Релігієзнавство як галузь науки

2

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу: “Релігієзнавство”

на тему: “Релігієзнавство як галузь науки”

План

Вступ

1. Предмет релігієзнавства. Релігієзнавство як галузь соціогуманітарного знання;

2. Особливості богословського і наукового феномену релігії;

3. Структура релігієзнавства.

Висновки

Література

В наш час відбуваються кардинальні, суперечливі за своїм змістом, зміни, без розв`язання яких суспільство не може рухатися до побудови правової демократичної держави, необхідними атрибутами якої є демократія та економічне процвітання, відродження культури, моралі, особистості.

Зараз в Україні, по суті, розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов`язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів врегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень принципу свободи совісті й відповідного законодавства про правове регулювання діяльності релігійних організацій.

Певна відсутність необхідних фундаментальних досліджень з проблем історії і теорії вітчизняної духовної культури зумовлює не завжди правильне орієнтування навколо релігійно-церковних питань як доктринального, так і практичного характеру. Їх поновлення - необхідна умова гуманітарної освіченості фахівця будь-якого профілю, котрий повинен мати уявлення про духовну спадщину людства, загальнолюдські цінності, зосереджені у вченнях світових релігій.

За цих умов, релігієзнавство - порівняно новий навчальний предмет у вищий школі, програма якого ще остаточно не визначилась, а навчальні посібники та підручники фактично відсутні.

Як свідчить історія, численні релігійні вірування і культи є продуктами суспільного розвитку, відображаючи в своїх специфічних вченнях і доктринах суттєві риси різних соціальних епох. У зв`язку з цим релігія є універсальним духовним явищем в житті суспільства, що об`єднує за допомогою догматів, моральних і духовних цінностей певні верстви населення у ієрархічно побудовані церковні організації, протиставляє за чітко визначеними конфесійними ознаками різні угрупування віруючих і в контексті сучасних соціальних реформ може сприяти консолідації різних громад віруючих у їхній боротьбі проти негативних соціальних відхилень і явищ, виконувати інші функції.

Будь-яку форму релігії доцільно розглядати з позицій ретроспективного методу, висвітлюючи історичні особливості виникнення та еволюції релігійних вірувань і вчень, ту роль, яку вони фактично відігравали на певних стадіях розвитку суспільства.

Однак історичний аналіз релігії необхідно поєднувати з теоретичними дослідженнями їх побудови, функцій, системи духовних цінностей. Вивчати релігійне середовище доцільно лише в тісному зв`язку з конкретно-історичними, соціальними, етнічними, культурними явищами, під впливом яких формуються ті чи інші релігійні вірування і культи.

Отже, релігія - це історичне явище, яке необхідно вивчати, керуючись науковою точкою зору. Наукове релігієзнавство є комплексом теоретичних та історичних поглядів на релігійну свідомість як форму суспільної, на соціальну природу релігії, закономірності її виникнення і розвитку.

Релігія - це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв`язок з розвитком суспільства - певної самовідтворюючої системи, де один елемент пов`язаний з іншим. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей, в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній революції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з урахуванням їхнього догматичного змісту і тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей.

Особливого значення набувають питання відношення релігієзнавства щодо атеїстичної теорії та ідеології. Атеїстичні ідеї і норми оцінки релігійних явищ, як відомо за часів панування тоталітарного режиму в Україні клалися в основу антирелігійної й антицерковної політики. Це призвело до порушення прав людини, а конституційний принцип свободи совісті лише декларувався, що породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, правовій політиці держави, створювало напруження у відносинах між віруючими і невіруючими.

Певний час релігієзнавство розвивалося на лоні атеїстичних знань і вважалося їх складовою частиною. В сучасних умовах релігієзнавча наука є самостійною теоретичною дисципліною і за своїми принципами та методами корінним чином різниться від атеїзму.

В сучасному суспільстві існує розмаїття релігієзнавчих концепцій, кожна з яких має право на самостійне існування, незважаючи на протилежність ідеологічної орієнтації. Однак плюралістичність у поясненні релігії виходить з того, що релігія є важливим інститутом суспільства, сферою загальнолюдської культури, вплив якої на вирішення соціально-гуманітарних і моральних питань в даний час зростає. До найпоширеніших релігієзнавчих концепцій можна віднести матеріалістичну, обєктивно- і субєктивно-ідеалістичні, а також натуралістичну і соціологічну.

Для того щоб зрозуміти внутрішню логіку матеріалістично-філософських поглядів на природу релігії, необхідно розглянути принципові методологічні положення історико-філософського змісту.

Філософія як продукт суспільної свідомості людства формувалася поступово в міру відокремлення людини первісно-родового устрою від природи і роду, усвідомлення людиною себе не тільки як біологічної, а й, насамперед, як соціальної істоти (соціалізовані особи). У сфері людського мислення поступово відбувався процес самоусвідомлення, самоаналізу, самопізнання, самовдосколення свого внутрішнього “я” - системи внутрішніх духовних цінностей. Процес самоусвідомлення себе як діючої істоти відображав риси внутрішнього інтелектуального світу людини, але він ґрунтувався на підкоренні людській волі сил природи, вивченні певного кола матеріальних явищ і предметів. На основі складних процесів самопізнання і залучення сил природи до сфери людської діяльності історично, спочатку в межах міфологічної, а пізніше релігійної свідомості, виникає особливий тип мислення - рефлексія. Саме вона й становить тло філософствування. Рефлексія ґрунтується на самосвідомості, власне кажучи, виступає її найвищим інтелектуальним продуктом, реалізує в собі моменти абстрагування й узагальнення.

Рефлексія як особливий тип мислення оперує тими знаннями, які на певний час уже склалися. За допомогою рефлексивного методу: а) вивчається внутрішня побудова знань, духовних цінностей та, в цілому, всіх елементів світогляду, якими людина володіє в результаті пізнання певних явищ, практичної діяльності, спілкування з іншими людьми; б) досліджується наявність розбіжностей і суперечностей між різними елементами знань і цінностей, з яких виводиться певна проблема (актуальне питання) щодо необхідності вивчення якогось явища і внесення відповідних змін у внутрішній світогляд людини; в) обґрунтовується шлях вирішення такої проблеми та вдосконалення в необхідному напрямі системи духовних цінностей.

Внутрішній механізм рефлексії мислення над продуктами власної інтелектуальної діяльності сприяє пізнавальній активності людини, критичному переосмисленню світогляду і духовних цінностей в напрямі, що відповідає новим умовам суспільної практики.

Філософія використовує міфологічно-релігійний матеріал і спочатку за своєю зовнішньою формою виступає як міфотворчість. Однак вже перші універсальні філософські ідеї щодо сутності буття і природи людини починають руйнувати міфологічну і релігійну свідомість. Філософські вчення поступово відокремлюються у відносно самостійну галузь. Від попередфілософії (міфотворчості) філософська свідомість приходить до свого власного предмета - світогляду і проблеми людини.

З наведених положень випливають такі висновки: і філософія, і релігія є продуктами суспільної свідомості. Між нами існують внутрішні взаємозвязки. Наприклад, є філософські системи, що у своїй основі базуються на різних міфах: так звана міфологізована філософія Шопенгауера, Ніцше. Але необхідно акцентувати увагу і на тому, що філософські і релігійні вчення - це протилежні системи духовних цінностей, вони спираються на різні типи рефлексивного мислення. Філософська рефлексія має раціоналізований характер, релігійна рефлексія - в теоретичному плані - менш розвинута і взагалі орієнтується на певні містифікації.

Історично філософія виникає як наївний матеріалізм. Він відображав певні ідеї критицизму і скептицизму щодо міфологічних і ранніх релігійних поглядів. Внаслідок цього духовне життя розшарувалося на релігійну і нерелігійну сфери. Релігія була головною формою суспільної свідомості понад два тисячоліття. Лише у ХVІІ - ХVІІІ ст. філософія, наука й етика почали складати ідеологічну конкуренцію релігії. Так виник атеїзм - вчення, спрямоване на заперечення релігійних поглядів. Атеїзм як форма вільнодумства протиставляється релігії тп відображається у філософського-матеріалістичних концепціях.

Марксистка релігієзнавча концепція - це певний ступінь в розвитку матеріалістичних поглядів. Домарксистські філософи стверджували, що релігійні поняття є “помилковими”, і намагалися їх подолати просвітницькими заходами, розкриттям помилковості релігійного світогляду.

Марксизм підійшов до аналізу сутності релігії не тільки з боку дослідження її внутрішніх закономірностей. Релігія вивчається у широкому контексті вивчення суспільства як складного соціального організму, що розвивається.

Ф. Енгельс так визначав специфіку релігії: “...усяка релігія є не що інше, як фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, - відображення, у якому земні сили приймають форму неземних”.

Релігія відображає той аспект соціального буття, де присутній момент залежності людей від умов їхнього життя, момент несвободи. Марксизм доводить, що неістинне відображення світу в релігійних віруваннях - це не лише незнання законів природи, а й відображення певних соціальних умов життєдіяльності людини. Реальні сили, які панують над ними, відображаються у релігійній свідомості у деформованому вигляді і виступають як сили неземні, понадприродні. Цей момент у марксизмі складає поняття - “соціальні корені релігії”.

Окрім того, марксистська релігієзнавча концепція концентрує увагу на такому питанні: яким чином момент соціальної несвободи, який позначається терміном “соціальні корені релігії”, усвідомлюються у системі релігійних поглядів? Чітке усвідомлення цього питання дуже важливе, тому що фактично існування релігії, процес її виникнення ґрунтуються на усвідомленні людиною власного безсилля перед природними і соціальними силами. Тому людина змушена звертатися до понадприродного з проханням допомоги і захисту. Цей аспект марксистського дослідження отримав назву “гносеологічних (пізнавальних) коренів релігії”. Він містить у собі такі судження.

Людське пізнання складається з субєктивної форми пізнання та його обєктивного змісту. У галузі пізнання світу виникає процес поширення як форм, так і змісту відображення обєктивної реальності. Однак кожна нова форма пізнання є більш складним відображенням, яке все менш співпадає з безпосередньо існуючим у полі зору пізнавального субєкту матеріальним обєктом. Тобто з розвитком пізнавальних здібностей людини й освоєнням природного та соціального середовища, а також з проникненням у глибини пізнавальних явищ мислення набуває рис абстрактного характеру. На грунті абстрактного мислення виникають розбіжності між людською думкою і реальністю. З точки зору марксизму, цей момент розбіжностей складає основу виникнення релігійних поглядів як ілюзорного відображення дійсності. Поняття “Бог” і “дух” є не що інше, як наслідок відриву загальних понять (абстракцій) від реальних предметів, які вони (поняття) позначають.

Релігія виникає на певному рівні емоційної структури людської особистості. У звязку з цим марксистка концепція окреслює поняття «психологічні корені релігії». До них необхідно віднести деякі негативні емоційні почуття індивіда, такі, як страх, відчай, горе, самотність. На ранніх етапах розвитку людського суспільства релігійні уявлення формуються у природних умовах і значною мірою під впливом прагнення людини зрозуміти оточуючий її світ, виходячи з уявлень про свою особисту природу. Тому первісна людина пояснює природу за аналогією зі своїми практичними вчинками: неживі обєкти вона наділяє свідомістю, волею, приписуючи їм раціоналістичну сутність.

Отже, марксистська релігієзнавча концепція фіксує соціальний, пізнавальний і психологічний аспект розуміння релігії. Вона стверджує історичний характер існування релігії, яка виникає в нерозвинутих умовах первісного суспільства і зникає з оволодінням людиною силами природи і подоланням антагоністичних (непримиримих) протиріч у стосунках між людьми в соціально-економічній та політичних сферах суспільства.

У сучасні й західній філософії та релігієзнавстві виокремлюються три основні концепції, що пояснюють сутність і природу релігії: а) обєктивно-ідеалістична; б) субєктивно-ідеалістична; в) натуралістична (біологізаторська).

Домінуючою є обєктивно-ідеалістична концепція. Вихідним її принципом при пояснення релігії є визнання існування надістотного джерела: Бога, «абсолюта», «трансцендентного», «світового духу». Цей постулат поєднує теологів усіх основних християнських конфесій: католицизму, протестантизму, православя і філософів-ідеалістів, які формально знаходяться поза конфесійними межами. Якщо християнські теологи надістотним джерелом релігійної віри вважають християнського Бога, сутність якого визнається у відповідності з «символом віри», то філософи-ідеалісти під таким джерелом розуміють якийсь обєктивний духовний початок, що у кожній ідеалістичній історико-філософській, обєктивного напрямку системі має власну назву. Таким чином, сутність релігії виводиться з поняття Бога (ідеї). Людина - це «творіння боже», яке прагне до злиття з «абсолютом» (Богом). Отже, на грунті визнання надістотного і надприродного джерела теологи й ідеалісти зводять питання про існування і сутність релігії до питання про існування і сутність Бога. Обґрунтування релігії з цих позицій переходить в обґрунтування буття Бога.

У християнській теології й ідеалістичній філософії в обґрунтуванні буття Бога існують дві тенденції - раціоналістична й ірраціоналістична.

До першої належить неотомізм. Це найбільш впливовий напрям сучасної релігійної філософії. Назва походить від імені середньовічного богослова Фоми (Tomas) Аквітанського і набула поширення у країнах католицького віросповідання. Вчення Ф. Аквітанського акцентує увагу на наявності у християнському одкровенні двох істин - якими можна оволодіти за допомогою людського розуму і які за своєю природою є “над розумними”, тобто виходять за межі пізнавальних можливостей людини. Відносно останніх фундатор томізму додавав, що вони “над розумні”, але не “протирозумні”. Перші істини досліджуються за допомогою пізнання реальних речей і явищ, що оточують людину. Другі познаються лише через одкровення Бога за допомогою церкви.

Свого часу Ф. Аквітанський, використовуючи вчення Аристотеля, розробив пять доказів буття Бога засобами людського розуму і на основі вивчення природних явищ.

- У світі усе рухається, тому повинен існувати “першодвигун”, яким і є Бог.

- Одна природна річ обумовлює іншу; у світі існує загальна природна обумовленість. Такою “першопричиною” є Бог.

- Світ також складається з випадкових явищ. Ці явища не можуть існувати самі по собі, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.

- Різні речі містять у собі й різні “ступені вдосконаленості”. Про них можна говорити лише в порівнянні з чимось найбільш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.

- Розвиток світу підпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен існувати початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети. Таким початком є Бог.

Перелічені “докази” ґрунтуються на обмеженій метафізичній інтерпретації загальнофілософських проблем, що є характерним в епосі середньовіччя.

Сучасний неотомізм на обєктивно-доктринальному рівні прагне синтезувати у цілісну гармонійну систему прямо протилежні принципи - віру і розум, релігію і науку. Неотомізм трактує світ як “реальне створіння Бога”, який необхідно прийняти відповідно до його внутрішніх законів. Наука - це нижчий вид знання, релігія - вищий. Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.

Ірраціоналістичне “обґрунтування” віри у Бога є важливою тенденцією у сучасній теології і релігійній філософії. Її представлено протестантською “неортодоксальною” школою, що нерідко називають “діалектичною теологією” і “теологією кризи”. Значним представником цієї школи був Карл Барт.

Протиставивши своє вчення томізму, К. Барт доводив, що існування Бога не можна виявити за допомогою розуму. Барт також заперечував можливість “природного одкровення”, тобто “одкровення” Бога у природі та суспільстві. Відповідно заперечувалась і можливість “природної теології”, “християнської філософії”. “...Бог християнства, - заявляв Барт, - не може бути присутнім у будь-якій можливій концепції світу”.

Раціоналізму Барт протиставив сліпу віру: в акті віри народжується пізнання. Віра - не субєктивний стан людини, а те, що йде від Бога і надається людині через “одкровення”.

Точка зору Барта розвивається іншими представниками християнсько-протестанської неоортодоксії - існування Бога не може бути досліджено за допомогою розуму. Тому наука протиставляється вірі. Протестантський теолог Е. Бруннер, наприклад, вважає, що віру можна зрозуміти лише через “одкровення”. Раціональне мислення можна інтерпретувати, лише виходячи з його засад у людському розумі.

Аналогічні ірраціоналістичні тенденції присутні й у сучасному православї. Віра характеризується як внутрішній психологічний акт. По відношенню до неї аргументація буття Бога є щось зовнішнє, від чого сама віра не залежить. Тому віра - це засіб ірраціоналстичного, містичного “залучення до Бога”. Віра відмежовується від знання про Бога. Бог недоступний людському розуму. Разом з тим православні ідеологи, на відміну від протестантських, не обмежують різницю між Богом і світом, Богом і людиною, навпаки, вони прагнуть побудувати антропологію, тобто вчення про людину як частину християнської філософії.

Спроби ірраціоналістичного обґрунтування надістотного джерела релігії властиві сучасній західній ідеалістичній філософії, яка тісно повязана з теологією. Прикладом такого синтезу є праця німецького теолога і релігієзнавця Р. Отто “Святе”, що має певний вплив на сучасне західне релігієзнавство.

Р. Отто прагне поєднати психологізм і субєктивізм з теологією. Він наводить такі принципові положення власної концепції:

а) реально існують обєкти релігійного поклоніння - “святе”, трансцендентне, “зовсім інше”. Вони не мають нічого спільного з реальними обєктами, що оточують людину;

б) релігія - це зустріч людини зі “святим”, що породжує у його психіці особливі відчуття і переживання, головні з яких - страх і захоплення. Таким чином, на грунті психологічного аналізу релігійних емоцій Отто намагається побудувати концепцію сутності релігії.

Початок субєктивістської традиції у теології повязується з вченням німецького протестантського богослова Фрідріха Шлейєрмахера. Він не заперечував існування надприродного джерела релігії. Однак центр релігійної проблеми він переніс у сферу окремого індивіда і передусім у галузь його почуттів. Шлейєрмахер започаткував вивчення релігії як індивідуально-психологічного феномену, як певного стану людської свідомості та людських переживань. Найбільш послідовно ця субєктивістська й ірраціоналістична лінія провадилася американським філософом-прагматистом У. Джемсом. Він доводив, що релігія є істиною по відношенню до індивіда, оскільки вона є “корисною” для нього. Корисність релігії Джемс вбачав у тому, що вона нейтралізує психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції у позитивні. На цій підставі релігійний досвід індивіда ототожнювався з науковим досвідом. Кожний індивід, виходячи з власних почуттів, вибирає той чи інший світогляд. Тому світогляд людини визначається його емоційним станом. Таким чином, Джем дійшов висновку, що основою релігії є почуття, а релігію необхідно визначати як породження людської свідомості, результат субєктивних переживань людини.

Сучасний американський психолог Гордон Олнорт абсолютизує субєктивні особливості релігійних переживань, притаманних окремій людині. Він твердить: “З самого початку і до кінця шлях релігійних пошуків є ізольованим.” Концепція Олнорта доводить субєктивізм у розумінні релігії до крайності. Її сенс полягає в тому, що кожний віруючий має власну релігію. Отже, релігій стільки, скільки віруючих.

Така послідовна форма субєктивізму з точки зору теології має ряд істотних недоліків. По-перше, релігія розглядається як породження людської свідомості, а не як продукт божого одкровення. Понадприродне джерело релігії або відсовується на задній план і має риси “філософського”, а не християнського бога, або зовсім ігнорується. По-друге, абсолютизація ролі почуттів як основи релігії веде до розгляду догматики як чогось вторинного. Таким чином руйнується концепція “істинної” церкви, належність до неї віруючого перестає бути обовязковою.

Подальший розвиток субєктивізму фактично призводить до руйнування релігійної ідеології. Тому сучасна західна філософія релігії прагне подолати крайності субєктивізму, а саме - прагне обґрунтувати єдність субєктивного ідеалізму з теологією. Субєктивно-ідеалістична концепція релігії розглядає людську свідомість як особливу духовну сутність, що сама виробляє релігійні ідеї та уявлення, але не дає відповіді на головне питання: звідки виникає зміст індивідуальної свідомості.

Згідно з натуралістичною концепцією релігії, релігія породжується внутрішніми проблемами людського організму, його фізіологічними процесами. У такій інтерпретації релігія стає атрибутом біологічної природи людини. Коротко розглянемо дві концепції.

Фрейдизм створив один з варіантів натуралістичного пояснення релігії. З. Фрейд у праці “Тотем та табу. Психологія первісної культури і релігії” намагався застосувати власний психологічний метод, щоб пояснити виникнення тотемізму - найдавнішньої форми релігії. Всі соціальні явища, культура розглядаються як система забобонів, за допомогою яких суспільство стримує ворожі йому сексуальні потяги людини (“лібідо”). Завдяки культурним нормам поведінки природні інстинкти і потяги людини або змішуються у сферу безсвідомого, або “сублімізуються”, тобто перетворюються на форми соціальної творчості, до яких Фрейд відносив і релігію. Таємницю виникнення тотемізму він вбачав у перенесенні первісною людиною свого подвійного відношення до батька, обумовленого так званим едиповим комплексом, на “замісника” батька - тотем.

У праці “Майбутнє однієї ілюзії” Фрейд розширює свої ідеї відносно існування релігії у сучасному суспільстві. Релігійні уявлення - це ілюзії, що випливають з бажань людини. Релігія визначається як загальнолюдський “навязливий невроз”. Якщо первісним “замісником” батька був тотем, то у сучасному суспільстві таким “замісником” є Бог. Таким чином, Фрейд прагне пояснити релігію на рівні окремої людини з її імпульсами і нахилами. Невроз як стан окремої людини переноситься на все суспільство.

Е. Фром - представник сучасного неофрейдизму, в основу якого покладено принцип соціологічного підходу з психоаналітичним. У праці “Психоаналіз і релігія” Фром пояснює потребу людини у релігії “екзистенціанальним” конфліктом між душею і тілом. Тіло є часткою природи, а розум підіймається над природою. Людина постійно прагне вирішити проблему розколу між тілом і душею, але ніколи не зможе її вирішити. На цьому грунті у людини виникає потреба у вірі та релігії. Фром пропагує релігію без Бога, у центрі якої людина. З його точки зору, “немає жодної людини, у якої не було б потреби у релігії”, тобто обрунтовуєтьсяіснування релігії у будь-якому суспільстві.

Соціологічна концепція релігії Дюркгейма полягає в тому, що на його думку, розуміння людської природи принципово неможливе без вивчення суспільства, у якому діє людина. Інтегруючою основою суспільства він визначає суспільну свідомість - загальні вірування, почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення загальних вірувань і почуттів призводить до послаблення соціальних звязків між людьми і в перспективі погрожує дезінтеграцією суспільства, його розпадом.

Релігія у Дюркгейма - соціальне явище. Однак релігія ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними є всі колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обовязковий для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.

У даній концепції в релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, що існування релігії має вічний характер, вона є необхідним елементом в кожному суспільстві.

В даний час, в релігієзнавстві виділяються два важливі напрямки: - теоретичний та історичний.

Теоретичне релігієзнавство складається з філософських, соціологічних і психологічних аспектів.

Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення і еволюцію окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв`язку, акцентує увагу на послідовності розвитку релігійних культів.

Обидва напрями складають цілісну систему наукового дослідження релігії. Однак теоретичні і історичні питання релігієзнавства мають власну специфіку і повністю не зливаються, не ототожнюються. Така точка зору відображає об`єктивні процеси інтеграції та диференціації наукових знань про соціальну сутність релігії та її функції.

Отже, одним з предметів релігієзнавчої теорії виступають релігійні вчення - складова частина релігійного комплексу. Тобто, релігієзнавство - це галузь науки, релігійні вчення відносяться до системи богослов`я, теоретично обґрунтовують релігійні цінності.

Однак крім рис цих протилежностей, які протиставляють наукові принципи релігієзнавчої теорії і богословських концепцій релігієзнавство і богослов`я мають деякі спільні риси, оскільки вивчають відповідно з наукової та релігійної точок зору одне й те саме явище - релігію та її церковні інституції.

Релігієзнавство як комплексна галузь наукового знання досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізм її соціальних звязків з економічними, політичними і духовними структурами суспільства, впливу на особистість віруючих у контексті конкретно-історичних умов. На цьому рівні релігія вивчається не як “залишок минулого”, а як обєктивний процес, що спирається на відповідні соціальні передумови і фактори, відображаючи їх в своїх догматах. Отже, релігієзнавство визначає релігію як складову частину суспільства, що розвивається разом з ним і впливає на людську свідомість.

Богословя у будь-якій формі виступає системою релігійно-догматичних доказів і обґрунтуванням надприродних, “абсолютних” істин, що випливають з необмеженої, надчасової природи Бога. Релігійні вчення також існують у формі апології (захисту) віровчення і культу від інших релігійних (конфесійних) впливів, руйнування з боку наукового світогляду. Разом з тим богословя не ізолюється повністю від суспільства. За допомогою своєї соціальної доктрини релігійні авторитети формують суспільну позицію церкви, вимагаючи від віруючих здійснення конкретних соціально корисних дій, залучаючи до церковних організацій нових членів з різних прошарків суспільства.

У порівнянні з релігієзнавством - системою наукових знань - релігійні теорії не виводять релігію з глибинних надр суспільної історії та практики, а, навпаки, стверджують богопоходження суспільства. Суспільство в релігійно-доктринальній інтерпретації виступає лише як момент результату “еманації” (прояву) сутності Бога, його творчої потенції. Виходячи з цих принципових положень релігійна думка ставить суспільний процес у пряму залежність від кінцевої реалізації релігійних істин, що викладені в різних церковних документах і канонічних книгах.

Таким чином, релігієзнавство і богословя - це протилежні, хоча і звязані єдиним предметом дослідження, типи світогляду і світосприйняття, різні системи духовних і культурних цінностей. Тому їх не слід ототожнювати.

На відміну від атеїстичних поглядів, релігієзнавство вивчає релігійні явища як складний комплекс соціально-історичних, філософських і психологічних проблем. Тому необхідно звернути увагу на конкретні галузі релігієзнавчої науки.

Ядром теоретичного релігієзнавства виступає “філософія релігії”. Під останньою розуміється філософське пояснення релігії. В сучасній філософській думці існують два напрями обґрунтування філософії релігії: ідеалістичний (релігія вивчається як центральне суспільне явище, в релігійній свідомості відображається зміст потойбічних, надприродних факторів) і матеріалістичний (релігія є суспільно-історичним продуктом з її внутрішніми закономірностями розвитку). Від ідеалістичної філософії слід відрізняти релігійну філософію. З цієї причини неможливо ототожнювати філософію релігії, яка, наприклад, випливає з корінних принципів філософського ідеалізму (обєктивного чи субєктивного), з конкретною формою релігійної філософії. Сучасна релігійна філософія представляє сукупність різних напрямів і течій, які розвиваються у християнстві, ісламі, буддизмі та інших розвинутих релігійних системах.

Безумовно, релігійна філософія у будь-якій формі виступає специфічним різновидом ідеалізму. Однак вони спираються не на теоретичні постулати філософсько-ідеалістичних систем, а на вихідні принци віровчення конкретної релігії. Між раціональними філософськими постулатами і релігійними, містифікованими принципами віровчення існують досить значні розбіжності, які не слід ігнорувати.

Релігійна філософія з теологічних позицій також вирішує певні суспільно-політичні й соціальні проблеми, прагне вплинути на практичну сферу релігійності віруючих. Таким чином, у концептуальному відношенні необхідно відділяти філософію релігії від релігійної філософії, а також від самої теологічної доктрини, на яку спирається релігійно-філософська система.

Філософія релігії локалізує предмет вивчення релігії. Остання виступає обєктом філософського знання, насамперед як соціальне явище. Досліджується не тільки механізм виникнення релігії, а й процес її відображення у свідомості людини, особливості формування релігійних понять, символів і духовних цінностей. При цьому обєктом філософського вчення є не тільки сама релігія, а й те соціальне та природне середовище, що впливає на процес формування релігійних вірувань.

Другою, не менш важливою частиною релігієзнавства виступає “соціологія релігії”. Ґрунтуючись на загальних положеннях філософії релігії, соціологічний розділ релігієзнавства вивчає релігію як певну соціальну структуру, складову частину суспільства з властивими їй структурою, функціями, соціальними звязками. На соціологічному рівні релігія визначається як соціальна підсистема, яка в межах конкретної суспільної системи виступає водночас і в якості обєкта зовнішніх впливів, і в якості субєкта свого власного впливу на різні соціальні інституції. Соціологія релігії, базуючись на висвітленні цих питань, досліджує механізм функціонування і соціальної еволюції релігійних вірувань і вчень в різних соціальних середовищах, групах віруючих, аналізує особливості їхніх індивідуальних релігійних рис з тим, щоб визначити головні тенденції релігійної ситуації з врахуванням дій тих чи інших соціальних факторів.

Третьою частиною системи релігієзнавства виступає така важлива дисципліна, як “психологія релігії”. Релігійні вірування - це не тільки теоретичні погляди, організаційні форми діяльності віруючих. Релігійна віра - ядро будь-якої релігійної системи - є феноменом психічного життя з відповідними емоціями, що спрямовані на сприйняття ідеї Бога (або інших аналогічних ідей) і похідних від неї істин. Світ релігійної психології - це особливий внутрішній стан духовних цінностей віруючої людини. Він поєднує релігійні та нерелігійні цінності в складний емоційно-інтелектуальний комплекс світосприйняття. Релігійні почуття, настрої, типи містифікованого мислення складають досить чутливу, динамічну первинну основу, що сприймаючи релігійні ідеї, перероблює їх у своїй індивідуальній свідомості, впливаючи на напрям подальшої еволюції релігійних вчень.

Отже, психологічний аспект релігієзнавства зосереджує увагу на внутрішніх психічних механізмах діяльності прихильників різних релігійних вірувань і культів, вивчає їхні духовні цінності та орієнтації, класифікує і систематизує найпоширеніші типи релігійно-психологічних рис поведінки віруючих. Психологія релігії є науковою дисципліною, яка за допомогою власних специфічних методів психологічного дослідження і психодиагностування поглиблює відповідні галузі загальної та соціальної психології стосовно психіки людини та її діяльності у сфері релігійності. Особливого значення набувають ці проблеми в контексті психологічного забезпечення діяльності робітників органів внутрішніх справ в умовах тих конфліктних ситуацій, коли віруючі стають жертвами злочинів з боку інших віруючих з релігійних мотивів або, навпаки, самі стають субєктами правопорушень.

Таким чином, релігієзнавча наука є комплексом взаємоповязаних наукових дисциплін (філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії), які за допомогою певних методів теоретичного (теоретичне релігієзнавство) та історичного (історичне релігієзнавство) досліджень вивчають релігію як соціальне явище, пізнають закономірності її розвитку і відображення у людській свідомості. Практичний сенс релігієзнавства полягає в тому, що воно допомагає своїми глибокими розробками і рекомендаціями корегувати основні напрями державної політики щодо дотримання прав людини у забезпеченні конституційного принципу свободи совісті.

Таким чином, розглянувши всі питання цієї роботи, можна пересвідчитися у важливості релігієзнавчої проблематики і констатувати той факт, що в умовах демократизації суспільного життя значно зростає інтерес до релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлювали віруючу особу від релігійних цінностей, а також протиставляли релігійні верстви населення атеїстично мислячим громадянам. Це викликає гуманістичну переорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти в правову політику держави. Українська незалежна держава може стати дійсно правовою лише тоді, коли її практична діяльність буде забезпечувати право людини, в тому числі і в галузі свободи совісті. Однак для того, щоб даний процес відбувся, необхідно деідеологізувати ті соціальні науки, які нещодавно теоретично обґрунтовували необхідність і доцільність ліквідації такого суспільного інституту, як релігія з її церковними інституціями. Йдеться не про викриття окремих хибних, помилкових поглядів деяких науковців. Проблема становиться значно ширше. Якщо за часів тоталітарного режиму рілігієзнавча наука не мала ніякої самостійності і фактично виконувала соціальне замовлення, то на даному етапі демократичних перетворень наука, що займається релігійною проблематикою, має поступово відходити від ідеологізованих шаблонів недіалектичного мислення. Така наука повинна слугувати громадянському суспільству як надійний та ефективний інструмент глибоко вивчення усіх тих процесів, що відбуваються в релігійно-світоглядній сфері й безпосередньо в релігійно-побутовому середовищі, аналізуючи найважливіші сучасні тенденції в розвитку релігійної сфери для коригування практичної політики держави та її органів щодо релігії та церкви.

Тому значну актуальність набувають положення релігієзнавства - системи наукових знань (філософських, соціологічних, психологічних) про релігію, її походження, побудову і функції. Деідеологізоване релігієзнавство приділяє значну увагу вивченню соціальної природи релігії, її місця в суспільстві. В такий спосіб воно виступає як раціоналістичний науковий тип знання про релігію, позбавлений рис як ідеологізованих, так і містифікованих теорій.

У вищих навчальних закладах України курс релігієзнавства ще тільки опановується, але ті знання, які повинні здобути слухачі в процесі оволодіння даною дисципліною, відіграють певну роль у встановленні їхньої світоглядної і правової культури, формуванні професійних рис фахівців.

Література:

1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - Львів, 1925.

2. Попова М.А. Фрейдизм и религия. - М., 1985.

3. Токарев С.А. Религия в истории народов мира. - М., 1986.

4. Угринович Д.М. Введение в религиеведение. - М., 1985.

5. Фрейд З. Тотем и табу. - М., 1923.

6. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 20.