Державні замовлення та контракти в системі державного регулювання

3

Контрольна робота

з дисципліни: Державне регулювання економіки

Тема:

“Державні замовлення та контракти в системі державного регулювання”

Зміст контрольної роботи

• 1. Поняття державного замовлення і державного контракту 9
• 2. Наукова основа застосування державного замовлення 10
• 3. Контрактна система управління державного замовлення 14
• 4. Типи контрактів 15
• 5. Порядок фінансування та надання пільг виконавцям державного контракту 17
• 6. Державне замовлення як інструмент регулювання виробництва 18
• 7. Державні замовлення та контракти на прикладі оборонної промисловості і ракетно-космічної галузі 20
• Висновок 27
• Список використаної літератури 28

Вступ

Метою роботи є закріплення знань отриманих в процесі вивчення дисципліни «Державне регулювання економіки”.

Держава забезпечує економічне, політичне і соціальне життя суспільства. Роль держави особливо важлива у гарантуванні соціального захисту найбідніших верств населення.

Для України, яка переходить до ринкових умов господарювання, важливо не допустити помилок на цьому шляху, використавши досвід інших країн.

За допомогою державного регулювання визначають напрями розвитку економіки на всіх рівнях, поєднують усі функції управління в ході реалізації економічної стратегії.

Тема контрольної роботи: “Державні замовлення та контракти в системі державного регулювання”.

В процесі написання контрольної роботи були використані різні джерела інформації: книжкові, періодичні видання, а також нормативні документи.

Курсова робота виконувалась згідно методичним вказівкам і рекомендаціям викладача.

Познайомившись з матеріалами Постанови від 29 лютого 1996 р. N 266 “Про порядок формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням» можна зазначити наступне:

1. Державне замовлення формується Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції разом з міністерствами, іншими органами державної влади, установами, організаціями (далі - потенційні державні замовники) за такими пріоритетними напрямами:

розроблення новітніх технологій у сфері науки і техніки та забезпечення розвитку матеріально-технічної бази науки;

виконання завдань щодо розвитку земельної реформи та охорони земель;

підготовка фахівців, науково-педагогічних та робітничих кадрів;

підвищення кваліфікації, перепідготовка та підготовка кадрів (післядипломна освіта);

виконання завдань щодо розвитку культури, у тому числі надання інформаційних послуг, проведення реставраційно-ремонтних робіт на обєктах, що є памятками культурної спадщини, створення фільмів та аудіовізуальних програм, закупівля творів образотворчого, драматичного та музичного мистецтва;

випуск друкованої продукції;

поставка продукції медичного та соціального призначення, у тому числі лікарських засобів та імунобіологічних препаратів, медичного обладнання та продукції, що виробляється підприємствами УТОСу, УТОГу, Союзу організацій інвалідів, субєктами малого підприємництва, підприємствами пенітенціарної системи;

поставка дорогоцінних металів;

приріст видобутку запасів корисних копалин, проведення топографо-геодезичних та сейсмічних робіт;

інші напрями, визначені державними програмами, законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

2. Критерії, за якими формується державне замовлення визначаються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції за

участю інших центральних органів виконавчої влади, установ, організацій - потенційних державних замовників на підставі завдань, визначених законами України, Програмою діяльності Кабінету Міністрів України (550-2000-п ), актами Президента України, Кабінету Міністрів України, та доводяться до потенційних державних замовників щороку до 15 червня.

3. Потенційні державні замовники щороку до 15 липня подають Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції пропозиції до проекту державного замовлення на поставку продукції у натуральному та вартісному виразі відповідно до напрямів та критеріїв, визначених у пунктах 2 і 3 цього Порядку.

4. Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції:

опрацьовує подані потенційними державними замовниками пропозиції і визначає обсяги продукції, необхідної для державних потреб у наступному році, та загальну суму коштів для її закупівлі;

у разі подання пропозицій щодо залучення позабюджетних джерел фінансування державних замовлень враховує їх у загальних обсягах фінансування проекту державного замовлення і виділяє окремим рядком;

включає зведені показники обсягів проекту державного замовлення до проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України;

разом з державними замовниками формує проект державного замовлення на поставку продукції для державних потреб виходячи із схвалених Кабінетом Міністрів України проектів Державного бюджету України та Державної програми економічного і соціального розвитку України;

після затвердження Верховною Радою України Державного бюджету України вносить разом з державними замовниками до проекту державного замовлення необхідні зміни і уточнення та подає їх на розгляд Мінфіну;

погоджує проект державного замовлення з Мінфіном і у місячний термін з дня набрання чинності Законом України про Державний бюджет України подає його разом з пропозиціями щодо визначення державних замовників Кабінету Міністрів України на затвердження.

5. Державні замовники виходячи із затверджених обсягів державного замовлення та виділених на їх виконання коштів самостійно розміщують замовлення на поставку продукції для державних потреб серед виконавців на конкурсних засадах у порядку, визначеному законодавством.

Під час проведення конкурсного відбору виконавців на поставку продукції для державних потреб державні замовники зобовязані:

допускати до участі у конкурсах виключно підприємства УТОСу, УТОГу, Союзу організацій інвалідів та пенітенціарної системи у разі, коли продукцію, що виробляється цими підприємствами, включено до переліку, затвердженого Кабінетом Міністрів України, та застосовувати преференційну поправку у розмірі 15 відсотків до ціни тендерних пропозицій цих підприємств, якщо продукцію їх власного виробництва, що є предметом закупівлі, не включено до зазначеного переліку;

надавати перевагу продукції, що виробляється субєктами малого підприємництва, шляхом застосування преференційної поправки до ціни їх тендерних пропозицій у розмірі 10 відсотків.

Преференційна поправка застосовується у разі, коли продукція, що є предметом закупівлі, відповідає вимогам, які висуваються державним замовником (якість, післяпродажне обслуговування, естетичні та функціональні характеристики, екологічна чистота, умови поставки і розрахунків).

6. Розміщення державного замовлення на поставку продукції оформляється державним контрактом, який укладається між державним замовником і виконавцем державного замовлення.

7. Державні замовники у разі делегування частини своїх функцій щодо розміщення державного замовлення та укладення державних контрактів:

визначають підприємства, установи, організації, яким делегується право здійснювати ці функції;

укладають з визначеними підприємствами, установами, організаціями договори, в яких чітко визначено компетенцію, зобовязання та відповідальність сторін;

контролюють виконання підприємствами, установами, організаціями делегованих їм функцій і несуть відповідальність перед державою за виконання державного замовлення;

у десятиденний термін після укладення контрактів на поставку продукції для державних потреб повідомляють про це Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції та Держкомстат за встановленою ними формою.

8. У разі виникнення потреби у внесенні змін до номенклатури та обсягів державного замовлення на поставку продукції у межах затверджених бюджетних асигнувань у процесі їх розміщення, укладення державних контрактів і виконання:

державні замовники подають до Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції пропозиції та відповідні обгрунтування щодо необхідності внесення зазначених змін;

Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції у двотижневий термін опрацьовує подані державними замовниками матеріали, своїм рішенням вносить зміни до номенклатури та обсягів державного замовлення у межах визначених коштів на його фінансування і у тижневий термін доводить їх до державних замовників.

9. У разі виникнення потреби у необхідності внесення змін до затверджених обсягів державного замовлення на поточний рік у звязку з набранням чинності законами України, затвердженням державних програм, прийняттям актів Президента України та Кабінету Міністрів України Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції у місячний термін після набрання чинності відповідними нормативно-правовими актами подає в установленому порядку Кабінету Міністрів України проекти відповідних постанов Кабінету Міністрів України про внесення зазначених змін.

10. Контроль за виконанням державного замовлення покладається на державних замовників і Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції.

11. Державні замовники подають Держкомстату в установленому ним порядку звіт про виконання державного замовлення у грошовому виразі і стан фінансування його виконавців та щокварталу - Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції про виконання державного замовлення в натуральному виразі.

13. Держкомстат узагальнює звіти державних замовників і щокварталу до 20 числа місяця, що настає за звітним періодом, подає зведену інформацію Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції.

13. Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції один раз на півріччя до 30 числа місяця, що настає за звітним періодом, інформує Кабінет Міністрів України про хід виконання державного замовлення і в разі потреби готує пропозиції про вжиття додаткових заходів для забезпечення його виконання. [7]

1. Поняття державного замовлення і державного контракту

Державне замовлення - це засіб прямого державного регулювання господарських звязків між державою-замовником і підприємством-виконавцем, спосіб реалізації суспільних і державних потреб, концентрації та ефективного витрачання державних ресурсів, форма співробітництва держави і підприємств під час вирішення стратегічних завдань особливої важливості.

Державне замовлення полягає у формуванні на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб; розміщенні державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших субєктів господарської діяльності країни всіх форм власності.

Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначені економічні й правові зобовязання сторін і обумовлені взаємовідносини замовника і виконавця. Контрактна система спрямована на посилення державної підтримки пріоритетів, які забезпечують структурну перебудову, економічну стабільність.

Значення держзамовлення досить важливе в економіці ринкового типу, за його допомогою реалізують суспільні потреби, ведуть будь-яку пріоритетну політику. Держзамовлення в умовах ринку є базою для добровільної угоди між державою і підприємством. Такий підхід дає змогу не тільки реалізувати ідею свободи для підприємств, а й ставить держзамовлення в один ряд із важелями державного регулювання тільки економічного походження.

Ідею договору між державою і підприємством можна реалізувати за допомогою створення контрактної системи управління держзамовленням за наявності законодавчих гарантій прав підприємств на самостійність та ініціативу. [1,62]

2. Наукова основа застосування державного замовлення

Науковою основою, що дозволяє зрозуміти застосування державного замовлення в механізмі регулювання економіки, служить аналіз ролі та співвідношення плану і ринку, монополії і конкуренції.

Взаємозвязок "ринок - конкуренція - монополія - план" став обєктом уваги економістів лише в минулому столітті, та й то не одразу і не в повному обсязі. Тривалий час, продовжуючи традиції Адама Сміта та інших класиків, політична економія прискіпливо розглядала тільки стосунки двох ланок: "ринку" і "конкуренції". Сучасний стан даної проблеми відбито у неокласичних моделях "цілковитої конкуренції", де досліджується певний тип ринкової структури, якому притаманні такі установчі принципи та характерні риси: принцип атомістичності; вільне ціноутворення; однорідність товарної маси; принцип екстремальності. [2]

Такі економічні важелі, як прейскуранти, вексельні курси, розвиток поштово-телеграфного звязку, удосконалення засобів транспортування підвищили інформованість і надали змогу розробляти сценарії поведінки ринкових контрагентів. Поява ж державної статистики і приватного ринку інформації про ринкову конюнктуру дозволили підприємцям черпати її не тільки з власного досвіду, не після того, як товар виготовлено і відправлено на ринок, а ще до початку його виробництва. З цього моменту ринок сам відджерелює передбачливість, продукує планомірність. Отже, свідоме регулювання пропорцій обміну, в тому числі за допомогою державного замовлення, узгодження контрагентами рівноважних цін, обсягів попиту та пропозиції стають властивими товарній організації суспільного виробництва на певному ступені її розвитку.

Якщо до цього регульовані, планомірні відносини існували тільки в межах фабрики, де йшов свідомий розподіл ресурсів згідно з "залізним законом суворо визначених пропорцій та відносин", то удосконалення ділової інформації, надання державою інформації щодо планів закупівлі товарів та послуг дозволило підприємцям поширити сферу раціональної організації безпосередньо на мінові операції. А породжена таким чином "прозорість" звязків закладає підвалини змін ринкової організації як такої. Широкого розповсюдження набуває робота за замовленням, контрактова система, безпосередню участь в якій приймають державні органи регулювання економіки. Ареал "виробничої" часткової планомірності, притаманний організації виробництва в межах окремого підприємства, доповнюється частковими планомірностями сфери обігу. Відбувається нарощування масиву планів і, як наслідок, підвищення якості планової діяльності.

З поширенням ареалу свідомого регулювання починається відхід капітанів бізнесу від вихідного ствердження, що успіх підприємства визначається перш за все раціональною внутрішньою організацією виробництва продукції: зниженням витрат за рахунок виявлення внутрішньовиробничих резервів, підвищенням продуктивності та скороченням збитків усіх видів ресурсів. Фабричний раціоналізм поступово відходить на другий план як обмежений. Зростаюча відкритість виробничо-торговельних ланок, інтенсифікація їх звязків призводить до принципово нової картини передумов комерційного успіху. Тепер ставка робиться на здатність підприємства своєчасно передбачати розвиток зовнішніх для нього процесів і подій у ринковому та науково-технічному оточенні, розпізнавати майбутні загрози і переваги, нові ділові можливості та, зробивши з цього відповідні висновки, негайно пристосуватися до нових умов, в тому числі і по використанню можливостей виконання державного замовлення на свою продукцію.

Утворення співнапружжя неповних планомірностей фірм дає змогу підтримувати між постачальниками та клієнтами довгострокові звязки, які забезпечують усталеність процесу господарювання та ефективне примушення співучасників кооперації. Економляться й кошти: замість того, щоб знову шукати на ринку контрагента, кожен виходить на свого "старого" партнера. Більше гарантій добросовісного дотримування кооперантами усіх умов контракту, в тому числі сталості цін, високої якості продукції, своєчасності постачання сировини та комплектуючих в передбачених угодою обсягах і т. ін. Формується нова ділова етика тощо. А головне - в умовах усталених тривких звязків закономірно складаються нові можливості для поглиблення суспільного поділу праці: зростає чисельність часткових робіт, яка неминуче призводить не тільки до помітного зростання продуктивності праці, але й до розтрощення атрибутів суцільної конкуренції. Разом з появою диференціації продукту зникає однорідність товарної маси, виникають чималі витрати входу і виходу з галузі. Як наслідок, суттєво ускладнюються господарські звязки, мов лавина насувається неузгодженість, розбіжність інтересів контрагентів. Отже, на порядку денному постало питання про зміну вільної конкуренції таким економічним механізмом, який би відповідав новим умовам. І конкуренція поступилася своєю монополією на регулювання ринкової економіки на користь новому економічному утворенню - монополії. Поступилася так, тоді й настільки, де, коли і наскільки виявилася або не ефективною, або взагалі відсутньою. Тобто відступ вільної конкуренції і просування монополії - це результат руху певних обєктивних обставин. [2]

Як феномен виробництва, монополія являє собою групу підприємств, повязаних між собою, по-перше, технологічною залежністю, взаємним постачанням продукції тощо; по-друге, належністю одному акціонерному товариству або перебуванням під його контролем. В межах монопольної фірми виникає єдність власності з єдністю розгалуженого виробничого процесу. Завдяки цьому монополія здійснює суворий облік ресурсів, свідомий їх розподіл між окремими видами виробництва, привносячи тим самим часткову планомірність у відтворювальний процес.

У порівнянні з поодиноким підприємством, особливо періоду вільної конкуренції, монополістичне обєднання на порядок підносить планку планомірності, оскільки обсяг виробництва у дрібних фірмах не досягає критичної маси, яка дає змогу суттєво впливати на параметри ринкового процесу. До того ж, внутрішньофірмове планування у дрібних компаніях розвинуто менше, ніж у великих, хоча б тому, що вони не мають засобів, достатніх для довгострокового планування. Особливо це стосується інвестиційних процесів та стосунків з державою. Але за межами монополії і, частково, усередині її продовжують діяти закони конкуренції. Це обумовлює неоднорідність механізму впливу монополії на відтворення капіталу і продукту, оскільки ступінь її панування над різними фазами кругообороту капіталу, що їй належить, неоднакова. На стадії виробництва при визначенні пропорцій розподілу праці усередині своїх підприємств та між ними монополістична компанія звичайно дотримується послідовної планової організації всіх операцій. На стадії ж реалізації товарного капіталу, а іноді й на стадії перетворення грошового капіталу в уречевлені та особисті фактори виробництва, окрема монополія може лише прагнути ефективного регулювання сфери обігу у своїх інтересах.

Як правило, монополістична компанія поділяє ринок з іншими компаніями, тому її влада над пропозицією, попитом і цінами на ринках товарів і капіталу не абсолютна, а відносна. Як наслідок, товарна та грошова фази кругообороту монополістичного капіталу, на відміну від продуктивної, регулюються і плановим, і конкурентним механізмами одночасно.

Врешті-решт, монополістична планомірність вимушена адаптуватися до спонтанних ринкових процесів, прямувати за їх диктатом, перебудовуватися залежно від зміни ситуації на ринку. Це - по-перше.

По-друге, з часом звичайна конкуренція виготовлених і викинутих на ринок товарних мас витискується у другий ряд конкуренцією виробничих потенціалів; панівною стає конкуренція не товарного, а продуктивного капіталу, що виявляється у хронічному недовикористанні виробничих потужностей як наслідок їх "перевиробництва". Остання, у свою чергу, поступається місцем конкуренції капіталу у грошовій формі. Особливо цьому сприяє процес інтернаціоналізації.

Отже, обєктивно склався такий ланцюжок: монополістична фінансово-організаційна структура - потужні підприємства - масове виробництво продукції - задоволення основних потреб.

Однак обєднаний механізм конкуренції і неповної планомірності за якихось причин, буває, не спрацьовує або дає небажані ефекти. Тоді його функції - формування суспільних пропорцій через виявлення інформації і узгодження інтересів, бере на себе держава, застосовуючи інструменти по регулюванню виробництва, потоків товарів та послуг.

Як носій планомірності, держава, по-перше, насичує економічне середовище інформацією щодо наявності державних замовлень та контрактів, яка сприяє повній реалізації часткових планомірностей, їх стикуванню і спряжінню.

По-друге, державне замовлення ставить часткову планомірність у певні рамки, задаючи припустимі параметри приватному інтересу та засобам його досягнення.

По-третє, держава безпосередньо регулює господарські пропорції на інших ринках.

В цілому розвиток ринкової економіки прямує шляхом посилення її організованості, планомірності, своєчасного втручання держави в процеси виробництва та обміну, пропонуючи державні замовлення та контракти. [2]

3. Контрактна система управління державного замовлення

З метою прискорення процесу реформування економічних відносин у сфері матеріального виробництва, створення повноцінних ринків промислової продукції, продовольства, товарів народного споживання, робіт та послуг 1995р. в Україні введено державну контрактну систему.

Державне замовлення в умовах вітчизняної економіки є дещо іншим, ніж у країнах з розвинутою ринковою економікою. Держава в особі уповноважених Кабінетом Міністрів України центральних органів державної виконавчої влади забезпечує потреби у товарах, роботах, послугах державних органів управління, у сфері оборони, охорони громадського порядку, охорони здоровя, освіти, культури, соціального захисту населення, виконання науково-технічних розробок, створення та поповнення державного резерву через державні контракти. Механізм дії контрактної системи ґрунтується на класифікації замовлень-контрактів за видами і сферами господарського застосування. На підставі цієї класифікації розробляють типові форми контрактів, що є ґрунтом для переговорів між державними відомствами і підприємствами, під час яких визначають порядок формування ціни контракту, режим контролю за його дотриманням і коректуванням у міру зміни зовнішніх умов виконання замовлення.

Усі відомства, які укладають контракти з боку держави, зобовязані надати підприємствам-підрядникам рекомендації з таких питань політики держави у сфері розподілу державних контрактів, переліку робіт для контрактів, організаційних процедур, власності на отримані результати, нормативів і стандартів, обсягів фінансування, термінів, випуску цінних паперів і кредитної політики, процедур контролю і звітності, податкової політики. Розвиток контрактної системи повязаний передусім з персоніфікацією відповідальності. Замовниками за державними контрактами є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади України, обласні державні адміністрації та установи, які уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти. [1,63]

4. Типи контрактів

Контракти, як форма управління держзамовленнями, широко відомі в світі й апробовані практикою десятиріч їх застосовують у Великобританії, Франції, Німеччині та інших країнах з ринковою економікою, однак найбільшого поширення вони набули в США, де створена і вже багато років функціонує Федеральна контрактна система.

В індустріальне розвинутих країнах державні контракти поширюються на сфери з обмеженими можливостями освоєння винаходів, новостворені наукомісткі галузі, їх також застосовують для державної підтримки інноваційної діяльності підприємств, стимулювання неприбуткових науково-дослідних робіт фундаментально-пошукового характеру.

У світовій практиці державного регулювання контракти поділяють за призначенням і методами ціноутворення. Незалежно від типу контракту всі вони мають єдину структуру (розділи, загальні принципи і положення). Контракти укладають на термін від 1 до 15 років. За методами ціноутворення контракти поділяють на такі два типи контракти "фіксованої ціни" і контракти "відшкодування витрат виробництва". Обидва типи передбачають отримання прибутку підприємством-підрядником. Однак у першому випадку прибуток прихований "ціною" договору, а в другому - його розмір визначений у вигляді спеціальної винагороди.

Ці типи контрактів обєднують в особливу групу і називають заохочувальними. Під час розробки цих контрактів механізм заохочення і накладання економічних санкцій формується залежно від двох факторів виконання умов договору і комерційного ризику. У таких контрактах узгоджують чотири головних показники:

ціну або затрати виробництва;

норму прибутку;

кількісні і якісні показники кінцевого продукту;

умови і терміни поставок.

Контракти багаторазово заохочувального типу широко використовують у тих галузях науки і техніки де велика частка державних капіталовкладень і високий комерційний ризик. За цими контрактами підрядникам надана велика фінансова свобода і можливість пошуку нетрадиційного вирішення науково-технічної проблеми. [1,64-65]

5. Порядок фінансування та надання пільг виконавцям державного контракту

Замовники користуються послугами виконавців незалежно від форм власності за договірними цінами. Якщо претендентів на виконання робіт є декілька, то виконавців підбирають на конкурсній основі з метою вибрати найефективніший проект і зекономити державні кошти. Державні контракти фінансують з Державного бюджету України та інших джерел. Обласні державні адміністрації мають право укладати регіональний державний контракт, опираючись на кошти відповідних бюджетів. Виконавці державних контрактів самостійно забезпечують їх виконання матеріально-технічними ресурсами, за винятком спеціальних ресурсів, виробництво і споживання яких контролюють органи державної виконавчої влади.

Для підприємств, які згідно з законодавством є монополістами на ринку продукції, державне замовлення обовязкове. Взаємовідносини та відповідальність обох сторін обумовлені господарськими угодами. Державні контракти забезпечують підприємствам гарантований збут продукції.

З метою економічного стимулювання виконання державних замовлень виконавцям можуть бути надані пільги щодо податку на прибуток, цільові дотації і субсидії, кредити на пільгових умовах, валютні кошти, митні та інші пільги.

Важливим елементом економічного механізму контрактної системи є фінансування контрактів. Переважно використовують два методи фінансування метод "зваженої частки участі підрядника" і метод, який застосовують для розрахунків за поставки складної і нової технології. Обидва методи відображають спробу держави повязати розмір прибутку підрядника із затратами на виконання держзамовлення.

Тип фінансування зводиться до характеру і форми відшкодування затрат виробництва підприємства на виконання держзамовлення й отримання прибутку. Фінансувати замовлення-контракти можна шляхом субсидіювання підприємств із коштів держбюджету, мобілізації коштів підприємств у вигляді залучення основного капіталу, використання кредитів банків, дотацій, благочинних і цільових фондів. Мета централізованого фінансування держзамовлень на контрактній основі - забезпечити підприємства необхідними обіговими коштами. [1,65]

6. Державне замовлення як інструмент регулювання виробництва

Одним з ефективних регуляторів прямої дії на виробництво є державне замовлення (завдання на виготовлення, поставку промислової, спеціальної та сільськогосподарської продукції, продовольчих і непродовольчих товарів народного споживання, виконання робіт і надання послуг за номенклатурою і в обсягах, що забезпечують реалізацію державних і міждержавних цільових програм, виконання міжурядових угод і створення державних резервів).

В умовах кризового стану економіки України постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок формування та розширення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням" від 29 лютого 1996р. формування державних замовлень тісно повязується з потребами держави у продукції, які визначено у програмах соціально-економічного розвитку України.

Формування державних замовлень і координаційну роботу щодо їх розміщення покладено на Міністерство економіки України, яке узагальнює заявки, що надходять від потенційних державних замовників, за обсягами продукції та їх вартістю і подає їх до Міністерства фінансів України. Воно, у свою чергу, попередньо оцінює можливості Державного бюджету стосовно фінансування державних замовлень. Крім того, Міністерство економіки України зобовязане розробити пропозиції щодо залучення позабюджетних джерел до фінансування державних замовлень на поставку продукції.

Державним замовленням як засобом державного регулювання охоплюються підприємства всіх форм власності. Вони можуть подавати до органів державної виконавчої влади, які формують державне замовлення, пропозиції щодо внесення їх продукції до державного замовлення.

Потенційними державними замовниками є міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади, уряд Автономної Республіки Крим, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, тобто всі субєкти управління, які відповідають за виконання державних і міждержавних цільових програм.

Державні замовники в межах затверджених обсягів державних замовлень (і відповідних коштів) самостійно розміщують замовлення на поставку продукції для державних потреб. При цьому виконавців обовязково добирають на конкурсних засадах.

Постановою Кабінету Міністрів України в разі потреби передбачається можливість делегування державними замовниками частини своїх функцій щодо розміщення державних замовлень і укладення державних контрактів іншим підприємствам, установам та організаціям.

Контроль за виконанням державних замовлень здійснюють державні замовники та Міністерство економіки України. Основним документом, що визначає права та обовязки сторін щодо виконання державного замовлення, є державний договір - контракт.

Економічна роль держави у процесі формування, доведення та контролю за виконанням державного замовлення в різних галузях і сферах господарського комплексу України має певну специфіку. Насамперед це державні замовлення на продукцію харчової промисловості, запровадження найважливіших розробок і створення новітніх технологій та продукції відповідно до пріоритетів розвитку науки і техніки. [3; 101-102]

7. Державні замовлення та контракти на прикладі оборонної промисловості і ракетно-космічної галузі

Міністерство оборони будь якої країни закуповує значну частку потрібних товарів у приватних контракторів. Більшість цих закупок не проводяться на умовному конкурентному ринку, на якому існує багато продавців і багато покупців. Є лише один великий покупець - уряд тієї чи іншої країни. Існує кілька (і часто лише кілька) потенційних продавців: наприклад, за ринок військової авіації в США конкурують «Lockheed», «Boeing» та «McDonnell-Douglas».

Щоб переконатися у тому; що уряд одержує оптимальну ціну, він звичайно організовує конкурсні торги; різні контрактори повідомляють уряду ціну, за якої вони згідні постачати, скажімо, 1 тис. танків певної специфікації, а уряд закуповує танки у того продавця, ціна якого найнижча. Разом з тим, часто трапляються перевитрати, тобто затрати перевищують початкову оцінку їх виробником. Іноді за умовами контракту такі затрати можуть розподілятися між державою та приватним контрактором; такі контракти називаються контрактами з розподілом затрат. Навіть якщо у контракті не сказано прямо про розподіл суми перевитрат, держава може взяти на себе всю суму або більшу частину суми додаткових затрат. Контрактор може заявити, що перевитрати виникли внаслідок змін у специфікації проекту; такі зміни майже завжди супроводжують розробку нового виду озброєнь, особливо якщо ця розробка розтягується на кілька років, і часто буває важко визначити ту межу, до якої перевитрати є фактично результатом змін у проекті. В інших випадках приватний контрактор просто каже, що він не у змозі виконати контракт без подальшого фінансування; тоді перед урядом постає вибір: або втратити всі кошти, які вже були потрачені, або знову сідати за стіл переговорів із контрактором. І, навіть якщо держава почне у судовому порядку переслідувати контрактора за порушення умов контракту, затримки у процесі розробки та розміщення нового виду озброєнь можуть завдати вагомих втрат.

Військові часто піддаються критиці за своє невміння вести ділові справи. Переважання витратної частини над доходами означає те, що суспільство або його представники, наприклад, у Конгресі США рідко мають точне уявлення про справжню вартість корабля, оборонної системи, танка тощо у момент прийняття ними рішень про закупівлю цих видів озброєнь. Це свідчить також про те, що уряд рідко визначає точно продавця, виробничі затрати якого будуть найнижчими; все, що знають урядовці, - це те, що вони уклали контракт із фірмою, яка запропонувала найнижчу ціну. [4; 381-384]

У випадку з новими видами озброєнь помилки в оцінці вартості трапляються досить часто. Причина частково полягає у суті процесу конкурсних торгів; потенційні контрактори знають, що їм потрібно запропонувати лише найнижчу ціну. Система розподілу затрат означає, що покарання за призначення надто низької ціни відносно легке. Разом з тим, існує загроза серйозного покарання за призначення надто високої ціни, у той час, як ціна інших фірм залишається низькою (останні виходять при цьому, скажімо, з найоптимістичніших оцінок своїх затрат): фірми, що просять високу ціну, просто не одержать ніяких замовлень. Більше того, велика частка технічного досвіду, спроможність судити про обґрунтованість оцінок - все це є у тих осіб, які безпосередньо зацікавлені у результаті, - тих контракторів, які конкурують за одержання замовлень, та тих військовослужбовців, які прагнуть мати як найкращу оборонну систему для своїх частин.

Система розподілу затрат, крім неможливості накласти суворе покарання за заниження ціни, має ще один недолік: переможець торгів, що одержує замовлення, має незначний стимул працювати ефективно.

Дійсно, деякі контракти мають форму «затрати плюс прибуток»; тобто, держава сплачує всю суму затрат на виробництво зброї плюс, скажімо, 10%. Такі контракти просто стимулюють неефективність; що більше витратить фірма, то більше вона одержить від уряду.

Чому ж уряд підписує такі контракти з розподілом затрат, знаючи про їх очевидні недоліки? Чому, навіть якщо немає і натяку на можливий розподіл затрат, держава погоджується сплатити принаймні частину суми перевитрат?

Частково це пояснюється тим, що у процесі розробки нового виду озброєнь завжди існує непевність. Найкраще, що може зробити фірма - це надати калькуляцію таких затрат. За умови існування контракту з фіксованою оплатою (коли контрактор одержує фіксовану суму винагороди, незважаючи на остаточні затрати) контрактору довелося б мати справу із значним ризиком; навіть якби він діяв досить ефективно, завжди існувала б небезпека перевищення його затрат понад суму тієї фіксованої винагороди, яку б він отримав, а у цьому випадку він зазнав би значних збитків. Якщо фірми (чи їх менеджери) несхильні до ризику і наполягають на компенсації за ризик, вони всі проситимуть високу ціну, що відображала б їхні оцінки; фактичних затрат та суму винагороди за ризик. Державі простіше ризикувати. Даючи згоду на контракт з розподілом затрат, уряд бере на себе значну частину ризику, проте одночасно з цим уряд знижує стимули до ефективної праці.

Прихильники існуючої системи хоча й припускають, що вона далека від досконалості, наголошують на тому, що між контракторами існує здорова конкуренція і що ця конкуренція, принаймні якоюсь мірою обмежує їх неефективність. Контрактор, який виконує свої обовязки значно гірше своїх конкурентів, наступного разу не зможе отримати замовлення. [4, 383-384]

Значний пакет державних замовлень і контрактів отримують ракетно-космічна і оборонна галузі України, які мають значний економічний та науково-технічний потенціал.

На початок 1992 р. в Україні налічувалося близько 600 спеціалізованих підприємств, які брали участь у створенні ракетно-космічної техніки і на яких працювало понад 250 тис. кваліфікованих спеціалістів.

Основною продукцією по контрактах держзамовлень ракетно-космічного комплексу України за часів СРСР були бойові ракетні комплекси стратегічного призначення всіх класів (шахтного, залізничного, морського базування), на які було зорієнтовано 90% виробничих потужностей. Лише близько 5% потужностей використовувалося для створення космічних засобів наукового і господарського призначення. В Україні створено чотири покоління бойових ракет стратегічного призначення, в тому числі найдосконаліші в світі СС-18 та СС-24, а також високоефективні космічні ракетні комплекси «Циклон» і «Зеніт».

Після розпаду Радянського Союзу підприємства ракетно-космічного і оборонного сектора, як і більшість українських промислових підприємств, опинились у скрутному становищі: було втрачено необмежене фінансування, стабільні державні замовлення на продукцію, централізовані постачання та управління. Крім цього, гостро відчувалася нестача знань і досвіду роботи в нових умовах ринкових відносин.

За відсутністю держзамовлень відбулося значне скорочення обсягів виробництва як продукції космічного призначення, так і продукції оборонної промисловості. Найбільш потужне підприємство галузі «Південмаш», що виробляло за рік близько ста ракет різного призначення, втратило значну кількість контрактів і нині випускає близько десяти. Зросла заборгованість підприємств, у тому числі по заробітній платі. Майже у 5 разів скоротилася кількість працівників.

Завдяки зусиллям Національного космічного агентства України (НКАУ) спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади, створеного для забезпечення реалізації державної політики у галузі космічної діяльності, кризу вдалось призупинити. Багато підприємств отримали державні замовлення, що в свою чергу дало змогу створити нові робочи місця.

Відповідно до поширеної світової практики, НКАУ підготовлено і затверджено Законом України Загальнодержавну (Національну) космічну програму. Вона визначає пріоритетні роботи, що плануються для виконання в космічній сфері протягом найближчих пяти років, шляхом укладання контрактів з підприємствами галузі на проведення НДДКР, розробку і впровадження нових зразків техніки. Цим законом також передбачено фінансування Космічної програми в розмірі 0,2% ВВП. Проте через скрутне становище в країні з наповненням бюджету реальне фінансування Програми становить лише близько 20% від запланованого.

Водночас, підприємства космічної галузі мають конкурентоспроможні сучасні космічні технології. Прикладом цього є успішні підготовка і реалізація міжнародного комерційного проекту «Морський старт». У проекті використано новітні технології, розроблені всесвітньо відомими компаніями "Боїнг" (США), РКК "Енергія" (Росія), "Кварнер" (Норвегія), ВО "Південний машинобудівний завод" і ДКБ "Південне" імені М.К. Янгеля (Україна), зразком для яких стала українська ракета-носій "Зеніт". Виконання проекту зумовило міжнародне визнання досягнень України у сфері сучасних ракетних технологій, можливість виходу українських підприємств на міжнародний ринок космічних послуг, створило умови для забезпечення виробництва і десятків тисяч робочих місць на підприємствах космічної галузі. [5; 22-24]

Ще одним прикладом по отриманню державних замовлень є оборонне машинобудування України, яке за оцінками фахівців, на 70-80% залежить від

поставок комплектуючих і матеріалів з Росії. Але і там галузь на 50-60% залежить від поставок з держав СНД, насамперед з України. Зберігається взаємна залежність України та Росії у проведенні науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт не лише оборонного, а й конверсійного значення.

Незважаючи на відмінності у військово-економічній та військово-технічній політиці, зазначені причини зумовлюють можливість взаємовигідного й рівноправного співробітництва обох країн для розвитку наукової і виробничої кооперації щодо розробок та виготовлення конкурентоспроможної оборонної і конверсійної цивільної продукції.

Висока ефективність інвестицій у виробництво оборонної продукції (за різними оцінками, - від 1: 5 до 1: 10) посилює економічну заінтересованість у такій кооперації для спільного виходу з цією продукцією на зовнішні ринки. Успішний експорт допоміг би розвязати і соціальні проблеми.

Інтереси національної безпеки вимагають виходити з того, що можливості і перспективи науково-технічної та виробничої кооперації України і Росії в оборонній промисловості мають використовуватися й розглядатися з позицій не протиставлення та конкуренції, що доходять до протиборства, а взаємовигідного і рівноправного партнерства. При такому партнерстві домінує прагнення до взаємодоповнення у виконанні поточних та перспективних вимог національної безпеки.

Проте незважаючи на наявність солідної правової бази, ситуація у даній сфері не поліпшилась. Особливо це стосується експорту озброєнь та воєнної техніки, де існує жорстка конкуренція з боку розвинутих держав Заходу. Факти конкуренції між Україною та Росією також часто завдають невиправданих збитків обом державам. У звязку з цим треба уважно вивчити перспективи воєнно-економічного (в тому числі військово-технічного, науково-технічного і виробничого) співробітництва обох країн. Його необхідність визначається наявними можливостями, які можуть бути реалізовані у сприятливому середовищі, за умови додержання взаємних інтересів.

В умовах дуже скромного бюджетного фінансування в Україні держзамовлення на науково-технічні розробки й оборонну продукцію її експорт є важливим джерелом економічної підтримки оборонної галузі.

Державна комісія з питань оборонно-промислового комплексу України, основне завдання якої - координувати оборонно-промислову політику, була створена після виходу Указу Президента України від 14 липня 2000 р.

В Україні після розпаду СРСР зменшився обсяг фундаментальних робіт оборонного значення, тим самим зменшився обсяг державних замовлень на продукцію оборонно-промислового комплексу України. Одна з головних причин цього - різке скорочення бюджетного фінансування. Якщо до 1992 р. Національна академія наук приблизно на 1/3 фінансувалася за рахунок оборонної тематики, то нині це фінансування зведено до мізерних величин. Але незважаючи на скорочення чисельності науковців в академічних інститутах, ядро більшості творчих колективів, які раніше провадили оборонні дослідження, збереглося. [6, 25-29]

Висновок

Підсумовуючи вищесказане можна зробити висновок, що в теперішніх умовах складного економічного становища в Україні державне регулювання господарських звязків (насамперед його основні елементи - державне замовлення та державні контракти) сприяє стабілізації економіки України, Виконанню Державної програми економічного і соціального розвитку України. А підтримка за допомогою державних замовлень таких пріоритетних напрямків розвитку економіки, як розробка новітніх технологій у сфері науки, техніки, виробництва, впровадження нових земельних відносин, підготовка і перепідготовка фахівців, наукових кадрів, використання запасів корисних копалин, реформування охорони здоровя та соціальної системи, розвиток культури, з часом дадуть змогу стати повноправним членом Європейського Союзу та мати статус розвинутої країни.

Список використаної літератури

І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки. - ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. - 640с.