства Джамшетджи Нашурван Тата, засновник династії підприємців, яка і до цього дня займає одне із перших місць серед індійських фінансово-промислових груп. З іменем цієї сім’ї пов’язані найяскравіші сторінки промислового розвитку Індії в кінці ХІХ – початку ХХ ст.
Другим важливим товаром, яким наповнювався китайський ринок після його “відкриття”, була бавовняно-паперова пряжа. Але це була головним чином індійська пряжа, яку виробляли на збудованих прядильних фабриках в Бомбеї, Нагпурі, Ахмадабаді та інших містах. Відкриваючи китайський ринок, англійці менше всього думали про інтереси індійського капіталу, тим більше вони ніяк не передбачали, що у підсумку буде розвиватися індійська національна промисловість. Але результати були якраз такими.
Другий етап промислового перевороту в Європі і країнах Сходу.
Третій період колоніалізму (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) характерний масовими захопленнями нових територій, спробами поділити між європейськими державами всі неєвропейські народи і території. Його називають іноді “періодом імперіалізму”. Це визначення має сенс, якщо під імперіалізмом розуміти загарбницьку політику, але не вкладати у нього уяву про “останню стадію капіталізму”.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Якраз у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. прагнення до оволодіння територіями набрало маніакального характеру. Європейська держава, яка хоч трохи себе поважала, стало “непристойно” не мати колоній. Почався поділ Африки, яка до того не притягувала до себе увагу, оскільки кліматичні умови там були такі, що європейці помирали масами від хвороб. На карті Африки знайшлося місце для колоній Німеччини і навіть Бельгії, а потім і Італії, на кінець мали обширну колоніальну імперію і французи.
Ті ж французи знайшли собі ще шматочок суші, який можна було прибрати до рук – східний Індокитай. Продовжувалося розширення Британської і Російської імперій, причому розширення їх кордонів, здається, відбувалося за принципом змагання – хто захопить більше простору в Центральній Азії. Кожна із держав боялася, що їх захопить друга, і квапилась “проникнути” усюди, відкинувши розуміння доцільності. В діяльності колонізаторів в цей період проглядаються симптоми ірраціональності, переслідування фантомних цілей “імперської величі”, нікчемної боротьби самолюбств.
Колоніальні держави прагнули поділити на “сфери впливу” і ті країни, які зберігали деяку незалежність. Англія і Франція підписали угоду про поділ сфер впливу у Південно-Східній Азії в 1896 р. В 1907 р. були укладені три угоди, які, як здавалося, ставили хрест на подальшому існуванні багатьох країн. Японо-російська угода (30 липня) ділила на сфери впливу Маньчжурію. Франко-японська (10 червня) визначала сфери впливу цих держав у Східній Азії. Англо-російська угода (31 серпня) поділяла на сфери впливу Іран, віддавала Афганістан в “сферу впливу” Англії, до того ж обидві держави зобов’язувалися не прибирати до рук Тибет. Здавалося, що незалежних держав в Азії скоро не залишиться.
Відмінною рисою економіки третього періоду колоніалізму можна назвати вивіз капіталу із метрополій в колонії і залежні країни. Це явище відображало новий етап у розвитку європейського капіталізму – інтернаціоналізацію капіталу. Це було викликано другим етапом промислової революції, який почався, коли процес механізації торкнувся не тільки легкої промисловості, а і важкої, а також сільського господарства. Легка промисловість у Європі втратила переваги, які вона мала раніше, прибутки текстильних фабрикантів знизились, капітал, який був зайнятий у цій сфері “перебіг” туди, де можна було скоротити витрати за рахунок наближення до джерел сировини і економії на вартості робочої сили. Сумарні зарубіжні інвестиції з 1870-х років до 1914 р. зросли з 6 до 44 млрд. дол.., тобто в 7 разів, але доля цих інвестицій в колоніальні і залежні країни за цей період зросла в 15 разів.
Вивіз капіталу спочатку мав на меті створення інфраструктури для збільшення ввозу і вивозу товарів: будівництво портів, залізниць, каналів (насамперед Суецького), покращення зв’язку.
Другий напрямок – розширення виробництва прибуткових продовольчих і технічних культур (плантації) і створення промисловості для їх переробки – джутової, чайної і т. п.
Але ці ж напрямки капіталу сприяли появі таких галузей, які для експорту товарів метрополій були взагалі не потрібні або навіть шкідливі.
Капітал, нагромаджений на той час на Сході, скориставшись “втечею” текстильної промисловості із розвинутих країн і створив свою текстильну промисловість. І в даному випадку, як і в ряді інших, капітал колоній мав переваги перед капіталом незалежних країн. Наприклад, в Індії в 1914 р. було 260 текстильних фабрик з 6 млн. веретен і 100000 ткацьких верстатів. В Китаї ж в тому році було 8 фабрик з 339 тис. веретен і 2000 верстатів. Довжини залізниць в Індії в 1911 – 1913 рр. складала 26, 2 тис. миль, в Китаї – 6 тис. миль.
Місцевий капітал завжди починав як компрадорський, тобто вбудований в оборот іноземного капіталу, обслуговував потреби останнього і лише потім переливався в промисловість, яка конкурувала з імпортом. В літературі закріпилася абсолютизація різниць між цими двома частинами капіталу (буржуазного класу) при чітко негативному відношенні до компрадорів. Їх вважали агентами іноземного капіталу, а вони мали спільні інтереси з ним, вороже налаштованому до національно-визвольного руху і т. п. При цьому межа між двома групами капіталістів була достатньо розмитою, умовною. Одного і того ж підприємця можна було віднести як до однієї, так і до іншої групи. Крім того, протиріччя між капіталістами є завжди, навіть між співвітчизниками. “Компрадори” зробили значний внесок в економічний розвиток своїх країн, а також в їх духовне відродження.
Політика колонізаторів у відношенні місцевого капіталу і промисловості була об’єктивно суперечливою. Без місцевого капіталу англійці не могли обійтися, як і без індійців-чиновників і індійців-солдат. Але вони бажали б щоб цей капітал працював у сфері торгівлі. Але відкриття китайського ринку після “опіумних” війн поставило завдання зайняти цей ринок іншими товарами, крім опіуму. І англійці не стали противитися появі індійських текстильних фабрик (спочатку прядильних) для виробництва пряжі для Китаю. Це іронія історії, що першу фабрику на території Індії заснував не англійський, а індійський підприємець (в 1853 р. в Бомбеї).
Дуже скоро з’явилися і індійські ткацькі фабрики, і місцеве виробництво тканин стало витісняти імпорт уже в 1870-х роках. На рубежі 1916 – 1917 рр. всі тканини, вироблені індійськими фабриками і ткачами вручну, зайняли більше половини всього ринку тканин (52, 5%).
Особливо повчальне те, що різкий стрибок індійська фабрична текстильна промисловість здійснила в результаті зусиль англійських фабрикантів зробити на кінець Індію постачальником бавовни для їх фабрик. Під час Громадянської війни в США (1861 — 1865) практично припинився ввіз бавовни із Америки в Англію. Манчестерські фабриканти опинилися під загрозою зупинки своїх фабрик. Вони стали лобіювати в парламенті серйозні наміри по розвитку бавовництва і організації ввезення бавовни із Індії. Під тиском парламенту було розроблено ряд проектів по розвитку посіві бавовни в Індії і покращення сортів. Виробництво бавовни в Індії значно зросло. Але Громадянська війна в США закінчилася, американська бавовна знову стала поступати, індійська бавовна виявилася непотрібною, ціна на неї в Індії різко впала, і індійські фабриканти отримали дешеву сировину і можливість конкурувати з англійськими виробниками тканин і витісняти їх з індійського ринку.
Різниця у методах колоніальної економічної політики і виділені вище періоди не слід абсолютизувати. Методи, які практикувалися в перші періоди, продовжували зберігати своє значення і в наступних. Наприклад, імпорт колоніальних товарів продовжував бути важливою складовою частиною світової торгівлі. Голландці в Індонезії вводячи систему культур, зробили експорт тропічних товарів основою своєї економіки на Архіпелазі. Звичайно, номенклатура “колоніальних товарів” на протязі ХІХ ст. змінилася – крім спецій, з’явились чай, кава, натуральний каучук, пальмове масло та інше.
Не втратив свого значення і вивіз товарів в країни Азії і Африки. Більше того, якраз в цей період вживалися додаткові заходи по його стимулюванню. Наприклад, в Британській Індії був встановлений завищений курс рупії, який був вигідний для імпортерів, але не для тих, хто ввозив капітал, і не для експортерів. Нестримна гонка за територіями крім ірраціональних імперських обґрунтувань, мала деяку раціональність – всі сподівалися, що в подальшому захоплені народи стануть споживачами народів відповідної метрополії. Рівні розвитку європейських країн вирівнювалися. Посилилася конкуренція між ними за ринки збуту. Таким чином, певна, довгочасна стратегія в цій вакханалії захоплень була. Але занадто довгочасна. Скористатись захопленими потенційними ринками імперіалістичні країни в більшості своїй не встигли.
І все таки вивіз капіталу почався, що привело до розвитку транспорту, необхідність навчання робітників, тобто до індустріалізації.
Якщо брати в цілому, то економічний вплив Європи на Азію в період колоніалізму був достатньо суперечливим. Безумовно, мало місце відтік ресурсів із Азії в Європу, особливо у другий період колоніалізму. Але якраз у цей період були створені попередні умови, часто всупереч бажанням колонізаторів, для модернізації економіки і послідуючого швидкого розвитку цих країн. Витрати цього шляху були великі, але, враховуючи, що без впливу колонізаторів і колоніалізму перетворення взагалі були неможливі, слід визнати цей вплив в цілому позитивним.
К. Маркс, якого ніяк не можна запідозрити в ідеалізації колоніалізму, сформулював подібний висновок достатньо чітко: “Я знаю, що англійські промислові магнати у своєму прагненні покрити Індію залізницями керувалися виключно бажанням зробити дешевим доставку бавовни та іншої сировини, необхідної для їх фабрик. Але раз ви ввели машину як засіб пересування в країну, яка має залізо і вугілля, ви не зможете перешкодити цій країні самій виробляти такі машини. Ви не можете зберігати сітку залізниць у великій країні, не організовуючи в ній виробничих процесів, які необхідні для задоволення безпосередніх і сучасних потреб залізничного транспорту, а це потягне за собою використання машин і в тих галузях промисловості, які безпосередньо не зв’язані з залізницями”.1
Це передбачення збулося, не дивлячись на те, що англійські власті дійсно перешкоджали (але безуспішно), наприклад, Дж. Таті побудувати металургійний завод.
Конкретно все це знайшло вираз у тому, що колоніальні країни розвивалися швидше, ніж країни незалежні, так звані напівколоніальні.
ЛІТЕРАТУРА
История Востока. – М., 1999. – т. 3; М. – 2004. – т. 4. – ч.1.
Васильев Л. С. История Востока. – В 2-х т. –М., 1994.
Широков Г. Колониальная система // Восток. – 1995. — № 6.
Замятина М.Ю. Сибирь и Дикий Запад: образ территории и его роль в общественной жизни // Восток. – 1998. — № 6.
Савельева Л.П. Новозеландский колонист и сибирский поселенец: опыт социокультурного сравнения // Восток. – 1995. — № 4.
Субботин В.А. Колониальные войска в конце XVIІІ – ХХ века. // Вопросы истории. – 2002. — № 8.
Хазанов А.М. Аффонсу де Албукерки – создатель Португальской колониальной империи // Новая и новейшая история. – 2002. — № 3.
Хазанов А.М. Неизвестное о Васко да Гаме. // Вопросы истории. – 2000. — № 8.
Огнетов И.А. Католические миссионеры во Вьетнаме (XVIІ– начало ХХ вв.). // Восток. – 1999. — №5.
Новопашина Л.Ю. Англо-голландское колониальное соперничество в 1814 – 1824 годах. // Вопросы истории. – 2004. — № 4.
Вагасин А.А. М.П. Минаев и русская политика на Востоке в 80-е годы ХІХ века. // Восток. – 1993. — № 3.
Фадеева И. Два лика колониализма. // Азия и Африка сегодня. – 1994. — № 12.