Вступ
Актуальність теми дослідження: сучасного рівня розвитку освіти науки і культури ми досягли завдяки зусиллям наших предків. Значний внесок в їх розвиток зробив барон Федір Штейнгель.
Без сумніву основною рушійною силою цього революційного здвигу української культури був барон, що в умовах чужоземного панування відчував нестачу реформаційних ідей у житті тогочасного суспільства. саме завдяки йому було відкрито школу, в якій зосереджувалась освітня і виховна діяльність, оскільки розумів він потребу в освічених людях, на все населення.
Він відкрив лікарню, яка була доступна всім, навіть простим селянам. Всі ліки були безкоштовні. А що ми бачимо зараз? Безкоштовно до тебе ніхто не підійде і не запитає що трапилося. Оскільки у наш час існує багато людей, які потребують допомоги і можливості лікуватися безкоштовно, то дослідження участі барона у соціальній діяльності має особливе значення для вирішення проблем внутрішньо-соціального і культурного життя населення, які стоять перед нашою державою.
Стан дослідженості і джерельна база проблеми: вивчення історії рідного краю є досить цікавим. Багато дослідників нашого краю займалися вивченням життєвого шляху Федора Штейнгеля. Зокрема це були такі люди, як: Ніна Миронець, Г. Бухало та інші.
Багато статей написано і видано Рівненськими газетами, такими як: «Слово правди», «Червоний прапор», «Волинь», «Вільне слово» та інші.
Свої здогадки про Городок і про самого барона написав і видав в 2002 році житель села Городок М. Столярень.
Немалий внесок у розкриття цієї теми вніс і С. Шевчук. Діяльність Штейнгеля розцінювали по-різному. Однак оцінки цих дослідників наводять нас на певні висновки і рефлексії.
Мета і завдання дослідження: основною метою дослідження є аналіз освітньої і культурної діяльності Штейнгеля у контексті з різними іншими його видами діяльності.
Для досягнення мети потрібно вирішити такі проблеми:
1. Городок до Штейнгеля і його розвиток під час перебування у володінні барона.
2. Процес утворення ним школи, лікарні і музею.
3. Політична діяльність барона та його внесок у самостійність України.
4. Виявити значення діяльності для сьогодення.
Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з її мети. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Бібліографія включає 9 позицій.
1. Родина Штейнгелів і село Городок
Мабуть тут є необхідність хоча б коротко зупинитись на історії села Городок, адже це село назавжди тісно увійшло в біографію Федора Штейнгеля, і навпаки – в історію старовинного села навічно вписав своє ім’я барон.
Найстаріша відома згадка про Городок відноситься до 1443 року, коли великий князь Свидригайло в одному з документів підтверджує стан власності місцевої церкви. Після смерті цього князя Городок перейшов до княгині Свидригайлової.
В 1463 році село було об’єктом поділу між князем Василем, Семеном і Солтаном Збаризькими. Останньому княгиня Анастасія Збаризька записує в 1489 році Городок з селами Заборов і Коськов. Пізніше Городок переходить до княгині Анастасії Гольшанської-Дубецької, дружини князя Костянтина Острозького, котрий ці села записує Києво-Печерській Лаврі. В 1570 році архімандрит лаври платить з Городка від 100 димів, 6 бойлерів путніх та 5 млинських коліс.
А в 1634 році архімандрит лаври П. Могила звернувся до Луцького городського суду з заявою, в якій писав, що пани Чапличі в Городку загарбали церковні землі.
У 1648 році лавра платить податки від Городка за 200 димів, а в 1653 році від 150 димів. В 1650 році в дипломі польського короля Яна Казиміра до українського народу і Варшавського сейму згадано в Городку церкву св. Іллі. В 16 і 17 століттях у селі був міцний замок, який належав княгині Марії Несвицькій.
В 1667 Ян Себеський віддає Городок єпископу Ю. Шумлянському, а в 1730 році село переходить до уніатського митрополита Афанасія Шептицького. Він будує тут в 1740 році кам’яний Миколаївський храм, який побудований був до колишньої митрополичої резиденції і став таким чином домовим. Цей храм – рідкий стилістичний симбіоз – Хрестова, в плані одно купольна церква, типова по об’ємній композиції для українського зодчества, але з уявним барочним плануванням.
У 1772 році було збудовано дерев’яну дзвіницю-ворота, які збереглися, правда, в запущеному стані до наших часів. Монастир в Городку в 1791 році було ліквідовано, а його маєтності було подаровано емігранту з Угорщини графу В. Естергазі. У 1798 році у селі було 133 двори і мешкало 896 жителів.
Ось такий різний і тернистий пройшов Городок допоки потрапив у руки сімейства Штейнгелів. На мою думку не дарма говорять, що до успіху потрібно пройти не простий шлях. А успіх у Городку настає з народженням Федора Штейнгеля. Старожили Городка загадують про барона теплими, щирими словами.
А 14 лютого 1878 року інженер, статський радник Рудольф Васильович барон Штейнгель, виходець Остзейського краю Німеччини, придбав у Павла і Антона Павловичів-Берездів Городоцький маєток, який складався з 722 десятин землі, панського двоповерхового мурованого будинку, двох одноповерхових флігерів – всього 22 кімнати з всіма меблями, конюшнею на 32 коней, писарнею з кладочкою та багатьма іншими спорудами за 48,800 карбованців.
В описі, який додано до документа про купівлю-продаж, сказано, що «маєток знаходиться в 1,5 верстах від півстанку Обарів Києво-Брестської залізниці, оточений проточним ставом, який з’єднується з річкою Горинь. Це по суті острів площею 4 десятин землі…» [1]
Тут, у Городку і виріс син барона Федір, 9 грудня 1870 року народження. Німець за походженням, барон Штейнгель був одружений з українкою. Отож, Федір виховувався в дусі любові до української культури, поваги до українського народу та його історії. [2]що в подальшому його житті проявилось неоднозначно. Проте поза всяким сумнівом, у Городку Федір провів велику частину свого життя. У першу чергу дитинство та юність. Саме на формування його світогляду мало вплив те українське середовище, у якому він жив, насамперед його спілкування з жителями Городка, регулярне відвідування церкви: адже родина барона була православною. Але чи найбільший вплив мала його матір – українка за походженням. Вона прищепила йому велику любов до української мови, культури, історії, звичаїв. Цю любов Федір проніс через усе життя. Він любувався мальовничими околицями села, його неозорими луками, широкими полями. А ще хлопчик любив годинами гуляти тісними алеями парку, який заклав на початку ХІХ століття англієць Діонісій Міклер. До речі, деякі дерева цього парку залишились до наших днів. Пізньої осені Федір з батьками переїжджав на зиму у Київ, де сім’ї належало кілька будинків по вул. Виноградська 18, Інститутська 34, Відвальна (Ярославів Вал) 1.
У 1891 році Федір Штейнгель одружився на українці. Проте через 9 місяців спільного життя його дружина померла, залишивши малого сина Бориса. Незабаром померли його матір та батько. Здоров’я Федора похитнулося. І тут на допомогу йому прийшла його двоюрідна сестра Віра Миколаївна, на якій він одружився в с. Лукашівці Чернігівської губернії 26 вересня 1893 року. [1]
2. Барон Федір Штейнгель і соціально-філантропічна діяльність
Як пригадували старожили, барон Рудольф Штейнгель був дуже багатий – він мав на Далекому Сході свою залізницю. Він же проклав і цю залізницю, що йде через Рівне. Після його смерті син Федір Рудольфович хотів свою землю роздати селянам. По цьому питанню збирався навіть сход села. От тільки управитель маєтку підговорив і підкупив багатьох господарів, щоб вони застерегли барона від такого вчинку. Бо, мовляв, бідняки не вправляються навіть з тією землею, яка в них є. Отож, земля так і не була роздана.
Федір Рудольфович приділяв багато уваги розвитку освіти та культури жителів села, їх духовному зростанню. Він побудував за свої кошти двоповерхову школу на сім класів (приміщення збереглося і діє до наших днів). У школі для учнів усе було безплатним – олівці, зошити, книги і саме навчання. [2]А Рівненська дума просила і уповноважила барона прийняти на себе турботу про відкриття у Рівному жіночої гімназії. І було прийнято рішення про її відкриття. [1]А ще у селі Городок спорудив барон двоповерхового дерев’яного водяного млина, котрий виробляв із пшениці борошно першого та другого сорту. Млин той крутив електротурбіну, яка подавала електрострум у панські приміщення, в школу, лікарню, церкву, читальню та помешкання вчителів. Той млин зберігся до наших днів, тільки зараз працює лише один камінь і меле товч.
У центрі села, де зараз автобусна зупинка, барон із вапнякових блоків збудував чайну, біля неї побудував велику дерев’яну шопу. У цій чайній можна було безкоштовно випити гарячого чаю, а при поганій погоді можна було і переночувати. Згодом та чайна стала корчмою. [2]
Крім того, Штейнгель організував читальню «Просвіти». При його сприянні у селі був організований хор, який зберігав свої прекрасні традиції до 40-х років, коли успішно виступав не лише у Рівному, але й на олімпіадах у Києві. [8]
У Проваллі – на мальовничій місцині в Городку – барон у святкові дні організовував для селян, особливо для молоді, різні розваги. Під час них грали сільський духовий та два струнні оркестри, співав сільський хор, танцювали парубки та дівчата. А ігор проводилося різних – не злічити, щоразу у такі дні роздавалися дітям подарунки – печиво, цукерки, а самодіяльним митцям вручалися спеціальні призи.
Були в селі такі люди, звичайно, яким це не подобалося. Казали, барон тратить гроші на дурне. Штейнгелеві стало відомо про це. Раз він викликав одного такого до себе і запитав: «Чого ти турбуєшся про мої гроші? В мене їх стільки, що вистачить ще й дітям та онукам залишиться». [2]
Він же побудував у селі лікарню Св. Бориса, у якій працював лікар Ф.Ф. Ріхтер. Ліки у цій лікарні були вищої якості, комплекти інструментарію закуповувались за кордоном, і були такими, якими могли б гордитись навіть міські лікарні. На утримання лікарні барон виділяв великі кошти. Наприклад, в 1896 році для цієї мети було виділено 6628 карбованців. Послугами лікарні користувались не лише жителі Городка, а й навколишніх сіл, навіть дуже віддалених сіл – Бронник, Тютькович під Рівнем, Мізоча нині Здолбунівського району, Берестовця нині Костопільського району, Острожця нині Млинівського району. Бували тут хворі навіть з Почаєва, нині Тернопільської області. В 1896 році лікар надав допомогу 7414 хворим, що склало 12025 відвідувань, в тому числі надану таку допомогу на дому в Городку 286 чоловікам, в інших селах – 151. [1]--PAGE_BREAK--
Федір Рудольфович та його дружина жваво цікавились шкільними справами, часто відвідували лікарню, питали, які потрібно ліки і чи завезено на зиму паливо. Якщо в когось із селян, було, загине худобина, то барон дозволяв вибирати собі худобину із його стада безкоштовно. [2]
На мою думку соціальна діяльність барона та його внесків у культурно-освітнє життя односельчан принесла йому не лише славу, як благодійника української культури, а постать, яка залишиться назавжди у нашій пам’яті. Я вважаю, що якби в наш час таких людей як він було хоч трохи, суспільно-філантропічне життя нашої країни було б у кращому вигляді. Якби наші політики, хоч на деякий час думали не лише про себе і про свої сім’ї, а і про простих людей, ми б не спостерігали тієї кризи безробіття і бідності, яка панує в нашій країні. Барон завдяки своїм зусиллям допоміг не одній людині. Якщо ти зробиш добро один раз, воно тобі обов’язково повернеться. На мою думку мешканці Городка ніколи не забудуть про барона і про його благодійну діяльність щодо їхнього села.
Як стверджують старожили барон Штейнгель був дуже доброю людиною. Якщо хтось щось вкрав, барон ніколи не карав його. Приводили бо барона того, хто провинився і барон питав: «Чого не прийшов до мене злодію?» і наказував відвезти накрадене тому, хто провинився, і відпускав його. Якщо барон дізнавався, що хтось у чомусь потребує, він особисто відвідував цю людину і задовольняв його потреби. [1]
Після закінчення громадянської війни у 1924 році Щтейнгель повертається на Волинь у свій Городок. Тут він займається вихованням своїх дітей. Адже від першої дружини у нього був син Борис, від другої сини – Володимир та Федір. Останній вчився у Ґданьську та Львові, Борис помер, помер також Володимир, який похований у Городку. Федір же був одружений на дочці полковника Німсадзієва, який жив у Рівному.
Столярчук І. П., 1912 p. народження, доповнює свої спогади про родину Штєйягелів тим, що син Борис Штєйнгєль в революцію воював на стороні більшовиків і в громадянську війну загинув. А Володимир був агрономом Після одруження отримав від батька землю «на куреганах» і вів там своє господарство У нього був навіть власний конезавод.
Після смерті дружини Віри Миколаївни Федір Рудольфович одружився на гувернантці Вірі Вільгєльмівні, бід якої народився в 1312 році син Федір Федорович, Вчився він спочатку у Городоцькій школі, потім навчався у Рівному,
Цілком ймовірно, що барон був знайомий з Володимиром Оскілком, колишнім отаманом армії Української Народної Республіки, який в кінці 1918 року і на початку 1919-го організував Північну групу Військ і командував північно-західним протибільшовицьким фронтом. Він зробив спробу державного перевороту в Рівному, заарештувавши членів уряду УНР, але ця спроба не вдалася, і Оскілко вимушений був тікати у Польщу.
У 1921 році Оскілко прибув у Городок, де проживав у школі, яка була збудована бароном і була в кількох сотнях метрів від маєтку барона. Оскілко видавав у Рівному фінансовану польським урядом газету «Дзвін».
Цікаві сторінки життя Штєйнгеля в цей час розкривають спогади тих людей, хто або працював у його маєтку, або добре знав його.
У 1989 році молодший науковий співробітник Рівненського краєзнавчого музею Г.Г. Непомнящий зустрівся зі старожилами Городка, які поділилися спогадами про Ф.Р. Штейнгеля, його родину. Так, Микола Гначишин та його дружина згадували, що Штейигель по святах відпочивав в одному з живописних місць Городка під назвою «Швейцарія». Туди ж приводили і селяни, їм виносили пиво, цукерки, їжу. Барон роздавав дітям цукерки та гроші. В кінці він запитував: «Чи всі їли, пили?». А Мальчик О.А. (1905 р. народження), який служив у барона до 939 року водовозом, згадував, що всім, хто служив у нього, видавав 20 злотих і кубометр дров щомісячно (пуд хліба коштував тоді 2 злотих), а також 0,5 га городу і буханку хліба по суботах.
3. Штейнгель і розвиток волинознавства
Федір після закінчення університету співпрацював з цілим рядом наукових закладів та організацій, зокрема він був заступником голови Київського наукового товариства (голова М.С. Грушевський), активно співробітничав з Київським університетом Св. Володимира, музеєм старожитностей і мистецтв у Києві. [9, ст. 12]Як ми уже знаємо, що родина Штейнгелів проживала у Києві. Це давало можливість брати активну участь барона у громадському житті. Так 17.04.1906 року Федір Рудольфович був обраний депутатом першої Державної думи (10.05–2107.1906 р.). саме барон від імені своїх виборників підписав звернення у Раду Міністрів, у якому читаємо, що сімдесят виборників «…висловлюють свою одностайну вимогу скасування смертної кари в Росії на зорі нового політичного життя країни, одночасно настоюють на повній амністії по всіх злочинах, як політичних, так і аграрних, страйкових і друку, а також на скасуванні обмежувальних законів».
За своїми поглядами Федір Рудольфович Штейнгель належав до автономістів та федералістів, він мріяв про «вільну Україну у вільній Росії». Був час, коли він належав до партії конституційних демократів, де своїм авторитетом підтримував українські інтереси. [1]
У 1906 році Штейнгель входив до складу української фракції першої Державної Думи. З 1908 року – член проводу товариства українських поступовців.
Під впливом ТУПу були майже організації «Просвіти», клуби, Наукове товариство у Києві. Наради ТУПу проходили в приміщенням, які належали Штейнгелю у Києві. Згодом ТУП перетворився на «Союз українців-автономістів». Штейнгель також був його активним членом. Пізніше він вступає і до Української демократичної партії. Програма її передбачала скасування абсолютизму в Росії та введення конституційного ладу, автономію України з Українським Крайовим Сеймом, впровадження української мови шкільництво, судівництво, адміністрацію. Серед лідерів УДПбули С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. З осені 1915 року очолює Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст, який надавав допомогу пораненим і хворим, санітарну обслугу армії, а потім технічну – постачання зброї, ремонт шляхів, мостів і т.д. Він очолював і Виконавчий Комітет об’єднаних громадських організацій м. Києва, входив до Першого складу Центральної Ради УНР (7 березня – 7 квітня 1917 р.). У квітні 1917 року брав участь у роботі Всеукраїнського Національного Конгресу в складі президії. У серпні 1917 р. Д.І. Дорошенко, формуючи новий уряд, запропонував кандидатуру Ф.Р. Штейнгеля на посаду Генерального Секретаря торгу і промисловості. За часів правління гетьмана П. Скоропадського барон працював послом Української Держави в Німеччині (з 10 червня 1918 р.) [5, 33]
У 1922 році повернувся Штейнгель у Городок.
Після приходу в Городок червоної армії у вересні 1939 р. радянська влада конфіскувала всі земельні володіння, все майно, яке належало барону. У січні 1940 року він у числі інших десятків тисяч німців-волиняків-колоністів був депортований у Німеччину. [9, 12]
Як ми бачимо, що виходець з Німеччини барон Штейнгель за Україну і її незалежність. Він як ніхто відстоював, щоб у школах вводилась лише українська мова, в той час як багато українців за походженням розмовляли і відстоювали лише російську мову. Він як політик зробив не мало для нас українців.
Отже, як ми бачимо, німець барон Федір Штейнгель так багато зробив для створення і зміцнення молодої самостійної Української Держави, для розвитку її культури. І він назавжди вписав свої ім’я в багатовікову історію України. Саме через те його високо цінили видатні люди України, прості селяни, трудівники, жителі не лише Городка, а й всієї Волині. Історик, публіцист, громадський діяч України Дмитро Дорошенко чимало рядків праць присвятив своєму доброму знайомому Федору Штейнгелю. Він зокрема писав: «Як людина – це був джентльмен в кращому й ідеальному розумінні цього слова. Мати з ним відносини доставляло кожному найбільшу приємність, наскільки це була мила й симпатична людина. В українських кругах він тішився високою повагою й авторитетом». [9, 15]
Чимало славних імен діячів науки і мистецтва – дослідників Волині введено в енциклопедичні довідники, щоб ознайомити з ними сучасників. Подвижництву їх у нашім краю присвячуються окремі сторінки публікацій, монографії, організовувались конференції. Останнім часом прізвищами персоналій зарясніли окремі монографії, в яких проливається світло на Волинське краєзнавство. Але ряд постатей, які прислужилися науці, літературі, мистецтву потребують реалістичного слова, щоб повернути їх із забуття до безсмертя, бо вони наполегливою працею дбали про увіковічення історії України, так і застереження матеріальної і духовної спадщини волинського краю. [4]
Зі студентських років захопившись краєзнавством Волині Ф. Штейнгель на власні кошти проводив археологічні розкопки та етнографічні експедиції. Зокрема досліджував могильники періоду Київської Русі у с. Студниці (Рівненський район Рівненської області). [5, 33]
Мабуть під час свого навчання у Варшаві Федір познайомився з Миколою Біляшівьским, згодом українським археологом, етнографом, мистецтвознавцем, академіком АН України, директором Київського історичного музею. У 1983 році працював у Варшаві завідувачем архівом управління колишнього Царства Польського. Робота по створенню музею розпочалася ще у Варшаві. Біляшівський відвідував букіністів та скуповував книги про Волинь. А влітку 1895 року М. Біляшівський приїхав до Городка, де для музею було виділено бароном частину будинку. Цим було покладено початок музейної роботи у цьому селі. «Відтоді – пише Микола Федотович, – протягом кількох років я щоліта й взимку бував у Городку й працював у музеї».
Барон же і фінансував всі роботи, пов’язані з музеєм. Біляшівський склав і структурний план майбутнього музею. Цей заклад мав діяти по широкій програмі. Природничий його відділ розподілявся на підвідділи: геології, мінералогії, палеонтології, флори та фауни Волинської Губернії. А потім були географія, антропологія, етнографія; далі – древності: археологія, доісторична і історична; стародруки (видані в Острозі, Почаєві і т.д.), археографія, предмети мистецтва і портрети історичних діячів, старовинні образи, писані місцевими художниками, тканини, посуд і т.д.
Почалася збиральницька робота. М. Біляшевський мандрував по Волині з групами аматорів музейної справи. І результати роботи не примусили себе довго чекати. Через кілька місяців у ньому були вже експонати по всіх відділах. Серед інших виділявся «Вертеп» в повному комплекті і з відповідними текстами, які нагадували одну з містерій Сімеона Полоцького. Вертеп цей було розшукано в Славуті, нині Хмельницька область.
А через рік (музей почав працювати 25 листопада 1896 року). Фонди закладу поповнювались внесками В.А. Мошкова (предмети народного побуту, фотографії, записи народної творчості), О.О. Матвєєва (фотографії пам’яток старовини), С.П. Яремича та інших. Експертизу речей, відібраних для музею, їх фондування проводили при сприянні баронеси Н.В. Врангель і графа Б.І. Толстого. Зацікавив своїми пошуками Городецький музей і відомого українського археолога, антрополога і етнографа Ф.К. Вовка (Волкова). Асистент його Левко Чикаленко проводив в краї розкопки аж до вибуху першої світової війни. [9, ст. 13]
На 1899–1905 рр. припадає найбільш діяльний період у роботі музею. Ф.Р. Штейнгель бере участь в Петербурзькому з’їзді природознавців та з’їзді археологів в Харкові. На початку 1902 року він пише: «З’їзд (природознавців) мені дуже багато дав. Я познайомився з багатьма зоологами і природознавцями, встановив стосунки». Налагодження подібних стосунків швидко розширює коло людей, готових допомогти музею в роботі. Вже в екскурсіях 1899–1900 рр. бере участь до двох десятків дослідників. Серед них археологи Е.І. Корнійович та І.С. Абрамов, етнографи Л. Фельдман, І.Х. Боровський та ін. продолжение
--PAGE_BREAK--
Знову і знову поповнюють колекції музею. У вересні 1904 р. барон пише М.Ф. Біляшівському: «Пам’ятаєш ті шматки та інше, з’єднане нами на склепі чаплищ. Я їх розгладив і одержав, хоча й пошкоджений, золотий жупан… А бархат також розгладив, скоріше всього це була безрукавка». Далі він пише про організацію музею: «Негативи розділені по розділах і місцевостях (як збірники); всього їх 888. всіх номерів (експонатів) в музеї 4070, крім природничого відділу…».
Багато вчених та колекціонерів передають в музей експонати та книги.
«Дубенський вислав мені колекцію кам’яних знарядь. Я просив його надіслати дві-три сокири, а він надіслав цілу колекцію…»
І далі:
«Дуже нам були приємні відвідини Городка Ф.К. Волковим… Він надіслав в дар музею від експозиції XVIIвіку, з монетами були скляні мисочки та чарки – вони цікаві». [6]
Антропологічний відділ музею налічував 16 експонатів, які були розкопані в чотирьох могильниках М. Біля шевським та бароном Ф. Штейнгелем.
А ще через рік – у 1899 році «Киевская страна» повідомила про те, що «Городоцький музей Волинської губернії барона Ф.Р. Штейнгеля, дякуючи співчуттю місцевої громадськості, став на шлях більш широкого розвитку. У кінці минулого року закінчився другий рік існування музею. Протягом цього року поповнились всі відділи, на які розпадається музей. Що стосується археологічного відділу, то тут надходження були особливо численні – добавилося біля 350 номерів. Головна маса предметів, що надійшли, відноситься до кам’яного віку: кам’яний молоток та інші предмети з курганів біля м. Заслава (нині Ізяслав Хмельницької області), різноманітні кремневі, кам’яні і глиняні предмети з стоянок та майстерень біля м. Іскоростень (нині м. Коростень Житомирської області), с. Швабів, Васькович, Збронок, Красносілки і Папірні Овруцького повіту. Особливо цікавий великий сосуд з стоянки біля с. Папірні; кам’яні знаряддя, які знайдено біля с. Зубкович Овруцького повіту…». далі розповідається про численні знахідки біля багатьох населених пунктів тодішньої Волинської губернії. Це шиферні хрестики, браслети, намиста, стальна кольчуга, нумізматичні колекції і т.д.
Керував сам барон і проведенням археологічних розкопок, які він називає «екскурсіями». Так, цікавий з цього приводу «Проект екскурсій Городоцького музею в 1990 р.», складений Ф. Штейнгелем. Він вражає не тільки знанням справи, але й прекрасною орієнтацією в досліджуваному районі. Так, під керівництвом Штейнгеля в 1899 році було проведено експедицію, про які він сам писав: «Екскурсія продовжувалась 14 днів. Результат екскурсії: розкопано 15 курганів… проведені детальні розкопки городищ при с. Білів, Кричильськ, Н. Жуків, відкрито стоянки кам’яного віку неолітичної епохи на лівому березі Горині». Цікава у науковому відношенні і стаття Ф. Штейнгеля «Розкопки курганів у Волинській губернії», які були проведені в 1897–1900 рр. [8, ст. 13–14]
Завдяки своєму краєзнавчому музею Городок на початку віку стає справжнім науковим центром по вивченню Волині. Прекрасна природа Полісся, гостинність господарів, багатство народних звичаїв, створювали тут ідеальні умови для роботи. Сюди стікалися кращі уми Росії, щоб відпочити та попрацювати. Вони ж приносили з собою передові ідеї та високу культуру. Так продовжувалося до 1914 року. [6]
Висновок
Звичайно, скупі інформаційні округи не відтворюють об'єктивний розмах меценатства Ф.Р. Штейнгеля для виявлення, вивчення та збереження духовної та матеріальної культури Великої Волині у контексті самобутньої спадщини України, про зацікавлення та наукові студії В. Мошкова, вагомий внесок М.Біляшівського у розвиток музеєзнавства, подвижництво Хв. Вовка в антропологічне, етнологічне дослідження нашого краю. Для автора цих рядків вищезгадані діячі науки і мистецтва збудили роздуми, спонукали до розгортання пошуків щодо визначення вагомості діяльності В. Мошкова, реалізації задумів для ґрунтовного вивчення фонду Федора Рудольфовича Штейнгеля, чудом збереженого в Державному архіві Рівненської області.
У період радянської ідеології не годилося розкривати значимість вагомих пам'яток історії, мистецтва та сакральних пам'яток культури, фольклорно-етнографічну спадщину музею села Городок. Про діяльність барона Штейнгеля просвітителя та мецената Волині, його сучасників не дозволялося відгукуватися позитивно, а тим більше оповідати про життєві епізоди.
З родиною Штейнгелів у свій час був знайомий Т.Г. Шевченко. У його «Щоденнику» за 14 травня 1858 р. значиться, що зустріч відбулася з Володимиром Івановичем Штейнгелем (літ. псевдонім Камнєсвятов, Тридечний), відомим в історії як російський письменник, декабрист. Останнього засуджували на 20 літ каторжних робіт. В літературних джерелах В.І. Штейнгель визначався як тобольський друг Михайла Лазаревського (відомого опікуна в останні дні життя Т.Г. Шевченка та розпорядника його поховання, перевезення тіла поета в Україну).
Уся родина барона Ф.Р. Штейнгеля, яка проживала на Волині, постійно турбувалася за утвердження та популяризацію українства. За споминами Л. Чикаленка, брат баронеси мав незакінчену університетську освіту і активно зацікавився місцевим фольклором, записував українські пісні, перекази, казки і зібрав чимало такого матеріалу. Сама баронова, як і чоловік, опікувалася місцевою школою, дбала про дівчат-випускниць, щоб вчилися на сільських учительок.
Діяльність барона Ф.Р. Штейнгеля (1870–1946) багатогранна. Вона ще очікує невтомного дослідника. Серед місцевих селян і по всій Волині він здобув славу «доброго батька», «доброго барона», «дбайливого господаря». Федір Рудольфович утвердив своє ім'я і як громадсько-політичний діяч, член першої Державної Думи в царській Росії, член Товариства українських поступовців, посол у Берліні 1918 р. Коли царський уряд вирішення українського питання зводив до гасла «Нет, не было и быть не может», прогресивні діячі І.Л. Шраг, П.І. Чижевський, А.В. Вязов, М.Ф. Біляшівський, Ф.Р. Штейнгель, О. Свєчин, К. Барідж та ін. стояли в обороні паростків національного життя, народних інтересів. Ф.Р. Штейнгель намагався українські національні традиції висвітлювати у європейському контексті, тому й взявся бережно їх успадковувати з допомогою відомих діячів науки і мистецтва.
Журнальна стаття «Фольклорно-етнографічні студії Городоцького музею» одна з перших ввела у науковий обіг велику інформацію, в якій називалися імена подвижників у галузі дослідження Волині та всієї української культури. Саме академічний журнал «Народна творчість та етнографія» посприяв вагомому увіковіченню оригінального наукового осередку під опікою Ф.Р. Штейнгеля та назвав напрями діяльності Миколи Біляшівського, його сучасника з розгортання дослідницьких студій на Волині В. Мошкова. Для формування об'єктивної думки скажемо, що фонди Штейнгеля у Київських, Рівненському архівах опрацьовувалися ученими, але утверджувати подвижництво в галузі українознавства, волинєзнавства, поліссєзнавства у позитивному плані з ідеологічних мотивів не рекомендувалося.
Завдяки спонукуванню ентузіаста Рівненської міської «Просвіти» ім. Т.Г. Шевченка Михайла Борейка визріла необхідність ще раз проаналізувати наявні архівні джерела, періодичні видання, щоб оповісти про наукові студії Валентина Олександровича Мошкова в Городоцькому музеї, а також про збережену спадщину дослідника. Вагома результативність у галузі краєзнавства, етнології, фольклористики, музикології, історії ремесел, промислів, іконопису засвідчується у звітах Городоцького музею, складених як Ф.Р. Штейнгелем, так і М.Ф. Біляшівським. За такими звітами довідуємося, що Федір Штейнгель розумів, що в кінці XIXст. царська Росія мало дбала про створення губернських музеїв, які б допомагали відтворити реалістичну історію окраїнних земель. У представленій передмові до першого звіту музею Федір Рудольфович обґрунтував, чим викликане створення краєзнавчої установи: «Проживаючи постійно на Волині і, безумовно, виявивши найбільше зацікавлення до цього краю, я прийшов до висновку, хоча чимало зібрано, чимало уже зроблено різними особами для вивчення нашого краю, але весь цей багатий матеріал настільки розкиданий, що користуватися ним майже неможливо. Об'єднати все це, зібрати окремі предмети, що відносяться до історії Волині, значимо доповнити все, що ще мало чи зовсім не розроблено, міг би тільки обласний музей Волинської губернії. Такого у нас на Волині до цього часу нема, і тому я вирішив започаткувати його, що й розпочав здійснювати з листопада 1896 р.». Всю справу ведення і наукового керівництва музеєм доручалося Миколі Федотовичу Біляшівському. За стислими звітами дізнаємося, що організація і створення такого наукового осередку потребували великого ентузіазму. Окрім матеріальних затрат, важливо було, щоб музейну справу започатковували не кабінетні науковці, а вчені, здатні до польової пошукової діяльності. Тому до організації етнографічного відділу залучався В. Мошков, антропологічного Хв. Вовк та ін.
Створення регіонального музею на Волині зумовлювалося як економічними, так і науковими потребами. Насамперед відчувалася потреба в розширенні виробництва продукції з місцевої сировини на базі традиційних кустарних промислів, щоб конкурувати, а потім витіснити дорогі для Росії західноєвропейські вироби. Для визначення напряму розвитку промислів на традиційній основі потрібно було створити своєрідний науково-дослідний осередок.
У Волинській губернії на той час працювали музеї у Володимирі-Волинському та Житомирі. Проте займалися вони переважно вивченням пам'яток церковно-археологічної старовини та іконопису. В західноукраїнських землях не могло бути й мови про відкриття такої установи з асигнуванням державної скарбниці. Тому за рекомендаціями М.Ф. Біляшівського Ф.Р. Штейнгель, який для розвитку освіти, краєзнавства виділяв великі кошти і зробив значний внесок у вивчення старожитностей Волині, згодився організувати фольклорно-етнографічний осередок.
Людські долі складаються по-різному. Невблаганний час завжди залишає на них свої відмітки теж неоднакових оцінок. Але в пам'яті нащадків добрі справи завжди мають тільки прихильну вдячність. І хоча уже прошуміло більше століття, коли у селі Городку під Рівним народився 9 грудня 1870 року в і сім'ї німця і українки Штейнгелів син Федір (Теодор), але пам'ять про нього живе. Бо він зробив багато як для рідного краю, так і для Української держави. Закінчивши природниче відділення фізико-математичного факультету Варшавського університету, створив у власному. маєтку краєзнавчий музей, який мав широкий розголос не тільки У тодішній Волині, але й далеко за її межами. Як стверджує брошура А.І. Шафранського «Екскурсія в с. Городок Волинської губернії. Музей барона Ф.Р. Штейнгеля», яка вийшла у світ у Кременці в 1907 році, у ньому діяли антропологічний, археологічний, етнографічний, природничий, географічний і церковний відділи. А експонати були такі, що не завжди подібними могли похвалитися навіть центральні музеї. Тут же функціонувала багата бібліотека.
Окрім цього, збудував кілька будинків для громадського призначення – лікарню, школу, церкву та інші, якими користувалися не тільки місцеві мешканці, а й жителі навколишніх сіл. Під його орудою існувала «Просвіта», був створений великий хор, що дивував своїм співом учасників різних олімпіад і оглядів, гастролював у багатьох містах.
Не тільки сучасники, зон рема, відомі українські музеєзнавці і етнологи М. Біляшівський та Ф. Вовк, високо цінували подвижницьке життя Федора Рудольфовича Штейнгеля, а й теперішні дослідники віддають йому глибоку шану. «Одним із відомих приватних музеїв був Городоцький музей барона Ф.Р. Штейнгеля на Волині, – пише Г.А. Скрипник у книзі «Етнографічні музеї України» (1909). – На період його виникнення на Волині існували лише музейні збірки церковно-археологічного характеру у Володимир-Волинському та Житомирі. У звіті музею Штейнгеля підкреслювалося, що «нинішнє становище музею з усією очевидністю показало всю необхідність такого роду закладу у провінції». Р. Штейнгель, відомий культурно-освітянський діяч краю, прогресивна для cвогoчасу і гуманна людина, «цілком зріднився з цією місцевістю і її народом…». Глибоко цікавився історією краю, дійшов висновку, що «в науковому відношенні Волинь є надзвичайно інтересною областю, багатою пам'ятками Старовини…» Потім колекції музею були евакуйовані на Кубань, у маєток брата, що Пізніше згорів. Там загинула і основна частина оригінального зібрання, а дещо потрапило до фондів інших музеїв та архівів. продолжение
--PAGE_BREAK--
Ми тільки зараз повертаємося обличчям до Ф.Р. Штейнгеля після багатьох років несправедливого забуття. І добре уже те, що в Рівному і Городку його іменем названо вулиці, що з'являються окремі публікації про нього у різних періодичних виданнях, перші достовірні повідомлення на науково-краєзнавчих конференціях. Але у дослідників історії нашої далекої і ближчої минувшини, у фахівців-краєзнавців ще багато клопіткої пошукової роботи, щоб встановити справедливість у поцінуванні заслуг цієї славної Людини з великої літери.
Ім’я сина німецького народу Теодора (Федора) Рудольфовича Штейнгеля назавжди вписано в багатовікову історію України. Бо він так багато зробив для виродження і розвитку української культури, української державності. І український народ завжди пам'ятав його, не зважаючи на те, що сталінсько-брежнєвські правителі намагалися витравити його ім'я, як і імена інших тисяч, десятків тисяч кращих людей з історії, з народної пам'яті. Бо його їм я не вписувалося в прийняті тоді тоталітарною системою рамки – адже Штейнгель… барон, значить, експлуататор, хоч така трактовка, як у цьому переконається сам читач, дуже і дуже далека від істини. Крім того, тодішні правителі України не могли йому простити того, що він вніс такий великий вклад у розвиток української державності, у вивчення і популяризацію історії України, її культури. За це лише вже можна було в 20–80-ті роки його звинуватити в українському буржуазному націоналізмі. Але це тоді, коли 6 він був за національністю українцем! А Штейнгель за походженням німець. Отже, єдиний вихід був знайдений – викреслити його взагалі з історії. Викреслити назавжди.
І так було зроблено. Ось яскравий факт на підтвердження цього. На початку 70-х років готувалась до друку колективна капітальна праця «Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область», яку писали місцеві автори під науковим керівництвом вчених Інституту Історії АН УРСР та Української Радянської Енциклопедії. Готувався тоді і нарис про село Городок, який мав увійти як складова частина у вказану книгу. І хіба можна було обійти мовчанням той факт, що саме барон Штейнгель у цьому селі створив всі умови для «…обласного музею, присвяченого Волинській губернії, першого музею такого типу в нашому краї? Діяльність же цього закладу культури була відома в багатьох куточках тодішньої Російської імперії. Звичайно, згадуючи про роботу цього музею, треба було хоча б вказати прізвище його фундатора.
Зрозуміло, що автори нарису (а один з них – автор цього дослідження) включили його прізвище в нарис. Проте столичні редактори усунули його з тексту. І даремно шукати прізвище Ф. Штейнгеля в інших енциклопедичних виданнях.
Але справедливість торжествує, правда перемагає. Ім'я Ф.Р. Штейнгеля займає належне йому місце в історії України. Ним, його науковою діяльністю, участю в громадському житті України, все більше цікавляться вчені, дослідники, краєзнавці.
Так, кілька публікацій йому присвятив кандидат філологічних наук Я. Поліщук, певну роботу по виявленню нових, раніше невідомих або маловідомих сторінок його життя провів І колишній молодший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею Г.Г. Непомнящий.
Автору цих рядків вдалося розшукати в Рівненському обласному державному архіві матеріали, які стосуються городоцького періоду життя барона. Значно допомогли відновити київський період його життя (1915–1920 pp.) спогади про нього Дмитра Дорошенка, відомого українського історика, видатного державного і громадського діяча, президента Української Вільної Академії Наук, професора, чиї твори донедавна на Україні знаходилися у спецфондах бібліотек та архівів, були недоступні широкому загалу читачів. Значно допомогли у відновленні біографії Штейнгеля матеріали, вміщені в багатотомному «Літопису Волині», який протягом десятків років випускає Інститут аполідів Волині та товариство «Волинь» у Вінніпезі (Канада). Все це разом взяте І дало можливість підготувати дане дослідження. Це, наскільки нам відомо, перше дослідження подібного типу про Ф.Р. Штейнгеля і може розкрити лише певні сторінки життя цієї видатної людини.
Список літератури
1. Газета «Червоний прапор». – 1992.
2. Микола Стоянець «Слово про Городок». – 2002, с. 10–12.
3. Культура України ХХІ століття. Діяльність культурологічних закладів у сучасних ринкових умовах. – Київ, Рівне, 2001. – с. 80–84.
4. Степан Шевчук «Жертовність для утвердження України». – Рівне, 2002. – с. 3–8.
5. Миронець Н.Р. Доля книжково-рукописного зібрання українського культурного діяча Ф.Р. Штейнгеля // Бібліотечний вісник. – 2003. – №3. – с. 32–36.
6. Газета «Слово правди». – 1989. – 25 жовтня.
7. Газета «Вільне слово». – 1995. – 9 грудня.
8. Газета «Волинь». – 1995. – 8 грудня.
9. Бухало Г.В. Музей барона Федора Штейнгеля. – Рівне. – с. 11–16.