КУРСОВА РОБОТА

"Роль родинного виховання у формуванні особистості дітей з інтелектуальною недостатністю"

Зміст

Вступ

1. Психологічний аспект та індивідуальні потреби родини

1.1 Проблеми сім`ї, в якій народилася неповносправна дитина

1.2 Наслідки деривації

2. Підготовка розумово відсталої дитини до навчання в школі

2.1 Шкільна адаптація розумово відсталої дитини

2.2 Формування пізнавально-психічних процесів у дітей з інтелектуальними порушеннями

3. Організація процесу виховання розумово відсталої дитини

3.1 Корекційне сімейне виховання

3.2 Основні напрямки та завдання виховання дитини зі зниженим інтелектом у сім`ї

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Народження дитини в сім`ї - одна з найбільших радостей в житті родини. І хоча догляд за дитиною потребує багато часу, але ці турботи приносять задоволення.

Але все відбувається інакше, якщо дитина народжується з відхиленнями у розвитку. В батьків починають виникати прості запитання: «Чому саме в мене?». Почуття страху - це велика сила у руйнуванні сім`ї. На допомогу приходять кваліфіковані фахівці. Вони допомагають батькам повірити в себе і свої сили.

Чи може бути щасливою доля дитини, яка народилася і на все життя зостанеться інвалідом? Чи одне не заперечує друге? На це питання дав гарну відповідь один уже старший лікар, який пропрацював усе своє життя з дітьми з особливими потребами: «Неповносправна людина може бути такою щасливою і такою ж нещасною, як і кожна людина…»

Важливо, щоб батьки полюбили свою дитину. Увага батьків має особливе значення. Сім`я відіграє провідну роль у вихованні і навчанні розумово відсталої дитини.

Ця робота адресована насамперед батькам дітей з особливими потребами. Ніщо не є так важливе у житті дитини, як її сім`я. Без любові та підтримки батьків дитина не зможе долати життєві перешкоди. Цього не може замінити жодна реабілітаційна методика, жодні найсучасніші ліки. І те, чим найбільше хочеться поділитися з батьками - це не професійними знаннями, а досвідом спілкування з іншими сім`ями, які попри неповносправність дитини змогли віднайти у житті радість, світло, надію.

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що роль родинного виховання та навчання дитини з інтелектуальною недостатністю відіграє велике значення у її всебічному розвитку.

Предметом курсового дослідження є роль родини в розвитку дитини.

Мета і завдання:

- охарактеризувати проблеми взаємин у родинах;

- висвітлити проблеми навчання і виховання;

- показати важливість єдиного освітньо-корекційного простору;

- визначити основні напрямки роботи у вихованні і навчанні дитини.

1. Психологічний аспект та індивідуальні потреби родини

1.1 Проблеми сім`ї в якій народилася неповносправна дитина

Зовсім інші сподівання має молоде подружжя, коли з нетерпінням очікує на народження своєї дитини, яка має утвердити їх у власних очах і в очах оточуючих у їхній батьківській ролі, скріпити їхню любов, стати її виявом, її плодом - безумовно найгарнішою, найкращою дитиною в світі. Та й чи батьки молоді чи старші, і дитина перша чи ні, очікуючи на народження дитини, вони уже наперед вимріюють її долю - найщасливішу, найдобрішу…

Батьки мріють про той день, коли ця дитина прийде на світ, про те, як з любовю і радістю вони її приймуть, яке імя їй дадуть, як вона буде рости і розвиватися їм на радість., як колись піде до школи, буде приносити додому гарні оцінки і батьки будуть пишатися нею… Мрії батьківські летять ще далі: як дитина закінчить школу, здобуде престижну освіту, роботу, одружиться, приведе в їх дім онуків, забезпечить їм спокійну, зігріту турботою і любовю старість… І разом з батьками на цю дитину чекають їх близькі родичі, друзі…

І ось цей довгоочікуваний день настає, і дитина народжується - вимріяна, очікувана з таким нетерпінням і хвилюванням… Комусь уже відразу в пологовому будинку, а комусь згодом, за декілька місяців, коли зявляться відхилення у розвитку, або нещасний випадок чи хвороба дадуть серйозне ускладнення, лікарі проголосять: «Ваша дитина буде не така, як інші діти, ваша дитина буде інвалідом…»

Для батьків ці слова прозвучать як вирок смерті усім їхнім очікуванням та мріям, їх дитина не буде найкращою, її розвиток відставатиме від розвитку ровесників: чи зможе вона ходити, бігати? чи буде говорити? чи зможе ходити до школи і вчитись, як інші діти? їх дитина не буде найгарнішою: викривлене неконтрольованими рухами обличчя, скуте паралічем тіло… І доля її не та, про яку мріялось: неповносправність, з якою доведеться жити усе життя; чи будуть у неї друзі? своя сімя? професія? чи знайде вона своє місце у світі, суспільстві? і що з нею буде потім, коли батьки постаріють і уже не зможуть турбуватися про неї, коли вони помруть?… І ця дитина не буде гордістю батьків в очах їх родини, друзів - багато хто з них сприйме її як «нещасний випадок», про який намагатимуться не згадувати в розмові, а може ще і радити відмовитись від неї, здати в інтернат. Кардинально міняється і доля батьків: тепер вони уже на усе життя «привязані» до дитини необхідністю турботи про неї…

Тому проголошення діагнозу стає для батьків немов землетрусом, який руйнує усі вибудувані ними мрії та сподівання, з якими повязували вони своє і дитини щастя. Усвідомлення втрати усіх цих мрій призводить багатьох до справжнього емоційного шоку.

«Ні!!! Це неправда! Цього не може бути!» Бажання вхопити дитину і бігти до іншого лікаря, зробити повторне обстеження в надії почути: «Вашій дитині поставили помилковий діагноз, насправді усе добре». Жах і біль, який охоплює душу. Пекучий розпач, від якого хочеться кричати, трощити з люттю усе довкола. Панічний страх: «Що тепер буде? Як жити далі?» Бажання втекти кудись на край світу. Болюче питання: «Чому я? Чому з усіх людей саме я?» Жаль до себе та образа на цілий світ. Увесь цей вихор почуттів охоплює душу.

Народіть собі другу.» Конфлікти в сімї: взаємозвинувачення, розпач, що виливається злістю на цілий світ і один на одного; відчуження, коли кожен замикається сам у собі, ховаючи свій біль. Родичі, які приходять, щоб підтримати, і починають радити таке, що краще б не приходили. Злість на Бога, який допустив усе це, чи безсиле намагання зрозуміти, за що ця кара. Усе це раптово вривається в життя сімї, неначе стихійне лихо.

Справитися з цією бурею - завдання як сімї, так і тих, хто є поруч з нею у цей нелегкий час. Причому справитись якнайшвидше та з найменшими втратами. Це важливо з огляду на багато причин.

По-перше тому, що поки «корабель сімї» крутиться на місці в тій бурі, а батьки повністю паралізовані розпачем, поруч чекає на батьківську любов, турботу їхня дитина. Атмосфера родинного затишку і тепла, відчуття, що батьки люблять тебе і радіють тобою, необхідні дитині для росту і розвитку, особливо на першому році життя, не менше, ніж їжа та повітря…

Буря почуттів може засліпити батьківський розум, перешкодити їм прийняти мудрі і вчасні рішення стосовно необхідної дитині медичної допомоги, програми реабілітації. Можна скільки завгодно ходити від одного професора до іншого в надії, що хтось з них скасує невтішний діагноз, але увесь той час губиться, бо необхідного лікування дитина не отримує… Від питань: «Може це неправда? Хто винен? Чому це сталось саме з нами?» - треба переходити до: «Що треба робити, щоб допомогти дитині?…»

Справитися з бурею важливо ще й тому, що в цей період, коли батьки не завжди можуть контролювати свої почуття та ясно мислити, необдумані вчинки, злі слова можуть призвести до сумних наслідків - розпад сімї, розрив з близькими родичами, друзями, величезні фінансові витрати на «цілителя», що обіцяє чудесне зцілення; не кажучи уже про справді трагічні - самогубство, відкинення, скривдження дитини…

Що ж може допомогти сімї справитися із цією бурею?

Насамперед, звісно, розуміння та підтримка один одного, а також підтримка близьких родичів та друзів.

Безумовно, дуже важливу роль на цьому етапі проголошення діагнозу відіграють лікарі. Батьки на усе життя запамятовують, як представив їм діагноз дитини лікар. І часом на багато років залишається у серці болюча рана від слів, якими дозволив собі хтось поставити на дитині «хрест».

І навпаки, багато років можуть зігрівати серце слова підтримки лікаря, його мудрі поради, його турбота про дитину і сімю…

Батьки потребують від лікаря обєктивної інформації про стан дитини, поданої зрозумілою мовою, вказівок, що робити, щоб допомогти дитині розвиватись, емоційної підтримки. Не менш важливим завданням лікаря є допомогти батькам побачити всю багатогранність дитини, не зосередити увагу лише на її «дефективності». Адже кожна неповносправна дитина - це насамперед людина з потребою любити і бути любленою, сміятись, бавитись, приносити радість батькам, жити…

Тому так важливо, щоб члени сімї: чоловік, жінка, старші діти могли відкрито говорити про свої почуття одне з одним, а не ховати їх у собі, топити в алкоголі чи в будь-який інший спосіб шукати від них втечі. Тоді розділений біль зближує сімю, робить її дружнішою, додає сили кожному… Тоді стихає буря і зявляється довіра, що разом, підтримуючи один одного, мудрістю та любовю можна долати усі перешкоди. Тоді зявляється бажання жити, бо життя є життя і треба прийняти усе, що воно несе…

Народження хворої дитини безпосередньо змінює стан сім`ї, особливо її психологічний клімат. Всі члени сім`ї і в першу чергу мати, знаходяться в стані емоційного стресу. Протягом перших років життя дитини цей стрес не зменшується, а зазвичай наростає. Виникають напружені, а часто і конфліктні стосунки між подружжям та іншими членами сім`ї.

Стан хронічного стресу призводить до підвищеної роздратованості, порушення сну, головного болю, різноманітних проявів вегето-судинної дисфункції.

Емоційний стрес мами передусім відображається на взаємовідносинах з чоловіком. Понижений фон настрою, постійна стурбованість, роздратованість матері, повне переключення її уваги на хвору дитину формують у батька відчуття дискомфорту, емоційно хворобливий стан.

Поява хворої дитини підсилює і проявляє прихований внутрішній конфлікт: постійні взаємні звинувачення в народженні хворої дитини. Стосунки стають все більш напруженими, і часто достатньо одного необережного слова родичів чи лікаря, щоб сім`я зруйнувалась.

В тих же сім`ях, де стосунки до народження дитини були довірливими, теплими, будувались на взаєморозумінні і любові, народження хворої дитини може ще більше зблизити сім`ю. Але і ця сім`я потребує моральної підтримки навколишніх, близьких і суспільства.

Афективна напруга матері, котра виникає при народженні хворої дитини, накладає неприємні відчуття не лише на подружні стосунки, але перш за все на стосунки зі своєю дружиною. Така мати скута, напружена, вона рідко усміхається, з дитиною поводить себе непослідовно. Дитина в цьому випадку зазвичай росте нервовою, збудливою, потребує до себе постійної уваги, вона не відпускає матір ні на крок, але в її присутності не заспокоюється, а збуджується ще більше. В подальшому формується своєрідна хвороблива залежність: мати - дитина. Ми спостерігали такі сім`ї, в яких мати, як правило, кидала роботу, ставила на собі хрест, віддававши всі свої сили лише дитині. Дитина росла розбещеною, вередливою, погано адаптованою до навколишнього. Багато таких сімей розпадались.

Зовсім інша обстановка створюється в сім`ї, якщо мати знаходить в собі сили і зберігає позитивний душевний стан. Така мати стає активним помічником своїй дитині. Вона намагається якнайкраще зрозуміти проблеми своєї дитини, чуйно прислуховується до порад спеціалістів, виробляє в собі цілий ряд нових якостей, і перш за все спостережливість. Така мати часто веде щоденник спостережень за своєю дитиною. Ведення щоденника може бути дуже важливим не лише для батьків, але й для спеціалістів, котрі спостерігають за розвитком дитини. Вона не забуває і про домашній затишок, проблеми чоловіка, залишаючись не лише люблячою жінкою, але й порадницею і другом, вона постійно намагається розширити свій кругозір, слідкує за своєю зовнішністю. При такій ситуації зберігається найбільш сприятлива сімейна атмосфера для допомоги хворій дитині.

Після того як дитині встановлено діагноз, перед сім`єю стоїть запитання: що буде далі? чи зможе їхня дитина в подальшому ходити, говорити, навчатися і т.д.? При наявності песимістичного прогнозу, особливо при таких захворюваннях, як хвороба Дауна, важка форма дитячого церебрального паралічу, перед сім`єю часто стоїть запитання, чи залишити дитину в сім`ї, чи віддати в спеціальний дитячий заклад системи спеціального забезпечення. Практика показує, що багато конфліктів в сім `ї виникають при вирішенні цього запитання. Підказати правильне рішення може лікар, одначе батькам слід памятати, що ніякі пояснення і доведення спеціалістів не можуть бути сильнішими за волю їх власного серця. Тому рішення завжди приймають самі батьки. При цьому слід зважувати на те, чи є в сім`ї ще дитина. Їх рішення повинно оберігати і захищати майбутнє іншої дитини.

При вирішенні цієї проблеми батьки не повинні ставити це питання дуже суворо - «або - або». Або сім`я, або дитячий будинок. Адже, якщо батьки і вирішили віддати дитину в заклад системи спеціального забезпечення, це ще не означає що вони її покинули. Дитину можна покинути, і залишивши її вдома. Важливо, чи будуть вони проявляти турботу та увагу до дитини, яку віддали в лікувальний заклад. Добре відомо, що в будь-який дитячий заклад батьки можуть приходити, коли їм заманеться, вони можуть гуляти зі своєю дитиною, на деякий час забирати її додому, проводити з нею відпустку. Все залежить від них.

Добре відомо, що внесок батьків в розвиток дитини не обмежується лише біологічним чинником повязаним із спадковістю. Велику роль відіграють ті сімейні умови, в яких виховується дитина. Як показують спеціальні дослідження, несприятливі умови для розвитку дитини складаються в сім`ях, в яких батьки мають психічні захворювання, зловживають алкоголем і наркотиками, ведуть асоціальний стиль життя. Саме в таких сім`ях діти зазвичай мають низьку вагу при народженні і більш низькі показники психічного розвитку у порівнянні з ровесниками. Саме у цих дітей вже в ранньому віці спостерігаються прояви відставання психомоторного розвитку, підвищена збудливість, порушення сну і апетиту, а в подальшому ознаки рухової розгальмованості, гіперактивної поведінки, важкість навчання, а в подальшому ознаки соціальної незрілості і різноманітні форми дезадаптації в суспільстві.

Погано впливають на розвиток хворої дитини грубі стосунки батьків, які виражаються у скандалах і непорозумінні. Зазвичай таке подружжя виникає із питущих сімей, у яких були прийняті фізичні покарання дітей.

У світовій літературі накопичений великий досвід, який вказує на негативну дію розлучень на психічний стан батьків і емоційний розвиток дітей. Дуже висока кількість розлучень у сім`ях, які мають дітей з відхиленнями у розвитку. Доведено, що діти із таких сімей розвиваються значно гірше і важче компенсують свій дефект у порівнянні з дітьми з аналогічним по характеру і степеню вираження ураження мозку, але які виховуються у повній сім`ї. У дітей, які походять із неповних сімей значно частіше виникає стан декомпенсації, що потребує стаціонарної психіатричної допомоги. У них, як правило, спостерігаються більш виражені емоційні порушення і важкість між особистісного спілкування. Батьки в цих сім`ях переносять своє психічне навантаження на стосунки з дитиною. Відомо, що діти з менш вираженим інтелектуальним дефектом особливо хворобливо реагують на розлучення батьків. Доведено, що реакції дівчат на розлучення батьків, як правило, проходять легше, ніж у хлопців. Для більш успішної соціальної адаптації хлопців важливе значення має присутність контакту із розлученим батьком.

Батькам хворої дитини слід навчитися виконувати функції психотерапевта у своїй сім`ї. Особливо це стосується сімей у яких є діти з церебральним паралічем, раннім дитячим аутизмом, синдромом Ретта, епілепсією, шизофренією, вираженими формами розумової відсталості. Спеціалісти навчають цих батьків догляду за дитиною в оволодінні методами корекційної роботи.

Існують і інші несприятливі для дитини форми поведінки батьків у сім`ї. Так, деякі батьки, забезпечивши дитину всім необхідним: повноцінним харчуванням, красивим одягом, іграшками, в той же час підсвідомо «відгороджують» її. Це появляється у відсутності зацікавлення у дітей, недостатній взаємодії з ними. Батько, який підсвідомо «відгороджує» свою хвору дитину, може епізодично допускати з нею грубу поведінку, а інколи і фізичні покарання. Особливо негативно діють на хвору дитину такі форми психологічного відторгнення, які заставляють дітей думати, що вони «погані», «не варті батьківської любові і уваги». В таких випадках у дітей формується понижений фон настрою, понижена самооцінка, невпевненість у собі, пасивність.

«Відсторонені» діти потерпають від нестачі емоційно-позитивної стимуляції зі сторони батьків. Це ще в більшій мірі викликає у них затримку розвитку мовлення і соціальних навиків, призводить до затримки розвитку активних пізнавальних форм поведінки. У таких дітей частіше спостерігається понижений фон настрою, схильність до депресивних станів.

Батькам важливо памятати, що «шрами» в душі дитини залишають не лише фізичні покарання, але й психологічне відсторонення. Психологічне відсторонення підсилює чи визначає моторну та інтелектуальну недостатність дитини, формує у дітей підвищену тривожність, схильність до страхів і фантазування, призводить до порушень сну, апетиту, може стати причиною стійкого енурезу.

Встановлено, що матері, котрі схильні до фізичних покарань своїх дітей, виявляють, як правило, ознаки агресивності, то матері, які психологічно відсторонюють своїх дітей, володіють низьким рівнем взаємодії з ними.

Несприятливу дію на розвиток психіки хворої дитини викликає і надмірна опіка її батьками. Багато батьків, шкодуючи хвору дитину, мають підсвідоме відчуття провини перед нею, надмірно опікують і пестять її, намагаються все зробити за дитину, попередити кожне її бажання. Такий тип виховання часто зустрічається у сім`ях дітей з церебральним паралічем. В таких випадках діти ростуть пасивними, несамостійними, невпевненими в собі, егоцентричними. Для них характерна психічна і особливо соціальна незрілість, що охоплює всі сфери діяльності дитини і перешкоджає її соціальній адаптації.

Для правильного виховання і розвитку хворої дитини дуже важлива адекватна адаптація сім`ї до її стану. Відомо, що народження хворої дитини завжди є трагедією для сім`ї. Протягом дев`яти місяців батьки і всі члени сім`ї з нетерпінням і радістю чекали появи на світ дитини. Народження хворої дитини завжди є сімейною катастрофою, трагізм якої можна лише порівняти із несподіваною смертю самої близької людини.

Вважається загальноприйнятим, що переживання сім`ї є особливо гострими в перші часи після народження дитини. Діяльність спеціалістів у цей час спрямована не лише на діагностику і лікування хворої дитини. Але й на психологічну допомогу сім`ї з метою пом`якшити перший удар і прийняти дану ситуацію такою, якою вона є, з орієнтацією батьків на активну допомогу дитині. Досвід доводить, що перші гострі почуття, які відчувають батьки у формі шоку, провини, ніколи не зникають зовсім, вони начебто дрімають, являючись постійною частиною емоційного життя в сім`ї. В певні періоди сімейного циклу вони спалахують з новою і новою силою і дезадаптують сім`ю. Тому сім`ї, що мають дітей з відхиленнями у розвитку, потребують постійної психологічної допомоги і підтримки.

Чим менша дитина, тим більше ілюзій вдається зберегти батькам відносно її подальших успіхів у розвитку. Це спостерігається особливо в тих випадках, коли мова йде про важкі ураження мозку.

Багато батьків маленьких дітей з хворобою Дауна і іншими важкими відхиленнями в розвитку в першу чергу стривожені тим, чи зможе дитина навчатись в масовій школі, коли діти підростають, батьки починають розуміти і приймати необхідність спеціального корекційного навчання. Але це не звільняє сім`ю від стресу.

Сім `я, у якої є дитина з відхиленнями у розвитку, протягом життя проживає серію критичних станів, обумовлених субєктивними і обєктивними причинами. Ці стани описують самі батьки, як чергування «злетів» і ще більше глибших «падінь». Сім`ї з кращою психологічною і соціальною підтримкою легше переживають ці кризисні стани. При важких відхиленнях у розвитку, обумовлених інвалідністю дитини, особливо важко переживається батьками прихід її повноліття. Спеціалісти часто недооцінюють важливість цієї сімейної кризи в порівнянні з більш ранньою, пов`язаним зі встановленням діагнозу, явними ознаками відставання у розвитку і обмеженої можливості дитини до навчання.

Раніше за кордоном. Особливо в США, суспільство орієнтувало батьків на відмову від дитини з вродженими відхиленнями в розвитку, наприклад, з хворобою Дауна, безпосередньо в пологовому будинку, з метою, щоб мати не встигла до неї звикнути. Останнім часом спостерігається зворотня тенденція - до виховання дитини в сім`ї. Це спричинює хронічну стресову ситуацію, навіть в тих сім `ях, які на перший погляд виглядають цілком сприятливими. У батьків, як правило, виникає почуття безнадійності, знижується самооцінка, може зявитися дисгармонія подружніх стосунків. Такі сім`ї частіше розпадаються. В цих сім`ях чоловіки схильні звинувачувати дружину в народженні хворої дитини, навіть в тих випадках, коли достовірно знають, що причина криється в них.

Але лише розвинута сітка соціальної допомоги може забезпечити нормальну психологічну обстановку в кожній сім`ї, яка має дитину з відхиленнями в розвитку. Тільки в цих умовах сім`я може почувати себе захищеною, і лише в цих умовах батьки одержують можливість контролювати свою сімейну ситуацію. На даний час у всьому світі, в тому числі і в нашій країні, розширюється сітка асоціацій батьків дітей з різноманітними захворюваннями, в тому числі і з відхиленнями в розвитку.

Часто найважче переживають наявність в сім`ї хворої дитини її молодші здорові брати і сестри.

Старші здорові сестри бувають незадоволені додатковими обовязками по догляду за дитиною і стурбовані влаштуванням свого особистого життя в майбутньому. Найсприятливіший психологічний клімат будується в сім`ях, які мають не менше двох здорових дітей.

Батькам слід мати на увазі, що психологічний стан в сім`ї може погіршуватись, коли у дитини з відхиленнями в розвитку поряд з її головним дефектом можуть проявлятися епізодично чи спостерігатись достатньо стійко різноманітні психічні розлади. Висока частота цих ускладнень, до 50% і вище і цілком негативна їх дія на загальну адаптацію як дитини, так і членів її сім`ї, обумовлюють необхідність особливої уваги до них батьків і спеціалістів. Так, у глибоко розумово відсталих дітей, особливо в період статевого розвитку, можуть виникати різноманітні стани декомпенсації у вигляді підвищеної психомоторної розгальмованості, порушень сексуальної розгальмованості, агресивної поведінки і т.д.

У підлітків з більш збереженим інтелектом і важкою руховою недостатністю, наприклад при дитячому церебральному паралічі, можуть виникати переживання, повязані з відчуттям власної неповноцінності, неможливості приймати участь в житті здорових дітей. В таких випадках мають місце понижений фон настрою, порушення сну і апетиту, у важких випадках можуть спостерігатися суїцидні думки і навіть вчинки.

Інколи у підлітків з церебральним паралічем можуть виникати особливі форми поведінки, зовнішньо нагадуючи аутизм. Вони починають уникати контактів з однолітками, в них зявляється страх викликати увагу навколишніх до свого дефекту, розвивається підвищена чутливість, схильність до фантазування.

У всіх цих випадках необхідна консультація лікаря-психіатра, а також сімейна та індивідуальна психотерапія.

Для успішного розвитку дитини важливий не лише позитивний психологічний клімат в сім`ї, але й збереження активних контактів сім`ї з друзями, колегами і світом. Важливо, щоб сім`я не зачинялась у своєму горі, не йшла «в себе», не соромилась своєї хворої дитини. Батькам слід памятати, що зберігаючи контакти з соціальним навколишнім світом, вони сприяють як соціальній адаптації своєї дитини, так і гуманізації суспільства, формуючи у здорових її членів правильне відношення до хворої дитини, співчуття і бажання надавати їй допомогу.

Виховання дитини з відхиленнями в розвитку в сім`ї і виконання наших порад вимагають від батьків великих фізичних і духовних сил. Тому важливо, щоб вони зберегли своє фізичне здоров`я і душевну рівновагу та оптимізм.

1.2 Наслідки депривації

Депривація - це втрата чи обмеження можливостей задовільняти життєво важливі потреби. В залежності від того, чого саме обмежена людина, виділяють різноманітні види депривації - рухову, сенсорну, інформаційну, соціальну, материнську та ін.

Сенсорна депривація виникає, коли людина відчуває так званий сенсорний голод: не одержує достатню кількість вражень - зорових, слухових та ін. В психології схожі життєві умови позначають поняттям «збідніле середовище». Таке середовище згубно впливає на розвиток дитини. Для нормального розвитку мозку в молодшому і ранньому віці необхідна достатня кількість вражень. Якщо дитина знаходиться в умовах сенсорної ізоляції, яка спостерігається в дитячих будинках, яслах, лікарнях і в інших закладах закритого типу, то своєчасно не розвиваються рухи, не виникає мовлення, гальмується розумовий розвиток.

У дітей одним з наслідків рухової депривації є підвищення тривожності, може спостерігатися стан депресії, емоційної слабкості. У дитини, позбавленої можливості нормально рухатись, виникає компенсаторна рухова активність - розгойдувати тіло зі сторони в сторону, стереотипні рухи руками, смоктання пальців та ін.

Якщо не проводити спеціальну педагогічну роботу поступовий інтелектуальний розвиток «погойдування» дітей є порушенням, так як стан моторної недостатності сам по собі не проходить. Необхідно створювати дитині умови для розвитку рухової сфери. Це важливо тим, що розвиток рухів в ранньому дитинстві тісно повязаний з формуванням відчуття і образу Я - основ самосвідомості.

Серйозні порушення особистості і спілкування виникають в результаті соціальної депривації - дефіциту чи відсутності контактів з навколишніми (соціальної ізоляції). Наприклад, дітям, які виховуються в умовах закритого типу, властиві вибухи емоцій - бурхливі радості, гніву на фоні відсутності глибоких стійких відчуттів. Спілкування таких дітей з навколишніми характеризується навязливістю, невгамовній потребі любові і уваги. При цьому з часом у них встановлюється вимогливе ставлення до дорослих і однолітків, засноване на їх практичній корисності для дитини.

Найважливіший для дитини контакт - це контакт з мамою. Недостатність материнського тепла і турботи може призвести до важких соматичних захворювань. Погладжування, взяття на руки, притискання до грудей, голос матері, можливість смоктання для немовляти не менш важливе, ніж створення необхідних гігієнічних умов (наявність їжі, певна температура повітря і т.д.). присутність матері, сенсорний звязок з нею необхідний для формування у дитини можливості переносити різноманітні перешкоди, допомагає їй бути більш активною у складних ситуаціях. Постійність та інтенсивність материнської турботи є обовязковою умовою для появи у дитини раннього віку базового відчуття довірливості до зовнішнього світу. Найважчий наслідок материнської депривації - відсутність такої довірливості до навколишніх, що породжує страх, агресивність, недовіру до інших людей і до самого себе. Для того, щоб пізнавати нове, дитині слід побороти страх перед невідомим. В ранньому віці це можливе лише в присутності матері. Тому обмеження контактів з мамою гальмує активність малюка. Підтвердженням цього служить порушення інтелектуального розвитку дітей-сиріт.

Будь-які спотворені стосунки з батьками призводять до порушень розвитку дитини. Дитину, яку забирають від батьків і пристосовують до умов інтернату, понижується загальний психічний тонус, порушуються процеси саморегуляції. У більшості дітей виникає відчуття тривоги та невпевненості в собі, зникає зацікавлене ставлення до навколишнього світу, гальмується інтелектуальний розвиток. Чим раніше дитина відривається від батьківської сім`ї, чим в довшій і в більшій ізоляції вона знаходиться в установі, тим більше виражені деформації за всіма шляхами становлення психіки. Головним набутим дефектом є затримка і спотворення інтелектуального і особистісного розвитку. Спостерігається недорозвиток мовлення, слабка увага, затримка у оволодінні предметними діями, відсутність самостійності.

В подальшому специфічні відхилення в інтелектуальній і мотиваційній сферах психіки не зрівнюються. Затримується формування образного мислення, що призводить до наступного зростання складності в засвоєнні учбового матеріалу.

В корекційній роботі з розумово відсталими дітьми слід враховувати:

- допомога у виявленні і усвідомленні мотиву діяльності;

- навчання дітей використовувати мовлення для контролю своїх дій;

- емоційне навчання з опорою на ігрові ситуації;

- пояснення навчального матеріалу за допомогою наочних засобів;

- дозування обєму навчального матеріалу і темпу його вивчення;

- моделювання для дитини ситуації успіху (в навчальній, і трудовій діяльності);

- врахування стану здоров`я дитини;

- забезпечення турботою, увагою.

2. Підготовка розумово відсталої дитини до навчання в школі

2.1 Шкільна адаптація розумово відсталої дитини

Основним завданням батьків і педагогів розумово відсталої дитини дошкільною віку є формувати у неї готовність до школи. Підготувати малюка до школи - це не значить навчити читати, писати, рахувати. Готовність дитини до школи торкається усього її психічного розвитку і передбачає формування у неї:

- позитивного ставлення до школи в цілому та до навчання,

- пізнавальної та емоційно-вольової сфери, діяльності, поведінки і передусім їх довільності,

- характерологічних рис, важливих до навчання та діяльності в шкільному колективі.

Необхідність спеціального формування у дитини готовності до школи повязана з важливістю вступу її до школи, що є переломним моментом у житті, переходом до нових умов життєдіяльності, нового статусу у суспільстві, нових стосунків з дорослими й однолітками. Вона - вже не маленька. Вона стане школярем, учнем і ходитиме до школи. Основне, що має робити учень - це навчатися. Навчання - це для дитини її «робота», яка цінується у суспільстві, воно стає обовязковою діяльністю учня, основною метою якої є засвоєння знань, умінь і навичок. Дитині потрібно відповідально ставитися до навчання, оскільки вона має суспільну значущість. У школяра є й власні права.

Шкільне життя підкоряється вимогам і правилам, які необхідно виконувати. Оскільки форма навчання у школі - це урок, який розрахований до хвилин. На уроці потрібно стежити за вказівками вчителя, чітко їх виконувати, відволікатися і не займатися сторонньою справою.

Зі вступом дитини до школи з`являються особливі стосунки між нею та учителем як реальним носієм суспільних вимог до учня. Оцінка, яку отримує учень на уроці, - не прояв особистого ставлення вчителя до дитини (симпатії чи антипатії), а об`єктивна міра її знань, виконання нею учнівських обов`язків.

Стосунки дитини в класі, з однолітками, теж мають свої специфічні особливості. Положення дитини в колективі однолітків найбільше визначається тим, як вона вчиться, які оцінки за успішність вона має та яка міра її участі у розв`язанні поставлених перед учнями спільних навчальних і громадських завдань.

Усі ці особливості життєдіяльності школяра зумовлюють необхідність підготовки пов`язаних з ними сфер розвитку дитини як в умовах спеціального дошкільною закладу, так і в умовах сімї.

У чому ж полягає формування у розумово відсталої дитини готовності до школи?

Дитина не зможе адаптуватися до умов і вимог шкільного навчання, якщо вона не хоче бути школярем, не хоче ходити до школи, не хоче в ній навчатись (а не гратись), тобто негативно ставиться до школи. Дитині буде важко вчитися у школі і тоді, коли вона байдуже ставиться до неї. Тобто, необхідною умовою успішної адаптації матюка до умов школи є його позитивне ставлення до навчання у школі. За відсутності такого йти до школи, перебувати в ній у колі однокласників, виконувати шкільні обов`язки, вимоги вчителя, навчатися ляже на дитину важким тягарем. Успішність у навчанні буде невисокою, у дитини можуть зявитися шкільна тривожність, страх, замкнутість, плаксивість, неслухняність.

Позитивне ставлення до школи виникає передусім на основі бажання стати школярем. І це бажання для першокласників - провідний мотив навчання у школі. Однак це бажання щонайбільше повязується із зовнішніми атрибутами школи: дитина хоче ходити до школи, а не до дитячого садка, хоче мати ранець, шкільні приладдя, форму, свій буквар, інші книжки, зошити та ін., сидіти за партою, вчитися (а не гратися), їй подобається, що в школі уроки, перерви, ставлять оцінки та ін. Все це виявляється у висловлюваннях дітей: «У школі мені подобається, бо там ставлять оцінки; «У школі вчителька, парта». «Мені подобається ходити до школи, мені купили рюкзак і костюм» і т.д.

Незважаючи на те, що це лише зовнішній бік шкільного життя, на його, початку вона має велике значення для дитини і займає найвагоміше місце у визначенні позитивного ставлення до школи. І цей привабливий бік - бажання бути школярем потрібно розкривати перед дитиною якомога ширше, підтримувати і посилювати. Батьки, знаючи свою дитину, її пріоритети у смаках і бажаннях, можуть спиратися на них при формуванні у неї бажання ходити до школи. Зацікавлене ставлення до зовнішнього боку шкільного навчання має позитивне значення для підготовки дитини до школи і для її розвитку в цілому через те, що воно свідчить про прагнення дитини змінити своє місце у суспільстві, серед інших людей.

Для становлення у дитини бажання ходити до школи важливо її готувати до спілкування з учителем та однокласниками. У цьому плані її необхідно налаштовувати на співробітництво з дорослими - не лише з батьками, а й педагогами - людьми, які її навчають, виховують і піклуються про її майбутнє, яких потрібно поважати, слухати і виконувати їхні завдання та вимоги.

Не менш важливо сприяти адаптації дитини до спілкування з однолітками. Для цього необхідно привчати її гратися з іншими дітьми. Розумово відсталі діти граються переважно поруч, а не разом з іншими. Зумовлено це, з одного боку, тим, що вони не вміють гратися. Навіть у старшому дошкільному віці більшості дітей важко виконувані ролі, які задані у грі, дотримуватися правил та вимог. З іншого боку, діти з нормальним інтелектуальним розвитком уникають гратися з ними, оскільки розумово відсталі діти затримують процес гри, інколи дратують своєю повільністю, труднощами у розумінні, на їх погляд, очевидною. Та й самі діти з вадами в розвитку, щоб запобігти неуспіхові та переживань негативного характеру, уникають гратися з іншими. Це переноситься ними й на спілкування з такими ж дітьми.

З огляду на це батькам дуже важливо турбуватися про найближче оточення дитини як з кола дітей, що нормально розвиваються, так і з кола дітей, що мають певні пораження у розвитку. Важливо створювати умови, в яких дитина могла б гратися з іншими. Тут важливо, щоб у ставленні оточуючих до вашої дитини відчувалася доброта, терпіння, щоб вона не боялася зробиш щось не так, могла розраховувати на допомогу, підказку, пояснення, підтримку. Тому особлива роль у навчанні розумово відсталих дітей грі відводиться братам, сестрам. Та й самі батьки можуть стати партнерами у грі з дитиною.

Дитина, що має вади інтелекту, характеризується зниженим рівнем пізнавальної активності. Через це формування у неї позитивного ставлення до шкільного життя передбачає розвиток інтересу до самого процесу навчання. Важливо, щоб дитина розуміла, для чого їй потрібно вчитися, як це важливо для майбутнього життя. Батьки допоможуть викликати у дитини інтерес до навчання, якщо зможуть у доступній формі донести значущість навчання у школі, якщо розповідатимуть їй про ті знання та вміння, які вони там зможуть здобути і де в житті їм вони знадобляться. У повсякденному житті, побуті можна створювати ситуації, в яких дитина пересвідчується в необхідності мати певні знання й уміння. А цього можуть навчити лише в школі. Так, свідченням зазначеного рівня ставлення до школи є такі висловлювання дитини: «У школі навчать читати, я багато знатиму».

Не менш важливим для розвитку позитивного ставлення до навчання є й розширення світогляду дитини, ознайомлення та зацікавлення розмаїттям сторін життєдіяльності людини, довколишнього світу, знаннями про них. Тобто йдеться про формування власне пізнавальних інтересів до змісту та процесу пізнання: дитину щось цікавить, їй цікаво про щось дізнатися. Звісно, у дитини, яка характеризується низьким рівнем пізнавальної активності, цей напрямок формування позитивного ставлення до шкільною навчання найскладніший. Однак, ми не маємо відмовлятися від розвитку дитини у цьому напрямку. Пізнавальні інтереси складаються поступово, впродовж значного проміжку часу і не можуть зявитися одразу, коли дитина приходить до школи. Дослідження свідчать, що найбільші труднощі у навчанні у початковій ланці мають це ті діти, у яких недостатній обсяг знань, умінь і навичок, а ті, що проявляють пізнавальну пасивність, у яких відсутнє бажання розвязувати задачі, які не повязані з цікавою для дитини ігровою чи житейською ситуацією Так, один із учнів ніяк не міг відповісти, скільки буде, якщо до одного додати один Він відповідав щоразу по-різному: три, пять, десять. Але коли йому задали суто практичну, значущу для нього задачу: «Скільки у тебе буде цукерок, якщо мама дала тобі одну цукерку і сестричка одну цукерку?» - хлопчик одразу відповів: «Дві цукерки».

Спостерігається, що формуванню пізнавальних інтересів у дитини, їх стійкості сприяє систематична робота з нею як в умовах організованого навчання у дошкільному освітньому закладі, у школі, так і в сімї. Якщо цього недостатньо для подолання пізнавальної пасивності, то потрібно проводити з дитиною у цьому напрямку поглиблену індивідуальну роботу. Тут особлива роль відводиться батькам, які, працюючи з дитиною під керівництвом педагога, крок за кроком, враховуючи особливості розвитку дитини, обсяг її знань та вмінь, потреби, риси характеру, зможуть зародити у неї пізнавальні інтереси, що є важливою запорукою її ефективнішої адаптації до умов шкільного навчання.

2.2 Формування пізнавально-психічних процесів у дітей з інтелектуальними порушеннями

Підготовка дитини до школи - це не лише формування у неї позитивного ставлення до школи та до навчання, а й розвиток тих складових психіки, які необхідні для пристосування до умов школи, навчання. І це стосується передусім пізнавальної сфери психіки дитини - її відчуття, сприймання, пам`ять, уявлення, мислення, мовлення, уваги. Всі ці пізнавальні психічні процеси у дитини з інтелектуальними порушеннями характеризуються недостатнім рівнем сформованості. При цьому страждають як елементарні їх форми, так і більш складні, довільні, тобто ті, що використовуються свідомо. Відповідно, важливо розвивати у дитини як ті, так і інші.

Знання про навколишнє середовище, ефективне виконання практичних завдань у процесі навчання у дитини досягаються на основі її відчуття і сприймання навколишньої дійсності. Несформованість, недосконалість цих пізнавальних процесів у школяра значною мірою позначаються на виникненні труднощів у навчанні. Це і зумовлює необхідність і важливість занять з дітьми, спрямованих на їх розвиток у зазначеному плані.

Розвиток відчуття та сприймання у дитини відбувається на основі дій, спрямованих на виявлення властивостей предметів та явиш з опорою на різні органи чуття (зору, слуху, дотику, смаку, нюху та ін.). З одного боку, важливо розвивати у дитини всі відчуття. Але ще важливіше повязувати їх з можливістю виявлення властивостей навколишньої дійсності. З цією метою дитині пропонується використовувати сенсорні дії. Наприклад, для сприймання форми та розміру використовується дія накладання кольору - дія прикладання, твердості - натискання, текучості - переливання, сипучості - пересипання, висоти звучання - прислуховування, соковитості - відкушування та ін. Готуючи дитину до навчання у школі, щоб розвивати у неї відчуття та сприймання, необхідно навчати її правильному виконанню дій обстеження, що давало б їй змогу виявляти відповідні їм ознаки предметів.

Розумово відсталі діти мають й інші недоліки сприймання, на які вам потрібно звернути увагу і які ви зможете подолати під час занять як у кімнатних умовах, так і на вулиці, в природі. Зокрема, таким дітям важко. правильно сприймати предмет як один і той самий в різних умовах - при зміні відстані, ракурсу, освітлення, зокрема перспективу на картині, віддалені предмети. У них викликають труднощі виділення серед інших і сприймання. окремих обєктів та їх властивостей.

Таким чином, розвиток у розумово відсталої дитини відчуття та сприймання з метою підготовки до школи передбачає формування у неї сенсорних дій, засвоєння сенсорних еталонів та їх назв. Не менш важливою є робота щодо формування цілісності, константності та вибірковості сприймання, просторового орієнтування Розглядаючи таку роботу як важливий напрямок підготовки розумово відсталих дітей до школи, особлива увага приділяється розвитку у майбутнього школяра здатності сприймати той чи інший предмет, його властивості за вказівкою дорослого, словесною інструкцією. При цьому важливо, щоб дитина свідомо ставилася до того, що вона сприймає, розуміла та могла словесно його відтворити. Звісно, що це передбачає проведення й відповідної словникової роботи.

Підготовка дитини до навчання у школі, метою якого є засвоєння знань, вмінь і навичок, ставить підвищені вимоги до памяті розумово відсталої дитини, її мимовільної і довільної форм. Мимовільна память характеризується тим, що запамятовується матеріал без спеціальної мети запамятати. Довільна ж характеризується запамятовуванням за спеціально поставленої мети - запамятати. Особливе місце у розвитку розумово відсталої дитини відводиться формуванню у неї довільної памяті.

Дошкільник із порушеннями розумового розвитку характеризується зниженим обсягом памяті (дитина з нормальним інтелектом здатна одноразово запамятати 72 ± одиниць нової, неповязаної змістом інформації), повільним запамятовуванням і відтворенням матеріалу. Тобто, память такої дитини потребує постійного розвитку.

Мимовільна память розвиватиметься в діяльності (у грі, у практичній, продуктивній діяльності) і особливо в тій. до якої дитина виявляє зацікавленість Тобто, для запамятовування певного тематичного матеріалу важливо використовувати можливості діяльності, яку дитина виконує охоче чи якою можна її зацікавити та яка передбачає оперування цим матеріалом. Наприклад, дитина зацікавлено поставилася до складання будиночка з будівельного конструктора. Використаємо цю нагоду для запамятовування геометричних форм, кольорів та їх назв, передбачаючи проведення такої роботи в процесі гри дитини з конструктором.

Розвиток у дитини довільної памяті відбувається передусім тоді, коли перед дитиною ставиться мета запамятати, вона розуміє поставлене перед нею завдання і приймає його (погоджується). Обовязковою в цьому випадку є опора на домінуючі мотиви, потреби дитини. У більшості випадків розумово відстала дитина хоче бути хорошою з позиції соціальних цінностей. Вона хоче бути корисною, подобатись іншим, вона розуміє важливість виконання поставленого завдання. А батьки найкраще знають про цінності своєї дитини, на які й. потрібно опиратися при постановці мети запамятати вірш чи звернення, правило і т.д. Можна опиратися і на ті мотиви дій дитини, які не є суспільно цінними, але значущими на даний час для неї самої. До таких відносяться мотиви отримання нагороди, заохочення та ін.

Довільна память розвиватиметься, якщо дитину ставити в умови необхідності згадати, де вона до прогулянки поклала свої олівці й альбом тощо. З цією метою використовується і опора на порівняння предметів - знаходження між ними відмінного та спільного; опора на образи, які стоять за словами-назвами предметів, з якими дитина вже була знайома. Довільному запамятовуванню сприятиме й групування предметів.

Зазначений вид памяті розвиватиметься, якщо дитина звикне через певні відрізки часу повторювати і переказувати те, що потрібно запамятати. При цьому дуже важливо слухати дитину, перевіряти правильність відтворення заучуваних знань і навичок, виправляти допущені в них помилки, неточності. Зрозуміло, що організувати всі ці умови розвитку памяті розумово відстала дитина самостійно ще неспроможна, тому тут особлива роль відводиться її батькам, найближчому оточенню у родині.

Для того, щоб дитина у школі ефективно засвоювала знання, вміння й навички, дуже важливо розвивати у неї уявлення - образи предметів та явищ, які виникають на основі того, що раніше відчувалося, сприймалося та залишилось у памяті. Без розвитку уявлення у дитини не зможе формуватись мислення. Уявлення - не ніби сходинка між відчуттями та думкою, між конкретним та абстрактним, оскільки образ уявлення - це образ предмета, який у даний момент не знаходиться у полі зору дитини.

Уявлення є також важливою складовою знань людини, вони є необхідною умовою засвоєння знань у вигляді понять. Якщо дитина, засвоюючи те чи інше поняття, не уявляє собі, що за ним стоїть, то це може привести до формалізму знань. Тобто дитина називає слово, але не розуміє його значення. Відповідно, і використовує його неадекватно.

Розвиток уявлень у дитини має починатися з формування конкретних уявлень, у яких повною мірою та правильно відображались би всі ознаки предмета. Для тою, щоб виявити правильність її уявлення про предмет, з яким вона вже ознайомилася, дитині пропонується уявити та намалювати чи виліпити цей предмет, тобто зобразити у зовнішньому плані своє уявлення про нього. Звісно, щоб виліпити чи намалювати предмет за уявленням, потрібно, шоб дитина вже мала навички ліплення, малювання. По мірі опанування дошкільником мовлення, збагачення його словникового запасу, йому можна запропонувати описати словесно (розповісти) про те, що вона недавно бачила, про героя казки, яку йому читала мама та ін.

Поряд з роботою, спрямованою на формування у дитини правильних і повних уявлень, важливо, щоб у неї складалися і загальні уявлення про предмети чи групу предметів. При ознайомлені дитини з предметом необхідно звертати її увагу на найважливіші його властивості. Розвиткові узагальнення уявлень сприятиме і порівняння предметів, що мають найважливіші спільні властивості та несуттєві, за якими вони розрізняються. Після цього дитині пропонується порівняти предмети, що мають спільні другорядні властивості, але відмінні найважливіші.