Аграрне право - юридичні аспекти в Україні

Одеський державний університет

Миколаївський учбовий центр

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з Аграрного Права

Виконав Шнейдерис Е. Л.

Гр. 317

г. Миколаїв 1999 г.

Аграрне право як галузь юридичної науки

Наука аграрного права -- одна зі спеціальних галузей юридичної науки. Її предметом є теорії, уявлення й ідеї, у яких відображається аграрне право як обєктивна реальність, що склалася на основі обєднання взаємозалежних норм, що складають комплексну галузь права. Правові норми, що складають аграрне право, правова наука вивчає як цілісну органічну систему, звязану внутрішнім єдиним юридичним змістом, для якого характерна диференціація по правових інститутах і інших структурних підрозділах.

Правова наука вивчає також практику застосування аграрного законодавства органами державної влади й органами місцевого самоврядування, сільськогосподарськими підприємствами й обєднаннями, органами юстиції, судами і прокуратурами.

Аграрно-правова наука пройшла етап осмислення кардинальних проблем, що відносяться до розкриття сутності й основних принципів організації правового регулювання аграрних відносин. Численні дискусії по найважливіших теоретичних проблемах формування аграрного (сільськогосподарського) права дозволили сформулювати основні поняття цієї нової галузі права, більш чітко визначити предмет і систему аграрного права, системоутворюючі фактори його формування, джерела і принципи, а також основні інститути самого аграрного права. Було переконливо показано, що оптимальне правове регулювання аграрних відносин може бути досягнуто тільки при повному обліку всіх особливостей сільського господарства, насамперед багатоукладності організаційно-правових форм сільськогосподарського виробництва, що базується на різноманітті форм і видів власності.

Відбулися зміни в методиці аграрно-правових досліджень. Активніше стали використовуватися методи порівняльного правознавства, конкретні соціологічні дослідження. Матеріали досліджень юристів-аграрників вивчаються й узагальнюються економістами, філософами, соціологами. Проводяться спільні обговорення теоретичних проблем розвитку сільського господарства й АПК у цілому, ведеться спільна підготовка проектів нормативних актів в області сільського господарства й АПК.

Аграрне право - галузь права, котра регулює правовідносини в сфері виробництва продуктів харчування, продовольчих товарів і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останніх субєктами підприємницької діяльності.

Предметом аграрного права є ті загальні (у тому числі виробничі і підприємницькі) відносини, котрі виникають у звязку з утворенням (підставою) і статутною діяльністю субєктів аграрних підприємств усіх форм власності і легальних організаційно правових форм господарювання.

В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені чи санкціоновані державою способи, засоби прав впливу, за допомогою котрих визначається правоздатність субєктів права - учасників аграрних відносин; це способи зясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення відносин між субєктами АПК. Юридичним інструментом впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин цих субєктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.

Загальними, основними методами регулювання виступають методи (способи) : дозволення; імперативної вказівки; заборони.

До специфічних методів можна віднести: нормативно-явочний; дозвільно ліцензійний; економічного стимулювання; дотримання технологій, дисципліни і законодавства; локально-правового регулювання; організаційно-управлінський і т д.

У загальній теорії права під принципами розуміють основні початки, ідеї, наукові положення, котрі визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси правового регулювання; принципи визначають характер права в цілому чи окремих груп правових норм, інститутів галузей права.

Основними принципами права, закріпленими в чинному законодавстві, є: примат права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозривний звязок прав і особливостей, захист соціально незахищених шарів населення, законність, винна відповідальність тощо.

Система (структура) аграрного права - це науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами котрих регулюються аграрні відносини субєктів аграрного підприємництва усіх форм власності і форм господарювання їхніх представницьких органів керування.

У систему аграрного права входять, крім інституту права власності на землю, також інститут права членства, підстави; інститут права самоврядування; інститут права колективної власності; інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності й інші інститути і норми.

Аграрне право регулює аграрні відносини, обєднані по змісту, сутності, цілям і діяльності, котрі складаються в процесі підприємницької діяльності сільськогосподарських підприємств, заснованих на різних формах власності і господарювання, котрі спрямовані на виробництво, транспортування, збереження і реалізацію сільськогосподарської продукції і сировини, у тому числі й у переробленому виді, з метою одержання прибутку. Аграрне право являє собою сукупність правових норм, покликаних визначити правове положення аграрних часток кооперативного і корпоративного типів і державних, спільних товаровиробничих підприємств-підприємців, а також регулювати майнові, земельні, організаційно-управлінські і трудові відносини, котрі складаються на цих підприємствах, у їхній виробничій, підприємницькій і іншій діяльності.

Першочерговим завданням аграрного права є забезпечення юридичними засобами реалізації державної аграрної політики, закріплення оптимального правового положення всіх учасників аграрних правовідносин, ретельному правовому регулюванні всіх тих суспільних відносин, котрі є предметом цієї галузі права, в ефективному застосуванні методів і принципів правового регулювання, властивих цій галузі права.

Джерелами аграрного права України є уніфіковані і диференційовані акти правотворення державних органів, Президента, а також акти правотворення субєктів аграрного підприємництва (зі статусом юридичних осіб) кооперативних і корпоративних типів, котрі є формою вираження і закріплення бажаної моделі поведінки і моделі аграрних відносин, котрі визначаються багатоукладністю економіки, рівністю усіх форм власності й організаційно-правових форм аграрного підприємництва й обраних методів господарювання ринкової орієнтації.

Джерелами аграрного права є правові акти, котрі містять норми аграрного права як галузі, а також норми, котрі містяться в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, у тій їхній частині, де вони регулюють аграрноі відносини, визначають правовий статус і правосубєктність усіх легальних субєктів аграрного підприємництва, визначають якість і безпечність продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження, їхню переробку і реалізацію.

Джерела аграрного права поділяються, насамперед, на уніфіковані (регулюючі аграрного правовідносини не залежно від статусу субєктів) і диференційовані (з урахуванням розбіжностей прав статусу субєктів аграрних правовідносин).

Аграрне право складається з законів, нормативних актів і внутрішньогосподарських нормативних актів.

Правове регулювання найбільш істотних суспільних аграрних відносин нормами законів (а не підзаконних актів) є принципом, вимогою й ознакою гарантії, що дана права норма відображає інтереси і волю народу за допомогою законодавчого акта, прийнятого найвищим органом державної влади. Норми, що містяться у законах права, по своєму призначенню характеризуються як такі, котрі мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) характер.

Підзаконні нормативно-правові акти мають істотне значення в регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі народного господарства. Цими джерелами є укази Президента України, постанови і розпорядження КМ, накази, інструкції, котрі приймаються Міністерством сільського господарства і продовольства, Міністерством охорони здоровя, іншими відомствами з питань аграрного підприємництва.

Правосубєктність колективних сільськогосподарських підприємств, інших приватних юридичних осіб кооперативного і корпоративного типу відповідно до чинного законодавства втілюється в самостійному рішенні правових питань виробничо-господарської, фінансової й іншої діяльності. У рішенні цих питань поряд з організаційно-управлінськими засобами не правового характеру важливу роль грає їхня правова регламентація, котра здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. Останні в залежності від порядку набуття юридичної сили поділяються на дві групи.

До першої групи відносяться внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, котрі набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах (Статут і Установчий договір). До другого - акти, котрі набувають юридичної сили відразу ж з моменту прийняття їх вищими органами самоврядування господарств.

Субєктами аграрного права в Україні є аграрні підприємці усіх форм власності і легальних організаційно-правових форм господарювання.

Субєкти аграрного права в залежності від сфери, основної мети і предмета діяльності, а також від функцій і взаємин власності поділяються на три взаємозалежні групи.

Першу, основну групу таких субєктів складають засновані на приватній власності (у всіляких її різновидах), державній і муніципальній формах власності аграрні підприємці, основним завданням і предметом діяльності котрих є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження.

Другу групу субєктів аграрного права формують підприємці, діяльність котрих заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах, правосубєктність і статутна діяльність котрих націлені на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників (агрохіміки, меліоратори...).

Третю групу субєктів аграрного права складають установи та підприємці, головним чином корпоративного типу, правосубєктність і статутна діяльність котрих спрямована на надання усіляких фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких і інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності аграрних товаровиробників.

Порядок розгляду суперечок з приводу оплати праці.

Трудові спори розглядаються:

1) комісіями по трудових спорах;

2) районними (міськими) судами.

Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору.

Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших обєднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.

Комісія по трудових спорах обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 чоловік.

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників у складі комісії по трудових спорах підприємства повинна бути не менше половини її складу.

Комісія по трудових спорах обирає із свого складу голову, його заступників і секретаря комісії.

За рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу підприємства, установи, організації можуть бути створені комісії по трудових спорах у цехах та інших аналогічних підрозділах. Ці комісії обираються колективами підрозділів і діють на тих же підставах, що й комісії по трудових спорах підприємств, установ, організацій.

У комісіях по трудових спорах підрозділів можуть розглядатись трудові спори в межах повноважень цих підрозділів.

Організаційно-технічне забезпечення комісії по трудових спорах (надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень і т. ін.) здійснюється власником або уповноваженим ним органом.

Комісія по трудових спорах є обовязковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 Кодексу законів про працю.

Трудовий спір підлягає розглядові в комісії по трудових спорах, якщо працівник самостійно або з участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом.

Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити.

Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обовязковій реєстрації.

Комісія по трудових спорах зобовязана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат.

У разі незявлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному незявленні працівника без поважних причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Комісія по трудових спорах має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи.

Засідання комісії по трудових спорах вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів.

Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про відвід вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішенні питання про відвід.

На засіданні комісії ведеться протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.

Комісія по трудових спорах приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні.

У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, імя та по батькові працівника, який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу; результати голосування і мотивоване рішення комісії.

Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу.

У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах.

Рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження (стаття 228), за винятком випадків, передбачених частиною пятою статті 235 Кодексу законів про працю.

У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк (стаття 229 КЗпП) працівникові комісією по трудових спорах підприємства, установи, організації видається посвідчення, що має силу виконавчого листа.

У посвідченні вказуються: найменування органу, який виніс рішення щодо трудового спору, дати його прийняття і видачі посвідчення; прізвище, імя та по батькові працівника; рішення по суті спору. Посвідчення засвідчується підписом голови або заступник голови комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації та печаткою комісії по трудових спорах.

Посвідчення не видається, якщо працівник чи власник або уповноважений ним орган звернувся у встановлений статтею 228 строк із заявою про вирішення трудового спору до районного (міського) суду.

На підставі посвідчення, предявленого не пізніше тримісячного строку до районного (міського) суду, судовий виконавець виконує рішення комісії по трудових спорах у примусовому порядку.

У разі пропуску працівником установленого тримісячного строку з поважних причин комісія по трудових спорах, що видала посвідчення, може поновити цей строк.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобовязаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до п.47 Примірного статуту колгоспу і пунктів 9, 18, 26 Положення про порядок розгляду трудових спорів колгоспників, затвердженого 2 квітня 1981 р., трудові спори членів колгоспу незалежно від займаної посади (крім віднесених Статутом до виключної компетенції загальних зборів членів колгоспу) приймаються до судового розгляду, якщо вони попередньо вирішувались комісією по трудових спорах і в ній не було досягнуто згоди сторін або колгоспник не погодився з її рішенням чи рішення не виконується правлінням колгоспу.

При додержанні зазначених вимог судовому розгляду підлягають спори з питань: виплати належного колгоспникові заробітку (основної, додаткової або натуральної оплати, премій), передбаченого Положенням про оплату праці в колгоспі; переведення на іншу роботу й оплати праці при переведенні; звільнення із займаної посади (роботи); виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу; надання відпустки, її оплати і виплати грошової компенсації при припиненні трудових відносин; повернення грошових сум, відрахованих із заробітку на покриття шкоди, заподіяної колгоспові; застосування затверджених у колгоспі норм виробітку і відрядних розцінок, а також умов праці, що забезпечують виконання норм виробітку; накладення дисциплінарних стягнень; видачі та використання спецодягу, спецвзуття і захисних засобів; виконання інших передбачених у колгоспі заходів по охороні праці; з інших питань застосування установлених умов праці

колгоспників.

Методы государственного в регулировании сельского хозяйства.

Под государственным регулированием развития сельского хозяйства понимаются целенаправленное воздействие государства на организацию хозяйственной деятельности коммерческих организаций в указанной сфере путем издания нормативных актов. Важнейшими инструментами такого регулирования являются закупочная, налоговая, ценовая, кредитная, страховая, внешнеэкономическая политика, т.е. преимущественно экономические методы.

Регулирование сельского хозяйства представляет собой сложную систему экономических, правовых, организационно-административных и социальных мероприятий.

Предметом государственного регулирования являются аграрные отношения в производственно-хозяйственной, социальной и иных сферах деятельности сельскохозяйственных коммерческих организаций.

Специфику регулирования рыночных аграрных отношений определяют:

во-первых, разнообразие природно-климатических факторов, которые требуют формирования системы правовых мер, направленных на защиту сельскохозяйственных производителей от риска, вызываемого стихийными обстоятельствами, -- страхование сельскохозяйственного производства;

во-вторых, нестабильность цен на сельскохозяйственную продукцию, во многом зависящих от природных факторов, экономических условий сельскохозяйственного рынка, его конъюнктуры;

в-третьих, относительно слабая привлекательность инвестиций в сельскохозяйственное производство в силу продолжительности цикла производства.

Необходимость государственного регулирования сельскохозяйственного производства обусловливается тем, что государство ответственно перед своими гражданами за создание им нормальных условий для жизни, обеспечение продовольствием и другими сельскохозяйственными товарами.

Острый дефицит материальных и финансовых ресурсов, низкий технический уровень, слабая мотивация труда, нарушение межотраслевых связей, социальная отсталость деревни обусловливают необходимость государственной поддержки отрасли, которая самостоятельно не в состоянии выйти из кризиса.

Цель государственного регулирования -- преобразование сельского хозяйства в эффективную отрасль рыночной экономики; стабилизация агропромышленного производства; создание условий для нормального экономического функционирования производства, осуществления аграрной реформы и прежде всего земельных преобразований, приватизации и разгосударствления; формирование структуры новых рыночных отношений, развитие предпринимательства.

Государственное регулирование аграрных отношений обеспечивает и практикует сельскохозяйственным и агропромышленным коммерческим организациям выбор любой формы собственности и организации производства, свободу предпринимательской деятельности, самостоятельность хозяйствования и распоряжения сельскохозяйственной продукцией, а также полученными от се реализации доходами. В условиях общего кризиса в стране, в том числе в сфере АПК, который может иметь тяжелые последствия не только для сельскохозяйственной отрасли, но для страны в целом, государственное регулирование аграрных отношений способствует глубоким преобразованиям экономического, правового и социального характера.

В правовом плане предпосылки для перехода к рыночным отношениям присущи не только аграрным отношениям, но во многом имеют общий характер.

Создание стабильных отношений в обществе, выработка четкой аграрной политики в АПК предполагают пересмотр всего законодательства, в том числе в сфере сельского хозяйства и АПК.

В законодательстве сложились направления, по которым государство обозначило приоритеты развития.

В числе первоочередных мер выделено осуществление земельной и аграрной реформ в целях реализации конституционных прав граждан на землю.

Программа предусматривает комплексное переустройство агропромышленного производства, многоукладность сельского хозяйства, многообразие форм собственности на землю и средства производства, государственный протекционизм и регулирование развития АПК, его технико-технологическое переоснащение, развитие кооперации и интеграции.

Основными направлениями реформирования становятся разработка и реализация мер по стабилизации агропромышленного производства, устранение диепаритета цен на сельскохозяйственную и промышленную продукцию, разработка системы продовольственного обеспечения населения, земельная реформа, введение в действие ценовых, налоговых, кредитных, бюджетных, таможенных и других регуляторов аграрной экономики, создание рыночной инфраструктуры, реорганизация системы и методов управления АПК, социальное преобразование села, подготовка кадров и др.

От непосредственного управления сельскохозяйственным производством государство перешло к созданию благоприятных условий для его функционирования, смягчению условий перехода от директивной экономики к рыночной. В широком плане меняются методы регулирования.

В большей мере учитываются воля и нынешнее положение сельскохозяйственных коммерческих организаций.

Основные сферы государственного регулирования направлены на осуществление следующих реформ: а) земельной; б) собственности; в) структуры сельскохозяйственных коммерческих организаций; г) отношений сельскохозяйственных производителей государством; д) экономических взаимоотношений с другими отраслями народного хозяйства.

Решающая роль в государственном регулированы сельского хозяйства принадлежит прежде всего аграрному законодательству, которое только формируется. Значительное место принадлежит здесь законам и нормативным актам федеральных органов государственной власти.

Законодательные акты определяют основные формы и методы государственного регулирования, содержание осуществляемых в этой области мероприятий, программ развития сельского хозяйства.

В период перестройки разрушена прежняя система управления сельским хозяйством, а взамен ее не создана система регулирования аграрных отношений в условиях рынка.

Замена прежней системы управления сельским хозяйством происходит очень медленно, в том числе из-за отсутствия законодательной базы, нечеткости ряда нормативных актов в этой области, что позволяет избежать предусматриваемых ими направлений развития либо проводить изменения формально, фиктивно. Это дает возможность проводить акционирование без формирования реальных собственников-акционеров, создавать новые коммерческие организации без изменения сути существовавших в них правовых отношений собственности, управления и пр. Такие процессы, как приватизация, разгосударствление, подменяются фиктивной приватизацией и фиктивным разгосударствлением. Вместо создания оптимальных по размерам крестьянских хозяйств, способных использовать существующую сельскохозяйственную технику, идет процесс возвращения к ручному труду. Акционирование, не подкрепленное законодательством об эффективном использовании полученной земельной доли или земельного участка, ведет к их омертвлению, снижению эффективности использования земельных участков.

Формирование сельскохозяйственных предприятий нового типа, основанных на различных формах собственности, значительно усложнило их отношения с государственными органами управления сельским хозяйством. Начался поиск иных подходов и взаимоотношений между названными органами и сельскохозяйственными коммерческими организациями. К этому оказались неподготовленными ни органы исполнительной власти, ни законодательные органы.

Главный принцип государственной поддержки аграрного сектора -- не удовлетворение любых финансовых запросов отрасли, а реальная реформа ее экономического механизма.

Аграрные отношения регулируются органами управления сельским хозяйством совместно с другими органами государственного управления, каждый из которых действует в пределах своей компетенции, органы общей компетенции, органы управления сельским хозяйством всех уровней, а также органы, наделенные специальной компетенцией в сфере своих полномочий.

Важнейшими направлениями регулирующей деятельности сельскохозяйственных органов являются: прогнозирование развития сельского хозяйства; осуществление структурной перестройки в отрасли; разработка и координация в ходе выполнения государственных программ развития АПК;

содействие развитию всех форм собственности и самостоятельности хозяйствования сельскохозяйственных коммерческих организаций, формированию и деятельности рыночных структур в аграрном секторе; разработка мер по коммерциализации и демонополизации; организация освоения передовых технологий, методов хозяйствования, проведение научно-технической политики в отраслях сельскохозяйственного производства, АПК, капитального строительства на селе; разработка и внедрение государственных программ развития сельскохозяйственного производства, социального развития и инженерного обустройства сельских территорий.

В области экспортно-импортных отношений органы управления сельским хозяйством получили возможность осуществлять в установленном порядке квотирование поставок сельскохозяйственной продукции на экспорт, контролировать экспорт минеральных удобрений, привлекать иностранные инвестиции и валютные кредиты для развития АПК, способствовать привлечению частного капитала для развития агропромышленного комплекса. В области продовольственного импорта им предоставлено право вы ступать в роли государственного заказчика по закупке продовольствия, оборудования для АПК, продукции для продовольственных фондов.

Литература

1.Конституция (Основной Закон) Украины - Принятая Верховным Сове-

том Украины 28.06.1996г

2.Аграрное право. Учебник под ред. Г.Е.Быстрова, М.И.Козыря. - М.: Юрид. лит., 1996. - 640 с.

3.Кодекс законов о труде Украины/ Утвержден Законом Украины от 10 декабря 1971 г.//Ведомости Верховной Рады Украмны. - 1971. - N50. - Ст.375.

4. ПОСТАНОВА ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ N 2 від 01.04.83 Про практику розгляду судами України трудових спорів колгоспників.