68
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ
ЛЮДИНИ “УКРАЇНА”
Завідувач кафедри правознавства
кандидат юридичних наук, доцент
Петров В.В.
КИЇВ 2003
Вступ t">У такий спосіб виробнича діяльність і всі повязані з нею функції створюють основу найбільш розповсюдженого у світі типу ВЕЗ - експортно-виробничих зон. Вони поширені в нових індустріальних країнах, що використовують модель експортної орієнтації. Цей тип ВЕЗ становить найбільший інтерес для багатьох країн. Продукція, що випускається в таких зонах, відрізняється високою конкурентноздатнісю, головним чином через малі витрати виробництва, що дозволяє успішно конкурувати на світовому ринку, встановлюючи низькі експортні ціни.
Але оскільки в сучасних умовах основним фактором конкурентноздатності стає не ціна товару, а його якість, новизна, наукоємність, багато експортно-виробничих зон почали трансформуватися в науково-промислові парки.
Особливим видом СЭЗ є оффшорні центри, т. з. «Податкові гавані». У них концентрується банківський, страховий бізнес, через них здійснюються експортно-імпортні операції, операції з нерухомістю, трастова і консалтингова діяльність. Центри залучають клієнтів сприятливим валютно-фінансовим режимом, високим рівнем банківської і комерційної таємниці, пільговим податковим і зовнішньоторгівельним законодавством.
За ступенем інтегрування у світову і національну економіку можна виділити 2 типи ВЕЗ: екстравертивний - анклавний характер, що орієнтований на зовнішній ринок і интравертивний - інтегрований у національну економіку.
Екстравертивний характер мають більшість ВЕЗ у нових індустріальних країнах Азії, в окремих країнах Центральної Америки і Карибського басейну. Підприємства, розташовані в таких зонах, вивозять, як правило, від 75 до 90% виробленої продукції.
Специфіка підприємств в анклавних зонах - збірнний характер виробництва, заснований на імпортних матеріалах, компонентах, напівфабрикатах і деталях. У таких зонах створюють свої філії і дочірні компанії транснаціональні корпорації для створення продукції з більш низькими витратами.
Анклавні зони істотно розрізняються за принципами організації. У сучасному світовому господарстві можна виділити 3 основних типи таких зон.
До першого можна віднести зони, що охоплюють території окремих підприємств, на які поширюється пільговий податковий і митний режим. Такі зони широко розповсюджені в Мексиці, де функціонують так звані «макиладорас» - експортні підприємства, розташовані уздовж кордону США. За такими ж принципами створюються експортно-виробничі зони в Угорщині.
До другого напрямку можна віднести невеликі індустріальні анклави, що являють собою замкнуті ділянки від декількох десятків до декількох сотень гектарів. Вони широко поширені в нових індустріальних країнах, а також в окремих індустріально розвинутих країнах, наприклад, в Ірландії.
Принципова відмінність третього напрямку в організації зон анклавного типу - широке територіальне охоплення багатьох районів і міст країни. Такий принцип характерний для організації експортно-виробничих зон у Китаї, а також у малих країнах - Шрі-Ланці, Маврикії та ін.
Для інтравертних експортно-виробничих зон інтегрованого типу найбільш важливою характерною рисою є тісні економічні звязки з внутрішніми районами країни. Крім проблем, повязаних з розвитком експортного потенціалу, ці зони вирішують задачі підвищення технологічного рівня місцевої промисловості, якості і конкурентноспроможності товарів, що випускаються. Вони орієнтовані не на імпорт проміжних товарів, а на використання національних матеріалів, компонентів і напівфабрикатів.
Найбільш яскравим представником цього типу експортно-виробничих зон є вільна зона Мануас у Бразилії. У відмінності від мексиканських «макиладорас» бразильські підприємства мають значно більш високу частку національних компонентів у своїй готовій продукції (по телевізорах - 90%, електронно-обчислюванним машинам - 70%, настільним калькуляторам - 65%, відеокасетам - 40%, програвачами компакт-дисків - 35%). З зони Мануас на початку 90х рр. на експорт поставлялося лише 5-10% продукції, що випускається.
До інтегрованого типу експортно-виробничих зон можна віднести й американські зовнішньоторговельні зони. Зокрема, наприкінці 30х р. 78% усіх постачань сировини, напівфабрикатів, компонентів і матеріалів здійснювалося з внутрішніх районів США, у свою чергу, 88% виробленої в таких зонах готової продукції йшло на внутрішній ринок країни.
В даний час у Китаї розглядається концепція більш тісної інтеграції експортно-виробничих зон у національну економіку.
Класифікація по галузевій ознаці ускладнена тим, що, як правило, у експортно-виробничих зонах розміщуються підприємства різних галузей. Але існує і визначена спеціалізація на одній чи декількох галузях промисловості.
У Південній Кореї промислова зона в м. Куми спеціалізується на випуску електронних і електротехнічних виробів, у м. Чханвоне - на виробництві машинобудівної продукції, зона в м. Ечхоне - на випуску нафтохімічної продукції.
Експортно-виробничі зони на о. Маврикій, у Шрі-Ланці, Єгипті і Домініканській республіці спеціалізуються на випуску й експорті одягу, текстильних виробів, взуття.
Одна з найбільших зон у Малайзии, розташована на о. Пинанг, є найбільшим у країні центром по випуску електронних компонентів, електронно-обчислювальної техніки і побутової електронної апаратури. Фахівці називають о.Пинанг «силіконовим островом». Таку ж спеціалізацію має індійська зона «Санта-Круз электронікс експорт процессінг зоун».
В Ізраїлі одна з вільних торгових зон, розташована недалеко від Тель-Авіва, де знаходиться алмазна біржа країни, спеціалізується винятково на частковій переробці і продажу алмазів.
До зон з яскраво вираженою галузевою спеціалізацією можна віднести торгові зони, оффшорні, туристичні і рекреаційні зони.
Галузева спеціалізація характерна не тільки для експортно-виробничих зон, але і для науково-виробничих парків. Основні галузі їхньої спеціалізації - мікроелектроніка, інформатика, біотехнологія, генна інженерія. Зокрема, у Гонконгові 2 парки спеціалізуються на розробці нових поколінь електронної й електротехнічної продукції.
У той же час існують і нетрадиційні підходи до галузевої спеціалізації науково-виробничих парків. Так, наприклад, у Сінгапурі в середині девяностих років було створено 10 агропромислових парків з метою розробки принципово нових технологій вирощування овочів і фруктів, розведення риби і використання морепродуктов.
При відносній універсальності деяка специфіка присуща й оффшорним центрам. Зокрема, центри, що спеціалізуються на банківській діяльності, реєструються у Швейцарії, Люксембурзі, Гонконгові, Сінгапуру, Бахрейну і на Каймановых островах. Оффшорні холдингові компанії домінують у Швейцарії і Ліхтенштейну. Страхові фірми надають перевагу Бермудським островам, островам Мен, Гернси, Теркс, Кайкос і ін. Оффшорні морські компанії воліють реєструватися в Ліберії, Панамі, Белізу, Гибралтару.
По характері власності ВЕЗ можна розділити на державні, приватні і змішані. Найбільш розповсюджений у світовій практиці змішаний тип власності, де поряд з державною є і приватна власність.
Виходячи з процесу еволюції форм ВЕЗ виділяються 4 покоління. До ВЕЗ першого покоління можна віднести зони вільної торгівлі, другого - експортно-виробничі, третього - технопарки, технополисы, оффшорні центри, четвертого покоління - еколого-економічні регіони й вузкоспеціалізовані зони.
3.2. Уроки світового досвіду функціонування та організації вільних економічних зон.
Той факт, що вільні економічні зони в новоутворених незалежних державах, можливо, будуть дуже відрізнятися від більш класичних експортних промислових зон, які діють в інших країнах, не означає, що їм немає чого повчитися на прикладах інших. Не заглиблюючись у детальні приклади, можна було б на даному етапі відзначити деякий зарубіжний досвід, який міг би дати корисні уроки плановим органам та органам управління вільними економічними зонами.
Перший урок стосується ролі місцевої влади у плануванні, проектуванні та функціонуванні таких зон. В нових економічних умовах більшість ініціатив щодо створення ВЕЗ буде йти від місцевих, а не від центральних органів влади. Це ляже значним тягарем на міс-цеву владу: вона зіткнеться не тільки зі складним завданням планування, рекламування і управління зоною, а й з більш важливим завданням побудови нових видів звязків із зовнішнім світом. У більшості країн такі завдання звичайно вирішуються центральною адміністрацією (наприклад, Міністерством промисловості, Міністерством планування, Міністерством фінансів), що добре пристосована до управління вели-кими проектами і розвитку зовнішньоекономічних звязків. І навпаки, місцеві органи влади, скоріш за все, майже зовсім не знайомі з такими проблемами. На цій стадії для місцевих організацій було б дуже корисно ретельно вивчити, яким чи-ном органи місцевої влади у країнах, де центральний уряд не займається проблемами експортних промислових зон, набу-ли досвіду управління зонами і навчилися ефективно керу-вати ними та успішно розвивати їхні звязки з зовнішнім сві-том.
У цьому відношенні найбільш доречним для наслідування є досвід двох країн -- Малайзії та Шрі-Ланки. У Малайзії експортні промислові зони створювалися окремими штатами (наприклад, такими як Пенанг, Негрі Сембілан, Селангор, Малакка, Джохор), а не федеральним урядом. У Шрі Ланці основною зоною (яка нині розширюється) керує міська рада Великого Коломбо, а не центральний уряд. Вражаючі резуль-тати розвитку експортних промислових зон у цих двох країнах, зокрема, свідчать, що керівництво на місцевому або штатному рівні та стимулювання розвитку таких зон може бути дуже ефективним і, всупереч сподіванням, така практика не обовяз-ково буде суперечити чи негативно впливати на макроекономічну чи торговельну політику приймаючої країни. У Ма-лайзії такий федеративний вид організації експортних промислових зон сприяв здоровій конкуренції між зонами різних федеральних штатів. Ця внутрішня конкуренція непря-мим шляхом допомогла малайзійським зонам стати групою утворень, що більш конкурентоспроможні на світовому ринку, і хоча вона могла привести до непотрібного дублювання, во-на стала значним фактором створення нових галузей у менш розвинутих штатах федерації. Приклад Шрі-Ланки показує, що міська рада може бути хорошим інструментом розвитку і управління зоною, але цей успіх породжує й свої проблеми: потенціал та розміри зони Коломбо такі, що існує велика спо-куса (зважаючи на нинішні плани) поширити процес інду-стріалізації зони на інші райони країни через керівництво зони Коломбо, а не муніципалітети інших великих міст країни. Цей процес може викликати делікатні політичні про-блеми на місцевому та регіональному рівні.
Другим важливим предметним уроком для нашої країни є шлях, на якому деякі експортні промислові зони поступово перетворилися на імпортні промислові зони. Найпершим при-кладом цього стала вільна зона Манаус у Бразілії, продукція якої зараз майже повністю поглинається бразільським рин-ком, однак існує і кілька інших прикладів менш радикально-го переходу від переробки експорту до переробки імпорту (в тому числі в Китаї, Мексіці та на Барбадосі). Оскільки вільні економічні зони з самого початку плануються як один з інструментів, призначених для задоволення потреб внут-рішнього ринку, повчально буде дізнатися, чому і яким чином так багато експортних промислових зон посту-пово перетворювалися на імпортні промислові зони. Чітке розуміння цього переходу дозволило б проектантам вільних економічних зон включити цю функцію переробки імпорту до своїх початкових планів і досягти цього більш послідовно та ефективно, ніж це було в інших країнах. Це допомогло б уникнути деяких недоліків, які часто супроводжують незапланований та неконтрольований перехід до переробки імпорту. 0дним з них є намагання фірм експортної промислової зони використовувати внутрішній ринок як поле демпінгу для товарів, які не відповідають стандартам і не-придатні для реалізації на більш вимогливих зовнішніх рин-ках. Ще одним недоліком є неспроможність приймаючої країни використовувати право доступу до внутрішнього рин-ку як стимул для залучення нових зарубіжних інвесторів або як інструмент політики заохочення нинішніх інвесторів збільшувати свої зворотні звязки з місцевою економікою. Не-обхідно також відзначити, що ретельне довгострокове плану-вання доступу фірм експортної промислової зони до внут-рішнього ринку є корисним інструментом технічної політики приймаючої країни. Поступово відкриваючи двері внутрішнього ринку для фірм експортних промислових зон (як це робила Японія для імпорту і зарубіжних інвестицій у 50-і -- 60-і роки), приймаюча країна може стимулювати вітчизняні фірми до підвищення свого технічного рівня, все більшою мірою піддаючи їх контрольованим видам конкуренції.
Третім цікавим уроком моделі індустріалізації експортної промислової зони, що заслуговує на детальний аналіз з боку проектантів вільних економічних зон, є засоби, якими деякі експортні промислові зони змогли залучити такі галузі важ-кої промисловості, які звичайно не характерні для таких зон. Переважну більшість галузей експортних промислових зон всього світу становлять галузі легкої промисловості, що ви-магають відносно менших капіталовкладень (в тому числі текстильна та швейна, виробництво побутової електроніки, не-складної побутової техніки, спортивних товарів, пластмас, меб-лів, продовольчих товарів та напоїв). Деякі експортні про-мислові зони слідували іншій моделі розвитку і розмістили у себе основні галузі важкої промисловості. Так було у експорт-ній промисловій зоні Трінідаду і Тобаго, де домінують наф-топереробка та виробництво нафтопродуктів. Те ж можна сказати і про зону в Гані, де основною галуззю є переробка бокситів у алюміній, а також про зону Обєднаних Арабських Еміратів, де діють багато хімічних, нафтохімічних та автомобілебудівних фірм, яких звичайно немає у більш типо-вих експортних промислових зонах. Враховуючи те, що у ряді країн планується створити велику кількість експортних про-мислових зон, а також необхідність стимулювати експорт та ресурсні і технічні можливості країни у секторах важкої інду-стрії, цілком можливо, щоб деякі заплановані зони містили компоненти важкої промисловості. У цьому відношенні до-свід таких країн, як Трінідад і Тобаго чи Обєднані Арабські Емірати, має безпосереднє значення, тим більше, що важка промисловість у експортних промислових зонах цих двох країн технічно дуже досконала і в екологічному відношенні набагато сучасніша, ніж традиційні галузі, що забруднюють навколишнє середовище, які звичайно можна знайти в інших місцях.
Поява галузей важкої промисловості у експортних промислових зонах повязана з базою природних ресурсів приймаючої країни (боксити у Гані, нафта у Трінідаді і Тобаго, природний газ у Еміратах), і можна сказати, що політика цих трьох країн була націлена не стільки на залучення до зони важкої промисловості, скільки на створення зони навколо уже існуючих підприємств важкої промисловості. Це, мабуть, вір-но стосовно Гани, Трінідада і Тобаго, але приклад Обєдна-них Арабських Еміратів свідчить про досить цікаву еволю-цію. До існуючих галузей, повязаних з переробкою газу і нафти, додалося кілька галузей важкої промисловості у інших секторах, що, мабуть, свідчить про наявність «культури важ-кої промисловості», яка дуже відрізняється від «культури лег-кої промисловості» більш класичних експортних промисло-вих зон.
Приклади Обєднаних Арабських Еміратів, Гани та Трі-нідаду і Тобаго стосуються ще однієї ширшої проблеми, що мас велике значення, а саме розвитку нових галузей, що базуються на природних ресурсах приймаючої країни. Однією з рис моделі промислового розвитку експортної промислової зони є те, що фірми у таких зонах звичайно використовують мало місцевих ресурсів. Ця слабкість зворотних звязків фірм зони з приймаючою країною зумовлена анклавним статусом зон, але у багатьох випадках вона повязана також з самою природою галузей, що діють в зонах, а також внаслідок від-носної недорозвиненості потенційних місцевих галузей по-стачання. Нарощування зворотних звязків фірм вільної екокомічної зони з місцевими постачальниками сировини є першочерговим завданням не тільки через величезні природні ресурси країни (які потенційно дуже привабливі для зарубіжних інвесторів), але й через настійну необхідність знайти певну форму місцевого зустрічного фінансування відносно інвес-тицій іноземних фірм, які, можливо, діятимуть в зонах.
У цьому звязку проектантам та прихильникам вільних економічних зон у країнах на території колишнього Радян-ського Союзу необхідно більш пильно придивитися не тільки до небагатьох випадків діяльності вільних економічних зон, що базуються на таких природних ресурсах, як нафта, газ чи боксити, а й більш традиційних зон у країнах, які мають ве-ликі запаси сировини та напівфабрикатів, що базуються на місцевій сировині (наприклад, сталь, алюміній, основні хі-мікати, каучук та ліс). Можна назвати декілька прикладів підприємств експортних промислових зон, що використову-ють місцеву сировину та напівфабрикати. Це, скажімо, фір-ми по виробництву гумових рукавичок у зонах Малайзії, компанії по виробництву автомобільних вузлів у мексіканських maquiladoras, що використовують сталь місцевого виробниц-тва, та харчопереробні заводи і тютюнові фабрики у зонах Домініканської Республіки. Проте у більшості випадків ці зво-ротні звязки фірм експортних промислових зон з вітчизня-ними постачальниками сировини та напівфабрикатів набага-то менше розвинуті, ніж це могло б бути. Причини цього ще не зясовані, і проектантам нових вільних економіиних зон було б важливо зрозуміти, чому так відбувається. Поки що можна вказати кілька причин цього явища. Однією з них є те, що у багатьох країнах іноземні фірми, що розвинули ве-ликі переробні галузі на місцевій сировині, є добре функціо-нуючими підприємствами, що діяли у приймаючих країнах багато десятиріч, тобто задовго до створення перших експор-тних промислових зон. Таким чином, у цих фірм не було ре-альної необхідності використовувати можливості, що їх пропонує новостворена зона. Ще однією причиною є фактор роз-ташування: переробні галузі, що спираються на місцеві ре-сурси, звичайно розміщуються поблизу джерела сировини (хай то буде шахта, нафтодобувна свердловина чи гідроелектро-станція), в той час як експортні промислові зони мають тенденцію до розміщення поблизу густонаселених або промис-лових центрів. Нарешті, дуже важко розрізнюваною причи-ною може бути значна різниця у сприйнятті ідеї зворотних звязків з боку керівництва експортних промислових зон та потенційних інвесторів. Проектанти зон звичайно задумують їх як інструмент для швидкого вирішення проблем промис-лового розвитку, і це, мабуть, найкраще ілюструють стан-дартизовані, виготовлені заводським способом, будівлі заво-дів та відносно легке капітальне устаткування інвесторів. Фір-ми, що діють у галузі переробки і обробки сировини, навпа-ки, звичайно є відносно великими, займають великі площі, вимагають дуже специфічного обладнання і мають набагато більший період планування, ніж типовий завод по складан-ню електронних схем або спеціалізована швейна фірма, яку можна знайти у типовій експортній промисловій зоні.
Це говорить про те, що коли вільні економічні зони по-винні служити одним з непрямих каналів експорту обробле-них природних ресурсів, або, скромніше, інструментом зао-хочення до використання вітчизняних ресурсів, то слід при-ділити значну увагу розміщенню, розмірам, проектуванню та територіальному плануванню таких зон. Основна ідея по-лягає в тому, що коли вільні економічні зони будуть спроек-товані на зразок моделей класичних експортних промисло-вих зон країн нової індустріалізації, то вони можуть вияви-тися неспроможними використати одну з найбільших порівняних переваг країни, а саме, її величезні природні ресурси та сировину.
Проектантам вільних економічних зон слід ретельно вив-чити ще два аспекти досвіду діяльності експортних промис-лових зон. Одним з них є досвід Китаю, де існують дуже ве-ликі спеціальні економічні зони. Другий -- це досвід деяких країн, що розвиваються (наприклад, Домініканської Респуб-ліки, Маврікію, Мексіки та Шрі-Ланки), де діють іноземні інвестори з інших країн, що розвиваються, а підприємства мають малі і середні розміри. Особливий інтерес викликає ки-тайська модель, оскільки це перший досвід функціонування ду-же великих зон, де вже раніше існувала промисловість і густонаселені райони. Якщо врахувати передбачувані розміри деяких зон, ця модель може бути більш доречною (як у своїх позитивних, так і негативних аспектах), ніж моделі, що їх пропонують набагато менші індустріальні парки, встановле-ні у вигляді експортних промислових зон в інших країнах. Сьогодні, безперечно, поки що дуже рано робити тверді вис-новки про китайський досвід у цій галузі, однак поступово про-ливається світло на ряд важливих питань. Одне з них, наприк-лад, полягає у відносно високих інфраструктурних витратах на спеціальну економічну зону китайського зразка порівняно з об-сягом прямих зарубіжних інвестицій. Другим є складність економічних, фінансових та промислових взаємозвязків між зоною і рештою економіки приймаючої країни, з одного бо-ку, і між зоною та зовнішнім світом -- з другого. У цьому плані Китай може розглядатися не стільки як модель, скіль-ки як лабораторія, де випробовуються нові рішення та нові шляхи діяльності.
Ще одним цікавим уроком є засоби, за допомогою яких окремі країни намагалися залучити малі та середні фірми і фірми країн, що розвиваються, до своїх експортних промис-лових зон. Різні види зон звичайно плануються як інстру-мент сприяння іноземним прямим інвестиціям з боку віднос-но великих та добре функціонуючих фірм. Проте досвід по-казує, що великі транснаціональні корпорації звичайно не по-требують стимулювання пільгами та можливостями експор-тних промислових зон для того, щоб вкласти інвестиції у конкретну країну. Перш за все, вони звичайно уже діють у масштабах всього світу і достатньо досвідчені для того, щоб успішно функціонувати у звичайному середовищі практично будь-якої країни. Якщо ж умови якоїсь країни надто неспри-ятливі, то стимули, що їх пропонують експортні промислові зони, у більшості випадків неспроможні заохотити компанію до зміни своєї стратегії світового розвитку. Це є однією з головних причин того, що у більшості країн інвесторами у віль-них економічних зонах звичайно є не добре відомі трансна-ціональні корпорації, а менші фірми, що нерідко вперше ви-ходять на ринок зарубіжних інвестицій. Це викликає великі проблеми у справі презентації новоствореної зони: ці зусилля мають бути спрямовані скоріше на потреби менших підприємств, ніж інтереси відомих великих транснаціональних корпорацій. Інтереси вільних економічних зон у новоутворе-них країнах полягають не тільки в тому, що фірми менших розмірів з промислове розвинутих чи нових індустріальних країн можуть гармонійно доповнювати більші фірми, а й у їх більшій гнучкості та швидшому реагуванні. Враховуючи по-требу якнайшвидшого залучення іноземних інвесторів для за-доволення настійних потреб внутрішнього ринку, ці фірми мо-жуть виявитися кращою короткочасною альтернативою, ніж значно більші підприємства, які звичайно реагують досить повільно і діють з набагато більшими елементами бюрокра-тизму.
Сьогодні було б, мабуть, передчасним виносити чіткі уро-ки з досвіду інших країн. І причини тут не стільки у тому, що в нових незалежних державах вільні економічні зони, ско-ріш за все, будуть дуже відрізнятися від експортних промис-лових зон у інших місцях, скільки у тому, що ще не робилися систематичні спроби створити експертну систему, яка зосе-реджувалася б на розвитку таких зон [4].
Вільні економічні зони України: напрямки і стратегії розвитку.
Як зазначено у ст.3 Закону України “Про спеціальні (вільні) економічні зони” на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів:
ь Вільні митні зони і порти.
ь Експортні зони.
ь Транзитні зони.
ь Митні склади.
ь Технологічні парки та технополіси.
ь Комлексні виробничі зони.
ь Туристсько-рекреаційні зони
ь Страхові зони.
ь Банківські зони.
На кінець 2002 року в Україні, згідно з ухваленими законами, функціонують 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) у девяти регіонах, в яких діє спеціальний режим інвестиційної діяльності: в Автономній Республіці Крим (7 районів); у Донецькій області (22 міста і 5 районів); Волинській (3 міста і 9 районів); Закарпатській; Луганській (6 міст і 3 райони); Чернігівській області (7 районів), у містах Шостка і Харків. Найвідоміші серед них - "Донецьк" у Донецькій області, "Славутич" у Київській, "Курортополіс Трускавець", "Яворів" у Львівській, "Миколаїв" у Миколаївській області. Діють спеціальні економічні зони зовнішньоторговельної спрямованості - "Азов", "Закарпаття", "Інтерпорт Ковель", "Рені", "Порто-Франко" Одеського морського торговельного порту, "Порт Крим", а також Південнокримська експериментальна зона "Сиваш".
Процесс формування в Україні законодавства про вільні економічні зони (ВЕЗ) та запровадження територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності (ТПР) найбільш інтенсивно відбувався протягом останніх двох років. Виключенням є Північнокримська експериментальна економічна зона (ПЕЕЗ) “Сиваш”, яка була заснована 1995 року. Початковий досвід, накопичений за час імплементації правового поля функціонування українських ВЕЗ і ТПР, дозволяє сьогодні говорити про перші результати та проблеми їх діяльності.
Поява великої кількості ВЕЗ і ТПР в Україні - станом на кінець 2000 року в Україні створено одинадцять вільних економічних зон, девять областей та АР Крим мають території пріоритетного розвитку - стала наслідком відсутності ефективної регіональної політики, що сприяла б економічному розвитку невеликих міст. Натомість відбулося лише руйнування колишньої централізованої системи формування місцевих бюджетів. Як наслідок, регіони вимушені були шукати ефективних способів регулювання оподаткування, на територіальному рівні.
Україна наслідує приклад Росії, де було продекларовано створення одразу 23 вільних економічних зон та регіонів із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, територія яких становила майже третину території країни. Однак нездоланні суперечності між формуванням прибуткової частини бюджету та наданням пільгових умов підприємствам призвели до того, що зараз з 18 проголошених зон реально працюють лише дві - “Находка” та “Янтарь” (Калінінградська область) [5].
Чинним законодавством передбачено формування принаймні двох категорій вільних економічних зон. Перші мають чітко визначену спеціалізацію, започатковуються на базі портів та в прикордонних районах (“Азов” у Мариуполі, “Порт Крим” у Керчі, “Порто-франко” в Одесі, ВЕЗ у м.Рені, “Закарпаття” та “Інтерпорт Ковель”). Діяльність підприємств у цих зонах зводиться здебільшого до невеликої обробки вантажів, фасування та пакування товарів. Позитивним наслідком функціонування таких ВЕЗ є пожвавлення економічної діяльності, збільшення обсягу легально ввезених вантажів, за рахунок спрощення митних процедур у межах чітко відокремленої території, та їх здешевлення для покупців. До цієї групи можна віднести також ВЕЗ рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець”.
Друга категорія - зони, що створюються у депресивних регіонах з високим рівнем безробіття (наприклад, “Славутич”, “Яворів”, “Миколаїв”). На відміну від вільних економічних зон, території пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності відрізняються територіальною розмитістю і непрозорістю управління.
Стандартний набір пільг містить часткове звільнення субєктів ВЕЗ (ТПР) від сплати податку на прибуток, мита та ПДВ, в ряді випадків - пільговий режим сплати податку на землю або державні гарантії захисту інвестицій. Крім того, уряд встановлює перелік імпортованих сировини, матеріалів, устаткування чи обладнання, що можуть ввозитися для реалізації інвестиційних проектів на пільгових умовах. Підприємство періодично звітує перед податковою, митною службами та адміністрацією ВЕЗ про цільове використання імпорту. Уряд визначає також перелік пріоритетних видів діяльності, що передбачає надання пріоритетного статусу певним базовим галузям економіки. Таке штучне підвищення зацікавленості потенційних інвесторів вкладати гроші в окремо взяті підприємства поглиблює і без того існуючі структурні диспропорції вітчизняної економіки.
Управління ВЕЗ належить одразу двом (а в окремих випадках - трьом) державним органам - адміністрації ВЕЗ, місцевому органу самоврядування, а в ряді випадків ще й спеціальній Раді з питань ВЕЗ і ТПР. При цьому створення останньої не передбачено базовим законом про загальні засади створення та функціонування вільних економічних зон.
Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” (1992) встановлено досить просту процедуру реєстрації субєктів ВЕЗ: підприємству необхідно подати інвестиційний проект до адміністрації вільної економічної зони та укласти відповідний договір.
Однак, пільги не завжди є адекватними зусиллям, яких доводиться докласти підприємству, щоб отримати право, а потім працювати у пільговому режимі. Наприклад, інвестування на пільгових умовах у Донецькій області регламентують понад 20 документів, серед яких порядок контролю за інвестиційної діяльністю. Процедура отримання свідоцтва охоплює узгодження основних параметрів інвестпроекту в органах місцевого самоврядування та конкретизацію проекту в секретаріаті Ради з питань ВЕЗ. При цьому прибутковість проекту і перспективність підприємства перестають бути суто приватною справою засновників, теж саме стосується створення нових робочих місць, розмірів фондів заробітної плати, маркетингової політики, ризиків, прогнозованих обсягів податкових надходжень тощо [6].
Спільною рисою більшості українських ВЕЗ (ТПР) є вимога значних за обсягом інвестицій для отримання пільг з оподаткування (в ряді випадків - від 1 до 3 млн. дол. США). Гранична межа мінімального вкладення інвестицій свідчить, що запроваджувані інвестпроекти призначені, перш за все, для великого бізнесу. Зробивши таким чином ставку на великих (принаймні за українськими масштабами) інвесторів, законодавці пройшли повз 99% вітчизняних підприємців [7], тоді як підтримка промислових гігантів водночас з посиленням податкового навантаження на дрібний бізнес може дуже швидко призвести до занепаду внутрішнього ринку споживчих товарів. Тому доцільним є перегляд подібної норми в бік зменшення з метою створення більш суттєвих стимулів для інвестування. В той же час, існує цікавий досвід ВЕЗ “Яворів”, де обмеження з мінімального розміру інвестицій можна обминути, пройшовши в зону через науково-технологічний парк. Гранична вартість проектів, у які інвестор може вкласти гроші при цьому становить 50 тис. грн. на відміну від стандартних умов (500 тис. дол. США) [10].
Головні застереження щодо економічної доцільності запровадження ВЕЗ (ТПР) в Україні сьогодні полягають у наступному:
1. Запровадження великої кількості ВЕЗ створює можливості для безмитного імпорту товарів.
2. Надання пільг окремим підприємствам обертається додатковим податковим тягарем для всіх інших.
3. Субєкти ВЕЗ не сплачують податків [5].
Необхідно зауважити, що згідно з чинною нормативно-правовою базою, всі товари, що ввозяться на територію ВЕЗ, повинні використовуватися виключно у виробництві, про що підприємство звітує у відповідних деклараціях. Якщо підприємство продає завезене обладнання чи сировину, воно сплачує всі податки в повному обсязі. Під час ввезення підакцизних товарів усі обовязкові платежі здійснюються повністю у будь-якому випадку.
Певні проблеми виникають з підприємствами, що залучають інвестиції для реконструкції діючих виробництв, особливо якщо вона відбувається всередині “технологічного ланцюжка” (наприклад, проект модернізації блока кисневого нагнітання на комбінаті “Азовсталь”). Тоді ведуть окремий бухгалтерський та податковий облік, аби виявити розмір отриманого прибутку саме на внесену інвестицію.
Крім того, наприклад, одна з основних вимог загальної концепції ВЕЗ і ТПР у Донбасі - зберегти суму стягнення податку з прибутку підприємства, що склалася до початку реалізації проекту інвестування підрозділу та надання пільг з оподаткування прибутку цього підрозділу в цілому. Якщо утриматися на досягнутому раніше рівні не вдасться, то “доведеться спільно з ДПА шукати джерело, яке зможе перекрити втрати бюджету”, - наголошує заступник голови ДПА в Донецькій області В.Кайзерман [8].
На прикладі ПЕЕЗ “Сиваш” можна проілюструвати співвідношення між податковими пільгами та сплаченими до бюджету податками. У 1997 році отримані підприємствами податкові пільги на 1,44 млн. грн. було вкладено у виробництво, внаслідок чого воно зросло настільки, що підприємства сплатили до бюджету податками 12,9 млн. грн. У 1998 році підприємства отримали пільги на 2,67 млн. грн., але внаслідок зростання виробництва сплатили до бюджетів 24,1 млн. грн. У 1999 році сума пільг становила 5,26 млн. грн., а надходження до бюджету - 26,7 млн. грн. Тобто частка пільг не перевищує 15-18% [9].
Низький рівень інвестиційної привабливості, а отже, неефективність певної частини проголошених ВЕЗ (ТПР) зумовлює недосконала урядова політика, зокрема нестабільність та непрозорість законодавчого регулювання, що може призвести до розвитку корупції та зловживання пільгами. Втім, практичний досвід свідчить, що для потенційних інвесторів голове не пільги, а державні гарантії загальної законодавчої стабільності.
Однак, лише у 1997 році Верховна Рада України тричі намагалася зменшити пільги для ПЕЕЗ “Сиваш”, що призвело до втрати багатьох потенційних інвесторів. Саме тоді 60 підприємців висловили небажання продовжувати діяльність у зоні і відкликали інвестиційні проекти з розгляду.
За словами Красноперекопського міського голови О.Саутіна, запровадження ПЕЕЗ “Сиваш” позитивно вплинуло на економіку регіону. Зупинено спад виробництва на основних підприємствах міста, збережено понад 8 тис. робочих місць, на нових підприємствах забезпечено роботою 650 осіб. Повністю ліквідовано заборгованість за соціальними виплатами. Отже, головне завдання експерименту, на думку керівництва державної компанії, виконано. Разом з економічним оздоровленням регіону, проект ПЕЕЗ “Сиваш” передбачав відпрацювання нових економічних механізмів, зокрема оптимального оподаткування, на базовому територіальному рівні. Це завдання адміністрація зони вважає невиконаним, головним чином, через нестабільність економічного законодавства та надмірне державне регулювання підприємницької діяльності [10].
Слід зауважити також, що за час функціонування ПЕЕЗ “Сиваш” дві мети, заявлені як концептуальні - підтримка прямих іноземних інвестицій і допомога депресивному регіону, виявились несумісними, що підтверджено передусім статистичними показниками. Пріоритет галузевого підходу та стимулювання інвестиційної активності взаємовиключають одне одного, і в результаті жодної мети досягнуто не буде [11].
Українські ВЕЗ (ТПР) є непривабливими для інвесторів також через їх неякісне планування, а саме: невдалий вибір місця для ВЕЗ (територія із слаборозвинутою інфраструктурою, недостатньою кількістю природних та трудових ресурсів, не досить містким ринком) та нераціонально визначений розмір зони, що потребує чималих початкових капіталовкладень на створення інфраструктури [12, c.2].
Наприклад, ВЕЗ “Донецьк”, для підготування лише першої частини південно-західної околиці Донецька, потребує 30 млн. грн. Оскільки під ВЕЗ відведено понад 466 га, то, по суті, йдеться про створення нового індустріального району. В той же час, маріупольська ВЕЗ “Азов”, специфіка якої - обслуговування транзитних вантажів, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг, торгівля і виробництво, на думку фахівців, потребує значно менших витрат. В той же час, у Донецьку та Маріуполі, що, водночас, мають статус ТПР, вже реалізуються різноманітні інвестиційні проекти.
Найбільш привабливими для інвесторів залишаються великі міста регіону: Донецьк, Маріуполь, Горлівка, Макіївка, рівень депресивності яких не можна порівнювати з типово шахтарськими містами та селищами, такими як Кіровське, Вугледар, Торез або Дзержинськ [6].
З початку 2000 року в Україні активізувалися дебати щодо доцільності запровадження вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, надання їм визначених чинним законодавством пільг з оподаткування. Вимога Міжнародного валютного фонду про скасування всіх ВЕЗ і ТПР, що були засновані Указами Президента та прийнятими Верховною Радою України законами є одним із заходів плану виконання структурних реформ в рамках програми розширеного фінансування України. У свою чергу, як заявив перший віце-премер міністр України Ю.Єхануров, Кабінет Міністрів України не допустить ліквідації всіх спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, але підготує законопроект про ліквідацію зон, які реально не працюють. За словами Ю.Єханурова, уряд вже здійснив відповідний мониторинг діяльності ВЕЗ [13, c. 7]. При цьому під час оцінки мали враховуватися такі критерії, як кількість залучених інвестицій, рентабельність роботи, показники надходжень до бюджету [14]. Розглядаючи можливі підходи до даної проблеми слід взяти до уваги існуючий досвід країн світу щодо використання ВЕЗ. По-перше, навіть за умови створення сприятливого середовища для діяльності інвесторів у ВЕЗ та наявності стабільної стратегії економічного розвитку країни і законодавчої бази, позитивних результатів діяльності в зоні можна очікувати не менш ніж через пять років. По-друге, світова практика підтверджує позитивний вплив вільних економічних зон на розвиток регіонів. як інструменту досягнення збалансованого та стабільного розвитку регіонів і країни в цілому, свідчить про явні переваги їх запровадження у середньо- та довгостроковій перспективі перед використанням зовнішніх кредитних ресурсів, зокрема, з точки зору забезпечення національної безпеки України [15].
А тепер більш детально розглянемо деякі ВЕЗ, що існують в Україні.
Указами Президента України «Про Північнокримську експеримен-тальну економічну зону «Сиваш» (червень 1995 р.) і «Про заходи щодо проведення експерименту у Північнокримській експериментальній еко-номічній зоні «Сиваш» (листопад 1995 р.),які згодом були підтверджені відповідною постановою Верховної Ради України (лютий 1996 р.), ство-рено першу в Україні спеціальну (вільну) економічну зону.
Строк діяльності новоутвореної зони -- 5 років. Згідно з уточнен-ням, зробленим в Указі Президента України (листопад 1997 р.), датою початку експерименту в Північнокримській зоні «Сиваш» є 18 вересня 1996 р.--дата державної реєстрації адміністрації ПЕЕЗ, а не ЗО черв-ня 1995 р., коли було прийнято рішення про заснування економічної зо-ни.
Порівнюючи цілі заснування ПЕЕЗ «Сиваш» з тими, які звичайно ставляться при створенні спеціальної (вільної) економічної зони, можна побачити певні розбіжності. Як правило, СЕЗ має на меті активізацію зовнішньоекономічного співробітництва, тоді як у даному конкретному випадку ПЕЕЗ стає механізмом формування точок економічного зростан-ня на базовому адміністративному рівні, який зорієнтовано, в першу чер-гу, на національні інвестиції.
Управління економічною зоною «Сиваш» покладено на її адмініст-рацію, місцеві Ради народних депутатів у межах їх повноважень, спос-тережну раду з контролю за проведенням експерименту і Кабінет Міністрів України. Адміністрація ПЕЕЗ є державною компанією та юридич-ною особою, майно якої складається з майна, переданого засновником (державна власність), коштів від плати за реєстрацію субєктів зони, доходів, одержаних від її власної господарської діяльності, та інших за-лучених коштів. Контроль за ходом експерименту покладено на спосте-режну раду, яка повинна щокварталу розглядати результати діяльності ПЕЕЗ «Сиваш».
Основу механізму СЕЗ становить економічний режим діяльності її субєктів. За визначенням, він складається з пільгових митного, подат-кового, валютно-фінансового і організаційно-правового режимів, їх нор-ми встановлено Законом України «Про деякі питання валютного регулю-вання та оподаткування субєктів експериментальної економічної зони «Сиваш» (лютий 1996 р.).
Пільги митного режиму ПЕЕЗ полягають у звільненні сировини, ма-теріалів, устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів), які ввозяться на митну територію України для потреб власного виробництва субєктів цієї зони, від обкладання ввізним митом і ПДВ.
Єдиною відмінністю податкового режиму ПЕЕЗ «Сиваш» від загаль-ноукраїнського є можливість зменшення субєктам, які реалізують ін-вестиційні проекти на її території, суми податку на реінвестований прибуток на 50 %.
Додатковим, але досить важливим стимулом до інвестування ПЕЕЗ є спеціальні умови оренди землі на її території. Зокрема, адміністрацією ПЕЕЗ «Сиваш» передбачено:
ь для новоутворених субєктів зони, що використовують високі тех-нології (хімічна промисловість, енергетика, агропромислове виробницт-во), можуть знижуватися тарифи за оренду комунальної власності та платежі за комунальні послуги;
ь малоприбуткові, низькорентабельні та трудомісткі підприємства можуть повністю звільнюватися від орендних платежів;
ь орендна плата може зменшуватися на період здійснення будів-ництва, а в разі оренди неосвоєних ділянок таке зменшення становитиме 5-10%;
ь у разі будівництва елементів транспортної та виробничої інфра-структур, засобів комунікації, закладів соціально-культурного призна-чення та освіти може надаватися знижка орендної плати в розмірі до 10-15 %.
Крім того, при укладанні інвестиційного контракту передбачається використовувати такі максимальні строки оренди: для житлового будів-ництва і підприємств АПК -- до ЗО років, для промислового сектора -- до 50, для будівництва обєктів соціально-культурного призначення -- до 40 років. Названі пільги застосовуються тільки до субєктів підпри-ємницької діяльності, які зареєстровані на території ПЕЕЗ «Сиваш» згідно з чинним законодавством України і здійснюють у ній інвестиційні проекти, затверджені Кабінетом Міністрів України. Реєстрацію субєк-тів цієї зони проводить її адміністрація.
Нормативно-правова база ПЕЕЗ «Сиваш», сформована протягом 1995--1998 рр., не містить чітких формулювань поняття «експеримен-тальна економічна зона», якісно та кількісно визначених цілей її засну-вання, а також її функціонального типу і галузевої спеціалізації з чіт-ким переліком пріоритетів. Як наслідок, поняття «субєкт зони» стає ду-же неконкретним, що посилюється відсутністю узгодженої системи кри-теріїв відбору інвестиційних проектів (бізнес-планів).
Указом Президента України (червень 1995 р.), постановою Кабіне-ту Міністрів України (квітень 1996 р.) та іншими документами передбачалося, що створення ПЕЕЗ «Сиваш» супроводжуватиметься відповід-ним державним фінансуванням, оскільки до Державного бюджету Ук-раїни, починаючи з 1996 р., мали включатися (і частково включалися) необхідні суми цільових видатків.
Спеціальна економічна зона “Азов” була створена у 1998 році терміном на 60 років. Діяльність СЕЗ регулюється Законом України “Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльньсті в Донецькій області” (24.12.1998р. №356-XIV).
Ст.2 цього Закону визначає мету створення СЕЗ в Донецькій області: “залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для створення нових робочих місць та працевлаштування працівників, що вивільняються у звязку із закриттям, реструктуризацією гірничодобувних та інших підприємств, впровадження нових технологій, модернізація діючих виробництв, розвиток зовнішньоекономічних звязків, збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісних товарів та послуг, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури, ефективне використання природних ресурсів”.
Ст.5 Закону визначає органи управління СЕЗ: рада з питань спеціальних економічних зон та спеціального режиму інвестиційної діяльності в Донецькій області; органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації; органи господарського розвитку спеціальних економічних зон.
На території спеціальної економічної зони "Азов" розміщуються підприємства, які здійснюють операції з обслуговування транзитних вантажів, їх зберігання, дороблення, сортування, пакування, надання транспортно-агентських та експедиторських послуг, торгівлі, а також підприємства, які застосовують новітні технології з метою виробництва товарів для експорту та частково на внутрішній ринок.
У спеціальній економічній зоні "Азов" застосовується такий порядок ввезення товарів та інших предметів на територію цієї спеціальної економічної зони та вивезення товарів та інших предметів з території цієї зони:
а) у разі ввезення товарів та інших предметів (крім підакцизних товарів) з-за меж митної території України на територію спеціальної економічної зони для використання в межах цієї зони ввізне мито та податок на додану вартість не справляються;
б) у разі ввезення на митну територію України з території спеціальної економічної зони товарів та інших предметів, що попередньо були ввезені з-за меж митної території України на територію цієї зони, податки сплачуються в порядку, встановленому законодавством України для оподаткування товарів, що імпортуються;
в) у разі ввезення на митну територію України з території спеціальної економічної зони товарів та інших предметів, повністю вироблених або достатньо перероблених чи оброблених у спеціальній економічній зоні, податок на додану вартість і акцизний збір справляються як для вільного використання в Україні;
г) у разі вивезення з території спеціальної економічної зони за межі митної території України товарів та інших предметів, вироблених, у тому числі повністю, або достатньо перероблених чи оброблених у спеціальній економічній зоні, вивізне мито і акцизний збір не справляються, а податок на додану вартість справляється за нульовою ставкою;
д) у разі вивезення за межі митної території України з території спеціальної економічної зони товарів та інших предметів, попередньо ввезених з-за меж митної території України на територію спеціальної економічної зони, вивізне мито, податок на додану вартість і акцизний збір не справляються;
е) у разі вивезення товарів та інших предметів (крім підакцизних товарів) з митної території України на територію спеціальної економічної зони вивізне мито не справляється, а податок на додану вартість справляється за нульовою ставкою;
є) у разі ввезення товарів та інших предметів на територію спеціальної економічної зони з метою транзиту через територію цієї зони митні збори справляються відповідно до законодавства України;
ж) в інших випадках оподаткування здійснюється відповідно до законодавства України.
У спеціальних економічних зонах встановлюється спеціальний пільговий режим оподаткування:
а) прибуток платників податку на прибуток на території спеціальної економічної зони оподатковується за ставкою 20 відсотків до обєкта оподаткування;
б) доходи, отримані нерезидентами з джерелом походження з території спеціальної економічної зони, від провадження господарської діяльності оподатковуються у розмірі 2/3 ставок оподаткування, визначених статтею 13 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Ця норма не поширюється на доходи від здійснення інвестицій у цінні папери, випущені за рішенням уповноваженого державного органу чи органу місцевого самоврядування, та доходи, визначені пунктом 13.6 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств";
в) не справляються збори до Державного інноваційного фонду та до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;
г) валютне регулювання на територіях спеціальних економічних зон здійснюється відповідно до законодавства України з урахуванням норм, визначених цим Законом.
Надходження в іноземній валюті від реалізації пр одукції, товарів (робіт, послуг), вироблених або наданих у спеціальній економічній зоні, звільняються від обовязкового продажу;
д) до валового доходу підприємства, розташованого у спеціальній економічній зоні, з метою оподаткування не включається одержана згідно з інвестиційним проектом сума інвестиції у вигляді: коштів; матеріальних цінностей; нематеріальних активів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо.
У разі, якщо протягом звітного (податкового) періоду відбувається часткове або повне відчуження інвестиції, передбаченої цим пунктом, субєкт підприємницької діяльності, який отримав інвестицію, зобовязаний сплатити податок з прибутку, одержаного в такому звітному (податковому) періоді.
Вже сьогодні Маріупольський морський порт працює в основному на обслуговуванні транспортних потоків сусідніх держав СНД, заробляючи на цьому валюту, за великим рахунком, для всієї держави, не тільки для регіону. З реалізацією державної концепції "транспортних коридорів" роль цього мілководного, але надзвичайно вдало розташованого порту ще зросте. Однак до благодатних часів трансєвропейської співпраці необхідно готуватися вже нині: будувати нові причали і склади, модернізувати техніку, поглиблювати фарватер. І на все це, зрозуміло, необхідні інвестиції. Інакше "морські ворота Донбасу" ризикують залишитися в нинішньому сумнівному статусі транзитної перевалки для російської сірки: сусідній Таганрог вантажити цей екологічно небезпечний вантаж за будь-які гроші відмовляється…
Висновок
З приведеного вище можна зробити висновок, що велике значення в перехідний до ринкової економіки час має створення вільних економічних зон (ВЕЗ), що відповідь на питання: чи є перспективи у вільних економічних зон в Україні - може бути позитивною. Однак безсумнівно те, що ефективна реалізація цієї форми економічної взаємодії з рештою світу може здійснюватися при дотриманні наступних обов`язкових умов:
ь розробка і прийняття чіткої законодавчої і нормативної бази, що регулює процес створення і функціонування ВЕЗ, яка б відповідала всім міжнародним вимогам, які виставляються до такого роду зонам;
ь організації ВЕЗ на обмеженій території, що виключає можливість порушення принципу єдиного економічного простору держави;
ь взаємної економічної зацікавленості усіх сторін, що беруть участь у процесі створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон;
ь можливості (і прагнення) державних органів направляти значні бюджетні засоби для формування інфраструктури ВЕЗ, з поняттям того, що реальний ефект для держави може бути отриманий лише у перспективі;
ь надання іноземним і українським інвесторам, діючих в ВЕЗ, кращих умов для ведення господарської діяльності, ніж ті, які вони мають за кордоном і на решті території України.
Як видно, тут немає принципово невиконаних умов. Мені здається, що проблеми вільних економічних зон можуть бути вирішені при злагоджених діях всіх зацікавлених сторін.
Створення і функціонування у нас ВЕЗ може стати, як і в багатьох державах світу, одним із ефективніших способів залучення іноземних інвестицій, каталізатором розвитку зовнішньоекономічних зв`язків і економіки держави в цілому. Але для цього політика їх формування повинна бути продуманою і послідовною.
Україна має винятково вигідне, з точки зору транспортних перевезень, географічне розташування. Але існуючий у цій сфері потенціал використовується не повною мірою. Тому доцільно розглядати рішення про створення ВЕЗ у взаємозвязку з питаннями створення транспортних коридорів як основних обєднуючих елементів.
Уже сьогодні є приклад створення такої зони - “Азов” у перспективному трикутнику Донецьк - Маріуполь - Ростов-на-Дону, проект якої розроблявся майже 5 років. Інший такий трикутник на півночі України: Чернігів - Гомель - Новозибков, де сходяться її кордони з РФ та Білоруссю, заявив про себе ще в 1994 р.
У найближчий термін необхідно кардинально змінити ситуацію в Україні у питаннях створення та функціонування ВЕЗ на її території. Для інвентаризації ТЕО проектів створення ВЕЗ, що вже кілька років розглядаються в урядових установах України, а також визначення доцільності створення нових ВЕЗ необхідно проведення їх комплексної експертизи. Світова практика свідчить, що експертиза таких проектів досить важлива, хоча і коштує чимало грошей. Але це себе виправдовує, оскільки негаразди на початковому етапі створення зон можуть призвести до значних валютно-фінансових та матеріальних втрат країни, на території якої проектується їх функціонування. Проведення ж експертизи на громадських засадах не відповідає ні економічній логіці, ні світовій практиці.
Виходячи із світового досвіду, слід зауважити, що практика створення особливих економічних зон, які охоплюють цілком адміністративні території себе не виправдала. Тому, згідно Закону України “ Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних “економічних зон” визначається, що межі вільних зон не можуть збігатись з межами одиниць адміністративно-територіального устрою України.
При цьому чітко визначені регулюючі механізми створення і функціонування усіх без винятку ВЕЗ, а також обгрунтовані альтернативні варіанти розвитку ВЕЗ, увязані з перспективами майбутньої структурної перебудови економіки України, можливими змінами конюнктури світового ринку, проблемами вирівнювання рівня розвитку окремих регіонів країни.
Відповідно до закону, утворення вільних економічних зон в Україні базується на територіальному принципі, тобто, вільна економічна зона - це не відокремлена територія (анклав), а, насамперед, частина національного економічного простору, де повинна діяти особлива система економіко-правових пільг та стимулів, спрямованих на забезпечення передбачення та стабільності державної економічної політики, гарантій потенційним внутрішнім та зовнішнім інвесторам, обумовлених спеціальним правовим режимом.
Проте слід памятати, що навіть з усіх точок зору ідеально розроблений пакет документів по створенню будь-якої зони на практиці не буде збігатися з фактичними діями по його реалізації. Тому треба брати до уваги: логічність задуму, послідовність його реалізації, ресурсну забезпеченість проекту.
Світовий досвід свідчить про певні вимоги щодо створення інфраструктури вільних зон.
Виходячи з цього, питання створення та фукціонування вільних економічних зон у складі транспортних коридорів потребує більш детального і грунтовного опрацювання. Зокрема, відкритими є питання розробки систем управління транспортними артеріями загальнодержавного значення з урахуванням можливостей, потреб та наслідків функціонування вільних зон у складі транспортних вузлів (морські порти, аеропорти, залізничні комплекси), умов їх реструктуризації та приватизації як єдиних майнових комплексів з урахуванням загальнонаціональних інтересів, порядок пропуску та митного оформлення ввезення (вивезення) товарів та інших предметів у вільні економічні зони, маючи на увазі максимальне спрощення цих процедур.
Вже відмічалось. що створення в Україні окремих територій сприяння підприємництву та інвестиціям - вільних економічних зон - є одним з перспективних заходів по приєднанню до світового економічного простору і побудови відкритої економіки.
На прикладі СЕЗ “Закарпаття” можна дати перелік комерційних проектів, що найбільш цікавих та рентабельних для іноземних інвестицій в регіоні та для економіки України вцілому.
Одним із найпривабливіших обєктів СЕЗ "Закарпаття" є колишній військовий аеродром в м.Мукачево, злітно-посадочна смуга якого дозволяє приймати вантажні та пасажирські літаки типу ІЛ-62, ІЛ-76, ТУ-154, ТУ-104, БОІНГ-737. Після відповідної реконструкції та технічного обладнання він може стати унікальним транспортним вузлом пасажирських та вантажних перевезень, обробки та перевантаження різних вантажів, використовуючи комбіновані перевезення авіаційним, залізничним та автомобільним транспортами на євроазіатському напрямку Захід-Схід.
Проте, іноземний досвід створення і розвитку ВЕЗ не може бути повністю запозичений і механічно відтворений без урахування реалій сучасного етапу розвитку української економіки. Тому, після детального його вивчення і осмислення, необхідно розробити адаптовані до вітчизняних економічних та правових умов основні принципи побудови вільних економічних зон, визначити систему цілей, встановити загальнодержавні пріоритети галузевої та функціональної орієнтації ВЕЗ, створюваних в Україні.
Дуже важливо, щоб ефект від функціонування ВЕЗ мав не тільки локальний (на її території), але й макроекономічний (для всього народного господарства України) характер. Необхідно досягнути збалансованості інтересів усіх учасників інвестиційного процесу на території зони. Це стосується як державних структур, так і вітчизняних та іноземних підприємців, які в умовах економічної кризи в Україні повинні мати рівні права для вкладення інвестицій в розвиток економіки. Причому у кожній з ВЕЗ необхідно забезпечити можливості для багатоваріантного економічного розвитку, тобто розробка проекту створення зони передбачає, як зазначалось вище, альтернативність напрямків, за якими потенційно вона може розвиватися.
Для нормального функціонування ВЕЗ необхідно розробити програму її розвитку, що врахувала б варіанти створення фінансової та банківської інфраструктур ринкової економіки в зоні, які повинні створити умови для першочергового накопичення капіталу, здатного забезпечити інвестування не лише простого, а й розширеного відтворення ВНП України, завдяки якому тільки й можливо забезпечити прискорений розвиток її народного господарства. В багатьох країнах, що розвиваються, встановлено жорсткий контроль за економічною діяльністю, яка дискримінується, перш за все, за рахунок фіскальної політики. У ВЕЗ такий контроль послаблено, а податкова система працює у пільговому режимі, особливо стосовно до митних зборів.
Узагальнюючи досвід створення вільних економічних зон в Україні, необхідно відзначити орієнтацію ініціаторів їх створення на залучення недержавних коштів для розбудови інфраструктури ВЕЗ, що в сучасній вітчизняній економічній ситуації є, безумовно, позитивним і фактором, що подає надію майбутньої стабілізації розвитку. Будучи, в цілому, перспективною формою регіонального господарювання і зовнішньоекономічної діяльності в Україні, формою новою і складною для держави, такою, яка вимагає строго селективного підходу, великої підготовчої роботи та відповідальних рішень в центрі і на місцях, вільні економічні зони можуть забезпечити ефективний розвиток регіональних економічних комплексів і держави в цілому.
| ! | Как писать курсовую работу Практические советы по написанию семестровых и курсовых работ. |
| ! | Схема написания курсовой Из каких частей состоит курсовик. С чего начать и как правильно закончить работу. |
| ! | Формулировка проблемы Описываем цель курсовой, что анализируем, разрабатываем, какого результата хотим добиться. |
| ! | План курсовой работы Нумерованным списком описывается порядок и структура будующей работы. |
| ! | Введение курсовой работы Что пишется в введении, какой объем вводной части? |
| ! | Задачи курсовой работы Правильно начинать любую работу с постановки задач, описания того что необходимо сделать. |
| ! | Источники информации Какими источниками следует пользоваться. Почему не стоит доверять бесплатно скачанным работа. |
| ! | Заключение курсовой работы Подведение итогов проведенных мероприятий, достигнута ли цель, решена ли проблема. |
| ! | Оригинальность текстов Каким образом можно повысить оригинальность текстов чтобы пройти проверку антиплагиатом. |
| ! | Оформление курсовика Требования и методические рекомендации по оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Разновидности курсовых Какие курсовые бывают в чем их особенности и принципиальные отличия. |
| → | Отличие курсового проекта от работы Чем принципиально отличается по структуре и подходу разработка курсового проекта. |
| → | Типичные недостатки На что чаще всего обращают внимание преподаватели и какие ошибки допускают студенты. |
| → | Защита курсовой работы Как подготовиться к защите курсовой работы и как ее провести. |
| → | Доклад на защиту Как подготовить доклад чтобы он был не скучным, интересным и информативным для преподавателя. |
| → | Оценка курсовой работы Каким образом преподаватели оценивают качества подготовленного курсовика. |
| Курсовая работа | Деятельность Движения Харе Кришна в свете трансформационных процессов современности |
| Курсовая работа | Маркетинговая деятельность предприятия (на примере ООО СФ "Контакт Плюс") |
| Курсовая работа | Политический маркетинг |
| Курсовая работа | Создание и внедрение мембранного аппарата |
| Курсовая работа | Социальные услуги |
| Курсовая работа | Педагогические условия нравственного воспитания младших школьников |
| Курсовая работа | Деятельность социального педагога по решению проблемы злоупотребления алкоголем среди школьников |
| Курсовая работа | Карибский кризис |
| Курсовая работа | Сахарный диабет |
| Курсовая работа | Разработка оптимизированных систем аспирации процессов переработки и дробления руд в цехе среднего и мелкого дробления Стойленского ГОКа |