Криміналістична ідентифікація

КРИМІНАЛІСТИЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ

Поняття ідентифікації

Термін «ідентифікація» походить від пізньолат. identifico -- ототожнюю. Теорія ідентифікації вивчає технічні засоби, методи і прийоми встановлення тотожності обєктів, що мають значення для розслідування злочину.

Вирішення питань про тотожність має важливе значення при розслідуванні різних злочинів. Водночас встановлення тотожності є встановленням суттєвих у справі обставин.

Встановлення тотожності різних обєктів дає змогу встановити факти, важливі для розслідування злочину, тобто доказові факти, одержати докази.

Процес встановлення тотожності обєктів (взуття -- за слідами, особи -- за прикметами зовнішності, знаряддя злому -- за відбитками тощо) здійснюється різними методами. Теорія ідентифікації вивчає загальні прийоми, методи і принципи, які притаманні усім випадкам встановлення тотожності, і тому називається загальною теорією криміналістичної ідентифікації.

Для того, щоб вирішити питання про тотожність або відмінність, необхідно в одних випадках здійснити більш-менш складне дослідження (криміналістичну експертизу), в інших -- провести слідчі дії (наприклад, предявлення для впізнання). Тому розрізняють оперативно-слідчу та експертну ідентифікацію.

В усіх випадках встановлення тотожності являє собою процес, який охоплює дослідження, порівняння або зіставлення ознак, -- такий процес називається ідентифікацією, або ототожненням. Таким чином, криміналістична ідентифікація -- це процес встановлення індивідуальної тотожності обєктів, які мають значення для розслідування злочину або розгляду кримінальної справи.

Розробка теорії криміналістичної ідентифікації є досягненням криміналістики. Криміналісти при зясовуванні всіх вузлових питань ідентифікації виходять із положення щодо діалектичної тотожності, а саме: немає двох речей, предметів матеріального світу, які б були абсолютно подібними за всіма рисами та ознаками. Кожний обєкт тотожний лише сам собі, відрізняється від усіх інших, хоча б і подібних.

Наведене положення є головним в теорії криміналiстичної ідентифікації. Тотожність тільки з собою та відносна стійкість ознак й обумовлюють можливість ідентифікації. Положення «обєкт тотожний тільки сам собі» дозволяє науково обґрунтувати висновок про тотожність при збігу комплексу ознак.

Винятково важливим для теорії ідентифікації та правильного застосування її положень у судово-слідчій та експертній практиці є положення про те, що «конкретна тотожність містить у собі також розбіжності, зміни».

Для висновку про тотожність необхідно враховувати зміни, що відбулися, в обєктах ідентифікації, а також те, що розходження в деяких ознаках при порівнянні не виключає тотожності.

Обєкти, типи і види ідентифікації

На даний час загальновизнаним є те, що обєктами ідентифікації в криміналістиці можуть бути речі, тварини, особи. Обєктами ідентифікації вони стають, коли потрапляють в орбіту судового процесу, а встановлення тотожності набуває істотного значення для справи.

Предмети (речі). Завдання встановлення тотожності предметів може виникнути при розслідуванні різних злочинів. Неможливо дати вичерпний перелік предметів, щодо яких виникне потреба встановлення тотожності. За кримінальними справами такими предметами можуть виступати знаряддя і засоби, використані злочинцем при вчиненні злочину; залишені сліди; предмети, загублені злочинцем; викрадені речі, печатки, штампи тощо.

Тварини. Встановлення тотожності тварин набуває значення, коли тварина була використана злочинцем для вивозу викрадених цінностей і на місці події були виявлені сліди лап або коли тварина була предметом розкрадання тощо.

Особи. Обєктом ідентифікації може бути особа людини або труп. У слідчій практиці найчастіше зустрічаються випадки ідентифікації особи обвинуваченого, потерпілого, жертви злочину (невпізнаного трупа) та ін.

У криміналістиці розрізняють такі типи (випадки) ідентифікації:

а) встановлення тотожності обєкта за ознаками, відображеними у памяті людини;

б) встановлення тотожності за описом;

в) встановлення тотожності за фотозображенням;

г) встановлення тотожності за слідами, які відображають ознаки зовнішньої будови та інших речових проявів;

ґ) встановлення тотожності цілого за частиною.

Особливим типом встановлення тотожності є ідентифікація цілого за частиною. У таких випадках вирішується питання про те, чи становили дві або декілька частин одне ціле; чи є дані частини частинами одного цілого. Можливість ідентифікації цілого за частиною відкриває шлях до використання з метою розкриття злочину різних дрібних часток. Нерідко вирішення питання про те, чи частини предмета на місці вчинення злочину становили одне ціле до його руйнації, дозволяє встановити злочинця і викрити його. Варто памятати, що під час підготовки, вчинення або приховування злочину деякі обєкти інколи руйнуються -- розрізаються, розпилюються -- і частини цих обєктів виявляють в різних місцях -- на місці злочину, у квартирі злочинця, на його одязі.

Необхідно розрізняти індивідуальну ідентифікацію (ідентифікацію у вузькому розумінні) та встановлення групової належності (групову ідентифікацію).

При індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, тобто те, що даний обєкт є саме тим, що спостерігався раніше або залишив сліди. При встановленні групової належності зясовується лише те, що обєкт належить до певної групи (роду, виду, марки, системи тощо). Тобто при індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, а при встановленні групової належності -- подібність (віднесення обєкта, що залишив сліди, до групи, роду, виду обєктів).

Встановлення конкретної тотожності має більш важливе значення для слідства, ніж встановлення групової належності. Проте не слід недооцінювати й групову ідентифікацію.

Значення встановлення групової належності полягає в такому:

1) встановлення групової належності є, як правило, необхідним етапом до встановлення конкретної тотожності;

2) встановлення групової належності дозволяє виключити групу обєктів з обсягу криміналістичного дослідження, є засобом виключення деяких версій у справі й тим самим звужує коло пошуків потрібного обєкта.

Групова ідентифікація має місце тоді, коли необхідно ідентифікувати матеріали і речовини. У цьому випадку мова йде про збіг властивостей порівнюваних обєктів, які належать до певної групи, що і буде ототожнюваним обєктом.

Індивідуальна ідентифікація не завжди можлива і дослідження може обмежуватися тільки встановленням групової належності. Частіше за все індивідуальна ідентифікація буває неможлива через недостатньо повне відображення ознак обєкта.

У деяких випадках можливість встановлення тільки належності до групи залежить від рівня розвитку даної науки. Існує загальне правило, за яким індивідуальна ідентифікація можлива тільки за ознаками зовнішньої будови обєктів, а якщо таких ознак немає (рідина, газоподібні речовини) або вони не відобразились як слід, то провадиться тільки групова ідентифікація.

Висновок про належність до групи має тим більше значення, чим менш чисельна група, до якої належить обєкт.

При ідентифікації є два види обєктів: ідентифіковані (відображувані) та ідентифікуючі (відображуючі). Ідентифікованим називається обєкт, встановлення тотожності якого є завданням даного дослідження. Ідентифікуючими називаються обєкти, за допомогою яких встановлюють тотожність чи групову належність. Ідентифікуючі обєкти є носіями матеріально-фіксованого відображення ознак ідентифікованих обєктів.

Для вирішення питання про тотожність або відмінність користуються ідентифікуючими обєктами. Наприклад, для того, щоб вирішити питання, чи залишені сліди ніг, виявлені на місці злочину, вилученим у обвинуваченого взуттям (чи є воно тим самим), необхідно дослідити самі сліди або їх копії (зліпки). За допомогою зліпка вирішується дане питання. Взуття -- це ідентифікований обєкт, а слід взуття (зліпок) -- це ідентифікуючий обєкт.

Ідентифікуючі обєкти поділяються на дві групи.

Перша група -- це обєкти, що за припущенням слідчого відображають ознаки ідентифікованого обєкта. Наприклад, сліди ніг, пальців рук, знарядь злому тощо, які виявлені на місці події.

Друга група -- це обєкти, походження яких від певного обєкта безсумнівне. Такі ідентифікуючі обєкти називаються зразками. Залежно від характеру даної ідентифікації й властивостей інших ідентифікуючих обєктів до зразків предявляються ті або інші вимоги. Загальною і найважливішою вимогою є безсумнівність походження зразків. Зразки, у свою чергу, поділяються на основні та додаткові, або експериментальні.

НАУКОВІ ЗАСАДИ ВСТАНОВЛЕННЯ ГРУПОВОЇ НАЛЕЖНОСТІ

Встановлення групової належності -- окрема криміналістична теорія, практична реалізація якої в судово-слідчій практиці дає змогу встановлювати схожість обєктів і на цій основі зараховувати їх до певного класу, виду, роду чи групи. Поряд з ідентифікацією встановлення родової (групової) належності як самостійний процес дослідження запропонував Н. Терзієв. Цей процес зводиться до того, що досліджуваний обєкт слід зараховувати до певного класу за його родом чи видом. Тому встановлення групової належності іноді називають класифікаційним дослідженням. Так, матеріальний предмет, який має стійку зовнішню форму (наприклад, ніж), належить до класу холодної зброї, коли визначають його вид (ніж туристський, побутовий або фінський). Аналогічним є процес встановлення групової належності невідомих речовин, які не мають стійкої зовнішньої форми (сипких, рідких і газоподібних), коли властивості невідомої речовини порівнюються з властивостями речовини відомого виду, роду, класу чи групи. З огляду на схожість порівнюваних властивостей речовин, які не мають стійкої зовнішньої форми, доходять висновку про зарахування їх до конкретної класифікаційної групи (наприклад, до класу отруйних речовин).

Таким чином, в основі процедури встановлення групової належності лежить певний метод порівняння ознак і властивостей обєкта з матеріальними відображеннями їх на іншому обєкті -- носієві відображень. При цьому процес дослідження завершується встановленням не тотожності, а групової належності. Тому за аналогією з відомими поняттями "ідентифікація" та "класифікація", суттю яких є порівняння, процес встановлення групової належності доцільно називати групофікацією.

Обєкти групофікації. Практична реалізація групофікації зводиться до встановлення загального (схожого) у двох порівнюваних обєктах. Такі обєкти можуть бути індивідуально визначеними предметами зі стійкою зовнішньою формою, що дає змогу ототожнювати ціле, і предметами-речовинами (сипкими, рідкими, газоподібними), наділеними лише властивостями -- внутрішніми ознаками, яких достатньо для зарахування речовин до однієї групи, виду, роду, класу. У процесі групофікації і перші, і другі є носіями ознак і властивостей цілого, відображають його. Відображуваним обєктом у процесі групофікації є те, що було розділене, розчленоване (зруйноване) внаслідок скоєння злочину й нині не існує, а лише уявляється як субєктивний образ цілого, що існувало раніше.

Криміналістична ідентифікація та групофікація мають єдину мету дослідження -- встановлення тотожності чи групової належності. Якщо частини розчленованого цілого зберегли конформність меж (країв) на розчленованих обєктах, то дослідження, як правило, завершується висновком про тотожність розчленованого цілого, наприклад, що шматок фарного скла, знайденого на місці події, і шматки скла, що залишились у фарі автомашини громадянина P., до розчленування становили одне ціле. Якщо порівнювані розчленовані обєкти не зберегли конформності меж (ліній розчленування), то встановлюють схожість властивостей, достатніх лише для класифікаційного висновку (про те, що шматок фарного скла, знайдений на

місці події, і шматки фарного скла, що містились у фарі автомашини громадянина P., за фізико-хімічними властивостями однакові).

У процесі групофікації речовин порівнюють їх конкретні маси й обєми, які не мають стійкої зовнішньої форми. За такими властивостями можна сформулювати висновок лише про належність речовин до одного класу, роду, виду чи певної малої групи. Цей висновок стосується двох порцій речовини, які раніше (імовірно) були одним цілим. Перехід від імовірнісного висновку до достовірного слідчий здійснює при доказуванні у кримінальній справі. Обєкти, що відображають ціле у процесі групофікації, є частинами відображуваного, яке існувало в минулому, до моменту розділення його у звязку з подією. Тому відображуваний обєкт у криміналістиці іноді називають загальним джерелом.

Групофікація як стадія ідентифікації. Встановлення групової належності можна інтерпретувати, з одного боку, як першу стадію ідентифікації для пізнання загального в конкретному, а з іншого -- як самостійний метод дослідження з метою зарахування обєкта до класу, роду, виду чи вужчої групи.

Ідентифікація -- це стадійний процес дослідження, що передбачає виокремлення конкретного із загального. Так, починаючи порівнювальне дослідження відбитків пальців рук, насамперед їх групують за типами візерунків на дуги, петлі та завитки. Потім кожну групу поділяють на менші за обсягом підгрупи за певною заданою сукупністю ознак. З отриманою підгрупою роблять те саме, і так доти, поки не зменшать кількість груп до двох обєктів, ідентифікаційне поле кожного з яких містить неповторну сукупність ознак. Отже, процес пізнання конкретного здійснюється через виокремлення із загального. Тому групофікація є першою стадією ідентифікації обєктів, тотожність яких можна легко встановити.

Встановити тотожність методом криміналістичної ідентифікації не завжди можливо внаслідок неповноти відображення. У цьому разі ідентифікація завершується стадією групофікації. Наприклад, на місці вбивства знайдено нечіткі сліди взуття. Експертизою встановлено, що ці сліди залишив чоловік, узутий у нове взуття розміром 27, на підошвах якого малюнок "у ялинку". Отже, визначено вид і групу взуття, серед яких слід шукати необхідні. Якщо підозрюваний носить взуття 27-го розміру, причому на підошвах є малюнок "у ялинку", то це не означає, що слід на місці злочину залишив саме він. Таке взуття є в місцевому магазині, і його могли придбати інші мешканці місцевості. Однак встановлення групи взуття, обмеженої двома конкретними ознаками, дає змогу цілеспрямовано висувати розшукові та слідчі версії. Зрозуміло, що якби сліди мали більше ознак (наприклад, характер зношення рельєфного малюнка, будь-які пошкодження, що утворилися на підошві внаслідок експлуатації взуття), то можна було б ототожнювати взуття за слідами.

У наведеному прикладі криміналістична ідентифікація завершилась встановленням тільки групової належності. Дослідження холодної зброї та інших невідомих предметів, коли потрібно встановити, чи є досліджуваний предмет холодною або вогнепальною зброєю, так само може завершитися на першій стадії ідентифікації, коли, наприклад, ніж визнається фінським.

Групофікацію як самостійний метод дослідження застосовують для дослідження сипких, рідких і газоподібних обєктів, тотожність яких встановити за допомогою криміналістичної ідентифікації неможливо, бо ці обєкти не мають стійкої зовнішньої форми.

Розглянемо приклад. З колгоспного складу вкрали кілька мішків пшениці. У підозрюваного виявлено два мішки пшениці. Експерт, порівнюючи зразки пшениці з колгоспного складу з вилученими у підозрюваного, встановив, що обидва зразки належать до одного сорту й виду, одного року врожаю, мають однакову схожість, засміченість тощо. На основі ідентичних властивостей він дійшов висновку, що порівнювані зразки однакові й належать до сорту пшениці "Миронівська 808", тобто встановив їх клас (злакові), рід (пшениця) і вид ("Миронівська 808"). Можна було б продовжити досліджувати зразки зерна і встановити інші подібні властивості за допомогою методики судово-біологічної експертизи, тобто досягти дещо більшої схожості, але не тотожності, оскільки пшениця, вилучена у підозрюваного, і зерно з колгоспного складу після поділу на частини утворили два нових конкретних обєкти, кожний з яких тотожний тільки собі.

Аналогічним є процес дослідження рідких і газоподібних речовин, скажімо, встановлення групи крові за двома плямами, визначення сорту вина дегустатором тощо. У цьому разі ідентифікують не конкретну порцію речовини, а тільки встановлюють, чи належить вона до певного виду, роду, класу, раніше відомого й визначеного сукупністю властивостей і ознак.

Отже, встановлення групової належності сипких, рідких і газоподібних обєктів -- процес групофікації, який є самостійним окремим методом криміналістики. Встановлення групової належності обєктів, які мають стійку зовнішню форму, є процесом криміналістичної ідентифікації, яка завершується її першою стадією -- групофікацією.

Поняття встановлення джерела походження. Поняття "джерело походження" й методику його встановлення запропонував В. Митричев. Він інтерпретував джерело походження дуже широко, маючи на увазі будь-яке матеріальне тіло, яке з певних причин може відтворювати інші обєкти, що відображають ознаки та властивості джерела. У науковій літературі розрізняють три види джерела походження: конкретний предмет; сукупність конкретних предметів; певну масу речовини. Причиною утворення предметів, які походять від одного джерела, є їх взаємодія у процесі життєдіяльності чи в разі скоєння злочину.

Джерело як конкретний предмет, що має стійку зовнішню форму, відображає свої ознаки копіюванням і поділом цілого на частини. Наприклад, у трасологічному дослідженні це слідотвірний обєкт.

Джерело як сукупність конкретних предметів є обмеженою масою однорідних або однотипних предметів (наприклад, ящик цвяхів, коробка скріпок, пачка грошових асигнацій). Якщо під час злочину такі сукупності предметів виявляються розосередженими, то, порівнюючи їх і встановивши однакові ознаки, доходять висновку, що всі вони походять з одного джерела, наприклад з конкретного ящика цвяхів, що був у підозрюваного. При цьому ознаками спільного джерела є випадкові утворення -- ознаки, що виникли внаслідок експлуатації і спільного зберігання однакових предметів, їх виробництва на одному й тому ж устаткуванні, а також однакові властивості матеріалу, який використовувався для їх виготовлення.

Джерело як певна маса речовини -- це сипкі, рідкі та газоподібні речовини, які в результаті ділення утворюють конкретні порції зерна, піску, борошна, рідини, що відображають властивості цілого (іншими словами, джерела походження). Джерелом походження плям крові, залишених на одязі жертви чи на предметах обстановки, є людина; порція масла з картера конкретної автомашини є джерелом походження крапель масла на стоянці; грунт з місця події є джерелом походження часток ґрунту на взутті та одязі підозрюваного.

Проаналізувавши поняття джерела спільного походження, доходимо висновку: джерело -- це ототожнюваний обєкт, який існував раніше, а розєднані предмети (частки) є засобами ототожнення, яких може бути безліч. Якщо вважати джерелом конкретний верстат, устаткування, на якому виробляються однорідні предмети (ґудзики, скріпки, формоване взуття тощо), то він є обєктом, що підлягає ідентифікації, а продукція, яка виробляється на ньому, -- засобом ідентифікації. Тому встановлення спільного джерела для походження предметів зі стійкою зовнішньою формою -- це ідентифікація, а для сипких, рідких і газоподібних речовин -- групофікація.

ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ОЗНАК

У процесі ідентифікації одиничний обєкт виокремлюють з безлічі подібних на основі ідентифікаційних ознак -- властивостей обєкта, які відповідають певним вимогам (за М. Селівановим). У літературі поняття "ознака" часто трактують як властивість і навпаки. У кримінальній ідентифікації ознакою доцільніше вважати зовнішню будову предмета, його просторові межі, геометричну форму, розмір, рельєф поверхні, обєм, розміщення та співвідношення сторін, частин і точок, борозенок, валиків, заглиблень, опуклостей.

Ознака характеризує зовнішні якості обєкта, а властивість -- внутрішні: фізичну природу, стан, структуру (кристалічну, аморфну), твердість, питому вагу, електропровідність та ін. Усі частини обєкта мають однакові властивості, які зберігаються в разі його поділу. Наприклад, після поділу на частини шматок металу втрачає зовнішні ознаки, але кожна його частина зберігає внутрішні властивості. Отже, ознака не може ділитися, а властивість -- може.

Ознака вважається ідентифікаційною, якщо відповідає таким вимогам:

* відображена в засобі ідентифікації; щоб стати ідентифікаційними, ознаки та властивості ідентифікованого обєкта мають бути відображені у засобі ідентифікації, бо тільки за допомогою останнього встановлюється їх тотожність;

* є відхиленням від типового утворення, має характерну особливість, яка рідко зустрічається; функцію ідентифікаційної ознаки можуть виконувати лише специфічні ознаки, такі, що відхиляються від типових. Що своєрідніші вони, то вища їх ідентифікаційна значущість. Наприклад, досліджуючи почерк виконавця, експерт звертає увагу на письмові знаки, які відрізняються від загальноприйнятих форм, тобто є специфічними, своєрідними;

* відносно стійка; стійкість ідентифікаційної ознаки -- дуже важлива її характеристика. Якщо властивість або ознака нестійка, її не можна вважати ідентифікаційною й використовувати як таку. Критерієм відносної стійкості ознаки може бути її незначна змінюваність у часі протягом ідентифікаційного періоду, закономірна повторюваність її відображень на засобі ідентифікації;

* незалежна; іноді ідентифікаційні ознаки обєкта можуть залежати одна від одної, і ступінь цієї залежності може бути різний. Іноді поява однієї ознаки неминуче зумовлює появу іншої. Такі ознаки непридатні для процесу ототожнення, і якщо експерт виявляє таку залежність кількох ознак, то для обґрунтування свого висновку він включає до виявленої сукупності тільки одну з них;

* рідко зустрічається; важливою характеристикою ідентифікаційної ознаки є частота її виявлення у подібних обєктів. Що рідше зустрічається ознака, то вище її ідентифікаційне значення. Безперечно, ознака, яка часто зустрічається у подібних обєктів, має ідентифікаційне значення, але у практичній експертизі нею нехтують, бо вона неістотно впливає на формування ідентифікаційного висновку. Нині частота виявлення й ідентифікаційна значущість ознак у різних видах ідентифікаційних досліджень визначаються за допомогою математичної статистики, теорії ймовірності та застосування компютерів;

* доступна для сучасних методів пізнання. Певну ознаку обєкта можна вважати ідентифікаційною за умови, що вона доступна для сучасних методів пізнання. Не всі відкриті наукою властивості та ознаки живої й неживої природи достатньою мірою вивчені. Через відсутність надійних науково обґрунтованих методик дослідження властивостей і ознак їх не можна використовувати як ідентифікаційні.

Класифікація ідентифікаційних ознак ґрунтується на тому, яке значення має певна ознака у визначенні групової належності й індивідуальної тотожності, тобто яку ідентифікаційну роль вона виконує у процесі ототожнення. Виходячи з цього ідентифікаційні ознаки поділяють на загальні та окремі (іноді їх називають індивідуальними та груповими). Фактично всі ознаки є типовими (груповими), бо можуть повторюватися. Поняття "типові ознаки" більшою мірою стосується властивостей, які лежать в основі класифікаційних досліджень (встановлення групової належності).

Загальна ідентифікаційна ознака виражає певну властивість, яка притаманна певній класифікаційній групі і є показником групової характеристики обєктів (наприклад, вид папілярного візерунка, калібр зброї, кількість нарізів у стволі, маса кулі). Загальні ознаки обґрунтовано називають груповими, або класифікаційними.

Особливості обєкта, які не є вираженням його групових властивостей, прийнято називати окремими ідентифікаційними ознаками. До них належать, наприклад, особливості мікрорельєфу полів нарізів ствола пістолета, "містки", "острівці" та інші особливості папілярних візерунків, дефекти шрифту друкарської машинки. Показником ідентифікаційної значущості окремої ознаки поряд з її якісними критеріями є частота її виявлення у подібних обєктів (кількісний критерій).

У процесі ідентифікації виявляють комплекс ознак, що містить як загальні, так і окремі ознаки. Розрізняють груповий та індивідуальний комплекси ідентифікаційних ознак. Груповий комплекс притаманний усім представникам певної групи обєктів, а індивідуальний -- тільки одному обєкту.

Ідентифікаційне значення групового комплексу залежить від того, яку за обсягом групу обєктів можна виокремити за його допомогою в певній класифікаційній системі. Що вужча класифікаційна група, яку виокремлюють за допомогою певного групового комплексу ознак, то вища його ідентифікаційна значущість. Наприклад, за наявності сукупності ознак, що характеризують будь-які пістолети, і такої ознаки, як калібр зброї, що дорівнює 7,62 мм, можна виокремити групу пістолетів, до якої ввійдуть, зокрема, пістолети ТТ. Якщо як додаткову ознаку взяти форму бойка на капсулі гільзи, то можна виокремити вужчу класифікаційну групу пістолета ТТ -- з грушоподібною формою сліду бойка, який випускали до 1948 р., або круглої форми, які випускали після 1948 р. З наведеного прикладу випливає, що комплекс ознак, який включає форму сліду бойка, має більше ідентифікаційне значення, бо за його допомогою можна виокремити вужчу класифікаційну групу.

В ідентифікаційних процесах загальні та окремі ознаки і властивості обєднують у сукупність, оцінюють її неповторність, і тільки після цього роблять висновок про тотожність обєктів.

Суть процесу ідентифікації за матеріальним відображенням полягає у порівнянні ознак і властивостей ідентифікованого обєкта з ознаками та властивостями, відображеними на одному або кількох засобах ідентифікації, якими, як правило, є предмети -- носії слідів злочину, виявлені на місці події й одержані при виконанні слідчих дій. Наприклад, такі обєкти є зразками для дослідження почерку та ходи. Ідентифікація за матеріальним відображенням здійснюється за допомогою судової експертизи.

Суть ідентифікації за ідеальними відображеннями -- слідами памяті (уявними образами) -- полягає у порівнянні уявного образу з реальним обєктом, що подається особі для впізнання. Таку ідентифікацію здійснюють у процесі слідства: подання для впізнання людей, трупів, предметів, тобто будь-яких обєктів матеріального світу. Подати більшість сипких та рідких обєктів теж можна, однак у результаті буде встановлено не тотожність, а лише групову належність.

Висновки експерт може сформулювати так:

* підтвердити тотожність обєкта, що ідентифікується;

* встановити групову належність у вигляді подібності, однорідності чи належності обєкта до певної групи, роду, виду, класу;

* зробити певний висновок у вигляді статистичної (кількісної) характеристики ознак, що збігаються, у порівнюваних обєктів.

Сучасні обєкти судової експертизи різноманітні та складні за структурою. Для їх дослідження використовують такі засоби й методи, які для виявлення ознак і властивостей, частоти їх повторюваності та ідентифікаційної значущості потребують застосування математичного апарату, засобів обчислювальної техніки, кількісно-математичних і кібернетичних методів. Зокрема, кількісні методи застосовують у почеркознавчих та автотехнічних, судово-бухгалтерських та економічних, хімічних та біологічних експертизах під час розслідування різних видів злочинів.

МЕТОДИКА ІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Ідентифікація та групофікація -- дослідницькі процеси, структура яких має одні й ті самі етапи: експертний огляд обєктів; окреме дослідження; експериментальне дослідження; порівняльне дослідження; оцінювання результатів порівняння та обгрунтування висновків.

Експертний огляд обєктів -- початковий етап будь-якого ідентифікаційного дослідження обєктів, який здійснюють для того, щоб

встановити відповідність їх ознак і властивостей опису, що міститься в постанові про призначення експертизи чи протоколі огляду місця події. Під час огляду експерт встановлює, чи всі перелічені в постанові матеріали йому надані, чи процесуально правильно вони оформлені, чи оригінальні вони. Крім того, експерт визначає достатність і придатність наданих обєктів для ідентифікації. Якщо матеріалів недостатньо, експерт повідомляє про це слідчого і зазначає, які матеріали необхідно надати додатково. У процесі огляду надані обєкти фотографують в упаковці та без неї.

Окреме дослідження спрямоване на дослідження ідентифікованих обєктів та обєктів -- засобів ідентифікації, окрему їх фіксацію, виявлення, закріплення та встановлення сукупності ознак і властивостей насамперед обєкта, який ототожнюється, що дає змогу індивідуалізувати його за характером відображення в засобах ототожнення. Під час такого дослідження встановлюється механізм взаємодії й утворення ознак як на ототожнюваному обєкті, так і на засобі ототожнення, зокрема визначаються вид руху (фізичний, механічний, біологічний) та енергія слідоутворення (кінетична, теплова, магнітна, електрична).

Виявлені ознаки та властивості обєктів оцінюють, визначають їх стійкість, незалежність та ідентифікаційну значущість. Повнота виявлених ознак забезпечується дослідженням усього ідентифікаційного поля обєкта. Для фіксації виявлених ознак їх фотографують кожний окремо великомасштабною макрозйомкою чи мікроскопічним методом, а сформовану сукупність -- разом.

Експериментальне дослідження має на меті отримати властивості та ознаки ототожнюваного (відображуваного) обєкта у формах, які задовольняють процес порівняльного дослідження. Наприклад, під час експериментальної стрільби з ототожнюваної зброї відтворюються сліди бойка та зачепа викидача. Для отримання окремих експериментальних слідів, наприклад каналу ствола гладкоствольної зброї, сконструйовано спеціальні пристрої та устаткування. Таким чином, під час експериментального дослідження одержують ознаки ототожнюваного обєкта для порівняльного дослідження.

Суть експериментального дослідження полягає не тільки в отриманні зразків для порівняльного дослідження, а й у виявленні, фіксації та уявленні внутрішніх властивостей ідентифікованого обєкта та їх відображень у засобі ідентифікації. Особливо це необхідно при

дослідженні сипких, рідких і газоподібних речовин, а також частин цілого, які втратили конформність лінії розчленування. У цьому разі застосовують мікроскопічні, люмінесцентні, спектро- і хроматографічні, а також інші методи встановлення якісно-кількісного складу зразків, сталості їх властивостей, кореляційної залежності.

Порівняльне дослідження спрямоване на встановлення ступеня збіжності ознак ототожнюваного обєкта, зафіксованих у засобах ідентифікації. Порівняльне дослідження має бути повним і детальним. Порівнюються в деталях не тільки найбільш очевидні й характерні ідентифікаційні ознаки, а й усі виявлені на етапі окремого дослідження незалежно від їх кількості та ступеня прояву. Часто порівняння саме дрібних, малопомітних особливостей дає змогу експертові зробити правильний висновок про тотожність обєктів.

Порівняння здійснюють трьома способами: зіставлення, суміщення і накладення.

Зіставлення -- розміщення порівнюваних обєктів поряд так, щоб можна було одночасно спостерігати за їх ознаками. Цей процес відбувається через безпосереднє порівняння ознак ототожнюваного обєкта з ознаками засобів ототожнення шляхом проектування порівнюваних ознак на один екран або розміщення їх в одному полі мікроскопа.

Суміщення -- розташування порівнюваних обєктів в одному полі так, щоб ознаки одного були продовженням ознак іншого. Цей спосіб найчастіше застосовують для порівняння слідів ковзання, що є чергуванням борозенок і валиків. Суміщення можна здійснювати за допомогою розрізу порівнюваних зображень ознак за однаковими лініями та поєднання розрізаних частин за збіжними ознаками. Для цього використовують спеціальні прилади -- порівняльні мікроскопи МСК-1 та МС-5-П.

Накладення -- встановлення такого контакту між порівнюваними обєктами, щоб їх можна було спостерігати у світлі, яке проходить наскрізь. Для цього спільне зображення обєктів переносять на прозорий матеріал (скло, плівку), а потім, суміщуючи їх один з одним, досліджують форми, розміри та розташування ознак у прохідному світлі. Так виявляють дописки та вставки на окремих документах, виконаних за допомогою копіювального паперу в одну закладку. Для застосування цього способу в експертній практиці сконструйовано спеціальний прилад оптичного накладення.

У методиці ідентифікаційного дослідження ознак і властивостей основною умовою обєктивності дослідження та обгрунтованості висновків є порівняння обєктів у порівнянних формах і станах. З огляду на це до порівнюваного матеріалу висувають такі вимоги:

* зразки мають бути отримані на однаковому чи схожому з матеріалом ототожнюваного обєкта копіювальному матеріалі;

* порівнювані обєкти мають бути зафіксовані в одному масштабі, ракурсі та за однакового освітлення;

* порівнювані ознаки мають бути виражені з однаковим рівнем деталізації (мікро- чи макроскопічним, молекулярним, генним);

* збіжні ознаки мають виявляти однакові результати за різних прийомів і засобів порівняння.

Дотримання наведених вимог до порівнюваних обєктів забезпечує обєктивність оцінки результатів порівняння та достовірність зроблених висновків.

Оцінювання результатів порівняння та обгрунтування висновків -- завершальний етап ідентифікаційного дослідження. Це логічна діяльність, яка полягає у співвіднесенні результатів дослідження з походженням порівнюваних обєктів, механізмом утворення відображень. Збіжні ознаки оцінюють кожну окремо й у сукупності, насамперед з позиції достатності подання ідентифікаційного поля ототожнюваного обєкта. Порівнюють якість і кількість збіжних ознак і таких, що різняться, пояснюють їх походження. Після цього сформовану сукупність оцінюють як неповторну, зясовують та пояснюють вплив на її індивідуальність обєктів, що різняться, і доходять висновку про індивідуальність сукупності.

Таким чином, у процесі оцінювання збіжності чи відмінності ознак формується внутрішнє переконання про неповторність збіжного комплексу ознак, а на його основі -- висновок про тотожність або відмінність, вид, рід, клас обєкта. Під час групофікації роблять висновок про схожість, однорідність або спільне джерело походження ознак.

Вирішальним на цьому етапі експертизи є оцінювання всієї сукупності ідентифікаційних ознак, притаманних тому чи іншому обєкту ідентифікації. Питання про те, який мінімальний комплекс ознак в кожному конкретному випадку достатній для обґрунтування категоричного висновку, -- одне з основних у теорії криміналістичної ідентифікації. Його правильне вирішення залежить не тільки від

якості поданих для експертизи обєктів, повноти й ретельності виконаного дослідження, а й від інших факторів: професійної підготовки, кваліфікації й досвіду експерта, його уважності, зосередженості, інших субєктивних якостей, а також від того, якими критеріями він керується при оцінюванні ознак. Звести до мінімуму вплив субєктивних факторів на експертний висновок, виробити обєктивні критерії оцінювання означає підвищити науковий рівень і достовірність експертизи, виключити випадки експертних помилок.

Як зазначалося, єдиною підставою для висновку про тотожність обєктів є індивідуальна (неповторна) сукупність їх ідентифікаційних ознак. Висновок експерта про тотожність може бути позитивним або негативним, категоричним або ймовірнісним.

Якщо сукупних ознак недостатньо для категоричного висновку, експерт обмежується ймовірнісним висновком (з високим ступенем імовірності). Доказове значення має лише категоричний позитивний або негативний висновок, а ймовірнісний не є доказом і може бути використаний тільки в оперативно-розшуковій діяльності. Експерт повинен відмовитися робити висновок, якщо наданих йому матеріалів недостатньо чи вони неякісні й непридатні для ідентифікації. Мотивами відмови експерта можуть бути також його некомпетентність у предметі призначеної експертизи і відсутність надійних експертних методик.