Паризька мирна конференція та українське питання на ній. Версальський договір.

Версальським мирний договір був результатом роботи Паризької мирної конференція, яка була скликана державами Антанти та США для врегулювання різних протиріч по розділу німецьких колоній, та яка працювала з перервами з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 року. Головну роль на конференції відігравали президент США Вудро Вільсон, прем’єр-міністри Франції – Клемансо, Великобританії – Ллойд-Джорж, Італії – Орландо. В Парижі зібрались представники від 32 країн.

Версальський договір був підписаний 28 червня 1919 року у Версалі. Об’ємом 200 сторінок, 400 розділів та статей, та передбачав створення Ліги Націй. Для Німеччини були поставлені такі вимоги:

Німеччина лишалась без колоній та декількох земель (1/8 її території)

Встановлення кордонів з Францією, Бельгією, Люксембургом, Швейцарією, Австрією

Ельзас та Лотарингія повертались до Франції

Ліга Націй брала на себе правління в Саарській області.

Гданськ – повинен був стати вільним містом

Познань, райони Прусії та Померанії передавались до Польщі

Частина німецьких територій відійшла до Бельгії, Данії та Литві

Встановлювалась Рейнська демілітаризована зона на правому березі Рейну

Німецька армія неповинна перевищувати 100 тис. чоловік, мати підводний флот, крупні надводні кораблі, танки, військову авіацію, тяжку артилерію.

Генеральний штаб підлягав розпуску, відмінялась загальна військова повинність.

Німеччина повинна виплатити 132 млрд. золотих марок (велику частину Великобританії та Франції). Для гарантії на 15 років війська союзників входять в Рейнську зону.

Такі ж договори були підписані з іншими переможеними державами. Це Австрія, Болгарія, Угорщина та Туреччина. Ці договори зафіксували нові кордони в зв’яжу з утворенням нових держав в Центральній та Південно-східній Європі.

Наслідками Версальського договору були для Німеччини повний економічний крах, велика сума репарацій, національне пригнічення, міжнародна політична ізоляція. Країни переможці задовольнили свої потреби в територіях та отримали значні внесення в свою економіку завдяки німецьким репараціям.

Для тодішньої революційної України Версальський договір обернувся не бажаними діями зі сторони Антанти. Хоча делегації ЗУНР та УНР були присутні на конференції, але вони не змогли достукатися до лідерів великих країн. Які дозволили фактично Польщі окупувати Східну Галичину та Волинь, Буковини – Румунією. За Сенжерменським договором Закарпаття передали Чехословаччині, а Буковину – Румунії. Таким чином Паризька мирна конференція обділила революційну Україну не дозволивши їй встановити контрольна над своїми землями.

Версальський договір юридично закріпив закінчення І світової війни. Договір остаточно зафіксував післявоєнний розклад сил у Європі.

2. Тоталітаризм як феномен ХХ ст. Його ознаки.

ТОТАЛІТАРИЗМ (от ср.-вік. лат. totalis — увесь, цілий, повний). Це одна із форм держави (тоталітарна держава), яка характеризується її повним тотальним контролем над усіма сферами життя суспільства, фактичною ліквідацією конституційних прав та свобод громадян, репресіями по відношенню до опозиції та інакше мислячих, дегуманізацією суспільства перетворенням людини із цілі в засіб, наявністю правлячої партії, культом особистості вождя, терором та насильством як головними засобами підтримування порядку в тоталітарній державі. Тоталітаризм виник як феномен ХХ ст. на тлі після воєнних соціально-економічних потрясінь і проявився в фашистській Італії, Германії, комуністичному режимі в СРСР, франкізму в Іспанії – в кінці 20-х років ХХ ст.

3. Агресія Японії на Китай.

Влітку 1931 р. в Маньчжурії сталися зіткнення між китайськими та корейськими поселенцями, які спричинили погроми китайців у Кореї. Оскільки корейці, котрі мешкали у Маньчжурії, були японськими підданими, Японія скористалася цими подіями. Восени 1931 р. вона окупувала найважливіші пункти в зоні Південно- Маньчжурської залізниці та в районі Мукдена. Цей акт агресії започаткував серйозний воєнний конфлікт на Далекому Сході.

Здійснюючи плани, накреслені у «Меморандумі Танака», Японія наприкінці 1931 - на початку 1932 р. захопила район Цзиньчжоу на півдні Маньчжурії і розпочала наступ на Шанхай. Навесні 1932 р. Токіо підписав угоду з китайським урядом, і бойові дії припинилися.

4 березня 1932 р. за допомогою японців було утворено маріонеткову державу Манчжоу-го, правителем якої став останній представник маньчжурської династії Цін Пу II. Восени того ж року між Японією і Манчжоу-го було підписано протокол про «воєнний союз», який дозволив розмістити японські війська на території новоутвореної держави. Японія домагалася визнання Лігою Націй її дій в Китаї та офіційного визнання Манчжоу-го. Відмова Ліги Націй задовольнити претензії Токіо призвела до виходу Японії з цієї міжнародної організації у березні 1933 р.

Японці продовжували розширювати свою присутність у Китаї. Наприкінці 1933 р. вони ввели війська в провінцію Чахар, а в травні 1935 р. - в демілітаризовану зону провінції Хебей. У Північному Китаї японці організували рух за автономію Внутрішньої Монголії.

Зближення урядових структур Японії з гітлерівською Німеччиною, підписання Антикомінтернівського пакту повністю узгоджувалося з її політикою «великої війни» у Китаї.

Підготовка до цієї війни супроводжувалася інтенсивною ідеологічною обробкою японців. Збройні сили виховувалися на морально-етичному кодексі самураїв-бусідо. Мораль воїна повинна була стати стрижнем японського національного духу, втілювати любов до імператора та Вітчизни.

Новий наступ Японії на Північній Китай розпочався 7 липня 1937 р. Не­вдовзі воєнні дії охопили всю територію країни. До 80% бюджетних видатків Японії припадало на військові потреби. Уряд Коноє змушений був посилювати боротьбу з антивоєнними настроями в країні. Офіційно ця політика називалася «рухом за мобілізацію національного духу». До березня 1938 р. кількість заареш­тованих за участь в антивоєнних виступах досягла 10 тис. чол.

Ліга Націй у жовтні 1937 р. висловила свою моральну підтримку Китаю, засудивши японську агресію. Брюссельська конференція, скликана Лігою На­цій у листопаді 1937 р., ще раз засудила агресивні дії Японії. У відповідь уряд Каноє відмовився від участі у конференції, ігнорувавши декларацію, прийняту її учасниками.

11 листопада 1937 р. японські війська зайняли Шанхай, а через два дні Нанкін. З січня 1938 р. японці розпочали бомбардування південних китайських міст. У жовтні 1938 р. були окуповані важливі стратегічні центри Південного Китаю Кантон і Ханькоу. 22 грудня 1938 р. прем'єр Каноє в урядовій декларації оголосив про встановлення «нового порядку у Східній Азії». Японія вимагала приєднання Китаю до Антикомінтернівського пакту, визнання ним Манчжоу-го та розміщення японських військових баз на китайських територіях.

4. Створення Ліги Націй.

Система післявоєнного врегулювання, створена на основі Версальського договору, зумовила потребу у спеціальній міжнародній організації, яка отримала назву Ліги Націй. Ідея її створення виникла у різних країнах наприкінці першої світової війни, коли численні людські жертви, руйнація, зубожіння, що випали на долю народів воюючих держав, викликали широке розповсюдження пацифістських настроїв.

Зважаючи на громадську думку, президент США В.Вільсон вніс ідею заснування Ліги Націй у свої «14 пунктів», опубліковані 8 січня 1918 р.

На Паризькій мирній конференції під головуванням американського президента діяла спеціальна комісія для укладання статуту Ліги Націй. Запропоно­ваний нею проект статуту був схвалений і внесений до Версальської системи мирних договорів як їх складова частина. Статут підписали 44 держави, в тому числі «первісні члени» Ліги — ЗІ країна, союзники у війні проти німець­кого блоку. До Ліги приєдналося ІЗ держав, які у війні участі не брали.

Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася із 4-х постійних членів: Великобританії, Франції, Італії та Японії. США не входили до Ліги Націй, оскільки американський сенат не ратифікував її статут. На певний термін обиралися чотири непостійні члени Ради Ліги Націй. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй, за винятком чисто процедурних рішень, приймалися одноголосне.

У структурі Ліги Націй були міжнародні організації, постійні та тимчасові комісії, що мали статус допоміжних органів. Деякі з них, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і Постійна палата міжнародного правосуддя, мали статус автономних органів у структурі Ліги. Штаб-квартира Ліги Націй роз­міщувалася в Женеві.

Статут цієї представницької Міжнародної організації вимагав обмеження озброєнь до мінімуму, необхідного для національної оборони, декларував прин­цип гарантії територіальної цілісності країн-членів Ліги Націй. Згідно з стату­том Ліга Націй повинна була вжити негайних і рішучих заходів для упереджен­ня (припинення) будь-якої війни і забезпечення миру.

Проти держав-агресорів, у відповідності зі статутом. Ліга Націй мала право застосовувати дипломатичні, політичні та економічні санкції. Вона могла втручатися у суперечки між державами, які не були її членами. Ліга виробила також порядок управління колишніми колоніальними володіннями Німеччини, заселеними арабами, що були у складі колишньої Турецької імперії.

Ліга Націй була ефективним знаряддям підтримки Версальської системи. Разом з тим її фундатори переслідували свої меркантильні інтереси у міжнарод­них справах. Так, Великобританія і Франція намагалися забезпечити для себе провідні позиції у світовій і європейській політиці.

Радянський Союз до 1934 р. не був членом Ліги Націй як держава, яка відмовилася від виконання багатьох міжнародних зобов'язань і проголосила метою своєї зовнішньої політики світову революцію. На початку 20-х років через зусилля Німеччини та держав, невдоволених результатами Версальського договору, роль Ліги Націй поступово занепадає.

5. Напад Італії на Ефіопію.

Після приходу до влади фашистів вони вступили на шлях відкритої боротьби проти незалежних держав підготовка Італії для нападу на Ефіопію почалась ще в 1925 році. Спочатку її хотіли анексувати мирним шляхом за допомогою договору про дружбу від 1928 року. Однак це не вдалося. Тоді починаючи з 1932 почалась серйозна підготовка до нападу на Ефіопію. В італійських колоніях Еритреї, Сомалі, Лівії зосереджувались війська, відновлювались та будувались нові військові бази, аеродроми, морські порти. За три роки в колоніях було зосереджено біля 13.000 тисяч військовослужбовців. Для ведення війни Італія різко збільшила закупки зброї, літаків та стратегічної сировини. Стурбовані Англія та США у 1935 році ввели заборону на продаж зброї агресору – Італії та її жертві – Ефіопії. Вночі 3 жовтня 1935 року без об’яви війни італійські війська напали на Ефіопію. Ефіопські війська відчували гостру потребу в зброї, бувши озброєні гвинтівками старого зразку не могли дати достойну відсіч загарбникові. Хоча вони проявили велику стійкість та мужність в боях. Під танками, літаками та отруйними речовинами вони стримували напад майже сім місяців. Столиця Аддис-Абеба пала 5 травня 1936 року. Імператор Хайле Селассіе покинув країну. Вже 9 травня коли в руках італійців знаходилась третина Ефіопії Муссоліні об’явив про остаточне завоювання та приєднання Ефіопії до своїх володінь.

6. Захоплення Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії.

Протягом кількох днів у вир другої світової війни були втягнуті великі й малі держави 3 вересня 1939 року уряди Англії і Франції оголосили війну Німеч­чині, але понад сім місяців ніяких бойових дій на Західному фронті не велося. Цей період іронічно називали «сидячою» або «іграшковою» війною Проте на морі німецький флот потопив понад 400 торгових англійських і французьких кораблів. У свою чергу англійці знищили 27 німецьких підводних човнів.

3 вересня у війну вступили Австралія, Нова Зеландія та Індія, 10 вересня — Канада і Південно-Африканський Союз США заявили про свій «нейтралітет», хоча з наростанням воєнних дій все більше орієнтувалися на зближення з Англією та Францією.

На світанку 9 квітня 1940 року німецькі війська розпочали воєнні операції проти Данії і Норвегії. Окупація Данії відбулася блискавично. Опівдні було зайнято Копенгаген, а вже наприкінці дня німці окупували всю країну. Датський уряд відмовився від боротьби, звернувшись із закликом до народу не чинити опору окупантам.

14-тисячна армія Норвегії була відведена для «маневрів» в глиб країни, тому німецькі війська майже не зустріли опору. Протягом кількох годин німці оволоділи основними портами й аеродромами. Столицю Норвегії Осло гітлерівці окупували на очах здивованого населення, яке не розуміло, що відбу­вається.

В руках німців опинилися стратегічно важливі командні пункти. Лише середині квітня англо-французькі війська висадилися в декількох пунктах Норвегії. Після двотижневих боїв союзники оволоділи Нарвіком і відкинули німецькі війська до шведського кордону. Але на початку червня, у зв'язку наступом гітлерівців у Франції, союзні війська були повністю виведені Норвегії.

Окупувавши Данію і Норвегію, німецьке командування зосередило на кордонах з Францією і Голландією 115 дивізій. На світанку 10 травня 1940 року почався наступ на Францію — через Бельгію, Голландію, Люксембург в обхід французької оборонної «лінії Мажино» вздовж кордону з Німеччиною.

Уже в перший день німецькі війська зломили опір прикордонних військ Голландії та Бельгії, прорвали фронт і рушили до узбережжя. 15 травня голландська армія змушена була капітулювати, що дало змогу німецькому командуванню перекинути війська до Бельгії.

11 травня група військ генерала Рундштедта прорвалася через території Люксембургу і завдала удару французьким військам у районі Седану, увечері 12 травня завоювавши його Форсувавши Маас, німецькі танки прорвались до Ла-Маншу. Англо-французькі війська чисельністю 340 тис чол. були притиснуті до моря біля Дюнкерка. 17 травня німці без бою окупували Брюссель, 18 травня — Антверпен, 22 — Булонь, 23 — Кале. За наказом короля Леопольда Ш бельгійська армія припинила опір, і 28 травня Бельгія капітулювала

Наприкінці травня у районі Кале-Дюнкерка німці оточили союзні війська, яким загрожувало повне знищення. Кинувши напризволяще воєнну техніку союзники почали евакуацію на Британські острови. Гітлер, розраховуючи укласти з Англією угоду і вивести її з війни, відмінив танковий удар по оточених біля Дюнкерка військах. Англійські патріоти розцінили цей відступ як втечу з поля бою і зраду союзників.

Таким чином, перший етап німецького наступу в Західній Європі завершився поразкою Данії, Норвегії, Бельгії та Голландії і розгромом Північної групі союзних армій Німецьке командування отримало можливість спрямувати всі свої збройні сили для вирішального удару по французькій армії.

7. Поразка Франції.

5 червня 1940 року розпочався наступ на південь 124 німецьким дивізіям протистояло 65 французьких. 7 червня німці прорвали французьку оборону рушили у напрямку Руана, Сени і Бове. 10 червня німецькі війська окупували Реймс. Зв'язок між французькими арміями було розірвано 11 червня генерал Вейган дав наказ відступати, залишаючи німцям всю Північно-західну Францію.

Становище Франції ускладнилось вступом у війну фашистської Італії, необхідністю відкриття фронту в Альпах. Але наступ, розпочатий італійської армією від Монблану до Середземного моря, провалився, хоч італійська армія у 6 разів перевищувала французьку.

10 червня уряд Рейно втік із столиці, оголосивши Париж «відкритим містом» Командуючий столичним гарнізоном генерал Денц отримав наказ розстрілювати кожного, хто буде чинити опір німцям.

Вранці 14 червня гітлерівці без бою вступили в Париж Англійський уряд запропонував об'єднати Англію і Францію в одну державу з єдиним громадянством і спільним урядом. Черчілль прагнув запобігти капітуляції Франції перешкодити німцям захопити її флот і колонії. Більшість членів французького уряду висловилися проти пропозиції англійців. Рейно пішов у відставку. Маршал Петен, зайнявши 17 червня пост глави уряду, запросив у Гітлера перемир'я.

22 червня 1940 р. у Комп'єнському лісі, в тому самому салон-вагоні, де в листопаді 1918 р. маршал Фош продиктував умови перемир'я німецькій делегації, було підписано угоду про перемир'я між Німеччиною і Францією.

Угода передбачала повну капітуляцію Франції. Французькі наземні і військово-морські сили повинні були скласти зброю, передати її Німеччині і демобілізуватися. Німецькі війська окупували північно-західні промислові райони Франції. Ельзас і Лотарингія ввійшли до складу Німеччини.

У південній Франції було встановлено режим маріонеткового уряду Петена, який обрав своєю резиденцією невеличке курортне містечно Віші. Економіка країни контролювалась німецьким урядом. 24 червня, через 44 дні після початку війни, Франція підписала угоду про перемир'я з Італією.

8. Фашистська агресія на Балканах.

Гітлерівська Німеччина прагнула підкорити країни Південно-східної Євро­пи, яким відводилася роль стратегічного плацдарму, сировинної бази та людських резервів для Рейху. У своїй політиці нацисти опиралися на пронімецькі настрої в урядових колах держав Південно-східної Європи.

Щоб тримати в залежності Угорщину і Румунію, Німеччина спровокувала конфлікт між цими державами, а потім, виступивши посередником, розв'язала його на користь Угорщини. За присудом Віденського арбітражу від З0 серпня 1940 р. Румунія передала Угорщині Північну частину Трансільванії. Румунська верхівка розраховувала на територіальне розширення ще й за рахунок України.

У вересні 1940 р. в Румунії встановилась профашистська диктатура генерала Антонеску. Незабаром у країну були введені німецькі війська. У листопаді 1940 р. Угорщина, Румунія та Словакія приєдналися до Берлінського пакту, ставши сателітами Німеччини. Підписавши 25 березня 1941 р. відповідний протокол, до Троїстого пакту приєднався югославський уряд, що викликало хвилю народного невдоволення. 6 квітня Німеччина напала на Югославію, а 17 квітня югославська королівська армія капітулювала. Територію Югославії було розчленовано між Німеччиною, Італією, Болгарією та Угорщиною.

Італія, окупувавши у квітні 1940 р. Албанію, 28 жовтня перейшла грецьке кордон. Проте 5 листопада греки пішли у контрнаступ і вже наприкінці грудня звільнили майже третину Албанії. Італія змушена була звернутися за допомогою до Німеччини, яка 5 квітня 1941 р. ввела до Греції свої війська, внаслідок чого Греція також була розчленована. Фактичним союзником Німеччини стала Туреччина. Таким чином, до літа 1941 р. завершився перший період другої світової війни. В руках фашистської Німеччини опинилися Чехо-Словаччина, Польща Данія, Норвегія, Голландія, Бельгія, Франція, Югославія, Греція. Фашистські уряди Італії, Румунії, Угорщини, Фінляндії, Болгарії стали сателітами гітлерівської Німеччини, надавши в її розпорядження свої матеріальні та людські резерви.

Німеччина контролювала 5 млн. кв. км європейської території з населення 290 млн. чол. Металообробні, машинобудівні і військові заводи всієї Європи працювали на її потреби. Лише проблеми джерел сировини, особливо нафт; залишалися нерозв'язаними.

9. Англо-франко-радянські переговори.

Зближення інтересів Англії та Франції з однієї сторони та СРСР з другої було останнім шансом попередити та зупинити агресивні дії фашистської Германії. Однак після мюнхенської конференції кожна із сторін діяла виключно в своїх інтересах, прикладаючи багато зусиль щоб потоваришувати з Німеччиною щоб відвести від себе удар на більш пізній строк. В таких умовах в квітні 1939 року розпочались анго-франко-радянські переговори в Москві. Ці переговори були відрази приречені на провал. Англія хотіла заручитись підтримкою СРСР в випадку нападу на Польщу, але сама не дуже хотіла воювати за СРСР, Москва хотіла розширити гарантії на прибалтійські країни. В середині липня переговори зайшли в тупік. Англія та Франція дали згоду включити балканські країни в сферу “східної гарантії” при умові “західних гарантій” для Голландії, Швейцарії і Люксембургу. Однак без підписання військової конвенції всі ці наміри ставали ілюзією. Радянське керівництво не безпідставно звинувачувало іншу сторону в затягуванні переговорів. Англія та Франція дали згоду на переговори 25 липня, а делегації прибули до Москви лише 11 серпня. Від Франції на переговорах був присутній генерал Думен, Англію представляв Дрекс-Пламкета, делегацію СРСР очолив Ворошилов. Представники Англії та Франції не мали достатнього повноваження для підписання важливих документів.Ключевим питанням було пропуск Червоної Армії через територію Польщі та Румунії. СРСР заявив що може надати 9-10 тис. танків, 5,5 тис. бойових літаків. Але Англія та Франція були добре інформовані про військові можливості СРСР. Вже 17 серпня переговори відклались до 21-го. Однак до 21-го ні чого не змінилось і переговори відклались. Но 23 серпня до Москви прибув Ріббентроп. Одним словом англо-французька зовнішня політика потерпіла тяжку поразку, вигоду від цього отримала тільки Німеччина.

10. Причини, характер і періодизація другої світової війни.

Друга світова війна належить до найбільших і кровавіших подій історичного розвитку людства. Вона тривала майже шість років і захопила майже всі континенти. У війні приймала участь 61 держава і біля 2 млд. людей. (80% усього людства). Військові дії проходили по територіях 40 країн. У військових діях було залучено біля 100 млн. чоловік. Друга світова війна принесла багато лиха. Загинуло біля 60 млн. людей. За характером вона була загарбницькою, але однозначно охарактеризувати її не можна тому що їй були притаманні імперіалістичні та національно-визвольні ознаки. Причини:

нерівномірність економічного та політичного розвитку країн;

різке загострення протиріч між капіталістичними країнами і протистояння капіталістичного та соціалістичного табору, складання військових блоків;

намагання фашистів провести новий перерозподіл світу, захоплення колоній, ринків збуту.

Друга світова війна в сучасній історичній науці по­діляється на п'ять періодів.

Перший період охоплює проміжок часу з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. Він характеризується значними військовими успіхами Німеччини у Європі. Вже навесні 1941 р. гітлерівці окупували всю Західну Європу до Ла-Маншу й увесь Балканський півострів.

Другий період розпочався у червні 1941 р. нападом Німеччини на СРСР, а завершився у листопаді 1942 р., коли радянські війська перейшли в наступ під Сталінградом. Це був провал «блискавичної війни» фашистської Німеччини проти Радянського Союзу. З кінця 1941 р., у зв'язку з нападом Японії на тихоокеанські володіння США та Англії, війна поширилася на всі материки й океани.

Третій період розпочався перемогою радянської армії під Сталінградом у листопаді 1942 р. і завершився у грудні 1943 р. битвою на Волзі, яка ознаменувала корінний перелом під час другої світової війни, остаточ­но закріплений у битві під Курськом.

Четвертий період розпочався у січні 1944 р. вступом радянської армії у Західну Європу та відкриттям другого фронту і закінчився розгромом і беззастережною капі­туляцією Німеччини у травні 1945 р. П'ятий період, завершальний, настав улітку 1945 р.

Розгромом мілітаристської Японії та її капітуляцією 1945 р. ознаменувався кінець другої світової війни.

11. Напад Німеччини на Польщу.

Напередодні війни фашистський уряд поставив перед Польщею вимогу передати Німеччині Данціг (Гданськ), який мав статус вільного міста, і надати право прокласти через польський коридор німецькі автостради й залізницю. Гебельсівська пропаганда почала звинувачувати польський уряд у дискримінації німецького населення, що проживало на території Польщі. 28 квітня 1939 р. Німеччина розірвала німецько-польський договір 1934 р. про ненапад.

25 серпня 1939 р. у Гданськ прибув німецький лінкор «Шлезвіг Гольштейн», капітан якого мав наказ фюрера 1 вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. зробити перший гар­матний залп по польських укріпленнях на півострові Вестерплатте.

Намагаючись виправдати свої агресивні дії перед світовою громадськістю та власним народом, гітлерівці здійснили підступну провокацію, яка послужила приводом до початку другої світової війни.

Увечері ЗІ серпня група озброєних есесівців, переодягнених у польську форму, увірвалася в приміщення радіостанції прикордонного міста Глейвіц і захопила її. Кілька разів вистріливши перед мікрофоном, гітлерівці зачитали польською мовою текст, що закликав до війни з Німеччиною. Незабаром усі радіостанції Німеччини передали в ефір екстрене повідомлення про напад польської армії на німецьку територію. Подібні провокації були здійснені за наказом гітлерівського командування і на інших ділянках німецько-польського кордону. Напад у Глейвіці був використа­ний як привід для нападу на Польщу.

І вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. гітлерівська авіація нанесла бомбові удари по головних комунікаціях, аеродромах, промислових і воєнних об'єктах, економічних та адміністративних центрах країни. Сухопутні війська вермахту, що вдерлися в Польщу з території Силезії (група армій «Центр» під командуванням генерал-полковника Г.Рундштедта), Померанії і Східної Пруссії (група армій «Північ» під командуванням генарал-полковника Ф.Бока), отримали наказ наступати на Варшаву. Німецький лінкор «Шлезвіг-Гольдштейн» відкрив ураганний вогонь по півострову Вестерплатте.

На початок війни польська армія нараховувала 24 піхотних дивізії та 12 бригад чисельністю 1 млн. чол., 4,3 тис. гармат, 220 легких танків і 650 танкеток. Авіація мала 824 літаки, з яких лише половина могла бути використана в бойових діях. Польська військова техніка за якістю і кількістю значно поступа­лася німецькій. Верховне командування не змогло забезпечити швидкого проведення загальної мобілізації та досягнути стратегічно вдалого розгортання польських армій, які б спроможні були протистояти натиску вермахту.

Німецько-фашистські війська, маючи значну перевагу у живій силі й техніці, прорвали польську оборону і стрімко просувалися в глиб Польщі. За 4 дні німці пройшли 100 км. Більшість польських літаків була знищена вже в перший день війни. Внаслідок жорстоких бомбардувань польський тил було дезорга­нізовано, важливі залізниці зруйновано. Армія не могла утримати натиск противника. Протягом тижня були окуповані Північно-Силезький промисло­вий район, Краків, Кельци і Лодзь. 11 вересня німецькі танки і моточастини вийшли до передмість Варшави. Армії Південної групи військ продовжували наступ на Перемишль і Львів.

16 вересня німці окупували Білосток, Бєльськ, Брест-Литовськ, Перемишль, Самбір, підступили до Львова. Розгром польської армії завершувався. Хоча в деяких районах країни війська при підтримці населення героїчно і мужньо чинили опір агресору: 9 вересня польська армія «Познань» розгромила німецькі війська у битві над Бзурою, створивши загрозу тиловим комунікаціям ворога; до 30 вересня трималася фортеця Модлін; до 2 жовтня боровся гарнізон на півострові Хель.

Москва дала наказ своїм військам перейти кордон згідно з секретною німецько-радянською домовленістю від 23 серпня. Офіційно СРСР виправдо­вував свою агресію необхідністю «прийти на допомогу українцям і білорусам».

17 вересня 1939 р. Червона армія отримала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України. Радянські війська вторглися на територію Польської держави і окупували західноукраїнські землі. Німецькі війська, які просунулися до лінії Сокаль-Львів-Стрій, змушені були відступити за демаркаційну лінію, передбачену угодою між Гітлером і Сталіним. Президент Польщі Мосціцький і його уряд втекли до Румунії, де вони були інтерновані. 19 вересня було опубліковано радянсько-німецьке комюніке в якому зазначалося, що перед радянськими і німецькими військами поставлені завдання «відновити мир і порядок», порушені внаслідок розпаду польське держави.

22 вересня Червона армія вступила до Львова, 27 вересня капітулювала Варшава. Наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, який остаточно визначав кордон між Німеччиною й СРСР по так званій лінії Керзона. СРСР отримав 200 тис. кв. км території з 12-мільйонниі населенням. Німеччина приєднала польські північні і північно-західні районі загальною площею приблизно 90 тис. кв. км, де проживало 10 млн. чол.; них лише 2% становили німці.

Декретом від 12 жовтня 1939 р. Гітлер створив на окупованих польських територіях генерал-губернаторство, цивільний уряд якого безпосередньо підлягав фюреру. Майже 20% його території становили українські етнічні землі, на яких проживало більше 500 тис. українців.

12. Створення Антигітлерівської коаліції.

Після підписання у Берліні Троїстого пакту Англія і США у жовтні 1940 р. підписали договір про спільні дії на Тихому океані. Після нападу на Радянський Союз співвідношення політичних сил на світовій арені змінилося не на користь Німеччини. 22 червня 1941 р. прем'єр-міністр Англії У.Черчілль заявив по радіо, що Англія надасть Росії економічну і технічну допомогу, а 24 червня з аналогічною заявою виступив президент США Ф. Рузвельт. 12 липня 1941 р. і Москві була підписана угода між урядами СРСР і Англії про спільні дії війні проти Німеччини.

Оскільки найбільш ефективним засобом спільної боротьби проти фашистської Німеччини стало б відкриття другого фронту на Заході, то радянський уряд уже 18 липня поставив це питання перед Черчіллем. Та англійський прем'єр-міністр запропонував лише воєнні поставки та кредит на суму 10 млн. фунтів стерлінгів.

У липні 1941 р. були підписані договори радянського уряду з еміграційними урядами Чехо-Словаччини й Польщі про відновлення дипломатичних відносні та взаємну підтримку у війні проти гітлерівської Німеччини. Радянський Союз надав свою територію для формування іноземних військових частин, що повинні були взяти участь у війні проти Німеччини та її союзників. У 1941 р. відбулось формування чехо-словацьких військових частин і з'єднань, у 1942 р. - французької військової ескадрильї, у 1943 - авіаполку «Нормандія» Навесні 1943 р. почали формуватися польська дивізія ім. Т. Костюшка та югославські і румунські військові частини,

У вересні 1941 р. Радянський Союз офіційно визнав Національний Комітет «Вільна Франція» на чолі з де Голем і заявив про підтримку французького руху опору. Були відновлені дипломатичні відносини з еміграційними урядами Бельгії та Норвегії.

2 серпня 1941 р. уряд США офіційно заявив радянському уряду про наданні економічної допомоги СРСР у боротьбі з фашистською Німеччиною.

Так було покладено початок створенню антигітлерівської коаліції. 9—14 серпня 1941 р. на секретній нараді в Атлантиці (у бухті Арджентія, о. Нью­фаундленд) була підписана англо-американська декларація про цілі війни відома під назвою «Атлантична хартія». Англія і США заявили, що не прагнуті до територіальних надбань, зобов'язуються поважати право усіх народів щодо вибору форми правління, дбатимуть про економічне співробітництво між усіма країнами, закликаючи всі держави відмовитись від застосування сили. Хартія визнавала рівні права і можливості договірних сторін у торгівлі, доступі до світових джерел сировини, свободи морського пароплавства. 24 вересня до «Атлантичної хартії» приєднався СРСР.

29 вересня 1941 р. у Москві відбулася перша тристороння міжсоюзницька конференція, на якій була укладена угода про постачання Радянському Союзу зброї та воєнних матеріалів протягом дев'яти місяців. 7 листопада США поширили на СРСР дію закону про «ленд-ліз» і надали безпроцентний кредит на суму 1 млрд. доларів. Незважаючи на існуючі суперечності. Московська конференція сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції.

І січня 1942 р. у Вашингтоні відбулася нарада дипломатичних представників 26 держав, на якій була підписана «Декларація об'єднаних націй». Учасники Декларації зобов'язувались не укладати сепаратного перемир'я або миру: ворогом і визнали за необхідне створення у 1942 р. другого фронту в Європі.

Успішний розвиток подій на радянсько-німецькому фронті стимулював дії урядів США та Англії щодо зміцнення союзних відносин.

25 травня 1942 р. у Лондоні був підписаний англо-радянський союзницький договір, перша частина якого визначала завдання спільного ведення війни проти фашистського блоку. Передбачалось, що сторони надаватимуть допомогу одна одній у війні, не вестимуть переговорів, не укладатимуть перемир'я чи миру з країнами фашистського блоку без згоди на те обох сторін. Друга частина договору обумовлювала стосунки СРСР і Англії після війни. З метою збере­ження миру і відсічі можливій агресії сторони взяли на себе зобов'язання співпрацювати між собою та іншими членами антигітлерівської коаліції у післявоєнний період, не прагнути до територіальних завоювань, не втручатися у внутрішні справи інших держав, надавати одна одній економічну та військову допомогу. Договір укладався строком на 20 років, замінивши англо-радянську угоду від 12 липня 1941 р.

11 червня 1942 р. у Вашингтоні був підписаний радянсько-американський договір про принцип взаємної допомоги у веденні війни. Була досягнута повна домовленість щодо невідкладних завдань створення другого фронту в 1942 р. Ці два договори остаточно оформили антигітлерівську коаліцію.

На початку 1943 р. Черчілль і Рузвельт повідомили Москву, що другий фронт у Європі буде відкрито у серпні-вересні 1943 р. Але в травні на секретній нараді у Вашингтоні вони відмовилися і від цього нового терміну.

Внаслідок англо-радянського договору, 26 серпня до Ірану було введено об'єднані англо-радянські збройні сили, де гітлерівська агентура створила небезпеку для союзників і самого Ірану. Таким чином, союзники отримали важливі комунікації від Персидської затоки до Каспійського моря, забезпе­чивши поставки до Радянського Союзу.

13. Підписання антикомінтерновського пакту між Німеччиною, Італією і Японією.

Маючи спільні інтереси фашистським державам необхідно було об’єднуватися в одну єдину вісь. Як заявив Муссоліні в своєму виступі від 1 листопада 1936 року, в якій йшлося про вертикаль Берлин-Рим навколо якої повинні об’єднатися інші европейські країни. 25 листопада в Берліні було підписано німецько-японська “Угоду проти Комуністичного Інтернаціоналу” та додатковий протокол до нього. Сторони зобов’язались 5 років підтримувати співпрацю направлену на обмін інформацією про діяльність комінтерну, та приймати дії проти осіб причетних до діяльності Комінтерну. Восени 1937 року посилилась дипломатична активність Італії, яка хотіла вступити до антикомінтерновського пакту як рівноправний учасник. Її прохання задовольнили 6 листопада 1937 року Берліні. Вона приєдналась до пакту. Так виникла потужна вісь Берлін-Рим-Токіо яка в подальшому направить свої зусилля для розпалювання світової війни.

14. Аншлюс Австрії.

Після оформлення блоку агресивних держав вступила в новий етап агресія фашистської Німеччини. У 1937 році Гітлер прийняв рішення про прискорення підготовки до захвату Австрії. 11 березня 1938 року за наказом Гітлера біла вироблена директива про вторгнення німецьких військ в Австрію. В той же день Гітлер в ультимативній формі звернувся до австрійського уряду з вимогою передати владу Зейс-Інкварту. Австрійський уряд задовольнив цю пропозицію і видав указ своїм військовим про не чинення опору німецьким військам. Але офіційного поводу для вступу німецьких військ поки що не було. Тоді Гітлер віддав наказ Зейс-Інкварту, щоб той звернувся до Німеччини з проханням о допомозі про встановлення в країні порядку. Вранці 12 березня 200 тис. німецьких солдат без бою ввійшли до Австрії. Наступного дня було сформовано новий уряд, який прийняв закон проголошуючи Австрію німецькою землею. На початку квітня США, Англія та Франція ліквідували свої дипломатичні місії у Відні, визнавши тим самим аншлюс Австрії. Таким чином вони сприяли Німеччині активізувати свої подальші агресивні дії.

15. Мюнхенська змова.

На виборах 1935 р. судетсько-німецька партія домоглася значного успіху, що дало змогу їй отримати 44 мандати у палаті депутатів. У державі посилилась діяльність профашистської «п'ятої колони». Німецькі організації домагалися автономії Судетської області й приєднання її до складу Німеччини. На початку 1937р. уряд Чехословаччини підписав з німецькими партіями, що створювали коаліцію, угоду, обіцяючи Судетам економічну допомогу. Німцям обіцяли пропорційне представництво в державному апараті. Однак їхній лідер Генлейн виступав проти цієї угоди. Генлейнівці стали на шлях підготовки збройного заколоту, створюючи загони штурмовиків. У квітні 1938 р. на з'їзді Судегтсько-німецької партії в Карлсбаді було висунуто вимогу «автономії» Судетської області, надання німцям кількох міністерських постів тощо.

Уряд Чехословаччини, очолюваний лідером аграріїв Міланом Годжею, відкинув ці вимоги.

З середини травня 1938 р. німецькі війська у кількості не менше 10 дивізій були висунуті до чехословацького кордону.

Генлейн і його прихильники виїхали до Німеччини, де почали готувати свої загони для вторгнення у Чехословаччину. ІЗ вересня 1938 р. фашисти розпочали заколот у Судетській області. Однак чехословацькі війська швидко ліквідували виступ. У відповідь на це Гітлер виступив з вимогою передачі Судетської області Німеччині. В німецько-чехословацьких відносинах виникла гостра криза.

Чехословацький уряд виступив з четвертим планом Бенеша, згідно з яким усім національним меншинам надавалась повна рівноправність, встановлюва­лось пропорційне представництво у місцевих і загальнодержавних органах управління. Англія і Франція підтримали таку політику. Але Німеччина і гейнлейнівці були проти. Вони не відмовилися від своїх вимог. Над Чехословаччиною нависла реальна загроза німецького вторгнення.

Англія і Франція вчинили справжній тиск на чехословацький уряд, щоби він пішов на поступки фашистам. Вони рекомендували президенту Е. Бенешу передати Німеччині ті області, де переважало німецьке населення. 21 вересня 1938 р. уряд Годжі погодився з англо-французькими рекомендаціями. Та внаслідок масового незадоволення, що вилилося у велику демонстрацію в Празі, 22 вересня кабінет міністрів пішов у відставку. Новий уряд «національної оборони» генерала Я.Сирови оголосив загальну мобілізацію і відмовився вивести війська з прикордонних з Німеччиною районів.

29-30 вересня у Мюнхені на конференції глав урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії Чехо-Словаччині було запропоновано передати Німеччині Судетську область, а деякі території — Польщі й Угорщині. Празький уряд прийняв цей ультиматум. У відповідності до Мюнхенської угоди 1 жовтня 1938 р. Німеччина отримала Судетську область та прикордонні з Австрією райони. Скориставшись ситуацією, Польща загарбала район Тешинської Силезії, а Угорщина — частину південної Словаччини і Закарпаття.

11 жовтня 1938 р. українські сили створили Перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з А.Бродієм. 25 жовтня 1938 р. уряд Підкарпатської Русі очолив А. Волошин, якого підтримували озброєні українські загони «Карпатська Січ».

16. Диктатура Примо де Ривери в Іспанії.

Прийшовши до влади, генерал де Рівера замість звичайного уряду створив військову директорію, запровадив сувору урядову цензуру, заборонив ІКП.У своїх діях Прімо де Рівера спирався на військових, яким надав ряд привілеїв. Водночас він почав репресії проти автономістських настроїв серед басків, каталонців та галісійців. В Іспанії було встановлено профашистський режим, який спирався на Патріотичний союз, вояччину та великих землевласників. Тиск демократичних сил, наростання загального незадоволення примусило диктатора замінити військову директорію цивільним урядом, але це не врятувало кабінет реакційного генерала від політичного та економічного фіаско. Ліві партії вели проти режиму безперервну боротьбу. Зростав вплив профспілок. Знову по всій країні розгорнулися терористичні акти анархо-синдикалістів. Виявляло своє невдоволення безземельне селянство. Навіть середній клас почав відходити від диктатора. Прімо де Рівера гарячково шукав виходу з політичної кризи і навіть робив спроби демократизації режиму. Зокрема, він виступив за скликання Національної асамблеї, що мала виконувати роль кортесів, проте це не врятувало генерала. Навіть генерали-реакціонери відійшли від Прімо де Рівера, щоб не скомпрометувати себе. В січні 1930 р. уряд Прімо де Рівера подав у відставку. Крах політики реакціонерів був очевидний. Стабілізувати ситуацію в Іспанії профашиськими методами не вдалося.

17. Буржуазно-демократична революція в Іспанії. Періодизація.

Падіння диктатури генерала де Рівера активізувало демократичні та ліві партії країни. Зокрема, комуністи висували лозунги збройної боротьби та встановлення диктатури пролетаріату. До рішучих дій закликали іспанських трудящих і республіканські партії, які в серпні 1930 р. підписали Сан-Себастьянський пакт про єдність дій у боротьбі за повалення монархії і проголошен­ня Іспанії республікою. Вони створили революційний комітет, який мав організувати військовий переворот. Але вірні королю війська, скориставшись неузгодженістю дій між заколотниками, ліквідували змову й розстріляли її організаторів.

12 квітня 1931 р. під час виборів до муніципальних органів республіканці здобули перемогу в усіх промислових центрах і великих містах. Це відкрило шлях до демократії та прогресивних перетворень. Армія не виступила проти народу, а монархісти не мали достатньої сили, щоб самостійно задушити революцію. 14 квітня 1931 р. іспанський король Альфонс III виїхав за кордон. З представників різних партій було створено революційний комітет, який мав виконувати функції тимчасового уряду. Його очолив Алькала Самора, котрий був представником католицьких сил країни.

Перед молодою республікою та її урядом постали серйозні труднощі. Перш за все необхідно було провести аграрну реформу та усунути причини міжет­нічних конфліктів. Гостро стояло питання церкви, яка до революції була ланкою державної структури, володіла значною кількістю земель і мала величезний вплив у суспільстві. Національна економіка потребувала захисту від капіталу розвинутих країн Західної Європи та США. Іспанія мала велику армію, якій виділялась значна частина державного бюджету. Разом з тим, як засвідчили події в Марокко, її боєготовність була дуже слабкою.

Кортеси й уряд провели демократичні реформи. Насамперед була прийнята конституція республіки, у відповідності з якою Алькала Самора був обраний президентом держави. Уряд очолили представники центристських сил, які намагалися не допустити в Іспанії конфронтації між різними політич­ними партіями. В умовах кризи в Іспанії зростала чисельність комуністичної партії, лідерами якої були Хосе Діас і Долорес Ібаррурі. Авторитетною серед робітників і службовців залишалася ІСРП.

Починаючи з 1933 р., в Іспанії різко активізувалися профашистські сили, які були пов'язані з італійськими та німецькими фашистами. У 1933 р. Хосе Антоніо, син генерала Прімо де Рівера, утворив фашистську організацію — Іспанську фалангу. У жовтні 1934 р. до складу уряду було введено трьох представників профашистських організацій. На знак протесту ліві партії організували по всій країні страйки і демонстрації робітників.

В Астурії відбулися збройні сутички з поліцією, а в Каталонії націоналісти проголосили створення республіки. За наказом уряду марокканські частини генерала Франсіско Франко жорстоко розправилися з демонстрантами й страй­карями. Повстання в Астурії й Каталонії було придушене. У відповідь на репресії ліві партії і республіканці 15 січня 1936 р. уклали пакт про створення Народного фронту, який об'єднав різні політичні сили. Народний фронт виступив за відновлення демократичних свобод, підвищення заробітної плати, проведення амністії для політичних в'язнів тощо. 16 лютого 1936 р. блок партій Народного фронту здобув більше половини місць у кортесах. На зміну цент­ристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, який очолив Мануель Асанья. Перемога Народного фронту в Іспанії мала важливе міжнародне зна­чення. Це була перемога демократії, здійснена конституційним шляхом.

Навесні 1936 р. Мануела Асанья було обрано президентом, а посаду прем'єр-міністра посів лівий республіканець Касарес Кірога. Його уряд амністував політичних в'язнів, розпустив ряд реакційних організацій, застосував репресії до 6 тисяч фашистів. Було відновлено автономію Каталонії, запроваджено соціальне законодавство. Майже 100 тис. селян отримали 750 тис. га землі. Проте реформи відбувалися повільно, найболючіші питання (аграрне, ро­бітниче та національне) програми Народного фронту не були повністю реалі­зовані.

Цим скористалися генерали профашистської орієнтації, котрі підготували заколот. Очолив його Ф. Франко. 8 липня 1936 р. заколотники передали в ефір: «Над всією Іспанією — безхмарне небо». Це був сигнал до дії. Першими підняли заколот військові частини Франко в іспанському Марокко, яких підтримали військові в багатьох регіонах Іспанії, Країна була втягнута у вир кривавої боротьби.

18. Національно-революційна війна іспанського народу.

Генерали прагнули реставрувати владу консервативних сил, відновити значення церкви, знищити завоювання демократії. Противники демократії, прихильники генерала Франка стояли на фашистських позиціях. Захисники уряду почали називати себе республіканцями або лоялістами. В країні роз­почалася громадянська війна, яка породила гостру міжнародну проблему. Ліга Націй пробувала зупинити це кровопролиття, але діяла повільно і дуже мляво. В перші місяці громадянської війни прихильники генерала Франко зазнавали поразки, їм на допомогу прийшли уряди Гітлера і Муссоліні, озброєні солдати, яких без перешкод переправлялися в Іспанію. Заколотники почали тіснити республіканців. Франкісти висунули гасло: «Єдина країна, єдина держава, єдиний вождь». Генерала Франко почали називати каудільо, тобто вождь. На територіях, завойованих військами Франко, встановлювався жорстокий дик­таторський режим.

Франція й Англія оголосили про своє невтручання в іспанські справи. Невдовзі до них приєдналися ще 27 країн Європи, тоді як Німеччина та Італія й надалі постачали франкістів зброєю й військовою силою. Глава республіканського уряду соціаліст Ларго Кабальєро звернувся до Радянського Союзу за підтримкою. Керівництво СРСР направило республіканцям велику кількість зброї, військового спорядження і кілька сотень радників. На заклик комуністів і соціалістів до Іспанії поїхали тисячі волонтерів із 354 країн світу, котрі вливалися в лави республіканської армії. Франкісти розпочали рішучий наступ на Мадрид. В столиці, в тилу республіканців, діяли збройні загони прихильників Франко, які влаштовували диверсії, провокації, вбивства, допо­магаючи фашистам взяти Мадрид.

У 1937 р. франкісти зазнали поразки під Гвадалахарою. Проте згодом Фран­ко разом з військами Німеччини та Італії почав тіснити загони іспанських республіканців та інтернаціоналістів.

Республіка вела нерівну боротьбу. Перевага була на боці франкістів. В результаті вдалих боїв вони завоювали Басконію, Астурію і прорвавши арагонський фронт, вийшли до Середземного моря. Республіканську оборону було зламано. Ситуація стала критичною, хоча республіканці мужньо стримували натиск фашистських військ. Після важких, виснажливих боїв тисячі захисників республіки відступили до Франції.

На початку 1939 р. війська генерала Франко та його союзників повністю оволоділи Каталонією, а 5 березня в Мадріді спалахнуло антиреспубліканське повстання. До кінця березня 1939 р. вся територія Іспанії опинилася в руках фашистів, Франко оголосив себе необмеженим диктатором.

Громадянська війна в Іспанії спричинила великі втрати серед її народу. Під час бойових дій загинуло понад 1 млн. чоловік. Економіка країни на довгі роки була підірвана, життєвий рівень іспанського народу опустився до найнижчого рівня в Європі.

19. США після першої світової війни.

США вступили у війну в квітні 1917 р., коли вона вже наближалася до закінчення. У Європі американська армія розпочала військові дії тільки у червні-липні 1918 р. Під час бойових операцій США втратили лише І 30 тис. чол. вбитими і близько 200 тис. чол. були поранені. Більшість американського суспільства майже не знали поо кпиваві стпахіття світпнпї бпйні

За роки війни американські підприємці одержали прибутки на суму 35 млрд. дол. за рахунок воєнних поставок. Закордонні капіталовкладення збільшилися у 6 разів порівняно з довоєнним часом. Таким чином, США із боржника перетворилась у найбагатшого кредитора. Промисловість Сполучених Штатів у цей час зростала швидкими темпами. Особливо успішно працювала важка індустрія, яка обслуговувала військові потреби. Значно збільшили виробництво автомобільна, гумова, хімічна, сталеливарна та інші галузі промисловості. У 1920 р. на долю США припадайте 85% світового виробництва автомобілів, 67% нафти, понад 60% чорних металів. США виплавляли сталі у 4,5 рази більше, ніж Англія, і в 14 разів більше, ніж Франція. Індустріальний розвиток характеризувався процесом концентрації найважливіших її галузей у руках невеликої кількості монопольних об'єднань. Залізничні компанії утворили 4 великі об'єднання. В морській промисловості панував трест «Анаконда». У 1919 р. найбільші монополії США, що об'єднували 5% підприємств країни, зосереджували до 55% робітників і давали 60% всієї промислової продукції. У 1920 р. робітники і службовці США становили 32,7 млн. чол., з них 17 млн. -емігранти з Італії, Польщі, Західної України, Німеччини, Англії, Ірландії, Скандінавських і Балканських країн. Добробут американської нації створю­вався важкою працею фермерів, яких у 1920 р. налічувалося майже 8 млн. чол., та зусиллями інших категорій трудящих.

20. Період процвітання в США.

Великий попит європейських держав на американські товари і кредити сприяв значному господарському піднесенню країни. Швидкими темпами розвивалося автомобілебудування, літакобудування, радіо і кінопромисловість та інші галузі. Обсяг індустріального виробництва у 1923-1929 рр. зріс на 20%. США випускали промислової продукції більше ніж Німеччина, Франція, Анг­лія, Японія та Італія разом узяті.

Американські підприємці впроваджували у виробництво нову техніку й технологію, раціоналізацію виробничих процесів, широку стандартизацію. Найбільш швидкими темпами ці заходи здійснювались у новітніх галузях. Високого розвитку досягла, наприклад, автомобільна промисловість, яка випус­кала 4-5 млн. машин на рік. Масове виробництво автомобілів зумовило швид­кий ріст мережі шосейних доріг, вплинуло на міське і сільське будівництво.

Форсованими темпами йшла концентрація виробництва й капіталів. До 1929 р. великі монополії об'єднали майже половину промислових підприємств держави, на яких було зайнято 90% усіх робітників. Вони випускали 92% усієї промислової продукції. Сталевий трест Моргана зосередив у своїх руках 40—45% усього виробництва сталі. Компанії «Форд», «Дженерал моторе» та «Крайслер» підпорядкували собі майже всю автомобільну промисловість.

Водночас зріс вивіз капіталів за межі США. Основна маса капіталовкладень здійснювалася у економіку країн Латинської Америки та Європи. В той же час у США було встановлено високі тарифи на ввіз іноземних товарів. У 1921—1929 рр. експорт США переважав імпорт на 7,7 млрд. дол.

Економічне зростання у 20-х роках американці назвали «ерою процвітання». Успіхи в економічному житті базувалися на ефективній організації виробництва та інтенсифікації праці американських робітників. Широко впроваджувалися наукові методи організації виробництва (зокрема, система Тейлора) та раціо­нального використання робочого тижня, тривалість якого становила 50 і більше годин.

У 1923 р. за загадкових обставин помер президент Гардінг. Вищу державну посаду США посів віце-президент Кальвін Кулідж, який продовжував полі­тику свого попередника. На виборах 1924 р. він був обраний президентом на черговий строк (1925-1929). Кулідж заохочував зовнішню торгівлю, надавав пільги корпораціям, що працювали на експорт, сприяв розвитку торгового флоту, проводив політику крайнього протекціонізму.

У своїй зовнішній політиці американський уряд намагався розширити ринки збуту товарів та сферу для інвестицій капіталів. Разом з тим розширилася практика надання позик США іншим державам. Тільки в 1926 р. банк Моргана надав уряду Муссоліні позику на сумму 142 млн. дол. У 1924-1929 рр. США і Англія (в основному США) виділили Німеччині кредитів на загальну суму майже 21 млрд. марок. Ділові кола США намагалися прибрати до своїх рук німецьку економіку. В цей період «Дженерал електрик» придбала контрольний пакет акцій німецького електротехнічного концерну «АЕГ», «Стандарт ойл» підписали картельну угоду з «ІГ Фарбеніндустрі», а «Дженерал моторс» придбав автомобільну фірму «Адам Опель».

Посилилася експансія США на Далекий Схід, головним чином у Китай, по відношенню до якого Сполучені Штати проводили політику «відкритих дверей і рівних можливостей». У Вашингтоні розраховували на те, що еко­номічна перевага дасть змогу американському бізнесу витіснити англо-японських суперників. У квітні 1927 р. США надали допомогу Чан Кайші, внаслідок чого домоглися значних переваг над своїми конкурентами у Китаї. На початку 30-х років, американські капіталовкладення .в Латинській Аме­риці досягли 5,7 млрд. дол. Фінанси більшості латиноамериканських держав потрапили під безпосередній контроль США.

21. Прийняття “нового курсу” Ф. Руззвельта та його сутність.

Франклін Делано Рузвельт (1882-1945) народився в сім'ї великого підпри­ємця і землевласника. Він закінчив Гарвардський університет і юридичний факультет Колумбського університету. Незважаючи на важку хворобу, Рузвельт активно займався комерційно-фінансовою та політичною діяльністю. В 1913-1920 рр. він був помічником морського міністра. У 1928 р. його було обрано губернатором штату. Президентом, всупереч традиції, Рузвельт обирався аж чотири рази підряд (у 1932,1936,1940,1944 рр.)

Приступивши до виконання президентських обов'язків, Рузвельт домігся прийняття конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на оздоровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі, кредитно-грошової системи. Всі ці заходи отримали назву «нового курсу», мета якого полягала у здійсненні державного регулювання економіки. Була створена Національна адміністрація відбудови промисловості, яка провела примусове картелювання на основі «кодексів чесної конкуренції».

Ф. Рузвельт створив Адміністрацію громадських робіт, яка набирала безро­бітних на різноманітні роботи. У 1933-1937 рр. для цього було виділено 12 млрд. дол.

Щоб швидше вийти із сільськогосподарської кризи, у травні 1933 р. було прийнято закон про допомогу фермерам, а також засновано Адміністрацію для регулювання сільського господарства. Остання встановлювала ціни на сільськогосподарські продукти та обсяги виробництва.

Уряд Ф. Рузвельта збільшив заробітну плату, надав право на оплачувані відпустки й підвищення цін за понаднормові роботи. За законом Вагнера (Національний акт про трудові відносини), прийнятому в липні 1935 р., заборо­нялося переслідувати робітників, які беруть участь у створенні профспілок і в організації страйків. У серпні 1935 р. конгрес США схвалив закон про соціальне страхування. Відповідно до цього закону встановлювалися пенсії робітникам, котрі досягли 65 років, а також безробітним, інвалідам, сиротам та вдовам.

22. Зовнішня політика США в 30-ті роки.

Уряд Ф.Рузвельта виявляв гнучкість і реалізм у проведенні зовнішньої по­літики. Одним із зовнішньополітичних актів нового президента, який викликав суперечливу реакцію американського суспільства та міжнародної громадськості, б^ю встановлення дипломатичних і торгових відносин з СРСР. Відомо, що у 1933 р. США визнали Радянський Союз і обмінялися послами, а в 1935 і 1937 рр. між цими державами були укладені двосторонні торговельні угоди.

Водночас США зміцнювали свої позиції у Латинській Америці. У грудні 1933 р. Рузвельт висунув програму політики «доброго сусіда» по відношенню до латиноамериканських держав. .У 1936 р. між США і країнами Латинської Америки було підписано одинадцять торгових договорів. Ідеї панамериканізму сприйняли успішно долати конкуренцію з Англією, Німеччиною та Японією в цьому регіоні.

Напередодні другої світової війни загострюються суперечності США з Ні­меччиною та Японією. Уряд США розгорнув активну підготовку до можливих воєнних випробувань, збільшивши виробництво озброєнь та кількість військових баз на островах Тихого океану. В 1938 р. військове міністерство США розробило «план промислової мобілізація на випадок війни. На початку 1939 р. були проведені заходи щодо посилення армії і військово-морського флоту, створення потужних військово-повітряних сил.

Водночас в американському суспільстві наростали антивоєнні настрої. Вліт­ку 1937 р., коли Японія розпочала масований наступ на Китай, американці організували масовий рух солідарності з китайським народом. Під тиском антифашистських й миролюбних сил уряд Ф. Рузвельта у липні 1939 р. розірвав з Японією торговий договір. У листопаді 1939 р. Конгрес США відмінив закон 1935 р. про нейтралітет, дозволивши продаж американської зброї.

Проте у США зросли впливові сили, які протистояли курсу Ф. Рузвельта на союз з антифашистськими державами. На таких позиціях стояли зокрема «ізоляціоністи». Частина з них виражала інтереси фермерських штатів, що орієнтувалися на внутрішній ринок. Інші були пов'язані з великими монопо­ліями, інтереси яких перепліталися з інтересами німецьких та японських трес­тів. Політика «ізоляціонізму» не сприяла організації колективної відсічі фа­шистським державам, створенню гарантій миру й безпеки у світі.

Однак американському президентові вдалося збалансувати інтереси різних сил і значно посилили вплив США на розвиток міжнародних подій. Невдовзі були закладені принципи нової американської зовнішньої політики, які успішно реалізував Ф. Д. Рузвельт.

23. Встановлення фашистському режиму в Італії.

Зростання впливу лівих партій, селянський рух на півдні Італії, створення комуністичної партії викликали занепокоєння підприємців і дрібних власників. Вони почали щедро фінансувати й активно підтримували фашистську партію Муссоліні. Загони її бойовиків нападали на робітничі організації, провокували сутички під час страйків і демонстрацій. На фабриках і заводах створювалися профа­шистські профспілки, а прихильники фашистів захоплювали муніципалітети. фашистські активісти почали проникати в армію та поліцію. Будучи вправним політиком і спритним демагогом. Б. Муссоліні розумів, що ситуація сприяє йому увійти до великої політики і взяти владу в свої руки.

Беніто Муссоліні (1883—1945) був засновником першої у світі фашистської партії. У молоді роки Муссоліні був соціалістом, але в роки світової війни він зайняв крайні націоналістичні позиції. У 1919 р. Муссоліні створив фашистську партію з колишніх ветеранів першої світової війни. Термін «фашизм» походить від латинського слова «фасцес», що означає «в'язанку прутів» навколо сокири римських лікторів. У Римській імперії це був символ авторитету і єдності. З давньоримської історії Муссоліні запозичив і гасло «Все — для держави, нічого поза державою і нічого проти держави», завданням якого було об'єднання італійської нації. Фашистський дуче (вождь) правив Італією з 1922 р. по 1943 р. 28 квітня 1945 р. Б.Муссоліні був схоплений і за присудом військового трибуналу Фронту національного визволення страчений італійськими партизанами.

На парламентських виборах, що відбулися у травні 1921 р., соціалісти і комуністи разом вибороли 148 мандатів, католики — 108, а партія Муссоліні— 35. Ліві партії організовували дружини самооборони, чинили опір фашистам, але протистояти наступу партії Муссоліні не змогли.

Фашисти відкидали демократію, вважаючи, що багатопартійна система веде до руйнації держави. Сильний тиск вони чинили на соціалістів і комуністів. У своїй програмі фашисти захищали приватну власність і приватне підприєм­ство. В зовнішній політиці виправдовували загарбницькі війни і підкорення слабших націй. Велика буржуазія підтримала плани Муссоліні щодо мілітаризації країни, оскільки це давало їй додаткові прибутки. У своїх промовах вождь італійських фашистів прославляв велич Римської імперії та необхідність її відродження. Ця ідея особливо імпонувала італійській молоді, викликала ентузіазм багатьох італійців.

Восени 1922 р. фашисти захопили муніципалітети в Мелані та Болоньї. Згодом до їх рук перейшли органи міського самоврядування інших міст Італії. 27-28 жовтня того ж року фашисти організували «похід на Рим». Десятки тисяч прихильників дуче рушили в столицю, знищуючи по дорозі профспілкові центри і відділення лівих партій. Уряд країни не спромігся застосувати проти фашистів військову силу. Муссоліні, діставши підтримку серед промислово-фінансових кіл та молоді, успішно йшов до влади. Король Італії Віктор Еммануїл II 1 під тиском Генеральної конфедерації промисловості прийняв відставку кабінету Факта і доручив Муссоліні сформувати новий уряд. Сталося Це ЗІ жовтня 1922 р. Новий уряд був коаліційний, але всі провідні міністерства перебували в руках фашистів.

24. “Корпоративний режим” в Італії.

25. Зовнішня політика. Напад на Ефіопію. Союз з Німеччиною.

«Ми маємо право на імперію», — говорив Муссоліні. У 1924 р. він підписав договір з Югославією, яка змушена була повернути Італії Рієку. Далі фа­шистська експансія була спрямована на Албанію і фактично призвела до встановлення над нею протекторату Італії. Використовуючи сприятливе міжнародне становище, дуче розпочав колоніальну експансію.

У країні велася широкомасштабна фашистська пропаганда війни, відбувався процес мілітаризації економіки. У 1934 р. було прийнято закон про воєнізацію нації, який поклав початок зростанню чисельності збройних сил. Все доросле населення залучалось до військової підготовки. В тому ж році почалися прикордонні сутички з Ефіопією, яка до 1896 р. була італійською колонією. Ефіопський уряд звернувся до Ліги Націй з проханням захисту від агресора, але належної підтримки не отримав. Народ Ефіопії чинив мужній опір італійським загарбникам, але протистояти озброєній до зубів італійській армії довго не міг. У травні 1936 р. італійські війська завоювали Аддіс-Абебу, столицю Ефіопії, і король Віктор-Емануїл III був проголошений її монархом. Невдовзі фашисти завоювали всю Ефіопію. Нарешті Ліга Націй закликала до санкцій проти агресора, її членам заборонялося продавати зброю Італії. Але продаж нафти для Муссоліні (чого він найбільше боявся) не припинявся. Даремно ефіопський імператор Хайле Селасіє домагався санкцій проти Італії. Недалеко­глядна політика Англії та Франції підштовхнула уряд Муссоліні до ще більш агресивних дій. У 1936 р. Гітлер і Муссоліні направили свої війська проти іспанських республіканців, підтримавши фалангістів генерала Франко.

Італійський дуче користувався підтримкою Німеччини й став найближчим союзником німецького фюрера. У травні 1933 р. Муссоліні висунув проект «пакту чотирьох», до якого мали ввійти Італія, Німеччина, Англія та Франція. Але, як відомо, в парламентах останніх двох держав цей договір не був рати­фікований і не набрав чинності.

Великі держави — СРСР, США, Англія та Франція — не робили достатньо рішучих кроків, щоб зупинити розповзання фашизму і наростання загрози війни. Зближення між двома великими фашистськими державами призвело до підписання між ними у жовтні 1936 р. протоколу, який сформував «вісь» Берлін — Рим. У листопаді 1937 р. Італія приєдналася до Антикомінтернівського пакту, що був укладений між Німеччиною та Японією. «Вісь» Берлін — Рим перетворилася в трикутник Берлін — Рим — Токіо. В грудні 1937 р. Італія вийшла з Ліги Націй. Незважаючи на загрозу війни, Англія й Франція пішли на компроміс із фашистськими лідерами. 29—30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція, учасники якої погодилися на окупацію та розчленуван­ня Чехословаччини. Договір між Італією та Німеччиною від 22 травня 1939 р. про воєнну взаємодопомогу фактично ліквідував попередні угоди з великими державами. Італія стала на шлях розв'язання другої світової війни.

26. Підсумки першої світової війни для Німеччини.

Восени 1918 р. після капітуляції всіх союзників Німеччини стало очевидним, що війна для неї програна. Імператор Вільгельм II, військове командування гарячково шукали виходу з катастрофи, що наближалася. Робилася спроба створення коаліційного уряду, злиття військової влади з цивільною, було пом'якшено цензуру. Але ці заходи уже не могли стабілізувати становище в країні, а союзні армії здобували перемогу за перемогою. На урядовій конфе­ренції у Спа, що відбулася 29 вересня, було вирішено шукати контактів з Антантою для проведення мирних переговорів. Новий канцлер Макс Баденський 4 жовтня 1918 р. відправив першу телеграму американському президен­тові Вільсону з проханням укласти перемир'я. Вільсон також надіслав німець­кому урядові кілька нот, що вимагали від Німеччини значних поступок.

Імператорський уряд прагнув укласти мир на основі «14 пунктів Вільсона», але союзники зажадали повної капітуляції Німеччини. 4 листопада 1918 р. німецька делегація прибула у ставку французького головнокомандувача мар­шала Фоша, яка розміщувалася у Комп'єнському лісі. Тут німецьким делегатам були продиктовані умови перемир'я, підписані 11 листопада 1918 р. Військові Дії на всіх фронтах були припинені. Перша світова війна закінчилася. Німецькі лідери, щоб пом'якшити гіркоту поразки оголосили, що Німеччину примусила підписати перемир'я революція.

27. Веймарська республіка. Німеччина у першій половині 20-х років.

ЗІ липня 1919 р. Установчі збори схвалили конституцію Німецької респуб­ліки, яка одержала назву Веймарської (від імені міста, де її було прийнято). В Німеччині була юридичне ліквідована монархія і встановлена республіка. Вся країна ділилася на землі, які мали своє окреме законодавство, свої ландтаги. Центральний уряд дістав дуже широкі права у порівнянні з конституцією 1879 р. Особливі повноваження мав президент, який міг відмінити всі демо­кратичні свободи, видавати надзвичайні закони, застосовувати збройні сили у випадку внутрішньої політичної кризи. Важливим пунктом Веймарської конституції було положення про недоторканість приватної власності.

Німецький післявоєнний уряд міг що завгодно обіцяти своєму народові, окрім поліпшення його життєвого рівня. Втрата вугільних шахт та металур­гійних заводів Лотарінгії, згортання військової промисловості, демобілізація армії викликали масове безробіття. Країна потребувала промислової сировини, продовольства, палива. Величезний внутрішній борг, бюджетний дефіцит спричинили інфляційні процеси. Посилилося зубожіння народних мас. Водночас власники німецьких банків та концернів протягом 1919—1923 рр. перевели за кордон понад 15 млрд. марок у золотій валюті.

Складне економічне становище посилювало соціально-політичну дестабілі­зацію німецького суспільства. Проти правих соціал-демократів та республікан­ців, силами яких був сформований післявоєнний уряд Німеччини, виступило ряд так званих «добровольчих формувань» й таємних воєнізованих товариств: бригада Ерхардта, Балтійська оборона, загони Хейдебрека, Россбаха, товариства «Консул», «Вікінг» тощо. Вони формувалися з офіцерів і унтер-офіцерів кайзе­рівської армії.

Заходи Г.Бауера 1920 р. щодо скорочення рейхсверу спричинили заколот монархічне настроєних сил опозиції. Повстання «Чорного рейхсвера» очолив генерал Лютвіц. ІЗ березня 1920 р. його загони добровольців зайняли Берлін. Президент Еберт не зміг зупинити змовників і втік з столиці. Путчисти сфор­мували свій уряд на чолі з поміщиком Каппом. Проте монархістам не вдало­ся втриматися при владі. Невдовзі путч розгромили загони Червоної гвардії, утворені повсталими робітниками Берліну.

Путч Каппа-Лютвіца спричинився до загальнонімецького страйку, який в Рурі переріс у збройне повстання. Заходами новообраного глави уряду Г.Мюллера страйк було припинено, загони Червоної гвардії виведені у ней­тральну зону. Це дало змогу урядовим військам здійснити жорстоку розправу над робітниками Руру. Проте повстання та страйки не припинилися.

Так, у Середній Німеччині в березні 1921 р. знову загострилося соціально-політичне становище, що призвело до збройних сутичок між поліцією і робіт­никами, яких підтримували ліві сили. Саксонія стала ареною жорстоких боїв, що тривали цілий місяць.

У зовнішньополітичній діяльності німецький уряд також зазнавав невдач. Німеччина відмовилася платити репарації державам-переможницям, і це призвело до окупації на початку 1923 р. Руру франко-бельгійською армією. Французький контроль над багатим Руром негативно позначився на економіці Німеччини. Різко знизився видобуток вугілля і виплавка чавуну, що спричини­ло закриття фабрик і заводів, масове безробіття. Зросла інфляція, що викликало робітничі страйки по всій країні. Цим вирішили скористатися як ліві, так і праві політичні сили, які почали звинувачувати уряд у некомпетентності. Комуністи приступили до організації «червоних сотень», створення контроль­них комісій. 11—12 серпня 1923 р. розпочався загальнонімецький страйк, і уряд Куно був повалений. Йому на зміну прийшов уряд Штреземана, який репрезентував демократичні партії і частину соціал-демократів. У середині 1923 р. найбільш запеклі зіткнення розгорнулися в Саксонії, де комуністам на чолі з Е.Тельманом вдалося сформувати робітничі загони і почати рішучі бої з урядовими військами. Тільки після того, як уряд кинув проти них додат­кові сили рейхсверу, виступи були придушені. Комуністичну партію заборони­ли,

В цей час велику популярність здобула Націонал-соціалістична робітнича партія (фашистська), якою керував Адольф Гітлер. 8—9 листопада 1923 р. у Мюнхені фашисти організували путч і захопили уряд Баварії, закликаючи до походу на Берлін. Але частини рейхсверу розігнали фашистські загони, А.Гітлера заарештували і засудили на п'ять років тюрми. Проте через рік він був звільнений.

28. Внутрішня та зовнішня політика німецького нацизму в 30-ті роки.

Прийшовши до влади, Гітлер почав вимагати ліквідації «версальського диктату» та «життєвого простору» для Німеччини. У липні 1933 р. з ініціативи італійського диктатора Муссоліні був підписаний «Пакт чотирьох». Але Франція та Англія домоглися, щоб у ньому були ліквідовані статті про ревізію мирних договорів і надання Німеччині прав озброюватися. На Женевській конференції Німеччина знову поставила питання про рівноправність в озбро­єнні, але й цього разу їй було відмовлено. На знак протесту німецька делегація 14 жовтня 1933 р. покинула конференцію по роззброєнню і через кілька днів заявила, що виходить з Ліги Націй. У 1935 р. Німеччині було повернуто Саарську область. Поступливість Англії та Франції, мовчазна згода США щодо дій гітлерівського керівництва надихнули нацистів до нових акцій. 16 березня 1935 р. фашистський уряд прийняв закон про відновлення в країні загальної військової повинності. Через рік, 7 березня 1936 р., Гітлер заявив, що Німеччина в односторонньому порядку відміняє пункти Локарнських угод і Версальського мирного договору. Німецькі війська захопили Рейнську деміліта­ризовану зону. Наприкінці січня 1934 р. в Берліні між Німеччиною та Польщею було підписано пакт про ненапад. Пізніше німці отримали згоду від Англії на побудову великої кількості кораблів надводного і підводного військового флоту.

В середині 30-х років почалося поступове зближення Німеччини з Італією. 25 листопада 1936 р. в Берліні представники Німеччини та Японії підписали антикомінтернівський пакт, до якого приєдналася Італія. Утворилася «вісь» Берлін-Рим-Токіо.

12 березня 1938 р. фашистські війська вступили в Австрію, і Гітлер оголосив про «аншлюс» (приєднання) цієї країни. Так у Європі спалахнуло перше вог­нище війни. Версальський і Сен-Жерменський договори втратили будь-яке значення. Після того, як Гітлер почав вимагати від празького уряду передачі Німеччині Судетської області, де компактно проживали німці, пряма загроза нависла над Чехословаччиною. Англія і Франція не стали на захист цієї держави, підтримавши Німеччину. 29—30 вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція глав держав та урядів Німеччини, Італії, Англії й Франції, де Гітлер, Муссоліні, Чемберлен, Деладьє вирішили долю народів Чехословаччини. Судети переходили до Німеччини, частина земель до Угорщини і Польщі. США не прореагували на жодну із ухвал мюнхенської змови. Не надав допомоги Чехословаччині і Радянський Союз, який мав із нею договір про взаємодопомогу. На початку березня 1939 р. Чехословаччина перестала існувати як незалежна держава. Водночас Гітлер дозволив фашистській Угор­щині розпочати війну й окупувати Карпатську Україну, яка проголосила себе незалежною. У Європі наростала агресія, Німеччина відібрала у Литви Клайпе­ду, а Італія захопила Албанію. Альянс Гітлера і Муссоліні ставав дедалі загроз­ливішим для цілого світу. Це нарешті зрозуміли великі європейські держави. 28 квітня 1939 р. фашистська Німеччина оголосила про розрив німецько-польського договору. До початку другої світової війни залишалося лише чотири місяці.

29. Англія після першої світової війни. Діяльність уряду Д. Ллойд-Джорджа.

Після закінчення першої світової війни Великобри­танія вийшла в число країн-переможниць. Німеччина, головний конкурент Англії, була розгромлена. Терито­рія Британської імперії за рахунок колоніальних воло­дінь збільшилась на 2,6 млн. кв. км, а її населення майже на ІЗ млн. чол. Економічні втрати Англії під час війни були меншими, ніж у інших європейських держав.

Однак перемога у війні далася значною напругою сил. Втрати вбитими становили 875 тис. чол., понад 2 млн. були поранені. 70 відсотків англійського торгово­го флоту було потоплено. До того ж, Англія в період війни користувалася американською фінансовою допо­могою, внаслідок чого вона перетворилася із кредитора у боржника. В країні знизився обсяг промислового ви­робництва, конкурентна здатність англійських товарів на світовому ринку знизилася, більш ніж у 2 рази скоро­тився зовнішньоторговий оборот Великобританії.

Усі ці труднощі випали на долю коаліційного уряду Великобританії (консерватори, ліберали, лейбористи), який очолював лідер ліберальної партії Ллойд-Джордж. Наприкінці 1917 р. він виступив з ідеєю проведення економічної і політичної реконструкції, покликаної посіяти в масах ілюзію позитивних зрушень у державі. На початку 1918 р. уряд Ллойд-Джорджа провів виборчу реформу, яка надавала право голосу чоловікам з 21 року, а жінкам — з 30 років. Було запроваджено обо­в'язкове навчання дітей до 14 років, встановлено пенсії колишнім солдатам, розпочалася демобілізація з армії.

Очоливши виборчу кампанію, Ллойд-Джордж роз­палював шовіністичні настрої, закликав «гідно» зустріти героїв війни та «забезпечити їм світле майбутнє». Англійський прем'єр-міністр вимагав, щоб Німеччина заплатила контрибуцію в сумі 240 млн. золотих марок. Популярним стало гасло «За все заплатять боші!». Пер­ші післявоєнні вибори увійшли в історію як вибори «хакі» (по команді). Вони принесли значну перемогу консервативно-ліберальній коаліції, яка утримувала владу майже чотири роки.

30. Перший і другий лейбористські уряди в Англії.

Парламентські вибори 1923 р. відбувалися у складних умовах. Економічне становище країни залишалося важким. До 1929 р. промисловість за обсягом випуску продукції ледве досягла рівня 1913 р. Економічне піднесення відбу­валося за рахунок розвитку нових галузей: авіа- та машинобудування, хімічної промисловості тощо. Основні галузі промисловості (добувна, вугільна, металур­гійна, суднобудівна, текстильна) переживали занепад. Зовнішня торгівля так і не досягла довоєнного рівня. Економічна криза Англії значною мірою обумовлювалася технічною відсталістю її промисловості, доля якої в промис­ловому виробництві світу (дані без СРСР) становила у 1926-1929 рр. 9,8%. У 1913 р. вона дорівнювала 14,8%.

На виборах 1923 р. до палати общин було обрано 258 консерваторів, 158 лібералів і 191 лейборист. Консервативна партія втратила 100 депутатських місць, а з ними й абсолютну більшість у парламенті. Консерватори і ліберали не змогли домовитися про створення коаліційного чи однопартійного уряду. Формування нового кабінету було доручено лейбористам, 23 січня 1924 р. лідер лейбористської партії Рамзей Макдональд сформував уряд, у складі якого було декілька лордів, пов'язаних з консервативною та ліберальною партіями.

До передвиборної програми лейбористи включили такі пункти, як перегляд Версальської системи, проведення політики миру, націоналізація основних галузей економіки, введення податку на капітал, ліквідація безробіття й житлової кризи, підвищення заробітної плати, встановлення дипломатичних відносин з СРСР.

Лейбористський уряд проводив політику сприятливу інтересам великого капіталу, розвитку приватної ініціативи. Парламент прийняв закони про пільги для промислових підприємств та про зниження податків на прибутки моно­полістичних компаній. Водночас, у відповідності з передвиборною програ­мою лейбористський уряд збільшив пенсії людям похилого віку та інвалідам, прийняв закон про будівництво житла для робітників.

У лютому 1924 р. перший лейбористський кабінет пішов на встановлення дипломатичних відносин з СРСР. Макдональд домагався від радянського уряду сплати воєнних боргів Англії і відшкодування колишнім англійським інвесто­рам збитків, завданих націоналізацією власності.

Проте задовольнити потреби різних верств англійського суспільства лейбо­ристам не вдалося, що викликало розчарування виборців. 9 жовтня 1924 р. Макдональд подав у відставку. Парламент було розпущено. У грудні цього ж року були проведені нові парламентські вибори, на яких перемогли консер­ватори. Вони отримали 413 місць. Лейбористам дісталось 151, а лібералам — 40 місць. Консерватори залишалися при владі до середини 1929 р.

У травні 1929 р. на парламентських виборах знову перемогли лейбористи. За них віддали голоси 8,4 млн. виборців, забезпечивши 287 місць у парламенті. У червні Р.Макдональд сформував другий лейбористський уряд. Економічна політика його кабінету передбачала надання промисловим компаніям субсидій і пільгових кредитів, що стримувало спад виробництва. Робочий день шахтарям було скорочено до 7 з половиною годин. Новий закон про страхування (1930 р.) дещо поліпшив становище безробітних. Проте виступи широких верств сус­пільства проти існуючих соціальних умов не припинялися. Страйковий рух в Англії відбувався і в роки правління лейбористського уряду. В 1930 р. відбулося 442 страйки із загальною кількістю учасників 300 тис. чол., а в 1931 р. страйку­вало вже 500 тис. робітників. За підвищення платні виступили навіть моряки воєнно-морського флоту Англії.

1931 р. став найважчим для англійської економіки. Широкий загал населення вимагав від уряду Макдональда рішучих заходів щодо пом'якшення і ліквідації кризи. З іншого боку, буржуазія створила Королівську комісію під керівництвом фінансиста Дж. Мея, яка у липні 1931 р. опублікувала рекоменда­ції уряду, згідно з якими оздоровлення англійської економіки могло відбутися лише шляхом скорочення видатків на соціальні потреби. Англійські та амери­канські банкіри повинні були надати позики, необхідні для стабілізації платіж­ного балансу держави, що перебував у катастрофічному стані. Не всі лейбо­ристські лідери погодилися із висновками комісії Мея, що призвело до розколу в партії. Макдональд подав у відставку. Щоправда, до 24 серпня 1931 р. він встиг сформувати так званий національний уряд, в якому ключові посади були розподілені між членами консервативної партії. Макдональд був виклю­чений з лейбористської партії. Натомість він утворив націонал-лейбористську групу, платформою дій якої був політичний союз з консерваторами.

27 жовтня 1931 р. в Англії відбулися нові парламентські вибори, на яких перемогла національна коаліція. Вона отримала 145 млн. голосів і провела в парламент 553 депутати. Національний уряд, очолюваний Макдональдом, перебував при владі з 1931 р. до 1935 р. Він реалізував план стабілізації еконо­міки і раціоналізації бюджетних видатків. Для цього були збільшені податки, скорочено асигнування на соціальні потреби й освіту, знижено ставки вчителів та державних службовців. У вересні 1931 р. понад 100 американських і французьких банків надали Англії кредити на суму 80 млн. фунтів стерлінгів. Уряд Макдональда здійснив ряд протекційних заходів. За законом 1933 р. всі товари, що ввозилися до Англії, обкладалися митами в розмірі І/З % їх вартості. Водночас посилився економічний визиск колоній.

Економічна політика уряду Макдональда не користувалася популярністю серед населення. У травні 1932 р. безробітні провели конференцію і збір підписів під петицією, в якій вимагали збільшення допомоги по безробіттю. А восени 1932 р. вони провели національний «голодний похід» до Лондона. У 1932 р. колишній лейборист Освальд Мослі заснував «британський союз фашистів», який підтримували фінансово-промислові кола англійського суспільства.

31. Уряд Лівого блоку у Франції.

У політичному житті післявоєнної Франції відбувалися серйозні зміни. Оскільки «Національний блок» скомпроментував себе в очах виборців про­валом «рурської авантюри», радикал-соціалісти у 1923 р. покинули його і разом з соціалістами і партією республіканців-соціалістів створили новий «лівий блок».

У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За «лівий блок» проголосу­вало майже 3,5 млн. виборців і його представники отримали 272 мандати, за «Національний блок» — 3,8 млн., що забезпечило йому 274 мандати. Комуністи зібраній 900 тис. голосів, отримавши 26 мандатів.

У червні 1924 р. відомий діяч радикал-соціалістичної партії Едуард Ерріо очолив новий уряд. У роки правління «лівого блоку» була проведена часткова амністія політичних в'язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки, законодавче обмежувалася нічна праця жінок та дітей, жінки одержали право брати участь у виборах муніципальних і кантональних органів влади. Однак спроби уряду Ерріо оздоровити фінанси шляхом запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію з боку частини членів сенату. У квітні 1925 р., коли сенат провалив фінансовий проект Ерріо, він подав у відставку.

У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами, внаслідок чого Франція втратила частину репарацій. Впродовж 1925 р. уряд Ерріо евакуював французькі війська із Руру. Перед американськими монополіями відкривалися можливості створювати свої підприємства на французькій території. Загострення протиріч із США та Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція встановила дипломатичні відносини з СРСР.

Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу залиша­лася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд. франків, що значно погіршило фінансовий стан країни. Фінансова криза призвела до падіння уряду «лівого блоку»,

В липні 1926 р. було сформовано уряд «національної єдності» на чолі з Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. і керувався у своїй політиці інструкціями комітету фінансових експертів та Французького банку. В березні 1927 р. на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про мобілізацію нації під час війни та мілітаризацію країни.

32. Друга половина 30-х років. Народний фронт у Франції.

На муніципальних виборах у травні і червні 1925 р. французькі ліві партії домоглися значного успіху, внаслідок чого 48 партій і організацій лівого спря­мування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. чол.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні-травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн. голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про заключення колек­тивних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано французький банк, виділені кошти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників. Заходи, здійснені урядом для врегулювання цін на зерно, дали змогу селянам зібрати у 1936 р. вдвічі більший урожай, ніж у 1935 р. Ці зміни і нововведення відповідали інтересам усього народу. В міжнародних справах Блюм виступав ініціатором політики невтручання у внутрішні справи інших держав. У березні 1937 р. він запропонував зробити «перепочинок» у здійсненні програми Народного фронту, а в червні 1937 р. був змушений подати у відставку.

Його наступником став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

У квітні 1938 р. до влади знову прийшов Деладьє, котрий виступив проти програми Народного фронту. Партія радикалів вийшла з Народного фронту. Кабінет Деладьє схвалив надзвичайні декрети, згідно з якими були збільшені податки, скасовано 40-годинний робочий тиждень. Підприємці стали зменшувати заробітну плату і виступати проти колективних договорів. З іні­ціативи Загальної конфедерації праці 26 листопада 1938 р. у Франції відбувся Національний день протесту проти наступу реакції. Було проведено 24-годин-ний страйк, в якому взяло участь 4 млн. чол. На страйк уряд відповів введен­нями надзвичайного стану. Почалися масові звільнення з роботи службовців та робітників.

Основним завданням зовнішньої політики Франції у міжвоєнні роки була боротьба за гегемонію на європейському континенті та протистояння більшо­визму. Намагаючись отримати якомога більше репарацій від Німеччини, Фран­ція змушена була йти на поступки під тиском Англії й США. У відповідності з «планом Дауеса» та «планом Юнга» французький уряд позбавлявся контролю за виплатою репарацій, а їх розміри було зведено до мінімуму. Після Локарн­ської угоди 1925 р. Франція була змушена вивести війська із Рурської області.

У роки стабілізації міністром закордонних справ Франції був Арістид Бріан. За 25 років своєї політичної кар'єри він одинадцять разів був главою уряду і 25 міністром. Його вважали неперевершеним майстром компромісу, маневрів, лавірування, примирення. Клемансо казав про Бріана, що його «з однаковим успіхом можна вкласти як у прямокутну, так і в круглу шухляду». Бріан про­ходив послідовну політику протистояння загрозі більшовизму і розповсюдженню впливу ІІІ Інтернаціоналу, був прихильником роззброєння.

Головним досягненням зовнішньої політики Парижу 20-х років вважалися Локарнські угоди 1925 р., які гарантували безпеку Франції. З її ініціативи в Парижі був підписаний міжнародний договір 1927 р. про заборону війни, відомий під назвою «Пакт Бріана-Келлога», Французький уряд наполегливо домагався створення міждержавного об'єднання «пан-Європа», яке повинне було забезпечити лідерство Франції на континенті.

В умовах зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша - за консолідацію антифашистсь­ких сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу. Так, Луї Варту, як реаліст і націоналіст, шукав шляхів до об'єднання антифа­шистських сил і збереження незалежності Франції. З його ініціативи Франція приєдналася до Східного пакту за участю Польщі, СРСР, Чехо-Словаччини, Фінляндії, держав Прибалтики та Німеччини. У жовтні 1934 р. Варту був убитий фашистським агентом.

Лаваль, який змінив Варту на посаді міністра закордонних справ, схилявся до співпраці з Німеччиною. Спроби Франції зблизитися з Німеччиною і навіть домогтися для неї міжнародної позики в обмін на те, що Берлін відмовиться від політики перегляду статус-кво в Європі, не принесли успіху. Реваншизм, який посилився з приходом гітлерівців до влади, змусив Францію шукати нових союзників. У 1935 р. Лаваль змушений був підписати франко-радянський пакт про взаємодопомогу, підготовлений Варту. Спроба створити антигітлерів­ський союз за участю Франції, Англії та СРСР наприкінці 30-х років успіху не мала. Радянський союз, як відомо, підписав з Німеччиною пакт про ненапад, який мав секретну частину про поділ Східної Європи.