Історичний розвиток естетичного вчення

5

Міністерство освіти та науки України

Криворізький технічний університет

Кафедра філософії

Р Е Ф Е Р А Т

з естетики

на тему:

«Історичний розвиток естетичного вчення»

Виконала студентка

ІІ курсу групи ЗЕМ-07-1

економічного ф-ту

Білецька І.С.

Кривий Ріг

2008

ПЛАН РОБОТИ:

Вступ

Виникнення естетики як вчення

Становлення естетики

Розвиток естетичного вчення

Роль мистецтва, його функції

Висновки

Список використаної літератури і джерел

Вступ

Естетика (від грецьк. aisthetikos -- чуттєвий, плотський), філософська наука, що вивчає два взаємозвязані кола явищ: сферу естетичного як специфічний прояв ціннісного відношення людини до світу і сферу художньої діяльності людей.

Співвідношення цих розділів естетики мінялося протягом її історії і розуміється неоднаково -- від спроб зведення естетики до «філософії прекрасного» до її трактування як «філософії мистецтва»; не раз пропонувалося розчленувати естетику на декількох самостійних наукових дисциплін -- на теорію естетичних цінностей, теорію естетичного сприйняття, загальну теорію мистецтва, проте досвід показував, що естетичні цінності реального світу і художнє його освоєння звязані так тісно, що розірвати їх вивчення практично неможливо. Це нерідко породжувало іншу крайність -- ототожнення художньої діяльності і естетичної активності людини, взаємовідношення між якими в дійсності достатньо складно.

Обидва основні розділи естетики, будучи органічно взаємозвязані, мають відносну самостійність.

В першому з них розглядаються такі питання, як природа і своєрідність естетичного в системі ціннісних відносин; закономірності диференціації естетичних цінностей, виступаючих в множині конкретних модифікацій (прекрасне і огидне, піднесене і низовинне трагічне і комічне і т. п.); діалектичний звязок естетичної цінності і естетичної оцінки, естетичного сприйняття і естетично орієнтованої практики; значення естетичної активності людини в соціальному і індивідуальному житті, в різних областях культури; взаємозвязок естетичного і художнього в різних сферах їх прояву -- в практичній діяльності і в спогляданні, у вихованні і освіті людей.

Другий розділ естетики як науки, присвячений спеціальному аналізу художньої діяльності, включає вивчення її виникнення в філогенезі і онтогенезі; її структурної і функціональної своєрідності у ряді інших форм людської діяльності, її місця в культурі; звязки процесу художньої творчості, структури втілюючих його творів мистецтва і характеру їх сприйняття людиною; законів, що породжують різноманітність конкретних форм художньої діяльності (видів, родів, жанрів мистецтва) і її історичних модифікацій (напрямів, стилів, методів); особливостей сучасного етапу художнього розвитку суспільства і історичних перспектив розвитку мистецтва.

Разом з тим естетика ніколи не обмежувалася одним тільки вивченням закономірностей естетичного і художнього освоєння людиною світу, але так чи інакше направляла це освоєння, виробляючи визначені критерії естетичної оцінки і програми художньої діяльності. Цей момент нормативності мав то більшу, то меншу питому вагу в естетиці (порівняємо, наприклад, нормативну естетику класицизму і антинормативну естетику романтизму), проте так чи інакше науково-пізнавальні функції естетики завжди переплітаються з її ціннісно-орієнтуючими, ідеологічними функціями.

Тривалий історичний процес становлення і розвитку естетичної думки прямував поряд обумовлюючих його чинників:

- ідеологічними і соціально-психологічними позиціями різних класів і суспільних груп, які естетика виражає і теоретично обґрунтовує;

- особливостями предмету вивчення, що змінюється, -- естетичної культури і художньої практики;

- характером філософських навчань, з яких зростали або на які спиралися естетичні теорії; позиціями суміжних наук (мистецтвознавства і літературознавства, психології соціології і ін.).

Виникнення естетики як вчення

Естетична думка зародилася в якнайглибшій старовині в міфологічній свідомості докласового суспільства. Аналіз міфів різних народів показує, як відображалися в них первинні уявлення людей про походження різних мистецтв, про їх роль в житті людини, про звязок мистецтва і краси (наприклад, старогрецький міф про Аполлона Мусагета і його Музах).

Проте історія естетики у власному значенні почалася лише з формуванням науково-теоретичної думки. На першому етапі свого розвитку, який продовжився в Європі до середини 18 століття, естетика не була ще самостійною науковою дисципліною і не мала навіть власної назви.

В античності, наприклад, естетична проблематика розроблялася, з одного боку, у філософських творах (піфагорійцями, Сократом, Платоном, Аристотелем), а з іншого -- в трактатах, присвячених теорії різних видів мистецтва (наприклад, в трактатах Поліклета, Горгія, Вітрувія, Горація). Це не перешкодило, проте, тому, що багато глибоких ідей античних мислителів мали основоположне значення для всього подальшого розвитку європейської естетичної думки (розвиток естетики на Сході йшов специфічними шляхами, лише часом стикаючись з розвитком європейської естетики).

Християнська естетика середньовіччя обґрунтовувала духовне, спіритуалістичне розуміння естетичних явищ і трактувала структуру мистецтва в символічному дусі (Августин Фома Аквінський і ін.).

Тільки в епоху Відродження естетична думка звільнилася з теологічного полону і стала світською, гуманістичною і реалістично орієнтованою. Але при цьому почали слабшати звязки естетики з філософією, яка безпосередньо спиралася тепер на природниче наукове знання і не мала глибокого інтересу до естетико-художніх проблем.

Такий інтерес виявлявся, проте, представниками художньої практики, оскільки радикальна перебудова творчого методу вимагала теоретичного обґрунтовування. Відповідно розробка естетичної проблематики зосереджується в цю епоху в мистецтвознавчих трактатах, авторами яких були найбільші художники (Л.Б. Альберті, Леонардо да Винчи, А. Дюрер і ін.) і теоретики різних видів мистецтва.

В 17-18 століттях проблеми єства краси і природи мистецтва продовжують обговорюватися в трактатах по теорії окремих його видів (Н. Буало, Ш. Сорель, М.В. Ломоносов і ін.), або в роботах художньо-критичного жанру (І. Бодмер і І. Брейтінгер, Д. Дидро і ін.).

Художньо-практична орієнтація естетики приводила до висунення на перший план питань, повязаних з теоретичним обґрунтовуванням і захистом того або іншого методу творчості, стилю, напрями -- маньєризму, класицизму, бароко, реалізму.

При цьому зіткнення різних естетичних програм (наприклад, боротьба естетики Дідро і Г. Лессінга за реалізм, полеміка прихильників класицизму і бароко в Італії і Іспанії) виразно виражає боротьбу ідеологій.

Ідеологія епохи Просвітництва додала особливу гостроту і розмах процесу теоретичного осмислення нових шляхів розвитку мистецтва, породивши у всіх європейських країнах сильне, хоча і вельми різнорідний по філософським і художнім напрямам, рух, іменований «просвітницькою естетикою» (Дідро і Ж.Ж. Руссо у Франції, Лессінг і И.И. Вінкельман в Німеччині, А. Шефтсбері і Г. Хоум у Великобританії, та ін.).

Становлення естетики

Активізація інтересу до мистецтва, його можливостей в становленні світобачення людини вела до зіставлення різних видів художньої творчості (Ж.Б. Дюбо, Дж. Харріс і ін.), а потім до формування уявлення про єдність всіх «витончених мистецтв» (Ш. Баттё, М. Мендельсон). З цим була звязана постановка проблеми смаку, який розглядався як специфічний психічний механізм, здатний сприймати і оцінювати красу і плоди художньої творчості.

В цьому пункті назустріч мистецтвознавчій думці рухалася філософія, яка стала все більш активно включати естетичну проблематику в сферу дослідження (трактати Дж. Віко, К.А. Гельвеція, Вольтера, Д. Юма, естетика Бёрка).

В середині 18 століття А.Г. Баумгартен, послідовник Г.В. Лейбніца, довів необхідність відокремлення присвяченого цьому кругу питань до самостійного розділу філософії разом з етикою і логікою. Баумгартен назвав його «Естетика», тобто «теорія плотського пізнання»; розробка її вилилася в створення цільного і звязного навчання про прекрасне і про мистецтво, оскільки красота була визначена Баумгартеном як «досконалість плотського пізнання», а мистецтво -- як втілення краси.

Так почався другий етап історії естетики, що характеризувався її перетворенням в самостійний розділ філософії, необхідний останній для повноти пояснення культури, людської діяльності, соціальної історії. По шляху, наміченому Баумгартеном, пішли найбільші представники німецької філософії і художньої культури -- И. Кант, И. Г. Гердер, Ф. Шиллер И.В. Гёте, Ф.В. Шеллінг, В.Ф. Гегель.

На початку 19 ст. романтичний рух, збагативши естетику відкриттям багатьох закономірностей мистецтва, що були невідомі раціоналістично-метафізичній свідомості просвітителів, своєю анти раціоналістичною спрямованістю підривало основи естетики як систематичної наукової теорії. Проте Гегель, відновивши в правах можливості розуму і розкривши перед ним діалектичний шлях пізнання, подолав ці небезпечні для наукової естетики тенденції. Він побудував грандіозну естетичну концепцію, в якій теоретичний аналіз був органічно сполучений з історичною точкою зору на художню діяльність людини, її розвиток і її місце в культурі. Тим самим Гегель завершив започаткований Баумгартеном етап розвитку естетики як розділу енциклопедично всеосяжного філософського знання, що покоїлося на ідеалістичному світобаченні.

Третій етап історії естетики, який почався після цього, характеризується гострою боротьбою різних методологічних і ідеологічних орієнтацій.

В ідеологічному плані ця боротьба виразилася в поляризації трьох основних напрямів естетичної думки 19--20 століть.

Буржуазна естетика різноманітними способами обґрунтовувала естетизм і принципи «чистого мистецтва» «мистецтва для мистецтва» (від «парнасців» і школи К. Фідлера до Х. Ортегі-і-Гасета і Х. Ріда).

Демократична естетика виступала і у формі утопічно-соціалістичних теорій (від П. Прудона до Л.М. Товстого), і в революційно-демократичній концепції російських мислителів (В.Г. Белінского і О.І. Герцена, М.Г. Чернишевського і М.О. Добролюбова), але в обох випадках захищала принципи реалістичного мистецтва, тісно повязаного з реальним життям суспільства і критичного по відношенню до буржуазної дійсності.

Пролетарська соціалістична естетика була розроблена К. Марксом, Ф. Енгельсом і В.І. Леніним, в розвиток її істотний внесок внесли Ф. Мерінг, П. Лафарг, Г.В. Плеханов, А.В. Луначарський, А. Грамши, Д. Лукач і багато інших представники марксизму-ленінізму в різних країнах світу.

Розвиток естетичного вчення

У філософсько-методологічному плані різноманітність шляхів розвитку естетичної думки в 19--20 століть породжувалася її посиланнями на різні філософські навчання:

· ті або інші форми обєктивного ідеалізму (Ф.Т. Фішер, В.С. Соловйов);

· субєктивного ідеалізму (А. Бретон), позитивізму (Г. Спенсер, І. Тэн, Дж. Дьюї);

· інтуїтивізму (Б. Кроче, А. Бергсон);

· антропологічного матеріалізму (фейєрбахівська естетика і естетика російських революційних демократів);

· феноменології (Н. Гартман, Р. Інгарден, М. Дюфрен);

· екзистенціалізму (Ж. П. Сартр, М. Хайдеггер).

Інший аспект диференціації естетичних навчань даної епохи виразився в прагненні звязати естетику з тією або іншою конкретною наукою:

· психологічна естетика (Г. Фехнер, Т. Липпс);

· фізіологічна естетика (А. Грапт-Аллен, В.В. Велямовіч);

· психоаналітична естетика (3. Фрейд, Же. Лакан);

· соціологічна естетика (М. Гюйо Ш. Лало);

· мистецтвознавча естетика (эстетика Ганслик, Х. Зедльмайр);

· семіотична естетика (Ч. Морріс, У. Ач);

· кібернетична і інформаційна естетика (А. Міль, М. Бензе);

· математична естетика (Дж. Біркгоф).

Нарешті, естетичні навчання 19--20 століть розрізняються тим, який конкретно напрям художньої творчості вони теоретично обґрунтовують -- критичний реалізм (О. Бальзак російські революційні демократи), натуралізм (естетика Е.Золя), символізм (Вяч. Іванов А. Білий), абстракція (В. Кандінський).

Роль мистецтва, його функції

Основна соціальна функція мистецтва обумовлює структуру художнього способу віддзеркалення дійсності. Вона іменується в естетиці художньо-образною.

Художній образ є найдрібнішою і нерозкладною «клітинкою» художньої «тканини», в якій відображаються всі основні особливості мистецтва: художній образ є форма пізнання дійсності і одночасно її оцінки, що виражає відношення художника до світу; в художньому образі зливаються воєдино обєктивне і субєктивне, матеріальне і духовне зовнішнє и внутрішнє.

Будучи віддзеркаленням реальності, художній образ є і її перетворенням, оскільки він повинен відобразити єдність обєкту і субєкта і тому не може бути простою копією свого життєвого прообразу.

Передаючи людям те, що художник хоче сказати про світ і про себе, художній образ виступає одночасно і як визначене (поетичне, ідейно-естетичне) значення і як несучий це значення специфічний знак.

Така унікальна структура художньої «тканини» зближує мистецтво в одному відношенні з наукою, в іншому -- з мораллю, в третьому -- з продуктами технічної творчості, в четвертому -- з мовою, дозволяючи мистецтву при всьому цьому зберігати суверенність, оскільки воно виявляється носієм специфічної інформації, неприступної всій решті форм суспільної свідомості.

Тому взаємостосунки мистецтва і інших способів освоєння людиною світу виявляються заснованими на діалектиці взаємного зближення і взаємного відштовхування, конкретні форми якої обумовлюються різними суспільно-історичними і класово-ідеологічними потребами; в одному випадку мистецтво зближується з релігією і відштовхується від науки, в іншому, навпаки, розглядається як спосіб пізнання, споріднений науці і ворожий релігії, в третьому -- протиставляється всій решті видів позаестетичної, утилітарної діяльності і уподібнюється грі, і т.д.

Оскільки мистецтво охоплює багато видів, родів, жанрів, загальні принципи художньо-образної структури заломлюються в кожному з них по-своєму. Кожний конкретний чин художньої діяльності має особливий зміст і особливу форму, що обумовлює його своєрідні можливості дії на людину і специфічне місце в художній культурі.

От чому в різних історико-культурних ситуаціях література, музика, театр, живопис грали неоднакову роль в духовному житті суспільства, і так само різну питому вагу на різних етапах художнього розвитку мали епічні, ліричні, драматичні роди художнього мистецтва, рівно як і жанри романів і повістей, поем і симфоній, історичної картини і натюрморту.

Естетична теорія була схильна всякий раз абсолютизувати сучасне їй конкретне взаємовідношення мистецтв, внаслідок чого який-небудь один вид, рід, жанр мистецтва звеличувався за рахунок інших і сприймався як якась «ідеальна модель» художньої творчості, здатна ніби якнайповніші і яскраво представити саме його єство.

В ході свого розвитку, як навчання, - естетика дістає можливість виявляти загальні закони мистецтва, що лежать в основі всіх його конкретних форм, потім морфологічні закони переходу загального в особливе і індивідуальне і, нарешті, історичні закони нерівномірного розвитку видів, родів, жанрів мистецтва.

Естетична наука робить свої теоретичні висновки і узагальнення, спираючись на різносторонні дослідження мистецтва в мистецтвознавчих науках, а також в психології, соціології, семіотиці, кібернетиці; при цьому естетика не розчиняється ні в одній з наук і зберігає свій філософський характер, який і дозволяє їй будувати цілісну теоретичну модель художньої діяльності. Остання може розглядатися при цьому як специфічна система, що складається з трьох ланок -- художньої творчості, художніх творів і художнього сприйняття.

Їх звязок є особливою формою спілкування, істотно відмінною від наукової, ділової, технічної комунікації, оскільки витвір мистецтва орієнтований на його сприйняття людиною як особою зі всім її унікальним життєвим досвідом, ладом свідомості і складом відчуттів, асоціативною фундацією, неповторним духовним світом і вимагає, тому, активної співтворчості сприймаючого, його душевної співучасті, глибинного переживання і особової інтерпретації.

Соціологічний підхід до художньої діяльності встановлює конкретну соціальну детермінованість духовного світу всіх осіб, що беруть участь в «художньому діалозі» -- особи художника, особи виконавця (актора або музиканта), особи героя художнього твору, особи читача, слухача, глядача. Тому дія мистецтва на людські душі виявляється формою суспільного виховання особи, інструментом її соціалізації.

Сучасне художнє життя розкривається естетичною наукою як специфічна сфера прояву загальних соціально-історичних колізій епохи, боротьби двох протилежних суспільних систем, буржуазної і комуністичної ідеологій.

Висновки:

Естетика (від грецьк. aisthetikos -- чуттєвий, плотський), філософська наука, що вивчає два взаємозвязані кола явищ: сферу естетичного як специфічний прояв ціннісного відношення людини до світу і сферу художньої діяльності людей.

Обидва основні розділи естетики, будучи органічно взаємозвязані, мають відносну самостійність.

Разом з тим естетика ніколи не обмежувалася одним тільки вивченням закономірностей естетичного і художнього освоєння людиною світу, але так чи інакше направляла це освоєння, виробляючи визначені критерії естетичної оцінки і програми художньої діяльності. Цей момент нормативності мав то більшу, то меншу питому вагу в естетиці (порівняємо, наприклад, нормативну естетику класицизму і антинормативну естетику романтизму), проте так чи інакше науково-пізнавальні функції естетики завжди переплітаються з її ціннісно-орієнтуючими, ідеологічними функціями.

Тривалий історичний процес становлення і розвитку естетичної думки прямував поряд обумовлюючих його чинників:

- ідеологічними і соціально-психологічними позиціями різних класів і суспільних груп, які естетика виражає і теоретично обґрунтовує;

- особливостями предмету вивчення, що змінюється, -- естетичної культури і художньої практики;

- характером філософських навчань, з яких зростали або на які спиралися естетичні теорії; позиціями суміжних наук (мистецтвознавства і літературознавства, психології соціології і ін.).

В ході свого розвитку, як навчання, - естетика дістає можливість виявляти загальні закони мистецтва, що лежать в основі всіх його конкретних форм, потім морфологічні закони переходу загального в особливе і індивідуальне і, нарешті, історичні закони нерівномірного розвитку видів, родів, жанрів мистецтва.

Естетична наука робить свої теоретичні висновки і узагальнення, спираючись на різносторонні дослідження мистецтва в мистецтвознавчих науках, а також в психології, соціології, семіотиці, кібернетиці; при цьому естетика не розчиняється ні в одній з наук і зберігає свій філософський характер, який і дозволяє їй будувати цілісну теоретичну модель художньої діяльності. Остання може розглядатися при цьому як специфічна система, що складається з трьох ланок -- художньої творчості, художніх творів і художнього сприйняття.

Соціологічний підхід до художньої діяльності встановлює конкретну соціальну детермінованість духовного світу всіх осіб, що беруть участь в «художньому діалозі» -- особи художника, особи виконавця (актора або музиканта), особи героя художнього твору, особи читача, слухача, глядача. Тому дія мистецтва на людські душі виявляється формою суспільного виховання особи, інструментом її соціалізації.

Список використаної літератури і джерел:

1. Асмус В.Ф.; «Питання теорії і історії естетики», М., 1968 р.;

2. Бахтин М.М.; «Питання літератури і естетики», М., 1975 р.;

3. Волькенштейн В.М.; «Опыт сучасної естетики», М.--Л., 1931 р.;

4. Виноградов І.О.; «Питання марксиської поетики», Л., 1972 р.;

5. Гілберт К., Кун Р.; «Історія естетики», М., 1960 р.;

6. Каган М.С.; «Лекції по марксистсько-ленінській естетиці», Л. 1988 р;

7. Маркс К., Энгельс Ф.; «Про мистецтво»; т. 1--2, М., 1967 р.;

8. Ленин В.І.; «Про літературу і мистецтво»; М., 1969 р.;

9. Плеханов Г.В.; «Література і естетика», т. 1--2, М., 1958 р.;

10. Луначарский О.В.; «Вибрані твори», т. 7--8, М., 1967 р.;

11. Недошивін Р.А.; «Нариси теорії мистецтва», М., 1953 р.;

12. Сучасна книга по естетиці. Антологія, пер. з англ., М., 1957 р.;

13. Павлов Т.; «Вибрані філос. твори», пер. з болг., т. 4, М., 1963 р.;

14. Кох Р.; «Марксизм і естетика», М., 1964 р.;