Правові, економічні і організаційні засади оплати працівників підприємств усіх форм власності і господарювання визначені Законом України "Про оплату праці". Законом визначено системи оплати праці; передбачено, що основою організації оплати праці е тарифна система, порядок організації оплати праці на підприємстві, права працівника на оплату праці, форми виплати заробітної плати, строки виплати заробітної плати та ін.
Статтею 23 Закону "Про оплату праці" передбачено виплату заробітної плати, нарахованої у грошовій формі, натурою там, де вона є традиційною або бажаною для працівників.
Натуроплата повинна бути еквівалентна до рівня оплати, нарахованої у грошовій формі, обчислена за цінами, не нижчими за собівартість продукції.
Співвідношення між розмірами грошової і натуральної заробітної плати, умови видачі натуроплати, ціни, за якими вона обчислюється, встановлюється в колективному договорі.
На колективні сільськогосподарські підприємства в повній мірі поширюється дія Закону України "Про колективні договори і угоди", гарантії і норми, встановлені Генеральною і галузевими угодами. Відповідно до ст. 2 зазначеного закону в колективних сільськогосподарських підприємствах трудові і соціально-економічні відносини регулюються шляхом укладення колективного договору.
Види оплати: основна, додаткова, преміальна.
Форми оплати: відрядна і погодинна.
Системи оплати: пряма і непряма відрядна, відрядно-преміальна, акордна, акордно-преміальна; погодинна проста, погодинно-преміальна, оплата праці від валового доходу.
Відрядна та погодинна система оплати праці
При відрядній та погодинній системах оплати праці використовуються такі її системи: пряма відрядна; відрядно-преміальна; відрядно-прогресивно-преміальна; непряма відрядна; проста погодинна; погодинно-преміальна.
Пряма відрядна система - сутність у тому, що заробіток працівника перебуває в прямій залежності від індивідуального виробітку і за кожну одиницю роботи йому нараховується заробітна плата згідно з прийнятою в господарстві тарифною сіткою і нормами виробітку на дану роботу. Тобто, скільки б одиниць роботи не виконав працівник, за кожну з них він отримує однакову оплату. Відрядна розцінка при цьому за одиницю роботи визначається діленням тарифної ставки на встановлену в господарстві норму виробітку.
Наприклад, норма виробітку на оранці зябу на глибину 25-27 см трактором Т-І50К становить 6 га. Робота тарифікується за V розрядом: тарифна ставка за норму - 6,32 грн., а за 1 га - 1,05 грн. (6,32:6) і при перевиконанні норми виробітку на будь-яку величину за понаднормативний гектар оранки також буде нараховано 1,05 грн.
Відрядно-преміальна система. Сутність її в тому, що за обсяг виконаних робіт у межах встановленої норми виробітку за кожну одиницю виконаної роботи заробіток нараховується в межах прийнятої тарифної ставки, а за перевиконання норми виробітку передбачається премія в розмірах, встановленому у господарстві. Премії можуть становити 30-50 відсотків від тарифної ставки за виконану понаднормативну роботу. Повернемось до вищенаведеного прикладу, якщо за нормативний оклад заробітна плата становить 1,05 грн., то за понаднормативний, за умов збільшення тарифної ставки на 50 відсотків оплата за 1 га дорівнюватиме і,57грн.(1,05-К5).
Непряма відрядна система застосовується переважно при оплаті праці допоміжних робітників: водіїв, майстрів-налагоджувальників, ремонтників, інших обслуговуючих виробництво працівників, за умов коли їх заробіток ставиться в пряму залежність від заробітної плати основних робітників.
Наприклад, комбайнеру нараховується оплата за відрядно-преміальною системою за кількістю скошених гектарів і намолоченого зерна, а помічник}' комбайнера нараховується 70 відсотків заробітної плати та 50 відсотків зерна від оплати комбайнера, помічнику з посвідченням тракториста-машиніста - відповідно 80 та 50 відсотків оплати комбайнера.
Проста погодинна система передбачає, що заробіток робітника встановлюється на підставі погодинної тарифної ставки відповідно до кваліфікації робітника і відпрацьованого ним часу. За способом нарахування заробітку за цією системою розрізняють погодинну, поденну і щомісячну оплату. Погодинна система оплати праці використовується переважно підрядними трудовими колективами як одна з основних форм авансування до розрахунку за продукцію. Вона певною мірою спонукає трудові колективи до отримання високих кінцевих результатів.
Погодинно-преміальна система - до заробітку працівника-погодинника, крім погодинної тарифної за фактично відпрацьований час, включають премію за виконання нормованого завдання, розробленого на основі прогресивних нормативів, своєчасне і якісне виконання роботи та її якісні показники. У практиці трудових колективів, що працюють на принципах підряду, якісні показники при авансуванні робітників-погодинників враховують через коефіцієнт трудової участі (КТУ).
Колективна акордна система передбачає оплату праці не за окрему виробничу операцію, а за комплекс взаємопов'язаних робіт. Акордна оплата визначається, виходячи з діючих норм, тарифів і розцінок, відповідно до переліку виконуваних робіт. Проміжні розрахунки здійснюються за фактично виконані роботи. Розподіл акордної оплати між членами трудового колективу здійснюються за відпрацьований час кожного з урахуванням кваліфікації виконавців. Акордна оплата широко застосовується на збиральних роботах і заготівлі кормів.
Проте зазначені системи оплати праці недостатньо пов'язані з кінцевими результатами виробництва і зацікавленістю у їх поліпшенні. Для уникнення цього недоліку була і запроваджена акордно-преміальна система оплати праці, яка найбільше поширена і за сучасних умов виробництва в реформованих господарствах.
Акордно-преміальна система оплати праці
Сутність акордно-преміальної системи в тому, що основна оплата праці здійснюється за двома показниками:
обсяг виконаних робіт (відпрацьований час);
кількість і якість виробленої продукції.
Перша її частина (обсяг робіт, відпрацьований час) виступає у формі авансу, що може бути як відрядним - за обсяг виконаних робіт, так і погодинним - за відпрацьований час.
Друга частина оплати праці за кінцевий результат виробництва формується за рахунок коштів збільшення тарифних ставок на 25-50 відсотків при визначенні розцінок оплати за продукцію (величина відсотка залежить від досягнутого рівня виробництва: чим він вищий, тим більший і відсоток збільшення тарифу).
Методика розрахунку розцінок оплати праці за продукцію ґрунтується на використанні показників оплати за тарифом та доплат за продукцію й
вихід валової продукції; розраховується за формулою
де Ро.п.- розцінка оплати за одиницю продукції, грн.;
Т - тарифний фонд оплати праці на виробництві певної продукції, грн.;
Кт - коефіцієнт збільшення тарифу (1,25-1,50);
В - валова продукція, ц, шт., грн.
Розрахована таким чином розцінка оплати праці за продукцію є акордною оплатою, яка встановлюється після отримання продукції як добуток від множення кількості одиниць продукції на її розцінку. Різниця між виплаченим протягом року авансом і розрахованою сумою за продукцію і є тією різницею, що виплачується за другий показник пропорційно до отриманого авансу.
Розцінка оплати праці за одиницю продукції може бути розрахована за різними варіантами:
за кожну культуру, яку вирощує внутрішньогосподарське формування;
єдина розцінка за 1000 грн. Виробленої валової продукції;
колективна акордна розцінка за одиницю продукції на виробництві (заготівлі), виконанні окремих комплексних видів робіт - заготівлі та внесенні добрив, збиранні врожаю та ін.
Тарифний фонд оплати праці визначається за даними технологічних карт з кожної культури з урахуванням змін, що відбуваються в тарифних розрядах, ставках та нормах виробітку. Коефіцієнт збільшення тарифу приймається загальними зборами в межах рекомендованих (1,25-1,50) і відображених у прийнятому в господарстві Положенні про оплату праці. Урожайність на плановий рік також приймається загальними зборами господарського формування. Вартість валової продукції розраховується за цінами, які існують на період складання виробничої програми і розрахунку розцінок.
При застосуванні колективної розцінки розподіл оплати праці між професійними групами здійснюється пропорційно до акордного фонду оплати праці, а всередині професійної групи - за відпрацьований час. За умов визначення розцінок оплати кожній професійній групі всередині групи для доярів встановлюється оплата за надоєне молоко кожним, тваринникам за молоко, надоєне від тих груп, які обслуговує той або інший тваринник, а решта категорій - від загально надоєного молока на фермі.
Система оплати праці від валового доходу найбільш доцільна в умовах, коли відшкодування всіх витрат виробництва, у тому числі і на заробітну плату здійснюється за рахунок власних коштів.
Тарифна система, її призначення та складові частини
Основою організації оплати праці с тарифна система, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).
Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.
На госпрозрахункових підприємствах усіх форм власності форми і системи оплати праці, тарифні сітки, розцінки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених чинним законодавством, Генеральною і Галузевою угодами.
Таблиця 1
Орієнтовні мінімальні розміри денних тарифних ставок, грн.
| Категорія працівників | Розряд | |||||
| І | II | III | IV | V | VI | |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 |
| Міжрозрядні тарифні коефіцієнти | 1,00 | 1,09 | 1,20 | 1,35 | 1,55 | 1,80 |
| Трактористи-машиністи: І група II група III група | 5,89 6,54 7,18 | 6,42 7,13 7,83 | 7,07 7,85 8,62 | 7,95 8,83 9,69 | 9,13 10,14 11,13 | 10,60 11,77 12,92 |
| На ручних роботах у тваринництві | 5,84 | 6,37 | 7,01 | 7,88 | 9,05 | 10,51 |
| На ручних роботах у рослинництві | 5,05 | 5,50 | 6,06 | 6,82 | 7,83 | 9,09 |
| Робітники, зайняті на ремонтних і верстатних роботах | 5,35 | 5,83 | 6,42 | 7,22 | 8,29 | 9,63 |
Примітка: 1. Денні тарифні ставки визначені в розрахунку семигодинного робочого дня і місячної норми 166,83 робочих годин в 2001 році при 40-годинному робочому тижні та з урахуванням коефіцієнтів співвідношень тарифних ставок робітників І розряду і мінімального розміру тарифної ставки робітника, який виконує просту некваліфіковану роботу.
2. Приклад розрахунку денної тарифної ставки робітника І розряду на ручних роботах в рослинництві: 118:166,83-7-1,02=5,05.
Тарифні ставки робітників інших розрядів визначаються з урахуванням тарифних коефіцієнтів.
Встановлено такий розподіл регіонів за ґрунтами для оплати праці трактористів-машиністів:
перша група - Автономна Республіка Крим (крім гірських і перед-гірських господарств), Запорізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Одеська і Херсонська області;
друга група - Вінницька, Луганська, Донецька, Кіровоградська, Полтавська, Тернопільська, Харківська, Черкаська, Чернівецька (крім гірських і передгірських господарств) області і лісостепові господарства Житомирської, Київської, Львівської, Сумської, Хмельницької та Чернігівської областей;
третя група - Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська області, гірські і передгірські господарства Автономної Республіки Крим, Львівської і Чернівецької областей та поліські Житомирської, Київської, Львівської, Сумської, Хмельницької і Чернігівської областей.
1.2. Оплата праці в рослинництвіПротягом значного періоду функціонування колективних сільськогосподарських підприємств оплата праці в рослинництві удосконалювалась і нині склалися певні її види та показники, застосування яких доцільне і за умов ринкових відносин.
Оплату праці поділяють на такі три види:
Основна оплата за:
кількість виробленої продукції;
відпрацьовані людино-години;
обсяг виконаних робіт.
Додаткова оплата за:
якість виконаних робіт і стислі строки виконання їх;
підвищена оплата на збиранні врожаю;
доплати за стаж роботи в даному господарстві і кваліфікацію виконавця (класність);
надбавки за роботу із захисту рослин і на різних видах техніки.
Преміювання за:
збереження і ефективне використання техніки та подовження строків
служби техніки;
економію енергоресурсів та інших прямих витрат;
досягнення високих врожаїв і прибутків.
Наведені категорії взаємопов'язані між собою і взаємозалежні одна від одної. Чим вища основна оплата праці, тим більша і додаткова, оскільки остання нараховується за відповідними відсотками (встановлюється в господарстві) до основної. Дещо інша система преміювання, яка встановлюється за визначеними показниками від суми економії витрат та встановлених розмірів за збереження техніки, подовження строків її служби, навчання молодих працівників. Преміювання за результати діяльності від прибутку встановлюється у відсотковому розмірі за рішенням трудового колективу.
Розробка і обґрунтування основних положень з оплати праці працівників рослинництва вимагають послідовного вивчення ряду питань, найважливішими серед яких:
вибір найдоцільнішої (найприйнятнішої) системи основної оплати праці в даному господарстві: оплата за фактично вироблену продукцію чи від одержаного валового доходу;
стимулювання протягом року, кінцевий розрахунок за результатами роботи за рік.
Усі ці системи мають певні переваги над оплатою праці лише за фактично виконані роботи, яка під час економічної кризи знову набула поширення.
Поточне авансування та стимулювання протягом року
Загальний розмір авансу, виданий протягом року, складається з двох частин: поточного авансування за виконання фактичного обсягу робіт (чи відпрацьований час) та стимулювання протягом року. -
Поточне авансування. У практичній діяльності реформованих сільськогосподарських підприємств застосовуються переважно дві основні форми авансування - погодинне і відрядне.
Розміри оплати при погодинному авансуванні встановлюються на підставі різних підходів (з урахуванням побажань колективу):
як добуток відповідної погодинної тарифної ставки на кількість відпрацьованих годин;
у розмірі місячної ставки - як добуток відповідної денної ставки на кількість відпрацьованих повних робочих днів за місяць.
Діапазон тарифних ставок при погодинному авансуванні незначний - 2-3 розряди. Як правило, тарифні ставки встановлюють у межах 3-5 розрядів, оскільки при різному рівні кваліфікації працівників існує взаємозаміна, виконання працівниками нижчої кваліфікації робіт, що тарифікуються за вищим розрядом.
При погодинному авансуванні розмір авансу можна також визначати, виходячи із суми оплати, передбаченої за технологічними картами за роботи з вирощування закріплених за бригадою (ланкою) сільськогосподарських культур.
У межах встановленого тарифного фонду оплати бригаді, ланці можна застосовувати вищий розмір погодинного щомісячного авансу в період проведення найважливіших сільськогосподарських робіт (сівба, збирання урожаю та ін.)
Відрядне авансування провадиться за фактично виконаний обсяг робіт, виходячи з існуючих норм виробітку та прийнятих у господарстві тарифних ставок.
У випадку, коли відрядне авансування провадиться за єдиним нарядом, заробітну плату за обсяг виконаних робіт нараховують не індивідуально кожному механізатору чи іншому працівникові, а всьому колективу за весь обсяг виконаних робіт за певний період. За рішенням колективу розподіл авансу можна провадити з урахуванням коефіцієнта трудової участі.
Незалежно від обраної форми головна вимога - обґрунтування розміру самого авансу. Він не може бути меншим, ніж 50-60 відсотків загальної оплати. В обох випадках це негативно позначиться на діяльності господарських формувань та їх результатах.
Поточне нарахування доплати за продукцію, з огляду на можливі відхилення фактичної кількості від запланованих обсягів, рекомендується провадити з коефіцієнтом 0,5-1.
Так, якщо в рослинництві господарство планувало провадити доплату за продукцію в розмірі 50 відсотків (акордний коефіцієнт при розрахунку розцінок-1,5), то при поточному авансуванні фактичний розмір оплати за тарифом може бути збільшений на 25-50 відсотків.
Наприкінці року здійснюють остаточне нарахування надбавок, доплат та їх коригування.
Доплати та премії за кінцеві результати виробництва
Основними видами оплати праці виступають доплата за продукцію та преміальні виплати за відповідні показники. Грошова оплата при використанні різних систем доповнюється натуральною оплатою. Зазначені системи оплати праці гнучкіші й забезпечують в основному потреби господарств на досягнутому рівні їх розвитку.
При акордно-преміальній системі розцінки за продукцію встановлюють, як правило, для бригади, ланки в цілому. При цьому тарифний фонд оплати праці для розрахунку розцінок більшою мірою підвищується бригадам, ланкам, які досягли вищих показників урожайності сільськогосподарських культур порівняно з іншими підрозділами господарства, району, зони.
Якщо на вирощуванні сільськогосподарських культур передбачена додаткова оплата за одержану продукцію в межах нормованого завдання (цукрові буряки фабричні й на корм, кормові буряки та ін.), розцінки за продукцію визначають, виходячи із суми фонду оплати праці за тарифом (без збільшення "на суму доплати за продукцію").
Норму виробництва продукції і розмір підвищення тарифного фонду оплати праці до 150 відсотків слід встановлювати так, щоб розрахована на її основі розцінка не призводила до збільшення витрат на оплату праці з розрахунку на одиницю продукції в цілому по господарству, а також не допускала випереджаючого зростання оплати праці порівняно з підвищенням її продуктивності.
Тарифний фонд оплати праці для розрахунку розцінок за продукцію визначають за технологічними картами, складеними для кожної культури на підставі запланованого обсягу робіт, включаючи роботи незавершеного виробництва, установлених норм виробітку і відповідних тарифних ставок.
Тарифний фонд оплати праці бригаді, ланці встановлюється за технологічною картою на урожайність, передбачену при розрахунку норми виробництва продукції.
Розцінки за продукцію можна встановлювати стабільними на ряд років. При зміні технології виробництва, підвищенні рівня механізації, впровадженні більш урожайних сортів та зміні інших умов розцінки необхідно переглядати.
Після завершення сільськогосподарських робіт (у тому числі і під урожай майбутнього року) з працівниками бригад, ланок провадять остаточний розрахунок за вироблену і оприбутковану продукцію за встановленими розцінками.
Із суми заробітку, нарахованого за продукцію (без урахування надбавок за класність, звання "Майстер", підвищеної оплати праці на збиранні врожаю), віднімають одержаний аванс і суму заробітку залучених осіб. Різниця становить суму доплати за продукцію, яку розподіляють між членами колективу.
Загальноприйнято, що працівникам, залученим у підрозділи на виконання сільськогосподарських робіт з інших виробничих підрозділів та галузей господарства, нараховуються доплати за продукцію на ту частину заробітку, яка їм нарахована за роботи в даному підрозділі. У свою чергу ці доплати не виплачуються тимчасово залученим працівникам і між членами бригади, ланки не розподіляються.
Працівникам, які працюють на сімейному й особистому підряді, у тому числі особам, які працюють в інших підприємствах і організаціях та виконують роботи за договором підряду у вільний від основної роботи час, встановлюються розцінки для оплати за продукцію, виплачуються доплати за продукцію і премії в порядку, передбаченому для постійних працівників.
За рішенням колективу доплату за продукцію можна розподіляти між працівниками підрядних колективів із застосуванням коефіцієнта трудової участі (КТУ) або пропорційно нарахованому авансу, включаючи суму авансу за роботу під урожай майбутнього року.
Оплату за продукцію колективу в рослинництві провадять не за кожну культуру окремо, а в цілому за всі, закріплені за ними культури.
Суму оплати праці за продукцію, нараховану колективу за розцінками, як правило, не коригують на зміни в технології, що відбулися протягом року, порівняно з технологією, передбаченою технологічною картою.
Під час застосування акордно-преміальної системи набуло поширення преміювання за економію прямих витрат розміром до 70 відсотків одержаної економії. При цьому враховуються ті прямі витрати, витрачання яких залежить від конкретного колективу працівників. В разі перевищення установлених витрат з вини колективу їх відшкодовують повністю або частково за рахунок коштів, передбачених на оплату праці і преміювання.
Позитивну роль відігравало преміювання за перевиконання завдань з виробництва продукції, підвищення урожайності сільськогосподарських культур проти рівня, досягнутого за попередні 3-5 років, збільшення виробництва кормів, виконання і перевиконання виробничих завдань, передбачених договором, підвищення якості продукції та інших показників роботи залежно від галузі, спеціалізації, характеру й умов виробництва.
Оцінюючи різні варіанти остаточного розрахунку наприкінці року, слід зауважити, що за ринкових умов доцільніше використовувати оплату праці від валового доходу, адже така система дозволить певною мірою співвіднести витрати та доходи виробничих підрозділів. Водночас акордно-преміальна система оплати праці може використовуватись у господарствах, які знаходяться на шляху до розпаювання власності.
Як уже зазначалось, складовою частиною остаточного розрахунку наприкінці року є участь безпосередніх працівників у прибутку. Суть участі в прибутку в тому, що окрема наперед визначена частина чистого прибутку розподіляється між членами трудового колективу залежно від певних показників. У практиці виробничої діяльності розвинутих країн на ці цілі виділяється та частина прибутку, яка була досягнута за рахунок підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції тощо. Крім того, частина власності підприємства приватизується акціонуванням та відповідним нарахуванням дивідендів.
У реформованих господарствах участь виробників у прибутку доцільно здійснювати так. По-перше, сільські трудівники, члени господарств отримали внаслідок паювань відповідний пай на власність, розмір якого залежить від трудової участі працівників за певний період. Цілком зрозуміло, що на такий пай конкретний член господарства повинен отримувати відповідний дивіденд на власність. По-друге, приріст прибутку, отриманого за рахунок поліпшення виробничої діяльності, розподіляється між безпосередніми виробниками.
Доцільним також є досвід застосування в окремих сільськогосподарських підприємствах Вінницької області, де додатково отриманий прибуток спрямовують на відтворення й поповнення основних ^ засобів виробництва. Надалі у фонд кожного члена підприємства щорічно відраховується у вигляді паїв частина приросту основних засобів за рахунок приросту прибутку власних коштів та дивідендів на грошові й земельні паї згідно з прийнятими положеннями.
Стимулювання підвищення кваліфікації
Особам, яким присвоєно і клас кваліфікації тракториста і звання "Майстер зрошення І класу", "Майстер рослинництва І класу", провадиться доплата до заробітку в розмірі 20 відсотків, а особам, яким присвоєно II клас кваліфікації тракториста-машиніста і звання "Майстер зрошення II класу", "Майстер рослинництва II класу", - 10 відсотків.
Стимулювання своєчасного та якісного збирання урожаю і заготівлі кормів
Враховуючи особливо важливе значення проведення збирання врожаю, в господарствах, як правило, встановлюються підвищені розцінки з оплати праці для працівників, зайнятих на цих роботах. Найпоширенішим є традиційний порядок, при якому розцінки трактористам-машиністам збільшуються до 60 відсотків, а всім іншим працівникам, зайнятим на збиранні врожаю, - до 15 відсотків.
Оплату праці працівників збирально-транспортних комплексів (загонів) на збиранні врожаю провадять залежно від фактичного заробітку трактористів-машиністів, які працюють на комбайнах та інших збиральних агрегатах (без урахування надбавки за класність).
Оплату праці водіїв автомобілів, які обслуговують збиральні агрегати, провадять у розмірі до 80 відсотків, начальників комплексів загонів - до 120 відсотків, а їх помічників - до 80-100 відсотків середнього заробітку трактористів-машиністів, які працюють на збиральних агрегатах.
Додаткове стимулювання виробництва окремих сільськогосподарських культур
Традиційно склалося, що поряд з впровадженням акордно-преміальної системи оплати праці в сільськогосподарських підприємствах України набула поширення дещо інша форма матеріального заохочення - додаткове стимулювання виробництва окремих сільськогосподарських культур.
Перевірені досвідом, економічно обґрунтовані й узагальнені умови такого стимулювання в попередніх виданнях рекомендацій пропонувались господарствам централізовано.
За останні роки обставини кардинально змінилися: ціни на продукцію стали договірними (ринковими) при їх великій строкатості як у динаміці, так і за регіонами. Ще більша строкатість у розмірах .тарифних ставок серед господарств внаслідок їх фінансового становища.
При економічній доцільності кожного з цих видів стимулювання, практично незмінній технології виробництва і якщо в господарстві дотримуються встановлених галузевою угодою на плановий рік розмірів мінімальних тарифних ставок, розмір кожного із стимулів можна легко встановити через коефіцієнт співвідношення денної тарифної ставки і розряду відповідної категорії працівників до аналогічної тарифної ставки в базовому році. Аналогічний перерахунок слід провести і з цінами реалізації.
Особливості оплати праці трактористів-машиністів
Оплата праці трактористів-машиністів має ряд особливостей, частина яких притаманна, зокрема, цій професії, а частина залежить від прийнятої в господарстві системи оплати праці, включаючи матеріальне стимулювання.
Надбавка за класність. Трактористам-машиністам залежно від їх знань і досвіду роботи присвоюється І, II і III класи кваліфікації згідно з Положенням про атестацію трактористів-машиністів.
Надбавку за класність виплачують до заробітку на механізованих роботах, які оплачуються за тарифними ставками трактористів-машиністів: І класу-20 відсотків, II класу-10 відсотків.
У заробіток, на який трактористам-машиністам нараховують надбавку за класність, включають підвищену оплату на збиранні врожаю, доплати за шкідливість на роботах із захисту рослин, за суміщення робіт в агрегаті і старшому трактористу-машиністу при двозмінній роботі.
Надбавка за стаж роботи. Трактористам-машиністам (у тому числі тим, що працюють бригадирами і помічниками бригадирів тракторних, тракторно-рільничих і комплексних бригад, начальниками загонів, що мають у своєму розпорядженні техніку), а також майстрам-налагоджувальникам встановлюють надбавку за безперервний стаж роботи за спеціальність в даному господарстві у таких розмірах від річного заробітку: від 2 до 5 років - 8; від 5 до 10 років - 10; від 10 до 15 років - 13; понад 15 років - 16.
Надбавку за стаж роботи нараховують на весь заробіток машиніста.
Стимулювання за продовження строків служби техніки. Для стимулювання трактористів-машиністів за подовження строків служби тракторів і комбайнів їм видають надбавку за безперервну роботу на одному і тому ж тракторі або комбайні з урахуванням строків тривалості експлуатації машин у таких розмірах за кожний напрацьований еталонний гектар або нормо-зміну.
Наприклад, при експлуатації трактора К-700 на 9-й і 10-й роки трактористам-машиністам виплачують 1 грн. 27 коп. за кожну відпрацьовану нормо-зміну. Зазначену надбавку можна видавати щомісячно або в кінці року.
Надбавку видають на третій календарний рік роботи і більше, але за умови, що в тракториста-машиніста не було перерви в роботі на одному й тому ж тракторі, комбайні.
Підвищена оплата на збиранні врожаю. Дня проведення збирання врожаю в оптимальні строки і без втрат на період перших днів масового збирання (рекомендується не більше, ніж на 10 днів) працю трактористів-машиністів, які виконують змінні норми виробітку, оплачують за розцінками, збільшеними:
на збиранні зернових, зернобобових, кукурудзи на зерно і силос, маточних цукрових буряків, соняшнику, картоплі, насінників трав і цукрових буряків, льону-довгунця і заготівлі кормів у період їх масового збирання за умови заготівлі кормів І і II класу - на 60 відсотків;
на збиранні інших культур і заготівлі кормів нижче II класу – на 30 відсотків;
при невиконанні змінних норм виробітку в зазначений період, а також у решту днів збирання врожаю (понад перші 10днів), але на обмежений період, на збиранні зернових, зернобобових культур, кукурудзи на зерно і силос, маточних цукрових буряків, соняшнику, картоплі, насінників трав і цукрових буряків, льону-довгунцю і заготівлі кормів І і II класу – за розцінками, збільшеними на 30 відсотків, а зайнятим на збиранні інших культур і заготівлі кормів нижче II класу - за розцінками, збільшеними на 15 відсотків.
Стимулювання механізаторів за зменшення втрат і підвищення якості збирання врожаю. Трактористам-машиністам (комбайнерам), що намолотили зерна з гектара не менше, ніж установлено контрольним обмолотом, провадять доплату за останній зібраний на кожному гектарі центнер зерна.
Конкретні показники урожайності (на підставі актів контрольної і фактичної урожайності) й розміри доплати встановлюються в кожному господарстві з урахуванням економічних можливостей та інших умов.
Стимулювання за економію коштів на ремонті тракторів, комбайнів і сільськогосподарських машин. За збереження і добре використання тракторів і сільськогосподарських машин виплачують премію (після закінчення ремонту тракторів і сільськогосподарських машин) у розмірі:
трактористам до 40 відсотків;
бригадирам, їх помічникам і майстрам-налагоджувальникам – до 10 відсотків суми економії коштів, передбачених нормами на ремонт тракторів і сільськогосподарських машин, за умови виконання ними встановленого річного обсягу робіт на закріплених машинах. Зазначену премію можна виплачувати після закінчення міжремонтного терміну роботи тракторів і сільськогосподарських машин, якщо є можливість визначити технічну справність, і за умови, що ця справність підтверджується відповідним документом. При експлуатації нових тракторів і машин зазначені виплати в перші два роки провадять у половинному розмірі, а при експлуатації тракторів і машин, амортизованих більш як на 80 відсотків, - у півтораразовому розмірі.
Стимулювання за економію палива і мастильних матеріалів. За економію палива і мастильних матеріалів проти встановлених норм витрат за умови дотримання агротехнічних вимог до якості тракторних робіт механізаторам виплачувались премії в таких розмірах:
трактористу-машиністу до 70 відсотків вартості зекономленого ним палива і мастильних матеріалів;
бригадиру тракторно-рільничої (тракторної, комплексної) бригади до 7 відсотків.
За перевитрату палива і мастильних матеріалів з тракториста-машиніста утримувалось до 50 відсотків вартості перевитрачених ним палива і мастильних матеріалів, з бригадира тракторно-рільничої (тракторної, комплексної) бригади до 10.
Виплату премій за економію палива і мастильних матеріалів та утримання із заробітку за їх перевитрату провадять після закінчення кожного кварталу.
Порядок і розміри видачі зерна. З метою підвищення матеріальної заінтересованості трактористів-машиністів встановлюють продаж зерна з натурального фонду при виконанні завдання з урожайності зернових культур.
Розміри продажу зерна визначаються в кожному господарстві з урахуванням економічних можливостей.
1.3. Оплата праці у тваринництвіУ сільськогосподарських підприємствах для оплати праці в тваринництві застосовують дві основні форми оплати - відрядну і погодинну. При відрядній формі оплату праці провадять за кількість продукції відповідної якості або обсяг виконаної роботи, при погодинній - за фактично відпрацьований час.
Оплата праці тваринників при відрядній формі здійснюється за розцінками за центнер (одиницю) виробленої (реалізованої) продукції, за вартість її в грошовому виразі або за одиницю валового доходу.
Форми організації виробництва на конкретному підприємстві та в кожному виробничому підрозділі слугують основою для визначення відповідного їм колективного чи індивідуального стимулювання праці. Вибір форм організації та оплати праці визначається також особливостями технології виробництва, кадровим забезпеченням тваринників, бажанням їх працювати колективно чи індивідуально.
Необхідною умовою ефективного стимулювання працівників ферм є розробка норм виробітку (обслуговування) і розцінок за продукцію за участю спеціалістів тваринництва, керівників виробничих підрозділів і тваринників, виходячи з типових норм та з урахуванням умов господарства. Норми і розцінки затверджуються адміністрацією (правлінням) підприємства.
Розцінки за продукцію виробничим підрозділам визначаються на підставі норми виробництва продукції та акордного фонду оплати праці (тарифний фонд плюс доплата за продукцію).
Норма виробництва продукції бригаді, ланці або окремому працівникові встановлюється виходячи з реальної планової продуктивності худоби чи птиці на рік визначення розцінок з урахуванням досягнутого рівня продуктивності за попередні три роки і прийнятих у господарстві технічно обґрунтованих норм обслуговування поголів'я.
Тарифний фонд оплати для розрахунку розцінок за продукцію визначають на підставі нормативної чисельності працівників, розрахованої за нормами обслуговування, професійного складу тваринників і відповідних тарифних ставок.
Крім того, в тарифний фонд оплати праці бригад, ланок для розрахунку розцінок за продукцію включають оплату праці бригадира, його помічника, а також за згодою колективу до складу бригади, ланки можуть бути включені працівники, що виконують допоміжні роботи в технологічному процесі виробництва продукції (слюсарі, майстри-налагоджувальники, електромонтери, водії автомобілів, працівники кормоцехів, візники та ін.), чисельність яких визначають згідно з нормативами, а оплату їх праці – за відповідними тарифними ставками (окладами).
При розрахунку розцінок за продукцію фонд оплати ділять на кількість одиниць відповідних видів продукції залежно від основного призначення галузі, питомої ваги кожного виду .продукції, строків виробництва та затрат праці на їх виробництво. Наприклад, у молочному тваринництві прийнято близько 90 відсотків річного фонду оплати відносити на оплату за молоко, а решту - на телят.
За багаторічним досвідом визначення розцінок за одиницю продукції в натуральному виразі тарифний і акордний фонди оплати праці визначаються для кожної категорії працівників і розподіляються у відсотках так:
на фермах великої рогатої худоби (молочне стадо) - за молоко - 90, приплід - 10; родильне відділення - за молоко - 70, приплід - 10, роздоювання корів - 20; на обслуговування худоби на дорощуванні, нагулі й відгодівлі - за приріст живої маси - 100; на догляді за бугаями - за догляд - 60, парування корів і телиць - 40 або за догляд 100 відсотків тарифного фонду; на догляді за телицями парувального віку за приріст живої маси залежно від вимог стандарту за розвитком І класу - 50, за парування телиць - 50; на обслуговуванні нетелей у першу половину тільності за приріст живої маси - 100; з другої половини тільності за догляд - 100 відсотків тарифного фонду;
на свинарських фермах - на догляді за підсисними свиноматками з поросятами до двомісячного віку за приплід - 40 та за приріст живої маси поросят - 60; на догляді за молодняком старше двомісячного віку та за відгодівельним поголів'ям за приріст живої маси - 100; на догляді за холостими і поросними свиноматками - за парування - 100 або за догляд -50 та парування - 50; на догляді за кнурами: за догляд - 60, за парування свиноматок після виявлення поросності - 40 або за догляд - 100 відсотків тарифного фонду;
на вівчарських фермах - за обслуговування маточного поголів'я - за приплід - 40, вовну - 60; на догляді баранів-плідників і валахів - за вовну -100; на догляді за іншими статево-віковими групами - за вовну - 60 та за приріст живої маси - 40;
на птахівницьких фермах - за обслуговування маточного поголів'я - за яйця - 100; на обслуговуванні молодняка - за приріст живої маси - 100.
Підмінним працівникам у тваринництві виплачується 100 відсотків, а постійним підмінним операторам (доярам і свинарям), які обслуговують маточне поголів'я - 110 відсотків середнього заробітку працівників, яких вони підміняють, або встановлених розцінок.
У тих випадках, коли не з вини працівника надходження продукції в даному місяці зменшується до розмірів, за яких заробіток становить менше відрядної тарифної ставки, йому виплачується 100 відсотків відрядної тарифної ставки за відпрацьовані в цьому місяці дні.
Праця тваринників, які обслуговують худобу на відгінних пасовищах, оплачується за тарифними ставками, підвищеними на 40 відсотків.
У тваринництві найдоцільнішою системою оплати праці є акордно-преміальна система, яка передбачає оплату праці за такими двома показниками:
Обсяг виконаних робіт, за що виплачується аванс розміром прийнятих у господарстві тарифних ставок і кваліфікаційних розрядів з урахуванням надбавок за класність, звання "Майстер", якість виконаних робіт, шкідливість робіт та ін., що передбачено в положенні з оплати праці в господарстві.
Кількість і якість отриманої продукції з доплатою до авансу 25-50 відсотків за умов отримання кількості та якості продукції згідно з прийнятими нормативами (договорами).
Наприклад, у приватному сільськогосподарському підприємстві агрофірмі "Росія" Бердянського району Запорізької області в тваринництві до ЗО відсотків тарифного фонду використовується на доплату за продукцію.
Основним працівникам виплачується від ЗО до 20 відсотків акорду. Наприклад, доярам за досягнутий надій молока 3000 кг від корови по групі - ЗО відсотків, при 2800 кг - 25, 2500 кг - 20 відсотків тарифного фонду оплати праці. Безкоштовно видається натуроплата розміром 3-5 відсотків залежно від досягнутих показників.
Працюючим агрофірми на пільгових умовах згідно з досягнутими результатами протягом року видається молоко, м'ясо, зерно, овочі, баштани і, олія, поросята та інша продукція.
Розмір авансу встановлюється диференційовано за категоріями працівників, виходячи з тарифних ставок та розрядів робіт, прийнятих у господарстві. Тобто, встановлення авансу для виконавців складніший і важких робіт здійснюється за вищими V-VІ розрядами, менше складні й легші роботи тарифікуються III- IV розрядами.
Розрахунок розцінок для оплати праці та розрахункових цін за продукцію
Розцінки за продукцію можна встановлювати стабільними на декілька років, єдиними на рік або диференційованими за періодами року. Це зумовлено нерівномірною продуктивністю тварин і птиці як за роками, так і протягом року. Тому у скотарстві виділяють зимовий та літній періоди. При цьому традиційним вважається визначення тривалості літнього періоду з 15 травня до 15 жовтня - 5 місяців. Тоді тарифна оплата літнього періоду дорівнюватиме денній тарифній ставці, помноженій на 153, а зимового періоду – на 212 – чи 213 днів.
Розцінки за продукцію для оплати праці розраховують у такій послідовності:
уточнюють норму обслуговування тварин залежно від системи утримання та механізації виробничих процесів;
обчислюють річну продуктивність залежно від кормо забезпеченості та породного складу тварин;
розраховують вихід продукції від закріпленої за робітником (робітниками) групи тварин;
встановлюють розряди робіт, за якими тарифікуються робітники (доярки, тваринники, механізатори і т.д.);
обчислюють тарифний фонд заробітної плати діленням суми денних тарифних ставок робітників на нормативну, відпрацьованих днів за рік, період;
визначають коефіцієнт збільшення тарифного фонду оплати праці - 1,25... 1,50 (чим вища продуктивність, тим вищий коефіцієнт). Розрахунок здійснюють за формулою
де Р0- розцінка оплати праці за одиницю продукції, кг, ц, шт.;
Тф - денна тарифна ставка робітника (сума денних тарифних ставок робітників), грн.;
Д - кількість днів у періоді, на який розраховується розцінка, рік, півріччя, зимовий чи літній період;
К - коефіцієнт збільшення тарифного фонду оплати праці;
г - коефіцієнт розподілу фонду оплати праці на окремі види продукції: молоко і приплід; вовна, приріст живої маси, приплід; мед, віск, рої та ін.;
В - вихід продукції, кг, ц, шт.
Наприклад, встановлення колективної розцінки оплати праці для працівників молочно-товарної ферми на 650 корів.
Вихідні дані: середньорічне поголів'я корів - 650 гол.; надій молока від корови на рік, який склався за останні три роки за фактичним рівнем кормозабезпеченості, - 3600 кг; валовий надій молока - 23400 ц (3600 кг * 650); вихід телят - 585 голів (90 відсотків від 650 корів); нормативний вміст жиру в молоці - 3,6 відсотків.
Таким чином, за наведених вихідних даних тарифний фонд оплати праці становитиме 82419 грн., а акордний (тарифний фонд збільшено на 50 відсотків) - 123631 грн. У господарстві вирішено, що 90 відсотків загального фонду оплати праці слід виплачувати за молоко і 10 відсотків за приплід. За цих умов колективна розцінка за 1 ц молока становитиме 4,75 грн. [Р =(82419*1,50*0,9): 23400]; за одне теля - 21,13 грн. [Р - (8241*1,50*0,1): 585].
Отриману за місяць продукцію - молоко та приплід - множать на розраховані розцінки, що визначає загальну суму оплати по бригаді.
Натуральна оплата праці тваринників та їх преміювання
Протягом останніх 10-15 років позитивно зарекомендувала себе практика натурального преміювання працівників тваринництва за одержання високого дідового виходу молодняка, повне збереження поголів'я тварин і підвищення його продуктивності. При цьому за виконання умов преміювання працівникам ферм видавалось:
для працівників з обслуговування великої рогатої худоби - теля одно- тримісячного віку для працівника;
для працівників з обслуговування свиней - порося живою масою від 15 до 40кг.
Наприклад, у спілці селян "Полога" Васильківського району Київської області, починаючи з І992 року в господарстві побудовано цехи для переробки зерна, соняшнику, м'яса, молока і виробництва борошна, круп, хліба, олії, вершкового масла, м'ясо-ковбасних виробів, що видаються в рахунок оплати праці в певних розмірах та продаються працівникам і пенсіонерам за пільговики цінами в розмірах, визначених Статутом спілки. Це досить вагомо стимулює працівників до високопродуктивної праці, суворого дотримання технологічних вимог і як результат - отримання високих врожаїв та продуктивності тварин.
Важливе значення для підвищення ефективності праці має також система преміювання робітників тваринницьких галузей.
З метою підвищення матеріальної заінтересованості колективів бригад, ферм, окремих працівників тваринництва у збільшенні виробництва продукції та поліпшенні ЇЇ якості широкого запровадження набуло преміювання розміром ДО 20 відсотків продукції, одержаної понад план (завдання) або понад рівень, досягнутий за останні 3-5 років. За продукцію з високою трудомісткістю (відгодівля беконних свиней, вирощування поросят до двомісячного віку, виробництво продукції птахівництва, одержання коконів шовковичного шовкопряда тощо) розмір премії може бути підвищений до 40 відсотків. Вартість понадпланової продукції оцінюється за цінами фактичної реалізації.
Виробничі показники, за досягнення яких нараховують премію, та розміри її видачі встановлюють для кожного виду продукції тваринництва, як правило, по господарству в цілому Якщо в господарстві є істотна різниця в продуктивності худоби, системі її утримання, ступені механізації праці, то в цих випадках рівень виробництва продукції, за перевищення якого вводиться преміювання, та його розміри встановлюють для кожної ферми або групі ферм з однаковими умовами.
Належну працівникам тваринництва премію в установленому для даної ферми розмірі розподіляють між усіма працівниками, що брали участь у виробництві, пропорційно до їх основного заробітку, нарахованого за продукцію і обслуговування поголів'я худоби або птиці.
Премію за понадпланову продукцію або одержану понад рівень, досягнутий за останні 3-5 років, обчислюють виходячи з планових завдань (досягнутого рівня), скоригованих на фактично обслуговуване поголів'я.
Премію можна нараховувати за результатами роботи за квартал, рік або окремі закінчені періоди виробництва продукції (нагул, відгодівля, вирощування молодняка тощо).
За останні роки необґрунтовано втратило свою роль преміювання працівників тваринництва за економію прямих витрат, передбачених у завданні, в розмірі до 70 відсотків одержаної економії. При цьому враховуються ті прямі витрати, які залежать від колективу працюючих (корми, електро- і теплоенергія, інші матеріали і сировина, оплата праці). Економію витрат сировини і матеріалів, а також кормів (у кормових одиницях на центнер продукції) вираховують у завданні І фактично за цінами, передбаченими у плані економічного І соціального розвитку господарства.
Стимулювання за підвищення кваліфікації і стаж роботи
За досягнення високих показників атестаційна комісія підприємства присвоює звання "Майстер тваринництва" І-ІІ класу з надбавкою до основного заробітку відповідно 10-20 відсотків.
За безперервний стаж роботи з інтервалом від 3 до 15 років і більше виплачується надбавка від 8 до 16 відсотків річного заробітку.
1.4. Оплата праці працівників обслуговуючих підрозділівОплату праці працівників обслуговуючих підрозділів, зайнятих на ремонті техніки, перевезенні вантажів, будівництві, при переході до ринкових відносин господарювання слід здійснювати за такими ж принципами, що й у виробничих підрозділах, пов'язуючи їх працю з кінцевими результатами роботи. При цьому важливо визначити частку кожного підрозділу в загальному фонді оплати праці підприємства, що дає змогу контролювати хід надання послуг цими підрозділами та зіставляти витрачання оплати за одиницю послуг з нормативними показниками. Щомісячна заробітна плата працівників зазначених підрозділів як і інших виступає у формі авансу в рахунок визначеного акордного фонду оплати праці.
Оплата праці в ремонтних майстернях
В оплаті праці працівників, зайнятих на роботах з ремонту і обслуговування техніки, сільськогосподарських машин, устаткування тваринницьких ферм тощо в ремонтно-механічних майстернях, найбільшого поширення набули дві системи - відрядно-преміальна і погодинно-преміальна.
Працівникам, які зайняті на ремонтних роботах, присвоюють кваліфікаційні розряди згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником для робітників ремонтних майстерень. Присвоєння працівникові кваліфікаційного розряду або його підвищення здійснюється з урахуванням тарифікації робіт, на яких зайнятий працівник.
Оплата праці водіїв автомобілів
Оплата праці водіїв вантажних автомобілів у сільськогосподарських формуваннях здійснюється згідно з відрядною системою за обсяг виконаних перевезень або по розцінках оплати за надані послуги за умов орендно-договірних відносин.
Погодинну оплату праці застосовують при неможливості враховувати вагу вантажів: перевезення людей, садивного матеріалу, тари тощо. Працю цієї категорії працівників, включаючи й тих, яким встановлений ненормований робочий день, оплачують за місячними тарифними ставками, які визначаються множенням годинної тарифної ставки на середньомісячну норму робочого часу, а при неповному робочому місяці - за денними тарифними ставками, що визначаються діленням місячної ставки на кількість робочих днів, передбачених графіком роботи на даний місяць.
Оплата часу простою не з вини працівника проводиться з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).
При відрядній системі оплати праці за обсяг перевезень водіям оплачують залежно від групи автомобілів за вантажопідйомністю і категорії вантажів, що перевозяться. Розцінки встановлюються за одну тонну перевезеного вантажу (з урахуванням затрат часу на вантажно-розвантажувальні роботи) і за один тонно-кілометр. Тарифні ставки встановлюються підприємством на основі Галузевої угоди між Державним департаментом автомобільного транспорту і профспілкою працівників автомобільного транспорту та шляхового господарства України по галузі автомобільного
транспорту для водіїв III класу, що працюють на вантажних автомобілях (включаючи спеціалізовані). Водіям І та II класів нараховують надбавку в розмірі відповідно 25 і 10 відсотків тарифної ставки за відпрацьований як водій час.
Єдині норми часу в хвилинах і відрядні розцінки в копійках встановлюються для вантажів І класу. Для вантажів II, III і IV класів застосовують поправочні коефіцієнти відповідно 1,25, 1,66 і 2, які розраховують виходячи із середнього коефіцієнта використання вантажопідйомності автомобіля.
Єдині норми часу на перевезення вантажів автомобільним транспортом відрядні розцінки для оплати праці водіїв включають норми часу та відрядні розцінки за час простою транспорту під навантажуванням і розвантажуванням на одну тонну вантажу та норми часу і відрядні розцінки на один тонно-кілометр.
Таблиця 2
Орієнтовні норми часу простою та відрядні розцінки за 1 тонну для самоскидів при навантажуванні екскаватором (місткість ковша 0,5 м3) або з бункера, розвантажуванні самоскидом сільськогосподарських вантажів (картопля, буряки, гній, мінеральні добрива тощо)
| Вантажопідйомність, т | Норма часу на 1 т, хв. | Відрядна розцінка за 1 т, коп. | Вантажопідйомність, т | Норма часу на 1 т, хв. | Відрядна розцінка за 1 т, коп. |
| 2,25 | 4,5 | 5,45 | 4,50 | 3,4 | 4,54 |
| 3,00 | 4,0 | 4,84 | 6,00 | 3,0 | 4,42 |
| 3,50 | 3,8 | 5,12 | 7,00 | 2,6 | 3,83 |
| 4,00 | 3,6 | 4,81 | - | - |
Таблиця 3
Орієнтовні норми часу і відрядні розцінки на 1 т/км
| Вантажопідйомність, т | За межами міста по групах доріг | |||||
| І | ІІ | III | ||||
| норма часу, хв. | відрядна розцінка, коп. | норма часу, хв. | відрядна розцінка, коп. | норма часу, хв. | відрядна розцінка, коп. | |
| При роботі на бортових автомобілях | ||||||
| 3,0 | 0,99 | 1,08 | 1,26 | 1,37 | 1,67 | 1,82 |
| 4,0 | 0,75 | 0,91 | 0,95 | 1,15 | 1,25 | 1,51 |
| 5,0 | 0,60 | 0,73 | 0,76 | 0,91 | 1,00 | 1,22 |
| 6,0 | 0,51 | 0,67 | 0,63 | 0,84 | 0,83 | 1,11 |
| 7,0 | 0,43 | 0,58 | 0,54 | 0,72 | 0,71 | 0,95 |
| 8,0 | 0,37 | 0,55 | 0,47 | 0,69 | 0,63 | 0,93 |
| При роботі на автомобілях самоскидах | ||||||
| 3,0 | 1,10 | 1,47 | 1,40 | 1, 88 | 1,85 | 2,47 |
| 4,0 | 0,83 | 1,11 | 1,05 | 1,40 | 1,39 | 1,86 |
| 5,0 | 0,66 | 0,87 | 0,84 | 1, 13 | 1,11 | 1,48 |
| 8,0 | 0,41 | 0,63 | 0,53 | 0,81 | 0,69 | 1,05 |
Надбавка за класність під час оплати по тарифних ставках ремонтників водіям не виплачується і доплата за ненормований робочий день не проводиться.
Крім надбавки за класність водіям нараховують й інші надбавки та доплати.
Преміювання водіїв здійснюють за рахунок коштів збільшення тарифного фонду оплати праці на середній коефіцієнт прибутковості по господарству за такі показники:
виконання й перевиконання змінного, денного, місячного завдання при якісному та своєчасному перевезенні вантажів;
поліпшення експлуатаційних показників (коефіцієнтів використання автомобіля, пробігу, вантажопідйомності);
економію експлуатаційних ресурсів (паливо, гума, технічні огляди, обслуговування, ремонт).
Розміри преміювання, що визначаються у межах акордного фонду оплати праці і за рахунок додаткової оплати споживачів автопослуг за якісне та своєчасне перевезення вантажів, нараховуються пропорційно до основної заробітної плати.
Для водіїв автобусів, легкових автомобілів службового користування, водіїв мотоциклів і моторолерів встановлюється, як правило, погодинна та погодинно-преміальна система оплати праці.
Оплата праці в будівельних і ремонтних підрозділах
Оплата праці працівників, зайнятих на роботах у будівництві та на капітальному ремонті виробничих і житлово-побутових приміщень, що виконуються господарським способом, залежно від конкретних умов і терміновості завершення робіт провадиться відрядне, погодинно та акордне, виходячи з єдиних норм та за тарифними ставками, прийнятими в господарстві.
Тарифні ставки є основою для визначення відрядних розцінок, які обчислюються множенням годинної тарифної ставки (відповідного розряду робіт) на встановлену норму часу в людино-годинах (при відрядній оплаті праці). При погодинній оплаті розмір заробітної плати працівника визначається множенням тарифної ставки присвоєного працівнику розряду на фактично відпрацьований ним час.
У конкретному господарстві на кожний рік визначається розмір тарифних ставок працівників, зайнятих, на роботах у будівництві, одночасно з прийняттям Положення про оплату праці працівників господарства, яке затверджується керівником підприємства або загальними зборами колективу та погоджується з профспілковим комітетом.
Прийняті в господарстві тарифні ставки застосовують для оплати праці будівельників як на відрядних, так і на погодинних роботах, зокрема по монтуванню збірних залізобетонних, бетонних, цегляних і дерев'яних конструкцій будівель і споруд, а також по виготовленню напівфабрикатів і деталей до них, обладнанню водопроводу, опалення, каналізації, по проведенню покрівельних, штукатурних, облицювальних, малярних, оббивних, склярських та ізоляційних робіт, по монтуванню машин, устаткування на тваринницьких фермах, на земляних і дорожніх роботах, на роботах по будівництву дорожніх мостів. За такими ж тарифними ставками будівельників оплачується праця членів будівельних бригад І ланок, які поряд з новим будівництвом і капітальним ремонтом будівель та споруд виконують роботи поточного ремонту.
1.5. Оплата праці керівників, спеціалістів та обслуговуючого персоналуВ умовах широкого впровадження колективного підряду у 80-90-і роки набув значного поширення зв'язок оплати праці керівників і спеціалістів з кінцевими результатами через акордні розцінки: за одиницю продукції (по видах) у натуральному виразі; за 1000 грн. вартості валової продукції в цінах реалізації; за 1000 грн. вартості реалізованої продукції або валового доходу та ін., що дістало назву акордне-преміальної оплати праці.
Для керівних працівників І спеціалістів, що виконують посадові обов'язки в цілому по господарству, розцінки встановлюють виходячи із середньорічного обсягу реалізації сільськогосподарської продукції (валового доходу), досягнутого за попередні 3-5 років по господарству в цілому, і річної суми оплати праці цих працівників на даний рік по посадових окладах.
Працівникам, що відповідають за роботу однієї галузі (рослинництва або тваринництва), розцінки доцільно встановлювати за продукцію конкретної галузі.
Дня керівних працівників і спеціалістів відділків, ферм, дільниць, цехів, бригад розцінки встановлюють виходячи із середньорічного обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, досягнутого за попередні 3-5 років по відповідних відділку, цеху, фермі, бригаді, і річного фонду оплати праці цих працівників на даний рік по посадових окладах.
При всіх зазначених та інших підходах оплата праці керівників і спеціалістів провадилась за рахунок відповідної частини єдиного фонду оплати праці, який затверджується радою трудового колективу підприємства.
Встановлені нормативи оплати праці керівників і спеціалістів виробничих підрозділів, цехів і служб, а також господарства в цілому залишаються незмінними на ряд років, їх перерахунок доцільний лише при зміні структури та обсягів виробництва, цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та інших факторів. Коли оплата праці керівників і спеціалістів виробничих підрозділів поставлена в пряму залежність від результатів їх діяльності, включаючи обсяги виробництва продукції, дотримання принципу зв'язку оплати праці з кінцевими результатами, то такий підхід позитивно впливає па результати роботи колективів.
При цьому найбільш ефективним принципом оплати праці керівників і спеціалістів є залишковий принцип від одержаного госпрозрахункового доходу
Оплата праці керівника господарства і спеціалістів загальногосподарського призначення також має ставитись в залежність від одержаного госпрозрахункового доходу по господарству в цілому. За таких умов оплата праці с не просто винагородою, а частиною госпрозрахункового доходу, яка відповідає внеску працівника в загальний результат.
Враховуючи, що сільськогосподарським підприємствам, незалежно від форми власності і господарювання, надано право самостійно визначати форми та системи оплати праці, встановлювати розміри тарифних ставок і посадових окладів залежно від економічних та фінансових можливостей, найперспективнішим напрямом є визначення і рекомендація підприємствам не абсолютних розмірів тарифних ставок і посадових окладів, а коефіцієнта співвідношення між ними. Це зумовлено ще і тим, що в період становлення ринкових відносин тарифні ставки часто змінюються внаслідок зміни державою розміру мінімальної заробітної плати, а їх зміна для робітників завжди відбиватиме певні і сталі пропорції оплати праці рядових працівників, керівників та спеціалістів.
Визначення груп господарств по оплаті праці
Кабінет Міністрів України Постановою "Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств" від 19 травня 1999 р. № 859 надав право керівникам центральних і місцевих органів місцевого самоврядування, які укладають контракти з керівниками підприємств, заснованих па державній, комунальній власності, в тому числі казенних, об'єднань державних підприємств, утворених центральними органами виконавчої влади відповідно до законодавства, встановлювати:
розмір посадового окладу керівника підприємства залежно від середньооблікової чисельності працюючих в еквіваленті повної зайнятості у кратності до мінімального розміру тарифної ставки і розряду робітника основного виробництва, визначеної у колективному договорі, враховуючи складність управління підприємством, його технічну оснащеність, вартість основних фондів, рівень рентабельності та обсяги виробництва продукції (робіт, послуг), згідно з додатком:
умови, показники та розміри преміювання. При цьому максимальний розмір премії не може перевищувати розміру посадового окладу керівника підприємства (об'єднання державних підприємств).
У разі погіршення якості роботи, невиконання умов контракту, порушення трудової дисципліни премія зменшується або скасовується у тому звітному періоді, коли виявлено порушення (за окремим рішенням):
доплати до посадового окладу за науковий ступінь кандидата або доктора наук у розмірі відповідно 15 і 20 відсотків за почесне або спортивне звання - до 20 відсотків.
У разі несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи відповідно до умов контракту надбавки скасовуються або зменшуються:
керівникові підприємства (об'єднання державних підприємств) можуть виплачуватися також: винагорода за підсумками роботи за рік та винагорода за вислугу років відповідно до діючого на підприємстві положення; матеріальна допомога для оздоровлення у розмірі середньомісячного заробітку одночасно з наданням щорічної відпустки; грошова допомога у розмірі не більш як 5 посадових окладів у разі виходу на пенсію. Додаток до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 травня 1999р. №859
Таблиця 4
Показники для визначення розміру посадового окладу керівника підприємства, заснованого на державній, комунальній власності
| Середньооблікова чисельність працюючих в еквіваленті повної зайнятості в середньому за рік, осіб | Кратність мінімальних тарифних ставок І розряду робітника основного виробництва |
| До 200 | До З |
| Від 201 до 500 | До 4 |
| Від 50 і до 800 | До 5 |
| Від 801 до 6000 | До 6 |
| Від 6001 і до 9000 | До 7 |
| Понад 9000 | До 8 |
Водночас показник чисельності працюючих в аграрному секторі не повністю характеризує рівень господарювання трудового колективу підприємства.
Враховуючи специфіку роботи аграрного сектору економіки, а також необхідність збільшення виробництва продукції в усіх формах господарювання, рекомендується зберегти багаторічну практику встановлення розмірів посадових окладів керівників сільськогосподарських підприємств недержавної форми власності від обсягів реалізації (виробництва) продукції з урахуванням зональних особливостей, спеціалізації підприємств, їх технічної оснащеності та інших факторів.
Таблиця 5
Оплата праці керівників господарств з урахування обсягу реалізованої
продукції
| Групи по оплати праці | Середньорічний обсяг реалізації сільськогосподарської продукції, досягнутий за попередні 3-5 років, мли. грн. (у порівняльних цінах 1996 року) | |
| Поліські, гірські і передгірні райони Карпат | Решта районів і областей України | |
| І | Понад 3,5 | Понад 4,2 |
| II | Понад 2,5 до 3,5 | Понад 3,0 до 4,2 |
| III | Понад 1,5 до 2.5 | Понад 1,9 до 3,0 |
| IV | Понад 0,9 до 1,5 | Понад 1,3 до 1,9 |
| V | Понад 0,7 до 0,9 | Понад 1,0 до 1,3 |
| VI | 0,7 і нижче | 1,0 і нижче |
За зазначеними показниками реалізації сільськогосподарської продукції можуть визначатися групи по оплаті праці в господарствах недержавної форми власності залежно від середньорічного обсягу реалізації сільськогосподарської продукції, визначеного в порівнянних цінах за попередні 3-5 років, і зонального розташування з урахуванням якості продукції та ефективності використання земель.
Оплата праці керівників виробничих підрозділів (середньої ланки)
Мінімальні посадові оклади керівникам виробничих дільниць, відділків, тваринницьких комплексів, бригад, ферм встановлюються залежно від фактичного обсягу виробництва валової продукції в середньому за останні 3-5 років. Для віднесення відділків, ферм, дільниць і цехів сільськогосподарських підприємств до груп по оплаті праці керівних працівників і спеціалістів рекомендуються такі показники:
Таблиця 6
Оплата праці керівників виробничих підрозділів
| Група по оплаті праці | Відділки, ферми, сільськогосподарські дільниці, цехи, в яких фактичний середньорічний обсяг виробництва валової сільськогосподарської продукції (в порівнянних цінах 1996 року) за попередні 3-5 років становить, тис. грн. | |
| Перша зона | Друга зона | |
| І | Понад 1 100 | Понад 900 |
| ІІ | 950- 11 00 | " 700-900 |
| ІІІ | 650-950 | " 500-700 |
| ІV | 350-650 | " 250-500 |
| V | 80-350 | " 70-250 |
Примітка.
До першої зони відносяться: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Кримська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Черкаська, Житомирська і Сумська області.
До другої зони - решта областей України.
Помічнику бригадира тракторної, тракторно-рільничої, тракторно-комплексної і комплексної бригад оплату праці слід встановлювати в розмірі 60-80 відсотків заробітку бригадира. Обліковцям-заправникам виплачують 60 відсотків заробітку бригадира, а таким, що мають освіту не нижче, середньої спеціальної - до 70 відсотків його заробітку.
Бригадирам, не звільненим від основної роботи, за керівництво бригадою провадять доплату залежно від чисельності працівників; до десяти чол. - до 15 відсотків, 11-25 чол. - до 25, понад 25 чол. до 40 відсотків тарифної ставки; ланковим, якщо чисельність ланки перевищує п'ять чоловік, встановлюється доплата в розмірі 50 відсотків відповідної доплати бригадиру.
Оплата праці керівників та спеціалістів
У господарствах, в яких обсяг реалізації сільськогосподарської продукції перевищує на 50 відсотків і більше обсяг реалізації продукції, передбаченої для першої групи господарств по оплаті праці керівних працівників і спеціалістів, рекомендується підвищувати на 10-15 відсотків посадові оклади керівним працівникам і спеціалістам, що виконують свої посадові обов'язки в цілому по господарству.
Посадові оклади керівним працівникам і спеціалістам можна підвищувати на десять відсотків (при затвердженні штатного розпису від початку року або при прийнятті на роботу) в межах фонду оплати праці, передбаченого для керівників, спеціалістів і службовців (обслуговуючого персоналу) господарства залежно від освіти, стажу роботи і кваліфікації працівника.
Керівник (правління) підприємства може виплачувати за рахунок економії фонду оплати праці надбавки спеціалістам і працівникам управлінського персоналу за високу кваліфікацію, інтенсивність праці та особливий характер роботи в розмірі до 50 відсотків посадового окладу. На дані цілі рекомендується використовувати до одного відсотку фонду оплати праці по підприємству.
Надбавки можуть бути відмінені при погіршенні показників роботи, порушенні умов контракту та несвоєчасному виконанні завдань.
Конкретні посадові оклади для керівних працівників господарств недержавної форми власності (голів правлінь, їх заступників, головних спеціалістів, начальників цехів, головних бухгалтерів, юрисконсультів) встановлюють загальні збори членів колективу (збори уповноважених) на основі діючої Галузевої угоди та цих рекомендацій в межах фонду оплати праці цієї категорії працівників, а для решти працівників - правління підприємства в межах фонду оплати праці спеціалістів І обслуговуючого персоналу господарства.
При включенні спеціалістів середньої ланки до складу виробничих колективів (бригад, ланок) оплачувати їх працю доцільно по розрахунках за продукцію, визначених для їх колективів (бригади, ланки). При цьому в річний фонд оплати праці бригади, ланки при визначенні розцінки за продукцію включають річний фонд оплати праці спеціалістів по визначених посадових окладах.
До розрахунку за продукцію керівним працівникам і спеціалістам, у тому числі спеціалістам середньої ланки, які. включені до складу виробничих колективів, виплачують аванс у розмірі 100 відсотків встановлених посадових окладів, включених до розрахунку розцінок.
В окремих господарствах різних зон практикується авансування керівників і спеціалістів протягом року в розмірі 70-80 відсотків мінімального посадового окладу, що є порушенням умов Галузевої угоди з причини недотримання мінімальних гарантій оплати праці цієї категорії працівників.
За результатами роботи за рік керівникам, спеціалістам і обслуговуючому персоналу нараховують оплату праці по встановлених розцінках за фактично реалізовану (вироблену) сільськогосподарську продукцію, продукцію її переробки або валовий дохід і визначають різницю (доплату) ніж нараховану по розцінках сумою оплати праці і нарахованим протягом року авансом. З одержаної різниці (доплати) слід вирахувати 50 відсотків економії фонду оплати праці по незайнятих посадах.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності" від 19 березня 1993р. № 203 контракти з керівниками підприємств, що є у загальнодержавній власності, укладаються міністерствами, іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами державної виконавчої влади, у підпорядкуванні яких перебувають ці підприємства, за погодженням з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим чи місцевою державною адміністрацією.
Оплата праці членів ревізійної комісії
Оплата праці працівників сільськогосподарських підприємств, обраних членами ревізійної комісії, за час, затрачений на проведення ревізій, перевірок та інвентаризацій, провадиться згідно з умовами і в розмірах, передбачених у Положенні про оплату праці конкретного господарства.
Преміювання керівників, спеціалістів і обслуговуючого персоналу
Згідно з реалізацією курсу на подальше розширення самостійності підприємств і підвищенням їх відповідальності за кінцеві результати виробництва сільськогосподарським підприємствам надаються широкі права в організації стимулювання високих трудових досягнень колективів та їх виробничих підрозділів.
Як свідчить практика, найбільшого поширення в сільськогосподарських підприємствах всіх форм власності набуло преміювання керівників і спеціалістів за приріст реалізації (виробництва) сільськогосподарської продукції, за досягнутий рівень рентабельності та його приріст,
Мінагрополітики України для практичного використання в роботі затвердив Умови, показники та розміри преміювання керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, та об'єднань державних підприємств Мінагрополітики України (лист від 08.09.99 № 37-26-12/9434), погоджені з Міністерством праці та соціальної політики України і Міністерством економіки України, якими встановив:
1. Преміювання керівників сільськогосподарських підприємств (об'єднань державних підприємств) проводиться по результатах роботи за рік:
за кожний відсоток приросту обсягу виробництва сільськогосподарської продукції (в порівняльних цінах) порівняно із середньорічним рівнем, досягнутим за попередні 3-5 років, - в розмірі до двох відсотків суми посадових окладів за рік,
Премія за цим показником нараховується при виконанні плану виробництва (в натуральному виразі) зерна і м'яса, а в спеціалізованих господарствах, крім того, - продукції основної галузі;
за одержання прибутку - в розмірі 0,2 відсотків від суми одержаного чистого прибутку, але не більше 5 місячних посадових окладів.
2. Конкретний розмір премії за приріст обсягу виробництва передбачається контрактом.
Конкретні умови, показники та розміри преміювання керівників, спеціалістів та службовців (обслуговуючого персоналу) визначаються керівником (правлінням) господарства в Положенні "Про оплату праці".
У господарствах, де оплата праці керівників і спеціалістів поставлена в залежність від валового доходу, замість преміювання за приріст реалізації (виробництва) сільськогосподарської продукції, застосовують преміювання за перевиконання завдання (плану) валового доходу чи його приріст порівняно із середнім рівнем, досягнутим за останні 3-5 років. Премії нараховують:
працівникам підприємства з урахуванням загальних підсумків роботи господарства;
працівникам, що очолюють галузі (цехи), виробничі підрозділи господарства, - з урахуванням підсумків роботи цих галузей (цехів), виробничих підрозділів на умовах, встановлених керівником (правлінням) господарства.
Питання про преміювання начальників цехів - головних спеціалістів підприємств недержавних форм власності по наслідках роботи відповідної галузі (цехів) і виробничих дільниць вирішують загальні збори (збори уповноважених) членів господарства, а решта працівників - правлінням господарства.
1.6. Оплата праці від валового доходуПорядок формування фонду оплати праці
Джерелом формування фонду оплати праці є валовий дохід. При його розподілі насамперед виділяють кошти, необхідні для оплати праці працівників господарства.
З переходом господарств на нові умови господарювання можна формувати єдиний фонд оплати праці без створення окремого фонду оплати праці і фонду економічного стимулювання. Цей фонд визначають за нормативом відрахувань від госпрозрахункового доходу і він є єдиним джерелом усіх виплат працівникам за результатами їх діяльності.
Фонд оплати праці з усіма видами доплат і премій та суму коштів на преміювання з фонду матеріального заохочення визначають на плановий чи нормативний обсяг виробництва або як фактично досягнутий рівень за останні 3-5 років з проведенням необхідної індексації.
Норматив відрахувань в єдиний фонд оплати праці з госпрозрахункового доходу господарства визначають діленням загальної суми єдиного фонду оплати праці на величину госпрозрахункового доходу.
Принцип формування нормативу. Валовий дохід у середньому за останні 3 роки дорівнює 1838 тис. грн. Фонд оплати праці з усіма видами доплат і премій за цей період становить 626 тис. грн. Норматив відрахувань на оплату праці від валового доходу - 34,1 відсотка (626тис.грн. : 1838тис.грн. * 100).
Кошти фонду економічного стимулювання для преміювання працівників формуються з чистого доходу. Фонд економічного стимулювання за три роки становить 106тис.грн., а чистий дохід - 1212 тис. грн. Норматив відрахувань коштів у фонд економічного стимулювання дорівнює 8,7відсотка (106тис.грн.: 1212тис. грн. * 100)
Оплата праці працівників, зайнятих на виробництві сільськогосподарської продукції
Визначення норм виробництва
Для визначення норми відрахувань від валового доходу на оплату праці необхідно розрахувати норму виробництва продукції, яку повинен виробити колектив кожного підрозділу, ЇЇ встановлюють на основі планових показників чи показників, зазначених в укладеному між господарством і даним підрозділам договорі, або ж на основі показників, фактично досягнутих у середньому за останні 3-5 років.
При визначенні планової чи договірної норми виробництва продукцію оцінюють за договірними цінами. При використанні норми виробництва, визначеної на основі досягнутого рівня за останні 3-5 років, продукцію оцінюють за фактичними цінами оприбуткування.
Визначення розміру коштів на оплату праці
Працю працівників, зайнятих на виробництві сільськогосподарської продукції на фермах, у бригадах і ланках, оплачують за акордними розцінками (нормативами), визначеними виходячи з величини валового доходу і акордного фонду оплати праці. Акордний фонд являє собою фонд гарантованої оплати праці збільшений на суму, виділену в даному господарстві на доплату. Фонд гарантованої оплати праці складається з тарифного фонду, надбавки за класність, підвищеної оплати на збиранні врожаю і надбавки на роботах з шкідливими умовами праці. Тарифний фонд визначають у рослинництві - на основі обсягу виробництва згідно з технологічними картами, прийнятими у господарстві нормами виробітку і тарифними ставками.
Норму доплати встановлюють залежно від економічних можливостей кожного господарства. Максимальний розмір ЇЇ може становити 50 відсотків тарифного фонду оплати праці. Наприклад. У середньому за 5 попередніх років сума валового доходу по господарству становить 1800 тис. грн. На оплату праці направляється 50 відсотків валового доходу, що становить 900 тис. грн. Плановий тарифний фонд оплати праці всіх працівників господарства дорівнює 800 тис. грн.; додаткова оплата за продукцію, реалізовану в межах плану, підвищена оплата на збиранні врожаю, доплата за класність, звання, розширення зони обслуговування і всі інші доплати і надбавки - 45 тис. грн. Сума фонду гарантованої оплати праці по всіх видах продукції, де передбачена доплата, становить 500 тис. грн. Виходячи з цього, розмір доплати в цілому по господарству становить 11 відсотків [(900-800-45):500*100].
Визначена таким чином доплата може бути єдиною для всіх галузей господарства, а може бути диференційована по його виробничих підрозділах.
Розрахунок норми відрахувань від валового доходу на оплату праці
Плановий валовий дохід виробничих підрозділів рослинництва і тваринництва визначають як різницю між вартістю виробленої підрозділом продукції в оцінці за цінами реалізації (з урахуванням її якості) і плановими прямими матеріальними витратами на виробництво цієї продукції. Діленням планового фонду оплати праці на плановий валовий дохід визначають норматив відрахувань на оплату праці від валового доходу. За таким же принципом визначають норматив відрахування коштів на оплату праці і при використанні договірних показників і показників фактично досягнутого рівня за попередні роки.
Наприклад.
Бригада взяла в оренду польову сівозміну. Вона передбачила виробити валової продукції на суму 900 тис. грн. Валовий дохід бригади становить 430 тис. грн. (900 тис. грн. - 470 тис. грн.), акордний фонд оплати праці -105 тис. грн. За цих умов норматив відрахувань від валового доходу на оплату праці становитиме 24,4 відсотків (105 тис, грн.: 430 тис. грн. * 100).
Бригада взяла в оренду овочеву сівозміну. Вона намітила виробити і реалізувати овочів на суму 959101 грн. Плановий валовий дохід дорівнює 522098 грн., акордний фонд оплати праці - 163634 грн.
За цих умов акордна розцінка за 100 грн. валового доходу становить 31,34 грн. (163634 грн.: 5220,98 сотень грн.).
Колективом молочно-товарної ферми згідно з договором передбачено одержати від 500 корів 18000 ц молока із стандартним вмістом жиру, 475 гол. приплоду і 3000 т гною загальною вартістю 565875 грн. Матеріальні витрати за договором становлять 362700 грн. Валовий дохід становитиме 203175 грн. Акордний фонд оплати праці на фермі, включаючи керівника і спеціалістів, що обслуговують ферму, - 88000 грн. Норматив відрахування на оплату праці дорівнює 43,3 відсотка (88000 грн.: 203175 грн. * 100).
Оплата праці до одержання валового доходу
Протягом року до остаточного розрахунку за одержаний валовий дохід працю членів виробничих підрозділів рослинництва і тваринництва оплачують у вигляді авансу по тарифних ставках, встановлених у господарстві. При цьому оплату праці працівників, зайнятих на виконанні робіт, непов'язаних з виробництвом сільськогосподарської продукції, здійснюють по тарифних ставках відповідних виробництв.
Аванс можна видавати почасово - за фактично відпрацьований час, або відрядно - за кількість виробленої продукції, обсяг виконаної роботи, зону обслуговування тощо. При обох формах аванс видають з урахуванням трудового внеску кожного члена колективу. Питання про впровадження тієї чи іншої форми авансування (почасової чи відрядної) вирішує сам трудовий колектив.
Відрядне авансування можна проводити як індивідуально, так і за методом єдиного наряду, при якому аванс нараховують колективу за весь обсяг виконаних ним робіт, по тому чи іншому періоду робіт (сівба, догляд за посівами, збирання тощо). Нараховану колективу суму авансу розподіляють між його членами з урахуванням коефіцієнта трудової участі (КТУ).
Кінцевий розрахунок
Після завершення сільськогосподарських робіт (включаючи роботи під урожай майбутнього року), а в тваринництві - після закінчення певного циклу (періоду, року), одержання продукції з працівниками підрядних колективів проводять розрахунок за фактично одержаний валовий дохід. Його розподіляють між членами колективу відповідно до кількості та якості
вкладеної праці кожним членом колективу з урахуванням коефіцієнта трудової участі. Спосіб розподілу між членами колективу належного їм заробітку встановлює сам колектив. Багаторічна практика свідчить, що найдоцільніше розподіляти належну за кінцеві результати оплату відповідно до одержаного кожним членом авансу.
Наприклад.
Тракторно-рільничою бригадою одержано валової продукції на 920,8 тис. грн. Матеріальні витрати становили 474,2 тис. грн. Фактичний валовий дохід дорівнюватиме 446,6 тис. грн. Норма відрахувань на оплату праці встановлена 30,3 відсотка. За цих умов заробіток; колективу бригади становитиме 135,32 тис. грн. (446,6 тис. грн.-30,3 : 100). Протягом року працівникам виданий аванс 108 тис. грн. Належить по кінцевому розрахунку 27,32 тис. грн. (135,32тис,грн.-108 тис. грн.), що з розрахунку на 1грн. авансу дорівнює 25,3 коп. (27,32 тис, грн.: 108 тис. грн. * 100). У галузях тваринництва, де продукція надходить регулярно (молоко, яйця), розрахунок по нормативах відрахувань від валового доходу можна здійснювати щомісячно чи поквартальне.
Колективом молочно-товарної ферми за місяць одержано молоко з базисним вмістом жиру 997 ц. та 30 гол. приплоду, а всього продукції в перерахунку на молоко - 1042 ц (997 ц + 30 гол. * 1,5), Середня реалізаційна ціна 1 ц молока за і цей період - 30,55 грн. Вартість молочної продукції становить 31833,1 грн. (1042ц * 30,55 грн.). Одержано 300т гною, ціна за 1 т. - 1,5 грн., а всього 450 грн. Вартість валової продукції ферми становить 32283,1 грн., (31833 грн. 10коп. + 450 грн.).
Витрати матеріальних коштів на виробництво продукції за місяць дорівнюють 23804,76 грн. Підрозділом фактично одержано валового доходу 8478,34грн. При розцінці за 100грн. валового доходу 43,31 грн. фактичний заробіток колективу за місяць становитиме 3671,97 грн. (43,31 грн. * 8478 грн. : 100) Колективний заробіток між усіма членами колективу розподіляють з урахуванням КТУ.
Оплата праці від валового доходу працівників, зайнятих вобслуговуючих і допоміжних виробництвах (автотранспорт,ремонтні майстерні, побутові послуги)
У ремонтних майстернях, машинних дворах, автопарках та інших допоміжних підрозділах валовий дохід можна визначити як суму валового доходу підрозділів, які обслуговує даний колектив, або як різницю між вартістю наданих послуг і витратами на їх виконання.
Оплата праці в ремонтній майстерні і машинному дворі. У ремонтній майстерні, де ремонт виконують силами членів колективу без залучення механізаторів і водіїв, доцільно для встановлення фонду оплати праці визначити валовий дохід у цілому по галузях, які обслуговує ремонтна майстерня (рослинництво, тваринництво, інші виробництва).
Наприклад.
Ремонтна майстерня господарства обслуговує всі підрозділи в рільництві, овочівництві, садівництві, тваринництві й підрозділи з переробки сільськогосподарської продукції. Валовий дохід, одержаний цими підрозділами, становить 4202,7 тис. грн. Планові витрати по майстерні на рік - 41515 грн., в тому числі оплата праці - 24286 грн. Норматив відрахувань на оплату праці за 100 грн. валового доходу становитиме 0,58 грн. (24286 грн.: 4202700 грн. * 100).
Оплата праці в автопарку. Для оплати праці працівників автопарку розмір валового доходу визначають як суму валових доходів, одержаних виробничими колективами, яким надає послуги даний обслуговуючий підрозділ.
Наприклад.
Планом передбачено колективу автопарку надання послуг іншим виробничим підрозділам господарства за договірними прейскурантними цінами на 408,9 тис. грн. Витрати грошових і матеріальних ресурсів - 188,1 тис. грн. Плановий валовий дохід дорівнює 220,8 тис, грн. Річний фонд оплати праці працівників автопарку становить 159,6 тис, грн., норматив відрахувань на оплату праці від валового доходу - 72,28 відсотка (159,6 тис. грн.: 220,8 тис. грн. * 100). Фактично послуги автопарку за рік становили 421,1 тис. грн., причому витрати ресурсів за даний період зменшились і дорівнювали 176,5 тис, грн. Фактичний валовий дохід становить 244,6 тис. грн. Працівникам за одержаний валовий дохід належить виплатити 176,8 тис. грн. (244,6 тис. грн. * 72,28 :100). Протягом року виплачено авансу 151,2 тис. грн. Доплата за валовий дохід становить 25,6 тис. грн., або по 16,9 коп. на 1 грн. авансу.
Організація праці водіїв автопарку сільськогосподарських підприємств через умови виробництва має переважно індивідуальний характер. Тому, доцільно використовувати для організації їх роботи принцип індивідуального підряду з встановленням нормативу відрахувань на оплату праці від валового доходу по кожній марці автомобілів з урахуванням особливостей їх використання.
Наприклад.
У господарстві на автомобілі САЗ-3507 (самоскид) за рік заплановано перевезти 5500 т вантажу при загальному пробігу 46800 км. Підрозділам господарства необхідно надати послуг за прейскурантом на суму 7625 грн. Плановий фонд оплати праці водія з усіма видами доплат становить 2263 грн., прямі витрати без оплати праці - 4091 грн. Валовий дохід у цьому випадку дорівнює 3534 грн. Звідси норматив оплати праці водія становить 64 відсотки (2263 грн.: 3534 грн., * 100). Фактично за місяць водій автомобіля САЗ-3507 надає послуг іншим підрозділам на суму 669 грн. 94 коп., матеріальні витрати на утримання і обслуговування автомобіля становили 254грн. 58 коп. Отже, валовий дохід дорівнює 4І5 грн. 36 коп. (669 грн. 94коп. - 254,грн. 58 коп.), а оплата праці - 265 грн. > 83 коп. (415 грн. 36 коп. * 0,64). Зароблені водієм за місяць кошти, які направляються на оплату праці, можна виплачувати повністю або поділити на дві частини. Першу з них (на рівні тарифу) виплачують за місяць, а решту резервують на кінець року. Це необхідно для випадків, коли в окремі місяці витрати водія перевищать величину його доходу.
Такий варіант організації оплати праці має ряд переваг:
розмір заробітку водія залежить від ефективності, використання автомобіля;
водій безпосередньо зацікавлений і може впливати не тільки на обсяг наданих послуг, а й на величину матеріальних витрат.
Оплата праці працівників, зайнятих у будівництві та на ремонті будівель і споруд. Валовий дохід будівельної бригади визначають як різницю між обсягом робіт за кошторисом і матеріальними витратами на будівництво.
Оплату праці в обслуговуючих підрозділах виробничої і невиробничої сфери також можна здійснювати за нормативами відрахувань він валового доходу.
Оплата праці керівників і спеціалістів
Переведення керівників і спеціалістів сільськогосподарського підприємства на оплату праці від валового доходу можливе та доцільне лише при рентабельному веденні виробництва і комплексному впровадженні оплати праці від валового доходу в усіх галузях підприємства.
При цьому відправною позицією для розробки системи оплати праці керівників і спеціалістів, включаючи розцінки за одиницю валового доходу, повинна бути його середньорічна величина за попередні 3-5 років.
Матеріальне стимулювання за принципом розподілу чистого доходу
Практика окремих господарств України свідчить, що в .матеріальному стимулюванні працівників можна успішно застосовувати принцип розподілу чистого доходу.
Наприклад. У господарстві передбачено щорічно 25 відсотків чистого доходу направляти у фонд економічного стимулювання для розподілу між працівниками. На період встановлення нормативу чистий дохід господарства становив 2658 тис. грн., а тарифний фонд оплати праці всіх працівників - 1463 тис. грн. На 1 грн. тарифу з фонду економічного стимулювання припадає по 45,4 коп.
Розподіл коштів з фонду економічного стимулювання між виробничими підрозділами і службами здійснюється множенням тарифного фонду оплати праці на 45,4 коп.
Ця сума по кожному виробничому підрозділу залежить від результатів його господарської діяльності. Чистий дохід (прибуток) по виробничих підрозділах, оскільки його визначають без відрахування загальновиробничих витрат, вважається умовним.
Контрольні питання
1. Види, форми і системи оплати праці в сільськогосподарських підприємствах.
Суть відрядної і погодинної форм оплати праці та їх системи.
Особливості оплати праці в рослинництві.
Додаткова оплата праці і преміювання працівників рослинництва.
Оплата праці трактористів-машиністів.
Суть акордно-преміальної оплати праці в тваринництві.
Стимулювання оплати праці з урахуванням кваліфікації і стажу роботи працівників.
Методика розрахунку розцінок за одиницю продукції.
Порядок розрахунку за кінцеві результати за акордно-преміальною системою оплати.
Суть і переваги оплати праці від валового доходу.
Оплата праці працівників обслуговуючих підрозділів.
12. Існуючі системи оплати праці керівників і спеціалістів сільськогосподарських підприємствах.
2. Планування діяльності аграрних підприємствСистема планування містить:
види планів;
об'єкти планування;
підсистеми управління плануванням, організаційного та інформаційного забезпечення планування, прийняття рішень.
Розрізняють такі види (форми) планування і відповідно види планів.
Директивне планування - це процес прийняття рішень, які мають обов'язковий характер (силу закону) для об'єктів планування. Директивні плани мають адресний характер і відзначаються надмірною деталізацією.
Індикативне планування є антиподом директивного, тому що індикативний план не має обов'язкового для виконавця характеру. Це найпоширеніша в усьому світі форма державного планування макроекономічного розвитку. Завдання індикативного планування називаються – індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку економіки, які розроблені органами державного управління під час формування соціально-економічної політики і визначення засобів державного впливу на господарські процеси з метою досягнення зазначених параметрів.
Директивність – головний принцип соціалістичного планування, і саме з нею було зв'язано багато його недоліків. Однак це не означає, що ринкові умови зовсім виключають директивне планування. Воно може бути ефективним засобом розв'язання багатьох народногосподарських завдань, які мають загальнонаціональне значення, наприклад у галузі охорони навколишнього середовища, оборони, соціальної політики, структурної перебудови економіки тощо.
Більше того - директивне планування за ринкових умов практикується не тільки державою, але й самим бізнесом.
Залежно від тривалості планового періоду розрізняють перспективне і поточне планування. Перспективне планування на підприємстві буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п'яти років, наприклад 10, 15, 20. Такі плани визначають довгострокову стратегію підприємства, включаючи соціальний, економічний, науково-технічний розвиток.
Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п'яти років. На деяких підприємствах середньострокове планування поєднують з поточним. У цьому випадку складають так званий перехідний п'ятирічний план, в якому перший рік деталізується до рівня поточного плану і є по суті короткотерміновим планом.
Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління підприємством та з усіх напрямів його діяльності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць).
Така часова градація планів забезпечує найраціональніше вирішення довгострокових, середньострокових і поточних завдань розвитку економіки.
За змістом планових рішень виділяють: стратегічне, тактичне та оперативно-календарне планування.
Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку об'єкта господарювання. У результаті перспективного планування підприємство ставить перспективні цілі й розробляє засоби їх досягнення.
У тактичних планах відображаються заходи, спрямовані на розширення виробництва і підвищення його технічного рівня, оновлення і зростання якості продукції, якомога повніше використання науково-технічних досягнень. У результаті тактичного планування складається план економічного і соціального розвитку підприємства, що є комплексною програмою виробничої, господарської і соціальної його діяльності на певний період.
Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у плануванні господарської діяльності фірми. Основним його завданням є конкретизація показників тактичного плану з метою організації повсякденної планомірної і ритмічної роботи підприємства та його структурних підрозділів.
Таким чином, якщо стратегічне планування розглядати як пошук нових можливостей підприємства на ринках, то тактичне планування - як процес створення передумов для реалізації цих нових можливостей, а оперативно-календарне - як процес їх реалізації.
За ступенем охоплення об'єктів планування:
загальний план підприємства і плани окремих його підрозділів;
плани усіх видів діяльності чи цільові плани, що розробляються для якогось одного напряму роботи (виробничий план, фінансовий, план маркетингу).
Схема 1
С
РОЗРАХУНКОВІ ПЛАНИ ВНУТРІШНЬОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДРОЗДІЛІВ
У рослинництві
У тваринництві
Промислових та обслуговуючих виробництв
Робочі плани в рослинництві на періоди робіт
Квартальні, місячні плани ферм, промислових та обслуговуючих виробництв
Плани-наряди на виконання робіт
Декадні плани
ОПЕРАТИВНІ ПЛАНИ
истема внутрішньогосподарського планування в системі державного регулювання АПК УкраїниЗа черговістю в часі:
упорядковане планування, за якого після завершення одного плану розробляють інший;
перехідне планування, коли після закінчення певного запланованого строку план продовжується на наступний період (наприклад, п'ятирічний план щорічно продовжується на один рік);
позачергове (евентуальне) планування, коли план розробляють за необхідності, наприклад, у разі реконструкції або санації підприємства.
Нині планування дедалі більше ґрунтується на науковому прогнозуванні, яке є не самостійним видом планування, а лише однією з чотирьох його стадій (аналіз досягнутого рівня розвитку економіки; науковий прогноз можливих і ефективних напрямів розвитку економіки І вибір оптимального напряму; розробка планів за всією номенклатурою показників на основі аналізу виконання попереднього плану і прогнозу наступного розвитку; контроль виконання плану), яка передує складанню плану і охоплює довший період, ніж план. Прогнозування доцільно здійснювати на будь-якому рівні складання планів - довгострокових, середньострокових і поточних, хоч найбільше значення воно має для перспективного планування.
Організація планової роботи на сільськогосподарських підприємствах
Планування на підприємстві - це процес пошуку і використання резервів підвищення ефективності виробництва і вирішення соціальних проблем колективу. План підприємства за своїм змістом є сукупністю взаємозв'язаних заходів для збільшення прибутку за рахунок підвищення ефективності використання ресурсів і комерційної діяльності.
Планування - один із найскладніших видів розумової праці, притаманних людині. Не біда, якщо планування не вдається реалізувати добре, але не можна змиритись з тим, що воно ведеться абияк. Успішність, ефективність системи планування значною мірою визначається рівнем її організації, яка включає такі структурні елементи:
плановий персонал, що сформований в організаційні структури;
процес обґрунтування, прийняття і реалізації планових рішень (процес планування);
засоби, що забезпечують процес планування (інформаційне, технічне, програмно-математичне та організаційне забезпечення).
Плановий персонал складається зі спеціалістів, які тією чи іншою мірою виконують функції планування. Причому для одних із них планові функції можуть бути основним видом діяльності, наприклад для працівників планово-економічного відділу, а для інших працівників ці функції можуть поєднуватитись з іншими видами діяльності. Так, спеціалісти-зоотехніки поряд з виконанням своїх основних функцій займаються перспективним, поточним та оперативним плануванням тваринництва.
Основними видами діяльності плановиків на підприємстві є:
розробка стратегії підприємства і збалансування довго- і короткострокових його цілей;
здійснення, поряд з іншими спеціалістами, аналізу та оцінки зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства. Плановики часто володіють найціннішою інформацією про підприємство;
участь, поряд з менеджерами, в розробці прогнозів щодо майбутнього фірми;
надання порад і консультацій іншим спеціалістам з питань техніки планування; сприяння розповсюдженню професійних методів планування;
допомога вищому менеджменту в організації і проведенні навчання, необхідного для того, щоб усі учасники планування були готові до освоєння ефективних нововведень.
Склад і чисельність служб планування на підприємстві залежать від типу організаційної структури (централізована чи децентралізована), від уявлень про стиль управління. Одним із важливих факторів, що визначають побудову служби планування, є розмір підприємства:
невеликі фірми, не маючи можливості утримувати плановика, що працює на повну ставку, нерідко припускаються помилки, відмовляючись зовсім від його послуг. Доцільніше залучати працівника на неповну ставку, але на певний період часу, зв'язаний зі складанням плану, або ж зовнішнього консультанта з питань планування:
у середніх за розмірами фірмах функції спеціаліста з питань планування виконує один постійний працівник на повній ставці;
на великих підприємствах, як правило, створюються планово-економічні відділи з двох-трьох чоловік, але при цьому спостерігаються різні підходи.
Традиційним є варіант розподілу між ними обов'язків за функціональним принципом: головний економіст, економіст з нормування та оплати праці, економіст з госпрозрахунку.
Основні функціями планово-економічного відділу підприємства:
У галузі планування:
організація і загальне керівництво розробкою проектів перспективних і поточних планів підприємства;
участь у плануванні виробничо-господарської діяльності структурних підрозділів підприємства;
обґрунтування внесення відповідних змін у плани підприємств та їхніх підрозділів у разі зміни виробничо-господарської ситуації.
У галузі організації планово-економічної роботи:
підготовка необхідних матеріалів для розгляду проектів планів, підсумків роботи підприємства та його підрозділів у різних органах управління підприємством;
організація госпрозрахунку па підприємстві;
організація роботи з нормування та оплати праці, а також з ціноутворення на підприємстві;
організація розробки заходів щодо виконання планів.
У галузі аналізу та оперативно-статистичного обліку:
контроль за виконанням підрозділами підприємства річних та оперативних планів;
організація і керівництво роботою з комплексного, економічного аналізу виробничо-господарської діяльності підприємства;
подання необхідних узагальнюючих матеріалів і довідок за результатами такого аналізу.
У галузі методологічної роботи:
методичне керівництво, розробка форм і документації, порядку і строків планово-економічної роботи;
вивчення і розповсюдження передового досвіду планово-економічної роботи, оперативного обліку та аналізу господарської діяльності підприємства та його підрозділів.
Важливим структурним елементом ефективної організації планування є його інформаційне забезпечення: збір, аналіз та опрацювання інформації, формування бази даних. Є три основні джерела прогнозованої інформації:
нагромаджений досвід, що ґрунтується на знанні закономірностей перебігу і розвитку досліджуваних явищ, процесів та подій;
екстраполяція існуючих тенденцій, закономірність яких у минулому і зараз досить відома;
побудова моделей прогнозних об'єктів відповідно до очікуваних або ж передбачуваних умов.
Етика планування. Особисті якості плановика
Планування - порівняно новий вид діяльності, і професія плановика належить до більш-менш молодих. На відміну від інших професій (лікарі, юристи) плановиків наймають потужні клієнти (керівник підприємства, мер, начальник департаменту), котрі, як правило, мають широкі повноваження, орієнтуються в політиці й займаються нею.
Але кваліфіковані плановики-професіонали знають, що вони працюють не тільки на господаря, І не лише він оцінює їхню роботу. Вони працюють і на споживачів продукції (її якість, ціна тощо), і на громадськість (наприклад, екологічні аспекти виробництва). Плановики, які стали недобросовісними найманцями, невдовзі й обов'язково стануть відомі як такі.
Американський інститут дипломованих плановиків прийняв Кодекс етичної та професіональної підготовки плановиків, у якому наголошується:
найголовнішим обов'язком плановика є служіння суспільним інтересам;
старанно, творчо, незалежно і компетентне виконувати свої обов'язки в інтересах своїх клієнтів та наймачів;
мусить усвідомлювати особливу відповідальність перед слабозахищеними особами чи громадянами;
має приносити користь своїй професії;
повинен говорити правду
На жаль, у розробці показників плану освоєння досягнень є значні недоліки. Зокрема, у багатьох господарствах робота над цим розділом має формальний характер, показники не узгоджуються з іншими розділами плану Нерідко цей розділ розробляють після того, як уже визначено основні показники плану виробництва і реалізації продукції, капітальних вкладень, ефективності виробництва. В окремих господарствах не розраховують економічну ефективність від освоєння науково-технічних досягнень. Причиною нього є насамперед недоліки в стимулюванні освоєння досягнень НТП на сільськогосподарських підприємствах.
2.2. Зміст і методика стратегічного і перспективного бізнес-плануванняБізнес-план та його функції
Бізнес-план - це документ, в якому викладено суть підприємницької ідеї, шляхи і засоби її реалізації, а також подано характеристику ринкових, виробничих, організаційних і фінансових аспектів передбачуваного бізнесу та особливості його управління.
Наявність бізнес-плану - обов'язкова вимога з боку цивілізованого ринку. Це чисто психологічно викликає відчуття ґрунтовності, солідності підприємницького починання його власника. І, навпаки, відсутність такого плану породжує насторожливе ставлення з боку партнерів, кредиторів та інвесторів.
Бізнес-план - це засіб залучення ззовні капіталу, що необхідний для розвитку бізнесу. Він забезпечує всебічну (виробничу, ринкову, організаційну та фінансову) інформацію про майбутній бізнес і є основою конструктивних відносин з потенційними інвесторами.
У сучасних умовах в Україні бізнес-план здійснює ще одну важливу функцію - він є інструментом процесу приватизації державних підприємств. Тут він використовується для обґрунтування пропозицій щодо приватизації, для визначення кола завдань, зв'язаних із санацією (оздоровленням) підприємств, які приватизуються. Бізнес-план входить до складу проспектів емісії цінних паперів, які публікуються при акціонуванні економічної організації.
Крім зовнішніх, бізнес-план, виконує чимало важливих внутрішніх функцій. По-перше, планування - це ключ до успіху в бізнесі. Такий успіх визначається трьома головними факторами:
правильним розумінням реальної нинішньої ситуації;
чітким визначенням цілей, яких хоче досягти підприємець;
якісним плануванням процесів переходу від одного стану до іншого. Бізнес-планування якраз і спрямоване на розв'язання цих питань.
Тобто бізнес-план - це засіб моделювання систем управління новим бізнесом, що дозволяє перевірити підприємницьку ідею на раціональність та реалістичність ще до її практичної реалізації. Ваш проект може не відбутись уже на папері, але краще такий неприємний висновок зробити на стадії проектування, а не тоді, коли на створення фірми вже витрачено час, кошти і зусилля підприємця.
Бізнес-план - це можливість виявити у зародковому стані ті проблеми розвитку підприємства, які в майбутньому загрожують перерости в серйозні перешкоди та істотно ускладнити роботу. Багатьох із виявлених у ході планування сильних і слабких сторін підприємства ви, можливо, не змогли б побачити, якби не працювали над створенням бізнес-плану. Звичайно, він не може виключити ці помилки, але дозволяє значно зменшити ризик.
Складання бізнес-плану дозволяє одержати інструмент контролю та управління, який забезпечує планомірне просування підприємства до поставленої мети.
Бізнес-план є потужним інструментом самонавчання. У процесі його розробки розвиваються здібності підприємця як менеджера, набувається досвід оцінки умов конкуренції, способів просування товарів на ринок, використання переваг свого бізнесу, фінансового планування, розробки різних сценаріїв діяльності.
Бізнес-план, як і стратегічний план підприємства, охоплює досить тривалий період, звичайно 3-5 років, інколи більше, однак між ними є ряд відмінностей;
якщо стратегічний план включає весь комплекс загальних цілей фірми, то бізнес-план тільки одну з них, а саме ту, що пов'язана зі створенням і розвитком певного бізнесу;
бізнес-план орієнтований тільки на розвиток, у той час як стратегічний план може включати інші типи стратегій підприємства (стабільності, скорочений, відокремлення тощо);
у бізнес-плані функціональні складові (плани маркетингу, виробництва тощо) є, на відміну від стратегічного плану, рівнозначними частинами бізнес-плану;
стратегічні плани - це, як правило, плани з горизонтом часу, що зростає.
Бізнес-плани мають чітко окреслені часові межі, після закінчення яких визначені планом цілі й завдання мають бути виконані. Наприклад, бізнес-планом передбачається, щоб протягом двох років був побудований і досяг проектної потужності цех з переробки сільськогосподарської сировини. Таким чином, бізнес-план за своєю формою, на відміну від стратегічного плану, тяжіє до проекту з його конкретною проробкою і певною самодостатністю.
Структура і зміст бізнес-плану
Зміст і обсяг бізнес-плану залежить від:
цілей розробки плану (залучення інвестицій, моделювання управління бізнесом, розвиток управлінських якостей підприємця, контакти з партнерами в бізнесі) і аудиторії, якій він адресований (потенційні інвестори: банки, індивідуальні інвестори, фонди підтримки підприємництва; сам підприємець, партнери в бізнесі, майбутні наймані працівники);
сфери діяльності, до якої належить бізнес (виробництво, надання послуг, роздрібна чи оптова торгівля, будівництво, посередницька діяльність);
розміру бізнесу (великий, середній, малий) і суми коштів, що необхідні для його організації;
конкретних характеристик майбутнього продукту (простий чи складний, принципово новий чи традиційний, призначений для споживання чи для виробництва) і стадії його життєвого циклу.
Чим більший бізнес, що створюється, чим складніші характеристики майбутнього продукту і чим більше інвестицій цей бізнес вимагає, тим детальнішим має бути й бізнес-план.
Наявність декількох факторів, що визначають зміст бізнес-плану та його обсяг, свідчить про те, що не існує стандартної, універсальної, загальної для всіх випадків форми бізнес-плану. Однак це не означає, що не існує загальних підходів до його розробки: структури плану, послідовності та організації розробки, змісту окремих розділів.
В агропромисловому комплексі більшість підприємців розробляють бізнес-плани з метою залучення інвесторів до фінансування свого проекту, При цьому найбільші труднощі виникають під час розробки бізнес-плану у сфері виробничої діяльності. Тому далі зупинимось на структурі і змісті бізнес-плану, що орієнтований на залучення банківського капіталу у виробничу діяльність.
Таблиця 7
Зміст бізнес-плану
| СКЛАДОВІ | ЗМІСТ |
| 1 | 2 |
| 1. Титульний лист | А. Повна назва та адреса фірми Б. Імена та адреси засновників |
| 2. Зміст бізнес-плану | А. Перелік основних розділів Б. Перелік таблиці, рисунків |
| 3. Резюме | 2-3 стор. тексту, де узагальнено ключові положення бізнес-плану |
| 4. Галузь, підприємство та його продукція | А. Поточна ситуація і тенденції розвитку галузі Б. Підприємство і концепція його поведінки в галузі В. Опис продукції (послуг) Г. Стратегія зростання підприємства |
| 5. Дослідження ринку та маркетинг-план | А. Покупці, місткість і динаміка росту Б. Конкуренція. Оцінка обсягу продажу В. Маркетингова стратегія Г. Політика ціноутворення і торгова політика, реклама |
| 6. План виробництва | А. Виробничий процес Б. Приміщення, обладнання В. Постачальники сировини і матеріалів |
| 7. Організаційний план | А. Форма організації бізнесу (організаційно-правова форма бізнесу) Б. Власники фірми і керівники В. Організаційна схема і розподіл обов'язків Г. Планування чисельності персоналу |
| 8. Оцінка ризику і програма управління ним | А. Перелік можливих ризиків і проблем Б. Шляхи мінімізації ризиків |
| 9. Фінансовий план | А. План доходів і витрат Б. Розрахунок беззбитковості В. Рух грошової готівки Г. Баланс підприємства |
| 10. Інвестиційний план | А. Потреба у фінансуванні Б. Використання фондів В. Повернення коштів інвесторам |
| 11. Додатки (можливі) | А. Технічні дані про продукцію Б. Схеми виробничих потоків В. Організаційна схема |
Резюме
Хоча цей розділ стоїть у бізнес-плані першим, але пишеться він в останню чергу, бо містить короткі (2-3 сторінки тексту) висновки з кожного розділу плану. Головна його мета - зацікавити читача в більш детальному вивченні бізнес-плану. Резюме, як правило, містить:
короткий виклад концепції і суті бізнесу, які пояснюють його переваги на ринку;
показ ваших можливостей і стратегію їх реалізації;
характеристику цільового ринку (основні споживачі, особливості їх обслуговування, обсяги продажу, ваша передбачувана частка ринку);
ваші найвагоміші конкурентні переваги;
основні економічні показники вашого майбутнього підприємства (дохід, прибутковість, період часу для досягнення беззбитковості, строки повернення інвестицій тощо);
коротку характеристику знань, досвіду, ноу-хау основних керівників підприємства;
загальні фінансові потреби (скільки коштів ви вкладаєте в розвиток свого бізнесу і скільки необхідно позичити, коли і як передбачається здійснити повернення інвестицій партнерам і кредиторам).
Галузь, підприємство та його продукція
Головне завдання цього розділу - переконати читача в перспективності галузі, в якій буде діяти ваш бізнес, і викликати довіру до нього описом позитивних якостей і особливостей запропонованого вами продукту і підприємства, де він буде вироблятись.
У цьому ж розділі розкривається концепція поведінки підприємства в галузі. Для цього необхідно вказати на статус вашого бізнесу (він починається чи розширюється), а також чітко описати продукт чи послугу, з якою ви виходите на ринок:
його основні якості, а також дизайн, упаковка. При цьому якісні характеристики товару слід пов'язувати з потребами його потенційних покупців;
конкурентний потенціал товару, тенденції його споживання;
рівень захисту товару, тобто чи має підприємство патент, авторське право, зареєстровану торгову марку тощо.
Дослідження ринку і маркетинг-план
Девізом цього розділу плану – "Головне не продукція, а товар". Саме для того, щоб переконати читача в наявності ринку для вашого продукту і пояснити йому стратегію виходу вашого бізнесу на ринок, і складається цей розділ бізнес-плану.
Процес дослідження ринку складається з таких етапів:
Визначення потенційних споживачів вашої продукції та класифікація їх на більш-менш однорідні групи (сегментація ринку), тобто визначення свого цільового ринку.
Обґрунтування вибору місця розміщення підприємства. При цьому є критерії вибору:
вибір кращого регіону країни на основі аналізу демографічної ситуації, оцінки перспектив росту економічного потенціалу, порівняння рівнів доходів населення;
вибір кращої області в даному регіоні. Для цього використовуються вже інші критерії: близькість ринків збуту, віддаленість від джерел постачання сировиною і матеріалами, наявність необхідних трудових ресурсів, рівень оплати праці, діловий клімат для розвитку вашої сфери бізнесу;
вибір кращого населеного пункту в даній області на основі оцінки місцевих законів і конкурентної ситуації, вивчення можливостей транспортних комунікацій і забезпеченості комунальними послугами, а також аналізу сумісності вашого бізнесу з місцевим середовищем;
вибір кращого місця розміщення в даному населеному пункті. При цьому враховують такі конкретні фактори, як: можливості й витрати на оренду (купівля, будівництво) та ремонт необхідного приміщення, величина експлуатаційних витрат і вартість комунальних послуг, можливості й перешкоди для пересування клієнтів.
Оцінка конкурентної позиції вашого бізнесу на ринку. Слід дати відповіді на такі запитання:
хто ваші основні конкуренти?
у чому їхні сильні і слабкі сторони?
які порівняно з ними ваші переваги?
за рахунок чого можна поліпшити у майбутньому вашу конкурентну пропозицію?
Визначення загальної місткості вашого цільового ринку і реальної чисельності ваших клієнтів.
Прогнозна оцінка вашого річного продажу як добуток кількості ваших клієнтів на можливі витрати середнього споживача на купівлю вашого продукту протягом року.
Розробка маркетинг-плану, як правило, починається з короткої характеристики вашої загальної маркетингової стратегії, що вказує, на яких якостях продукту вашого бізнесу (якість, ціна, обслуговування, гарантії тощо) буде зосереджено увагу. Реалізація наміченої стратегії маркетингу здійснюється шляхом:
формування цінової політики. При цьому враховують три основних фактори (собівартість свого продукту; наявність унікальних якостей свого продукту; ціни продуктів-конкурентів і продуктів-замінників) і використовують різні стратегії ціноутворення (закріплення на ринку, "зняття вершків", цінових ліній, "географічної ціни", знижок з цін, "опортуністичного ціноутворення"):
вибору каналів реалізації продукції (оптові торгові організації, власний магазин, торгові агенти тощо);
вибору способу організації рекламної кампанії;
формування політики підтримки вашого продукту (його сервіс і гарантійне обслуговування).
План виробництва
План виробництва, як правило, містить такі блоки:
опис технологічного процесу виготовлення продукції. Обов'язкове правило під час написання цього розділу: не зловживати спеціальними термінами, деталі за необхідності можна висвітлити в додатках. Особливу увагу слід звертати на методи Й організацію контролю якості продукції, її стандарти. Для виробництв з високими санітарними вимогами потрібно описати, як здійснюватиметься утилізація відходів і забезпечення дотримання вимог санітарної інспекції;
обґрунтування розміщення виробництва на діючому чи новому підприємстві, розрахунок потужності підприємства. Процес розробки бізнес-плану, як і будь-якого плану, ітеративно-зворотний. Остаточно про потужність можна говорити тільки після завершення фінансового та інвестиційного плану, побудови графіка беззбитковості. Але на цьому початковому етапі слід розглянути варіанти потужностей підприємства і взяти за основу найбільш ефективний і реальний для даних умов;
планування обсягів виробництва та асортименту продукції. Як і в попередньому випадку вони уточнюються після розробки наступних блоків (машини, обладнання, сировина);
машини і обладнання. Де передбачається їх придбати і (або) орендувати? Яка вартість купівлі і (або) оренди машин та обладнання і яка сума амортизаційних відрахувань?
сировина, матеріали і комплектуючі. Які їх види, де, у кого і на яких • умовах купуватимуться? Чи передбачається виробнича кооперація, з ким і на яких умовах? Які вимагаються обсяги запасів матеріально-сировинних ресурсів і чи потрібні особливі умови зберігання?
виробничі й невиробничі приміщення. Це власність підприємства чи воно купуватиме (орендуватиме) їх, і скільки це буде коштувати?
Організаційний план
Проведені американськими аналітиками дослідження показали, що у 80 відсотків випадків причинами невдач підприємців, що починають діло в малому бізнесі, є некомпетентність і відсутність управлінського досвіду. Складаючи бізнес-план, слід виходити з того, що ці дані відомі також інвесторам (партнерам). Тому потрібно переконати їх у правильності вибраної форми організації бізнесу, довести, що ви, ваша команда менеджерів та інший персонал здатні втілити цей бізнес-план у життя.
Орієнтирами для складання організаційного плану можуть бути такі питання:
яку юридичну форму для організації свого бізнесу ви обрали (одноосібне володіння, товариство, корпорація) і чому? За необхідності слід показати можливі зміни юридичного статусу бізнесу в перспективі. Якщо це корпорація, то треба навести короткі дані стосовно основних акціонерів і про те, якою часткою основного капіталу вони володіють, а також про тип і кількість акцій. Якщо це товариство, то потрібно описати партнерів і умови статутної угоди. У додатку слід дати копії відповідних юридичних документів (державний акт на володіння землею, угода про товариство тощо);
яка потреба бізнесу в персоналі, які працівники (основні, спеціалісти, допоміжні та ін.), якого профілю, з якою освітою і досвідом потрібні для успішного ведення справи;
хто входить у керівний склад підприємства, їхні короткі анкетні дані, розподіл обов'язків між ними;
які умови і форми оплати праці працівників і членів команди управлінців?
хто залучається зі сторони для роботи як консультанти?
як виглядає організаційна схема підприємства?
Оцінка ризиків і управління ними
Зміст цього розділу:
типи можливих ризиків і проблеми, які можуть виникнути в даному бізнесі;
імовірність ризику і його розмір, тобто розмір можливих втрат під час здійснення проекту;
організаційні заходи профілактики ризиків і програма страхування від них.
Навіть найкращий план не гарантує успіху. Обов'язковою його умовою є врахування можливого ризику здійснення проекту. Ризик означає ймовірність недоодержання позитивного результату (прибутку) або одержання негативного результату (збитку) в підприємницькій діяльності.
Послідовність проведення робіт:
загальна оцінка можливих ризиків. Складаючи бізнес-план, слід чітко уявити, в якій зі сфер ризику лежать ділові пропозиції підприємства – у сфері невисокого ризику з невеликими прибутками чи у сфері ризикованих капіталовкладень, але з великим прибутком;
аналіз типів ризиків, їх джерел і моментів виникнення. За джерелами виникнення виділяють ризики: господарський; пов'язаний з особою; обумовлений природними факторами, а також внутрішній і зовнішній. За причинами виникнення ризики поділяють на обумовлені невизначеністю майбутнього, недостатністю інформації, непередбаченою поведінкою партнерів. За характером вияву ризики бувають політичні й комерційні (технічні й ринкові);
оцінка ризику - один з найбільш складних і найменш точних елементів плану. Потрібно якомога точніше визначити всі непередбачені обставини, що можуть виникнути в майбутньому. При цьому використовують відомі методи оцінки ризику, серед яких статистичний, експертний, а також їх комбінації;
розробка заходів профілактики ризиків. Серед них виділяють ефективне прогнозування і систематичне планування діяльності фірми, розробку альтернативних планів;
розробка заходів з мінімізації шкоди. Головними з них є:
Фінансовий план
Цей розділ є ключовим розділом усього бізнес-плану і становить особливий інтерес як для підприємця, так і для інвестора. Підприємцю фінансовий план має чітко і ясно показати:
звідки і коли підприємство одержуватиме гроші;
на що і коли ці гроші витрачатимуться;
яким буде фінансовий стан підприємства в кінці планового періоду.
Зазначені цілі фінансового плану і вимоги інвесторів визначають його зміст, послідовність розробки, часовий горизонт та рівень деталізації. Особливістю цього плану порівняно з іншими розділами бізнес-плану є те, що всі фінансові документи мають стандартну форму і не допускають відхилень. Такі жорсткі вимоги до їх складання випливають із необхідності забезпечення єдиної методології розрахунку показників плану, щоб інвестор зміг самостійно за стандартною методикою провести аналіз майбутнього фінансового стану підприємства і відповідно до цього прийняти рішення про доцільність вкладання коштів у даний проект.
Тому фінансовий розділ бізнес-плану має включати такі три основні частини:
план доходів і витрат (прибутків і збитків). На додаток до плану доходів і витрат інвестори вимагають провести також аналіз беззбитковості шляхом побудови графіка беззбитковості.
план руху грошових коштів (готівки);
плановий баланс.
Як правило, інвестори хочуть бачити фінансові показники натри роки наперед (для нових підприємств), а для діючих, крім того, і за три попередні роки. При цьому планові форми на перший рік розробляються за місяцями, а на наступні за кварталами.
Інвестиційний план
У фінансовому плані одержано відповіді на два запитання: скільки коштів потрібно для реалізації даного проекту і коли можна чекати повного повернення вкладених коштів та отримання інвесторами доходів від них. У цьому ж розділі слід викласти план одержання коштів для створення чи розширення підприємства.
Формами і джерелами одержання фінансових коштів можуть бути:
банківські позички;
комерційні кредити;
інвестиції різних інвестиційних установ;
кошти, одержані від приватних інвесторів;
кошти від продажу облігацій та акцій;
кошти урядових установ тощо.
Додатки
Цей розділ допомагає виконати важливу вимогу до бізнес-плану його лаконічність і найчастіше містить:
специфікації продукції;
результати маркетингового дослідження;
схеми виробничих потоків;
планування приміщень;
карту, що показує розміщення бізнесу;
юридичні документи (державний акт на право довічного успадкованого володіння землею, копії договорів з постачальниками тощо);
організаційну схему тощо.
Етапи та організація розробки бізнес-плану
На першому етапі розробки бізнес-плану визначають види і джерела потрібної інформації. Основними видами інформації є: маркетингова, виробнича і фінансова. Що ж до джерел інформації, то ними можуть бути:
власний досвід практичної роботи та інтуїція;
безпосередні контакти з майбутніми клієнтами, постачальниками, торговими агентами;
статистична інформація щодо тенденцій розвитку даної галузі чи сфери державної діяльності, а також поточні огляди економічної ситуації;
дані про конкурентів, які одержані шляхом придбання їхніх товарів, відвідання спеціалізованих виставок, бесід з їхніми колишніми і теперішніми працівниками, збуту їхньої рекламної інформації;
навчальні посібники з бізнес-планування, галузеві видання, курси з укладання бізнес-планів, аудиторські фірми;
урядові установи, зокрема ті, що займаються проблемами малого бізнесу.
На другому етапі визначають мету розробки бізнес-плану, підкреслюючи при цьому, які головні зовнішні та внутрішні функції він виконуватиме. На цьому ж етапі слід точно визначити цільових читачів бізнес-плану чи це будуть тільки внутрішні учасники організації (що малоймовірно), чи й особи із зовнішнього середовища, яких організація хотіла б бачити своїми інвесторами - майбутні акціонери, комерційні банки тощо.
Дуже відповідальним є наступний, третій крок у бізнес-плануванні –стратегічне планування па підготовчому етапі. Багато підприємців-початківців припускаються помилки, ігноруючи стратегічне планування. Вони вважають, що розробляти стратегію доцільно тільки для великих підприємств. Звичайно, процеси стратегічного планування малого і великого бізнесу мають істотні відмінності. У малому бізнесі стратегічне планування охоплює відносно короткий часовий період (2-3 роки) і має менш формалізований і структурований характер. Є основні складові стратегічного планування (визначення місії фірми, зовнішній і внутрішній аналіз, на основі якого встановлюють сильні й слабкі сторони фірми: визначення цілей її діяльності; аналіз стратегічних альтернатив і вибір стратегії підприємства) мають бути і в бізнес-плануванні.
Четвертий крок у бізнес-плануванні - безпосереднє написання бізнес-плану. Розпочинати його слід з визначення чіткої структури документа, що створюється (розділи, параграфи, додатки тощо) та збирання інформації для кожного з розділів плану.
Цей крок найбільш трудомісткий і відповідальний. Як для жодного іншого планового документа, для бізнес-плану підходить аксіома: "План має складати той, хто його виконуватиме". І якщо це навіть вимагає багато часу, і в підприємця нема навичок такої роботи, все ж він мусить виконати її самостійно. Звичайно, без допомоги консультантів не обійтись, але вона має закінчуватись на попередньому етапі, коли внутрішні й зовнішні консультанти допомагають зібрати необхідну інформацію і здійснити її первинну обробку. Консультанти можуть асистувати підприємцеві й на кінцевому етапі.
Якщо ж підприємець повністю передоручить розробку бізнес-плану комусь іншому, то наслідком цього буде:
неповне і несистематичне знання підприємцем слабких і сильних сторін своєї організації, можливого майбутнього запланованого проекту;
відсутність періоду навчання діяльності з планування, що негативно відіб'ється на майбутніх діях організації (адже планування - це перший і невід'ємний компонент управлінської діяльності);
невміння підприємця доказово і глибоко продемонструвати переваги свого проекту майбутнім інвесторам. і що не менш важливо – підприємець може втратити довіру інвесторів: недосконалий, не зовсім вдалий, але складений самостійно бізнес-план можна виправити, а от поновити втрачену довіру – набагато складніше.
З огляду на існування певної недовіри інвесторів до самостійної роботи українського підприємця оптимальним рішенням, очевидно, буде такий компроміс: підприємець сам складає бізнес-план, а зацікавлені структури або консалтингові фірми проводять його експертизу і, у разі необхідності, корегування. Бажано залучати спеціальні комп'ютерні програми.
Після завершення роботи над усіма розділами бізнес-плану підприємець має підготувати резюме його основних ідей.
Загалом четвертий крок завершує процес бізнес-планування, але для поліпшення плану слід зробити ще один, п'ятий, крок: підприємець пропонує готовий бізнес-план для ознайомлення кому-небудь із авторитетних, але незацікавлених людей, здатних оцінити його роботу на основі конструктивної критики.
Перш ніж передати бізнес-план зацікавленим читачам слід ретельно продумати і скласти їх список.
Оформлення бізнес-плану
Спеціалісти з бізнес-планування рекомендують виконувати такі правила складання і оформлення бізнес-плану:
бізнес-план має бути легким для сприйняття, структурованим за розділами і параграфами, тобто складений так, щоб читач міг швидко знайти інформацію, яка його цікавить. Тому за титульним листом має йти сторінка змісту;
титульний лист має бути лаконічним і привабливим. На ньому, як правило, подається така інформація:
суть пропозицій (заявка на фінансування, проект співпраці тощо);
повна назва підприємства;
його місцезнаходження, номери телефонів (телефаксу), за якими можна зв'язатись з керівником підприємства чи уповноваженою керівником особою;
інші офіційні атрибути підприємства;
дата (місяць і рік) складання бізнес-плану;
якщо бізнес-план передбачається надсилати багатьом адресатам (банкам, партнерам), то доцільно на кожному екземплярі вказати, для кого він конкретно призначений;
бізнес-план має бути коротким, але адекватно розкривати суть проекту і його цілі. Як показує практика, для більшості проектів (що вимагають до 100 тис. дол. США) обсяг бізнес-плану обмежується 20-25 сторінками;
бізнес-план має бути функціональним, тобто в нього слід включати тільки ту інформацію, що може зацікавити його читача. За необхідності додаткову, пояснювальну інформацію можна винести в додатки;
дуже допомагає висвітленню положень плану використання фотографій, схем, діаграм, графіків, таблиць. Уміле застосування цих засобів істотно поліпшує враження про бізнес-план;
бізнес-план слід складати так, щоб забезпечити збереження конфіденційності інформації щодо вашого бізнесу. Для цього можна використовувати різні прийоми:
жорсткий контроль за розповсюдженням бізнес-плану;
розробку спеціального додатка до плану, який містить конфіденційну інформацію і надається окремо.
Завдання, зміст і показники поточних (річних) планів
Річний бізнес-план розвитку сільськогосподарського підприємства – це науково обґрунтована програма його виробничо-фінансової діяльності на календарний рік. У ньому передбачається також комплекс організаційно - економічних, агрозооветеринарних, технічних і фінансових заходів, що забезпечує найбільш раціональний обсяг і структуру виробництва, рівень прибутку і рентабельності господарства, підвищення його конкурентоспроможності, а також сприяє розв'язанню соціальних питань. Річний план ґрунтується на перспективних планах господарства, є їх конкретизацією і деталізацією на певний рік.
Головними завданнями при розробці річного плану є мобілізація внутрішніх резервів підприємства на збільшення виробництва і реалізації продукції, підвищення її якості та конкурентоспроможності, зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції і якнайповніше використання ресурсного потенціалу, збільшення прибутку (валового доходу), підвищення рівня рентабельності виробництва, зростання добробуту працівників підприємства. Особливу увагу при цьому слід звертати на недопущення диспропорцій і встановлення раціональних пропорцій, збалансованості між обсягами виробництва і матеріально-технічними та фінансовими ресурсами, капітальними вкладеннями.
Річні бізнес-плани розвитку сільськогосподарського підприємства розробляють, як правило, за типовими формами, рекомендованими Міністерством аграрної політики України, що полегшує планово-аналітичну роботу, крім цього розробляються розрахункові таблиці по складанню бізнес плану розвитку сільськогосподарських підприємств. Для підприємств запроваджені додаткові таблиці до річного плану в тих галузях (овочівництво, садівництво тощо), щодо яких його форми не повною мірою відображають специфічні особливості виробництва. Вони є частиною плану і узгоджуються з ним за відповідними показниками. У разі необхідності підприємства вносять у ці форми зміни, що враховують особливості підприємств.
Порядок розробки планових показників і заповнення відповідних форм викладено у методичних вказівках по складанню бізнес-плану розвитку сільськогосподарських підприємств.
Річний бізнес-план розвитку сільськогосподарського підприємства складається із таких головних розділів:
Характеристика підприємства
Ринкова діяльність
План маркетингу
Виробничий план діяльності підприємства
Основні засоби виробництва
Енергетика
Праця
Витрати за елементами
Фінансовий план
Інвестиційна діяльність
Ризики підприємства та запобіжні заходи
Гарантії партнерам та інвесторам
Екологія та безпека виробництва
Перелік додатків до бізнес-плану
У кожному господарстві крім бізнес-плану розробляються розрахункові таблиці по складанню бізнес-плану розвитку сільськогосподарського підприємства на плановий рік.
Поточні плани внутрішньогосподарських підрозділів
Річні плани підрозділів є виробничими програмами окремих трудових колективів, які розробляють виходячи із загальних завдань підприємства з урахуванням спеціалізації і досягнутого підрозділами рівня розвитку. Вони є основою для організації госпрозрахункових відносин колективів підрозділів між собою і з господарством, сприяють більш ефективному використанню землі, техніки, кращій організації праці та підвищенню матеріальної зацікавленості працівників у розвитку суспільного виробництва.
Важливим питанням є черговість розробки річного плану господарства і планів госпрозрахункових підрозділів та договорів на виробництво сільськогосподарської продукції. Доцільно цю роботу проводити одночасно, бо більшість показників загального плану об'єктивно обчислити можна тільки за підрозділами. В умовах децентралізації управління і демократизації планування, коли значно розширюються права колективів внутрішньогосподарських підрозділів, річний план господарства складається після розробки госпрозрахункових планів і укладення договорів господарства з орендними колективами, тобто на основі пропозицій внутрішньогосподарських підрозділів, підрядних та орендних колективів, окремих громадян.
Річні плани підрозділів у рослинництві, тваринництві або договори на виробництво сільськогосподарської продукції та в обслуговуючих галузях складають, як правило, за типовими формами. У разі необхідності підприємства вносять у ці форми зміни, що враховують особливості підрозділів. Стосовно промислових виробництв, які характеризуються великою різноманітністю, то господарства розробляють свої форми, використовуючи досвід відповідних промислових підприємств.
План госпрозрахункових підрозділів включає чотири групи показників. Перша - характеризує забезпеченість його трудовими ресурсами і засобами виробництва. Тут подається обліковий склад колективу і характеристика кожного працівника, зазначаються закріплені за колективом угіддя, будівлі і споруди, трактори і сільськогосподарські машини, худоба і птиця, інвентар.
Друга - виробнича програма підрозділу яка визначає посівні площі та багаторічні насадження за культурами, урожайність, валові збори (у тваринництві відповідно поголів'я худоби, її продуктивність і виробництво тваринницької продукції), вартість валової продукції, річну потребу матеріальних (насіння, корми, добрива, пестициди тощо) і трудових ресурсів, що забезпечують досягнення планового обсягу виробництва продукції. У садівничих і виноградарських бригадах, крім того, планують капітальні вкладення на закладку, відновлення і реконструкцію насаджень. Третя - об'єднує планові ліміти прямих витрат праці й матеріально-грошових коштів за культурами і галузями тваринництва.
Четверта - показники матеріального стимулювання працівників підрозділів за виконання і перевиконання планів виробництва і реалізації продукції, підвищення її якості, економію окремих витрат.
Плани госпрозрахункових підрозділів є основою для укладання договорів підряду, оренди тощо.
Послідовність розробки поточних бізнес-планів підприємств
Розробка поточних планів, так само як і перспективних, здійснюється у два етапи: спочатку виконують підготовчу роботу, потім розраховують відповідні планові показники. Мета підготовчої роботи виявити невикористані резерви підвищення ефективності господарювання, намітити шляхи їх освоєння і підготувати вихідну інформацію для складання плану.
Головним у цій роботі є аналіз виробничо-фінансової діяльності господарства. Аналізують попередні підсумки роботи підприємства та його підрозділів за звітний рік (за три квартали за даними бухгалтерського обліку на 1 жовтня та очікувані результати за четвертий квартал). Фактичні дані порівнюють з плановими І звітними за попередні 3-5 років, а також з показниками сусідніх господарств і середніми в районі, області.
Завданнями аналізу є: об'єктивно оцінити досягнутий рівень розвитку виробництва і врахувати конкретні особливості та умови виробництва, виявити успіхи й недоліки в роботі та їх причини, віднайти резерви зміцнення ринкової позиції підприємства, підвищення конкурентоспроможності його продукції. Поглибленню аналізу сприяє порівняння досягнутих виробничих і фінансових показників господарства з показниками інших підприємств, передових господарств середніми даними в районі.
Основними етапами аналізу є:
обробка матеріалів, обчислення показників і підготовка їх для порівняння;
порівняння показників, виявлення й оцінка окремих причин, що вплинули на результати господарювання;
розробка висновків і пропозицій щодо поліпшення господарської діяльності підприємства.
Одночасно з аналізом виробничо-фінансової діяльності спеціалісти господарства за участю керівників підрозділів і працівників виробництва переглядають та уточнюють причини та розробляють нові норми виробітку та обслуговування, розцінки та інші нормативи, приводять їх у відповідність з досягнутим рівнем продуктивності праці і розвитку підприємства. Ці норми встановлюють з таким розрахунком, щоб вони були реальними, виключали можливість появи вигідних і невигідних робіт, сприяли раціоналізації виробничих процесів і підвищенню продуктивності праці.
Уточнюють чи складають нормативні технологічні карти в рослинництві й тваринництві з урахуванням освоєння передових технологічних процесів і одночасно переглядають норми витрат насіння, добрив, пестицидів, кормів тощо.
У процесі підготовчої роботи проводять також інвентаризацію засобів виробництва і грошових коштів на кінець року.
На підготовчому етапі планування уточнюють склад госпрозрахункових одиниць, орендних колективів з урахуванням спеціалізації господарства, у тому числі внутрішньогосподарської спеціалізації. Переглядають також Положення про оплату праці в господарстві з метою його вдосконалення. Особливу увагу приділяють розробці плану освоєння нової техніки, прогресивної технології та організації праці на основі рекомендацій науки і передової практики.
Заданими аналізу господарської діяльності на основі бухгалтерського обліку та інвентаризації чи провізорських розрахунків визначають і вносять до плану основні економічні показники за звітний рік, а також дані на початок планового року щодо поголів'я худоби, наявності кормів, трудових та інших ресурсів.
Ретельно проведена підготовча робота дозволяє об'єктивно оцінити сучасний стан підприємства і його реальні можливості щодо виконання перспективних планів на черговий рік, забезпечує планово-економічний відділ, спеціалістів і керівників підрозділів господарства вихідними даними для складання плану.
Залучення до складання плану значного кола осіб дає змогу не лише всебічно проаналізувати результати господарювання, але й намітити шляхи найефективнішого використання наявних ресурсів, тобто скласти план високоякісно і своєчасно. У кожному господарстві доцільно створювати групи з планування рослинництва, тваринництва, допоміжних підприємств і обслуговуючих виробництв, які очолюють головні спеціалісти або керівники допоміжних підприємств. До складу груп входять досвідчені керівники внутрішньогосподарських підрозділів і передовики виробництва.
Головний економіст при цьому виконує роль ланки зв'язку між окремими групами з планування.
Підготовлений річний план обговорюють і затверджують на загальних зборах (зборах уповноважених) членів колективу (акціонерів).
Оперативне планування
Оперативне планування є завершальною ланкою в системі планування діяльності підприємства, виступає як засіб виконання довго-, середньо- та короткострокових планів і є одним із важелів оперативного управління виробництвом. Посилення нестабільності сфери функціонування підприємств у динамічних умовах ринкової економіки підвищує роль оперативного планування.
Суть оперативного планування полягає в детальній розробці планів підприємств та їхніх підрозділів (цехів, бригад, ферм, навіть робочих місць) на короткі проміжки часу - окремий виробничий період, місяць, декаду, робочий тиждень, добу, зміну. При цьому опрацювання планів органічно поєднується з вирішенням питань організації їх виконання та поточного регулювання.
Особливості оперативного планування в сільському господарстві пов'язані з сезонним характером виробництва, необхідністю виконання певних видів робіт у чітко визначені агротехнічні строки. Тому в рослинництві розробляються оперативні робочі плани на періоди найважливіших сільськогосподарських робіт (весняних, догляду за посівами і насадженнями, збирання врожаю та ін.), а також плани-наряди на виконання робіт.
Робочі плани складають спочатку для підрозділів згідно з госпрозрахунковими планами і з урахуванням фактичних умов, а потім - для господарства в цілому. У бригаді цю роботу виконує агроном галузі чи підрозділу і бригадир за участю механіка, обліковця і працівників виробництва під керівництвом головного агронома. План обговорюється на зборах бригади і подається па затвердження керівникові підприємства. Зведений план розробляють головний агроном і головний економіст господарства.
У робочих планах на періоди окремих сільськогосподарських робіт передбачається:
перелік і обсяги робіт у хронологічній послідовності та агротехнічні вимоги до їх виконання. Вихідними даними для робочих планів є технологічні карти. Але якщо останні складають для кожної культури окремо, то в робочому плані послідовність і обсяги робіт установлюють щодо всіх культур;
кількість робочих днів, необхідних для виконання встановленого обсягу робіт в оптимальні агротехнічні строки;
склад агрегатів, їх змінний, денний і сезонний виробіток;
денна потреба в робочій силі, тракторах, машинах, комбайнах, транспортних та інших засобах.
Для цього складають графіки потреби в ресурсах і визначають дні найбільшої напруги; потім їх вирівнюють, змінюючи в межах допустимих норм календарні строки виконання окремих процесів. За необхідності планують залучення додаткової техніки і обслуговуючого персоналу.
У галузях, де відсутня чітко окреслена сезонність праці, і продукція надходить майже впродовж усього року (захищений ґрунт; тваринництво, промислові виробництва), нема потреби розробляти плани за періодами робіт. Тут складають календарні (квартальні, місячні, декадні) плани виходу і реалізації розсади та овочів, тваринницької чи промислової продукції певного асортименту і якості, а також обчислюють потребу в ресурсах.
2.4. Зміст і методика складання бізнес-плану сільськогосподарського підприємстваСуть і зміст маркетингової програми сільськогосподарського підприємства
Суть маркетингу в тому, щоб за допомогою спеціальних методів дослідження визначити, на які товари є попит, забезпечити виробництво необхідними ресурсами для задоволення цього попиту, найкращим чином запропонувати товар, своєчасно довівши його до споживача, отримати максимально можливий прибуток. Таким чином, маркетинг - це комплексна система управління ринком (підприємствами), основними елементами якої є:
товар;
ціна;
місцезнаходження товару;
стимулювання попиту.
У процесі дослідження кожен з цих елементів аналізують і щодо кожного з них розробляють відповідну стратегію і тактику.
Звідси випливає формулювання маркетингового планування як управлінського процесу та підтримування відповідності між маркетинговими цілями підприємства та його потенційними маркетинговими можливостями і ресурсами. Основна мета маркетингового планування – побудувати діяльність підприємства таким чином, щоб органічно і найефективніше поєднати виробництво, задоволення потреб споживачів, прибуток та розвиток підприємства.
Залежно від тривалості періоду, на який складають плани маркетингу, розрізняють маркетингове стратегічне планування як процес створення і практичної реалізації генеральної програми дій підприємства. Його мета - ефективне розміщення ресурсів для досягнення цільового ринку. Найвідомішими маркетинговими стратегіями є такі:
"Ціна" – кількість, що орієнтує на помірні ціни та значні обсяги збуту, виробництво та збут великої кількості стандартизованої (масової) продукції на широкому ринку (недиференційований маркетинг) за рахунок використання добре опрацьованих, технологій, які дозволяють знижувати витрати та ціни. Цей вид стратегії застосовують більшість підприємств у сільському господарстві, яке характеризується стабільністю асортименту продукції, що не змінюється сторіччями (пшениця, жито, молоко, м'ясо, яйця тощо).
"Стратегія переваг", яка передбачає створення стабільної переваги над конкурентами через можливості зміни технологій виробництва, розвиток сервісу та логістики, що дозволяє вести нецінову конкуренцію за рахунок товарів, які "помітні" на ринку завдяки своїм унікальним характеристикам (диференційований маркетинг). Такі переваги отримають ті українські сільськогосподарські підприємства, які освоять виробництво м'якозернових і твердих сортів пшениці, сої, рапсу, м'яса великої рогатої худоби м'ясних порід тощо.
Крім двох основних, існує кілька модифікацій і перехідних форм маркетингових стратегій:
тактичне планування маркетингу як ядра реалізації стратегічних планів. До нього належить планування фінансування та інвестиції, закупівель, збуту, персоналу та результатів, які має отримати підприємство протягом наступних 2-5 років. Тактичні плани маркетингу найбільше застосовуються у бізнес-плануванні як складова частина цих планів;
оперативне (річне) планування маркетингу як конкретизація планових маркетингових дій. Цикл річного планування починається з детального, дослідження споживачів і закінчується через 48 тижнів (за 10 тижнів до початку планового року) затвердженням керівником.
Досвід господарювання у ринкових умовах показує, що маркетинговою діяльністю слід займатися всім підприємствам, незалежно від їхніх розмірів і форм власності.
Особливості маркетингової діяльності на сільськогосподарських підприємствах пов'язані передусім з великою диференціацією їхніх розмірів (площа сільськогосподарських угідь, обсяги капіталу, чисельність працівників). Так, великі агропромислові й сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства створюють відділи маркетингу. Середні аграрні підприємства обов'язки з маркетингу розподіляють між спеціалістами господарства з можливим виділенням спеціального працівника з маркетингу. У фермерських і особистих господарствах населення ці обов'язки виконує власник господарства.
Схема 2 Основні ланки маркетингової програми
Цільові ринки підприємства
Маркетингові цілі
Маркетингова стратегія
Комплекс маркетингових засобів
Ситуаційний аналіз
Організація маркетингу
Реалізація, оцінка, контроль
Аналіз і прогнозування кон'юнктури ринків сільськогосподарської продукції
Розробляючи маркетингову програму, підприємство здійснює аналіз ринків тієї сільськогосподарської продукції, на виробництві якої воно спеціалізується або яку планує виробляти і реалізувати у перспективі.
Розглянемо ринок молока – продукції головної галузі підприємства. Специфічними особливостями товарного ринку молока і молочних продуктів, зумовленими їхніми властивостями, є малотранспортабельність і непридатність до тривалого зберігання. А відтак має бути створений стабільний ринок збуту для виробника протягом усього року, гарантоване надходження молочної сировини на молокопереробні підприємства і відповідно - безперебійне забезпечення населення продуктами щоденного попиту: незбираним молоком, кисломолочною продукцією, сиром, сметаною тощо. При цьому всі ланки технологічного ланцюжка: виробництво, заготівля, переробка, реалізація продукції повинні функціонувати скоординовано й ритмічно.
Прогнозуючи кон'юнктуру ринків як на короткострокову, так і на довгострокову перспективу, найчастіше використовують метод розрахунку матеріальних балансів.
Маркетингова цінова політика підприємства
Маркетингова цінова політика складається з комплексу заходів щодо визначення цін, знижок, умов оплати за товари чи послуги з метою задоволення потреб споживачів і забезпечення прибутку підприємства. Вона є одним з основних елементів маркетингу.
Основними ціноутворювальними факторами є величина і динаміка попиту (кількість товарів, яку споживачі готові й бажають придбати за дану ціну, на даному ринку, протягом даного періоду) і пропонування продукції. Згідно з законом попиту на ринку існує зворотна залежність між цінами та кількістю товарів, на які є попит. Якщо товар дешевший, його купуватимуть більше (ефект заміни).
Схема 3
Послідовність реалізації цінової політики
Заслуговують на увагу принципи, які лежать в основі диференціації цін у регіонах:
рівень цін на будь-якому ринку обумовлюється ціною виробництва в регіоні з найменшими витратами (зоні спеціалізованого виробництва);
товаровиробники прагнуть продавати свою продукцію на тому ринку, який дає їм найбільший прибуток;
ціна в регіоні виробництва продукції дорівнює ціні в районі споживання з відрахуванням витрат на транспортування й інших витрат, пов'язаних із відвантаженням продукції;
цінова різниця між регіонами, що торгують між собою, дорівнює транспортним витратам з доставки вантажу. На базі цих принципів у ринкових умовах формуються розміри ринків і кордони регіонів виробництва, орієнтовані на кінцеві ринки споживання продукції;
із зменшенням транспортних та торговельних бар'єрів (митних тарифів, різного роду торгових обмежень) розбіжність між регіональними цінами зменшується;
із збільшенням обсягів міжрегіональної торгівлі споживачі в регіонах, що закуповують сільськогосподарську продукцію, виграють від зниження цін, а товаровиробники у регіонах, де виробляють цю продукцію, отримують вищі ціни. Останнє стимулює ріст виробництва і поглиблення спеціалізації регіонів на ринкових засадах.
Обов'язковою умовою ефективної маркетингової цінової політики підприємства є врахування поряд з цінами внутрішнього ринку сільськогосподарської продукції цін світового ринку. У режимі відкритої економіки вплив на внутрішні ціни з боку світових цін тим відчутніший, чим більша питома вага експортно-імпортних угод.
Вибору стратегії ціноутворення особливу увагу приділяють при бізнес-плануванні. Підприємець залежно від конкретних умов свого бізнесу може вибрати будь-яку із цих стратегій. Але в бізнес-плані необхідно пояснити, чому була вибрана саме ця стратегія і як вона співвідноситься із стратегією ціноутворення основних конкурентів.
Планування якості продукції
Особливості маркетингового планування на сільськогосподарських підприємствах, порівняно з промисловими, пов'язані з відносно високою стабільністю асортименту продукції. Більшість промислових підприємств, розробляючи маркетингову товарну політику, основну увагу звертають на планування виробництва нових товарів, то аграрні підприємства вимушені основну увагу приділяти вдосконаленню товару та його обслуговуванню. Останнє означає забезпечення сталості відповідних характеристик товарів, що впроваджені на ринок і користуються попитом споживачів. Основним у цій частині маркетингової товарної політики є контроль за якістю продукції, своєчасне інформування виробника щодо необхідності її поліпшення, збереження характеристик товарів у процесах розподілення та продажу. У реалізації заходів маркетингової товарної політики головним є управління якістю і конкурентоспроможністю продукції.
Якість продукції – це сукупність її властивостей і характеристик, що зумовлюють спроможність даної продукції задовольнити потреби споживачів згідно з її цільовим призначенням.
Підвищення якості продукції пов'язане з додатковими витратами як інтелектуальної праці, так і матеріально-грошових коштів. Ці витрати можуть-бути вищі за прибуток, одержаний від реалізації продукції з поліпшеними якісними показниками. Тому потрібно обчислювати як планову, так і фактичну економічну ефективність підвищення якості продукції.
Для цього зіставляють декілька можливих варіантів виробництва і споживання однакової за призначенням продукції.
Підвищення якості продукції вимагає, як правило, не тільки поточних, але й капітальних витрат.
Річний економічний ефект визначається як різниця між величинами приведених витрат за варіантами.
Оптимальним рівнем якості продукції вважається такий, за якого різниця між додатковим ефектом від поліпшення якості продукції у сфері споживання і додатковими витратами на виготовлення високоякісної продукції є найбільшою.
Особливу увагу заслуговують розробки і використання різноманітних форм і методів дійового соціально-економічного впливу на всю низку процесів формування і забезпечення виробництва високоякісної і конкурентоспроможної продукції. До форм і методів економічного впливу на ці процеси належить система прогнозування і планування якості продукції, установлення прийнятних для виробників і споживачів цін на окремі види товарів, достатньо потужна мотивація праці всіх категорій працівників підприємства, соціальна активізація людського чинника, створення належних умов праці та життєдіяльності.
Планування каналів реалізації продукції
У ринкових умовах на особливу увагу заслуговує планування вигідних каналів реалізації продукції: продаж будь-яким переробним підприємствам чи заготівельним організаціям незалежно від їх форми власності, на біржах, на експорт, на міських і сільських ринках, безпосередньо своїм працівникам та іншим громадянам. Деякі з них успішно користуються цим правом.
Планування строків реалізації продукції
Значним резервом підвищення доходів підприємства є планування ефективних строків реалізації продукції. Усі види сільськогосподарської продукції залежно від сезонності її виробництва і строків реалізації можна поділити на дві групи:
продукція типово сезонного виробництва, споживання якої, однак, відбувається більш-менш рівномірно від урожаю до урожаю (зерно продовольче і фуражне, насіння соняшнику, картопля, більшість овочевих культур, фрукти пізніх сортів, більшість кормів, вовна). Як правило, це високоліквідна продукція, яку можна реалізовувати протягом цілого року;
продукція короткотермінового зберігання, що виробляється більш-менш рівномірно впродовж року, але погано зберігається, і тому реалізувати її потрібно терміново (молоко, яйця, худоба і птиця у живій масі, овочі й гриби захищеного ґрунту, окремі види овочів відкритого ґрунту, ягоди, виноград, фрукти ранніх та осінніх сортів).
Реклама в маркетингових програмах сільськогосподарських підприємств
У сучасних умовах реклама є найдійовішим. а отже, найбільш широко використовуваним засобом впливу на цільову аудиторію в процесі маркетингової комунікації. Реклама – це довільна платна форма неперсональної презентації і просування товарів, послуг, ідей тощо через засоби масової інформації. Основними її завданнями є створення і підтримування високої популярності товару, а також надання йому бажаного іміджу на цільовому ринку.
Реклама потребує значних витрат, а тому мусить бути ретельно спланованою і реалізованою.
Основними носіями реклами є: газети, телебачення, презентаційні засоби (каталоги, проспекти, брошури, календарі), радіо, журнали, вулична реклама, рекламні листи і телефонні довідники, магнітофонні записи, слайди і відеозображення. Вибираючи носії реклами, слід узгодити два протилежні завдання: максимізувати передачу інформації і звести до мінімуму витрати.
2.4.2. Обґрунтування виробничої програми підприємстваОбґрунтування змін у галузевій структурі підприємства і перспектив розвитку рослинництва та тваринництва
Виробнича програма підприємства визначає структуру підприємства, спеціалізацію і темпи розвитку та є основним розділом його плану. Крім того, вона є основою розробки показників усіх інших розділів плану. У сільськогосподарських підприємствах ця програма охоплює виробничі програми з рослинництва, тваринництва і для промислових виробництв.
Обґрунтування виробничої програми сільськогосподарського підприємства включає в себе планування структури посівних площ, поголів'я худоби і птиці, план виробництва і розподілу продукції певного асортименту, кількості і якості. Крім того, ця програма містить комплекс агрозоотехнічних заходів щодо виконання плану виробництва продукції (сорти, насіння, добрива, корми, сировина, засоби захисту рослин і тварин, меліорація тощо).
В основі обґрунтування виробничої програми підприємства лежить аналіз існуючої і планування перспективної галузевої структури, її характеризує система показників: структура валової і товарної продукції підприємства, структура посівних площ та поголів'я худоби і птиці.
На особливу увагу заслуговує використання виробничих функцій продуктивності для побудови альтернативних прогнозів з урахуванням реальних можливостей взаємозаміни факторів і наступного вибору оптимального з тієї чи іншої точки зору варіанта розвитку і відповідної економічної політики, а також для встановлення нормативів ефективності.
Планування тваринництва
На підставі обґрунтування основних перспективних напрямів розвитку тваринництва в господарстві вибирають галузі, визначають їхній обсяг і види продукції, яку доцільно виробляти. Враховуючи встановлений обсяг виробництва і визначену продуктивність худоби, планують її поголів'я.
На особливу увагу при цьому заслуговує зоотехнічне й економічне обґрунтування структури стада. Остання характеризується таким співвідношенням окремих вікових і статевих груп худоби в стаді даного виду тварин на певну дату, за якого виробляється найбільша кількість високоякісної продукції при найменших затратах праці і коштів. Критеріями оптимальної структури стада можуть бути максимальна сума чистого (валового) доходу чи товарної (валової") продукції.
Плануючи структуру стада, ураховують такі фактори: спеціалізацію галузі в господарстві, на фермі; рівень інтенсивності вирощування і вік реалізації надремонтного молодняку; строк виробничого використання маточного поголів'я, систему відтворення стада (проста чи розширена) і темпи росту поголів'я худоби, вік уведення маточного поголів'я в експлуатацію. Наприклад, у господарстві м'ясо-молочного напряму із закінченим оборотом стада корови становлять 35 відсотків, нетелі - 6, ремонтні телиці - 15, надремонтний молодняк - 44 відсотків загального поголів'я, а в господарствах, що спеціалізуються на виробництві незбираного молока, - відповідно 60, 11, 25 і 4 відсотки.
Планові розробки раціональної структури стада є основою складання його обороту, тобто руху (зміни) складу статево-вікових груп окремих видів худоби протягом певного періоду, організованого відповідно до планових вимог господарства і з урахуванням природних умов відтворення поголів’я худоби. Оборот стада господарства планують з таким розрахунком, щоб не тільки виконати договірні зобов'язання з реалізації продукції і покрити внутрішньогосподарські потреби в ній, а й створити передумови для збільшення виробництва продукції в наступні роки. У господарствах складають річний, сезонний, квартальний і помісячний оборот стада.
Оборот стада є джерелом вихідних даних для розрахунків виробництва продукції тваринництва, потреби в кормах, тваринницьких приміщеннях, витрат на формування стада, поточних витрат, а також визначення потреби в робочій силі. Плануючи оборот стада, враховують вплив природних і організаційно-господарських факторів. До перших належать перехід тварин з однієї вікової групи в іншу: продовж певного календарного строку, тривалість періоду розплоду, строки настання і досягнення статевої і повної фізичної зрілості; до других - сезони продажу продукції, найраціональніші календарні строки парування й отелення, економічно вигідні строки використання маточного поголів'я, строки вирощування молодняку для тих чи інших цілей, раціональні строки парування молодняку, строки кастрації, тривалість і характер відгодівлі окремих груп тварин.
На особливу увагу як зоотехніків, так і економістів заслуговує план парування і надходження приплоду. Його складають таким чином, щоб забезпечити:
ефективні строки виробництва і реалізації продукції;
раціональне використання дешевих зелених кормів.
Щодо великої рогатої худоби приплід у плановому році буде одержано від корів і телиць, спарованих з квітня по грудень звітного року, а також у першому кварталі планового року. Для складання плану парування корів у січні-липні потрібна зоотехнічна інформація щодо їх отелень у червні-грудні звітного року. Щодо свиней у плановому році буде одержано приплід від свиноматок, злучених з вересня до кінця звітного року, а також у період з січня до вересня планового року.
На підставі потреби підприємства в продукції тваринництва, а також запланованих продуктивності худоби і птиці, структури й обороту стада визначають плановий обсяг виробництва продукції. Виробництво м'яса планують за трьома показниками: вирощування, реалізація в живій та забійній масі.
Валова продукція вирощування складається з маси приросту тварин за рік, живої маси приплоду за винятком падежу тварин і визначається за формулою
П = (А + Б)-(В + С),
де П – продукція вирощування худоби і птиці в живій масі (приріст);
А – жива маса поголів'я худоби і птиці на кінець планового року;
Б – жива маса худоби птиці, яку планують до вибуття (продаж відповідно до укладених договорів, забій у господарстві, продаж племінної
худоби, інше вибуття за винятком падежу худоби;
В – жива маса худоби і птиці на початок планового року;
С – жива маса придбаної худоби і птиці й тієї, що надійшла зі сторони.
Обчислена продукція вирощування худоби і птиці в цілому щодо даного їх виду перевіряється аналогічним розрахунком за кожною статево-віковою групою.
Валовий приріст за рік визначають множенням середньорічного поголів'я на середньодобовий приріст живої маси і на 365 днів. Загальна маса одержаного приросту по господарству має відповідати даним госпрозрахункових планів ферм. Для перевірки правильності розрахунків стосовно живої маси доцільно провести балансовий розрахунок:
А=В+Г+Д-М
де Г – маса придбаної худоби, приплоду і поголів'я, переведених із інших груп;
Д – валовий приріст за рік;
М – маса худоби, яка вибула.
Валовий вихід яєць від курей визначають шляхом перемноження середньорічного поголів'я курей-несучок на заплановану яйценосність однієї середньорічної голови; від іншої птиці - перемноженням прийнятої в плані середньої яйценосності на поголів'я самок на початок року.
Продукцію вирощування худоби і птиці, виробництво молока та яєць за кварталами і місяцями року планують виходячи із середнього поголів'я відповідних статево-вікових груп за певний період (інформація береться з додатково складеного планового помісячного руху худоби і птиці) і запланованої їх продуктивності. При цьому доцільно враховувати фактичні дані щодо продуктивності тварин і виробництво продукції за місяцями і кварталами у попередні роки.
Планування реалізації продукції тваринництва за кварталами року здійснюють виходячи із запланованих обсягів виробництва і додатково складених балансів виробництва і розподілу тваринницької продукції за кварталами. При цьому необхідно враховувати різні коливання внутрішньогосподарських виробничих потреб у молоці через нерівномірність надходження приплоду.
Планування рослинництва
Планування використання земель них угідь, підвищення їхньої родючості
Виробнича програма з рослинництва включає в себе планову структуру посівних площ, урожайність, план виробництва продукції певного асортименту, кількості та якості, а також комплекс агротехнічних заходів щодо виконання плану виробництва продукції (сорти, насінництво, добрива, пестициди, меліорація). Планування рослинництва господарства починають з розробки балансу земельних угідь і визначення напрямів цільового використання їх у плановому періоді. При цьому звіряються з чинним законодавством України щодо власності на землю, ЇЇ оренди, землеволодіння та землекористування. У балансі зазначають усі види і розміри земельних угідь, що перебувають на перше число планового року у власності або в користуванні підприємства. Зазначають також площу розпайованих між суб'єктами приватизації земель, площу земель, переданих або взятих в оренду. Зазначають також грошову оцінку земельних угідь.
Плануючи трансформацію земельних угідь (переведення їх з одного виду в інший), виходять з конкретних внутрішніх І зовнішніх умов господарства. В одних випадках передбачають можливе збільшення площ інтенсивніше використовуваних земель (ріллі, садів, ягідників, виноградників) за рахунок менш продуктивних пасовищ і сіножатей чи освоєння площ, що не використовуються в сільськогосподарському виробництві (болота, піски, чагарники тощо), усунення дрібноконтурності ділянок орних земель та кормових угідь.
Однак, ураховуючи найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь в Україні, можна передбачити, що більшість господарств у найближчі роки збільшать площі луків і культурних пасовищ в 2-2,5 рази за рахунок площ під орною землею. Це дозволить, з одного боку, зменшити водну і вітрову ерозію ґрунтів, вирощувати рослинницьку продукцію на кращих землях, що підвищить рівень її конкурентоспроможності, а з другого, - дасть змогу створити умови для впровадження у тваринництві менш енерго-, трудо- і фондомістких технологій, поліпшення умов праці працівників галузі й зміцнення здоров'я тварин.
Водночас із планом трансформації земельних угідь та їх використання намічають заходи щодо поліпшення і збереження ґрунту. Адже за останні 20 років вміст гумусу в ґрунтах України знизився з 3,5 до 3,2 відсотки. Щорічно на 80-100 тис. га збільшуються площі еродованих орних земель, де різко підвищилась кислотність ґрунтів, розширюються площі засолених земель, триває техногенне забруднення території. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, земель лісового і водного фондів, що негативно впливає на стійкість агроландшафту, спричинює деградацію ґрунтів.
З метою збереження і підвищення родючості ґрунту господарства планують:
проведення культуртехнічних робіт, що включають зрізування і розкорчовування чагарників і пнів, збирання і вивезення каміння, зрізування і розробку купин, фрезерування, засипання ям і вимоїн;
докорінне поліпшення земель, створення культурних пасовищ на раніше поліпшених землях, створення зрошуваних сіножатей, пасовищ і обгороджуваних пасовищ;
рекультивацію земель;
комплекс агротехнічних, агролісомеліоративних і гідротехнічних протиерозійних заходів;
внесення органічних добрив, у тому числі гною і компостів. Планують також заготівлю торфу для виготовлення компостів і на підстилку худобі;
хімічну меліорацію, а також витрати на виконання комплексу робіт з хімічної меліорації.
Так само планують обсяги робіт і витрати з ведення сільськогосподарського виробництва на радіоактивне забруднених землях, з урахуванням наявності та рівня радіоактивного забруднення, а також норм внесення вапнякових матеріалів, добрив, збагачених мікроелементами.
З усіх зазначених напрямів планують не тільки обсяги робіт зі збереження й підвищення родючості ґрунтів, а й витрати планового року на їх виконання, у тому числі за рахунок коштів державного бюджету. Використання бюджетних асигнувань на виконання робіт з підвищення родючості ґрунтів та захисту від водної та вітрової ерозії планують у межах виділених на цю мету сум відповідно до встановленого порядку фінансування.
Господарства, що мають площі лісів, у розділі "Лісокористування" планують обсяги робіт і витрати на ведення лісового господарства: лісовпорядкування, відновлення і розведення лісу, догляд за лісом і охорона його від пожеж, незаконних рубок та інших порушень лісокористування, захист від хвороб і шкідників, забезпечення збереження корисної лісової фауни.
Планування та програмування врожайності сільськогосподарських культур
Важливість обґрунтованого планування врожайності сільськогосподарських культур випливає з того, що з нею безпосередньо пов'язано багато інших питань виробничо-фінансової діяльності господарств: розміри і структура посівних площ, рівень товарності виробництва, система агрохімічних заходів, продуктивність праці, собівартість і рентабельність виробництва продукції. А відтак на особливу увагу заслуговує вибір методів планування врожайності.
Вихідними даними для планування врожайності можуть бути:
середня досягнута її величина за попередні 3-5 років;
дані про вирощувані сорти, застосовані добрива, засоби захисту рослин, технологію вирощування культур;
наявність ресурсів, які можуть бути використані в плановому році;
досягнута найвища врожайність у підприємстві, його підрозділах та інших організаціях, що перебувають в аналогічних умовах.
Найбільш поширеним є коригування досягнутої за попередні 3-5 років врожайності, яка приймається за базисну, її визначають як середньозважену за такою формулою:
де Уср – середньозважена врожайність, ц/га;
П1, П2, ... Пn– посівна площа культури по роках, га
Найбільш реальне планування урожайності на основі середньої урожайності за 5 попередніх років з урахуванням середнього темпу приросту урожайності, наприклад:
Роки Урожайність Коефіцієнт до базисного року
1. 38,5 1,0
2. 42,6 1,1
3. 34,5 0,97
4. 44,0 1,14
5. 39,8 1,08
Середні
показники 39,88 1,05
Звідси планова урожайність буде: 39,88 +1,05≈41 ц/га Однак при плануванні слід враховувати, що досягнута середньозважена врожайність характеризується не лише певним раціональним використанням ресурсів і технології виробництва, а й невикористаними можливостями ресурсного та технологічного потенціалу, що знижувало можливий її рівень. Тому для більш точного визначення фактично досягнутої врожайності потрібно врахувати й рівень урожайності окремих підрозділів підприємства, що одержали за цей період вищий урожай за цих же ресурсів і природно-кліматичних умов. Тобто визначити середньопрогресивну врожайність, використовуючи таку формулу:
Всп = (Всз + Вн):2,
де Всп – досягнута середньопрогресивна врожайність, ц/га;
Всз – середньозважений показник урожайності за останні 3-5 років, ц/га;
Вн - найвища врожайність, одержана окремими підрозділами за ці ж роки, ц/га.
Обов'язково враховують ресурсні можливості, які передбачено використати в наступному році (добрива, засоби захисту рослин, прогресивні технології вирощування культур, застосування нових більш високоврожайних сортів тощо).
Найбільш істотно на врожайність впливають кількість внесених добрив та впровадження нових сортів і прогресивних технологій. Дефіцит за рахунок додаткового внесення добрив розраховують шляхом визначення вмісту діючої речовини в добривах (мінеральних, органічних) та коефіцієнта використання діючої речовини (дані беруть із довідників). Вміст поживних речовин у ґрунті встановлюють за даними грунтово-агрохімічного обстеження земель, а також розподілу ґрунтів за агровиробничими групами.
Приріст за рахунок впровадження нових сортів визначають на основі даних сортовипробувальних дільниць. Підсумовуючи пофакторно можливий приріст, і визначають загальну можливу планову врожайність на наступний рік.
Планування врожайності методом прогнозування здійснюється за допомогою економіко-математичного методу з розрахунками кількісних показників по кожному нормоутворюючому фактору:
наявності в ґрунті поживних речовин за елементами при середніх багаторічних умовах виробництва;
зміни врожайності сільськогосподарських культур залежно від вмісту в ґрунті елементів живлення;
плану внесення добрив;
впровадження нових сортів;
прогнозування організаційних і кліматичних умов тощо.
Обґрунтування планових посівних площ виробництва і використання продукції
При плануванні посівних площ сільськогосподарських культур на підприємстві виходять з:
потреби в конкретних видах продукції рослинництва;
конкурентоспроможності;
обмежень у сівозмінах, земельних, трудових, фінансових і матеріальних ресурсах.
Обчислюючи планову потребу в продукції рослинництва, враховують попит на продукцію певного виду, асортименту та якості на ринку.
Рівень конкурентоспроможності визначають окремо щодо товарних і кормових культур. Перші оцінюють, як правило, за такими показниками: рівень рентабельності виробництва продукції, вихід валового або чистого доходу. Перевагу віддають показникові, що найповніше враховує умови конкретного господарства. Наприклад, для господарств з надлишком трудових ресурсів головним показником є максимальний вихід валового доходу з 1 га площі посіву. Для більшості господарств таким показником буде максимум чистого доходу. Рівень конкурентоспроможності кормових культур (їх ефективність) характеризують такі і показники: вихід кормових одиниць з 1 га посіву; якість кормів за виходом протеїну з 1 га і вміст його в одній кормовій одиниці; собівартість 1 ц кормових одиниць.
Посівні площі зернових культур доцільно планувати окремо з виробництва продовольчого і фуражного зерна. У трьох грунтово-економічних зонах України в структурі зерна переважає продовольче, значну частину якого згодовують худобі. Раціони худоби не збалансовані за білком і мають низьку енергетичну насиченість, що знижує продуктивність худоби і призводить до значних перевитрат кормів з розрахунку на одиницю продукції.
Необхідно обґрунтовано планувати відповідне співвідношення виробництва зерна продовольчого і фуражного.
Ряд господарств України, ураховуючи кон'юнктуру ринку, частково замінюють посіви озимої пшениці на яру. Це дозволяє поставляти на ринок тверду пшеницю, зерно якої характеризується високим вмістом білка (18-24 відсотки), що на 2-6 відсотків більше, ніж в озимої. Крім того, така пшениця має відмінні хлібопекарські якості, дозволяє виробляти вищі сорти манної крупи, макаронів і вермішелі. Ціни на тверду пшеницю на 20-30 відсотків вищі, ніж на озиму.
Посівні площі технічних культур визначають відповідно до потреб у товарній продукції, яку щодо окремих культур повністю, а щодо інших частково, згідно з договорами контрактації, продають як сировину для переробної промисловості.
Плануючи площі посівів овочевих культур, ураховують насамперед роль овочівництва в господарстві. Якщо воно товарне1 посівні площі овочевих культур мають забезпечувати потребу в овочах для реалізації за договорами контрактації, господарськими договорами, а також потреби дитячих дошкільних закладів, громадського харчування, реалізації населенню, для переробки на підсобних промислових виробництвах господарства. Обґрунтування розмірів посівних площ здійснюють щодо кожної овочевої культури окремо. Особливу увагу приділяють можливості збільшення виробництва найцінніших овочів - помідорів, огірків, цибулі, часнику, перцю тощо. Виробництво овочів, як і картоплі, практично перемістилось із господарств суспільного сектору в господарства населення: якщо останні в 1990р. вирощували 27 відсотків овочів, то в 1997 р,- 82 відсотки.
Посівні площі кормових культур планують, намагаючись передбачити якомога повне забезпечення потреби в різноманітних високоякісних кормах як громадської худоби, так і худоби, що утримується в господарствах населення. Посівні площі однорічних і багаторічних трав, кукурудзи на зелений корм у план господарства записують з попередньо розрахованого плану організації зеленого конвеєра, який складають для безперебійного забезпечення тварин високоякісними зеленими кормами в літньо-пасовищний період. Інститут кормів рекомендує планувати і освоювати сівозміну з кукурудзою, соєю та люцерною.
2.4.3. Планування витрат і собівартості продукціїМетоди планування витрат і собівартості продукції
У практиці планування витрат і собівартості продукції використовуються декілька методів: кошторисний, нормативний, розрахунково - конструктивний, економіко-математичний. Традиційним методом, що його широко застосовують у поточному плануванні, є кошторисний. У спеціальних таблицях плану складаються кошториси витрат відповідно до їх статей за культурами (групами), видами тварин (групами) тощо. Витрати розраховуються на основі технологічних карт або планових нормативів за елементами витрат на гектар площі, голову худоби, одиницю продукції. Головним недоліком цього методу є велика трудомісткість планових розрахунків.
Цього недоліку немає у нормативного методу, за яким планування витрат і собівартості продукції базується на розроблених відповідно до конкретних умов виробництва науково обґрунтованих нормативах. Удосконалення економічного механізму господарювання сільськогосподарських підприємствах, ефективне функціонування проти витратного механізму потребують створення відповідної нормативної бази. Вона має включати сукупність обґрунтованих трудових, матеріальних і фінансових норм і нормативів, різних за рівнем деталізації, порядок і методи їх розроблення і використання в процесі планово-економічних та інших розрахунків.
У перспективному плануванні поряд з наведеними вище застосовують розрахунково-конструктивний метод. Він базується на фактичній собівартості й визначенні розмірів зниження (підвищення) витрат за рахунок впливу певних техніко-економічних факторів.
Недоліком традиційних методів планування собівартості (кошторисний, нормативний, розрахунково-конструктивний) с велика трудомісткість розрахунків для кожного варіанта плану, особливо в перспективному плануванні. До того ж вони недостатньо враховують комплексний вплив кожного фактора на собівартість. Тому в практиці планування собівартості продукції рослинництва і тваринництва все ширше застосовують економіко-математичні методи на основі використання виробничих функцій.
Норми і нормативи у плануванні витрат
Забезпечити ефективне функціонування противитратного механізму в сільськогосподарських підприємствах неможливо без створення науково обґрунтованої нормативної бази. Вона охоплює сукупність трудових, матеріальних і фінансових норм і нормативів, різних за рівнем деталізації, порядок і методи їх розроблення і використання в процесі планово-економічних та Інших розрахунків.
Більшість із цих норм і нормативів усереднено для великої сукупності господарств, тому їх застосовують для управління економікою на державному та регіональному рівнях. На сільськогосподарських підприємствах використовують переважно норми виробітку та обслуговування, тарифні ставки і посадові оклади, норми витрат палива і мастила для роботи тракторів, комбайнів, автомобілів, норми використання пестицидів, норми внесення органічних і мінеральних добрив, норми годівлі тварин, амортизаційних відрахувань, страхових платежів тощо. Зазначені норми є недостатньо узгодженими між собою складовими елементами нормативної бази господарства. До того ж використання первинних норм витрат робить досить трудомістким процес планування й ускладнює оперативний контроль за роботою трудових колективів.
Виходячи з цього, в планово-економічній роботі підприємств доцільними слід вважати розробку і використання укрупнених нормативів прямих витрат на виробництво продукції, що базується на прийнятій у господарстві технології вирощування сільськогосподарських культур, утримання поголів'я худоби і первинних елементах нормативної бази (нормах виробітку, обслуговування поголів'я, внесення добрив, висіву насіння, витрат кормів, палива тощо).
Укрупнені нормативи прямих витрат розробляють відповідно до природних, організаційних економічних умов конкретного господарства та його виробничих підрозділів. Використання їх протягом тривалого періоду (3-5 років) з корегуванням відповідно до зміни нормоутворювальних факторів дає змогу обґрунтувати планові показники на основі не первинних норм, а попередньо розроблених нормативів, які виступають з'єднувальною ланкою між первинними нормами і плановими показниками. Завдяки цьому істотно знижується трудомісткість і підвищується обґрунтованість планових розрахунків, процес визначення планових показників на основі системи взаємно узгоджених нормативів називається нормативним плануванням. У більшості господарств прямі витрати з рослинництва планують на підставі технологічних карт чи попередньо розроблених згідно з ними укрупнених нормативів. Поряд з цим визначають планові прямі витрати за їх середньою величиною за попередні роки, скорегувавши їх на зміну цін стосовно матеріальних ресурсів і послуг та виучивши непродуктивні витрати.
Планування основних (прямих) витрат па виробництво продукції
Собівартість продукції (робіт, послуг) – це витрати підприємства, пов'язані з виробництвом і збутом продукції, виконанням робіт та наданням послуг (далі - собівартість продукції). Собівартість продукції є узагальненим показником, який характеризує всі сторони виробничої діяльності господарства.
Планування собівартості продукції передбачає найбільш ефективне І раціональне використання наявних сільськогосподарських угідь, основних засобів, матеріальних І трудових ресурсів відповідно до вимог систем землеробства і тваринництва та охорони навколишнього природного середовища. Обґрунтоване планування витрат, собівартості виробництва продукції та виконання робіт - необхідна передумова організації роботи виробничих одиниць на принципах комерційного чи господарського розрахунку. Тому план собівартості продукції, робіт та послуг є одним з найважливіших розділів плану кожного господарства.
Витрати на виробництво планують одночасно і в безпосередньому зв'язку з розрахунками врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин, агрохімічних і зоотехнічних заходів, що забезпечують запрограмований вихід продукції. При цьому виробничі витрати узгоджують із наявними ресурсами, включаючи і надходження з матеріально-технічного постачання, а також ураховують їх ефективність і кількісний вплив на величину врожайності культур і продуктивності тварин. Тому процес планування витрат на виробництво продукції як рослинництва, так і тваринництва охоплює такі стадії: аналіз величини і структури витрат у попередньому (базовому) періоді; уточнення норм і нормативів матеріальних і трудових затрат та їх узгодження з плановими показниками розвитку рослинництва і тваринництва, продуктивності й оплати праці з планами капітальних вкладень і матеріально-технічного постачання; обчислення розміру витрат на виробництво продукції планового року та її собівартості.
Важливою передумовою підвищення точності розрахунків з визначення собівартості продукції як під час планування, так і обліку є збільшення по змозі частини виробничих витрат, яка має прямо відноситись на собівартість виробництва окремих видів продукції (так звані основні втрати).
Оскільки планування та облік виробничих витрат і обчислення собівартості сільськогосподарської продукції сприятимуть підвищенню ефективності суспільного виробництва, то здійснювати їх потрібно так, щоб забезпечити постійний дійовий контроль за використанням виробничих ресурсів господарства. Необхідною передумовою цього с порівнянність показників плану та обліку за витратами і собівартістю продукції. Для цього під час планування та обліку слід користуватися єдиними статтями витрат з однаковим змістом витрат по кожній статті, а також єдиними способами розподілу витрат і принципами обчислення собівартості продукції.
Галузеві особливості передбачені "Типовим положенням з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств". Згідно з ним витрати виробництва, що включаються до собівартості продукції, групують так: відповідно до їх економічного змісту за такими елементами: + матеріальні витрати (без вартості зворотних відходів); витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація основних засобів та нематеріальних активів; інші витрати; залежно від характеру участі в процесі виробництва витрати поділяють на основні, що пов'язані з безпосереднім виконанням технологічних операцій з виробництва продукції, і на витрати з управління й обслуговування виробництва (бригадні, загальновиробничі та загальногосподарські витрати); за статтями - з метою обґрунтованого визначення і всебічного аналізу собівартості.
До статті "Витрати на оплату праці" включають основну і додаткову оплату праці працівників, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі виробництва (у тому числі трактористів-машиністів). Зазначена оплата праці прямо включається до витрат, пов'язаних із вирощуванням відповідних культур (груп культур), утримання худоби та птиці (за видами і групами), на промислові Й допоміжні виробництва. У рослинництві затрати праці і витрати на її оплату планують за сільськогосподарськими культурами (групами культур), виходячи з їх планових посівних площ І нормативів зазначених вище витрат з розрахунку на одиницю площі. Нормативи визначають, як правило, за нормативними технологічними картами.
У тваринництві, виходячи з чисельності працівників за професіями і тарифних ставок, обчислюють фонд оплати праці, відповідно до Положення "Про оплату праці".
Таблиця 8
Групування витрат за статтями
| Статті витрат | У рослинництві | У тваринництві | У допоміжних виробництвах | У підсобних промислових виробництвах |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 |
| Витрати на оплату праці | + | + | + | + |
| Відрахування на соціальні заходи | + | + | + | + |
| Насіння та садивний матеріал | + | - | - | - |
| Добрива | + | - | - | - |
| Засоби захисту рослин і тварин | + | + | - | - |
| Корми | - | + | + | - |
| Сировина і матеріали (без зворотних відходів) | - | - | + | + |
| Роботи і послуги | + | + | + | + |
Продолжение таб. 8
| Витрати на утримання основних засобів | + | + | 4 | + |
| У тому числі: пальне та мастильні матеріали амортизація основних засобів | + + | + + | + + | + + |
| Інші витрати | + | + | + | + |
| Непродуктивні витрати (в обліку) | + | + | + | + |
| Витрати на управління та обслуговування виробництва | + | + | + | + |
До статті "Відрахування на соціальні заходи" включають обов'язкові відрахування на державне соціальне страхування, до Пенсійного фонду, до, фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, соціального захисту населення, фонду сприяння зайнятості населення, також інші відрахування.
До статті "Вартість насіння та садивного матеріалу" включають вартість насіння та садивного матеріалу власного виробництва і придбаного, що використовуватимуться для посіву (садіння) відповідних сільськогосподарських культур. При поточному плануванні вартість насіння обчислюють множенням його маси, на фактичну собівартість вирощування, коли використовують насіння, вирощене в передплановому році, на планову собівартість насіння врожаю планового року і ціну придбаного. У вартість насіння, одержаного в порядку обміну, включають собівартість зданого зерна, доплати за посівні кондиції одержаного й витрати з обміну.
"Вартість добрив і засобів захисту рослин та тварин" обчислюють виходячи із запланованої маси їх виконання по культурах, групах тварин і чинних цін. При цьому вартість мінеральних добрив і засобів захисту рослин та тварин обчислюють за цінами їх придбання з урахуванням витрат на завезення, торф - за витратами на його заготівлю, органічні добрива - за нормативною собівартістю. У вартість органічних добрив включають витрати на вирощування сидеральних культур.
Витрати на підготовку добрив і засобів захисту рослин і тварин, навантаження їх у транспортні засоби і розкидачі, вивезення в поле та внесення в ґрунт чи обробіток посівів списуються на конкретну сільськогосподарську культуру (групу культур) за відповідними статтями витрат (оплата праці, пальне тощо) і в дану статтю не включаються. Вартість біопрепаратів, пестицидів, ліків, дезінфекційних засобів, придбаних за рахунок асигнувань з бюджету, не включають до складу виробничих витрат і списують на зменшення сум цільового фінансування.
Загальноприйнята методика визначення вартості мінеральних добрив, в основу якої покладено розрахунок середньої ціни 1 т азотних, фосфорних і калійних добрив у фізичній масі чи у 100 відсотках діючої речовини, не забезпечує необхідної точності планування вартості добрив. Це стосується і пестицидів. Адже вміст діючої речовини в добривах і пестицидах істотно відрізняється. Велика різниця і в цінах 1 т фізичної маси і діючої речовини окремих азотних, фосфорних і калійних добрив, Наприклад, І т діючої речовини (М) в аміачній селітрі коштує 682 грн., а в аміачній воді - 469 грн. Тому збільшення чи зменшення маси використовуваних добрив або пестицидів не завжди виражається відповідними змінами їх. вартості.
Порівнюючи вартість мінеральних добрив, передбачених планом їх придбання, з вартістю встановлених при обґрунтуванні нормативів, визначають суму корегування витрат на добрива для культур у плані економічного і соціального розвитку. Такий методичний підхід забезпечує достатню точність планових розрахунків.
Аналогічно з урахуванням використання пестицидів обґрунтовують вартісні нормативи витрат на захист рослин від шкідників, хвороб і бур'янів. За роками його корегують з урахуванням планового використання пестицидів і біологічних засобів захисту рослин.
У витрати на захист тварин включають вартість використовуваних біопрепаратів, медикаментів, засобів для проведення дезінфекцій, інструментів, засобів для перев'язки, що придбані за рахунок коштів підприємства, а також витрати на застосування їх у тваринництві. При цьому виходять з приблизних норм і конкретних умов господарювання. З урахуванням кількості цих засобів і цін придбання розробляють річні нормативи витрат у розрахунку на одну середньорічну голову за видами тварин і птиці.
У статті "Корми" відображають вартість кормів власного виробництва та придбаних, витрати на їх внутрішньогосподарське переміщення з поля на постійне місце зберігання, на кормовий склад чи в інший підрозділ. Сюди ж відносять також витрати на приготування кормів у кормоцехах і кормокухнях. Ці суми списують безпосередньо на відповідні види і групи тварин прямо або розподіляють між ними пропорційно масі згодованих кормів,
Для визначення вартості кормів плановою документацією сільськогосподарських підприємств передбачені спеціальні форми. В одній з них обчислюють середню вартість 1 ц кормів за видами; в іншій - вартість усіх кормів за групами тварин, щодо яких обчислюють собівартість продукції. При визначенні середньої вартості корми врожаю передпланового року, що наявні на початок року, оцінюють за фактичною собівартістю їх виробництва, урожаю планового року - за плановою собівартістю, а куповані - за цінами придбання. Крім того, у середню вартість кормів включають витрати на їх переробку (розмелювання, подрібнювання зерна, соломи тощо) та доставку з місця постійного зберігання до місця використання, якщо ці роботи не входять в обов'язки основних працівників тваринницьких бригад.
На особливу увагу заслуговує методологія вартісної оцінки продукції власного виробництва. Згідно з типовим положенням ця продукція оцінюється за її собівартістю. Однак така методика призводить до необ'єктивної оцінки ефективності окремих галузей у господарстві. Тому в країнах з ринковою економікою поширена практика оцінки продукції власного виробництва за ринковими цінами, що діють на момент виробничого споживання даної продукції. Розглянемо два варіанти: у першому корми власного виробництва оцінені за собівартістю їх виробництва, а в другому - за ринковими цінами.
Враховуючи те, що ринкові ціни на рослинницьку продукцію, включаючи корми, як правило, вищі за її собівартість, а також високу (50-60 відсотків) питому вагу кормів у собівартості тваринницької продукції, різниця у варіантах є істотною. Більш об'єктивну оцінку ефективності й ринкової конкурентоспроможності дає метод, в основі якого лежать ринкові ціни. Тому, на нашу думку, використання його в практиці калькулювання сільськогосподарської продукції є доцільним, тим паче, що при цьому не змінюється прибуток у цілому по підприємству. Слід також ураховувати, що в типовому положенні уже є прецедент "Сільськогосподарська продукція власного виробництва", яка використовується як сировина в підсобних промислових виробництвах, включається до витрат за договірними цінами на продукцію, продану державі".
У статті "Роботи і послуги" планують витрати на роботи, виконані вантажним автомобільним транспортом, на використання живої тяглової сили і послуги з електро-, тепло-, водо- і газопостачання та використання холодильних установок, а також на подібні послуги сторонніх підприємств і організацій. За даною статтею передбачені планування та облік витрат у галузях рослинництва.
Вартість робіт і послуг за об'єктами планування та обліку витрат обчислюють множенням попередньо встановлених нормативів у натуральному виразі - тонно-кілометрах, коне-днях, кіловат-годинах, кубічних метрах води та газу тощо на 1 га чи іншу технологічну одиницю нормування витрат, на планову собівартість або відпускну ціну одиниці виконаних робіт і надання послуг. Потім цей вартісний норматив множать на площу посіву культури, голову худоби тощо.
У статті "Витрати на утримання основних засобів" планують та обліковують:
витрати на оплату праці (крім трактористів-машиністів та інших працівників, зайнятих у технологічному процесі виробництва сільськогосподарської продукції);
витрата на поточний ремонт основних засобів;
вартість пального та мастильних матеріалів, у тому числі витрачених на виконання сільськогосподарських та Інших робіт, включаючи переїзд тракторів та самохідних машин з однієї ділянки на іншу;
амортизаційні відрахування на повне відновлення основних виробничих засобів, які прямо не відносяться на певні об'єкти обліку витрат (культури чи види тварин).
Витрати на утримання основних засобів, включаючи орендну плату, групують окремо і відносять на собівартість продукції окремих культур та видів незавершеного виробництва згідно з типовим положенням таким чином:
тракторів - пропорційно обсягу виконаних механізованих робіт (в умовних еталонних гектарах) для окремих культур (груп культур) чи інших об'єктів;
основних засобів спеціального призначення (картопле-, бурякозбиральні комбайни тощо) - безпосередньо на собівартість продукції відповідних культур);
ґрунтообробних машин - пропорційно обробленим площам, зайнятим певними культурами;
сівалок - пропорційно площі посіву культур;
технічних засобів для збирання врожаю - пропорційно зібраній площі певних культур;
машин для внесення в ґрунт добрив - пропорційно фізичній масі внесених добрив;
меліоративних споруд-пропорційно меліоративним площам;
приміщень для збереження продукції - пропорційно кількості та тривалості зберігання продукції відповідних культур протягом звітного періоду.
Зважаючи на комплексність та багатоелементність цієї статті витрат, у більшості сільськогосподарських підприємств для їх планування і контролю нормативи розробляють окремо для палива, амортизаційних відрахувань, ремонтів і технічного обслуговування й інших витрат.
Кількісні нормативи з пального в розрізі сільськогосподарських культур (видів і груп тварин) установлюють на основі технологічних карт. Згідно з ними витрати пального обчислюють множенням індивідуальних норм (кг/га чи 1 т, голову худоби) з усіх механізованих робіт на їх обсяги. Діленням підсумку маси пального за технологічною картою на площу (поголів'я) чи обсяг продукції встановлюють групову норму витрат на І га площі, 1 голову худоби чи 1 т продукції.
Вартісні нормативи витрат нафтопродуктів обчислюють множенням групових норм на комплексну ціну 1 т основного пального. Комплексна ціна включає вартість основного (дизельного) пального, мастильних матеріалів і пускового бензину.
Розподіл витрат на ремонт основних засобів, включаючи заміну плівкового покриття теплиць, ремонт і заміну гусениць та гуми для тракторів, комбайнів, тракторних причепів і сільськогосподарських машин, здійснюють аналогічно. Для прискорення розрахунків цю роботу можна виконати — пропорційно нарахованим сумам амортизації. Стосовно планування сум витрат на ремонти і технічне обслуговування основних засобів:
для технічних засобів доцільно використовувати нормативи витрат у розрахунку на 1 т витраченого пального.
щодо інших основних засобів (будівлі, споруди тощо) - на підставі складених кошторисів або інформації за минулі роки.
У статті "Інші витрати" відображають витрати, що безпосередньо пов'язані з виробництвом певної продукції і не включені до жодної з вищенаведених статей, а саме:
знос спецодягу, спецвзуття та інших малоцінних і швидкозношуваних предметів;
вартість підстилки для тварин (соломи, торфу, тирси);
витрати на штучне осіменіння тварин (вартість сперми, утримання пункту, витрати на оплату праці техніків штучного осіменіння);
платежі за обов'язкове страхування майна, тварин, урожаю сільськогосподарських культур, а також страхування окремих категорій працівників, зайнятих безпосередньо на роботах з підвищеною небезпекою для життя і здоров'я у випадках, передбачених законодавством;
витрати, пов’язані з використанням природної сировини, зокрема плата за воду, що вибирається з водогосподарських систем у межах затверджених лімітів, і за деревину, що продається на пні, та платежі за використання інших природних ресурсів - за розміщення відходів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та інші види шкідливого впливу в межах лімітів.
Планування витрат на управління та обслуговування виробництва
У цій статті залежно від зв’язку з окремими виробництвами планують та обліковують загальновиробничі й загальногосподарські витрати, які не можна безпосередньо віднести на ту чи іншу продукцію. У складі загальновиробничих витрат виділяють бригадні, фермські, галузеві (цехові) з рослинництва й тваринництва, а в господарствах з розвиненими підсобними виробництвами - ще й цехові з певної галузі.
Загальновиробничі витрати включають:
оплату праці з нарахуванням галузевих спеціалістів - агрономів, зоотехніків, ветеринарних працівників), бригадирів тракторно-рільничих і рільничих бригад, завідуючих тваринницькими фермами; та інших працівників;
утримання основних засобів загальновиробничого призначення. Ця комплексна стаття витрат крім амортизаційних відрахувань і вартості поточних ремонтів, будівель, споруд, устаткування, машин і обладнання загальнобригадного (фермського) та загальногалузевого призначення (зерносушарок, лабораторій, ветлікарень, бригадних споруд) включає витрати, пов'язані з використанням цих засобів (паливо і мастильні матеріали, освітлення, опалення, прибирання тощо);
знос малоцінних предметів та предметів, які швидко псуються. Так, у рослинництві на ці витрати відносять спецодяг, спецвзуття. Його вартість обчислюють з урахуванням норм видачі, строків використання та цін придбання;
витрати на переїзди та переміщення (утримання легкових автомобілів і виїзних коней, які використовуються для поїздок обслуговуючого персоналу галузі);
транспортне обслуговування робіт (перевезення працівників до місця роботи, підвезення води й інвентарю, доставка пального до тракторів і комбайнів);
утримання тимчасових споруд (навісів, літніх таборів), витрати на організацію харчування на польових станах.
До загальногосподарських витрат належать такі, що пов'язані з управлінням та організацією виробництва в цілому по підприємству:
оплата праці апарату управління та господарського персоналу з відрахуванням на соціальні заходи:
утримання пожежної та сторожової охорони;
канцелярські витрати;
витрати на утримання основних засобів загальногосподарського призначення;
витрати, пов'язані з підготовкою (навчанням) і перепідготовкою кадрів та з найманням робочої сили;
витрати на службові відрядження, транспортне обслуговування працівників;
поточні витрати на утримання й експлуатацію засобів природоохоронного призначення;
витрати на оплату послуг банків та фінансових установ.
Загальновиробничі витрати за галузями розподіляють тільки на продукцію відповідної галузі. При цьому частину цехових витрат з рослинництва відносять на витрати по закладанню і вирощуванню багаторічних насаджень.
Загальногосподарські витрати відносять на витрати з рослинництва, тваринництва, підсобних промислових виробництв, а також на собівартість тієї частини продукції обслуговуючих виробництв, які виконані на стороні або для потреб капітального будівництва.
Визначення планової собівартості продукції
Заплановані витрати, включаючи загальновиробничі й загальногосподарські, за культурами (групами культур), видами та групами тварин і птиці. Поряд з цим обчислюють собівартість одиниці продукції, робіт незавершеного виробництва й робіт з поліпшення якості земель.
Продукція рослинництва. Собівартість продукції за видами сільськогосподарських культур визначається: а) зерна, насіння соняшнику - франко-тік (інше місце первинної доробки); б) соломи, сіна - франко-місце зберігання; в) цукрових буряків, картоплі, овочів, баштанних культур, коренеплодів - франко-поле (місце зберігання); г) плодів, ягід, винограду, овочів закритого ґрунту - франко-пункт приймання (зберігання); д) соломки та трести льону, конопель - франко-пункт зберігання чи переробки (у підприємстві); е) зеленої маси на корм - франко-місце споживання; є) зеленої маси на силос, трав'яного борошна, сінажу, гранул - франко-місце силосування, стажування, виробництва борошна, гранул.
Зернові культури. Більшість господарств планують та обліковують витрати не за кожною культурою, а виділяють озимі зернові, ярі зернові колосові, кукурудзу, зернобобові й важливіші в господарстві круп'яні культури, тобто планують собівартість продукції за групами культур з однаковою чи подібного технологією виробництва і незначною різницею в урожайності.
Собівартість зерна обчислюють франко-поле (тік чи інше місце первинної доробки) з урахуванням витрат на доробку зерна на току, засипку на зберігання чи доведення насіння до посівних кондицій. Витрати на доставку зерна з токів у зерносховища, засипку його на зберігання відносять на збільшення собівартості насіння, фуражу, тощо. Об'єктами обчислення собівартості продукції зернових культур є зерно, зернові відходи і солома (у кукурудзі - стебла). При розрахунках у першу чергу із загальної суми витрат виключають собівартість соломи (полови), виходячи з нормативних витрат на збирання, пресування, транспортування, скиртування й інші роботи відповідно до прийнятої в господарстві технології. Решту витрат розподіляють на зерно і зернові відходи пропорційно вмісту в них повноцінного зерна.
У разі вирощування насіння зернових культур загальну суму витрат, включаючи додаткові витрати, що безпосередньо пов'язані з одержанням насіннєвого зерна відповідних репродукцій (без вартості рядового зерна та зерновідходів), розподіляють між цими класами насіння (супер-еліта, еліта, першої та другої репродукції) пропорційно його вартості за реалізаційними цінами.
Собівартість 1 ц. зерна кукурудзи визначають діленням витрат на вирощування і збирання продукції (без вартості кукурудзиння) на масу сухого зерна повної стиглості. Перерахунок качанів кукурудзи повної стиглості в сухе зерно здійснюють за середнім відсотком виходу базової вологості (14 відсотків), який установлюють за даними реєстрів накладних на прийняте заготівельними організаціями зерно.
Майже всі технічні культури виділяють у самостійні об’єкти планування та обліку витрат. Щодо них собівартість 1 ц продукції обчислюють так само, як і для зернових. Із загальних витрат виключають вартість побічної продукції (гичка, солома, стебла тощо), оціненої за нормативними (розрахунковими) витратами на її заготівлю, а решту суми становить собівартість основної продукції. Якщо від вирощування технічної культури чи групи культур одержують декілька видів продукції (солома і насіння льону-довгунця, тютюнова і махоркова сировина), витрати між ними розподіляють пропорційно вартості продукції за реалізаційними цінами. Це стосується і лікарських та ефіроолійних культур.
Слід мати на увазі, що собівартість цукрових буряків (фабричних і маточних) обчислюють за фізичною масою коренеплодів. Зниження собівартості при цьому забезпечує не тільки поліпшення використання ресурсів, а й зумовлює підвищення їх забрудненості й засміченості. Згідно з чинною методикою обчислення собівартості це можливо також у разі обліку картоплі й кормових коренеплодів.
Для визначення собівартості продукції льону та конопель одержане насіння оцінюють за нормативно-розрахунковою (плановою) вартістю, виходячи із витрат на підготовку та обмолот стебел, транспортування та обробку насіння. Решту (без вартості насіння) загальної суми витрат на вирощування льону чи конопель відносять на соломку. Собівартість соломки визначають діленням зазначених витрат на фізичну масу. Собівартість трести льону-довгунця чи конопель включає вартість соломки і витрати на її розстилання, перегортання, підняття із стелиш.
У спеціалізованих господарствах, де овочеві, баштанні, плодові та ягідні культури є розвиненими галузями, витрати планують і обліковують щодо кожної культури. У господарствах, де ці галузі допоміжні, об'єктами планування витрат є овочі відкритого ґрунту, овочі закритого ґрунту, баштанні продовольчі культури, плодові культури, ягідники й виноградники. Віднесені на основну продукцію витрати розподіляють між її видами пропорційно виручці від її реалізації.
Собівартість 1 ц. продукції кормових культур обчислюють діленням витрат на вирощування, збирання і транспортування продукції до місць зберігання на валовий збір. З площ однорічних і багаторічних трав збирають по декілька видів продукції, тому витрати між ними розподіляють пропорційно валовому збору умовної продукції. Для її обчислення застосовують такі коефіцієнти: однорічні трави на сіно 1 ц - 1,0; насіння І ц - 9,0; солома 1 ц - 0,1 і зелена маса 1 ц - 0,25; багаторічні трави відповідно - 1,0; 75,0; 0,1 і 0,3.
Собівартість продукції тваринництва включає витрати на утримання поголів'я худоби, птиці, кролів, звірів. Обчислюючи її від загальної суми витрат віднімають вартість гною та іншої побічної продукції. У собівартість гною і пташиного посліду включають вартість підстилки, нормативні (розрахункові) витрати на транспортування, подрібнення підстилки, прибирання, навантаження, транспортування й зберігання гною. У витрати також включають амортизаційні відрахування, вартість ремонтів та інші витрати на утримання гноєсховищ.
Вартість іншої побічної продукції (такої, як вовна -линька, пух, перо, міражні яйця, м'ясо півників яєчних порід, забитих у добовому віці, м'ясо забитих звірів, шкури забитих тварин) визначається за цінами можливої реалізації та іншого використання, її вартість відносять на зменшення витрат на утримання відповідних видів і груп худоби (птиці).
У молочному скотарстві обчислюють собівартість 1 ц молока й однієї голови приплоду. Собівартість однієї голови приплоду прирівнюється до вартості 60 кормо-днів утримання корови. Собівартість одного кормо-дня розраховують діленням усієї суми витрат на утримання основного стада корів на кількість кормо-днів. Для визначення собівартості 1 ц. молока необхідно загальну суму витрат на утримання корів (без вартості приплоду і побічної продукції) розділити на кількість центнерів одержаного молока.
Визначення собівартості продукції вирощування та відгодівлі худоби і птиці. Продукцією вирощування та відгодівлі худоби і птиці (великої рогатої худоби, свиней, овець, кролів, птиці) є приріст живої маси, одержаний за рік. Цей приріст визначається як різниця між живою масою поголів'я на кінець року та тим, яке вибуло протягом року (включаючи загиблих), і живою масою приплоду та масою тварин і птиці, що надійшли в групу впродовж року та які були на початок року.
Собівартість 1 ц приросту живої маси визначають діленням загальної суми витрат на утримання відповідної групи худоби чи птиці (без вартості побічної продукції) на кількість центнерів приросту живої маси.
Собівартість живої маси молодняку тварин і тварин на відгодівлі та птиці всіх вікових груп визначають виходячи з витрат на їх вирощування і відгодівлю в поточному році (без вартості побічної продукції), вартості худоби і птиці, що були в групі на початок року та надійшли з основного стада чи з інших груп, ферм і підприємств та вартості приплоду (без вартості загиблих тварин). Кількість живої маси становить масу тварин, що реалізовані, забиті, переведені в інші групи та залишені на кінець року. Собівартість 1 ц живої маси худоби і птиці визначають діленням їх вартості на кількість центнерів живої маси (без маси тварин, що загинули). На підставі розрахованої вартості 1 ц живої маси обчислюють собівартість худоби, яка реалізується, переведена в основне стадо, забита на м'ясо, а також тієї, що залишається на підприємстві на кінець року.
У м'ясному скотарстві одну голову приплоду оцінюють виходячи з його живої маси і планової собівартості 1 ц живої маси телят при відлученні. Собівартість приросту живої маси телят до 8-місячного віку (включаючи масу одержаного приплоду) складається із витрат на утримання корів і нетелів (останніх за 2 місяці до розтелення переводять в основне стадо) і телят до 8-місячного віку (без вартості побічної продукції та молока, які оцінюється за реалізаційними ціпами). Собівартість 1 ц живої маси визначають діленням суми витрат, віднесених на приплід і приріст живої маси телят до 8-місячного віку і балансової вартості телят, що були в цій групі на початок року, на загальну живу масу телят до 8 місяців, відлучених від маток (без маси тварин, що загинули) та тих, що залишились під матками на кінець року. Розрахована собівартість 1 ц використовується для оцінки телят, Ідо залишились під матками на кінець року та переведені в старші групи. Що ж до методики визначення собівартості приросту маси та живої маси молодняку старше 8 місяців та худоби на відгодівлі, то вона не відрізняється від викладеної вище.
У спеціалізованих свинарських господарствах собівартість приросту обчислюють по галузі в цілому і для кожної технологічної групи тварин. За витратами на утримання свиноматок і кнурів-плідникІв (без вартості побічної продукції) обчислюють собівартість 1 ц приросту і 1 голови приплоду на час відлучення від свиноматки. У неспеціалізованих господарствах обчислюють собівартість І ц приросту живої маси за поголів'ям у цілому.
Собівартість продукції вівчарства складається із витрат на утримання дорослого поголів'я і молодняку тварин, а також на їх стриження. Виробничі витрати у вовняно-м'ясному вівчарстві розподіляють між видами продукції (вовною, приростом живої маси, приплодом). Молоко, шкіри загиблих тварин вважаються побічною продукцією й оцінюються за можливими цінами реалізації, а гній - за нормативно-розрахунковою вартістю. Ягнят романівської породи в момент їх народження оцінюють у розмірі 12 відсотків, каракульських - 15 відсотків, а всіх інших порід - 10 відсотків загальної суми витрат на утримання овець основного стада.
Загальна сума витрат на утримання овець без вартості побічної продукції та приплоду розподіляється між вовною (1 ц вовни прирівнюється до 5 одиниць) та приростом живої маси. 1 ц якого береться за одиницю. Витрати на утримання стригального пункту, стриження овець, класування, пакування, маркування вовни відносять безпосередньо на собівартість вовни. Вартість ягнят на момент відлучення від маток складається з собівартості приплоду та витрат на приріст їхньої живої маси до відлучення.
У птахівництві для дорослого поголів'я визначають собівартість яєць, для молодняку птиці - приріст живої маси, для інкубації - добових пташенят. При цьому із загальної суми витрат на доросле поголів'я виключають вартість посліду та іншої побічної продукції, і ця різниця дорівнюватиме собівартості яєць. Для молодняку птиці виключають ще вартість запланованого виходу яєць від молодих курочок до переводу в основне стадо, оцінених за цінами можливої реалізації. Собівартість добових пташенят складають вартість закладених у інкубатор яєць і витрати з їх інкубації без урахування використовуваних відходів, міражних яєць і забитих у добовому віці півників за ціною можливої реалізації чи використання.
Собівартість продукції тваринництва
Собівартість продукції - це грошове матеріальні затрати, які підприємство несе на виробництво продукції, при цьому витрати планують по окремих статтях, а собівартість по кожному виду визначають дотримуючись певних методик.
Зниження собівартості продукції тваринництва можна досягнути, якщо зміцнювати кормову базу й забезпечувати повноцінну годівлю тварин, підвищувати їхню продуктивність праці, поглиблювати спеціалізацію, впроваджувати матеріальне заохочення та інші заходи.
Приклади розрахунку собівартості продукції тваринництва:
Наприклад.
У СВК "Лан" 200 корів. Надій молока на і корову 2800 кг, приплід телят на 100 корів 96 голів. Вихід гною на одну голову в рік - 2т. Нормативно - розрахункова ціна 1 т. гною – 3 грн. Затрати були понесені в сумі 139900грн.
1. Визначаємо вихід і вартість гною:
200*3= 1200грн.
2. Визначаємо кількість кормо-днів:
200*365 = 73000 кр. дн.
3. Визначаємо собівартість одного кормо-дня:
138700:73000= 1,9грн.
4. Визначаємо вартість одної голови приплоду:
1,9*60= 114грн.
5. Визначаємо вартість усього приплоду:
114*196=21888грн.
6. Визначаємо валовий надій молока:
200*2800 = 5600 ц.
7. Визначаємо собівартість одного центнера молока:
139900-1200-21888:5600 = 20,86 грн.
Задача 2.
Розрахувати собівартість одного центнера живої маси тварин.
У фермера на відгодівлі 120 голів свиней. Середньодобовий приріст 1 голови 560 грам. Вихід гною на 1 голову 2 т. Ціна 1 т. - 3,0 грн. Затрати становлять: 69404 грн.
Визначити собівартість 1 ц. приросту м'яса свиней.
1. Визначаємо вихід і вартість гною:
120*3*2 = 720 грн.
2. Визначаємо валовий приріст:
120*365*560=245,3 ц.
3. Визначаємо собівартість 1 ц. приросту м'яса свиней:
69404 - 720:245,3 = 280 грн.
Задача 3.
Розрахувати собівартість продуктивності птахівництва.
Господарство запланувало отримати 2000 шт. яєць. Затрати по утриманню птиці становитимуть - 175500 грн., нормативна вартість побічної продукції (пух, пір'я, послід) - 7300 грн.
Визначити собівартість 1 тис. шт. яєць.
1. Від загальних витрат віднімаємо вартість побічної продукції:
175500 - 7300 = 168200 грн.
2. Визначаємо собівартість 1 тис. шт. яєць
168200:2000=841грн.
2.4.4. Складання фінансового плану підприємстваФінансовий план, його будова і зв'язок з іншими розділами плану
Фінансовий план є ключовим розділом усього плану підприємства, бо, по-перше, узагальнює результати всіх попередніх його розділів, зводячи їх в одне ціле шляхом подання у вартісному виразі, і дозволяє судити про те, наскільки план взагалі прийнятний з економічного погляду; по-друге, обґрунтовує загальні потреби бізнесу в інвестиціях; по-третє, складається для управління поточною та стратегічною діяльністю підприємства.
Для внутрішнього середовища підприємства фінансове планування є важливим, оскільки:
втілює вироблені стратегічні цілі у форму конкретних фінансових показників;
установлює стандарти для організації фінансової інформації;
визначає прийнятні межі витрат, необхідних для реалізації плану підприємства;
у частині оперативного фінансового планування дає цінну інформацію для розробки і корегування стратегії підприємства.
Велике значення має фінансове планування І для контактів із зовнішнім середовищем: постачальниками, споживачами, дистриб'юторами, кредиторами, інвесторами. Від їхньої довіри залежать вартість активів підприємства І можливості його ефективного господарювання. Тому фінансовий план має бути добре обґрунтований.
Фінансовий план включає такі складові:
план обсягів реалізації продукції;
план доходів і витрат (прибутків і збитків);
план руху грошових коштів (бюджет руху готівки);
плановий баланс активів та пасивів підприємства;
розрахунок точки беззбитковості;
письмовий виклад результатів фінансового планування.
Другий, четвертий і п'ятий документи відносять, як правило, до довгострокових фінансових планів, що мають стратегічне значення, а третій є прерогативою поточних планів. До фінансового планування тісно примикають, хоч і належать до більш загальних елементів фінансового менеджменту, складання довгострокового плану (бюджету), капіталовкладень та оцінка інвестиційних проектів, а також довгострокова стратегія фінансування підприємства.
Одним із головних обов'язків фінансового менеджера підприємства є періодичне (щомісячне, щоквартальне, щорічне) складання пояснювальних записок до вихідних форм фінансового стану підприємства з розрахунковими показниками і детальним аналізом відхилень (від планових показників попереднього року, середніх показників по району, показників кращих підприємств району чи області та підприємств-конкурентів) з рекомендаціями щодо усунення недоліків.
Фінансовий план тісно пов'язаний з іншими розділами плану підприємства. Так, плани реалізації продукції, одержання прибутку, формування та використання валового доходу, руху готівки складають на основі балансів продукції рослинництва, тваринництва і промислових виробництв, плану витрат і собівартості продукції. Визначаючи потребу в оборотних засобах, використовують, окрім того, дані виробничої програми підприємства.
Основними етапами фінансового планування є:
аналіз фінансових показників підприємства за попередній період. При цьому використовують основні фінансові документи підприємства - баланс, звіт про прибутки і збитки, звіт про рух готівки;
планування реалізації продукції, прибутків і збитків.
Планування реалізації продукції, цін, прибутку і рентабельності
Вхідні грошові потоки підприємств за їхніми джерелами поділяють на внутрішні та зовнішні. Про використання зовнішніх джерел свідчать надходження коштів за рахунок ресурсів, які мобілізуються на фінансовому ринку. У світовій практиці 60-70 відсотків фінансових ресурсів надходять на підприємства за рахунок внутрішніх джерел. Внутрішні грошові надходження згідно з чинною практикою обліку і звітності включають:
виручку від реалізації продукції, робіт і послуг;
виручку від іншої реалізації;
доходи від позареалізаційних операцій (проценти, перераховані за зберігання грошей у банку, плата за передане в оренду майно, доходи на акції тощо).
Основним джерелом грошових надходжень кожного сільськогосподарського підприємства є виручка від реалізації продукції; виконання робіт і надання послуг на сторону. Планову виручку розраховують окремо за видами продукції рослинництва, тваринництва, підсобних промислових виробництв, за роботи, виконані па стороні, та послуги, надані різним підприємствам, організаціям і особам.
Після виконання зобов'язань за державними і регіональними контрактами решту продукції сільськогосподарські підприємства реалізують за своїм вибором заготівельним і торговельним організаціям, переробним підприємствам, організаціям і підприємствам споживчої кооперації, міжгосподарським підприємствам і об'єднанням, на міських ринках і власних магазинах, працівниками господарства, для громадського харчування і поліпшення місцевого постачання. Обсяги продукції, що підлягають реалізації, узгоджуються за їхніми видами з даними балансових розрахунків продукції рослинництва, тваринництва, промислових та обслуговуючих виробництв.
Продукцію, що її передбачається продавати (видавати) працівникам господарства і залученим особам у рахунок оплати праці, оцінюють за прийнятними в господарстві цінами. Продукцію на громадське харчування відпускають за плановою собівартістю, але не вище ринкових цін. Видачу працівникам господарства грошової додаткової оплати і премій овочами, картоплею, фруктами, ягодами, виноградом планують за плановою собівартістю, але не вище роздрібних цін за вирахуванням торгової знижки, а сіна, соломи - за плановою собівартістю. Видачу молодняку худоби працівникам підприємства в рахунок оплати праці здійснюватимуть за цінами, прийнятими в господарстві. Розділивши всю виручку від реалізації продукції конкретного її виду на загальну кількість цієї продукції, визначають середню ціну продажу.
Після цього обчислюють повну собівартість реалізованої продукції, яка складається з виробничої собівартості й реалізаційних витрат. Виробничу собівартість визначають множенням собівартості одиниці продукції (при цьому щодо худоби і птиці беруть до уваги не собівартість приросту, а собівартість 1 ц живої маси) на обсяг її реалізації. Витрати з реалізації, що не відшкодовуються заготівельними організаціями, включають у витрати з реалізації продукції на ринку, через комісійну торгівлю та інші організації, а також у витрати з навантаження продукції, ЇЇ пакування, утримання приміщень для зберігання в місцях її реалізації, оплати праці працівникам тощо.
Заготівельні, торговельні та інші підприємства і організації, що здійснюють закупівлю сільськогосподарської продукції на умовах державного контракту несуть усі витрати з її транспортування й розвантаження.
Результат від реалізації вовни визначають не за окремими її видами, а в цілому для всієї її кількості. При цьому реалізаційну ціну і виручку спочатку визначають для кожного виду вовни, а потім показують загальну суму виручки. Собівартість вовни в перерахунку на залікову масу визначають виходячи із співвідношення між натуральною і заліковою масою вовни.
Визначають результати реалізації: прибуток чи збиток та рентабельність по окремих продуктах, галузях і господарству в цілому.
Визначення точки беззбитковості
Істотним недоліком традиційного планування є одноваріантність планів. У реальній практиці, як правило, існує кілька варіантів розвитку подій. Тому на особливу увагу заслуговують методи планування, що дозволяють реалізувати один із важливих принципів планування - його гнучкість.
Таким є метод "витрати – обсяг – прибуток", що його частіше називають аналізом беззбитковості або аналізом точки розриву. Він дозволяє:
визначити планові обсяги виробництва і продажу товару з точки зору їх беззбитковості;
прийняти рішення щодо цільових розмірів прибутку;
збільшувати гнучкість фінансового планування, ураховуючи можливі зміни в ціні реалізації, обсягу продажу, постійних і змінних витрат.
Суть методу аналізу беззбитковості полягає в пошукові критичного обсягу реалізації продукції, при зменшенні якого підприємство починає зазнавати збитків. Це можна визначити одним із двох способів - графічним чи за допомогою формули норми беззбитковості.
Насамперед на осі абсцис через рівні інтервали відкладають продуктивність корів, а на нижній шкалі - валовий надій молока. На осі ординат відкладають шкалу грошової виручки і витрат, найвища точка якої відповідає сумі виручки від реалізації продукції за максимальної продуктивності корів. Бажано, щоб одержаний чотирикутник був близьким до квадрата. Потім проводять лінії грошової виручки за різної ціни реалізації молока, відкладають постійні й змінні витрати. Лінія останніх є одночасно і лінією сукупних витрат. З точки перетину їх з лінією виручки проводять перпендикулярно лінію абсцис, що визначає критичний рівень продуктивності корів, за якого досягається беззбитковість виробництва. У нашому випадку цей рівень становить 2750 кг, якщо ціна реалізації молока 400 грн./т, 4300 кг - 300 грн./т і 5600 кг - якщо ціна реалізації 250 грн./т.
Точка беззбитковості
Для одно продуктової моделі точку беззбитковості, яка означає що виручка від продажу продукції підприємства дорівнює сукупним витратам (О*Ц = Пв + Зв*О), можна визначити за формулою:
де О – обсяг продажу;
Ц – ціна реалізації;
Пв – величина постійних (фіксованих) витрат;
Зв – величина змінних втрат з розрахунку на одиницю продукції.
Точку беззбитковості можна розрахувати не тільки у фізичних, але й у грошових одиницях – гривнях. Тоді формула визначення точки беззбитковості буде такою:
Методика аналізу беззбитковості може застосовуватись також для визначення обсягу виробництва і продажу, необхідного для одержання цільової величини прибутку, а також для пошуку раціонального співвідношення між постійними і змінними витратами.
Розрахунок точки беззбитковості– трудомістка і складна робота. Тому в країнах з розвиненою економікою фермери широко використовують результати розрахунків, виконаних науковцями для конкретних природно - економічних умов.
Таблиця 9
Точки беззбитковості виробництва продукції рослинництва (Баварія, ФРН)
| Культура | Точка беззбитковості, ц/га | Урожайність, ц/га |
| Озима пшениця | 35,2 | 63,3 |
| Озимий ячмінь | 36,7 | 58,3 |
| Кукурудза (зерно) | 49,0 | 74,9 |
| Ріпак зимовий | 20,1 | 32,8 |
| Цукрові буряки | 180,0 | 560,0 |
| Картопля | 178,0 | 268,0 |
Планування формування та використання валового доходу і прибутку підприємства. Вибір дивідендної політики
Валовий дохід підприємства – це новостворена вартість. Він визначається як різниця між виручкою та матеріальними витратами. У річному плані економічного і соціального розвитку та бухгалтерському звіті сільськогосподарські підприємства обчислюють валовий дохід у такій послідовності:
визначають валову продукцію за собівартістю, яка включає всі витрати на виробництво продукції, робіт і послуг планового року, а також приріст або зменшення незавершеного виробництва і витрати майбутніх періодів порівняно з попереднім роком. Цей розрахунок виконується окремо для рослинництва, тваринництва, промислових виробництв, робіт і послуг. У результаті отримують перші дві складові вартості валової продукції С + V;
до одержаної суми додають (віднімають) прибуток (збиток) від реалізації продукції;
Таблиця 10
Розрахунок валового доходу, тис. грн.
| Показник | Код | Рослинництво | Тваринництво | Підсобні промислові виробництва | Роботи і послуги | Разом по неповному виробництву |
| Валова продукція за собівартістю | 1 | 1800 | 3000 | 870 | 30 | 5810 |
| Прибуток (+), збиток (-) від реалізації | 2 | 149,7 | 111,7 | 18 | 35 | 314,4 |
| Прибуток від міжгосподарських підприємств і організацій | 3 | - | - | - | - | - |
| Прибуток, що передається господарствам-учасникам кооперативного виробництва | 4 | - | - | - | - | - |
| Разом (1+2+3+4) | 5 | 1949,7 | 3111,7 | 888 | 175 | 6124,4 |
| Матеріально-грошові витрати на виробництво | 6 | 1560 | 2580 | 810 | 110 | 5060 |
| Валовий дохід | 7 | 389,7 | 531,7 | 78 | 65 | 1064.4 |
від одержаного результату потрібно відняти всі матеріальні витрати (амортизацію основних засобів, виробниче спожиті предмети праці та витрати на оплату послуг, наданих підприємству зі сторони), тобто виконати дію: (С+V)-С= V. До отриманого результату (витрат на оплату праці) слід додати (відняти) прибуток (збиток), що був одержаний від певних товарних галузей підприємства. У підсумку дістанемо вартість валового доходу підприємства (V+ М). Обчислення матеріальних витрат вимагає складних і трудомістких розрахунків.
У практиці планування та обліку сільськогосподарські підприємства використовують такий методичний підхід. Спочатку розраховують витрати на оплату праці в галузях і за виконання робіт на сторону. Для розрахунків використовують дані зведеного плану витрат на оплату праці в рослинництві, тваринництві, промислових виробництвах, з організації виробництва й управління, а також суми оплати праці обслуговуючих виробництв і їхні обсяги робіт у галузях господарства. З цією метою суми прямої оплати праці в галузях, включаючи й загальногалузеві витрати, збільшують на витрати з оплати праці, віднесені на ці галузі у складі комплексних статей витрат. Наприклад, планові суми оплати праці на автомобільних перевезеннях обчислюють виходячи з обсягу робіт, що припадає надану галузь, і витрат на оплату праці на одиницю роботи. Аналогічно визначають витрати на оплату праці для транспортних робіт на тракторній тязі, для робіт з живим тяглом, електропостачання. Обчислюючи в галузях витрати на оплату праці, що віднесені в складі вартості робіт ремонтних майстерень, загальногосподарських витрат, до уваги беруть суму цих витрат, віднесених на конкретну галузь, і питому вагу оплати праці в загальній сумі витрат. Одержану суму оплати праці (І) віднімають від С + V i одержують суму матеріальних витрат (С).
Економічне значення валового доходу надзвичайно велике, бо він є основою розширеного відтворення, головним джерелом національного доходу, утворення фінансових результатів не тільки підприємств, а й державного бюджету, позабюджетних фондів, усього суспільства.
Валовий дохід поділяють на фонди споживання і фонди нагромадження. Обґрунтування правильного співвідношення між ними є важливою передумовою забезпечення необхідних темпів розширеного відтворення. Кожне підприємство встановлює це співвідношення самостійно, ураховуючи при цьому абсолютний розмір валового доходу, ступінь ресурсозабезпеченості виробництва, зношеності основних фондів, забезпеченість оборотними засобами, досягнутий рівень оплати праці персоналу, ступінь розвитку соціальної інфраструктури, співвідношення між фондом оплати праці й прибутком у валовому доході.
Узагальнюючим фінансовим показником діяльності підприємства є його балансовий прибуток. Він відображається в балансі підприємства і включає в себе прибуток від усіх видів діяльності за плановий (звітний) період - від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів, нематеріалізованих активів, цінних паперів, валютних цінностей, а також прибуток від орендних (лізингових) операцій тощо. Щоб визначити балансовий прибуток підприємства, потрібно розрахувати його для кожного виду діяльності Й одержані результати підсумувати. Наприклад, прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг), що має найбільшу питому вагу в складі балансового прибутку, визначають відніманням з виручки від реалізації суми податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного мита, митних зборів, а також витрат, що включаються в собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг).
Балансовий прибуток
На першому етапі учасниками розподілу балансового прибутку є держава і підприємство. Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом кількох чинників. Істотне значення при цьому має податкова політика держави щодо суб’єктів господарювання. Вона реалізується при визначенні об’єктів і ставок оподаткування, суми податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у порядку надання податкових пільг.
Другий етап - це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів у бюджет. Чинні нормативні акти визначають, що за рахунок цього прибутку підприємства мають здійснювати різні платежі, пов'язані із застосуванням фінансових санкцій до підприємства.
Важливе значення в розподілі чистого прибутку має досягнення оптимального співвідношення між фондом нагромадження і фондом споживання. Ці фонди умовні, безпосередньо на підприємстві вони не утворюються, а їхню величину можна визначити на підставі розрахунків використання прибутку на фінансування певних витрат чи заходів.
Схема 4
Балансовий прибуток підприємства
В останні роки з приватизацією аграрних підприємств, створенням колективних сільськогосподарських підприємств, приватно-орендних підприємств тощо особливого значення набуває вироблення ними дивідендної політики. З одного боку, виплата дивідендів має забезпечити захист інтересів власника і створити передумови для росту курсової ціни акцій (майнових і земельних паїв), а з другого, - максимальні виплати дивідендів скорочують частку чистого прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства.
Прийняття рішення щодо виплати дивідендів та їхні розміри значною мірою визначаються фінансовою стратегією. .Якщо керівництво підприємства передбачає здійснити серйозну реконструкцію, технічне переозброєння чи розширення виробництва і для реалізації їх намічає додаткову емісію акцій, то такій емісії має передувати досить тривалий період виплати високих дивідендів. Останнє зумовлює підвищення курсу акцій і, відповідно, збільшення суми позичкових коштів, які одержують унаслідок розміщення додаткових акцій.
Бюджет готівки
Бюджет готівки є заключним етапом планування діяльності підприємства і показує його фінансову спроможність щодо виконання господарських планів. У ньому дається перелік усіх грошових надходжень та витрат підприємства за певний період часу. У ринковій економіці цей бюджет є одним із найважливіших інструментів планування на практиці навіть прибуткові господарства нерідко змушені реорганізовувати або й зовсім припиняти свою діяльність через недостатню забезпеченість готівкою. Головним призначенням бюджету готівки і є забезпечення позитивного сальдо грошових коштів після сплати всіх зобов'язань шляхом планування обсягів і термінів надходження коштів та здійснення витрат, розрахунку достатності власних грошових коштів для фінансування витрат та визначення потреби в кредитах.
Відмінності бюджету готівки від інших планів господарської діяльності:
у ньому відображаються лише готівкові потоки підприємства і не включаються не грошові надходження і витрати (амортизація основних засобів, оплата праці натурою, бартер, вартість власних кормів, насіння тощо);
у бюджеті особливої ваги набувають строки отримання надходжень та здійснення витрат. Тому бюджети готівки розробляють на квартальній чи місячній основі.
У розробці бюджету готівки, як і в складанні всього фінансового плану, велика роль належить аналізові, зокрема, джерел покриття витрат підприємства (банківська і касова готівка, бартерні операції, оплата праці натурою тощо).
Складання бюджету починається з визначення грошового балансу на початок періоду планування, який показує залишок коштів на рахунках і в касі підприємства на кінець попереднього періоду. Далі планують усі грошові надходження підприємства за рік і за періодами, в яких вони фактично очікуються. При цьому враховують, що всі грошові надходження і витрати плануються за фактом здійснення платежу, а не за фактом виникнення чи перерахування їх, тобто всі дані вводяться на основі обґрунтованих припущень щодо терміну отримання грошей чи здійснення платежів. Саме цим можна пояснити (провали) у третьому кварталі як з надходженням виручки від реалізації молока (щороку в цей час виникає дебіторська заборгованість молочних заводів), так і з виплатою зарплати (кредиторська заборгованість).
Таблиця 11
Бюджет готівки сільськогосподарського підприємства
| Показник | Разом за рік, тис. грн. | У т.ч. за кварталами | ||||
| І | ІІ | ІІІ | ІV | |||
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 |
| 1 | Початковий грошовий баланс | 15 | 15 | 1 | 10 | 9 |
| 2 | Виручка від реалізації продукції: молоко молодняк для племінних цілей інша худоба інша продукція інші надходження | 1885 40 373 365 - | 498 10 13 67 - | 450 10 107 100 - | 374 10 59 89 - | 563 10 77 109 - |
| 3 | Разом виручки | 2663 | 709 | 667 | 532 | 755 |
| 4 | Разом грошових надходжень (1+3) | Х | 724 | 668 | 542 | 764 |
| 5 | Готівкові витрати: оплата праці з відрахуваннями на соціальні заходи, оплата за товарно-матеріальні цінності, усього у тому числі: паливно-мастильні матеріали електроенергія газ мінеральні добрива пестициди | 1137 698 254 91 61 67 13 | 337 229 24 39 15 65 8 | 272 203 99 10 4 2 5 | 258 127 64 20 18 - - | 270 139 67 22 24 - - |
| корми насіння будівельні матеріали запасні частини техніка, обладнання | 18 15 38 90 51 | - 15 11 30 22 | 18 - 11 47 7 | - - 12 13 - | - - 4 - 22 | |
| Державні податки та збори | 72 | 25 | 15 | 10 | 22 | |
| Погашення кредиту | 400 | 130 | 78 | 92 | 100 | |
| Проценти за кредит | 100 | 21 | 25 | 30 | 24 | |
| Інші витрати | 168 | 21 | 45 | 46 | 56 | |
| 6 | Разом готівкових витрат | 2575 | 763 | 638 | 563 | 611 |
| 7 | Наявні грошові кошти | Х | -39 | 30 | -21 | 153 |
| 8 | Нові кредити | 70 | 40 | - | 30 | - |
| 9 | Оплата нових кредитів | 70 | - | 20 | - | 50 |
| 10 | Залишковий грошовий баланс | Х | 1 | 10 | 9 | 103 |
Після завершення планування всіх грошових надходжень і витрат здійснюють розрахунок забезпеченості підприємства власними грошовими коштами та визначають потребу в кредитах окремо для кожного періоду планування. Значення рядка "Наявні грошові кошти" визначається як різниця між сумою грошових надходжень (ураховуючи початковий грошовий баланс) та сумою грошових витрат. Якщо витрати на кінець певного періоду перевищують надходження, тобто значення рядка "Наявні грошові кошти" е від'ємним, необхідно запланувати отримання нових кредитів. У протилежному разі вільні кошти можна використати для погашення частини нових (узятих у плановому році) короткотермінових кредитів та відсотків по них (якщо такі кредити плануються). Після цього визначають залишковий грошовий баланс на кінець даного періоду планування як суму наявних грошових коштів підприємства та нових кредитів, отриманих у цьому періоді (місяці, кварталі), за вирахуванням суми оплаченого короткотермінового кредиту та відсотків з нього. Водночас він стає початковим грошовим балансом наступного періоду планування.
Контрольні питання
Види планів та планування.
Суть організації планової роботи на підприємстві та особисті якості
плановика.
Суть стратегічного і перспективного планування.
Бізнес-план і його основні розділи.
Основні етапи розробки, оформлення і затвердження бізнес-плану.
Види поточних планів.
Суть і порядок складання оперативних планів.
Суть маркетингової програми бізнес-плану сільськогосподарського
підприємства.
Особливості врахування кон'юнктури ринку, цінової політики, якості
продукції і каналів реалізації при розробці маркетингової програми.
10. Зміст і методика планування виробничої програми по
рослинництву.
Планування виробничої програми тваринництва.
Особливості і методи планування витрат виробництва.
13. Методика планування основних (прямих) витрат виробництва.
Суть планування загальновиробничих і загальногосподарських
витрат.
Калькуляція собівартості основних видів продукції.
Основні розділи фінансового плану підприємства.
Методика складання плану реалізації продукції, визначення
прибутку і рентабельності.
Планування формування та використання валового доходу,
прибутку підприємства.
Господарський механізм - це дуже складна економічна система, яка охоплює питання планування й управління підприємствами, економічні відносини їх як із державою, так і між собою, рівень використання засобів виробництва й трудових ресурсів, матеріальне стимулювання тощо, тобто практична дія економічних законів виявляється в господарському механізмі.
Найважливішим елементом господарського механізму є господарський розрахунок, або діяльність підприємств в умовах ринкових відносин, який пов'язує його з конкретним підприємством І охоплює широке коло відносин цього підприємства. На основі госпрозрахунку створюється сучасний механізм діяльності підприємств, що спонукає всебічно економити ресурси, широко використовувати досягнення науки й техніки.
Господарський розрахунок - об'єктивна економічна категорія, яка відображає відносини в процесі виробництва, розподілу і споживання продукції. Кожне сільськогосподарське підприємство вступає у відповідні відносини з державними вищестоящими установами, іншими підприємствами, власними підрозділами та окремими працівниками. Крім того, існують певні відносини між окремими підрозділами та їхніми працівниками.
Госпрозрахунок - це метод організації ведення господарства при якому кожне підприємство порівнює в грошовій формі витрати і результати виробництва (надання послуг), намагається відшкодувати витрати власними доходами, тобто забезпечувати самоокупність і оптимальну рентабельність виробництва. Він виступає важливим фактором підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції і забезпечення прибутковості виробництва. А це означає, що за рахунок виручки від реалізації продукції і послуг підприємство покриває всі витрати на виробництво продукції і отримує прибуток, який дає змогу вести розширене виробництво.
В основі господарського розрахунку лежить матеріальна заінтересованість у наслідках виробництва, що в свою чергу веде до збільшення виробництва продукції та підвищення її рентабельності, розподілу за працею, а також керування у своїй діяльності відповідними економічними категоріями: собівартість, ціна, чистий доход, прибуток, фінансування тощо. В умовах вільної конкуренції й ринкових відносин роль госпрозрахунку зростає, оскільки досягти основної мети - одержати найбільший прибуток - кожне підприємство може тільки при дотриманні вимог цього методу господарювання. Останній стосується не тільки підприємства у цілому, а і його підрозділів та окремих працівників.
У процесі впровадження і функціонування господарського розрахунку виникають дві основні форми економічних взаємовідносин - зовнішні і внутрішні. Зовнішні, зазвичай, включають взаємовідносини підприємства з державою та іншими підприємствами, організаціями. Внутрішні включають взаємовідносини підприємства і виробничих підрозділів.
Загальногосподарський, як і внутрішньогосподарський розрахунок, є методом організації і ведення виробництва. Завдяки економному господарюванню в окремих підрозділах забезпечується економічний ефект у всьому господарстві. Отже, загальногосподарський і внутрішньогосподарський розрахунок слід розглядати в єдності, але не можна "їх ототожнювати. Єдність загальногосподарського і внутрішньогосподарського розрахунку полягає в загальній меті, досягнення найбільшого обсягу продукції з найменшими витратами і на цій основі - високого рівня рентабельності виробництва. У той же час вони відрізняються формами зв'язків з іншими об'єктами, складом показників, які визначають господарську діяльність, при плануванні й обліку тощо*
Загальногосподарський розрахунок передбачає розв'язання питань діяльності підприємства як юридичної особи у цілому і питань його виробництва, сфери обігу та соціального розвитку і включає наступне: виконання договорів (контрактів) на реалізацію продукції; матеріально-технічне забезпечення, підприємства; організацію фінансово-кредитних відносин підприємства; податкову систему; встановлені для підприємства замовлення на товарну продукцію, рівень цін на неї.
Згідно проведеного аналізу господарської діяльності за ряд років і вибирають найдоцільніший варіант виконання господарських завдань, планують виробництво, визначають систему обліку та контролю, відпрацьовують систему матеріального стимулювання за результатами господарської діяльності, порядок розподілу прибутків, визначають перспективи розвитку господарства.
Ефективність системи загальногосподарського розрахунку забезпечується при впровадженні внутрішньогосподарського розрахунку, тобто створення умов режиму економії пращ і коштів на основі матеріальної заінтересованості та відповідальності в кожній виробничій одиниці.
Загальногосподарський і внутрішньогосподарський розрахунок тісно пов'язані між собою, але відрізняються організаційними формами, складом показників, які використовуються в процесі планування, обліку і контролю.
Внутрішньогосподарський розрахунок - це метод планової організації господарської діяльності підрозділів підприємства з виконання планових завдань, збільшення виходу продукції високої якості при зниженні витрат на її одиницю на основі матеріальної заінтересованості в кінцевих результатах роботи.
При внутрішньогосподарському розрахунку підрозділи не мають права юридичної особи, вони є частиною сільськогосподарського підприємства і тому самостійність їх обмежена лише виробничою сферою. Вони не можуть: укладати договорів, мати рахунок у банку, здійснювати взаємовідносини з державою та іншими підприємствами, вони не реалізують продукцію, не мають прибутків, а свою діяльність в основному обмежують питаннями економіки й організації сільськогосподарського виробництва всередині підприємства.
В умовах ринкової економіки господарський розрахунок стає комерційним. Це пов'язано з тим, що в ринкових умовах підприємства мають повну самостійність не тільки у виробництві продукції, також у її реалізації та придбанні всіх матеріалів і засобів виробництва. Він базується в основному на тих же принципах, але роль деяких із них поглиблюється і діють вони методом купівлі-продажу продукції, наданням послуг тощо. Це потребує від сільськогосподарських підприємств маркетингової діяльності.
Комерційний розрахунок як метод ведення виробничо-господарської діяльності загальною категорією ринкового господарства, його системоутворючою структурою та основним методом організації підприємницької діяльності. У країнах з ринковою економікою нагромаджений величезний досвід комерційного розрахунку, який передбачає:
дійсне самофінансування підприємств, тобто відшкодування власних поточних і капітальних витрат за рахунок власних коштів та банківських кредитів;
повну економічну самостійність у прийнятті рішень;
ефективну матеріальну заінтересованість;
реальну матеріальну відповідальність за результати поточної, господарської та інвестиційної діяльності;
отримання прибутку як кінцевої мети.
Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом господарської діяльності. Він спонукає підприємство до мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Комерційний розрахунок притаманний ринковій економіці. Адже саме він, а не ринкові відносини самі по собі, сприяє високоефективному господарюванню.
Госпрозрахункові відносини в сільськогосподарських підприємствах ґрунтуються на певних принципах, незалежно від форми власності на підприємстві.
Самостійність господарської діяльності товаровиробників. Дотримання даного принципу дає змогу керівникам підприємств самим вирішувати питання організації виробництва, розвинути ініціативу працівників, краще використовувати засоби виробництва, трудові ресурси, створити умови для ефективного ведення господарства.
Повна господарська і юридична відокремленість. (Господарсько - оперативна самостійність) підприємств виявляється в тому, що вони повністю розпоряджаються власними і наданими їм засобами виробництва, мають право юридичної особи, ведуть фінансове господарство. Тобто, сільськогосподарські підприємства виступають, як окремі господарські одиниці.
Принцип самофінансування. Реалізація цього принципу - одна з основних умов підприємницької діяльності - забезпечує конкурентоспроможність господарюючого суб'єкта. Самофінансування означає повну окупність витрат на виробництво і реалізацію продукції.
4. Прибутковість, яка є логічним продовженням принципу самоокупності, означає, що отримані доходи мають не тільки покрити проведені витрати, а й сформувати прибуток.
Принцип матеріальної заінтересованості – об’єктивна його необхідність диктується основною метою підприємницької діяльності - отримання прибутку.
Принцип матеріальної відповідальності – означає наявність певної системи відповідальності за результати фінансово-господарської діяльності та виконання договірних зобов'язань
Принцип забезпечення фінансових резервів – необхідність формування фінансових резервів та інших аналогічних фондів, пов'язана з підприємницькою діяльністю, яка завжди зв'язана з ризиком.
Цей принцип реалізовується у відкритих і закритих акціонерних товариствах. Розмір резервного фонду регламентований і не може бути меншим за 15 відсотків від розміру оплаченого статутного капіталу, але й не більшим за 50 відсотків оподатковуваних прибутків, оскільки відрахування до резервного фонду проводяться до оподаткування прибутку.
8. Фінансова відповідальність (контроль гривнею за виробничо - фінансовою діяльністю підприємства) - є підсумковим принципом комерційного розрахунку і забезпечує його дійовість. Сутність цього принципу полягає в тому, що підприємство несе повну відповідальність за фінансові результати своєї діяльності. Отримані збитки покриваються за рахунок власних коштів.
Внутрішньогосподарський розрахунок ґрунтується на тих же принципах, що госпрозрахунок підприємства, але він здійснюється на рівні підрозділів, яким в умовах ринкових відносин надасться більше самостійності, удосконалюються взаємовідносини з підприємством й іншими внутрішньогосподарськими підрозділами.
Організація госпрозрахункових відносин всередині підприємства пов'язана з визначенням кількості виробничих підрозділів, їх розмірів та спеціалізації, забезпеченням трудовими ресурсами та засобами виробництва, становлення раціональної організаційної структури та системи взаємовідносин колективу підрозділу з господарством та іншими госпрозрахунковими одиницями.
Найвища ефективність загальногосподарського розрахунку буде забезпечуватись при впровадженні в усіх виробничих підрозділах підприємства госпрозрахункових відносин між ними та адміністрацією підприємства.
При цьому земля, продуктивна і робоча худоба, техніка, інші основні засоби виробництва розподіляються за одним із трьох варіантів:
передаються підрозділам адміністрацією господарства в користування;
передаються підрозділам адміністрацією господарства в оренду;
переходять у власність підрозділу на пайовій основі.
Отже, в перших двох випадках власником основних засобів виробництва, переданих підрозділам, залишається сільгосппідприємство, а в третьому випадку власником є сам підрозділ.
У перших двох випадках кожному госпрозрахунковому підрозділу відповідно до його спеціалізації адміністрація господарства доводить річне госпрозрахункове завдання щодо обсягів і структури виробництва продукції, послуг, робіт і ліміту виробничих витрат (яке може додаватись до договору, що укладається між адміністрацією господарства і підрозділом).
При цьому ліміти виробничих витрат по статтях в госпрозрахункових завданнях підрозділам (або в договорах, які укладаються між підрозділами і сільгосппідприємствами) можуть не доводитися, оскільки вони замінюються внутрішньогосподарськими розрахунковими цінами. Всі матеріальні елементи поточних витрат виробництва (послуги) госпрозрахункові підрозділи купують у сільгосппідприємстві (відповідних його підрозділах).
У третьому випадку (коли підрозділи стають власниками основних засобів виробництва) госпрозрахункові завдання підрозділам можуть не доводитися. Тут підрозділи, які входять в асоціацію чи товариство, самі домовляються між собою і з органом, що виконує функції головного, про характер, структуру і обсяг виробництва.
При цьому в перших двох випадках за рішенням сільгосппідприємства і підрозділів госпрозрахункове завдання може бути замінене госпрозрахунковим договором, який укладає адміністрація господарства з кожним госпрозрахунковим підрозділом на виробництво продукції (послуг, робіт) у заданих обсягах, структурі і якості.
Вироблена госпрозрахунковими підрозділами продукція реалізується сільгосппідприємству (або іншим його підрозділам) за внутрішньогосподарськими розрахунковими цінами (це може стосуватися і тих підрозділів, які стали власниками основних засобів виробництва на пайовій основі).
Наприклад. Собівартість 1 центнера зелених кормів складає 5,20грн і встановлений єдиний норматив рентабельності по господарству 40 відсотків. Звідси розрахункова ціна за якою госпрозрахунковий підрозділ продає вирощену продукцію господарству дорівнює 5,20*1,4 = 7,28 грн.
При впровадженні госпрозрахунку в підприємстві розробляється Положення "Про внутрішньогосподарський розрахунок", яке включає такі складові частини:
визначення і організація госпрозрахункових підрозділів, їх взаємовідносини з господарством та між собою;
облік і контроль виконуваних робіт, виробництва продукції та виробничих витрат у кожному підрозділі;
система матеріального та морального стимулювання за результатами господарської діяльності.
Дане положення доводиться до відома всіх працівників, обговорюється та затверджується загальними зборами підприємства.
Відносини госпрозрахункових підрозділів з господарством будуються на основі раціонального поєднання планового керівництва та розвитку самостійності госпрозрахункових підрозділів з питань планування, технології та управління виробництвом, виконання поставлених завдань, створення рівних умов і можливостей у виконанні госпрозрахункових завдань тощо.
Керівник господарства несе відповідальність за зберігання, реалізацію і використання продукції, яка надходить на склади підприємства.
Доцільними при впровадженні госпрозрахункових відносин є прямі зв’язки між підрозділами, які підвищують вимогливість одного підрозділу до іншого, а також відповідальність за своєчасне виконання робіт, постачання певного виду продукції тощо.
Прямі зв'язки між госпрозрахунковими підрозділами повинні санкціонувати і організовувати керівники господарства та відображати їх у планах згідно з Положенням "Про внутрішньогосподарський розрахунок".
Постійне удосконалення структури госпрозрахункових підрозділів та їх відносин з господарством та між собою створює умови для більш раціональної праці, зниження накладних, витрат, ефективнішого ведення господарства.
Для впровадження внутрішньогосподарського розрахунку потрібно здійснити такі заходи:
удосконалити організаційну структуру підприємства;
визначити склад госпрозрахункових підрозділів, порядок їх взаємовідносин, права та обов'язки окремих працівників;
закріпити необхідні засоби виробництва за кожним підрозділом відповідно до його спеціалізації;
уточнити склад працівників у кожному підрозділі;
упорядкувати систему різних норм і нормативів, привести їх у відповідальність із конкретними умовами виробництва та досягнутим рівнем продуктивності праці;
розробити в кожному підрозділі обґрунтовану виробничу програму;
організовувати у кожному підрозділі та по кожному виду продукції або послуг своєчасний і достовірний облік продукції, робіт, витрат;
здійснювати протягом року оперативний контроль і аналіз виконаних планових завдань кожним підрозділом;
забезпечити матеріальну заінтересованість та матеріальну відповідальність підрозділів й окремих працівників за результатами роботи.
Розвиток механізму госпрозрахунку в сільськогосподарських підприємствах зумовив застосування внутрішньогосподарських розрахункових цін, заліку ними лімітів виробничих витрат, які доводяться госпрозрахунковим підрозділам адміністрацією господарства. Це позитивний крок у розвитку внутрішньогосподарського розрахунку. Такі ціни при правильній їх побудові і застосуванні вдосконалюють внутрішньогосподарський механізм, дають можливість більш обґрунтовано розраховувати витрати і наслідки роботи підрозділів, здійснювати їх стимулювання.
Внутрішньогосподарські ціни встановлюються на всі види послуг, куповані і власного виробництва матеріали, сировину.
Вони визначаються, виходячи з нормативів затрат на виробництво всіх видів продукції, виконанню робіт і послуг за єдиними планово-обліковими цінами, які пов'язані в єдину систему економічних зв'язків. При визначенні рівня розрахункових цін аналізується структура собівартості, виключаються непродуктивні витрати. Розрахункові ціни визначені з урахуванням ведення розширеного виробництва й однакового рівня прибутковості виробництва продукції, робіт і послуг. Ціна включає прямі матеріальні виграти, оплату праці, загальновиробиичі, загальногосподарські витрати і нормативний рівень прибутку на гривню затрат, що забезпечує рентабельність нарівні
Ці ціни використовують для розрахунку планових лімітів, обліку фактичних витрат госпрозрахункових підрозділів протягом року. Планово-облікова ціна складається з прейскурантної ціни придбаного конкретного виду товарно-матеріальних цінностей і витрат на доставку та обробку матеріалів на складах господарства. Встановлюючи єдину планово-облікову ціну, товарно-матеріальні цінності минулих років включають до розрахунку за балансовою вартістю, яка склалась на початок поточного року.
На насіння, корми, інші продукти та вироби власного виробництва єдину планово-облікову ціну визначають за плановою собівартістю. Залишки кормів власного виробництва на початок року до повного списання у витрати на виробництво можна оцінювати за фактичною собівартістю виробництва з урахуванням доставки до місць зберігання, а корми виробництва планового року - за плановою собівартістю. Для оцінки коне-дня, тонно-кілометра, умовного еталонного гектара використовують планову собівартість їх. Досвід ряду господарств доводить можливість і певну доцільність застосування в розрахунках за послуги автомобільного транспорту й машинно-тракторного парку єдиних планово-облікових цін.
Для оцінки витрат одиниці енергії, води, теплоти використовують відпускну ціну або планову собівартість.
Єдину планово-облікову ціну на компости, органічні сумішки обчислюють діленням загальної вартості всіх компонентів (гній, тирса, торф, солома, мінеральні добрива тощо) і витрат навантаження їх, перевезення, розвантаження та змішування на загальну кількість компосту.
Тривалість періоду дії цін визначається умовами економічної стабільності.
Кожному підрозділу, крім обсягів продажу продукції і розрахункових цін за її одиницю, встановлюються нормативи відрахувань коштів від суми реалізації або валового доходу на загальновиробничі витрати, відшкодування витрат на організацію і управління господарством, а також для формування прибутку який в подальшому буде використаний для зміцнення і розвитку виробництва, поліпшення соціально-побутового та культурного обслуговування всіх працівників, сплати податків, відрахувань у бюджет тощо.
Введення єдиних планово-облікових цін має велике значення і дає можливість здійснювати нормативно-чекову систему контролю витрат, що як свідчить практика, заслуговує на увагу.
Нормативно-чекова система контролю - дуже важливий елемент внутрішньогосподарського розрахунку, засіб управління витратами.
Для оперативного контролю використовують чеки на виробничі витрати, зброшуровані в книжку чеків. Ліміт у книжці затверджує керівник підприємства, книжку підписують головний бухгалтер і економіст.
У процесі господарської діяльності керівник підрозділу після видачі чеків на конкретні витрати (у межах затвердженого ліміту) одержує товарно-матеріальні цінності, послуги, які відповідно оформляють. Весь час порівнюючи фактичні витрати з лімітом, керівники підрозділів регулюють використання коштів на виробництво.
Чеки з усіх статей витрат оформляють тільки на основі затверджених лімітів, зафіксованих у книжці чеків. Чек, оформлений у межах ліміту і виданий керівником підрозділу за призначенням, є розпорядчим документом і обов'язковий до виконання всіма підрозділами та службами господарства.
При впровадженні нормативно-чекової форми контролю керівник підрозділу має право виписувати й одержувати чеки лише в межах встановленого ліміту витрат.
Ліміти витрат встановлюють відповідно до виробничої програми кожного підрозділу, відображеної у госпрозрахунковому завданні, їх затверджують керівник сільськогосподарського підприємства, головний економіст і головний бухгалтер.
Річні ліміти витрат, як і госпрозрахункові завдання, розробляють на базі діючих норм і нормативів керівники підрозділів під керівництвом галузевих спеціалістів, враховуючи свої плани заходів і робіт по галузях виробництва (відтворення стада, проведення зооветзаходів, освоєння сівозмін, внесення добрив, захист рослин від шкідників і хвороб, виконання ремонтів і обслуговування техніки тощо).
Оперативний контроль за використанням лімітів витрат і виходу продукції здійснюється керівниками підрозділів у відомості - реєстрі розрахункових чеків у межах кожної культури чи виробленої продукції. Реєстр складається з двох частин: у першій зазначаються суми з виданих чеків, а в другій - одержаних. У реєстрі обчислюють витрати за місяць і з початку року, порівнюють їх із лімітом і визначають залишок. Отже, зведена відомість - реєстр усіх витрат дає змогу керівникові госпрозрахункової одиниці систематично здійснювати контроль за витратами в процесі виробництва, хід виконання госпрозрахункового завдання й у випадку виявлення перевитрат коштів чи невиконання завдання може вжити відповідних заходів.
Крім зведеної відомості-реєстру, ведуть відомість-реєстр з виходу продукції чи надання послуг.
Первинні облікові документи керівники та обліковці госпрозрахункових підрозділів подають за суворо визначеним графіком, у якому зазначено термін і черговість їх подання. Звітуючи у кінці місяця (кварталу, року) керівники підрозділів уточнюють розрахунки за виданими чеками на оплату праці, за одержані матеріальні цінності та надані послуги. У господарстві, згідно розробленої схеми, кому який підрозділ видає лімітовані розрахункові чеки, здійснюється контроль за виробництвом.
Основні функції з контролю витрат виконують керівники підрозділів І служб через самоконтроль і взаємоконтроль. В оперативному контролі виробничих витрат беруть участь також галузеві спеціалісти господарства та підрозділів, матеріально відповідальні працівники складів, економісти, бухгалтери, старші робітники промислових і обслуговуючих виробництв.
Витрати контролюють при оформленні чеків згідно з лімітами. Оформивши чек на весь або частину ліміту, керівник підрозділу авансує конкретні заходи і таким чином контролює витрачання лімітів за статтями витрат при здійсненні господарських операцій. На основі даних про фактичні витрати па виробництво продукції (виконані роботи, надані послуги) в нарядах, облікових листках, лімітно-забірних картах можна своєчасно запобігти перевитратам.
3.4. Формування і використання доходів госпрозрахункових підрозділівЧітка дія економічного механізму госпрозрахункових відносин забезпечить виконання всіх його вимог. Таким чином можливо досягти збільшення валового (госпрозрахункового) доходу, забезпечити найкращі економічні умови дії госпрозрахункових відносин всередині підприємства.
При впроваджені госпрозрахункових відносин валовий (госпрозрахунковий) доход підприємства повністю децентралізується у володіння госпрозрахункових підрозділів, тому вони стають повноправними власниками - розпорядниками фондів споживання та нагромадження.
У даному випадку структурному підрозділу як суб’єкту товаровиробництва повністю належить вся новостворена вартість – госпрозрахунковий валовий доход, який він використовує для сплати податків державі і необхідних платежів банку, а також на формування фондів споживання та фонду нагромадження. Причому, гнучкість фінансової тактики підрозділів повинна будуватись на доцільності вкладень у таке виробництво, яке б давало максимум прибутків. Саме точна економічна основа забезпечує передумови внутрішньогосподарського підприємництва.
Контрольні питання
Господарський та комерційний розрахунок, їх спільні риси та
відмінності.
Головні принципи господарського розрахунку.
Сутність принципу "Самофінансування".
Заходи для впровадження внутрішньогосподарського розрахунку.
Принципи встановлення внутрішньогосподарських розрахункових
цін та використання госпрозрахункового доходу.
Для ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва необхідне найповніше І найраціональніше використання виробничих ресурсів підприємств. Цьому сприяє впровадження науково обґрунтованої системи ведення господарства.
Система ведення господарства – це правильна спеціалізація підприємства, раціональне поєднання галузей, які разом із комплексом соціально-економічних, агрозоотехнічних та організаційних заходів спрямовані на всебічне використання виробничого потенціалу підприємства, одержання максимального прибутку.
Класифікація систем ведення господарства здійснюється за:
регіональними рівнями (системи ведення господарства для країни, зони, області, району, підприємства);
галузевим принципом (системи - рослинництва; тваринництва; допоміжних і обслуговуючих виробництв для підприємства);
технологічною ознакою (системи - землеробства; добрив; годівлі худоби; машин; оплати праці тощо);
структурним принципом (виробнича, організаційна, соціальна структура підприємства).
Поняття науково обґрунтованої системи ведення господарства охоплює всі сторони сільськогосподарського виробництва:
раціональне розміщення і спеціалізацію;
правильне поєднання галузей;
інтенсифікацію;
найефективніші напрями використання капітальних вкладень;
впровадження прогресивних методів організації праці;
вдосконалення форм управління і планування виробництва;
зростання матеріальної заінтересованості працівників у збільшенні виробництва продукції і зниженні її собівартості, підвищенні ефективності всіх галузей.
Чим нижчий регіональний рівень, за яким розробляється система ведення господарства, тим глибшою і конкретнішою повинна бути її розробка.
На формування системи ведення господарства сільськогосподарського підприємства, її розвиток впливає сукупність факторів і умов виробництва. Головним із них є ресурсний потенціал, тобто наявність матеріально-технічних, трудових і земельних ресурсів підприємства.
Основні її ланки - спеціалізація і раціональне поєднання галузей, системи рослинництва, тваринництва, машин, організаційно-економічних заходів тощо.
До раціональної системи ведення господарства ставляться такі основні вимоги:
виконання договірних зобов'язань по виробництву певних видів товарної продукції;
вдосконалення спеціалізації виробництва;
правильне поєднання галузей;
найповніше й найраціональніше використання ресурсного потенціалу підприємства (земля, трудові ресурси, основні та оборотні фонди);
зменшення сезонності використання трудових ресурсів протягом року;
підвищення ефективності всіх галузей.
При обґрунтуванні системи ведення господарства конкретного сільськогосподарського підприємства визначають його раціональну виробничу та організаційну структуру. При цьому можуть зберігатися галузі, які склалися, або змінюватися їхня кількість і вноситися певні якісні зміни впровадженням нових високоврожайних сиртів сільськогосподарських культур, високопродуктивних порід тварин, нових потужних машин тощо. Систему ведення господарства розробляють для кожного конкретного підприємства. При цьому широко використовують рекомендації наукових установ, дані досвіду інших підприємств та їхніх виробничих підрозділів, нормативні матеріали тощо.
Обґрунтування системи ведення господарства на конкретному, підприємстві вимагає проведення певної аналітичної роботи, а також розробки різних організаційно-економічних, технічних і технологічних заходів на перспективу.
Порядок роботи по обґрунтуванню системи ведення господарства на підприємстві може бути таким:
аналіз галузей підприємства за останні роки та виявлення резервів їхнього дальшого розвитку;
уточнення загальногосподарської і внутрішньогосподарської спеціалізації, кооперування та інтеграція виробництва;
система рослинництва;
система кормовиробництва;
система тваринництва;
система заходів із механізації, електрифікації й автоматизації
виробництва;
система обслуговуючих і підсобних промислових виробництв;
система організації та оплати праці й баланс праці;
організаційна, виробнича структура і структура управління підприємством;
соціальний розвиток колективу підприємства;
розвиток особистих підсобних господарств населення;
капітальні вкладення;
економічна ефективність системи ведення господарства.
Особливо важливим при проектуванні системи ведення господарства є оптимізація виробничої структури підприємства, а також обґрунтування систем рослинництва і тваринництва.
4.2. Система рослинництваСистема рослинництва - це сукупність технічних, технологічних, організаційних та економічних заходів щодо ведення його галузей. Як загальне поняття вона охоплює всі галузі рослинництва і раціональні способи введення їх за природноекономічними зонами і складається з різних галузевих систем: рільництва, овочівництва, садівництва, лукопасовищного господарства і лісівництва.
Технологічною основою рослинництва є система землеробства, яка являє собою комплекс організаційно-економічних та агротехнічних заходів, спрямованих на раціональне використання землі, підвищення урожайності сільськогосподарських культур, збереження та підвищення родючості ґрунту.
Система землеробства є організаційно-технологічною основою рослинництва. Вона тісно пов'язана з системою ведення тваринництва, системою механізації та електрифікації, системою підсобних виробництв і промислів.
Системи землеробства виникають поступово, залежно від економічних умов, що склалися в господарстві, рівня розвитку науки, техніки та природних факторів. Кожна з систем ґрунтується на техніці, технології та організації виробництва.
Економічну оцінку систем землеробства здійснюють у двох напрямах: за рівнем інтенсивності та економічної ефективності. Основна вимога обох напрямів-сувора зональність у розробці та оцінці системи, виконання планових завдань з виробництва і реалізації продукції.
Рівень інтенсивності системи землеробства визначають за такими показниками: розміром матеріальних, трудових ресурсів та коштів в розрахунку на одиницю земельної площі; кількість добрив в діючій речовині, внесених на одиницю земельної площі; рівень розораності земель; питома маса площі посіву у площі ріллі; склад культур і структура посівних площ; обсяг механізованих робіт в умовних еталонних гектарах на гектар сівозмінної площі; питома маса просапних культур у структурі посівних площ.
Схема 5 Система ведення галузей рослинництва
Економічну ефективність системи землеробства визначають за такими показниками:
вихід валової і товарної продукції на гектар сівозмінної площі, одиницю вартості виробничих фондів і виробничих затрат, людино-годину;
розмір прибутку на одиницю земельної площі;
урожайність сільськогосподарських культур;
продуктивність праці на виробництві окремих видів продукції і у господарстві в цілому;
собівартість одиниці продукції;
рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва, його галузей і окремих культур.
Найбільш ефективною вважається така система землеробства, яка забезпечує виробництво максимальної кількості продукції при найменших затратах праці і коштів на її виробництво, що адекватно максимуму прибутку на одиницю земельної площі.
Систему землеробства розробляють з урахуванням умов конкретної природноекономічної зони країни. Вона включає кілька елементів: організацію земельної території й системи сівозмін; системи добрив у сівозмінах; систему насінництва; систему обробітку ґрунту й догляду за рослинами; систему захисту рослин від шкідників, хвороб і бур'янів; систему меліоративних заходів. Усі елементи системи землеробства тісно пов'язані між собою і повинні застосовуватися в комплексі.
Організація земельної території й система сівозмін передбачають певний порядок використання землі, що створює оптимальні умови для росту і розвитку сільськогосподарських культур забезпеченням їх кращими попередниками, найефективнішим використанням добрив та боротьби з шкідниками, хворобами рослин і бур'янами. Разом із тим система правильних сівозмін тісно пов'язана з структурою посівних площ господарства й сприяє вдосконаленню останньої.
Система добрив у сівозмінах передбачає кількість і строки внесення органічних добрив під кожну культуру. Вона також тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства й повинна передбачати максимальну ефективність використання добрив і сприяти підвищенню родючості ґрунту.
Система насінництва має забезпечити використання найбільш урожайних районованих сортів сільськогосподарських культур з урахуванням умов кожної природноекономічної зони.
Система обробітку ґрунту й догляду за рослинами також тісно пов'язана з іншими елементами системи землеробства і застосовується з урахуванням ґрунтових та кліматичних особливостей зони розміщення господарства.
Система захисту рослин від шкідників, хвороб та бур'янів повинна бути комплексною, тобто включати різні біологічні, агротехнічні й хімічні заходи. Система меліорації передбачає заходи, спрямовані на регулювання водного режиму ґрунту. До них належать осушення, зрошення, полезахисне лісонасадження та ін. Раціональна система землеробства має забезпечити найповніше використання всіх її елементів, віддаючи перевагу тим із них, які у найбільшій мірі впливають на ефективність використання землі в умовах конкретного сільське господарського підприємства. Основою в організації системи землеробства і всієї рослинницької галузі є розробка, розміщення та освоєння правильних польових сівозмін. Перш ніж розробити польові сівозміни; необхідно визначити раціональну структуру посівних площ. Структура посівних площ розробляється і встановлюється в господарстві залежно від ґрунтових, кліматичних, економічних, та інших умов виробництва, плану продажу сільськогосподарської продукції та внутрішньогосподарських потреб у ній (продовольчі товари для працівників корми для худоби, насіння і т. д.). Раціональна структура посівних площ, прийнята в господарстві, є найважливішою основою для розробки правильних сівозмін - складової частини системи землеробства.
Сівозміна – це науково обґрунтований порядок чергування культур в часі і просторі. Вона повинна сприяти безперервному росту родючості ґрунту, раціональному використанню землі, праці і засобів виробництва, виконанню завдань, що ставляться перед господарством.
Сукупність всіх польових, кормових і спеціальних сівозмін утворює систему сівозмін у господарстві.
Система тваринництва - це склад і співвідношення його галузей, а також сукупність технічних, зооветеринарних і організаційно-економічних заходів ведення виробництва, спрямованих на збільшення виробництва продукції тваринництва і підвищення його ефективності.
Схема 6. Система ведення галузей тваринництва
До технічних заходів (елементів) належать тили будівель, споруд для утримання худоби, система машин і механізмів для виконання виробничих процесів, первинної переробки продукції тощо.
Зооветеринарні заходи включають організацію відтворення стада, поліпшення племінних якостей тварин, способи їх утримання, тип годівлі, засоби захисту від хвороб тощо. Ці заходи повинні бути спрямовані на інтенсивне використання тварин, яке передбачає раціональні темпи відтворення стада, економічно вигідні строки господарського використання, оптимальні норми вибракування, високу продуктивність.
До організаційно-економічних заходів відносять обґрунтування спеціалізації тваринництва, структури стада та щільності поголів'я худоби, розмірів ферм і комплексів, розміщення їх на території підприємства, організації та оплати праці, планування розвитку галузей, внутрішньогосподарських і міжгосподарських зв'язків тощо.
У системі тваринництва технічні, зооветеринарні та організаційно - економічні елементи пов'язані між собою, тісно взаємодіють, що дає змогу збільшувати виробництво продукції тваринництва, добиватися підвищення ефективності тваринницьких галузей.
Своєрідність природних і економічних умов по зонах країни і в окремих типах господарств визначають відмінності її галузевій структурі тваринництва, тобто співвідношення різних видів тварин між собою. Воно залежить насамперед від способу і рівня розпитку кормовиробництва (вівці переважають в посушливих районах з великими площами пасовищ, свині - в районах інтенсивного землеробства), забезпеченості господарства робочою силою та інших економічних умов.
У кожній галузі тваринництва відповідно до попиту ринку з одного боку і природних та економічних умов окремих зон і підприємств - з іншого, склалися напрями, що відрізняються за видами і співвідношенням виробленої продукції. У кожному господарстві повинні розвиватися галузі тваринництва з найбільш ефектнішим в даних умовах виробничим напрямом.
Основними критеріями економічної оцінки порід тварин є:
продуктивність (основна);
вихід валової продукції і чистого доходу на 1 голову (на 100 голів стада); на 1 га кормової площі; на 1 грн. виробничих затрат;
вихід продукції на 1 годину або затрати праці на І ц продукції в люд.-год.;
виробничі затрати на утримання 1 голови (100 голів стада) і собівартість 1 ц продукції;
рівень рентабельності виробництва.
Оцінка по цих показниках дасть можливість віддати перевагу тій або іншій породі, тому або іншому виробничому напряму тварин.
Відтворення стада. Велике значення для збільшення поголів’я і підвищення його продуктивності має правильна організація відтворення стада, тобто систематична заміна вибракуваних тварин іншими, більш продуктивними і цінними того ж призначення, а також збільшення поголів'я.
Структура стада визначає склад, кількість та якість одержаної продукції. Значною мірою вона впливає також на продуктивність праці, собівартість, рентабельність і товарність продукції, тривалість виробничого циклу в галузі, швидкість обігу засобів. З нею пов'язані способи утримання і типи годівлі тварин, використання трудових і матеріально-технічних ресурсів.
Важливими факторами, що впливають на визначення тієї або іншої структури стада є:
1. Прийнята в господарстві система тваринництва, спеціалізація його на виробництві певного виду тваринницької продукції (молоко, м'ясо, вовна тощо).
Кожній системі тваринництва відповідає своя структура стада, яка найбільшою мірою відповідає виконанню основного завдання. Наприклад, у молочному тваринництві питома вага корів в стаді складає 60-70 відсотків (в ряді приміських молочних господарств навіть 90 відсотків), в молочно-м'ясному - 45-50 відсотків, у м'ясному - 35-40 відсотків. У вівчарстві спостерігається така ж картина.
Природні (біологічні) особливості відтворення стада, строки статевої зрілості різних видів тварин, строки парування, плодовитість тощо.
Особливості і характер організації кормової бази даного господарства (наявність природних угідь, штучні пасовища, можливості використання кормових відходів - жом, барда тощо).
Організаційно-господарський рівень розвитку тваринницьких галузей. До числа показників, що характеризують цей рівень і входять до структури стада, належать: розміри і строки реалізації продукції, встановлений в господарстві процент щорічного приросту стада; вік реалізації понадремонтного молодняка на племінні цілі, на м’ясо, характер і тривалість відгодівлі та нагулу окремих груп тварин; строки господарського використання тварин і пов'язаний з цим процент вибракування маток.
Оборот стада складають на основі плану виробництва тваринницької продукції на місяць, квартал, рік. Насамперед проводять підготовчу роботу по складанню обороту стада: визначають поголів'я тварин по статевих і вікових групах на початок місяця, кварталу, року, виявляють парувальний контингент маточного поголів'я і ремонтного молодняка; складають помісячний план парування, отелів, окотів, опоросів: по статевих групах і віку визначають кількість голів тварин, що підлягають реалізації на м'ясо, продажу на племінні цілі і передачі на вирощування, відгодівлю і нагул; встановлюють маточне поголів'я, що підлягає вибракуванню по місяцях і кварталах, а також число ремонтного молодняка, необхідного для поповнення стада; визначають живу вагу тварин, що підлягають реалізації; встановлюють число корів по місяцях лактації.
Форма обороту стада являє собою прибуткове-видаткову таблицю, Ідо відображає надходження тварин і вибуття їх за певний період, вагу тварин по статевих і вікових групах і валовий приріст. У таблиці обороту стада наводяться наступні показники:
Поголів'я тварин на початок року і його жива вага.
Прибуття тварин: приплід, купівля і надходження з молодших груп із зазначенням живої ваги.
Вибуття тварин: переведення в старші групи, реалізація на м'ясо, громадське харчування, для продажу працівникам господарства та їх жива маса.
Поголів'я тварин на кінець року і їх жива маса.
Середньорічне поголів'я, вираховується воно по кормо-місяцях перебування тварин в даній віковій групі.
Середньодобовий приріст.
Валовий приріст.
Організація відтворення стада в кожному окремому випадку здійснюється виходячи з конкретних завдань аграрного формування і його економічних можливостей. При цьому встановлюються строки використання маточного поголів'я, його продуктивного потенціалу. Система відтворення поголів'я знаходиться в тісному зв'язку із поліпшенням породних і племінних якостей худоби завдяки використанню високопродуктивних порід, відповідних способів схрещування худоби чи інших способів підвищення їх продуктивних якостей. Тип і рівень годівлі тварин мають надзвичайно важливий вплив на рівень продуктивності тварин і якість продукції. Тип годівлі тварин залежить в значній мірі від місця розташування господарства, розвитку відповідних галузей рослинництва. Спосіб утримання тварин має важливий вплив на рівень трудових затрат щодо заготівлі і використання кормів, а також рівень витрат кормів на одиницю продукції. Запровадження ресурсоощадних технологій виробництва вимагає і прогресивних способів утримання худоби, які були б направлені на підвищення продуктивності худоби при раціональному використанні кормових ресурсів. Рівень заходів щодо дезінфекції, профілактики і боротьби з хворобами пропорційний рівню концентрації поголів'я і повинен забезпечити схоронність і життєздатність тварин. Структура стада і породній склад галузі повинен відповідати її господарському напряму відображати мету розвитку даної галузі.
Залежно від природноекономічних умов, способів використання кормів та утримання худоби виділяють такі системи тваринництва: пасовищна, пасовищно-стійлова (стійлово-пасовищна) і стійлова.
При відгінно-пасовищній системі, як більш інтенсивній формі ведення пасовищного тваринництва, частина поголів'я (вівці, молодняк великої рогатої худоби) перегонять протягом року з одних сезонних пасовищ на інші. Але в місцях зимового і літнього випасання на випадок несприятливих погодних умов створюють запаси кормів, приміщення для худоби, механізують водопостачання, організують ветеринарний нагляд, побутові умови для працівників. При даній системі є можливість найбільш повно і продуктивно використовувати земельні угіддя і одержувати дешеву продукцію.
Культурно-пасовищна система поєднує цілорічне пасовищне утримання худоби на природних або поліпшених кормових угіддях з активним втручанням людини у виробничі процеси (догляд, годівля, розведення) в найбільш відповідальні періоди. Зимою і літом вводиться додаткова підгодівля тварин, особливо молодняку, сіном, силосом, концентратами, зимою молодняк утримується в поліпшених приміщеннях. При порівняно незначних додаткових затратах ці заходи дають можливість значно підвищити продуктивність тварин. Ця система широко застосовується в смушковому і м'ясо-сальному вівчарстві, табунному конярстві і частково в м'ясному скотарстві.
Стійлово-пасовищна або пасовищно-стійлова (залежності від тривалості періоду), система виникла в районах, де цілорічне випасання худоби неможливе через природні умови, і тому зимова годівля тварин і догляд виконується людиною. Це викликає додаткові затрати праці і засобів, обсяги яких залежать від тривалості і суворості стійлового періоду. При найбільш Інтенсивній формі даної системи тварини в стійловий період забезпечуються різноманітними повноцінними кормами, утримуються в упорядкованих приміщеннях з механізацією робочих процесів. В даний час високоінтенсивні форми стійлово-пасовищної системи широко використовуються в скотарстві та вівчарстві різних районів країни, що мають в наявності високопродуктивні або культурні пасовища.
Стійлова система характеризується високим рівнем втручання людини у виробничі процеси, що веде до збільшення затрат праці і засобів, які скупляються відповідно виходом продукції на голову худоби і гектар кормової площі. Це найбільш інтенсивна система тваринництва. Часто замість цілорічного стійлового утримання використовують стійлову-табірну систему з широким використанням культурних пасовищ. Цілорічна стійлова система використовується в основному у інтенсивному молочному скотарстві і при відгодівлі тварин, стійлово-табірна - у молочному скотарстві.
Взагалі система тваринництва тісно зв'язана з рівнем інтенсивності кормовиробництва. Крім цього відповідний вплив на систему тваринництва має науково-технічний прогрес. Тому завданням кожного, аграрного формування є впровадження раціональної системи тваринництва. Ефективність системи тваринництва необхідно обґрунтовувати за рядом показників: вихід продукції і затрати на фізичну або умовну голову, вихід валової продукції, тваринництва на одиницю затрат.
Одним з елементів будь-якої системи тваринництва є спеціалізація галузі, кожен напрям якої характеризується використанням певних технічних засобів, технології та організації виробництва.
В аграрних формуваннях усіх форм власності виникає необхідність організації діяльності обслуговуючих і підсобних промислових виробництв, які доповнюють основну діяльність підприємства.
Схема 7
Система ведення обслуговуючих і підсобних промислових виробництв
Організація обслуговуючих і підсобних промислових виробництв сприяє ефективному розвитку галузей сільськогосподарського виробництва, зменшенню сезонності використання робочої сили, зокрема більш повному і рівномірному використанню її протягом року, особливо в пізньоосінній, зимовий та ранньовесняний періоди. Діяльність обслуговуючих і підсобних промислових виробництв дає можливість запобігти втратам сільськогосподарської продукції, забезпечити її власну переробку та зберігання. Обслуговуючі та підсобні промислові виробництва дають також певні додаткові доходи сільськогосподарським підприємствам за рахунок реалізації продукції переробки, будівельних матеріалів, предметів побуту, надання послуг та інше.
За видами діяльності обслуговуючі та підсобні промислові підприємства поділяються на:
переробку сільськогосподарської продукції (консервні заводи І цехи, млини, комбікормові заводи, олійні цехи та інші);
зберігання сільськогосподарської продукції (овоче- і фруктосховища, картоплесховища, холодильне обладнання);
виробництво будівельних матеріалів (цегельні та черепичні заводи, лісопилки, кам'яні кар'єри);
виготовлення керамічних і скляних виробів, тари, предметів побуту (меблів, столярних виробів, кошиків, віників та інше);
надання послуг (розпиловування деревосировини, подрібнення зерна, технічне і сервісне обслуговування, ветобслуговування тощо).
Допоміжні виробництва аграрних підприємств - це ремонтні майстерні, вантажний автотранспорт, жива тяглова сила, електро- і водозабезпечення, газове господарство тощо. Розміри допоміжних виробництв визначають залежно від потреби в них підприємства, і послуг населення. В умовах формування ринкових відносин, реформування аграрного сектору економіки спостерігається тенденція розвитку дрібнотоварних господарств і особистих підсобних господарств населення з відносно невеликими земельними ділянками. Тому розвиток обслуговуючих і підсобних промислових підприємств у крупних підприємствах повинен орієнтуватись на співпрацю і надання послуг цим господарствам. Звичайно, за потребами господарства, завданнями розвитку його галузей та соціальної сфери організують роботу інших допоміжних .та обслуговуючих виробництв.
Землеустрій включає систему заходів, спрямованих на виконання положень земельного законодавства, рішень місцевих рад щодо організації використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів.
Землеустрій передбачає:
розробку прогнозів державної і регіональної програм використання та охорони земель;
складання схем землеустрою, розробку техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земельних ресурсів;
встановлення проектів створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань з урахуванням контурної організації території;
складання проектів створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань з урахуванням контурної організації території;
обґрунтування розміщення і встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;
складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування, відмежуванням в натурі (на місцевості) вилучених (викуплених) і відведених земельних ділянок:
підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;
складання проектів внутрішньгосподарського землеустрою сільськогосподарських кооперативів, колективних та інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, селянських (фермерських) господарств, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування впроваджених сівозмін, впорядкування угідь, а також розробку заходів щодо охорони земель;
складання проектів внутрішньогосподарського землеустрою землеволодінь громадян з обґрунтуванням заходів щодо ефективного використання землі відповідно до цільового призначення, підвищення її родючості, застосування природоохоронної технології виробництва;
розробку проектів та іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням і охороною земель;
авторський нагляд за здійсненням проектів;
проведення топографо-геодезичних, картографічних, фунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земельного фонду.
Землеустрій здійснюється Державним Комітетом України із земельних ресурсів та його землевпорядними органами на місцях за рахунок коштів державного, республіканського (Республіка Крим) і місцевих бюджетів.
Розробка землевпорядних проектів, пов'язаних з охороною земель від селів, зсувів, підтоплення і засолення, може провадитися з ініціативи власників землі і землекористувачів за їх рахунок державними та іншими землевпорядними організаціями.
В залежності від завдань, змісту і методів проведення державний землеустрій буває двох видів: міжгосподарський і внутрішньогосподарський.
Міжгосподарський землеустрій охоплює землі різнобічного господарського призначення. Саме тому його проводять одночасно на території групи господарств, цілих адміністративних районів чи територіальних зон. При цьому враховуються інтереси не лише конкретних підприємств, але й всього народного господарства або окремих галузей.
Внутрішньогосподарський землеустрій зводиться до створення організаційно-територіальних умов для раціонального використання і охорони земель окремими землекористувачами.
Незважаючи на згадані відмінності, міжгосподарський і внутрішньогосподарський землеустрій взаємопов'язані, належать до однієї системи заходів з організації раціонального використання землі.
Проекти внутрігосподарського землеустрою складають з урахуванням прийнятої перспективної схеми розселення в затверджених схемах районного планування. При цьому уточняються організаційно-господарські функції окремих населених пунктів, визначається центральна садиба господарства, вирішуються питання відмежування присадибних земель від земель громадського користування.
Ефективне застосування на підприємствах тієї чи іншої системи землеробства і тваринництва багато в чому залежить від організації території господарства.
Під організацією земельної території розуміють визначення зовнішніх кордонів господарства, його підрозділів, розміщення сівозмін, виробничих центрів, населених пунктів, меліоративної і дорожньої системи та інших комунікацій, визначення джерел водопостачання господарства.
Для найбільш повного і продуктивного використання кожної ділянки землі необхідно в кожному господарстві провести внутрішньогосподарську організацію території, що охоплює наступні найважливіші елементи:
розміщення підрозділів господарства;
розміщення доріг, що з'єднують господарство з районним центром
та іншими населеними пунктами, виробничими підрозділами та основними масивами сільськогосподарських угідь;
розміщення основних худобопрогонів;
організацію і розміщення польових, кормових та інших сівозмін, включно з мережею багаторічних лісових насаджень;
організацію і розміщення культурних пасовищ;
організацію і розміщення природних сінокосів.
Проведенню всієї роботи з організації території передує ґрунтове, геоботанічне, водне дорожнє обстеження господарства. Матеріали його повинні бути покладені в основу майбутнього проекту.
Отже, мета організації території господарства - раціональне і найбільш ефективне використання земельних угідь, забезпечення зручного зв'язку господарства з зовнішніми центрами та внутрішньо-господарськими підрозділами, зниження затрат на транспортування виробленої продукції, перевезення різних вантажів і людей до місця роботи та місць постійного місця проживання, скорочення холостих прогонів тракторів і машин, забезпечення вільного проходу худоби до місць пасовища та літнім таборам і водопоям.
Розробку проекту плану організації території проводять інженери із землеустрою спільно зі спеціалістами господарства, після чого він затверджується загальними зборами (зборами уповноважених сільськогосподарських підприємств). Затверджений план території господарства інженер із землеустрою переносить в натуру.
Місце розташування тваринницьких комплексів і ферм ветеринарно-лікувальних установ, підприємств з переробки продукції, літніх таборів, польових станів, машинно-тракторних дворів і гаражів та інших об'єктів повинно відповідати організаційно-господарським, санітарко-гігієнічним, зооветеринарним вимогам; ці об'єкти мають розміщуватися поблизу населених пунктів із збереженням при цьому необхідних відстаней відносно житлових і громадських зон.
Сільськогосподарські угіддя і сівозміни розміщують з урахуванням природних умов, а також вимог правильної організації всіх галузей виробництва, створення найкращих вимог для механізації і скорочення транспортних витрат тощо. Під кожне угіддя і сівозміну відводять земельні ділянки, які найкраще підходять за своїми природними властивостями.
При визначенні складу, розмірів угідь і сівозмін враховують планові завдання, особливо бізнес-плану. В ньому зазначено обсяги продукції, які вироблятимуться на земельних угіддях підприємства. Для забезпечення виробництва планової кількості продукції й з метою його інтенсифікації складають план трансформації земельних угідь, а також намічають заходи щодо поліпшення окремих ділянок.
Особливе значення в поліпшенні використання землі має ліквідація дрібноконтурності,
Важливе значення в організації земельної території має обґрунтування системи сівозмін, тобто вибір їхньої кількості за видами і типами та розміщення по території підприємства. При цьому слід враховувати загальну площу ріллі та її конфігурацію, ґрунтові відмінності, розташування населених пунктів і відокремлених ділянок, спеціалізацію, структуру посівних площ тощо. Під спеціальні (ґрунтозахисні) сівозміни відводять еродовані землі.
Не останнє місце в раціональному використанні Землі належить вибору місць розташування населених пунктів та господарських центрів, оскільки це істотно впливає на розмір капітальних вкладень і собівартість продукції. Населені пункти повинні бути в центрі земельного масиву, неподалік від залізниці й водних станцій, підприємств по реалізації та переробці продукції. При цьому треба враховувати потреби культурно-побутового обслуговування населення, а також вимоги будівництва.
Господарський центр щодо населеного пункту розміщують нижче і з підвітряного боку. На підприємстві може бути один або кілька господарських центрів. Якщо їх кілька, то виділяють центральну садибу, яка повинна бути зв'язана з іншими впорядкованими дорогами. Розміщуючи господарські центри, слід враховувати також потребу і забезпеченість робочою силою. Так, молочнотоварні, репродуктивні свинарські ферми, овочівництво закритого ґрунту, підприємства по переробці й зберіганню сільськогосподарської продукції та інші підрозділи, які є трудомісткими, розміщують поблизу населених пунктів. При цьому треба створити найкращі умови для виробництва і життя людини. З цією метою ділянки землі для розміщення господарських дворів, особливо тваринницьких ферм, потрібно вибирати з урахуванням організаційно-господарських, санітарно-гігієнічних, будівельних і зооветеринарних вимог. Велике значення Для скорочення транспортних витрат має найкоротший зв'язок із закріпленими за бригадами земельними угіддями. Бажано також, щоб ці ділянки були компактними за формою й мали невеликий схил для стікання води.
Особливо відповідальним є розміщення господарських центрів великих тваринницьких комплексів. При цьому потрібно виходити з таких умов: ізоляції від населених пунктів; необхідної віддаленості від доріг загального користування; достатньої водозабезпеченості. Важлива вимога на комплексах - організація утилізації відходів. Найкращим варіантом вважається будівництво зрошувальної системи поблизу Комплексу, для чого потрібні відповідні земельні ділянки.
Проектуючи розміщення полів по території сівозмін, слід виходити з того, що вони мають бути рівновеликими, не перетинатись ярами, річками тощо. Допускається відхилення від середнього розміру поля 3-5 відсотків. Останнє повинне мати ґрунт однієї якості. За конфігурацією найкращим є поле прямокутної форми. При площі поля 100 га бажано таке співвідношення сторін: 1:3,1:4.
Розміщуючи поля, враховують рельєф місцевості. Якщо поле знаходиться на схилі, то довша сторона його розташовується впоперек схилу. Неоднакове за рельєфом і ґрунтами поле обробляють відповідними частинами. Проектувати поля сівозмін слід також з урахуванням доріг, лісосмуг, меліоративних споруд та інших природних контурів, які повинні бути їхніми межами.
Основні лісосмуги розміщують, по довжині полів, допоміжні - по ширині. На віддалених полях організовують тимчасові стани, де будують житло, а також здійснюють технічне обслуговування машин, їх розміщують поряд з основною дорогою, яка зв'язує стан із центральною садибою.
Для освоєння сівозмін складають план переходу до них на 2-3 роки. У ньому передбачають розміщення сільськогосподарських культур на полях згідно з встановленим чергуванням. Сівозміна вважається освоєною тоді, коли сільськогосподарські культури розміщено після відповідних попередників, а також впроваджено запроектовані системи удобрення, обробітку ґрунту та інші агротехнічні заходи.
Найефективнішою є та система сівозмін, де вихід продукції на одиницю площі найбільший, а витрати - найменші.
Характерною ознакою кінця XX та початку XXI ст. є загострення екологічної ситуації у світі. Україна нестала винятком внаслідок аварії на ЧАЕС забруднено 4,5 млн. та с-г угідь (12 відсотків загальної площі).
Україна за останні 20 років втратила 463 тисячі сільськогосподарських угідь. Отже, змінити ситуацію на краще може лише докорінний перегляд економічних, організаційних, технічних та технологічних принципів діяльності сільськогосподарського підприємства відповідно до екологічних норм.
Найголовнішими з них є:
Раціональне землекористування, що передбачає оптимальне залучення до господарського обігу всіх земель та їх ефективне використання за основними цільовими призначеннями, створення найсприятливіших умов для високої продуктивності сільськогосподарських угідь і одержання на одиницю праці максимальної кількості продукції з мінімальними витратами праці та коштів.
Охорона земельних угідь - сукупність науково обґрунтованих заходів, спрямованих на:
ліквідацію надмірного вилучення земельних фондів із сільськогосподарського обігу внаслідок різного роду будівництва (промислового, транспортного, житлового);
запобігання затопленню, заболоченню (меліоративні заходи);
недопущення нагромадження в ґрунті отруйних та хімічних речовин при застосуванні мінеральних добрив та засобів захисту рослин від шкідників і хвороб;
запобігати забруднення ґрунту відходами промислового виробництва, паливо-мастильними матеріалами при виконанні сільськогосподарських робіт;
захист від водної та вітрової ерозії;
вирішення проблеми очищення гнойових стоків, попередження забруднення землі відходами тварин, і збереження здорових санітарних умов у місцях концентрації тварин.
Заходи спрямовані на держання рослинницької і тваринницької продукції, що відповідає радіологічним стандартам, і забезпечення належних умов праці вісьмом працівникам.
Створення системи більш жорсткого контролю за вмістом радіонуклідів у сільськогосподарської продукції та недопущення продажу забрудненої продукції на ринку.
Недбале відношення до навколишнього середовища спричиняє економічну шкоду.
Контрольна питання
Складові частини системи ведення господарства.
Основні вимоги до системи землеробства.
Системи тваринництва їх зміст.
Порядок проведення землеустрою господарства.
Організація земельної території підприємства.
Основні заходи раціонального землекористування.
5. Планування та організація виробництва продукції рослинництваДля раціональної організації виробництва окремих видів продукції рослинництва складають технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур. Технологічна карта-це документ, в якому плануються технологія виробництва, обсяги робіт, засоби виробництва і робоча сила, необхідна для їхнього виконання, а також розмір матеріальних витрат на вирощування тієї чи Іншої сільськогосподарської культури на певній площі. Такі карти складають для кожної культури і по окремих видах незавершеного виробництва. У них слід передбачати раціональні й прогресивні технології для умов конкретного підприємства.
Дуже важливо обґрунтувати найраціональніший склад машино-тракторного агрегату для виконання кожної роботи з метою повного використання потужності тракторів і досягнення високої якості роботи. Діленням обсягу робіт на норму виробітку визначають кількість нормо-змін, а множенням останніх на кількість обслуговуючого персоналу й на 7 год. - затрати праці в людино-годинах.
У технологічних картах планують витрати на виробництво продукції, насамперед на оплату праці (їх визначають множенням тарифних ставок на кількість нормо-змІн та кількість працівників за категоріями з урахуванням відповідних надбавок, доплат і премій), амортизаційні відрахування й витрати на поточний ремонт сільськогосподарської техніки (обчислюють за встановленими нормативами на умовний еталонний гектар і кількістю таких гектарів), вартість паливно-мастильних матеріалів (за нормами витрат, обсягом механізованих робіт у фізичних одиницях і комплексною оцінкою одиниці палива). Передбачають також послуги допоміжних галузей (автотранспорт, живе тягло, електроенергія тощо). Для цього відповідний обсяг робіт у тонно-кілометрах, коне-днях, кіловат-годинах множать на планову собівартість одиниці роботи, яку визначають окремо.
Технологічні карти складають на 100 га посіву кожної культури і на кілька років із відповідним коригуванням щороку. Це дає змогу зменшити обсяг планової роботи на підприємстві й за показниками такої карти визначати витрати на будь-яку площу посіву конкретної сільськогосподарської культури.
Важливою галуззю, що визначає рівень розвитку всього аграрного сектору економіки нашої країни, є зернове господарство. Зернові належать до числа найважливіших культурних рослин. Вони мають найвищу питому вагу в структурі посівних площ та валових зборів продукції серед інших сільськогосподарських культур. Це пояснюється їх винятковим значенням та різнобічним використанням.
При організації основних виробничих процесів, а також для складання робочих планів у рільництві використовують технологічні карти вирощування сільськогосподарських культур. В організації виробництва зерна основними є два періоди: підготовка фунту і сівба; збирання врожаю. Важливу роль відіграє раціональна організація кожного виробничого процесу. Саме це визначає рівень економічної ефективності виробництва.
Оранка - основний процес обробітку ґрунту, від якого значною мірою залежить урожайність. Оранка може бути полицевою й безполицевою. ЇЇ слід виконувати з дотриманням таких вимог: оптимальні строки і глибина; добре прилягання стикових гребенів та подрібнення скиби; прямолінійність борозен; повне загортання гною й післяжнивних рослинних решток; мінімальна кількість розгінних борозен та звальних гребенів; добре розорювання кінців гонів і поворотних смуг тощо.
Оранку здійснюють загінним способом. Тому спочатку поле потрібно розбити на загінки, які можна зорати за 2-3 дні. При виконанні робіт загінним груповим методом площу потрібно збільшити відповідно до кількості агрегатів. Оптимальними є прямокутні загінки Із співвідношенням сторін 1:8-1: 10. Ширину загінки визначають за формулою
д
Д - довжина поля, м;
а - ширина захвату агрегату, м;
р - радіус повороту агрегату, м.
Орють поле усклад та врозгін. По краях його треба залишити поворотні смуги на чотири ширини захвату агрегату, які розорюють останніми. На оранці використовують п’яти - і чотирикорпусні начіпні плуги з тракторами ДТ-75, Т-150, восьми - та дев'ятикорпусні плуги з енергонасиченими тракторами (Т- 150, К-700А, К-701), а також трикорпусні начіпні з тракторами МТЗ. Для безполицевого обробітку використовують плоскорізи-глибокорозпушувачі КПГ-2-150, КПГ-250.
Сівба - один з найважливіших і найскладніших виробничих процесів у рослинництві. Від її якості значною мірою залежить урожайність сільськогосподарських культур. Тому необхідно своєчасно підготуватися до неї. Для цього на період підготовки ґрунту й сівби складають робочі плани по кожному виробничому підрозділу (бригада, загін, ланка), а також по підприємству в цілому. Згідно з робочим планом слід укомплектувати кожний підрозділ технікою, а кожний агрегат - обслуговуючим персоналом. Потрібно також розробити чітку систему матеріального заохочення виробничих підрозділів та окремих працівників. Доцільно скласти щоденні маршрути переміщення посівних агрегатів.
Щоб високоякісно провести сівбу, необхідно дотримуватися відповідних агротехнічних вимог: оптимальні строки та норми висіву; рівномірне загортання насіння на потрібну глибину; прямолінійність рядків; нормальна ширина міжрядь; відсутність огріхів і просівів. Можна застосовувати такі способи сівби, як рядковий, вузькорядний, широкорядний, перехресний, діагонально-перехресний.
Під час сівби використовують загінний або човниковий спосіб руху агрегату. При цьому важливо зменшити затрати праці на заправлення сівалок, тому відстань між пунктами заправлення визначають за формулою:
д
К- коефіцієнт використання місткості ящика сівалки;
Н - норма висіву, кг/га;
а - фактична ширина захвату агрегату, м;
М - місткість ящиків сівалок, кг.
При сівбі доцільно організувати процес за погодинним графіком, коли перед початком роботи механізаторам зазначають час на проходження одного гону, а також на заправлення сівалок і повороти. Це дає змогу здійснювати самоконтроль за виконанням денного завдання.
Високоефективною є організація сівби на основі створення посівних загонів та комплексів. До складу комплексу входять такі ланки: підготовки поля до сівби; заправлення сівалок насінням і добривами; сівби; технічного обслуговування; культурно-побутового обслуговування.
Зернові висівають сівалками СЗ-3,6, СЗА-3,6, СЗТ-3,6. Залежно від довжини гонів посівні агрегати складаються з 1-5 сівалок і відповідно до цього добирають трактор. Для заправлення сівалок використовують автонавантажувачі АС-2УМ, а також списані зернові комбайни.
Норма висіву насіння зернових культур на 1 га становить (кг): жита і пшениці 180-200, вівса і ячменю-160-180, гречки-80-100, проса-18 - 20, кукурудзи при квадратно-гніздовому способі сівби - 25 - 30, пунктирному - 55 - 60 і рядковому і (намаслений корм) - 100 - 120, зернобобових - 280 - 320.
Потрібні засоби механізації і працівників для проведення сівби визначають за обсягом робіт по операціях, строками їх виконання, нормами виробітку та нормами обслуговування агрегатів.
Збирання врожаю - найскладніший і найвідповідальніший процес, на який припадає більше половини витрат на виробництво зерна. Тому заздалегідь потрібно розробити відповідні робочі плани, графіки маршрутів руху комбайнів, виконати іншу підготовчу роботу.
Збирають зерно прямим комбайнуванням, роздільним двофазним способом (хліб скошують у валки, які потім обмолочують комбайнами), роздільним трифазним способом (хлібну масу скошують і подрібнюють разом із соломою, транспортують натік, а потім обмолочують й очищають). Найбільшого поширення набуло роздільне двофазне збирання, коли хлібну масу в фазі воскової стиглості скошують у валки, а через 3-5 днів обмолочують. Для низькорослих та зріджених хлібів, а також у зонах із нестійкими кліматичними умовами роздільне збирання не рекомендується.
Відповідальним є вивезення зерна з поля. Бункер комбайна краще розвантажувати на ходу. Щоб своєчасно це зробити, визначають час його завантаження за формулою:
д
М - місткість бункера, ц;
У - урожайність, ц/га.;
Ш - швидкість руху комбайна, км/год.;
а - ширина захвату комбайна.
Збиральні агрегати повинні бути забезпечені достатньою кількістю транспортних засобів, які встановлюють за формулою:
д
У - урожайність, ц/га.;
П - продуктивність комбайна, га/год.;
Ч - час одного рейсу, год.;
В - вантажопідйомність однієї транспортної одиниці.
Якщо транспортних засобів недостатньо, використовують бункери-нагромаджувачі (причепи), які тракторами транспортують у поле, а навантажені зерном причіплюють до автомобілів.
Значні витрати припадають на збирання соломи, її збирають різними способами:
подрібнена солома нагромаджується у причепленому до комбайна візку, а потім трактором її перевозять до місця зберігання;
солому вкладають на стерню з наступним підбиранням і пресуванням у тюки;
солома нагромаджується у копнувачі, з якого її розвантажують на стерню, а потім за допомогою волокуш транспортують до місця скиртування.
Прогресивним є груповий метод роботи збиральних агрегатів, особливо при організації збирально-транспортних загонів або комплексів. У їхньому складі створюють такі ланки: підготовки полів до збирання; комбайново-транспортні; збирання не зернової частини врожаю; післязбиральної доробки зерна; первинного обробітку фунту; технічного обслуговування; культурно-побутового обслуговування. Розмір цих загонів і комплексів залежить від площі зернових, наявності відповідної техніки й транспортних засобів та інших умов. Вони дають змогу значно підвищити продуктивність агрегатів і скоротити строки збирання.
Для скошування хлібів у валки, крім комбайнів, використовують жатки ЖНС-12, ЖВН-6, ЖШН-6 та ін.; для обмолоту й прямого комбайнування –комбайни СК-5 "Нива", СК-б "Колос", "Дон-1500" тощо; на відвезенні подрібненої соломи - візки 2-ПТС-4 із трактором МТЗ; на скиртуванні - стогоклад СНУ-0,5; для доробки зерна - зерноочисно-сушильні комплекси КЗС-40, КЗС-20Ш та іншу техніку.
Велике значення має освоєння інтенсивних технологій, які враховують біологічні властивості рослин за фазами їхнього розвитку. При цьому зважають на такі об'єктивні фактори впливу на врожайність: високоврожайні сорти і гібриди; сівба після найкращих попередників у сівозміні; високий рівень забезпеченості рослин елементами живлення; порційне внесення добрив протягом вегетації; меліорація; високоякісне виконання технологічних операцій; застосування інтегрованої системи захисту рослин від бур'янів, шкідників і хвороб тощо. Завдяки цьому виробляється максимум високоякісної продукції, знижуються витрати.
До технічних відносять такі культури, які забезпечують надходження певної продукції після їх переробки на заводах і фабриках.
Продукцію технічних культур широко використовують у народному господарстві, зокрема для харчування (цукор, олію), виготовлення одягу та інших виробів, технічних потреб (фарби, мастила), у парфумери (продукцію ефіроолійних культур). Відходи переробки технічних культур (жом, макуху, шроти) використовують для годівлі тварин.
Сіють цукрові буряки як багаторостковим, так і одноростковим насінням, від чого залежить комплекс робіт по догляду за посівами. Велике значення при цьому має забезпечення нормальної густоти рослин (90-310 тис/га). При рядковій сівбі на гектар висівають 30-32, а при пунктирній - 15-16 кг насіння. Глибина загортання має становити 3-4 см. Під час догляду за посівами виконують такі роботи, як: досходове боронування, шарування (культивація бритвеними лапами і ротаційними дисками), поперечне боронування у фазі першої пари справжніх листочків, букетування, розбирання букетів (вручну), потім кілька розпушувань та підживлень, а також боротьба з шкідниками та хворобами.
Для міжрядного обробітку, букетування, підживлення призначені культиватори УСМК-5,4, та ін. Слід мати на увазі, що ширина захвату культиватора має збігатися з шириною захвату сівалки або бути кратною їй. При організації збирання цукрових буряків дуже важливо правильно визначити його оптимальні строки. Раннє збирання не рекомендується, тому що в серпні-вересні спостерігається інтенсивне нарощування маси урожаю. Так, добовий приріст його становить понад 2 ц/га, а цукристість підвищується на 0,1 відсотка. Запізнення із збиранням також недоцільне, оскільки його треба закінчити до настання морозів.
Існує кілька способів збирання цукрових буряків:
потоковий - цукрові буряки від комбайна навантажують у транспортні засоби й вивозять на цукровий завод, якщо відстань не перевищує 15 км;
потоково-перевалочний - частину врожаю від комбайна транспортують на завод, а частину на край поля у кагати (таке збирання доцільне, якщо завод розташований на відстані 15-25 км, а транспортних засобів не вистачає).
Отже, вибір способу збирання залежить від забезпечення підприємства транспортними засобами. Найчастіше застосовують потоковий і потоково-перевалочний способи.
На сільськогосподарських підприємствах поширене роздільне збирання цукрових буряків за допомогою шестирядного збирального комплексу, який складається з гичкозбиральної (БМ-6) і коренезбиральної машин (КС-6Б, РКС-6, КСТ-ЗА).
Ефективнішою є організація збирання цукрових буряків збирально-транспортними загонами або комплексами, до складу яких входять такі ланки: збиральні, завантажувально-транспортні, силосування гички, збирання втрат і формування польових кагатів, первинного обробітку ґрунту, технічного та культурно-побутового обслуговування.
У буряківництві дедалі ширше впроваджується інтенсивна технологія вирощування й збирання врожаю, яка передбачає: розміщення цукрових буряків у сівозмінах після кращих попередників; внесення органічних і мінеральних добрив у науково обґрунтованих нормах та співвідношеннях поживних речовин; досконалу систему основного обробітку ґрунту; сівбу одноростковим відкаліброваним насінням із схожістю не нижче 85 відсотків, щоб мати задану кількість сходів або кінцеву густоту насаджень рослин; застосування комплексної системи боротьби з бур'янами, шкідниками та хворобами з використанням високоефективних пестицидів; суцільне розпушення в ґрунту до і після появи сходів; механізоване формування густоти насаджень та догляд за посівами; збирання потоковим чи потоково-перевалочним способом без доочищення коренеплодів вручну з одночасним збиранням гички; раціональну організацію і оплату праці.
Організація виробництва льону
Льон-довгунець як сировина для текстильної промисловості посідає друге місце після бавовнику. Цю культуру вирощують на Поліссі.
Льон-довгунець - вимоглива щодо агротехніки та живлення культура. Кращими попередниками для нього в сівозміні є багаторічні трави, удобрена картопля, люпин і озима пшениця. Сіють його по ранній зяблевій (на глибину 20-22 см) оранці в добре оброблений ґрунт вузькорядним способом. Норма висіву насіння становить 130-160 кг/га, а глибина його загортання на суглинковому ґрунті 1,5-2 і супіщаному-2,5-3 см.
Догляд за посівами включає до сходове знищення кірки боронами або ротаційними мотиками, яке провадять упоперек рядків, боротьбу з бур'янами, шкідниками і хворобами рослин.
Найбільш складною в льонарстві є організація збирання врожаю. Перед збиранням поле поділяють на загінки. Збирають льон прямим комбайнуванням або роздільним способом. При комбайновому збиранні роботи ведуть у такій послідовності: очісування насіннєвих коробочок і розкладання соломки; сушіння; в'язання у снопи; транспортування вороху на тік, його обмолот та очищення насіння.
При роздільному збиранні льон льонобралкою розстеляють у стрічки й підсушують, потім його обмолочують мол отар кою-підбирачем, після чого соломку підбирають і в'яжуть у снопи підбирачем. Незалежно від способу збирання снопи соломки транспортують на льонозавод. Якщо підприємство реалізує льон трестою, то соломку залишають на полі для вилежування, а потім тресту в’яжуть у снопи й відвозять на завод.
Для збирання льону також організовують збирально-транспортні загони або комплекси, що забезпечує збирання за схемою поле - завод. До комплексу входять такі ланки: збиральні (їм виділяють льонокомбайни, підбирачі трести); сушильно-сортувальні; транспортні.
Для продукції льонарства характерна різна якість (номерність). Залежно від довжини, тонини, міцності, еластичності та інших показників льоноволокно може мати якість від 6 до 32 номера, а соломка і треста - від 0,5 до 3 номера. Отже, й ціна їх реалізації неоднакова. Поліпшення якості льонопродукції є значним джерелом надходження доходу й зростання ефективності підприємства.
Для визначення собівартості продукції льону одержане насіння оцінюють за нормативно-розрахунковою (плановою) вартістю, виходячи із витрат на підготовку та обмолот стебел, транспортування та обробку насіння. Решту (без вартості насіння) загальної суми витрат на вирощування льону відносять на соломку. Собівартість соломки визначають діленням зазначених витрат на фізичну масу. Собівартість трести льону-довгунця включає вартість соломки і витрати на її розстилання, перегортання, підняття із стелищ.
Організація виробництва соняшника
Соняшник - просапна культура, вимоглива до тепла, агротехніки і удобрення. Розміщують його в одному полі сівозміни так, щоб повторно вирощувати на тому самому місці не раніше як через 7-8 років. Це зумовлено потребою захисту рослин від вовчка, насіння якого зберігає здатність до проростання до 7 років. Кращими попередниками соняшнику є озима пшениця, бобові і кукурудза.
Сіють соняшник сівалками СКГН-6, СКГН-6А по глибокій зяблевій оранці в добре оброблений і удобрений ґрунт зразу за сівбою ранніх зернових. Основними способами сівби є квадратно-гніздовий (70х70 см) і пунктирний. Норма висіву при першому способі становить 9-10, а при другому - 16-18 кг/га. Насіння загортають на важких глинистих ґрунтах на глибину 4-5 см, суглинистих-6-7, а в сухий ґрунт - до 8-10 см.
Після сівби поле коткують і боронують. Потім провадять досходове і післясходове боронування легкими боронами впоперек рядків на малій швидкості. Міжряддя розпушують тракторними культиваторами. У передових господарствах соняшник вручну не проривають, а густоту рослин формують завдяки правильній сівбі по 2-3 насінини в гніздо і боронуванню. Бур'яни знищують в основному під час боронування і обробітку міжрядь. Застосовують також хімічний метод боротьби з шкідниками і хворобами. Щоб підвищити врожайність соняшнику, під час його цвітіння на поле вивозять бджіл, які сприяють кращому запиленню рослин.
Збирають соняшник спеціально переобладнаними зерновими комбайнами, які зрізують тільки кошики і обмолочують їх. Починають збирання, коли побуріє 65-70 відсотків кошиків, а вологість насіння становить 25-30 відсотків. Насіння соняшнику дуже обсипається, а тому запізнення із збиранням призводить до значних втрат його. На насінних ділянках кошики зрізують вручну і наколюють на стебла для досушування. Потім їх обмолочують комбайнами. Стебла, якщо їх не використовують на паливо, після лущення поля згрібають у валки і спалюють, а кошики після обмолоту згодовують тваринам. Отже, вирощування і збирання соняшнику повністю механізована,
Організація виробництва картоплі
Найбільш складними й трудомісткими процесами в картоплярстві є підготовка насінного матеріалу, садіння та збирання врожаю.
Підготовку насіння і садіння організовують так. Бульби перед садінням сортують на сортувальному пункті КСП-І5Б або КСП-25. Для цього картоплю із сховищ, якщо ЇЇ зберігають насипом, вивантажують завантажувачем ТЗК-30 із приставкою ТПК-30, а з буртів і траншей - екскаватором Е-153 у самоскидні транспортні засоби, які транспортують її до сортувального пункту. Якщо картоплю зберігають у контейнерах, то використовують електрокари та контейнеро-перекидачі. Це значно скорочує затрати праці порівняно з ручним сортуванням.
Бульби висаджують картоплесаджалками СН-4Б-2, СКС-4, СКМ-6. Складним є ще завантаження саджалок картоплею. З цією метою використовують автосамоскиди. Відстань між пунктами завантаження саджалок визначають за тією самою формулою, що й зернових сівалок.
Збирають картоплю копачем із ручним збиранням бульб, а також комбайном ККУ-2 різних модифікацій і ККМ-4. При цьому використовують три способи: пряме комбайнування, комбіноване і роздільне збирання.
Перед збиранням картоплі проводять таку саму підготовчу роботу, як і перед збиранням зернових. Спочатку за 4-5 днів до збирання скошують картоплиння. При прямому комбайнуванні бульби викопують за один прохід агрегату, при комбінованому - бульби з двох рядків копачем-валко-укладачем УКВ-2 укладають у міжряддя двох сусідніх незібраних рядків. Потім комбайн викопує картоплю з решти рядків і збирає бульби в міжряддях. При роздільному збиранні копачем-валкоукладачем картоплю укладають у валок із двох, чотирьох або шести рядків, а потім її підбирає комбайн-підбирач. При цьому затрати праці знижуються майже вдвоє порівняно з прямим комбайнуванням.
Картоплю з бункера комбайна вивантажують у самоскидні транспортні засоби, які перевозять її на сортувальні пункти. Відсортовані бульби затаровують у контейнери або транспортерами завантажують у сховища. Отже, здійснюється потокове збирання картоплі.
Найвищої продуктивності праці досягають при організації збирально-транспортних загонів або комплексів, в яких є такі ланки: підготовки поля і видалення картоплиння; збирання картоплі; транспортування її до сортувального пункту; сортування бульб; завантаження у сховища; технічного І культурно-побутового обслуговування. Це дає змогу знизити затрати праці більш як у три рази порівняно із збиранням окремими збиральними агрегатами,
Організація виробництва овочів
Овочівництво - складна галузь, у якій в Україні вирощують понад 100 культур. До її складу входять: овочівництво відкритого ґрунту (виробництво овочів і насіння); овочівництво закритого ґрунту (виробництво овочів та розсади); зберігання продукції; її переробка. Галузь має ряд специфічних особливостей: низька транспортабельність продукції, внаслідок чого овочі необхідно вирощувати поблизу від місць споживання; утруднена механізація окремих виробничих процесів, особливо збирання, що вимагає значних затрат ручної праці; потреба у працівниках певної спеціалізації й відповідній техніці; організація зберігання, консервування, сушіння, охолодження та швидкого заморожування овочів через неможливість рівномірно протягом року забезпечувати населення продукцією.
Овочівництво відкритого ґрунту. Йому властива чітка зональна спеціалізація. Сформувалися такі зони вирощування овочів, де створені спеціалізовані підприємства відповідних виробничих типів:
приміська зона, в якій овочівництво відкритого ґрунту поєднується з овочівництвом закритого ґрунту. Підприємства цієї зони вирощують головним чином ранні, зелені, пряні та інші овочі, їхнім завданням є цілорічне забезпечення населення великих міст і промислових центрів овочевою продукцією;
сировинні зони переробної промисловості зі сприятливішими кліматичними умовами для вирощування окремих культур, що найбільше підлягають переробці й консервуванню (помідори, зелений горошок, перець, баклажани, кабачки тощо);
глибинні зони дешевого виробництва овочів для транспортування їх у великі промислові центри. Це теплолюбиві культури, які можна вирощувати в даних зонах із значно меншими витратами, ніж у приміській. Такі умови вирощування, наприклад, характерні для південних областей;
зони, що історично спеціалізуються на вирощуванні окремих культур і навіть певних сортів у результаті сприятливого мікроклімату (Ніжинський район Чернігівської області - для вирощування огірків, Сквирський Київської - для вирощування цибулі тощо);
насінні підприємства, які розмножують одержане від науково-дослідних установ насіння овочевих культур із метою постачання ним сільськогосподарських підприємств.
В овочівництві спостерігається збіг трудомістких процесів, особливо при вирощуванні багатьох культур. Тому на одному підприємстві доцільно вирощувати невелику кількість овочевих культур, тобто поглибити спеціалізацію, що можливе за такими напрямами:
розсадні культури (капуста, помідори, цибуля на зелень);
посівні культури (цибуля ріпчаста, огірки, морква, столові буряки, редиска);
зелені культури (петрушка, щавель, кріп, пастернак, ревінь, зелений горошок, а також редька, патисони);
інші овочеві культури (баклажани, перець солодкий і гіркий, салат, хрін, естрагон).
Проте основним критерієм спеціалізації підприємств стають попит і вимоги ринку до тієї чи іншої продукції.
Основні виробничі процеси в овочівництві організовують на основі розроблених технологічних карт. Це - сівба і садіння, догляд за посівами, особливо полив, збирання врожаю.
На збиранні врожаю понад половину затрат праці припадає на ручну працю. Помідори, капусту, огірки та інші овочі збирають за допомогою платформи ПОУ-2 або ПНСШ-12А; для збирання столових буряків і моркви використовують бурякопідкопувачі. Розроблено технологію механізованого збирання цибулі збиральною машиною ЛКГ-1,4 та сортувальним пунктом ПМЛ-6. Для збирання капусти промисловість випускає комбайн МСК-1, що зрізує головки й завантажує їх у транспортні засоби. Дедалі більше поширюється збирання помідорів самохідним комбайном СКТ-2 різального типу, який зрізує кущі з двох рядків, відокремлює плоди і завантажує їх у контейнери. Проте ним можна збирати помідори таких сортів, які достигають одночасно й призначені для консервування.
При збиранні й зберіганні деяких овочів (капуста, столові буряки, морква тощо) використовують контейнери, що сприяє зменшенню втрат цих овочів та зниженню затрат праці.
В овочівництві також впроваджується індустріальна технологія, яку вперше застосували господарства Астраханської області Росії, через що і технологія називається астраханською. Основними елементами її є: передпосівне нарізування напрямних щілин для обробітку посівів до появи сходів, одночасне внесення пестицидів; розпушування ґрунту й боротьба з бур'янами; збирання врожаю за допомогою широкозахватних платформ та комбайнів; післязбиральна обробка плодів на сортувальних пунктах; транспортування в контейнерах.
Овочівництво закритого ґрунту. Його завданням є забезпечення населення свіжою продукцією в міжсезонний період, а також вирощування садивного матеріалу для відкритого ґрунту. Закритий ґрунт складається із зимових і весняних теплиць (під склом та плівкою), парників й утепленого ґрунту (з обігріванням і без нього). За площею найбільшу питому вагу мають весняні теплиці, потім - утеплений ґрунт, парники і зимові теплиці. Овочівництво закритого ґрунту поширене навколо великих міст, промислових центрів, а також у курортних зонах. Створені спеціалізовані підприємства закритого ґрунту (тепличні, парниково-тепличні комбінати, овочеві фабрики), які цілий рік вирощують овочі. Іноді вони розташовані безпосередньо в містах й оснащені механізмами для виконання виробничих процесів, з також, засобами автоматизації подачі води, регулювання мікроклімату, стерилізації ґрунту тощо.
На багатьох овочівницьких підприємствах закритий ґрунт поєднується з відкритим, а часом створюється лише для вирощування розсади. Тоді його розміри залежать від площі садіння розсадних овочевих культур.
Для раціональної організації закритого ґрунту слід враховувати джерела тепла, оскільки витрати на обігрівання культиваційних споруд становлять до 70 відсотків усієї суми. Найефективніший закритий ґрунт тоді, коли використовують відходи тепла ТЕЦ і промислових підприємств. Якщо на підприємстві є котельня, то важливе значення має вид палива: найдорожче - кам'яне вугілля, дещо дешевший - природний газ; іноді у парниках і теплицях використовують електроенергію.
Значних затрат праці вимагають приготування та заміна ґрунтових сумішей як поживного середовища. Зокрема, слід замінювати й підсипати землю, а також обробляти її проти збудників хвороб парою чи хімічним способом. Тому ґрунт доцільно замінювати верховим торфом або солом'яними тюками. Найбільшого ефекту досягають у теплицях на штучних поживних розчинах, коли ґрунт замінюють гравієм, щебенем, ватою тощо. Такі теплиці називають гідропонними. Тут одержують ранній і вищий урожай при нижчих затратах праці та собівартості продукції. Значних успіхів на гідропоніці досягла Київська овочева фабрика, де урожайність у зимових теплицях становить 32-35 кг/м: і більше, залежно від культури.
У закритому ґрунті при вирощуванні овочів і розсади виконують близько 90 трудових процесів, які розподіляють за такими періодами: підготовчі роботи (дезінфекція, знезаражування ґрунту та споруд, закладання парників, висівання й садіння розсади тощо); догляд за теплицями і парниками (регулювання світлового, повітряного, температурного й водного режимів; боротьба з шкідниками та хворобами, підживлення рослин тощо); збирання врожаю; заключні роботи (знищення решток культури, ремонт теплиць, рам та ін.).
У закритому ґрунті механізовано такі процеси, як дезінфекція приміщень, боротьба з шкідниками та хворобами, позакореневе підживлення, заміна ґрунту, очищення й набивання парників, висівання овочевих культур. Під час збирання овочів використовують електрокари, електрозавантажувачі та інші механізми; окремі процеси, особливо в гідропонних теплицях, автоматизовано.
Завдання та особливості садівництва і виноградарства. Садівництво і виноградарство є постачальником важливих продуктів харчування як у свіжому, так і в переробленому вигляді. При організації садівництва слід враховувати його особливості. Адже це фруктові сади, ягідники, розсадники, зберігання і переробка продукції. У нашій країні вирощують понад 3000 видів і сортів плодово-ягідних та виноградних культур. Виробництво в цій галузі пов'язано з багаторічними культурами, тому насадження відносять до основних засобів виробництва. Тривалий ріст і використання насаджень потребують особливої уваги при перспективному плануванні розвитку галузі. Через особливу технологію виробництва плодів та ягід робоча сила повинна мати певну кваліфікацію й спеціальні засоби виробництва.
У садівництві та виноградарстві важливі виробничі процеси ще виконуються вручну (обрізування дерев і кущів, збирання врожаю тощо). Отже, ефективність галузі значною мірою залежить від забезпеченості робочою силою.
Виробництвом фруктів та ягід займаються підприємства таких типів: плодового, плодово-ягідного, плодоконсервного, плодорозсадницького, садово-виноградарського, виноградарсько-садівницького, виноградарського і виноградарсько-виноробного.
Садівництво і виноградарство - специфічна галузь, що зумовлює особливості її планування. Насамперед підприємства повинні мати раціональну структуру насаджень, тобто співвідношення площ під плодовими, ягідними культурами й виноградом. Для цього вони використовують породно-сортові особливості культур, включених до Реєстру сортів рослин України, які рекомендують науково-дослідні установи.
Для раціональної організації садівництва бажано складати перспективний плай розвитку галузі на 20-25 років, що пов'язано з довгостроковим використанням насаджень. У садівництві особлива методика планування врожайності, яка залежить від урожайності кожного дерева, щільності насаджень та їхнього віку.
Територія саду та основні виробничі процеси. Ефективність садівництва значною мірою визначається правильною організацією території саду. При цьому необхідно вирішити такі питання: вибір земельної ділянки; розміщення гідромеліоративних споруд, господарських центрів та потрібних приміщень; розбивка території саду на квартали; розміщення лісосмуг і доріг, а також порід і сортів плодово-ягідних культур по кварталах. Земельна ділянка, відведена під сад, маг бути компактною, розташованою неподалік від населених пунктів та магістральних шляхів. Господарські центри й виробничі приміщення розміщують у центрі бригадної ділянки. У разі потреби проектують зрошувальну мережу та інші споруди.
Територію саду розбивають на квартали прямокутної форми, по межах яких планують лісосмуги і дороги. Квартали засаджують однією культурою (2-3 сорти) з однаковим строком вступу до плодоношення й періодом достигання. Для раціонального використання техніки у кварталі відстань між рядами та між деревами і кущами повинна бути однаковою. По зовнішніх межах саду передбачають садозахисні смуги з 3-5 рядів високорослих дерев, а по межах кварталів - вітроломні лінії з 1 -2 рядів дерев.
Відповідальний момент у садівництві - садіння дерев, їх висаджують рано навесні або восени. Перед цим ділянку орють на глибину 40-75 см, потім за допомогою вимірювальних інструментів кілками позначають місця садіння дерев. Ями викопують ямокопачами в агрегаті з тракторами. Дерева висаджують два працівники, прив'язуючи кожен саджанець до кілка. Використовують також механізований спосіб садіння за допомогою однорядної саджалки МПС-1 в агрегаті з трактором ДТ-75М. Після садіння саджанці обов'язково поливають водою.
Важливим процесом у садівництві є також обрізування дерев і кущів, яке слід доручати висококваліфікованим працівникам.
Збирають урожай в основному вручну. З невеликих дерев плоди знімати краще одному збирачеві, а з великих - групами по 3-4 чоловіки, з яких одні збирають із верхнього ярусу дерева, а інші - з нижніх. Практикують і механічне збирання плодів машинами струшу вального, вібраційного або пневматичного типу. Однак при механізованому збиранні втрати врожаю зростають, а зібрана продукція непридатна для зберігання і в основному направляється на переробку.
У садах із широкими міжряддями (6-8 м) та значною (3-5 м) відстанню між деревами в ряду невелика щільність насаджень і нераціонально використовується земля. При цьому врожайність невисока, ускладнюється збирання плодів. Тому необхідно впроваджувати інтенсивні сади. В Україні інтенсифікація садівництва здійснюється у двох напрямах: загущення насаджень (північ, північний схід) та організація пальметних садів (південь, південний схід). В останньому випадку значно підвищується врожайність і знижуються затрати праці, особливо на обрізуванні дерев та збиранні врожаю. У пальметних садах формується крона 4,5-5 м заввишки і 2,5-3 м завширшки. Найефективнішими є сади на слаборослих підщепах, які починають плодоносити на 3-4-й рік і при густоті насаджень 500-1250 дерев на 1 га забезпечують урожайність яблук 300-400 ц/га і більше.
Практика садівництва свідчить, що Із збільшенням густоти насаджень дерева швидше починають плодоносити, підвищується їхня врожайність. Тому створюють суперінтенсивні сади. У дослідах при садінні на 1 га до 160 тис. рослин на карликових підщепах, уже на другий рік урожайність становила 60 т/га і більше.
У садівництві основною формою організації праці, як і в інших галузях, є постійна спеціалізована бригада, що складається з ланок. На підприємствах, де площі саду невеликі, організовують спеціалізовані ланки, які входять до складу змішаних та інших бригад.
Контрольні питання
1. Методика складання технологічних карт.
Принципи планування та організація виробничих процесів у
рослинництві.
Організація вирощування зернових культур за інтенсивною
технологією.
Планування та організація вирощування цукрових буряків.
Організація виробництва картоплі та овочів.
Особливості організації садівництва і виноградарства.
6. Планування та організація допоміжних і обслуговуючих виробництвОбслуговуючі виробництва виконують роботи, які, насамперед, забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних та допоміжних виробничих процесів. У сільськогосподарських підприємствах до них належать: автопарк, жива тяглова сила, ремонтні майстерні, будівельні виробництва, електро-, водопостачання, газове і теплове господарство, житлово-комунальна служба тощо. Основне їх призначення - продовження процесу виробництва, підтримання основних засобів у технічно справному стані, забезпечення транспортних технологічних зв'язків між етапами робіт, ремонт будівель і споруд, будівництво нових об'єктів виробничого і житлово-комунального призначення, надання інших соціальних послуг населенню.
Роль обслуговуючих виробництв для сільськогосподарських підприємств за сучасних умов значно підвищується. Обумовлено це, по-перше, інтенсифікацією виробництва, упровадженням інтенсивних технологій і нової, більш продуктивної техніки; по-друге, розширенням у виробництві продукції сільського господарства, її переробці й реалізації участі багатьох спеціальних галузей, зв'язаних між собою економічно, а нерідко і технологічно. По-третє, поряд із забезпеченням функціонування основної сфери обслуговуючі виробництва дедалі більше вирішують питання благоустрою життя працівників господарства: будівництва та ремонту житла, водо-, газо-, електрозабезпечення тощо.
Планування обслуговуючих виробництв має певні особливості. По-перше, їхні розміри і планові обсяги робіт та послуг визначаються насамперед потребою головних і допоміжних галузей господарства, а також його соціальної інфраструктури в певних послугах, оскільки функціонування обслуговуючих виробництв підпорядковане забезпеченню нормальної виробничої та соціальної діяльності підприємства. По-друге, собівартість продукції обслуговуючих виробництв є частиною витрат на виробництво продукції, тому планування її має бути завершено раніше планування собівартості продукції рослинництва, тваринництва і промислового виробництва, до розподілу цехових і загальногосподарських витрат. Якщо витрати загальних обслуговуючих виробництв включаються у витрати з інших виробництв, а планова собівартість їхніх робіт ще не обчислена, то ці роботи оцінюють за фактичною собівартістю року, що передував плановому. У першу чергу визначають собівартість робіт з тих виробництв, послуги яких більше впливають на розмір витрат інших виробництв. По-третє, на обслуговуючі виробництва не розподіляються цехові та загальногосподарські витрати.
Досвід багатьох господарств свідчить про високу конкурентоспроможність гужового транспорту порівняно з іншими його видами на внутрісадибних перевезеннях, в умовах бездоріжжя і під час виконання робіт на присадибних ділянках. Головною передумовою ефективної організації роботи живого тягла є встановлення відповідності між наявністю поголів'я коней і потребою господарства в них.
Підвищенню ефективності використання живого тягла сприяє правильне планування його роботи, періодичний контроль за відпрацьованими коне-днями та їх собівартістю. Зниження останньої досягають, забезпечуючи більш повне і раціональне використання робочої худоби протягом року, для чого порівнюють можливий запас днів роботи живого тягла з плановими потребами галузей господарства в його послугах. Загальний річний запас коне-днів обчислюють виходячи з наявності робочої худоби і кількості днів роботи за рік однієї голови.
Для визначення кількості днів роботи живого тягла треба із загальної кількості фуражних днів у році відняти дні відпочинку (близько 60 днів на коня), простоїв жеребних маток (60 днів), використання жеребців для парування (половина кількості робочих днів), дні на обслуговування коней - підвезення кормів і відвезення гною зі стайні (близько 8 днів), а також неробочі дні через непогоду (залежно від місцевих умов).
У рослинництві затрати коне-днів визначають за технологічними картами. Потребу в живому тяглі на обслуговуванні тваринництва визначають виходячи з навантаження на коня І поголів'я тварин. Затрати коне-днів на загальногосподарських роботах, в особистому підсобному господарстві, під час виконання робіт на будівництві на сторону обчислюють за окремими розрахунками, ураховуючи дані за минулі роки, а також можливі зміни в плановому році.
При плануванні витрат на утримання кожного виду робочої худоби визначають витрати на оплату праці конюхів, вартість кормів та підстилки, амортизаційні відрахування, витрати на поточний ремонт стаєнь, транспортних засобів та збруї, медикаменти, кування коней, електроенергію. Собівартість одного дня роботи живого тягла визначають у перерахунку на коне-день. При цьому робочий день коня і вола умовно приймають за одиницю.
Витрати на оплату праці по догляду за робочою худобою визначають за кількістю коней, закріплених за одним конюхом, та його тарифною ставкою.
У зв'язку з тим, що на момент обчислення собівартості коне-дня середню собівартість кормів і підстилки не можна визначити (бо затрати живої тяглової сили є однією із статей витрат на корми), корми для робочої худоби прийнято оцінювати умовно: корми, наявні на початок року, - за фактичною собівартістю, а з урожаю планового року - за плановою собівартістю звітного року.
Річну суму амортизації робочих коней, приміщень, транспортного інвентарю і збруї обчислюють за нормами амортизації від їх балансової вартості. При визначенні інших витрат (ветеринарні, кування коней, поточний ремонт стаєнь, транспортних засобів та інвентарю, електроенергії тощо) використовують прийняті в господарстві нормативи. У кожному конкретному випадку ці витрати потрібно звіряти з фактичними і враховувати досвід минулих років.
Собівартість коне-дня визначають як частку від ділення всієї суми витрат на утримання живого тягла, крім вартості одержаного приплоду І побічної продукції, на кількість відпрацьованих живим тяглом робочих днів.
Собівартість голови приплоду прирівнюють до собівартості 60 кормо-днів дорослого коня. Розраховуючи собівартість одного кормо-дня із суми всіх витрат віднімають вартість гною і ділять на кількість кормо-днів. Вартість гною визначають за нормативними (розрахунковими) витратами на його прибирання в конкретних умовах і за вартістю підстилки. У плановому році передбачено одержати 12 лошат вартістю 677 грн. (12x60x0,94).
Планування роботи електрогосподарства має на меті визначення потреби в електроенергії на календарний рік і за періодами року, а також витрат на його експлуатацію. Витрати електроенергії планують для виробничих і невиробничих потреб. Перші включають витрати електроенергії на роботу електродвигунів, електрокотлів та інших струмоприймачів і нагрівальних приладів технологічного (виробничого) призначення для опалення, гарячого водопостачання й освітлення виробничих приміщень (цехів, майстерень, складів, сховищ, гаражів, корівників, свинарників, пташників тощо), а також для освітлення виробничих територій (машинних і скотних дворів) і невиробничих
приміщень (приміщення правління підприємства). Невиробничими є потреби електроенергії на комунально-побутові та інші невиробничі витрати споживачів сільського господарства, а саме: житлових будинків, гуртожитків, клубів, будинків культури, кінотеатрів, стадіонів, вулиць, дитячих дошкільних закладів, їдалень, магазинів тощо.
Сільськогосподарські підприємства потребу в електроенергії обчислюють кількома способами. Більшість господарств визначають її за фактичними витратами у попередньому році, ураховуючи тенденції за останні роки.
Більш прогресивним, особливо при перспективному плануванні, є нормативний метод визначення потреби в електроенергії, де використовують питомі норми на окремі види робіт і укрупнені нормативи, визначені з розрахунку на 1 га посіву культур, 1 м2 посіву овочів закритого ґрунту, одну голову тварин, 1000 голів птиці, 1т обробленої чи виготовленої продукції, на одного жителя населеного пункту.
Таблиця 12
Річні норми витрачання електроенергії на сільськогосподарських підприємствах
| Підрозділи, процеси | Норми витрат електроенергії, кВт год. |
| Молочні ферми і комплекси (на корову) | 480 |
| Ферми та комплекси по вирощуванню та відгодівлі великої рогатої худоби (на одну голову) | 176 |
| Свинарські ферми і комплекси (на одне свиномісце) | 109 |
| Птахоферми яєчного напряму (на несучку) | 39,4 |
| Обробка та зберігання зерна (на 1 т) | 41,0 |
| Блокові зимові теплиці (на 1м2) | 81,0 |
О
та
д
Wi - її потужність, кВт;
Di- кількість днів роботи установки;
Ті - тривалість роботи установки протягом доби, год;
Рі - продуктивність за 1 год основної роботи, т, м3;
Qp - плановий обсяг робіт.
Водночас визначають планові витрати на експлуатацію електро-господарства. Більшість з них припадає на оплату праці, яку планують відповідно до нормативів штатної чисельності, посадових окладів і тарифних ставок. Чисельність і якісний склад електротехнічної служби формують з урахуванням наявного електроустаткування в перерахунку на умовні одиниці за встановленими коефіцієнтами.
Наступним етапом планування електропостачання є обчислення собівартості 1 кВт-год електроенергії. З цією метою всі витрати електроцеху, в тому числі й вартість одержаної зі сторони електроенергії, ділять на кількість використаної електроенергії в кіловат-годинах. Якщо в господарстві використовують електроенергію зі сторони і власних електростанцій, то обчислюють середню собівартість 1 кВт-год. При цьому роботу електростанцій, змонтованих з машинами (доїльні, зварювальні та інші агрегати) у складі електрогосподарства не враховують, а витрати на експлуатацію їх відносять на відповідні галузі.
Контрольні питання
1. Роль обслуговуючих виробництв для сільськогосподарських підприємств.
Особливості планування обслуговуючих виробництв.
Планування обсягу і собівартості робіт живого тягла.
Визначення потреби в електроенергії та її собівартості.
7. Планування та організація виробництва продукції тваринництваЯк і в рослинництві, у тваринництві необхідно складати технологічні карти для раціональної організації виробництва окремих видів продукції, для кожної ферми на кілька років, але щороку коригувати у зв'язку із змінами в технології, техніці та організації виробництва.
Попередньо потрібно проаналізувати фактичний стан виробництва на фермі й вивчити перспективи впровадження нових методів годівлі та утримання тварин, визначити зооветеринарні заходи по фермі, уточнити кормові раціони, знайти ефективні способи переробки і підготовки кормів до згодовування, розробити заходи щодо максимально можливої механізації виробничих процесів тощо.
Перед складанням технологічної карти визначають вихідні дані для конкретної ферми: кількість поголів'я худоби, й продуктивність, валове виробництво продукції, спосіб утримання, норми годівлі, витрачання води, вихід гною, тривалість стійлового й пасовищного періодів, наявність і вартість приміщень, обладнання. Після цього починають складати карту. Вона являє собою таблицю відповідної форми, в якій можна виділити три частини. У першій записують усі роботи, які виконуватимуть на фермі, зооветеринарні й організаційні вимоги до них, вказують також добовий і річний обсяги робіт. У другій частині по кожному процесу визначають систему машин, обладнання та засоби автоматизації (марка, привод, вартість), їхню годинну продуктивність, кількість годин роботи протягом доби, чисельність обслуговуючого персоналу. Потім діленням добового обсягу робіт на паї добуток годинної продуктивності машин і кількості годин роботи протягом доби встановлюють потрібну кількість шин. У третій частині обчислюють затрати праці та експлуатаційні витрати (оплата праці з нарахуваннями, вартість палива і мастильних матеріалів, електроенергії, використані автотранспорту, амортизація й поточний ремонт обладнань тощо). Щоб визначити затрати праці, необхідно кількість годин роботи доби помножити на кількість робочих днів і чисельність обслуговуючого персоналу. Розмір експлуатаційних витрат за окремими статтями встановлюють за тією ж самою методикою, що Й при складанні технологічних карт у рослинництві.
Центральне місце в технологічній карті належить підбору технологічного обладнання, оскільки воно значною мірою визначає економічну ефективність виробництва продукції тваринництва. При цьому потрібно передбачити комплексну механізацію та можливу автоматизацію виробничих процесів згідно з вимогами технології виробництва, відповідність системи машин конкретним умовам останнього, можливість її використання протягом року, а також організацію виконання і виробничих процесів потоковим методом.
Планування та організація відтворення стада
Для підтримання необхідної кількості тварин і ритмічного виробництва продукції тваринництва на кожному сільськогосподарському підприємстві потрібно планувати своєчасну заміну вибулого внаслідок старіння, захворювань або з інших причин поголів'я, тобто постійне відтворення стада. Відтворення стада - це регулярна заміна вибулих тварин у такій самій або більшій кількості й того ж самого призначення, але молодшими та ціннішими.
Відтворення стада може бути простим, розширеним і звуженим. Якщо вибулих тварин замінюють такою ж самою кількістю, то таке відтворення називають простим; при введенні в стадо більшої або меншої кількості, тварин - відповідно розширеним або звуженим. Слід прагнути до того, щоб тварин замінювали з кращими породними і племінними якостями, скороспілішими та високопродуктивними, тобто здійснювали інтенсивне відтворення стада.
У тваринницьких галузях процес економічного відтворення взаємозв'язаний із процесом природного відтворення поголів'я. У дорослих тварин, які виступають засобами праці, з початку їхнього функціонування якісні ознаки (молочність, плодючість тощо) поліпшуються, їхня продуктивність починає знижуватися значно пізніше (наприклад, у корів - із 6-8-ї лактації). Тому при організації відтворення поголів'я важливим моментом є встановлення періоду найвищої продуктивності худоби та початку її зниження, чим і обґрунтовуються строк використання й відсоток вибракування тварин за рік.
На кожному підприємстві стадо певного виду тварин складається з двох частин: дорослого поголів'я та різновікового молодняку. Перша частина являє собою основні, а друга - оборотні засоби. Заміняють тих тварин, строк використання яких минув.
Строк використання - це період, протягом якого від тварин одержують продукцію. Його треба відрізняти від віку тварин, який відлічують із дня народження. Так, у корів строк використання починається з 24-го і більше місяців; від свиноматок перший приплід одержують у 14 -15, міс.
Вибуття зі стада дорослих тварин внаслідок старіння, захворювання, зниження продуктивності чи з інших причин називають вибракуванням, а поповнення стада - ремонтом. Молодняк, який використовують для ремонту стада, називають ремонтним, а інший - понадремонтним; його вирощують на м'ясо.
На сільськогосподарських підприємствах відтворення стада здійснюють двома шляхами: за рахунок вирощування власного молодняку та в результаті надходження його з інших підприємств. Значна частина підприємств самі вирощують ремонтний молодняк, створюючи для цього спеціалізовану ферму. Крім того, відтворення стада можливе на основі міжгосподарської кооперації шляхом створення спеціалізованих підприємств по вирощуванню нетелей або корів-первісток. Є також племінні підприємства для забезпечення товарних підприємств високоякісним племінним молодняком.
Планування структури стада
Структуру стада необхідно планувати так, щоб забезпечити систематичну заміну вибракуваних маток, приріст поголів’я відповідно до запланованих темпів розширеного відтворення для збільшення виходу продукції.
Структура стада визначає склад, кількість та якість одержаної продукції. Значною мірою вона впливає також на продуктивність праці, собівартість, рентабельність і товарність продукції, тривалість виробничого циклу в галузі, швидкість обігу засобів. З нею пов'язані способи утримання і типи годівлі тварин, використання трудових і матеріально-технічних ресурсів.
При плануванні структури стада необхідно враховувати:
прийняту в господарстві систему тваринництва, спеціалізацію його на виробництві певного виду тваринницької продукції (молоко, м’ясо, вовна тощо).
природні (біологічні); особливості відтворення стада, строки статевої зрілості різних, видів тварин, строки парування, і плодовитість тощо.
особливості і характер організації кормової бази даного господарства (наявність природних угідь, штучні пасовища, можливості використання кормових відходів - жом, барда тощо).
організаційно-господарський рівень розвитку тваринницьких галузей. До числа показників, що характеризують цей рівень і входять до структури стада, належать: розміри і строки реалізації продукції, встановлений в господарстві процент щорічного приросту стада; вік реалізації понадремонтного молодняку на племінні цілі, на м'ясо, характер і тривалість відгодівлі та нагулу окремих груп тварин; строки господарського використання тварин і пов'язаний з цим процент вибракування маток; розподіл строків отелень і ступінь їх щільності (число отелів, опоросів, окотів на рік і в розрахунку на 100 маток, діловий вихід приплоду до відйому на 100 маток).
У кожному господарстві слід враховувати фактичну і планову або раціональну структуру стада. Під фактичною структурою розуміють співвідношення статевих і вікових груп тварин на той або інший період. Планова або раціональна показує, яким повинно бути співвідношення тварин на наступний місяць, квартал, рік або на перспективу, яке найбільш відповідає плановій спеціалізації галузі, організаційно-технічному її рівню, що забезпечує систематичне виконання планів одержання високоякісної продукції і відтворення поголів'я.
При плануванні раціональної структури враховують напрямок галузі та її організаційно-технічний рівень (породу, скоростиглість, продуктивність, тип годівлі, строки парування, відтворення стада). Раціональна структура забезпечує максимальний вихід продукції в розрахунку на голову худоби. Вона дозволяє щорічно виробляти певну кількість м'яса не за рахунок випадкового контингенту поголів'я, а за рахунок раніше встановлених і відповідно підготовлених груп тварин. Недооцінка значення раціональної структури стада може призвести до того, що господарство буде змушене зменшувати основне поголів'я для виконання завдання з продажу м'яса.
У період посиленого формування стада фактична структура може не співпадати з раціональною, але повинна поступово наближатися до останньої. У правильно укомплектованому стаді фактична структура збігається з раціональною.
Планування обороту стада
Оборот стада складають на основі плану виробництва тваринницької продукції на місяць, квартал, рік. Насамперед проводять підготовчу роботу по складанню обороту стада: визначають поголів'я тварин по статевих і вікових групах на початок місяця, кварталу, року, виявляють парувальний контингент маточного поголів'я і ремонтного молодняку; складають помісячний план парування, отелів, окотів, опоросів: по статевих групах і віку визначають кількість голів тварин, що підлягають реалізації на м'ясо, продажу на племінні цілі і передачі на вирощування, відгодівлю і нагул; встановлюють маточне поголів'я, що підлягає вибракуванню по місяцях і кварталах, а також число ремонтного молодняку, необхідного для поповнення стада; визначають живу вагу тварин, що підлягають реалізації; встановлюють число корів по місяцях лактації.
Всю цю підготовчу роботу проводять на відділеннях, фермах і в бригадах, а потім підсумовують вихідні дані і приступають до складання обороту стада по господарству.
Форма обороту стада являє собою прибутково-витратну таблицю, що відображає надходження тварин і вибуття їх за певний період, вагу тварин по статевих і вікових групах і валовий приріст. У таблиці обороту стада наводяться наступні показники:
поголів'я тварин на початок року і його жива вага.
прибуття тварин: приплід, купівля і надходження з молодших груп із зазначенням живої ваги.
вибуття тварин: переведення в старші групи, реалізація на м'ясо, на громадське харчування, для продажу працівникам господарства та їх жива вага.
поголів'я тварин на кінець року і їх жива маса.
середньорічне поголів'я. Вираховується воно по кормо-місяцях
перебування тварин в даній віковій групі.
середньодобовий приріст.
валовий приріст.
При складанні обороту стада по окремих видах тварин необхідно враховувати їх особливості.
У стаді великої рогатої, худоби виділяють наступні статево-вікові групи: бугаї-плідники, корови, нетелі, телиці старше року, телиці до року, бички старше року, бички до року, дорослі тварини на відгодівлі, приплід (телята).
Нетелей до групи корів переводять з моменту отелення. В ту ж групу переводять телиць старше року, спарованих до 20 березня запланованого року.
Приріст ваги по кожній статевовіковій групі на кінець року визначають з урахуванням прибуття і вибуття.
План отелів, парувань і штучного осіменіння корів і телиць складають, виходячи із прийнятого в господарстві розподілу отелів і парувань за попередній рік і одержання найбільшої кількості телят. При цьому слід враховувати напрямок спеціалізації і природно-кліматичні умови господарства. Треба прагнути до одержання зимово-весняних отелів, щоб максимально одержати молоко при використанні зелених кормів.
У стаді свиней виділяють наступні групи: кнури-плідники, основні свиноматки, свиноматки, що перевіряються, поросята 2-х місяців, 2-4 місяців, ремонтний молодняк, молодняк на відгодівлі (старше 4 місяців), доросле поголів'я на відгодівлі.
Перебування свинок в групі тих, що перевіряються, вважається з моменту парування до відйому поросят.
По досягненні поросятами 4-місячного віку планується їх продаж, а інше поголів'я переводитеся в старші групи: ремонтного молодняку або молодняку на відгодівлі.
Приріст свиней визначають одночасно із складанням помісячного обороту стада і загальною сумою відображають в річному обороті. План парування свиней складають з таким розрахунком, щоб забезпечити найбільш рівномірне виробництво м'яса свиней.
У вівчарстві виділяють наступні групи: барани-плідники, барани-пробники, вівцематки, ярки до одного року, ярки старше року, баранчики до одного року, баранчики старше одного року, валухи, доросле поголів'я на відгодівлі, ягнята.
Парування овець планують з розрахунку одержання в основному зимових і ранньовесняних окотів. Оборот стада складають по всіх групах.
Ягнят, народження планового року в старшу групу не переводять. Весь молодняк минулих років переводять в старшу групу умовно, станом на кінець планового року. Продаж, передача, здача на м'ясо показується в цих розділах витратної частини оборотної відомості.
По птиці виділяють наступні вікові групи. Кури дорослі, в т. ч. несучки; молодняк добовий; молодняк до 60 днів; молодняк від 60 до 150 днів; молодняк від 151 до 180 днів. Качки дорослі; молодняк добовий; молодняк до 60 днів; молодняк від 61 до 180 днів.
Молодняк курей і качок у віці 60 днів переводять в старшу групу. Одночасно вказують число голів, що йде для комплектування дорослого поголів’я з урахуванням резерву для вибракування. Реалізацію на м'ясо з ремонтної групи молодняка до 180 днів планують тільки в порядку вибракування поголів'я. Весь останній молодняк (крім бройлерів) планують до здачі на м'ясо у віці до 60 днів.
Докладно розрахунки обороту стада по птиці ведуться в спеціальних таблицях, а потім остаточні дані записують в оборот поголів'я птиці плану соціально-економічного розвитку господарства.
Оборот поголів’я звірів і кролів у спецгоспах складають окремо по додаткових формах для звіринницьких господарств.
При складанні обороту стада треба враховувати як природні (біологічні), так і організаційно-економічні умови, що впливають на нього.
Правильне складання обороту стада по видах тварин на плановий рік має велике значення для останніх розрахунків по фінплану, тобто по показниках обороту стада визначають потребу тварин в кормах, чисельність працівників і фонд заробітної плати, обсяг і строки виробництва і реалізації продукції, будівництво тваринницьких приміщень, собівартість продукції тваринництва і результати фінансової діяльності господарства тощо.
Виробничі типи і розміри скотарських підприємств. Виробництвом продукції скотарства займається понад 90 відсотків сільськогосподарських підприємств. Велика питома вага молочно-м'ясних підприємств із замкнутим оборотом стада, які вирощують ремонтний та понадремонтний молодняк. У них корови становлять 40-50 відсотків загального поголів'я великої рогатої худоби, а понадремоптний молодняк вони реалізують на м'ясо в 15-18-місячному віці. Такі підприємства поширені в різних зонах, тому залежно від природно - економічних умов у них зі скотарством поєднується багато галузей рослинництва. При цьому здійснюється внутрішньогалузева спеціалізація. Зокрема, створюються спеціалізовані ферми по виробництву молока, яловичини та вирощування ремонтного молодняку.
Однак слід відзначити, що нерідко процес поглиблення спеціалізації відбувається на основі міжгосподарської кооперації й створення таких виробничих типів скотарських підприємств із неповним оборотом стада:
молочні, підприємства вирощують телят до 10-20-денного віку, потім реалізують їх на інші спеціалізовані підприємства, питома вага корів у стаді - 80-90 відсотків; таких підприємств найбільше в приміській зоні;
спеціалізовані підприємства по вирощуванню нетелей від 100-20-денного віку до 6-місячної тільності або корів-первісток до З міс. лактації;
державні комплекси по інтенсивному вирощуванню і відгодівлі понадремонтного молодняку від 10-20-денного до 13-18-місячного віку;
спеціалізовані або міжгосподарські підприємства, що здійснюють заключну відгодівлю понадремонтного молодняку від 6- або 12-місячного віку. Вони організовані в основному поблизу переробних підприємств харчової промисловості, відходи якої використовують для відгодівлі (жом, барда тощо);
підприємства, що спеціалізуються на утриманні великої рогатої худоби м'ясних порід при замкнутому обороті стада, молодняк вирощують і відгодовують до 18-місячноговіку;
племінні підприємства, які займаються поліпшенням існуючих та виведенням нових порід, ліній, родин.
Таблиця 13
Раціональні розміри скотарських ферм на сільськогосподарських підприємствах різних природно-кліматичних зон, тис. голів
| Спеціалізація підприємств | Полісся | Лісостеп | Степ |
| Вирощування молодняку на м'ясо | 1-2 | 2-4 | 2-4 |
| Вирощування нетелей | 1,5-2 | 3-6 | 2,4-3,2 |
| Виробництво молока | 0,4-1,2 | 0,8-1,6 | 0,8-2,0 |
На багатьох неспеціалізованих підприємствах скотарство є допоміжною галуззю й поєднується з свинарством, вівчарством тощо.
Щоб одержати дешеву продукцію, кожна скотарська ферма повинна бути раціональною за розмірами. Рекомендовано такі розміри ферм.
Крім того, міжгосподарські підприємства, що спеціалізуються на відгодівлі молодняку, повинні мати 5-10 тис. голів. Побудовано також комплекси по виробництву яловичини на 3; 6; 9; 10 і 12 тис. головомісць. Такі розміри ферм і комплексів дають змогу впровадити промислові методи виробництва продукції скотарства. Однак на більшості сільськогосподарських підприємств фактичні розміри дещо менші. Особливо це стосується фермерських господарств, які утримують лише по кілька корів або 20-50 голів молодняка вирощують на м’ясо. У цих господарствах переважає ручна праця, тому вони не набули значного поширення.
Способи утримання худоби. Важливою умовою впровадження промислових методів виробництва продукції скотарства е використання прогресивних систем і способів утримання худоби. Застосовують в основному дві системи утримання: - стійлову та стійлово-пасовищну (пояснення поняття систем дивись в темі "Система тваринництва").
Цілорічна стійлова система доцільна при вирощуванні та відгодівлі молодняку на м'ясо. Для корів і при вирощуванні нетелей ефективніша стійлово-пасовищна система. Остання впроваджена в районах із великою питомою вагою у структурі сільськогосподарських угідь високопродуктивних кормових угідь (Полісся, зона Карпат), а також в інших районах, де створено культурні пасовища на достатній площі (з розрахунку 0,25-0,4 га на голову).
Існують два способи утримання худоби: прив'язний і безприв'язний. Більш поширений прив'язний спосіб із використанням індивідуальних або групових прив'язей. Корми роздають в індивідуальні годівниці, доять корів переносними апаратами або у молокопровід. Таке утримання дає змогу здійснювати індивідуальний догляд за тваринами й вести облік виробленої продукції, але він досить трудомісткий. Проте і за цих умов можна досягти високих показників. Так, у держплемзаводі "Плосківський" Київської області щорічний надій молока від корови становіть 6500-7000 кг, а затрати праці на 1 ц його - 3,5люд.-год.
Найефективнішим є безприв'язний спосіб утримання великої рогатої худоби, який може бути двох варіантів: на глибокій підстилці, безприв’язно-боксовий. При безприв'язному способі основні виробничі процеси (годівля, доїння, напування) здійснюються, як правило, в різних приміщеннях або у різних зонах одного приміщення.
Залежно від способу годівлі безприв’язно-боксове утримання має такі варіанти:
годівля здійснюється біля кормового столу, розміщеного в окремій зоні того ж самого приміщення;
режимна годівля, коли худобу фіксують на певний час біля годівниць, які знаходяться у спеціальному приміщенні ("їдальні");
режимна годівля з годівниць, обладнаних у приміщенні перед боксами з протилежних боків однієї годівниці годують двох тварин.
Розрізняють також підстилковий і безпідстилковий способи утримання худоби. При другому варіанті худобу утримують на щілинній підлозі і гній провалюється через щілини в підлогові канали або сховища. Це значно знижує затрати праці на його видалення.
Телят молочного періоду утримують у клітках по одній чи дві голови.
Відтворення стада і вирощування ремонтного молодняку. При раціональній організації скотарства важливе значення має правильне відтворення стада. Воно ґрунтується на врахуванні біологічних особливостей тварин та організаційно-економічних вимог галузі. Йдеться про своєчасне парування (штучне осіменіння) телиць і корів після отелення; інтенсивне використання дорослих тварин та своєчасне їх вибракування; своєчасну заміну вибракуваних тварин продуктивнішим молодняком; збереження усього приплоду; ліквідацію яловості; підвищення плодючості; раціональне вирощування ремонтного молодняку; належну племінну роботу на підприємстві, спрямовану на поліпшення якості стада, тощо.
Найефективнішим є парування телиць у 16-18-місячному віці, а корів після отелення - через 1,5-2 міс. Для обґрунтування строку використання корів і розміру їх вибракування слід виходити з того, що найвищу продуктивність вони мають на 5-6 лактації, після чого вона знижується. Тому в нормальних умовах тварин потрібно утримувати 7- 8 лактацій, тобто вибраковувати 12-15 відсотків їх на рік. Оскільки корів вибраковують не тільки через зниження продуктивності від старіння, а й з інших причин (захворювання, низька продуктивність на перших лактаціях), то вибракування може становити 20 відсотків і більше.
Важливе економічне значення в організації відтворення поголів'я корів має впровадження певної системи отелень, а відповідно й осіменіння. Вона може бути регулярною протягом року і сезонною. Першу доцільно застосовувати на приміських підприємствах, щоб якомога рівномірніше забезпечити міське населення незбираним молоком. На інших же, де значну частину молока переробляють з урахуванням того, що елітній період добовий надій від корови підвищується, а затрати на 1 ц молока знижуються порівняно із зимовим періодом, доцільні сезонні зимово-весняні отелення.
Відтворення стада в скотарстві значною мірою залежить від організації вирощування ремонтного молодняку. Його можна вирощувати як на молочних, так і на спеціалізованих підприємствах. Найкращою е система, коли останні вирощують корів-первісток, високопродуктивну частину яких використовують для комплектування молочних, підприємств.
Якщо ремонтний молодняк вирощують на молочних підприємствах, створюють спеціалізовані ферми. На великих підприємствах організовують контрольно-селекційні ферми, де утримують нетелей від 6-7 місячної тільності до 2-4 міс. лактації корів-первісток, що дає змогу відібрати найкращих із них.
Виробництво молока. Воно характеризується високою трудо- і фондомісткістю, особливо на невеликих фермах із незначним рівнем механізації виробничих процесів.
При організації потокового виробництва молока з корів протягом 10-11 днів після отелення формують технологічну групу у 25-50 голів, яких потім утримують в окремих секціях цеху виробництва молока і цеху сухостійних корів.
Машинне доїння корів. Це найбільш трудомісткий процес виробництва молока, на який припадає до 40 відсотків затрат праці. В умовах прив'язного утримання корів доять за допомогою переносних доїльних апаратів у відра чи бідони, а також у молокопровід на установках "Даугава", "Импульс-610", АДМ-8, "Браславчанка" тощо.
При безприв'язному утриманні, що рекомендується для високомеханізованих ферм, корів доять на установках "Тандем" (УДТ-8, УДТ- 12), "Ялинка" (УДЕ-8, УДЕ-16, УДЕ-16М), які встановлюють у доїльних залах.
Корів доять двічі або тричі на добу. Але продуктивність праці підвищується при дворазовому доїнні навіть високопродуктивних корів.
У зростанні ефективності виробництва молока велике значення мас поліпшення його якості, чого досягають за рахунок організації первинної обробки молока та переробки на молочні продукти. Первинна обробка передбачає очищення молока (фільтрування) та охолодження. Допускається реалізація його протягом 1 год. після доїння, якщо це відбувається пізніше, то молоко необхідно охолодити до 10 °С.
Поліпшенню якості продукції значною мірою сприяють підтримання належного санітарного стану на фермі, насамперед чистоти, повна забезпеченість мийними засобами та іншими матеріалами, а також організація матеріального заохочення працівників за високу якість молока.
Доцільною є також організація переробки молока (нормалізація, пастеризація, розфасування в пляшки чи пакети), для чого обладнують спеціальні потокові лінії, на яких молоко розфасовується протягом 35-40 хв. після доїння. Дедалі більшого поширення набуває глибока переробка молока на молочні продукти (сметана, сири тощо) з наступною їх реалізацією у власних магазинах або через торговельні підприємства за вищими цінами, ніж при реалізації на молокозаводи.
Підготовка і роздавання кормів. У молочному скотарстві застосовують індивідуальну та групову годівлю. У промисловому скотарстві дедалі більше поширюється варіант, при якому знижуються затрати праці. Залежно від фізичного стану корів годують окремими кормами або їхніми сумішами. Останній спосіб ефективніший, оскільки при цьому знижуються втрати кормів і витрати на їх роздавання. Але спочатку потрібно приготувати кормосуміш. Із такою метою на підприємствах будують кормоцехи, де встановлюють лінії з відповідним обладнанням для обробки грубих, соковитих та інших кормів, а також змішувачі.
Роздають корми мобільними роздавачами (тракторними, електрифікованими) і стаціонарними (скребковими чи стрічковими). При використанні стаціонарних роздавачів не потрібно робити кормові проїзди у приміщенні, в ньому знаходиться більша кількість худоби, однак будь-яка поломка утруднює роздавання кормів, тому що замінити роздавачі не можна. При безприв'язному утриманні на глибокій підстилці соковиті й грубі корми згодовують на вигульних майданчиках через обмежувальні решітки. Концентровані ж, як правило, роздають перед доїнням з візків.
Для раціонального використання кормів у пасовищний період важливе значення має правильна організація випасання худоби. Існують два способи спасування зеленої маси на пасовищі:
безсистемне (вільне) випасання, коли худоба пасеться щодня на всій площі протягом пасовищного періоду, в такому разі тварини поїдають передусім траву кращих рослин, а багато інших затоптується, що знижує врожайність;
загінне випасання, коли пасовище поділяють на ділянки (загони), які й спасуються, одна за одною, кожний загін повинен бути вільним від худоби протягом 20-40 днів, щоб трава встигла відрости. Цей спосіб ефективніший.
Видалення гною з приміщень також потребує значних затрат праці й коштів. При прив'язному утриманні худоби найбільш поширене видалення гною за допомогою транспортерів ТСН-30Б, ТСН-20Б тощо та дельта-скреперів. Однак із стійл на транспортер гній навантажують у ручну, поперечним транспортером подають у транспортні засоби, які перевозять його в гноєсховище або на поле. Для цього використовують також пневмотрубопроводи.
При безприв’язному утриманні на глибокій підстилці гній із приміщень і вигульних майданчиків видаляють 1-2 рази на рік бульдозером, а потім транспортують у гноєсховище чи на поле. Якщо худобу утримують на щілинній підлозі, гній провалюється в канали, звідки видаляється транспортерами або самопливом. Іноді під підлогою обладнують траншею чи гноєсховище, де гній зберігається і видаляється один раз на рік. Такий спосіб найдешевший. Гноївку з гноєсховищ викачують за допомогою гноївкорозкидачів АНЖ-2 чи РЖ-1,7. Комплексна механізація й промислова технологія молочного тваринництва дають змогу виконувати майже всі виробничі процеси (доїння та обробка молока, підготовка й роздавання кормів, видалення гною і його обробка) потоково, для чого створюють потокові лінії.
Дорощування та відгодівля молодняку. При виробництві яловичини виділяють такі виробничі групи молодняку: до 4-6-місячного віку, від 4-6 до 12-14 міс і відгодівля від 12-14 до 16-18 міс. Для вирощування молодняку до 12- 14-місячного віку створюють спеціалізовані ферми (на підприємствах із замкнутим оборотом стада) або підприємства, в які телят переводять у віці 10-20 днів. Відгодівлю здійснюють на окремих фермах, на спеціалізованих або міжгосподарських (спільних) підприємствах, що досягають високих показників виробництва продукції.
При вирощуванні молочних телят (до 4-6-місячного віку) утримують у станках по 10-20 голів. Молоко та його замінники дають із відер або випоюють за допомогою установки УВТ-20. По закінченні молочного періоду телят передають на дорощування до 12-14-місячного віку, після чого їх при живій масі 280-320 кг переводять на відгодівлю. Якщо вона здійснюється інтенсивним методом, то молодняк реалізують на м'ясо живою масою 400-500 кг (залежно від тривалості відгодівлі).
Ефективною є організація відгодівлі на відходах харчової промисловості (жом, барда тощо). Основні виробничі процеси на дорощуванні й відгодівлі такі ж самі, як і при обслуговуванні молочного стада, аналогічними є й способи утримання тварин.
На підприємствах південних районів із м'яким кліматом відгодівлю організовують на відгодівельних майданчиках, розрахованих на кілька тисяч місць і молодняк реалізовують, на м'ясо живою масою 400-450 кг. Високу ефективність має виробництво яловичини на державних комплексах, що реалізують по 10 тис. тварин на рік. На такі комплекси кожні 13 днів завозять 360 телят віком 10-20 днів. У першій фазі (молочний період) їх утримують,
65 днів (середньодобовий приріст живої маси 600 г), другій - 50 (880 г) і в третій-276 днів (1162г). Отже, молодняк реалізують через 392 дні живою масою 450 кг. Тварин утримують на щілинній підлозі безприв’язно-боксовим способом.
Такі комплекси по виробництву яловичини мають високу економічну ефективність порівняно з традиційною технологією. У них на 1 ц приросту живої маси витрачається близько 6 ц к. од. проти 10-12 ц на колективних сільськогосподарських підприємствах, прямі затрати праці -до 5 люд.-год, а загальні - близько 10 люд-год або в чотири рази менше. На них для вирощування і відгодівлі худоби застосовують концентратний тип годівлі (концкорми становлять близько 70 відсотків раціону).
Важливим резервом збільшення виробництва яловичини є вирощування тварин спеціалізованих м'ясних порід, які характеризуються вищими смаковими якостями м'яса, ніж худоба молочних і молочно-м'ясних порід. Ці підприємства організовують виробництво на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. У їхньому складі можуть бути: ферми-репродуктори, де утримують корів й одержують приплід, який вирощують на підсосі до 6-^-місячного віку, ферми по вирощуванню ремонтного молодняку та нетелей, куди переводять теличок після відлучення від корів, ферми по вирощуванню і відгодівлі бичків та понадремонтних теличок, які також надходять після відлучення від корів.
Організація праці. У скотарстві основною формою організації праці г постійна виробнича спеціалізована бригада. Форми внутрішньобригадної організації праці залежать від кількості поголів'я, технології виробництва, способу утримання худоби, рівня механізації виробничих процесів та інших умов. У складі бригад формують ланки, зміни або групи працівників. На невеликих фермах бригада обслуговує окрему групу худоби.
На молочних фермах основною категорією працівників є доярки або оператори машинного доїння. Вони доять корів і виконують роботи, пов'язані з цим процесом. Скотарі (оператори по догляду за тваринами) прибирають годівниці, стійла, а також приміщення від гною, випасають худобу, виконують інші періодичні роботи. Роздавачі кормів (кормачі), кормачі-трактористи (оператори по годівлі тварин) готують і роздають корми тваринам. прибирають залишки кормів. Оператори по вирощуванню та відгодівлі молодняку виконують роботи відповідно до технології догляду за тваринами. Бригадири, крім керівництва бригадою, здійснюють облік надоїв і використання молока, осіменінь. отелень, надходження та витрати кормів, стежать за зберіганням інвентарю й обладнання.
Норми обслуговування залежать від технології виробництва, рівня механізації, продуктивності тварин та інших умов. Наприклад, при доїнні корів переносними апаратами у відра норма становить 20-30 голів, при доїнні у молокопровід - 50-100; у доїльних залах застосовують групову або ланкову форму організації праці.
При вирощуванні й відгодівлі молодняку норми навантаження на одного скотаря (оператора) за прив'язного утримання становлять 150-300 голів залежно від рівня механізації виробництва, на відгодівлі при безприв'язному утриманні - 500 голів і більше.
В умовах великих промислових комплексів потужністю 10 тисяч голів приміщення першої фази поділені на три секції по 20 станків у кожній, а в станку утримують 18 телят. Станки обладнанні клапанними автонапувалками і дев'ятьма установками для згодовування замінника незбираного молока. Комбікорм роздають автоматично по трубопровідній системі, сіно - за допомогою возиків. При цьому два оператори обслуговують одну секцію, тобто 360 голів. На третій фазі один оператор працює на дві секції, або доглядає 720 голів. У скотарстві застосовують одно-або двозмінний режим роботи. При обслуговуванні корів і нетелей найефективнішим вважають останній, але при дворазовому доїнні та дворазовій годівлі тварин. Двозмінний режим роботи мас великі переваги перед однозмінним - у першому випадну працівники зайняті на фермі протягом 8 год., тоді як при однозмінній роботі - від 5-6 год. ранку до 20 год. з двома великими перервами. Це дає змогу більше часу приділити, особистим потребам, що впливає на закріплення кадрів.
Упорядкуванню організації праці на молочній фермі сприяє також впровадження дворазового доїння корів, підвищується навантаження і на 20-25 відсотків знижуються затрати праці на 3 ц молока порівняно з триразовим доїнням.
Функціональні обов'язки в скотарстві кожний працівник повинен виконувати згідно з встановленим розпорядком дня, якого слід суворо дотримуватися. Його розробляють для кожної ферми окремо на стійловий і пасовищний періоди, передбачаючи при цьому однакові проміжки часу між згодовуванням кормів і по можливості - між доїнням корів.
Послідовність виконання виробничих процесів протягом робочого дня та їхню тривалість встановлюють із таким розрахунком, щоб забезпечити належний режим для тварин, створити найкращі умови для виробництва продукції й максимально ущільнити робочий день працівників, які доглядають худобу.
Виробничі типи і розміри свинарських підприємств. У виробництві свинини дедалі важливішого значення набувають фермерські та особисті господарства.
Свинарство інтенсивніше повинне розвиватися на високомеханізованих фермах, а також у підсобних господарствах промислових підприємств, установ тощо.
У цій галузі виділяють кілька типів ферм і підприємств:
репродукторні ферми та підприємства, де утримують свиноматок, приплід від яких вирощують до 3-4-місячного віку з наступною реалізацією на відгодівельні ферми та підприємства;
відгодівельні ферми і підприємства, на яких молодняк відгодовують на м'ясо до 7-9-місячного віку й реалізують живою масою 100-120 кг;
підприємства і комплекси із закінченим оборотом стада, де утримують маточне поголів'я й здійснюють відгодівлю одержаного молодняку. У цьому разі на підприємствах організовують дві ферми або цехи (сектори) в межах внутрішньогосподарської спеціалізації;
племінні підприємства, які вдосконалюють існуючі породи і лінії, а також створюють нові. Племінний молодняк вони реалізують товарним підприємствам. На великих комплексах організовано племінні ферми, що вирощують молодняк для ремонту промислового стада.
Крім того, значного поширення набули невеликі ферми із замкнутим оборотом стада на підприємствах іншого виробничого напряму.
У свинарстві має місце концентрація виробництва. Тому важливо правильно обґрунтувати раціональні розміри ферм.
Відтворення стада та утримання свиней. Раціональне відтворення у свинарстві неможливе без правильно сформованого стада основних і перевірюваних свиноматок. Насамперед слід обґрунтувати співвідношення між ними, структуру стада, рівень інтенсивності використання тварин (кількість опоросів основних свиноматок за рік, вихід поросят на один опорос, тривалість використання окремих груп тварин, відсоток вибракування свиноматок, вік, жива маса та строки реалізації на м'ясо).
Основне стадо комплектують багатоплідними (7-8 поросят за перший опорос) і багатомолочними свиноматками та висококласними кнурами-плідниками. Свиноматок використовують 6-8 опоросів, тобто протягом 3-4 років, а на промислових комплексах - 2,5 року; відповідно вибракування становить 25-40 відсотків. Потім продуктивність свиноматок значно знижується. Строк використання кнурів-плідників - близько трьох років.
Щоб одержати необхідну кількість високоякісних свиноматок у ремонтній групі свинок потрібно мати в 2-2,5 рази більше. Парування їх у віці 9-10 міс при живій масі 120-130кг
Важливим моментом у свинарстві є організація стада кнурів-плідників. їхню кількість визначають, виходячи із середнього навантаження на одного кнура 18-20 свиноматок при природному паруванні й понад 60 маток при штучному осіменінні. Потрібно мати також групу перевірюваних кнурів - близько 40 відсотків основних.
Поросність у свиноматок у середньому, становить 114 днів. Відлучають поросят від них, у віці 2 міс, а на промислових комплексах-у 26; 30 і 45 днів.
При великій кількості поголів’я свиноматок (на племінних підприємствах, великих фермах та комплексах) організовують рівномірні (цілорічні, конвеєрні) опороси. Це дає змогу досягти ритмічного і потокового виробництв. На невеликих фермах практикують сезонні (турові, циклічні) опороси. Основні свиноматки при цьому перший раз поросяться взимку, а другий - влітку (в два тури), перевірювані - навесні. Отже, можна організувати необхідні за розмірами групи тварин, які закріплюють за окремими працівниками.
У промисловому свинарстві маточне стадо використовують у двох напрямах: для одержання і вирощування молодняку з метою ремонту основного промислового стада; для одержання молодняку з метою вирощування і відгодівлі на м'ясо. Першу функцію виконують племінні ферми або підприємства.
Залежно від типу свинарських ферм, віку, фізіологічної стадії, а також виробничої групи тварин та інших умов застосовують різні способи утримання свиней - вигульне й без вигульне. Вигульне утримання може бути вільновигульним та режимно-вигульним. У першому випадку тварини мають вільний вихід із приміщень через лази у стінах, у другому їх випускають на вигульні майданчики на певний час. Різновидом вигульного є літньотабірне утримання свиней у літніх таборах. Але це менш інтенсивна система утримання, яка потребує додаткових капітальних вкладень на будівництво вигульних майданчиків чи таборів і призводить до зменшення навантаження на одного працівника. Тому така система утримання поширена на племінних і репродукторних фермах. Безвигульне утримання практикують на спеціалізованих відгодівельних підприємствах та великих промислових комплексів із потоковим виробництвом свинини. До безвигульного належить і кліткове утримання свиней, яке ще не одержало належного поширення.
За кількістю поголів'я розрізняють індивідуальне та групове утримання. Індивідуально утримують кнурів-плідників І свиноматок із поросятами. Тварин інших виробничих груп утримують за груповим методом. Рекомендуються такі розміри груп: холостих та поросних свиноматок - до 20 голів, поросят після відлучення і ремонтного молодняка - по 25-30 і свиней на відгодівлі - до 50 голів. Групами до 10 голів утримують кнурів-плідників.
Залежно від кількості поголів'я та наявності вигулів застосовують такі способи утримання свиней: групове без вигульне (особливо відгодовуваного молодняка), групове вільно-вигульне (свиней усіх виробничих груп) і станково-вигульне (поросних і підсисних свиноматок, кнурів-плідників). При вільно-вигульному утриманні тварин годують у тому самому приміщенні або організовують "їдальні" в окремих приміщеннях.
Відгодівля свиней. У структурі стада свиней найбільшу питому вагу мають тварини відгодівельних виробничих груп, у яких закінчується процес виробництва продукції. Розрізняють кілька видів відгодівлі тварин, залежно від кінцевого продукту - м'ясний, беконний, напівсальний і сальний. При м'ясній відгодівлі поросят відгодовують від 3-4-до 7-7,5-місячного віку (інтенсивна відгодівля), а також до 9-місячного віку й реалізують живою масою 100-120кг. Це найбільш поширений і найефективніший вид відгодівлі, який дає до 70 відсотків усієї продукції. Беконну (беконно-шинкову) відгодівлю здійснюють до 6-7-місячного віку поросят; яких реалізують живою масою 90-100 кг. Це свинина високої якості. При напівсальній відгодівлі молодняк утримують до 10-12-місячного віку при живій масі 120-150 кг, а на сальну - переводять вибракуваних свиноматок та кнурів-плідників живою масою 250-300 кг.
Годують свиней як сухими мішанками (комбікормами), так і вологими кормосумішами та харчовими відходами. Корми готують у кормоцехах, переважно на 6 тис. голів (КЦС-6000), до складу яких входять лінії для приготування коренеплодів, концентрованих кормів, силосу, сінажу й сінного борошна. Після обробки компоненти відповідно до раціонів змішують. Для більших ферм і комплексів кормоцеху обладнують кілька таких комплектів. Якщо тварин відгодовують харчовими відходами, то їх подрібнюють, стерилізують і видаляють механічні домішки.
Транспортують кормосуміші з кормоцеху автосамоскидами, тракторними роздавачами, (КУТ-ЗА тощо), транспортерами, електрокарами, пневматичними трубопроводами (вони найефективніші).
Для роздавання кормів використовують агрегати РКС-3000 М, комплект обладнання УЗК-2500, роздавачі РО-5А та ін. На великих промислових комплексах свиней годують комбікормами, які розбавляють водою і подають у годівниці за допомогою кормовідводів. Регулюють цей процес із пульта керування.
У свинарстві доцільна дворазова годівля (за винятком підсисних свиноматок і поросят після відлучення).
Видаляють гній при використанні підстилки за допомогою транспортерів ТСН-2, ТСН-3 тощо, а також комплектів обладнання КНУС на 3; 6; 18 і 24 тис. голів. Гній із станків видаляють гідрозмивом, а з вигульних майданчиків бульдозерами. На великих промислових фермах і комплексах при утриманні свиней на щілинній підлозі гній падає в підлогові канали, звідки видаляється гідро-самосплавом. Потім цю рідину насосами викачують на очищення.
Організація праці та її оплати має такі самі форми й системи, як і в скотарстві. Двозмінний режим роботи доцільний тільки при догляді за глибокопоросними та підсисними свиноматками.
Виробництво свинини на промисловій основі. В основу промислової технології покладено роздільно-цехову систему виробництва, яка спочатку впроваджувалася на свинофермах, а згодом - на комплексах. Вона забезпечує потоковість та ритмічність процесу виробництва і дає найкращі результати на великих комплексах.
Організаційно-виробнича частина такого комплексу складається з двох секторів: репродукції та відгодівлі. Кілька таких комплексів створили ще племінну ферму для вирощування ремонтного молодняку промислового маточного стада.
Сектор репродукції мас чотири дільниці:
осіменіння та утримання свиноматок до 32-денної поросності. У першому приміщенні утримують 880 холостих свиноматок в індивідуальних станках, 190 кнурів-плідниківі 100 ремонтних кнурців у 50 станках; у другому - розміщують 1408 індивідуальних станків для утримання свиноматок після осіменіння до 32-денної поросності;
утримання свиноматок другого періоду поросності (від 32 до 112 днів) групами по 11 -13 голів, усього 2708 голів; крім того, є станки для 880 ремонтних свиноматок, яких утримують групами по 20 голів;
опоросу та утримання підсисних свиноматок із поросятами до 26-денного віку; в двох приміщеннях тут утримують 960 свиноматок;
вирощування поросят від 26- до 106-денного віку. У трьох приміщеннях є 40 боксів по 24 станки у кожному. У станку розміщують по 25 поросят, усього 24 тис. голів. Крім того, у кожному приміщенні є по два бокси, де утримують по 336 поросят, які відстали в рості, їх усього 2016 голів.
Сектор відгодівлі має дві дільниці:
першого періоду відгодівлі (від 106- до 152-денного віку); молодняк утримують у п'яти приміщеннях, де обладнано по шість секцій на 24 станки кожна; поросят утримують групами по 25 голів, усього 18 тис. голів;
другого періоду відгодівлі (до 223-денного віку) таких самих розмірів, що й перша.
Виробничі типи і розміри вівчарських підприємств. У вівчарстві, на відміну від інших галузей тваринництва, чітко визначилися виробничі напрями залежно від якості основної продукції - вовни. Це тонкорунне, напівтонкорунне і грубововне. У свою чергу залежно від співвідношення основної та супутньої продукції розрізняють типи спеціалізації галузі: в тонкорунному вівчарстві породи овець поділяють на вовнові, вовново-м'ясні та м'ясо-вовнові; напівтонкорунному-на вовново-м'ясні та м'ясо-вовнові; у грубововному - на овчинні, смушкові, м'ясо-вовнові та м'ясо-сальні (курдючні). Тому організовано різні типи спеціалізованих підприємств і ферм, їх поділяють на племінні й товарні. До племінних належать племінні заводи, племінні підприємства-репродуктори, племінні ферми товарних підприємств, а також племоб’єднання. Спеціалізовані товарні вівчарські підприємства і ферми можуть бути комбінованими, (із замкнутим оборотом стада), репродукторними, по вирощуванню ремонтного молодняку, вирощуванню й відгодівлі (нагулу) понадремонтного молодняку.
Вівчарські ферми створені на різну кількість голів (від 300 до 20 тис. і більше), що залежить в основному від природно-економічних умов, спеціалізації галузі та інших факторів. Раціональними розмірами ферм із замкнутим оборотом стада вважаються від 3-6 до 6-12 тис. голів, по виробництву вовни - від 3-6 до 12-24 тис. вівцематок, вирощуванню і відгодівлі понадремотного молодняку - від 5-10 до 30-40 тис. голів. Такі розміри відповідають умовам інтенсивного виробництва.
Розміри ферм повинні поєднуватися з відповідними розмірами отар овець, які їх обслуговують окремі чабанські бригади. Розмір та спосіб формування отар визначаються поголів'ям овець на фермі, породою, умовами утримання, рівнем механізації виробничих процесів і кваліфікацією працівників. При формуванні отар необхідно дотримуватися таких вимог:
вони мають бути однорідними за статтю, віком і по можливості за породою тварин;
формуватися після відлучення ягнят, як правило, восени на строк не менше одного року; протягом року не рекомендується переформування отар, щоб не допустити знеособлення і зниження відповідальності чабанів;
розміри отар повинні забезпечите найкраще обслуговування овець у певних умовах при максимальній економії робочої сили і засобів виробництва. В тонкорунному й напівтонкорунному вівчарстві в отарі має бути, голів: вівцематок - 600-800, ярок - 800-900, баранчиків - 400-500, валахів - 800-1000; у грубововному вівчарстві - відповідно 700-800; 600-800; 500-600 і 800-1000. У степових районах розміри отар, як правило, більші, ніж у гірських, поліських та лісостепових, а в племінному вівчарстві вони менші порівняно з товарними фермами.
Відтворення стада і способи утримання овець. Для раціональної організації відтворення поголів'я овець необхідно обґрунтувати спеціалізацію підприємства, структуру стада, сформувати отари, впровадити штучне осіменіння, вжити інших заходів, спрямованих на ліквідацію яловості маточного поголів'я, встановити систему окотів, своєчасно вибраковувати старих і непридатних із різних причин до дальшого використання вівцематок, баранів-плідників та валахів, забезпечити вирощування відповідної кількості високоякісного ремонтного молодняка, повноцінну годівлю, раціональне утримання тварин тощо.
Структура стада залежить від виробничого напряму вівчарства, особливостей кормової бази та інших умов. У тонкорунному вівчарстві питома вага вівцематок у стаді повинна становити 65-70 відсотків, а в м'ясо-сальному і смушковому грубововному - 75-80 відсотків.
В умовах екстенсивного ведення галузі окіт овець проводять навесні, коли їх утримують уже на пасовищі. На підприємствах, де заготовлені корми та побудовані приміщення, практикують зимові окоти, що дає змогу понадремонтний молодняк восени реалізувати на м'ясо й не утримувати його взимку. У шубному, м'ясо-сальному, а також частково у тонкорунному вівчарстві практикують ущільнені окоти (40-45 днів). Це дозволяє формувати отари з одновікового молодняка, у результаті чого полегшується догляд за ним. Крім того, стриження можна здійснювати за кілька днів й одержувати вовну однакової довжини, що важливо при її обробці.
Перед окотом на кожні 200-250 вівцематок виділяють ланку з трьох сакманників, які працюють по одному в три зміни. Через 3-4 дні після окоту ланку скорочують до 2 чоловік і вони працюють у дві зміни, а через 15-18 днів сакманники переходять на роботу в одну зміну. У 45 днів, після окоту, ланки скасовують і всі роботи виконують чабани.
Штучне осіменіння проводять у відповідні строки, маючи на увазі, що кітність триває приблизно 5 міс. Перший раз ярок парують у віці 14-18 міс, баранчиків - у 18, вівцематок після відлучення ягнят - у 3-4 міс. Вівцематок утримують 5-6, а баранів-плідників - 4-5 років і щороку вибраковують відповідно 15-20 і 20-25 відсотків поголів'я.
У інтенсивному вівчарстві застосовують систему циклічних окотів. При цьому щодня протягом 3-4 днів осіменяють по 300 вівцематок, у яких настала тічка. Це дає змогу сформувати отару кітних овець із 800-850 голів, за винятком тих, які перегулюють. Відразу за першою формують другу отару, а потім роблять перерву на три тижні, щоб за цей час для окоту звільнилися приміщення, від вівцематок першого циклу. Потім здійснюють ще два цикли осіменіння. Така система дозволяє зменшити кількість приміщень для окоту й утримання вівцематок з ягнятами, її можна застосовувати на фермах із поголів'ям 5 тис. вівцематок.
Залежно від способу організації кормової бази і кліматичних умов у вівчарстві розрізняють пасовищну або стійлово-пасовищну систему утримання. Пасовищну впроваджують у південних та південно-східних районах із великою площею пасовищ і малосніжними зимами. Овець майже цілий рік випасають. Відповідно до місця розташування пасовищ ця система може бути стаціонарно-пасовищною чи відгінно-пасовищною. Найбільш поширена культурно - пасовищна система, коли створюють запас кормів на період вигоряння пасовищ, поліпшують їх, обводнюють, впроваджують пасовищезміни з використанням польового кормовиробництва й створюють культурні пасовища.
У районах із короткою зимою і теплим кліматом при наявності пасовищ застосовують пасовищно-стійлову систему, а де тривала зима -стійлово-пасовищну. Якщо пасовищ мало, то влітку організовують табірно-пасовищне, а якщо їх немає - то стійлово-табірне утримання.
У стійловий період приготування й роздавання кормів вівцям здійснюють в основному так само, як і в скотарстві. Гній із приміщень та вигульних майданчиків видаляють бульдозерами. У пасовищний період воду транспортують пересувними водороздавачами ВУ-3. Використовують групові автонапувалки.
На деяких підприємствах впроваджено промислові методи виробництва продукції вівчарства. Вони ґрунтуються на концентрації маточного поголів'я на механізованих фермах, а понадремонтного молодняка - на майданчиках для вирощування і відгодівлі; застосуванні прогресивних методів відтворення стада (циклічність окотів вівцематок, їхня рівномірність у шубному вівчарстві, груповий окіт вівцематок, раннє відлучення приплоду тощо); комплексній механізації виробництва; виготовленні та використанні кормосумішей (гранульованих і розсипних); створенні культурних пасовищ із загінним випасанням овець тощо. Прикладом такої організації вівчарства є ферма КСП ім. Шевченка Знам'янського району Кіровоградської області, на якій утримують понад 10 тис. голів. Настриг вовни від вівці тут становить 5,6 кг.
Промисловість для комплексної механізації виробничих процесів постачає комплекти обладнання на 2,5; 5; 10 тис. вівцематок і 10 тис. голів вирощування та відгодівлі молодняка.
Стриження овець. Це основний процес при виробництві вовни, від якого значною мірою залежить її якість. Тривати воно має 10-15 днів. Тонкорунних і напівтонкорунних дорослих овець стрижуть один раз на рік навесні, напівгрубововних і грубововних - двічі (навесні та восени), а романівських - тричі (навесні, влітку й восени). Молодняк весняних скотів стрижуть через рік, а зимових - у серпні - вересні.
Для стриження овець організовують електростригальні пункти, для яких промисловість ви пускає обладнання на 12; 24; 36; 48; 60 і 100 машинок. Обслуговують пункт спеціальні бригади. До них, крім стригалів, входять: начальник, наладчики обладнання, точильники ножів і гребінок, подавальники овець, віднощики рун, пресувальники-пакувальники, класирувальники вовни, обліковці, працівники ветеринарної медицини. Такі пункти можуть бути стаціонарними й пересувними, їх обладнують у спеціальному приміщенні, у вівчарнях або під навісами, але вони повинні бути світлими і теплими.
Стригальний пункт має такі відділення: для стриження овець; пакування вовни та утримання овець до і після стриження. До початку стриження складають робочий план, в якому визначають кількість та місце розташування стригальних пунктів, строки проведення операції, маршрути перегону овець до пунктів для кожної отари, завдання стригалям тощо.
Перед стриженням овець протягом 10-12 год. не годують і не напувають. Спочатку стрижуть поголів'я з менш цінною вовною - валахів та молодняк, а потім - вівцематок і баранів, попередньо почистивши їх. Стрижуть овець на столах або стелажах, руна зважують на вагах ВЦП-25, а кіпи вовни - на ВПГ-500. За допомогою спеціальних приладів визначають вихід чистої вовни. Бригада стригалів агрегату на 36 машинок за 10 днів може остригти 25 тис. голів і більше.
Відгодівля та нагул овець. Важливим заходом у вівчарстві, особливо в м'ясо-вовновому й м'ясо-сальному, є правильна організація відгодівлі та нагулу, що дає змогу збільшити виробництво баранини. У зимовий період на відгодівлю, а в літній - на нагул ставлять вибракуваних дорослих овець і понадремонтний молодник. Дорослих тварин і відгодовують протягом 2-3 міс, молодняк - до 7-8-місячного віку; реалізують його живою масою 35^0 кг.
Нагульні отари формують з овець однакового віку, породи, а також статі й вгодованості. Перед постановкою на нагул 5-10 відсотків поголів'я вибірково зважують і мітять. Це поголів'я потім періодично зважують, здійснюючи контроль за нагулом. Для виконання всіх виробничих процесів організовують чабанські бригади з 3-4 чоловік для обслуговування однієї отари. На багатьох підприємствах чабанські бригади створюють із 6-7 чоловік для обслуговування здвоєних отар або з 10 чоловік, коли об'єднують три отари. На великих вівчарських підприємствах організовують чабанські бригади комплексної механізації, за якими закріплюють не тільки поголів'я овець, а Й ділянку землі для вирощування кормів, необхідні машини та обладнання для виконання виробничих процесів. З метою нагулу використовують природні або створюють культурні пасовища, де впроваджують загінний метод випасання.
Узимку, а також на підприємствах із невеликими площами пасовищ організовують відгодівлю овець на м'ясо. Ефективною є інтенсивна відгодівля, яка поширена на механізованих фермах, де всі виробничі процеси механізовано. При цьому тварин улітку відгодовують зеленою масою й концкормами, а восени і взимку - кормосумішами в розсипному та гранульованому вигляді.
Організація праці. Основною формою організації праці у вівчарстві є спеціалізована чабанська бригада, причому за розміром вона значно менша, ніж у скотарстві та свинарстві. До складу комплексних бригад входять ланки по обслуговуванню отар окремих статево-вікових груп і виробництву кормів.
Виробничі типи і розміри птахівницьких господарств. Птахівництво за виробничим напрямом може бути яєчним, м'ясним і м'ясо-яєчним, причому яєчний та м'ясо-яєчний напрями поширений тільки у птахівництві. М'ясний напрям-це вирощування курчат-бройлерів, качок, гусей, індиків та іншої птиці.
Птахівничі підприємства поділяють на племінні й товарні. До племінних належать селекційно-генетичні зональні станції й експериментально-дослідні господарства наукових установ, державні контрольно-випробувальні станції, племінні заводи і держплемпідприємства, інкубаторне-птахівницькі підприємства. Крім того, виділяють племінні ферми товарних підприємств. Серед останніх найефективнішими стали птахофабрики, які виробляють яйця і м'ясо на промисловій основі. Частина з них веде виробництво на купованих кормах, інші вирощують їх самі. Товарну продукцію птахівництва виробляють також птахівницькі ферми КСП, де ця галузь є допоміжною.
Із найменшими витратами продукція птахівництва виробляється там, де ферми і підприємства мають раціональні розміри.
На державних та інших птахофабриках по виробництву яєць рекомендується утримувати не менш як 0,5 млн. голів, по вирощуванню бройлерів - 3-8 млн., каченят - 1-1,5 млн., гусенят та індиченят - 250-500 тис. голів за рік.
Відтворення стада і способи утримання птиці. Для організації відтворення стада слід обґрунтувати тривалість використання маточного Й промислового стада, способи його комплектування, впровадити заходи щодо максимального збереження молодняка, підвищити рівень племінної роботи тощо.
У промисловому птахівництві необхідно забезпечити рівномірне протягом року виробництво яєць як для інкубації, так і харчових, чого досягають завдяки багаторазовому комплектуванню стада дорослої птиці. При замкнутому виробничому циклі на птахофабриках утримують батьківське стадо й вирощують ремонтний молодняк, який у віці 140-150 днів переводять в основне стадо. Деякі птахофабрики закуповують ремонтний молодняк на підприємствах-репродукторах або добових курчат на інкубаторно-птахівницьких станціях, яких потім вирощують. Комплектуючи основне стадо, враховують тривалість використання птиці. Так, у промисловому птахівництві яєчного напряму курей утримують 8-9 міс, у м'ясному - молодняк реалізують в такому віці: бройлерів -55-65 днів, каченят - 45-55, гусенят - 65-70, індиченят - 120 днів.
При організації відтворення стада, у племінному птахівництві треба виходити з того, що курей, качок та індиків доцільно використовувати 2-3 роки, гусок - 5-6, гусаків - 4-5 років. Навантаження на одного самця повинне бути таким: курей та індичок - 10-11, качок - 7-8, гусок-4-5. Якщо впроваджене штучне осіменіння, то ці норми доцільно збільшити у 8-10 разів.
Залежно від інтенсивності ведення галузі, біологічних вимог окремих видів та груп птиці, а також природних умов застосовують різні способи утримання. В промисловому птахівництві найбільш поширене кліткові утримання курок-несучок, молодняка курей, качок та інших видів птиці. Кліткове обладнання встановлюють батареями до п'яти ярусів. У кожній клітці утримують 5-6 курок-несучок або по 10-12 голів молодняку. Це найефективніший спосіб, який дає змогу утримувати в приміщенні у 3-4 рази більше птиці, ніж на підлозі, а також повністю механізувати й автоматизувати виробничі процеси.
Підлогове утримання може бути кількох варіантів: на щоденнозмінюваній або довгонезмінюваній підстилці, сітчастій чи планчастій підлозі. Його застосовують при вирощуванні бройлерів, качок, гусей, індиків, при утриманні курей батьківського стада, на невеликих яєчних фермах КСП та у фермерських господарствах. Але при цьому щільність посадки птиці в приміщенні значно нижча, ніж при клітковому утриманні.
Вигульне утримання курей характерне для племінних підприємств і ферм, а також при утриманні батьківського стада на птахофабриках. Вигули розміщують навколо пташника. Гуси, качки та індики перебувають на вигульно-пасовищному утриманні.
При вольєрному утриманні птиця знаходиться в легких тристінних навісах (вольєрах), фасадний бік яких закрито сіткою. Поблизу вольєр обладнують вигульні майданчики. Такий спосіб поширений у південних районах Із теплим кліматом.
Качок і гусей утримують на воді. На великих фермах застосовують ще комбінований спосіб, тобто курчата до 60-денного, індиченята до 45-денного, а каченята і гусенята до 20-денного віку перебувають у клітках, а потім їх переводять у літні табори або водойми.
Промислове виробництво яєць. Значну частину валового виробництва яєць дають птахофабрики та державні спеціалізовані підприємства, які можуть мати повний і неповний цикли виробництва. Птахофабрика яєчного напряму з повним циклом виробництва складається з кількох цехів.
Цех батьківського стада, в якому кури перебувають разом із півнями і де одержують яйця для інкубації. Поголів'я цього цеху утримують, як правило, на підлозі й комплектують за рахунок купівлі яєць або добових курчат на племінних підприємствах.
У цеху інкубації одержують добових курчат для комплектування промислового, а іноді й батьківського стада.
Цех вирощування молодняка до 60-денного віку, де вирощують, як правило, курочок клітковим способом. Використовують 4-5-ярусні кліткові батареї, інколи застосовують підлоговий спосіб. Потім поголів'я переводять у цех вирощування ремонтного молодняка, в якому утримують птицю до 140-150-денного віку для комплектування промислового, а іноді й батьківського стада. Тут використовують 3-4-ярусні кліткові батареї. Молодняк для ремонту батьківського стада утримують на підлозі. Поширюється вирощування ремонтного молодняка від 1 до 140-150-денного віку тільки в клітках, оскільки птиця тут краще зберігається й розвивається.
Вирощений ремонтний молодняк переводять у цех батьківського стада, а основну частину - у цех промислового стада курок-несучок. Це основний цех птахофабрики, в якому одержують кінцеву продукцію. Тут курей утримують у клітках, як правило, по 5-6 голів. Використовують 1-4-ярусні кліткові батареї, причому перші автоматизовано (безперервне збирання яєць). Кліткові батареї мають обладнання для механізованого роздавання кормів, видалення посліду, водопостачання. У пташниках також встановлено обладнання для регулювання мікроклімату.
Промислове стадо комплектують, замінюючи все поголів'я одного приміщення після профілактичних заходів у ньому. Складають річний графік комплектування стада в пташниках. У промисловому птахівництві використовують не тільки 1-, а й 2-6-поверхові приміщення, що знижує вартість одного головомісця.
Крім перелічених цехів, до складу птахофабрики входять: забійний кормоцех, якщо виникає в ньому потреба, склад готової продукції з холодильником, цех утилізації посліду й різних відходів виробництва.
Високий рівень організації та економічної ефективності виробництва забезпечено на птахофабриці "Південна" Автономної Республіки Крим.
Промислове виробництво м'яса птиці. Вирощуючи курей, качок, індиків, гусей одержують м'ясо. Найбільше м'яса одержують при вирощуванні курчат-бройлерів. Це високоефективна галузь, яка характеризується скороспілістю, високоякісною, продукцією, низькими витратами кормів. Вирощуванням курчат-бройлерів займаються, як правило, птахофабрики із замкнутим виробничим циклом. До їхнього складу входять такі цехи: батьківського стада, інкубації, вирощування ремонтного молодняку, вирощування м'ясного молодняку, а також забою, приготування кормів, утилізації посліду та інших, виходів. Якщо птахофабрика одержує курчат із репродукторних підприємств, то перші три цехи відсутні.
Прикладом високоефективного виробництва бройлерів є акціонерне товариство "Оріль – лідер", створене на базі колишньої Орельської птахофабрики Дніпропетровської області, потужністю 12 тис. т м'яса за рік. Витрати кормів тут становлять 2-2,5 ц к. од., а затрати праці - 3,1 -3,3 люд.-год. на 1 ц приросту живої маси.
В основному цеху (вирощування м'ясних курчат) птицю утримують у клітках по 10-12 голів, та на підлозі з глибокою підстилкою. Приміщення використовують інтенсивно - забезпечується 4,5-5,5-разове вирощування курчат за рік.
Важливе місце відведено цеху забою й обробки птиці, тому що перетримка курчат понад встановлений строк неефективна. У зв'язку з цим добова потужність його повинна відповідати денному виходу відгодованих курчат, тобто місткості одного пташника або одного залу оскільки згідно з вимогами ветеринарної медицини його треба звільнити за один день. Вирощування гібридних курчат триває 56-63 дні. У пташниках І допоміжних цехах виробничі процеси механізовано й автоматизовано.
Ефективним є вирощування каченят на м'ясо, особливо при наявності водойм, де птиця може знайти значну кількість природних кормів.
На деяких підприємствах поширене виробництво гусячого м'яса. Цей вид птиці добре використовує пасовища і водойми. Гусенят реалізують у 65-70 днів живою масою 4-5 кг. Утримують їх до 20-денного віку в клітках, у теплих приміщеннях, а також на глибокій підстилці або планчастій підлозі.
Дієтичним продуктом є м'ясо індиків. Молодняк вирощують до 4- місячного віку й реалізують живою масою 4-6 кг. Як і каченят, індиченят вирощують у три періоди і в таки самих умовах, проте тривалість періодів інша: перший - 20-30, другий-45-50 днів і третій-до забою. Влітку індиченят з 20-денного віку можна випасати на пасовищах тобто організовувати табірно-пасовищне утримання. Його застосовують на такому відомому КСП, як "Мирненське" Київської області (колишня Старинська птахофабрика).
Організація праці. Як і в інших галузях і птахівництві основною формою організації праці є постійна виробнича бригада, розміри якої коливаються від 15-30 чоловік залежно від способу утримання й виду птиці, різної механізації виробничих процесів та спеціалізації виробництва тощо. Одна бригада може доглядати всі виробничі групи птиці (на великих підприємствах). Тоді в її складі організовують ланки по 3-7 чоловік для обслуговування кожної групи. На великих спеціалізованих птахофабриках бригади доглядають, як правило, однорідне поголів'я. У такому разі за ланками закріпляють окремі приміщення.
У птахівництві норми обслуговування тварин одним працівником значно коливається, що визначається умовами виробництва. Так, навантаження на одну пташницю-оператора на птахофабриках із клітковим утриманням становить 3-18, а з повною автоматизацією - до 40 тис. курок-несучок, 7-15 тис. бройлерів, 1-3 тис. каченят, 0,8-1 тис. індиченят, 0,5-1 тис. гусенят. Оператори по догляду за птицею стежать за правильною її годівлею, підтриманням необхідного мікроклімату, спостерігають за роботою механізмів і регулюють їх, проводять дрібний ремонт, видаляють слабку й загиблу птицю, здійснюють поточне прибирання приміщень, беруть участь у зооветзаходах тощо. На птахофабриках застосовують однозмінний режим праці та п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями за змінним графіком.
Контрольні питання
Які особливості різних систем тваринництва?
Особливості планування, відтворення стада і обороту стада.
Виробничі типи скотарських ферм.
Способи утримання великої рогатої худоби.
5. Основні виробничі процеси, що здійснюються при виробництві
молока.
6. Виробничі типи свинарських підприємств та способи утримання
свиней.
Структура промислового свинокомплексу.
Виробничі типи вівчарських ферм та організація виробничих процесів у вівчарстві.
Виробничі типи птахівничих підприємств та способи утримання птиці.
10. Особливості виробництва яєць і м’яса птиці на птахофабриках.
8. Організація і планування виробництва кормівРозвиток тваринництва визначається рівнем виробництва і використання кормів. Саме від нього залежать кількість поголів'я тварин на підприємстві, його продуктивність і валове виробництво продукції.
Кормова база – це склад, кількість та якість кормів, система виробництва Й використання їх. Це складна галузь, яка займається вирощуванням багатьох різних за біологією, технологією та організацією виробництва видів кормів. Залежно від ґрунтово-кліматичних умов і спеціалізації тваринництва кожне підприємство має свою структуру кормової бази.
Корми надходять від власного виробництва та зі сторони. Власні корми можуть бути польового і лукопасовищного виробництва, що об'єднується системою кормовиробництва. Система кормо виробництва це раціональне співвідношення зоотехнічних, агрономічних та організаційно-економічних вимог при виробництві кормів, мета якого - забезпечити потреби тваринництва якнайбільшою кількістю високоякісних і дешевих кормів.
Для тваринництва виробляють і використовують багато видів кормів, які мають різну поживність, якість тощо. Тому їх об'єднують у споріднені групи: концентровані, грубі, соковиті, зелені, мінеральні і азотні, тваринного походження.
Головним джерелом виробництва кормів у сільських господарствах є кормова площа, яка включає посіви зернофуражних кормових культур та природні сіножаті і пасовища.
При науковій організації кормової бази слід враховувати:
зоотехнічну сторону кормової бази-склад і якість кормів;
агрономічну, що стосується питань агротехніки зернофуражних і кормових культур, розміщення їх у сівозмінах, підвищення врожайності, а також підвищення продуктивності природних сіножатей і пасовищ.
організаційно-економічну, що включає розрахунки і планування потреби в кормах та посівних площ зернофуражних і кормових культур; розроблення заходів щодо інтенсифікації кормовиробництва та здешевлення кормів; вибір найбільш вигідних видів кормів та встановлення ефективних типів і норм годівлі тварин; організацію зберігання, підготовки і роздавання кормів.
При цьому дотримуються таких принципів:
відповідність структури кормової бази спеціалізації тваринництва, врахування фізіологічних, вимог тварин до раціонів і окремих видів кормів, їхньої якості;
чіткий взаємозв'язок обсягу виробництва кормів відповідних видів із поголів'ям тварин (забезпечення рівномірної та безперебійної годівлі худоби, зростання темпів виробництва кормів порівняно із збільшенням кількості поголів’я);
відповідність системи кормовиробництва природно-економічним умовам підприємства;
ефективне використання землі {поєднання і раціональне ведення польового та лукопасовищного кормовиробництва, збільшення виробництва, кормів за рахунок підвищення рівня інтенсивності);
висока економічна ефективність кормової бази (вирощування таких кормових культур, які забезпечували б високий вихід кормових одиниць і перетравного протеїну з 1 га при низьких затратах праці та собівартості);
незалежність обсягу виробництва, кормів від кліматичних умов завдяки меліоративним заходам та створенню страхових фондів кормів;
раціональне розміщення кормовиробництва по території підприємства, відповідність його внутрішньогосподарській спеціалізації й розміщенню тваринництва;
високий рівень механізації виробництва та приготування кормів, впровадження інтенсивної систем вирощування кормових культур і використання кормів;
плановість виробництва та використання кормів.
На кожному сільськогосподарському підприємстві необхідно впроваджувати раціональний тип кормовиробництва, який визначаються природними та економічними умовами підприємства. Від типу кормо виробництва залежить також система тваринництва (стійлова, стійлово-пасовищна або пасовищна).
Раціональний тип кормовиробництва - це система виробництва певного обсягу й структура найдешевших кормів, які забезпечують повноцінну годівлю.
Система кормовиробництва. З різними зональними природно - економічними умовами нашої країни проблему організації кормової бази неможливо розв’язати будь-яким одним способом. Треба розробити системи кормовиробництва, відповідні цим умовам.
Під системою кормовиробництва слід розуміти комплекс організаційно-економічних, агрономічних і зоотехнічних заходів, що забезпечують у певних природно-економічних умовах потрібний обсяг виробництва кормів відповідної якості при найменшому розмірі кормової площі і найменших витратах з розрахунку на кормову одиницю одержаного корму. Ланки системи кормовиробництва є основне джерело надходження кормів, рівень інтенсифікації кормо-виробництва, організація і технологія виробництва кормів, організація заготівлі і зберігання кормів, підготовка і роздавання кормів тваринам.
У різних зонах залежно від основного джерела надходження кормів можуть бути такі системи кормовиробництва: польового кормовиробництва (посівна), комбінована (посівно-лукопасовищна) і лукопасовищна, які зумовлюють відповідні системи тваринництва: стійлову, стійлово-пасовищну.
Система польового кормовиробництва поширена в районах з великою розораністю земель і малими площами природних кормових угідь, зокрема в Україні - це Лісостеп і Степ. Основне джерело кормів - посіви культур у польових і кормових сівозмінах на орних землях, тому тут переважає стійлова, найбільш інтенсивна система тваринництва.
Комбінована посівно-лукопасовищна система кормовиробництва поширена на Поліссі та в передгірних районах Карпат. Корми тут надходять як з посівів, так і з природних угідь. Система тваринництва тут стійлово-пасовищна.
Лукопасовищну систему кормовиробництва застосовують у гірських районах. Джерелом кормів тут є природні луки і пасовища, які забезпечують тварин кормами не тільки в літній період (зеленою масою), а й узимку (сіном, сінажем, трав'яним борошном). У деяких районах тварини на пасовищах перебувають цілий рік, тобто там запроваджена пасовищна система тваринництва. Для страхування від несприятливих кліматичних умов на зимовий період тут створюють запаси кормів - сіна, сінажу, соломи тощо.
Кожна система кормовиробництва може мати багато різновидностей залежно від мікрозональних умов, виробничої спеціалізації, співвідношення надходження кормів з посівів і природних угідь, обсягу куплених кормів.
Економічну оцінку систем кормовиробництва проводять за показниками рівня виробництва кормопротеїнових одиниць на 1 га кормової площі і сільськогосподарських угідь, собівартості кормів і продуктивності праці па виробництві їх, обсягу та економічної ефективності виробництва продуктів тваринництва.
Особливості організації праці кормовиробництва
Важливе значення в кормовиробництві має раціональна організація праці. Тут створюють різні трудові колективи, насамперед технологічні підрозділи, для виконання окремих технологічних стадій комплексу взаємозв'язаних процесів при вирощуванні кормів. Це тимчасові трудові колективи. Вони можуть бути кількох видів.
робочі групи - що виконують одну технологічну операцію (підготовка ґрунту, сівба тощо);
технологічні ланки - що виконують комплекс взаємозв'язаних операцій і складається з кількох робочих груп (наприклад, комплекс передпосівних робіт і сівби тощо);
механізовані загони - для заготівлі кормів (сінажу, сіна, силосу тощо);
єдині збирально-транспортні комплекси, до складу яких і входить кілька ланок, їх організовують для збирання кормових, культур (кукурудза на силос, кормові коренеплоди тощо) на великих площах. У складі комплексу, наприклад для збирання кукурудзи на силос, формують такі ланки; по підготовці полів для збирання, скошування і транспортування зеленої маси, закладання її в траншеї й трамбування, технічного та культурно-побутового обслуговування.
Крім тимчасових, можуть бути створені постійні трудові колективи і підрозділи, що виконують різні роботи, пов'язані з вирощуванням та заготівлею кормів. Йдеться, зокрема, про такі підрозділи:
спеціалізовані ланки або бригади, які виконують весь цикл робіт по вирощуванню й заготівлі 1 -2 видів кормів (сіно, сінаж, трав'яне борошно, кукурудза на силос і зелений і корм тощо);
галузеві бригади, що являють, собою постійні госпрозрахункові підрозділи, які вирощують та збирають основну масу кормів багатьох видів. Усередині таких бригад можуть формуватися постійні госпрозрахункові ланки по вирощуванню окремих, кормових культур, а також тимчасові технологічні підрозділи;
цехи кормовиробництва, тобто галузеві підрозділи із складною організаційною структурою, до складу яких може входити кілька спеціалізованих бригад, що складаються з госпрозрахункових ланок. Такі цехи найчастіше організовують на підприємствах тваринницького напряму.
Планування кормової бази в сільськогосподарських підприємствах включає обчислення потреби в кормах, визначення кількості надходження їх від власних джерел і купівлі, планування розміру посівних площ зернофуражних та кормових культур і використання кормів, складання кормового балансу. При цьому має бути забезпечена потрібна збалансованість кормів за протеїном та Іншими речовинами, а також якомога найменший розмір кормової площі і собівартість кормів. Усі ці показники розробляють у відповідних таблицях перспективного і річного бізнес-планів, а також у госпрозрахункових завданнях тваринницьким фермам.
Розрахунок потреби в кормах для тваринництва на певний період називається планом потреби в кормах. Його складають на рік, стійловий і пасовищний періоди, квартал, місяць. Основою для розрахунків потреби в кормах є дані про поголів'я тварин та обсяг виробництва продукції, норми годівлі тварин та норми витрат корму на одиницю продукції.
У практиці застосовують такі способи розрахунків потреби в кормах:
за плановою кількістю тварин і птиці у фізичних головах та нормами їх годівлі в натуральних кормах;
за плановим поголів'ям тварин і птиці в умовних головах та нормою потреби корму на одну умовну голову в кормових одиницях;
за плановим обсягом виробництва тваринницької продукції та нормами витрат корму (у кормових одиницях) на одиницю різних видів продукції. Найточніший з цих способів перший, а тому в сільськогосподарських підприємствах він є основним. У вищих сільськогосподарських органах, де не планують посівних площ кормових культур, здебільшого користуються третім способом.
Річний план потреби в кормах є основою планування кормової бази в сільськогосподарських підприємствах. Його складають на календарний і господарський роки.
Потребу в кормах на календарний рік (з 1 січня по 31 грудня) обчислюють на основі середньорічного поголів'я тварин, які беруть з таблиці обороту стада, та річних норм їх годівлі. Разом обчислюють вартість цих кормів (за собівартістю виробництва, а купованих - за цінами придбання), яку використовують при плановій калькуляції собівартості тваринницьких продуктів.
Потребу в кормах на господарський рік обчислюють від урожаю планового до урожаю наступного року, що пов'язано зі строками надходження їх із земельних угідь. Сюди слід включати основну і страхову потребу в кормах для громадського тваринництва, а також потребу в них тварин, які перебувають в особистому користуванні, і для продажу державі. Розрахунки здійснюють за річними нормами годівлі та середнім поголів'ям тварин за господарський рік (беруть вихідне поголів'я на кінець планового року з обороту стада). У спеціалізованих тваринницьких господарствах, що купують велику кількість молодняка для відгодівлі, враховують його надходження в першій половині наступного року і вносять відповідні корективи, інакше обчислений обсяг кормів може бути занижений. Страховий фонд більшості кормів для громадського тваринництва встановлюють у розмірі 15-20 відсотків основної потреби, а силосу і соломи 25-30 відсотків.
Кількість кормів для тварин, що перебувають в особистому користуванні працюючих, визначають за їх поголів'ям та встановленими в господарстві нормами відпуску кормів. План продажу кормів державі доводять вищі організації.
На основі даних про потребу в кормах на господарський рік визначають посівні площі відповідних зернофуражних і кормових культур, включаючи і насінні ділянки, поділивши потребу в кормах на вихід їх з 1 га цих культур. Перед цим спершу обчислюють, скільки кормів надійде з природних угідь, кількість побічної кормової продукції продовольчо-технічних культур і закупівлі кормів.
Обчислену потребу в кормах у натурі за їх поживністю перераховують у кормові одиниці, що дає змогу підсумувати загальну кількість їх і визначити рівень кормовиробництва на 1 га сільськогосподарських угідь та умовну голову тварин. Визначають також кількість протешу та її відповідність зоотехнічним нормам. Плани потреби в кормах та їх використання на окремі періоди року (півріччя, квартал, місяць, декаду) складають заданими про поголів'я тварин на ці періоди та відповідними нормами годівлі. Основним завданням цих планів є контроль за правильним витрачанням кормових ресурсів у господарстві. В окремі пори року, особливо влітку і взимку, корми за складом і якістю значно відрізняються. Тому важливо правильно спланувати використання їх за місяцями і декадами, щоб забезпечити раціональне поєднання більш і менш якісних з них та високу продуктивність тварин протягом року. Кормовий баланс. Під кормовим балансом розуміють зіставлення потреби в кормах з надходженням їх із різних джерел за видами і групами та ступінь забезпеченості ними тварин. Основним є кормовий баланс, складений за показниками потреби в кормах та їх надходження на господарський рік.
У балансі відображують потребу в кормах, надходження їх з різних джерел; надлишок чи нестачу; джерела покриття нестачі або спосіб реалізації (використання) надлишку. Джерелами надходження кормів є посіви кормових культур, природні кормові угіддя, побічна продукція вирощування, відходи переробки продовольчих і технічних культур, купівля.
Таблиця 14
Кормовий баланс сільськогосподарського підприємства, ц
| Корми | Потреба на рік | Надійде за рахунок | Надлишок (+), нестача (-) | ||||
| посівів кормових культур | природних угідь | побічної продукції і відходів переробки | купівлі та ін. | всього | |||
| Концентрати і т.д. | 20000 | 15000 | - | 2800 | 2300 | 20100 | +100 |
За даними балансу, зокрема у разі виявлення нестачі важливих видів кормів, вносять відповідні зміни у структуру посівних площ культур та намічають інші заходи для їх поповнення. Надлишок використовують, щоб покрити нестачу рівноцінних кормів, або зараховують до страхового фонду.
8.3. Організація польового і лукопасовищного кормовиробництва
Раціональна організація польового кормовиробництва має першорядне значення тому, що тут виробляєтеся в середньому до 70 відсотків кормів. У степовій зоні цей показник вищий, а в поліській - нижчий.
Слід відзначити, що у структурі посівних площ на групу кормових культур припадає близько ЗО відсотків, а якщо врахувати зернофуражні культури, то цей показник становить до 50 відсотків (на спеціалізованих тваринницьких підприємствах - до 70 відсотків). Таким чином, для виробництва кормів використовуються великі земельні площі, які далі збільшувати уже неможливо, оскільки решта орної землі зайнята під дуже важливими продовольчими й технічними культурами. Отже, нарощування виробництва кормів можливе тільки на основі його інтенсифікації, тобто підвищення врожайності кормових і зернових культур.
Польове кормовиробництво дає корми, які істотно різняться між собою за складом та технологією виробництва. Неоднакова структура кормів і за грунтово-кліматичним й зонами. Кормові культури вирощують у кормових, польових, ґрунтозахисних та інших сівозмінах, але найбільшу питому вагу в посівах (80-90 відсотків), вони мають у кормових сівозмінах.
Одним із способів інтенсифікації кормовиробництва є вирощування двох урожаїв на рік з однієї й тієї ж самої земельної площі. Цього досягають за рахунок проміжних і повторних посівів, підсівання культур, а також ущільнених посівів, що залежні від тривалості вегетаційного періоду в конкретній зоні також від вирощуваних основних і повторних культур, рівня зволоженості ґрунту, строків випадання опадів та інших факторів. За кліматичними умовами майже по всій території України можна одержувати два урожаї на рік,
Як правило, кормовиробництво на сільськогосподарських підприємствах - самостійна галузь. У ній створюють виробничі підрозділи, для яких розробляють планове завдання. Кількість і форми таких підрозділів, залежать від обсягу та структури вироблюваних кормів і розмірів кормової площі. Де постійні спеціалізовані бригади й загони, за якими закріплюють посіви кормових культур. При такій організації праці й застосуванні прогресивних технологій вирощування кормових культур можна досягти значного підвищення виходу кормів з одиниці площі. На період збирання врожаю і заготівлі кормів організовують тимчасові внутрішньогосподарські підрозділи (збирально-транспортні комплекси, загони, механізовані ланки тощо), призначені для заготівлі окремих кормів або їх групи.
Технологія заготівлі кормів повинна забезпечувати високу їх якість і запобігати втратам. Технології різняться між собою як за окремими видами кормів, так і за грунтово-кліматичними умовами.
Заготівля сінажу. Добре приготовлений сінаж є високопоживним кормом для великої рогатої худоби. Його заготовляють із зеленої маси різних трав, але найкраще з багаторічних. Зелену масу пров'ялюють до вологості 45-55 відсотків і подрібнюють на частки не більш як 3-5 см.
Для заготівлі та закладання сінажу формують збирально-транспортні загони, до складу яких входять три основні ланки, а також допоміжні. Перша ланка скошує траву з одночасним плющенням і вкладанням зеленої маси у валки за допомогою косарки-плющилки КПВ-3. Друга підбирає, подрібнює й транспортує масу до сховища, для чого використовують підбирачі - подрібнювачі КС-1,8, КУФ-1,8, а також самохідні кормозбиральні комбайни КСК-Ф-250або Е-280 і транспортні засоби. Третя ланка складає масу в сховища (траншеї, башти тощо). У траншеях масу трамбують гусеничними тракторами, вкривають поліетиленовою плівкою, потім землею або торфом. У баштах закладену масу закривають кришками чи люками. З башт сінаж виймають знизу, а з траншей - поступовим розкриттям і поперечним відрізуванням готового сінажу з наступним завантаженням у транспортні засоби. Заготовляючи сінаж, слід враховувати короткі строки закладання подрібненої маси у сховища (не більш як 3-4 дні), високу її щільність, а також герметичність закриття сховища.
Заготівля сінажу має переваги порівняно із заготівлею силосу та сіна. Так, з 1 га люцерни при врожайності 200 ц/га одержують 32 ц к. од., тимчасом яксилосуйсіна-відповідно27і21 ц.
Заготівля силосу. Технологія закладання силосу майже така ж сама, як і сінажу, але вологість маси при цьому повинна бути 60-70 відсотків. Для заготівлі силосу також формують збирально-транспортні загони, що складаються з двох основних ланок і допоміжних. Перша ланка за допомогою силосозбиральних комбайнів скошує й подрібнює зелену масу силосних культур і транспортує її до силососховищ; друга організовує закладання, трамбування маси за допомогою гусеничних тракторів із бульдозерною лопатою, а також укривання сховищ. У загоні можна створити дві або три пари таких ланок, які закладають зелену масу в окремі сховища.
Високоякісний силос одержують, із кукурудзи у фазі воскової стиглості. На багатьох підприємствах силос виготовляють із суміші гички цукрових буряків і сухих стебел кукурудзи, а також із зеленої маси однорічних та багаторічних трав.
Дедалі ширше при силосуванні кукурудзи молочно-воскової стиглості, сухих стебел зернової кукурудзи, соломи бобових культур використовують біологічні консерванти, що дає змогу зменшити втрати сухої речовини (до і 5 відсотків) й одержати високоякісний силос. При силосуванні бобових трав застосовують хімічні консерванти (суміш неорганічних та органічних кислот), що у 2-3 рази, знижує втрати поживних речовин. Є кілька способів закладання зеленої маси на силос: траншейний, наземний, комбінований (траншейно-наземний) і в силосних баштах. Найпоширеніший - траншейний спосіб, тому, що він відносно дешевий і забезпечує невеликі втрати закладеної маси.
Заготівля сіна. Сінозбирання слід організовувати так, щоб максимально зберегти поживні речовини й запобігти втратам. Для цього потрібно дотримуватися таких вимог: збирання в оптимальні строки; нормальна висота зрізування травостою; короткочасне сушіння зеленої маси; прямолінійність валків сіна; правильна розстановка копиць для транспортування; правильне укладання скирт; запобігання втратам. Початком скошування трав на сіно є масова бутонізація бобових і початок колосіння злакових трав, висота зрізування травостою повинна становити 4-5 см для першого укосу й 6-7 см - для другого.
Заготовляють розсипне сіно, а також пресоване і подрібнене. Для цього можна використовувати ті ж самі збирально-транспортні загони, шо й на заготівлі сінажу.
Заготовляючи подрібнене сіно, траву скошують з одночасним плющенням у валки, де пров'ялюється до вологості 35-40 відсотків. Потім валки підбирають, масу подрібнюють на частки розміром 8-12 см, транспортують і закладають у сховище, де вона досушується за допомогою вентиляційних установок.
Для заготівлі пресованого сіна пров'ялену до вологості 30-35 відсотків масу з валків підбирають прес-підбирачами, які формують сіно в тюки чи рулони. Спресоване сіно транспортують до місця досушування і зберігання.
Виробництво штучно зневоднених кормів. Майже повне збереження поживних речовин спостерігається при штучному високотемпературному сушінні зеленої маси. Таким методом заготовляють вітамінне трав'яне борошно на агрегатах АВМ-0,4, АВМ-0,65, АВМ-1,5. На них борошно виготовляють навіть без пров'ялювання зеленої маси вологістю понад 75 відсотків. Для скошування, подрібнення, транспортування, сушіння маси і вивантаження з агрегатів борошна й перевезення його на склад організовують тимчасові механізовані ланки.
При виробництві високоякісного борошна важливо забезпечити рівномірну доставку зеленої маси протягом як доби, так і всього періоду заготівлі. Іноді вітамінне борошно пресують у гранули за допомогою гранулятора ОГМ-0,8, що забезпечує краще його зберігання й зменшує втрати поживних речовин.
Важливим елементом прогресивної технології переробки кормів є приготування зневоднених повно раціонних кормових сумішей у вигляді брикетів або гранул на тому ж самому обладнанні, що й трав'яного борошна. Для цього використовують зернові та зернобобові культури в молочно-восковій стиглості, які збирають силосозбиральними або кормозбиральними комбайнами (разом зерно і солому). Порівняно із збиранням у повній стиглості це дає змогу запобігти втратам урожаю та скоротити строки збирання.
Консервування концентрованих кормів. На підприємствах степової й частково лісостепової зон дедалі ширше впроваджується технологія консервування вологого зерна кукурудзи в бетонних траншеях. Вона передбачає дотримання таких вимог: збирання кукурудзи на початку воскової стиглості, подрібнення зерна на стаціонарних дробарках і закладання його в сховища, заповнення його за 3-4 дні, постійного ущільнення маси протягом усього часу завантаження, високої герметизації маси синтетичною плівкою.
Важливим завданням сільськогосподарських підприємств є організація належного зберігання заготовлених кормів високої якості. Найкращим варіантом слід вважати будівництво поблизу ферм кормових дворів із добре обладнаними закритими сховищами, в тому числі й сіносховищами.
Закладені на зберігання корми необхідно використовувати раціонально, не допускаючи втрат та погіршення якості. Для цього потрібно закріпити корми за матеріально відповідальними особами, відпускати їх через ваги й відповідно до раціонів щомісяця визначати рештки кормів а їхню якість.
Важливе значення має організація використання культурних пасовищ. На них слід запроваджувати пасовищезміни, які передбачають не тільки випасання худоби, а й сінокосіння та природне засівання трав. Такі пасовищезміни можуть мати 6-12-річну ротацію залежно від природнокліматичних умов (2-3 роки виділяють на сінокосіння та природне засівання).
Площу культурного пасовища для випасання худоби можна визначити за формулою:
д
Т - кількість тварин, які випасатимуться, голів;
Н - добова норма годівлі однієї голови, ц;
Ч - тривалість пасовищного періоду, днів;
З - кількість зеленої маси, яка надходить з інших джерел, ц;
У - урожайність культурного пасовища, ц/га.
Додавши до одержаного числа четверту чи п’яту частину площі для сінокосіння та природного засівання; визначають загальну площу культурного пасовища.
Для раціонального використання пасовища поголів'я худоби поділяють на гурти і відповідно його площі - на гуртові ділянки. Площа останніх залежить від кількості тварин у гурті. Найдоцільнішим є загінний спосіб використання пасовищ, коли площу гуртової ділянки розбивають на загони.
При цьому травостій спасують почергово в міру відростання трав, він менше затоптується, що сприяє підвищенню врожайності пасовища порівняно з безсистемним спасуванням по всій його площі. Кількість загонів на одній гуртовій ділянці розраховують за формулою:
д
В - час відростання травостою після спасування, днів;
Д - додаткова кількість загонів для сінокосіння і природного засівання;
Ч - час випасання худоби в одному загоні, днів.
В одному загоні не рекомендується випасати худобу більш, як п'ять днів, щоб запобігти захворюванням травного каналу, тварин. Якщо трава після спасування відростає протягом 25 днів, тривалість спасування в одному загоні становить три дні й додатково потрібно два загони, то загалом їх повинно бути (25:3 + 2). Потім визначають площу одного загону, поділивши площу гуртової ділянки на кількість загонів. Можна обчислити також діленням потреби в зеленій масі за час використання одного загону на планову врожайність пасовища з урахуванням додаткових загонів.
У пасовищний період основним видом корму для великої рогатої худоби, овець і коней є зелені корми. З метою забезпечення тварин ними протягом усього періоду організовують зелений конвеєр.
Джерела надходження зелених кормів у різних зонах .неоднакові. На Поліссі значну питому вагу мають природні пасовища та сіножаті, а в Лісостепу і Степу-посівні сільськогосподарські культури на зелений корм.
Науково-дослідними установами для кожної зони розроблено схеми зеленого конвеєра, в яких послідовно зазначені строки сівби та використання зеленої маси різних культур і природних кормових угідь. Щоб забезпечити потребу в зелених кормах, по кожній декаді визначають надходження зеленої маси з природних кормових угідь, у тому числі з культурних пасовищ, супутньої продукції (гичка буряків, відходи овочівництва тощо), а також урожай повторних і ущільнених посівів. Недостатню по кожній декаді кількість кормів передбачають забезпечити, висіваючи відповідні за строками використання культури на зелений корм. Визначену кількість зеленої маси ділять на планову врожайність підібраної культури й обчислюють площу її посіву.
Плануючи висівання культур на зелений корм, слід добиватися, щоб при заміні однієї культури іншою строк використання був перекритий на 3-5 днів. Тоді у разі зниження урожайності однієї культури потребу в зелених кормах на цей час можна задовольнити за рахунок іншої.
Культури на зелений корм вирощують здебільшого в кормових, а також у польових сівозмінах. Крім планування зеленого конвеєра, необхідно впроваджувати раціональну систему агротехнік-них та організаційно-економічних заходів, які забезпечували б заплановану врожайність і рівномірне надходження зеленої маси протягом пасовищного періоду. На сільськогосподарських підприємствах доцільно порівнювати економічну ефективність організації культурних пасовищі зеленого конвеєра з посівних культур на зелений корм. Практика багатьох підприємств свідчить про переваги пасовищ, особливо зрошуваних. Організація зеленого конвеєра особливо ефективна там. де недостатньо вологи і немає можливості побудувати зрошувальну систему для створення культурного пасовища.
Контрольні питання
Принципи організації кормової бази.
Показники, що визначають кормозабезпеченість підприємства.
Показники, що характеризують ефективність кормовиробництва.
Поняття балансу кормів.
Збільшення виробництва кормів з одиниці площі.
Способи заготівлі кормів (сіна, сінажу, силосу тощо).
Як слід використовувати природні кормові угіддя?
Організація культурного пасовища та його використання.
9. Організація і планування зберігання та переробки продукції рослинництва
Зерно й зернову продукцію зберігають у спеціально обладнаних зерносховищах насипом і в тарі. За першого способу переміщення зернової маси можна повністю механізувати. При цьому раціональніше використовуються об'єм та площа сховищ. Таке зберігання дешевше, не потребує витрат на придбання тари.
Партії зерна розміщують з урахуванням його цільового призначення (продовольче, фуражне, посівний матеріал), вологості, наявності домішок, ознак зараженості шкідниками і хворобами. Крім того, насіння розміщують не тільки за сортами, а й за репродукціями та класами.
Щоб партії зерна не змішувалися, висота насипу його має бути 2-2,5 м, тобто нижчою від стінок засіку. При цьому слід враховувати вологість зернової маси. Найважливішим показником, що характеризує її стан у процесі зберігання, є температура. Найкраще зберігається зерно при температурі в усіх ділянках насилу 8-10°С і нижче.
Скорочення втрат зерна при його зберіганні й переробці вимагає добре налагодженого обліку. Зміна маси партій, які зберігаються, у зв'язку з фізичними і фізіологічними властивостями їх, а також технологічні прийоми, які застосовують при переробці зерна, потребують обліку за кількісно-якісними показниками.
Наприклад, вологість партії зерна, оприбуткованої на зберігання, може бути однією, а при відпуску його на переробку - іншою. Крім того, змінюється маса зерна в результаті його очищення, тому питання про нестачу при змінах у масі розглядають з урахуванням змін у якості. Після поправок у масі, пов'язаних зі зміною якості, нестачі, що утворюються, списують у межах норм природних втрат, а також передбачають втрати у масі внаслідок механічних дій на зерно при його розмелені.
Усе зерно, яке надходить на хлібоприймальні пункти, у разі потреби слід очищати, сушити і знезаражувати.
Режим роботи технологічних ліній і порядок здійснення деяких заходів із зерном визначає головний інженер підприємства разом із начальником лабораторії.
Організація переробки зерна на борошно. Практикують, як правило, кілька видів помелу й одержують різні виходи і сорти борошна.
Виходом називають кількість борошна, виробленого із зерна в результаті його помелу (виражається у відсотках). У нашій країні прийняті такі виходи пшеничного борошна, що мають і свої сортові назви: вихід 96 відсотків - оббивне (односортне); вихід 85 відсотків - II сорт (односортне); вихід 78 відсотків - двосортне, трисортне.
Для пшеничного борошна односортними виходами є 96 і 85 відсотків. Крім борошна, у процесі помелу утворюються побічні продукти різної цінності, такі як борошняний пил та висівки.
Усі помели поділяють на разові й повторні. Перші називають так тому, що перетворення зерна на борошно відбувається після одноразового його пропускання через подрібнювальний механізм чи машину. Існують жорнові машини або дробарки.
Жорна виготовляють із природного або штучного каменю (круг). Одне закріплюють нерухомо, а друге обертається з швидкістю 10-12 м/с.
Повторні помели полягають у тому, що всю масу борошна кілька разів пропускають через подрібнювальну машину. При послідовних механічних впливах на зерно досягають поступового подрібнення його, при якому крихкіший порівняно з оболонками ендосперм швидше перетворюється на борошно.
Після проходження через вальцьовий верстак продукт надходить на просіювальну машину, що має набір різних сит, на яких продукт розсортовується на кілька фракцій.
Щоб виробити високоякісне борошно, слід добирати партії зерна з добрими борошномельними та хлібопекарськими якостями. Необхідно старанно очищати його від домішок і забруднення. Цього досягають сухим та мокрим очищенням, пропускаючи зерно через сепаратори, трієри, оббивні й щиткові машини.
Переробка зерна па крупу. У нашій країні виробляють такі види і сорти круп:
з гречки - крупу пропарену й непропарену (ядрицю) І і II сортів, крупу продільну і дієтичне борошно; рису - рис шліфований і полірований вищого, І і II сортів, рис дроблений; гороху - горох лущений, полірований (цілий, поколений) і крупу типу манної; проса - пшоно шліфоване вищого, І та II сортів; вівса - пластівці, крупу недроблену пропарену, крупу плющену вищого і 1 сортів, толокно; ячменю - крупу перлову 15-номерну; з кукурудзи - крупу шліфовану 5-номерну, крупу для пластівців і кукурудзяних паличок. Крім того, при помелі пшениці м'якої марки "М", а також з твердої пшениці марки "Т" виробляють манну крупу.
При переробці гречки виходить 45 відсотків ядриці І сорту, 15-11, 10 - проділу, до 5 відсотків борошенця. На лузгу припадає 21 відсоток, кормові відходи - 3, некормові - 0,5 відсотка.
При виробництві пшона одним сортом його вихід становить 68,5 відсотків при 5,5 відсотків борошенця, 18 - лузги, 7 - кормових і 0,5 відсотків некормових відходів.
З ячменю виробляють один сорт пенсак із виходом 78 відсотків. При цьому одержують 6 відсотків борошенця, 10 - плівок, 5 - кормових, 0,5 відсотка - некормових відходів.
Якість круп нормується державними стандартами. При визначенні цього показника враховують колір, запах і смак. У крупах не повинно бути шкідників, вологість має бути 12-15 відсотків.
Процес виготовлення комбікормів складається з таких основних операцій операцій, що наведено в схемі.
На сільськогосподарських підприємствах організовують виробництво ряду інгредієнтів: трав'яного вітамінного і хвойного борошна, молочних відвійок. На міжгосподарських комбікормових заводах обладнують цехи для виготовлення білково-вітамінних мінеральних добавок.
Особливості комбікормового виробництва визначаються річною програмою підприємства, складом та якістю сировини, яку використовують, асортиментом і видом продукції, віддаленістю підприємств, що постачають сировину для виробництва комбікормів, рівнем механізації виробничих процесів.
На сільськогосподарських підприємствах і міжгосподарських комбікормових заводах для виробництва комбікормів встановлюють автоматизовані комбікормові агрегати: ОКЦ-15, ОКЦ-30, ОКЦ-50, які можуть виробляти повноцінні сипучі комбікорми з фуражного зерна та білково-вітамінних добавок, їхня продуктивність за годину становить від 2 до 6 т. Подача зерна в агрегат повинна бути механізованою. Готовий комбікорм зберігають у бункерах із механізованим відвантаженням його на транспортні засоби.
Для ефективнішого використання машин і обладнання, а також для зниження експлуатаційних витрат будують міжгосподарські комбікормові підприємства. За характером роботи їх поділяють на дві групи:
міжгосподарські комбікормові заводи, які мають власний баланс і працюють на фуражі сільськогосподарських підприємств, що його створили й забезпечують їх комбікормами. Для цих заводів доцільно використовувати комбікормові агрегати (4-6 т) ОКЦ-30 і ОКЦ-50;
підприємства, які входять до складу міжгосподарських від годівельних комплексів, їх обладнують комбікормовими агрегатами ОКІД-15.
Взаємовідносини з сільськогосподарськими підприємствами міжгосподарські комбікормові заводи встановлюють на підставі договору. Для керівництва господарською, виробничою і фінансовою діяльністю такого заводу рада міжгосподарського об'єднання призначає директора.
Сільськогосподарські підприємства одержують комбікорми з міжгосподарських комбікормових заводів за договірними цінами, які визначають, виходячи із витрат на виробництво комбікорму та планового прибутку.
Витрати на виробництво комбікормів включають вартість основної та допоміжної сировини, яку використовують для виготовлення комбікормів (вартість зерна + добавки) і витрати, що пов'язані з переробкою сировини й управлінням підприємством.
Вирощування цукрових буряків повинне бути ефективним як для сільськогосподарських підприємств, так і для підприємств, які їх переробляють. У зв'язку зі збільшенням виробництва цукрових буряків виникає потреба в організації їх зберігання протягом певного часу в польових умовах і на бурякоприймальних пунктах. Перед цукровою промисловістю поставлено завдання щодо подальшого вдосконалення виробництва з метою підвищення виходу цукру при переробці коренів.
Цукрові буряки, зібрані бурякокомбайнами, у той же день повинні бути доведені до встановлених кондицій і вивезені на бурякоприймальні пункти. Цукрові буряки, що надходять на цукрозавод, мають відповідати вимогам ДСТУ. За фізичним станом корені повинні мати нормальний тургор. Допускається наявність дефектних коренів не більше 6 відсотків їхньої маси, цвітушних — 1, механічно пошкоджених - 12, підв'ялених - 5 відсотків. Вміст зеленої маси не повинен перевищувати 3 відсотки. Базисну цукристість встановлює Міністерство АПК України, як середню за п'ять років.
Цукрові буряки приймають партіями. Партією вважають будь-яку кількість коренів, яка знаходиться в одній транспортній одиниці й оформляється одним документом. Автопоїзд, що складається з кількох партій, можна оформляти одним транспортним документом.
Якщо партію цукрових буряків при погодженні з підприємством відносять до некондиційної, то в документі ставлять штамп "некондиційний" із зазначенням відповідних показників. Під штампом розписуються представники сторін. При непогодженості підприємства цю партію перевіряють повторно за участю здавальника і державного інспектора по закупівлі та якості сільськогосподарської продукції.
Одержані результати поширюються на всю партію. Цукровий завод переробляє у середньому за добу 2-3 тис. т. коренів і одержує 240-360 т. готового цукру-піску.
Сахарозу добувають із клітин коренів дифузією, після чого завдяки хімічним і теплофізичним процесам цукор відокремлюють від нецукрів і перетворюють на чистий кристалічний продукт.
З кагатного поля буряки надходять у бурячну (наземний і заглиблений у землю засік). У бурячні їх розвантажують струменем води. Вона змиває буряки в жолоб гідравлічного транспортера, яким вони подаються на переробку. Для відокремлення буряків від сторонніх домішок на транспортері встановлюють спеціальні пристрої (пастки). Повне відмивання коренів і видалення сторонніх домішок здійснюються у бурякомийці, куди буряки подають підйомно-транспортними установками. Для добування цукру буряки ріжуть на смужки жолобчастої форми або пластинки прямокутного перерізу завширшки 2-3 і завтовшки 1,2-1,5 мм.
Нині використовують бурякорізку СБ-8. За добу вона ріже на стружку 15000 ц буряків. Добута бурякова стружка надходить на грабельний або стрічковий транспортер, який подає її на дифузійну установку. Цукор там добувають за допомогою гарячої води на дифузійних апаратах безперервної дії. В дифузійну установку стружка надходить безперервно, а назустріч їй рухається вода, завдяки чому стружка знесолоджується, попередньо ошпарюючись гарячим соком для плазмолізу клітин. Використовують такі дифузійні апарати, як КДА-20-66 і КДП-30-66, розраховані для переробки 20-30 тис. ц. за добу. Очищення соку полягає у видаленні з нього нецукрів. Нецукри, які залишилися в очищеному соку, нагромаджуються в патоці - мелясі.
Для очищення соку застосовують вапно, під дією якого білки та інші речовини, що містяться у дифузійному соку, коагулюються.
Сік фільтрують за допомогою фільтрпреса і вакуум-фільтрів. Доброякісність соку після другої фільтрації становить 91 -93 відсотки, у тому числі сахарози - 12-14 відсотків. Наступне завдання полягає в тому, щоб кристалізацією добути з соку цукор. Для цього його випаровують на випарних апаратах до сиропу з вмістом сухої речовини 65-70 відсотків. Далі продукт додатково очищають і випаровують у вакуум-апаратах до вмісту сухої речовини 92-93 відсотки. Коли сухої речовини буде 92-93 відсотки, у вакуум-апаратах припиняють розрідження, відкриваючи доступ повітря. Продукт спускають у центрифуги, де кристали відокремлюються від патоки. Вивантажений із центрифуг білий цукор має вологість 0,5-0,6 відсотків і температуру 70-75 °С. Його підсушують до стандартної вологості 0,1 відсотка у барабанній сушарці за рахунок залишкового тепла самого цукру. Потім цукор пропускають через сито, магнітний сепаратор і направляють у засіки для пакування в мішки.
Щоб цукор не зволожувався, відносна вологість повинна бути не вищою 70 відсотків. Мішки з цукром укладають у штабелі на настили з брусків або дощок, залишаючи вздовж стін і між штабелями проходи завширшки 0,7 м.
Вихід чистого цукру на сучасних заводах залежить від цукристості буряків і становить 14-15 відсотків маси перероблених буряків.
У свіжому жомі міститься 0,2 відсотки сахарози. Кормова патока становить 3-5 відсотки маси перероблених буряків і містить близько 50 відсотків цукру, її використовують у великій кількості для виробництва етилового спирту.
Продукція овочівництва є незамінним джерелом важливих фізіологічне активних речовин, необхідних для нормального життя людини. Проте в період масового дозрівання і збирання овочі не можуть зберігатися тривалий час. Довше їх можна зберігати лише в спеціальних сховищах при певній для кожного виду продукції зниженій температурі або при переробці різними способами. Виходячи з цього, основним завданням організації зберігання та переробки овочів с заходи, що дають можливість подовжити період забезпечення населення овочевою продукцією.
Строки зберігання літніх і осінніх сортів овочів істотно різняться між собою. Наприклад, огірки, кабачки, зелений горошок збирають у неповній біологічній стиглості, коли погода під час збирання цих овочів, як правило, буває спекотною. В таких умовах перевищення допущеного строку навіть на одну годину може призвести до великих втрат продукції.
Столові буряки, моркву, цибулю збирають у холодний осінній період і в стані, який наближається до їхньої біологічної стиглості. Тому зберігати їх можна значно довше, ніж літні сорти овочів. Тривале зберігання овочів (кілька місяців) можливе тільки в спеціальних охолоджувальних сховищах при температурі, близькій до 0°С, але без підморожування.
Тарою для зберігання можуть бути ящики або кошики. Краще, коли використовують ті ящики, в яких доставляли сировину з поля. Це дає змогу уникнути небажаних механічних пошкоджень і зайвих затрат праці. Овочі кожного виду зберігають в окремих, не щільно встановлених штабелях заввишки 3-5 ящиків. Тара повинна бути нещільною, решітчастою. Кожну партію зберігають окремо. На одному з ящиків прикріплюють картонну бирку із зазначенням часу доставки їх у сховище.
Останнім часом широко практикують безтарне перевезення коренеплодів, цибулі на спеціально обладнаних автосамоскидах і у великих решітчастих контейнерах. Це допустимо там, де є спеціальні контейнери-перекидачі та електро- або автозавантажувачі, за допомогою яких можна за один прийом перевезти весь контейнер із сировиною і висипати його в приймальний бункер мийної машини.
У процесі зберігання овочів за ними систематично спостерігають. У нічний час потрібно відчиняти двері для вентилювання й зниження температури. При появі ознак випарювання від самозігрівання сировину негайно направляють на переробку. В спекотні години овочі, в яких виявлено самозігрівання, потрібно перелопатити дерев'яними лопатами. В осінній час слід оберігати продукцію від підмерзання.
Порожні ящики з-під овочів акуратно миють, ошпарюють окропом і висушують, пошкоджені ремонтують. Майданчик, звільнений від овочевої сировини, також ретельно миють гарячою водою Й одновідсотковим розчином хлорного вапна. На сировинному майданчику черговий приймальник веде записи в спеціальному журналі про прийом кожної партії овочів із зазначенням виду, дати, часу приймання, кількості, якості або сортності, а також того, хто їх доставив. Черговий лаборант разом із приймальником і представником постачальника визначає відповідність овочів вимогам стандарту. У спірних випадках проводять технічний аналіз сировини, наприклад визначають відсоток роздавлених або загнилих помідорів. При відхиленні від норм за якісними показниками на партію складають акт, який передають керівництву заводу як основу для розрахунків із постачальником за сировину.
Основними виробничими процесами при переробці овочів і картоплі є їх калібрування та сортування, миття, чищення, нарізання й подрібнення, фасування і наповнення банок, їх закупорювання, стерилізація та пастеризація, зберігання.
Калібрування і сортування овочів та картоплі. Для переробки потрібні овочі однакової форми, розміру, кольору, стиглості, тому їх калібрують і сортують, що значно полегшує очищення сировини. Калібрування проводять на барабанних калібрувачах, стрічковому транспортері або на столі. Дрібні, але недостатньо міцні овочі, наприклад зелений горошок у зерні, пропускають через сітчастий барабан. Великі овочі розділяють за розмірами на стрічковому транспортері, видаляючи одночасно непридатні для переробки.
Миття овочів. Залежно від виду сировини для миття овочів використовують різні машини. Так, картоплю і коренеплоди миють у барабанних мийках, помідори, огірки, кабачки - в спеціальних вентиляторних машинах. Після ретельного миття сировину ще раз обполіскують під струменем води у душовій мийній установці. Овочі миють чистою питною водою без сторонніх домішок, присмаків та запахів. Вона повинна відповідати вимогам стандарту, спеціально розробленим для неї.
У міру проходження сировини в мийних ваннах вода може значно забруднюватися. В ній нагромаджуються небажані домішки, велика кількість мікробів. Тому мийну воду необхідно замінювати свіжою і чистою не рідше двох разів за зміну. По закінченні роботи мийна машина підлягає санітарній обробці. Спочатку її звільняють від залишків овочів, бруду, а потім промивають сильним струменем холодної й гарячої води, використовуючи щітку, і знову обполіскують холодною водою.
Очищення овочів і картоплі. Перед консервуванням овочі, картоплю очищають від шкірки, серцевини, плодоніжок, вибраковуючи зіпсовані та механічно пошкоджені. Залежно від виду сировини застосовують різні способи очищення. Після очищення овочі негайно відправляють на переробку. Щоб запобігти потемнінню поверхні, очищену картоплю й овочі тримають у холодній воді.
Нарізання і подрібнення. Всі крупні овочі, які консервують, розрізають на частини різної форми. Картоплю, моркву, буряки ріжуть коренерізками на кубики розміром 5-7-10 мм або стовпчиками (лапшою) такого ж розміру. Капусту шаткують у вигляді лапші на шаткувальних машинах. Зелень подрібнюють на шматочки завбільшки 5-10 мм на машинах УНЗ. Нарізані напівфабрикати негайно відправляють для дальшої обробки.
Після подрібнення напівфабрикати бланшують, тобто коротко-часно ошпарюють гарячою водою чи парою для пошкодження ферментів, які викликають інтенсивні окислювальні процеси. При цьому ошпарені напівфабрикати стають менш крихкими і їх легше вкласти в банки без помітних пошкоджень. Для виробництва овочевих консервів фаршировані овочі обсмажують у рослинній олії.
Фасування та наповнення банок. Процес наповнення скляних і металевих банок нескладний, але відповідальний, оскільки передбачає точну масу, визначену для кожного продукту і вказану на бирці в кожній одиниці упаковки місткістю до 1 кг. У банках до І кг допускаються відхилення в масі ± 3 відсотки, понад 1 кг - ± 2 відсотки. Місткість банок заповнюють на 90 відсотків, до кришки залишається незаповнений простір 12-15 мм.
Закупорювання банок. Для закупорювання банок використовують спеціальні закупорювальні машини різної продуктивності, наприклад КЗК-75 продуктивністю 125 банок за 1 хв.
У цехах невеликої потужності використовують напівавтоматичну закупорювальну машину Б4-КЗК-77 продуктивністю 16 банок за 1 хв. Закупорювання банок вимагає особливої уваги до регулювання машини і контролю за її роботою. Перед початком закупорювання стерилізованої продукції обов'язково перевіряють на герметичність кілька закупорених банок. За зовнішнім виглядом закупорювальний валець має бути рівним, без завусин і перекосів, а кришка не повинна прокручуватися навколо банки.
Стерилізація і пастеризація. Продукти з невисокою кислотністю стерилізують (прогрівають при температурі 100 °С і вище), а з високою (природною або при додаванні оцту) пастеризують при температурі нижче 100 °С
Зберігання. Після стерилізації консерви перевозять на склади для подальшого зберігання. Банки вкладають рядами у ящики. Кожний ряд перекладають картоном для стійкості температури зберігання (0 - + 20 °С). Соління і маринади непастеризовані зберігають при температурі 0 -+ 2 °С і вологості повітря 75-80 відсотків.
Плоди й ягоди порівняно з іншими видами сільськогосподарської продукції є найменш лежкими. Особливо коротким строком зберігання в неохолоджуваних сховищах (від кількох годин до 1 -2 діб) відзначаються ягоди. Більш лежкими є чорна смородина та аґрус, строк зберігання яких становить 7-15 діб. Враховуючи, що всі види плодів і ягід не зберігаються тривалий час, перед плодопереробною промисловістю стоїть завдання зберегти цінність плодів та ягід як джерело вітамінів і мінеральних речовин, виробляючи з них компоти, пюре, соки, джеми, повидло тощо.
Оптимальна температура зберігання плодів ягідних та кісточкових культур становить - 1 - + 1°С при відносній вологості повітря 95 відсотків. Із зерняткових плодів найменш лежкими € літні сорти яблук і груш. У звичайних неохолоджуваних сховищах строк зберігання їх не перевищує 10-20 діб, а в охолоджуваних - в 2-3 рази довше. Найкраще зберігаються яблука зимових і осінніх сортів, якщо для цього створені оптимальні умови.
Правила сортування й пакування плодів встановлені відповідними стандартами, які передбачають поділ їх на сорти за розміром, пошкодженням та іншими ознаками. Краще зберігаються плоди середнього розміру, гірше - дуже великі й дрібні, тому в один ящик не можна класти плоди різних розмірів. Для перевезення продукції з саду до сховища використовують спеціальні яблучні та грушеві ящики і контейнери, передбачені стандартом. Яблука і груші найцінніших сортів перед пакуванням у ящики потрібно загортати кожне окремо в тонкий папір.
Яблука інших сортів перекладають стружкою з липи чи осики. Завантажуючи сховище, всередині його залишають головний повздовжній прохід завширшки 2-4 м. Штабелі з ящиків укладають на відстані 50 см від зовнішніх стін, а також залишають 50 см між штабелями. Висота штабелів не повинна перевищувати 2-2,5 м. До кожного штабеля в міру завантаження сховища прикріплюють паспорт, в якому зазначають назву і сорт, дату надходження плодів, якість при прийманні на зберігання. Оптимальна температура зберігання зерняткових плодів + 5 °С при відносній вологості 85-95 відсотків.
На зберігання плодів значною мірою впливає склад газового середовища, передусім кількість кисню. Зниження вмісту його у газовому середовищі подовжує строк зберігання плодів. Значне збільшення кількості вуглекислого газу призводить до захворювання останніх. Добре зберігаються плоди у середовищі з підвищеним вмістом азоту. Для зберігання продукції у регульованому газовому середовищі використовують герметичні камери-холодильники, у які вводять підготовлену і охолоджену суміш газів за допомогою газогенераторів, а температура, при якій зберігається продукція, коливається від 0 до + 4 °С.
Найдешевше обходиться зберігання плодів і ягід у синтетичній плівці. При цьому плоди зберігають у пакетах із поліетиленової плівки місткістю 1-3 кг, ящиках місткістю 20-25 кг із поліетиленовими вкладишами, в стандартних яблучних контейнерах із поліетиленовими вкладишами. Зберігання фруктів у тарі з синтетичної плівки ґрунтується на саморегулюванні газового складу в результаті дихання плодів і часткової герметизації місткості. При цьому, як правило, значно знижується вміст кисню і зростає кількість вуглекислого газу, що сприяє зберіганню плодів. Продукцію, яку зберігають тривалий час, щотижня оглядають, і якщо виявляють 5 відсотків плодів, уражених хворобами, партію перебирають. Здорові плоди знову упаковують і залишають на зберігання або реалізують.
При переробці плодів та ягід на плодоконсервних заводах виготовляють компоти, пюре, соки, повидло. Консервовані компоти з плодів І ягід виробляють з кращої, свіжої плодово-ягідної сировини, повністю очищають від усіх неїстівних і малоїстівних частин. Плоди укладають у банки цілими або нарізаними, заливають цукровим сиропом, закупорюють і стерилізують. У консервованих фруктових компотах найбільше зберігаються цінні якості плодів та ягід. Особливо важливим для виготовлення консервованих компотів є збирання плодів і ягід у період їхньої технічної стиглості, яка настає на кілька днів раніше, ніж повна біологічна стиглість.
Яблука консервують, як правило, половинками або частинками, з шкірочкою і без неї, без насіннєвої камери. Підготовлені плоди бланшують в одновідсотковому розчині лимонної або винної кислоти 2-3 хв. і зразу ж охолоджують водою. Розчин потім використовують для сиропу. Сливи консервують цілими з кісточками, їх бланшують при температурі 80-85 °С протягом 3-5 хв. у воді або в 25 відсотковому цукровому сиропі.
Чорну смородину ретельно миють, видаляють пошкоджені ягоди, сортують за розмірами, пропускаючи через сита і відсіваючи дрібні плоди.
Температура сиропу при заливанні фруктів повинна бути 80-85°С. Для черешні й сливи її знижують до 70 °С, щоб не потріскалася оболонка плодів.
Банки закупорюють лакованими металевими кришками. Концентрація цукрового сиропу повинна бути такою: для слив - 45 відсотків, яблук, груш і черешень - 35, вишень, чорної смородини - 60, диких ягід - 65 відсотків.
Стерилізують компоти в основному при температурі 100°С, а суниці, чорну смородину, вишні пастеризують при температурі 85-90°С.
Плодово-ягідні соки найчастіше одержують пресуванням підготовленої сировини. Найпоширеніший яблучний сік. Для виготовлення яблучних соків високої смакової якості їх змішують із різними за смаком та ароматом сортами. Застосовують короткочасне заморожений і відтанення плодів і ягід, що підвищує вихід соку при пресуванні. Вихід соку також значною мірою залежить від ступеня подрібнення плодово-ягідної сировини.
Сік із преса повинен витікати безперервною струминкою, але не дуже інтенсивно. Сік, зібраний після пресування, проціджують через сито з отворами діаметром 0,75 мм для відокремлення різних домішок. Щоб він був прозорий, до нього додають одновідсотковий розчин желатину з наступним перемішуванням і витримкою протягом 6-Ю год. Прозорий сік переливають, намагаючись не скаламутити його осадом, що утворюється на дні збірника.
Освітлення нагріванням застосовують в основному для яблучного і вишневого соків, їх швидко нагрівають до температури 80-90 °С, витримують у цих умовах 1 -3 хв. і негайно охолоджують до температури 35-40 °С, після чого фільтрують.
Основною тарою для пастеризованих соків є пляшки і широкогорлі скляні консервні банки місткістю до З л. До фасувального апарата цю тару подають нагрітою до температури не нижче 70 °С.
На сучасних консервних заводах для миття і заповнення соком тари використовують безперервні лінії ЛУ-3 (Угорщина) або болгарські лінії з гарячим розливом соків без наступної пастеризації та стерилізації. У всіх інших випадках наповнені й закупорені пляшки і банки пастеризують в автоклавах.
Планування кожного промислового виробництва мас свою специфіку. Разом з тим усім їм притаманне те, що в них однакові основні етапи планування роботи: обґрунтування виробничої програми (обсягів виробництва, асортименту виробів, матеріально-технічного постачання), планування витрат на виробництво і калькуляція собівартості продукції, планування реалізації продукції та її рентабельності.
Основну ж роботу з планування діяльності промислових виробництв виконують під час складання планів. Якщо в процесі розробки таких планів у рослинництві (рільнича чи овочівнича бригада) і тваринництві (молочна чи свиноферма), як правило, користуються стандартними формами, що рекомендовані Міністерством АПК, то через велику різноманітність промислових виробництв кожне господарство під час їх планування самостійно розробляє набір форм. Для цього доцільно застосовувати досвід великих промислових підприємств аналогічної спеціалізації.
Виробнича програма – це розділ плану промислового підрозділу, він є базою для розробки всіх його наступних розділів - матеріально-технічного постачання, плану з праці й заробітної плати, собівартості продукції, плану реалізації продукції і прибутку. У виробничій програмі обсяги виробництва визначають як у натуральному, так і в грошовому виразі. До валової продукції промислових виробництв включають усю намічену до випуску продукцію, одержану як із своєї, так і з придбаної сировини, незалежно від того, призначена вона для реалізації на сторону чи для використання в господарстві. Оцінюють її в поточних цінах. У перспективних планах показники виробничої програми розраховують тільки на рік, а в поточних -і в квартальному розрізі.
Плануючи обсяги виробництва промислової продукції, перш за все враховують виробничу потужність цеху, під якою розуміють його здатність до максимального випуску продукції або переробки максимальної кількості сировини за певний період часу. Виробнича програма, що характеризує обсяг виробництва з окремих видів продукції, виражає ступінь використання виробничих потужностей підприємства. Крім цього фактора, обсяг виробничої програми залежить від забезпечення підприємства сировиною і матеріалами та можливостей реалізації готової продукції.
Крім того, визначаючи обсяги промислових виробництв ураховують попит на продукцію, можливості заготівлі сировини і її реалізації, потреби населення в послугах промислового характеру (пошиття і ремонт одягу, взуття, головних уборів, ремонт будівель тощо), можливості заготівлі тари (плодоовочеві та м'ясні консерви, соління, соки, мінеральні води), забезпечення транспортними засобами (вагони для відвантаження бутового каменю, щебеню тощо), запаси корисної сировини (лісоматеріалів, глини, вапняку, щебеню, бутового каменю).
Однак вирішальний вплив на планування як обсягів виробництва промислової продукції, так і асортименту справляє рівень рентабельності і прибутку окремих видів продукції.
На вибір асортименту промислових виробів впливає ще багато факторів: необхідність зменшення сезонності у використанні робочої сили та обладнання, можливості сировинної бази, ступінь забезпеченості тарою, спеціями тощо. Проте другим за значенням фактором, що визначає асортимент продукції, є кон'юнктура ринку. Зокрема оптові покупці надають перевагу тому, хто має більший асортимент продукції.
Швидкому збуту консервів значною мірою сприяє розфасовка їх у банки різної, але переважно невеликої місткості. Яке велике значення в бізнесі має тара, наглядно видно з буму у виробництві мінеральної води та інших безалкогольних напоїв, що спостерігається в останні роки завдяки використанню поліетиленових пляшок замість скляних. На вибір асортименту продукції істотно впливають ціни придбаної сировини (яблук, груш, слив, вишень, полуниці, смородини), у господарстві слід розрахувати максимально допустимі ціни на сировину, понад які купувати її неефективно. Звичайно, у високоврожайні роки значно збільшується виробництво консервів, на які витрачається дешева сировина.
Планування собівартості і рентабельності продукції
Планування витрат і собівартості продукції промислових виробництв здійснюється згідно з чинним "Типовим положенням з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) сільськогосподарських підприємств". З більшості статей планування витрат на промислове і сільськогосподарське виробництво істотно не відрізняється.
Специфічною для промислового виробництва є стаття "Сировина і матеріали". На неї припадає найбільша частина витрат переробних і обробних виробництв. Тому обґрунтованість планової суми витрат на сировину значною мірою визначає реальність планової собівартості продукції, об'єктивність оцінки роботи і розмірів матеріального стимулювання працівників колективу (підрозділу) за кінцевими результатами.
Таблиця 15
Структура затрат на виробництво продукції консервного цеху
| Стаття витрат | Питома вага затрат % |
| Заробітна плата з відрахуваннями | 10,7 |
| Сировина і основні матеріали | 59,8 |
| Тара і допоміжні матеріали | 4,6 |
| Паливо | 1,4 |
| Електроенергія | 1,4 |
| Амортизаційні відрахування | 15,1 |
| Поточний ремонт | 1,7 |
| Транспортні витрати | 4,0 |
| Інші витрати | 1,3 |
| Всього | 100,0 |
До статті "Сировина і матеріали" включається вартість сировини і матеріалів, які є необхідними компонентами або утворюють основу виготовленої продукції:
у цехах з виробництва комбікормів - вартість зерна, зерносумішей, трав'яного борошна, жому, кормових дріжджів, сухого перегону, м'ясокісткового та рибного борошна, мінеральної сировини, мікродобавок та інших компонентів;
у млині, крупорушці - вартість зерна;
при первинній обробці льону та продукції інших луб'яних культур - вартість соломки, трести;
у цехах з переробки овочів, фруктів та картоплі - вартість овочів, фруктів, картоплі, бобових, спецій, консервів та інших продуктів;
у виноробних цехах - вартість винограду, плодів та ягід, виносокоматеріалів, спирту-ректифікату, цукру, вакуум-сусла, коньячного спирту, лимонної кислоти тощо;
у цехах забою худоби - вартість худоби, птиці, звірів, кролів, каракульських ягнят;
у підрозділах з переробки молока - вартість молока, молочних продуктів, цукру, ваніліну та інших продуктів.
Таблиця 16
Нормативи витрат сировини, спецій та матеріалів на виробництво огірків консервованих
| Сировина і допоміжні матеріали | Од. вим. | Кількість на 1 туб. |
| Огірки свіжі | кг | 228 |
| Сіль | кг | 16,1 |
| Перець запашний | кг | 0,33 |
| Зелень | кг | 12,0 |
| Часник | кг | 1,1 |
| Всього | X | X |
| Оцтова кислота | кг | 2,2 |
| Лавровий лист | кг | 0,1 |
| Перець гіркни | кг | 0,19 |
| Всього | X | X |
| Кришки | шт. | 122 |
| Етикетки | шт. | 122 |
| Цвяхи | кг | 0,6 |
| Пакувальний матеріал | кг | 10 |
| Всього | X | X |
Планування витрат ґрунтується на прогресивних нормативах витрат сировини, спецій, матеріалів, тари, палива, електроенергії, втрат (бій банок, псування кришок) з розрахунку на одиницю продукції, з урахуванням запланованого асортименту продукції і розфасовки, а також діючих на них цін і тарифів. При цьому доцільно використовувати планові нормативи, що застосовуються на аналогічних промислових підприємствах з подібною технологією та організацією виробництва, звичайно, з урахуванням місцевих умов.
Під час планування особливу увагу звертають на зменшення норм витрат сировини на одиницю продукції при збереженні встановленої якості продукції. Це може бути досягнуто як завдяки економії сировини в процесі зберігання і переробки, так і в результаті застосування раціональних методів її доставки на переробку. Витрати сировини на одиницю готової продукції обумовлюються також вмістом у ній сухих речовин. Значні втрати допускаються при заповненні, закатці й стерилізації скляних банок, їх бій призводить не тільки до втрат самих банок, а й закладеної в них продукції.
Визначивши загальну потребу в сировині, уточнюють структуру посівних площ в овочівництві, планують купівлю необхідно)' кількості сировини в інших господарствах та з присадибних ділянок населення, намічають розширення площ під ягідниками і садами. Обґрунтовуючи виробничу програму, передбачають використовувати в основному свою сировину. Проте не виключена можливість і доцільність використання купованої сировини.
У собівартість продукції сировину, основні й допоміжні матеріали, паливо, електроенергію, послуги включають за цінами придбання. Сільськогосподарську продукцію власного виробництва, якщо її використовують як сировину в підсобних промислових виробництвах (якщо вони не виділені на самостійний баланс) включають до витрат за договірними цінами на продукцію, продану державі. Це дозволяє об'єктивно визначити рівень рентабельності окремо виробництва сільськогосподарської продукції та її переробки. Якщо оцінювати її за собівартістю виробництва, як це робилось раніше, то ефективність виробництва овочів та фруктів занижуватиметься, а переробка їх - фіктивно завищуватиметься.
Вартість використаних сировини і матеріалів зменшується на вартість зворотних відходів, що виникли в процесі виготовлення готової продукції. Відходи, що не використовуються, не оцінюють.
Прямі затрати людино-годин визначають множенням обсягу випуску продукції за видами на нормативи затрат людино-годин на 1 туб за процесами. Витрати на пряму оплату праці визначають з плану затрат людино-годин за видами продукції, тарифними розрядами і ставками. Основний напрям у зниженні питомої ваги заробітної плати в собівартості продукції - підвищення продуктивності праці на основі впровадження комплексної механізації, передових методів організації праці й виробництва, інтенсифікації технологічних процесів тощо.
Специфічним для промислових виробництв є те, що в статтю "Роботи і послуги" включають вартість палива і пару для варіння, обпалювання, обжарювання, сушіння, нагрівання води для технологічних потреб, а також вартість роботи холодильників на заморожуванні, охолоджуванні та зберіганні продукції. Виробництво консервів пов'язане із застосуванням великої кількості тепла. Важливими заходами щодо економії палива є переведення топок на економніше паливо, оснащення котельних установок сучасними контрольно-вимірювальними приладами, забезпечення трубопроводів надійною теплоізоляцією.
У планову собівартість усієї продукції включають витрати на оплату праці з нарахуваннями, вартість сировини і матеріалів, робіт і послуг, власних обслуговуючих виробництв чи сторонніх організацій, витрати на утримання основних засобів, страхові платежі зі страхування майна, Інші прямі витрати, а також витрати з організації виробництва й управління.
У підсобних (промислових) виробництвах собівартість виробленої продукції визначається на умовах франко-склад.
Собівартість продукції підсобних виробництв, наприклад, підприємств з переробки насіння соняшнику, що здійснюють переробку сільськогосподарської продукції, розраховується діленням витрат на переробку та вартості переробленої продукції за договірною ціною (без побічної продукції) на кількість одержаної основної продукції.
У разі переробки власної і давальницької сировини калькуляція собівартості продукції здійснюється в два етапи: спочатку обчислюється собівартість переробки одиниці сировини, для чого всі витрати на переробку (без вартості побічної продукції) ділять на кількість переробленої (власної та давальницької) сировини (переробка давальницької сировини розглядається як виконання робіт на сторону), а потім визначається собівартість власної готової продукції, для чого вартість сировини та суми витрат, пов'язаних з її переробкою (без вартості використаних відходів та побічної продукції за реалізаційними цінами), діляться на кількість власної готової продукції.
У плодоовочеконсервному виробництві розраховується собівартість кожного виду продукції. Для цього вартість перероблених овочів і фруктів (без вартості відходів за цінами можливого їх використання) та інших компонентів (оцту, спецій, солі), оплата праці, відрахування на соціальні заходи працівників прямо відносяться на відповідні види консервів. Витрати, які не можуть бути прямо віднесені на певний вид продукції (непрямі витрати), розподіляються між окремими її видами пропорційно кількості вироблених умовних банок.
Аналогічним чином розраховується собівартість продукції пункту соління, однак між видами продукції вартість компонентів (солі, спецій тощо) розподіляється за технологічними нормами, передбаченими рецептурою, а непрямі витрати - пропорційно кількості виробленої продукції.
Непрямі витрати в сушильному виробництві розподіляються між видами продукції пропорційно центнеро-дням.
Собівартість продукції виноробного виробництва визначається діленням суми витрат на виготовлення продукції, включаючи сировину І допоміжні матеріали, використані у виробництві (без вартості відходів за реалізаційними цінами), на кількість готової продукції. Непрямі витрати на виготовлення вина та виноматеріалів розподіляються між видами продукції пропорційно кількості, а при потребі враховується ще й тривалість її зберігання.
У підприємствах та підрозділах по переробці і приготуванню кормів розраховується собівартість кожного виду одержаної продукції (вітамінно-трав'яного борошна, комбікормів, гранульованих кормів, кормосумішей тощо). Для цього вартість переробленої маси і добавок відноситься прямо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на переробку розподіляються пропорційно масі переробленої сировини.
Собівартість виробленої продукції млинів і крупорушок включає в себе вартість переробленої сировини та витрати, пов'язані з її переробкою.
Для визначення собівартості кожного виду продукції (борошна, дерті) вартість переробленого зерна та інші прямі витрати відносяться безпосередньо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на переробку розподіляються між видами продукції пропорційно умовній кількості переробленої сировини. Для розрахунку використовується показник продуктивності млина у разі виготовлення конкретного виду продукції. Наприклад, якщо продуктивність млина при переробці зерна на дерть на 30 відсотків вища, ніж при його розмелюванні на борошно, то зерно, перероблене на борошно, перераховується в умовну продукцію із застосуванням коефіцієнта 10, а на дерть - 0,7.
У хлібопекарному виробництві витрати відносяться на собівартість певного виду продукції, а суми які не можуть бути віднесені безпосередньо, розподіляються між видами продукції пропорційно виручці від реалізації.
Собівартість одиниці продукції визначають діленням витрат з певної продукції на її загальну масу. На виробництвах, що переробляють сільськогосподарську продукцію, обчислюють собівартість консервів, соків - 1 туб, соковиноматеріалів, вина, спирту, коньяку - 1 дкл., соління - 1 т., шкур, шкурок, смушків - однієї штуки.
Ефективність функціонування промислових виробництв значною мірою залежить від маркетингу ринку їхньої продукції. Особливістю маркетингових досліджень у цій сфері порівняно з сільськогосподарською є значно більша різноманітність видів продукції, часто нової для споживача. І дуже важливо чітко знати якої якості продукцію і для якого споживача ми будемо виробляти, де і за якими цінами реалізувати.
Наприклад, для фермера, що організує виробництво "Горіхів у меду" в скляній прозорій упаковці, поряд з чисто виробничими проблемами (як зробити, щоб мед не зацукровувався), головною була проблема реалізації. Після детального вивчення ринку обох цих продуктів було зроблено ставку, з одного боку, на цілющі якості обох цих продуктів як зокрема, так і, особливо, разом; а з другого - на проблему придбання сувенірів, з якою стикаються люди на вокзалах і курортах. Сільськогосподарські підприємства реалізують продукцію промислових виробництв згідно з договорами, укладеними з організаціями споживчої кооперації, державної чи приватної торгівлі, промисловим підприємствам та іншим організаціям на ринку. Ціни встановлюють за домовленістю сторін, або використовують біржові ціни. Головними результативними показниками роботи промислових цехів є прибуток, рівень рентабельності і норма прибутку. Прибуток перебуває в безпосередньому зв’язку з обсягом реалізації продукції, її якістю та асортиментом, рівнем витрат на її виробництво, каналами та умовами реалізації. Планування та аналіз прибутку і рентабельності має практичне значення для виявлення впливу змін у асортименті продукції на зміну середнього рівня рентабельності всієї продукції, для планування асортименту виробів, визначення цін на конкретну продукцію. Одним з головних шляхів підвищення ефективності промислових виробництв є вдосконалення форм і методів управління ними. Підвищенню трудової активності їх працівників, раціональному використанню трудових, матеріальних і фінансових ресурсів сприяє організація роботи цих підрозділів на основі комерційного розрахунку. Суть його в тому, що колективу підрозділу надається висока самостійність у його виробничо-фінансовій діяльності (близька до рівня самостійності юридичної особи). Разом з тим, слід чітко передбачити неможливість відокремлення колективу підрозділу без згоди загальних зборів підприємства. Як показує досвід, якщо цього не передбачити, то підприємства втрачають високорентабельні виробництва. Контрольні питання
1. Організація зберігання зерна та послідовність операцій при прийманні зерна на хлібоприймальні пункти.
Організацію переробки зерна на борошно та крупу.
Організація процесу виробництва комбікормів.
Суть схеми переробки цукрових буряків.
Особливості організації зберігання овочів.
Суть основних виробничих процесів переробки овочів.
Організація зберігання плодів і ягід.
Основні виробничі процеси переробки плодів і ягід.
Виробнича програма промислового підприємства.
10. Методика обчислення собівартості одиниці готової продукції переробки.
10. Організація і планування зберігання та переробки продукції тваринництва
Для безперебійного постачання населення м’ясною продукцією необхідно забезпечити найповнішу переробку сировини, а також використання маловідходних і безвідходних технологій, що зберігають сировину, матеріали та енергетичні ресурси. Щоб наблизити переробку до джерел сировини, створити сприятливі умови для постачання населення високоякісними м'ясними продуктами, в Україні будуються невеликі підприємства потужністю 10-30 т за зміну. Такі м'ясо-переробні модулі нині споруджуються на багатьох сільськогосподарських підприємствах. Зниження витрат, подовження строків зберігання м'ясопродуктів забезпечуються застосуванням різних видів упаковок, що пов'язано з чітким матеріально-технічним постачанням пакувального матеріалу.
На підприємства м'ясної промисловості худобу доставляють автомобільним і залізничним транспортом. У пунктах відправлення організовують ветеринарний огляд. За 10-14 днів до відправлення потрібно провести щеплення та діагностичні дослідження всієї партії худоби. Після цього спеціалісти ветеринарної медицини видають ветеринарне свідоцтво встановленої форми на право транспортування тварин, товарно-транспортну накладну, шляховий журнал.
У ветеринарному свідоцтві вказують кількість оглянутої здорової худоби, стан місцевості, звідки її відправляють, а також проведену ветеринарно-санітарну обробку.
У товарно-транспортній накладній і шляховому журналі зазначають стать, вгодованість, номер бирки тварини, хто супроводжує худобу, маршрут руху, пункти годівлі та напування, кількість відпущених на дорогу кормів. Найважливіші завдання працівників, які супроводжують тварин, - це запобігання зменшенню живої маси, недопущення травматичних пошкоджень і захворювань худоби.
Основним фактором, що впливає на втрату живої маси худоби є тривалість перевезення. Найбільше тварини втрачають масу в перші 24-36 год. транспортування.
На м'ясокомбінати тварин доставляють як спеціальним вантажним, так і спеціально обладнаним автотранспортом. Привезена худоба надходить на скотобази, які розміщені в основному при м'ясокомбінатах і є сировинними складами для забезпечення безперебійної доставки тварин у цехи забою і розбирання туш.
Після прибуття партії худоби на підприємство роблять відмітку в товарно-транспортній накладній про її надходження і тварини підлягають ветеринарному огляду. При цьому перевіряють правильність заповнення ветеринарного свідоцтва й відповідність усіх супровідних документів. Залежно від результатів огляду худобу, підозрілу на заразне захворювання карантинують у спеціальне приміщення, а хвору поміщають в ізолятор із наступним направленням її на санітарну бойню.
Для приймання партії тварин за живою масою їх сортують за віковими групами і категоріями вгодованості відповідно до стандарту на живу худобу. Розсортованих тварин зважують групами за вгодованістю. Велику рогату худобу за віковими групами розміщують в окремих загонах, свиней - по групах залежно від способу їх переробки (із зняттям шкури чи без зняття). Худобу подають на переробку партіями за заявками цеху забою й розбирання туш у порядку її надходження на комбінат.
Об'єктивність оцінки при прийманні тварин за живою масою підтверджується контрольним забоєм та встановленням категорії вгодованості. Вгодованість худоби за якістю м'яса, одержаного після забою, визначають згідно з діючими стандартами на живу худобу.
Для утримання і підготовки тварин до забою створюють цехи передзабійного утримання, їх розміщують неподалік від цеху забою худоби й розбирання туш. Протягом передзабійної витримки худоба постійно знаходиться перед ветеринарно-санітарним загоном. Перед подачею у передзабійні загони тварин ретельно миють у душових камерах або із шланга при температурі води 20-25°С.
Після обробки туші клеймують, зважують і направляють у холодильник.
Для виготовлення варених ковбас використовують яловичину і свинину в парному, охолодженому та розмороженому стані, ковбаси інших видів виготовляють з охолодженого й розмороженого м'яса. Заморожені блоки можна направляти на фарш без попереднього розморожування.
Вимоги до сортової продукції. Поверхня батонів ковбасних виробів повинна бути чистою, сухою, без пошкоджень, плям, напливів, жиру, плісняви і слизу. Оболонка має щільно прилягати до фаршу, за винятком целофану.
Варені й напівкопчені ковбаси повинні бути з щільною консистенцією, на розрізі продукту - фарш монолітний, частинки шпику - рівномірно розподілені, визначеної форми і розмірів. Ковбасні вироби мають бути ароматними, з присмаком прянощів, без ознак затхлості й кислуватості, з солонуватим, гострим смаком та з вираженим ароматом копчення.
При виготовленні ковбасних виробів півтуші розбирають, обвалюють і жилують. Мета розбирання - розчленувати півтуші на окремі частини. Обвалювання проводять диференційовано, тобто кожний працівник спеціалізується на обробці певної частини туші. Обвалювання повинне бути ретельним. Дозволяється залишати незначне почервоніння на поверхні кісток складного профілю (хребта). Після обвалювання м'ясо відправляють на жилування - відокремлення сполучної тканини, кровоносних судин, хрящів, дрібних кісток, видалення бруду. Жилування проводять вручну спеціальними ножами. Шматки обвального м'яса розділяють на окремі м'язи. У процесі жилування одержують шматки м'яса масою 400-500 г, а інколи-до 1 кг.
Загальну кількість основної сировини, кг, яку переробляють за зміну, визначають за формулою:
д
Б - кількість готової продукції - ковбасних виробів, які виробляють за зміну, кг;
\С - вихід готової продукції до маси несоленої сировини, відсоток.
Для кожного виду ковбас нормативно-технічною документацією встановлено вихід продукції (С). Так, для варених ковбас С - 100 відсотків, для напівкопчених С- менше 100 (70-80 відсотків).
Кількість основної сировини (за видами), що переробляється за зміну, визначають за формулою:
д
К - норма витрачання сировини згідно з рецептурою на 100 кг ковбасних виробів, кг.
Кількість солі, спецій, інших допоміжних матеріалів, які використовують за зміну для одного виду ковбасних виробів, розраховують за формулою:
д
Р - норма витрачання солі та інших допоміжних матеріалів на 100 кг готової продукції.
Нижче наводяться нормативи витрат основної сировини і допоміжних матеріалів для розрахунку потреби в них при виробництві ковбас.
Таблиця 17
| Сировина | Норма витрат сировини на 100 кг готової продукції, кг | |||
| Варені ковбаси | Сосиски | Напівкопчені ковбаси | Сирокопчені ковбаси | |
| Яловичина жилована за сортами: вищий І ІІ Разом | 13,5 15,8 12,4 41,7 | - 34,3 20,8 55,1 | - 12,2 49,4 61,6 | 41 - - 41 |
| Свинина: нежирна напівжирна жирна Разом | 12,4 22,5 - 39,4 | - 24,0 - 24,0 | - 33,2 - 33,1 | - - 81,9 81,9 |
| Шпик | 12,2 | - | - | - |
| Молоко сухе | 0,335 | - | - | - |
| Яйця | 0,308 | - | - | - |
| Жир яловичий чи свинячий | - | 8,6 | - | - |
| Грудинка | - | - | 30,3 | - |
| Цукор | 0,099 | 0,156 | 0,154 | 0,328 |
| Сіль | 2,095 | 2,122 | 3,751 | 5,726 |
| Нітрат натрію | 0,007 | 0,006 | 0,009 | 0,016 |
| Часник | 0,065 | 0,526 | 0,250 | - |
| Перець: чорний запашний червоний | 0,052 0,015 - | 0,085 0,014 0,022 | 0,121 0,068 - | 0,246 - - |
| Горіх мускатний | 0,015 | 0,007 | - | 0,492 |
| Коріандр | 0,009 | 0,042 | 0,021 | - |
| Разом спецій | 0,091 | 0,170 | 0,210 | 0,738 |
| Вода або лід | 22,3 | 29,1 | - | - |
Заморожування супроводжується зниженням концентрації та активності мікроорганізмів без їх повного знищення. Заморожене м'ясо в товщі м'язів стегна повинне мати температуру не вище - 8 °С. Залежно від стану м'яса, яке надходить на заморожування, розрізняють одноразовий і дворазовий його способи.
У першому випадку на заморожування надходить парне м'ясо безпосередньо після переробки, в другому - м'ясо заморожують після охолодження.
М'ясо та субпродукти в блоках можна заморожувати як у парному, так і в охолодженому стані. При цьому блоки формують після обвалювання м'яса. Тривалість заморожування і величина продукту в блоках залежать від способу та режиму заморожування.
Поширеним є зберігання м'яса і м'ясопродуктів при температурі -І8°С. Зниження її до -25-30 °С значно подовжує строк зберігання, Заморожене м'ясо, розсортоване за видами й вгодованістю, зберігають у штабелях на наземних решітках.
Наприклад. Розрахувати кількість основної сировини та допоміжних матеріалів при виробництві 500 кг сирокопченої ковбаси, якщо вихід готової продукції до маси несоленої сировини становить 81,3 відсотки.
Основної сировини і допоміжних матеріалів за видами на 100 кг готової продукції потрібно, кг: яловичини жилованої (вищий сорт)- 41; свинини жирної - 81,9; солі - 5,73; цукру - 0,32; перцю чорного - 0,246; горіха мускатного - 0,492.
Отже, для виготовлення 500 кг сирокопченої ковбаси потрібно:
основної сировини 500/81,3*100 = 615 кг;
яловичини жилованої 500 /100*41 = 205 кг;
свинини жирної 500/100*81,9 = 410 кг;
солі 500/100*5,73 = 28,7кг.
Таким же способом при виробництві ковбас розраховують потребу в інших допоміжних матеріалах.
У сучасний період підприємства молочної промисловості мають високопродуктивне обладнання, в тому числі автоматизовані лінії по переробці незбираного молока для виробництва масла, сиру, морозива, продуктів дитячого харчування тощо. Нині випускають молочні продукти, асортимент яких налічує понад 500 найменувань. Останніми роками особливу увагу приділяють переробці знежиреного молока на різноманітні харчові продукти.
Якість молочних продуктів великою мірою залежить від якості сировини, з якої їх виготовляють, тому на підприємства молочної промисловості повинне надходити тільки доброякісне молоко.
Вимоги до складу органолептичних, фізико-хімічних властивостей і мікробіологічних показників сировини визначені в діючому стандарті, згідно з яким молоко повинне бути одержане від здорових корів. За зовнішнім виглядом доброякісне молоко являє собою однорідну рідину від білого до злегка жовтого кольору, без осаду, з щільністю не нижче 1027 кг/м3.
Молоко, яке відповідає вимогам вищого, першого або другого сортів і температура якого вище +10 °С, приймають як неохолоджене з відповідною знижкою до закупівельної ціни. Вміст жиру в ньому має відповідати встановленим базисним нормам - 3,4 відсотки.
За кожну 0,1 відсотку жиру понад встановлені базисні норми передбачаються надбавки до ціни, а за кожну 0,1 відсотку жиру нижче базисної норми - відповідні знижки до ціни.
Молоко приймають за ДСТУ. Органолептичні показники, температуру, щільність, чистоту, кислотність, вміст жиру визначають по кожній партії, а вміст білка - не рідше одного разу на декаду.
Молоко, яке не відповідає вимогам другого сорту, а також яке одержане від господарств, де зареєстровані інфекційні хвороби, що не відповідає вимогам діючого стандарту, відносять до несортового і на харчові цілі не використовують.
Первинна обробка молока на сільськогосподарських підприємствах полягає в охолодженні його до температури 4-60С. Інколи молоко сепарують, у результаті чого одержують вершки та відвійки. Останні залишають у себе, а вершки відправляють на молокопереробні підприємства. При наявності своїх малогабаритних молокопереробних модулів із вершків виготовляють масло.
На молочних заводах молоко приймають з урахуванням його кількості та якості. При температурі + 40С його можна зберігати до 20 год. Триваліше зберігання не рекомендується, оскільки при цьому можливі зміни важливих показників молока.
На завод молоко найчастіше доставляють автомобільним транспортом. Тут воно проходить первинну обробку, в процесі якої очищається від механічних домішок на фільтрах або у сепараторах-молокоочисниках, а потім його охолоджують до температури 4-6 °С і насосами по трубах направляють у місткості для зберігання.
До складу ваг для зважування молока входять два підвісних резервуари, які заповнюються продуктом і спорожнюються почергово.
Лічильники забезпечують безперервне визначення кількості продукції. Молоко, пройшовши камеру лічильника, надходить для подальшої обробки.
Основними виробничими процесами при переробці молока є його гомогенізація, сепарування, пастеризація, стерилізація, фасування і пакування.
Гомогенізація - зменшення розміру жирової кульки. Цей процес відбувається тим інтенсивніше, чим вищі температура молока і тиск в клапані гомогенізатора.
Сепарування - поділ молока на фракції з різною щільністю. У сепаруючому пристрої (сепараторі) продукт розподіляється тонкими шарами між тарілками. Легші частини переміщуються до осі сепаратора, а важчі - до його периферії. Кількість вершків, що виходить, контролюється ротаметром і регулюється краном. Осад, який нагромаджується в сепараторі, видаляють через отвори у стінці корпусу.
Пастеризацію проводять із метою знищення хвороботворних мікроорганізмів. Розрізняють такі режими пастеризації молока: тривала - температура нагрівання 60-63 °С, тривалість витримки - 30 хв.; короткочасна - при температурі 72-76 °С, тривалість витримки - 15-20 с; миттєва - температура вище 100 °С, без витримки.
Для пастеризації молока і молочних продуктів на молокозаводах встановлюють поточні апарати та установки закритого типу, а також пастеризаційно-охолодні установки пластинчастого і трубчастого типів.
Стерилізацію молока проводять із метою знищення всіх мікроорганізмів та їхніх спор. У процесі стерилізації продукти піддають тепловій обробці при температурі вище 100 °С. Стерилізовані продукти можуть зберігатися тривалий час, не втрачаючи смакових і поживних якостей. У виробничих умовах молоко та продукти, виготовлені з нього, стерилізують у тарі або в потоці з наступним фасуванням і пакуванням їх у стерилізовану тару. Залежно від цього розрізняють стерилізатори й стерилізаційно-охолодні установки.
Стерилізатор безперервної дії призначений для стерилізації згущеного молока в металевій тарі й має носії барабанного типу.
Для виробництва питного молока використовують стерилізаційно-охолодні установки, які забезпечують повний цикл обробки продукції, включаючи стерилізацію та охолодження. Ці установки працюють лініями поряд з установками для фасування і закупорювання продуктів.
У полімерну тару фасують молочні продукти практично всіх видів. Існують автомати для фасування в пакети, стаканчики та коробки прямокутної форми. У скляну тару фасують переважно рідкі молочні продукти. Операції фасування молока в пляшки і закупорювання їх алюмінієвим ковпаком поєднані в одному агрегаті – розливно-закупорювальному.
Наприклад. Визначити витрату базисного молока при виробництві 1 т пляшкового з вмістом жиру 2,5 відсотка і втрати при фасуванні у пляшки, якщо норма витрати сировини на 1 т готової продукції при фактичному вмісті жиру в молоці 3,6 відсотків становить 736,8 кг. Норма відвійок для нормалізації-312,43 кг.
1. Молоко базисне:
736,8кг*3,4:3,6 =695,8кг.
2. Визначаємо втрати:
695,8 кг+312,43кг=1008,23кг;
1008,23 кг -1000 кг=8,23кг.
Нижче наведено норми витрат молока на виробництво 1 т вершків і масла бутербродного.
Таблиця 18
Норма витрат молока на 1 т вершків, кг
| Вміст жиру в молоці, % | Жирність вершків, % | ||||
| 25 | 26 | 27 | 28 | 30 | |
| 3 | 7484 | 7784 | 8084 | 8384 | 8984 |
| 3,2 | 7476 | 7776 | 8076 | 8376 | 8973 |
| 3,4 | 7469 | 7769 | 8068 | 8368 | 8966 |
| 4 | 7453 | 7751 | 8050 | 8349 | 8946 |
Норма витрат молока на виробництво 1 т масла бутербродного, т
| Жирність вершків, % | Витрати молока при вологості масла, % | ||
| 34,8 | 34,9 | 35 | |
| 28 | 18,406 | 18,376 | 18,347 |
| 30 | 18,389 | 18,359 | 18,329 |
| 35 | 18,353 | 18,323 | 18,293 |
Для фасування в'язких продуктів у папір, покритий фольгою, призначені спеціальні автомати.
10.3. Планування собівартості продукції переробки тваринницької
ПродукціїСобівартість окремих видів продукції переробки молока (вершки, сметана, масло, сир тощо) визначається діленням витрат на виробництво конкретного виду продукції на її масу. При цьому з загальної суми витрат виключається вартість використаних відвійок та іншої побічної продукції за цінами реалізації. Непрямі витрати розподіляються між окремими видами продукції пропорційно виручці від реалізації.
Для обчислення собівартості продукцію забою тварин і птиці оцінюють за фактичною собівартістю. Розраховується фактична собівартість м'яса окремих видів тварин. Для цього до вартості тварин додаються витрати на забій і виключається вартість побічної продукції (шкур, субпродуктів першої та другої категорії тощо) за встановленими цінами чи цінами можливої реалізації. Результат ділиться на кількість одержаного м'яса.
На птахозабійних цехах калькулюється собівартість 1 центнера охолодженого м'яса. Побічну продукцію (пух, пір'я, підкрилок, нестандартні тушки, субпродукти, кров, кишки) слід оцінювати за цінами можливої реалізації.
У разі переробки декількох видів птиці непрямі витрати птахозабійного цеху розподіляються з урахуванням продуктивності конвеєрної лінії для переробки окремих видів птиці шляхом розрахунку кількості умовних голів з використанням таких коефіцієнтів: дорослі кури і курчата - 1,0, качки - 2,0, індики і гуси - 4,0. На конкретний вид продукції відносять безпосередньо вартість забитої птиці та використаних матеріалів.
Для визначення собівартості продукції забою кролів (м'ясо і шкурки) всі витрати на забій, включаючи вартість забитих кролів за собівартістю (без вартості побічної продукції за цінами її можливої реалізації), розподіляються між цими видами продукції пропорційно її вартості за реалізаційними цінами.
Собівартість шкурок хутряних звірів калькулюється окремо за їх видами. Витрати на забій розподіляються між ними пропорційно кількості забитих голів. Шкурки, які за своїми розмірами чи якістю не відповідають діючим стандартам, вважаються нестандартними. Витрати між стандартними і нестандартними шкурками розподіляються за цінами можливої реалізації. Собівартість шкурок складається з вартості забитих звірів, витрат на забій, первинну обробку та зберігання знежирених шкурок в холодильнику (без вартості побічної продукції). При цьому витрати на зберігання знежирених шкурок у холодильнику розподіляються між їх видами пропорційно площі та тривалості зберігання.
Контрольні питання
1. Організація транспортування худоби на підприємства м’ясопереробної промисловості.
Основні ланки технологічного процесу виготовлення ковбасних виробів?
Визначення кількості основної сировини, яку переробляють за зміну, та допоміжних матеріалів, що використовуються при виготовленні ковбасних виробів.
Організація первинної обробки молока на сільськогосподарських і молокопереробних підприємствах.
Організація основних виробничих процесів, які виконують при переробці молока на молокопереробних підприємствах.
Обчислення собівартості 1 ц продукції переробки.
ЛітератураАврамчук О.В. та ін. Оплата праці в сільськогосподарському виробництві (рекомендації). Міністерство аграрної політики України, науково-дослідний центр нормативів праці.-К., 2000.
Азізов С.П. та ін. Організація виробництва і аграрного бізнесу в сільськогосподарських підприємствах.-К.: ІАЕ, 2001. - 34с.
Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств.-К.: КНЕУ, 2000. - 624с.
Дігсперов В.С. Економічна робота на селі.-К.: ІАЕ, 2002.
Заєць О.С. та ін. Безвідходна переробка цукрових буряків.-К.: Урожай, 1992.
Зіновійчук В.В. та ін. Основи сільськогосподарської обслуговуючої кооперації.-К.: Вища школа. 2001. - 464с.
Зрібняк Л.Я. та ін. Організація і планування виробництва на сільськогосподарських підприємствах.-К.: Урожай, 1999. - 352с.
Лузан І.Я. Оплата праці в сільськогосподарському виробництві.-К, 2000. - 93с.
Малік М.Й. Основи аграрного підприємства.-К.: ІАВ, 2000. - 580с.
Маньківський Л.Ф. та ін. Технологія зберігання і переробки сільськогосподарської продукції.-М.: ВКП Аспект, 1999.
Методичні рекомендації по складанню бізнес-плану розвитку сільськогосподарського підприємства.-К.: Мінагрополітики України, 2002. - 260с.
Методичні рекомендації по складанню бізнес-плану розвитку сільськогосподарського підприємства. Мінагрополітики України. Департамент стратегії розвитку аграрної економіки.-К.: 2002. - 258с.
Нелеп В.М. Планування на аграрному підприємстві: Підручник.-К.; КНЕУ, 2000. - 372с.
Подпрятов Г.І., Скалецька Л.Ф. та ін. Зберігання і переробка продукції рослинництва.-К.: Мета, 2002.
Саблук П.Т. та ін. Сільськогосподарська кооперація: суть та проблеми розвитку в Україні.-К.: ІАЕ, 1999. - 166с.
Саблук П.Т. Формування та функціонування ринку агропромислової продукції (практичний посібник).-К.: ІАЕ. 2000. - 550с.
Саблук П.Т., Месель-Всселяк В.Я. Посібник по реформуванню сільськогосподарських та переробних підприємств.-К.: ІАЕ, 2000. - 660с.
Савченко М.М. Організація виробництва в сільськогосподарських підприємствах.-К.: Вища школа, 1987.
Хорунжий М.Й. Організація агропромислового комплексу.-К., 2001.
Шкільов О.В. Організація виробництва і підприємницької діяльності в сільськогосподарських підприємствах.-К.: Урожай, 1997. - 336с.
Шпичак О.М. Ціни, витрати, прибутки агровиробництва та інфраструктура продовольчих ринків України.-К.: ІАЕ, 2000. - 581с.
48
| ! | Как писать курсовую работу Практические советы по написанию семестровых и курсовых работ. |
| ! | Схема написания курсовой Из каких частей состоит курсовик. С чего начать и как правильно закончить работу. |
| ! | Формулировка проблемы Описываем цель курсовой, что анализируем, разрабатываем, какого результата хотим добиться. |
| ! | План курсовой работы Нумерованным списком описывается порядок и структура будующей работы. |
| ! | Введение курсовой работы Что пишется в введении, какой объем вводной части? |
| ! | Задачи курсовой работы Правильно начинать любую работу с постановки задач, описания того что необходимо сделать. |
| ! | Источники информации Какими источниками следует пользоваться. Почему не стоит доверять бесплатно скачанным работа. |
| ! | Заключение курсовой работы Подведение итогов проведенных мероприятий, достигнута ли цель, решена ли проблема. |
| ! | Оригинальность текстов Каким образом можно повысить оригинальность текстов чтобы пройти проверку антиплагиатом. |
| ! | Оформление курсовика Требования и методические рекомендации по оформлению работы по ГОСТ. |
| → | Разновидности курсовых Какие курсовые бывают в чем их особенности и принципиальные отличия. |
| → | Отличие курсового проекта от работы Чем принципиально отличается по структуре и подходу разработка курсового проекта. |
| → | Типичные недостатки На что чаще всего обращают внимание преподаватели и какие ошибки допускают студенты. |
| → | Защита курсовой работы Как подготовиться к защите курсовой работы и как ее провести. |
| → | Доклад на защиту Как подготовить доклад чтобы он был не скучным, интересным и информативным для преподавателя. |
| → | Оценка курсовой работы Каким образом преподаватели оценивают качества подготовленного курсовика. |
| Курсовая работа | Деятельность Движения Харе Кришна в свете трансформационных процессов современности |
| Курсовая работа | Маркетинговая деятельность предприятия (на примере ООО СФ "Контакт Плюс") |
| Курсовая работа | Политический маркетинг |
| Курсовая работа | Создание и внедрение мембранного аппарата |
| Курсовая работа | Социальные услуги |
| Курсовая работа | Педагогические условия нравственного воспитания младших школьников |
| Курсовая работа | Деятельность социального педагога по решению проблемы злоупотребления алкоголем среди школьников |
| Курсовая работа | Карибский кризис |
| Курсовая работа | Сахарный диабет |
| Курсовая работа | Разработка оптимизированных систем аспирации процессов переработки и дробления руд в цехе среднего и мелкого дробления Стойленского ГОКа |