Методи виховання та роботи із дезадаптованими дітьми та підлітками

38

Зміст

• Вступ
• • Розділ 1. Соціальна педагогіка на сучасному етапі розвитку
  • 1.1 Соціальна педагогіка в системі педагогічних наук
  • 1.2 Становлення соціальної педагогіки як сфери практичної діяльності в Україні
  • 1.3 Прогноз розвитку соціальної педагогіки як наукової дисципліни: обґрунтування й висновки
  • Розділ 2. Методи виховання та роботи із дезадаптованими дітьми та підлітками
  • 2.1 Шкільна дезадаптація при депресивних станах у дітей і підлітків
  • 2.2 Основні принципи профілактики й реадаптації при шкільної дизадаптації, обумовленої депресивними станами в дітей і підлітків
  • 2.3 Порядок проведення діагностики типів важковиховуваних дітей
  • 2.4 Психокорекційна робота з молодшими школярами
  • 2.5 Корекція рольових позицій дитини в родині
  • 2.6 Психокорекційна робота з підлітками
  • Висновки
  • Список використаних джерел

Вступ

Як відомо, практично в кожному класі завжди є учні, виховання яких представляє особливу складність для вчителя. Такі школярі звичайно погано вчаться, конфліктують з однокласниками або педагогами, часто пропускають уроки без поважних причин, а часом роблять аморальні вчинки й навіть правопорушення.

Методи педагогічного впливу на соціально дезадаптованих учнів, на жаль, не часто дають бажаний ефект. Це пояснюється тим, що міри, прийняті вчителями й вихователями, не враховують глибинних причин відхилень у поведінці дітей. Тільки на основі ретельної психологічної діагностики можлива розробка корекційної програми ресоціалізації учнів, що становить основу виховної роботи з ними.

Зазвичай приділяється значна увага методам діагностики типу важко виховуваності виходячи з детермінант поводження учнів. Незважаючи на те, що детермінанти відхилень у розвитку особистості й поведінці багатоаспектні, потрібно виявити їхні основні параметри й розробити діагностичний інструментарій, призначений для їхнього виявлення.

Актуальність курсової роботи полягає в тому, що в даний час наша країна переживає як політичну так і економічну нестабільність. Це все відображається зазвичай на самому впливовому прошарку суспільства - на дітях і підлітках. Адже вони найбільш глибоко сприймають всі процеси в суспільстві, сімї, бачать негаразди та проблеми. Відповідно це все відбивається на їхній поведінці, яка не завжди є адекватною нормам і правилам. Отже, вивчення методів виховання дезадаптованих дітей є нагальна проблема, яку ми розглянемо в даній роботі.

Мета роботи - дослідження методів роботи з дезадаптованими дітьми.

Відповідно до мети поставлено завдання, а саме:

розглянути предмет соціальної педагогіки в системі педагогічних наук

вивчити стан соціальної роботи в Україні

провести аналіз дезадаптованої поведінки дітей і підлітків

вивчити методи виховання таких дітей

дати висновки та рекомендації

Обєктом дослідження є діти та підлітки.

Предметом дослідження є принципи та методи виховання дезадаптованих дітей, їх поведінка.

Отримані результати курсової роботи можна використовувати в роботі педагогічних працівників навчальних закладів. Однак найбільш прийнятні дані методики для психологів-практиків.

Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, який містить 20 найменувань. Основний зміст курсової роботи викладено на 34 сторінках. Загальний обсяг роботи - 39 сторінок.

Розділ 1. Соціальна педагогіка на сучасному етапі розвитку

1.1 Соціальна педагогіка в системі педагогічних наук

Соціальна педагогіка, проходячи складний період визначення своєї соціокультурної сутності в умовах інформаційного суспільства, вичленовування із загально педагогічного знання, вимагає акцентування уваги фахівців не тільки на тім, що поєднує соціальну педагогіку з іншими педагогічними галузями, але й на її специфіці.

Сучасні українські фахівці (И.Д. Звєрєва, А.И. Капська, Л.Г. Коваль, Л.И. Мищик, С.Я. Харченко, С.Р. Хлібик, Л.А. Штефан) уточнюють звязок соціальної педагогіки скоріше із граничними для педагогіки в цілому науками - антропологією, філософією, соціологією, психологією, чим з іншими педагогічними галузями.

Складність періоду становлення науки полягає, по-перше, в обєктивному різноманітті точок зору на предмет соціальної педагогіки, що відбиває принцип демократичності її розвитку; по-друге, у неприйнятті окремими вченими відокремлення соціальної галузі в соціальних, по суті, науках. Тому, з метою адекватного сприйняття науковою громадськістю, на наш погляд, будь-які соціально-педагогічні концепції повинні супроводжуватися викладом точки зору автора на предметно-сутнісні основи соціальної педагогіки.

Не можна не погодитися з опонентами соціальної педагогіки, що не буває "несоціальної" педагогіки як такої, як, втім, і філософії, культурології, психології, антропології. Однак прикметник "соціальна" вказує не на джерело їхнього походження або характер, а на предметну спрямованость галузі даної науки. Тому предметом дослідження соціальної педагогіки, на наш погляд, є соціальне виховання. Специфіка соціального виховання складається з його обєкта, мети й методу. Обєктом є людина, група, суспільство, тобто всі соціальні субєкти, метою - розвиток їхньої соціальності (соціальних якостей, соціальних ціннісних орієнтацій), методом - створення спільно (соціально) сприятливих для цього умов у всіх соціокультурних сферах соціуму. Таким чином, предмет соціальної педагогіки по меті значно більше предмета педагогіки й одночасно становить його частину.

Якщо розглядати теоретико-методологічним ядром педагогічних наук загальну педагогіку з усіма її структурними частинами, а прикладні педагогіки (сімейна, етно-, конфесіональна й ін.) - радіусами, що розходяться від її центра, то соціальна педагогіка, на наш погляд, являє собою "пояс", що охоплює всі існуючі прикладні педагогіки й ті, які тільки формуються (регіональна, наприклад, європейська; глобальна). По зовнішньому колу соціальна педагогіка граничить із соціальними галузями суміжних з педагогікою наук - соціальною філософією, соціальної культурології, соціальною антропологією, соціальною психологією, педагогічною соціологією й іншими.

Природно, що в практичному своєму застосуванні соціальна педагогіка спирається на теоретико-методологічну базу загальної педагогіки, створюючи умови для розвитку просоціальних якостей і відносин (теорія виховання) і освоєння соціальних знань, умінь, навичок (теорія навчання) всіх соціальних субєктів у різних соціокультурних сферах. Наприклад, соціально-педагогічним аспектом у сімейній педагогіці, є проблема соціального розвитку в родині не тільки дитини, але й всіх її членів, а також родини як єдиного соціального субєкта. Результатом сімейного соціального виховання є соціальність як деяка протилежність індивідуальності, що дозволяє гармонізувати відносини з іншими унікальними індивідуумами в сімейному мікросоціумі. Основні витрати - сімейна дезадаптація й обмеження соціального розвитку людини тільки сімейними цінностями (різновид соціальних). Що стосується виховних впливів школи - цього центра державної педагогіки, з діяльністю якого часто ототожнюють педагогіку в цілому, то тут соціальна її галузь займається питаннями "соціальної культури" освітньої установи. Інакше кажучи, соціальна педагогіка досліджує й регулює, по-перше, виховні впливи "непедагогічного" середовища суспільства (у тому числі економіки, політики, мистецтва й т.д.), направляючи їх на зміцнення й розвиток соціальності людини й різних груп. По-друге, вона аналізує соціальні умови педагогічного середовища, що в цілому й становить предмет соціальної педагогіки.

Досліджуючи виховний потенціал соціуму й соціальні обставини виховання в теорії, регулюючи їх через соціально-педагогічну практику, соціальна педагогіка створює умови гармонізації соціального розвитку, насамперед людини протягом життя у всіх соціальних середовищах, а також - умови гармонізації соціальності людини, групи, суспільства, регіону, світового співтовариства.

Таким чином, соціальна педагогіка носить методологічний характер щодо прикладних педагогічних галузей у створенні умов для формування соціальності індивіда, групи.

Взаємозалежна із соціальними галузями інших наук, соціальна педагогіка має можливість збагачуватися їхніми наробітками щодо соціального розвитку людини, групи, суспільства й збагачувати ними суміжні педагогічні галузі, потенційно впливаючи через них на динаміку педагогічного ядра.

Такий опосередкований звязок загальної педагогіки й соціальної зміцнює, з одного боку, цілісність системи педагогічних галузей, "неподільність" границь педагогіки щодо інших соціальних наук, а, з іншого боку, забезпечує розвиток педагогіки відповідно до соціокультурних потреб суспільства, регіону, миру.

1.2 Становлення соціальної педагогіки як сфери практичної діяльності в Україні

Сьогодні практично немає соціальних груп населення, які почували себе соціально захищеними, благополучними. І в першу чергу це стосується дітей і молоді. Це формує надзвичайно високий попит на фахівців, що вміють професійно оцінити проблему й допомогти її вирішити, діагностувати й прогнозувати соціальний розвиток суспільства.

У педагогічній сфері в 60 - 70 роки в країнах СРСР були початі спроби мати фахівців, орієнтованих на соціально-педагогічну роботу (організатори позакласної й позашкільної виховної роботи в школах, педагоги-організатори житлово-комунальних служб, працівники позашкільних установ, гуртожитків, клубів, кімнат школяра й ін). Поступово формувалася й затверджувалася ідея цілеспрямованого створення соціально-педагогічного досвіду, розвивалася ідея інтеграції, міжвідомчого підходу в соціальній діяльності, змінювався характер взаємодії школи з іншими інститутами. Однак розвиток продовжував стримуватися відсутністю професійно підготовлених кадрів, відсутності наукового підходу до рішення практичних проблем.

В 90-х роках зявився новий рівень розвитку соціальної педагогіки, повязаний з державним рішенням проблеми, створенням системи соціальних служб із розгалуженої інфраструктурою їхнього кадрового забезпечення, введенням інституту соціальної педагогіки, початком підготовки фахівців в установах.

В Україні в 1990 році спеціальність "соціальна педагогіка" була включена в Класифікатор напрямків і спеціальностей вищого професійного утворення (Відповідно до Класифікатора напрямків і спеціальностей, спеціальності "соціальна педагогіка" привласнений номер 031300), була введена відповідна посада в тарифно-кваліфікаційний довідник.

Становлення інституту соціальної педагогіки вимагало розвязання двох основних завдань:

формування сфери професійної діяльності соціальних педагогів,

створення системи підготовки фахівців для цієї сфери.

Наука - синтез теорії й практики. Під практичним аспектом педагогічної науки розуміється зміст педагогічної діяльності. "Ми особливо чітко переконані в тому, - відзначає Г.Е. Жураківський, - що якщо теорія педагогічної діяльності є наука, те сама педагогічна діяльність... - це мистецтво".

Як практичний аспект соціально-педагогічної науки виступає соціально-педагогічна діяльність.

Дослідженням теорії діяльності займалися філософи (М.С. Каган, А.В. Маргуліс і ін.), соціологи (И.С. Кін, Н.Ф. Наумова й ін.), психологи (Л.И. Божович, Л.С. Виготський, О.М. Леонтьев, А.В. Петровский і ін.) і педагоги (Г.И. Щукіна й ін.).

Питаннями визначення змісту, методики й технології виховної діяльності присвятили свої роботи М.А. Галагузова, В.Е. Гмурман, Ю.В. Василькова, Л.С. Виготський, И.Д. Звєрєва, А.Й. Капська, Л.Г. Коваль, О.М. Леонтьев, А.С. Макаренко, А.О. Малько, Л.И. Міщик, С.М. Хлібик та інші науковці.

Термін "субєкт" уперше зявився в роботах античних філософів, а тільки наприкінці 20-х рр. XX ст. почав використовуватися у вітчизняній соціально-педагогічній науці. У філософській літературі під субєктом розуміють організатора практичної діяльності, що спрямована на обєкт. Провідними субєктами соціальної роботи виступають "соціальні педагоги", "соціальні працівники" і "фахівці із соціальної роботи".

Поняття "соціальний працівник" виникло в закордонній соціально-педагогічній науці наприкінці XІX ст., а "соціальний педагог" - в 20-е рр. XX ст.

Останнім часом виділені категорії громадян, яким виявляється соціально-педагогічна допомога: діти-інваліди, діти-сироти, діти-правопорушники, діти групи ризику, та категорія підлітків, що вимагає допомоги в процесі соціалізації.

Це неповнолітні із психологічними, інтелектуальними, педагогічними й соціальними відхиленнями від норми, а також ті, що мають фізичні, психічні й розумові порушення розвитку.

За останні 10 років визначилася система установ і видів соціально-педагогічної діяльності по наданню кваліфікованої допомоги дітям, що бідують у підтримці. Створено методологічні основи розвитку системи соціальної служби для молоді. Разом з тим відбувається подальший її розвиток.

У роботах Н.П. Бурою, М.А. Галагузовой, И.Д. Звєрєвій, П.А. Клиша, Л.Г. Коваль, А.А. Малько, Л.И. Мищик, Д.П. Павленка, С.Р. Хлебик і деяких інших дослідників до основних функцій у роботі соціального педагога відносяться: діагностична; інформаційна; прогностична; посередницька; корекційно-реабілітаційна; охоронно-захисна; запобіжно-профілактична; евристична; інформаційно-методична; виховна; соціально-терапевтична; організаційно-комунікативна; аналітико-дослідницька; медико-психологічна; організаторська.

Іноді до функцій соціально-педагогічної діяльності вчені помилково відносять і зміст даної діяльності - робота із проблемними родинами, обдарованими дітьми, у розважальній сфері й т.п. .

Методи й засоби, використовувані в діяльності соціальних педагогів: соціально-педагогічні технології колективної, групової, індивідуальної роботи.

Законодавчою основою практичної діяльності соціального педагога є: Конвенція ООН про права дитини, Конституція України, ряд інших законів і нормативно-правових документів.

В 1992 році був прийнятий Закон "Про сприяння соціальному становленню й розвитку молоді в Україні", що послужило основою для розвитку системи соціальних служб для молоді. Верховною Радою прийнятий Закон "Про соціальну роботу з дітьми й молоддю в Україні", що свідчить про зацікавленість держави в розвитку соціальної педагогіки.

На початку 90-х років були прийняті й почали реалізовуватися 3 більші соціальні програми: "Соціально-психологічна підтримка навчання й виховання дітей з аномаліями розвитку", "Творчий розвиток особистості", "Соціальні служби допомоги дітям і молоді".

Тоді ж була розроблена й початку реалізовуватися програма "Діти Чорнобиля" і інші.

Розроблено кваліфікаційну характеристику, що проясняють границі компетентності й професійні обовязки соціального педагога, зміцнює його статус у суспільстві. Розроблений "Етичний кодекс соціальних працівників в Україні", що існує в більш ніж 25 країнах миру.

Питаннями соціального захисту й підтримки дитинства займаються різні Міністерства й відомства: Міністерство загального й професійного утворення, Міністерство праці й соціального розвитку, Міністерство охорони здоровя, Міністерство юстиції.

З 1997 року донедавна в Україні реалізовувався Проект "Соціальна робота в Україні" (координатор И.Д. Звєрєва).

Ціль: надання можливості українським фахівцям соціальної сфери ознайомитися із системою соціальної роботи й практикою соціальної роботи в Західній Європі й Північній Америці, забезпечення рівня підготовки майбутніх фахівців, що відповідав би міжнародним критеріям.

У трьох містах (Київ, Тернопіль і Запоріжжя) створені ресурсні центри, які створюють базу даних фахівців, організацій, що здійснюють роботу в регіонах, надають інформаційно-методичні послуги, видають і поширюють інформацію й методичні матеріали (4500 видань із проблем соціальної педагогіки). Все це дозволяє вирішувати питання взаємодії навчальних закладів, клієнтів, вивчається й узагальнюється педагогічний досвід, проводиться аналіз потреби фахівців соціальної сфери в підвищенні кваліфікації.

В Україні проводилися конференції, метою яких було розвязання деяких актуальних питань по організації підготовки й проведенню практики студентів за фахом "соціальна педагогіка".

За час реалізації проекту навчені сотні професіоналів, які на основі отриманого досвіду сприяють подальшому розвитку соціальної сфери в Україні. На даному етапі можемо спостерігати створення в вищих навчальних закладах на кафедрах педагогіки та виділення як окремий підрозділ соціального напрямку, соціальну педагогіку.

1.3 Прогноз розвитку соціальної педагогіки як наукової дисципліни: обґрунтування й висновки

Динамічний розвиток соціальних процесів в Україні ставить ряд нових завдань, серед яких досить важливими є завдання прогностичних розробок в області державної політики виховання, соціальних інститутів країни, суспільства в цілому й ряд інших. Одним з важливих ознак соціальних перетворень в Україні є розширення числа соціальних субєктів виховання, збільшення питомої ваги виховної функції тих інститутів соціуму, у яких раніше протікали явно не виражені виховні процеси, зростання ролі й значення соціальних цінностей для окремої людини.

Багато які із цих завдань не можуть бути вирішені негайно: деякі з них є за своїм характером завданнями завтрашнього дня; інші повязані з повсякденною життєдіяльністю великої кількості людей і експерименти над ними неприпустимі. Саме ці й ряд інших факторів актуалізують прогностичну діяльність в області соціально-педагогічної практики й соціальної педагогіки, її що досліджує.

Процес розробки дослідницьких і нормативних моделей розвитку соціально-педагогічного знання спирається на методологічний аналіз змісту логіко-гносеологічного й науково-методичного рівнів цього знання. На даних рівнях представлені сукупність положень про структуру, зміст, співвідношенні й взаємозвязку процесуальної, науково-змістовної й науково-дисциплінарної структур соціальної педагогіки, а також специфіці й правилах застосування методу моделювання. Ці положення відіграють роль науково-методичних основ теорії розвитку науки. Проблемі методів моделювання й прогнозування в різних галузях науки й практики приділяється значна увага. Незважаючи на відсутність універсальних методів прогнозування й моделювання спеціально для соціальної педагогіки, можливе використання методів загального й соціального прогнозування й моделювання спеціально для соціальної педагогіки, можливе використання методів загального й соціального прогнозування й моделювання і їхня адаптація до предмета дослідження. Закономірна залежність даних методів від обєкта й предмета дослідження, а також від субєктивного досвіду й рівня компетенції й методологічної озброєності дослідника вносить певний субєктивізм і приблизність у пропоновані як підсумок модель і прогноз. Однак операційна частина прогнозування й моделювання й інформаційна основа, тобто сукупність знань про предмет моделювання й прогнозування, описані в їхній логічній послідовності й з необхідною повнотою, дозволяють, принаймні, оцінити рівень дослідження і якість застосування відповідних методів і прийомів.

Аналіз сукупності взаємозалежних пізнавально-перетворювальних процесів у соціальній педагогіці дозволяє виділити й інтерпретувати функції даної науки (загальні для всіх галузей наукового знання - пізнавальну, діагностичну, прогностичну, науково-перетворювальну, науково-освітню) стосовно до завдань управління процесом розвитку соціальної педагогіки як науки. Призначення прогностичної моделі - установлення імовірнісного розвитку й результатів у певний термін з відомими допущеннями. Призначення оптимальної моделі - вибір адекватного механізму розвитку з метою одержання найкращих прогнозних результатів. Класифікація моделей може бути проведена по різних підставах: по засобах розробки й подання - лінгвістичні, математичні, графічні, композиційні; по завданнях моделювання - інформаційні, евристичні, прогностичні, дидактичні, управлінські; по ступені точності - наближені, достовірні, точні, імовірнісні; по функціях - модель-зразок і модель-заступник; по масштабності - макромоделі, мікромоделі; по характері закономірностей обєкта - моделі розвитку, функціонування, структури; по природі обєктів - модель процесу, системи, діяльності.

Оптимальна модель розвитку соціальної педагогіки як наукової дисципліни є: по засобах розробки й подання - лінгвістична, по завданнях моделювання - управлінська; по ступені точності - наближена; по функціях - модель-зразок; по масштабах - макромодель; по характері закономірностей обєкта - модель розвитку; по природі обєктів - модель системи. Основний зміст прогнозу розвитку соціальної педагогіки як галузі наукового знання стосується перспективних напрямків наукових досліджень на гносеологічному, світоглядному, логіко-гносеологічному, науково-змістовному, технологічному й науково-методичному рівнях.

Так, на гносеологічному рівні розвиток соціальної педагогіки буде здійснюватися в напрямку вивчення й наукового обґрунтування сфер взаємодії соціальної педагогіки як наукової дисципліни з науками й науковими дисциплінами більше високого методологічного статусу, і насамперед, - із соціальною філософією, політологією, соціологією, педагогікою, соціальною психологією, соціальним правом, соціальною інформатикою, соціальною медициною, геронтологією, соціальною роботою, валеологією і ін.

Буде продовжена апробація існуючих, формування й розвиток нових соціально-педагогічних технологій різного проблемно-цільового призначення.

На науково-методичному рівні буде продовжена робота з дослідження структури, змісту, специфіки, границь і правил застосування методів практичної соціально-педагогічної діяльності, наукового дослідження, підготовки фахівців соціальної сфери, а також вимог, пропонованих до цих методів.

Досягнення оптимізації проблематики наукових досліджень шляхом наукового обґрунтування цих напрямків і виявлення пріоритетності проблем, оптимізації соціально-педагогічної практики шляхом випереджального наукового дозволу її проблем і відповідно підвищення наукового обґрунтування прийнятих практиками рішень припускає вирішення наступних завдань:

1. Дослідження наукових і практичних передумов виникнення й розвитку соціальної педагогіки, історико-педагогічний аналіз розвитку соціальної педагогіки в Україні й за рубежем.

2. Дослідження вихідних методологічних і теоретичних підстав соціальної педагогіки, аналіз структурно-ієрархічних відносин соціальної педагогіки в системі гуманітарного знання.

3. Дослідження проблемного поля соціальної педагогіки на сучасному етапі її розвитку: стан і часткова розробка поняттєво-категоріального апарата соціальної педагогіки, проблемне поле, соціальні інститути як субєкти соціально-педагогічної діяльності, кадровий потенціал, тенденції й перспективи розвитку соціальної педагогіки як області практичної діяльності й освітнього комплексу.

4. Розробка соціально-педагогічної парадигми суспільного розвитку в сучасному соціально-політичному контексті.

5. Виявлення, опис, оцінка перспективних моделей і технологій соціально-педагогічної практики й професійної роботи в області соціальної педагогіки.

6. Розробка рекомендацій і основних напрямків і проблем наукових досліджень у соціальній педагогіці.

Практичне поле соціальної педагогіки являє собою сукупність ряду протиріч і ситуацій проблемного характеру, на основі аналізу яких формулюється коло наукових проблем у сфері соціальної педагогіки як наукової дисципліни. У практиці ці протиріччя формулюються у вигляді соціального замовлення, що залучає новаторів, що прагнуть запропонувати нові рішення. Новаторство в дослідно-експериментальних моделях у соціальній педагогіці, як показав аналіз інноваційної практики, полягає в конструюванні й вбудовуванні нових елементів у масову практику соціально-педагогічної роботи. Це такі елементи, як:

нові типи й види освітніх установ із сильним соціально-захисним акцентом (елітарні освітні установи з підвищеною якістю й рівнем загальної середньої освіти, профільні неноменклатурні установи - соціально-педагогічні центри по роботі з дітьми й родиною, соціально-захисні освітні установи - притулки й ін);

нові структурні елементи в масових освітніх установах - різні соціально-психолого-педагогічні служби;

нові суспільні обєднання волонтерського типу, створювані з ініціативи громадськості для рішення соціальних і соціально-педагогічних проблем;

нові напрямки, зміст і форми соціально-педагогічної діяльності;

нові посади, що вимагають науково-методичного забезпечення з позицій соціальної педагогіки (соціальний педагог, соціальний працівник, практичний психолог);

нові соціально-педагогічні спеціальності в системі початкового, середнього професійного й вищого утворення.

Таким чином, розвиток соціальної педагогіки як наукової дисципліни практикоорієнтованого, прикладного характеру (на даному етапі) необхідно направляти по шляху пошуку інноваційних рішень практичних проблем соціально-педагогічного характеру.

Розділ 2. Методи виховання та роботи із дезадаптованими дітьми та підлітками

2.1 Шкільна дезадаптація при депресивних станах у дітей і підлітків

Шкільна дезадаптація являє собою неможливість навчання й адекватної взаємодії дитини з оточенням в умовах, які існують в індивідуальному мікросоціальному середовищі. Найбільш часто шкільна дезадаптація проявляється в неможливості навчання дитини по програмі, адекватної його здібностям, а також у порушеннях поведінки, що не відповідає прийнятим дисциплінарним нормам. Шкільна дезадаптація являє собою складне вторинне соціально-особистісне явище, що є результатом порушеної взаємодії особистості школяра й середовища. Роль факторів грають особливості психологічного клімату в педагогічному колективі, особистісні характеристики вчителів, адміністрації й персоналу школи, психогігієнічні фактори навчального процесу, взаємини в родині, психічне здоровя батьків школяра, міжперсональні відносини в середовищі однолітків і т.п. Будь-який з перерахованих факторів може створювати передумови для виникнення шкільної дезадаптації, але центральне місце в її поведінці все-таки має психічний фактор - особливості особистості дитини у всьому їхньому різноманітті в процесі становлення й взаємодії із середовищем. За досить одноманітними проявами шкільної дезадаптації ховається вкрай різноманітна психічна патологія, переважно граничного рівня. Чимале місце серед психічної патології в дітей і підлітків зі шкільної дезадаптацією займають і ендогенні захворювання (від 15% до 29%) - шизофренія й циклотимія. У багатьох випадках вони тривалий час (іноді багато років) залишаються нерозпізнаними й правильно діагностуються лише при огляді психіатром на фоні глибоких формах соціальної й навчальної декомпенсації. У цих випадках у хворих шизофренією переважними є багаторічні стерті приступи, ремісії з астенічним або психопатоподібним дефектом і "нажитою" циркулярністю; у хворих циклотимією - стерті афективні фази, масковані сомато-вегетативними порушеннями або поведінковими розладами. Хворі циклотимією й шизофренією значно відрізняються від інших дезадаптованих школярів не тільки за структурою особистісних особливостей, але й відносно механізмів формування шкільної дезадаптації й способів її подолання.

У походженні шкільної дезадаптації ніколи не бере участь один ізольований із причинних факторів. Шкільна дезадаптація є результатом впливу всього комплексу факторів, причому, зазначені фактори не тільки де компенсують підлітка, але й патологічно взаємодіють один з одним. Так, наприклад, при зниженні успішності й порушенні дисципліни в школі, обумовлених стертим депресивним станом, виникає ситуація осудження учня вчителями. У щоденнику зявляються "двійки", зауваження про те, що підліток прогулює й грубить педагогам; у школу викликаються батьки; підлітка "розбирають" на педраді, загрожують виключити зі школи. Батьки починають сваритися між собою, не маючи єдиної установки відносно виховання дитини й не розуміючи щирої причини змін його успішності й поводження. Батько жорстоко карає дитину, часом починає випивати, відгороджується або зовсім іде з родини, у звязку із чим і в матері виникають невротичні й депресивні розлади. Матеріальне благополуччя родини погіршується. Тим часом, неспроможний, незрозумілий, нездатний учитися й змінити ситуацію підліток починає прогулювати заняття й рано або пізно приходить в асоціальну компанію, що його охоче приймає й, як здається підліткові, розуміє. У пошуках хоча б тимчасового полегшення свого щиросердечного стану підліток починає курити, випивати, пробує наркотики, а надалі зовсім припиняє відвідувати школу. Тим часом його положення в родині стає усе більш й більш важким. Школа в цих випадках безжалісно відкидає неугодного учня, так і не розібравшись у суті його проблем. У популярно викладеної тут типової, "модельної", ситуації взаємодіють всі фактори: шкільний, сімейний, зовнішній, соматичний, психічний. Саме останній - психічний (у цьому випадку депресія) - становить тут основну, хоча й не єдину, основу шкільної дезадаптації, без якої всі інші фактори значною мірою втрачають свою руйнівну силу. Активні, цілеспрямовані, емоційно врівноважені, товариські особистості в будь-якому віці здатні протистояти негативним впливам і, як правило, при будь-яких обставинах залишаються адаптованими в мікросоціальному середовищі. Амбулаторні форми депресії рідко попадають у поле зору психіатра, що має не тільки клінічні, але й соціально-психологічних корінь: при існуючій системі психіатричної допомоги звернення до диспансеру й постановка на психіатричний облік натрапляють на непереборний психологічний барєр як у самого підлітка, так і в його батьків.

Депресивні ідеаторні розлади проявляються в сповільненості мислення, труднощах або неможливості осмислення й запамятовування навчального матеріалу, відмові від ситуацій з необхідною розумовою напругою. Депресивні школярі усе більше часу витрачають на готування домашніх завдань, звязуючи це в основному з ускладненням навчальної програми. Стрімке падіння успішності при збереженні колишнього рівня домагань, у загальному відповідним природним здатностям дитини або підлітка, веде спочатку до тривалого просиджування за уроками, виконання яких уже не приносить задоволення, а, навпроти, супроводжується роздратуванням і люттю. При відсутності успіхів від посилених занять підліток надалі прагне уникнути ситуацій, що контролюють якість досягнень, тайкома пропускає деякі уроки, контрольні, а потім і зовсім припиняє відвідувати школу. Особливо швидка навчальна декомпенсація наступає в підлітка при депресії з "інтелектуальним крахом".

Погіршення фізичного самопочуття також може викликати бажання будь-яким шляхом уникнути психічних і фізичних навантажень. У випадку вираженої моторної загальмованості в деяких депресіях зявляється раніше невластива дитині повільність, незручність, незграбність. Вони втрачають навички вже придбаної ручної вмілості, поступово припиняють відвідувати спортивні секції, що вимагають особливо великого фізичного напруги й уваги.

Втрата волі, енергії, імпульсу до діяльності проявляються в томливому безробітті, болісному "убиванні часу" за допомогою перегляду всіх без винятку телевізійних передач, у перечитуванні багато разів прочитаних книг, у не властивих віку іграх (солдатики, машинки й т.п.). При цьому депресивний школяр не може сісти за підручники, лаючи себе за лінь, відсутність сили волі, характеру.

Описана своєрідність добового ритму настрою з відсутністю поліпшення в другій половині дня нерідко повністю позбавляє підлітка можливості спонтанної компенсації.

Батьки, педагоги, однокласники, дійсно, не можуть пояснити зміни характеру підлітка й падіння його успішності, розцінюючи ці прояви як лінь, розпещеність, розбещеність або знаходячи цьому причини у сварці із приятелями, впливі вулиці, дурної компанії. Відповідно, найближче оточення, у тому числі рідні, до такого підлітка підходять із дисциплінарними мірками - вимогами, осудженнями, стягненнями, покараннями, часом публічними й дуже жорстокими.

Уражений, незрозумілий, зневірений що-небудь змінити у своєму житті, підліток реагує на всі зауваження у своєї адресу брутальністю, різкістю, словесною, а іноді й фізичною агресією. Він стає конфліктним, забіякуватим, зарозумілим і нетерпимим. У родині він потайливий, ворожий, особливо до того з батьків, хто проявляє більшу жорстокість і прямолінійність. Опозиційність, негативізм, заперечення авторитетів у цих випадках виступають у перебільшеній, гротескній формі. Можливі різного роду істероформні стани, демонстративні спроби самогубства, відходи з будинку й бродяжництво. Пропускаючи школу, такий підліток часто зіштовхується з асоціальною компанією, що стає для нього своєрідним притулком і захистом від вимог школи й родини. У пошуках полегшення свого стану, теперішньої радості він пробує курити, вживає алкоголь, наркотичні й токсичні речовини, що, як правило, не приносить помітного поліпшення стану, а, навпроти, збільшує його. Через підвищену підкореність й емоційну байдужість депресивний підліток може вступати в безладні сексуальні звязки, стає жертвою сексуальних домагань або бездумно бере участь у кримінальних актах. У таких випадках природа патологічного стану часто виявляється тільки при стаціонуванні хворого, приводом для якого служать не депресивна симптоматика, а поведінкові порушення або несподівана суїцидальна спроба.

Тим часом сімейна ситуація також є істотним чинником, що сприяє дезадаптації дитини або підлітка. Нерідко батьки самі вводять необґрунтований зберігаючий режим для своєї дитини; ставлячи захворювання сина (або дочки) у центр уваги, вони дають панічні реакції на найменші погіршення його самопочуття, не довіряють лікарям, дійсно не здатним полегшити стан хворого, шукають нових фахівців, у тому числі й так званих "нетрадиційних", що часом проповідує середньовічні марновірства. З іншого боку, переконавшись у неефективності лікування й відсутності певного діагнозу захворювання, батьки часом починають обвинувачувати хвору дитину або підлітка в симуляції, прагненні замаскувати свою лінь, покористуватися з незрозумілого й сумнівного захворювання. При цьому діти й підлітки можуть піддаватися твердим, а нерідко й жорстоким покаранням. У середовищі близьких родичів іноді зіштовхуються прямо протилежні підходи до стану дитини або підлітка, що ставить його в психологічно зовсім нерозвязну ситуацію. Хвороба дитини може стати потужним дестабілізуючим фактором для всієї родини, навіть поставити її на грань розпаду. У такій ситуації депресивні й психосоматичні страждання дитини, які можуть бути якоюсь мірою обумовлені сімейним неблагополуччям, попадають у порочне коло, заглиблюючись по психогенних механізмах, що значно тяготить прогноз хвороби.

Таким чином, механізми соціальної дезадаптації, в основі якої лежать депресивні розлади, надзвичайно різноманітні й обумовлені всім спектром соціальних, психічних і соматичних факторів, що перебувають у тісному взаємозвязку.

2.2 Основні принципи профілактики й реадаптації при шкільної дизадаптації, обумовленої депресивними станами в дітей і підлітків

Виявлення психічних порушень (наприклад, депресивного стану) у дитини або підлітка є першим кроком на шляху профілактики шкільної дезадаптації. Послідовність даної профілактичної роботи складається з декількох етапів:

1) визначення клінічних особливостей, типологічної й нозологічної приналежності патологічного стану;

2) вироблення тактики виховання психічно хворої дитини або підлітка;

3) соціально-педагогічної корекції;

4) динамічного спостереження й контролю;

5) лікування;

6) введення необхідних соціально-реабілітаційних мір.

Тактика виховання дитини, підлітка, що страждає психічним захворюванням, залежить від глибини й структури психічних розладів, ступеня декомпенсації хворого й від тієї мікросоціальної ситуації, у якій він перебуває.

З огляду на психологічне неприйняття дитиною, особливо в підлітковому віці, і його родиною психіатричного стаціонару, можливість виникнення небажаних контактів і госпіталізму, а також поглиблення шкільної й соціальної дезадаптації, у більшості випадків все-таки потрібне проведення амбулаторного лікування зі збереженням для підлітка звичної обстановки, у тому числі відвідування школи. Не присвячуючи педагогів у структуру хворобливих розладів у підлітка й, тим більше, не розкриваючи нозологічного діагнозу, лікар-психіатр за допомогою шкільного психолога й соціального працівника повинен постаратися відновити в школі комфортні умови для хворого (обмежений навчальний режим, терпимість у відношеннях, заохочення, виключення деяких навчальних моментів, що вимагають особливої інтелектуальної, емоційного й фізичної напруги, і т.д.). Не менш важливої є робота з родиною психічно хворої дитини або підлітка: розяснення причин і сутності його хворобливих розладів для формування правильного, що щадить і одночасно стимулюючого відношення до хворого школяра й доказу необхідності його лікування.

На самому початку лікування дитини або підлітка з депресивними розладами перед психіатром встає найважливіше завдання - вибір антидепресанту й визначення його оптимальної дози, тобто дози, з одного боку, що виключає можливість виникнення важких побічних явищ або ускладнень терапії й що дозволяє продовжувати шкільне навчання, а з іншого боку, досить ефективної, сприятливому максимальному полегшенню стану хворого. Підбор оптимальної дози стає можливим тільки при обліку віку хворого й індивідуальної чутливості до психотропних препаратів. Антидепресанти, що викликають виражені побічні ефекти, не знаходять практичного застосування в дітей і підлітків в амбулаторній практиці й украй обережно використовуються в психіатричному стаціонарі.

Особливості відносини хворих до свого стану, описані вище, їхнє небажання розцінювати своє погане самопочуття як психічний розлад, що вимагає психіатричного лікування, диктують необхідність особливої старанності в підборі первісної комбінації препаратів і їхніх дозувань, тому що відсутність швидкого позитивного ефекту від прийому ліків, поява побічних явищ, що перекривають спочатку лікувальний ефект, викликає негативне відношення хворого до продовження лікування й небажання подальших контактів з лікарем.

Початок профілактики шкільної дезадаптації й ранньої реабілітації по суті збігається з першим оглядом дитини психіатром, коли після ретельного збору анамнезу, бесіди з дитиною й рішення кваліфікаційних питань лікар проводить розяснювальну роботу й раціональну психотерапію з батьками. Основна мета сімейної психотерапії полягає в корекції неправильного відношення до дитини, крайніми проявами якого є жорстокі примусові заходи й покарання або, навпроти, прагнення захистити, ізолювати від однолітків, дати відпочити від занять.

Беручи до уваги можливість виникнення в школярів важких форм шкільної дезадаптації, необхідно максимально скоротити в цьому віці перші етапи реабілітації (відбудовну терапію й реадаптацію), сполучаючи їх із властиво реабілітацією. У процесі лікування, у міру редукції психопатологічної симптоматики, хворий послідовно проходить стадії полегшеного навчання: індивідуальне навчання вдома, індивідуальне навчання в школі, індивідуальне навчання з вільним відвідуванням класу, індивідуальне навчання по деяких предметах з обовязковим відвідуванням інших уроків, навчання в класі з 1-3 вільними днями в тиждень, звичайне навчання.

Таким чином, реабілітаційно-профілактичний підхід до школярів, хворих ендогенними афективними психозами, завжди індивідуальний, є тривалим, послідовним, спадкоємним процесом, основу якого становить сполучення умов, що щадять, зі своєчасною активізацією хворого для досягнення навчання, що не припиняється, і виховання, що максимально наближається до форми навчання й виховання здорових дітей, з обовязковим перебуванням у дитячому колективі. Для профілактики й подолання шкільної дезадаптації у хворих ендогенними захворюваннями школярів необхідний комплекс корекційних заходів, що поєднують зусилля різних фахівців: психіатрів, психологів, психотерапевтів, у тому числі сімейних психотерапевтів, дефектологів, соціальних працівників і педагогів, за умови їх обовязкового тісного контакту з родиною хворого школяра.

2.3 Порядок проведення діагностики типів важковиховуваних дітей

Діагностика типів складається з ряду етапів. На підготовчому етапі психолог збирає відомості про дитину від осіб (батьків, учителі, друзів і т.п.), що звернулися із проханням про консультацію.

Перший етап - бесіда з дитиною. Головне в ході бесіди - установлення з ним контакту. Якщо це не вдається, варто переходити до застосування проективних методик, не торкаючи більше тих тем, які є аффектогенними зонами, і не навязуючи дитині контакт.

Розмовляючи з дитиною, рекомендується дотримуватися пропонованої далі схеми. При цьому, природно, порядок предявлення, їхня конкретизація, питання й репліки психолог підбирає сам відповідно до індивідуальних особливостей дитини.

Зовнішність дитини і його поводження під час бесіди також фіксуються відповідно до пропонованої схеми.

Другий етап - діагностичне обстеження. Практично завжди цей етап здійснюється разом з першим - бесідою. Більше того, рекомендується починати бесіду з нескладних тестових завдань (навіть камуфляжних) у тих випадках, коли є ймовірність, що встановлення контакту з дитиною буде ускладнено. У кожному разі бесіда проходить більш природно й невимушено, коли вона як би випливає з обговорення результатів виконання завдань по методиках. Тому психолог уже до початку бесіди повинен скласти список методик, які він збирається застосовувати виходячи із прогнозу, складеного по відомостях, отриманим на підготовчому етапі. Важливо продумати також порядок предявлення методик: від нейтральних до особистісних; від легких до важких, чергуючи вербальні, невербальні, рисункові, ігрові.

Третій етап - аналіз результатів, формування попереднього аналізу.

Четвертий етап - перевірка правильності постановки діагнозу, відповідність його поведінковим проявам дитини. На цьому етапі психолог збирає необхідні відомості про дитину від значимих осіб його найближчого соціального оточення, зясовує особливості соціальної ситуації в розвитку дитини (у родині, школі), відповідність подань дитини реально існуючим відносинам у найбільш значимих сферах його життєдіяльності. При необхідності психолог може повторити перший і другий етапи з метою уточнення неясних йому питань або проведення додаткових експериментально-діагностичних обстежень.

Пятий етап - остаточна постановка діагнозу й розробкам програми психокорекційної роботи.

Крім того, потрібно прагнути до того, щоб допомога з ведення бесіди з дитиною було досить коротким (щоб можна було легко орієнтуватися), простим і зручним для ведення обліку досліджень. Безумовно, задоволення всіх цих вимог - завдання дуже складне, і тому дана робота відбиває якесь компромісне рішення виконання окремих умов. Необхідність природності й невимушеності в ході спілкування з дитиною змушує прийняти деякі запобіжні заходи. Насамперед, варто якнайчастіше використовувати різні скорочення. Це доцільно в тих ситуаціях, коли пацієнт намагається "підглядати" у карту. Для цієї ж мети краще зашифрувати (латинізувати) деякі вираження, головним чином, негативні. Далі, у випадку подвійних зіставлень (наприклад, низький - високий) ефективно використовувати тільки одну характеристику й обмежити перерахування понять там, де мова йде про відбиття інтенсивності або частоти.

2.4 Психокорекційна робота з молодшими школярами

Якщо в дитини проявляються відхилення в психічному розвитку (затримка психічного розвитку, синдром дитячої гіперактивності, неврози або психопатизація), необхідні спеціальні психокорекційні заходи. Наприклад, для дітей із затримкою психічного розвитку або наявністю когнітивного дефіциту організують спеціальні заняття по розвитку сенсомоторики, памяті, уваги, інтелекту; проводять тренінг умінь, заняття по розвитку мови, приділяють увагу формуванню мотивації досягнення й адекватної самооцінки.

Для дітей невротизованих або тих, у кого проявляються риси психопатичного розвитку, потрібні спеціальні впливи психолога, спрямовані на зміну негативних особливостей особистості.

Застосування психологічної корекції в роботі з молодшими школярами має ряд особливостей, звязаних зі специфікою дитячого віку: високою емоційною чутливістю, недостатнім рівнем абстрактного мислення.

При дослідженні загально-психологічних особливостей учнів цього віку треба насамперед звертати увагу на рівень інтелектуальної зрілості, особливості їхньої уваги й працездатності, наявність шкільної тривожності.

Молодший школяр часто утрудняється у формулюванні своїх думок і почуттів, однак може розповісти про конфлікти із учителем однокласниками, про свої страхи; або це може відбиватися в його поводженні. Якщо потреба в психологічній корекції виходить від батьків або вчителів, то необхідно перед початком корекційної роботи ознайомити з нею дитини й зясувати його відношення до даної проблеми: "Говорять, що ти занадто часто бєшся, тобі не хотілося б спілкуватися із хлопцями якось по-іншому?" "Здається ти небагато боїшся ходити в школу, може тобі буде приємніше, якщо ти зможеш ходити в школу із задоволенням" і т.д.

Після правильного встановлення контакту в ході діагностики дитина рідко відмовляється від спільної роботи із психологом у ході корекції. У випадку категоричної відмови дитини від роботи над якою-небудь проблемою (поставленої батьками або вчителями) необхідно припинити всі спроби прямого впливу й працювати з дорослими, з їхнім відношенням до цієї проблеми.

Ознаками успішного рішення проблеми може бути зміна емоційного стану дитини ("Я більше не буду боятися уроків математики" і т.п.) або його поводження ("Я не бюся більше з однокласниками", "Я можу не лаятися" і т.п.). Важливо, щоб всі учасники психокорекційних заходів сприймали ці ознаки однозначно й радувалися успіху, а не висували відразу ж інші проблеми. Необхідно домовитися з дорослими, щоб вони не висловлювали фраз: "Так, тепер ти, здається, не бєшся, але однаково діти тебе не люблять... ". Для рішення кожної проблеми психолог повинен мати як мінімум 3-4 різних варіанти й ознайомити з ними дитини. "Що тобі було б приємніше й цікавіше - слухати історії або займатися в групі хлопців? Писати твір й малювати картини або, може, грати в різні ігри?" Це налаштовує дитину на співробітництво й дає можливість психологові працювати найбільше ефективно, використовуючи позитивне емоційне відношення дитини до певного виду психокорекції.

У ході проведення психокорекційних заходів необхідно постійне спостереження за емоційним станом дитини. Бажано, щоб усе, що ви робите, сприймалося їм як цікава гра, тренування.

Якщо яка-небудь дія психолога зіштовхується із протидією дитини або викликає в нього негативні емоції (нудьгу, роздратування, гнів, почуття провини), - це помилка психолога. У цій ситуації варто негайно припинити ці дії, сказати дитині про його почуття, підтвердити їх "нормальність" і почати інше, більше успішна дія. "Мені здається, що тобі неприємно слухати цю розповідь. Так? Ну що ж, я теж не завжди з інтересом слухаю розповіді. Може краще порисуємо? Або займемося фізкультурою?

У мові психолога, що особливо працює з молодшими школярами, неприпустимі слова: "ти повинен", "ти не можеш", "це обовязково треба"; замість цього бажано використовувати вираження типу: "давай спробуємо", "зробимо, якщо хочеш", "ти можеш навчитися цьому".

Із усього можливого арсеналу психокорекційних заходів бажано як можна ширше використовувати методи групової й індивідуальної ігрової терапії, малювання, твір, розповідь і показ казкових історій.

Ціль корекції, яка формулюється батьками або вчителем може бути неприйнятна для дитини, що не збігається з його особистісними або психофізіологічними особливостями. Наприклад, вчителька хоче навчити дитину із синдромом гіперактивності сидіти нерухомо протягом усього уроку. У цьому випадку необхідна робота з мотивацією вчительки. Однієї з можливих причин недостатньої успішності корекції може бути вибір неадекватного методу її проведення, Наприклад, діти із труднощами в особистісному спілкуванні мають потребу в тривалій індивідуальній роботі із психологом перш, ніж їх можна включити в групові заняття. Початок роботи з ними в групі без попередньої індивідуальної психотерапії може викликати посилення психічної напруги й негативних емоційних і поведінкових реакцій.

Починається робота групи із процедури знайомства: кожна дитина називає своє імя, розповідає про свої улюблені заняття, місця перебування, їжі, часу доби й інших переваг. Далі знайомство триває в різних іграх. Наприклад, гра "Свійські тварина", де діти поєднуються в групи на підставі ознаки, сприйманого тільки на слух. Відбувається це так: із закритими очами всі ті, хто нявкає, кукурікає, хрюкає й т.п., повинні знайти один одного, вибравши собі подібних із загального хору, і обєднатися в групу.

Однієї з важливих завдань психокорекції є навчання розпізнаванню й вираженню почуттів.

Незважаючи на єдність цілей і завдань психокорекцій них заходів форми й методи їх різні й вимагають різного рівня підготовки психолога. Тому проводити цей або інший вид психокорекції може психолог, що має відповідну підготовку.

Програму психокорекційних занять пише психолог для кожної групи заново, з огляду на індивідуальні характеристики учасників, особливості їх взаємодії і їхньої проблеми. Після проходження курсу психокорекції передбачається підтримуюча терапія, тобто щомісячні зустрічі групи в тому ж складі для рішення проблем, що нагромадилися, і продовження роботи над собою. При необхідності й по своєму бажанню можуть продовжити повторні курси психокорекційних занять, але вже по іншій програмі й з іншою групою.

2.5 Корекція рольових позицій дитини в родині

У неблагополучній родині дитина засвоює дезадаптивні форми поводження, які закріплюються у вигляді певних рольових позицій. Як тільки ці ролі встановляться, дітям стає дуже важко поводитися інакше. Їхнє поводження стає негнучким, що обумовлює труднощі адаптації до мінливих життєвих ситуацій. Вона стає як би панциром, що заважає дитині рости, розвиватися, удосконалюватися й спотворює його сприйняття навколишньої соціальної дійсності. Тому дуже важливо попередити закріплення дезадаптивних форм поводження дитини, для чого й призначена психокорекція. Однак допомогти дітям з неблагополучної родини може не тільки психолог.

Психокорекційні заняття, які проводить із дитиною шкільний психолог, дають більше високий ефект, якщо вони доповнюються педагогічними впливами, спрямованими на ті ж мети. Якщо дитина не відвідує психокорекційні заняття (а в Україні практично ніхто з дітей не відвідує такі заняття), то вся надія покладає на вчителя або вихователя, керівника гуртка, секцій і т.п. Будь-яка людина (сусіди, батьки однокласника, далекі родичі й т.п.) може надати допомогу дитині з неблагополучної родини шляхом установлення з ним правильних взаємин і організації (у міру своїх можливостей) його життя.

Оскільки засвоєння дитиною своєї ролі в родині відбувається дуже рано, педагог уже в молодших класах може визначити, яку роль взяв на себе учень.

Проблемна дитина з деструктивним поводженням, або "бунтівник". З такою дитиною важко спілкуватися по гарному. Його вчинки викликають роздратування, гнів, бажання покарати й провчити. Більшість учителів прагне позбутися від таких учнів. Але якщо ви все-таки зважитеся допомогти йому, то постарайтеся зрозуміти, що деструктивне поводження проблемної дитини - це лемент про допомогу.

Дуже важливим моментом у роботі з дітьми цієї групи є встановлення чітких границь дозволеного й правил поведінки. Потрібно упевнитися, чи знає "бунтівник", які вимоги предявляються до нього, за що він повинен відповідати і яке покарання передбачене у випадку невиконання їм того, що він повинен зробити або у випадку порушення правил поведінки.

Дуже важливо допомогти проблемній дитині налагодити стосунки з ровесниками. Треба поставити дитину в роль лідера в такій спільній діяльності, де може бути гарантований успіх. "Бунтівники" часто мають гарні організаторські здатності, вони можуть бути ватажками, лідерами. Однак у силу деструктивного поводження таких учнів ці здатності залишаються незатребуваними, оскільки вчителі уникають доручати їм яка-небудь справу й взагалі бояться їхнього дурного впливу на інших дітей. Тому важкі учні часто проявляють ці сховані раніше здатності вже в асоціальних угрупованнях, наприклад стаючи ватажками банд.

2.6 Психокорекційна робота з підлітками

Психокорекційна робота з підлітками заснована на тих же принципах, що й з дітьми. У той же час тут, природно, додаються нові компоненти, що відповідають віку.

Приступаючи до роботи, психолог завжди повинен памятати, що головне у відносинах з підлітком - це взаємоповага й довіра. Те, що говорить підліток, повинне залишатися таємницею. Його проблеми можуть бути обговорені з батьками й педагогами тільки на прохання й за згодою підлітка. Втрата довіри, розголошення таємниці, навіть мимовільне, є великою психологічною травмою й може привести до самих непередбачених наслідків.

При виявленні загально-психологічних особливостей підлітка варто звернути увагу на наявність акцентуації характеру, систему самооцінок і взаємооцінок, мотиваційну структуру особистості. Обовязкове дослідження процесів мислення. У випадку виявлення перекручувань процесу мислення психологічна корекція неприпустима, обовязкова консультація психіатра.

Підліток звичайно активно прагне до зміни, поліпшенню свого характеру, часто навіть випробовує ненависть до себе за своє "слабовілля" або "запальність". Тому однієї з основних завдань психолога є визначення провідної проблеми й чітке формулювання її механізму.

Обовязковим кроком у психокорекції підлітка є виявлення особливостей його мотивації, пошук яких-небудь видів діяльності, повязаних з позитивними емоціями (радістю, інтересом, захопленням). Важливо, щоб у цю діяльність не включалися елементи "проблемного", небажаного поводження. З опорою на таку позитивну мотивацію можлива робота з досягнення бажаної зміни.

При підборі підліткових груп бажана невелика чисельність учасників: 5-7 чоловік, можна хлопчики й дівчинки разом.

Як уже відомо, серйозним фактором ризику виникнення адиктивного поводження є психопатія й акцентуація характеру. Навіть ті діти, які живуть у гармонічній родині, у підлітковому віці можуть стати соціально дезадаптованими в силу проявів психопатичного розвитку або декомпенсації деяких акцентуацій характеру.

У цьому випадку, незважаючи на те, що в підлітка їсти бажання вести себе належним чином, він у силу різних обставин, повязаних з міжособистісними відносинами, зробити цього не може. При неправильному підході негативні прояви збільшуються. Якщо ж до акцентуйованого підлітка здійснюється правильний педагогічний підхід, його загострені риси характеру згладжуються, компенсуються.

Треба навчити збудливого підлітка й соціально прийнятним способам розрядки агресивного стану. Наприклад, відчувши в собі все наростаюче роздратування, не "зривати зло" на навколишніх, а розрядитися шляхом рухової активності: бокс, біг, вибивання пилу з килима, забивання цвяхів і т.п.

Відомо, що в основі декомпенсацій психопатій і тимчасових дезадаптації, акцентуацій характеру лежить уразливість підлітків з відхиленнями в характерологчному розвитку стосовно певних ситуацій. Так, у випадку відхилення характеру по гіпертимному типі це будуть ситуації, що вимагають від підлітка вміння стримувати прояву своєї бурхливої енергії, наприклад, ретельне виконання монотонної роботи. При істероїдному відхиленні в розвитку характеру найбільш уразлива для підлітка ситуація, де він почуває недолік уваги до себе. При нестійкому - ситуація, де необхідно виявити вольові якості; при епілептоїдному і збудливому - ситуація ворожих і конфліктних відносин; при психостенічному, - необхідність прийняти рішення, зробити вибір і т.д. У всіх випадках причиною соціально дезадаптованого поводження підлітка з характерологічними відхиленнями є зіткнення підлітка зі своєю типової для нього ситуацією.

Сутність психокорекційної роботи з підлітками "групи ризику", яким властиві патохарактерологічне відхилення, полягає в тому, щоб дати можливість кожному з них пережити патогенну для його відхилення характеру ситуацію й знайти шляхи підвищення здатності її дозволу. Із цією метою застосовується метод психодрами. Підліток за допомогою особливих психологічних прийомів уводиться в ситуації, які по різних причинах важкі для нього, чреваті небезпекою зриву, тобто декомпенсації. Програвання такої ситуації дає можливість як би "знеболити" психотравмуючі моменти, пережити й відреагувати психологічні конфлікти, досягти розуміння своїх внутрішніх проблем і способів їхнього дозволу.

Завдання психокорекційної роботи полягають у наступному.

По-перше. Навчання підлітка "розпізнаванню" небезпечних для нього ситуацій, тобто таких, які адресовані до його найбільш уразливому "місця найменшого опору". Досвід психотерапевтичної роботи показує, що невміння підлітка уникати несприятливих ситуацій грає не меншу роль у причинах дезадаптації.

По-друге, підлітки вчаться дивитися на цю життєву колізію як би "з боку". Доводи на користь випивки стають більше знайомими для них, а значить у реальній ситуації вже не застануть "зненацька", до них буде менше довіри.

По-третє, гра не тільки набудовує підлітків проти випивки, але й підказує шляхи протидії, психологічно озброює, робить їх менш беззахисними перед "умовляючими", вчить, як виявити свою волю й відмовитися від спиртного.

Висновки

Перетворення людського індивіда в особистість відбувається в процесі соціалізації. Соціалізація, таким чином, є процес входження дитини в соціальне середовище, що включає в себе засвоєння мови, норм поводження, моральних цінностей - загалом, усього того, що становить культуру суспільства. Процес входження дитини в соціальне середовище під керівництвом дорослої людини називається вихованням. Останнє являє собою комплекс впливів, що забезпечують соціалізацію індивіда. Основним завданням дорослого тут є передача дитині тих моральних цінностей і норм поводження, які відповідають вимогам суспільства. Якщо ж дитина не засвоює позитивний соціальний досвід, не може адаптуватися до зразків Поводження й вимогам вихователя (який у даній ситуації персоніфікує для дитини соціум у цілому), то процес соціалізації порушується, а поводження дитини стає соціально дезадаптованими.

У практиці виховання існує безліч термінів, що позначають соціально дезадаптованих дітей: недисципліновані, важкі, педагогічно запущені, важковиховувані з відхиленнями і поведінці, схильні до правопорушень, соціально запущені й т.д. Найчастіше ці терміни вживаються як синоніми. Наприклад, спочатку недисциплінованість, потім це переходить у важковиховуваність, потім у педагогічну занедбаність, соціальну й т.д.

Термін "важковиховуваність" є найбільш вдалим, оскільки семантика цього слова відбиває суть процесу соціальної дезадаптації особистості, що формується, містячи в собі три елементи: вихователь, дитина і їхня взаємодія. Вона проявляється в опірності дитини педагогічним впливам дорослого. Важковиховуваність неповнолітніх є наслідком недостатнього засвоєння дитиною позитивного соціального досвіду. У той же час, відзначаючи важковиховуваність учня, ми ще не вправі робити висновок про наявність відхилень у його моральному розвитку, оскільки його опірність педагогічним впливам може породжуватися іншими елементами даного явища: самим вихователем або характером взаємодії вихователя й вихованця. Ще менше підстав ми маємо для того, щоб виразно судити про відхилення в розвитку особистості або психіки важковиховуваного учня. Більше того, наші дослідження показують, що далеко не всі діти, що пручаються педагогічним впливам і порушують норми поводження (тобто по всіх ознаках соціально дезадаптовані), є важковиховуваними.

Наскільки звязана соціально дезадаптирована поведінка (і його основний прояв - важковиховуваність) неповнолітніх з відхиленнями в психічному й особистісному розвитку? Звязок цей досить своєрідний. У деяких випадках патопсихологічна симптоматика повязана із соціальної дезадаптацією, в інших поведінка підлітків, що ставляться по своєму розвитку до психічної норми, настільки соціально дезадаптована, що викликає серйозну тривогу в навколишніх. Це обумовлено, з одного боку, складністю роботи з неповнолітніми, котрим властиво соціально дезадаптоване поводження; з іншого боку, з тим, що вчителі, вихователі, шкільні психологи обовязково зіштовхуються з необхідністю працювати із цим контингентом учнів і часто саме їм треба здійснювати первинну диференціацію, зясовувати причини порушення процесу соціалізації й, по можливості, вирішувати питання про те, як усунути їх або наслідку.

Список використаних джерел

1. Конституція України: прийнята на пятій сесії Верхов. Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Феміда, 1996.

2. Закон України про державну соціальну допомогу // Час. - 1997. - № 37. - С.3.

3. Закон України про зайнятість населення від 1 березня 1991р. № 803-ХІІ // Закони України. Т.1. - К., 1996. - С.252-267.

4. Закон України про захист прав споживачів від 12 травня 1991р. № 1023 - ХІІ

5. Закон України про освіту від 23 травня 1991р. № 1060-ХІІ // Закони України. .1. - К., 1996. - С.414-433.

6. Закон України про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні від квітня 1991р. № 962-ХІІ // Закони України. Т.э - К., 1996. - С.370 - 375.

7. Закон України про свободу совісті та релігійні організації від 23 квітня 1991р. № 977-ХІІ // Закони України. Т.1. - К., 1996. - С.378-390.

8. Актуальні аспекти соціальної роботи з девіантною молоддю. Методичний посібник. - Донецьк, 1996. - 112 с.

9. Закон України “Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001. - №30. - ст.142.

10. Конвенція ООН “Про права дитини” від 20 листопада 1989 року (Ратифікована Президією Верховної Ради України 27 лютого 1991 р).

11. Архіпова С.П. Педагогічні аспекти підготовки соціальних педагогів17-19. // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. - Ужгород, 1999. - Ч.1. - С.68-73.

12. Баяновська М.Р. Соціально-педагогічні погляди Софії Русової крізь призму сучасності // Науковий вісник Ужгородського державного університету. - Випуск 1. - 1999. - С.68-69.

13. Вайда Т.С. Методологічні аспекти соціальної педагогіки // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. - Ужгород, 1999. - Ч.1. - С.68-73.

14. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1995. - 237 с.

15. Законодавство України про шлюб, сімю та спадкування / Упоря.: М.І. Хавронюк. - 2-ге вид., допов. - К.: А.С.К., 2000.

16. Звєрєва І.Д. Діяльність соціального педагога в середовищі: зміст, форми, методи // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. - Ужгород, 1999. - Ч.1. - С.268-271.

17. Капська А.Й., Вайнола Р.Х. Практична діяльність студентів як оптимальна їх підготовка до роботи в різних мікросоціумах // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. - Ужгород, 1999. - Ч.2. - С.281285.

18. Кляп М.І. Соціальні аспекти освіти в педагогічній спадщині О. Духновича і А. Волошина // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. - Ужгород, 1999. - Ч.1. - С.310-313.

19. Маркс и Энгельс. Сочинения. - 2-е изд. - Т.23 - С. 198.

20. Мудрик А.В. Введение в социальную педагогіку. - М., 1997. -С.6-8.

21. Мудрик А.В. Социальная педагогика / Под ред. В.А. Сластеница. - М.: Издательский центр “Академия”, 1999. - С.4-7.

22. Педагогическая энциклопедия: В 4-х т. - М.: Изд-во "Советская энциклопедия". - 1968. - Т.4. - С.43.

23. Платонова Н.М. Основи соціальної педагогіки. - Санк-Петербург, 1997.

24. Соціальна педагогіка. Основи соціальної педагогіки: конспект лекцій / Уклад. А.О. Малько. - Харків: ХДІК, 1998.

25. Социальная педагогика: Курс лекций / Под общей ред. М.А. Галагузової. - М.: Гуманіт. Изд. Центр ВЛАДОС, 2000.

26. Суховєєва Н.М. Розвиток соціально-педагогічної практики в Україні та проблеми підготовки спеціалістів // Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / За ред. І.В. Козубовської, І.І. Миговича. - Ужгород, 1999. - Ч.2. - С.236-239.

27. Философский энциклопедический словарь. - Москва: Сов. энциклопедия, 1983. - С.495.