Вступ

У 1066 р. в Англію вторглися війська герцога північної-французької провінції Нормандії. У битві при Гастінгсі англійські війська зазнали поразки. Англосаксонська знать була перебита, більшість її земель перейшла до королівського домену Вільгельма. Королю належали майже усі ліси, а міста були оголошені «королівськими ленами». Завоювання 1066 р. запобігло розпаду англії на самостійні уділи. Управління на місцях перейшло від баронів до королівських чиновників – шерифів. У 1088 р. Вільгельм І Завойовник (1066–1087) оголосив себе верховним власником землі у королівстві, встановивши, що піддані можуть отримувати землю лише у користування. Тим самим, усе населення Англії було перетворено у васалів і підданих короля, зобов'язаних виконувати на користь. корони ряд повинностей. Королівська влада також зуміла виробити ефективну податкову систему («палата шахової дошки»), позиції фіскального відомства в державі були надзвичайно сильними.

Ще в 1086 р. в країні був проведений перепис населення,землі, знарядь праці. Його матеріали склали т. зв. «Книгу страшного суду». Населення Англії на цей час складало. 1,5 млн. чол., з них лише 12 відсотків були особисто вільними. 70 відсотків населення складали феодально-залежні тримачі землі, зберігався прошарок рабів-сервів. На жаль, «Книга страшного суду» не дає точного уявлення про права і обов'язки вільних-сокменів та кріпаків-вілланів. Правове становище останніх є предметом дискусії. Не підлягає, однак, сумніву той факт, що податкове відомство після перепису стало діяти щебільш ефективно.

Того ж, 1086 р. усі вільні громадяни Англії були вимушені присягнути на відданість монарху («бути вірним королю про усіх людей», тим самим і проти своїх сеньйорів).

1. Політико-правове становище Англії
у ХІІ столітті

Особливості політичного устрою

Якщо уконтинентальній Європі панував принцип «васал мого васала – не мій васал», то в Англії корона установила прямий зв'язок з васалами своїх васалів (ар'єрвасалами). Навіть після чисельних земельних пожалувань нормандським баронам в королівському домені залишалося більше однієї сьомої усіх земель Англії, а жоден з васалів не міг і близько зрівнятися з королем за багатством. Пригадаємо, що французькі Капетінги первісне були біднішими за своїх герцогів. Васали англійського короля були зобов'язані йому не тільки військовою службою, але й грошовими внесками.

Сила королівської влади в англії пояснюється як об'єктивними, так і чисто суб'єктивними факторами. До числа перших віднесемо вимушену покірність нормандських баронів монарху. Сильна королівська влада була гарантом їх панування над підкореним, але нескореним англосаксонським населенням. У цю ж групу факторів віднесемо політичну і економічну слабкість англійських міст, а також не компактність земельних володінь феодалів. Соратники Вільгельма Завойовника за свою військову службу отримували не один, а кілька дрібних наділів у різних частинах королівства. Це дозволяло тримати у покорі потенційних бунтівників.

До суб'єктивних віднесемо діяльну активність королів по розбудові апарату управління. Уже Вільгельм І зумів створити відносно сильний апарат центрального управління. На чолі колишніх англосаксонських графств були поставлені королівські чиновники – шерифи, що відали адміністрацією, судом та збором королівських податків. Міста, як уже згадувалося, опинилися у королівському домені, і ця обставина була ефективно використана. Наступники Вільгельма І і особливо його молодший син Генріх продовжували зміцнювати королівську владу: більшу роль в управлінні почала відігравати королівська рада, яка суміщувала в собі судові, адміністративні та фінансові функції. До її складу входили вищі посадові особи – королівські судді, юстиціарій, канцлер, скарбник, а також найбільш вірні королю великі феодали.

Для противаги зростаючому впливу баронів Генріх І починає енергійно відновлювати – тепер уже під контролем центральної влади – старі англосаксонські органи місцевого самоврядування. На т. зв. сотенних зборах чиниться суд з дрібних правопорушень, розподіляються і стягуються податки, проводяться різноманітні урядові розслідування.

Генріх І помер, не залишивши спадкоємців. Його дочка Матільда, дружина французького графа Анжу Жоффруа Плантагенета, та племінник, теж француз, Стефан граф Блуа, розпочинають боротьбу за престол. Цією усобицею скористалися для зміцнення своїх позицій барони Англії. Вони добивається імунітетів, якими в той час користувалася феодальна знать в країнах континентальної Європи, що, зрозуміло, в свою чергу ослаблювало королівську владу. Анархія припинилася аж у її 53 р. Королем став Стефан, але було погоджено, що після його смерті престол успадкує син Матільди Генріх Плантагенет. Уже в 1154 р. він зійшов на престол під іменем Генріха ІІ (1154–1189), поклавши початок династії, що правила до кінця XIV ст. Крім англії Генріху II належали Нормандія, Анжу, Мен, Турень, Пуату, а згодом і Аквітанія (французькі герцогства і графства).

Проведення судової реформи

Спираючись на необмежені ресурси цієї т. зв. Анжуйської імперії, використавши підтримку рицарів, міст і вільного селянства, Генріх II зумів провести масштабні реформи. Найважливішою з них стала судова.

Будь-яка вільна людина за певну плату могла перенести свій майновий спір на розгляд суду королівської курії, де він розглядався колегією присяжних. Вотчинні суди надалі розглядали справи вілланів, ця категорія населення залишалася підвладною своєму сеньйору. Але вільні – міщани, рицарство, вільне селянство – залишалися у великому виграші і були відгороджені від свавілля феодальної знаті. Одночасно зріс авторитет королівської влади, казна одержала нове джерело надходжень – судові мита. В процесі судової практики королівських судів поступово почало вироблятися т. зв. загальне право – єдине для усієї країни королівське право. Останнє поступово витіснило місцеве право, що застосовувалося в сеньйоральних та сотенних судах. Реформа карного законодавства була розпочата т. зв. кларендонською ассізою 1166 р. Послані з столиці судді регулярно об'їздили графства. На місцях вони викликали до себе 12 місцевих поміщиків-рицарів та по 4 вільних селянина від кожного села. усі ці люди під присягою повинні були повідомляти про ті карні злочини, що мали місце з моменту попередньої сесії суду. Таким чином, остаточно утверджується принцип, що справи про карні злочини перестають збуджуватися з ініціативи зацікавленої сторони, а виступають в якості злочинів проти «королівського миру» і переслідуються державою.

Невдалою виявилася спроба Генріха II поставити під контроль держави церковні суди. На цьому ґрунті він зіткнувся з главою англійської церкви архієпископом Кентерберійським Томасом Бекетом. У 1170 р – за наказом короля архієпископ бувубитий, але у справу втрутився папа Олександр III. Під загрозою відлучення від церкви Генріха II вимусили публічно покаятися і відмовитися від своїх намірів.

У 1169–1170 рр. англійські барони розпочали завоювання Ірландії. В 1171 р. сюди прибув сам король Генріх II. В південно-східній частині острова було створено укріплений район, пізніше названий «Бейл» (буквально – огороджена територія). В 1174 р. Генріх II ненадовго примусив короля Шотландії Вільяма Лева принести оммаж і васальну присягу на Шотландію. Однак, звільнившись невдовзі від васальної залежності, Шотландія розпочала зближення з Францією Філіпа II Августа у тісному антианглійському союзі.

Ці масштабні війни стали однією з причин військової реформи. У 1181 р. був виданий королівський указ про загальне озброєння. Кожна вільна людина в державі повинна була обзавестися тією чи іншою зброєю, відповідно до свого майнового стану. Ополчення цих вільних людей у необхідному випадку поступало під командування шерифа. Цю нерегулярну армію король міг протиставити не лише зовнішньому ворогу, але й власним непокірним феодалам. З іншого боку, військове озброєння вільних селян та жителів міст зумовило зростання політичної волі цих прошарків населення. Замість військової служби (обмеженої щорічним 40-денним веденням бойових дій) з феодалів почали стягувати т. зв. «щитові гроші». На них король почав наймати на постійну службу рицарів та вільних селян-лучників. Тим самим було закладено основи регулярної армії.

2. Реформування суспільних відносин згідно Хартії

Особливості становища королівської влади згідно Хартії, васальних відносин

Молодший син Генріха II Іоанн Безземельний (1199–1216) успадкував від батька ефективний управлінський апарат. Однак, надані можливості були використані напрочуд невдало. Довільними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями установлених феодальних порядків король збудив проти себе опозицію баронів. У війні 1202–1204 рр. французький король Філіпп II Август захопив більшу частину володінь Іоанна Безземельного у Франції: Нормандію, Анжу, Мен, Турень, частину Пуату. Поразка 1214 р. у битвах при Ларош-о-Муані та Бувіні остаточно поховала надії повернути втрачені землі на континенті. Ще з 1207 р. Іоанн перебував у затяжному конфлікті з папою Інокентієм III. В 1212 р. папа видав буллу про позбавлення англійського короля престолу та про передачу права на англійську корону французькому королю Філіппу II Августу. Побоюючись повстання своїх підданих, Іоанн в 1213 р. капітулював перед папою, визнав себе його васалом і зобов'язався щорічно виплачувати 1000 марок сріблом. Цей ганебний для королівської влади акт ще більше посилив опозицію. Навесні 1215 р. барони за підтримки рицарства та міщан розпочали війну проти короля. Лондонці відкрили їм ворота столиці. Король був змушений підкоритися вимогам повсталих баронів і 15 червня 1215 р. підписав т. зв. Велику хартію вільностей.

Згідно цього акту, барони обирали з власного середовища комітет з 25 членів, які мали слідкувати за дотриманням Хартії з боку короля. Підраховано, що з 68 статей Хартії 30 виражали інтереси баронів, 7 – рицарства та верхівки вільного селянства і лише 3 – міщан. Права залежних вілланів у Хартії взагалі не оговорювалися.

Король зобов'язався дотримуватися свободи церковних виборів (конфлікт з папою розпочався з призначення королем Стефана Ленгтона архієпископом Кентерберійським). Він поклявся не стягувати з своїх васалів-баронів більших поборів, ніж це було встановлено звичаєм, зобов'язався не збирати «щитових грошей» та інших сум без згоди «загальної ради королівства». До складу цієї ради повинні були входити безпосередні тримачі короля, тобто в основному ті ж барони.

Вимоги Хартії задовольняли передусім інтереси церковних феодалів і великих баронів, які стояли на чолі боротьби проти королівського свавілля.

Іоанн Безземельний визнавав права англійської церкви і обіцяв «на вічні часи», що вона буде вільною і володітиме своїми правами в цілості і своїми вшьностями в недоторканності (ст. 1). Хартія докладно визначала васальні відносини, обмежувала певні права монарха. Сума рельєфу – феодального платежу королю-сюзерену, який сплачував спадкоємець за право вступити у володіння земельною власністю після смерті графа або барона – васалів короля, ~ Встановлювалася залежно від розміру землеволодіння, яке переходило в спадщину. Неповнолітні спадкоємці зовсім звільнялися від сплати рельєфу (статті 2, 3). Були встановлені докладні правила про опіку над спадкоємцями васалів, порядок спадкування тощо. Серйозні поступки баронам були зроблені і в тих статтях, де йшлося про заповідні ліси і річки (статті 47, 48, 53).

Ще відвертіше інтереси баронів відображені у ст. 21, відповідно до якої «графи і барони будуть штрафуватися не інакше, як за посередництвом рівних собі» і відповідно до роду провини. Стаття 34 забороняла королівське втручання в спори великих феодалів зі своїми васалами про вільні земельні держання шляхом видання особливих наказів про передачу цих справ до королівського суду. Були задоволені й інші вимоги феодалів, аж до випровадження з Англії іноземних лицарів і повернення раніше конфіскованих земельних володінь.

Дуже серйозно обмежувала королівську владу ст. 12 Хартії, де Іоанн Безземельний обіцяв, що ні щитові гроші, ні будь-яка інша грошова допомога не будуть збиратися і вимагатися інакше як за загальною радою королівства нашого», за винятком трьох випадків; кили вони потрібні для викупу короля із полону, посвячення в лицарі первородного сина короля і для видання першим шлюбом заміж первородної королівської дочки, «і для цього належить брати лише помірну грошову допомогу». Стаття 14 визначала склад цієї ради; «А для того, щоб мати загальну раду королівства при оподаткуванні грошовою допомогою в інших випадках, крім трьох вищезгаданих, або для оподаткування щитовими грішми, ми накажемо покликати архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів нашими листами кожного окремо і, крім того, накажемо покликати огулом, через шерифів і бейліфів наших, усіх тих, хто держить від нас безпосередньо». Отже, рада королівства становила збори всіх безпосередніх васалів короля, де провідна роль знову-таки належала баронам.

Зміни в становищі інших класів

У Хартії знайшли також відображення інтереси лицарства та інших вільних держателів. Однак, якщо статті, присвячені правамбаронів, сформульовані старанно і докладно, то про лицарів у Хартії сказано дуже лаконічно. Барони пообіцяли лицарям такі самі права, яких вони добилися для себе по відношенню до короля як свого сеньйора: не вимагати з лицарського лена або іншого вільного держання більшої служби, ніж встановлено звичаєм (ст. 16); не брати з вільних людей грошової допомоги, крім як для викупу сюзерена з полону і посвячення в лицарі його первородного сина або для видання заміж першим шлюбом його первородної дочки, і для цього «належить брати лише помірну грошову допомогу» (ст. 15). Стаття 60 вимагала від феодалів дотримуватися по відношенню до своїх власних васалів усіх звичаїв і вольностей, які встановлені по відношенню до королівських держателів.

Ще менше уваги приділяє Хартія інтересам міського населення. Встановлювалась, наприклад, єдність мір та ваг. Як сказано у Ст. 35, «одна міра вина хай буде по всьому нашому королівству, і одна міра пива, і одна міра хліба, а саме лондонська четверть, і одна ширина фарбованих сукон і нефарбованих та сукон для панцирів, а саме два лікті між краями; те саме, що про міри, хай стосується і ваги». У ст. 13 підтверджувалися права міст на раніше отримані вольності. Усім купцям, у тому числі й іноземним, надавалося право вільно і безпечно виїжджати з Англії і в'їжджати в Англію, і перебувати і їздити по Англії «як по суші, так і по воді, для того, щоб купувати і продавати без усяких незаконних мит, сплачуючи лише стародавні і справедливі, звичаєм установлені мита» (ст. 4,1).

Біланам було обіцяно, якщо хтось із них буде оштрафований, то у нього залишиться недоторканним його реманент» (ст. 20).

Щоправда, інтересам лицарства і міщан у більшості випадків відповідали статті Хартії, що були спрямовані на упорядкування Діяльності судово-адміністративного апарату. Тут підтверджувалися порядки, які склалися після реформ Генріха II, обмежувалися зловживання королівських чиновників. Хартія, наприклад, залишала в силі широке застосування розслідування через присяжних, ^за
кріплювала права королівських судів (статті 18–20). Стаття 38 забороняла притягати будь-кого до відповідальності тільки за усною заявою і без свідків, які заслуговують на довіру. Жодна вільна людина не буде арештована і ув'язнена в тюрму, або позбавлена майна, або оголошена поза законом, або вигнана, або яким-небудь (іншим) способом знедолена, і ми не підемо на неї і не пошлемо на неї інакше, як на підставі законного вироку рівних їй і за законом країни», – було сказано у ст. 39 Великої хартії вольностей. Близька до неї і ст. 40: «Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них».

Своєрідно було вирішено питання про контроль за дотриманням Хартії вольностей. З цією метою барони обирали «двадцять п'ять баронів з королівства, кого захочуть», які повинні були всіма силами додержувати і охороняти мир і вольності, надані Хартією. У випадках порушення королем Хартії «ті двадцять п'ять баронів разом з общиною всієї землі» будуть примушувати і утискувати королівську владу «всіма способами, якими тільки можуть, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь та всіма іншими способами» (ст. 61), розв'язуючи справжню феодальну війну проти короля.

Оцінка Великої хартії вольностей 1215-го року в історичній літературі дуже суперечлива. Деякі історики, насамперед англійські, вважають Хартію «першою англійською конституцією», яка захищала і забезпечувала права і вольності народу. Інші автори називають Велику хартію вольностей одним із найбільш реакційних документів в англійській історії, звинувачуючи її в намаганні ліквідувати централізацію і узаконити політичну роздробленість. Деякі навпаки підкреслюють прогресивне значення Хартії.

3. Історична оцінка Великої Хартії вольностей

Якою ж має бути оцінка Великої хартії вольностей? Передусім слід мати на увазі, що вона не ставила своїм завданням утвердження феодальної роздробленості. Незалежно від бажання великих баронів Хартія насамперед відповідала інтересам лицарства, міщан і частково верхівки вільного селянства. У тих конкретно-історичних умовах Хартія стала документом, який забезпечив подальший розвиток феодальної держави і права в Англії. Велика хартія вольностей відбивала співвідношення соціально-політичних сил в Англії на початку ХІІІ ст. Її прийняття не привело до закінчення конфлікту. Боротьба за її реалізацію тільки розпочиналася. Річ у тім, що через декілька місяців після завершення конфлікту Іоанн Безземельний відмовився від дотримання Хартії. Смерть Іоанна у 1216 р; і перехід влади до нового короля Генріха III, здавалося, вичерпали конфлікт. Але боротьба скоро спалахнула з новою силою через те, що король відверто зневажав Велику хартію. Тому Велику хартію вольностей слід було неодноразово підверджувати (у 1216, 1217, 1225 рр.).

У 1258 р. озброєні барони, використавши незадоволення широких верств населення політикою Генріха III, примусили короля прийняти так звані Оксфордські провізії, де була передбачена передача виконавчої влади в країні Раді п'ятнадцяти баронів. Однак спроба встановити баронську олігархію не вдалася, і у 1259 р. були прийняті Вестмінстерські провізії, в яких передбачалися заходи проти зловживання королівських чиновників і феодальних суддів.

За таких обставин частина баронів на чолі з графом Симоном де Монфором відокремилася від олігархічного угруповання і вступила в коаліцію з міщанами і лицарством. Під час громадянської війни, яка розпочалася 1263-го року, війська Симона де Монфора отримали перемогу над прибічниками короля. Внаслідок цього в 1265 р. була скликана перша в історії Англії станово-представницька установа і таким чином здійснився перехід до станово-представницької монархії.

Висновки

Велика Хартія вільностей зіграла важливу роль в англійській історії. Незважаючи на те, що Іоанн Безземельний наприкінці 1215 анулював її, вона неодноразово перевидавалася Генріхом III (1216, 1217, 1227) з тими або іншими змінами. Її підтверджували Едуард I й Едуард II, виключивши з її конституційні статті, що послабляли владу короля. Вона сприяла складанню англійської станової монархії (починаючи з 1297 всі чергові підтвердження Великої Хартії вільностей доповнювалися новими, більше актуальними політичними статтями).

Хартія зіграла більшу роль у становленні правосвідомості англійського народу. Недарма такі великі історики, як Г. Галлам, М.М. Ковалевский, Д.М. Петрушевский й ін. уважали її наріжним каменем англійських воль і створеного ними правової держави у вигляді конституційної монархії. На початку 17 в. Велика Хартія вільностей була заново «відкрита» опозиційними абсолютизму силами як перший в історії Англії документ, що обмежує владу корони й проголошує права й волі підданих. Напередодні й у роки Англійської революції вона широко використалася для обґрунтування вимог демократичних воль і права боротися проти королівської тиранії. Оскільки вілланства, тобто особисто залежного селянства, в 17 в. в Англії вже не існувало, права, які надавала Велика Хартія вільностей всім вільним громадянам, здобували новий, демократичний зміст. Поряд з теорією «нормандського ярма» Велика Хартія вільностей стала прапором боротьби проти абсолютизму. Ряд її статей одержали розвиток у Хабеас Корпус Акті й Біллі про права.

Список використаної літератури

1. Ивонин Ю. «Когда Адам пахал, а Ева пряла, кто был в Англии дворянином?» // И живы памятью столетий. – Минск, 1987.

2. История средних веков /под ред. Абрамсон М.Л./. – М., 1980.

3. Макарчук В. Історія держави та права зарубіжних країн. – К.: АТІКА, 2000.

4. Савело К.Ф. Раннефеодальная Англія. – М., 1995.

5. Сказкин С.Д. Очерки по истории западноевропейского крестьянства в средние века. – М., 1968.

6. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: АТІКА 2003.

7. Хрестоматия по истории средних веков /под ред. Сказкина С.Д./. – М., 1963.