Управління кредитними ризиками у банку. Процес здійснення безвиїзного банківського нагляду НБУ за кредитними ризиками банку

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Тема: Управління кредитними ризиками у банку.
Процес здійснення безвиїзного банківського нагляду НБУ за кредитними ризиками
банку

ЗМІСТ

1 ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА: УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМИ
РИЗИКАМИ У БАНКУ

1.1 Кредитні ризики, притаманні банківській
діяльності, та способи їх мінімізації

1.2 Методологія формування резервів під
кредитні операції як один із шляхів мінімізації кредитних ризиків

2 ІНДИВІДУАЛЬНЕ ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

2.1 Здійснення банківського нагляду НБУ на
стадії реєстрації банку та отримання їм ліцензії НБУ на здійснення банківських
операцій

2.1.1 Виконання реєстраційних вимог (розмір
статутного капіталу, реєстраційні документи, склад та фінансовий стан

засновників)

2.1.2 Виконання ліцензійних вимог (розмір
капіталу для надання тих чи інших письмових дозволів для здійснення банківських
операцій, наявність кваліфікованих керівників та фахівців)

2.2 Здійснення безвиїзного банківського нагляду
НБУ

2.2.1. Контроль за дотриманням обов’язкових
економічних нормативів банку

2.2.2 Формування обов’язкових резервів на
покриття можливих збитків від кредитної діяльності

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

1 
 ТЕОРЕТИЧНА
ЧАСТИНА: УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМИ РИЗИКАМИ У БАНКУ

1.1 Кредитні ризики, притаманні банківській
діяльності, та способи їх мінімізації

Управління ризиками - це процес, за
допомогою якого банк виявляє (ідентифікує) ризики, проводить оцінку їх
величини, здійснює їхній моніторинг і контролює свої ризикові позиції, а також
враховує взаємозв'язки між різними категоріями (видами) ризиків [20].

Ризики діяльності банку виникають на основі як
внутрішніх (ендогенних), так і зовнішніх (екзогенних) факторів. Важливим є те,
що значна частина зовнішніх факторів знаходиться поза межами контролю з боку
банку, а відтак банк не може мати повної впевненості щодо результатів майбутніх
подій та часу їх виникнення.

Успішна діяльність банку в цілому великою мірою
залежить від обраної стратегії управління ризиками. Мета процесу управління
банківськими ризи-ками полягає в їх
обмеженні або мінімізації, оскільки повністю уникнути ризи-ків
неможливо. Управління банківськими ризиками, як
правило, спрямоване на забезпечення отримання банком відповідної винагороди за
прийняття ризиків. Виняток становлять нецінові ризики, щодо яких не існує
кореляції між їх рівнем та величиною винагороди банка (табл.1.1) [29].

З метою здійснення банківського нагляду
Національний банк виділив дев'ять категорій ризику, а саме: кредитний ризик,
ризик ліквідності, ризик зміни процентної ставки, ринковий ризик, валютний
ризик, операційно-технологічний ризик, ризик репутації, юридичний ризик та
стратегічний ризик. Ці категорії не є взаємовиключними;
будь-який продукт або послуга може наражати банк на декілька ризиків. Однак для
зручності аналізу Національний банк виявляє та оцінює ці ризики окремо.

Таблиця 1.1

Стратегічні концепції мінімізації та
управління банківськими ризиками

Кредитний ризик - це наявний або
потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через неспроможність
сторони, що взяла на себе зобов'язання, виконати умови будь-якої фінансової
угоди із банком (його підрозділом) або в інший спосіб виконати взяті на себе
зобов'язання. Кредитний ризик є в усіх видах діяльності, де
результат залежить від діяльності контрагента, емітента або позичальника. Він
виникає кожного разу, коли банк надає кошти, бере зобов'язання про їх надання,
інвестує кошти або іншим чином ризикує ними відповідно до умов реальних чи
умовних угод незалежно від того, де відображається операція - на балансі чи
поза балансом.

Під час оцінки кредитного ризику доцільно розрізняти
індивідуальний та портфельний кредитний ризик. Джерелом індивідуального
кредитного ризику є окремий, конкретний контрагент банку - позичальник,
боржник, емітент цінних паперів. Оцінка індивідуального кредитного ризику
передбачає оцінку кредито-спроможності
такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та
в повному обсязі розрахуватися за взятими зобов'язаннями. Портфельний кредитний
ризик виявляється у зменшенні вартості активів банку (іншій, аніж унаслідок
зміни ринкової процентної ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику є
сукупна заборгованість банку за операціями, яким притаманний кредитний ризик, -
кредитний портфель, портфель цінних паперів, портфель дебіторської
заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку
концентрації та диверсифікації активів банку.

Міжнародному кредитуванню, крім кредитного ризику,
притаманний ризик країни, який виникає через особливості економіки, соціального
ладу та політичного устрою країни позичальника. Ризик країни особливо помітний
у разі кредитування іноземних урядів або їхніх установ, оскільки таке кредитування
зазвичай не забезпечене. Проте цей ризик має завжди враховуватися в кредитній
та інвестиційній діяльності - не має значення, у якому секторі - державному чи
приватному. Існує також компонент ризику країни, відомий як трансферний ризик,
що виникає в тому випадку, коли заборгованість позичальника не номінована в
національній валюті. Незважаючи на фінансовий стан позичальника, валюта
заборгованості може виявитися недоступною для нього.

Для оцінки кредитного ризику мають
враховувати викладені нижче фактори. Ці фактори є рекомендованими критеріями;
їх перелік може бути розширений в разі потреби. Вони є оглядом моментів, які
можуть допомогти приймати рішення в межах системи оцінки ризиків. Фактичні дані
наявної в банку постійно діючої системи оцінки та контролю ризиків мають
забезпечувати прийняття керівництвом адекватних та ефективних рішень і
враховуються під час оцінки ризику банку.

Фактори оцінки такі [12]:

- існування адекватної,
ефективної, доведеної до виконавців внутрішньої нормативної бази (положень,
процедур тощо) щодо управління кредитним ризиком, затвердженої відповідними
органами банку, виходячи з принципів корпоративного управління, а також
відповідної практики виконання її вимог;

склад портфелів активів
(кредитний, інвестиційний тощо) та існування концентрацій. Суттєві фактори
включають такі:

а)продукти;

б)види економічної
діяльності;

в)класифікація/рейтинги
ризику;

г)походження заборгованості;

д)клієнти;

е)розмір кредитів;

ж)географічні регіони;

з)непов'язані/споріднені контрагенти;

и)джерела погашення;

к)застава;

- рівень забезпечення
кредитного ризику заставою. Під час оцінки застави мають аналізуватися вид
застави, якість, рівень покриття заборгованості заставою, адекватність та
періодичність переоцінки застави, можливість реалізації, а також рівень і
характер винятків у документації;

- обсяг умовних зобов'язань
банку (гарантій, непокритих і резервних акре-дитивів, кредитних ліній,
обов'язкових та не обов'язкових до надання тощо);

- тенденції щодо зростання
обсягів активних операцій, прострочень, негативно класифікованих кредитів і
збитків від активних операцій;

- достатність резервів банку
під можливі втрати за активними операціями;

наявність своєчасної,
достовірної та повної управлінської інформації;

- ефективність кредитного
адміністрування, включаючи кредитний аналіз, моніторинг, роботу з проблемними
активами, оцінку застави і документальне оформлення застави;

- адекватність методів, що
використовуються для визначення кредитних проблем;

- рівень комплектації і
кваліфікація кадрів, зважаючи на обсяг та складність активних операцій банку;

- чи застосовуються належні
облікові підходи щодо балансових та позабалансових активів та резервів;

- наявність належних
механізмів контролю (аудит, внутрішні перевірки кредитної діяльності,
відповідні процедури тощо) для класифікації портфелів, забезпечення точності
даних і моніторингу дотримання положень або законів.

Система управління кредитним ризиком банку
складається із регламентних документів - політик, положень, процедур, процесів
тощо, - які затверджуються спостережною радою або правлінням банку відповідно
до обраної ним форми корпоративного управління, з урахуванням розміру банку та
складності його операцій [12].

Система управління кредитним ризиком має включати,
як мінімум, такі компоненти:

- політику та положення щодо управління кредитним
ризиком, які мають бути розглянуті та затверджені спостережною радою або
правлінням банку, відповідно до принципів корпоративного управління. Такі
політика та положення повинні підлягати періодичному перегляду;

- Положення щодо кредитування, які враховують як
балансові, так і позабалансові операції банку, а саме:

а) регламентують типи і
умови кредитів, які надаватиме установа;

б) враховують характер
ринків та галузей, яким надаватимуться кредити;

в) передбачають розгляд
до взяття зобов'язання про надання кредиту: загального фінансового стану
позичальника, характеру та вартості застави, характеру позичальника та його
готовності погасити кредит згідно з угодою, а також фінансової відповідальності
гаранта;

д) адекватно враховують
концентрацію кредитного ризику і пов'язаних із ним потенційних ризиків;

е)інші питання, що
пов'язані із кредитуванням, зокрема, порядок та процедуру визначення процентної
ставки за кредитом та необхідної застави.

- положення щодо лімітів ризику на одного
контрагента, групу взаємопов'язаних контрагентів, за галузями або секторами
економіки, за географічними регіонами або іншими кредитними операціями, які
можна розглядати в сукупності (експозиціями); ці положення мають враховувати
всі компоненти кредитного ризику, як балансові, так і позабалансові, на які
наражається установа, а також можливий вплив інших категорій ризиків;

- чітко визначену і продуману систему повноважень з
прийняття рішень щодо ухвалення кредитних операцій;

- комплексну систему оцінки кредитного ризику;

- належну інформаційну базу, яка:

- дозволяє керівництву приймати обґрунтовані
кредитні рішення і оцінювати ризик на постійній основі;

- надає інформацію про розмір, призначення та
джерело заборгованості, а також дозволяє оцінити здатність позичальника
своєчасно її погасити;

- забезпечує можливість застосування відповідних
правових санкцій проти позичальника;

- надає можливість здійснювати адекватне
адміністрування і моніторинг кредиту;

- дозволяє підтримувати зберігання і обробку даних
за попередні періоди.

- процес ідентифікації кредитів, якість яких
погіршується, та належної роботи із проблемними активами, яка включає наступне:

- процес безперервного управління кредитними
експозиціями (операціями в їхній сукупності), що вимагають посиленої уваги;

- періодичні перевірки якості активів для
ідентифікації проблемних активів;

- методику ідентифікації, оцінки, обліку кредитів,
чия якість погіршується, та створення під них відповідних резервів;

- порівняння загальних сум проблемних активів з
капіталом;

- оцінку потенційних збитків за проблемними активами
і формування резервів, достатніх для поглинання таких збитків;

- підготовку та подання періодичних звітів
керівництву і спостережній раді із достатньою інформацією для оцінки рівня
ризику. Ці звіти мають включати наступне, але не обмежуватись цим:

- перелік кредитів у розрізі класифікації за
ризиком;

- аналіз проблемних кредитів;

- оцінку напрямку ризику у кредитному портфелі;

- інформацію про проблемні кредити за кредитними
інспекторами, філіями, галузями, видами забезпечення тощо;

- аналіз змін рівня резервів банку на основі рівня і
тенденцій змін проблемних активів і загальної суми кредитів;

- аналіз концентрації кредитів за клієнтами,
пов'язаними з ними особами, галузями економіки і регіонами;

- функцію незалежних перевірок кредитної діяльності,
чиїм призначенням є аналіз якості як окремих кредитів, так і кредитного
портфеля(ів) у цілому. Результати цього аналізу мають надаватися правлінню і
спостережній раді на регулярній основі.

Крім того, для більш ефективного управління
кредитним ризиком рекомендується:

- створити, запровадити в експлуатацію та постійно
актуалізовувати систему внутрішніх кредитних рейтингів;

- на основі реальних спостережень принаймні
щоквартально обчислювати матрицю ймовірностей міграції кредитних рейтингів та
оцінювати на основі такої матриці величину необхідних резервів під кредитні
збитки у наступних періодах;

- проводити бек-тестування міграції внутрішніх
кредитних рейтингів на реальних даних за максимально можливий період часу.

Кредитна діяльність банків пов'язана з
кредитним ризиком або нездатністю контрагента виконувати частково або в повному
обсязі свої зобов'язання згідно з угодою, тому банки зобов'язані оцінювати
кредитоспроможність своїх контрагентів, вчасно ідентифікувати погані активи
(тобто активи, за якими існує ймовірність отримання збитків), створювати
необхідні резерви для списання безнадійних до погашення активів.

Процес управління ризиками складається з таких
етапів:

1.  ідентифікація – усвідомлення ризику, визначення причин
його виникнення та ризикових сфер;

2.  квантифікація – вимірювання, аналіз та оцінювання
величини ризику;

3.  мінімізація – зниження чи обмеження ризиків за
допомогою відповідних методів управління;

4.  моніторинг – здійснення постійного контролю за рівнем
ризиків з механізмом зворотного зв'язку.

Для оцінки величини фінансових ризиків банку в
основному використо-вують три групи
показників:

- статистичні величини (стандартне відхилення, варіація,
дисперсія, коефіцієнт бета);

- непрямі показники
ризиковості діяльності, обчислені зазвичай у формі фінансових коефіцієнтів за
даними публічної звітності;

- аналітичні
показники (індикатори), призначені для оцінки конкретного виду ризику
(валютного, відсоткового, кредитного, інвестиційного, незбалансо-ваної
ліквідності та ін.) в процесі внутрішнього аналізу діяльності банку.

Сучасні методи управління кредитним
банківським ризиком, застосовуємі вітчизняними банками, в основному, директивно
встановлені Національним банком України та розподіляються на:

- непряме регулювання ризиків
нормативним регулюванням співвідно-шення власного капіталу та окремих агрегатів
активних та пасивних операцій банку, при якому власний капітал банку вважається
основним страховим ре-зервом для відшкодування можливих втрат залучених коштів
клієнтів банку та інших банків;

- заставне забезпечення за рахунок
активів позичальників сум виданих кредитів;

- створення за рахунок прибутку банку
спеціальних резервів на відшко-дування можливих втрат від активних операцій –
кредитних операцій, ненадходження нарахованих кредитних доходів банку;

- страхування активів, які не мають
заставного забезпечення та, в основ-ному, вкладених в операції з комерційними
цінними паперами.

З метою зменшення банківських ризиків Національний
банк установлює нормативи кредитного ризику, недотримання яких може призвести
до фінансових труднощів у діяльності банку [11].

Таблиця
1.2

Коефіцієнти для аналізу та
обмеження кредитного ризику банку [11]

Базою для розрахунку економічних нормативів Н7, Н8 є
регулятивний капітал банку. Базою для розрахунку економічних нормативів Н9, Н10
є статутний капітал банку.

Для
ефективного функціонування банків важливо передбачити, зважувати і страхувати
можливі ризики. Передусім це стосується ризиків за активними операціями, які
тісно взаємопов’язані – один такий ризик тягне за собою цілу низку інших.

Велике
значення має вибір як методів розрахунку ризиків, так і методів їх мінімізації.
Серед основних
методів регулювання або зменшення ризиків такі:

-
систематичний аналіз
і постійний контроль за фінансовим станом клієнта банку, його
платоспроможністю;

-
резервування;

-
страхування ризику;

-
використання
застави;

-
розподіл ризику у
випадку, коли загальна сума кредиту, а відповідно і ризик, розподіляється між
кількома банками;

-
диверсифікація
ризиків;

-
обмеження ризику
шляхом дотримання економічних нормативів, які встановлюються Національним
банком;

-
зважування ризиків;

-
використання
плаваючих процентних ставок.

Керування кредитним
ризиком здійснюється за допомогою наступних банківських інструментів та
процедур:

1. Оцінка
кредитоспроможності. Кредитні працівники звичайно віддають перевагу саме цьому
методу, оскільки він дозволяє запобігти практично цілком усі можливі втрати,
зв'язані з неповерненням кредиту. До визначення кредитоспроможності
позичальника існує безліч різних підходів. Однак останнім часом у практиці
закордонних банків усе більше поширення одержує метод, заснований на бальній
оцінці позикоодержувача. Цей метод припускає розробку спеціальних шкал для
визначення рейтингу клієнта. Критерії, по яких виробляється оцінка
позичальника, строго індивідуальні для кожного банку і базуються на його
практичному досвіді. Ці критерії періодично переглядаються, що забезпечує
підвищення ефективності аналізу кредитоспроможності.

2. Диверсифікованість
кредитного ризику припускає розосередження наявних у банку можливостей по
кредитуванню й інвестуванню. Кредитний ризик зростає в міру збільшення
загального обсягу кредитування і ступені концентрації кредитів серед обмеженого
числа позичальників. Крім того, виробляється розподіл кредитів по термінах, по
призначенню кредитів, по виду забезпечення, по способі встановлення ставки за
кредит, по галузях і так далі. З метою диверсифікованості здійснюється
раціонування кредиту - ліміти кредитування, що плавають, понад які кредити не
надаються поза залежністю від рівня процентної ставки.

3. Зменшення розміру
видаваних кредитів одному позичальнику. Цей спосіб застосовується, коли банк не
цілком упевнений у достатній кредитоспроможності клієнта. Зменшений розмір
кредиту дозволяє скоротити величину втрат у випадку його неповернення.

4. Страхування
кредитів. Страхування кредиту припускає повну передачу ризику його неповернення
організації, що займається страхуванням. Існує багато різних варіантів
страхування кредитів, але усі витрати, зв'язані з їх здійсненням, як правило,
відносяться на позикоодержувачів.

5. Залучення
достатнього забезпечення. Такий метод практично цілком гарантує банку
повернення виданої суми й одержання відсотків. При цьому важливим моментом є
той факт, що розмір забезпечення позички повинний покривати не тільки саму суму
виданого кредиту, але і суму відсотків по ньому. Однак усе-таки пріоритет при
захисті від кредитного ризику повинний віддаватися не залученню достатнього
забезпечення, призначеного для покриття збитків, а аналізу кредитоспроможності
позичальника, спрямованому на недопущення цих збитків, оскільки позичка
видається не в розрахунку на те, що для її погашення прийдеться продати активи,
що служать забезпеченням, а на те, що вона буде повернута відповідно до
кредитного договору.

6. Видача дисконтних
позичок. Дисконтні позички лише в невеликому ступені дозволяють знизити
кредитний ризик. Такий спосіб надання кредитів гарантує, як мінімум, одержання
плати за кредит, а питання про її повернення залишається відкритим, якщо не
використовуються інші методи захисту від кредитного ризику.

7. Оцінка вартості
видаваних кредитів і наступний їхній супровід виражається в класифікації
кредитів по групах ризику і створенням резерву по сумнівних боргах у залежності
від групи ризику.