--PAGE_BREAK--Розділ 2. Завоювання Ернана Кортеса та Франциско Пісарро
Отож, першим завойовником великої індіанської держави судилося стати Ернану Кортесу. Цей обіднілий ідальго мало чим відрізнявся від своїх попередників, хіба що мав трохи більше хитрості та таланту. Але у подальшому у ньому відкрились якості незаурядного полководця, умілого керівника підкореної ним країни.
Щодо особистих якостей Ернана Кортеса, то можна привести слова очевидця подій того часу, Берналя Діас дель Кастильйо: "Але воістину Ернан Кортес був обранцем для звеличування нашої святої віри й служіння Його Величності, як і далі буде розказано. Перш ніж рушити далі, варто сказати, що доблесний і хоробрий Ернан Кортес — відомий ідальго, що походив від чотирьох родів: по-перше, через свого батька Мартіна — від роду Кортесів і від роду Монрой, а по-друге — від роду Пісарро й від роду Альтамірано. І оскільки був він настільки доблесним, хоробрим і щасливим полководцем, не буду називати його ніяким з доблесних імен – ні Хоробрим, ні маркізом дель Вальє, а тільки Ернаном Кортесом, тому що ім'я Кортеса й так користується такою великою повагою як у всіх Індіях, так і в Іспанії, так само, як було відомо ім'я Олександра в Македонії, а серед римлян — Юлія Цезаря, Помпея й Сципіона, і серед карфагенян — Ганнібала, а в нашій Кастилії — Гонсало Ернандеса, Великого Капітана". Ось так описував відомого іспанського завойовника учасник багатьох подій того часу.
Отож, як було сказано вище, Дієго Веласкес довірив керівництво новим походом Енрану Кортесу. Коли останній дізнався про своє призначення, то почав активну підготовку до походу. Перш за все він почав скуповувати усіляку вогнепальну зброю, порох, арбалети і т.д. Але, як зазначають сучасники, грошей у Кортеса було досить мало, зате було багато боргів. Але три друга Ернана, знамениті купці дали йому кредит у розмірі 4 тисяч золотих песо. Отримавши ще декілька займів, Кортес отримав можливість досить добре спорядити експедицію. Як би там не було, але 11 каравел для плавання було споряджено. Екіпаж суден складав менше тисячі чоловік. На світанку 18 квітня 1519 року у бухту Сан-Хуан-де-Улоа ввійшли іспанські кораблі. Зійшовши на Берег, Кортес відслужив мессу, та відповідно до ритуалу проголосив ці землі володінням іспанської корони.Іспанці стояли на порозі імперії ацтеків. На чолі держави ацтеків була так звана Триєдина Ліга, яка шляхом насилля об’єднала під своєю егідою конгломерат різномовних народів Центральної Мексики. Використавши протиріччя між окремими племенами, Кортес заключав воєнні союзи з багатьма племенами. Імператор ацтеків Монтесума, дізнавшись про таємничих блідолицих пришельців, спорядив до них експедицію послів. Індіанці принесли з собою щедрі дари – фрукти, маїс, дичину, та декілька дорогоцінностей з низькопробного золота. Кортес пояснив пришельцям, що вони – іспанці-християни, посланці великого імператора Карлоса, самого величного правителя на землі. Крім того, хитрий конкістадор завірив простодушних індіанців, що у нього є важливе послання для самого імператора, яке він повинен передати йому особисто. Під час бесіди місцеві художники швидко й точно зобразили на папері кораблі, коней, гармати й самих чужоземців, їхній дивовижний одяг й бороди. Помітивши це, Кортес вирішив зайвий раз продемонструвати тубільцям свою могутність. По його сигналу раптово гримнули залпи мідних гармат, і важкі ядра зі свистом врізалися в лісову хащу, розтрощуючи на своєму шляху могутні деревні стовбури й широкі гілки. Витівка вдалася на славу. Перелякані індіанці попадали зі страху на землю, уражені й громовими розкатами гарматних пострілів, і їхньою руйнівною силою. Прощаючись, індіанський вождь Тенделе помітив залізний шолом одного з індіанців, який був досить схожим на шолом головного бога ацтеків – Уіцилопочтлі. Не розгубившись, Кортес відразу вручив шолом вождю, і попросив повернути його доверху наповненим золотом.
Можна сказати, що тут іспанці почали грати на слабостях індіанців, а саме на їх релігійному світогляді та забобонному страхові. Кортес досить вдало використовував цей фактор, і це стало однією з причини швидкого завоювання Америки.
Через декілька днів ці явні докази перебування чужоземців лежали перед Монтесумою. Він був вимушений скликати вождів союзу на раду. Було вирішено не чинити прибульцям ніякого опору, а всіляко їх задобрювати.
Через тиждень до Кортеса прийшло посольство від Монтесуми з новими дарами. Мовчки розстеливши перед шатром Кортеса декілька циновок, вони почали викладати дари. Очевидець подій Берналь дель Кастильйо наводить нам перелік дарів імператора: «першим було кругле блюдо, розміром з колесо воза, з зображенням сонця, із чистого золота. Другим було блюдо с срібла, із зображенням місяця. Далі з’явилося 20 фігур качечок, дуже тонкої роботи, та багато інших фігурок. Крім цього було ще багато різноманітних дарів…». Всі ці золоті дари викликали страшну жадобу у іспанців. Кортес тричі просив аудієнції у Монтесуми, і тричі отримував відмову.
Скоро всі учасники посольства таємно покинули табір іспанців. Кортесу знову посміхнулась вдача. Скориставшись відходом мексиканців, до нього у табір прийшло 5 тубільців, не схожих на місцеве населення. Від них він дізнався, що у Монтесуми є багато ворогів. Кортес дуже зрадів, дав багато подарунків тубільцям, та попросив передати їхньому вождю, що їм треба якого швидше зустрітися.Щоб забезпечити свій тил при просуненні углиб країни, іспанці заклали місто Веракрус. Перший похід углиб країни було здійснено під началом Педро Альваради. З великим загоном він рушив за припасами на південний захід. Тубільці з жахом тікали углиб країни, але іспанці все ж таки знайшли багато харчів. У храмах іспанці бачили багато трупів дорослих та дітей, що свідчило про те, що індіанці готувались до війни проти пришельців, приносячи жертви богу війни.Роздобувши припаси, військо Кортеса рушило на північ, у напрямку місцини, звідки прийшли індіанці, ворожі імперії Монтесуми. Іспанці вступили у область Семопалу, населену багаточисельним племенем тотонаків – яке було обернене у рабство Монтесумою. Місцевий правитель-касик гірко жалівся на Монтесуму та дав Кортесу у поміч декілька сотень своїх солдат. У наступне тотонакське місто на півночі, вслід за Кортесом прибули п’ять мексиканських збирачів податків. Він наказав захопити їх, після чого таємно відпустив 2-х, даючи їм завдання передати Монтесумі, що він залишається йому вірним. Це було першим проявом тієї двоякої підлої політики Кортеса по відношенню до індіанців. Монтесума повірив Кортесу, і направив йому ще більші дари. Можна сказати, що Кортес фактично без боїв пройшов усе мексиканське нагір’я, лише завдяки своїй умілій грі на протиріччях тубільців. Також Кортес здійснював обряди хрещення індіанців, знищував ідоли та храми.
Повернувшись у Веракрус, Кортес почав підготовку до воєнного походу на Мехіко. Більшу частину добутого золота іспанці відправили у Іспанію під виглядом п’ятини, щоб сильно перебільшити розміри здобичі. У середині серпня 1519 року іспанці рушили у похід. Кортес мав у розпорядженні 500 піхотинців, 16 лицарів й близько 13 тис. тотонакських воїнів. Сильного союзника конкістадори знайшли в Тласкалі, незалежному гірському князівстві, що вело війни з Ацтекською конфедерацією. У знак союзу, вождь Таласкали подарував Кортесу свою дочку Шикотенкатль. Під ім'ям Луїса де Тласкала вона супроводжувала армію у всіх походах. Армія Кортеса поповнилася приблизно 3000 тласкаланцями. Тласкала стала головною опорою іспанського панування в Мексиці, і її народ аж до скинення іспанського колоніального режиму не платив податків. Отримавши серйозну підмогу, Кортес продовжив похід на захід – його шлях лежав до міста Чолула, древнього священного міста індіанців. По невідомим до сьогодні причинам, Кортес вчинив страшну різанину у місті, і частково спалив його, попередньо повністю його пограбувавши. Після цього армія іспанців була всього у 80-ти кілометрах від столиці ацтеків. Кортес ніяк не міг зрозуміти, чому такий могутній правитель, як Монтесума у розпорядженні якого буди десятитисячні армії ніяк не пробував зупинити його просування до столиці. Кортес ніяк не міг повірити у щирість дружніх намірів імператора. Кожну мить він чекав удару у спину, заставляв свої воїнів спати зі зброєю в руках. Але проходили дні, до столиці залишалось зовсім недалеко, а навколо все залишалось спокійним. В останній момент, занепокоєні трагічними подіями у Чолулі, вожді ацтеків знову зібрались на зібрання, але все таки не змінили свого рішення. Шлях на Теночтітлан був відкритий. 7 листопада 1519 року іспанці вступили у передмістя. Зустріч перевершила всі сподівання іспанців. Їх розмістили у розкішних палацах, оточених прекрасними садами. На наступний день вся армія вже була на ногах. У всіх був піднесений настрій. Наступили вирішальні хвилини. Попереду вже було видно величезне місто. Берналь дель Кастильйо згадує, що конкістадори йшли по дамбі шириною у 8 кроків, і вона була повною людей. «Ми не вірили своїм очам, з одної сторони – величезне місто на суші, з другої – на озері, перед нами стоїть величезне місто Мехіко, а нас – лише 400 солдат!». назустріч іспанцям вийшла пишна процесія. Побачивши чужоземців, Монтесума вийшов до них назустріч. Кортес зняв капелюха та підійшов до імператора. Сталася нечувана раніше історична подія – зустрілися два історичні персонажі, які належали до абсолютно різних історичних епох. Зустріч Кортеса та Монтесуми виглядає настільки нечуваною, якою, наприклад, буда б зустріч Гільгамеша з Іваном Грозним чи Тутанхамона та Карла XII. Після зустрічі двох вождів, іспанці були розміщені у величезному будинку. За однією з замурованих дверей іспанці знайшли значний скарб з золота та дорогоцінних каменів.
Переночувавши у передмісті іспанці 8 листопада 1519 року ввійшли у місто. Попереду рухалися кавалеристи на чолі з Кортесом. За ними йшла іспанська піхота, що нараховувала всього триста п'ятдесят чоловік. Потім носії несли гармати, боєприпаси й інший вантаж. Позаду йшли тлаcкаланські воїни. Їх було біля шести тисяч п'ятисот чоловік.
При прибутті у столицю, розпочалися візити Кортеса до Монтесуми. Він почав наполягати на переході у католицьку віру. Кортес прекрасно розумів, що повернути на сторону християнства цих тубільців означало виграти війну без єдиного пострілу. Як би там не було, але у той самий день іспанці взяли у полон Монтесуму, і Кортес фактично став керувати країною. Почався грабунок столиці. Всі шедеври ювелірного мистецтва переплавлялись на зливки металу. А тим часом з Куби була відправлена ескадра для арешту Кортеса, але використавши хитрощі та вмілу тактику вмілий конкістадор частково розбив військо супротивника, а частково переманив на свою сторону.
В той час, коли серед іспанців йшла міжусобна боротьба, майже вся Мексика піднялася на повстання проти іспанців. Кортес вимагав від Монтесуми, щоб той вийшов на дах свого дому та дав змогу іспанцям вийти з міста. Мексиканці відповіли на це градом зі стріл та каменів. Верховний вождь ацтеків був смертельно поранений на помер через деякий час. Кожного дня сили ворогів збільшувались, а іспанців зменшувались. Тоді іспанці вирішили в нічний час втікти з міста. Тяжким був відступ іспанців у союзну Тласкалу. Близько тисячі чоловік загинуло при втечі. Крім того, була втрачена майже вся артилерія та коні. Однак уцілілі знайшли притулок у Тласкалі, що здавна була заклятим ворогом ацтеків. Граючи на цих протиріччях, конкістадори поступово скорили племена, що жили між долиною Анахуак і Мексиканською затокою, а потім і селища, розташовані в самій долині. Ізолювавши в такий спосіб Теночтітлан, вони при сприянні союзних індійських племен, незважаючи на розпачливий опір захисників столиці на чолі з юним Куаутемоком (племінником Монтесуми), у серпні 1521 р. захопили місто, майже повністю зруйнованим у ході кровопролитних боїв. Руїни його були віддані вогню.
До кінця 20-х років XVI в. іспанці захопили велику територію, що простирається від Мексиканської затоки до Тихого океану, а також більшу частину Центральної Америки. Надалі колонізатори продовжували своє просування на південь (Юкатан) і на північ (аж до басейну рік Колорадо й Ріо-Гранде-дель-Норте, Техаса й Каліфорнії). Після вторгнення в Мексику й Центральну Америку загони конкістадорів проникли на Південноамериканський материк. З 1530 р. португальці приступили до більш-менш планомірної колонізації Бразилії, звідки стали вивозити коштовну породу дерева «пау-бразіл» (від якого пішла назва країни). У першій половині 30-х років XVI в. іспанці, очолювані Франциско Пісарро й Дієго де Альмагро, скорили Перу, зруйнувавши цивілізацію інків. Початком завоювання їх держави стало криваве побоїще в місті Кахамарка 16 листопада 1532 р.
У той день у Кахамарку за запрошенням Пісарро прибув вождь інків Атауальпа в супроводі пишної свити. При зустрічі, відповідно до заздалегідь розробленого плану, чернець Вісенте де Вальверде зачитав інкському правителеві по-іспанськи текст «Рекерим’єнто» — документа, що містив перелік стандартних вимог, які в процесі конкісти незмінно пред'являлися індіанцям. Заявивши, що Пісарро діє з доручення короля Іспанії, що отримали землі інків у дарунок від папи римського, Вальверде запропонував Атауальпі прийняти християнство й визнати себе васалом імператора Карла V. Коли до здивованого Інки дійшов зміст вислуханої їм промови незрозумілою мовою, він рішуче відкинув домагання прибульців, а Євангеліє, протягнене йому ченцем на підтвердження своїх слів, кинув на землю. По сигналу Вальверде солдати, що були присутні при описаній сцені, напали на нічого не підозрюючих індіанців, і, відкривши по них вогонь, перебили сотні беззбройних людей. Сам Атауальпа потрапив у полон. За його звільнення Пісарро зажадав величезний викуп. Протягом декількох місяців інки зібрали потрібну іспанцям кількість золота й срібла. Доставленим золотом наповнили цілу кімнату, а дві інших — сріблом. Але це не врятувало нещасного Інку, якого незабаром передали суду за обвинуваченням в «заколоті» проти іспанського монарха й задушили. Полон і загибель верховного правителя зробили деморалізуючий вплив на його підданих. До того ж вони були поглинені внутрішніми проблемами: з великою жорстокістю тривала міжусобна війна прихильників Уаскара й Атауальпи. Віддавши перевагу «законній» династії, Пісарро заручався підтримкою її прихильників і через рік після трагічних подій у Кахамарці вступив у столицю Куско. Слідом за тим послані їм загони підкорили північні області інкської держави (Кіто).
Рухаючись із Перу на південь, завойовники під керівництвом Альмагро вторглись в 1535-1537 р. у межі країни, названої ними Чилі. Однак, натрапивши на завзятий опір відважних мапуче (яких іспанці стали називати арауканами) і не виявивши очікуваних дорогоцінних металів і інших скарбів, конкістадори повернулися в Куско. Там Альмагро намагався заперечувати права, надані королем Пісарро, але в боротьбі з останнім зазнав поразки й був страчений. У цей же час Педро де Мендоса приступив до колонізації Ріо-де-ла-плати. В 1536 р. він заснував на західному березі затоки поселення Пуерто-де-Санта Марія-де-Буенос-Айрес (Порт Богоматері добрих вітрів). Але Буенос-Айрес і інші опорні пункти іспанців на Атлантичному узбережжі й в усті Парани й Уругваю постійно піддавалися нападам з боку войовничих індійських племен. Тому центр іспанських володінь у цьому районі незабаром перемістився вглиб континенту, на північ. З початку 40-х років плацдармом для подальшого захоплення й закріплення земель у басейні Ріо-де-ла-плати став Асунсьйон, закладений в 1537 р. Однак через відсутність там значних природних багатств і значних резервів робочої сили, а також внаслідок географічного положення цього району конкістадори не були економічно зацікавлені в його освоєнні. У результаті туди приїжджало мало іспанців, та й ті звичайно не привозили своїх родин. В 1617 р. відбувся розділ великої «провінції Ріо-де-ла-плати». Її південна частина зберегла колишнє найменування. Землі ж, розташовані до півночі від місця впадіння Парагваю в Парану, і область Гуайра виділилися в самостійну «провінцію Гуайра», а незабаром стали йменуватися «провінцією Парагвай». Численні загони європейських завойовників кинулися також у північну частину Південної Америки, де по їхніх уявленнях перебувала легендарна країна Ельдорадо. У фінансуванні цих експедицій брали участь німецькі банкіри Вельзери, що одержали від свого боржника імператора Карла право на колонізацію південного узбережжя Карибського моря. Частина його між півостровами Парія й Гуахіра йменувалася Венесуелою («маленькою Венецією»). У пошуках Ельдорадо іспанські експедиції й загони німецьких найманців проникнули в 30-х роках XVI в. у долини рік Оріноко й Магдалени. В 1538 р. вони вийшли на плоскогір'я Кундинамарки, біля Боготи. Після анулювання в 1545 р. прав Вельзерів іспанська колонізація Карибського узбережжя значно активізувалася. На початку 40-х років Франсиско де Орельяна досяг р. Амазонки й спустився по її руслі до Атлантичного океану. Майже одночасно іспанці почали новий похід у Чилі, але до початку 50-х років змогли зайняти лише північну й центральну частини країни. У долині р. Мапочо вони заснували місто Сантьяго, на березі затоки Кокимбо-Ла-Серену, а їх головним опорним пунктом при завоюванні території південніше р. Біо-Біо став Консепсьон, побудований у її гирлі. Проникнення іспанських і португальських конкістадорів у внутрішні області Америки тривало й у другій половині XVI в., а колонізація деяких районів (наприклад, південного Чилі й північної Мексики) затяглася на більш тривалий період. Поразка, понесена індійськими народами при зіткненні з європейськими завойовниками, пояснювалося багатьма причинами. Головна з них — відсутність єдності серед індіанців. Підвладні ацтекам, майя, інкам племена в критичний момент не тільки не прийшли їм на поміч але скористалися ситуацією, щоб звести давня стосунки зі своїми поневолювачами. Однак, виявившись знаряддям у руках конкістадорів, вони разом з тим раніше або пізніше самі ставали їхніми жертвами. Істотним фактором, що сприяв успіху конкісти, з'явилася військово-технічна перевага іспанців і португальців. Чимале значення мало наявність гострих суспільних протиріч у державних утвореннях американських індіанців, де процес соціальної диференціації вже встиг зайти досить далеко.
продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 3. Характер діяльності іспанських конкістадорів у Новому світі
Отож, у попередніх двох розділах автор розглянув у хронологічній послідовності діяльність іспанських завойовників у Новому Світі. Тепер, у останньому розділі, автор зробить спробу описати характер діяльності конкістадорів, схарактеризувати воєнний, політичний, релігійний аспекти іспанських завоювань.
На думку автора, перш за все потрібно вияснити, які ж були основні моральні та духовні принципи, якими керувались конкістадори у ході своїх завоювань. Хотілося б сказати, що небагато знайдеться таких сторінок в історії людства, які б не оцінювались настільки діаметрально протилежними оцінками, як іспанське завоювання Нового світу. Ось уже 500 років особистості та діяння конкістадорів в цілому оцінюються з двох полярно протилежних точок зору – від нестримного вихвалення до повного засудження. І звичайно, кожна з цих сторін має свої аргументи, тому потрібно коротко їх викласти та схарактеризувати.
Так звана «рожева» легенда про конкістадорів закріпилась перш за все у Іспанії, що, звичайно, є зрозумілим. Завойовники діяли у ім’я держави, тому оцінка іспанського завоювання Нового світу – це оцінка історичної ролі Іспанії. Основним аргументом захисників даної теорії є те, що завоювання Іспанії було історичною закономірністю, і заперечити, тут, в принципі, нічого. Захисники конкісти представляють її переважно у світлі того, що даний процес став початком того, що на сьогоднішній день називається глобалізацією, апелюючи до того, що після приходу іспанських завойовників виникли нові міста, етноси та культури. Але в той же час неможливо відкинути питання, а чи треба було американським корінним народам втягуватись у орбіту європейської цивілізації? Чи хотіли вони брати участь у створенні нових етносів, цивілізацій, культур? Так по якому праву вершився історичний прогрес? Яка є його ціна?
А ціна ж виявилась дуже великою. У ході іспанських завоювань, під час війн, від занесених ними хвороб, від рабської праці загинули мільйони індіанців, а цінність знищених культурних цінностей не піддається ніякому обчисленню та виміру. Саме тому, у країнах Латинської Америки склалася так звана «чорна» легенда, що стосується іспанських завойовників. Як уже було сказано, іспанські завойовники знищили традиційні процвітаючі цивілізації Нового світу, здійснили насильницьке насадження католицької віри і т.д. Крім того, противники конкісти палко апелюють до того, що більшість керівників конкістадорів були неграмотними, далекими людьми, які жадали поживи, і не зупинялись ні перед чим, йдучи до своєї мети – нагромадження якомога більших багатств та зосередження у своїх руках більшої влади. Людське суспільство, знищене європейцями на Карибах та на континенті, було у всіх моральних відносинах вище їх власного. Жителі Великих Антілл досягли високого рівня в регулюванні своїх відносин із природним світом. Вони навчилися одержувати від природи, усе, що їм було потрібно, не виснажуючи, а культивуючи й перетворюючи її. У них були величезні акваферми, у кожній з яких вони вирощували до тисячі великих морських черепах (еквівалент 100 голів великої рогатої худоби). Їхнє сільське господарство перевершувало рівень європейського й було засновано на трирівневій системі посадок, що використовує сполучення різних типів рослин для створення сприятливого ґрунтово-кліматичного режиму. Їхні житла були б предметом заздрості європейських мас.
Варто сказати, що нам, людям, які живуть у ХХІ столітті, з дитинства призвичаївшись ходити по музеях та споглядати реліквії різноманітних культур, важко уявити щось зовсім інше. І нам важко уявити, що сама ідея цінності культур зародилась лише у XIX столітті.
Тому, чи є можливим вимагати від іспанця XV-XVI століття, який тільки – тільки висунув голову із середньовіччя, щоб він прийшов у естетичний захват від індіанських пірамід та золотих ідолів та навішав на них таблички з написом «охороняється державою»? конкістадори просто буди не в змозі оцінити чи зрозуміти мистецтво корінних індіанців. Крім того, будучи ярими католиками, вони сприймали це мистецтво як явище, повністю відмінне від християнського. А конкістадори, бачачи свою місію у поширенні християнства, знищували все що йому протиставлялося. Тому, можна адекватно оцінити жорстокості конкістадорів у Новому світі. Вони були породженням свого часу, епохи фанатичної релігійності та жадоби до наживи.
Як «рожева», так і «чорна» легенди грішать тим, що схильні зображувати конкістадорів на один лад – або всі як на підбір «лицарі», або всі зграя вовків. Але потрібно сказати, що завойовники Америки були перш за все особистостями, кожен мав неповторний склад характеру та діяв по-своєму. Тому потрібно сказати декілька слів про національний характер, як один з факторів, які мали вплив на особливість їх діяльності у Новому світі. Національний характер є породженням простору та часу. Простір Іспанії та Португалії – це Іберійський півострів, який був фактично відособлений від Європи, був кордоном відомого світу. Життя на краю ойкумени, безумовно мали вплив на розвиток свідомості конкістадорів, пошуки чогось нового стали однією з найважливіших рис їх характеру. Щодо фактору часу, то ці іспанські ідальго вели столітні війни з маврами в ім’я короля та християнської віри, коли ж останній оплот маврів було взято, то тисячі професійних вояків залишились не у справ. Коли ж у 1492 році Колумб відкрив Америку, звичайно іспанці вирушили за океан у пошуках щастя. Тому можна сказати, що історичні умови, простір справили серйозний вплив на формування духовного образу конкістадора. Але далеко не все у духовному образі конкістадора можна пояснити особливостями національного характеру та впливом чисто історичного характеру. Потрібно виділити ще одну, найважливішу сторону образу конкістадора – це релігійна культура, а як раз вона у більшій мірі і керувала діяннями конкістадорів. Поряд із жадобою до золота своїм головним завданням конкістадори вбачали у навернені у католицьку віру невірних індіанців. Перехід індіанського населення в католицьку віру, його прилучення до іспанського способу життя (іспанізація) представлялися учасникам конкісти як одне із чудес, посланих всевишнім як нагорода Іспанії і її монархам за їхню відданість інтересам папського престолу й церкви. Такої ж думки дотримуються й нинішні церковні автори. Що ж «чудесного» було в переході індійського населення в католицизм? По-перше, стверджують хроністи, разюча швидкість, з якою він відбувався: жменька місіонерів навернула в християнство багатомільйонну масу індіанців за кілька років! По-друге, неймовірна легкість, з якою індіанці відрікалися від своїх «язичницьких» вірувань і переходили в католицьку віру. По-третє, їхня разюча відданість новій вірі, яку не могли похитнути ні звірства колонізаторів, ні масова смертність індіанців від епідемій, завезених у колонії завойовниками, ні нещадна експлуатація місцевого населення іспанцями, ні скандальне поводження церковників, що спростовувало їх власні піднесені проповіді. Дійсно, було чому дивуватися й захоплюватися сучасникам, тим більше якщо зрівняти ці грандіозні успіхи на місіонерській ниві в Новому Світлі із труднощами по зверненню до католицтва іудеїв і маврів в Іспанії або з незначними результатами тих же місіонерів у Китаї й інших азіатських і африканських країнах.У розглянутий період прилучення аборигенів до європейської культури й католицької релігії відбувалося стихійно, отримуючи більш-менш чіткі контури шляхом проб і помилок учасників міжцивілізаційної взаємодії. Потрібно коротко описати, як проходив сам процес навернення у християнство. Важливе місце в діяльності місіонерів займало знищення язичеських "ідолів", як вони називали скульптурні зображення індіанських божеств, а також спалення індійських рукописів, руйнування храмів і будь-яких інших предметів культу. Єпископ Мексики Сумаррага повідомляв в 1531 р., що в його єпархії іспанцями було знищено 500 індійських храмів і 20 тис. ідолів. Як правило, такого роду операції підготовлялися заздалегідь. У певне місце збирали "ідолів" і інші предмети культу. Туди ж зганяли індійське населення. Місіонери, одягнені у священникові одяги, з великими хрестами в руках з'являлися в супроводі іспанської влади й солдатів. Після врочистого богослужіння й відповідної проповіді іспанці, керовані місіонерами, приймалися знищувати ідолів, руйнувати храми. Ці операції повинні були довести індіанцям безсилля їхніх божеств й могутність християнського бога.
Відповідь на питання, чому індіанці так швидко відмовлялись від старих культів, можна знайти у наступному. Як уже було сказано вище, у індіанців існував міф, що блідолиці довгобороді боги покинули їх землю та переправились через море. Тому іспанців сприйняли за богів, або ж за їх посланців. Крім того, індіанці задовго до приходу іспанців вже поклонялись хресту, тому нововведення нової релігії не мало суттєвого спротиву.
Зацікавленість колоністів у плодах праці індіанців привела до того, що результати "іспанізації" чітко стали проявлятися в соціально-економічній сфері. У той же час, у даній області явно простежувався й індіанський вплив на матеріальну культуру й, відповідно, на побут іспанських першопоселенців. Культурний розрив між представниками Старого й Нового Світла переборювався по обидва боки, а не тільки з боку аборигенів, як припускала метрополія. Компроміс був досягнутий і в питаннях управління. Корінне населення зберегло інститут громади, завдяки якому відтворювало багато традицій в умовах іноземного панування. Язичницький світ як би відкуповувався від завойовників, виплачуючи трибуто й виконуючи різні повинності на користь іспанців. Досвід першого років поширення католицизму показав, що індіанці формально приймали хрещення, зберігаючи при цьому колишній спосіб життя, звичаї й обряди. Больших успіхів у справі євангелізації місіонери могли домогтися лише за умови створення редукцій, у яких взаємодія аборигенів з їхніми духовними наставниками повинна була стати більш тісною.Також автор хотів би звернути увагу на таку суттєву та цікаву рису конкісти, як легалізм, тобто прямо таки незрозуміла для того часу тривога корони за свою законність у Новому світі. Здається, ні одна імперія настільки не комплексувала з приводу своїх прав на колоніальні володіння. Так, католицькі королі продали у рабство індіанців, яких привіз Колумб зі своєї першої подорожі, але буквально на наступний день засумнівались, чи правильно вони поступили, і адресували свої сумніви багато чисельним теологам та юристам. Ті порадились та дали відповідь: ні, недобре ви вчинили, Ваша Величність, після чого індіанці були викуплені з рабства та за рахунок королівського двору відправлені назад, додому. Прагнення до законності дуже часто доходило до абсурду. Коли Мексика уже 15 років була під владою іспанців, віце-король Антоніо де Мендоса знову зібрав усіх касиків і ще раз попросив їх визнати себе васалами Карла V. Але і це ще не все. У 1605 році іспанська колоніальна влада розшукала нащадків імператора ацтеків Монтесуми, запропонувала їм відмовитись від притягань на Мексику, за що їм пропонувалась пожиттєва рента. Ці гроші справно виплачувались аж до 1820 року, коли Мексика стала незалежною. Як ми бачимо, іноді бумагомарання доходило до абсурдних масштабів, і це показує нам ще одну сторону характеру діяльності іспанців – це прагнення до легалізму. Трохи більше уваги хотілося б приділити воєнному аспекту конкісти, адже її характер був перш за все завойовницьким. Один з най живучіших міфів у інтерпретації конкісти – перевага конкістадорів у озброєнні. Картина складається така: індіанці побачивши коней, падають ниць на землю, почувши грім від пострілів у паніці розбігаються куди очі бачать. Уся конкіста перетворюється на якесь побиття немовлят. Тому потрібно хоча б у загальних рисах розібратися у воєнних перевагах іспанців.Перш за все потрібно сказати про коней. Конкістадор Варгас Мачука називає коней головною зброєю конкістадорів. Збереглося багато свідчень, за якими індіанці, побачивши коней, завмирали, і падали на землю з неймовірним страхом. Але досить швидко індіанці зрозуміли, що вершник та кінь – це дві різні істоти, але зберегли страх та благоговіння перед цими істотами. Але й це продовжувалось недовго. Після більш детального ознайомлення з невідомою істотою, індіанці дійшли висновків, що вони були простими живими істотами, яких можна поранити та вбити, тому під час багато чисельних битв індіанці вправною рукою цілились в голову коням. Іншим видом «живої зброї» іспанців були собаки. З багаточисельних гравюр ми бачимо, як іспанці травили собак на індіанців. Собаки винюхували засади, переслідували тубільців. Тепер порівняємо холодну зброю іспанців та індіанців. Кінь та меч – два головних види зброї іспанців. У індіанців не було зброї такої гостроти та міцності. Він легко проштрикав накидки індіанців із вовни, крім того був на порядок довший. По мірі того, як відходили у минуле рицарські обладунки, а все більшого поширення набувала вогнепальна зброя, важкий меч став зменшуватись. Конкістадори використовували меч завдовжки трохи більше метра та вагою близько кілограма. Після меча основним видом зброї конкістадора був спис. А точніше сказати, він був основним, тому що він брався за меч лише в тому випадку, коли ламався спис. Крім того, у ходу у конкістадорів були арбалети. Індіанці досить презирливо ставились до цього виду зброї, тому що поки з арбалету робився постріл, до зі звичайного луку можна було вистрілити разів зо 10. Тепер розглянемо, якими видами зброї користувались індіанці. Списи були вище людського зросту. Наконечник робився з обсидіану або міді. Дротик був коротший й легший за списа, наконечник виготовлявся із кременя або обсидіану. Лук. Тятива робилася із сухожиль тварин. Лук вважався «низькою» зброєю диких мисливських племен. Цей момент знайшов відбиття в рукописах, у яких з луком зображувалися варварські племена або персонажі з ранньої ацтекської історії. Палаш. Найпоширеніший вид зброї. Дерев'яна пластина, товщиною біля трьох пальців, у верхній частині мала пази в які вставлялися обсидіанові леза («цементувалися» сполукою з особливого кореня й блакитної глини, змішаних із кров'ю кажана або клеєм з калу черепах). Були також дворучні варіанти цієї зброї. Щит. Щит був плоским, круглої або овальної форми й робився з бамбука, очерету або вогнестійкого дерева, підбивався бавовною, а зовні міг покриватися шкірою, черепаховим панциром, прикрашатися мозаїкою з каменів або пір'я, а також золотими, мідними або срібними деталями. За повідомленнями іспанців деякі щити були настільки міцні, що їх неможливо було пробити пострілом з арбалета, не говорячи вже про індійські стріли. Але основну перевагу іспанці здобули за допомогою вогнепальної зброї.Ось чого-чого, а з цим видом зброї індіанці ніяк не могли справитись.
Наступає момент істини – момент вирішення, хто ж переможе у бою. Забудемо про «психологічні ефекти» — індіанці вже навчились вбивати коней, вправно відскакувати від іспанських куль. Армії зближуються. Індіанці, як у них прийнято, стараються залякати противника криками. Закони Індій забороняли конкістадорам починати бій першими. Лише коли капеллан тричі прочитав рекарим’єнто, до сих пір безмовне військо іспанців вибухає військовим кличем. В чому ж секрет перемог іспанських загонів? Вони майже завжди були менш чисельними, тай хоробрості їм було не займати. На думку автора, головна причина успіху іспанців – це залізна дисципліна. Передбачалась смертна кара тим, хто тікав з поля бою, або ж кидався у атаку без сигналу. Зовсім інша ситуація була у індіанському війську. Головнокомандувач давав сигнал, а далі всі снопом кидалися в атаку, і кожен бився за що хотів і як хотів. Крім того, індіанці майже не мали ніяких понять з тактики, їхні бої проходили примітивно стіна на стіну. Використовуючи ці фактори, а також міфологічно-релігійне мислення індіанців, іспанці і досягали феноменальних перемог.
Висновки
Отож, можна зробити деякі висновки з написаного. Границі іспанської колоніальної імперії розширилися вже до Перу й Чилі, однак значну частину внутрішньої території Південної Америки ще тільки потрібно було досліджувати й скорити. Однак з убивством Пісарро в 1541 році час конкістадорів закінчувалося. Період відкриттів і завоювань, відомий за назвою конкісти, був відносно недовгий. Усього за піввіку був відкритий Новий Світ, величезний, що охоплює два континенти. При цьому більшість людей, особисті якості яких зробили можливими настільки надзвичайні досягнення, аж ніяк не належали до породи будівників імперій. Навіть роль дослідника випадала тій або іншій людині досить випадково. Основним же заняттям цих людей завжди була війна; і успіх не рятував їх від цієї звички — більшість їх померло насильницькою смертю в боротьбі за владу, що незмінно випливала за кожним новим завоюванням. Завдання консолідації завойованих ними земель було вже справою інших людей.
Іспанське завоювання Нового світу було викликане об’єктивними факторами та подіями, такими як науково-технічний прогрес (удосконалення карт, винайдення астролябії, каравели і т.д.), географічним положенням Іспанської держави, економічним та соціально-політичним розвитком. Іспанці завершили столітні війни проти маврів, звільнивши від них свою країну. Тисячі бравих вояків, які тільки те й вміли, що тримати меч у руках, завершились поза справами, а тому відкриття нових обширних земель було ніби ковтком свіжого повітря для них. Тисячі кабальєро вирушили за океан підкоряти нові землі в ім’я Христа та корони, підштовхувані нестримною жадобою золота та влади. Араби здійснили дійсно царський подарунок Європі, закривши відомі торговельні шляхи. Христофор Колумб здійснив поворотну подорож, «офіціально» відкривши Америку. Ця подорож ознаменувала початок нової епохи – епохи колоніального поділу світу.
Дякуючи свідченням багатьох хроністів, які старались робити деякі записи про свої подорожі, ми маємо уявлення, як здійснювалось першоознайомлення із Новим Світом, ми маємо дані про керівників перших походів углиб континенту. На основі цих документів можна сказати, що перші експедиції іспанців відбувались з перемінним успіхом. Досить часто вони зустрічали шалений опір тубільців, іноді ж зустрічались з почестями та обожненням. Франциско Кордова, Хуан Грихальва були керівниками перших значних експедицій углиб континенту. Саме вони поклали початок феноменальній, нечуваній досі події у історії людства – зустрічі двох діаметрально протилежних світів, як за духовною, так і матеріальною культурою. Відбулось жорстке, безкомпромісне зіткнення, яке завершилось фактично повним крахом могутніх імперій ацтеків та інків. Завдяки діяльності таких талановитих авантюристів, як Пісарро та Кортес, були скорені могутні держави, і це при тому, що іспанці мали набагато менше вояків. Завдяки умілому використанню хитрої дипломатії, фанатичної релігійності, воєнної тактики було нівельовано чисельну перевагу індіанців Нового Світу. Ще більше індіанців загинуло від хвороб, завезених європейцями. Іспанці з вишуканою жорстокістю знищували все, що було на їхньому шляху. Не дійшли до нас, на жаль, безцінні витвори індіанського мистецтва, які були цинічно переплавлені на зливки, для зручності при транспортуванні.
І всі ці жахи контрастували з абсурдним прагненням іспанців до легалізму, до законності їх притягань на нові землі. Було переписано сотні листків паперу на різноманітні акти дозволи, і т.д. Це була одна з найколоритніших сторін конкісти.
Чи можна звинувачувати іспанців у вчинених злодіяннях? Так, були знищені процвітаючі культури, у гонитві за золотом були знищені безцінні витвори мистецтва. Але ж слід зважати, що описувані події мали місце у XVI столітті, столітті, яке закривало середньовіччя та відкривало нову епоху. Теорія цінності націй виникла лише у XIX столітті, тому що ж можна говорити про першу половину XVI?? Іспанські конкістадори були дітищем свого часу, з усіма притаманними йому рисами – релігійною фанатичністю, та жадобою до багатства. Конкіста, як люба історична подія, була сполученням часто протилежних явищ. У масовій думці досить часто ігнорується важлива її риса – колонізаторська. Двоякий характер іспанського завоювання Америки був відображений і у офіційному формулюванні, що відображало головні завдання експедиції – завоювати та заселити. Ця формула, по суті, показує нам відношення до Нового Світу – непізнаному, ворожому. В принципі, так воно і відбувалось – іспанці досить вдало реалізували поставлені завдання. Корінне населення було винищено, новий материк було заселено та колонізовано.
Також слід відмітити релігійний аспект конкісти. Разом з ватагами воїнів на нові землі прибули і служителі культу. Як не дивно, священникам досить швидко вдалось навернути у католицьку віру те населення, що залишилось живим. Це пояснюється головним чином тим, що і індіанців досить давно зформувався культ хреста, тому перехід до нової віри переходив так швидко. У міру того як географічні відкриття й конкіста охоплювали усе більше широкі простори, і в Америці й в Іспанії розпалювалася запекла полеміка між трьома основними напрямками, що відбивали інтереси основних конфліктувавших між собою соціальних партій: монархія й Ватикан (також мали протиріччя між собою); нові феодали-конкістадори; впливова група діячів культури, правознавців, чернецтва, яке було під впливом реформаційних настроїв. Боротьба йшла навколо спірних питань правових відносин християнського світу з «варварами» і торкалась таких найгостріших тем, як законність або незаконність війни з метою християнізації, методи християнізації, законність або незаконність поневолення індіанців і т.д. Як ми знаємо, світ уже вийшов з темних віків релігійного фанатизму, що супроводжувався інквізицією, тому поширення християнства проходило здебільшого мирними шляхами.
Усі ці особливості і склали у собі такий феноменальний період історії людства – період зіткнення двох цивілізацій, прийшлої та корінної. Конкіста і до сьогоднішнього дня описується з деяким романтичним відтінком, яскраво зображаючи ті колоритні події, які мали місце в той час. Як би там не було, а конкіста – це складна історична подія, які ще більше закріпила відхід усього старого, та відкрила двері новій епосі – Нового часу.
Джерела та література
1. Бартоломе де Лас Касас.К истории завоевания Америки. – М., 1966.
2. Берналь Диас дель Кастильо. Правдивая история завоевания Новой Испании. – М., 1988.
3. Ланда Диего де.Сообщение о делах в Юкатане. М. — Л., 1955
Загальні праці та монографії
4. Альперович М.С. Рождение Мексиканского государства – М., 1979
5. Альперович М.С. Слезкин Л.Ю. История Латинской Америки. – М., 1991.
6. Альперович М.С., Слезкин Л.Ю. История Латинской Америки (с древнейших времен до начала XX в.). – М., 1981.
7. продолжение
--PAGE_BREAK--