МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КРИВОРІЗЬКИЙ
ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра
історії України

Контрольна
робота

на тему: Гайдамацький рух: причини, характер, рушійні
сили

Виконав: студент-заочник Історичного факультету

Групи ІФ-07-1 Яровенко М. О.

Перевірив: викладач Печеніна Н. А.

2010р.

Зміст

Вступ

1 Причини виникнення гайдамацького руху

2 Характер

3 Рушійні сили

Висновок

Список використаної літератури

В історії
Правобережжя та Західної України друга половина XVII
– XVIII ст. були вкрай трагічними. Постійні війни з початком визвольної війни
зруйнували цей край. Нові біди принесло на Правобережжя повернення краю до
володінь Речі Посполитої на початку XVIII ст.. Польська шляхта почала
відновлювати старі звичаї і порядки, а відтак різко зросли утиски населення.

Масовий
соціальний і релігійний гніт на фоні зростання політичної анархії та посилення
впливу шляхти в Речі Посполитій спричинив відчайдушний опір українського
населення. На правобережній Україні цей опір проявився у формі гайдамацького
руху, пік його припав на середину XVIII ст.. Гайдамацькі загони постійно здійснювали
грабіжницькі напади на шляхетські маєтки, чим здобули значну підтримку серед
населення і змушували польський уряд повсякчас звертати на себе увагу. Але явно
виражена антифеодальна суть цього руху призвели до швидкої протидії проти нього
можновладців Польщі і Росії.

Актуальність:
Тема дослідження є досить актуальною навіть в наш час, тому що гайдамацький рух
і подібні до нього закладали фундамент національної свідомості і прагнення до справедливої,
правової, національної держави.

Велике значення гайдамацького
руху в тому, що він підірвав польсько-шляхетський політичний устрій на
Правобережній Україні, наблизило час її входження до складу Росії. Він надовго зберігся у
народній пам’яті й відіграв
велику роль у формуванні визвольних традицій українського народу. Цим подіям
Кобзар присвятив один із кращіх своїх творів - поему “Гайдамаки”.

Мета: метою дослідження є
вивчення гайдамацького
руху на Правобережній Україні у XVIII
столітті спираючись на життя і діяльність
головних його представників.

Завдання:

- Спираючись на документальну основу, проаналізувати та визначити головні причини зародження і розвитку гайдамацького руху на території Правобережної
України;

- на основі діяльності представників дати характеристику характеру розгортання
і розвитку гайдамацького руху, як всезагального соціального прояву українського
народу;

- ознайомитись з учасниками та головними рушійними силами;

 - визначити вплив і значення гайдамацького руху.

Відомі українські
історики В.Антонович і Я. Шульгін досліджували гайдамацький
рух, він також добре висвітлений в роботах таких дослідників: Петро Мірчук
«Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 р.» та В. Антонович: «Розвідка про
Гайдамаччину».

1 Причини виникнення гайдамацького
руху

Згідно з умовами
Бахчисарайського договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила
залишатися нейтральною і незаселеною. Проте, зважаючи на родючість ґрунтів,
сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща розпочинають
процес заселення цих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає
особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що
дозволяв козацькі поселення на південь від Росі[1,117]. Після падіння І. Мазепи та
поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визнала
права Польщі на володіння Правобережжям. Таким чином, тільки в 1713 р. над
Правобережжям були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Коріння
гайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувала
правобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд,
утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново колонізацію. Як тільки
заспокоїлася воєнна буря й край офіціально перейшов під польську владу, почали
появлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували по
архівах старі документи, і свідчили про їх власницькі права й на законній
основі вступали у володіння своїми землями.

Найлегше було
утвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Знову виростають
величезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніх
магнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські,
й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук споріднених
магнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатства на
правобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських,
Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших[2,11].

До середини XVIII
ст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадками
польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя[3,322]. Як і століття тому, магнати
принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20
років та звільнення від усяких повинностей. Селяни
з ентузіазмом зустріли

цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть
Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих
земель і закінченням терміну слобод, зростали й вимоги панів до селян. До кінця
XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на
кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень[7].

Якщо село
відроджувалося швидко, то процес відновлення
міських центрів перебігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних
війнами, місто підривав його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських
маєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові
міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках,
конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборонялося займатися такими
вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливо
високоприбуткове винокурство; багато міст були
такими лише за назвою, позаяк становили приватну
власність магнатів, причому до 80 % їхніх мешканців складали селяни, які
обробляли навколишні землі[7].

Незважаючи на ці
труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та
Умань у Київському і Брацлавському воєводствах,
змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовнішній торгівлі.
Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися.

Майже всі
багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень
польських «корольків». Іншим прикладом повернення
шляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ'я.
Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну
кампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення його
пастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у
Київському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій[1,118].

Позбавлені церков,
православні стали дивитися на свої монастирі як на
оплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський
— молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцького
монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опір
католицькому та греко-католицькому гнітові[5]. Найважливішим його кроком стало
звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Із
втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало на
Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Поштовхом до
розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф.
Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських
військ з метою перетворення православних на уніатів, ув'язнення православних
священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою
яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Православний ігумен
Мелхиседек Значко-Яворський. зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час
якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через
дипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р.
польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про
формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та
протестантської церков
[2,11].

Як і слід було
очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в
правах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройні
союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під
гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під
російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація
(м. Бар на Поділлі)[5]. Сіючи смерть серед
православних, глумлячись над їхніми святинями, руйнуючи православні монастирі
та церкви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділлям та
Волинню.

 Саме того часу
панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури:
перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя
Чорного[2,12]. Нечіткість перспектив
розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах
українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження.

У Північній
Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні
утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликало
бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше
від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних
повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення
у власні сили.

Таким чином, можна
стверджувати, що населення українських земель під владою Польщі було вкрай
незадоволене політикою Речі Посполитої. Як було сказано вище, втрата політичної
автономії, економічний і соціальний гніт, релігійні утиски з початком ХVIII ст.
різко посилюються. Все це і викликало розгортання гайдамацького ті інших народних
рухів.

2 Характер

Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжі й
західноукраїнських землях викликало величезне незадоволення й протест широких
народних мас. Цей протест виливався у різні форми: втечі селян на Запоріжжя,
Лівобережжя та інші місця, розгром і підпали поміщицьких маєтків, убивства
поміщиків, орендарів, лихварів, масові народні повстання. Багато
загонів-повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників
називали гайдамаками, а повстання гайдамацькими[6,141]..

Як правило,
діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимку
їх діяльність не фіксується. Але з настанням весни, в лісах і байраках, на
хуторах і пасіках, у запорозьких степах гуртувалися селяни-втікачі. Вони
об’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. До загонів
прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід. Однією з
важливих умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення, тому вони завжди
мали коней.

За винятком
відносно невеликого числа козаків, що наймалися на

службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало.
Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил,
що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі,
хоч і стихійні прояви народного опору.

Гайдамацький рух
об’єднав у своїх рядах незаможних селян втікачів , найманих робітників з
гарулень , млинів , фільварків , міщан , дрібну шляхту й нижче духовенство ,
але підтримували його найширші верстви українського населення.

Переважно
гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику партизанської
боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах , куди не сягала
рука польских магнатів , та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких
зонах[7]. Підтримку надавала й
частина православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривди
православної церкви і борців проти унії.

Саме тому в
«гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький і
розбійницький аспекти. Спочатку їхні загони були невеликі й вели боротьбу
розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих нею
орендарів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно з
твердженням українських істориків В. Смолія та В. Степанкова, слід відрізняти
так званий гайдамацький рух XVIII ст. від великих й організованих народних
повстань, які мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 й 1789 рр[2,11].

Починаючи з 30-х
років народні повстання проти польської шляхти та феодального гніту на
Правобережжі і західноукраїнських землях не припинялися.

Повстанці
громлять панські маєтки, захоплювали міста і містечки, у тому числі Вінницю,
Умань, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші[8,211]. Гайдамаки
звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми
визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. Загони
гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою
населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких
вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності. Але, як і раніше, повстанські загони
діяли роз'єднано, не мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські
війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.

Гайдамацький рух
— це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту
польських і українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі феодалами,
експлуататорами виступали переважно польські або полонізовані українські
шляхтичі, які були носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьба
українського селянства проти кріпосництва, набираючи тут
національно-релігійного забарвлення, набувала водночас форми
національно-релігійного руху. Тому, виступаючи проти соціального й
національного гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з
Лівобережною Україною в єдине ціле.

3 Рушійні сили

Учасників руху
називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і
означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII
ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і
час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Основною масою гайдамаків
були селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а
також міська біднота.

Гайдамаки, які
спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово
перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з
причин зростання їхньої чисельності було закінчення
15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей.
Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим
закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою
перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати армію, військові
сили Речі Посполитої зменшилися до 18 тис. чоловік[9]. Із них 4 тис.
закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати
порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини,
було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення
і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Гайдамаки в очах
населення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри і
народності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але в
моменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вони
ставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент.
Протягом 1715 – початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків»
належали маси розорених козаків, селян і міщан[9].

В.В. Антонович у
своїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд,
поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кілька
подробиць, які показують, що уявляла з себе звичайна гайдамацька банда в своєму
первісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував в
околиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцеві
селяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїм
слугою[7]. Отже люди найрізнороднішого соціального стану, віри й
національности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися на
сільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж до
Дністра, їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде не
найнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькі
каравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450
золотих на брата, добули собі коней[7]. Тоді вони розійшлися по
селах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізнали
пограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно.

Активними
учасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацька
біднота. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були
й представники інших народів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і
солдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили на
Правобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни[7]. Підтримувало
гайдамаків і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням
католицизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гайдамаків знаходила
по всій Україні, в тому числі і від лівобережних селян та козаків.

Висновок

Попри поступову
втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським
політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття
правила знать українського походження. Ця автономія не поширювалася на майже
половину українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня
знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці
українці (більшість яких становили селяни) були безпорадними
перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося
від культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали
Правобережжя.

Після поразки
Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної
експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку
XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки,
посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель,
зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.

 Гайдамацький рух
зіграв важливу роль в історії Правобережної і Західної України. Причини їх
виникнення були досить різноманітними, так домінували тут безперечно
соціально-економічні та релігійні чинники, але в їх основі безперечно лежали і
антифеодальні мотиви.

Рух охопив
практично всю Правобережну Україну, його учасниками були селяни і козацтво. Він
був спрямований, в першу чергу проти польської шляхти. Але
гайдамацький рух був стихійним, слабо організованим і безперечно не міг
протистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії, саме тому повстання
швидко придушувались. З іншого боку маючи в своїй основі соціально-економічні і
релігійні чинники він набув широкого резонансу в українському суспільстві.

Боротьба
українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських
землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована
проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки
повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти
національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність
українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. М., Вертегел А. Г. Історія України. –
К.: Наука, 1999 Стр. 117-119

2. Дмитриев А. Гайдамаччина.– М., 1939 Стр. 11-12

3. Бойко О. Д. Історія України – К.: Смолоскип, 2000 Стр.
322-336

4. Грицак Я. Нарис історії України:
формування модерної української нації. – К: Дніпро, 1996 Стр. 165-167

5. Мірчук П. Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 р.
– Інтернет

[ http://exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html]

6. Полянська-Василенко Н. Історія України – К.:
Либідь, 1997. т. 2 Стр. 141

7. Вл. Антонович. «Исследование о
гайдамачестве по актам 1700—1768 гг.» Інтернет – [ http://exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html]

8. Субтельний О. Історія України – К.: Либідь, 1998
Стр. 211-212

9. Дорошенко Д. Нарис Історії України
– Інтернет [http://varnak.psend.com/narys/ch12.html]