1
137
Восьмирічний досвід роботи Вищої атестаційної комісії України свідчить, що у переважної більшості здобувачів наукового ступеня виникають певні труднощі в оформленні дисертації та автореферату, підготовці документів атестаційної справи. Починаючи з 2004 року основні нормативні документи ВАК України друкуються в “Бюлетені Вищої атестаційної комісії України”, але це видання не завжди доходить до спеціалізованих учених рад та й не всі секретарі цих рад мають достатній досвід роботи в галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів і можуть надати кваліфіковану допомогу. До керівництва, у відділи ВАК України постійно звертаються здобувачі з різних питань підготовки та захисту дисертацій. Саме тому визріла необхідність узагальнити найактуальніші проблеми, що виникають нарізних етапах процесу атестації, донести відповіді на них до широкого кола дослідників-початківців і працівників розгалуженої мережі спеціалізованих учених рад.
У посібнику розглянуто весь процес підготовки кандидатської дисертації, наведено правила оформлення дисертації, автореферату дисертації, висвітлено порядок проведення публічного захисту дисертації, наведено вимоги та поради щодо оформлення деяких документів атестаційної справи.
Матеріал посібника повністю відповідає вимогам “Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 2004 р. № 644 із змінами і доповненнями, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2006 р. №1336, “Положення про спеціалізовану вчену раду”, затвердженого наказом ВАК від 14 липня 2004 р. № 448, та переліків і форм документів, які застосовуються при атестації наукових і науково-педагогічних кадрів, запроваджених наказом ВАК від 21 березня 2004 р. № 121. Враховано також усі подальші зміни в нормативних документах і розяснення ВАК станом на 1 липня 2006 року. При підготовці посібника використано державні стандарти України й інструкції, котрі визначають порядок виконання дослідження, правила оформлення його результатів, а також нормативно-довідкові матеріали з вимогами до наукових праць, які подаються до друку.
Цей посібник є спробою комплексного висвітлення сучасних вимог до підготовки та захисту дисертаційних робіт. Сподіваємося, що він буде корисним аспірантам і здобувачам наукових ступенів, які працюють над дисертацією поза аспірантурою. Він може стати у пригоді також їхнім науковим керівникам і взагалі всім тим, хто хоче підвищити культуру своєї наукової праці.
Відгуки та побажання просимо надсилати за адресою: 252008, Київ-1, Хрещатик, 34, оф.402, редакція “Бюлегеня Вищої атестаційної комісії України”.
ВСТУП
Згідно з п.11 “Порядку присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань” (далі -“Порядку”) [І], дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обгрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, характерна єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.
Теми дисертацій повязують, як правило, з напрямами основних науково-дослідних робіт наукових установ і організацій, затверджують ученими (науково-технічними) радами для кожного здобувача персонально з одночасним призначенням наукового керівника. Зазначимо, що “Порядок” не передбачає можливості призначення двох керівників або керівника і консультанта кандидатської дисертації.
Докторська дисертація повинна містити раніше не захищені наукові положення та тримані автором нові науково обгрунтовані результати у певній галузі науки, які у сукупності розвязують важливу наукову або науково - прикладну проблему (п.12 “Порядку”).
Кандидатська дисертація повинна містити результати проведених автором досліджень та отриманих нових науково обгрунтованих результатів, які у сукупності розвязують конкретне наукове завдання, що має істотне значення для певної галузі науки (п.13 “Порядку”).
Дисертація готується автором особисто. Нові наукові результати і положення. вміщені в ній, мають витримати своєрідний іспит під час публічного захисту. Як наукова праця вона повинна мати внутрішню єдність і свідчити про власний внесок її автора в науку. Нові рішення, запропоновані здобувачем, необхідно добре аргументувати і критично оцінити порівняно з уже відомими. У дисертаціях, які мають прикладне значення, наводяться відомості щодо практичного застосування отриманих автором наукових результатів, а в дисертаціях теоретичного спрямування - рекомендації щодо використання наукових висновків.
Таким чином, дисертація - це, по-перше, кваліфікаційна праця, а по-друге, праця, що містить нове вирішення важливої наукової проблеми або конкретного наукового завдання (кандидатська дисертація). У чому ж різниця між цією працею й іншими формами творчої діяльності, зокрема, інженерними розробленнями та монографіями. Спробуємо висвітлити це питання наприклад! наукових досліджень у галузях технічних і природничих наук [ 2 ].
Метою будь-якої наукової праці так само і дисертації, є виявлення нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або ж уточнення відомих раніше, але недостатньо досліджених. Кожна дисертація містить теоретичну частину, де нові факти складаються в систему, і для них виявляються певні принципи, які їх обєднують. Таким чином, “діяльність вченого часто полягає в тому, щоб якісь факти, котрі здаються нам звичними та банальними, побачити під новим кутом зору і в результаті цього побачити те, що від інших залишалося прихованим” [З]. Наївно думати, що робота над дисертацією є безперервним і приємним процесом відкриття нового. Насправді - це вперта, тривала, часом одноманітна робота, повязана з розчаруваннями, невиправданими надіями і сподіваннями.
Водночас найскладніші інженерні розроблення повинні задовольняти технічні вимоги, які базуються на вже відомих і перевірених закономірностях. При цьому в переважній більшості випадків інженерне розроблення може вважатися успішно виконаним, якщо параметри створеного приладу або системи відповідають завданню.
Таким чином, дисертація містить в собі науковий результат, тобто невідомі раніше знання, а інженерне розроблення - технічне рішення, отримане на основі або в межах встановлених раніше знань чи закономірностей. У цьому їх принципова різниця.
Зясуємо відмінність дисертації від монографії. Дисертація - це опис наукових результатів, здобутих особисто автором. Монографія - опис результатів, отриманих у досліджуваному питанні як здобувачем. так і іншими авторами. При цьому монографія може містити як нові наукові результати, так і відомі технічні рішення.
Дисертація, як правило, готується українською мовою. Оформлення дисертації здійснюється згідно з вимогами до звітів про науково-дослідні роботи (НДР), встановленими Державним стандартом України ДСТУ 3008 - 95 “Документація. Звіти у сфері науки і техніки. Структура і правила оформлення”.
І в тому випадку, коли дисертація на здобуття наукового ступеня подається у вигляді рукопису, і тоді, коли захист відбувається за монографією, її основні положення мають бути опубліковані у наукових журналах та інших періодичних фахових виданнях.
Наукову інформацію в дисертації необхідно викладати у найповнішому вигляді, обовязково розкриваючи хід та результати дослідження, з детальним описом методики дослідження. Повнота наукової інформації повинна відбиватися в деталізованому фактичному матеріалі з обгрунтуваннями, гіпотезами, широкими історичними екскурсами і паралелями.
Основу змісту дисертації має складати принципово новий матеріал: опис відкритих фактів, явищ і закономірностей, атакож узагальнення вже відомих даних з інших наукових позицій або аспектів. З огляду на це матеріал може містити дискусійні питання, повязані з переглядом існуючих поглядів та уявлень. Зміст дисертації повинен відповідати вимогам оригінальності, унікальності і неповторності наведених положень.
Характерними ознаками форми викладення змісту дисертації є високий ступінь абстрагування, активне застосування математичного апарату і засобів логічного мислення, атакож аргументованість суджень і точність наведених даних. Орієнтуючись на читачів, професійна підготовка яких найвища, здобувач мусить включити до тексту весь наявний знаковий апарат (формули, графіки, діаграми, схеми, таблиці, латинські та грецькі позначення і т.ін.), тобто все те, що складає “мову науки”, зрозумілу лише спеціалістам. У мовно-стилістичному оформленні матеріалу слід враховувати особливості наукового стилю мови, головною рисою якого є обєктивність, яка випливає із специфіки наукового пізнання. Необхідно стисло, логічно й аргументовано викладати зміст і результати наукових досліджень, уникати загальних слів, бездоказових тверджень, тавтології.
Назва дисертації має бути якомога коротшою, відповідати обраній спеціальності та суті вирішеної наукової проблеми (задачі), вказувати на мету дисертаційного дослідження і його завершеність. Часом для більшої конкретизації до назви можна долучити невеликий (4-6 слів) підзаголовок.
Такими є основні типологічні характеристики дисертації як особливого виду наукової праці. Розглянемо тепер, як її треба готувати до публічного захисту, аби повною мірою задовольнити всі вимоги до кваліфікаційної праці на здобуття наукового ступеня.
Розділ 1. ЗАГАЛЬНА МЕТОДИКА НАУКОВОЇ ТВОРЧОСТІ
Отримання наукових результатів, оформлених у вигляді специфічного продукту під назвою “дисертація”, має свої принципи, методи, техніку і технологію. Мета цього посібника - не навчити наукової творчості, а сприяти оптимальній організації діяльності молодих вчених, які ставлять перед собою завдання захисту дисертації через ознайомлення з принципами побудови дисертації, принципами й методами встановлення новизни, достовірності і практичної значущості наукових результатів.
Для дослідника-початківця важливо не тільки добре знати основні положення, характерні для дисертації як кваліфікаційної роботи, але й мати хоча б загальне уявлення про методологію наукової творчості. Їм передовсім не вистачає досвіду в організації своєї роботи, у використанні методів наукового пізнання і застосуванні логічних законів і правил.
Авторитет вченого визначається насамперед результатами його праці, ерудицією та кваліфікацією.
Під ерудицією розуміють широке і глибоке знання не тільки тієї галузі науки, в якій працює вчений, а й суміжних. Найбільш достовірні та міцні знання здобуваються із першоджерел. Вчений піддає їх критичному аналізу, творчій переробці, систематично використовує у своїй діяльності.
Кваліфікація вченого - це поєднання ерудиції та його творчих навичок у проведенні теоретичної й експериментальної роботи.
Відсутність ерудиції здебільшого призводить до кустарщини і фабрикації різних схем на недостатньо перевірених і не проаналізованих глибоко матеріалах, до повторення у гіршому варіанті раніше зробленого іншими. Вчений, маючи широку ерудицію та творчі навички, спроможний критично осмислювати наукову інформацію, оцінювати її переваги і вади, “нестандартно” мислити, знаходити власні вирішення, висовувати нові наукові ідеї, вміти працювати з науковими приладами, компютерною технікою, проводити самостійно експеримент, накопичувати й аналізувати необхідні факти, узагальнювати їх, систематизувати, теоретично пояснювати, оформлювати у вигляді наукових звітів, статей, доповідей, монографій, патентів, володіти навичками наукової організації творчої праці.
1.1 Наукове вивчення як основна форма наукової роботи
Будь-яке наукове дослідження від творчого задуму до кінцевого оформлення наукової праці здійснюється індивідуально. Проте можна визначити і деякі загальні методологічні підходи до його проведення, що прийнято називати вивченням у науковому сенсі [4].
Сучасне науково-теоретичне мислення намагається дійти до суті явищ і процесів, які вивчаються. Це стає можливим за умови цілісного підходу до обєкта вивчення, розгляду його у виникненні і розвитку, тобто застосування історичного аспекту.
Відомо, що нові наукові результати і раніше накопичені знання перебувають у діалектичній взаємодії. Краще і прогресивне із старого переходить у нове і надає йому сили та дієвості. Іноді забуте старе знову відроджується на новому науковому підґрунті і набуває немов би другого життя, але в іншому, більш досконалому вигляді.
Вивчати в науковому сенсі - це означає бути науково обєктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування. У науці мало встановити якийсь новий науковий факт, важливо дати йому пояснення з позицій сучасної науки, зясувати його загальнопізнавальне, теоретичне або практичне значення.
Накопичення наукових фактів у процесі дослідження - завжди творчий процес, в основі якого лежить задум ученого, його ідея. У філософському визначенні ідея являє собою продукт людської думки, форму відображення дійсності. Ідея відрізняється від інших форм мислення і наукового знання тим, що в ній не тільки відображено обєкт вивчення, але й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного перетворення дійсності.
Ідеї народжуються із практики, спостереження навколишнього світу і потреб життя. У їх основі лежать реальні факти і події. Життя висуває конкретні завдання, але не завжди відразу знаходяться продуктивні ідеї для їх вирішення. Тоді на допомогу приходить спроможність дослідника пропонувати новий, зовсім незвичний аспект розгляду завдання, яке довго не могли вирішити за звичайних підходів до справи.
Нова ідея - не просто зміна уявлення про обєкт дослідження шляхом строгого обгрунтування - це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних і перевірених рішень. Нові ідеї можуть виникати під впливом парадоксальних ситуацій, коли виявляється незвичний, неочікуваний результат, який надто розходиться з загальноприйнятими положеннями науки - парадигмами. При цьому отримання нових знань відбувається за такою схемою: парадигма - парадокс - нова парадигма. Можна стверджувати, що розвиток науки - це зміна відмінних парадигм, методів, стеореотипів мислення. Перехід від однієї парадигми до іншої не піддається логічному опису, бо кожна з них відкидає попередню і несе принципово новий результат дослідження, який не можна логічно вивести із відомих теорій. Особливу роль тут відіграють інтуїтивні механізми наукового пошуку, які не грунтуються на формальній логіці.
Розвиток ідеї до стадії вирішення завдання звичайно здійснюється як плановий процес наукового дослідження. Хоча в науці й відомі випадкові відкриття, проте тільки планове, добре обладнане сучасними засобами науко ве дослідження дає змогу розкрити і глибоко пізнати обєктивні закономірності в природі. Згодом іде процес продовження цільової та загальноідейної обробки первинного задуму, уточнення, зміни, доповнення і розвитку накресленої схеми дослідження з використанням різних методів пізнання [5, 6, 7].
Метод - це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної задачі. Фактично різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.
У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні: 1) емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів; 2) теоретичний - досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).
Згідно з цими рівнями, загальні методи пізнання можна поділити на три групи [5], грані між якими визначені приблизно:
методи емпіричного дослідження;
методи, використовувані на емпіричному та теоретичному рівнях;
методи теоретичного дослідження.
Методи емпіричного дослідження.
Спостереження - це систематичне цілеспрямоване вивчення обєкта. Аби бути плідним, спостереження мусить відповідати таким вимогам:
задуманості заздалегідь (спостереження провадиться для певного, чітко поставленого завдання);
планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);
цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);
активності (спостерігач активно шукає потрібні обєкти, риси явища);
систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).
Спостереження як метод пізнання дає змогу отримати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність утворює первинну схематизацію обєктів реальності - вихідних обєктів наукового дослідження.
Порівняння - це процес встановлення подібності або відмінностей предметів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком обєктам.
Метод порівняння досягне результату, якщо виконуються такі вимоги:
можуть порівнюватися лише такі явища, між якими можлива деяка обєктивна спільність:
порівняння має здійснюватися за найбільш важливими, суттєвими (в плані конкретного завдання) рисами.
Різні обєкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим обєктом (еталоном). У першому випадку звичайно отримують якісні результати (більше - менше, вище - нижче). Порівняння ж обєктів з еталоном надає можливість отримати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням.
Задопомогою порівняння інформація щодо обєкта здобувається двома шляхами:
безпосередній результат порівняння (первинна інформація);
результат обробки первинних даних (вторинна або похідна інформація).
Вимірювання - це визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Вимірювання передбачає наявність таких основних елементів: обєкта вимірювання, еталона, вимірювальних приладів, методу вимірювання.
Вимірювання розвинулося з операції порівняння, проте воно - більш потужний і універсальний пізнавальний засіб.
Для точних наук характерним є органічний звязок спостережень та експериментів із знаходженням числових значень характеристик досліджуваних обєктів. За образним висловлюванням Д.І.Менделеєва, “наука починається відтоді, як починають вимірювати”.
Експеримент - це такий метод вивчення обєкта, за яким дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості.
Переваги експериментального вивчення обєкта порівняно зі спостереженням такі:
у процесі експерименту можна вивчати явище “у чистому вигляді”, звільнившися від побічних факторів, які затінюють основний процес;
в експериментальних умовах можна дослідити властивості обєктів;
повторюваність експерименту: можна проводити досліди стільки разів, скільки це необхідно.
Експеримент проводять у таких випадках:
при спробі виявлення раніше невідомих властивостей обєкта;
при перевірці правильності теоретичних побудов;
при демонструванні явища.
У науковому дослідженні експеримент і теорія найтісніше взаємоповязані. Всіляке ігнорування експерименту неодмінно призводить до помилок, тому всебічне розгортання експериментальних досліджень являє собою один із найважливіших шляхів розвитку сучасної науки.
Методи, що застосовуються на емпіричному та теоретичному рівнях досліджень.
Абстрагування - це відхід у думці від несуттєвих властивостей, звязків, відношень предметів і виділення декількох рис, котрі цікавлять дослідника.
Процес абстрагування має два ступені. Перший: виділення найважливішого у явищах і встановлення факту незалежності чи дуже незначної залежності досліджуваних явищ, на яку можна не зважати, від певних факторів (якщо обєкт А не залежить безпосередньо від фактора 5, то можна лишити його осторонь як несуттєвий). Другий ступінь: реалізація можливостей абстрагування. Сутність його полягає в тому, що один обєкт замінюється іншим, простішим, який виступає як “модель” першого.
Абстрагування може застосовуватися до реальних і абстрактних обєктів (таких, що пройшли абстрагування раніше). Багатоступінчасте абстрагування призводить до абстракцій все більш зростаючого ступеня загальності. Абстрагування дає змогу замінити у пізнанні складне простим, але таким простим, яке відбиває основне в цьому складному.
Існують такі основні види абстракції:
ототожнення - утворення поняття через обєднання предметів, повязаних відношеннями типу рівності в особливий клас (залишаючи осторонь деякі індивідуальні якості предметів);
ізолювання - виділення властивостей і відношень, нерозривно повязаних з предметами, та позначення їх певними “іменами”, що надає абстракціям статусу самостійних предметів (наприклад, “надійність”, “технологічність”).
Різниця між цими двома абстракціями полягає у тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей обєкта, а у другому - єдина його властивість;
конструктивізації - відхилення від невизначеності меж реальних обєктів (безперервний рух зупиняється і т.ін.);
актуальної нескінченності - відхилення від незавершеності (і неможливості завершення) процесу утворення нескінченної множини, від неможливості задати його повним переліком всіх елементів. Така множина розглядається як наявна;
потенціальної здійсненності - відхилення від реальних меж людських можливостей, обумовлених обмеженістю життя у часі та просторі (нескінченність розглядається як потенціальне здійснена).
Результат абстрагування часто виступає як специфічний метод дослідження, а також як елемент складніших за своєю структурою методів експерименту - аналізу і моделювання.
Аналіз і синтез. Аналіз - метод пізнання, який дає змогу поділяти предмети дослідження на складові частини (природні елементи обєкта або його властивості і відношення). Синтез, навпаки, припускає зєднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз та синтез взаємоповязані, вони являють собою єдність протилежностей.
Аналіз і синтез бувають:
прямим, або емпіричним (використовується для виділення окремих частин обєкта, виявлення його властивостей, найпростіших вимірювань і т.ін.);
зворотним, або елементарно-теоретичним (базується на деяких теоретичних міркуваннях стосовно причинно-наслідкового звязку різних явищ або дії будь-якої закономірності. При цьому виділяються та зєднуються явища, які здаються суттєвим, а другорядні ігноруються);
структурно-генетичним (вимагає виокремлення у складному явищі таких елементів, які мають вирішальний вплив на всі інші сторони обєкта).
Індукція та дедукція. Дедуктивною звуть таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.
Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція - взаємопротилежні методи пізнання.
Існує кілька варіантів установлення наслідкового звязку методами наукової індукції:
метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні, то саме ця подібна обставина є причиною явища, яке розглядається;
метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище наступає, і випадок, в якому воно не наступає, у всьому подібні і відрізняються тільки однією обставиною, то саме ця обставина, наявна в одному випадку і відсутня у іншому, є причиною явища, котре досліджується;
обєднаний метод подібності і розбіжності - комбінація двох перших методів;
метод супутніх змін. Коли виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному звязку один з іншим;
метод решт. Якщо складне явище викликане складною причиною, котра являє собою сукупність певних обставин, і відомо, що деякі з них є причиною частини явища, то решта цього явища викликається обставинами, що залишилися.
Моделювання - метод, який грунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють обєкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі - це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність - несуттєва. Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі втілюються у певному матеріалі -дереві, металі, склі і т.ін. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, компютерна програма і т.ін.
Метод моделювання має таку структуру: а) постановка завдання; б) створення або вибір моделі; в) дослідження моделі; г) перенесення знань з моделі на оригінал.
Методи теоретичних досліджень.
Ідеалізація - це конструювання подумки обєктів, які не існують у дійсності або практично не здійсненні (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина).
Мета ідеалізації: позбавити реальні обєкти деяких притаманних їм властивостей і наділити ( у думці) ці обєкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями.
При цьому мета досягається завдяки:
багатоступінчастому абстрагуванню (наприклад, абстрагування від товщини призводить до поняття “площина”);
переходу подумки до кінцевого випадку у розвитку якоїсь властивості (абсолютно тверде тіло);
простому абстрагуванню (рідина, що не стискується). Будь-яка ідеалізація правомірна лише у певних межах.
Формалізація - метод вивчення різноманітних обєктів шляхом відображення їхньої структури у знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики. Переваги формалізації:
вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;
символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;
однозначність символіки (немає багатозначності звичайної мови);
дає змогу формувати знакові моделі обєктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.
Аксіоматичний метод - метод побудови наукової теорії, за якого деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил.
Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів.
Розвиток гіпотези відбувається за трьома стадіями:
накопичення фактичного матеріалу і висловлювання на його основі припущень;
формування гіпотези, тобто виведення наслідків із зробленого припущення, розгортання на його основі прийнятної теорії;
перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези. Якщо при перевірці наслідок відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію.
Гіпотези (як і ідеї) носять імовірнісний характер. На їх основі відбувається систематизація раніше накопичених знань і здійснюється пошук нових наукових результатів - у цьому сутність і призначення гіпотези як форми розвитку науки. Гіпотеза може узгоджуватися з іншими науковими системами або суперечити їм. Ні те, ні інше не дає підстав відкинути гіпотезу або прийняти її. Гіпотеза може суперечити навіть достовірній теорії. До такої суперечності треба ставитися досить серйозно, але не варто думати, що вона обовязково призводить до спростування гіпотези. Гіпотеза висувається з надією нате, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.
Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх звязків, закономірностей та суперечностей. Даний метод дослідження використовується головним чином у суспільних науках. У прикладних - він застосовується, наприклад, при вивченні розвитку і формування тих чи тих галузей науки і техніки.
Системний підхід полягає у комплексному дослідженні великих і складних обєктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого із узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба вивчити кожен елемент системи у його звязку та взаємодії з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на її поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування.
Ускладнення задач та обєктів дослідження викликає необхідність розподілення (декомпозиції) системи на системи нижчого рівня (підсистеми), які досліджуються автономно, причому з обовязковим урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною ціллю системи. Таким чином, декомпозиція наперед визначає створення ієрархії системи. Застосування декомпозиції обумовлене не тільки неможливістю охопити неосяжне, але й різнорідністю елементів складної системи і, як наслідок, необхідністю залучення фахівців різного профілю.
По суті, декомпозиція - це операція аналізу системи. Природно, що дослідження менш складних систем нижчого рівня простіше та зручніше. Проте наступне узгодження функціонування підсистем (операція синтезу) являє собою суттєво складніше завдання, ніж дослідження окремих підсистем. Тут основні труднощі повязані з емерджентністю системи.
Теорія - система знань, яка описує і пояснює сукупність явищ певної частки дійсності і зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного обєднувального початку (витоку). Теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. У теорії ці результати впорядковуються, вписуються у струнку систему, обєднану загальною ідеєю, уточнюються на основі введених до теорії абстракцій, ідеалізацій та принципів.
До нової теорії висуваються такі вимоги:
адекватність наукової теорії описуваному обєкту, що дає змогу у визначених межах замінювати експериментальні дослідження теоретичними;
повнота опису певної галузі дійсності;
необхідність пояснення взаємозвязків між різними компонентами в межах самої теорії. Наявність звязків між різними положеннями теорії забезпечить перехід від одних тверджень до інших;
відсутність внутрішньої несуперечливості теорії та відповідність її дослідним даним.
Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою.
Евристичність теорії віддзеркалює її можливості передбачення та пояснювання. Математичний апарат теорії повинен не тільки забезпечувати точні кількісні передбачення, але й допомагати відкривати нові явища. Конструктивність теорії полягає у можливості простої, здійснюваної за певними правилами, перевірки основних її положень, принципів і законів. Простота теорії досягається введенням узагальнених законів скорочення та стиснення інформації за допомогою спеціальних символів.
Вирішальною основою наукового пізнання є практика. Роль практики полягає у створенні матеріально-технічних засобів наукового дослідження. При цьому матеріально-технічні засоби не залишаються незмінними, а безперервно удосконалюються в процесі розвитку матеріального виробництва, промисловості, техніки.
Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Тому воно має випереджувати практику завдяки елементові наукового передбачення. Проте практика - це не тільки вихідний пункт і мета пізнання, а й вирішальне підґрунтя цього складного процесу.
Таким чином, виростаючи з практики і розвиваючись на її основі, наукове пізнання набуває великого значення для неї самої. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи практиці можливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою обєктивною природою.
1.2 Загальна схема наукового дослідження
Весь хід наукового дослідження можна приблизно зобразити у вигляді такої логічної схеми [4]:
1) Обгрунтування актуальності обраної теми.
2) Постановка мети і конкретних завдань дослідження.
3) Визначення обєкта і предмета дослідження.
4) Вибір методів (методики) проведення дослідження.
5) Опис процесу дослідження.
6) Обговорення результатів дослідження.
7) Формулювання висновків і оцінка одержаних результатів.
Обгрунтування актуальності обраної теми - початковий етап будь-якого дослідження. Стосовно дисертації поняття "актуальність" має одну особливість. Дисертація, як уже зазначалося, є кваліфікаційною працею, і те, як її автор уміє обрати тему і наскільки правильно він цю тему розуміє й оцінює з точки зору своєчасності та соціальної значущості, характеризує його наукову зрілість і професійну підготовленість.
Що ж таке актуальність, або "кому це потрібно?". Чи інакше - "Якій галузі виробництва або знань і для чого необхідні запропоновані наукові результати?".
Висвітлення актуальності не повинно бути багатослівним. Досить кількома реченнями висловити головне - сутність проблеми, з чого й випливе актуальність теми. Проблема завжди виникає тоді, коли старе знання вже виявило свою неспроможність, а нове ще не набуло розвинутої форми. Таким чином, проблема в науці - це суперечлива ситуація, котра вимагає свого вирішення. Така ситуація найчастіше виникає в результаті відкриття нових фактів, які явно не вкладаються у рамки колишніх теоретичних уявлень, тобто коли жодна з теорій не може пояснити щойно виявлені факти.
Правильна постановка та ясне формулювання нових проблем часом має не менше значення, ніж їх вирішення. По суті, саме вибір проблеми, якщо не цілком, то дуже великою мірою визначає як стратегію дослідження взагалі, так і напрямок наукового пошуку зокрема. Не випадково вважається, що сформулювати наукову проблему - означає показати вміння відокремити головне від другорядного, виявити те, що вже відомо і що поки невідомо науці з предмету дослідження.
Від доведення актуальності обраної теми логічно перейти до формулювання мети дослідження, а також вказати конкретні завдання, які мають бути вирішені відповідно до цієї мети. Це звичайно робиться у формі перерахування (вивчити..., описати..., встановити..., вияснити..., вивести формулу... і т.ін.).
Формулювання цих завдань необхідно робити якомога ретельніше, оскільки опис їх вирішення складатиме зміст розділів дисертаційної роботи. Це важливо також і тому, що назви таких розділів зявляються саме з формулювання завдань дослідження.
Надалі формулюються обєкт і предмет дослідження. Обєкт - це процес або явище, що породжують проблемну ситуацію і обрані для вивчення. Предмет -- це те, що міститься в межах обєкта. Обєкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В обєкті виділяється та його частина, котра є предметом дослідження. Саме на нього і спрямована основна увага дисертанта, саме предмет дослідження визначає тему дисертаційної роботи, яка виноситься на титульний аркуш як заголовок.
Дуже важливим етапом наукової праці є вибір методів дослідження - інструменту отримання фактичного матеріалу і необхідної умови досягнення поставленої в роботі
Опис процесу дослідження - основна частина дисертації, де висвітлюються методика і техніка дослідження з використанням логічних законів і правил.
Дуже важливий етап ходу наукового дослідження - обговорення його результатів на засіданнях профілюючих кафедр, наукових семінарів, учених і науково-технічних рад з попередньою оцінкою теоретичної та практичної цінності дисертації, що є першим колективним відзивом.
Заключним етапом ходу наукового дослідження є висновки, котрі містять те нове і суттєве, що складає наукові і практичні результати проведеної дисертаційної праці.
Як випливає із викладеного, поняття “дисертація” невідємне від поняття “науковий результат”. Науковий результат - це знання, відповідне вимогам новизни, достовірності і практичної цінності. Ці вимоги надалі викладатимуться докладно. Науковий результат, як правило, - творчий продукт одного розділу дисертації. Сутність наукового результату формулюється у висновках до розділу. Формулювання сутності повинне бути коротким, зрозумілим, конкретним, без загальних слів і термінів, які потребують додаткового пояснення. Найкращою формою наукового результату є закон або закономірність. Наведемо приклади наукових результатів [2]:
- для однорідного електричного ланцюга сила струму дорівнює напрузі, поділеній на опір, тобто / = и/К (закон Ома);
- сума окремих струмів розгалуженого електричного ланцюга дорівнює повному струму у цьому ланцюзі, тобто / = /1 + /2, + /3 + ... (перший закон Кірхгофа);
- обсяг інформації, необхідний для управління виробничою системою, квадратове залежить від суми одиниць обладнання та кількості обслуговуючого персоналу цієї системи, тобто W = с (т + п)2 (постулат В.М.Глушкова);
- половина товарів, які обертаються нині на ринку України, десять років тому покупцям була невідома;
- 20 % людей випивають 80 % всього пива (принцип 20/80);
- продуктивність праці будь-якого працівника залежить від її мотивації. Проаналізуємо наведені твердження, виписані у порядку зменшення їх “якості”. Перші два (закони Ома та Кірхгофа) відповідають усім вимогам до наукового результату: колись вони були новим знанням, їхня актуальність була незаперечною, вони багаторазово перевірені експериментами, мають загальний характер, теоретичну та практичну цінність. Третє твердження, взяте з відомої монографії В.М.Глушкова “Вступ до кібернетики”, за формою має вигляд наукового результату, проте, як стверджують автори [2], не відповідає вимозі достовірності, бо виведене інтуїтивно, без багаторазової перевірки. Четверте твердження (щодо товарів) є науковим результатом, отриманим експериментальне (шляхом статистичної обробки даних). Пяте твердження (принцип 20/80) здається скоріше жартом, ніж науковим результатом, з огляду на його формулювання. Насправді, цей принцип не раз підтверджувався у різноманітних експериментах і має практичне значення. Його більш точне формулювання: у будь-якій організації в середньому 20 % факторів обумовлюють 80 % ефекту. Наприклад, у будь-якій організації приблизно 20 % людей виконують 80 % всієї роботи; 80 % браку припадає на 20 % деталей; у житті 80 % всіх неприємностей викликаються приблизно 20 % факторів і т. ін. Останнє твердження не може претендувати на науковий результат: у ньому йдеться про загальновідому тенденцію, немає конкретності, а тому й практичної цінності, термін “мотивація” сам потребує розяснення.
Наукові результати можна поділити на два види: теоретико-методологічні (для теоретичних досліджень), у тому числі: концепція, гіпотеза, класифікація, закон, метод; та інструментальні (для прикладних та емпіричних досліджень), зокрема: спосіб, технологія, методика, алгоритм, речовина.
1.3 Організація творчої діяльності
Багато хто вважає, що творчий процес є можливим тільки у періоди якогось “натхнення”. Це глибока помилка: звісно добре, коли дослідження настільки захоплюють, що зявляється творчий порив, але для досягнення кінцевої мети важливий не так порив, як копітка і добре організована праця. Оманою є те, що великі люди творять легко, без особливих витрат часу і сил. Це можна підтвердити словами великих діячів науки і мистецтва.
Альберт Ейнштейн (про Кеплера): "Він жив у епоху, коли ще не було певності, що існує якась загальна закономірність для всіх явищ природи. І якою глибокою була його віра в таку закономірність, коли, працюючи в самотині, ніким не підтримуваний і не маючи нікого, хто б його розумів, він протягом багатьох десятків років черпав у ній силу для важкого і копіткого емпіричного дослідження руху планет і математичних законів цього руху!"
П.І.Чайковський: “Натхнення народжується тільки з праці і під час праці”... “Навіть людина з карбом генія нічого не дасть не тільки великого, але й середнього, якщо не буде пекельно працювати”.
Біографії вчених свідчать, що вони всі були великими трудівниками, а їхні досягнення є результатом колосальної праці, величезного терпіння та посидючості, неймовірної впертості та наполегливості.
Зазначимо деякі принципи наукової праці.
1. Постійно думати про предмет дослідження. Так, І. Ньютон на запитання про те, як йому вдалося відкрити закони небесної механіки, відповів: “Дуже просто, я весь час думав про них”. Біографи Д.1. Менделєєва пишуть, що Дмитро Іванович “побачив” свою таблицю уві сні. На цій підставі деякі скептики стверджували, що періодична система елементів могла наснитися і будь-кому іншому Але якщо врахувати, що Д.І. Менделєєв близько 20 років безперервно думав про систематизацію елементів (а по суті це - багатокритеріальна задача упорядкування [2], і він шукав її розвязок комбінаторним шляхом), то достовірність такого твердження скептиків близька до нуля.
Із першого принципу випливають два практичні висновки, корисні для молодих учених. По-перше, не можна займатися науковою працею тільки на роботі, обмежуючи себе годинами обовязкової присутності. Досвід свідчить, що такий полегшений режим унеможливлює виконання дисертації у строк і з потрібною якістю. Думати про предмет свого дослідження необхідно постійно.
По-друге, слід позбутися некритичного сприймання чужих думок та ідей. Хоча вивчення літератури за темою дисертації і є важливим, набагато більше значення має власна творчість. Варто насамперед шукати власні шляхи вирішення проблеми, свій напрямок наукового пошуку, тоді вивчення літератури буде корисним, бо дасть змогу уникнути помилкових шляхів. Не працювати без плану. За весь період роботи над дисертацією може існувати декілька планів. Контролювати хід роботи, обмежувати глибину розробки. За результатами контролю треба коригувати як загальний план, так і окремі його частини.
У будь-якому дослідженні треба обмежувати себе як за шириною охоплення теми, так і за глибиною її розробки: з цього випливає, що необхідно сформулювати не тільки завдання даного етапу дослідження, а й обмеження у вирішенні загального завдання. Обмеження особливо важливі на етапі написання дисертації за готовим чорновим матеріалом.
Деякі поради щодо техніки роботи на основі публікацій [2] і власного досвіду здобувача.
1. При виконанні великої роботи необхідно звільнитися від дрібних сторонніх справ.
2. Не можна робити дві справи одночасно: це не означає, що не варто чергувати складну і просту, особливо механічну роботу.
3. Треба знайти індивідуальні засоби “втягування” в роботу. Як правило, у всіх науковців найбільші труднощі викликає початок роботи, перші хвилини і години діяльності. Універсальних засобів “втягування” немає, вони для кожного свої. На наш погляд, добре було б розпочинати роботу з перечитування раніше написаного матеріалу та його коригування: звичайно після 30-40 хвилин такої праці зявляється бажання йти далі. Також індивідуально має бути обраний час роботи з граничною творчою продуктивністю.
4. Особливу увагу слід звернути на допустиму тривалість праці та необхідний час відпочинку Це слід чітко визначити, бо кожна праця вимагає дотримання режиму, інакше вона стає малопродуктивною і може призвести до втрати віри у свої сили.
Ефективність наукових розробок суттєво залежить від оволодіння спеціалістами методами математичного моделювання і засобами обчислювальної техніки.
Розглянемо три типові ситуації, коли доцільно звертатися до ЕОМ.
У першому випадку дослідник, який розробив метод і алгоритм (розрахунку, вибору і т.ін.), хоче довести результат до програмного продукту. У цьому випадку ЕОМ використовується лише як знаряддя, за допомогою якого буде працювати програма.
У другому - автор дисертації завершує дослідження не тільки алгоритмами і програмами розрахунку (оптимізації) параметрів пристроїв або технологічних процесів, а й фрагментом системи автоматизованого проектування якихось елементів з оптимальними значеннями параметрів. Цей результат є вагомішим, ніж попередній.
У третьому випадку ЕОМ використовується для математичного моделювання процесів у досліджуваних системах. Відомо, що за правильної побудови математичної моделі, вона спроможна надати значно більше інформації щодо характеристик системи, ніж натурний експеримент. Цифрове моделювання у процесі створення або дослідження вузлів, машин, приладів і систем може застосовуватися не тільки для визначення основних параметрів проектованого пристрою, а й для порівняльного аналізу різних варіантів структур пристрою, виявлення їхніх потенційних можливостей, вибору допусків на окремі параметри тощо. З такою ж метою може використовуватися ЕОМ для вивчення моделей теплопередачі, технологічних процесів, моделей міцності або надійності і т.ін. Безмежною є сфера застосування математичних методів та ЕОМ при проведенні досліджень у галузі суспільних наук.
1.4 Робота над статтями та доповідями
Для майбутнього вченого важливо оволодіти технікою написання статей і підготовки доповідей на конференціях не тільки з точки зору задоволення вимог щодо кількості та рівня публікацій, а й з позицій сприйняття їх слухачами та читачами. Це зобовязує до певної логіки побудови доповіді чи статті, високої вимогливості до їх форми, стилю і мови.
Опублікувати статтю - це означає зробити даний матеріал надбанням фахівців для використання в їхній роботі. Отже, треба писати просто і зрозуміло.
Слід уникати як передчасних публікацій, так і зволікання з публікаціями. У Фарадея був девіз: to work, to finish, to publish, тобто працюй, закінчуй, оприлюднюй, бо це надає пріоритет в авторстві і практично необмежену аудиторію.
Висвітлимо методику написання статті за результатами якогось часткового дослідження. Передусім треба розробити план. Для статті обсягом сім-вісім машинописних сторінок план має виглядати так:
1) вступ - постановка проблеми у загальному вигляді та її звязок з важливими практичними завданнями (5-10 рядків);
2) останні дослідження і публікації, на які спирається автор, виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття (звичайно ця частина статі складає близько 1/3 сторінки); її можна назвати “вихідні передумови”;
3) формулювання цілей статті (постановка завдання); цей розділ вельми важливий, бо з нього читач визначає корисність для себе даної статті; мета статті випливає з постановки загально ї проблеми і огляду раніше виконаних досліджень, тобто дана стаття має на меті ліквідувати якісь “білі плями” у загальній проблемі (обсяг цієї частини статті 5-10 рядків);
4) виклад власне матеріалу дослідження (5-6 сторінок машинописного тексту через 2 інтервали). Невеликий обсяг вимагає виділення головного у матеріалах дослідження; іноді можна обмежитися тільки формулюванням мети досліджень, коротким згадуванням про метод вирішення задачі і викладом отриманих результатів; якщо на обсяг статті немає суворих обмежень, то доцільно описати методику дослідження повніше;
5) у закінченні наводяться висновки з даного дослідження і коротко подаються перспективи подальших розвідок у цьому напрямку.
Деякі журнали для авторів публікують навіть вимоги до структури статей.
Методика підготовки доповіді на науковій конференції є дещо іншою. План доповіді - аналогічний плану статті. Проте, специфіка усного мовлення викликає суттєві зміни у формі і змісті. При написанні доповіді треба врахувати, що значна частина матеріалу викладена на плакатах (слайдах). На плакатах звичайно подають: математичні постановки, метод вирішення, алгоритм”, структуру системи, схему експерименту, виявлені залежності у табличній або графічній формі і т.ін. Тому в доповіді викладають коментарі (але не повторення!) до ілюстративного матеріалу. Це дає змогу на 20-30% скоротити її.
Слід також мати на увазі, що за 10 хвилин людина може прочитати матеріал, розміщений на 4 сторінках машинописного тексту (через два інтервали), тому обсяг доповіді звичайно є меншим від обсягу статті. Крім того, доповідач повинен реагувати на попередні виступи за темою його доповіді. Полемічний характер доповіді викликає інтерес слухачів і підвищує їхню активність.
Розділ 2 ТЕХНОЛОГІЯ РОБОТИ НАД ДИСЕРТАЦІЄЮ
2.1 Вибір теми
Вибір теми, вочевидь, є найбільш відповідальним етапом у діяльності аспіранта чи здобувача, бо він часом визначає майбутню діяльність людини на все життя і вирішальним чином обумовлює результат дисертаційного дослідження. Практика показує, що правильно обрати тему - це значить наполовину забезпечити успішне її виконання.
Розрізняють три різновиди тем: теми як результат розвитку проблем, над якими працює даний науковий колектив; ініціативні теми; замовлені теми.
Найкраще обирати теми першої групи.
Ініціативні теми можуть виникати при двох взаємовиключних ситуаціях: як у результаті доброї наукової підготовки здобувача, так і недостатніх його кваліфікації і науковому кругозорі. Науковий керівник мусить розібратися в ситуації, по змозі підтримати ініціативу здобувача, але ця підтримка має грунтуватися на реальній оцінці ситуації і не може ставити під загрозу успішне виконання роботи.
Замовлені теми, як правило, повязані з основними планами науково-дослідних робіт у галузі або обєднанні. За актуальністю і економічною значущістю замовлені теми мають низку переваг перед іншими, тому насамперед їх потрібно аналізувати з позицій реальності виконання і можливості створення теоретичної бази.
При обранні теми основними критеріями повинні бути актуальність, новизна і перспективність; наявність теоретичної бази; можливість виконання теми в даній установі; звязок її з конкретними господарськими планами і довгостроковими програмами; можливість отримання від впровадження результатів дослідження технічного, економічного і соціального ефекту.
Дисертації, як відомо, пишуться з різних причин. Одні здобувачі виходять з чисто практичних міркувань: необхідно отримати науковий ступінь, і працюють над дисертацією тільки для цього. Вони обирають будь-яку тему, аби “захиститися”. Інші розглядають дисертацію як можливість реалізувати задуману ідею, яку виколисували, доки вона не “достигла”. Саме у таких людей найбільші шанси обрати вдалу тему, над якою вони працюватимуть цілеспрямовано та із задоволенням від отриманих результатів.
Якщо молодий вчений не в змозі самостійно обрати тему дисертації, він може звернутися до будь-якої наукової установи держави. Суттєву допомогу тут надає ознайомлення з аналітичними оглядами і статтями у спеціальній періодиці, а також бесіди і консультації зі спеціалістами-практиками, в яких можна зясувати досі мало вивчені в теоретичному плані важливі питання з різних сфер людської діяльності.
Обравши тему, здобувач має усвідомити сутність пропонованої ідеї, її новизну й актуальність, теоретичну важливість і практичну значущість. Це значно полегшує оцінку і остаточне закріплення обраної теми.
Говорячи про новизну ідеї (а отже, і теми), не треба забувати відоме положення, що не все нове є обовязково прогресивним, так само як і старе - консервативним. Наукова новизна самої дисертації - це ознака, наявність якої дає авторові підстави використовувати поняття “вперше” при характеристиці отриманих ним результатів і проведення дослідження в цілому. Поняття “вперше” означає в науці факт відсутності подібних результатів до їх публікації. Вперше може проводитися дослідження на оригінальні теми, раніше не досліджувані в тій чи іншій галузі наукового знання.
Для багатьох галузей науки наукова новизна виявляється у наявності вперше сформульованих і змістовно обгрунтованих теоретичних положень, методичних рекомендацій, які впроваджені в практику і суттєво впливають на досягнення нових соціально-економічних результатів. Новими можуть бути тільки ті положення дисертаційного дослідження, котрі сприяють подальшому розвитку науки або окремих її напрямків. Новизна історичних досліджень полягає у введенні до наукового обігу досі не використовуваних джерел, зясуванні генезису розвитку тієї чи іншої галузі знань, у розкритті закономірностей і основних шляхів розвитку науки і техніки.
Часом здобувачі висловлюють побоювання, чи не робить хтось іще дисертацію на таку ж тему. Ці побоювання є марними, хоча природно, що актуальною темою можуть займатися в декількох установах одночасно. Досвід підказує, що не можуть двоє людей, не повязаних один з одним, однаково вирішити якусь проблему Обовязково принцип вирішення проблеми, зміст теоретичної частини, методика експерименту будуть різними.
Питання новизни є одним з найбільш суперечливих і складних як при захисті дисертації, так і опублікуванні статті. Одні експерти (члени спеціалізованої вченої ради, члени редколегії) вважають отриманий результат новим, інші - давно відомим. Тут вони спираються на свій особистий досвід, який при зростаючій кількості робіт, розширенні тематики досліджень і одночасному зменшенні доступних джерел інформації стає все менш надійним. Тому кожен здобувач повинен вміти визначити новизну свого наукового результату. Найтиповіші помилки, яких припускаються у цьому, такі: новизна підміняється актуальністю теми, її практичною і теоретичною значущістю;
у працях стверджується, що дане питання не розглядалося в конкретних умовах, його важливість для практики;
висновки до розділів мають характер констатації і є самоочевидними твердження, з якими дійсно не можна сперечатися;
немає звязку між отриманими раніше і новими результатами, тобто наступності. За місцем отриманих знань у ряду відомих наукових даних можна виділити три рівні новизни [8]:
перетворення відомих даних, докорінна їх зміна;
розширення, доповнення відомих даних;
уточнення, конкретизація відомих даних, поширення відомих результатів на новий клас обєктів, систем.
Рівень перетворення характеризується принципово новими в даній галузі знаннями, які не просто доповнюють відомі положення, а являють собою щось самостійне. Самоперевірку цього рівня можна здійснити, поставивши собі питання: “А що, ніхто ніколи цю задачу не вирішував?” На цьому рівні суттєво важливо розрізняти два варіанти новизни: дискусійно-гіпотетичну і загальновизнану. У першому випадку нові результати ще не досить доказові, не мають достатніх всебічних конкретизацій і нерідко натрапляють на протидію, оскільки самі факти не піддаються новаторському науковому поясненню. Тому залишається сумнів щодо справедливості таких наукових ідей. Так було, наприклад, з геліоцентричною гіпотезою Дж.Бруно і М.Коперніка; можливо, що така сама ситуація спостерігається з телепатією та екстрасенсами. На етапі загальновизнаної новизни такий сумнів зникає (наприклад, він зник стосовно праць К.Е.Ціолковського, А.Ейнштейна).
На рівні доповнення новин результат розширює відомі теоретичні або практичні положення, додає до них нові елементи, доповнює знання в даній галузі без зміни їх сутності. Наведемо приклад. Спеціалісти з АСУ на досвіді знають (старе знання), що безпомилковість вихідної інформації технологічного процесу обробки інформації залежить від класу А задач, що вирішуються (облікові, планові, статистичні, інші); етапу В технологічного процесу (прийом і контроль вхідних документів, перенесення даних на машинний носій, машинна обробка, контроль і випуск вихіднихдокументів); носія С інформації (вхідний документ, дискета, жорсткий диск); виду О помилок, повязаних зі станом первинних документів; виду Е помилок при перенесенні даних на машинний носій і т.ін. Проте важливість кожного фактора не була зясованою. Невідомими були також і рівні достовірності, характерні для кожної градації фактора. У результаті проведених досліджень [9] встановлено (нове знання), що за ступенем впливу на безпомилковість перераховані фактори вишиковуються у такому порядку: А. Е. С, D, В. Типовими рівнями достовірності є: для облікових задач (0,19-1,0)-10-4 помилок / знак, для планових - (9,0 -11,5) *10-4 помилок / знак, для статистичних - (6,0 - 8,6) *10-4 помилок / знак і т.д. Таким чином, відбулося розширення відомого практичного положення, додано нові елементи до знань щодо надійності АСУ.
Інший, жартівливий приклад. Народна мудрість проголошує: “Кожен бутерброд падає маслом донизу”. Це - відомий факт. Туркменська приказка додає: “Якщо не пощастить, то собака і на верблюді вкусить”. Узагальнюючи ці та їм подібні твердження, закон Мерфі стверджує: “Якщо якась неприємність може трапитися - вона трапляється”. Таким чином, відбулося розширення колишнього знання: від поодинокого випадку з бутербродом перейшли до будь-яких ситуацій та систем.
На рівні конкретизації новий результат уточнює відоме, конкретизує окремі положення, що стосуються поодиноких випадків. На цьому рівні відомий метод, спосіб можуть бути розвиненими і поширеними на новий клас обєктів, систем, явищ.
Таким чином, практично будь-яка актуальна науково-дослідна тема може забезпечити виконання дисертації, все залежить від глибини і широти її розроблення, а отже, від самого здобувача. У минулому однією з прикмет актуальності теми була належність її до плану науково-дослідних робіт організації, де працює дисертант, або до державного плану науково-дослідних робіт. Нині ця ознака втратила свою інформативність. Оцінюючи актуальність обраної теми не можна ставити її в залежність від політичної ситуації в країні або світі. Справжня наука не терпить конюнктурних підходів. Політизація тут у недалекому минулому призводила часом до звуження спектру напрямів наукового пошуку, вилученню з нього напрямів, які не користувалися з якихось міркувань підтримкою правлячої партії, що було причиною необєктивності наукових розроблень.
Даючи оцінку практичній значущості обраної теми, слід знати, що ця значущість залежить від характеру конкретного наукового дослідження.
Якщо дисертація має методологічний характер, то її практична значущість може полягати у публікації основних результатів дослідження на сторінках монографій, підручників, наукових статей; у наявності авторських свідоцтв, актів про впровадження результатів дослідження на практиці; в апробації результатів дослідження на науково-практичних конференціях і симпозіумах; використанні наукових розроблень в навчальному процесі закладів освіти; участі в розробці державних і регіональних програм розвитку тієї чи іншої галузі народного господарства; використанні результатів дослідження для підготовки нових нормативних і методичних документів.
Практична значущість дисертації методичного характеру може виявити себе у наявності науково обгрунтованих і апробованих результатами експериментів методів і засобів удосконалення економічного, технічного або соціального розвитку країни. Сюди ж відносять дослідження з наукового обгрунтування нових і розвитку діючих систем, методів і засобів того чи іншого виду діяльності.
Форми впровадження наукових результатів методичного характеру можуть бути вельми різними. Основні з них такі: пропозиції щодо вдосконалення систем соціально-економічного, технічного, політичного, юридичного і т.ін. регулювання; рекомендації стосовно удосконалення економічного механізму, управління соціальними процесами і т.ін.; нормативні і методичні документи, затверджені або рекомендовані для використання міністерствами, державними комітетами, відомствами, обєднаннями або іншими зацікавленими організаціями.
Коли передбачається, що майбутнє дослідження забезпечуватиме наукове обгрунтування шляхів оптимізації трудових і матеріальних ресурсів або виробничих процесів, тобто носить виключно прикладний характер, то його практична значущість може виявлятися у таких формах: наукового обгрунтування напрямків, способів удосконалення умов і ефективності праці, основних виробничих і невиробничих фондів, матеріальних, паливно-енергетичних ресурсів та інших факторів соціальної й економічної діяльності обєднань, відомств, організацій; економічного обгрунтування заходів щодо використання науково-технічних досягнень у різних галузях науки і практики; обгрунтування пропозицій з використання досягнень наукових розроблень у практичній діяльності підприємств і організацій; вирішення окремих проблемних питань у розробленні науково-дослідних тем, держбюджетних і договірних наукових робіт; використання результатів дослідження в реальних розробках проектних інститутів, проектно-конструкторських та інших організацій.
2.2 Складання плану дисертації
Від самого початку роботи здобувачеві необхідно мати план дисертації, хоча б попередній, такий, що буде багато разів коригуватися. Робочий план дисертації допомагає авторові скласти його науковий керівник. До обовязків наукового керівника належить також робота зі складання календарного графіка роботи здобувача. Крім того, науковий керівник рекомендує необхідну літературу, довідкові, архівні і статистичні матеріали та інші джерела за темою; проводить систематичні, передбачені розкладом бесіди і консультації; оцінює зміст виконаної дисертації як частинами, так і в цілому; дає згоду на подання дисертації на захист. Таким чином, керівник надає наукову і методичну допомогу, систематично контролює виконання роботи, вносить необхідні корективи, дає рекомендації щодо доцільності прийняття того чи іншого рішення, а також робить висновок про готовність роботи.
Досвід вказує на те, що за весь період роботи над дисертацією можуть бути складені плани кількох видів. Робочий план починається з розробки теми, тобто задуму наукового дослідження. Можливо, що підґрунтям такого задуму буде лише гіпотеза, тобто припущення, викладене як на основі інтуїції (передчуття), так і на попередньо розробленій версії (тобто на повідомленні чогось з метою попереднього пояснення). Навіть така постановка справи дасть змогу систематизувати й упорядкувати всю наступну роботу.
Попередній робочий план тільки в основних рисах дає характеристику предмета дослідження, надалі такий план може і повинен уточнюватися, проте основне завдання, котре стоїть перед роботою в цілому, повинне змінюватися якомога менше.
Робочий план має довільну форму. Як правило, це план-рубрикатор, що складається з переліку розташованих у колонку рубрик, обєднаних внутрішньою логікою дослідження даної теми. Такий план використовується на перших стадіях роботи, даючи змогу ескізно представити досліджувану проблему в різних варіантах.
На пізніших стадіях роботи складають план-проспект, тобто реферативне викладення розміщених у логічному порядку питань, за якими надалі буде систематизуватися увесь зібраний фактичний матеріал. Доцільність складання плану-проспекту визначається тим, що шляхом систематичного включення все нових і нових даних його можна довести до заключної структурно-фактологічної схеми дисертації.
Здобувачеві необхідно усвідомити черговість і логічну послідовність запланованих робіт. При організаційній черговості завдання виконуються залежно від наявних можливостей, порядок їх виконання може змінитися за тієї умови, щоб за певний період вони всі були виконані.
Логічна послідовність диктує розкриття сутності завдання. Поки не вивчений перший розділ, не можна переходити до другого. Важливо навчитися знаходити в будь-якій роботі головне, вирішальне, те, на чому треба зосередити в даний час всю увагу. Це дасть змогу знайти оптимальні розвязки поставлених завдань.
Такий методичний підхід призводить до необхідності врахування стратегії і тактики наукового дослідження. Це означає, що дослідник визначає загальну генеральну мету в своїй роботі, формулює центральне завдання, виявляє всі доступні резерви для виконання задуму та ідеї, обирає необхідні методи і прийоми дій, знаходить найзручніший час для виконання кожної операції.
У творчому дослідженні план завжди має динамічний, рухливий характер і не може, не повинен сковувати розвиток ідеї та задуму дослідника, зберігаючи певний чіткий і визначений науковий напрямок у роботі.
Зазначимо, що переважна більшість наукових працівників має кілька планів, розрахованих на різні строки, наприклад, на рік, місяць, день. Кожен знаходить для себе способи фіксації виконання окремих пунктів плану з тим, щоб нереалізовані пункти можна було перенести до наступного. Складаючи будь-який із планів треба враховувати реальні можливості виконавця, бажане не повинне підміняти дійсність.
З урахуванням специфіки творчого процесу до плану дослідження вносять все, що можна заздалегідь передбачити. Звісно, в науці можливі і випадкові відкриття, але не можна будувати наукове дослідження, орієнтуючись на випадковості. Наукове дослідження не може провадитися без плану. Тільки планове дослідження дає змогу надійно крок за кроком глибоко пізнавати нові обєктивні закономірності навколишньої дійсності.
За кожним науковим результатом можна простежити повний цикл дослідження, тобто сукупність етапів, що починається в точці “повного незнання” і закінчується впровадженням “добутого” знання. При плануванні етапів досліджень доцільно одночасно продумати підготовку до друку необхідних публікацій. Можна виділити такі етапи процесу отримання наукового результату із зазначенням характеру можливої публікації:
Огляд стану проблеми, виділення задач дослідження. Після виконання цього етапу можна підготувати і опублікувати оглядову статтю. Якщо обсяг огляду є великим, доцільно її депонувати в УкрНТЕЇ або іншому державному органі науково-технічної інформації з обовязковим анотуванням матеріалу в науковому фаховому журналі.
Постановка задачі дослідження, вибір методу її вирішення. Після виконання цього етапу можна подати до фахового журналу статтю, де розкрити актуальність задачі, її фізичну й математичну постановку, визначити математичний клас задачі і обгрунтувати запропонований метод вирішення.
Розробка та інтерпретація методу і алгоритму вирішення задачі, приклад вирішення задачі. Успішно подолавши цей етап, здобувач може опублікувати статтю з описанням нового методу й алгоритму вирішення задачі або викладом відомого методу в термінах вирішеної задачі, а також аналізом практичного прикладу її вирішення.
Розробка програмного забезпечення. Якщо розроблене програмне забезпечення має необхідні якості, притаманні програмному продукту, доцільно оприлюднити опис відповідного пакету прикладних програм або автоматизованої системи у фаховому виданні, підготувати комплект програмної документації, провести маркетингові дослідження (у межах своїх можливостей) для тиражування розробки.
Експеримент. Після його успішного проведення публікують статтю з висвітленням опису і обговоренням результатів експерименту.
Впровадження. За його результатами готується оглядова стаття з усього циклу досліджень.
Крім того, результати кожного з етапів дослідження можуть бути проголошені на конференціях і семінарах з публікацією тез доповідей або більш повних матеріалів, що є свідченням апробації результатів та пріоритету розробки.
Таким чином, за кожною задачею дослідження (результатом, що виноситься на захист) може бути підготовлено 5-6 публікацій, 1-2 депонованих рукописи, 4-5 тез і матеріалів доповідей конференцій. Гадаємо, що публікації на етапах 2, 3, 6 є обовязковими. Може виникнути питання: навіщо так багато публікацій? Адже при 3-4 результатах, звичайних для кандидатської дисертації, згідно з нашою схемою виходить близько 20 статей і стільки ж доповідей на конференціях. Звичайно, ця схема є ідеальною моделлю процесу дослідження і вимагати її дотримання від здобувача важко, але вона може бути критерієм якості його роботи: тільки тоді етап дослідження виконаний глибоко, якісно, коли за його результатами можна підготувати статтю до авторитетного фахового видання.
Враховуючи те, що дисертація до захисту приймається тільки після виходу друком відповідних публікацій, готувати їх треба не в останній момент, а заздалегідь, у міру готовності наукових результатів, отриманих при вирішенні задач дисертаційного дослідження. Підготовка статей і доповідей на конференціях - обовязкова складова плану роботи над дисертацією.
2.3 Вивчення літературних джерел. Методи добору фактичних матеріалів і складання огляду літератури
Ознайомлення з опублікованими за темою дисертації науковими працями починається відразу після розробки ідеї, тобто задуму наукового дослідження, який, як уже зазначалося раніше, знаходить своє відображення в темі і робочому плані дисертації.
Така постановка справи дає змогу цілеспрямованіше шукати літературні джерела за обраною темою і краще опрацювати матеріал, опублікований у працях інших учених, бо витоки основних питань проблеми майже завжди закладені в більш ранніх дослідженнях.
Літературний афоризм стверджує: “Вивчати явище без книг - це почати плавання у незвіданому морі без карти, вивчати ж книги без практичної роботи - це значить зовсім не вийти в море”. Звичайно, виконуючи дисертацію доводиться прочитати близько 1000 книг і статей, з яких приблизно 100-150 увійдуть до бібліографії дисертації, тобто будуть детально вивчені. Тому необхідно навчитися двох видів читання: “швидкого” і “повільного”.
“Швидке” читання (читання “по діагоналі”) повинно відповісти на питання, чи варто дану статтю чи книгу уважно вивчати.
Після того, як проглянуто всю наявну на даний момент літературу, можна приступити до “повільного” читання, до глибшого її вивчення, переходячи від простого матеріалу до складнішого. Треба починати з книг, згодом - статті, спочатку вивчати вітчизняні джерела, а потім - іноземну літературу.
При читанні відібраної літератури треба робити помітки, бажано на одному боці аркуша стандартного формату; це дає змогу надалі компонувати матеріал у будь-якому порядку або, як кажуть, користуватися методом “клею і ножиць”. Читаючи джерела, ліпше записати більше, бо заздалегідь не завжди відомо, що з цього матеріалу може знадобитися, повторний пошук - зайва втрата часу.
Дуже велике значення має обробка записів у міру їх накопичення. Тут треба виявити максимальну організованість, яка межує з педантизмом. За систему зберігання записів можна взяти початковий план досліджень, а потім - план дисертації. Корисно для кожного її розділу завести окрему папку, куди складати всі виписки стосовно цього розділу в послідовності, що відповідає викладенню матеріалу.
Потім увесь матеріал треба систематизувати, тобто розмістити відповідно до плану, виключити зайве (дублі, матеріали, що перетинаються, і т.ін.). Подальша обробка матеріалу повинна дати відповідь на питання щодо повноти зібраної інформації, чи досить її для роботи.
Як знайти потрібну літературу? Є два шляхи отримання бібліографічної довідки: замовлення в спеціалізованій інформаційній установі (інформаційному підрозділі установи) або самостійний пошук. Треба зазначити, що незважаючи на високу кваліфікацію працівників інформаційних служб, вони ніколи не доберуть літературу так, як треба дослідникові, хоч і збережуть йому багато цінного часу. Науковий працівник у пошуку літератури повинен спочатку зясувати перелік періодичних видань, від яких можна сподіватися необхідної інформації. Добре складений перелік навіть при побіжному знайомстві із заголовками джерел допомагає усвідомити обсяг потрібної інформації. Необхідно переглянути всі види джерел, зміст яких повязаний з темою дисертаційного дослідження. До них належать матеріали, надруковані в різних вітчизняних і зарубіжних виданнях, недруковані документи (звіти про науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, дисертації, депоновані рукописи, матеріали зарубіжних фірм), офіційні матеріали. Якщо такий перелік виявиться дуже великим, слід обмежити параметри бібліографічного пошуку: мова, країна, рік видання і т.ін. Коли з даного питання існує бібліографічний довідник, треба його використати, одночасно перевіривши його повноту. Починати пошук варто з нової літератури, а потім поступово “розмотувати клубок”, користуючись посиланнями на інші джерела.
Стан вивченості теми доцільно аналізувати з інформаційних видань, метою випуску яких є оперативна інформація як про самі публікації, так і найсуттєвіші моменти їх змісту. Нині випуском інформаційних видань займаються Український інститут науково-технічної та економічної інформації (УкрНТЕЇ), Книжкова палата України, центральні наукові бібліотеки, Інститут реєстрації інформації НАН України (електронна газета “Все всім”, реферативний журнал “Джерело”), служби науково-технічної інформації міністерств та відомств, деяких наукових установ.
Найбільш важливі книги та статті необхідно обовязково прочитати в оригіналі. Вивчивши літературне джерело, відразу зробіть його повний бібліографічний опис. Ніколи не покладайтеся на свою пам ять, занотуйте на картках необхідне та зауваження до кожного джерела.
Вивчаючи літературу не намагайтеся тільки запозичити матеріал. Паралельно обдумайте знайдену інформацію. Цей процес має тривати протягом усієї роботи над темою, тоді власні думки, які виникли в ході знайомства із чужими працями, стануть основою для отримання нового знання. Звичайно використовується не вся інформація, що міститься у певному джерелі, а тільки та, яка має безпосереднє відношення до теми дисертації і тому найбільш цінна і корисна. Таким чином, критерієм оцінювання вивченого є можливість його практичного використання в дисертації.
Вивчаючи літературні джерела, треба стежити за оформленням виписок, щоб надалі ними було легко користуватися. Працюючи над якимось частковим питанням або розділом, треба постійно бачити його звязок з проблемою в цілому, а розроблюючи широку проблему - вміти розділяти її на частини, кожну з яких продумувати в деталях. Можливо, частина отриманих даних виявиться непотрібною; дуже рідко вони використовуються повністю. Тому необхідні ретельний відбір і оцінювання їх. Відбір наукових фактів - не проста справа, це не механічний, а творчий процес, який потребує цілеспрямованої праці.
Треба добирати не будь-які, а тільки наукові факти. Поняття “науковий факт” є значно ширшим і багатограннішим ніж поняття “факт”, що застосовується у повсякденному житті. Коли говорять про наукові факти, то розуміють їх як складові елементи основи наукового знання, віддзеркалення обєктивних властивостей речей і процесів. На підставі наукових фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.
Наукові факти характеризуються такими властивостями, як новизна, точність, обєктивність і достовірність. Новизна наукового факту свідчить про принципово новий, невідомий до цього часу предмет, явище або процес. Це не обовязково наукове відкриття, але нове знання про те, чого ми досі не знали.
Точність наукового факту визначається обєктивними методами і характеризує сукупність найсуттєвіших прикмет предметів, явищ, подій, їхніх кількісних та якісних визначень.
При доборі фактів необхідно бути науково обєктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування. Справді, сутність нового в науці не завжди чітко видно самому досліднику. Нові наукові факти, часом досить значні, саме через те, що їх значення недостатньо розкрите, можуть надовго залишатися у резерві науки і не використовуватися на практиці.
Достовірність наукового факту базується на його безумовному реальному існуванні, яке підтверджується при побудові аналогічних ситуацій. Якщо такого підтвердження немає, то немає і достовірності наукового факту. Достовірність наукових фактів значною мірою залежить від достовірності першоджерел, від їх цільового призначення і характеру їхньої інформації. Очевидно, що офіційне видання, опубліковане від імені державних або громадських організацій, установ і відомств, містить матеріали, точність яких викликає найменше сумнівів.
Монографія - наукове видання, яке містить повне і всебічне дослідження якоїсь проблеми або теми; науковий збірник матеріалів авторитетної наукової конференції; науковий збірник дослідницьких матеріалів установ, навчальних закладів або наукових товариств з найважливіших наукових і науково-технічних проблем - всі ці видання мають принципове наукове значення і практичну цінність. У своїй основі вони безумовно належать до числадостовірних джерел. Практично абсолютну достовірність мають описи винаходів.
Серед джерел інформації чільне місце займають наукові статті. З позицій достовірності їх слід розглядати окремо за видами і залежно від того, до яких наук вони належать: природничо-технічних або гуманітарних.
Теоретична стаття в галузі технічних або інших точних наук звичайно відзначається точністю доведень із застосуванням сучасних математичних методів, моделювання із залученням даних експериментальних досліджень. У такій статті відомості досить обгрунтовані. Результати розрахунків та експериментів, їх оціночні дані, методики, умови розвязання задачі, а також інша інформація - все це здебільшого має достовірний характер.
Теоретичні статті в галузі гуманітарних наук значно більше, ніж стаття технічна, насичені роздумами, порівняннями, словесними доведеннями. Достовірність її змісту перебуває в залежності від достовірності вихідної інформації, використаної авторами. Проте тут важливого значення набуває позиція автора, його світогляд, з огляду на які стаття поруч із обєктивними науковими даними може містити неправильні трактування, помилкові положення, різного роду неточності. Тому слід розібратися в цьому і точно оцінити зміст статті, встановити істинність тверджень її автора і дати їм відповідну оцінку.
У галузі техніки, математики, природничих наук часто доводиться мати справу зі статтями, в яких обґрунтовуються і викладаються результати закінчених досліджень. Разом із відомостями стосовно ходу досліджень, такі статті наводять дані про апробацію отриманих результатів, їхню фактичну або можливу реалізацію, економічну чи виробничу ефективність і т.ін. Подібні відомості свідчать про оригінальність статті, її теоретичну і практичну значущість.
Самостійне значення має інформаційна стаття в будь-якій науковій галузі. Така стаття звичайно оперативна і актуальна, вона містить стислий, конкретний виклад певних фактів, повідомлення про якусь подію, явище. У технічних науках інформаційною можна вважати статтю, в якій наводяться відомості щодо виробу, технологічного процесу і т. ін. Подібно статтям, різний ступінь достовірності мають також доповіді, оголошені на наукових конференціях, симпозіумах. Одні з них можуть містити обгрунтовані, доведені, апробовані відомості, інші - питання постановочного характеру, пропозиції і т.ін.
Про достовірність вихідної інформації свідчить не тільки характер першоджерела, а й науковий, професійний авторитет його автора, належність автора до тієї чи іншої наукової школи. У всіх випадках слід добирати тільки останні дані, найавторитетніші джерела, точно зазначати, звідки взяті матеріали. До фактів з літературних джерел треба підходити критично. Не можна забувати, що життя постійно йде вперед, розвиваються наука, техніка й культура. Те, що вважалося абсолютно точним вчора, сьогодні може виявитися неточним, а часом і неправильним.
Особливою формою фактичного матеріалу є цитати. Органічно вплетені у текст дисертації, вони складають невідємну його частину. Цитати використовуються для того, щоб без перекручень передати думку автора першоджерела, для ідентифікації поглядів при зіставленні різних точок зору і т.ін. Вони слугують необхідною опорою авторові дисертації у процесі аналізу і синтезу інформації. Відштовхуючись від їх змісту, можна створити систему переконливих доказів, необхідних для обєктивної характеристики явища, яке вивчається. Цитати можуть використовуватися і для підкріплення окремих тверджень самого здобувача.
У всіх випадках кількість використаних цитат повинна бути оптимальною, тобто визначатися потребами розроблення теми дисертації. Від її автора вимагається встановити, чи доцільним є застосування цитат у конкретному контексті, чи нема в них перекручень сенсу аналізованих джерел. Причини перекручень можуть бути різними. В одних випадках із першоджерела можуть бути взяті слова, які не визначають основної суті поглядів його автора. В інших - цитати обмежуються словами, які містять лише частину думки, наприклад, ту, що більше відповідає інтересам автора дисертації. Іноді в цитаті викладається точка зору не на той предмет, що розглядається у даному контексті. Можливі й інші неточності при цитуванні.
Найчастіше цитати та інші запозичені матеріали застосовують при написанні огляду літератури - одного з важливих етапів підготовки дисертації. Основними завданнями огляду літератури є:
1) ознайомлення з матеріалами за темою дисертації, їх класифікація, відбір найцікавіших досліджень, основних фундаментальних праць, найсуттєвіших результатів; при цьому треба вивчати літературу не тільки з “вузької” теми дисертації, а й за близькими до неї темами;
2) виявлення напрямів досліджень, які викликають найбільший інтерес, ще недостатньо досліджені і могли б стати темою дисертації;
3) формулювання напрямків дисертаційної роботи, характеристика методу і основних розділів теоретичної та експериментальної частин дисертації; і на завершення огляду - перша редакція орієнтовного плану дисертаційної роботи;
4) отримання вихідного матеріалу для написання частини дисертації, складання анотованого покажчика статей і книг за темою дисертації і підготовка на цій основі до складання кандидатського іспиту зі спеціальної дисципліни.
Можна рекомендувати такий типовий план огляду літератури в тексті дисертації:
1) загальна характеристика галузі досліджень, значення останньої в науці і промисловості, актуальність завдань, які стоять перед даною галуззю;
2) класифікація основних напрямків досліджень у даній галузі; визначення напрямків, практично використовуваних, і таких, які перебувають у стадії розробки, відображення різних точок зору на вирішення проблеми;
3) детальний виклад результатів досліджень за кожним розділом класифікації; для теоретичного дослідження - опис використаної методики, застосованого математичного апарату; для експериментальної роботи - найважливіші схеми, їх дослідження і основні результати; критичний аналіз цих матеріалів з пропозиціями і зауваженнями;
4) у кінці кожного розділу - висновки; підсумки досліджень і перелік основних невирішених проблем;
5) на завершення огляду - формулювання основних напрямків досліджень, їх актуальність і кінцева мета; орієнтовний план дисертації із зазначенням запропонованої методики теоретичних та експериментальних робіт.
Існує два критерії самоперевірки правильності написання огляду:
огляд пишеться не за авторами, а за завданнями досліджень;
огляд тоді написаний правильно, коли його можна публікувати як самостійну статтю.
2.4 Самоперевірка відповідності матеріалів дисертації встановленим вимогам
Самоперевірка роботи на “дисертабельність” має такі послідовні етапи:
аналіз найменування дисертації;
виявлення і визначення обєкта, предмета і мети дослідження;
аналіз кожного наукового результату на новизну, достовірність, практичну значущість, пріоритет;
аналіз кожного висновку до розділів на конструктивність та новизну;
аналіз математичних моделей на коректність;
оцінювання якості програмного забезпечення та виконаних розрахунків;
аналіз відповідності публікацій та апробацій вимогам ВАК;
аналіз правильності оформлення актів упровадження;
перевірка коректності посилань.
Аналіз найменування дисертації слід проводити за двома аспектами:
на відповідність результатам, поданим на захист;
на відповідність паспорту спеціальності.
Назва дисертації повинна містити обєкт і предмет дослідження, укрупнене імя задачі, що вирішується, деколи і галузь використання. Серед найбільш розповсюджених помилок при формулюванні назви дисертації можна вказати на такі.
Назви дисертаційних тем нерідко перенасичені штучно ускладненою термінологією, носять наукоподібний характер, сформульовані стилістично недбало, а часом - недостатньо грамотно. Ось деякі з них, подані до захисту останнім часом:
Вегетативна адаптація серцево-судинної системи у дітей з гострими респіраторними вірусними інфекціями, які мешкають у великому промисловому регіоні" ( Виділення курсивом моє.- Л.П.: виходить, що у великому промисловому регіоні мешкають не діти, а... вірусні інфекції.);
Моделювання і алгоритмізація інтелектуальної системи, що стимулює продуктове мислення" (Виділення курсивом моє. - Л.П.: важко збагнути, що автор мав на увазі під названим терміном); "Система автоматичного керування технологічним процесом пайки складених пєзокерамічних перетворювачів" (Виділення курсивом моє.- Л.П.: українською мовою "пайка" - це не "паяння", що безперечно мав на увазі автор, а "частка чого-небудь спільного, яка дістається комусь при розподілі, тобто порція"). А ось і зразок чистісінької граматичної абракадабри, яку неможливо навіть коментувати: "Клинико-морфологичні сопоставлення у диагностиці та лікуванні хірургічних захворювань щитовидної залозі". Занадто часто назви дисертацій починаються зі слів “Вивчення процесу...“, “Дослідження деяких шляхів... “, “Матеріали до вивчення... “, “Деякі питання... “. “До питання... “ і т.ін. У них не віддзеркалюються достатньою мірою суть розглянутої проблеми, завершеність роботи, немає ясного визначення її мети і результатів.
Слід уникати занадто довгих назв. Часом доцільно сформулювати назву двома реченнями: у першому подати сутність роботи, а у другому - обєкт використання результатів досліджень.
Для кожної спеціальності існує так званий паспорт спеціальності, який затверджується постановою президії ВАК України і повинен надаватися кожному здобувачеві відповідною спеціалізованою вченою радою. Найновіший перелік спеціальностей наукових працівників затверджено наказом ВАК України від 10.06.2006 року № 288 (опублікований у “Бюлетені Вищої атестаційної комісії України”, 2006, №4).
Кожна спеціальність має шифр. У паспорті спеціальності зазначаються: формула спеціальності, напрямки досліджень і галузі наук, за якими присуджується науковий ступінь. Аналіз полягає в тому, щоб назва дисертації обовязково відповідала за змістом одному з напрямків досліджень.
Обєкт дослідження - це та частина матеріального світу, яка привернула увагу дослідника, наприклад, бетон, промислові ТЕЦ, апарати з киплячим шаром, вібраційні установки для сушіння і охолодження, деталі і вузли, що відновлюються і т.ін. Стосовно обєкту дослідження здобувачеві необхідно усвідомити: обєкт дослідження - новий (Н) чи традиційний (Т). Наприклад, діяльність космонавта, СНІД - це нові обєкти дослідження, а вібраційні пристрої - традиційні обєкти дослідження.
Предмет дослідження - це розглянутий в дисертації бік обєкта дослідження, та його досліджувані якість і галузь використання, наприклад, стійкість бетону, економічність та екологічність ТЕЦ, режими роботи апаратів. Щодо предмета дослідження, то тут також треба вирішити те саме питання: предмет дослідження є новим чи традиційним. Можливі такі комбінації новизни предмета (П) і обєкта (О) дослідження: а) НП-НО; б) НП-ТО; в) ТП-НО; г) ТП-ТО. Приклади цих ситуацій:
а) нетрадиційні методи лікування та профілактики СНІД;
б) техногенні наслідки експлуатації ТЕЦ;
в) ергономічний аналіз діяльності космонавтів;
г) стійкість бетону в промислових спорудах.
Для дисертацій випадок ТП-ТО є практично неприпустимим: або предмет, або обєкт дослідження обовязково має бути новим. Обєкт дослідження, зазначений у дисертації, повинен мати модель (моделі) у тексті і на плакатах.
Мета дослідження - це запланований результат. Результат має бути конструктивним, тобто спрямованим на вироблення суспільне корисного продукту з ліпшими, ніж було раніше, показниками якості або процесу її досягнення.
Поставленої мети досягти треба обовязково. І неодмінно перевірити, чи визначене чітко досягнення мети у висновках.
Аналіз наукових результатів. Кожен науковий результат здобувачеві необхідно оцінити так, ніби він сам є опонентом своєї дисертації. У якій формі виконувати такий аналіз? Ставши ненадовго на позицію опонента, за кожним результатом відзначити:
коротку суть наукового результату;
новизну результату;
достовірність результату;
практичну значущість;
джерело, в якому опублікований результат, і обгрунтування пріоритету.
При обгрунтуванні новизни обовязковим є порівняння з близькими результатами інших дослідників. Описуючи практичну значущість, треба вказати форму і масштаби впровадження наукового результату. У визначенні пріоритету простежується спадкоємність публікацій з цього питання за роками.
Аналіз висновків до розділів. Усі розділи завершуються короткими висновками. Найрозповсюдженіша помилка, якої припускаються здобувачі - реферативний характер висновків: перераховується, що зроблено у розділі. Наприклад, зустрічаються такі звороти: “Проведено огляд літератури, виділені задачі дослідження”.
Аналіз математичних моделей. Одній задачі дослідження присвячено звичайно окремий розділ. Кожна задача повинна мати змістовну (фізичну) і математичну постановки. Математичні постановки задач дослідження щодо вибору найкращих параметрів, режимів, способів, технологій, матеріалів, конструкцій, схем і т.ін. мають бути оптимізаційними. Тут треба визначити:
керовані змінні;
цільові функції (цільову функцію);
обмеження на змінні;
множину пошуку рішень (границі припустимих рішень).
Для кожної математичної моделі треба встановити:
Математичний клас задачі;
обгрунтування запропонованого методу вирішення;
сутність запропонованого алгоритму;
збіжність обчислювальної процедури;
обчислювальну складність алгоритму;
відмінність від інших алгоритмів вирішення цієї задачі.
Оцінювання якості програмного забезпечення та виконаних розрахунків. У наш час однією з прикмет завершеності наукового результату є наявність компютерної програми, котра реалізує нові алгоритми. Проте лише та програма вважається достовірною і корисною, яка набуває вигляду програмного продукту. Критерієм товарної цінності програми є можливість її багаторазового використання як автором, так і іншими користувачами. З цією метою її виконують відповідно до встановлених вимог і супроводжують повним комплектом необхідної програмної документації. Якщо результатами дисертації є проектні рішення, то найкращим програмним виходом дисертації є фрагмент САПР або цілісна САПР цих проектних рішень. У цьому випадку розробляють не тільки програми розрахунку параметрів і вибору варіантів рішень, але й відповідну базу даних.
Виконані розрахунки з наявною можливістю перевірки їх результатів повинні повністю задовольняти обмеження на вхідні і вихідні дані.
Аналіз відповідності публікацій і апробацій вимогам ВАК слід проводити в таких аспектах:
чи всі результати, винесені на захист, опубліковані або захищені авторськими свідоцтвами (патентами); зручною формою самоперевірки є зазначення у коротких висновках до розділів номерів публікацій згідно з переліком використаних праць;
чи підтверджується роком видання (датою надходження статті, датою проведення конференції) пріоритет наукового положення;
чи входять до переліку фахових видань, затвердженого ВАК України, ті видання, в яких опубліковано результати дисертації;
чи відповідають назви цих видань та назви зїздів, конференцій, симпозіумів, семінарів темі дисертації або суті конкретного наукового результату;
чи відповідає назва кафедри, профіль відділу, де доповідалася дисертація, її темі.
Аналіз правильності оформлення актів впровадження. Необхідно перевірити підписи на актах впровадження. Акт впровадження, підписаний не тими особами, може бути підданий сумніву. Документ вважається дійсним, якщо його підписали головний бухгалтер та (або) начальник планового відділу, затвердили директор, головний інженер або заступник директора з економічних питань. Досвід підказує, що від початку впровадження необхідно тримати цих осіб у курсі справ про його хід. Багато атестаційних справ буквально “нашпиговані” довідками про вельми сумнівний економічний ефект, про використання рекомендацій дисертанта у тих чи інших установах без розяснення, а чим же вони зрештою були корисними. Дуже важливою є також повна тотожність суті впроваджених результатів і результатів дисертаційних досліджень.
Перевірка коректності посилань. У процесі тривалої роботи над дисертацією здобувач проглядає, читає, вивчає багато літературних джерел. З них він часто виписує формули, графіки, таблиці, окремі факти, фрази, думки, концепції. Ці виписки часом слугують відправною точкою у викладенні власних результатів, аргументом в обгрунтуванні наукової позиції і т.ін. Тому необхідно перевірити, чи всюди стоять посилання на першоджерела, чи може сторонній читач відокремити особисті результати здобувача від запозичених.
Наукова робота давно вже має не індивідуальний, а колективний характер. З огляду на це треба продумати заздалегідь внесок кожного учасника у проведене дослідження, зокрема автора дисертації. Слід перевірити, чи відповідає особистий внесок дисертанта в опублікованих працях, написаних у співавторстві, результатам, винесеним на захист. Недбалість у цих питаннях розглядається спеціалізованою вченою радою та ВАК як наукова непорядність.
У дисертації здобувач зобовязаний робити посилання на автора і джерело, звідки він запозичує матері ал або окремі результати. Використовуючи в дисертації ідеї або розробки, що належать співавторам, спільно з якими були написані наукові праці, здобувач мусить зазначити це в дисертації. У випадку використання без посилання на автора і джерело запозиченого матеріалу (цитат, таблиць, формул, графіків і т.ін.) дисертація знімається з розгляду без права на її повторний захист.
Розділ 3. ПРОЦЕС ПІДГОТОВКИ РУКОПИСУ ДИСЕРТАЦІЇ
3.1 Композиція дисертації
Оскільки дисертація є кваліфікаційною працею, її оцінюють не тільки за теоретичною науковою цінністю, актуальністю теми і прикладною значущістю отриманих результатів, а й за рівнем загальнометодичної підготовки, що передусім знаходить відображення в її композиції.
Зрозуміло, що немає і не може бути жодного стандарту композиції дисертаційної праці. Кожен її автор вільний обирати такий порядок подання наукових матеріалів, який на його погляд найліпше, найпереконливіше розкриє його творчий задум, а їх розміщення відповідатиме внутрішньому логічному звязку етапів дослідження. Традиційно склалася певна композиція дисертаційної праці з такими основними елементами:
зміст,
перелік умовних позначень (при необхідності),
вступ,
розділи основної частини,
загальні висновки,
бібліографічний список,
додатки (при необхідності),
допоміжні покажчики.
Зміст подають на початку дисертації.
Перелік умовиш позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів подають у дисертації окремим списком перед вступом.
У вступі до дисертації звичайно обґрунтовують актуальність обраної теми, мету і зміст поставлених завдань, формулюють обєкт і предмет дослідження, зазначають обраний метод (або методи) дослідження, теоретичну цінність і прикладну значущість отриманих результатів, окреслюють положення, винесені на захист.
Таким чином, вступ - дуже відповідальна частина дисертації, оскільки він містить усі необхідні кваліфікаційні характеристики дисертаційного дослідження.
Актуальність - обовязкова вимога до будь-якої дисертації. Тому цілком зрозуміло, що вступ до неї починають з обгрунтування актуальності обраної теми. Вміння обрати тему, правильно її зрозуміти й оцінити з точки зору своєчасності й соціальної значущості характеризує наукову зрілість і професійну підготовку автора дисертації. Для висвітлення актуальності достатньо 1-2 сторінок, де висвітлюють головне - сутність проблемної ситуації. Чітко й однозначно визначити наукову проблему і, таким чином, сформулювати її суть буде неважко, якщо дисертанту вдасться показати, де пролягла межа між знанням і незнанням з предмету дослідження.
Проблему часто ототожнюють з питанням (тобто з положенням, яке також треба вирішити). Вважається, що проблема - це те ж питання, тільки важливіше і складніше. Це так і не так, оскільки специфічною рисою проблеми є те, що для її вирішення необхідно вийти за рамки старого, вже досягнутого знання. Стосовно ж питання взагалі, то для відповіді на нього цілком вистачить старого знання, тобто для науки питання не є проблемою.
Для зясування стану розробки обраної теми складається короткий огляд літератури, з якого можна зробити висновок, що дана тема ще не розкрита (розкрита лише частково, або не в тому аспекті) і тому вимагає подальшого розроблення. Якщо такий висновок не випливає логічно з огляду, то дисертанту немає сенсу розробляти обрану тему.
Огляд літератури за темою демонструє ґрунтовне ознайомлення дисертанта зі спеціальною літературою, його вміння систематизувати джерела, критично їх розглядати, виділяти суттєве, оцінювати зроблене раніше іншими дослідниками, визначати головне у сучасному стані вивчення теми. Матеріали такого огляду треба систематизувати в певному логічному звязку і послідовності. Тому перелік праць та їх критичний розгляд не обовязково подавати у хронологічному порядку. Якщо до обраної теми е дуже багато інформаційних джерел, то оглядові літератури може бути присвячений окремий розділ (звичайно перший) основної частини дисертації. При цьому слід памятати, що оскільки кандидатська дисертація розкриває відносно вузьку тему, то огляд праць попередників роблять тільки з питань обраної теми, а не за проблемою в цілому. В огляді називають і критично оцінюють публікації, що мають пряме і безпосереднє відношення до теми дисертації. Зайвим є виклад всього, що стало відомим дисертанту з прочитаного, і того, що має побічний стосунок до його праці.
Буває, здобувач, не знайшовши у доступній йому літературі необхідних відомостей, безпідставно береться стверджувати, що саме йому належить перше слово в описі досліджуваного явища, проте згодом це легко спростовується. Ясно, що такі відповідальні заяви можна робити тільки після ретельного і всебічного вивчення літературних джерел і консультацій з науковим керівником.
Від формулювання наукової проблеми і доведення, що та частина проблеми, яка є темою даної дисертаційної праці, ще не розроблена і не висвітлена у спеціальній літературі, логічно перейти до формулювання мети дослідження, а також зазначення конкретних завдань, які будуть вирішуватися відповідно до визначеної мети. Це звичайно роблять у формі перерахунку (вивчити..., описати..., встановити..., виявити..., вивести залежність... і т.ін.). Формулювати завдання необхідно якомога ретельніше, оскільки описання їхнього вирішення становить зміст розділів дисертаційної праці. Це важливо також і тому, що заголовки таких розділів народжуються саме з формулювання завдань дисертаційного дослідження.
Обовязковим елементом вступу є визначення обєкта і предмета дослідження. Обєкт - це процес або явище, що породжує проблемну ситуацію і обране для вивчення. Предмет - міститься в межах обєкта. Обєкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В обєкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження. Саме на нього спрямована основна увага дисертанта, оскільки предмет дослідження визначає тему дисертаційної праці, яка позначається на титульному аркуші як її назва.
Методи дослідження, як інструмент добування фактичного матеріалу, - також обовязкові елементи вступу до дисертації і необхідна умова досягнення поставленої мети.
У вступі описуються й інші елементи наукового процесу. До них, зокрема, відносять посилання, на якому саме фактичному матеріалі виконана дана праця. Тут дається характеристика основних джерел отримання інформації (офіційних, наукових, літературних, бібліографічних), і вказуються методологічні засади проведеного дослідження.
На завершення вступу доцільно подати структуру дисертаційної праці, тобто навести перелік її структурних елементів і обгрунтувати послідовність їх розміщення.
У розділах основної частини дисертації детально розглядаються методика і техніка дослідження і узагальнюються результати. Всі несуттєві для вирішення наукового завдання матеріали виносяться в додатки.
Зміст розділів основної частини повинен точно відповідати темі дисертації та повністю її розкривати. У цих розділах дисертант стисло, логічно й аргументовано викладає матеріал згідно з вимогами до наукових праць, які подаються до друку.
Важко давати якісь загальні рекомендації щодо написання теоретичної та експериментальної частин дисертаційної праці. Це повязано не тільки з різноманітністю тем, але й з різницею в характері і значенні цих частин досліджень для дисертацій різних видів. Тому обмежимося викладенням деяких порад, дійсних для будь-якої дисертації з технічних наук.
Часто виникає необхідність освоєння спеціального математичного апарату, як правило такого, що не входить до програми технічного вищого закладу освіти. Очевидно, що немає необхідності викладати в дисертації у повному обсязі суть даного математичного апарату. Проте, звертаючись до нього, треба щоразу посилатися на загальнодоступну літературу, в якій викладено його основи. Це дасть змогу опонентові перевірити правильність використання даного математичного апарату.
У результаті виконання теоретичної частини дисертації формулюються завдання експериментальних досліджень. Кінцевою метою є зіставлення даних теоретичних та експериментальних досліджень. Крім того, після завершення теоретичної частини визначають необхідний обсяг експериментів і очікуваний характер результатів.
Підсумкові дані розрахунків доцільно оформлювати у вигляді таблиць і графіків. Найважливіші з них слід винести як плакат на захист дисертації.
Не варто включати до теоретичної частини дисертації тривіальні проміжні обчислення. Навіть у викладенні основних результатів дослідження треба бути гранично економним, уникати повторів і пояснень очевидних положень.
Експериментальні частини всіх дисертацій - чисто специфічні за характером, обсягом і методикою виконання. Тому тут також наводять лише кілька загальних рекомендацій, корисних для здобувачів.
До початку експерименту чітко формулюється завдання і обґрунтовується методика. При виборі методики визначають обсяг кожного експерименту, обґрунтовують вимоги до вимірювальної та допоміжної апаратури і усвідомлюють, які параметри змінюються в ході експериментів, & яких межах і з яким кроком повинні проводитися ці виміри.
Результати експериментів також оформлюють у таблиці та графіки. Зіставлення результатів розрахунків та експериментів виносять в окремий підрозділ, бо вони є завершальними для обох частин дисертації. Тільки після такого зіставлення експериментальна частина дисертації буде повноцінною. Матеріали про впровадження результатів досліджень також обовязково виділяють в окремий підрозділ.
У тексті експериментальної частини праці необхідно відзначити ступінь участі всіх осіб, які допомагали проводити експерименти.
Для підтвердження своїх теоретичних результатів здобувачі можуть використовувати дані з “чужих” експериментів. Це тільки доводитиме актуальність роботи й обєктивність експериментальних даних. Проте на кожне згадування про результати чужої праці треба отримати дозвіл зацікавленої організації, вказати автора і джерело інформації.
Самі по собі експериментальні дослідження, як правило, не можуть бути єдиною метою праці. Посилання на актуальність досліджень, суттєві практичні результати не замінюють доведення достовірності, теоретичне обгрунтування результатів експериментів. Навіть коли рекомендації, запропоновані дисертантом, виявляються корисними, то емпіризм - це ще не наука. Тому особливу увагу треба звернути на те, щоб при виконанні теоретичної частини були сформульовані вимоги до проведення експериментів.
Кожен розділ дисертації закінчують короткими висновками обсягом до 1 сторінки.
Висновки до розділів теоретичної частини повинні містити:
коротку суть результату з цифрами і фактами;
формулювання новизни результату;
обгрунтування достовірності результату;
пояснення практичної цінності результату.
Висновки до розділів експериментальної частини складають:
коротку суть експерименту (мета, умови і т.ін.);
коротку суть отриманого результату з цифрами та фактами;
характеристику новизни отриманого результату;
аналіз відповідності даних, передбачених теорією, з даними експерименту;
практичну цінність отриманого результату.
У кінці висновків рекомендується написати: “Основні наукові результати розділу опубліковані в працях [... ]”.
Загальні висновки дисертації виконують роль закінчення, обумовленого логікою проведення дослідження у формі синтезу накопиченої в основній частині наукової інформації. Цей синтез - послідовне, логічно струнке викладення отриманих підсумкових результатів та їх співвідношення із загальною метою і конкретними завданнями, поставленими і сформульованими у вступі. Тут міститься так зване “вивідне” знання, яке є новим стосовно до вихідного знання. Саме воно виноситься на обговорення і оцінку наукової громадськості при публічному захисті дисертації.
Це вивідне знання не можна підмінювати механічним складанням докупи висновків у кінці розділів, адже це те нове, суттєве, що складає кінцеві результати дослідження, сформульовані у вигляді певної кількості пронумерованих абзаців, їхня послідовність визначається логікою побудови дисертаційного дослідження. При цьому визначається не тільки його наукова новизна і теоретична значущість, які випливають з кінцевих результатів, а й практична цінність.
Проте до оцінки практичної цінності наукових результатів недоцільно повною мірою застосовувати критерії, котрі використовуються в організації і плануванні виробничих завдань. Насправді, ефективність виконання наукового завдання, так само як і виробничого, вимірюється витратами матеріальних і людських ресурсів, часу на виконання і отриманим прибутком від впровадження наукових результатів у практику. Оцінка наукових результатів є складнішою і не завжди вкладається у загальноприйняті економічні критерії. При оцінюванні загальних і фундаментальних досліджень досить важко, а подекуди неможливо передбачити той практичний ефект, якого можна досягти завдяки практичній реалізації нових знань про світ, розумінню нових закономірностей явищ. Це може зясуватися через якийсь невизначений час.
Інший характер має оцінка наукових праць прикладного значення, бо в самому плані дослідження вже визначено конкретні завдання.
Прикінцева частина передбачає також узагальнену підсумкову оцінку виконаної роботи. Тут важливо звернути увагу на її головний сенс, отримані важливі сторонні наукові результати, нові наукові завдання, які постають у звязку з проведенням дисертаційного дослідження. Заключна частина, складена за таким планом, доповнює характеристику теоретичного рівня дисертації, а також демонструє рівень професійної зрілості і наукової кваліфікації її автора.
У висновках можна внести і практичні пропозиції, які повинні обовязково випливати з кола робіт, проведених особисто дисертантом і впроваджених на виробництві. Це підвищує цінність теоретичних матеріалів.
Отже, прикінцева частина дисертації - не простий перелік отриманих результатів проведеного дослідження, а їх остаточний синтез, тобто формулювання нового, запропонованого його автором у вивчення і вирішення проблеми.
Після загальних висновків прийнято вміщувати бібліографічний список використаної літератури - одну із суттєвих частин дисертації, котра відтворює самостійну творчу роботу дисертанта.
Здобувач зобовязаний посилатися на джерела, з котрих у дисертації використано матеріали, окремі результати, ідеї чи висновки для розробки власних проблем, задач, питань. Такі посилання дають змогу відшукати документи і перевірити достовірність цитування певних наукових робіт, повідомляють необхідну інформацію про них, допомагають зясувати їх зміст, мову тесту, обсяг. Посилатися слід на останні видання творів. Більш ранні видання можна зазначати лише в тих випадках, коли в них наявний матеріал, не включений до останнього видання.
Список використаних джерел рекомендується розміщувати в порядку згадування джерел у тексті за їх наскрізною нумерацією. Не варто включати до бібліографічного списку праці, на які немає посилання у тексті дисертації і вони фактично не були використані, а також енциклопедії, довідники, науково-популярні книжки, газети.
Допоміжні або додаткові матеріали, які переобтяжують текст основної частини дисертації, але необхідні для повноти її сприйняття, доцільно вносити до додатків.
За змістом додатки можуть бути вельми різноманітними. Для них характерні, наприклад, проміжні математичні доведення, формули і розрахунки, таблиці допоміжних цифрових даних, копії справжніх документів, витяги із звітних матеріалів, виробничі плани і програми, протоколи і акти випробувань, впровадження, розрахунки економічного ефекту, інструкції і методики, опис алгоритмів і програм вирішення задач на ЕОМ, розроблені в процесі виконання дисертаційної роботи, окремі положення з інструкцій і правил, ілюстрації допоміжного характеру.
Бібліографічний список використаної літератури, допоміжні покажчики всіх видів, довідкові коментарі і зауваження, що є елементами довідкового апарату дисертації, який допомагає користуватися її основним текстом, не можна включати як додатки.
Дисертацію часом супроводжують допоміжні покажчики, які розмішують після додатків, або на їх місці, коли немає останніх. Найрозповсюдженішими є алфавітно-предметні покажчики, тобто перелік основних понять, що зустрічаються у тексті, із зазначенням сторінок, де вони згадуються.
Алфавітно-предметний покажчик істотно полегшує орієнтування в дисертації. Він є немовби путівником по ній, вказуючи, де і що можна знайти.
3.2 Рубрикація тексту
Рубрикація тексту дисертаційної роботи - це поділ його на складові частини. Вона віддзеркалює схему наукового дослідження і передбачає чіткий поділ рукопису на окремі логічно співпідпорядковані частини.
Найпростішою рубрикою є абзац - відступ управо на початковому рядку кожної частини тексту. Абзац, як відомо, не має визначених меж. Його найчастіше розглядають як композиційний прийом для обєднання кількох речень, які викладають нову спільну думку в тексті. Абзаци роблять для увиразнення думки і надання їй довершеного характеру. Логічна цілісність виразу, притаманна абзацу, полегшує сприйняття тексту. Саме поняття єдиної теми, що поєднує абзац зі всім текстом, є тим якісно новим, що несе в собі абзац порівняно з чисто синтаксичною “одиницею виразу” - реченням. Тому правильне розбиття тексту дисертаційної роботи на абзаци суттєво полегшує її читання та сприйняття.
Абзаци одного підрозділу або розділу за змістом послідовно повязують один з одним. Кількість самостійних речень в абзаці може бути різною і змінюватися залежно від складності думки, яка передається.
Особливу увагу слід приділяти початкові абзацу. Перше речення абзацу ніби передає його тему, несе навантаження заголовка до решти речень, не втрачаючи при цьому звязку з попереднім текстом.
У кожному абзаці треба дотримуватися систематичності та послідовності викладу фактів, внутрішньої логіки їх висвітлення, яка значною мірою визначається характером тексту.
Такими є загальні правила розбиття тексту дисертаційної роботи на абзаци. Що стосується поділу на більші частини, то цього не можна робити шляхом механічного розчленування тексту. Структурні його частини будуються за логічними правилами розподілу поняття. Розглянемо застосування таких правил на прикладі розбиття розділів основного тесту на підрозділи.
Сутність першого правила полягає в тому, щоби перерахувати всі види поняття, що ділиться. Тому обсяг частин поділу повинен в сумі дорівнювати обсягові поняття, що ділиться. Це означає, що розділ за своїм змістом повинен точно відповідати сумарному смисловому змісту наявних у ньому підрозділів. Недотримання цього правила може призвести до структурних помилок подвійного роду. Помилка першого роду виявляється утому, що розділ засвоїм змістом вужчий від загального обсягу відповідних підрозділів, тобто, простіше кажучи, містить у собі зайві підрозділи.
Така помилка виявиться, наприклад, при розкритті змісту розділу “Асоціативні організаційні структури”, де крім підрозділів “корпорація”, “господарська асоціація”, “концерн”, “холдінгова компанія”, “консорціум”, “картель” і “трест” будуть як підрозділи вказані також “виробничі кооперативи” та “малі підприємства”. Сутність логічної помилки в тому, що тут наявні зайві для даного випадку члени поділу, оскільки кооперативи і малі підприємства належать не до великомасштабного (представниками якого є асоціативні організаційні структури), а до маломасштабного бізнесу.
Інша помилка виникає тоді, коли кількість підрозділів, що складають розділ, є за сутністю недостатньою. Наприклад, у розділі “Послуги, що надаються банками” з чотирма підрозділами: 1) вклади “до запитання”, 2) виграшні вклади, 3) довгострокові вклади і 4) строкові вклади, правило співрозмірності поділу також порушене, бо, як мінімум, два необхідних підрозділи - короткотермінові вклади і цільові вклади -виявилися пропущеними.
Протягом усього процесу ділення обраний нами критерій поділу повинен залишатися одним і тим самим і не підмінюватися іншим. Так, якщо до розділу “Види автомобільної техніки” ввести три підрозділи: 1) легкові автомобілі, 2) вантажні автомобілі і 3) автомобілі-всюдиходи, то це буде неправильно. Справа у тому, що автомобільна техніка розглядається тут замість однієї відразу задвома ознаками: видами вантажу, який перевозиться, та прохідністю. Отже, по-перше, розподіл виявиться неповним, а, по-друге, члени розподілу частково збігаються один з іншим, бо серед автомобілів-всюдиходів є як легкові, так і вантажні автомобілі.
За змістом члени ділення повинні виключати один одного, а не співвідноситися між собою як частина і ціле. Так, не можна з точки зору логіки визнати правильним поділ розділу “Хворі, що особливо потребують спеціального догляду” на підрозділи: 1) діти, 2) жінки і 3) матері-годівниці. Сутність логічної помилки тут у тому, що жінки і іатері-годівниці помилково названі як самостійні члени ділення, оскільки матері-одівниці - це ті самі жінки.
Цілення повинно бути неперервним, бо в процесі ділення треба переходити до найближчих видів, не перестрибуючи через них. Помилка, що виникає при порушенні цього правила логіки, має назву “стрибок при діленні”. Так, якщо розділ “Види речень” поділити на три підрозділи: 1) прості речення, 2) складнопідрядні речення і 3) складносурядні речення, то це явна логічна помилка змішування на одному рівні понять різного ступеня рубрикації. Правильним буде розбити розділ на два підрозділи: 1) прості речення і 2) складні речення, які поділяються на складнопідрядні і складносурядні.
Заголовки розділів і підрозділів дисертації повинні точно відбивати зміст укладеного в них тексту. Вони не можуть скорочувати або розширювати обсяг вкладеної смислової інформації.
Не рекомендується до заголовків включати слова на позначення загальних понять, узькоспеціальних або місцевих термінів, скорочені слова й абревіатури, хімічні й математичні формули.
Кожен заголовок у науковому тексті має бути по можливості коротким. Але й надмірна його лапідарність небажана. Чим коротший заголовок, тим він ширший за своїм змістом. Особливо небезпечні заголовки з одного слова. Такий заголовок не дає змоги визначити тему розміщеного під ним тексту.
Трапляється й інша крайність, коли автор дисертації хоче граничне точно передати заголовку зміст розділу. Тоді заголовок розтягується на кілька рядків, що суттєво складнює його смислове прийняття.
3.3 Прийоми викладення наукових матеріалів
Кожний дослідник намагається донести до читача свої думки у найбільш ясному зрозумілому вигляді. Один вважає, що для цього досить лише коротко описати хід дослідження і детально викласти кінцеві результати. Інший ніби вводить читача до своєї творчої лабораторії, не поспішаючи веде його від етапу до етапу, детально і послідовно розкриваючи методи своєї роботи, її успіхи і невдачі, весь хід процесу дослідження. Так перед читачем проходить весь важкий шлях пошуку вченого від творчого задуму до заключного етапу роботи - підведення підсумків, формулювання висновків і пропозицій.
Перший варіант викладу часто використовується авторами наукових монографій, розрахованих на порівняно вузьке коло фахівців. Для будь-якої дисертації більш прийнятним є другий варіант викладення, який дає змогу краще виявити спроможність добувача до самостійної науково-дослідної роботи. Це сприяє повнішому виявленню глибини його наукової ерудиції в даній галузі науки і спеціальних знань з питань дисертації, тобто відповідності її автора офіційним вимогам до здобувачів наукових ступенів.
В арсеналі авторів дисертаційних робіт є кілька методичних прийомів викладу наукових матеріалів. Найчастіше використовуються такі прийоми: 1) послідовний, 2) цілісний (з подальшою обробкою кожного розділу), 3) вибірковий (розділи пишуться окремо у будь-якій послідовності).
Послідовний виклад матеріалу дисертації потребує більших витрат часу, бо автор не може переходити до наступного розділу, не закінчивши роботу над попереднім. А для обробки одного розділу необхідно часом перевірити кілька варіантів, аби знайти кращий з них. Водночас матеріал, який майже не потребує чорнової обробки, чекає черги і лежить без руху.
Цілісний прийом. Тут знадобиться майже вдвічі менше часу на підготовку кінцевого варіанта рукопису, бо спершу пишеться чернетка всього твору, ніби грубими мазками, потім відбувається його обробка в частинах і деталях.
Вибірковий виклад матеріалів також часто застосовується здобувачами. У міру готовності фактичних даних автор обробляє матеріали у будь-якому зручному для нього порядку, подібно до того як художник пише картину не обовязково з верхньої або нижньої частини.Тому обрати можна саме той прийом викладення, який видається найбільш прийнятним для перетворення так званого чорнового рукопису на проміжний або остаточний.
На цьому етапі роботи над рукописом із уже накопиченого текстового матеріалу окрім основних розділів доцільно виділити такі композиційні елементи дисертації: а) вступ, б) висновки і пропозиції, в) бібліографічний перелік використаних літературних джерел, г) додатки, д) покажчики.
Перед тим, як переходити до остаточної обробки чорнового рукопису, корисно обговорити основні положення його змісту зі науковим керівником.
Робота над остаточним варіантам рукопису. Коли макет чорнового рукопису готовий, всі необхідні матеріали зібрано, зроблено необхідні узагальнення, є схвалення наукового керівника, починається детальне шліфування тексту рукопису. Перевіряються і критично оцінюються кожен висновок, формула, таблиця, кожне речення, кожне слово.
Здобувач ще раз перевіряє, наскільки назва його роботи та назви розділів і підрозділів відповідають їх змісту, уточнює композицію дисертаційного твору, розміщення матеріалів та їхню рубрикацію. Доцільно також іще раз перевірити переконливість аргументів на захист своїх наукових положень. Тут треба подивитися на власний твір немовби “чужими очима”, критично і вимогливо.
3.4 Мова і стиль дисертаційної праці
Оскільки дисертація є насамперед кваліфікаційною працею, її мові і стилю слід приділити дуже серйозну увагу. Адже саме мовно-стилістична культура дисертації найкраще виявляє загальну культуру її автора.
Мова і стиль дисертаційної роботи як частина писемної наукової мови склалися під впливом так званого академічного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної і запозичених точок зору з метою обгрунтування наукової істини. Вже встановилися певні традиції у спілкуванні вчених між собою як в усній, так і в писемній мові. Проте не слід думати, що існує збірка “писаних” правил наукової мови. Можна говорити лише про деякі усталені особливості.
Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є формально-логічний спосіб викладу матеріалу. Це знаходить своє відображення у всій системі мовних засобів. Науковий виклад складається головним чином з роздумів, метою яких є доведення істин, виявлених у результаті дослідження фактів дійсності.
Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність і звязність. Найважливішим засобом вираження логічних звязків тут є спеціальні функціонально-синтаксичні засоби звязку, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже і т.ін.), заперечення (проте, тимчасом, але, у той час як, тим не менше, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до іншої (раніше ніж перейти до..., звернімося до..., розглянемо, зупинимось на..., розглянувши..., перейдемо до..., необхідно зупинитися на..., необхідно розглянути...), результат, висновок (отже, значить, як висновок, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висновок, підсумовуючи, слід сказати...)
Засобами логічного звязку можуть виступати займенники, прикметники і дієприкметники (даний, той, такий, названий, вказаний і т.ін.).
Не завжди ці та подібні їм слова прикрашають наукову працю, але вони є своєрідними дороговказами, які попереджають про повороти думки автора, інформують про особливості його творчого шляху. Читач дисертації відразу розуміє, що слова “дійсно” або “насправді” вказують, що наступний текст повинен бути доведенням, “з іншого боку”, “навпаки”, “але” готують читача до сприйняття протиставлення, “бо” -пояснення. Саме вони завжди використовуються в дисертаціях з хімії та математики для відображення логічних звязків, які іншим способом відтворити практично неможливо.
У деяких випадках словосполучення розглянутого вище типу не тільки допомагають окреслити переходи авторської думки, а й сприяють удосконаленню рубрикації тексту. Наприклад, слова “перейдемо до розгляду” можуть замінити заголовок рубрики. Вони, відіграючи роль невиділених рубрик, розяснюють внутрішню послідовність викладу, а тому в науковому тексті дуже потрібні.
На рівні цілого тексту для наукової мови мабуть основною прикметою є цілеспрямованість і прагматизм. Звідси стає зрозумілим, чому емоційні мовні елементи в дисертаціях не відіграють особливої ролі. Науковий текст характеризується тим, що його складають лише точні, отримані в результаті тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це обумовлює і точність їх словесного вияву, і, таким чином, використання спеціальної термінології.
Завдяки спеціальним термінам стає можливим у короткій та економній формі давати розгорнуті визначення і характеристики наукових фактів, понять, процесів, явищ.
Треба добре памятати, що науковий термін - це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Отже добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, памятаючи, що кожна галузь науки має свою, притаманну тільки їй термінологічну систему.
Не використовується також замість прийнятих у даній науці термінів професійна лексика, тобто слова та вирази, поширені у певному науковому середовищі. Професіоналізми - це не позначення наукових понять, а умовні, у вищому ступені диференційовані найменування реалій, які використовуються в середовищі вузьких фахівців і зрозумілі тільки їм. Це їхній своєрідний жаргон. В основі такого жаргону лежить побутове уявлення про наукове поняття.
Фразеологія наукової прози також вельми специфічна. Вона покликана, з одного боку, визначати логічні звязки між частинами висловлювань (такі, наприклад, стійкі сполучення, як “навести результати”, “як показав аналіз”, “на підставі отриманих даних”, “підсумовуючи сказане”, “звідси випливає, що” і т.ін.), з іншого боку, позначати певні поняття, будучи, по суті, термінами (такі, наприклад, “струм високої напруги”, “державне право”, “вільна економічна зона” і т.ін.).
Розглянемо тепер деякі особливості наукової мови, котрі суттєво впливають на мовно-стилістичне оформлення дисертаційного дослідження. Насамперед слід відзначити наявність великої кількості іменників із абстрактним значенням, а також віддієслівних іменників (дослідження, розгляд, вивчення і т.ін.).
У науковій прозі широко представлені відносні прикметники, оскільки саме вони на відміну від якісних дають змогу з граничною точністю вказувати достатні і необхідні ознаки понять.
Як відомо, не можна утворювати форми ступенів порівняння відносних прикметників. Тому в дисертаційному тексті, використовуючи якісні прикметники, перевагу віддають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова “найбільш”, “найменш”.
Особливістю мови наукової прози є також відсутність експресії. Звідси домінуюча форма оцінки - констатація ознак, притаманних слову, яке визначають. Тому більшість прикметників є тут частинами термінологічних виразів. Так, правильним буде прикметник “наступні” замінити займенником “такі”, котрий всюди підкреслює послідовність перерахування особливостей і прикмет.
Дієслово і дієслівні форми несуть в тексті дисертаційних праць особливе інформаційне навантаження. Автори дисертаційних праць звичайно пишуть “проблема, яка розглядається”, а не “проблема, яка розглянута”. Ці дієслівні форми служать для окреслення постійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях, встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі ходу дослідження, доведення, в описі устрою приладів і машин.
Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують відношення до дії, яка описується, на момент висловлювання.
Рідше - дієслова умовного і майже ніколи - наказового способу. Часто використовуються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлено необхідністю підкреслити обєкт дії, предмет дослідження (наприклад, “У даній статті розглядаються...”, “Передбачено виділити додаткові кредити...”).
У науковій мові дуже поширені вказівні займенники “цей”, “той”, “такий”. Вони не тільки конкретизують предмет, але й визначають логічні звязки між частинами висловлювання (наприклад, “Ці дані служать достатньою підставою для висновку...”). Займенники “щось”, “дещо”, “що-небудь” через неконкретність їх значення в тексті дисертацій не використовуються.
Зупинимося тепер на синтаксисі наукової мови. Оскільки вона характеризується логічною послідовністю, тут окремі речення і частини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно повязані один з одним, кожен наступний випливає з попереднього або є наступною ланкою в розповіді або міркуваннях. Тому для тексту дисертації, який потребує складної аргументації і виявлення причинио-наслідкових відносин, властиві складні речення різних видів з чіткими синтаксичними звязками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності “завдяки тому, що”, “між тим як”, “тому що”, “замість того, щоб”, “з огляду на те, що”, “зважаючи на те, що”, “внаслідок того, що”, “після того, що”, “в той час як” та ін. Особливо часто використовуються похідні прийменники “протягом”, “відповідно до... ”, “у результаті”, “на відміну від...”, “поряд з...”, “у звязку з” і.т.ін.
У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що підпорядковуючі конструкції відбивають причинні, наслідкові, умовні і тому подібні відношення, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно повязані між собою. Частини ж складносурядного речення немов би нанизуються одна на іншу, утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого мають незалежність і легко піддаються перегрупуванню.
Безособові, неозначено-особові речення в тексті дисертаційних робіт вживаються при описі фактів, явищ та процесів. Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підписах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями.
Писемна наукова мова має й чисто стилістичні особливості. Обєктивність викладу основна її стилістична риса. Звідси наявність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи той факт можна подати як достовірний (дійсно, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), можливий (можливо, ймовірно).
Обовязковою вимогою обєктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки, чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень (“за повідомленням”, “за відомостями”, “на думку”, “заданими”, “на нашу думку” і т.ін.).
Діловий і конкретний характер опису явищ, які вивчаються, фактів і процесів майже повністю виключає емоційно забарвлені слова та вигуки. У науковій мові вже досить чітко сформувалися певні стандарти викладення матеріалу. Так, експерименти описуються звичайно за допомогою дієприкметників пасивного стану. Наприклад: “Одержаний окисел магнію із домішкою сірки”, “Було проаналізовано 15 виділених структур”.
Використання подібних синтаксичних конструкцій дає змогу сконцентрувати увагу читача тільки на самій дії. Субєкт дії при цьому залишається невизначеним, оскільки вказівка на нього в такого роду наукових текстах необовязкова.
Опис дій машин і механізмів у технічних дисертаціях найчастіше робиться за допомогою пасивних конструкцій, в яких присудком є дієслово в пасивно-зворотній формі. Наприклад: “Флюс до місця зварювання подається автоматично”.
У тих випадках, коли виключається дія автоматики або спеціальної техніки, тобто описуються ручні дії оператора чи іншого працівника біля машини чи приладу, присудок окивається у формі третьої особи множини теперішнього або минулого часу. Наприклад: “Засипання вугілля до топки в цьому випадку виконують вручну”.
У дисертаціях з технологічної тематики вказівки щодо обслуговування машин і механізмів або описи інших дій, які потребують точного чи обовязкового виконання, (прийнято давати за допомогою інфінітивних речень, які підкреслюють категоричність вислову. Наприклад: “Забезпечити чистоту експерименту можна лише в тому випадку, якщо: 1. Попередньо звільнити зразок від механічних домішок; 2. Розігріти його до температури не нижче 550°С; 3. Виключити при цьому проникнення забрудненого амосферного повітря”.
Стиль писемної наукової мови - це безособовий монолог. Тому виклад звичайно йедеться від третьої особи, бо увага зосереджена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на субєкті. Порівняно рідко використовуються форми першої і зовсім не використовуються - другої особи займенників однини. Авторське “я” ніби відступає на другий план.
Нині стало неписаним правилом у дисертації замість “я” використовувати “ми”, з огляду на те, що вираз субєкта авторства як формального колективу надає більшого обєктивізму викладенню. Справді, вираз авторства через “ми” дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, наукової школи чи наукового напрямку. І це цілком зрозуміло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенденції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до вирішення проблем. Займенник “ми” та його похідні якомога краще передає й відтінює ці тенденції.
Ставши фактом наукової мови, займенник “ми” обумовив цілу низку нових похідних словосполучень, наприклад такий: “на нашу думку”. Проте нагромадження в тексті займенника “ми” справляє малоприємне враження. Тому автори дисертаційних праць намагаються використовувати звороти, що виключають наявність цього займенника. На допомогу приходять конструкції з невизначено-особовими реченнями (“Спочатку проводять відбір зразків для аналізу, а потім встановлюють їх відповідність за розмірами шаблонів...”). Використовується також форма викладу від третьої особи (“Автор вважає... ”). Аналогічну функцію виконує речення з пасивними дієприкметниками (“Розроблений комплексний підхід до вивчення...”), в якому відпадає потреба у фіксації субєкта дії, що тим самим дає змогу уникати в тексті дисертації особових займенників.
Якостями, котрі визначають культуру наукової мови, є точність, ясність і стислість. Смислова точність - одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміщеної в тексті дисертаційної праці. Недоречно вжите слово може суттєво викривити сенс написаного, призвести до подвійного тлумачення тієї чи тієї фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.
На жаль, автори дисертацій не завжди досягають правильного слововживання: недбало добираючи слова, спотворюють висловлену думку, припускаючись лексичних помилок, позбавляють наукову мову точності та ясності.
Поганою є звичка пересипати свою мову канцеляризмами, заплутаною книжковою лексикою, переобтяжувати її чужомовними словами. Трапляються випадки, коли звичайні українські слова вживаються неточно, всупереч їхній семантиці і тоді народжуються фрази типу: “Більша половина товарів залишилася нереалізованою”, “Запропонований цією фірмою верстат озброєний спеціальним покажчиком швидкості обертання різця”. Почасти це пояснюється елементарним незнанням значення слова.
Буває, що точність порушується через синонімію термінів. Наприклад, коли здобувач пише то “розрідження”, то “вакуум”; то “водяна турбіна”, то “гідротурбіна”; або в одному випадку “томати”, а в іншому - “помідори”. Отже, термінів-синонімів в одному вислові бути не повинно.
У науковій мові для позначення нових понять нерідко від чужомовних утворюються нові слова за словотворчими моделями української мови. Тоді зявляються такі незграбні неологізми, як “шлюзуватися” (від “шлюз”), “штабелювати” (від “штабель”), “кабелювати” або “каблювати” (від “кабель”).
Знижує точність інформації також проникнення у наукову мову просторічних жаргонних слів цехового вжитку, які використовуються замість відповідних термінів. Часто на сторінках технічних дисертацій при характеристиці експлуатаційних переваг нової техніки можна прочитати: “виключений порив проводів”, “прогин пластини у межах допуску”, “зависання щіток швидко усувається”, “скол ізолятора не відбувається”.
Точність наукової мови забезпечується ще й дотриманням стилістичних норм і звязків слів у реченні. Порушення їх породжує неправильне тлумачення висловленої думки. Так, двозначною є конструкція; “Інші речовини з подібними властивостями відсутні” (інші речовини чи подібні властивості відсутні - зрозуміти важко).
Ще одна необхідна якість наукової мови - її ясність. Ясність - це вміння писати доступно і дохідливе. Практика показує, що особливо багато неясностей виникає там, де автори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто узагальненим значенням. Насправді, чи можуть задовольнити читача дисертації, який хоче бачити у кожному рядку її тексту конкретні й точні дані, гакі фрази: “Необхідний рух інструменту і деталі, яка обробляється, забезпечується електродвигуном і окремими механізмами верстата”. “Для забезпечення нормального ива потрібно, щоби попередньо була проведена відповідна обробка поверхонь, які зварюються”.
Дуже часто автори дисертацій пишуть “і т. ін. “ не знаючи, як продовжити перелік, або вводять до тексту словосполучення “цілком очевидно”, коли не можуть викласти інших аргументів. Звороти “відомим чином” або “спеціальним пристроєм” нерідко засвідчують, що автор у першому випадку не знає яким чином, а у другому - який саме пристрій.
Здебільшого порушення ясності викладу викликане намаганням окремих авторів задати своїй праці уявної науковості. Звідси і зовсім непотрібна наукоподібність, коли простим усім добре відомим предметам дають ускладнені назви. Так, можна прочитати: “Димова труба - невідємна приналежність кожного вогненного осередку”, де під огненним осередком розуміється звичайна піч.
Причиною неясності висловлювання може стати неправильне розташування слів у реченні. Наприклад: “Чотири подібних автомати обслуговують кілька тисяч людей”. Тут підмет не відрізняється за формою від прямого додатка і тому незрозуміле, хто (або що) є субєктом дії: люди чи автомати, які їх обслуговують.
Нерідко доступність і дохідливість називають простотою. Простота викладу сприяє тому, що текст дисертації читається легко, тобто коли думки автора сприймаються без складнень. Проте не можна ототожнювати простоту і примітивність. Не слід також плутати простоту із загальнодоступністю наукової мови. Популяризація тут виправдана лише в тих випадках, коли наукова праця призначена для масового читача. Головне у одно-стилістичному оформленні тексту дисертації полягає в тому, щоб її зміст за формою свого викладу був доступний для того кола вчених, на яких ця праця розрахована.
Стислість - третя необхідна й обовязкова якість наукової мови. Реалізація цієї якості означає вміння уникнути непотрібних повторів, надмірної деталізації і словесного отлоху. Кожне слово і вираз служать тут тій меті, яку можна сформулювати таким дном: якомога не тільки точніше, але й стисліше донести сутність справи. Тому слова словосполучення, які не несуть жодного смислового навантаження, повинні бути повністю виключені з тексту дисертації.
Багатослівя або мовна надмірність найчастіше виявляється у вживанні зайвих слів. Наприклад: “З цією метою фірма використовує наявні підсобні приміщення” (якщо приміщень немає, то й використовувати їх не можна); “Перевіркою було встановлено, що існуючі розцінки у багатьох торгових точках нашого міста були значно завищені” розцінки, які не існують, не можуть бути ні завищеними, ні заниженими); “Розкриття іівдин в опорах із ненавантаженою арматурою допускається до величини 0,2 мм”.
Щоб уникнути багатослівя, необхідно перш за все боротися із плеоназмами, коли до тексту вповзають непотрібні слова. Вони свідчать не тільки про мовну недбалість її автора, а й часто вказують на нечіткість його уявлення про предмет дослідження або на те, що він просто не розуміє точного сенсу слів, узятих із чужої мови. Так зявляються сполучення типу: “інтервал перерви”, “внутрішній інтерєр”, “габаритні розміри” і т.ін.
До мовної надмірності слід віднести і вживання без потреби чужомовних слів, які дублюють українські і тим самим невиправдано ускладнюють вислів. Навіщо, наприклад, говорити “нічого екстраординарного”, коли можна сказати “нічого особливого”; замість ординарний - звичайний, індиферентне - байдуже, ігнорувати - не помічати, лімітувати - обмежувати, орієнтовно - приблизно, функціонувати - діяти, диверсифікація -різноманітність, детермінувати - визначати, апробація - перевірка і т.д.
Неправильне або паралельне використання чужомовної лексики призводить, як правило, до зайвих повторень, наприклад: “промислова індустрія”, “форсувати будівництво прискореними темпами”.
Інший різновид багатослівя - тавтологія, тобто повторення одного й того ж іншими словами. Багато дисертацій переповнено повтореннями однакових або близьких за значенням слів.
Окрім лексичних форм багатослівя в дисертаціях трапляються і стилістичні вади, серед яких переважають канцеляризми, що засмічують мову, надаючи їй казенного відтінку. Прикладом можуть бути такі вислови: “Ці товари можуть бути допущені до продажу тільки після спеціальної обробки”, “Перехідні кільця у цьому вузлі служать в якості ізоляторів”, “Подача напруги здійснюється тут через посередництво двохполюсного контактора”, “Розвантаження товарів проводять на основі використання стрічкового конвейєра”.
Особливо часто канцеляризми потрапляють у наукову мову через недоречне використання так званих прислівникових сполук, позбавляючи її емоційності і стислості (у справі, по лінії, за рахунок, в частині). Наприклад: “В частині задоволення потреб населення”, “У справі підвищення економічності роботи двигуна”.
Буває, що в технічних дисертаціях виникає необхідність перерахувати у певній послідовності технологічні операції, трудові прийоми, несправності машин і механізмів. У таких випадках звичайно використовують складні безсполучникові речення, в першій частині яких містяться слова із узагальнюючим значенням, а в наступних - такі, що за п унктами конкретизують зміст першої частини. При цьому рубрики перерахування будуються однаково, подібно до однорідних членів з узагальнюючими словами. Між тим порушення однаковості рубрик перерахування - доволі поширений недолік мови багатьох дисертацій. Тут варто виявляти особливу пильність.
Розділ 4 ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО ОФОРМЛЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙ
Згідно з “Порядком присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань” дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора наук необхідно оформлювати відповідно до Державного стандарту. З огляду на високі нинішні вимоги, є сенс детально розглянути порядок подання окремих видів текстового матеріалу, таблиць, формул та ілюстрацій, а також правила оформлення автореферату.
Оформлення дисертаційного дослідження - це водночас зі створенням його змісту дуже важливий процес, нехтувати яким не можна.
Дисертацію на здобуття наукового ступеня подають у вигляді спеціально підготовленого рукопису в твердій палітурці.
4.1 Вимоги до змісту дисертації
Титульний аркуш дисертації містить:
найменування наукової організації або вищого навчального закладу, де виконана дисертація;
прізвище, імя, по батькові автора;
індекс УДК;
назву дисертації;
шифр і найменування спеціальності;
науковий ступінь, на який претендує здобувач;
науковий ступінь, вчене звання, прізвище, імя, по батькові наукового керівника і (або) консультанта;
місто і рік.
На титульному аркуші дисертації обовязково зазначається “На правах рукопису” та гриф обмеження розповсюдження відомостей (за необхідності).
Зміст подають на початку дисертації з найменуваннями та номерами початкових сторінок усіх розділів, підрозділів і пунктів (якщо вони мають заголовок), зокрема вступу, висновків до розділів, загальних висновків, додатків, списку використаної літератури та ін.
Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів (за необхідності). Якщо в дисертації вжито специфічну термінологію, а також маловідомі скорочення, нові символи, позначення і таке інше, то Їх перелік може бути поданий у дисертації окремим списком, який розміщують перед вступом.
Перелік друкують двома колонками, в яких зліва за абеткою наводять, наприклад, скорочення, справа - їх детальну розшифровку.
Якщо в дисертації спеціальні терміни, скорочення, символи, позначення і таке інше повторюються менше трьох разів, перелік не складають, а їх розшифровку наводять у тексті при першому згадуванні.
Вступ розкриває сутність і стан наукової проблеми (задачі) та її значущість, підстави і вихідні дані для розробки теми, обгрунтування необхідності проведення дослідження.
Далі у вступі подають загальну характеристику дисертації в рекомендованій нижче послідовності.
Актуальність теми. Шляхом критичного аналізу та порівняння з відомими розвязаннями проблеми (наукової задачі) чітко, аргументовано обґрунтовують актуальність і доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва, особливо на користь України.
Зв язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Коротко викладають звязок обраного напрямку досліджень з планами організації, де виконана робота, а гакож з галузевими та (або) державними планами і програмами. Обовязково зазначають номери державної реєстрації науково-дослідних робіт, базових для підготовки та подання цисертаційної роботи, а також роль автора у виконанні цих науково-дослідних робіт.
Мета і завдання дослідження. Формулюють мету роботи і завдання, які необхідно вирішити для її досягнення. Не слід формулювати мету як “Дослідження...”, “Вивчення...”, тому що ці слова вказують на засіб досягнення, а не на неї саму. Мета роботи звичайно тісно переплітається з назвою дисертації і повинна чітко вказувати, що саме вирішується в дисертації.
Методи дослідження. Подають перелік використаних методів дослідження або досягнення поставленої в роботі мети. Перераховувати їх треба не відірвано від змісту роботи, а коротко та змістовно визначаючи, що саме досліджувалось тим чи тим методом. Це дасть змогу пересвідчитися в логічності та прийнятності вибору саме цих методів.
Наукова новизна одержаних результатів. Коротко викладають нові наукові положення (рішення), запропоновані здобувачем особисто. Необхідно показати відмінність отриманих результатів від відомих раніше, описати ступінь новизни (уперше отримано, удосконалено, дістало подальший розвиток).
Кожне наукове положення чітко формулюють, виокремлюючи його основну сутність і зосереджуючи особливу увагу на рівні досягнутої при цьому новизни. Сформульоване наукове положення повинно читатися і сприйматися легко й однозначно (без нагромадження дрібних і таких, що затемнюють його сутність, деталей та уточнень). У жодному випадку не можна вдаватися до викладу наукового положення у вигляді анотації, коли просто констатують, що в дисертації зроблено те й те, а сутності і новизни положення із написаного виявити неможливо. Подання наукових положень у вигляді анотацій є найбільш розповсюдженою помилкою здобувачів при викладенні загальної характеристики роботи.
До цього пункту не можна включати опис нових прикладних (практичних) результатів, отриманих у вигляді способів, пристроїв, методик, схем, алгоритмів і т.ін. Слід завжди розмежовувати одержані наукові положення і нові прикладні результати, що випливають з теоретичного доробку дисертанта.
Усі наукові положення з урахуванням досягнутого ними рівня новизни є теоретичною основою (фундаментом) вирішеної в дисертації наукової задачі або наукової проблеми. Насамперед за це здобувачеві присуджується науковий ступінь.
При формулюванні наукової новизни можна, зокрема, вживати такі вирази: “вперше формалізовано...”, “розроблено метод..., який відрізняється від..,”, “доведена залежність між...”, “досліджена поведінка... і показано...”, “доопрацьовано (відомий) метод... в частині... і розповсюджено на новий клас систем...”, “створена концепція, що узагальнює... і розвиває...”, “досліджено новий ефект...”, “розроблено нову систему... з використанням відомого принципу...”.
Обгрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій. Тут необхідно конкретно довести, що положення, висновки і рекомендації, виведені в роботі, є обгрунтованими і достовірними, тобто реально (обєктивно) існуючими в природі чи в техніці. Тільки вагомі докази дають підставу довіряти дослідженням дисертанта, уникнути при цьому помилкових висновків і не дати, в окремих випадках, сприйняти бажане за дійсне.
Достовірність, тобто доведена правильність, це доказ того, що названий результат (закон, закономірність, сукупність фактів, можливість і т.ін.) виконується завжди для названого класу обєктів при названих умовах. Достовірність підтверджується верифікацією (від лат. уегив - істинний, Гасіо - роблю), тобто повторюванням результату при тих самих умовах під час багатьох перевірок на різних обєктах. У багатьох випадках виникає необхідність робити перевірку на контрольних прикладах, тобто за обмежених умов. Методи доведення достовірності можна обєднати у три групи: аналітичні, експериментальні, підтвердження практикою.
Аналітичні методи є найбільш “потужними”. Їх сутність - доведення результату (теореми, формули, закону) через математичні перетворення. Ці методи використовуються тоді, коли автору вдалося побудувати математичну модель досліджуваного явища, наприклад, описати течію рідини, нагрів тіла, зміну міцності, ринковий механізм, соціальний конфлікт і т.ін.
Сутність експериментальних методів перевірки достовірності полягає у відтворенні на фізичній, цифровій або аналоговій моделі досліджуваного явища і порівнянні теоретичних та експериментальних результатів. При цьому завжди виникає питання похибок, урахування реальних умов і кількості дослідів.
При підтвердженні наукового результату практикою необхідний збіг виведених з теорії положень з явищами, які спостерігаються у практичних ситуаціях.
Наукове значення роботи. У цьому пункті загальної характеристики роботи здобувачі наукових ступенів здебільшого роблять одну й ту саму помилку: перераховують отримані ними наукові положення, що захищаються в дисертації. Насправді ж дисертантові, який отримав нові наукові результати, підтвердив їх обгрунтованість і достовірність, потрібно великим планом показати і оцінити, яке значення мають ці наукові положення з точки зору розвитку (доповнення) наукових знань для вирішення тієї чи іншої наукової задачі або наукової проблеми.
Практичне значення отриманих результатів. У дисертації, котра має теоретичне значення, подають відомості про наукове використання результатів досліджень або рекомендації щодо їх використання, а в дисертації з прикладним значенням - висвітлюють результати практичного застосування отриманих результатів або рекомендації щодо їх використання. Це можуть бути нові способи, технології, машини, пристрої, методи, методики, параметри, речовини, тобто те нове, що дає виконана дисертація для практики роботи тієї чи іншої галузі промисловості із зазначенням ступеня готовності до використання або масштабів використання.
Необхідно коротко повідомити про впровадження результатів досліджень, назвавши організації, в яких здійснена реалізація, форми реалізації та реквізити відповідних документів. А також підкреслити корисність того або іншого заходу, для людини, суспільства в цілому і т.ін..
Звичайно впровадження оформлюється актом, підписаним представниками організацій, які передають і використовують впроваджувані матеріали. В акті вказують конкретні результати дисертаційної роботи, використані в дослідно-конструкторських або інших роботах організації, що впроваджує свої розробки, й отриманий ефект. При оцінюванні НДР та ДКР враховують такі види ефекту:
науково-технічний, під яким розуміють таке розширення знання про природу, суспільство і мислення, яке характеризується виявленням нових фактів, звязків, закономірностей, законів, розробкою принципово нових способів, пристроїв і речовин;
економічний ефект, коли йдеться про економію всіх виробничих ресурсів (живої праці, матеріалів, капітальних вкладень), отримувану в господарській діяльності, яка виявляється у підвищенні продуктивності суспільної праці і зростанні національного прибутку;
соціальний ефект, під яким розуміють поліпшення характеру й умов праці, її охорони, техніки безпеки, її механізацію та автоматизацію, підвищення життєвого рівня населення, покращання побутових умов, збільшення кількості та раціональніше використання вільного часу, удосконалення охорони здоровя і народної освіти, охорону довкілля.
Особистий внесок здобувача. Перераховуючи опубліковані разом із співавторами наукові праці, здобувач повинен обовязково зазначити конкретний особистий внесок у ці праці. Для відображення особистого внеску здобувача у впроваджувані досить великим колективом роботи можна скористатися такою формою: у тій частині акта впровадження, де описується сутність нововведення, вказуються автори розробки кожної частини загального результату. Сам акт вміщують як додаток до дисертації.
Апробація результатів дисертації. Зазначається, на яких наукових зїздах, конференціях, симпозіумах, нарадах висвітлено результати досліджень, включених до дисертації.
Публікації. Вказують, у скількох монографіях, статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій, авторських свідоцтвах опубліковані результати дисертації.
Структура дисертації. Її наводять тоді, коли дисертація має багато розділів, з якими доцільно знайомитися у певній послідовності.
Наприкінці загальної характеристики роботи дисертант може відзначити тих осіб і ті організації, які надали йому вагому допомогу в процесі виконання дослідження. Не слід захоплюватися подяками великій кількості осіб, особливо, якщо вони мали відношення лише до оформлення дисертації.
Основна частина дисертації складається з розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів. Кожен розділ починають з нової сторінки. Основному тексту кожного розділу може передувати передмова з коротким описом обраного напрямку й обгрунтуванням застосованих методів досліджень. Наприкінці кожного розділу формулюють висновки із стислим викладенням наведених у розділі наукових і практичних результатів, що дає змогу вивільнити загальні висновки від незначних подробиць.
У розділах основної частини подають:
огляд літератури за темою і вибір напрямків досліджень;
виклад загальної методики і основних методів досліджень;
експериментальну частину і методику досліджень;
проведені теоретичні і (або) експериментальні дослідження;
аналіз і узагальнення результатів досліджень.
В огляді літератури здобувач окреслює основні етапи розвитку наукової думки за своєю проблемою. Стисло, критично висвітивши роботи попередників, здобувач повинен назвати ті питання, котрі залишилися невирішеними і, отже, визначити своє місце у розвязанні проблеми. Бажано закінчити цей розділ коротким резюме стосовно необхідності проведення досліджень у даній галузі.
У другому розділі, як правило, обґрунтовують вибір напрямку досліджень, наводять методи вирішення задач і їхні порівняльні оцінки, розробляють загальну методику проведення дисертаційних досліджень. Теоретичні роботи спрямовують на розкриття методів розрахунків, гіпотез, які розглядають, експериментальні - на принципи дії і характеристики розробленої апаратури, оцінки похибок вимірювань.
Наступні розділи присвячують вичерпному і повному викладу результатів власних досліджень автора з висвітленням того нового, що він вносить у розробку проблеми. Здобувач повинен дати оцінку повноти вирішення поставлених задач, достовірності отриманих результатів (характеристик, параметрів), їх порівняння з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних праць, обгрунтування потреби у додаткових дослідженнях, негативних результатів, які визначають необхідність припинення подальших досліджень.
Виклад матеріалу підпорядковують одній провідній ідеї. чітко визначеній автором.
У висновках викладають найважливіші наукові та практичні результати, отримані в дисертації, з формулюванням розвязаної наукової проблеми (завдання) та значення її для науки і практики. Далі подають висновки і рекомендації щодо наукового та практичного використання здобутих результатів. Перший пункт висновків має дати коротку оцінку стану питання. Потім у висновках розкривають методи вирішення поставленої в дисертації наукової проблеми (завдання), їхній практичний аналіз, порівняння з відомими розвязаннями, наголошують на якісних і кількісних показниках здобутих результатів, обґрунтовують їхню достовірність.
Список використаних джерел слід укладати в порядку згадування їх у тексті за наскрізною нумерацією.
У разі потреби для повноти сприйняття дисертації до додатків можна включити допоміжний матеріал:
проміжні математичні доведення, формули і розрахунки;
таблиці допоміжних цифрових даних;
протоколи і акти випробувань, впровадження, розрахунки економічного ефекту;
інструкції і методики, опис алгоритмів і програм вирішення задач на ЕОМ, розроблені в процесі виконання дисертаційної роботи;
ілюстрації допоміжного характеру.
4.2 Загальні вимоги до оформлення дисертації
Дисертацію друкують машинописним способом або на компютері з одного боку аркуша білого паперу формату А4 (210х297 мм) через два міжрядкових інтервали (до тридцяти рядків на сторінці). Мінімальна висота шрифту 1,8 мм. Можна також використати папір форматів у межах від 203х288 до 210х297 мм і подати таблиці та ілюстрації на аркушах формату АЗ.
Усі примірники дисертації повинні бути ідентичними. За умови використання здобувачем копіювальної техніки ідентичність усіх примірників дисертації засвідчує спеціалізована вчена рада.
Обсяг дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук становить 250-300 сторінок або 11-13 авторських аркушів (для гуманітарних наук - 350-400 сторінок або 15-17 авторських аркушів). Обсяг дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук становить 100-150 сторінок або 4,5 -7 авторських аркушів (для гуманітарних наук - 140-180 сторінок або 6,5 - 9 авторських аркушів).
Зазначений вище обсяг дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора чи кандидата наук розрахований на використання при їх оформленні звичайних (не портативних) друкарських машинок при друкуванні через 2 інтервали на папері формату А4 або компютерів з використанням шрифтів тестового редактора Word розміру 14 з полуторним міжрядковим інтервалом.
Текст дисертації друкують, залишаючи береги таких розмірів: лівий - не менше 20 мм, правий - не менше 10 мм, верхній - не менше 20 мм, нижній - не менше 20 мм.
Шрифт друку повинен бути чітким з однаковою щільністю тексту, стрічка - чорного кольору середньої жирності.
Вписувати в текст дисертації окремі іншомовні слова, формули, умовні знаки можна чорнилом, тушшю, пастою тільки чорного кольору, при цьому щільність вписаного тексту повинна бути наближеною до щільності основного тексту.
Друкарські помилки, описки і графічні неточності, виявлені в процесі написання дисертації, можна виправляти підчищенням або зафарбуванням білою фарбою і нанесенням на тому ж місці або між рядками виправленого тексту (фрагменту малюнка) машинописним способом. Допускається наявність не більше двох виправлень на одній сторінці.
Надруковані на ЕОМ програмні документи мають відповідати формату А4 (при необхідності розрізують), їх включають до загальної нумерації сторінок дисертації і розміщують, як правило, в додатках.
Текст основної частини дисертації поділяють на розділи, підрозділи, пункти та підпункти.
Заголовки структурних частин дисертації “ЗМІСТ”, “ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ”, “ВСТУП”, “РОЗДІЛ”, “ВИСНОВКИ”, “СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ”, “ДОДАТКИ” друкують великими літерами симетрично до тексту. Заголовки підрозділів - маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою. Заголовки пунктів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу в розрядці в підбір до тексту, В кінці таким чином надрукованого заголовка ставиться крапка.
Відстань між заголовком (за винятком заголовка пункту) та текстом повинна порівнювати 3-4 інтервалам.
Кожну структурну частину дисертації починають з нової сторінки.
До загального обсягу дисертації, визначеного Порядком, не входять додатки, список використаних джерел, таблиці та рисунки, які повністю займають площу сторінки. Але всі сторінки зазначених елементів дисертації підлягають нумерації на загальних засадах.
Нумерацію сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, рисунків, таблиць, формул подають арабськими цифрами без знака №..
Першою сторінкою дисертації є титульний аркуш, який включають до загальної нумерації сторінок дисертації, не проставляючи його номера. Наступні сторінки нумерують у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці.
Такі структурні частини дисертації, як зміст, перелік умовних позначень, вступ, висновки, список використаних джерел не мають порядкового номера. Звертаємо увагу нате, що всі аркуші наяких розміщені згадані структурні частини дисертації, нумерують звичайним чином. Не нумерують лише їх заголовки, тобто не можна друкувати: “І. ВСТУП” або “Розділ 6. ВИСНОВКИ”. Номер розділу ставлять після слова “РОЗДІЛ”, після номера крапку не ставлять, потім з нового рядка друкують заголовок розділу.
Підрозділи нумерують у межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку. В кінці номера підрозділу повинна стояти крапка, наприклад: “2.3.” (третій підрозділ другого розділу). Потім у тому ж рядку йде заголовок підрозділу.
Пункти нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту складається з порядкових номерів розділу, підрозділу, пункту, між якими ставлять крапку. У кінці номера повинна стояти крапка, наприклад: “1.3.2.”(другий пункт третього підрозділу першого розділу). Потім у тому ж рядку йде заголовок пункту. Пункт може не мати заголовка.
Підпункти нумерують у межах кожного пункту за такими ж правилами, як пункти. Ілюстрації (фотографії, креслення, схеми, графіки, карти) і таблиці необхідно подавати в дисертації безпосередньо після тексту, де вони згадані вперше, або на наступній сторінці. Ілюстрації і таблиці, розміщені на окремих сторінках дисертації, включають до загальної нумерації сторінок. Таблицю, рисунок або креслення, розміри якого більше формату А4, враховують як одну сторінку і розміщують у відповідних місцях після згадування в тексті або додатках.
Ілюстрації позначають словом “Рис.” і нумерують послідовно в межах розділу, за винятком ілюстрацій, поданих у додатках.
Номер ілюстрації складається з номера розділу і порядкового номера ілюстрації, між якими ставиться крапка.
Наприклад: Рис. 1.2 (другий рисунок першого розділу). Номер ілюстрації, її назва і пояснювальні підписи розміщують послідовно під ілюстрацією. Якщо в дисертації подано одну ілюстрацію, то її нумерують за загальними правилами.
Таблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках) в межах розділу. У правому верхньому куті над відповідним заголовком таблиці розміщують напис “Таблиця” із зазначенням її номера. Номер таблиці складається з номера розділу і порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка, наприклад: “Таблиця 1.2” (друга таблиця першого розділу).
Якщо в дисертації одна таблиця, її нумерують за загальними правилами. При перенесенні частини таблиці на інший аркуш (сторінку) слово “Таблиця” і номер її вказують один раз справа над першою частиною таблиці, над іншими частинами пишуть слова “Продовження табл.” і вказують номер таблиці, наприклад: “Продовження табл. 1.2”.
Формули в дисертації (якщо їх більше однієї) нумерують у межах розділу. Номер формули складається з номера розділу і порядкового номера формули в розділі, між якими ставлять крапку. Номери пишуть біля правого берега аркуша в одному рядку з відповідною формулою в круглих дужках, наприклад: (3.1) (перша формула третього розділу).
Примітки до тексту і таблиць, в яких вказують довідкові і пояснювальні дані, нумерують послідовно в межах одної сторінки. Якщо приміток на одному аркуші декілька, то після слова “Примітки” ставлять двокрапку, наприклад:
Примітки:
1. ...
2....
Якщо є одна примітка, то її не нумерують і після слова “Примітка” ставлять крапку.
Після передруку рукопис дисертації треба ретельно вичитати. Навіть найдосвідченіші й грамотні друкарки можуть припуститися помилок (особливо це гтосується правил бібліографічного опису літературних джерел).
Всі помилки і описки необхідно виправити. Кількість виправлень повинна бути мінімальною: на одній сторінці не більше двох виправлень від руки чорним чорнилом.
4.3 Подання текстового матеріалу
Текстовий матеріал наукового твору вельми різноманітний. До нього (окрім розглянутих вище елементів) належать складні числівники, літерні позначення, цитати, посилання, перерахування і т. ін., тобто те, що при оформленні дисертації потребує знання особливих техніко-орфографічних правил.
У дисертаційних працях гуманітарного та соціального напрямків використовується, як правило, цифрова та словесно-цифрова форма запису інформації. Розглянемо спочатку правила запису кількісних числівників.
Прості кількісні числівники, якщо при них немає одиниць виміру, пишуться словами. Наприклад, пяти верстатів (не: 5 верстатів), на трьох зразках (не: на 3 зразках).
Складні кількісні числівники пишуться цифрами, за винятком тих, якими починається абзац (такі числівники пишуться словами). Числа із скороченим позначенням одиниць виміру пишуться цифрами. Наприклад, 7 л, 24 кг. Після скорочення “л”, “кг” і т.ін. крапка не ставиться.
При перерахуванні однорідних чисел (величин і відношень) скорочена назва одиниці виміру ставиться тільки після останньої цифри. Наприклад, 3, 14 та 25 кг.
Кількісні числівники узгоджуються із іменниками у всіх відмінкових формах, крім називного та знахідного відмінків. Наприклад, від пятдесяти гривень (род. відм.), шістдесяти банкам (дав.відм.) і т.ін. У формах називного та знахідного відмінків чисельники керують іменниками. Наприклад, є пятдесят (наз.відм.) гривень (род.відм.), одержати пятдесят (знах.відм.) гривень (род.відм.).
Кількісні числівники при запису їх арабськими цифрами не мають на письмі відмінкових закінчень, якщо вони супроводжуються іменниками. Наприклад, на 20 сторінках (не: на 20-ти сторінках).
При написанні порядкових числівників треба дотримуватися таких правил. Прості та складні порядкові числівники пишуться словами. Наприклад, третій, тридцять четвертий, двісті шостий. Винятком є випадки, коли написання порядкового номера обумовлено традицією, наприклад, 4-й Український фронт.
Числівники, що входять до складних слів, у наукових текстах пишуться цифрами. ( Наприклад, 15-тонна вантажівка, 30-відсотковий розчин. Останніми роками все частіше і використовуються форми без нарощування відмінкового закінчення, якщо контекст не припускає ніяких подвійних тлумачень, наприклад, у 3% розчині.
Порядкові числівники, позначені арабськими цифрами, мають відмінкові закінчення. При запису після риски пишуть: а) одну останню літеру, якщо вони закінчуються на голосний (крім “о” та “у”) або на приголосний звук; б) дві останні літери, якщо закінчуються на приголосний та голосний “о” чи “у”. Наприклад, третя декада - 3-я декада (не: 3-тя), пятнадцятий день - 15-й день (не: 15-ий), тридцятих років - 30-х років (не: 30-их), десятого класу -10-го класу (не: 10-о або 10-ого), у сьомому рядку - у 7-му рядку (не: 7-у або 7-ому).
При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться тільки один раз. Наприклад, товари 1 та 2-го сорту.
Після порядкових числівників, позначених арабськими цифрами, якщо вони стоять після іменника, до якого відносяться, відмінкові закінчення не ставляться. Наприклад, у розділі 3, на рис. 2.
Так само без відмінкових закінчень записуються порядкові числівники римськими цифрами для позначення порядкових номерів століть (віків), кварталів, томів видань. Наприклад, XX століття (не: ХХ-е століття).
У дисертаційних працях часто зустрічаються скорочення. Це частина слова, або усічене ціле слово. Такий скорочений запис слів і словосполучень використовується для зменшення обсягу тексту з метою дати максимум інформації.
Для утворення таких слів використовуються три основних способи: 1) залишається тільки перша (початкова) літера слова (рік - р.); 2) залишається частина слова, відкидається закінчення та суфікс (рисунок - рис.); 3) пропускається кілька літер у середині слова, замість яких ставиться дефіс (університет - ун-т). Тут треба мати на увазі, що скорочене слово повинне закінчуватися на приголосний, окрім “й”.
У науковому тексті трапляються такі види скорочень: 1) літерні абревіатури; 2) складноскорочені слова; 3) умовні графічні скорочення за початковими літерами слів;
4) умовні графічні скорочення за частинами слів та початковими літерами.
Літерні абревіатури складаються з перших (початкових) літер повних найменувань і розподіляються на:
а) такі, що читаються за назвами літер (США, ФРН);
в) такі, що читаються за звуками, позначеними відповідними літерами (ВАК - Вища атестаційна комісія, вуз - вищий учбовий заклад).
Крім загально прийнятих літерних абревіатур використовуються запроваджені авторами літерні абревіатури, які скорочено позначають якісь поняття із відповідної галузі знань. При першому згадуванні ці абревіатури вказуються у круглих дужках після повного найменування, надалі вживаються у тексті без розшифровки.
Іншим видом скорочень є складноскорочені слова, які складаються із поєднання:
а) усічених та повних слів (профспілка - професійна спілка); б) тільки усічених слів (колгосп - колективне господарство). У наукових текстах крім загальноприйнятих складноскорочених слів використовуються також складноскорочені слова, розраховані на вузьке коло спеціалістів.
Ще один вид скорочень - умовні графічні скорочення за початковими літерами (к.к.д. - коефіцієнт корисної дії) застосовуються переважно в технічних текстах. Від літерних абревіатур вони відрізняються тим, що читаються повністю, скорочуються тільки на письмі і пишуться з крапками на місці скорочення.
І нарешті, в тексті дисертаційних робіт зустрічаються умовні графічні скорочення за частинами і початковими літерами слів. Вони поділяються на: а) загальноприйняті умовні скорочення; б) умовні скорочення, прийняті у спеціальній літературі, зокрема в бібліографії.
Наведемо кілька загальноприйнятих умовних скорочень, що використовуються:
а) після перерахування (і т.ін. - і таке інше, і т.д. - і так далі, і т.п. - і тому подібне); б) при посиланнях (див. - дивись, пор. - порівняй); в) при позначенні цифрами століть і років (ст. - століття, ст.ст. - століття, р. - рік, рр. - роки). Існують також такі загальноприйняті скорочення: т. -том, н.ст. - новий стиль, ст.ст. - старий стиль, н.е. - наша ера, м. - місто, обл. - область, гр. - громадянин.с. - сторінки, акад. - академік, доц - доцент; проф. -професор).
Слова “та інші”, “і таке інше” всередині речення не скорочуюгь. Не допускається скорочення слів “так званий” (т.з.), “наприклад” (напр.), “формула” (ф-ла), “рівняння” (р-ня), “діаметр” (діам.).
У наукових текстах і формулах дуже поширені літерні позначення. Такі позначення повинні відповідати затвердженим стандартам та іншим нормативним документам. В ідеальному випадку у кожній дисертації повинна бути створена така система, в якій кожній літері відповідає одна величина, і навпаки, кожна величина репрезентується однією літерою. Іншими словами, ідеальна система не повинна містити багатозначних і синонімічних літерних позначень.
Наукові тексти відзначаються великою кількістю перерахувань (переліків), які складаються як із закінчених, так і незакінчених фраз. Незакінчені фрази пишуться з маленьких літер і позначаються арабськими цифрами або маленькими літерами із напівкруглою дужкою, що закривається. Існують два варіанти оформлення таких фраз.
Перший варіант: перерахування складаються з окремих слів (або невеликих фраз без розділових знаків всередині), які пишуть в підбор з іншим текстом і відокремлюють один від одного комою. Наприклад:
Турбіни розділяються на три види: 1) активні, 2) реактивні і 3) комбіновані.
Другий варіант: перерахування складаються із розгорнутих фраз з власними розділовими знаками. Тут частини перерахування найчастіше пишуться з нового рядка і відокремлюються один від іншого крапкою з комою. Наприклад:
Новий верстат відрізняється від старого:
а) наявністю щита, який є екраном;
б) великою швидкістю обертання свердла;
в) кращою ізоляцією електропроводки, розподільчих щитів і пульта управління. Коли частини перерахування складаються із закінчених фраз, вони пишуться із абзацними відступами, починаються з великих літер і відокремлюються один від іншого крапкою. Наприклад:
За принципом дії автомобільні і мотоциклетні двигуни поділяються надві основні групи:
Карбюраторні двигуни. До їх числа належать двигуни автомашин і двигуни мотоциклів.
Дизельні двигуни. Це насамперед двигуни важких вантажних автомобілів, що працюють на дизельному паливі.
Текст усіх елементів перерахування граматично підпорядковується головній ввідній фразі, котра передує перерахуванню. Основну ввідну фразу не можна переривати на прийменниках або сполучниках (на, із, від, те, що, як і т.ін.).
4.4 Загальні правила подання ілюстрацій
Практика показує, що через незнання здобувачами специфічних видавничих вимог до оформлення ілюстративного матеріалу, досить часто переносяться терміни подання вже готових дисертаційних робіт. Розглянемо загальні правила подання й оформлення окремих видів ілюстративного матеріалу.
Ілюструють дисертації, виходячи із певного загального задуму, за ретельно продуманим тематичним планом, який допомагає уникнути ілюстрацій випадкових, повязаних із другорядними деталями тексту і запобігти невиправданим пропускам ілюстрацій до найважливіших тем. Кожна ілюстрація має відповідати тексту, а текст -ілюстрації.
Назви ілюстрацій розміщують після їхніх номерів. При необхідності ілюстрації доповнюють пояснювальними даними (підрисунковий підпис).
Підпис під ілюстрацією звичайно має чотири основних елементи:
найменування графічного сюжету, що позначається скороченим словом “Рис. ”;
порядковий номер ілюстрації, який вказується без знака номера арабськими цифрами;
тематичний заголовок ілюстрації, що містить текст із якомога стислою характеристикою зображеного;
експлікацію, яка будується так: деталі сюжету позначають цифрами, які виносять у підпис, супроводжуючи їх текстом. Треба зазначити, що експлікація не замінює загального найменування сюжету. А лише пояснює його. Приклад:
Схема розміщення елементів касети:
1 - розмотувач плівки;
2 - сталеві ролики;
3 - привідний валик;
4 - опорні стояки.
Основними видами ілюстративного матеріалу в дисертаціях є: креслення, технічний рисунок, схема, фотографія, діаграма і графік.
Креслення - основний вид ілюстрацій в інженерних дисертаціях. Воно використовується, коли треба максимально точно зобразити конструкцію машини, механізму або їх частин. Будь-яке креслення повинно бути виконане у точній відповідності з правилами креслення і вимогами відповідних стандартів.
Креслення в дисертації не є робочим кресленням, за яким виготовляється деталь або агрегат. Це насемперед ілюстрація, яку порівняно з робочим кресленням суттєво спрощують, позбавляючись від усього, що не подрібне для головного - розуміння конструкції обєкта чи характеру його дії.
Назви вузлів і деталей на такому кресленні звичайно не пишуть. Якщо за змістом треба вказати окремі деталі, то вони нумеруються на кресленні за годинниковою стрілкою зліва направо арабськими цифрами. Розшифрування цифр (позицій) подають у тексті за ходом викладення, або у підписі під кресленням.
Розрізи і перерізи на кресленнях, а також стрілки, котрі вказують розміщення проекцій, позначають літерами української абетки. При цьому слова “Розріз” і “Переріз” не пишуть.
Фотографія - найбільш переконливий і достовірний засіб наочної передачі дійсності. Вона застосовується тоді, коли необхідно з документальною точністю зобразити предмет або явище зі всіма його індивідуальними особливостями. У багатьох галузях науки і техніки фотографія - це не тільки ілюстрація, а й науковий документ (зображення ландшафту, виду рослини або тварини, розташування обєктів спостереження і т.ін.).
За допомогою фотознімків не завжди можна виявити приховані форми окремих машин і механізмів, виокремити деякі, найбільш характерні й важливі їхні особливості, а також вказати перебіг багатьох технологічних процесів. Цих недоліків позбавлені технічні рисунки, тобто ілюстрації, виконані з використанням художньо-графічних прийомів і засобів.
Технічні рисунки використовуються в дисертаційних працях, коли треба зобразити явище або предмет таким, яким ми його сприймаємо зором, але без зайвих деталей і подробиць. Такі рисунки виконуються, як правило, в аксонометричній проекції, що дає змогу найбільш повно, просто і дохідливо зобразити предмет. Незважаючи на простоту, технічний рисунок має широкі пізнавальні можливості.
Схема - це зображення, котре передає зазвичай за допомогою умовних позначень і без збереження масштабу основну ідею якогось пристрою, споруди або процесу і показує взаємозвязок їх головних елементів.
На схемах обовязково витримують товщину ліній зображення основних і допоміжних, відкритих і закритих від спостереження деталей і товщину ліній їхнього звязку.
Діаграма - один із способів графічного зображення залежності між величинами. У діаграмах наочно відбивають і аналізують масові дані.
Відповідно до форми побудови розрізняють діаграми площинні, лінійні й обємні. У дисертаціях найбільшого розповсюдження набули лінійні діаграми, а з площинних -стовпчикові (стрічкові) і секторні.
Для побудови лінійних діаграм звичайно використовують координатне поле. На осі абсцис у певному масштабі відкладається час або факторіальні ознаки (незалежні), на осі ординат - показники на певний момент чи період часу або розміри результативної незалежної ознаки. Вершини ординат зєднуються відрізками, в результаті чого отримують ламану лінію. На лінійні діаграми можна одночасно наносити кілька показників.
На стовпчикових (стрічкових) діаграмах дані зображуються у вигляді прямокутників (стовпчиків) однакової ширини, розміщених вертикально або горизонтально. Довжина (висота) прямокутників пропорційна зображеним ними величинам.
При вертикальному положенні прямокутників діаграма зветься стовпчиковою, при горизонтальному - стрічковою. Секторна діаграма являє собою круг, поділений на сектори, розміри яких пропорційні величинам частин зображеного обєкту чи явища.
Результати обробки числових даних можна подати у вигляді графіків, тобто умовних зображень величин та їх співвідношень через геометричні фігури, точки і лінії. Графіки використовують як для аналізу, так і для підвищення наочності ілюстративного матеріалу.
Крім геометричного образу, графік містить низку допоміжних елементів:
загальний заголовок графіка;
словесне пояснення умовних знаків і сенсу окремих елементів графічного образу;
осі координат, шкалу із масштабами і числові сітки;
числові дані, що доповнюють або уточнюють величину нанесених на графік показників.
Осі координат графіка викреслюють суцільними лініями. На кінцях координатних осей стрілок не ставлять. На координатних осях вказують умовні позначення і розмірності відкладених величин у прийнятих скороченнях. На графіку слід писати лише умовні літерні позначення, прийняті у тексті. Написи, що стосуються кривих і точок, залишають тільки у тих випадках, коли їх небагато і вони є короткими. Багатослівні підписи замінюють цифрами, а розшифровку наводять у підрисунковому підпису.
Якщо крива, зображена на графіку, займає невеликий простір, то для економії місця числові поділки на осях координат можна починати не з нуля, а обмежити тими значеннями, в межах яких розглядається дана функціональна залежність.
Не варто оформлювати посилання на ілюстрації як самостійні фрази, в яких лише повторюється те, що міститься у підписі. У тому місці, де викладається тема, повязана із ілюстрацією, і де читачеві треба вказати на неї, розміщують посилання у вигляді виразу у круглих дужках “(рис. 3.1)“ або зворот типу: “...як це видно з рис. 3.1”, або “... як це показано на рис. 3.1”.
Якість ілюстрацій повинна забезпечувати їх чітке відтворення (електрографічне копіювання, мікрофільмування). Ілюстрації виконують чорнилом, тушшю або пастою чорного кольору на білому непрозорому папері.
У дисертації слід застосувати лише штрихові ілюстрації і оригінали фотознімків.
Фотознімки розміром меншим за формат А4 наклеюють на стандартні аркуші білого паперу формату А4.
4.5 Подання таблиць
Цифровий матеріал, коли його багато або є необхідність у зіставленні певних показників, як правило, оформлюють у таблиці. Таблиця являє собою такий спосіб подання інформації, при якому цифровий або текстовий матеріал групується в рядки і графи, відокремленні одна від іншої вертикальними та горизонтальними лініями.
За змістом таблиці поділяються на аналітичні та неаналітичні. Аналітичні таблиці є результатом обробки й аналізу цифрофих показників. Як правило, після таких таблиць робиться узагальнення про нове (виведене) знання, яке вводиться до тексту словами: “таблиця дає змогу зробити висновок, що…”, “із таблиці видно, що…” і т. ін. Часто такі таблиці сприяють виявленно і формулюванню певних закономірностей.
До неалітичних таблиць вміщують здебільшого необроблені статистичні дані, необходні лише для подання інформації або констатації певного стану речей.
|
Головка |
Заголовки графПідзаголовки граф |
||||||
4.6 Загальні правила подання формул
При використанні формул необхідно дотримуватися певних техніко-орфографічних правил. Почнемо із розміщення формул у тексті дисертаційної роботи.
Найбільші, а також довгі і громіздкі формули, котрі мають у складі знаки суми, добутку, диференціювання, інтегрування, розміщують на окремих рядках. Це стосується також і всіх нумерованих формул. Для економії місця кілька коротких однотипних формул, відокремлених від тексту, можна подати в одному рядку, а не одну під одною. Невеликі і нескладні формули, що не мають самостійного значення, вписують всередині рядків тексту.
Пояснення значень символів і числових коефіцієнтів треба подавати безпосе редньо під формулою в тій послідовності, у якій вони дані у формулі. Значення кожного символу і числового коефіцієнта записують з нового рядка. Перший рядок пояснення починають зі слова “де” без двокрапки.
Рівняння і формули треба відділяти від тексту вільними рядками. Вище і нижче кожної формули залишають не менше одного вільного рядка. Якщо рівняння не вміщується в один рядок, його переносять в інший після знаків рівності (=), плюс (+), мінус (-), множення (х) і ділення (:).
Нумерація формул також потребує знання деяких особливостей її оформлення. Нумерувати слід лише ті формули, на які є посилання у наступному тексті. Інші нумерувати не рекомендується.
Порядкові номери позначають арабськими цифрами в круглих дужках біля правого берега сторінки без крапок від формули до її номера. Номер, який не вміщується у рядку з формулою, переносять у наступний нижче формули. Номер формули при її перенесенні вміщують на рівні останнього рядка. Якщо формула знаходиться у рамці, то номер такої формули записують зовні рамки з правого боку навпроти основного рядка формули. Номер формули-дробу подають на рівні основної горизонтальної риски формули.
Номер групи формул, розміщених на окремих рядках і обєднаних фігурною дужкою (парантезом), ставиться справа від вістря парантеза, яке знаходиться в середині групи формул і звернене в сторону номера.
Необхідно знати і правила пунктуації в тексті з формулами. Загальне правило тут таке: формула входить до речення як його рівноправний елемент. Тому в кінці формул і в тексті перед ними розділові знаки ставлять відповідно до правил пунктуації.
Двокрапку перед формулою ставлять лише у випадках, передбачених правилами пунктуації: а) у тексті перед формулою є узагальнююче слово; б) цього вимагає побудова тексту, що передує формулі.
Розділовими знаками між формулами, котрі йдуть одна за одною і не відокремлені текстом, можуть бути кома або крапка з комою безпосередньо за формулою до її номера.
Розділові знаки між формулами при парантезі ставлять всередині парантеза. Після таких громіздких математичних виразів, як визначники і матриці, можна розділові знаки на ставити.
4.7 Загальні правила цитування та посилання на використані джерела
Для підтвердження власних аргументів посиланням на авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору слід наводити цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором. Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий в джепелі, із збереженням особливостей авторського написання.
Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком-тих, що викликали загальну полеміку У цих випадках використовується вираз “так званий”;
б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;
в) кожна цитата обовязково супроводжується посиланням на джерело;
г) при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути граничне точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні посилання на джерело;
д) цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо і те і те знижує рівень наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а недостатнє - знижує наукову цінність викладеного матеріалу;
е) якщо необхідно виявити ставлення автора дисертаційної праці до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак питання;
є) якщо автор дисертаційної праці, наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора дисертації, а весь текст застереження вміщується у круглі дужки. Варіантами таких застережень є: (курсив наш. - М.Х.), (підкреслено мною. - М.Х.), (розрядка моя. - М.Х.),
Коли використовують відомості, матеріали з монографій, оглядових статей, інших джерел, які мають велику кількість сторінок, тоді в посиланні необхідно точно вказати номери сторінок, ілюстрацій, таблиць, формул джерела, на яке дано посилання в дисертації.
Посилання в тексті дисертації на джерела роблять згідно з їхнім переліком у квадратних дужках, наприклад, “... у працях [1-7]...”.
Допускається наводити посилання у виносках, при цьому його оформлення має відповідати бібліографічному опису за переліком посилань із зазначенням номера.
Приклад:
Цитата в тексті: “...сьогодні важливо те, що макроекономічну стабільність та можливість інтеграції у світову економіку зможуть реалізувати ті країни з перехідною економікою, які матимуть темпи зростання на рівні не меншому як 5-6 %...” [6] 1).
Відповідний опис у переліку посилань:
6. Геєць В.М., Буковинський С.А. Перспективи економіки світу, окремих регіонів і країн на порозі третього тисячоліття // Фінанси України.-2004.- № 3.- С.5-17.
Відповідне подання виноски:
1) [6] Геець В.М., Буковинський С.А. Перспективи економіки світу, окремих регіонів і країн на порозі третього тисячоліття // Фінанси України.-2004.- № 3.- С.5-17.
Рекомендується в основному тексті або у заключних абзацах розділів давати посилання на особисті наукові праці здобувача (принаймні ті, перелік яких наведено в авторефераті).
Посилання на ілюстрації та формули дисертації вказують порядковим номером ілюстрації чи формули - останній беруть у дужки, наприклад, “рис. 1.2”, у формулі (2.1)”.
На всі таблиці дисертації повинні бути посилання в тексті, при цьому слово “таблиця” пишуть скорочено, наприклад: “...в табл. 1.2”. У повторних посиланнях вживають скорочено слово “дивись”, наприклад: “див.табл. 1.3”.
4.8 Оформлення списку використаних джерел
Бібліографічний апарат в дисертації - це ключ до використаних автором джерел. Крім того, він певною мірою відбиває наукову етику і культуру наукової праці. Саме з нього можна зробити висновок про ступінь ознайомлення дисертанта з наявною літературою за досліджуваною проблемою. Бібліографічний апарат дисертації складається з бібліографічного списку (списку використаних джерел) і бібліографічних посилань, які оформлюються відповідно до чинних стандартів.
Список використаних джерел - елемент бібліографічного апарату, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел і розміщується після висновків. Такий список - одна з суттєвих частин дисертації, що віддзеркалює самостійну творчу працю її автора і демонструє ступінь фундаментальності проведеного дослідження.
Бібліографічний опис складають безпосередньо за друкованим твором або виписують з каталогів і бібліографічних покажчиків повністю без пропусків будь-яких елементів, скорочення назв і т.ін. Завдяки цьому можна уникнути повторних перевірок, вставок пропущених відомостей.
У дисертаціях з технічних наук звичайно наводять як додатковий список-перелік авторських свідоцтв і патентів, на які є посилання в основному тексті.
Джерела можна розміщувати одним із таких способів: у порядку появи посилань у тексті (найбільш зручний для користування і рекомендований при написанні дисертацій), в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків, у хронологічному порядку.
Відомості про джерела, включені до списку, необхідно давати відповідно до вимог державного стандарту з обовязковим наведенням назв праць.
4.9 Правила оформлення додатків
Додатки оформлюють як продовження дисертації на наступних її сторінках або у вигляді окремої частини (книги), розміщуючи їх у порядку появи посилань у тексті дисертації.
Якщо додатки оформлюють як продовження дисертації, кожен з них починають з нової сторінки. Їм дають заголовки, надруковані угорі малими літерами з першої великої симетрично відносно тексту сторінки. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої друкується слово “Додаток __” і велика літера, що позначає додаток.
Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком літер Г, Є, І, Ї, Й, О, Ч, Ь, наприклад, додаток А, додаток Б і т.д. Єдиний додаток позначається як додаток А.
При оформленні додатків окремою частиною (книгою) на титульному аркуші під назвою дисертації друкують великими літерами слово “ДОДАТКИ”.
Текст кожного додатка за необхідності може бути поділений на розділи й підрозділи, пронумеровані у межах кожного додатка: перед кожним номером ставлять позначення додатка (літеру) і крапку, наприклад, А.2 - другий розділ додатка А; В.3.1 -підрозділ 3.1 додатка В.
Ілюстрації, таблиці і формули, розміщені в додатках, нумерують у межах кожного додатка, наприклад: рис. Д. 1.2 - другий рисунок першого розділу додатка Д); формула (А. 1) - перша формула додатка А.
Розділ 5. ПІДГОТОВКА І ВИДАННЯ АВТОРЕФЕРАТУ
5.1 Загальні вимоги до автореферату
Написання автореферату - заключний етап виконання дисертаційної роботи перед поданням її до захисту. Призначення автореферату - широке ознайомлення наукових працівників з методикою дослідження, фактичними результатами і основними висновками дисертації. Автореферат друкують державною мовою. Публікація автореферату дає змогу отримати до дня захисту відзиви спеціалістів даної галузі.
Автореферат має коротко, але досить грунтовно розкривати основний зміст дисертації, в ньому не повинно бути надмірних подробиць, а також інформації, якої нема в дисертації. Автореферат - це своєрідна візитна картка дисертації. У ньому викладають основні ідеї і висновки дисертації, внесок автора у проведене дослідження, ступінь новизни і практичну значущість результатів дослідження.
Автореферат - документ, без якого дисертацію не допускають до захисту, в якій би формі вона не була написана. У звязку з цим автореферат має значення юридичного документа. Не випадково тільки після отримання дозволу на розмноження автореферату здобувач дістає право на захист дисертації, тобто підготовкою автореферату по суті завершується останній і найбільш відповідальний етап роботи над дисертацією.
Важливість автореферату як документа полягає також у тому, що за наведеними в ньому даними оцінюють рівень дисертації і наукову кваліфікацію її автора, його навички оформлення результатів наукової праці. Останнє важливе ще й тому, що автореферат, як правило, не зазнає професійної редакторської обробки, і здобувач наукового ступеня, таким чином, виступає в ролях автора і редактора одночасно.
Основне призначення автореферату - інформувати про отримані наукові результати і ввести їх до сфери наукової комунікації. Таким чином, автореферат як засіб повторної фіксації результатів дисертації виконує інформативну функцію у тому сенсі, що не тільки сповіщає читача про факт захисту дисертації, а й досить детально передає її зміст, завдяки чому звичайно замінює її читання. А це особливо важливо, оскільки захищені дисертації, які зберігаються у бібліотеках, видаються для користування з певними обмеженнями.
Процес складання автореферату являє собою згортання (компресію) наукової інформації (основний процес аналітико-синтетичної переробки матеріалу), спрямоване на те, щоби виявити і вибрати із змісту дисертації найбільш суттєву інформацію і подати її в новій стислій формі за принципом “мінімум знаків - максимум інформації”. Така праця вимагає певних знань. Тому технологію складання автореферату розглянемо детальніше.
Аналізуючи зміст дисертації, її автор виявляє те, що відповідає цільовому призначенню автореферату і підлягає включенню до тексту. У логічній єдності з аналізом проводиться синтез інформації, її логічне комплектування, узагальнення, пошук містких і точних засобів і форм її подання, в результаті чого створюється новий документ -автореферат, який, незважаючи на істотні відмінності від дисертації за обсягом і формою, повинен бути адекватним їй у семантичному відношенні. І хоча ці процеси, як і будь-яка творча діяльність, важко піддаються нівелюванню, впорядковуванню та уніфікації, можна знайти загальні підходи до складання автореферату, вказати єдині принципи його побудови.
5.2 Структура автореферату
Структурно автореферат складається із загальної характеристики роботи, основного змісту, висновків, списку опублікованих автором праць за темою дисертації й янажяііій мтаїнгьїпіл ппгійрькпіп та англійською мовами:
Загальна харатеристика роботи, що подається в авторефераті, має відповідати наведеним у вступі до дисертації її кваліфікаційним ознакам. Недоцільно використовувати рубрики, не рекомендовані у вимогах до змісту цих ознак. Заголовки рубрик не треба виділяти в окремі рядки, достатньо вирізнити їх жирним шрифтом або курсивом і розмістити в підбір із текстом. Крім того, вказують структуру дисертації, наявність вступу, певної кількості розділів, додатків, повний обсяг дисертації в сторінках, а також обсяг, що займають ілюстрації, таблиці, додатки (із зазначенням їх кількості), список використаних літературних джерел (із зазначенням кількості найменувань).
В основному змісті стисло викладається зміст дисертації за розділами. Цей розділ повинен дати повне і переконливе уявлення про виконану роботу.
Головне тут - стисло і чітко показати стан досліджуваної проблеми, тобто визначити місце (“нішу”) дослідження в загальній проблемі для того, щоб зробити виважений крок вперед у науковому пізнанні. Далі викладається сутність виконаних досліджень з урахуванням послідовності вирішення поставлених задач (наводиться “скелет” дисертації).
Тут головну увагу треба приділити питанням достовірності та обгрунтованості прийнятих вихідних положень, ступеня доведення достовірності отриманих результатів, висвітленню сутності отриманих нових наукових положень. Не варто затемнювати основний зміст роботи другорядними дрібницями, які заважають сприйняттю “червоної нитки” роботи. Досліднику завжди здається, що все в його роботі є важливим і цінним. У процесі написання автореферату дисертантові необхідно піднятися до нового наукового рівня, тобто зуміти подивитися на свою роботу, так би мовити, з висоти і чітко донести до читача свої наукові і прикладні досягнення.
Якщо вступна частина автореферату дає змогу скласти лише загальне враження про дисертацію, то основна, яка і є власне реферативною, дає більш повне уявлення про її зміст і побудову. У цій частині автореферату важливо показати, як були отримані результати, продемонструвати хід дослідження, викласти сутність використаних методів, навести дані щодо їх точності і трудомісткості, описати умови і основні етапи експериментів. Нюанси висвітлення змісту дисертації можуть розрізнятися залежно від наукової галузі, теми та інших факторів. Проте в всіх випадках до автореферату доцільно вводити насамперед висновки і кінцеві результати.
Реферування дисертації в основній частині автореферату - зовсім не технічна праця. Це особливий творчий процес, який вимагає певних навичок. Досягти головної мети - в мінімальному обсязі дати максимум корисної інформації - можна завдяки зменшенню кількості (або повному вилученню) міркувань, порівнянь, обговорень, обгрунтувань, описів, включенню до автореферату тільки кінцевих формул. Проте підхід повинен бути іншим, коли першорядний інтерес викликає не тільки кінцевий результат, але й спосіб, за допомогою якого він отриманий. Тоді в авторефераті наводять і систему вирішення задачі, скорочуючи його за рахунок інших матеріалів, наприклад ілюстрацій, з яких до автореферату доцільно відібрати лише найнеобхідніші.
Крім зазначених прийомів скорочення тексту автореферату, дійовими є також лексичні, морфологічні та синтаксичні способи підвищення його інформативної ємності.
Висновки складає стисла інформація про підсумки виконаної роботи, яка повинна відповідати загальним висновкам дисертації. Вони починаються з формулювання наукового завдання або проблеми, за вирішення якої дисертант претендує на присудження наукового ступеня.
Сформульоване наукове завдання або проблема вельми тісно повязується з назвою дисертації, метою роботи і основними науковими положеннями, що захищаються в дисертації. Це ніби наукова “формула”, згусток отриманої наукової новизни. Звичайно формулювання починається так: “У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання (або наукової проблеми), що виявляється в...”. Далі треба вказати, якою саме є наукова проблема або завдання, як вона вирішена і для чого в кінцевому розумінні (прикладному плані) вона призначена. Варто ще раз підкреслити, що часто переплутують формулювання наукового завдання або проблеми з кінцевими прикладними результатами виконаної роботи. Наукові результати - це немовби “діагноз” (мовою медиків), а вже потім, знаючи природу, сутність явища або закономірності (залежності), можна обирати чи конструювати методи лікування, тобто застосовувати нові або вдосконалені способи, технології, машини, матеріали і т.ін.
Після формулювання вирішеної наукової проблеми або завдання у висновках викладають головні наукові і практичні результати роботи. Вони тісно повязані з науковими і прикладними положеннями, викладеними в загальній характеристиці роботи.
Кожен науковий і прикладний висновок роботи треба формулювати чітко і конкретно (однозначно). Формулювання віддзеркалює суть і новизну зробленого. Але тут не можна доходити до рівня анотації. Наукові висновки подають звичайно ширше, ніж формулювання наукових положень, які захищаються.
Прикладні (практичні) висновки повинні містити принцип або основу використання того чи іншого результату.
Оскільки автореферат складається самим автором після завершення дисертації, коли окремі аспекти, та й уся праця в цілому, можуть набувати іншого забарвлення, ніж у процесі її написання, не виключено, що йому заманеться при складанні автореферату одні положення підсилити, інші затемнити; може й щось додати до написаного в дисертації. При цьому дисертант не може не враховувати, що коло читачів автореферату значно ширше, ніж коло читачів самої дисертації, і що серед них будуть також рецензенти. З цим не можна не рахуватися, оскільки очевидно, що рушійним мотивом для здобувана є намагання з найкращого боку подати результати своєї праці. Важливо, щоб це намагання не виходило за межі обєктивності і не перетворювалось у саморекламу. Суть автореферату полягає у точній відповідності змістові дисертації, а його зміст - дає повне уявлення про наукову цінність і практичну значущість дисертації.
Список опублікованих праць здобувана за темою дисертації подають відповідно до вимог державного стандарту з обовязковим наведенням назв праць і прізвищ усіх співавторів. Опубліковані праці, котрі розкривають основні положення дисертації, включають до списку в такому порядку: монографії, брошури, статті у наукових фахових виданнях, авторські свідоцтва, патенти, препринти, статті, депоновані й анотовані у наукових журналах тощо. Тези доповідей подають за умови, що вони слугують встановленню пріоритету або їхній зміст не викладений в інших публікаціях.
5.3 Анотації
На останніх сторінках автореферату розміщують анотації українською, російською та англійською мовами. На вибір здобувача анотація англійською або російською мовою повинна бути розгорнутою, обсягом до 2 сторінок машинописного тексту (до пяти тисяч друкованих знаків) інформацією про зміст і результати дисертаційної роботи, а дві інші - обсягом до 0,5 сторінки машинописного тексту (до 1200 друкованих знаків) -ідентичного змісту інформація про основні ідеї та висновки дисертації.
Анотації складаються за формою, яка має такий зміст:
прізвище та ініціали здобувача;
назва дисертації
вид дисертації (рукопис, монографія) і науковий ступінь;
спеціальність (шифр і назва);
установа, де відбудеться захист;
місто, рік;
основні ідеї, результати та висновки дисертації.
Матеріал в анотації викладають стисло і точно з використанням синтаксичних конструкцій, притаманних мові діловихдокументів, уникаючи складних граматичних зворотів. Необхідно вживати стандартизовану термінологію, а не маловідомі терміни і символи.
Після кожної анотації наводять ключові слова відповідною мовою. Ключовим словом називається слово або стійке словосполучення із тексту анотації, яке з точки зору інформаційного пошуку несе смислове навантаження. Сукупність ключових слів (загальною кількістю не меншою трьох і не більшою десяти) повинна відбивати поза контекстом основний зміст наукової праці.
Ключові слова подають у називному відмінку, друкують в рядок, через кому.
5.4 Оформлення автореферату
Примірники автореферату, які здобувач подає до спеціалізованої вченої ради разом з іншими документами та дисертацією, друкують за правилами, встановленими для друкування дисертацій, з урахуванням певних особливостей.
За обсягом автореферат (без обкладинки і анотацій) не може бути меншим ЗО сторінок і перевищувати 32 сторінки для докторської і, відповідно, 14 та 16 сторінок -для кандидатської дисертації при друкуванні через 1,5 інтервали з розміщенням до 40 рядків на сторінці. Тобто приблизно обсяг автореферату становить для кандидатської дисертації 1,0 авторський аркуш (40000 знаків), для докторської - 2,0 авторських аркуші.
На лицьовому боці обкладинки автореферату подаються: назва організації, спеціалізована вчена рада якої прийняла дисертацію до захисту; індекс УДК; прізвище, імя, по батькові здобувача; назва дисертації; шифр і найменування спеціальності за переліком спеціальностей наукових працівників; підзаголовок “Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) (галузь наук)”; місто, рік. (Форма 6).
На зворотному боці обкладинки автореферату вказується організація, в якій виконане дисертаційне дослідження; науковий ступінь, вчене звання, прізвище, імя та по батькові наукового керівника і (або) консультанта, його місце роботи й посада; наукові ступені, вчені звання, місця роботи та посади, прізвища, імя та по батькові офіційних опонентів; назва провідної установи ;з зазначенням підрозділу (кафедри, відділу), де розглядатиметься дисертація; дата і час проведення захисту, шифр спеціалізованої вченої ради, адреса організації, при якій її створено; бібліотека, в якій можна ознайомитися з дисертацією; дата розсилання автореферату; підпис вченого секретаря спеціалізованої вченої ради (форма 7). Серед вчених звань наукового керівника і опонентів не рекомендується згадувати їх членство в громадських (не державних) академіях наук. Автореферат не має титульного аркуша.
Номери сторінок проставляються в центрі верхнього берега сторінки. Нумерація починається з цифри 1 на першій сторінці, де міститься загальна характеристика роботи.
Структурні частини автореферату не нумерують, їх назви друкують великими літерами симетрично до тексту.
5.5 Видання автореферату
Автореферат дисертації виготовляють друкарським способом і видають у вигляді брошури тиражем 100 примірників.
Формат видання 145х210 мм (формат паперу і частка аркуша 60х84/16) з друкуванням тексту з обох боків аркуша.
На авторефераті обовязково вказують вихідні дані друкарні або іншої установи, де друкувався автореферат, згідно з державним стандартом. Відповідальність за наявність вихідних даних та за обовязкове розсилання авторефератів несе спеціалізована вчена рада.
5.6 Електронний варіант автореферату
До спеціалізованої вченої ради здобувачем наукового ступеня подається також електронний варіант тексту автореферату дисертації у двох примірниках (на двох гнучких магнітних дисках (ГМД) - дискетах розміром 3,5 дюйми) у вигляді файлу з імям aref.doc, структура якого повністю відповідає друкованому варіанту автореферату, включаючи обкладинку.
Вищою атестаційною комісією України розроблене програмне забезпечення для формування банку даних про докторські та кандидатські дисертації. Тому відповідним чином мають бути сформовані електронні варіанти документів атестаційних справ, зокрема і згаданий файл агеГ.сІос. Його треба готувати так:
Шрифт Times New Roman Суг
Розмір шрифта 12 пунктів
Відстань між рядками 1,5 інтервали
Параметри сторінки формат А4
Розташування книжне
Верхній, нижній і лівий берег 20 мм
Правий берег 10мм
Згадане програмне забезпечення сприймає файл aref.doc, підготовлений у текстових редакторах Word 6 for Windows 3 .х або Word 7 for Windows 95, але не Word 8 for Windows 97: кодова таблиця останнього не збігається з кодовими таблицями попередніх версій.
Рисунки, інші допоміжні графічні зображення та матеріали в електронному варіанті автореферату можуть бути виготовлені тільки у вищезгаданих форматах. Якщо це неможливо зробити, або така інформація не вміщується на дискеті, то їх можна не наводити.
Розділ 6. ПОРЯДОК ЗАХИСТУ ДИСЕРТАЦІЇ
Після оформлення вже написаної дисертації починається процес підготовки до її захисту, який полягає в такому: 1) попередній розгляд дисертації за місцем її виконання (так званий передзахист); 2) складання автореферату дисертації; 3) подання дисертації до спеціалізованої вченої ради, друкування і розсилання автореферату; 4) підготовка здобувача до захисту своєї дисертації; 5) процедура прилюдного її захисту.
Кожен етап цього процесу має свою специфіку і визначений відповідними вимогами “Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань” та “Положення про спеціалізовані вчені ради”.
6.1 Попередній розгляд дисертації і оформлення відзиву установи, в якій виконана дисертація
Коли дисертація повністю закінчена і відповідним чином оформлена, вона подається для розгляду на засіданні кафедри вищого закладу освіти, відділу (лабораторії) наукової установи, тобто того наукового колективу, де була виконана.
До такого засідання готується текст дисертації і всі наукові праці, в яких надруковані результати дисертаційного дослідження, а також первинні документи, котрі віддзеркалюють процес експериментальної чи дослідної роботи.
Наукові працівники, аспіранти та здобувані після завершення своєї кандидатської чи докторської дисертації, виконаної під час навчання в аспірантурі, докторантурі або підготовленої самостійно, повинні керуватися в своїх діях вимогами “Порядку” та нормативними документами ВАК України. Корисними будуть методичні рекомендації щодо попереднього розгляду дисертації, розроблені проректором Донецького державного технічного університету, доктором технічних наук, професором М-П.Зборщиком.
Висновок установи, в якій виконано дисертацію, с першою і дуже важливою її експертизою з точки зору відповідності дисертації вимогам “Порядку”. Висновок затверджується ректором (директором) або проректором (заступником директора) з наукової роботи, які несуть персональну відповідальність за якість, обєктивність і строки підготовки висновку. Цей висновок є практично єдиним документом, в якому відзначаються такі аспекти, як творчий шлях здобувана в науці, його участь у вирішенні поставлених перед колективом наукових і практичних завдань, особистий внесок до публікацій, виконаних у співавторстві, ступінь його наукової зрілості, результати впровадження наукових досягнень у практику та їх значущість для народного господарства і т.ін. Крім того, цей висновок повинен дати відповідь з точки зору колективу, де виконувались дисертаційні дослідження, на ті питання, які постали в інших офіційних відзивах.
Для одержання висновку щодо дисертації здобувач повинен подати відповідну заяву ректору (директору) установи. До заяви додаються три примірники дисертації та три надрукованих примірники автореферату дисертації.
Керівник установи визначає порядок розгляду і обговорення дисертаційної роботи на рівні семінару чи розширеного засідання кафедри (відділу), при цьому призначаються рецензенти і встановлюються строки надання висновку.
Після вивчення дисертації рецензентами керівник семінару або завідувач кафедри (відділу) готує у встановленому порядку розпорядження по установі. У ньому визначається коло наукових працівників, які обовязково мусять узяти участь в обговоренні роботи, призначається комісія для складання висновку, вчений секретар засідання, вказуються рецензенти роботи, час і місце проведення засідання і т.ін. До складу комісії для складання зазначеного висновку обовязково входять керівник засідання, рецензенти роботи і вчений секретар, а при необхідності ще й інші фахівці. Відповідне розпорядження підписується ректором (директором) установи і доводиться до відома всіх названих у ньому фахівців під розпис на одному з примірників розпорядження.
Якщо в установі функціонує спеціалізована вчена рада для захисту дисертацій зі спеціальності, за якою підготовлена дисертація, то необхідно запросити на засідання семінару або кафедри (відділу) членів цієї ради з метою детальнішого ознайомлення їх з дисертацією.
Обговорення дисертаційної роботи проходить у традиційному порядку. Це означає, що дисертант робить доповідь з використанням ілюстративних матеріалів (плакати, креслення, слайди, зразки, макети і т.ін.). Тривалість доповіді: для кандидатської дисертації не більше 20-25 хвилин, для докторської- не більше 35-40 хвилин. Розяснення окремих положень, висновків та особливостей роботи здійснюється у формі питань і відповідей. Кількість питань не регламентується. Рецензенти мають чітко і конкретно викласти учасникам засідання позитивні і негативні риси роботи. Особливо це стосується
`основних наукових положень дисертації, їх достовірності та обгрунтованості. Висновок рецензента щодо роботи повинен бути однозначним (позитивний чи негативний). В обговоренні роботи можуть взяти участь усі присутні на засіданні, в тому числі й особи, які не були названі в офіційному розпорядженні по установі.
Висновок установи, де виконана дисертація, оформлюється у формі протоколу семінару або розширеного засідання кафедри (відділу) відповідно до загальноприйнятого порядку. Протокол зберігається у звітній документації факультету або відповідної кафедри (відділу).
Резолютивна частина протоколу остаточно формулює висновок установи щодо кандидатської або докторської дисертації здобувача згідно з вимогами “Порядку”. При цьому обовязково вказуються прізвище, імя, по батькові здобувача, а також тема дисертаційної роботи.
Далі в протоколі викладається сутність висновку, який повинен містити в собі такі складові частини, які на підставі конкретних матеріалів характеризують рівень виконаної дисертаційної роботи:
Актуальність теми (проблеми) та її звязок з планами наукових робіт установи. Тут коротко і переконливо викладається актуальність завдання чи проблеми, що вирішується, для тієї чи іншої галузі промисловості, соціальної сфери і т.ін. Наводиться перелік повних назв виконаних науково-дослідних робіт з номерами їхньої державної реєстрації, в рамках яких підготовлено дисертацію. Слід відзначити рівень участі дисертанта у виконаних роботах (виконавець, відповідальний виконавець, керівник і т.ін.).
Якщо виконана наукова робота була складовою частиною якоїсь державної або галузевої наукової програми, то це треба обовязково зазначити, тобто навести шифр і назву програми.
Формулювання наукової задачі (проблеми), нове вирішення якої отримано в дисертації.
У кандидатській дисертації формулюється наукове завдання, в докторській -наукова проблема. Формулювання наукового завдання викристалізовується із сукупності нових наукових положень, одержаних автором у дисертації і винесених на захист. Треба завжди звертати особливу увагу на те, щоб не підмінювалися отримані в роботі нові наукові положення новими прикладними результатами. Необхідно чітко формулювати, яка наукова проблема (або завдання) вирішена, у чому саме полягає її вирішення і для чого використовується це вирішення в прикладному (практичному) плані. Це й буде тією головною формулою дисертації, за яку присуджується науковий ступінь. Наукові положення, розроблені особисто дисертантом, та їхня новизна Кожне отримане нове наукове положення формулюється конкретно і чітко у вигляді наукового результату, при цьому обовязково підкреслюється, в чому саме є новизна порівняно з раніше відомими науковими результатами.
Найчастіше трапляється така помилка при формулюванні наукового положення, коли щось, подане як нове, записується у вигляді анотації, тобто констатується факт, що воно є новим, а сутність новизни не розкривається.
Новим науковим положенням, наприклад, може бути розкрита природа явища, закономірність, встановлена особливість, механізм, аналітична або статистична залежність, розроблена модель і т.ін.
Новий науковий результат е базою (основою) визначення того, чому треба вирішувати ті або ті прикладні питання саме так, а не інакше.
Обгрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій, які захищаються
Тут необхідно показати і переконати фахівців у тому, що сформульовані наукові положення, висновки і рекомендації достовірні, тобто є відповідними обєктивній реальності. Простіше кажучи, треба довести, що всі отримані результати не помилкові і що дисертант не видає бажане за дійсне. Це означає, наприклад, що треба продемонструвати коректність використання фундаментальних наук у вирішенні прикладних проблем, показати, наскільки правильними та достатніми є дані експериментальних досліджень і т.д.
Наукове та практичне значення роботи
Наукове значення роботи викладають так, щоб показати роль одержаних нових наукових положень у розвитку того чи іншого наукового напрямку або проблеми (у якісному чи кількісному плані, за повнотою та глибиною пізнання явищ, механізмів взаємодії і т.ін.)
Практичне значення роботи повинно чітко і конкретно (буквально за пунктами) відповідати на питання, що дає виконана робота для практики (нові способи, технології, речовини, пристрої, машини і т.ін.).
Використання результатів роботи
У висновку наводяться відомості талані щодо впровадження в галузі або в інших видах практичної людської діяльності країни наукових і прикладних результатів роботи. Відзначається, у чому і як виявилося це використання, де і коли, що при цьому отримано в технічному, економічному, соціальному або екологічному плані. Слід зазначити, що на момент захисту дисертації не обовязково, щоб усі прикладні результати підготовленої дисертації були реалізовані на практиці. Достатність упровадження результатів роботи на момент її захисту визначає спеціалізована вчена рада, котра приймає роботу для попереднього розгляду і вирішує питання щодо можливості її захисту.
В окремих випадках спеціалізована вчена рада може прийняти роботу до захисту і без будь-якої апробації її результатів на практиці. Це стосується тих робіт, які відкривають нові перспективні напрямки наукового пізнання і являють собою значний теоретичний внесок у їхній розвиток.
Повнота викладення матеріалів дисертації в публікаціях та особистий внесоку них автора
Згідно з вимогами ВАК України основні наукові і прикладні результати роботи повинні бути опублікованими у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджує ВАК. Тому необхідно з урахуванням вимог чинних стандартів навести перелік таких публікацій, вказуючи при цьому всіх співавторів опублікованої наукової праці.
Якщо праця опублікована разом із співавторами, необхідно чітко, коротко і конкретно вказати, що саме в даній роботі належить особисто авторові дисертації, яка захищається. Не можна подавати особистий внесок автора у вигляді відсотка тексту, який написано ним особисто. Наприклад, неприпустимо писати: “У цій статті 65% результатів отримано автором”.
На завершення переліку праць роблять висновок щодо повноти відображення основних результатів дисертації в публікаціях.
Спеціалізовані вчені ради можуть приймати до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук за наявності не менше 3 публікацій у наукових фахових журналах, а також в інших періодичних наукових фахових виданнях України (їх перелік затверджує ВАК України) та інших країн, причому в галузях природничих і технічних наук за висновком спеціалізованої вченої ради при прийнятті дисертаціїдо захисту до цієї мінімальної кількості замість однієї статті може бути долучене одне авторське свідоцтво на винахід або один патент, які безпосередньо стосуються наукових результатів дисертації.
Апробація матеріалів дисертації на наукових конференціях, конгресах, симпозіумах, семінарах, школах тощо є обовязковою. Причому необхідно звернути увагу на те, що згідно з наказом голови ВАК України від 10 грудня 2005 року № 650 будь-які друковані праці (тези, доповіді, матеріали тощо) конференцій, конгресів, симпозіумів, семінарів, шкіл тощо є свідченням апробації дисертаційної роботи і належать до опублікованих праць, які додатково відображають наукові результати дисертації.
Обовязковою вимогою до наукових публікацій здобувачів є наявність в одному випуску (номері) журналу (або іншого друкованого видання) не більше однієї статті здобувача за темою дисертації.
Оцінка мови та стилю дисертації
Дисертація та автореферат повинні бути написані грамотно, а стиль викладу в них матеріалів досліджень, наукових положень, висновків і рекомендацій - забезпечувати легкість і доступність їх сприйняття.
Написані неграмотно, неохайно оформлені дисертації прийматися до захисту не можуть.
Відповідність змісту дисертації спеціальності, за якою вона подається до захисту
ВАК України затвердив паспорти кожної спеціальності, в яких досить чітко і однозначно вказано відповідні напрямки досліджень. Неправильне визначення спеціальності, за якою виконано дисертацію, призводить до цілої низки труднощів у процесі її експертизи, починаючи від подання до захисту і закінчуючи розглядом на експертній раді ВАК України. Це може бути причиною відмови у видачі диплома.
Рекомендація дисертації до захисту
Тут робиться однозначний висновок в цілому щодо відповідності або невідповідності роботи, що розглядається, вимогам “Порядку” і дається рекомендація щодо можливості подання її до спеціалізованої вченої ради для попереднього розгляду і захисту. При цьому наводяться результати відкритого голосування учасників семінару чи розширеного засідання кафедри (відділу) із зазначенням кількості осіб, які подали голоси “за” або “проти” такої рекомендації.
Необхідно зазначити, що навіть при негативному висновку установи, де виконана робота, дисертант має право подати роботу у встановленому порядку до спеціалізованої вченої ради.
Якщо у висновку установи, де виконана робота, вказується, що дисертант привласнив і використав чужі матеріали досліджень, тобто наявний плагіат, то така дисертація спеціалізованою вченою радою не приймається навіть для попереднього розгляду.
Висновок підписує керівник семінару чи завідувач кафедри (відділу) та учений секретар із зазначенням їхніх наукових ступенів і вчених звань і затверджує керівник установи, підпис якого засвідчується печаткою. Такий висновок має обмежений термін дії (один рік), тому він обовязково датується.
Два примірники затвердженого висновку отримує здобувач, а третій долучається до відповідної справи і зберігається у встановленому порядку.
6.2 Подання дисертації до спеціалізованої вченої ради, розсилання її автореферату
Спеціалізована вчена рада приймає дисертацію до попереднього розгляду за наявності документів згідно з переліком, встановленим ВАК України. До цього переліку обовязково належать:
- заява на імя голови спеціалізованої вченої ради з проханням прийняти дисертацію до розгляду, в якій необхідно зазначити, чи вперше захищається ця дисертація;
особовий листок з обліку кадрів з фотокарткою, засвідчений відділом кадрів за основним місцем роботи (2 прим.);
засвідчені копії дипломів про вищу освіту та про наукові ступені (вчені звання) (2 прим.);
засвідчене підписами і печаткою посвідчення про складені кандидатські іспити за формою, затвердженою наказом міністра освіти України від 15.10.1992 р. №;
висновок установи, в якій виконувалась дисертація, чи до якої був прикріплений здобувач, із зазначенням, ким і коли була затверджена тема дисертації (2 прим.).
Висновок оформлюється як витяг з протоколу засідання кафедри (міжкафедрального семінару, лабораторії, відділу), підписується завідувачем кафедри (керівником семінару, лабораторії, відділу), як правило, доктором наук, затверджується керівником установи і скріплюється печаткою. У висновку, крім інших аспектів характеристики дисертації та особистості здобувача, має бути визначений конкретний персональний внесок здобувача до всіх наукових праць, опублікованих із співавторами. Термін чинності висновку - 1 рік;
- перераховані в авторефераті монографії, брошури, авторські свідоцтва (копії), статті (відбитки або копії), тексти депонованих та анотованих у журналах рукописів наукових праць, тези доповідей (копії) - в 3 примірниках;
- дисертація, оформлена згідно з вимогами, викладеними в “Основних вимогах до оформлення дисертацій та авторефератів дисертацій”, у кількості примірників, необхідних для передачі на зберігання до Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, бібліотеки установи, де створено спеціалізовану вчену раду, для відправлення опонентам і провідній установі (організації).
Другий примірник дисертації подається у незброшурованому вигляді для передачі до Українського інституту науково-технічної та економічної інформації.
Всі примірники дисертації мають бути підписані автором на титульному аркуші дисертації.
- автореферат дисертації оформлений згідно з вимогами, викладеними в розділі 5, у двох примірниках. Перший примірник автореферату повинен мати дві ідентичні обкладинки. Всі примірники автореферату підписуються автором на обкладинці;
- відзив наукового керівника (наукового консультанта), засвідчений печаткою установи, в якій він працює;
- електронний варіант автореферату на дискеті діаметром 3,5 дюйма (2 примірники на двох дискетах);
- чотири поштові картки з марками і вказаними адресами здобувача (2 картки) та спецради (2 картки). На зворотному боці поштових карток у верхньому кутку пишуть прізвище, імя, по батькові здобувача, галузь науки та науковий ступінь, на який він претендує.
Позитивне рішення щодо прийому дисертації до захисту приймається за дотримання двох умов:
1) її зміст відповідає спеціальності, за якою спеціалізованій вченій раді дозволено приймати дисертації до захисту;
2) основні результати дисертаційного дослідження досить повно висвітлено в наукових фахових виданнях.
Відповіді на ці та деякі інші питання стосовно поданоїдисертації має дати комісія спеціалізованої вченої ради у своєму висновку.
Комісія, призначена спеціалізованою вченою радою у складі не менше 3-х осіб, вивчає дисертаційну роботу, подану для попереднього розгляду, і складає щодо неї свій висновок, який оголошується на засіданні спеціалізованої вченої ради під час розгляду питання про прийом дисертації до захисту
Висновок комісії повинен бути чітким, конкретним і віддзеркалювати такі аспекти роботи в наведеній нижче послідовності:
1. Актуальність роботи (теми).
`2. Новизна наукових положень і результатів, отриманих особисто здобувачем і поданих на захист.
3. Обгрунтованість і достовірність наукових результатів, висновків і рекомендацій.
4. Практичні результати роботи, їх рівень і ступінь використання (впровадження).
5. Повнота викладення наукових і прикладних результатів дисертації в опублікованих роботах; особистий внесок дисертанта в публікаціях; кількість публікацій, їх обсяг і рівень видання.
6. Відповідність дисертації обраній спеціальності та профілю спеціалізованої вченої ради.
7. Відповідність дисертації вимогам п.12 або п.13 “Порядку”.
8. Рекомендовані офіційні опоненти та провідна установа з дисертації. При цьому слід враховувати, що опоненти мають бути провідними фахівцями із спеціальності, за якою подано дисертацію, і мати за останні 5 років не менше 3 публікацій у провідних фахових виданнях за профілем спеціальності дисертації, поданої до захисту. Провідна установа повинна входити до відповідного переліку провідних установ, які ВАК України затвердив за кожною зі спеціальностей.
9. Перелік адрес для розсилання авторефератів (в частині, визначеній спеціалізованою вченою радою). При цьому підкреслюється, що автореферат відповідає змістові дисертації і може у поданому вигляді бути надрукованим.
Висновок підписується всіма членами комісії.
Для кандидатської дисертації призначаються два офіційних опоненти, з яких один - обовязково доктор наук, а другий - доктор або кандидат наук. Для докторської дисертації затверджуються три офіційних опоненти - доктори наук за спеціальністю. Вимоги до вибору офіційних опонентів встановлено нормативними документами ВАК України. Зауважимо, що тільки один з опонентів може бути членом спеціалізованої вченої ради, до якої подано дисертацію, або працювати в установі, при якій утворено цю спеціалізовану вчену раду. Офіційні опоненти мають бути працівниками різних організацій. Не можна призначати офіційними опонентами членів експертних рад ВАК України.
Офіційні опоненти на підставі вивчення дисертації, автореферату дисертації, друкованих праць здобувача за темою дисертації надсилають спеціалізованій вченій раді письмові відзиви.
Окрім офіційних опонентів спеціалізована вчена рада призначає провідну установу згідно з переліком, затвердженим ВАК України.
Після того, як спеціалізована вчена рада вирішила прийняти дисертацію до захисту, затвердила офіційних опонентів і провідну установу, необхідно подати до “Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України” (для докторських дисертацій) або журналу “Науковий світ” (для кандидатських дисертацій) повідомлення встановленого зразка. Лише після виходу в світ згаданих видань дозволяється розмноження та розсилання автореферату.
Копії письмових відзивів офіційних опонентів та провідної установи видають здобувачеві не пізніше як за десять днів до захисту дисертації.
Надрукований автореферат, в якому вказано дату захисту, розсилають не пізніше ніж за місяць до захисту дисертації згідно з переліком установ, затвердженим ВАК України, а також додатковим списком, визначеним спеціалізованою вченою радою. До нього входять установи, в яких діють спеціалізовані вчені ради за профілем дисертації, провідні установи за спеціальністю дисертації, зацікавлені організації, провідні вчені -фахівці. Автореферат розсилається також членам спеціалізованої вченої ради.
Дата розсилання автореферату повинна бути підтверджена штампом поштового відділення.
`Один примірник дисертації, прийнятої до захисту, та два примірники автореферату передаються до бібліотеки організації, при якій створено спеціалізовану вчену раду, не пізніше ніж за місяць до захисту, і зберігаються там на правах рукопису.
6.3 Підготовка здобувана до захисту дисертації
Приблизно за тиждень до дня захисту дисертації треба підготувати все, що знадобиться здобувачеві того дня, а саме:
текст дисертації,
кілька авторефератів,
основні публікації за темою дисертації,
текст виступу на захисті дисертації у вигляді невеликої доповіді (10-12 сторінок машинописного тексту),
письмові відповіді на питання, зауваження і побажання офіційних опонентів та провідної установи,
письмові відповіді на зауваження та побажання, що містяться у відзивах на автореферат дисертації:
таблиці, схеми, діаграми та графіки, взяті з тексту дисертації і відповідним чином підготовлені для демонстрації в залі засідання спеціалізованої вченої ради,
диктофон (магнітофон) для запису виступів під час прилюдного захисту дисертації,
слайди, відеоматеріали, компютерні диски і т.ін. (за потребою).
Перше і найголовніше, з чого звичайно починається підготовка здобувача до захисту дисертації, - це його робота над виступом за результатами дисертаційного дослідження у формі доповіді, який має розкрити сутність, теоретичне і практичне значення результатів проведеної роботи.
За структурою доповідь можна умовно поділити на три частини, котрі складаються з рубрик, кожна з яких являє собою самостійний смисловий блок, хоча в цілому вони логічно взаємоповязані у характеристиці змісту проведеного дослідження.
Перша частина доповіді в основних моментах повторює вступ до дисертації. Її рубрики відповідають тим смисловим аспектам, за якими висвітлюється актуальність обраної теми, дається опис наукової проблеми, а також формулювання мети дисертації. Тут же необхідно вказати методи, завдяки яким отримано фактичний матеріал дисертації, і повідомити про її склад і загальну структуру.
Після першої вступної частини йде друга - найбільша за обсягом, яка у послідовності, встановленій логікою проведеного дослідження, характеризує кожен розділ дисертаційної праці. Особливу увагу приділяють кінцевим результатам, критичним зіставленням та оцінкам.
Завершується доповідь заключною частиною, яка будується за висновками до дисертації. Тут доцільно перерахувати загальні висновки з її тексту (не повторюючи часткові узагальнення, зроблені під час висвітлення в доповіді розділів основної частини) і зібрати докупи основні рекомендації.
Коли текст доповіді на захисті дисертації складено, доцільно спочатку підготувати письмові відповіді на питання, зауваження та побажання, висловлені у відзивах на дисертацію офіційних опонентів та провідної установи, а потім - письмові відповіді на всі питання та зауваження, що містяться у відзивах на автореферат. Письмова форма підготовки відповідей необхідна для того, щоб під час захисту надмірне хвилювання не зашкодило правильно і спокійно відповісти на питання.
Відповіді повинні бути короткими, чіткими і добре аргументованими. Якщо можливі посилання на текст дисертації або сторінки п автореферату, то їх треба обовязково зробити. Це надає відповідям більшої переконливості і водночас дає змогу
`При підготовці до захисту бажано ще раз уважно переглянути весь текст дисертації та її автореферату, зробити необхідні позначки на її сторінках, вкласти у потрібних місцях закладки. Особливу увагу слід приділити аналітичним таблицям, графікам і схемам, які містять у наочній і концентрованій формі найбільш значущі результати виконаної здобувачем праці. Частину з них бажано підготувати таким чином, щоб мати змогу демонструвати їх у залі засідання спеціалізованої вченої ради без особливих труднощів, і їх було видно всім присутнім.
6.4 Процедура прилюдного захисту дисертації
Захист дисертації відбувається на засіданні спеціалізованої вченої ради прилюдно. Він повинен мати характер наукової дискусії з докладним аналізом достовірності, обгрунтованості всіх висновків і рекомендацій наукового та практичного характеру, що містяться в дисертації, і проходити в обстановці високої вимогливості, принциповості, дотримання наукової етики.
Процедура проведення публічного захисту дисертації детально регламентована “Порядком присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань”, “Положенням про спеціалізовану вчену раду” та іншими нормативними документами ВАК України. Висловимо лише кілька порад здобувачам.
Свій виступ здобувач може подати у формі читання (а краще переказу) тексту доповіді, покликаної показати високий рівень теоретичної підготовки її автора, його ерудицію і здатність дохідливе викласти основні наукові результати проведеного дослідження.
Доповідь починається зі звертання: “Шановний пане голово! Шановні члени спеціалізованої вченої ради! Панове!.. “. Далі здобувач коротко викладає сутність наукової проблеми (задачі) і стан питання, обґрунтовує актуальність наукової проблеми, показує її звязок з плановими науково-дослідними роботами, викладає мету наукових досліджень.
Формулюються основні наукові положення, котрі автор виносить на захист. Розкривається постановка вирішеної наукової проблеми (задачі), умови та припущення, за яких виконувалися дослідження. Далі викладається зміст роботи.
Особливу увагу необхідно приділити результатам, отриманим особисто автором (що саме запропоновано, узагальнено, одержано, рекомендовано і т.ін.), обгрунтуванню їхньої достовірності, новизни, значущості для теорії та практики.
При викладенні запропонованих методів вирішення наукової проблеми (задачі) і наявних результатів необхідно зробити акцент на порівнянні їх з уже відомими.
У заключній частині доповіді викладаються (зачитуються) основні результати та висновки дисертації, їх реалізація, можливі шляхи подальшого використання.
При цьому здобувач мусить врахувати, що автореферат дисертації отримали всі члени спеціалізованої вченої ради і частина запрошених на захист, а зацікавлені фахівці мали змогу ознайомитися зі змістом дисертації та її авторефератом у бібліотеці. З огляду на це - будувати свій виступ, зосередивши увагу в основному на нових теоретичних і прикладних положеннях, розроблених особисто автором дисертації. Звичайно ж, за необхідності, слід зробити посилання на текст автореферату або самої дисертації.
Для доведення висунутих положень та обгрунтування запропонованих рекомендацій під час виступу використовують додаткові графічні матеріали (схеми, таблиці, графіки, діаграми і т.ін.). Можливим є також використання спеціально підготованих слайдів, компютерної техніки.
На плакатах доцільно відобразити:
повну назву дисертації;
формулювання вирішеної наукової проблеми (завдання) згідно із кваліфікаційними ознаками;
мету наукових досліджень;
наукові положення, винесені на захист;
постановку задачі (умови та припущення, при яких проводилися дослідження), структурно-логічну схему проведення досліджень;
розвязання винесених на захист наукових положень (1-2 плакати до кожного положення з відображенням особистого внеску здобувача в отримання нових наукових і практичних результатів);
обгрунтування достовірності отриманих результатів (порівняння з експериментальними даними, відомими результатами, іншими методами, обчислювальний експеримент тощо);
реалізацію наукових досліджень, висновків, рекомендацій (вказуються документи та реквізити науково-дослідних робіт, в яких використано результати наукових досліджень, шляхи впровадження отриманих результатів).
Назва теми дисертації, формулювання вирішеної наукової проблеми (завдання), мета дослідження, наукові положення, винесені на захист, розміщуються на першому плакаті.
Ілюстрації, результати досліджень повинні мати назву; якщо ілюстративні матеріали переносяться на інший плакат, то його назву на цьому плакаті повторюють.
Рекомендований формат плакатів 1,2 х 1,8 м, допускається виготовлення їх на міліметровому папері. Кількість плакатів при захисті кандидатської дисертації - 10... 12, докторської- 16...20.
Оскільки не тільки зміст доповіді, а й характер її прочитання (чи переказу), впевненість у відповідях на поставлені запитання значною мірою визначають оцінку захисту, є необхідність зосередити увагу на деяких правилах публічного виступу.
Особливо важливим є те, щоб мовлення здобувача було ясним, граматично правильним, впевненим, що робить його зрозумілим і переконливим. Не варто готувати доповідь у якійсь спрощеній формі, зважаючи, що до складу спеціалізованої вченої ради входять вчені різних спеціальностей, іноді вельми далеких від тематики дисертації, яка захищається. Навпаки, здобувач мусить зробити доповідь науковою, добре аргументованою, а отже зрозумілою широкій аудиторії спеціалістів.
Мовлення здобувача має бути ще й виразним, що залежить від темпу, гучності та інтонації. Якість виступу різко знижується, коли говорять квапливо, ковтаючи закінчення слів або дуже тихо і невиразно. Спокійна, некваплива манера викладення завжди імпонує слухачам.
Неприпустимим є порушення норм літературної вимови, зокрема, використання неправильних наголосів у словах.
І ще кілька порад, які допоможуть дисертантові добре прочитати текст доповіді:
усі цифри в тексті записуйте тільки словами, щоб не довелося підраховувати кількість нулів і розрядів,
підкреслюйте ключові слова,
залишайте великі береги при друкуванні, щоби можна було доповнити виступ своїми зауваженнями,
повторюйте іменники, уникаючи займенників, використовуйте прості слова і прості розповідні речення, не переобтяжуйте текст складнопідрядними реченнями.
Слід зважати також на вибір одягу, пози під час виступу, а також жестів, міміки, манер, інших зовнішніх форм поведінки. Елегантність, охайність в одязі (без підкресленної екстравагантності) сприяє прихильному ставленню до здобувача членів спеціалізованої вченої ради, а також усіх присутніх на захисті.
Відповідати на запитання членів ради та присутніх в залі слід тільки за суттю справи. Здобувачеві треба виявляти скромність в оцінці своїх наукових результатів і тактовність стосовно тих, хто ставить запитання. Перед тим, як відповідати на запитання, необхідно уважно його вислухати до кінця і при можливості записати. Бажано не вислуховувати всі запитання, а відповідати відразу на кожне зокрема, передбачаючи, що чітка, логічна й аргументована відповідь на попереднє запитання може виключити наступне.
По завершенні дискусії здобувачеві надається заключне слово, в якому він висловлює свої висновки щодо результатів обговорення його дисертації і при необхідності відповідає на запитання, які виникли в ході дискусії. Якою б гостротою та різкістю не відзначалися зауваження, здобувач мусить витримати їх на високому принциповому рівні, виявити витримку і коректність.
Після затвердження протоколу лічильної комісії рада приймає висновок щодо дисертації, який ухвалюється відкритим голосуванням простою більшістю присутніх на засіданні членів ради.
Проект висновку спеціалізованої вченої ради складає комісія у складі 3-х осіб, яка вивчала роботу на стадії її попереднього розгляду і представляла роботу спеціалізованій раді під час прийому її до захисту.
Висновок спеціалізованої вченої ради повинен бути чітким і конкретним і віддзеркалювати такі питання:
Остаточне (прийняте спеціалізованою вченою радою відкритим голосуванням) формулювання наукової проблеми або завдання, за вирішення якої здобувач заслуговує присудження наукового ступеня.
Констатація того, що дисертація є завершеною науково-дослідною роботою, виконаною в рамках певної проблеми або наукового напрямку. Тут необхідно навести номери державної реєстрації тем, на базі яких була виконана дисертаційна робота.
Актуальність теми і отриманих результатів.
Найбільш суттєві наукові результати, отримані особисто здобувачем, і їхня новизна, які повинні формулюватися чітко і конкретно з розкриттям їх головної сутності. Не можна вживати формулювання у вигляді анотацій.
Обгрунтованість і достовірність отриманих наукових результатів.
Наукове значення результатів роботи (значення для теорії).
Практичне значення результатів роботи із зазначенням, що конкретно вони дали при використанні, тобто рівень створених нових технологій чи нових видів техніки або технічний рівень створених нових зразків машин, обладнання, апаратів, приладів, засобів автоматизації і т.ін.
Ступінь впровадження (використання) результатів роботи на момент її захисту.
Рекомендації щодо подальшого використання (впровадження) отриманих у роботі результатів.
Оцінка мови і стилю дисертації. Відповідність дисертації визначеній спеціальності.
Відповідність дисертації вимогам “Порядку” (відповідно, п. 12 або п. 13). Після прийняття висновку голова спеціалізованої вченої ради повідомляє про те, що здобувачеві присуджено науковий ступінь, і закриває засідання. Як правило, дисертантові надається можливість подякувати своїм науковим керівникам і консультантам, колегам, опонентам, членам спеціалізованої вченої ради та всім присутнім зя увагу до його наукової праці.
6.5 Оформлення документів атестаційної справи, порядок розгляду атестаційних справу ВАК України
Документи атестаційної справи оформлюються згідно з вимогами, викладеними і у нормативних документах ВАК України, котрі регулярно друкуються у “Бюлетені Вищої атестаційної комісії України”. Готуючи атестаційну справу, а ще краще, заздалегідь і здобувач має ознайомитися з усіма вимогами до документів атестаційної справи. Не І варто покладатися на поради колег чи користуватися застарілими зразками таких документів. Для зручності здобувачів і працівників органів атестації редакція “Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України” видала збірник офіційних документів [10], які регламентують практично всі стадії атестаційного процесу, висувають вимоги до дисертації та автореферату, встановлюють правила оформлення документів атестаційної справи й електронних варіантів облікової картки здобувача, автореферату і т.ін.
Усі документи готують державною мовою, без граматичних помилок, підчисток і виправлень. Підписи офіційних осіб засвідчують печатками відповідних установ.
Особливої уваги потребує підготовка електронних варіантів автореферату, облікової картки здобувача (форма 13) та файлу із зауваженнями, висловленими у відзивах і під час дискусії на захисті. Програмні засоби, рекомендовані для підготовки електронних варіантів документів атестаційної справи, широко розповсюджені серед фахівців різних галузей наук, розраховані на користувачів, які не мають спеціальної компютерної підготовки. Треба уважно вивчити всі нормативні матеріали ВАК України з цього питання, проконсультуватися (при потребі) з фахівцями в галузі використання компютерної техніки і неухильно дотримуватися встановлених вимог.
Матеріали атестаційних справ у відповідних підрозділах ВАК України приймаються у встановлені години, яких треба дотримуватися.
Після подання документів до ВАК України не варто приходити до атестаційних відділів, телефонувати до них із запитаннями стосовно проходження атестаційної справи. Вся необхідна інформація надходить до спеціалізованої вченої ради, в якій захищалася дисертація.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань / Бюлетень ВАК України. -2004.- № 3.- с. 3-14.
2. Методнческие указания по работе над кандидатской диссертацией по техническим наукам для соискателей учених степеней и аспирантов всех форм подготовки / Сост. А.Т.Ашеров, А.И.Губинский. - Харьков: УЗПИ, 2007. - 64 с.
3. Знгельгард В. Еще раз о научном поиске - его эмоции и конфликты // Наука и жизнь - 2005, № 10, с. 89 - 92.
4. Кузин Ф.А. Кандидатская диссертация. Методика написания, правила оформления и порядок защиты. Практическое пособие для аспирантов и соискателей ученой степени. - 2-е изд. - М.: “Ось-89”, 2004. - 208 с.
5. Чкялова О.Н. Основи научных исследований. - К.: Вища школа, 2003. -120 с.
6. Снденко В.М., Грушко И.М. Основы научных исследований. - Харків; Вища школа, 2006.-200с.
7. Белый Й.В., Власов К.П., Клепиков В.Б. Основи научных исследований и технического творчества. - Харків: Вища школа, 1989. - 200 с.
8. Полонский Б.М. Методы определения новизны результатов педагогических исследований // Сов.педагогика. -2005. - № 1. - С.64 - 70.
9. Ашеров А.Т., Мовчан В.М. Анализ информативности факторов, определяющих достоверность информации в АСУ //Механизация и автоматизация управлення. -2004. - № 1. -С.12-16.
10. Довідник здобувача наукового ступеня. - К.: Редакція “Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України”, 2006. - 64 с.
| ! | Как написать конспект Как правильно подойти к написанию чтобы быстро и информативно все зафиксировать. |
| Конспект | Механизация раздачи кормов |
| Конспект | Высказывания с кванторами и их отрицания |
| Конспект | Інформаційні системи в маркетингу |
| Конспект | В животноводческих помещениях |
| Конспект | Вероятность противоположного события |