Виникнення Афінської держави

Київський національний університет внутрішніх справ України
РЕФЕРАТ

на тему:
“Виникнення Афінської держави.Основні риси права.”
Виконала: студентка I курсу

групи №106

Ткаченко О.

Керівник:Цапко О.М.- доцент кафедри загальноюридичних наук
Київ 2006
ПЛАН:

Винекнення Афінської держави

Джерела права Древніх Афін

Реформи Солона

ТираніяПісістрата

Реформи Клісфена

Висновок

Використана література

1.Вступ

Перші державні утворення на території Греції з’явилися у ІІ тис. до н.е. Раніше класове суспільство і держава склались на Криті і в південній частині Балканської Греції. З XІІ ст. до н.е. на південь з півночі Греції стали проникати племена дорійців, що знаходились на рівні первіснообщинного ладу. У результаті цього на всій території Греції знову встановлюються первіснообщинні відносини, після розкладу яких в історії Греції розпочинається новий етап: формування і розквіт полісів, рабовласницьких відносин класичного типу.
Полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на три періоди:
1. Гомерівський період (XІ–ІX ст. до н.е.) – характеризується пануванням родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного періоду.
2. Архаїчний період (VІІІ – VІ ст. до н.е.) – відбувається формування класового суспільства і держави у формі полісів.
3. Класичний період (V – ІV ст. до н.е.) – характеризується розквітом давньогрецького рабовласницького суспільства, полісного ладу.
Гомерівська Греція описана відомим поетом в “Іліаді” та “Одіссеї”. Населення проживало сільськими общинами, що займали невелику територію і були майже ізольовані від сусідських общин. Політичним та економічним центром общини було поселення, що називалось містом. Основну масу населення міста складали землероби, скотарі, а також не чисельні ремісники і торгівці.
Земля була не племінною власністю і надавалась членам роду в користування за умови періодичного перерозподілу. Але вже в той час наділи багатих відрізнялись розмірами та якістю, а базилевси отримували, крім того, особливий наділ – “теменос”.
У гомерівський період держави ще не було. Це був період військової демократії. Управління суспільством здійснювалось за допомогою наступних органів. Постійно діючим органом влади була рада старійшин (буле). Вона формувалась не стільки за віковими ознаками, скільки за знатністю і багатством. Первісна демократія ще зберігалась, тому народні збори відігравали в суспільній організації значну роль. Очолював усю організацію базилевс, який виконував функції воєначальника, верховного судді і верховного жерця. Він фактично діяв разом з представниками родоплемінної знаті. Посада була виборною, але при її заміщенні стали віддавати перевагу сину померлого базилевса, і, таким чином, посада закріплювалась спадково в одній сім’ї.
Таким чином, гомерівська Греція була країною, роздробленою на багато самостійних округів, з яких пізніше виросли перші міста-держави або поліси.
На рубежі ІX – VІІІ ст. до н.е. в історичному розвитку Стародавньої Греції відбулися законні зміни: родовий лад перетворюється на рабовласницький. Йде процес розвитку приватної власності. Багато простих землеробів позбавляються своїх ділянок, які зосереджуються в руках родової знаті. Формується велике землеволодіння. Розвиток ремісничого виробництва і торгівлі ще більш прискорював процеси соціально-правової нерівності. Стародавні форми об’єднання родів – філи і фратрії – ще деякий час продовжують зберігати своє значення, але скоро поступаються місцем новим формам поділу, що базувались на майнових і територіальних ознаках. Так, на базі родових і сільських общин виникли нові соціально-політичні організації, що одержали назву полісів.



2.Виникнення Афінської держави

Територію Аттики (область Греції, де згодом виникла Афінська держава) населяло наприкінці IIтисячоріччя до н.е. чотири племена, кожне з яких мало свої народні збори, раду старійшин і виборного вождя — базилевса. Перехід до виробляючої економіки з індивідуалізацією праці привів до розділу общинної землі на ділянки зі спадкоємним сімейним володінням, до розвитку майнової диференціації і поступовому виділенню родової верхівки і зубожінню маси вільних общинників, багато які перетворювалися у фатів чи батраків, які за борги попадали в рабство. Ці процеси прискорювалися завдяки розвитку ремесла і торгівлі, чому сприяло приморське положення Афін. Багаті родини стали і першими власниками рабів, у яких перетворювали військовополонених.

До початку Iтисячоріччя до н.е. рабовласництво було розповсюдженим явищем, хоча експлуатація рабської праці ще не стала основою суспільного виробництва. Раби були зайняті головним чином у домашнім господарстві, ремеслі, рідше на польових роботах. Поряд з ними трудилися і їх хазяї, хоча раби виконували найбільш важкі роботи. Тільки згодом рабська праця стане переважати, а рабовласники, насамперед великі, перестануть брати участь у продуктивній праці.

Родоплемінна організація влади починає пристосовуватися до забезпечення інтересів не тільки її членів, але і верхівки, що багатіє, вільних, до експлуатації рабів. У народних зборах зростає вплив знатних пологів, з їхніх представників формується рада старійшин і обираються базилевси. Первісне суспільство перетворюється в політичне суспільство, часто називаєме військовою демократією. Але і воно, зберігаючи традиції родоплемінної організації влади, не булоздатне стримати розвинені всуспільстві антагонізми —між класами рабів, що складаються, і вільних, між рядовими общинниками і родоплемінною верхівкою. Важливу роль зіграли і зовнішні фактори його існування.

Географічні умови, що вимагали пристосування ведення господарства до умов навколишньої природного середовища, виснаження локальних природних ресурсів, що підсилилося з переходом до виробляючого економіці, розвиток обміну і зв'язана з ним інтенсифікація міжплемінних контактів і, як наслідок, ослаблення кровноспоріднених зв'язків, асиміляція пологів і племен, необхідність врегулювання й усунення виникаючих конфліктів, що вийшли за племінні рамки, стали передумовами для об'єднання племен Аттики під єдиною владою.

Наслідком цього й одночасно важливим етапом у тривалому процесі утворення держави в Афінах були реформи, що зв'язуються за традицією з ім'ям легендарного героя Тесея. Приписувані йому реформи — результат поступових змін, що відбувалися протягом ряду століть і завершилися до VIII в. до н.е.

Утворення Афінської держави почалося з проведення реформ, що належать легендарному Тесею (ХIII століття до н.е.). Однієї з таких реформ було об'єднання (синойкізм) племен, що населяли Аттику, у єдиний афінський народ. Для керівництва загальними справами нового об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходилисьу віданні окремих племен.
Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євпатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).
Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.
Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.
Процеси класоутворення та формування держави в Афінах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. По старій родоплемінній організації був нанесений перший удар. Афінський поліс стає територіальною формою політичної організації суспільства.Територіальна організація суспільства настійно вимагала однакового (незалежного від племінних розходжень) і, отже, централізованого керування суспільними справами, набагато більш активного регулювання соціальних відносин, що розвиваються. Раніше досить монолітне родоплемінне суспільство виявилося в складному становищі. Ще зберігалися міжродові і міжплемінні звади. Але уже виникали нові гострі конфлікти в зв'язку з майновою диференціацією, що підсилюється, в Аттиці. Ці конфлікти, що найбільше чітко проявилися в протиріччях, що поглиблюються, між вільними афінянами і різними групами неповноправно і залежного населення (фети, іноземці, раби і т.д.), створювали ґрунт для формування нових механізмів влади.

Виникла необхідність у політичній (державної) владі, що стоїть над суспільством і знатної стати, з одного боку, коштом угоди і примирення, з іншого боку — силою підпорядкування і поневолення.

Геомори і деміурги разом з торговцями і бідняками, що складали більшість вільних, поступово відсторонялися від безпосереднього активного керування суспільними справами. За ними збереглося лише право брати участь у народних зборах, роль якого в цей час значно упала. Разом з тим положення дрібних землевласників ставало усе більш важким. Вонибідували і змушені були закладати за борги землі. Поряд із заставою землі виникала і боргова кабала, за умовами якої несправний боржник міг бути проданий в рабство за кордон.













3. Джерела права Древніх Афін

Афінське право склалося в значній мірі на підставі традицій, правових звичаїв і тільки потім уже законодавства. Закони далеко не охоплювали всі області майнових і міжособистісних відносин. Тому спеціально передбачалося, що «питання, щодо яких немає законів, варто вирішувати по розуміннях найбільшої справедливості».

Найдавнішим джерелом афінського права був природний звичай. Звичаєве право вперше було записано в 621 р. до н.е. при архонті Драконте.

У V-VI ст. до н.е. закони стають головним джерелом права.

На початку VI ст. до н.е. і пізніше одним з основних джерел цивільного права було законодавство Солона. У V-IV ст. до н.е. усе більшого значення набуває закон, тобто постанова народних зборів.

Відомостей про найдавніші афінські закони не збереглося. Знаменитий судовий оратор IV ст. до н.е. Демосфен в одній з промов згадав про закони легендарного правителя Тесея, що нібито були вибиті на камені. Однак якщо якісь усні постанови в архаїчний і навіть ще додорійський період і існували, вони стосувалися тільки релігійних питань: свят, обрядів і т.п.

Першим історичним законодавцем Афін був тиран Драконт. Закони Драконта (близько 621 року до н.е.) були присвячені головним чином новій організації суду, покаранням за різні порушення священного і суспільного укладу; у соціально-правовому змісті вони прагнули стримати поширення майнової нерівності – і в цьому відношенні цілком походили на закони перших древньосхідних правителів.

Закони ці скасували будь-як привілеї, у тому числі родової знаті, у сфері кримінального покарання. Практично за будь-який злочин, за кожну зокрема крадіжку, навіть крадіжку овочів з городу, Драконт наказував страчувати смертю. Передбачалося покарання за убивство раба. Коли Драконта запитали, чому він за велику частину злочинів призначив страту, він, як говорять, відповідав, що дрібні злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих він не знайшов більшого»*. Тільки за зазіхання на недоторканість особи міг бути призначений штраф. Злочин був нанесенням образи не тільки самому потерпілому, але і всьому його роду – тому скарги в суд могли подавати як потерпілі, так і їх родичі.

Закони передбачали можливість примирення злочинця з рідними убитого чи з тим, кому був заподіяний збиток; з цієї можливості з'являється компенсація, установлювана за згодою сторін (в худобі чи в грошах), — дужесвоєрідний інститут додержавного афінського права.

По переказах, закони Драконта (за винятком тих, що були присвячені покаранням за убивства і тяжкі злочини) були скасовані Солоном на початку VI ст. до н.е., який сам, у свою чергу, склав нове велике законодавство, присвячене вже дуже багатьом питанням життя афінського суспільства.

Закони Солона (після 594 року до н.е.), очевидно, були записом не тільки звичайного права і релігійних постанов, але і перенесенням в Афіни деяких законів інших грецьких полісів і навіть Єгипту. Закони були вибиті на дерев'яних дошках (числом не менш 16-ти) і виставлені на загальний огляд. За вказівкою законодавця, дотримуватися їх афіняни повинні були не менше ста років (до IV ст. до н.е. принаймні поважне відношення до цих законів ще зберігалося).













4. Реформи Солона

“Найбільш розважливі люди в Афінах, бачачи, що

Солон, мабуть, єдина людина, за котрою немає ніякої провини, що не є

спільником багатих у їхніх злочинах і в той же час не пригноблений злиднями

як бідні, стали просити його взяти у свої руки державні справи і покласти

кінець розбратам… ”. Афіняни любили Солона і довіряли йому, “… прийняли

з задоволенням: багаті — як людину заможну, а бідні — як чесну...”.

Належачи до тієї групи землевласників, джерелом існування якої були

торгові операції, Солон не був зацікавлений у руйнуванні селянства, але, як

аристократ, він був не схильний позбавляти знать її першості в державі.

Тому він пішов на хитрість. Солон обіцяв “незаможним розподіл землі, а людям багатим — забезпечення боргових зобов'язань”. Але він і не подумав задовольнити вимоги народу, що бунтує, цілком. Народних вождів, що вимагають перерозподілу, він назвав “такими, що вийшли на грабіж” і говорив, що він не може “… рідних дати худим і шляхетним частку рівну мати”. Своїм завданням Солон бачив не задоволення вимог ворогуючих боків, а відновлення належного порядку в державі.

Солону доводилося лавірувати між обома боками. Сам він говорив, що

йому доводилося “вертітися немов вовку серед зграї псів”.

У першу чергу Солон зробив так звану сисахфію (буквально -

“струшування тягаря”). Признавалися недійсними всі процентні борги. Так

само стали вважатися незаконними захоплення селянської землі під виглядом

застави і скинулися заставні стовпи, що стояли на селянських ділянках. Всі

ті, хто потрапив у боргову кабалу були звільнені й одержали свої ділянки.

Відомо, що Солон навіть розшукував селян, що потрапили в рабство за

кордоном, і викуповував їх за державний рахунок. З цього моменту боргове

рабство в Афінах скасовувалося. Сисахфія була визнана Аристотелем найбільш демократичним заходом. Зміст її сам Солон пояснював так: “Буде тоді лише народ усього краще йти за вождями, коли не живе у вузді, не пригноблений вище сил”.

Зміни, зроблені Солоном, виявилися революційними. Селянська земля

фактично належала землевласникам — аристократам, а самі селяни позбавилися

свободи, так що Солон зламав сформовані соціальні відносини, після його

реформ уся структура афінського суспільства стала іншою.

Солон вжив заходів і в інтересах торгово-ремісничого населення.

Звільнення селян без грошей і інвентарю сприяло одержанню власниками

майстерень дешевих робочих рук. Великим морським крамарям було вигідно залучення в Афіни як можна більшого числа фахівців — ремісників через

величезний попит на афінський товар. У їх же інтересах особам, вигнаним із

рідних держав, дозволено було селитися в Афінах і одержувати громадянські

права. Крім того, особам, що вирішили назавжди зі своєю родиною

переселитися в Афіни для заняття ремеслом, також були надані громадянські

права. Звичайно, ці заходи викликали величезний приплив населення, і Афіни

швидко перетворилися в державу з добре розвинутими торговими і ремісничими прошарками, а також торговими відносинами.

Солон видав також закон, за яким батьки, що не навчили свого сина

ремеслу, не мали права вимагати його підтримки в старості. Ця міра також

повинна була збільшити число ремісників.

І, нарешті, заборона вивозу хліба з Афін, викликала падіння цін на

нього, що було, звичайно, дуже невигідно заможним селянам і аристократам -

землевласникам, але зате було вигідно крамарям і ремісникам.

Як видно з цих заходів, Солон дійсно став “першим простаком народу”

(так говорив про нього Аристотель). Він багато чого зробив для того, щоб

полегшити його положення, але не залишив без уваги і торгово-ремісничі

шари.

З розвитком Афін як морської торгової держави старий розподіл

суспільства на евпатридів, геоморів і деміургів став гальмувати розвиток

економіки. У людей, що належали до нижчих класів, не було стимулу

нарощувати свій добробут, тому що це нічого в їх правах не змінило б.

Багатий, він залишався незнатним і безправним. Люди процвітаючі, але, такі

що не мають знатного походження, часто ставали жертвами сваволі з боку менш

заможних, але більш високого соціального статусу. При пануючій соціальній

структурі неможлива була вільна конкуренція, а значить і ринкова модель

розвитку економіки.

Тому далекоглядний Солон “на підставі оцінки майна ввів поділ на

чотири розряди, що існували і раніш: пентакосиомедімнів, вершників,

зевгітів і фетів. Всі взагалі посади він дав виконувати громадянам із

пентакосиомедімнів, вершників і зевгітів… Кожному розряду дав посаду

відповідну до розміру майнової оцінки, а тим, що належать до розряду фетів

дав участь тільки в Народних зборах і судах”.

Розподіл населення за майновим цензом був дуже важливим для розвитку

ринкових відносин. Тепер будь-яка людина незалежно від походження могла

підвищувати свій соціальний статус, підвищуючи рівень свого добробуту.

Відповідно афіняни одержали потужний стимул для більш якісної й об'ємної

роботи. Вільна конкуренція призвела до більш інтенсивного товарно-грошового

обороту, що підвищило не тільки рівень життя окремих громадян, але і рівень

добробуту держави в цілому.

Таким чином, Солон, перебуваючи при владі, врятував державу від

кривавого перевороту. Він задовольнив мінімум вимог ворогуючих таборів. І

хоча прийшлося йому пуститися на обман обох сторін, безперечно, головна

заслуга Солона перед батьківщиною в тому, що він дав можливість

економічного зростання Афінам, дозволивши розвиватися ринку.

Предметом особливої уваги законодавства Солона була охорона родини, і в зв'язку з цим істотно виправилося положення жінок у полісі. Заборонялося продавати з родини дочок і сестер, якщо тільки вони не робили порушень проти моралі і сімейних підвалин. Шлюб повинний служити продовженню роду, дітородінню, а не задоволенню корисливих чи інших невартих прагнень. Тому уводилися вікові обмеження, особливо в тих випадках, коли жінки, скориставшись умовним шлюбом, прагнули вийти з-під влади своїх синів. Заборонялося приносити чоловіку велике придане (крім особистих речей). Щоб не укладалися мнимі і фіктивні шлюби з дочками багатих пологів тільки заради збагачення (у спадщину), уводилася вимога, що зобов'язує чоловіка «багатої сироти» до співжиття з нею. Причому якщо формальний чоловік відмовлявся це чи робити був не здатний до співжиття, те і жінці дозволялося взяти офіційного співмешканця з числа родичів дружина.

Збереження суспільної моралі і спокою було, мабуть, другим по важливості предметом законів Солона. Заборонялося погано говорити про померлих, так само як і ганьбити живого – надалі це розглядалася як образа особистої честі і каралося штрафами (на користь як родини потерпілого, так і скарбниці). Вводилися обмеження на зайві розкоші і взагалі прояву всякої нарочитості, нескромності (наприклад, зайві голосіння жінок на похорон – звичай, видимо, що перейшов з Єгипту і крито-мікенської культури). Перелюбство в родині розглядався як злочин: чоловіку дозволялося убити захопленого коханця дружини. Однак як суспільний інститут гетеризм не переслідувався, заборонялося тільки професійне звідництво. Важкий штраф покладався за зґвалтування жінки, що розглядався також як замах не на особистість, а на суспільну мораль.

Закони містили постанови, що регулювали майнові відносини в рамках сусідського права. Були установлені взаємні зобов'язання саджати дерева на визначеній відстані, щоб вони не заважали один одному. При копанні ям, канав випливало відступати від сусіднього володіння на достатню відстань. Щоб запобігти взаємним обманам і суперечкам громадян, законом установлювалися граничні ціни на жертовних тварин (також подібно з древньосхідним законам). Врегулювався порядок претензій у випадку нападу домашніх тварин на людину.

Солоній уперше ввів в афінське право можливість заповіту на своє майно, «зробив майно дійсною власністю власника». Однак це право було й істотно обмежене вимогами не бути під впливом хвороби, в обтяженому стані чи під впливом жінок. Тут, зокрема, виразилася та особливість древнього правового світогляду, відповідно до якої немає особою різниці між переконанням, шкідливим по наслідках, і навмисним чи обманом примусом: головне – реальна шкода для людини і родини.

Особливості змісту афінських законів, їх зосередженість на свого роду общинно-полісних цінностях мали своєю підставою особливе, неполітичне загальне розуміння Закону і Права. Закон служить не державної влади, а виражає морально-обов'язковий порядок – у цьому його зміст, у цьому і призначення.

Право могло бути двох типів, відповідно до загально-грецького уявлення. Як широке поняття – Themis– це утілення волі богів; воно саме присутнє в природі, пронизує собою бажаний богам суспільний порядок. Такому поняттю повинні відповідати між собою відносини між народами, між різними шарами населення в полісі, відносини між пануючими і підвладними, відносини в роді і родині. Як більш конкретне поняття – Dike– це і власне юридична норма, і разом з тим моральне розпорядження про чесноту. Чисто юридичного представлення про закони, про право в Древніх Афінах не існувало: право і закони одночасно позначали і справедливість з погляду релігійної і полисной моралі.

Юридичне розпорядження, закон – тільки додаток вимог всесвітнього порядку. Виражено ці розпорядження можуть бути в декількох видах. Перший – ретра – взаємна обіцянка, наприклад, законодавця і народу, двох пологів по відношенню друг до друга, двох народів; цей закон має фундаментальне значення і не може бути ні відмінний, ні перемінений. Другий – themos – глобальне правило, установлення якогось визначеної властивості (про шлюб, державу, про значення якоїсь особи); такий зміст мали більшість  конкретних розпоряджень, установлених Драконтом  чи Солоном. Третій – псефисма – індивідуальне рішення, клятва, законодавчий акт, прийнятий органами полисного народовладдя. Головна задача цього виду – регламентація діяльності магістратів, щоб вони не порушували прав громадян. Однак преклоніння перед законами, безумовної переваги їхнім іншим формам права в грецькій правосвідомості не був: закон – тільки один зі шляхів до найкращого порядку і не завжди самий зроблений: «И тільки внаслідок тієї обставини, що рішення одних питань може бути підведене під закони, а інших не може, приходиться дивуватися і досліджувати, що переважніше: чи панування найкращого чи закону панування найкращого чоловіка, — тому що питання, що звичайно вимагають обговорення, не можуть бути заздалегідь вирішені законом». 




5. Тиранія Пісітрата

Після 594 року в Афінах борються три групи: педіеї, жителі найбільш

родючої рівнини Афін, паралії, жителі півострова, розташованого на південь

від Афін, переважно моряки і крамарі і диакрії, жителі гористої місцевості

в північно-східній частині Аттики. Педіеї виражали інтереси реакційних

землевласників, паралії — торгової аристократії і заможних городян, а

диакрії — дрібного селянства, звільненого Солоном від кабали і міської

бідноти. На чолі педіеїв стояв Лікург із роду Етеобутадів, на чолі параліїв

— Мегакл із роду Алкмеонідів, і на чолі диакріїв через деякий час після

реформ Солона став Пісістрат. Рід Пісістратидів до цього часу зубожів, чим

і пояснюється пекуча ненависть Пісістрата до педіеїв, що послужила, за

словами Аристотеля, причиною довіри до нього народу. Все афінське населення розділилося на три табори, що підтримують якусь групу.

У результаті боротьби цих таборів встановлений Солоном і проіснувавший

лише чотири роки мирний порядок повалився і не відновлювався протягом

одинадцятьох років. Незабаром через непримиренність ворогуючих боків

прийшлося вдатися до компромісу: створена колегія з десятьох архонтів -

п'ять із них евпатриди, троє селян і два ремісники. Але такий порядок

виявився нестабільним, і влада знову перейшла до рук аристократії.

Свідчення цьому — лише монети, на котрих знову стали чеканитися родові

герби.

Це нове захоплення свідчить про безнадійність усякого компромісу в

таких умовах, про можливість захоплення влади і встановлення тиранії.

Пісістрат як ніхто інший підходив на роль народного вождя. Історично

склалося, що ця роль надавалася людям, що прославилися своїми військовими

подвигами. Пісістрат був блискучим полководцем, він завоював острів

Саламін, що був перешкодою торгівлі, тому що займав вихід з афінської

гавані. Йому ж вдалося захопити гавань Мегари Нісею, що поставило Мегару в економічну залежність від Афін. Так, що Пісістрат зробив неоціненну послуги афінянам. Багато в чому завдяки цьому його група посилювала свій вплив.

Правда, у 560 році до н.е. Пісістрат був вигнаний з Афін, але, зібравши у

вигнанні численну армію з найманців, незабаром повернувся, і, спираючись на

союзників, знову досяг влади.

Прийшовши до влади, Пісістрат, насамперед, приступив до масового

вигнання противників. Деякі з аристократичних родів все ж залишилися,

прийнявши владу Пісістрата. Це була землевласницька знать, що прекрасно

знала, що йому нічого не варто розорити і вигнати їх, а у вигнанні без

землі, без торгових зв'язків і навиків вони б не вижили. Таким чином, ця

частина аристократії була змушена миритися з новими порядками.

Звичайно, будучи вождем диакріїв, Пісістрат приступив до поліпшення

положення селянства. Він значно розширив селянський земельний фонд, наділив

селян ділянками з конфіскованих земель аристократії не тільки в Аттиці, але

і на Саламіні, на Лемносі й в інших володіннях Афін, причому він вжив

заходів до того, щоб земля знову не зосереджувалась у руках багачів. Він

щедро видає селянам із казенних сум позички і кошти на покупку худоби,

інвентарю і знарядь, потрібних для господарства і на необхідні витрати.

Уся діяльність Пісістрата була спрямована на врахування інтересів

дрібного селянства і їхнього захисту. Відомо, що Пісіситрат “сам давав у

борг бідним… гроші на польові роботи так щоб вони могли добувати засоби

до життя землеробством...”. Здійснюючи таку політику, він хотів домогтися

життєздатності селянського господарства. Через це Пісістрат хотів розвити в

селянах почуття самоповаги, зробити їх “сіллю аттичної землі”. Він

перетворив у державне свято селянське свято Діоніса, він офіційно приписав

їм носити їхній національний костюм катонаку, чого вони вже почали

соромитися.

Існували думки і сучасників, і пізніших істориків про те, що Пісістрат

здійснював політику відповідно до інтересів народу не просто тому, що

хотів домогтися справедливості стосовно нього. Зокрема, Аристотель турботу

про народ пояснює так: по-перше, було вигідно, щоб селяни були розселені по

країні і не зосереджувались у місті, по-друге, така політика здійснювалося

для того, щоб селяни займалися землею і не мали ні часу, ні бажання

помишляти про управлінські справи, і, по-третє, обробка землі збільшувала

прибуток самого Пісістрата, тому що він одержував десяту частину врожаю.

Звичайно, визначену вигоду Пісістрат мав, але розпочаті їм заходи для

поліпшення положення селянства не були “побічним ефектом”, ця політика

здійснювалася усвідомлено і цілеспрямовано.

Пісістрат настільки зміцнив свою владу, що після його смерті в 527

році до н.е. вона без усяких потрясінь перейшла до його синів Гіппія і

Гіппарха. Правління Пісістратидів практично не відрізнялося від правління

Пісістрата.

У цей час серед аристократів стали формуватися групи вороже настроєні

до існуючого режиму. Їм було вигідно те, що передовий міський шар населення

перестав миритися з тиранією. Він міг із нею миритися доти, поки вона

знищувала його головного противника — аристократію. Коли ж це було

зроблено, диктатура стала відчуватися безпосередньо міським класом, тому що

заважала вільному його розвитку. До того ж в епоху правління Пісістратидів

у зв'язку з відкриттям нових ринків значення торгово-ремісничого населення

зросло і воно вже починає претендувати на те, щоб керівники держави цілком

відбивали його інтереси. Існувала ще одна умова, що викликала невдоволення

і слугувала опору опозиції. Біля VI в. до н.е. перси захопили протоки, у

результаті чого афіняни перестали одержувати хліб. Необхідність одержувати

його з Єгипту, Сицилії або Італії створювали перебої з постачанням і, отже,

підняли ціни на хліб. Це неминуче повинно було викликати невдоволення серед селян і городян.

Користуючись цим, аристократія організувала ряд замахів на правителів. У 510 році Гіппій залишив Афіни. Так закінчилася епоха тиранії.

6. Реформи Клісфена

Після вигнання Гіппія спартанці хотіли поставити на чолі Афін

спартанофільску аристократію, очолювану Ісагором, але народ нічого і

слухати про це не хотів і в сформованій ситуації підтримав великих крамарів

і ремісників, очолюваних Клісфеном із роду Алкмеонідів, що підтримали

аристократію в боротьбі з Гіппієм і знову повернулися в Афіни після

вигнання. Після довгих терть влада знову опинилася в аристократії (на

афінських монетах знову чеканяться родові герби). Аттичне селянство не

могло з цим миритися. Селяни практично з усіх сіл збіглися в місто й взяли

в облогу Ісагора і його прихильників. Ісагор був розгромлений, і при владі

опинився представник торгово-ремісничої групи Клісфен. Будучи представником

групи, зацікавленої, насамперед у свободі товарно-грошового обігу, Клісфен

не видав ніяких законів для поліпшення положення бідноти. Всі його закони

стосувалися соціальних взаємовідносин і державного устрою, але в цьому

відношенні їм зроблено дуже багато: він завершив роботу Солона і Пісістрата

і як би підбив підсумок революції VI століття і створив той устрій, що із

деякими змінами протримався доти, поки афіняни стали незалежними.

Прийшовши до влади, Клісфен, насамперед, знищив останні залишки

родового розділу. При Солоні цивільне населення ділилося на родові філи,

фратрії і роди, очолювані аристократією. При Пісістраті вплив аристократії

зменшився, але переворот 510 року показав, що сили в неї ще є. Тому

Клісфен, насамперед, покінчив із родовими об'єднаннями. Однак, він не

схильний був до змін в області релігії, і цілком зберіг релігійне значення

філ і фратрій, але позбавив їх усякого значення в державній системі.

Замість чотирьох старих філ він розділив Аттику на десять нових немов би

перемішавши все населення, і принцип розподілу став територіальним.

Оскільки старі роди були особливо сильні в місцях знаходження садиб їхніх

представників, Клісфен включив у кожну філу по одній третині (“триттії”) із

різних місць Аттики: з Афін, із внутрішньої рівнини Месогеї і з прибережної

смуги. У кожній філі було приблизно однакове число мешканців. Філи

розподілялися на деми (окремі селища), що стали тепер адміністративною

одиницею. Іноді в дем входило декілька селищ, так, наприклад, в Афінах

кожний квартал міста був дем. Кожний дем мав своє самоврядування, вів

список проживаючих у ньому громадян. Головою дема був демарх — головний

скарбник, що мав поліцейські функції і стягував податки. У кожному демі

пропорційно числу мешканців за особливим розкладом вибиралися по жеребу

кандидати в Раду п'ятисот (вищий законопідготовчий орган держави).

Таким чином, із родовими привілеями було покінчено назавжди. Громадяни

офіційно іменувалися вже не по по-батькові, а по дему. Клісфен цілком

зберіг майнові привілеї, на вищі посади могли обиратися лише громадяни

трьох перших розрядів, що досягли тридцятьох років, незалежно від

походження.

Пісістратиди всі ще не втрачали надії повернути собі владу, тим

більше, що їх підтримувала Спарта, та й в Афінах було чимало їхніх

прихильників. Щоб попередити можливість повернення до тиранії, Клісфен ввів

остракізм (черепкування). У Народних зборах ставилося питання: чи потрібно

подавати черепки. Якщо так, то збиралися особливі народні зібрання для

черепкування під головуванням рад дев'яти архонтів і пританів (не менше 6

000 громадянин). Кожний писав на черепку ім'я того суспільного діяча, якого

він вважав небезпечним для спокою держави. Той, хто отримав більшість

голосів підлягав вигнанню на десять років, після закінчення яких міг

повернутися додому. Причому вигнання не тягло ніякої ганьби, майно вигнанця

залишалося його власністю, він продовжував користуватися всіма

громадянськими правами. Цей захід був досить ефективним, завдяки йому

багато противників і Клісфена, і наступних правителів були віддалені від

держави і не заважали проведенню перетворень.









Висновок
До VI століття до н.е. в Афінах складалася вкрай напружена обстановка.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до подальшого соціального

розшарування вільного населення. У середовищі вільних виникає цілий

комплекс протиріч — між багатими і збіднілими евпатридами, які все ще

утримують владу, і багачами з землевласників, крамарів і ремісників, що

прагнуть до влади і використовують невдоволення бідноти і середніх та

дрібних власників. Ці протиріччя кристалізувалися як протиріччя між багатою

родовою аристократією і народом (демосом), очолюваним багачами.

Для пом'якшення цих протиріч і зімкнення усіх вільних у єдиний

панівний клас були потрібні глибокі соціальні і політичні перетворення.

Започаткував їх Солон, обраний архонтом у 594 році до н.е. Головною метою

реформ Солона було примирення інтересів різних ворогуючих угруповань

Афінська тиранія ж була більш стійкою, ніж в інших місцях, тому що до

510 року обходилася без терору і перетворила Афіни в потужне, багате і

впливове місто Греції. Навіть скептично настроєний Аристотель говорив, що

“Пісістрат, узявши у свої руки владу, управляв суспільними справами скоріше

в дусі громадянської рівноправності, ніж тиранії...”. Недарма тиранію

називали “золотим віком”, “життям при Кроні”. Скинення тиранії здійснилося

лише після довгих зусиль навіть такої воєнізованої держави як Спарта, що

була спільницею аристократії в боротьбі з Пісістратидами. Це показує,

наскільки велика була симпатія до Пісістратидів серед афінян.

Клісфен же своїми реформами міцно закріпив порядок, початок якому поклав ще Солон. Він, звичайно, нічого не зробив для селянства, а на торгово-ремісничу групу практично не звертав уваги. Тому до

приходу до влади Клісфена селянство не знаходилося в тяжкому положенні, а

крамарі бідували в наданні їм більшої свободи. Тому Клісфен і віддавав їм

усі сили.

Реформи Клісфена завершили довготривалий процес становлення держави в Древніх Афінах.


Використана література:

Історія держави і права закордонних країн. Частина 1. Підручник для вузів. 2-і изд. Під ред. проф. Крашенинниковой Н.А. і проф. Жидкова О.А. – М, 1999. – 624 с.

Загальна історія держави і права: Підручник у 2 т. Видання друге. Під ред. Омельченко О.А… Т.1 – М, 1999. – 528 с.

Загальна історія держави і права: Підручник / Під ред. проф. К.И. Батиря. – М, 1999. – 456 с.

Історія Древньої Греції: Учеб./ Під ред. В.И. Кузищина. – 2-оі изд. – М, 1996.- 399с.

Історики античності. У 2 т./Сост. М.Томашевская. Т.1. Древня Греція. М, 1989

Історія древнього світу. Під ред. И.М. Дьяконова, В.Д. Нероновой, И.С. Свеницкой. 3-і изд. М, 1989. Т.1-3.

Лур'є С.Я. Історія Греції. Під ред. Е.Д. Фролова, Спб, 1993.

Луре С.Я. История Греции: курс лекций, С-Пб., 1993.

Андре Боннар Греческая цивилизация, М., 1993.