Акт проголошення Незалежності України

Вступ

Актуальність цієї теми не можна переоцінити, вона полягає в тому, що проблема здобуття незалежності – це вічна проблема. Шлях до утворення незалежної і суверенної держави Україна був дуже тернистим. Ще в далекому минулому український народ прагнув ні від кого не залежати: боровся за свою свободу, незалежність і визнання у світі.

За часів Київської Русі слов’яни мали свою державу, свого правителя, мову (старослов’янську), християнську віру; відбивалися від нападників і знали за що боролися і що захищали. Пізніше козаки боролися за незалежність і створення своєї держави, проти кріпацтва і неволі, проти насадження чужої віри і мови. Ще пізніше, на початку XX століття, українці, шляхом революції проголосили Українську Народну Республіку, але тоді Росія не давала повної автономії Україні.

Отже, майже протягом всієї історії український народ прагнув до незалежності, і ось він здобув цю довгожданну незалежність. Ось чому ця тема так актуальна.

Мета цього реферату полягає в тому, щоб дослідити той шлях, яким ішла Україна до здобуття незалежності, етапи створення незалежної суверенної держави, посилити відчуття гордості за свою державу, відродити патріотизм в душах українців.

Завдання реферату:

− з’ясувати причини і наслідки здобуття Україною незалежності;

− проаналізувати етапи створення незалежної держави Україна;

− вияснити зовнішньополітичні погляди України після становлення незалежності;

Огляд літератури:

Для написання реферату автор використовує ряд статей, в яких розповыдаэться про становлення незалежності України. Зокрема в статті Левка Лук'яненка розповідається про безпосередні події 19–24 серпня 1991 року – так званий путч. В статті Миколи Плав'юка розглядається співвідношення становища України перед і після проголошення незалежності України. В статті з журналу «Історія України» за серпень 2001 року, розповідається про те, як відбувалося становлення незалежності України, число виборців, які проголосували на референдумі 1 грудня 1991 року за те, щоб Україна була незалежною та інші факти з історії України.

1. Кінець перебудови,
передумови проголошення незалежності України

1.1 Декларація про державний суверенітет України – основа послідовного утворення її незалежності

У зв'язку з обговоренням Декларації про суверенітет України в парламенті виникла криза. Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М. Горбачов, обраний позачерговим з'їздом народних депутатів СРСР у березні того ж року Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною.

На той час кілька десятків депутатів-комуністів відбули до Москви на XXVIII з'їзд КПРС, що поставило під загрозу наявність потрібної кількості людей для прийняття постанов. На вимогу опозиції 6 липня Верховна Рада вирішила відкликати до Києва всіх народних депутатів, де б вони не перебували, у тому числі й В. Івашка, який був головою редакційної комісії на з'їзді КПРС.

9 липня В. Івашко несподівано подав у відставку, заявивши, що він не бачить у Верховній Раді «надійної опори для здійснення програми економічного, соціального і культурного відродження України». (Незабаром він був обраний заступником Генерального секретаря ЦК КПРС). Депутатська більшість залишилася без лідера. Скориставшись цим, опозиція перейшла у наступ, і Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня в редакції, на яку раніше важко було розраховувати. На позицію українських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічний документ прийняла Верховна Рада РРФСР.

Декларація проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Декларація складалася з преамбули і 10 пунктів.

Великі суперечки викликало питання про майбутню армію України. Врешті-решт було прийнято формулювання: «Українська РСР має право на власні збройні сили». В Декларації записано, що «громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР». Проголошувався намір У РСР стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Щодо громадянства У РСР прийнято було компромісне формулювання: «Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР». Народній раді вдалося внести в Декларацію кілька поправок, зокрема, про самовизначення української нації як основу суверенітету України, про призначення Генерального прокурора республіки українським парламентом, про визнання всього економічного і науковотехнічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу.

За Декларацію проголосувало 355 народних депутатів, проти – 4. Здавалося, відкрився шлях до консолідації різних сил у парламенті. Але наступні події показали, що протистояння зберігається. Зокрема, Верховна Рада відхилила пропозицію надати Декларації силу конституційного закону, що знову загострило стосунки між більшістю й опозицією.

Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 2 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано:

власність народу на її національне багатство та національний дохід;

різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України;

введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу;

національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

Економічний суверенітет передбачав також взаємовигідні зв'язки з іншими республіками, вступ України у міжнародні економічні і фінансові організації й співтовариства, право створення на власній території вільних економічних зон тощо.

Протистояння між «демократами» та «партократами» продовжилося під час виборів нового Голови Верховної Ради. На цю посаду було висунуто 27 кандидатур. Серед них перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко та другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук від більшості, І. Юхновський, Л. Лук'яненко, В. Яворівський, Л. Скорих, С. Хмара від опозиції. Тепер уже не тільки опозиція, а й депутатська більшість вирішила скористатися парламентською трибуною для пропаганди своїх поглядів. Напередодні голосування більшість кандидатів дружно зняла свої кандидатури. Залишилося п'ятеро претендентів. Після другого туру голосування переміг Л. Кравчук, за якого було подано 239 голосів.

1.2 Спроба державного перевороту 19-21 серпня 1991 року

Вранці 19 серпня 1991 року о шостій годині ранку майже в усіх містах по радіо люди дізналися про те, що в Москві створено Державний Комітет із надзвичайного стану. До складу комітету (незаконного, бо його створення не було передбачено тодішньою Конституцією Радянського Союзу) увійшли віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем’єр-міністр СРСР Валентин Павлов, голова КДБ СРСР Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості, транспорту та зв’язку Олександр Тізяков, голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев. Цей комітет був створений для того, щоб усунути від влади Президента СРСР М. Горбачова. Для надання своїм діям видимості легітимності путчисти заявили, що Президент СРСР Михайло Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції було покладено на віце-президента Янаєва. До Москви було введено війська, а Горбачова заблокували на дачі в Криму. Заборонялася діяльність опозиційних КПРС громадських об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. У «Постанові №1 ДКНС» було перераховано перелік заходів, якими буде порятовано країну:

1. По-перше, оголошувалися недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові та Україні, котрі вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.

2. По-друге, призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкоди нормалізації ситуації». Це був «привіт» народним фронтам та рухам, зокрема, й Народному Руху України.

Керівництво Російської Федерації на чолі з Президентом РРФСР Борисом Єльциним, маючи підтримку росіян, перш за все, москвичів, вчинило опір путчистам. У зіткненнях із введеними до Москви військами загинуло 3 людини. Реакція на путч у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідав радянському Основному Закону, а й тому, що більше не вважали себе частиною СРСР. У ці дні динамічно розвивалися події на Україні. Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. У всіх виступах державних посадовців України 19–20 серпня проходила турбота «про врожай». На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук. Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Учасників подій підтримали донецькі шахтарі, які також постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ. Підтримали путчистів лише партійні функціонери ЦК КПУ.

20 серпня ввечері після дводобового засідання було ухвалено рішення, за яким постанови ДКНС на території України не визнавалися. За ці дві доби стало зрозуміло, що ДКНС не спромігся взяти під контроль силові структури й оволодіти становищем. Тільки 23 серпня, коли путч було остаточно повалено, політбюро ЦК компартії України опублікувало заяву, в якій засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту», але тоді ж в приміщенні Львівського облвиконкому КПУ були вилучені документи, які засвідчували, що партійний апарат був обізнаний з планами перевороту.

2. Народження незалежної суверенної держави – України

2.1. Безпосередні події 24 серпня і проголошення Акту про незалежність України

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради з доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук. Спільну доповідь зробили народні депутати О. Мороз – від більшості, та І. Юхновський – від опозиції.

У доповіді й співдоповідях висловлювалася єдина думка про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм його практичної реалізації. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України та Національну Гвардію. Пропонувалось ухвалити закон про статус військ, розташованих на території України, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічного суверенітету. Зокрема, уряд мав організувати перехід у власність України підприємств і організацій союзного підпорядкування.

У серпні ці заходи означали утвердження незалежного статусу України. УРСР припиняла своє існування, народжувалася самостійна Україна. Щоб надати цілковитої легітимності цим доленосним рішенням, І. Юхновський від Імені Народної ради запропонував проголосити акт, в якому мав бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на Всенародному референдумі. Одночасно Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність комуністичної партії України.

У другій половині дня Верховна Рада проголосила Акт незалежності України.

«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку

з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, – зазначалося в цьому документі, – продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України мав відбутися 1 грудня 1991 р. одночасно з виборами Президента України.

КПРС як державна партія поділялася на дві принципово різні щодо держави структури: керівну номенклатуру й рядову членську масу – «передавальний пас» від населення до партійного керівництва. Переважна частина номенклатури в 1990 – першій половині 1991 р. – уже зрозуміла, що владу можна утримати, лише повернувшись обличчям до власного народу. Криза влади у Москві поглиблювалась, і апаратники відверталися від загальносоюзного центру. «Коли відбулись перші вільні вибори в республіці й партійні діячі зазнали на них поразки, я зрозумів, – пояснював Л. Кравчук заступникові головного редактора газети «Московские новости» Л. Телень свою позицію, – що система похитнулася». КПРС перестала бути потрібною цим партапаратникам, тому що вони перейшли до радянських владних структур й не збиралися більше коритися партійним комітетам.

Прагнення центрального керівництва КПРС за всяку ціну врятувати Радянський Союз остаточно підірвали позиції республіканських компартійних організацій у тих республіках, де з особливою силою розвивався національно-визвольний рух. Путч, у якому взяли участь секретарі ЦК КПРС, перетворив цю партію на «п'яту колону» в очах мільйонів громадян України. Залишатися в ній для «суверен-комуністів» було небезпечно. І вони з легким серцем пішли на заборону КПРС.

26 серпня 1991 р. президія Верховної Ради ухвалила указ про тимчасове припинення діяльності компартії України. 26 серпня відбувся останній пленум ЦК Компартії України, на якому було прийнято рішення «про повну самостійність Компартії України». На період тимчасового припинення діяльності партійних структур компартії пленум доручив репрезентувати її інтереси народним депутатам України Є. Мармазову, С. Дорогунцову, В. Петренку, В. Курашику, І. Бойку, В. Тризні, С. Камінчуку, Г. Харченку, В.Лісовенку, К. Продану. У засобах масової інформації цей пленум назвали напівлегальним, або ж підпільним, представники низки партій звинуватили комуністів у порушенні законів України. І це дійсно було так, якщо не брати до уваги такої деталі: Л. Кравчук сам запропонував секретареві ЦК компартії України В.Лісовенку якнайшвидше провести пленум, повідомивши, що до цього він утримається від підписання зазначеного указу, а зробить це по закінченні пленуму. Виходить, що жодних юридичних перепон для його проведення не було.

30 серпня президія Верховної Ради України ухвалила указ про заборону діяльності компартії України, внаслідок чого значна група людей була виведена за межі політичної й соціальної гри, а це призвело до зміни розстановки політичних сил у суспільстві. Розслідування, проведене правоохоронними органами, не встановило складу злочину в діях КПУ та її керівників усіх рангів, про що свідчить постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб ЦК компартії України, обкомів, міськкомів та райкомів партії. Повторна перевірка підтвердила цю постанову. Рішення про заборону компартії України було зустрінуто неоднозначно, зокрема юристами. Наприклад, голова комісії Верховної Ради України з питань законодавства й законності О. Коцюба вніс пропозицію скасувати це, з його погляду, незаконне рішення. Міністр юстиції України В. Бойко заявив, що заборона діяльності компартії України суперечить правовим нормам і створює небезпечний прецедент, який «дозволить надалі забороняти в такий же спосіб діяльність інших партій або громадських об'єднань». Він позбувся посади, натомість ті, хто доводив зворотне, маніпулюючи при цьому законами, зробили блискавичні кар'єри.

Заборона компартії України, як і заява компартійної групи депутатів Верховної Ради про саморозпуск, не означала, що комуністи зникли з політичного життя України. 26 жовтня 1991 р. кілька колишніх партійних діячів і рядові члени компартії України організували у Києві установчий з'їзд нової партії. Вона залишалася на комуністичній платформі, хоч була названа Соціалістичною партією України. Лідером СПУ став О. Мороз.

14 травня 1993 р. президія Верховної Ради України ухвалила постанову такого змісту: «Розглянувши питання про Укази Президії Верховної Ради України від 26 і 30 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», «Про заборону діяльності Компартії України», президія постановила:

1. Громадяни України, які були членами Компартії України (КПРС), не можуть без рішення суду визнаватись причетними до державного перевороту 19–21 серпня 1991 р. і зазнавати будь-яких обмежень через свою колишню належність до КПРС.

2. Громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати партійні організації відповідно до чинного законодавства України».

Таким чином, постанова не знімала заборони на діяльність компартії України. Другий її пункт взагалі був зайвим: право громадян утворювати об'єднання гарантується законом.

У березні 1993 р. в Макіївці Донецької області відбулася Всеукраїнська конференція комуністів, делегати якої відкинули думку про створення нової компартії, а схвалили рішення про підготовку чергового з'їзду компартії України. Хоча у формулюванні про відновлення діяльності компартії зусиллями народного депутата України О. Коцюби було зауважено, що відновлюють свою діяльність члени компартії України. А вже 19 червня комуністи України провели свій з'їзд у Донецьку й офіційно заявили, що діяльність КПУ відновлено. Лідером комуністів з'їзд обрав колишнього другого секретаря Донецького обкому компартії України П. Симоненка.

2.2 Референдум і президентські вибори 1 грудня 1991 року

Коли 24 серпня 1991 р. депутати Верховної Ради УРСР зібралися на надзвичайну сесію, представники від громадськості внесли у приміщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з тоталітарним московським центром. А через кілька днів, 4 вересня, було ухвалено постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки.

Найбільшою заслугою комуністів із числа колишніх радянських керівників УРСР було встановлення контролю над розмішеними в Україні силовими структурами та загальносоюзними установами й відомствами. Не вдалося лише встановити контроль над Чорноморським флотом. Внаслідок цього флот на довгі роки став болючою проблемою в українсько-російських відносинах.

9 вересня 1991 р. була ухвалена постанова про запровадження з наступного року купонів багаторазового використання. Цим започатковувався вихід України з рубльової зони. 8 жовтня з'явився Закон України «Про громадянство України», 7 листопада – «Про державний кордон». Отже, ще до референдуму, який затверджував «Акт проголошення незалежності» були підготовлені передумови для перетворення України із союзної республіки на самостійну державу.

Після Акта проголошення державної незалежності все суспільно-політичне життя в республіці було підпорядковано Всеукраїнському референдуму, на якому 1 грудня 1991 р. виборцям належало відповісти на запитання, чи підтверджують вони Акт проголошення незалежності України. Політикам, котрі стояли на позиціях повної незалежності України, це було необхідно для того, щоб переклеслити результати референдуму 17 березня.

За підтвердження Акта проголошення незалежності України голосували 90% громадян, що брали участь у референдумі. А брали участь 84% тих, хто мав таке право. Отже, за незалежність України висловилися 76% усіх дієздатних її громадян. Проте несерйозно було б уважати, що всі вони були переконаними її прихильниками. Ніхто не спромігся ще заперечити висновків аналітиків, що ця цифра з'явилася внаслідок унікального збігу обставин. Наляканий рішучими заходами російського керівництва щодо зменшення впливу КПРС, українська номенклатурна верхівка спішно пвдтримала ідею державної незалежності й кинула на пропаганду її всі підконтрольні засоби. Вперше дістали простір для фронтального пропагандистського наступу «демократи»

Тих, хто не підтримав незалежність України, цілком достатньо, щоб спонукати далекоглядних політиків придивитися до них уважніше та проаналізувати, чим їхні соціальні характеристики й орієнтації відрізняються від характеристик і орієнтацій прихильників незалежності. Політичне значення такого аналізу актуалізує нерівномірність розподілу голосів, що були подані «за» та «проти» незалежності України в різних її регіонах. У чотирьох областях – Харківській, Луганській, Донецькій та Одеській, – де проживає понад чверть населення України, Акт підтримали загалом менше двох третин від тих, хто має право голосу (62,5%), а в Криму – більше однієї третини (35,5%).

Позитивним наслідкам референдуму сприяла передвиборча президентська кампанія, учасники якої одностайно виступали за незалежність України, хоча побічним результатом її став розкол у демократичному таборі щонайменше на три течії (відповідно на послідовників Л. Лук'яненка, В. Чорновола та І. Юхновського).

Центральною виборчою комісією було зареєстровано 7 осіб, котрі вибороли право стати кандидатами на президентську посаду. Кожного з них підтримали своїми підписами понад 100 тис. виборців.

На виборах 1 грудня голоси виборців розподілилися так: за В. Гриньова – 4,17%, Л. Кравчука – 61,59, Л. Лук'яненка – 4,49, Л. Табурянського – 0,57, В. Чорновола – 25,27, І. Юхновського – 1,74%.

Отже, в результаті більш ніж переконливої перемоги першим Президентом України став Л. Кравчук.

Але річ утім, що кандидати, як правило, свідомо кажуть неправду. Малоймовірно, що для Л. Кравчука президентство стало можливим завдяки його програмі з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

Відомий литовський політик А. Бразаускас вважає, що «тут нічого дивного немає. Люди голосують не за колишнього комуніста чи антикомуніста, а за нинішню особистість, живу людину. Зважають, як він поводиться, як діє, як відповідає опонентові… Чому він так упевнено переміг на виборах? А тому, що народ України не побачив йому альтернативи. Альтернативи його досвіду,

знанням, виваженості, політичній мудрості. Адже робота в ЦК – це велика школа. А коли ще політичний діяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки – успіх йому забезпечено. Сьогодні люди вже не вірять ні затяганим гаслам комуністів, ні істеричним закликам націонал-радикалів. Вони йдуть за тими, хто зрозумів, що часи ідеології, політичної балаканини давно минули… і я, і Кравчук давно вже переступили через комуністичні догми. Ми – політики-реалісти, політики-прагматики».

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України, висловив програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, – наголосив він, – одержавши владу від народу, має служити йому і забезпечити його достаток, права і свободи кожної людини».

Відразу ж після присяги Президент приголомшив народних депутатів пропозицією обрати Голову Верховної Ради, а заодно запропонував, щоб ним став І. Плющ. Цей блискавичний натиск забезпечив бажаний для нього результат: практично без обговорення І. Плющ піднявся на вищий щабель у парламенті, здобувши 261 голос «за».

2.3 Самоствердження України, як незалежної держави. Утворення СНД

Проголошення України, як незалежної держави увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі роки визвольні змагання за вільне життя на власній землі нарешті переможно справдилися.

Вихід України на історичну авансцену як незалежної держави поставив її керівництво перед необхідністю розв'язання складних проблем із багатьма невідомими. Перша й чи не найголовніша з них – ставлення до Союзу. Попри наполягання М. Горбачова, 25 листопада1991 р. попереднього підписання Союзного договору не відбулося. Лідери республік відмовилися це зробити, погодившись лише відправити документ до парламентів для обговорення, Української делегації при цьому не було, республіка готувалася до референдуму. Після нього Л. Кравчук отримав підстави, щоб заявити: Україна не піде в Союз, позаяк грудневий референдум перекреслює березневий. У розмові з кореспондентом «Аргументов и фактов» він висловився так: «До Біловезької пущі я привіз мандат, за яким 92% мешканців республіки проголосували за незалежну суверенну Україну і я діяв відповідно до волі свого народу».

Завісу над тим, що відбулось у Біловезькій пущі, дещо підняв Л. Кравчук в інтерв'ю кореспонденту французького журналу «Парі матч». Його було опубліковано у збірнику промов і виступів Л. Кравчука «Є така держава – Україна», який побачив світ у Києві 1992 р. На відміну від французького журналу, інтерв'ю публікувалося в Україні з купюрами. У статті О. Карпичева «Грудневий поворот», надрукованій московською «Правдою» 25 січня 1992 р. наводиться відповідь Президента України на запитання: «Коли було прийнято рішення про необхідність їсторичної зустрічі 7–8 грудня, яка поклала кінець існуванню СРСР?» Вона була такою: «Приблизно 15 листопада. Мінськ запропонувала Україна. Це найменша з трьох столиць і місто, в якому таємниця нашої зустрічі мала найбільше шансів бути збереженою».

Суть відповіді пояснює причини купюр в українському варіанті публікації. Президенти Росії та України й Голова Верховної Ради Білорусії ще боялися загальносоюзного центру, хоч той уже агонізував. У їхніх діях явно простежується елемент змови. Цей факт не вписувався в ту історію, про яку пишуть у ювілейних виданнях, але він досить промовистий. Радянський Союз розпадався за силовим сценарієм, так само, як він утворювався,

Унікальний збіг обставин: союзником України в діях, спрямованих на звільнення від павутиння загальносоюзного центру, стала Росія. Ці протиприродні з погляду традиційних національних Інтересів Росії дії проводив Б.Єльцин. Керувався він, звісно, абсолютно егоїстичними мотивами, борючись за утвердження особистої влади.

Справедливість вимагає зазначити. що Б.Єльцин і Л. Кравчук турбувалися про зміцнення влади, яка дісталася їм абсолютно легітимно, в результаті всенародного волевиявлення. Агонізуючи, імперська Росія наприкінці XX ст. зробила крок у напрямку демократичних перетворень західного зразка. Мабуть, у цьому полягав головний національний інтерес для її народу. На жаль, навіть тепер серед населення сусідньої країни чимало таких, хто поділяє погляди радикальних політиків типу Баркашова та Жириновського.

Тут слід згадати, що напередодні організованого М. Горбачовим референдуму на підтримку Союзу 17 березня 1991 р. керівники Росії, України, Білорусії та Казахстану відправили своїх представників на зустріч (до речі – також у Мінську), щоб розглянути та обговорити пропозиції щодо створення об'єднання, яке виключало б існування загальносоюзного центру. Зустріч відбулася в лютому 1991 р. Уже після цього референдуму розгорнулися конкретні дії в цьому напрямку. Ініціатором виступав Г. Бурбуліс, довірена особа Б.Єльцина. «1991 року, в квітні, – згадував він, – ми приступили до вироблення чотиристороннього договору в межах старого Союзу: Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. Горбачов уживав усіх заходів, щоб він не відбувся. Груднева угода у Біловезькій пущі була певною мірою повторенням цієї спроби».

Цікаву думку висловив після всіх подій (1993 р. під час візиту до Києва) президент Литви А. Бразаускас. В інтерв'ю газеті «Киевские ведомости» (1993, 24 липня) він заявив: «Ініціатором СНД безпосередньо був М. Горбачов, адже саме він ще у 89-му році дав певний поштовх – потрібна федерація з новим змістом. А що таке «новий зміст»? При цьому поняття «конфедерація» було ледь не лайливим і обговоренню не підлягало». О 10-й годині ранку 8 грудня президенти та прем'єр-міністри трьох країн сіли за стіл переговорів і самі склали остаточний текст Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Сторони заявили, що Радянського Союзу, як держави, більше не існує, внаслідок чого діяльність його органів на території трьох держав припиняється. Сфери спільної діяльності в рамках СНД мали реалізуватися на рівноправній основі через відповідні координуючі інститути. До сфер спільної діяльності були віднесені такі:

- координація зовнішньополітичної діяльності;

- співробітництво у формуванні й розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського та євразійського ринків, у галузі митної політики;

- співробітництво у розвитку систем транспорту та зв'язку;

- співробітництво у галузі охорони навколишнього середовища, участьу створенні всеохопної міжнародної системи екологічної безпеки;

- боротьба з організованою злочинністю.

Кожна зі сторін залишала за собою право припинити дію Угоди або окремих її статей, заздалегідь повідомивши про це інших учасників Угоди. Сторони заявляли, що гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливали для них із договорів і угод колишнього СРСР. Угода про утворення СНД оголошувалася відкритою для приєднання всіх держав – членів колишнього СРСР, а також інших держав, які поділяли цілі та принципи цієї Угоди.

Після того як Угода була підписана, Б.Єльцин зателефонував до Вашингтона президентові США Дж. Бушу, а С. Шушкевич – М. Горбачову. Обох попередили, що Радянського Союзу більше не існує.

21 грудня 1991 р. керівники 11 з 15 колишніх союзних республік підписали в Алма-Аті Протокол до Угоди, в якому фіксувалось утворення на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Вони також ухвалили Декларацію, яка не лише підтверджувала головні цілі та принципи СНД, а й внесла низку істотних уточнень. По суті, на зустрічі 21 грудня 1991 р. в казахстанській столиці відбулося повторне утвердження Співдружності в розширеному складі.

Час, що минув відтоді, показав: регулярні зустрічі лідерів пострадянських республік поперемінно в різних столицях не забезпечили стійкої життєздатності СНД.

Рано чи пізно буде підраховано й подано суспільству вірогідний баланс досягнень та втрат, пов'язаних із державною незалежністю, точніше – з тими варіантами, за якими вона утверджувалася. Проте очевидним є те, що за роки, які минули після розпаду Радянського Союзу, ситуація в Україні погіршувалася швидше, ніж у Росії.

Висновки

Я з’ясувала, що головною причиною здобуття Україною незалежності було прагнення до повноцінного життя на своїй землі, у своїй країні, а наслідками цього стало погіршення економічного стану, збільшення проблем країни, а в наш час Україна переживає економічну кризу.

Незалежність України встановлювалась не за один день. Незалежність створювалася протягом століть. Та я в своїй роботі описала це поетапно: спочатку прийняття декларації про державний суверенітет, потім державний переворот, тоді поступово Україна наблизилася до проголошення незалежності.

Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед необхiднiстю визначити свої геополiтичнi прiоритети. Перед нею постала альтернатива: або залишитися безпосереднім впливом Росiї, або ж заявити про свою захiдну орiєнтацiю. Перший варiант означав, що Україна приречена, як i ранiше, лишатися об’єктом геополiтики, другий вiдкривав можливiсть входження до свiтового спiвтовариства в якостi суб’єкта геополiтики. Як показує практика прiоритетним став другий варiант.

Список використаної літератури та джерел

1. Плав’юк М. Перед і після проголошення незалежності України // Пам’ять століть. – 2002. – №3. – С. 3–17.

2. Лук’яненко Л. Акт про незалежність України: події 19 – 24 серпня 1991 року // Кур’єр Кривбасу. – 1998. – №1. – С. 3–11.

3. Литвин В. Проголошення незалежності України/ Декларація про державний суверенітет України. Союзний договір. Путч 19 – 21 серпня 1991 року. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 року. Утворення СНД // Історія України. – 2001. – №31–32. – С. 2–6.

4. Кульчицький С. Утвердження незалежної України: перше десятиліття(1) // Український історичний журнал. – К., «Наукова думка», – 2001. – №2. – С. 3–22.

5. Литвин В. Самоствердження України: нелегкий поступ // Український історичний журнал. – К. «Наукова думка», – 2003. – №1. – С. 3–22.