Оцінка кредитоспроможності позичальника як засіб зниження кредитного ризику комерційного банку

Міністерство освіти та науки України

Дніпропетровський національний університет

Економічний факультет

Кафедра фінансів

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни : «Фінанси»

На тему: «Оцінка кредитоспроможності позичальника як засіб зниження кредитного ризику комерційного банку»

Виконала:

Студентка групи ЕФ-08-2

Лобко Л.В.

Перевірила:

Кухарєва О.А.

м. Дніпропетровськ

2010

ВСТУП

Розділ 1. Сутність та економічний зміст кредитних ризиків у взаємодії з кредитоспроможністю позичальника

1.1 Зміст кредитних ризиків та причини їх виникнення

1.2 Оцінка кредитних ризиків і показники, що їх визначають

1.3 Визначення кредитоспроможності та показники, що її характеризують

Розділ 2. Методика оцінки кредитоспроможності позичальника

2.1 Класифікація методів оцінки кредитоспроможності

2.2 Оцінка кредитоспроможності юридичної особи на прикладі ВАТ «Західенерго»

Розділ 3. Шляхи зниження кредитного ризику на основі удосконалення методики оцінки кредитоспроможності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Мета: Визначення шляхів зниження кредитного ризику на основі удосконалення методики оцінки кредитоспроможності

Завдання: Аналіз фінансового стану позичальника як основна складова оцінки кредитоспроможності позичальника, оцінка кредитоспроможності позичальника та страхові резерви під кредитні операції.

Усі існуючі види бізнесу заробляють гроші з певною часткою ризику. У цьому плані банки нічим не відрізняються від них, однак, успіх досягається тільки тоді, коли ризики, що банки беруть на себе є передбаченими і знаходяться у визначених рамках. В умовах переходу до ринкової економіки в банківській сфері зростає значення правильної оцінки ризику, що приймає на себе банк при здійсненні різних операцій.

Кредитна діяльність банку є одним з основних критеріїв, що відрізняє його від небанківських установ. Операції по кредитуванню - це сама дохідна стаття банківського бізнесу. За рахунок цього джерела формується основна частина чистого прибутку, що відчисляється в резервні фонди і, що йде на виплату дивідендів акціонерам банку. Одночасно неповернення кредитів, особливо великих, може привести банк до банкрутства, а в силу його положення в економіці, до цілого ряду банкрутств зв'язаних з ним підприємств, банків і приватних осіб. Тому кредитні ризики - основна проблема банку, а керування ними є необхідною частиною стратегії і тактики виживання і розвитку будь-якого комерційного банку.

У роботі визначена сутність кредитного ризику, причини його виникнення, розглянуті проблеми банківської системи, пов’язані з ризиком недоотримання певної вигоди від кредитної діяльності, проаналізовані позитивні моменти та недоліки системи оцінки кредитоспроможності позичальника та запропоновано шляхи збільшення ефективності процесу розрахунку кредитоспроможності позичальника.

1.1 Зміст кредитних ризиків та причини їх виникнення

Поняття ризику є досить багатогранним. Ризик в ділових операціях – це економічна категорія , що відбиває ступінь невдачі в досягненні поставлених цілей з урахуванням впливу контрольованих і неконтрольованих чинників. Ризик може бути виражений у відносному значені безпосередньо як ймовірність настання події і у абсолютному виражені – сума можливих втрат у грошовому виражені.

Проблеми ризику мають розглядатися й ураховуватися як при розробленні стратегії , так і в процесі виконання оперативних завдань. У кожній ситуації , що пов’язана з ризиком, постає питання : що означає доцільний ризик , де межа , що відокремлює доцільний ризик від нерозумного.[3]

Під кредитним ризиком звичайно розуміють ризик невиконання позичальником початкових умов кредитної угоди, тобто неповернення (повністю або частково) основної суми боргу і процентів по ньому у встановленні договором строки.[2]

До визначення кредитного ризику можна підійти з різних сторін. По-перше, його можна визначити як ймовірність отримання банком збитків від невиконання позичальником конкретної кредитної угоди.

По-друге, кредитним ризиком можна назвати максимальну суму збитків та недоотриманих доходів , які виникають в результаті неповернення позичальником повністю або частково основної суми боргу та /або відсотків.[11]

Ціль діяльності банку зводиться до отримання максимального прибутку при мінімально можливому ризику. В залежності від стратегічних цілей діяльності банку, він постійно здійснює збалансування відношення ризик-доходність з перевагою одного із критеріїв. При цьому банк може опинитись в одній із трьох “зон”:

Зона недостатньої дохідності – банк відмовляється від надання ризикових кредитів, але при цьому не забезпечує мінімального доходу.

Зона невиправданого ризику – банк приймає заздалегідь неприйнятний ризик, у зв‘язку з чим імовірність отримання запланованих високих доходів значно знижується.

Зона безпечного функціонування – банк забезпечує себе мінімальним необхідним доходом і приймає на себе доцільний ризик.[5]

Задачею керівництва банка є зробити все можливе (зусиллями свого персоналу), щоб уникнути тривалого перебування у перших двох зонах, яке призводить до погіршення фінансового стану банку.

Слід зазначити , що кредитний ризик формується з декількох самостійно діючих видів ризику ( Рис. 1.1 ). [10]

Рис. 1.1. Структура кредитного ризику

Більшість комерційних банків України до недавнього часу при оцінці кредитного ризику враховували лише одне з можливих його джерел – фінансові можливості позичальника (об‘єктивний ризик пов’язаний з позичальником ) . Практика показала , що дуже багато позичальників не повертають кредити не тому , що не мають можливості, а тому , що не бажають цього робити. В цьому випадку банк вимушений подавати до суду і може зіткнутися з проблемою недосконалості укладення кредитної угоди . Це стосується всіх угод укладених під час кредитування. Це показує , що при оцінці кредитного ризику конче необхідно враховувати юридичний ризик .[15]

Особливу увагу в умовах кризи в нашій країні слід також приділяти впливу на кредитний ризик ризику виникнення форс-мажорних обставин. Також при кредитуванні слід враховувати, що в чистому вигляді ризики не зустрічаються , вони накопичуються та корелюють між собою, утворюючи системний ризик. [22]

Таблиця 1.1. Характеристики джерел кредитного ризику.

Кредитна діяльність банків є дуже специфічною , вона визначається, насамперед, тими факторами, від яких залежить ступінь кредитного ризику.

Основними групами факторів є :

ендогенні фактори , помилки самого банку (табл.1.2 ).

екзогенні фактори, які, визначаючи фінансове становище позичальника, опосередковано впливають на кредитний ризик банку. (табл.1.3). [5]

Таблиця 1.2. Характеристики ендогенних факторів, що формують кредитний ризик комерційного банку.

1.2 Оцінка кредитних ризиків і показники, що їх визначають

Існує безліч підходів до оцінки кредитного ризику наданих комерційним банком кредитів. У світовій практиці основними економічними показниками-вимірювачами якості кредитного портфеля (кредитного ризику) є:

1. Коефіцієнти якості активів:

а) К1 = Збитки за позиками/Сер. обсяг заборгованості за позиками (1.1)

б) К2 = Збитки за позиками/Загальна сума позик.(1.2.)

Обидва коефіцієнти (К1 і К2) використовуються для оцінки якості кредитних активів.

2. Маржа, скоригована на ризик (RAM):

(1.3)

Міжнародної визнаної норми показника RAM не існує, тим не менш він широко застосовується зарубіжними банками для оцінки рівня кредитного ризику. При цьому статистичні дані свідчать, що його оптимальні значення знаходяться в межах 3.0-3.5%.

3. Проблемні кредити/Загальна сума кредитів.(1.4)

4. Позики одному позичальнику/Капітал банку .(1.5)

Міжнародна банківська практика говорить про те, що банки не повинні надавати кредити одному позичальнику в сумі, яка перевищує 25% власного капіталу банку (у в Україні введений цей критерій як норматив Н9).

5. Позики зв'язаним позичальникам/Капітал банку.(1.6)

До числа зв'язаних позичальників відносять засновників банку, членів Ради Правління, акціонерів та інших позичальників, які мають прямі зв'язки з банком і користуються, зазвичай, пільгами при отриманні кредитів. Критерійний рівень даного показника офіційно не визначений, проте банки досить часто його використовують, аналізуючи тенденції надання позик зв'язаним позичальникам протягом деякого періоду. [18]

Основними причинами виникнення проблемних позик (тобто позик, щодо яких виявляються труднощі з погашанням основного боргу та сплатою процентів), що залежать від клієнта, вважають:

а) слабке керiвництво підприємства, безвiдповiдальнiсть фізичної особи-позичальника, недобросовісна конкуренція та діяльність інших банків. Банк-кредитор повинен виявляти дані симптоми ще на стадії розгляду кредитної заяви при спiлкуваннi з потенційним позичальником, за матеріалами публiкацiй та інформацією від третіх осіб тощо i вживати заходи та приймати рішення щодо відмови у надання позики.

б) погіршення якості продукції i роботи, товарів та послуг, помилки в маркетинговий діяльності, оцінці ринків збуту суб’єктів господарювання.

в) послаблення з боку позичальника власного контролю за станом фінансів, котре проявляється:

у зростанні дебіторської заборгованості, невиробничих витрат;

у затримці строків трансформації матеріальних цінностей у грошові;

у недоотриманні доходів для покриття заборгованості.

г) зрив та невиконання контрактів позичальником або його контрагентом (постачальником сировини, діловим партнером або замовником).

д) неотримання доходів для покриття заборгованості фізичними особами-позичальниками.

е) навмисне порушення позичальником умов кредитного договору.[3]

Фактори появи труднощів з поверненням кредиту, що лежать поза межами контролю банку, об'єднують:

а) погіршення економічної кон'юнктури, що враховує макроекономічні проблеми: спад, криза виробництва, інфляція, стагфляція, криза неплатежів, котрі утруднюють, а подеколи й унеможливлюють підприємницьку діяльність суб’єктів господарювання;

б) змину політичної ситуації у країні, що, вочевидь, може призвести до:

невиконання кредитних угод, затримки або відмови від виплат позичальниками з політичних міркувань;

конфіскації активів позичальників з-за політичних причин або в результаті воєнних дій.

в) зміну законодавства країни тощо;

г) форс-мажорі обставини природного характеру.[2]

На підставі оцінки фінансової діяльності та поточного фінансового стану прохача кредиту, можливих перспектив розвитку банк поділяє надавані позики на наступні категорії:

Клас А – фінансова діяльність дуже добра і дозволяє погашати основну суму позики та відсотки за нею у встановлені строки;

Клас Б – фінансова діяльність добра або дуже добра, але немає можливості підтримувати її на цьому рівні протягом тривалого часу;

Клас В – фінансова діяльність задовільна, але спостерігається чітка тенденція до погіршення;

Клас Г – фінансова діяльність погана і спостерігається чітка циклічність на протязі коротких періодів часу;

Клас Д – фінансова діяльність свідчить про збитки і очевидно, що ні основна сума позики, ані відсотки за нею не можуть бути сплачені.[7]

Також до уваги береться рівень погашання позичальником кредитної заборгованості:

«добре» -- якщо заборгованість за позикою та відсотками сплачуються у встановлені терміни, а також заборгованість, пролонгована один раз на строк до 30 днів;

«слабке» -- заборгованість за позикою та відсотками є простроченою до 90 днів, а також пролонгована заборгованість за позикою із загальним строком пролонгації 30-90 днів;

«недостатнє» -- заборгованість за позикою та відсотками є простроченою понад 90 днів, а також пролонгована заборгованість за позикою із загальним строком пролонгації понад 90 днів.[18]

Керуючись даними двома критеріями, банк класифікує кредитний портфель на групи кредитного ризику: стандартні позики, позики під контролем, субстандартні позики, сумнівні позики, безнадійні позики.

Серед найтиповiших помилок, якi ведуть до втрат банкiв на етапi визначення та регулювання кредитних ризикiв, появи або збiльшення питомої ваги проблемних позик у кредитному портфелi банку зазначають:

- агресивнiсть кредитної полiтики;

- вiдсутнiсть диверсифiкацiї кредитних операцiй банку;

- наявнiсть прихованої простроченої заборгованостi (факти неправомiрної пролонгацiї позичок);

- значний процент банкiвських кредитiв у загальному їх обсязi;

- застосування неефективних методiв забезпечення повернення позичок;

- нерозробленiсть методiв класифiкування кредитiв за їх ризиковiстю;

- вiдсутнiсть джерел для списання втрачених кредитiв;

- iстотний обсяг кредитних угод з iнсайдерами;

- недосконалiсть полiтики банку у сферi застосування методiв регулювання кредитних ризикiв для їх мiнiмiзацiї тощо.[7]

Банки у процесі кредитування та контролю погашання кредитів формують страховий резерв на відшкодування можливих втрат за наданими позиками для формування якого проводять класифікацію за групами ризиковості кредитів. Даний резерв формується тільки на покриття безнадійної (збиткової) кредитної заборгованості за основним боргом (без процентів та комісій) за всіма наданими позиками, в тому числі за врахованими векселями та міжбанківськими позиками, операціями фінансового лізингу. Розмір резерву визначається загальною сумою всіх позик, класифікованих за ступенем ризику та зважених на відповідний кожній групі кредитів коефіцієнт ризику. Нормативними документами класифіковано наступні абсолютні величини розміру ризику:

для стандартних позик – 2%;

для позик під контролем – 5%;

для субстандартних позик – 20%;

для сумнівних до повернення позик – 50%;

для безнадійних позик – 100%.[15]

Рівень кредитного ризику значно збільшується, якщо:

* проблемні позики виникають раптово та наперекір очікуванням;

* в галузі кредитування розробляються та втілюються нові задачі, кредитні послуги, котрі не вiдповiдають минулому досвіду банку i не мають базового потенціалу виконання (що є особливо актуальним у наших умовах, де інститут кредитних послуг комерційних банків трансформується та розширюється);

* керiвництво банку не в змозі вжити необхідних та негайних заходів управління кредитним портфелем з метою уникнення проведення надто ризикованої кредитної політики, яка може призвести до фінансових збитків (погіршення можливостей отримання необхідного та/або додаткового прибутку;

* існуючий порядок діяльності банку або недосконалість законодавства заважає прийняттю деяких оптимальних для конкретних ситуацій заходів стосовно зменшення ризиковостi кредитних вкладень банку.[10]

1.3 Визначення кредитоспроможності та показники, що її характеризують

Насамперед варто дати терміну «кредитоспрпоможність» визначення. Найпоширенішим є таке:

Кредитоспроможнiсть позичальника -- це здатнiсть юридичної або фiзичної особи повнiстю та у строк розрахуватися зi своїми борговими зобов'язаннями. Вона не фiксує неплатежi за минулий перiод або на якусь конкретну дату, а прогнозує його платоспроможнiсть на найближчу перспективу.[11]

До укладання кредитного договору банк повинен ретельно проаналiзувати кредитоспроможнiсть позичальника, вивчити фактори, котрi можуть спричинити непогашення позики. Можливiсть повернення основної суми боргу є одним з головних принципiв, який завжди повинен бути дотриманий при проведеннi банком кредитних операцiй.

Аналiз кредитоспроможностi та фiнансового стану позичальника проводяться банком на пiдставi:

1) документiв та матерiалiв, отриманих безпосередньо вiд клiєнта;

2) документiв та матерiалiв про клiєнта у базах даних банку;

3) iнформацiї з оточення клiєнта.[15]

Опираючись на вищенаведений методологiчний пiдхiд, схему оцiнки кредитоспроможностi клiєнта можна зобразити наступним чином (рис.1. 2):

Рис. 1.2. Схема оцiнки кредитоспроможностi клiєнта.

Загальна уява про потенцiйного клiєнта-позичальника, його характер визначається репутацiєю, ступенем вiдповiдальностi, готовнiстю та бажанням повертати борг. Банк повинен перш за все з'ясувати, як позичальник виконував попереднi зобов'язання ранiше, чи були у нього затримки у погашаннi позик, який його статус у дiловому свiтi. Для отримання психологiчного портрета позичальника банк використовує особисте знайомство з клiєнтом, консультацiї з iншими банками та фiрмами, дiловими партнерами та iншу доступну iнформацiю. [9]

Фiнансовi можливостi позичальника, його здатнiсть до погашання кредиту та процентiв за позикою визначаються за допомогою ретельного аналiзу його доходiв та витрат i перспектив їх змiни.[1]

У принципi, у позичальника iснують три джерела погашення боргу:

поточнi касовi надходження;

продаж активiв;

iншi джерела фiнансування (враховуючи запозичення на фiнансовому ринку).

Вважається цiлком прийнятним i найбiльш бажаним таке джерело погашання кредиту, як прибуток та iншi власнi кошти, задовiльним -- залучення для покриття боргу засобiв вiд реалiзацiї активiв, та поганим джерелом -- iншi запозиченi кошти.[18]

Для здiйснення оцiнки фiнансового стану позичальника-юридичної особи (крiм банкiв) банк-кредитор має врахувати чiтко визначенi об'єктивнi показники його дiяльностi, такi як:

а) обсяг реалiзацiї;

б) прибуток та збитки;

в) рентабельнiсть;

г) коефiцiєнти лiквiдностi;

д) грошовi потоки (надходження коштiв на рахунки позичальника) для забезпечення повернення позики та сплати процентiв за нею;

е) склад та динамiку дебiторсько-кредиторської заборгованостi.[9]

Також слiд розглядати фактори суб'єктивного характеру:

- ефективнiсть управлiння позичальника;

- макроекономiчна ситуацiя i стан розвитку галузi позичальника;

- ринкова позицiя позичальника i його залежнiсть вiд циклiчних та структурних змiн в економiцi та галузi;

- наявнiсть державних замовлень та державної пiдтримки позичальника тощо;

- погашення кредитної заборгованостi позичальником в минулому.[6]

Оцiнка фiнансового стану позичальника - комерцiйного банку здiйснюється на пiдставi:

а) дотримання обов'язкових економiчних нормативiв та оцiночних показникiв дiяльностi комерцiйного банку, передбачених Iнструкцiєю № 10, затвердженою постановою Правлiння Нацiонального банку України вiд 30.12.1996р. № 343;

б) наявностi прибутку та збиткiв;

в) аналiзу якостi активiв та пасивiв;

г) створення ним вiдповiдних резервiв;

д) виконання зобов'язань комерцiйним банком у минулому;

е) якостi банкiвського менеджменту.[13]

При здiйсненнi оцiнки фiнансового стану позичальника-фiзичної особи мають бути врахованi соцiальна стабiльнiсть клiєнта, тобто наявнiсть власної нерухомостi, цiнних паперiв i т.iн., роботи, сiмейний стан i, як наслiдок:

а) наявнiсть реальної застави;

б) вiк та здоров'я клiєнта;

в)загальний матерiальний стан клiєнта, його доходи та витрати;

г)користування банкiвськими позиками у минулому та своєчаснiсть їх погашення i процентiв за ними, а також користування iншими банкiвськими послугами;

д) зв'язки клiєнта з дiловим свiтом i т.iн.[14]

Варто зазначити, що кредитні зобов’язання позичальника перед банком, на відміну від інших, мають погашатися виключно грошовими коштами. Тож для банку, який надає кредит, важливо, щоб позичальник був не лише платоспроможним, а й кредитоспроможним. Відмінність цих понять представлено в табл. 1. 4

Таблиця 1.4 Відмінності понять «кредитоспроможність» і «платоспроможність»

Пiдхiд до аналiзу кредитованого проекту визначається кредитною полiтикою банку та цiлями, для реалiзацiї яких надається кредит: комерцiйна дiяльнiсть (угоди купiвлi-продажу), iнвестицiї чи виробництво.[6]

Перебудова кредитної системи країни, утворення комерційних банків і перехід до дворівневої банківської системи, орієнтація на ринковий характер економіки вимагають більш глибоких підходів до проблеми оцінювання банками кредитоспроможності позичальників.

Із розвитком ринкових відносин виникла необхідність принципово нового підходу банків до визначення платоспроможності і кредитоспроможності підприємств. Варто зазначити, що банківські заклади застосовують безліч різноманітних методик оцінки з певною системою коефіцієнтів.[17]

Кожен чинник повинен бути визначеним конкретним показником, що досить важливо для банків. Проте додаткові складності у визначенні кредитоспроможності ви никають у зв'язку з існуванням таких чинників, які виміряти і оцінити у цифрах не можливо. Це стосується, у першу чергу морального обличчя і репутації позичальника.[1]

Отже, отримати єдину, синтетичну оцінку кредитоспроможності позичальника і узагальненням цифрових і нецифрових даних не можна. Для обґрунтованої оцінки кредитоспроможності, крім інформації у цифрових величинах, потрібна оцінка кваліфікованих аналітиків. Кредитоспроможність характеризує рівень фінансово-господарського становища клієнта, на основі якого банківський працівник робить висновок про його фінансову стійкість, можливу ефективність використання одержаних коштів, здатність і готовність повернути їх у відповідності з умовами угоди. [17]

Щодо зарубіжного досвіду, то комерційними банками різних країн на сьогодні випробувано багато систем оцінки кредитоспроможності позичальників Ці системи відрізняються одна від одної кількістю показників, що застосовуються як складові частини загального рейтингу позичальника, а також різними методиками складання характеристик та визначення їх пріоритетності. Але механічне перенесення зарубіжного досвіду проведення фінансового аналізу в багатьох випадках, з нашого погляду малоефективне, тому що не береться до уваги специфіка наших підприємств. [3]

Вивчення світового досвіду в цій галузі дозволило нам виділити основні методичні підходи до оцінки платоспроможності підприємства.[15]

Метод-коефіцієнтів базується на визначенні коефіцієнтів ліквідності і їх подальшому аналізі який може проводитись таким чином:

а) порівняння із встановленими нормативами (нормативний метод);

б) порівняння коефіцієнтів певного підприємства з аналогічними показниками інших підприємств цієї ж галузі (порівняльний аналіз);

с) порівняння коефіцієнтів певного підприємства з аналогічними показниками форм — провідних у даній галузі (бенчмаркінг);[21]

Метод коефіцієнтів простий у використанні не потребує спеціального інформаційного забезпечення, але має значні недоліки:

Оціночні коефіцієнти надають аналітику статичну інформацію (на певну дату) про платоспроможність підприємства і таким чином, об’єктивність аналізу падає.

Інфляція дуже перекручує дані балансових звітів, що також негативно впливає на ступінь об’єктивності аналізу.

Підприємство може використати прийом “прикрашення” звітності, щоб створити видимість вищих показників. Наприклад, підприємство взяло кредити на два роки. Перед поверненням боргу кошти утримувались декілька днів у вигляді готівки на розрахунковому рахунку. Якщо в цей час складався баланс, то показники платоспроможності розраховані методом коефіцієнтів, були б значно “прикрашені”. Але вже через кілька днів, після моменту погашення боргу, дані балансу давали б аналітику інше уявлення про стан платоспроможності підприємства.[13]

Методи дискримінантних показників платоспроможності полягають у тому, щоб на базі низки коефіцієнтів оцінити синтетичним чином фінансову ситуацію підприємства з точки зору його життєздатності та безперервності господарської діяльності у короткостроковому періоді.

Коефіцієнти даного методу отримують в результаті дослідження згідно з технікою дискримінантного аналізу, а саме:

порівнюються за певний період на основі низки коефіцієнтів дві вибірки підприємств, побудовані за обсягом та/або видом діяльності, одна з яких містить підприємства, що мають труднощі з платежами, а інша включає тільки “здорові” підприємства;

відбираються за допомогою різноманітних статистичних тестів коефіцієнти, що дозволяють визначити краще підприємство, представлене в одній з двох вибірок;

розробляється за допомогою прийомів дискримінантного аналізу лінійна комбінація з визначальних коефіцієнтів. [14]

Для України використання аналогічних показників на сьогоднішній день неможливе з причини їх відсутності. Для їх розробки необхідно проводити спеціальне дослідження на галузевому рівні, зібрати обширу статистичну базу, що в наших умовах досить складно.[22]

Дослідження грошових потоків потягає у вивченні обсягів і структури надходжень грошових коштів та їх витрачання, визначення основних джерел надходження та напрямків витрачання грошей, а також порівняння за обсягами та часом вхідних та вихідних грошових потоків, тобто вивчення їх збалансованості. Цей метод ґрунтується на посудові бюджетів готівки та їх аналізі. [14]

Оцінюючи кредитоспроможність позичальника, комерційні банки України керуються власними положеннями та методиками, в основу яких покладено методичні рекомендації Національного банку України. Водночас НБУ не забороняє банкам самостійно встановлювати додаткові критерії аналізу фінансового стану позичальника, що підвищують вимоги до показників з метою адекватної оцінки кредитних ризиків і належного контролю за ними.

Перелік елементів кредитоспроможності позичальника і показників, які її характеризують, залежить від цілей аналізу, видів кредиту, стану кредитних відносин банку з конкретним клієнтом, результатів господарсько-фінансової діяльності останнього, а також від наявного забезпечення. [7]

Методики аналізу і система показників кредитоспроможності потенційного позичальника, що використовуються комерційними банками, досить різноманітні. Але всі вони спираються на певну систему фінансових коефіцієнтів – це коефіцієнти ліквідності, ділової активності, фінансової стійкості, рентабельності та показники грошового потоку підприємства.

Показники ліквідності дають змогу оцінити співвідношення найбільш ліквідних елементів балансу підприємства, його оборотного капіталу і короткострокових зобов’язань. Чим більше покриття таких зобов’язань за рахунок високоліквідних активів, тим надійнішим є стан підприємства.[4]

Відповідно до вимог “Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків”, банки, аналізуючи платоспроможність, обов’язково розраховують коефіцієнти миттєвої, поточної та загальної ліквідності [19].

Наприклад, коефіцієнт загальної ліквідності показує співвідношення усіх оборотних активів підприємства і його поточних зобов’язань (оптимальне теоретичне значення – не менше 2,0). Якщо значення показника є більшим 1,5 – підприємство є платоспроможним і його якісні показники підтверджують тенденцію подальшого економічного розвитку. [6]

Коефіцієнт поточної ліквідності розраховують діленням суми ліквідних активів на поточні зобов’язання підприємства (нормативне значення показника – 0,5). Цей коефіцієнт дає загальну оцінку платоспроможності підприємства. [8]

Коефіцієнт миттєвої ліквідності показує, яка частина поточних зобов’язань може бути погашена негайно, тобто за рахунок високоліквідних активів (нормативне значення коефіцієнта – не менше 0,2). В умовах економічної кризи підприємства відчувають дефіцит оборотних коштів, і нормативний рівень показника, як правило, не досягається. [13]

Дуже високі значення коефіцієнтів ліквідності оцінюються негативно, як і занадто низькі, оскільки це свідчить про нераціональне використання коштів або високий рівень дебіторської заборгованості, що в майбутньому може привести до погіршення фінансових показників діяльності. [12]

Обчислимо показники ліквідності потенційного позичальника банку на прикладі ВАТ “Західенерго” (табл. 2.1). Показники ліквідності акціонерного товариства протягом аналізованого періоду не відповідають мінімальним критеріальним значенням, що ставить під сумнів можливість підприємства розрахуватися за своїми поточними зобов’язаннями. Для банку співпраця з таким позичальником передбачає високий рівень ризику. Кредитування підприємства можливе за умови надання в забезпечення ліквідної застави, вартість якої значно перевищує суму кредиту. [20]

Таблиця 2.1. Показники ліквідності ВАТ “Західенерго”

Наступна група показників, що аналізуються банківськими установами в процесі прийняття рішення про кредитування, – показники фінансової стійкості. Вони відображають структуру капіталу, співвідношення власних і залучених коштів у формуванні ресурсів підприємства, з’ясовуючи його залежність від тих чи інших джерел коштів, а відповідно, і спроможність погашати заборгованість. [13]

Комерційні банки розраховують коефіцієнт незалежності, коефіцієнт маневреності власних коштів, коефіцієнт автономності та коефіцієнт фінансової залежності (концентрації позикового капіталу). [14]

Коефіцієнт автономності (оптимальне значення – більше 0,5) дає змогу оцінити частку власників у загальній вартості майна підприємства. Цей показник характеризує позичальника у перспективі, дає якісну картину фінансової стійкості підприємства[6].

Коефіцієнт концентрації позикового капіталу (оптимальне значення – менше 0,5) характеризує частку позикових коштів у загальній сумі коштів, вкладених у майно підприємства. Чим нижчий цей показник, тим менша заборгованість підприємства і тим стійкіше його положення. Зростання показника в динаміці означає збільшення позикових коштів у фінансуванні підприємства. [12]

Коефіцієнт незалежності характеризує ступінь фінансового ризику, тобто співвідношення позикового і власного капіталу (оптимальне теоретичне значення – не більше 1,0). Зростання значення показника в динаміці свідчить про посилення залежності підприємства від інвесторів і кредиторів, тобто про деяке зниження фінансової стійкості. [13]

Коефіцієнт маневреності власних коштів (оптимальне значення показника – не менше 0,5) характеризує величину власного капіталу, спрямовану на поповнення обігових коштів. Значна частка таких коштів дозволяє характеризувати стан підприємства як фінансово стійкий. [8]

При оцінюванні кредитоспроможності позичальника банки також аналізують достатність робочого капіталу підприємства. Наявність чистого робочого капіталу свідчить про те, що підприємство здатне не тільки сплатити поточні зобов’язання, але й має у своєму розпорядженні фінансові ресурси для розширення діяльності і здійснення інвестицій.

Глибше вивчаючи фінансову стійкість підприємства, необхідно аналізувати також обсяги, тривалість, причини виникнення дебіторської і кредиторської заборгованостей[6].

Розрахуємо показники фінансової стійкості потенційного позичальника банку на прикладі ВАТ “Західенерго” (табл. 2.2).

Таблиця 2.2. Показники фінансового стійкості ВАТ “Західенерго”

Головною проблемою підприємства є відсутність вкладень власного капіталу в оборотні кошти. Динаміка показників фінансової стійкості (табл. 2.2) свідчить про значні обсяги використання підприємством позикового капіталу, проте це не ставить під сумнів стабільність роботи підприємства. Основні показники структури капіталу відповідають нормативним значенням, що підтверджує фінансову стійкість, незалежність підприємства від кредиторів та привабливість для партнерів зовнішнього середовища. [20]

Показники ділової активності та рентабельності дозволяють банку оцінити ефективність використання підприємством своїх активів.

Коефіцієнт оборотності активів є одним із найважливіших показників ефективності використання капіталу і вказує на швидкість його переходу зі стадії виробничих запасів у готову продукцію та швидкість перетворення продукції у безпосередньо грошову форму. [12]

Банки аналізують також коефіцієнт оборотності матеріальних запасів, який характеризує відповідність товарних запасів обсягам реалізації, показує швидкість обороту запасів для забезпечення поточного обсягу продажу. Чим вище значення коефіцієнта, тим швидше обертаються запаси.

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості свідчить про швидкість вивільнення коштів при розрахунках з дебіторами. Тенденція до збільшення цього показника може вказувати на підвищення ефективності управління комерційними кредитами, наданими підприємством, а також на скорочення періоду, протягом якого дебіторська заборгованість залишається непогашеною, що загалом позитивно позначається і на платоспроможності клієнта банку[14].

Коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості дозволяє визначити, наскільки швидко підприємство розраховується з постачальниками і підрядчиками. Різке збільшення цього показника може вказувати на нестачу грошових коштів, а зниження – на дострокову оплату рахунків з метою одержання знижок.

Проаналізуємо показники ділової активності (табл. 2.3). [12]

Таблиця 2.3 Показники ділової активності ВАТ “Західенерго”

Динаміка показників ділової активності свідчить про швидку оборотність матеріальних запасів підприємства, що пов’язано із специфікою діяльності ВАТ “Західенерго”. Коефіцієнти оборотності дебіторської та кредиторської заборгованості свідчать про те, що терміни погашення кредиторської заборгованості перевищують терміни погашення дебіторської заборгованості. [20]

Першочерговому аналізу підлягають також фінансовий результат господарської діяльності і фактори, які мали вплив на його формування. Наявність валових збитків свідчить про неефективність виробництва продукції та ставить під сумнів подальшу виробничу діяльність. [8]

Загалом показники рентабельності відображають глибинний, якісний бік роботи підприємства, тому для оцінювання здатності клієнта своєчасно погашати свої зобов’язання ці показники розраховують у динаміці за кілька періодів.

Доцільно також розраховувати коефіцієнт валового прибутку, який відображає процеси ціноутворення. Тенденція до зниження коефіцієнта валового прибутку вказує на підвищення собівартості продукції у порівнянні з ціною реалізації. [12]

Коефіцієнт адміністративних витрат показує, яку частину в обороті займають витрати на утримання менеджерів підприємства. Зі збільшенням обсягів реалізації значення коефіцієнта адміністративних витрат повинне знижуватися. У протилежному випадку це свідчить про неадекватне розростання управлінського апарату.

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу показує прибутковість капіталу, вкладеного засновниками і власниками підприємства. Зростання цього показника сприяє підвищенню зацікавленості власників підприємства у його діяльності.

Чим вищими є значення усіх показників рентабельності, тим більш ефективною вважається фінансова робота підприємства. [14]

Проаналізуємо рівень рентабельності ВАТ “Західенерго” (табл. 2.4).

Таблиця 2.4 Показники рентабельності ВАТ “Західенерго”

Аналіз показників рентабельності свідчить про недостатню прибутковість підприємства протягом усього аналізованого періоду, а за підсумками 2008 року ВАТ “Західенерго” отримувало збитки. [20]

Важливим в системі оцінки кредитоспроможності є аналіз формування грошових потоків підприємства-позичальника.

Підприємство може відкривати декілька поточних рахунків, як в установі одного банку, так і у різних банках. Беручи до уваги цей факт, необхідним для банку є визначення реальних обсягів надходжень грошових коштів на рахунки. [13]

Аналіз грошових потоків позичальника має здійснюватися з урахуванням співвідношення чистих надходжень на всі рахунки позичальника (у тім числі відкриті в інших банках) до суми основного боргу за кредитною операцією та відсотками за нею з урахуванням строку дії кредитно- го договору (для короткострокових кредитів). [12]

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі аналізу грошових потоків передбачає визначення чистого сальдо різних надходжень і видатків клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу та відпливу коштів. Для аналізу грошового потоку беруться, як правило, дані за 3 останні роки. Кредитоспроможним вважається підприємство, яке має стійке перевищення вхідних грошових потоків над вихідними.

Аналіз грошових потоків позичальника банку широко використовується у світовій практиці.[13]

Крім того, банки проводять аналіз розподілу грошових потоків між фінансовими установами. Переважання грошових потоків у банку, що приймає рішення про кредитування, зменшує кредитний ризик.

Можливість отримання кредиту підприємством характеризує також наявність, обсяг та якість забезпечення. Забезпеченням можуть виступати гарантії Уряду України, гарантії банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до категорії А, грошові вклади і депозити позичальника, розміщені у банку, що надає кредит, застава майна позичальника [6].

Окрім системи коефіцієнтів, які дозволяють кількісно оцінити кредитоспроможність, банки беруть до уваги також якісні показники діяльності позичальника, зокрема:

вивчають кредитну історію та оцінюють показники, що характеризують діяльність підприємства на ринку і його співпрацю з контрагентами (термін функціонування підприємства за поточним профілем діяльності, джерела погашення кредиту, залежність від постачальників та покупців);

аналізують показники, що визначають якість управління (ринкову позицію позичальника, ефективність управління, достовірність і своєчасність надання інформації та фінансової звітності). [21]

Дослідження кредитної історії підприємства дозволяє зробити висновки щодо попередніх взаємовідносин позичальника з банківськими установами та погашення кредитної заборгованості в минулому.

Аналізуючи співпрацю підприємства з контрагентами-постачальниками, банки беруть до уваги ступінь диверсифікації джерел постачання виробничих ресурсів і рівень залежності від тих постачальників, які не можуть бути замінені.[12]

Оцінка структури клієнтської бази позичальника дозволяє банку зробити наступні висновки: невелика кількість клієнтів в потенційного позичальника підвищує ризик кредитування, широка база клієнтів – зменшує кредитний ризик банку, адже з більшою ймовірністю гарантує реалізацію виробленої продукції та забезпечення прибутковості діяльності підприємства. [12]

Аналіз показників, що характеризують якість управління, має на меті з’ясувати ринкову позицію позичальника, рівень менеджменту потенційного клієнта та якість і своєчасність надання фінансової інформації.

Рівень менеджменту визначається професійним досвідом менеджерів у бізнесі, їхніми зв’язками та репутацією у діловому світі, освітою і технічними знаннями в конкретній галузі. [14]

Основною метою і завершальним етапом аналізу кредитоспроможності підприємства є розрахунок рейтингового показника фінансового стану та віднесення підприємства до певного класу позичальників для оцінки можливостей подальшої співпраці банку з цим контрагентом та формування резерву під кредитну операцію. Інтегрований рейтинговий показник фінансового стану розраховується на підставі коефіцієнтів, їхніх вагових значень та вагових коефіцієнтів аналітичних груп. [12]

На підставі проведеного аналізу розраховано рейтинговий показник фінансового стану ВАТ “Західенерго” (табл.2. 5). Відповідно до рейтингової шкали визначення класу позичальників (табл. 2.6), дане підприємство може бути віднесене до класу Б.

Таблиця 2.5 Розрахунок інтегрованого рейтингового показника фінансового стану ВАТ “Західенерго”

При “доброму” обслуговуванні боргу його кредитна заборгованість класифікуватиметься як заборгованість “під контролем”, тобто коефіцієнт резервування (за ступенем ризику) становитиме 5%. [20]

Таблиця 2.6 Рейтингова шкала для визначення класу позичальника

Отже, актуальною проблемою оцінки кредитоспроможності позичальників банківських установ залишається вироблення системи критеріальних значень коефіцієнтів фінансового стану для їхнього порівняння, оскільки існує множина значень, обумовлена галузевою приналежністю, а приведені в економічній літературі бажані значення фінансових коефіцієнтів не враховують галузевих особливостей і специфіки діяльності суб’єктів господарювання. [14]

Розділ 3

Шляхи зниження кредитного ризику на основі удосконалення методики оцінки кредитоспроможності

При здійсненні кредитування банк неодмінно управляє ризиком. Він може діяти кількома способами: прийняти кредитний ризик (це має бути узгоджене із кредитною політикою банку, із вирішенням проблеми ризик – доходність) або мінімізувати його. При цьому відмова від ризикового кредиту зводить ризик для банку до нуля, але тоді останній втрачає доходи по цій операції, що також не дуже вигідно при регулярному застосуванні Для мінімізації кредитного ризику банк може здійснювати багато різних заходів (що спричинюють різні зміни) поєднувати їх, забезпечуючи найоптимальніший вплив на ризик.[6]

Внутрішні способи мінімізації кредитного ризику досить різноманітні і стосуються в-основному внутрішньобанківського кредитного менеджменту. Основними серед них є:

оцінка кредитоспроможності позичальника,

лімітування,

нормування,

диверсифікація,

створення резервів.

Лімітування або встановлення ліміту, тобто верхньої межі обсягів коштів, які надаються у позику одному клієнту. Лімітування є важливим засобом зниження рівня ризику , який базується на даних попереднього аналізу кредитоспроможності, який в свою чергу є вельми корисним методом оцінки ризику. Ліміт – попередньо встановлена гранична сума кредиту, яку може отримати позичальник. Прикладом такого методу мінімізації кредитного ризику можуть послужити ліміти по кредитних лініях, при видачі кредитів під заставу векселів, тощо.[15]

Банки можуть самостійно встановлювати додаткові (до законодавчо визначених) обмеження,які в більшості випадків можна визначити як ліміти країн, галузі, безпосереднього позичальника, видів забезпечення, валют. Ефект від впровадження лімітування забезпечується через обмеження конкретних ризиків, що характеризують даного клієнта, які є складовими елементами кредитного ризику. До того ж встановлення подібних лімітів, в межах яких мають діяти молодші і середні кредитні менеджери, зводить до мінімуму ризик втрат від індивідуальних помилок персоналу та ризик, повзаний з концентрацією кредитних ресурсів.[2]

Нормування кредитів має дві форми. Перша застосовується тоді, коли банк відмовляється надати позику позичальнику на будь-яку суму, навіть за умови, що позичальник погоджується платити вищу процентну ставку. Друга має місце тоді, коли банк готовий надати позику, але обмежує її розмір до суми, яка менша за ту, що хотів би отримати позичальник. Банк виходить з того, що саме ті, що готові платити найвищі процентні ставки,— це індивіди та фірми з найризиковішими інвестиційними проектами. Якщо позичальник здійснює вкрай ризикове використання коштів і досягає успіху, то він отримує великі прибутки. З іншого боку, банк не хотів би надавати подібну позику, бо інвестиції пов'язані з великим ризиком, і цілком ймовірно, що позичальник не досягне успіху, через що банку не повернуть гроші. Встановлення вищої процентної ставки тільки збільшить для банку можливість того, що банк надає позику з високим ризиком неплатежу по ній. Отже, найкраще для банку дотримуватися першого виду нормування кредитів і відкинути надання позички.[15]

Диверсифікація – це спосіб мінімізації кредитного ризику на рівні загального портфелю банківських позик. В основі такого управління може лежати розпорошення виданих банком кредитів, згрупованих за певними якісними критеріями — величини, строків, наявності забезпечення, виду позичальників, їх галузевої належності, форми власності, фінансового стану та низки інших, що загалом дозволяє банку знизити ризик можливих втрат, повязаних із кредитною операцією.[22]

Диверсифікація позикового портфеля є найбільш простим і дешевим методом хеджування ризику неплатежу по позиці. Основними способами, що застосовуються для забезпечення достатньої диверсифікації позичкового портфеля, є наступні:

1) диверсифікація позичальників може здійснюватися через пряме встановлення лімітів для всіх позичальників даної групи в абсолютній сумі або по сукупній питомій вазі в позиковому портфелі банку;

2) диверсифікація забезпечення, що приймається по позиках;

3) застосування різних видів процентних ставок і способів нарахування і сплати процентів по позиках;

4) диверсифікація кредитного портфеля по термінах має особливе значення, оскільки процентні ставки по позиках різної терміновості схильні до різних розмірів коливань і рівень непрямих ділових ризиків позичальника, що приймаються на себе, також істотно залежить від терміну позики. Реалізація даного аспекту управління ризиком неплатежу по позиці здійснюється в руслі кредитної політики, що проводиться банком. Так, у разі орієнтації банку на позики довгострокового характеру, маючі риси інвестиційного кредиту, розумним є включення в позиковий портфель короткострокових позик, які будуть балансувати структуру портфеля. [3]

Створення резервів на покриття ймовірних втрат за кредитними операціями являє собою спосіб зниження ступеня ризику. В Україні формування таких резервів є обов‘язковим і регулюється положенням НБУ від 27 березня 1998 року “Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків”. Комерційні банки зобов‘язані створювати резерви для відшкодування втрат за основним боргом за усіма видами кредитів. Не створюються резерви за бюджетними кредитами і депозитами, а також за кредитами та депозитами між установами в системі одного банку. [9]

З огляду на недоліки у практиці вітчизняної банківської сфери, а також на роль кредитоспроможності позичальників як основного інструменту мінімізації кредитного ризику, вдосконалення цієї сфери аналітичної роботи в комерційних банках, вважаємо, необхідно здійснювати в таких основних напрямах.

1. Розширення складу показників фінансового аналізу для отримання інформації, яка б характеризувала усі аспекти діяльності потенційного клієнта. Систему коефіцієнтів необхідно доповнити, передусім щодо детальнішої оцінки фінансової стійкості підприємства та аналізу раціональності сформованої структури джерел коштів, які використовуються у виробничому процесі, що дасть змогу оцінити, наскільки ефективним буде залучення банківських кредитів.

2. Проведення аналізу можливих джерел погашення зобов’язань за кредитом. Найприйнятнішим для банку джерелом виплат за кредитом є внутрішні ресурси підприємства, особливо надходження від звичайної діяльності позичальника (адже це ознака рентабельності підприємства). Іншими джерелами виплати можуть бути додаткове залучення позикових коштів, ліквідація чи реалізація активів, новий внесок капіталу тощо. Такі фінансові ресурси передбачають вищий рівень ризику для банківської установи, оскільки впевненість у тому, що підприємство зможе скористатися ними, – невелика.

3. Активне використання аналізу грошових потоків підприємства, що дає можливість оцінити обороти коштів позичальника. Необхідно відстежувати грошові потоки між позичальником і його дочірніми та посередницькими структурами для недопущення відволікання коштів, які повинні бути використані на фінансування конкретних виробничих потреб позичальника через пов’язані з ним структури. [12]

Масові неплатежі в нашій країні на сьогоднішній день в більшості випадків пов’язані з недооцінкою моментів кредитного ризику, з нецивілізованим підходом банків на початку розвитку ринкових відносин до своєї кредитної політики.. Кредитним відділам банків необхідно постійно враховувати, аналізувати зарубіжний та всезростаючий вітчизняний досвід

Аналіз основних сучасних методичних підходів до оцінки кредитоспроможності позичальника як одного з основних напрямків управління кредитними ризиками показав, що всі вони здебільшого спрямовані на вдосконалення та розширення системи фінансових характеристик та показників діяльності господарюючих суб'єктів, за якими оцінюється ймовірність виникнення ризикового кредиту. Однак, незалежно від того, є ознаки появи кредитного ризику фінансовими чи нефінансовими, вони повинні насторожувати відповідні відділи банків. Чим раніше будуть вони виявлені, тим більше банк матиме часу для збору необхідної інформації і розробку стратегії врятування кредиту.

Враховуючи набутий досвід управління кредитними ризиками, кожному комерційному банку для досягнення успіху у вирішенні поставлених завдань варто впровадити ефективну, суттєву нову систему управління ризиками:

розробити процедуру виявлення, моніторингу та контролю ризиків банківської діяльності;

впроваджувати існуючі та розробляти самостійно моделі кількісної оцінки ризиків;

проводити роботу, спрямовану на підготовку кваліфікованих спеціалістів з питань ризик-менеджменту.

Саме таке коло окреслених напрямків повинно стати предметом досліджень подальшого вдосконалення системи управління кредитними ризиками.

Агапова Т. Н. Кластеризация заемщиков с многомерными характеристиками // Финансы и кредит. –2004. – № 4 (142). – С. 12–15.

Банківські операції: Підручник / За ред. В. І. Міщенка, Н. Г. Слав’янської. – К.: Знання, 2006. – 727 с.

Банковское дело: Учебник / Под ред. О. И. Лаврушина. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 576 с.

Брітченко І., Перепелиця Р. Оцінка кредитоспроможності емітента корпоративних облігацій // Вісник Національного банку України. – 2005. – № 11. – С. 52–56.

Бубенко І. Управління кредитно-фінансової організації на прикладі КБ „Приватбанк” // Банківська справа. – 2000 р. - № 2.

Бугель Ю. Основні шляхи вдосконалення сучасних методів оцінки кредитоспроможності позичальника // Банківська справа. – 2007. – № 4. – С. 54–59.

Вітлінський В., Великоіваненко Г., Наконечний Я., Пернарівський О. Концепція стратегії кредитного ризику // Банківська справа. – 2000. – №1. – С. 39–42

Вітлінський В., Великоіваненко Г., Наконечний Я., Пернарівський О. Поглиблений кількісний аналіз кредитоспроможності позичальника як засіб зниження кредитного ризику// Банківська справа. - 1998. - №6. - С.45-49.

Кот Л. Л. Банківський кредит у трансформаційній економіці: Питання теорії, методології, практики. – К.: Знання України, 2003. – 93 с.

Кот Л. Л. Механізм регулювання діяльності кредитних установ // Фінанси України. - № 12. – С. 114-122.

Кредитування: теорія і практика: Навч. посібник – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 215 с. (Вища освіта ХХІ століття).

О. Остафіль, М. Рубаха Комплексна оцінка кредитоспроможності банку як інструмент управління кредитним ризиком банку //Формування ринкової економіки України - 2009. - Вип. 19. - С. 387–396

Оцінка кредитоспроможності та інвестиційної привабливості суб’єктів господарювання: Монографія / А. О. Єпіфанов, Н. А. Дехтяр, Т. М. Мельник, І. О. Школьник та ін.; За ред. д-ра екон. наук А. О. Єпіфанова. – Суми: УАБС НБУ, 2007. – 286 с.

Пернарівський О. Оцінка кредитоспроможності позичальника // Фінанси України. - 1999. - №1. - С.19-22.

Петрук О.М. Банківська справа: Навчальний посібник / За ред. д-ра екон. наук, проф. Ф.Ф. Бутинця. – К.: Кондор, 2004. – 461 с.

Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків. Затверджено постановою Правління Національного банку України від 6 липня 2000 р. №279 // www.rada.gov.ua

Потійко Ю.А. Аналіз кредитоспроможності підприємств в умовах ринкових відносин // Фінанси України. – 2001, – №1. – С. 118-123.

Примостка Л. О, Фінансовий менеджмент банку: навчальний посібник. – К.: КНЕУ, 1999. – 280 с.

Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків: Постанова Правління НБУ // Банкiвська справа в Украпнi: законодавчi i нормативнi акти. – 2000. – Т. 8.

Система розкриття інформації на фондовому ринку // www.smida.gov.ua

Чайковський Я. Удосконалення методики комплексної оцінки кредитоспроможності позичальників Вісн. нац. банку України. – 2003. – № 11. – С. 30–34

Шеремет О.О. Фінансовий аналіз: Навчальний посібник. – К.: Міленіум, 2003. – 160 с