Літературна мова і територіальні діалекти

Контрольна робота з предмету українська мова

Літературна мова і територіальні діалекти

План

Вступ

Поняття літературної мови

Загальнонародна мова і територіальні діалекти

Усна і писемна форми літературної мови

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Обсяг і зміст поняття «літературна мова» різні на різних етапах її розвитку. Спочатку літературна мова виступає моно- чи вузьковалентною і лише з часом набуває полівалентності, тобто розробляє розвинену систему стилів, яка забезпечує їй можливість обслуговування мовного колективу в усіх сферах його суспільної діяльності. Полівалентність літературної мови здебільшого встановлюється у національний період розвитку суспільства, хоч існування літературної мови прямо не залежить від існування нації. Саме національний період відіграє особливу роль у розвитку літературної мови, що стає в цей час універсальним засобом спілкування. Перші національні академії майже завжди одержували від суспільства замовлення на «впорядкування» словника і граматики своєї національної мови. Таке завдання стояло, наприклад, перед французькою академією в 1635 році, перед російською академією в 1783 році, перед румунською академією в 1866 році тощо. Спричинено це розширенням соціальної бази літературних мов. Відмова під широкої соціальної бази для літературної мови призводить до розриву між живою народною мовною стихією і мовою держави, школи й книги. Саме це і сталося в Греції XX ст., де до недавнього минулого штучно прищеплювалася наближена до давньогрецької мови офіційна кафаревуса за рахунок живої димотики. Але життя взяло своє, і сучасна новогрецька літературна мова ґрунтується на димотиці.

Торкаючись питань формування й існування літературної мови, слід зазначити, що інколи літературна мова виникає на базі певного міського койне
(терміном койне
в лінгвістиці називають мову міждіалектного спілкування, що народжується на базі одного чи кількох діалектів, цей термін походить з грецької (χοινή — спільна), де ним позначали спочатку загальнонародну мову, що утворилася в IV—III ст. до н. є. на основі аттічного діалекту з домішками явищ іонійських говірок). Російська літературна мова засновується на московському міському койне, яке об'єднувало риси північно-великоруських і південно-великоруських говорів. Англійська літературна мова засновується на лондонському міському койне, в якому деякі південні діалектні особливості поступилися перед центрально-східними. Китайська літературна мова базується на койне міста Пекіна. Але літературна мова, виникаючи на базі койне, протистоїть йому як оброблена форма мови необробленій. Вона постійно й глибоко взаємодіє з іншими формами мови, збагачуючись за їхній рахунок і постійно вбираючи в себе форми діалектів, койне, розмовного просторіччя і т. д.

Поняття літературної мови

Однією з форм існування загальнонародної мови є літературна мова. Літературна мова — це оброблена форма загальнонародної мови, яка відзначається багатством і впорядкованістю своїх засобів. Як обробленість, так і впорядкованість літературної мови надають їй вигляду взірцевості, своєрідного «мовного ідеалу», забезпечуючи їй загальноприйнятність, зрозумілість і обов'язковість. Обробленість передбачає певний відбір мовних засобів із загальномовного інвентаря на основі якісних критеріїв, усвідомлених у більшій чи меншій мірі, отже, нормативних. Багатство літературної мови полягає в наявності широкої лексичної та граматичної синонімії, в чіткій семантичній диференції однокореневих слів, у розвиненій системі словотворення, в розгалуженій полісемії значної кількості лексики, в розвиненості термінології і т. ін., а також у наявності засобів для передачі нових понять та ідей. Упорядкованість передбачає існування мовних засобів у певних системних стосунках, але з останньої обставини аж ніяк не випливає, що в літературній мові не можуть існувати асистемні явища, оскільки вона — явище історичне і може в собі акумулювати наслідки мовної діяльності суспільства на різних етапах його розвитку. Ці наслідки можуть порушувати системні відношення, що складаються на певному етапі.

В лінгвістичній літературі різних країн поняття «літературна мова» передається також і іншими словосполученнями: нім. Schriftsprache, ч. spisovny jаzуk (букв, «писемна мова»), англ. standardlanguage (букв. «стандартна мова»), нім. Gemainsprache, фр. 1апgue соmmune (букв. «спільна мова»), п. język kulturalny, англ. сultural 1аnguage, фр. lаngue de сіvilisation (букв. «культурна мова»). Однак кожне з цих словосполучень відрізняється ще й певним додатковим відтінком значення. Наприклад, термінологічне словосполучення «писемна мова» може застосовуватися лише для тих випадків, коли літературна мова існує тільки в письмовій формі. Так, літературною мовою східнороманських земель у часи середньовіччя (XIII—XV ст.) була старослов'янська, що використовувалася лише в писемних пам'ятках. Терміном «писемна мова» можна назвати літературну мову елу
в республіці Шрі Ланка, яка значно відрізняється від використовуваної тут в усному мовленні сингальської. Однак таких випадків небагато. В Німеччині й Чехії відповідний термін пояснюється тією роллю, яку відіграло письмо у виробленні літературних мов цих країн.

Термін «літературна мова» зазнав критики через його двозначність: його можна розуміти не лише як назву обробленої форми загальнонародної мови, а й як назву мови художньої літератури. Проте лінгвісти підкреслюють нетотожність понять «літературна мова» і «мова художньої літератури», бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми або жаргонізми та інші елементи, які перебувають за межами літературної мови. З другого боку, літературна мова обслуговує не лише державну адміністрацію, засоби масової інформації, розмовне мовлення та ін. Разом з тим мова художньої літератури спирається на літературну мову, втілюючи в собі її досягнення.

Серед лінгвістів точилися суперечки щодо моменту виникнення літературної мови. Одні з них вважали, ніби літературна мова є корелятом національної мови, отже, в донаціональний період розвитку суспільство не могло мати літературної мови, а мало лише писемну. Однак ці погляди неправильні, бо вони відмовляють численним народностям в існуванні у них літературних мов. Тим часом літературні мови існували вже в найдавніші епохи. Класична латинь була саме літературною мовою. Літературні мови існували також у давнину в Індії, Китаї, Греції. В Київській Русі існували дві літературні мови: старослов'янська, яка обслуговувала релігію, і давньоруська, яка обслуговувала суспільство в інших сферах діяльності. Цим мовам не можна відмовити в обробленості, відборі і певній регламентації їхніх засобів.

На перших етапах розвитку літературна мова має обмежене функціональне навантаження, зумовлене відповідними чинниками, це можуть бути художньо-моралістичні, релігійні, національно-культурні, економічні й політичні мотиви, які діють не відокремлено, а в комплексі, проте у певні часи ті чи інші висуваються на провідне місце. Скажімо, в стародавній Індії виникнення літературної мови священних книг індусів «Вед» було зумовлене передусім релігійними потребами. На іншому етапі розвитку суспільства вже художньо-естетичні чинники зумовлюють появу «Магабхарати» та «Рамаяни», хоч одночасно діяли й інші фактори.

Досить обмеженими були функції давньоруської літературної мови порівняно з російською. Ширшими були функції латині в середньовічній Європі, в тому числі й на німецьких землях. Але вже з XV ст. в Німеччині латинь витісняється з адміністративно-державної сфери. В наступному сторіччі Реформація, Селянська війна та інші політичні рухи зумовили оновлення німецької літературної мови, яка доти мала також вузькообмежені функції. Латинь мусила поступитись перед німецькою і в шкільній освіті. Остаточного удару латині завдав М. Лютер витісненням її з церкви. Мова саксонської канцелярії на базі міських інтердіалектів набула додаткового престижу «єдиної загальнонімецької мови». Проте її функції в цей час були ще досить вузькими, бо аж до XVIII ст. тривала її конкуренція з іншими локальними варіантами німецької мови, і тільки згодом розгорнулося її стилістичне варіювання залежно від використання в різних галузях діяльності німецького суспільства.

Поширена думка, що в національну епоху розвитку етнічної спільності діалекти стають пережитковим явищем. Тим часом факти, які спостерігаються в окремих країнах, можуть і суперечити цій в основному слушній тезі. Наприклад, в Італії в наш час відбувається своєрідна реактивізація діалектів, там на діалектах пишуться художні твори, ставляться спектаклі, відбуваються телевізійні передачі, у зв'язку з цим говорять про «діалектний вибух» (еsplosione dialettale) як реакцію на примусове поширення літературної мови. Можливо, це пояснюється також і тим, що основою італійської літературної мови є тосканський (флорентійський) діалект, а не римське міське койне.

Аналогічні явища спостерігаються і в арабських країнах, де поряд з літературно-класичною арабською мовою співіснують регіональні арабські койне, що також претендують на статус літературної мови. Особливе становище характеризує мовну ситуацію в сучасній Норвегії. Тут на рівних правах співіснують дві літературні мови: букмол
і ландсмол
. Букмол — це літературна мова на датській основі, якою, наприклад, писав Г. Ібсен, а ландсмол спирається на місцеві норвезькі говірки, проте ландсмол не витіснив букмолу, який вживається і на письмі, і в усному спілкуванні і якому конституційно надано статусу державної мови поряд з ландсмолом.

Для національної епохи розвитку людських спільностей характерне всебічне зближення книжно-писемних і народнорозмовних стилів, які раніше могли досить істотно відрізнятися. Більше того, в донаціональний період писемною літературною мовою могла бути чужа для даного населення мова, наприклад, латинь у західноєвропейських країнах, старослов'янська у східних слов'ян, сербів, арабська у тюркомовних та іраномовних народів і т. д.

Інколи одна літературна мова може існувати у двох варіантах. Наприклад, вірменська літературна мова ашхарабар існує у східному і західному варіантах. Щось подібне маємо і в Албанії, де співіснують два варіанти літературної мови, які базуються на різних діалектних основах, щоправда, за останній час південний (тоскський) варіант набуває більшого престижу. Відмінність санскриту від ведійської мови пояснюється не лише хронологічними рамками їх існування, а також і різною діалектною основою (веди пов'язані з північно-західною Індією, а санскрит - з центральною частиною північної Індії).

Свого часу існувала загроза виникнення двох різних варіантів української літературної мови — на базі середньо-наддніпрянських говорів і на базі місцевих говірок західних областей України. До того ж ситуація ускладнювалась існуванням так званого язичія. Однак мовна практика й активна боротьба прогресивних громадських діячів, насамперед Івана Франка, який виступив проти шляхів розвитку і норм, що їх намагалися нав'язати в Галичині українській мові, зберегли єдність української літературної мови.

Своєрідністю відзначається мовна ситуація в багатонаціональних країнах, де співіснують декілька літературних мов, але тільки одна з них визнається державною, як, наприклад, в Індонезії (бахаса Індонесіа). Досить складні мовні проблеми хвилюють і сучасну Індію, де конституційно чотирнадцять літературних мов визнано рівноправними, але функції загальнодержавної мови з 1965 року надано мові гінді. У деяких штатах цієї країни супротивники гінді вдаються до користування англійською мовою як офіційною.

Інші особливості виникають тоді, коли одна літературна мова одночасно функціонує як така у різних націй в різних країнах. Таке становище у англійської, німецької, іспанської і португальської мов. Німецька мова є літературною в Германії, Австрії та Швейцарії, іспанська — в Іспанії та в країнах Латинської Америки, за винятком Бразілії, де літературною мовою виступає португальська. Англійська функціонує як літературна в Англії, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, а також у деяких афро-азіатських країнах, що розвиваються.

Літературна мова — це багатошарове утворення не лише в розумінні структурно- рівневого розрізнення її систем та підсистем, а й в розумінні складності певної функціонально-стильової структури. Поряд із рівневими системами та підсистемами існують іншого роду системи, які визначаються своїм конкретним розмежованим функціональним навантаженням і називаються стилями
. Стильова структура мови складається із різних стилів, а кожний з них — це певна сукупність мовних елементів і засобів їх вживання у взаємодії, яка характеризує мовлення в певній галузі чи ситуації спілкування. На функціонально-стильовій структурі мови найбільше відбивається суспільний характер мови. Інколи підкреслюють і те, що стилістичні мовні засоби можуть нести, крім звичайної, ще й додаткову, естетичну інформацію.

Поняття стиль одержало в історії мовознавства найрізноманітніші тлумачення: прийоми ораторського мистецтва, техніка чи манера писемного викладу, індивідуальна характеристика мови письменника, адекватність вираження думки мовними засобами і т. д. Було чимало спроб індивідуалістичного визначення стилю. К. Фосслер, наприклад, вважав, що «стиль — це індивідуальне мовне використання на відміну від загального». К. Осгуд визначає стиль як «властиві індивіду відхилення від норм у відповідності до ситуацій, в яких він здійснює кодування». Ш. Баллі ототожнював стиль з афективно-експресивними елементами мови.

Одне з найбільш обґрунтованих визначень мовного стилю дано В.В.Виноградовим: «Стиль — це суспільно усвідомлена і функціонально обумовлена, внутрішньо об'єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування в сфері тієї чи іншої загальнонародної, загально національної мови, співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей, виконують інші функції в мовній суспільній практиці певного народу»(Виноградов В. В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопр. языкознания.— 1955.— № 1.)

Стилі мови і стилі мовлення вивчає окремий розділ мовознавства -стилістика. Стилістика розподіляється функціональну стилістику (досліджує систему стилів мови), стилістику мовних величин (досліджує функціонування величин всіх систем і підсистем мови), стилістику тексту (досліджує закономірності організації текстових єдностей), стилістику поетичної мови (досліджує естетичне навантаження мови художньої літератури). Проте місце стилістики в загальній системі мовознавчих дисциплін ще не досить чітко визначене. Чимало суперечливого, дискусійного є і в розумінні поняття стилю. Через те що сам принцип розрізнення стилів недостатньо розроблений, іноді буває важко назвати кількість стилів у мові і дати їм якісну характеристику. Одні вчені розрізняють стилі лише в межах літературної мови, інші допускають існування певних стилів за межами літературної мови (фамільярного, вульгарного, жаргонного, арготичного і т. п.). Труднощі викликаються й тим, що ознаки окремих стилів тісно переплітаються з ознаками інших, а між стилями немає суворих меж, стилі — це відкриті системи.

При виділенні мовних стилів слід зважати на різні критерії:

1) інформаційний, який враховує зміст повідомлення і ефект, здійснений на адресата,

2) ситуативний, який враховує умови й ситуацію, за яких відбувається комунікативний акт,

3) соціально-культурний, який зважає на соціальну належність і культурний рівень адресанта та ін.

В літературній мові насамперед розрізняють усно- розмовний і книжно-писемний типи мови. В межах книжно-писемного типу виділяються більш-менш виразно стилі наукового викладу, офіційно-діловий, публіцистичний, художньо-белетристичний. Кожен з цих стилів відрізняється певними специфічними особливостями. Наприклад, науковий стиль частіше характеризується вживанням різних зворотів, що робить середню довжину речень цього стилю найвищою. В науковому стилі обмежена роль дієслів і збільшена питома вага іменників, які дістають розгорнуті прикметникові та дієприкметникові означення. В публіцистичному стилі широко використовуються експресивні засоби, які повинні викликати певне ставлення до повідомлюваного. До цього слід додати, що в межах функціонального стилю спостерігаються різні варіанти і навіть відхилення від встановлених для нього ознак.

Книжно-писемний тип мови реалізується переважно в писемній формі, однак і усна для нього не чужа (пор. наукові чи політичні доповіді, оголошення по радіо і телебаченню, усні оповідання і т. ін.). Розмовний тип літературної мови охоплює усні форми мовлення в умовах природного спілкування. Дехто з учених вважає, що розмовний тип може реалізовуватися і у писемній формі - листах, записках, щоденниках. В розмовному мовленні велике значення відіграють паралінгвістичні засоби спілкування (міміка, жести). Розмовне мовлення відзначається великими відступами від норм писемної мови. Тут часто зустрічаються конструкції з незвичним порядком слів, наприклад: Книжку мені так приємно, що я дістав
або Тобі тварини до вподоби, коли в квартирі?
В розмовній мові спостерігаються зміни функціонального навантаження багатьох граматичних лексичних елементів, саме тут вступають у двобій протилежні тенденції: синтетизм і аналітизм, готові мовні кліше і мовна творчість нових засобів вираження, синкретизм і розчленованість форми вираження і т. ін. Останнім часом мовознавці почали уважніше досліджувати розмовну літературну мову, її конкретні особливості.

Особливе місце серед форм розмовного типу мови й усного мовлення належить просторіччю. З одного боку, воно найтісніше зв'язане з міськими койне та інтердіалектами, з другого — воно близьке до розмовного варіанту літературної мови. Це й стало приводом до різного розуміння просторіччя. Одні відносять до нього загальнонародні елементи мовлення, які залишилися поза літературною мовою, інші - знижені елементи самої літературної мови. В усякому разі нині просторічні форми ще не в усьому чітко відмежовані від розмовно-літературних, а інколи навіть ототожнюються з останніми.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови став І. П. Котляревський, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Заслуга Т.Г. Шевченка полягала в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

Подальший розвиток української літературної мови нерозривно пов'язаний із творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим, з одного боку, сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, а з іншого - збагачує її виразовими засобами, шліфує літературні норми.

Загальнонародна мова і територіальні діалекти

Існування мови на значній території неминуче веде до її діалектної диференціації. Одним із найважчих питань лінгвістики є визначення статусу певного територіального різновиду даної реалізації мовної системи — мова це чи діалект? Досі вчені не можуть назвати точну кількість людських мов на земній кулі саме тому, що залишається невизначеним мовний або діалектний статус окремих систем. Структурні особливості не можуть бути покладені в основу розрізнення мови й діалекту, тому що є діалекти однієї мови, які між собою структурно більш віддалені, ніж окремі близькоспоріднені мови. І все ж діалект - це реальність. Найменший територіальний різновид мови - говірка, яка вживається в одному чи в декількох населених пунктах. Говірки об'єднуються в говори (діалекти), а говори - в групу говорів чи наріччя. Деякі вчені вважають діалект проміжною ланкою між говором і наріччям. Отже, всі вищенаведені поняття розрізняються за величиною території, на якій вони поширені, і за кількістю мовців. На межі говорів виникають зони перехідних діалектів, наприклад, між північними (гегськими) і південними (тоскськими) діалектами албанської мови є смуга перехідних говорів, у якій переплітаються ознаки обох діалектів типів.

Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв'язків між різними місцевими угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та іншими обставинами. Межі між окремими діалектами дуже нечіткі, окремі мовні риси охоплюють різну територію, їхні кордони, які в картографічних зображеннях називаються ізоглосами, перетинаються, і лише досить приблизно можна встановити територію поширення мовного явища (яка називається його ареалом), як і кордони самих діалектів. За ступенем стійкості при визначенні діалектних ареалів найбільше важать фонетичні явища, після них ідуть морфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші.

На основі нечіткості діалектних кордонів деякі лінгвісти прийшли до заперечення існування самих діалектів, але такий погляд спростовується реальністю діалектних рис та їх територіальною обмеженістю. В українській мові, наприклад, розрізняють три наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Північне охоплює східнополіський, середньополіський та західнополіський говори. До південно-західного належать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський та лемківський говори. Середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори утворюють південно-східне наріччя української мови.

Інколи причиною діалектних відмінностей може бути їх різне походження. Так, наріччя сучасної узбецької мови пояснюються походженням від трьох різних груп тюркських мов.

Окремі діалектні риси можуть підтримуватися новими розходженнями аж до переходу окремих діалектів на статус мов. В минулому відмінності між окремими групами слов'ян були діалектного характеру, згодом на їх основі виникли окремі слов'янські мови.

Формування націй веде до нівелювання діалектних особливостей і до виникнення національних мов. Зіставне вивчення діалектів у зв'язку з їх географічним поширенням складає предмет лінгвістичної географії.

Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, то соціальна диференціація стосується окремих верств населення. При соціальній диференціації відмінності між різновидами мовлення охоплюють насамперед явища лексичної підсистеми мови. Через це професійні «діалекти» правильніше називати професійними лексичними системами, бо основні диференційні риси таких «діалектів» не зачіпають їхніх фонетичних чи граматичних характеристик.

Практичний досвід мовців у певній галузі діяльності примушує їх створювати особливі слова для позначення понять, які невідомі людям іншої професії. От як, наприклад, описує С.Скляренко працю плотарів, використовуючи їхню професійну лексику: «Тяжка й небезпечна праця сплавщика на гірських ріках - потоках. Вода в них холодна й різка, за кожним скрамулком... смерть чатує на бокораша, важко провести дарабу або ще й більший пліт - бокор через гряди, гемери, кашиці, гуки, не захрясти десь на мілчаді, попасти в потрібне річище на розбиванці, де потік поділяється надвоє, вийти на глибінь там, де знову сходяться рукави потоку- у збиванку, не вдаритись об скелю». У будь-якій професії є своя вузька термінологія.

До професійної лексики, що виникає стихійно, близька створювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між ними полягає в тому, що наукова термінологія не допускає існування територіальних варіантів, а професійна лексика може інколи набувати й локального характеру. Так, окремі частини ткацького верстата мають у різних районах України різні найменування: навій
і воротило
, ставки
і стативи
, победрини
і жердки
, песик
і жабка
або цуга
, поперечниця
й шайда
та ін.

Термін на відміну від професіоналізму є водночас офіційно прийнятою назвою поняття. Трапляються випадки співіснування терміна і професіоналізму: друкарська помилка — ляп
, синхрофазотрон — каструля
. Отже, термін більше властивий писемній мові, а професіоналізм — розмовній. Розповідаючи про подію на футбольному полі, репортер напише: Суддя показав гравцю Н. жовту картку, а друзям скаже: Суддя показав Н. горчичника.

Іншим різновидом соціальної диференціації мови є жаргон. Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони декласованих елементів. Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов'язані між собою спільними умовами життя й інтересами (навчання в школі чи вищому учбовому закладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргону складають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону: пара
— «лекція», шпори
— «шпаргалки», шеф (шефиня)
— «керівник дипломної чи курсової роботи», по діагоналі
- «дуже поверхово» (читати книжку чи конспект); хвіст
— «нескладений залік чи екзамен», і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно- побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів: махнути
«обміняти», купити когось
-«по-жартувати з кого-небудь», сачкувати
— «ухилятися від обов'язків», намилити шию
— «критикувати», рубати
— «їсти», бабки
- «гроші», чувак
— «хлопець», шарага
— «група своїх» тощо.

Жаргони декласованих елементів, тобто злодіїв, жебраків та інших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною термінологією приховати свою діяльність, називають також арго. Зовнішня система мови формується і функціонує під впливом трьох чинників — часового, просторового і соціального.

У сучасній українській мові виділяють три основні групи діалектів: північну, південно-східну та південно-західну.

1.
Північні діалекти
. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

Найголовніші особливості північних діалектів такі.

Фонетичні:

а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі]
на місці давнього о
в історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл
) або монофтонга [у], [ÿ], [и]
(вул, кут, нÿс
, мист
замість літературних віл, кіт, ніс, міст
);

б) наявність на місці давнього ē
в нових закритих складах та на місці ђ дифтонга [іе]
(піеч, шіест, діед, ліес
) або монофтонга [е]
(печ, стена, мешок
);

в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів і перед глухим приголосним (дуб, колодез, казка);

г) ствердіння [р]
у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора, вечерат
);

д) тверда вимова звука [ц]
(хлопец, серца
); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі]
проти літературних [ги], [ки], [хи]
(стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист
).

Морфологічні:

а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -у
без розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру
);

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і)

, тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і
) і навпаки;

в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі]
;

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робйт', брат', пуіти']
.

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи
(кукурудза), вилка
(рогач), вихолка
(гойдалка), утва
(качки), валка
(череда) та ін.

До північних діалектів входять східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами.

2.
Південно-західні
діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.

Фонетичні:

а) перехід давніх [о
], [е
] в новоутворених закритих складах в [і
] (віл, кінь, піч, осінь
);

б) перехід давнього дифтонга [іе
], позначуваного буквою ђ, в [і
] (білий, пісок, літо
);

в) вимова ненаголошеного [о
] з наближенням до [у
] (чо^у
лов'ік, со^у
б'і
);

г) тверда вимова [р
], зрідка поява після твердого [р

] звука [j

] (рабий, расно, бурjа, варjу
);

д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли
- (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль-
між приголосними) звукосполучень [ир
], [ил
] чи [ер
], [ел
] (кирниця - керниця, сильза, гирміти);

е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е
];

є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед приголосним (рас, рипка, т'ашка
), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;

ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з
], [с
], [ц
], [дз
], [з^ж
ор'ана н'іч, с^ш
пина, ц^ч
в'іте, дз^дж
в'ін
] та перехід звуків [н
], [д
], [т
] у певних позиціях в [ĭ
] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка
).

Морфологічні:

а) поширення флексій -ови, -еви

- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи
);

б) поширення флексії -ом

на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом
);

в) збереження етимологічного -и

в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли
); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го
); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо
); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо
) та ін.

Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть
(комора), неньо
(батько), бадіко, вуйко
(дядько), вепр
(кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний
(чемний), милитися
(помилятися) — з польської; гавра
(барліг ведмедя), плай
(гірська стежка), сарака
(бідний, нещасний) — з румунської; марга, маржина
(худоба) — з угорської.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.

3. Південно-східні
діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.

Особливості південно-східних діалектів такі:

Фонетичні: а) «звуження» [о
] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і
] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів
), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати
); б) «звуження» [е
] в новоутворених складах, де переходить в [і
] (осінь, попіл, привіз
); в) перехід давнього дифтонга [іе
], що позначався буквою ђ в монофтонг [і
] (сніг, міх, біда, пісок
);г) змішування у вимові ненаголошених [е
], [и
] (се^и
ло, бе^и
рут, жи^е
вут
); ненаголошений [о
] «звужується» перед складом з наголошеним [о
] або [і
] (ко^у
жух,то^у
бі
); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р
] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко
), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама— рама, курч'ата — курчата
); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л
] перед [е
], [и
] (клен, колись, були, калина
).

Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -еві і -у (-ю)

у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню
); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-еjу)

можливі флексії -ом, -ою (-оjу)
(ковалем, кручоjу, дин'оjу
); в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є

, властивим дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе
замість ходить, робить, носить, водить, косить
); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа
замість питає, думає, співає
).

Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта
(горб, шпиль), ворочок
(торбинка), жабуриння
(водорості), утлий
(кволий).

Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою.

Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.

Навіть представники діалектів однієї мови визначають «правильною» лише свою вимову, а вимова сусідів стає предметом жартів і глузування. Представників говірок Полтавської області, у фонетичній системі яких присутнє пом'якшене л
у тих позиціях, де в інших говірках л
велярне, перекривляють словами «мольоко», «буля» (замість молоко, була). Так само жителів околиць Умані висміюють за протетичне г
: Сіла на гавтобус, поїхала в Гумань, купила госеледців та гогірків, сіла під гаптекою та й погобідала. Українці з південних діалектних масивів перекривлюють представників північних і частини південно-західних говорів, де фонема /р/ завжди тверда: Корова з'їла бураки на рабому радні.

Ф.П. Філін навів приклади, які наочно свідчать про існування почуття норми у носіїв російських діалектів: «Это, дидушко, не дило подавать попу кадило. Пономарь на это є, он кадило подає» (жартівливий вірш, що перекривлює архаїчний новгородський діалект). «Шла овча из Череповча мимо крыльча, ухватила кусочек сенча» (тут перекривлюється підміна фонеми /ц/ фонемою /ч/). Пряма нормативна оцінка форм сусідньої говірки міститься в словах однієї бабусі, записаних ученим: «На озере Сабре плохо говорят: все пришовши да пришовши, а по-правильному надо - пришодци».

Отже, норма завжди властива мові як суспільному явищу, бо кожне суспільство, відбиваючи суспільне буття, виробляє суспільну свідомість, складовою частиною якої є звичаї, традиції, норми поведінки, норми моралі, що породжуються сучасним і минулим суспільним буттям. Мова не є компонентом суспільної свідомості, але перебуває з нею у складних діалектичних стосунках. Мовна норма виникає з практичних потреб і з почуття солідарності із традиціями суспільства, забезпечуючи людям можливість спілкування і взаєморозуміння.

Кориснішим виглядає підхід Е. Косеріу до проблеми норми. Цей західноєвропейський учений вважає, що мовна система «охоплює ідеальні форми реалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності». Отже, під системою розуміється не те, що насправді існує в мові, а в те, що може в ній існувати на основі відповідної техніки /еталонів. Однак мова не використовує усіх своїх можливостей.

У мовознавчій науці поняття норми не має чіткого визначення ще й тому, що окремі мовознавці, як ми бачили вище, не розрізнюють мовну норму як сукупність загальноприйнятих у користуванні мовних засобів і норму літературної мови як сукупність правил, що регламентують використання цих засобів. На цю обставину звертали увагу й представники Празького лінгвістичного гуртка, які пропонували розрізняти норму як об'єктивну властивість мови, що існує незалежно від лінгвістичних і нелінгвістичних теорій, і кодифікацію (від кодекс і...фікація) норми, що відбиває свідоме втручання мовного колективу чи його представників в реалізацію спілкування даною мовою. Зрозуміло, що будь-яка мова має свою власну норму, яка складається з сукупності регулярно використовуваних фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Мовна норма народжується в боротьбі двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення змін у існуюче використання мовних засобів і тенденції до збереження традиційного їх вживання. Поряд з цим після виникнення літературної мови народжується й її норма, яка у порівнянні з попередньою відзначається більш свідомим і більш обов'язковим характером, бо норма літературної мови визначається не лише використанням певних мовних засобів, а й впливом різних мовних і немовних теорій. Це зайвий раз доводить суспільний характер мови.

Боротьба чеського народу за незалежність своєї національної культури проти її «понімечення» в кінці XVIII — на початку XIX ст. відбилася на кодифікації норми чеської літературної мови, яка була свідомо зорієнтована Й.О. Добровським на мовну норму старшого класичного періоду, а не на сучасну йому мову. Пізніше, в XIX ст., лексичні норми чеської мови на основі такого самого захисту національних прав були спрямовані проти лексичних запозичень навіть елементів інтернаціонального характеру і цей пуризм породив велику кількість кальок в тих випадках, коли інші мови користуються інтернаціоналізмами. Якщо мова в цілому байдужа до суспільства, яке вона обслуговує, суспільство не виявляє байдужості до мови, якою воно користується. Інколи подібна «зацікавленість» проявляється у крайніх формах пуризму, коли за всяку ціну з мови намагаються усунути всі слова іншомовного походження. Най частіше крайній пуризм пов'язаний з мовною політикою шовіністичного забарвлення.

Отже, мовна норма складається з сукупності найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, колективно усвідомлених, відібраних і закріплених суспільством у процесі його мовної діяльності. Мовну норму характеризують такі властивості: вибірковість (або селективність), стійкість (або традиційність), обов'язковість (або правильність).

Вибірковість мовної норми полягає в тому, що завдяки їй можливості мовної системи реалізуються не повністю, а конкретно в кожному окремому випадку. Суспільство може вибрати з рівноправних моделей, що визначаються мовною системою, одну чи кілька, які й фіксують його суспільний досвід. Наприклад, в українській мові назви осіб за характером їхньої діяльності утворюються від дієслівних основ за допомогою суфіксів -тель, -ник, -аль, (-ель, -иль)-нип, -ач, -ак, -ар, -ень, -ець, -ій, -ун. Однак це не означає, що можна взяти будь-яке дієслово і за допомогою названих суфіксів утворити іменник, що є назвою особи. Виявляється, що словотвірні моделі начебто закріплені за певними словами, рідко можна утворити від одного дієслова за допомогою різних суфіксів дві чи три назви діючої особи, а коли це можна зробити, то утворені форми здебільшого розрізняються семантично й стилістично.

Насамперед слід підкреслити, що можливості, надані мовною системою, використані лише незначною мірою. З цього приводу Л.А. Булаховський писав: «Ніколи, в жодну епоху мовцями не були й не могли бути використані до кінця всі формальні можливості, які надаються мовою; кожна наступна епоха у своїх мовотвореннях керувалася не загальною тенденцією до систематичності, а колом асоціацій, з одного боку, з тим що вже реально в мові здійснилося, і, з другого боку, з тим, що потребувало вираження». Із 330 можливих віддієслівних похідних назв діячів фактично утворено лише 45, тобто потенції мовної системи використані трохи більше ніж на 13,5 %. Але й серед реалізованих словотворень не всі однакової ваги. Наприклад, слово ковач діалектне, слова володільник і читальник застарілі і в сучасній мові майже не використовуються. Майбутнє забезпечене лише тим формам, які розрізняються за значенням чи використанням, наприклад, вожак і водій, візник і возій, в'язальник і в'язень, крутильник і крутій, палильник і палій, носитель, носильник і носій. Можна сподіватися, що відбудеться семантична диференціація слів оглядальник і оглядач. Найбільшою мірою переплуталися значення похідних назв осіб від дієслова співати: слова співак і співець семантично однорідні, однак у вживанні вони не еквівалентні - у слові співець на перший план висувається значення «оспівувач», у слові співак - значення «людина, яка вміє й любить співати, багато співає»; але саме це значення характеризує й слово співун, котре, проте, не виступає у значенні «оспівувач», що присутнє, хай на другому плані, у слові співак.

Попри все це, ясно, що мовний колектив відбирає з багатьох можливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше його задовольняють на даному етапі розвитку. От чому вибірковість є безперечною властивістю мовної норми.

Такою самою властивістю є й стійкість (традиційність). Відібрані форми сприймаються всіма мовцями як усталена норма вираження даного змісту, забезпечуючи зв'язки в суспільстві, що розмовляє даною мовою, і в просторі, і в часі. Безперечно, україномовний може зрозуміти буритель
у значенні «бурильник» чи глядун
у значенні «глядач», але українська мова закріпила за цими значеннями саме слова бурильник і глядач, а її норма в імперативному плані зобов'язує їх до вживання всіх україномовних. Відхилення від традицій допускають лише діти в процесі оволодіння мовою, але й вони швидко відмовляються від власних утворень на користь прийнятих уже суспільством.

Історична мовна традиція породжує й обов'язковість (або правильність) норми. Саме така обов'язковість не дозволяє українською мовою вживати словосполучення носитель чемоданів
чи носильник ідей
, а лише носильник чемоданів і носитель ідей (в мовленні канадських українців у значенні «носильник» вживається слово донощик, яке у літературній мові має зовсім інший смисл).

Українською мовою можна сказати заколоти кабана
, але не можна заколоти барана
, бо баранів ріжуть, а не колють. Це вже норми сполучуваності слів. З правильністю норми пов'язана естетична оцінка мовних явищ: правильне виявляється гарним, а неправильне одержує негативну естетичну оцінку, яка залежить від соціальної характеристики різних мовних реалізацій. Форма ходить
є правильною, отже, і гарною формою у порівнянні з формою ходе
, яка сприймається як діалектизм. До цього слід додати, що норма є історичною категорією, отже, змінною, і те, що півсторіччя тому вважалося правильним і гарним, тепер може бути неправильним і негарним, бо за цей час мовна норма де в чому змінилася.

Конкретно-історичний та гнучкий характер мовної норми дозволяє суспільству зберігати в своїй мові поряд з системними й несистемні факти. Визначені мовною системою явища постійно відтворюються, але в ході відтворення вони можуть видозмінюватися окремими індивідами, і те, що колись не було нормою, може ставати нею, а нормативні явища можуть втрачати свій обов'язковий характер. На певних етапах формування літературних мов значну роль відігравав територіальний критерій мовної норми. Мова населення певної території (або ж мова певних шарів населення цієї території), що займала провідне місце в економічному, політичному чи культурному житті нації, сприймалася як найбільш правильна й зразкова. Італійський письменник-романтик А. Мандзоні був родом з північної Італії, але, перевидаючи в 40-х рр. XIX ст. свій роман «Заручені», послідовно усував усі типово ломбардські діалектні слова й вирази, замінюючи їх тосканськими, бо тосканський (флорентійський) діалект лежав в основі італійської літературної мови. В основі української літературної мови лежать середньонаддніпрянські говори. В основі румунської літературної мови лежать валаські говори.

Не менше значення в історії формування норми має критерій мови авторитетних письменників і загальновизнаних зразків. Відома, наприклад, роль М. Лютера у встановленні норм німецької літературної мови на основі традицій східно-середньонімецького варіанта писемної мови. Історія української літературної мови невіддільна від мови творів Тараса Шевченка. В Італії авторитет флорентійського діалекту був створений письменниками Данте, Боккаччо і Петраркою. Видатні письменники своїм уживанням мови створюють те, що набуває сили традиції.

Усна і писемна форми літературної мови

Літературна мова може реалізуватися як у писемній, так і в усній формах. Навіть мову усної поетичної творчості можна розглядати як своєрідний усний різновид літературної мови. Поеми Гомера, які були створені до появи письма у греків, відзначаються зразковістю мови, підбором лексичних засобів, своєрідною регламентацією. Такі ж риси відзначають давньоруський, середньоазіатський епос, творчість менестрелів, мінезингерів, кобзарів. Літературна мова виникає спочатку в усній формі спілкування, а з народженням письма здобуває й писемну форму своєї реалізації. Народні пісні, приказки і прислів'я були тим ґрунтом, на якому виростали наддіалектні форми. Як правило, одним із джерел літературної мови є мова народнопоетичної творчості, з якою вона постійно взаємодіє. Тому не можна вважати обґрунтованою думку тих учених, які відмовляються бачити в мові усної поезії окремий етап розвитку літературної мови. З розвитком суспільства дві основні функціонально-стильові— усна й писемна — форми існування літературної мови постійно перебувають у взаємодії, впливаючи одна на одну, що особливо помітно в часи корінних соціальних перетворень, зокрема і в сучасний період розгортання науково-технічної революції. Безперечно, писемно-книжні стилі з їх високими нормативними вимогами пришвидшують утворення єдиних обов'язкових і стабільних форм літературної мови.

Кодифікація літературної мови здійснюється на пізніших етапах розвитку літературної мови за участю фахівців-мовознавців. Вона стосується насамперед писемної мови — вироблення орфографічної норми, тобто системи правил, яка встановлює передачу звукового мовлення (слів та їх форм) на письмі, але торкається також і норм вимови (орфоепічні норми), правил вживання лексичних елементів і граматичних конструкцій (пор. різні позначки в тлумачних словниках і правила нормативних граматик).

Кодифікація розрізняє два типи правил: імперативні (суворо обов'язкові) і диспозитивні (такі, що допускають варіативність). Так, норми сучасної української літературної мови чітко розмежовують значення слів уява
і уявлення
(рос. «воображение» и «представление»), це імперативна норма, тому словосполучення скласти уяву
слід вважати помилковим (треба: скласти уявлення
). З цього погляду наголошення дієслівної форми в останньому рядку Тичинової строфи:

- суперечить імперативній нормі сучасної літературної вимови. Але відомо, що мова художніх творів включає не лише факти літературної мови, а й явища, які не належать до неї. З іншого боку, норми сучасної української літературної мови допускають подвійне наголошування прислівників завжди
і байдуже
(це диспозитивна норма). Відзначимо, що прислівник байдуже
може зустрічатися ще з одним типом наголосу, наприклад:

Писемна форма української літературної мови розрахована на спілкування між людьми, віддаленими у просторі й часі. Ця обставина зумовлює ретельний добір слів, що найточніше називали б поняття, про які йдеться, потребу логічно й повно висловлювати думки, тому в писемному мовленні переважають складні речення.

Кожна форма української літературної мови має різні сфери функціонування: усна форма поширена у щоденному спілкуванні людей, безпосередньо пов'язаних між собою, у публічних виступах; писемна форма української літературної мови обслуговує потреби науки, це мова художньої літератури, освіти, державних установ, господарських та громадських організацій.

З проблемами літературної мови та її норм тісно пов'язана культура мови, яка дбає про правильність використання норм усної та писемної літературної мови і яка виховується школою, засобами масової інформації, літературою. Розділ мовознавства про культуру мови має водночас теоретичне і прикладне значення. Він розробляє питання функціонального і стилістичного користування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови і оперативно втручається в мовну практику. Представникам цієї галузі лінгвістики належить провідне місце при підготовці кодифікації літературної мови.

Висновок

Літературна мова як вища форма існування мови протистоїть всім іншим формам існування мови, але найвиразнішим є протиставлення між нею і діалектними формами існування мови. Діалект як територіально обмежена форма - це здебільшого однофункціональна форма існування мови. Наддіалектний характер властивий літературній мові в усі часи її існування. Трапляється, що літературна мова може сформуватися на базі одного діалекту, але вона ніколи не стає рівнозначною цьому діалектові, бо, по-перше, не всі його риси автоматично переходять до літературної мови, від деяких вона може відмовитися, а, по-друге, літературна мова завжди залишається відкритою до мовних засобів інших діалектів, які шляхом свідомого відбору включаються до її складу. Відмінність між літературною мовою і діалектом визначається також більш-менш свідомою регламентацією використання відібраних мовних засобів. Регламентація як вироблення і встановлення певних правил використання мовних засобів завжди передує кодифікації, що є своєрідним законодавчим затвердженням виробленої регламентації. Регламентація виникає стихійно в ході становлення норм літературної мови, її перші прояви можна вбачати у певних стилістичних нормативах, якими, наприклад, відзначається уже усна народна творчість (надаючи перевагу певним шарам лексики, певним конструкціям і т. д.). З часом регламентація мовних явищ стає і свідомішою, і суворішою, ніж у попередні епохи, коли варіативність літературної мови була досить широкою.

Основу української літературної мови становить південно-східний діалект, а саме його середньонаддніпрянські говірки. Порівняно з іншими цей діалект був поширений на більшій території, відзначався одноманітністю, не такою значною, як інші, розгалуженістю на говірки.

Населення, що проживало на території південно-східного діалекту, протягом тривалого історичного періоду брало активну участь у суспільному житті.

Вагомим чинником у піднесенні ролі середньонаддніпрян-ських говірок мало також те, що першу граматику української мови («Грамматика малороссійского наречия», 1818) О. Павловський написав на матеріалі саме цієї говірки. Народну полтавську говірку вперше широко використав у своїх художніх творах І. П. Котляревський. Подальше її шліфування, удосконалення здійснювали письменники Є. Гребінка, П. Гулак-Ар-темовський, Л. Борови-ковський, Г. Квітка-Основ'яненко та ін. Основоположник української літературної мови Т. Г. Шевченко немовби завершив процес становлення української літературної мови на народній основі, відібравши й майстерно обробивши найхарактерніше для неї і ввівши його у художні твори.

Від часів І.П. Котляревського і Т.Г. Шевченка українська літературна мова пройшла досить важкий шлях.

Список використаної літератури

1. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. Київ, Вища школа, 1988.

2. Сучасна українська літературна мова. За редакцією М.Я.Плющ. Київ, вища школа, 1994.

3. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: модульний курс: Навч.посіб. – К.: Вища шк., 2007.

4. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч.посіб. – Львів, Світ., 2003.