Кримінально-правовий аспект тероризму

Київський національний університет внутрішніх справ

Юридичний факультет

Кафедра кримінально - правових дисциплін

Кримінально–правовий аспект
тероризму

Михальчук Ірина Василівна

Науковий керівник:

доцент кафедри Коробенко В. М.

Київ - 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття терористичного акту в кримінальному праві

1.1 Правовий аналіз передумов виникнення загрози тероризму в Україні

1.2 Сучасне розуміння понять: терору, тероризму та терористичного акту в правовій системі

1.3 Становлення та розвиток відповідальності за терористичний акт в кримінальному законодавстві

Розділ 2. Об'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України

2.1 Об'єкт злочину

2.2 Об'єктивна сторона злочину

Розділ 3. Суб'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України

3.1 Суб'єкт злочину

3.2 Суб'єктивна сторона злочину

Розділ 4. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки терористичного акту та його відмежування від суміжних складів злочинів

4.1 Характеристика кваліфікованих складів злочину, передбачених ст. 258 КК України

4.2 Відмежування терористичного акту від подібних злочинів

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Проблема тероризму багато років залишається у центрі міжнародної уваги. Він має складну як соціально-політичну, так і кримінально – правову природу. Різноманітність засобів скоєння терористичних актів перешкоджають його ефективній протидії, адже головною тенденцією сучасного тероризму є його інтенсивні зміни в напрямі підвищення суспільної небезпеки за рівнем організованості, матеріально-технічного й фінансового забезпечення, національних і транснаціональних масштабів, за настанням тяжких наслідків тощо. Сьогодні терористи можуть виступити по радіо, телебаченню або надіслати повідомлення до друкованих видань. Такий вільний доступ до джерел масової інформації робить насильницькі терористичні дії могутньою зброєю, яка призводить до залякування великої кількості людей одночасно та у різних куточках світу.

На сучасному етапі значно розширилися дії, які терористи можуть вчинити проти людства: масові отруєння, радіоактивне зараження, зараження небезпечними хворобами, поширення епідемій та епізоотій тощо. Таким чином, знаряддями терору можуть бути: вибухові пристрої широкого спектра дії, радіоактивні, отруйні та інші небезпечні хімічні речовини, не виключаючи і атомну зброю.

Підтвердженням небезпечності цього явища слугують широко відомі нам трагічні події, що відбулися 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку, Вашингтоні і Пенсільванії, 23-26 жовтня 2002 р. в Москві на мюзиклі “Норд-ост”, 1 вересня 2004 року у Беслані (Південна Осетія) тощо. Такі тенденції свідчать, що тероризм стає чинником глобального значення, або, за словами К. Гаджиєва, замінником нової світової війни.

Хоч поки що і не має підстав говорити про якісь сплески тероризму в нашій країні, але в будь-якому випадку державні органи мають бути готові до різноманітних варіантів розвитку подій, зокрема й несприятливих. Однак протидія тероризму не може бути ефективною без якісного нормативно-правового забезпечення, особливо у кримінально-правовій галузі, оскільки в прийнятих останнім часом міжнародних конвенціях, присвячених проблемам боротьби з тероризмом, намітилася чітка тенденція до розширення сфери кримінально-правової заборони відносно будь-яких терористичних проявів і встановлення спеціальних складів злочинів в національних законодавствах. У зв’язку з цим після ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму від 16 травня 2005 р. був прийнятий Закон України від 21 вересня 2006 р. № 170 – V, яким постановлено частини четверту та п’яту статті 258 КК виключити і доповнити Кодекс статтями 2581 – 2584 КК. Проте, ознайомлення з цими законодавчими актами показує, що вони не відповідають повною мірою ні Конвенції Ради Європи, ні іншим конвенціям, крім того, вони не тільки не усувають наявні раніше в антитерористичному законодавстві протиріччя, але й породили нові. Крім того, практично проігноровано положення Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, яка була ратифікована Законом України від 12 вересня 2002 р. № 149 – IV, в якій йдеться про необхідність введення в кримінальне законодавство окремого складу злочину про фінансування тероризму.

У вказаних статтях КК України помилково використовується вузьке для українського законодавства поняття “терористичний акт”, тоді як в Конвенції Ради Європи йдеться про запобігання тероризму, терористичній діяльності та терористичним злочинам. Відомо, що велике значення при криміналізації того чи іншого діяння відіграє понятійний апарат: від чіткого і зрозумілого визначення залежить, чи виникатимуть ускладнення у правозастосовній діяльності з питань кваліфікації тих чи інших діянь як терористичних. Тому найперше наше завдання - визначити, що називатимемо і будемо вважати злочином: тероризм, терористичний акт, терористичний злочин, терористична діяльність, терористична група чи ще щось інше. Адже існуюча термінологічна плутанина в значній мірі перешкоджає ефективній антитерористичній діяльності.

Тероризму присвячені праці таких українських вчених Я.Ю. Кондратьєва, В.О. Глушкова, В.В. Крутова, С.М. Мохонука, В.Ф. Антипенка, В.А. Ліпкана М.О. Свіріна, Ю.М. Коцюбинської, М.В. Семикіна, М.А. Погорецького, С.С. Яценка, а також В.Ємельянова, який свою роботу “Злочини терористичної спрямованості” присвятив визначенню правового поняття, ознак тероризму і терористичних актів та провів відмежування тероризму від терору. Першу спробу розглянути тероризм з кримінально-правової точки зору зробила у 1993 році С.О. Допілка на прикладі морського тероризму.

Новизна цієї теми заключається в тому, що науковці приділяють достатню увагу цій проблемі, але нажаль, у своїх працях вони висвітлюють кримінологічну, криміналістичну, геополітичну характеристики тероризму, а на наш погляд, передусім, проблема кримінально-правової регламентації тероризму, потребує подальшої розробки. Ми вважаємо, що саме кримінально-правовий аспект розгляду даного соціального феномену є вкрай важливим і потребує подальших розробок. Адже, як свідчить аналіз практики, передусім законодавче забезпечення відіграє ключову роль у боротьбі з тероризмом. Саме воно легітимізує діяльність уповноважених державних органів, що ведуть боротьбу з тероризмом. І на відміну від інших вчених, саме на цій науковій проблемі, ми зосередили увагу.

Все вищевикладене пояснює актуальність і значущість вибраної теми дослідження.

Мета та завдання дипломної роботи. Мета даної роботи полягає у визначенні та науковому обґрунтуванні поняття тероризму та терористичного акту, їх відмінність та співвідношення; фактів, що сприяли розвиткові тероризму; статей, що передбачають кримінальну відповідальність за терористичні акти; з’ясування змісту цих статей; об’єкту, об’єктивної сторони, суб’єкту, суб’єктивної сторони терористичного акту; кваліфікуючих ознаках терористичного акту; відмінність між терористичним актом та суміжними злочинами.

Відповідно до поставленої мети в дипломній роботі формулюються такі завдання:

проаналізувати передумови виникнення загрози тероризму в Україні;

визначити поняття терору, тероризму та терористичного акту в кримінальному законодавстві України та деяких інших зарубіжних країн;

прослідкувати історичний розвиток процесу становлення кримінальної відповідальності за терористичний акт у кримінальному законодавстві України;

визначити та дослідити об’єктивні, суб’єктивні та кваліфікуючі ознаки складу злочину ст. 285 КК України;

розглянути проблеми судово-слідчої практики застосування ст. 285 КК України;

з’ясувати проблемні питання відмежування терористичного акту від суміжних злочинів.

Об’єктом дослідження даної роботи є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з проявами тероризму і застосуванням законодавства щодо боротьби з цим явищем.

Предметом дослідження є кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за терористичний акт – складне, динамічне, багатопланове явище, законодавча конструкція злочину, передбаченого ст.258 КК України та судово-слідча практика його застосування.

Теоретичне та практичне значення полягає в тому, що висновки проведеного дослідження та пропозиції теоретично доповнюють кримінально - правову базу науково - обґрунтованими методами застосування законодавчої норми, яка передбачає відповідальність за терористичний акт, дозволяють вдосконалювати шляхи та способи теоретичної розробки цього інституту у кримінальному праві України.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що його висновки можуть бути використані у правозастосовчій діяльності органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури, суду та інших учасників кримінального процесу; при розробці методик розслідування терористичних актів; при розробці відомчих нормативно-правових актів, які стосуються вдосконалення практики застосування правових норм, що передбачають кримінальну відповідальності за теракт, а також при підготовці навчальних та методичних посібників.

Методологічною основою дослідження є:

~ діалектичний метод (він дозволяє встановити й теоретично відобразити сутність тероризму, антитерористичної діяльності, нормативного регулювання боротьби з тероризмом чи окремих правових явищ в їх динаміці, врахувати фактори, що впливають на їхню сутність, в тому числі, соціологічний, порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-логічний, структурно-функціональний, статистичний та інші спеціальні та загальнонаукові методи дослідження.

Основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, а саме: міжнародно – правові акти з питань боротьби із тероризмом, національне законодавство України і деяких інших країн, матеріали практики його застосування відповідних норм та рiзноманiтна правова література з наведеної тематики.

Структура роботи обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, та списку використаної літератури. Загальний обсяг тексту роботи складає 75 сторінки, список використаних джерел - 5 сторінок (55 найменувань).

Розділ 1. Поняття терористичного акту в кримінальному праві

1.1 Правовий аналіз передумов виникнення загрози тероризму в Україні

Тероризм здавна супроводжує розвиток цивілізації, однак за останні кілька десятиліть у світі кількість злочинів терористичного характеру стрімко збільшилась. Тероризм — одне з найскладніших і найнебезпечніших явищ політичного життя як минулого, так і сьогодення. Нині він набирає надто загрозливого характеру і глобального масштабу. Результат жахливий — масова загибель людей, величезні матеріальні втрати, нівелювання духовних цінностей і, що найгірше, створення атмосфери жаху, взаємної недовіри, злоби і ненависті в суспільстві й державі.

Нормативно – правовою базою даного явища є: “Європейська конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму” від 09.12.99р., “Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму” від 13.04.05р., “Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом” від 16.12.97р., “Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму” від 16.05.05р., Кримінальний Кодекс України від 5.04.01р. із внесеними змінами від 21.09.06р., Закон України “Про боротьбу з тероризмом, Постанова про затвердження плану заходів на 2007 рік із запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансування тероризму тощо [6].

Тероризму присвячені праці таких українських вчених Я.Ю. Кондратьєва, В.О. Глушкова, В.В. Крутова, С.М. Мохонука, В.Ф. Антипенка, В.А. Ліпкан, М.О. Свіріна, Ю.М. Коцюбинської, М.В. Семикіна, М.А. Погорецького, С.С. Яценка, а також В. Ємельянова, який свою роботу “Злочини терористичної спрямованості” присвятив визначенню правового поняття, ознак тероризму і терористичних актів та провів відмежування тероризму від терору. Першу спробу розглянути тероризм з кримінально-правової точки зору зробила у 1993 році С.О. Допілка на прикладі морського тероризму.

В Україні відсутні терористичні організації в повному розумінні цього слова. Проте в термінології спецслужб існує поняття «сплячий терористичний осередок» — спільнота людей, котрі до певного часу ведуть спосіб життя порядних громадян і навіть мало спілкуються між собою. Можна припустити, що в Україні вже сьогодні присутні сплячі осередки терористичних організацій.

Проблема тероризму в нашій державі перебуває в іншій площині, а саме в існуванні певних суперечностей у політичній, економічній та соціальній сферах, що може стати підґрунтям для поширення цього небезпечного явища. Про складність ситуації в Україні свідчить наявність у великій кількості зброї, незаконного придбання та виготовлення вибухових речовин, пристроїв, а також розвинена криміналізація суспільства.

За офіційними даними 2008 року, підрозділами СБ України у взаємодії з органами міліції із незаконного обігу вилучено 282 одиниці вогнепальної зброї, 255 гранат, 280 кг вибухівки, близько 40 тис. набоїв різного калібру, 42 електродетонатори та 238 саморобних вибухових пристроїв. За даними фактами порушено 230 кримінальних справ за ознаками злочинів, пов'язаних із незаконним поводженням з вогнепальною зброєю та вибухівкою.

Поки що в Україні не спостерігається “терористичного бума”, проте окремі злочини мають явно виражену терористичну спрямованість. Тільки у 2007 році та першому кварталі 2008 року розкрито 172 прояви терористичного характеру. Понад 40 осіб притягнуто до кримінальної відповідальності, 21 особу — до адміністративної відповідальності.

Службою безпеки України на підставі "консолідованого списку" Ради Безпеки ООН, з червня 2002 року заборонено в'їзд до України 186 членам руху "Талібан" та "Аль-Кайди" [8, C. 7].

На думку фахівців, це суспільно небезпечне явище має тенденцію до поширення на території України. Власне територія України не розглядається міжнародними терористичними організаціями як об’єкт терористичних посягань. Проте за певних обставин тероризм в Україні може поширитись, а її територія стати місцем підготовки терористичних актів щодо третіх країн.

На сучасному етапі тероризм характеризується:

1. Тероризм нині - все активніше зрощується з організованою злочинністю. Терористичні організації швидко пристосували до своєї діяльності методи і техніку останньої. Терористи відрізняються від кримінальних злочинців тільки мотивацією вчинення акту. Мета його — не особиста вигода, а досягнення певної політичної вимоги.

2. Відбувається інтернаціоналізація терористичних організацій. У зв'язку із стрімким зростанням транснаціональної злочинності в останні роки ООН приділяє велику увагу необхідності міжнародної кооперації і більш тісній співпраці у боротьбі із злочинністю, тероризмом, контрабандою вогнепальної зброї та наркобізнесом.

3. Тероризм набуває вигляду індустрії, оскільки великі кошти не тільки вкладаються у цю діяльність, а й повертаються до вкладників з прибутком.

Терористичні організації широко використовують нові можливості, які надає їм сучасна техніка. Внаслідок цього сфера кримінальної діяльності не тільки зростає, а й стає прибутковішою. Дана тривожна тенденція буде загострюватись і далі, у першу чергу, завдяки розвитку новітніх технологій (зокрема, у галузі телекомунікацій, міжнародних комп'ютерних мереж тощо), постійному зростанню міжнародної комерційної та економічної діяльності, транспортних перевезень і туризму. Збільшення випадків тероризму за останні роки призвело до того, що його вплив став помітний у країнах, які раніше ніколи з цим не стикалися [9, C. 46]

На сучасному етапі значно розширилися дії, які терористи можуть вчинити проти людства: масові отруєння, радіоактивне зараження, зараження небезпечними хворобами, поширення епідемій та епізоотій тощо. Таким чином, знаряддями терору можуть бути: вибухові пристрої широкого спектра дії, радіоактивні, отруйні та інші небезпечні хімічні речовини (згадати, хоча б епізод із використанням отруйних газів в токійському метро терористам з групи “АУМ синрике”), не виключаючи і атомну зброю. Поки що випадки використання хімічних та біологічних речовин пов'язані з діями, спрямованими проти невеликої кількості людей, але застосування біологічної та хімічної зброї є дуже вірогідним і доступним.

Окремо слід сказати про зростання ролі релігії у тероризмі. Згідно з даними, які наводилися на конференції «Тероризм у трансатлантичному регіоні» (1997p.), з середини 60-х до середини 90-х pp. чисельність фундаменталістських течій усіх релігійних напрямів у світі зросла втричі. Одночасно сталося бурхливе зростання ідентифікованих релігійних терористичних організацій, яких ще у 1968 р. зовсім не було. Сьогодні майже четверта частина усіх терористичних формувань переслідує переважно релігійні цілі [11, C.27].

Аналіз соціально-політичних, політико-правових процесів свідчить, що в Україні присутні основні терогенні фактори, що створюють політичні, економічні, соціальні й етнорелігійні передумови для виникнення й розвитку тероризму:

глибока соціально-економічна криза;

протистояння політичних сил;

наростання проявів сепаратизму;

зубожіння та люмпенізація значної частини населення при дуже невеликому прошарку «середнього класу»;

зрощення кримінальних, бізнесових і державних структур;

корумпованість державного апарату (зміна влади й перехід останніх в опозицію ще більше збільшує ризик);

живучість соціально-революційних традицій і постулатів ("мітингова демократія", яка набула нині популярності як основний спосіб вирішення суперечливих питань);

організована злочинність; великомасштабний незаконний обіг зброї;

девальвація моральних та духовних цінностей. До того ж Україна є активним експортером зброї на світовому ринку;

базування Російського Чорноморського флоту і тліюче вогнище напруженості в Криму;

спроби створити "пасіонарний розлам" України на Східну й Західну;

значне збільшення міграційних потоків;

посилення геополітичної напруженості у світі та всередині розташування України в Європі, значимість українських транспортних коридорів для Європи, наявність АЕС, насамперед Чорнобильської (через стан об’єкта укриття, характер забезпечення охорони) також підвищують терогенність [13, C.45].

Український дослідник тероризму, доктор юридичних наук В.А. Глушков констатує: "В Україні нині така ситуація, що за певних умов у найближчому майбутньому може вибухнути проведенням низки широкомасштабних терористичних актів як політичного, так і кримінального забарвлення" [11, C. 33].

На думку Василя Крутова, керівника міжнародної громадської організації "Міжнародна антитерористична єдність" (МАЄ), на сьогодні терористичні загрози в Україні слід розглядати в двох вимірах – у внутрішньому й у зовнішньому. І якщо говорити про внутрішні загрози, то найбільш вірогідні ризики нападів на об'єкти підвищеної небезпеки. І таких потенційно небезпечних об'єктів в Україні налічується дуже багато, наприклад, хіміко-токсичні об'єкти (ВО «Азот» — м. Сєверодонецьк, Приморський завод — м. Одеса, Придніпровський хімзавод — Дніпропетровськ.

Окрім цього, нині в державі існують певні проблеми в царині незаконної міграції. Бо, якщо, скажімо, якась людина може в'їхати до країни на законних підставах, то силовикам за такого стану дуже складно відслідковувати чим саме окремі мігранти займаються в Україні.

На Міжнародному форумі, що пройшов у Києві в червні 2007 року під гаслом “ Захист прав людини у боротьбі з тероризмом" Ніна Карпачова зазначила, що в Україні постійний ризик тероризму обумовлений ще її географічним положенням, і передусім тому, що ми є транзитною державою. З її ж слів, віднедавна з'явилися передумови для організації терористичної діяльності на території України, яких раніше не було. Зокрема виявлено центри підготовки бойовиків – потенційних терористів. У зв'язку з цим, довелося депортувати 11 осіб. Нещодавно стало відомо, що на території Херсонської області також є подібний табір, діяльність якого потрібно якнайшвидше припинити [12, C. 31].

Україна, як суб’єкт міжнародного права, є учасником практично всіх міжнародних конвенцій та протоколів по різних аспектах боротьби з міжнародним тероризмом. У зв’язку з цим на території України діють майже всі міжнародні акти та відповідні рішення Конвенцій. Зокрема намітилася чітка тенденція до розширення сфери кримінально-правової заборони відносно будь-яких терористичних проявів і встановлення спеціальних складів злочинів в національних законодавствах. У зв’язку з цим після ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму від 16 травня 2005 р. був прийнятий Закон України від 21 вересня 2006 р. № 170 – V, яким постановлено частини четверту та п’яту статті 258 КК виключити і доповнити Кодекс статтями 258-1 – 258-4 КК [2, C.5].

1.2 Сучасне розуміння понять: терору, тероризму та терористичного акту в правовій системі

Тероризм – це соціальне явище, що підтверджується тим, що він має соціальну зумовленість, може істотно впливати на найважливіші соціальні процеси; має історичні витоки та глобальний характер, має здатність набувати нових форм та різновидів. Можна виділити політичну, правову, міжнародну, психологічну, економічну, моральну та інші сутності тероризму як соціального явища. Таким чином, при дослідженні цього явища потрібно враховувати його багатоаспектність. Ми розглядатимемо тероризм як кримінально-правове явище, що повинно мати визначений характер і чіткі межі, адже існуюча термінологічна плутанина в значній мірі перешкоджає ефективній антитерористичній діяльності.

Вперше проблема визначення тероризму на рівні ООН обговорювалась після терактів на Мюнхенських Олімпійських іграх 1972 р. Однак, найбільше каталізували роботу в даному напрямку теракти 11 вересня 2001 року в Нью Йорку та Вашингтоні.

Серед учених немає єдиної думки з питання кримінально-правового визначення поняття тероризму. Одні автори (С.А. Ефірів, А.В. Наумов) вважають, що плідніше не шукати універсальне визначення тероризму, а слід обмежитися лише деякими його ознаками. На думку інших (А.Э. Жалінській), корисно було б спробувати дати робоче визначення тероризму на правовому рівні. Схожу з цим думку виказують і деякі зарубіжні дослідники (наприклад, А.-М. Лізен). Інші зарубіжні автори (наприклад, В. Маліссон, З. Маліссон), навпаки, не вважають терор і тероризм поняттями, які ідентифікуються з чітко певними фактичними подіями, через широке смислове значення цих термінів.

Аналіз ряду робіт вітчизняних авторів свідчить про те, що загальним практично для всіх дослідників при розробці визначення є прагнення чіткіше розмежувати поняття “терор”, “тероризм”, “терористичний акт”.

У літературі ці поняття найчастіше ідентифікуються за своїм значенням і вживаються як синоніми. Така ідентифікація понять “терор” і “тероризм” вигідна саме з позиції лексичного вживання. Будь-які акти насильства, вбивства, захоплення заручників можуть належати до категорії терористичного акту, оскільки ці акти мають на меті кого-небудь залякати. У цьому випадку поняття “терор” і “тероризм” є ідентичними за своїм змістом. Але відносно суб'єкта, який здійснює цей акт, і об'єкта “його адресата” така ідентифікація понять терор і тероризм нівелює специфіку конкретної ситуації, в якій терористичний акт або сукупність терористичних актів здійснюється.

Отже, буде більш правомірним і логічним, якщо поняття терору буде відноситись до сил, які знаходяться при владі, які спираються на владні структури і репресивний апарат примусу, армію, різні спецслужби, тобто, які об'єктивно є більш сильною стороною в конфлікті і протиборстві; а поняття тероризму - відноситись до опозиційних сил, які є об'єктивно більш слабкою стороною [17, C.22].

Тобто можна зробити висновок, що терор (тероризм) - це передовсім метод ціледосягнення, принциповою основою якого є застосування (або погроза застосування) насильства.

Але на основі вищевказаної властивості даного явища сформулювати його визначення є неможливим, оскільки насильство як таке притаманне не лише теророві (тероризмові), але й іншім соціально-політичним явищам. Наприклад, для досягнення певних цілей (політичних, соціальних, економічних тощо) дуже часто використовується війна. Принциповою основою цього метода також є застосування насильства. Тому для того, щоб дати чіткі дефініції терору і тероризму, необхідно окреслити особливості форм насильства, властиві лише їм. Коли терорист підриває бомбу у багатолюдному торговельному центрі, або коли група озброєних осіб, увірвавшись до мирного міста, вбиває беззбройних мешканців, або коли працівники каральних органів держави катують і розстрілюють арештованих ними людей, насильство, яке здійснюються в усіх цих випадках, залишається без відповіді, цебто таким, що має однобічну спрямованість. Це його головна відзначна особливість.

Терор – це метод впливу шляхом здійснення теракту (терактів) для досягнення певних цілей, за якого жертва теракту є об’єктом даного методу впливу, в той час як тероризм — це метод впливу шляхом здійснення теракту задля досягнення певних цілей, за якого жертва теракту не є об'єктом даного методу впливу [15, C.35]

Що до самого слова «терор», то воно запозичене з латині, де terror означає «страх», «жах». Відповідно, такий самий сенс мають похідні від нього англійське слово terror і французьке teurreur. У своєму сучасному значенні слово «терор» з’явилося наприкінці ХVIII ст. Його поняттєве оформлення відноситься до періоду Великої французької революції [55].

Оксфордський тлумачний словник виділяє два основних значення лексеми "терор":

1) надзвичайний страх;

2) людина або річ, що є причиною надзвичайного страху.

Основні характерні ознаки терору:

масовість насильства. Це означає необмежену кількість осіб, які підпадають під це насильство, а також потенційну можливість його розповсюдження на ще більш невизначену групу людей.

системність актів насильства. Це означає, що ці акти повинні бути не поодинокі, а складати певну сукупність дій, кінцевою метою вчинення яких є створення обстановки пригніченості, страху, дестабілізації суспільства. Системність не є систематичність. Останнє являє собою певну циклічність, повторюваність, можна навіть абстрактно сказати сукупність відокремлених у часі дій. Перше ж поняття містить сукупність актів насильства, об'єднаних однією спільною метою.

суб'єктами терору може виступати як держава, так і недержавні організації.

терор є цілеспрямований, тобто спрямований на досягнення певної мети, але у більшості випадків індиферентний щодо жертв.

Терор, як і тероризм, має трьох суб’єктів (своїх носіїв): окремого індивіда, групу (від малої до великої) і державний апарат. При цьому для кожного суб’єкта існує своя міра використання терору або тероризму.

Щодо поняття тероризму, то серед науковців також не має однозначної думки.

Аналіз наукової літератури, міжнародних документів та кримінального законодавства низки країн дозволяє визначити такі ознаки тероризму:

здійснення загально небезпечних дій або загрози таким, що породжує загальну небезпеку;

публічний характер виконання з претензією на широкий розголос;

навмисне створення обстановки страху, напруженості на соціальному рівні, що спрямоване на залякування населення або якоїсь його частини;

застосування загальнонебезпечнего насилля по відношенню до одних осіб (невинних жертв) або майна з метою спрямувати поведінку інших осіб відповідно до потреб терористів [16, C.7].

Визначення тероризму в різних державах сильно відрізняються. Це зумовлено передусім тим, що кожна держава мала справу лише з певним притаманним для її регіону видом тероризму, а тому й визначення цього явища у своєму законодавстві намагалася узгодити з власним досвідом. Але, у ХХ столітті людство всерйоз зіткнулося з проблемою міжнародного тероризму, коли розробляти визначення «під себе» держави уже не мали змоги. Необхідно було віднайти узгоджене і прийнятне для всіх визначення. Це, однак, є проблемою і по сьогодні. Євген Звєрєв у своїй роботі «До питання юридичного визначення тероризму» пропонує дати таке визначення тероризму, яке б можна було адаптувати до конкретних обставин в конкретному суспільстві, застосовуючи при цьому гнучке право: «Тероризм - діяння чи погрози їх вчинення, спрямовані на порушення засадничих прав людини чи групи людей, прийнятих у відповідному суспільстві та (або) державі, а також фундаментальних основ, на яких базує своє існування відповідне суспільство та (або) держава чи засад, на яких створена міжнародна організація, шляхом залякування населення або окремих осіб з метою примушування відповідних суб’єктів до вчинення чи утримання від вчинення певних дій, якщо такі діяння отримали широкий публічний резонанс та суспільний осуд» [21, C.61].

Ю.Антонян (знаний фахівець щодо питань вивчення тероризму) вважає, що тероризм — це насильство, яке містить загрозу іншого, ще більшого насильства, для того, щоб викликати паніку, зруйнувати або порушити державний чи суспільний порядок, викликати страх, примусити противника прийняти бажане рішення, викликати політичні та інші зміни [22, C. 223].

Енциклопедичні словники, зокрема і юридичні, визначають поняття тероризму в міжнародному аспекті:

Тероризм міжнародний – сукупність суспільно небезпечних у міжнародному масштабі діянь, що тягнуть за собою не виправдану загибель людей, порушують нормальну дипломатичну діяльність держав, їхніх представників і утруднюють здійснення міжнародних контактів і зустрічей, а також транспортних зв’язків між державами [23, C.51].

Науковці України, зокрема В.Ємельянов визначає тероризм як загально небезпечні дії або загроза ними, що вчинюються публічно і посягають на суспільну безпеку та спрямовані на створення в соціальній сфері обстановки страху, непокою, пригніченості з метою прямого або непрямого впливу на прийняття будь-якого рішення чи відмови від нього в інтересах винних. З цієї кількості визначень виділимо ряд діянь, що, як зазначається, становлять тероризм як злочин:

- насильницькі акти проти певних категорій громадян;

- вибухи і вся сукупність суспільно небезпечних у міжнародному масштабі діянь;

- злочинна діяльність, що виявляється в залякуванні населення та органів влади;

- організація, фінансування, підтримка, створення терористичних груп та ін.

Як видається, перелік ознак, що становлять поняття тероризму, є багато і, напевно, цей перелік не є вичерпним [29, C.150].

Центральне розвідувальне управління США визначає тероризм як погрозу застосування чи застосування насильства в політичних цілях окремими особами чи групою осіб, які діють за або проти існуючого в даній країні уряду, коли такі дії спрямовані на те, щоб нанести удар чи залякати більш чисельну групу, ніж безпосередня жертва, щодо якої було застосовано насильство.

Міністерство оборони у США (директива № 2000.12 від 20.12.83) дає таке визначення: тероризм - протиправне застосування чи погроза застосування сили або насильства революційною організацією проти індивідів чи власності з метою справити тиск або залякати уряд у політичних чи ідеологічних цілях [14, C. 112]

Як бачимо, при всій уявній тотожності, слід відрізняти поняття терору та тероризму, адже терор - є ширшим поняттям, а тероризм більш вузьким.

То в чому ж таке явище як тероризм знаходить своє об’єктивне вираження? З наведених визначень та ознак вважаємо, що в конкретному своєму прояві – у терористичному акті, який полягає у вчиненні певних злочинних діянь, а саме – вибухів, підпалів та інших загально небезпечних дій, що реально можуть заподіяти чи заподіюють шкоду невизначеній кількості осіб і можуть спричинити чи спричиняють інші тяжкі наслідки, і так само погроза вчинення таких дій.

Майже всі, хто досліджував терористичний акт, характеризують його, як антисуспільний (злочинний) спосіб для досягнення політичних або інших публічних цілей, придушення політичних супротивників шляхом залякування або застосування до них насильницьких дій (убивств, учинення вибухів, захоплення заручників, викрадення людей, заподіяння значної майнової шкоди, використання зброї тощо).

Першим рішучим кроком в боротьбі з тероризмом стало закріплення у КК України статті 258 під назвою «терористичний акт - застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або запобігання значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, обєднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою.» [1, C.87].

Звертає на себе увагу й та обставина, що одні й ті ж діяння в ст. 205 Кримінального кодексу Російської Федерації і ст.ст. 289, 290 Кримінального кодексу Республіки Білорусь називаються тероризмом, а в ст. 258 Кримінального кодексу України терористичним актом. Крім того, якщо в кримінальному законодавстві Росії і Білорусі є склади, які передбачають відповідальність окремо за тероризм і терористичний акт, то згідно ч.2 ст.88 Кримінального закону Латвії та ч.2 ст.155 Узбекистану поняттям “тероризм” охоплюються й ті діяння, які в Росії і Білорусі розцінюються як терористичний акт [14, C. 95]

Крім того, в національних законодавствах ці поняття нерідко вживаються далеко неоднозначно. Така ж ситуація і в українському законодавстві. Якщо в Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженій Указом Президента України від 17 вересня 1997 р., говорилось про необхідність боротьби з “злочинами терористичної спрямованості”, то в Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 рр., затвердженій Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., поставлено завдання розробити проекти законів про посилення боротьби з “терористичними актами”.

При характеристиці поняття “терористичний акт” слід мати на увазі, що цим поняттям повинні охоплюватися не лише посягання на життя державних або громадських діячів. Терористичний характер можуть мати будь - які насильницькі дії проти будь – яких осіб, якщо вони супроводжуються прагненням до широкого розголосу, спрямовані на залякування населення чи його частини і переслідують мету – здійснити вплив на розвиток подій.

У вказаних статтях КК України помилково використовується вузьке для українського законодавства поняття “терористичний акт”, тоді як в Конвенції Ради Європи йдеться про запобігання тероризму, терористичній діяльності та терористичним злочинам. У науковій літературі давно вже визнано, що терміном “терористичний акт” в українському законодавстві охоплюються лише ті дії, ознаки яких передбачено в диспозиції ст. 258 КК; що поняття “терористичний акт” є складовою частиною більш широкого поняття – “злочини терористичної спрямованості”, яке, в свою чергу, охоплюється ще більш широким поняттям – “терористична діяльність”, яке охоплює злочини терористичної спрямованості, так і сприяння таким діянням у будь-якому вигляді: створення терористичної групи чи терористичної організації; фінансування терористичної діяльності; підготовку терористів; пропаганду і поширення ідеології тероризму і т. ін.

Як бачимо, в Конвенції Ради Європи категорія “тероризм” вживається у самому широкому розумінні, тобто – як терористична діяльність. Водночас в Конвенції має місце поняття “терористичні злочини”, і відповідно до положень Конвенції – це та ж терористична діяльність, яка лише криміналізована. Тобто, категорія “терористичні злочини” за своїм змістом є ширшими за категорію “злочини терористичної спрямованості”, оскільки крім цих злочинів охоплює всі криміналізовані форми та види сприяння ним, але вужче за категорію “терористична діяльність”, оскільки поки що не всі форми і види такої діяльності криміналізовані, й навряд чи таке взагалі можливо [3, С. 11].

Використання ж в законодавчих новелах до Кримінального кодексу України вузького поняття “терористичний акт” породжує не тільки невідповідність їх міжнародним стандартам, але також проблеми і протиріччя в антитерористичному законодавстві взагалі й в кримінальному зокрема.

При цьому, Емельянов В.П. звертає увагу й на те, що формулювання диспозиції, яка міститься у ч. 1 ст. 258 КК України, вважається невдалим. Основний же недолік даного складу злочину полягає в тому, що в ньому такі ознаки, як “залякування населення” і здійснення “впливу” передбачаються не у взаємозв’язку і взаємообумовленості, а в альтернативному порядку. Це призвело до того, що переважна більшість злочинів повністю підпадає під ознаки складу злочину “терористичний акт”. В тому числі, всі нові статті КК України (258-1 – 258-4) “обслуговують” виключно ст. 258 КК. Одразу ж виникає питання про те, а що ж робити у тих випадках, коли вказані у цих статтях дії будуть стосуватися вчинення інших терористичних злочинів? Це неминуче породить додаткові проблеми у кваліфікації злочинів цієї категорії. Ці статті недосконалі також з позиції канонів кримінально-правової науки та законодавчої техніки. Так, в ст. 258-1 КК встановлюється відповідальність за втягнення особи у вчинення терористичного акту, а в ст. 258-4 КК – за вербування особи з метою вчинення терористичного акту, тобто, фактично за однакові дії передбачається відповідальність у різних статтях КК, що штучно породжує колізію норм.

Тому Ємельянов В’ячеслав Павлович, головний науковий співробітник Інституту вивчення проблем злочинності пропонує викласти диспозицію ст. 258 КК України в такій редакції:

“Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу чи інших загальнонебезпечних діянь, що створюють небезпеку для життя або здоров’я людини, чи загрозу настання інших тяжких наслідків і спрямовані на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами, – …”.

По – друге, він пропонує врахувати міжнародне визначення терористичного акту, яке включає в себе вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загальнонебезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто – вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості. Тобто необхідно розширити ознаки цього складу таким чином:

“Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу, захоплення заручників, транспортного засобу, підприємства, установи чи інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами, – …” [18, С. 31-34].

Як бачимо, така пропозиція Ємельянова В.П. дозволить усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за даним складом злочину без додаткової кваліфікації за іншими статтями КК, а в тих випадках, коли діяння не будуть мати терористичної спрямованості, кваліфікація проходитиме за відповідними статтями КК України.

Отже можна зробити висновок, що серед учених немає єдиної думки з питання кримінально-правового визначення поняття тероризму, терористичного акту, що безсумнівно в значній мірі перешкоджає ефективній антитерористичній діяльності.

1.3 Становлення та розвиток відповідальності за терористичний акт в кримінальному законодавстві

Праобразом сучасного терористичного акту можна назвати криваву помсту, яка дозволила розширити просторові та часові рамки конфлікту, що, безперечно, утруднювало ненормативну поведінку.

Перший в історії випадок свідомого та систематичного використання практики терористичних актів було зафіксовано на Близькому Сході у І ст. н.е., коли групи сикаріїв фізично знищували представників єврейської знаті, які співробітничали з римською адміністрацією. Тоді ж з’явилась секта мусульман-ісмаїлітів під проводом Хасана-ібн-аль-Сабаха, який перетворив терористичні акти на головний засіб боротьби з політичною опозицією.

Елементи терористичного насильства простежуються також в інших історичних формах. Ще з чотирнадцятого тисячоліття до нашої ери державний тероризм виявлявся у вигляді деспотичних державних устроїв, якими були централізовані рабовласницькі держави.

Як прообраз сучасних терористичних актів постає вбивство давньоримського диктатора Юлія Цезаря і саме таких підходів до вирішення політичних питань в історії немало.

Жах наводили на народи Ближнього Сходу хрестоносці.

Система поборів ясаку, яку використовувала Золота Орда, будувалась на загрозі набігів, розправ, спустошень.

З тероризмом Середньовіччя асоціюється така судово-поліцейська установа католичної церкви у боротьбі з єресями, як інквізиція. До речі, уже в ХІХ ст. ії функції частково перейшли до однієї з конгрегацій римської курії.

Як Середньовіччя так і епоха Відродження знала чимало внутрішньодержавних змов і вбивств політичних діячів. Папи навіть „легалізували” у своїх едиктах вбивство королів та імператорів, які не підкорялися Святому престолу.

У Середні віки представники мусульманської секти вбивали префектов і халіфів. Тоді ж терористичні акти на політичному підґрунті практикували деякі таємні товариства Індії та Китаю.

Судовий терор в Росії був характерний для внутрішньої політики Івана Грозного у період опричнини. Позасудовий державний терор почався там у часи „ смути ” на початку ХVІІ ст. і слугував для знищення політичних супротивників.

Велика Французька революція (1789-1794 рр.) також залишила свій слід в історії терористичних актів, саме з якобинською диктатурою пов’язане виникнення поняття терор, незважаючи на вищезгадане латинське походження терміна.

Німецькій радикал Карл Гейнцен, якого вважають засновником сучасного тероризму, у 1848 році висунув „філософію бомби”, що своїм корінням сягає виправдовування тирановбивства і виходить від Фоми Аквінського та отців християнської церкви.

З другої половини ХІХ ст. терористичні акти стають постійною ознакою суспільного життя. До них удаються російські народники, радикальні націоналісти в Ірландії, Македонії, Сербії, анархісти у Франції 90-х років, а також аналогічні рухи в Італії, Іспанії та США.

В Росії в 1902-1907 рр. есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5.5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури).

Революція 1917 року, а в подальшому і громадянська війна в Росії перетворились по суті у протистояння червоного та білого терору з виявленням небувалої жорстокості з обох сторін.

В умовах внутрішньодержавних та зовнішніх терористичних актів проходила підготовка до захоплення та перерозподілу світу в Німеччині та Італії [36, C.24].

Розвиткові терористичних актів сприяли сучасні війни. Теракти виконували роль допоміжного фактора, з допомогою якого прокладалися шляхи до успіху збройних сил на полях битв.

Ми розуміємо, що не можна всі вищеперераховані випадки розцінювати як терористичні акти, з погляду закріплення цього злочину у ст.258 КК України, але проводимо паралель, щоб показати що такий спосіб впливу на людей і вирішення різноманітних питань виник не сьогодні.

У КК УРСР який було введено в дію 1 липня 1927 року, в главі про контрреволюційні злочини містилась ст. 548, яка передбачала відповідальність за вчинення терористичних актів проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих чи сільських організацій та участь у виконанні таких актів, хоча б і особами, які не належали до контрреволюційної організації.

Сама диспозиція цієї кримінально-правової норми не розкривала змісту поняття терористичного акту, але згодом воно було відпрацьовано юридичною наукою. Отже, терористичний акт визначався того часу як один з найтяжчих контрреволюційних злочинів, який полягає у вбивстві, замаху на вбивство, нанесенні тілесного ушкодження та інших насильствах щодо представників радянської влади чи діячів громадських організацій трудящих, у вбивстві чи насильстві над членами їх сімей, а також у пошкодженні чи знищенні майна цих осіб, якщо зазначені дії вчинені з контрреволюційним умислом. Вбивство жінки з метою завадити їі розкріпаченню, будучи „посяганням на політичні та національні здобутки Великої Жовтневої соціалістичної революції”, також кваліфікуються як терористичний акт [30, C.4].

28 грудня 1960 року був принятий та введений в дію з 1 квітня 1961 року новий КК УРСР, в якому термін „терористичний акт” застосовувався у двох кримінально-правових нормах. Так, у ст. 58 під ним розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного пошкодження, спрямовані проти державного або громадського діяча чи представника влади у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю і з метою підриву чи послаблення радянської влади. У ст. 59 під терористичним актом розумілося вчинення вбивства чи заподіяння тяжкого тілесного пошкодження, спрямовані проти представника іноземної держави з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень.

З прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р., у кримінальному законодавстві закріпилась відповідальність за вчинення злочинів, якими супроводжується терористична діяльність.

5 квітня 2001 р. Верховна Рада 379 голосами прийняла новий Кримінальний кодекс – перший Кримінальний кодекс незалежної України. Одним з розділів Особливої частини КК України є розділ “Злочини проти громадської безпеки”, де розміщена ст. 258, яка встановлює відповідальність за “терористичний акт - застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або запобігання значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою” [1, C.58].

Це хоча й не зовсім вдалий, але однин з перших кроків побудови системи законодавчого забезпечення боротьби з тероризмом [31, C.22].

Спочатку у проекті Кримінального Кодексу України, після першого читання містилася спеціальна кримінально - правова норма, яка прямо передбачала відповідальність за тероризм (ст. 232) і мала наступний вигляд:

„Тероризм, тобто вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку загибелі людей або заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення або впливу на прийняття рішень органами державної влади чи місцевого самоврядування, а також погроза вчинення зазначених дій з тією самою метою”

Такий варіант викликав чимало зауважень. Ототожнювати тероризм з вчиненням вибухів, підпалів та інших дій вважається не зовсім коректним з огляду на те, що під тероризмом слід розуміти окрім зазначеного і організацію, і фінансування, і підтримку, і створення терористичної групи [33, C.76].

Так, В.П. Ємельянов вказував на необхідність формулювання у законі ознак тероризму таким чином, щоб склад тероризму не вступав у протиріччя з іншими складами злочинів і не примушував у правозастосовчій практиці постійно кваліфікувати підпадаючі під його ознаки діяння по сукупності з іншими злочинами. Також вказуав на необхідність ускладнення ознак об’єкта тероризму і формулюванні його як складного складу з ознаками двох обов’язкових об’єктів (основного і додаткового) і додаткових факультативних [31, C.33]

Інші вчені дотримувались дещо іншої позиції, вважаючи, що правова норма повинна бути позбавлена надлишкової деталізації у визначенні злочину, тому що така конкретизація не дозволяє піддавати кримінально-правовій оцінці всю різноманітність його проявів. Абстрактна диспозиція точніше вписується в систему права, вона зручна для застосування закону органами слідства та судом [34, C.49].

Як згадувалось вище, дана норма була піддана об’єктивній критиці, внаслідок чого вона була доопрацьована і для другого читання внесена пропозиція викласти статтю, яка передбачатиме відповідальність за вчинення тероризму, у наступній редакції:

„Тероризм, тобто застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, чи провокації громадського чи воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення, або з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами чи групами осіб, або привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста), а також погроза вчинення зазначених дій з цією самою метою”.

Проаналізуємо цей варіант. Передусім законодавець пішов шляхом конкретизації певних ознак, що мають характеризувати тероризм. З’явилося, окрім таких вже вживаних ознак, як вчинення вибуху, підпалу, нове поняття – „застосування зброї”. Дискусійним було положення про таку мету при вчиненні тероризму як “привернення уваги”. Демонстративність є притаманною рисою будь-якого терористичного акту, проте ця риса не може бути метою, яка становить собою бажання досягти певного стану (речі) тощо, яка на цей момент не є в наявності у особи (групи осіб), що вчинюють терористичний акт [31, C.55].

14 вересня 2000 року проект Кримінального Кодексу України був затверджений у другому читанні, водночас змін у диспозиції не відбулося, а ось назву статті було змінено на „ Терористичний акт ” (ст. 266 проекту). На думку Ліпкана В.А, Никифорчука Д.Й, та Руденко М.М. дана позиція є невірною, тому що поняття терористичний акт не відображає сутності явища тероризм. Також слід констатувати, що і сам законодавець власну позицію виражав не чітко, тому що у ст. 21 проекту, де йшлося про вік кримінальної відповідальності, вказувалось на ст. 266 „Терроризм”, хоча назва самої статті 266 була іншою – „Терористичний акт”. Вбачається, що така неточність зумовлена, перш за все, не повним усвідомленням різниці між тероризмом, як багатогранним явищем, і терористичним актом, як одним з елементів тероризму.

Підсумковим моментом стало затвердження Президентом держави 18 травня 2001 року нового КК України, який вступив у дію 1 вересня 2001 року.

Одним із напрямів удосконалення існуючого законодавства у боротьбі з тероризмом є врахування досвіду іноземних держав. У зв’язку з цим Верховна Рада України після ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму прийняла Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексу України щодо запобігання тероризму” від 21 вересня 2006. Внаслідок змін, передбачених у Законі, з Кримінального кодексу України виключені частини 4 та 5 ст.258, натомість додані ст.258-1 “Втягнення у вчинення терористичного акту”, ст.258-2 “Публічні заклики до вчинення терористичного акту”, ст.258-3 “Створення терористичної групи чи терористичної організації”, ст.258-4 “Сприяння вчиненню терористичного акту” [2, C.2]

Звертає на себе увагу й та обставина, що одні й ті ж діяння в ст. 205 Кримінального кодексу Російської Федерації і ст.ст. 289, 290 Кримінального кодексу Республіки Білорусь називаються тероризмом, а в ст. 258 Кримінального кодексу України терористичним актом. Крім того, якщо в кримінальному законодавстві Росії і Білорусі є склади, які передбачають відповідальність окремо за тероризм і терористичний акт, то згідно ч.2 ст.88 Кримінального закону Латвії та ч.2 ст.155 Узбекистану поняттям “тероризм” охоплюються й ті діяння, які в Росії і Білорусі розцінюються як терористичний акт [14, C.136].

Розділ 2. Юридичний аналіз об’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України

2.1 Об’єкт злочину

З уведенням ст. 258 «Терористичний акт» у КК України виникає дискусійне питання щодо об’єкта цього складу злочину. У Кримінальному кодексі України законодавець визнав родовим об’єктом терористичного акту громадську безпеку, розмістивши відповідно ст. 258 КК України в розділі ІХ «Злочини проти громадської безпеки» Особливої частини Кримінального кодексу України, тобто визначив, що саме громадська безпека, з точки зору законодавця, потребує охорони від цього злочину.

При аналізі злочинів терористичної спрямованості дослідники зазвичай звертають увагу на те, що це, в першу чергу, складні багатооб’єктні злочини, які посягають, на територіальну цілісність, державний устрій, суспільну безпеку, нормальне функціонування організацій, установ, на життя та здоров'я людей тощо, залежно від того, „охороні яких сфер законодавець надає провідне значення, визначаються ознаки основного об’єкта” [11, C.38].

Так, наприклад, склад тероризму (терористичного акту) в КК України (ст. 258), Росії (ст. 205), Казахстану (ст. 233), Азербайджану (ст. 214), Таджикистану (ст. 179), Туркменистану (ст. 271) віднесений до злочинів проти громадської безпеки, звідси бачимо, тією сферою, якій, на думку законодавців, завдається найбільша шкода, частіше за все визнається громадська безпека.

Законодавець Грузії та Латвії тероризм відніс до злочинів проти держави. У Кримінальному кодексі Франції розділ ІІ «Про тероризм» знаходиться у книзі ІV «Про злочини та проступки проти нації, держави та громадського спокою». В Кримінальному кодексі Республіки Білорусь міститься три склади злочину «тероризм», які розташовані у різних розділах: ст. 126 «Міжнародний тероризм» знаходиться в главі 17 «Злочини проти миру та безпеки людства» розділу VІ «Злочини проти миру, безпеки людства та військові злочини»; статті 289 «Тероризм» та 290 «Погроза вчинення акту тероризму» у главі 27 «Злочини проти громадської безпеки» розділу Х «Злочини проти громадської безпеки та здоров’я людей» [14, C. 67].

Це, на думку автора, перш за все є наслідком невизначеності поняття «тероризм». Сьогодні не існує чіткого загальновизнаного поняття тероризму як явища та як злочину, що дає підстави до такого роду розбіжностей у поглядах науковців у цій царині, законодавців та практиків.

Однак в науковій літературі багато авторів, особливо із числа тих, хто безпосередньо займається проблемами тероризму, піддали сумніву правильність такого рішення законодавців на тій підставі, що, виходячи з обставин самого діяння терористичної спрямованості, порушення громадської безпеки виступає для терористів хоча і першочерговою, але фактично не основною, а допоміжною дією, засобом посягання на інший об’єкт у складному (складеному) злочині. А в таких випадках, як зазначає М.І. Панов, „ спосіб є додатковою, допоміжною дією, що забезпечує здійснення основної дії, створюючи з тим різновид складної дії. З цього випливає, що спосіб в складній дії є елементом структури, тобто частиною складної дії, і в межах останньої виконує властиву йому функцію - забезпечення виконання основної дії, з якою він внутрішньо пов’язаний, створює з ним нерозривну єдність” [24, C.55], а В. Ф. Антипенко робить такий висновок: „Суспільна безпечність не може бути основним об’єктом тероризму... Залякування у тероризмі виступає не самоціллю, а засобом досягнення мети впливу на основний об’єкт, цим реалізується спонукання відповідних осіб до вигідних для терористів рішень. Основним же об’єктом у тероризмі є національні та наднаціональні інститути (у їх різноманітних варіантах), посягаючи на які через дію на безпосередній об’єкт винні особи досягають чи прагнуть досягти головної цілі - порушення їх недоторканності” [19].

Кінцева мета терористичної діяльності (на будь-якому етапі її розвитку) – це, шляхом створення в суспільстві обстановки страху за рахунок демонстративного вчинення якихось дій, примусити відповідні органи влади, фізичних чи юридичних осіб прийняти вигідні для терористів рішення. Саме ця кінцева мета і визначає дійсний основний об’єкт терористичної діяльності. „За своїм змістом, - зазначають Г. А. Злобін і Б. С. Никифоров, - мета включає в себе свідомість і волю людини по відношенню до об’єктивного результату їі поведінки. Тому вона (мета) вказує на дійсний (хоча б і віддалений) об’єкт злочинного діяння і виражає ставлення особи до цього об’єкта” [25, C.44].

Принципово погоджуючись з такою аргументацією, В.П.Ємельянов, між тим, вважає, що „при всій, так би мовити, науковій неправоті, законодавець в цьому випадку цілком правий”, коли відносить склад терористичного акту до злочинів проти громадської безпеки, і наводить на користь такого висновку наступні три обгрунтування:

- по-перше, поміняти місцями фактично основний і додатковий об’єкти змушує законодавча техніка, оскільки при тій ситуації, коли як основний об'єкт виступають в нескінченній чисельності різні національні і наднаціональні інститути тощо, засіб посягання на них шляхом порушення громадської безпеки є єдиною загальною властивістю даних злочинів, котрі можливо „винести за дужки” та сформулювати самостійний склад злочину;

- по-друге, тероризм частіше за все характеризує саме загальнонебезпечний засіб допоміжної дії, та нерідко той об’єкт, на який терористи посягають шляхом посягання на громадську безпеку, не йде ні в яке порівняння по мірі важливості з громадською безпекою, а найбільш тяжкі наслідки настають саме в результаті посягання на громадську безпеку, тоді як основному об’єкту часом реальної шкоди не завдається;

- по-третє, включення складу терористичного акту не в главу про злочини проти громадської безпеки, а в якусь іншу, що містить склади злочинів проти держави або проти миру та безпеки людства, призводить до того, що за основу беруться не найбільш типові випадки актів тероризму, а, навпаки, - найбільш тяжкі форми його прояву, в результаті чого викривляється та штучно підвищується ступінь громадської небезпеки тих актів тероризму, які в дійсності не були спрямовані ні проти основ державності, ні проти міжнародного правопорядку [35, C.12].

Отже, підведемо підсумок, визнання громадської безпеки, як основного об’єкта терористичного акту - є найбільш прийнятним і оптимальним варіантом для теорії, а особливо практики боротьби зі злочинністю.

Категорія „громадська безпека” визначається в науковій літературі по-різному. Її визначають і як систему заходів або специфічну діяльність державних органів щодо забезпечення безпечних умов життєдіяльності суспільства, і як сукупність суспільних відносин, що забезпечують безпечні умови життя, й як благо для кожного з громадян і загальну цінність, й як стан захищеності особи, суспільства і держави від злочинних посягань.

Так, у працях П.І.Гришаєва громадська безпека визначається як система заходів, спрямованих на охорону державного і громадського порядку, на забезпечення нормальних умов для трудової діяльності та відпочинку громадян або як безпечні умови повсякденного життя та діяльності членів суспільства [27, C.55].

Найбільш змістовно категорія „громадська безпека” розглянута у наукових працях В.П.Тихого. Розглядаючи громадську безпеку як різновид безпеки, він зазначає, що „як в побутовому, так і в науковому розумінні, безпека оцінюється як визначений факт, як щось цінне і досяжне, створюване людьми, як певна цінна характеристика предмета. Іншими словами, безпека є певною потребою і благом …”, що „громадська безпека виступає як загальне благо, безпека для всіх, загальна цінність, що відповідає інтересам суспільства й усіх громадян”. „При цьому, - продовжує В. П. Тихий, - необхідно розрізняти два види благ, пов’язаних з потребою в суспільній безпеці. По-перше, це захищеність суспільства від різних небезпек, по-друге, сам захист суспільства від небезпек, діяльність по запобіганню небезпекам. Саме наслідком цієї діяльності і є суспільна небезпека як захищеність, певна якість суспільства” [28, C.2]. І в підсумку у відповідному розділі відомого підручника з Особливої частини кримінального права України, він робить такий висновок: „Об’єктом цих злочинів є громадська безпека - стан захищеності суспільства - таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань ” [29, C.18].

Разом з тим В. П. Тихий розглядає громадську безпеку як систему суспільних відносин, що забезпечують відвернення й усунення загальної небезпеки насильницького завдання шкоди правоохоронюваним інтересам взагалі [28, C.3].

Таким чином, громадська безпека як об’єкт злочину в реальній дійсності також з’являється в усіх своїх ролях одночасно: як певна цінність, як благо і потреба, як захищеність суспільства від різних небезпек, як діяльність по запобіганню небезпекам, як суспільні відносини, що забезпечують відвернення й усунення загальної небезпеки, як стан захищеності суспільства - таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ та організацій від загально небезпечних посягань.

При такому підході до проблеми об’єкта злочину знімається питання про відмежування об’єкта злочину від предмета злочину як складової частини об’єкта, оскільки вони цілком збігаються.

На збіг об’єкта і предмета злочину в кримінально-правовій літературі звертається увага постійно.

Розглядаючи предмет із сучасних українських дослідників найбільш активно і послідовно позицію стосовно тотожності об’єкта і предмета злочину відстоює С.Б. Гавриш та В.П. Емельянов.

Така позиція вбачається цілком прийнятною і при розгляді об’єкта такого злочину як терористичний акт, тут громадська безпека є об’єктом і предметом злочину. Виділити окремо предмет від об’єкта можна лише в тому випадку, коли він не належить до об’єкта, а належить до об’єктивної сторони складу злочину. Так, об’єктом матеріального сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації є громадська безпека, а предметом - певні матеріальні цінності.

Продовжуючи аналіз об’єкта тероризму, слід зауважити, що найбільш суттєве значення для правозастосовчої діяльності має безпосередній об’єкт, під яким розуміють ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певного кримінального закону і яким завдається шкода злочином, що підпадає під ознаки даного складу. Визначення безпосереднього об’єкта має важливе значення для з’ясування характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину, правильної кваліфікації скоєного, сприяє відмежуванню вчиненого діяння від суміжних злочинів тощо. Саме безпосередній об'єкт злочину дозволяє частіш за все і з найбільшою точністю провести розмежування між схожими злочинами, бо у більшості випадків є тим елементом складу, який притаманний тільки цьому і більш ніякому злочинові.

Хочеться підвести підсумки всього викладеного: ми думаємо ніхто не буде сперечатися з тим, що одним з найважливіших елементів злочину й ознак складу злочину є об’єкт злочину, і саме це питання традиційно залишається найдискусійнішим у кримінально-правовій науці. Та не дивлячись на все різноманіття позицій, на наш погляд, усі існуючі в науці кримінального права концепції стосовно об’єкта злочинів самі по собі є правильними й односторонніми. Ми виходимо з того, що терористичний акт – багатооб’єктний злочин. Основним безпосереднім об’єктом терористичного акту є громадська безпека, в той же час безпосередніми додатковими об’єктами можуть бути також і життя, здоров’я, честь та гідність громадян, власність тощо.

У вітчизняній науці кримінального права немає єдиної думки щодо о’бєкту злочину.

Так, на думку В.В. Мальцева об'єктом терористичного акту виступає суспільна безпека (відносини, що забезпечують безпеку невизначено великого числа членів суспільства). І.А. Попов вважає, що терористичний акт - багатооб'єктний злочин, основним об'єктом якого є суспільна безпека, а додатковим – життя, здоров'я, майнові або інші інтереси людей. В.С. Комісаров і А.І. Коробєєв під об'єктом даного злочину розуміють сукупність суспільних відносин, що регламентують основи (корінні інтереси) забезпечення безпечних умов існування суспільства [30, C.4].

Я вважаю що суспільній безпеці як об'єкту терористичного акту властивий комплекс відносин по захисту особи, матеріальних цінностей, соціальних інститутів, оточуючого середовища і ін. Посягання на суспільну безпеку неминуче пов'язане із загрозою цим благам або спричиненням ним реальної шкоди. Таким чином, без вибуху, підпалу, загрози не може бути самого тероризму, а ці дії в свою чергу, неможливі без спричинення шкоди особи або власності або хоча б загрози його.

2.2 Юридичний аналіз об’єктивної сторони складу злочину

Розглянемо наступний елемент складу злочину – об’єктивну сторону. Як зазначає Коржанський М.Й, об’єктивну сторону злочину утворюють зовнішні його ознаки, встановлені кримінальним законом, це ті його ознаки, в яких проявляється зовні процес вчинення суспільно небезпечного діяння і які відповідають на запитання - як було вчинено злочин? [37, C.334].

Можна сказати і по іншому, що об’єктивна сторона складу злочину - це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально-правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання.

Об’єктивна сторона визначає: а) у чому полягає злочин, б) яким чином він скоюється, в) у яких умовах місця, часу, обстановки він протікає, г) за допомогою яких засобів і знарядь вчинюється.

Основні ознаки об’єктивної сторони зазначаються в диспозиціях статей Особливої частини КК, сутність злочинів взагалі полягає в суспільно небезпечному діянні, яке є основною ознакою об’єктивної сторони. Слід зауважити, що кримінальна відповідальність настає лише за суспільно небезпечне діяння, а не за думки, намір вчинити злочин.

Об’єктивна сторона є важливим показником ступеня суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони [38, C.29]

Принциповим моментом є те, що, на відміну від тварин, у людини є воля, втілення якої в оточуючому середовищі відбувається за допомогою вчинення певних дій. Особисто ми не погоджуємось з думкою С.М. Мохончука, який стверджує про можливість вчинення терористичного акту шляхом бездіяльності, бо за своєю природою тероризм полягає у вчиненні або загрозі вчинення певних дій [39, C.3]. Якщо ж керуватися логікою даного дослідника, то будь-який злочин може бути вчинений шляхом бездіяльності. Зрозуміло, що з даною тезою важко погодитись. Більше того, тезу про можливість вчинення терористичного акту шляхом бездіяльності С.М. Мохончук підкріплює лише прикладами, у той час, як аналіз об’єктивної сторони, проводиться лише щодо дій, а не діяння. Таким чином сам автор свою тезу про можливість вчинення теракту шляхом бездіяльності не підкріплює стрункою системою аргументів.

Форми прояву таких дій різноманітні, але всі вони характеризуються способом, знаряддями та засобами, місцем, часом та обстановкою (ситуацією) вчинення терористичного акту, розглянемо більш детально ці ознаки.

Особливість способу вчинення актів тероризму - певного методу, порядку і послідовності рухів, прийомів, що застосовуються особою для вчинення злочину, - полягає в тому, що він є необхідною, але не конструктивною ознакою в об’єктивній стороні злочину „терористичний акт”. Зауважимо, що вивчення способу вчинення терористичного акту є вкрай важливою проблемою. Являючись елементом злочинної поведінки, яка знаходить всій вираз ззовні, спосіб вчинення тероризму тут у повній мірі „наповнений у той же час вольовим (психічним) змістом” [26, C. 214].

Розглянемо спосіб вчинення злочину, використовуючи інструментарій науки кримінального права.

Щодо вирішення цієї проблеми не спостерігалося одностайності серед дослідників тероризму. Одна група вчених намагалася окреслити ті способи, за допомогою яких може бути вчинений терористичний акт [33, C.77]. Така позиція знайшла своє відображення у КК Франції, Росії,України та деяких інших держав.

Інша група вчених запропонувала виражати сутність цих способів більш узагальнено: 1) нав’язування певних доктрин шляхом насильства і залякування (Гансбург) 2) використання засобів, які вже в силу своєї природи приводять до тероризування населення; 3) застосування будь-якого засобу, здатного до тероризування населення.

Водночас, окреслюючи першу позицию, яка і закріплена в ст.258 К.К.України, вважаю, що було б більш прийнятним сконструювати кримінально-правову норму таким чином, щоб все ж таки уникнути зайвих обтяжуючих перерахувань. З цього приводу російський вчений Ю.М. Антонян зазначає: „Ни перечень способов, ни перечень орудий терроризма ни в коем случае нельзя считать исчерпывающим, поскольку человеческая изобретательность по части насилия поистине безгранична” [22, C.189].

Ми підтримуємо дану позицію, адже усвідомлюємо, що передбачити вичерпний перелік дій які можуть здійснюватися при терористичному акті, не має можливості. Відмітимо, що більш прийнятним вважаємо саме другий підхід, хоч він і був проігнорований нашими законодавцями, за якого можна було б позбутися громіздких перерахувань, у диспозиції терористичного акту, способів його вчинення, і водночас спробувати відобразити загальний механізм вчинення терористичного акту.

Однак, аналізуючи ст.258 КК України, слід відзначити, що об’єктивна сторона цього злочину може проявитися у таких формах: 1) застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини, або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків; 2) погроза вчинення зазначених дій (ч.1 ст.258).

Під застосуванням зброї при вчиненні терористичного акту слід розуміти її використання за цільовим призначенням – здійснення прицільних пострілів чи хаотична стрільба в місцях знаходження людей, нанесення ударів холодною зброєю.

Що стосується вчинення вибуху, то застосування при акті тероризму ядерного матеріалу становить більшу суспільну небезпеку, ніж застосування вибухівки. Зрозуміло, що численні жертви можуть бути як за першого, так і за другого випадків, проте ступінь суспільної небезпеки при застосуванні ядерного матеріалу набагато вищий. Аргументуючи далі власну позицію щодо недоцільності перерахування способів, засобів та знарядь вчинення терористичних актів, у диспозиції, наведу дані, які були отримані за допомогою обробки наявних даних МВС України, а також з Інтернету. Отже, проаналізувавши можливі способи вчинення актів тероризму, можна виокремити тільки сім основних видів вибухів.

Вибух бомби безпосередньо у тому місці, яке терористи бажають знищити (наприклад, у місті Фастові Київської області стався вибух гранати, прикріпленої із зовнішнього боку до ручки вхідних дверей квартири начальника відділу боротьби з організованою злочинністю).

Вибух бомби терористом-камікадзе (наприклад терористичний акт у США 11 вересня 2001 року).

Вибух бомби, що надійшла поштою. (Так, стався вибух бомби в Ізраїльській Раді в Лондоні 9 вересня 1972 року, коли загинула одна людина, яка розкрила листа, що надійшов до Ради. Ще одним прикладом є діяльність Теда Казінські, який мешкав у США. З 1978 року він почав розсилати відомим американцям (вченим, бізнесменам) бомби-посилки. Усього розіслав 16 бомб. Внаслідок такої „веселої пошти” загинуло 4 особи, декілька осіб було поранено).

Вибух бомби у повітряному судні (зокрема, вибух бомби у літаку американської компанії „Пан Амерікан” у Локербі (Шотландія), внаслідок чого загинуло 140 осіб).

Вибух бомби поруч з об’єктом, який необхідно знищити. (Так, 5 лютого 1998 року в м. Сімферополі стався вибух невстановленого пристрою поряд з службовою автомашиною першого заступника голови Ради Міністрів Криму, голови Керченського міськвиконкому О.Сафонцева, внаслідок якого отримали поранення О. Сафонцев, який 23 лютого внаслідок отриманих поранень помер, і міліціонер спецпідрозділу „Беркут” Р.Гаркуша. Вибуховий пристрій було закладено в урні для сміття біля входу до будинку. Ще одним прикладом є вибухи у безпосередній близькості з посольством США у Кенії в Найробі у 1999 році, внаслідок чого було вбито 12 американських громадян, 32 місцевих жителя, які працювали у посольстві, та 247 інших кенійських громадян, близько 5000 кенійців, 6 американців і 13 місцевих службовців посольства були поранені).

Вибух бомби у легковій машині. (Так, вибух в м. Алушті автомашини старшого слідчого в особливо важливих справах управління ГУМВС України в Криму).

Вибух бомби у вантажній машині (наприклад, вибух вантажівки у Бейруті позбавив життя 241 особи).

Окрім вибухів, можна перераховувати вбивства, викрадання, різного роду атаки зі стрілецькою зброєю (кулемети, гранатомети тощо), загрози отруєння та багато іншого. Отже, перераховувати усі можливі способи вчинення терактів є недоцільним. Проте, закріплення у статті про відповідальність за терористичний акт, кваліфікованих видів його вчинення вирішує проблему не лише з диференціацією ступеню суспільної небезпеки, а й може служити вагомим підгрунтям при призначенні покарання судом з урахуванням способу, засобів та знарядь вчинення терористичних актів.

Що стосується інших дії, які створювали небезпеку, - це вчинки, внаслідок яких виникала реальна загроза настання наслідків у вигляді смерті чи завдання тілесних ушкоджень, знищення чи пошкодження майна, перерву руху транспортних засобів, роботи підприємств, установ, організацій. До них, зокрема, відноситься застосування отруйних чи сильнодіючих речавин, затоплення, поширення збудників заразних хвороб тощо. Цей перелік дій є інформативним, тобто не є вичерпним для кримінально-правової характеристики злочину – терористичного акту. Тому також вбачається можливість кваліфікації злочинного діяння з використанням комп’ютерних технологій як терористичного акту.

У міжнародній кримінологічній думці такий вид злочинності визначають через категорії „комп’ютерний тероризм”; чи „кібертероризм” - вчинення злочинів із застосуванням комп’ютерних технологій, зокрема, через транскордонну комп’ютерну мережу Інтернет, з метою порушення безпеки особи, суспільства, держави, людства [40, C.199].

Для прикладу, за повідомленнями зарубіжних засобів масової інформації, у травні 1998 р. У Шрі-Ланці вперше було офіційно оголошено, що терористичні групи „Тигри звільнення Тамилу” здійснили масовану кібернетичну атаку через Інтернет, спрямовану проти комп’ютерних систем посольств різних держав у столиці цієї країни.

Враховуючи масову доступність комп’ютерних засобів, не виключено, що вони використовуються і терористами для підготовки терористичних актів (збору необхідної інформації, обміну інформацією при організації, підготовці, та плануванні злочину), а також як предмет злочинного посягання для досягнення мети терористичного акту.

Що стосується створення небезпеки для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків (ч.1 ст.258) то вони полягають у таких змінах в навколишньому світі, коли виникає реальна загроза, високий ступінь ймовірності заподіяння дійсної шкоди життю чи здоров’ю особи, власності, нормальному функціонуванню транспорту, зв’язку, забезпеченню споживачів водою, енергією, продуктами харчування тощо. Реальність загрози визначається з урахуванням місця та часу терористичного акту, наявності людей чи матеріальних цінностей, використовуваних знарядь та засобів, їх вражаючих властивостей і потужності.

Наступна форма об’єктивної сторони терористичного акту – це погроза вчинення зазначених у статті дій, то вона являє собою різного роду психічне насильство, що застосовується до потерпілих осіб для того, щоб зламати їх опір, щодо прийняття певних рішень чи вчинення дій. У ст.258 при окресленні терористичного акту, такі дії, як застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу, чи інші дії, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, поставлені в один ряд з погрозою вчинення цих дій, і в цьому відношенні ця погроза є рівнозначною переліченим діям, тобто є безпосередньою і може бути виконана суб’єктом злочину. Погроза може виражатися в словах, демонстрації зброї або інших предметів, які вказують на реальну загрозу, вчинення дій перерахованих вище. Погроза може випливати з обстановки, інколи вона має невизначений характер, (наприклад “зробіть так, а то гірше буде”), але частіше вона чітко сформульована. В такому випадку злочин вважається закінченим з моменту вираження погрози будь-яким із зазначених способів, незалежно від того чи була вона в подальшому втілена у життя.

Окрім цього, слід враховувати час, місце та обстановку (ситуацію) вчинення актів тероризму. Однак, взагалі характеризуючи наведені ознаки, слід наголосити, що при вчиненні актів тероризму вплив відбувається не лише безпосередньо на жертви, а й на невизначене коло осіб, що не є повністю передбачуваним, і певною мірою нівелює усі спроби законодавця чітко визначити ймовірні місця та час їх вчинення. Тому, на наш погляд, такі ознаки, як час та місце вчинення актів тероризму недоцільно відносити до атрибутивних, проте суди, звичайно, повинні враховувати їх при призначенні покарання.

Щодо аналізу такої ознаки, як обстановка вчинення злочину, тобто сукупності зовнішніх обставин, що характеризуються прилюдністю або наявністю певних подій, то відмінною рисою терористичного акту є те, що дії вчиняються відкрито, демонстративно, вони не обмежуються спрямуванням лише на особистісні інтереси потерпілого, а посягають на більш широке коло відносин і соціальних цінностей (невизначене коло осіб, певний соціальний контингент тощо).

Ми охарактеризували всі форми об’єктивної сторони злочину, передбаченого в статті 258 КК України „Терористичний акт”, але все ж таки вважаємо, що законодавець припустився помилки пішовши по шляху точного перерахування усіх можливих способів вчинення терористичного акту, адже неможливо і недоцільно перераховувати всі способи та засоби вчинення терактів, з плином часу будуть вдосконалюватися способи та засоби їх вчинення, що необхідно тепер постійно відображати у диспозиції, а постійні внесення змін до кримінального закону призведуть до хиткості та розбалансованості системи кримінально-правових заходів по боротьбі з тероризмом.

Ємельянов В.П. пропонує розширити ознаки цього складу і викласти диспозицію статті 258 КК України в іншій редакції із врахуванням міжнародного визначення терористичного акту, що включає в себе вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загально небезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто – вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості. А саме: “Терористичний акт, тобто вчинення або погроза вчинення вибуху, підпалу, захоплення заручників, транспортного засобу, підприємства, установи чи інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення з метою впливу на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи місцевого самоврядування України, інших держав, міжнародними організаціями, об’єднаннями громадян, фізичними або юридичними особами, – …”.

Це дозволить, на його думку, усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за даним складом злочину без додаткової кваліфікації за іншими статтями КК, а в тих випадках, коли діяння не будуть мати терористичної спрямованості, кваліфікація проходитиме за відповідними статтями КК України [18, C.9].

Отже як підсумок можна сказати що об’єктивна сторона терористичного акту виражена в двох видах дій:

1) здійснення вибухів, підпалу або інших дій, що створюють небезпеку загибелі людей, спричинення значного матеріального збитку або настання інших суспільно небезпечних наслідків;

2) загроза здійснення вказаних дій.

Вибух – це запалювання чого-небудь унаслідок миттєвого хімічного розкладання, що супроводжується сильним звуком, речовини і утворення сильно нагрітих газів. Підпал – викликання пожежі із злочинними намірами.

До інших дій відносяться дії, які можуть привести до аварії, катастрофи і крахів на транспорті, руйнувань будівель, споруд (зокрема культурних і релігійних); пристрій обвалів, затоплень, блокування транспортних комунікацій; захоплення вокзалів, аеропортів, транспортних засобів; зараження джерел води або запасів продовольства; розповсюдження хвороботворних мікробів, здатних викликати епідемію або епізоотію; напад на об'єкти, що вимагають особливих заходів безпеки (атомні електростанції, хімічні заводи і так далі).

Під загрозою здійснення вказаних дій слід розуміти психічну дію на людей у формі вислову наміру учинити вибух, підпал або інші подібні дії, що вчиняються з певною метою. Проте загроза, відповідно до прийнятого в кримінальному праві підходу включає не просто один тільки виказаний намір заподіяти акт тероризму, але і здійснення дій, що свідчать про серйозність і реальність такого наміру, наприклад придбання вибухових, біологічно небезпечних, радіоактивних речовин або зброї, здійснення “застережливих” вибухів або підпалів, виконання підготовчих дій відключенню об'єктів життєзабезпечення або порушенню технологічних процесів, блокуванню транспортних комунікацій і т.п. Саме реальність наміру, що об'єктивувалася в конкретних діях, відрізняє загрозу від вислову у формі виявлення наміру і додає їй кримінально-правовий характер.

Обов'язковим елементом об'єктивної сторони тероризму є створення небезпеки загибелі людей від вище перелічених дій, створення значного майнового збитку, або настання інших суспільно небезпечних наслідків.

Також слід зазначити, що значний майновий збиток як наслідок тероризму – оціночне поняття.

Для того, щоб встановити, чи є майновий збиток значним,як результат терористичної акції, необхідно визначити вартість і значущість матеріальних цінностей. При оцінці можливого спричинення значного майнового збитку слід виходити з цінності і значущості майна, матеріального і фінансового положення потерпілого.

Інші суспільно небезпечні наслідки (спричинення особі смерті, тяжкого або середньої тяжкості шкоди здоров'ю; серйозне порушення діяльності підприємств, установ, органів влади і управління, транспорту; зараження місцевості, розповсюдження епідемій і т.д.). Оскільки при терористичному акті спосіб здійснення злочину носить загально небезпечний характер, тому реальне спричинення легкої шкоди здоров'ю, незначного майнового збитку і інших подібних наслідків, не охоплюваних поняттям “інші суспільно небезпечні наслідки”, слід розглядати як елемент створення небезпеки загибелі людей, спричинення значного майнового збитку або настання інших суспільно небезпечних наслідків [41, C.262].

Відповідно до кримінального закону, терористичний акт вважатиметься закінченим злочином з моменту здійснення вибуху, підпалу або інших подібних дій або з моменту створення загрози здійснення вказаних дій.

Розділ 3. Юридичний аналіз суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 258 КК України

3.1 Суб’єкт злочину

До числа обов’язкових елементів злочину й ознак складу злочину входить суб’єкт злочину. Відсутність в діянні ознак суб’єкта злочину, встановлених кримінальним законом, свідчить про відсутність складу злочину.

В кримінальному праві суб’єкт - це один із учасників кримінальних правовідносин, особа, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності.

КК 1960 р. не передбачав законодавчого визначення цього елемента складу злочину. КК 2001 р. не лише визначив поняття суб’єкта злочину, але й передбачив у Загальній части окремий розділ ІV, в якому врегульовані всі основні питання щодо цього поняття, а саме питання: розуміння сутності суб’єкта злочину (ст. 18 КК); осудності (ст. 19 КК); обмеженої осудноcri (ст.20 КК); віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК) [38, C.45].

Коржанський М.Й. зазначає, що суб’єкт злочину - це елемент складу злочину, сукупність ознак, за наявності яких певна особа може бути кримінально відповідальною за свої дії, за вчинене нею[37, C.445]

У більш вузькому, спеціальному розумінні суб’єкт злочину - це особа, здатна нести кримінальну відповідальність у випадку вчинення нею умисного або необережного суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом Згідно зі ст. 18 КК України суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може, настати кримінальна відповідальність. Тобто кримінальний закон наділяє суб’єкта злочину наступними трьома взаємопов’язаними ознаками: 1) фізична особа; 2) осудна особа; 3) особа, яка досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Поняття «суб’єкт злочину» і «особистість злочинця» не є тотожними, адже поняття «суб’єкт злочину» – важливо для рішення питання про кримінальну відповідальність особи, «особистість злочинця» має кримінологічне значення. До кримінологічних ознак віднесено: її соціальний статус; соціальні функції (ролі), які вона виконує в суспільстві; її морально-психологічна характеристика, що відображає її ставлення до соціальних цінностей, тощо.

Передусім суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т.ін. [48, C.101]. Тим більше не можуть бути суб’єктами злочинів будь-які неформальні формування, хоча в літературі зустрічаються і такі неточності, коли вказується, наприклад, що „конкретними суб’єктами тероризму є терористичні організації, групи, а також окремі особи”. Конкретними суб’єктами злочинів, у тому числі й терористичного акту, можуть бути згідно з КК України тільки конкретні фізичні особи, які вчиняють злочини, створюють всякого роду злочинні формування, беруть участь в них і керують ними, створюють юридичні особи, керують ними і працюють в них, при цьому використовуючи діяльність юридичної особи для здійснення злочинних цілей.

Кримінальна відповідальність юридичних осіб допускається в так званій англо-американській системі права та деяких інших країнах (Франція, КНР).

Сама практика у країнах, де цей кримінально-правовий інститут існує, свідчить про численні труднощі в її застосуванні і досить малу ефективність. „Існують досить серйозні сумніви, - відзначає Б.С. Никифоров та Ф.М. Решетніков, - стосовно реальності тих заходів, яким піддаються корпорації у тих рідкісних випадках, коли порушені проти них кримінальні справи закінчуються судовим процесом і винесенням обвинувального вироку. Збитки від штрафу, накладеного на корпорацію, нерідко перекладаються нею або на пересічних утримувачів акцій, які не мають ніякого відношення до зловживань ради директорів чи вищих службовців корпорації, або взагалі компенсуються тим, що „послуги”, які надаються корпорацією або товари, що постачаються нею, після сплати штрафу сплачуються споживачами за більш високою ціною”[49, C.38]. Н.Є Кирилова та А.В. Серебреннікова також зазначають: „Після введення в дію нового КК Франції було декілька випадків притягнення юридичних осіб до кримінальної відповідальності, в усіх випадках на юридичних осіб був накладений штраф.... Зокрема, з рішень не видно, чи встановлював суд тих осіб, які в реальності вчинили злочинне діяння...”.

Таке становище не відповідає притаманним кримінальному праву принципам особистої і винної відповідальності, оскільки „за колективною відповідальністю юридичної особи можуть критися істинні винуватці злочину”. „Принцип особистої відповідальності, - вказується в Концепції розвитку законодавства України на 1997-2005 роки, - має означати, що до кримінальної відповідальності може бути притягнена лише фізична особа. Тому для визначення юридичної особи суб’єктом злочину... немає підстав”.

Слід розрізняти суб’єкта злочину, суб’єкта кримінальної відповідальності (тобто суб’єкта злочину, що притягається до кримінальної відповідальності) та суб’єкта (суб’єктів) відповідальності за вчинене суб’єктом злочину суспільно небезпечне діяння, яким можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, а також держава, які можуть нести матеріальну, адміністративнy, моральну, дисциплінарну відповідальність. Наприклад, за транспортну пригоду кримінальну відповідальність несе працівник, який керував транспортним засобом, матеріальну відповідальність - транспортне підприємство, а деякі керівники можуть понести дисциплінарну відповідальність. Суб’єктом же злочину (суб’єктом кримінальної відповідальності) може бути тільки фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності.

Цей механізм давно налагоджений в чинному законодавстві і немає ніякої необхідності перевантажувати кримінальне законодавство якимись новими видами суб’єктів кримінальної відповідальності. Наявним прикладом тому може слугувати розділ VІ.3акону України „Про боротьбу з терроризмом”, де встановлюється відповідальність за участь у терористичній діяльності. Так, згідно зі ст. 23 Закону, особи, винні в терористичній діяльності, притягаються до кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому законом, тоді як організація, відповідальна за вчинення терористичного акту і визнана за рішенням суду терористичною згідно зі ст. 24 Закону, підлягає ліквідації, а належне їй майно конфіскується. Тобто для прийняття стосовно організації таких суворих заходів зовсім не обов’язково визнавати її суб’єктом злочину, достатньо визнати її суб’єктом відповідальності за вчинениЙ фізичними особами злочин.

Аналогічний підхід повинен бути і в тих випадках, коли сприяння терористам та їх організаціям надають представники державної влади. В науковій літературі ця обставина породжує полемику про суб’єкти такого роду тероризму і про можливість визнання держави суб’єктом злочину. Так, В.Ф. Антипенко стверджує, що „суб’єктами міжнародних злочинів як юридичної патології є, передусім, держави, а також фізичні особи, які виступають вїд їх імені і конкретно вчиняють ці злочини” [19, C.15].

Позиція визнання держави суб’ктом. злочину взагалі і злочинів терористичної спрямованості зокрема була вже піддана всебічній критиці, а саме поняття так званого „державного теторизму” названо термінологічною маніпуляцією, що не має а ні правової підстави, а ні сутнісного наповнення [26, C.277].

Таким чином, Наступна ознака суб’єкта злочину це осудність. Відповідно до ст. 19 КК України, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа - це фізична особа, яка за віком і станом психічного здоров’я може усвідомлювати свої діяння (усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку) і керувати ними під час вчинення злочину.

Осудність - це нормальний психічний стан особи (людини). Осудність характеризується двома критеріями: юридичним і психологічним.

Юридичним критерієм осудності є факт вчинення злочину психічно здоровою особою, яка здатна повною мірою усвідомлювати фактичну сторону і суспільну небезпеку свого діяння та керувати своїми діями під час вчинення злочину.

Психологічний критерій характеризує стан психіки особи під час вчинення нею злочину. У свою чергу, він характеризується двома ознаками: 1) можливістю повною мірою усвідомлювати характер своїх дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати як фактичну сторону, так і суспільну небезпеку свого діяння; і 2) керувати своїми діями.

З визнанням особи осудною пов’язана і реалізація мети кримінального покарання. Тільки осудні особи здатні правильно усвідомлювати не тільки сутність вчиненого злочину, але й характер покарання, його вид, соціальне призначення.

Сукупність таких ознак, як вік кримінальної відповідальності й осудність, є підставою для визнання особи суб’єктом злочину.

Слід сказати, що вік, з якого настає відповідальність за терористичний акт (ст. 258 КК України), вбачається вельми серйозною проблемою кримінального права. За відсутністю необхідних документів вік фізичної особи визначається судово-медичною експертизою. У разі, коли встановити точний вік особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, документально неможливо, це робиться шляхом проведення судово-медичної експертизи. При цьому слід мати на увазі, що особа вважається такою, що досягла певного віку не в день народження, а починаючи з нуля годин наступної доби. При встановленні експертизою не дня народження, а року народження, днем народження вважається останній день цього року. Якщо судово-медична експертиза визначила вік у рамках певного періоду років, наприклад, приблизно 15-16 років, то вважається, що особа досягла мінімального із вказаного експертом віку (у наведеному прикладі - 15 років).

За загальним правилом згідно з ч. 1 ст. 22 КК України, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. У ч.2 ст.22 КК України перелічені злочини, за вчинення яких настає кримінальна відповідальність з чотирнадцяти років. У цей перелік включено і такий злочин як „терористичний акт (стаття 258)”. Проте, навряд чи можна вважати виправданим встановлення з 14-річного віку кримінальної відповідальності за терористичний акт, оскільки в цьому віці особа далеко не завжди здатна усвідомлювати це діяння в усій його складності, багатооб’єктності та цільовій ієрархічності, тому вбачається цілком правильним, що в ст. 22 Модельного Кримінального кодексу для держав учасниць СНД, терористичний акт не віднесений до категорії злочинів, за вчинення яких відповідальність настає по досягненню винним 14-річного віку [47, C.66]. Більше того, в 14-річному віці особа не в змозі усвідомлювати всю багатоаспектність організаційної діяльності по створенню терористичного формування, керівництва ним саме як терористичним в усьому розмаїтті об’єктів, дій і наслідків такої діяльності.

3.2 Суб’єктивна сторона злочину

Кожен злочин – це єдність об’єктивного і суб’єктивного. Суб’єктивне в злочині – це ті ознаки, описані в законі, які характеризують діяння з внутрішнього боку, які складають внутрішній зміст злочину.

Сукупність всіх суб’єктивних ознак складає суб’єктивну сторону складу злочину.

В юридичній літературі існує декілька визначень суб’єктивної сторони злочину - це внутрішній бік злочину, це ті психічні процеси, які відбуваються в свідомості суб’єкта, які характеризують його волю. Але суб’ єктивна сторона злочину не взагалі будь-які процеси психіки, а лише ті з них, в яких виявляється його воля до злочинного діяння та його наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину – це психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків [50, C.85].

До ознак, які утворюють суб’єктивну сторону складу злочину, віднесені: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан. Слід зазначити, що останню ознаку суб’єктивної сторони виділяють не всі вчені.

Вина – основна й обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета – це факультативні ознаки суб’єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК) або коли вони однозначно випливають зі змісту злочину.

Головним критерієм, за яким відмежовують терористичний акт від інших споріднених, суміжних злочинів, є мотив.

У теорії кримінального права панує думка, яка підтримується більшістю вчених, що мотив є внутрішньою усвідомленою спонукою до вчинення злочину [48, C.115]

При цьому слід чітко відмежовувати мотив і мотивацію вчинення терористичного акту. Вважається некоректним їх ототожнення, як це, скажімо, робить В.Ф. Антипенко, який визначає мотивацію як внутрішнє спонукання, що викликає в особи рішучість вчинити злочин та керує ним під час вчинення [19]. Тобто по суті даний дослідник мотив називає мотивацією, що є не вірним. Наприклад, у разі вбивства політичного лідера з метою залякати своїх суперників під час проведення передвиборчої кампанії, дії особи, що керувалася саме такими мотивами, повинні бути кваліфіковані як терористичний акт. Проте, можливо розглянути і таку ситуацію, за якої вчинення даного злочину замовляється особі, яка повинна вчинити певні дії (вбити політичного лідера) і за це отримати винагороду у вигляді, приміром, грошей. За цих обставин, особа-виконавець може керуватися виключно корисливими мотивами, для неї байдужий той стан, що може виникнути. Отже, за даного випадку говорити про спрямованість умислу винного на вчинення терористичного акту неможливо, тому і кваліфікація його дій буде відбуватись за відповідними статтями КК України, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти життя та здоров’я.

Проте особа-замовник заздалегідь планує певну модель поведінки за умови настання того стану, на який вона сподівається внаслідок вчинення дій, що замовляються собі-виконавцю. Тому за цього випадку дії особи-замовника повинні кваліфікуватися за статтею, що передбачає відповідальність за терористичний акт. Тому у більш загальному плані можна зазначити, що мотив визначає внутрішнє спонукання особи до вчинення злочину, а мотивация її - зовнішнє пояснення.

Мотиви при вчиненні тероризму можуть бути різні: політичні, кримінальні, релігійні тощо. Мотив є саме тим елементом складу злочину, за якого і відмежовують звичайне вбивство на замовлення від вбивства представника державного управління або представника іноземної держави; відрізняють політичне вбивство від тероризму, дії виконавця від дій організатора або замовника тероризму тощо. Цієї ж думки дотримується й український дослідник В.Ф. Антипенко, який зазначає, що мотиви і цілі у терористичному акті і є тією граничною лінією, яка вказує на відмінність теракту від інших насильницьких злочинів, навіть схожих на нього, як організована злочинність, диверсія, захоплення заручників та ін. [46, C.30]

Ми не підтримуємо позицію С.М. Мохончука, який безапеляційно заявляє, що мотив тероризму не є обов’язковою ознакою цього складу злочину і не впливає на його кваліфікацію [39, C.3]. Я переконана, визначення мотиву є визначальним при кваліфікації терористичного акту.

Що стосується мети терористичного акту, то це:

а) порушення громадської безпеки, залякування населення;

б) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення;

в) вплив на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами;

г) привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста) [10, C.642]

Аналіз поглядів вчених щодо визначення мети терористичного акту дає змогу виокремити дві основні групи дослідників. Одна гpyпa вважає, що мета терористичного акту повинна мати соціально-політичне забарвлення, до них належать, Гансбург; Лемкін, Радулеско, Кесьяков та інші. Їх аргументація полягає у тому, що саме цю рису ці вчені вважають головною при розмежуванні терористичного акту від інших злочинів.

Інша група, має інший погляд щодо розв’язання цієї проблеми. Зокрема, іспанський дослідник тероризму Де Асуа зауважував, що вводити у визначення терористичного акту елементи „політичного чи спеціального наміру” небезпечно, тому що це надзвичайно звузить такий багатогранний та невичерпний феномен, яким є терористичний акт, та надасть безпідставну можливість правозастосовчим органам використовувати суб’єктивістський підхід при кваліфікації тих чи інших діянь і на власний розсуд відносити їх до терористичних. Зрозуміло, що це не відповідає принципам побудови правової держави, тому і не може бути прийнято як конструктивне вирішення цієї проблеми. Вчений з Греції 3амбос, з яким важко не погодитись, дуже влучно, з огляду на можливість екстрадиції злочинців за звичайні злочини, відмітив, що приписування злочинам даної категорії „політичної чи соціальної тенденції” може призвести до „тріумфального виправдання винних” у процесі їх кримінального переслідування. Пелла підкреслює, що терористичні акти, якими б не були обставини їх вчинення і спонукаючі мотиви їх виконавців, повинні розглядатися як акти, що надають підставу для ефективного їх переслідування, аналогічного переслідуванню за загальним правом [30, C.4].

Додамо, що наявність у дефініції таких цілей, як порушення громадської безпеки чи залякування населення в якості самостійних, призведе до ускладнення при кваліфікації вчиненого. Зокрема, така складність, за наявного визначення, виникне при відмежуванні терористичного акту від хуліганських дій. Останні теж є порушенням громадської безпеки, теж можуть призвести до вбивства (з хуліганських мотивів), або вибухів та інших загальнонебезпечних дій, що викликали загибель людей або інші тяжкі наслідки.

У літературі звертається увага на те, що особливе місце в суб’єктивній стороні посідають емоції, тобто хвилювання особи, що супроводжують підготовку злочину і процес його вчинення. В деяких випадках ця обставина прямо вказується у складі (наприклад, умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів, умисне вбивство або умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання), однак особливий емоційний фон може бути притаманний багатьом злочинам, в тому числі і злочинам терористичної спрямованості, які нерідко вчиняються в тих випадках, „коли емоції панують над розумом і призводять до суспільно небезпечних проявів нетерпимості, екстремізму, політичного, національного або релігійного фанатизму” [10, C.645].

В деяких випадках такий елемент суб’єктивної сторони, як інтереси винного передбачається в законодавстві. Так, у ст. 3 Федерального Закону РФ „Про боротьбу з терроризмом” прямо вказується, що дії терористів мають за мету „надання впливу на прийняття органами влади рішень, вигідних терористам, або задоволення їх неправомірних майнових і/або інших інтересів” [14, C.112]. В ч. 1 ст. 258 КК України говориться про цілі „привернення уваги громадськості до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста)”. Тут, як вбачається, під дещо невизначеним терміном „погляди” слід розуміти категорію „інтереси”.

Однак основною ознакою, що характеризує суб’єктивну сторону діяння, є вина. Свідомість і воля - це елементи психічної діяльності людини, сукупність яких створює зміст вини.

Свідомість і воля, відбивають інтелектуальний і вольовий моменти діяння, різні поєднання цих моментів створюють дві форми вини - умисел і необережність, визначення яких міститься у статтях 24,25 КК України.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 258 КК України, характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу та інших дій створюють загрозу життю чи здоров’ю людини, настанню інших тяжких наслідків і бажає настання таких наслідків.

Особливість терористичних діянь, як показувалося, вище, полягає в спрямованості дій на залякування населення заради досягнення мети надання впливу на прийняття вигідного для терористів рішення.

Таким чином, застосовуючи зброю, вчинюючи вибух, підпал чи інші дії, які створюють небезпеку для життя чи здоров’я людини, створюючи терористичну групу або організацію, особа цілком, усвідомлює суспільну небезпечність самого існування такого злочинного формування чи злочинних дій, усвідомлює ту кінцеву мету, заради якої створюється це формування чи вчиняється дія, характер і ступінь суспільної небезпечності тих подальших дій, котрі здійснюватимуться для досягнення цієї мети; усвідомлює допоміжний характер дій, спрямованих на залякування населення, усвідомлює, шо будуть невинні жертви і значні руйнування, що не мають прямого відношення до суті основного конфлікту; усвідомлює, що таким чином може бути досягнута мета спонукання адресатів впливу до прийняття потрібного рішення. Звичайно, при цьому особа передбачає і настання єдиного полінаслідку від багатооб’єктних злочинів терористичної спрямованості. Передбачається реальна можливість настання шкідливих наслідків у різних сферах життєдіяльності людей від терористичної діяльності, тим більше, якщо були розроблені плани конкретних дій, здійснена закупівля зброї, вибухових матеріалів тощо, проведено відповідне фінансування, а також мало місце попереднє висунення вимог адресатам впливу. В цьому полягає інтелектуальна ознака прямого умислу при здійсненні терористичного акту.

Вольова ознака суб’єктивної сторони терористичного акту полягає саме у бажанні вчинення, передбачених у ст 258 КК України, дій, чим створити реальну небезпеку для суспільства загалом і окремих його членів та завдяки чому досягнути кінцевої мети терористичної діяльності.

В кінці підіб’ємо підсумки, з суб’єктивної сторони терористичний акт характеризується прямим умислом і хоча б однією спеціальною метою зазначеною в диспозиції ч.1 ст.258 КК України: а) порушення громадської безпеки, залякування населення; б) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення; в) вплив на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами; г) привернення уваги громадськості, до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста).

Встановлення суб’єктивної сторони - це завершальний етап процесу констатації складу злочину. Глибоке вивчення суб’єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспозиції кримінально-правової норми і в об’єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння.

Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб’єктивну сторону складу злочину, є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання.

Розділ 4. Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки терористичного акту та його відмежування від суміжних складів злочинів

4.1 Характеристика кваліфікованих складів злочину, передбачених ст. 258 КК України

Кваліфікованими видами терористичного акту є:

1) вчинення його повторно;

2) вчинення його за попередньою змовою осіб;

3) заподіяння ним значної майнової шкоди; заподіяння ним інших тяжких наслідків(ч.2 ст.258),

4) особливо кваліфікованим – загибель людини (ч.3 ст.258)[2, C.3]

Відповідно до ст.32 КК України повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Отже, повторність має місце при вчиненні терористичного акту особою, яка раніше вчинила такий же закінчений злочин або ж перерваний на стадії готування чи замаху і знову вчинила посягання, передбачене ст.258 КК України.

Повторність відсутня, якщо за раніше вчинений терористичний акт особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято. Терористичний акт не може кваліфікуватися як вчинений повторно у таких випадках, якщо судимість за раніше вчинений акт тероризму знята з винного у порядку амністії або помилування, погашена або знята відповідно до ст.55 КК України; якщо на момент вчинення нового терористичного акту минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин.

Взагалі, як вказано у Кримінальному кодексі, повторність злочинів враховується при кваліфікації злочину, в даному випадку терористичного акту, при призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених Кримінальним Кодексом. Стаття 67 КК України вказує, що при призначенні покарання обставиною, яка його обтяжує визнається вчинення злочину особою повторно.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб’єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь - означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об’єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає із ч. 2 ст. 28, домовленість повина стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об’єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо.

Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль.

На жаль, Кримінальний кодекс України не містить єдиного визначення „інших тяжких наслідків”, хоча передбачені вони більше, ніж у 108 статтях Особливої частини КК України, в тому числі і у досліджуваній нами ст.258 ”Терористичний акт”.

З’ясовуючи зміст „інших тяжких наслідків” у злочинах проти громадської безпеки, необхідно виділяти два аспекти: 1) „інші тяжкі наслідки”, які виражені у заподіянні фізичної шкоди; 2) „інші тяжкі наслідки”, які виражені у заподіянні матеріальної шкоди [10, C.620].

На сьогодні подібну невизначеність усунуто завдяки окремим роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України, в яких подано визначення деяких оціночних понять, у тому числі й „інших тяжких наслідків”.

Так під „іншими тяжкими наслідками” розуміють заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом та більше особам (абзац 3 п. 7 постанови №4 Пленуму Верховного Суду України від 2.07.1976 р. (з подальшими змінами) „Про питання, що виникли в судовій практиці в справах про знищення та пошкодження державного та колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення правил пожежної безпеки”); в другому роз’ясненні „іншими тяжкими наслідками” також визнаються заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам, середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом або більше особам (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 10 жовтня 1982 року „Про судову практику в справах, які пов’язані з порушенням вимог законодавства про охорону праці”) [4, C.87].

Таким чином, при визначенні змісту „інших тяжких наслідків” (якщо вони виражені у заподіяння фізичної шкоди), які найчастіше використовує законодавець, встановлюючи наслідки у складі злочину „терористичний акт”, все ж таки необхідно виходити з того, що цим поняттям охоплюються заподіяння: 1) тяжких тілесних ушкоджень одній або кільком особам; 2) середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом або більше особам. Відносно заподіяння легких тілесних ушкоджень, то вони не можуть вважатися „іншими тяжкими наслідками”, тому що у переважній більшості цих злочинів психічне ставлення до тяжких наслідків може бути лише необережним, а, як відомо, заподіяння легких тілесних ушкоджень з необережності не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Аналіз законодавчого визначення поняття „інших тяжких наслідків”, вищенаведених роз’яснень постанов Пленуму Верховного Суду України також свідчить про те, що до них законодавець відносить і значну майнову шкоду (ст.258 КК), але ж значна майнова шкода, вживається у статті „Терористичний акт” за самостійну кваліфікуючу ознаку, виникає питання, чому ж законодавець виніс це поняття за межі „інших тяжких наслідків”. Те, що майнова шкода є значною, а інші наслідки — тяжкими, визначається з урахуванням вартості майна, затрат на відвернення загрози чи ліквідацію збитків, кількості осіб, які потерпіли внаслідок акту тероризму, характеру і розміру заподіяної їм матеріальної, моральної та іншої шкоди тощо.

Я вважаю, що необхідно узагальнити визначення та зміст даного оціночного поняття відносно злочинів проти громадської безпеки або взагалі усіх видів злочинів та закріпити його в законі.

Що стосується особливо кваліфікованого виду терористичного акту, то це загибель людини. Загибель людини передбачає смерть хоча б однієї особи, і не має значення чи під час терористичного акту загинула одна особа, як наприклад у серпні 1997 року в результаті вибуху бомби в експресі „Червона Стріла” Москва - Санкт-Петербург, вчиненого чеченськими бойовиками чи як під час вибуху житлового будинку у 1999 році в Москві, коли загинуло сто осіб [52]. Все ж таки, життя людини залишається найвищою цінністю і Кримінальний кодекс України це підтверджує.

4.2 Відмежування терористичного акту від подібних злочинів

У чинному кримінальному законодавстві України передбачається відповідальність за діяння, що подібні чи співпадають за деякими ознаками із досліджуваним злочином. Серед таких можна в першу чергу вказати на злочини, передбачені ст. ст. 258-1, 258-2, 258-3, 258-4 КК України, а також на диверсію (ст. 113 КК), захоплення заручників, що поєднане з погрозою знищення людей (ч. 2ст. 147 КК), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) та інші злочини.

З іншими злочинами терористичного спрямування, передбаченими у розділі “Злочини проти громадської безпеки” досліджуваний нами злочин розрізняється передусім об’єктивною стороною. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 258-1, проявляється у таких формах: 1) втягнення особи у вчинення терористичного акту; 2) примушування до вчинення терористичного акту.

Втягнення у вчинення терористичного акту – це дії, внаслідок яких інша особа спонукається до вчинення дій терористичного характеру, залучається до них, в такої особи виникає бажання поводитися відповідним чином, у особи викликається бажання брати участь у вчиненні терористичного акту. Причому особа згодом вчиняє бажані для винного дії за власною волею. Втягнення полягає у впливі на свідомість іншої особи завдяки переконуванню в доцільності, вигідності брати участь у вчиненні терористичного акту. Примушування до вчинення терористичного акту – вимога до іншої особи брати участь у вчиненні терористичного акту або безпосередньо вчиняти терористичний акт. Ці дії пов’язані із застосуванням фізичного чи психічного насильства до особи і спрямовані на те, щоб у такий спосіб схилити її до вчинення терористичного акту. Внаслідок цього особа вчиняє бажані для винного дії не за власною волею, а вимушено.

Такі втягнення та примушування до вчинення терористичного акту є кримінально караними, якщо вони вчиняються одним із зазначених у ч.1 ст.258-1 способів, а саме з використанням: 1) обману; 2) шантажу; 3) уразливого стану особи; 4) із застосуванням насильства; 5) або погрози застосування насильства.

Обман – введення особи в оману стосовно дійсних явищ і фактів, що мають безпосереднє відношення до вчинення терористичного акту; повідомлення особі неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки особи з метою введення особи в оману.

Шантаж - може передбачати два види дій: 1) погроза розголошення, викриття компроментуючих або інших відомостей, які особа бажає зберегти в таємниці; 2) залякування заподіянням іншої шкоди, погроза з метою створити вигідну для себе обстановку, поставити особу в залежне становище.

Уразливий стан особи - таке становище особи, за якого вона не може повноцінно і адекватно сприймати те, що відбувається в результаті несприятливого збігу об’єктивних та суб’єктивних обставин, і в такому стані на особу простіше вплинути і примусити до вчинення певних дій. Це може бути як фізичний стан (хвороба, каліцтво, захворювання психіки, сильне душевне хвилювання з якогось приводу), так і матеріальний (відсутність грошей, проблеми в сім’ї, на роботі, безвихідність ситуації) тощо.

Насильство при втягненні або примушуванні до вчинення терористичного акту може полягати в незаконному позбавленні волі, заподіянні ударів, побоїв, тілесних ушкоджень, вчиненні дій, характерних для мордування; а психічне насильство - у створенні реальної загрози заподіяння фізичного насильства, матеріальної чи іншої шкоди або інших насильницьких дій.

Погроза застосування насильства – полягає у створенні реальної загрози заподіяння фізичного насильства, матеріальної чи іншої шкоди або інших насильницьких дій та доведення у будь-якій формі (усній або письмовій) до відома потерпілого інформації про намір вчинити такі насильницькі дії [10, C. 335].

Ці статті недосконалі також з позиції канонів кримінально-правової науки та законодавчої техніки. Так, в ст. 258-1 КК встановлюється відповідальність за втягнення особи у вчинення терористичного акту, а в ст. 258-4 КК – за вербування особи з метою вчинення терористичного акту, тобто, фактично за однакові дії передбачається відповідальність у різних статтях КК, що штучно породжує колізію норм. Крім того, у диспозиції ст. 258-1 КК вказуються такі ознаки, як втягнення особи у вчинення терористичного акту або примушування до вчинення терористичного акту. Однак, такі поняття як “примушування” й “втягнення” співвідносяться як частина і ціле, тому за наявності у тексті статті терміну “втягнення” термін “примушування” є зайвим, а, відповідно, зайвою є вказівка в тексті статті на способи примушування. Тому в ст. 2581 КК пропонуємо слова “втягнення особи у вчинення терористичного акту” замінити словами “втягнення особи у терористичну діяльність” чи “втягнення особи у терористичну дію”, а інші слова вилучити [18, C.14].

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 258-2, вчиняється у формах: 1) публічні заклики до вчинення терористичного акту; 2) розповсюдження матеріалів з такими закликами; 3) виготовлення матеріалів з такими закликами; 4) зберігання матеріалів з такими закликами.

Публічні заклики до вчинення терористичного акту – хоча б одне відкрите звернення до невизначеного, але значного кола осіб, в якому висловлюються ідеї, погляди чи вимоги, спрямовані на те, щоб шляхом поширення їх серед населення чи його окремих категорій схилити певну кількість осіб до вчинення терористичного акту.

Розповсюдження матеріалів - це дії, метою яких є доведення змісту відповідних матеріалів до відома багатьох людей (невизначеної їх кількості або певного кола); здійснюється шляхом підкидання листівок до поштових скриньок, розклеювання їх на дошках для оголошень, розсилання листів певним групам адресатів.

Виготовлення матеріалів охоплює як авторство (створення текстів, сюжетів, виготовлення оригіналів), так і тиражування чи розмноження відповідної продукції.

Зберігання означає утримання матеріалів, які згодом мають бути розповсюджені, в безпеці, в цілості – недопущення пошкодження таких матеріалів внаслідок дії природних чи технічних факторів, убезпечення їх від сторонніх осіб тощо.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України, може проявлятися у таких формах: 1) створення терористичної групи чи терористичної організації;

2) керівництво такою групою чи організацією;

3) участь у них;

4) матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації.

Створення терористичної групи чи терористичної організації – сукупність дій з організації (формування, заснування, створення) стійкого об’єднання у формі терористичної групи чи терористичної організації для вчинення терористичних актів.

Керівництво такою групою чи організацією – виконання організаційно-розпорядчих функцій стосовно організації в цілому чи її структурних підрозділів; управління процесом підтримання функціонування терористичної групи чи терористичної організації як стійкого об’єднання осіб та здійснення ними терористичних актів.

Участь у такій групі чи організації – перебування в складі терористичної групи чи терористичної організації. Особа стає учасником терористичної групи чи терористичної організації з моменту її утворення або ж відтоді, коли інші учасники дали згоду на її прийняття до вже існуючої терористичної групи чи терористичної організації. Участь означає виконання в інтересах такої організації різноманітних дій, здійснення частини функцій організації. Учасник може виступати як виконавець окремих терористичних дій, планувати їх, здійснювати допоміжні функції, виконувати окремі доручення керівника терористичної групи чи терористичної організації.

Матеріальне, організаційне чи інше сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації – різноманітні дії, спрямовані на надання учасникам обмундирування, спорядження, засобів зв’язку, харчування, боєприпасів, створення для них навчальних баз, полігонів, шпиталів; підготовка проектів рішень, узгодження спорів, надання приміщень, транспортних засобів, організація зустрічей, їх охорона тощо.

Відмінність між терористичною групою і терористичною організацією полягає в тому, що терористична група створюється для вчинення конкретного терористичного акту чи кількох таких актів, а терористична організація має діяти невизначений час, займатися терористичною діяльністю постійно, до досягнення певної мети. Діяння ж, які вчиняються у зв’язку з організованою терористичною діяльністю, за своїм змістом аналогічні тим, що виконуються стосовно інших видів злочинних організацій.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 258-4 КК України, може мати місце у таких формах: 1) вербування; 2) фінансування; 3) матеріальне забезпечення; 4) озброєння; 5) навчання; 6) використання особи.

Вербування – безпосереднє наймання, тобто запрошення і набір добровольців для участі у вчиненні терористичного акту, а також створення із них певних груп, загонів, банд, формувань.

Фінансування – це забезпечення як окремих чи кожного із осіб, так і створення за їх участю груп, загонів тощо коштами у національній валюті України чи в іноземній валюті.

Матеріальне забезпечення – постійне тилове забезпечення осіб або разове чи кількаразове надання їм обмундирування, спорядження, засобів зв’язку, харчування, медикаментів, засобів захисту від зброї масового знищення, створення для них навчальних баз, полігонів, шпиталів тощо.

Озброєння – надання зброї, боєприпасів для використання їх у вчиненні терористичного акту.

Навчання – передача особам знань, навичок і вмінь щодо використання зброї і військової техніки, планування і забезпечення бойових та інших насильницьких дій, аналізу і оцінки обстановки, управління підлеглими, взаємодії і прийняття рішень тощо.

Використання осіб – це безпосереднє застосування їх при виконанні бойових завдань під час вчинення терористичних актів.

Водночас вважається за доцільне відповідальність за навчання терористичній діяльності передбачити у ст. 258-1 КК і вилучити з диспозиції ст. 258-4 КК ознаки навчання особи з метою вчинення терористичного акту, бо втягнення і навчання за своєю суттю, за інтенсивністю впливу на особу є більш схожими між собою діями, а ніж інше сприяння терористичному злочину взагалі чи терористичному акту зокрема. При цьому слід мати на увазі, що як за змістом Конвенції (ст. 6, 7), так й за змістом КК України (ст. 304) відповідальність за втягнення чи навчання повинне наступати не тільки тоді, коли втягнута особа може вчинити злочин, але й тоді, коли вона може вчинити певну некриміналізовану терористичну дію [18, C.13].

Терористичний акт і диверсіям (ст. 113 КК) України можуть вчинятися шляхом вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини, заподіяния майиової шкоди. Вчиняючи терористичний акт і діючи з метою впливу на прийняття рішень органами державної влади, особа може погрожувати вбивством державного чи громадського діяча або знищенням заручників. Існуюча подібність терористичного акту до вказаних та інших злочинів за деякими об’єктивними ознаками, що у ряді випадків доповнюється подібністю за суб’єктивними ознаками, обумовлює потребу у проведенні кримінально-правового аналізу та визначенні специфічних ознак терористичного акту.

Відмінність терористичного акту від диверсії полягає в об’єктивних ознаках: об’єкті та об’єктивній стороні, а також в ознаках суб’єктивної сторони, а саме - меті вчинення злочину. Відмінність диверсії від терористичного акту за об’єктивними ознаками:

Диверсія та терористичний акт посягають на різні суспільні відносини, яким заподіюється шкода. Диверсія належить до злочині в проти основ національної безпеки і посягає на внутрішню безпеку держави, її економічні основи. Терористичний акт є злочином проти громадської безпеки і заподіює шкоду стану захищеності суспільства (життю та здоров’ю людей, власності, довкіллю, нормальній діяльності підприємств, установ та організацій) від загальнонебезпечних посягань або від загроз їх вчинення [52, C.130].

З об’єктивного боку, відмінність диверсії від терористичного акту, пов’язана зі способом вчинення суспільно небезпечної дії. Якщо для терористичного акту властива більш відкрита поведінка винних осіб, публічне взяття на себе, демонстрація причетності до насталих тяжких наслідків, то для диверсії - це таємність, прихованість дій злочинця, прагнення останнього та можливих організаторів диверсії лишатись якомога довше невідомими. Саме за цих обставин особа, що вчинила диверсію, не припускається до висування вимог, наприклад, щодо виконання органами влади певних дій чи утримання від таких.

Крім цього, терористичному акту притаманний такий спосіб скоєння злочину як погроза вчинення певних дій. Вчинення ж диверсії шляхом погрози чинним кримінальним законодавством не передбачається.

Відмінність між диверсією та терористичним актом полягає у моменті визнання цих злочинів закінченими. Так, диверсія є закінченою з моменту вчинення запланованих злочинних дій (вибуху, підпалу, поширення епідемій, епізоотій та інших дій, відповідно до диспозиції ст. 113 КК). Для терористичного акту вчинення вибуху чи, наприкладад, підпалу є, як правило, лише початком виконання об’єктивної сторони. Після створення обставин громадського занепокоєння шляхом влаштування вибуху чи підпалу суб’єкти терористичного акту свої наступні дії пов’язують із вчиненим, наприклад, вимагають від opгaнів місцевого самоврядування прийняти певне рішення.

За ознаками суб’єктивної сторони терористичний акт і диверсія відрізняються між собою за змістом мети. Вчинення терористичного акту може бути обумовлене прагненням винного порушити громадську безпеку, залякати населення, спровокувати воєнний конфлікт, міжнародне ускладнення, або вплинути на прийняття рішень чи вчинення або невчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднання громадян, юридичними особами, або привернути увагу громадськості до певних своїх політичних, релігійних чи інших поглядів. У більшості випадків, особа, що вчинила терористичний акт, ставить собі за мету створення таких умов, за яких органам державної влади, юридичним чи фізичним особам найбільш ефективно нав’язується його власна воля (воля терористичної групи, організації). На відміну цьому, мета вчинення диверсії полягає в ослабленні держави з можливим наступним її знищенням як політичної організації суспільства. Щодо громадської занепокоєності, що виникає після диверсійних дій, то така не охоплюється складом злочину [26, C.227].

Від захоплення заручників, поєднаного з погрозою знищення людей (ч.2 ст.147 КК), терористичний акт, крім родового та безпосереднього об’єкта, відрізняється за кількістю потерпілих, життю яких загрожує винний. При захопленні заручників смерть загрожує лише заручникам і їх кількість відома винному. При терористичному акті винний загрожує вбивством невизначеного кола осіб. Саме за таких обставин законодавець визнав, що при захопленні заручників, на відміну від терористичного акту, вимоги винного можуть бути звернені і до родичів потерпілих [54, C. 41]

Розмежування терористичного акту та посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК):

За об’єктом злочин, передбачений ст..112 КК, на відміну від терористичного акту, посягає на нормальну діяльність усіх гілок державної влади,а також політичних партій. Додатковим обов’язковим об’єктом цього злочину є життя та безпека життя державного чи громадського діяча.

За об’єктивною стороною є подібність між вказаними злочинами, яка полягає в тому, що посягання на життя державного чи громадського діяча може бути способом вчинення терористичного акту і кваліфікуватиметься за сукупністю злочинів. У такому разі погроза посягання чи посягання на життя державного чи громадського діяча є передумовою досягнення мети терористичного акту. Виокремлення ж злочину, передбаченого ст.112 КК, може здійснюватися за ознакою відсутності дій винного(винних) у здійсненні посягання на державного чи громадського діяча, що свідчили б про наміри порушити громадську безпеку, залякати населення чи досягти іншої мети, притаманної терористичному акту. Відмінність цих злочинів полягає у моменті закінчення злочину. Посягання на життя державного чи громадського діяча є злочином з усіченим складом і визнається закінченим з моменту замаху на вбивство. Терористичний акт є злочином з формальним складом і його об’єктивну сторону утворює сукупність дій, що порушують громадську безпеку і визначають мету такого порушення.

З суб’єктивної сторони, мета вчинення терористичного акту є більш широкою порівняно з метою вчинення посягання на життя державного чи громадського діяча. У разі посягання на життя державного чи громадського діяча протиправний вплив на його діяльність чи помста за таку є єдиною метою вчинення злочину, при терористичному акті – альтернативою. Крім того, вчинення при терористичному акті, наприклад, вибуху з метою, перешкоджання або помсти державному чи громадському діячеві не завжди пов’язане з посяганням на його життя і супроводжується, як правило, висуванням нових вимог [53, C. 93].

Частина 1 ст. 228-4 КК України передбачає відповідальність за погрозу вчинити викрадення радіоактивних матеріалів. Відмінність від тероризму можна провести за формою вираження цієї погрози:

1) при тероризмі погроза тільки демонстративна для створення обстановки жаху, пригніченості;

2) при погрозі вчинення викрадення радіоактивних матеріалів погроза може бути як публічною, так і шляхом конфіденційного повідомлення особі чи обмеженому колу осіб.

За відкритістю і демонстративністю тероризм дещо схожий з піратством (ст. 446 КК) і бандитизмом (ст. 257 КК) України. Основна відмінність полягає у меті. При піратстві та бандитизмі мета досягається безпосередньо шляхом актів насильства. При тероризмі насильство, здійснюване щодо одних, є засобом впливу на інших з метою спонукання їх до певної поведінки, яка є вигідною для злочинців. Головна риса, яка відмежовує тероризм від піратства і бандитизму, є сам акт задоволення потреб: при піратстві та бандитизмі - безпосередньо під час насильницьких актів, при тероризмі задоволення потреб настає через певний проміжок часу [34, C. 88].

Висновки

Проведене дослідження проблем кримінально-правовової характеристики терористичного акту, результати якого викладені в даній праці, дозволяють сформулювати такі загальні висновки та пропозиції:

Враховуючи поширення в світі цього вкрай небезпечного злочину, виникла нагальна необхідність поглибленого, вивчення проблем, невирішеність яких сприяє його проявам. З метою успішної боротьби з тероризмом необхідне чітке і несуперечливе антитерористичне законодавство. Незважаючи на уже внесені у кримінальне законодавство зміни, аналіз ст.258 Кримінального кодексу України показує, що низка положень потребує уточнення і удосконалення.

1. Поки що в Україні не спостерігається “терористичного бума”, проте в Україні, на жаль, існують умови, які створюють загрозу появи тероризму в нашій державі: глибока соціально-економічна криза; протистояння політичних сил; наростання проявів сепаратизму; зубожіння та люмпенізація значної частини населення при дуже невеликому прошарку «середнього класу»; зрощення кримінальних, бізнесових і державних структур; корумпованість державного апарату; організована злочинність; великомасштабний незаконний обіг зброї; значне збільшення міграційних потоків; посилення геополітичної напруженості; девальвація моральних та духовних цінностей тощо.

2. Серед учених немає єдиної думки з питання кримінально-правового визначення поняття тероризму, терористичного акту, що безсумнівно, в значній мірі перешкоджає ефективній антитерористичній діяльності.

Необхідно розрізняти два споріднених, але різних, поняття — терор і тероризм. Терор — (соціально – політичне явище) це насилля влади з її державним апаратом проти народу з метою придушення не тільки опозиції, але й всього загалу, з метою викликати жах і залишити думки про спротив. Іншими словами, терор — це насилля з боку сильного. При певних обставинах (коли суб'єктом є держава) може бути легітимний.

Натомість тероризм — (кримінально – правове явище) це насилля "з боку слабшого", насилля, що виходить від опозиційних прошарків суспільства, радикально налаштованих і, як правило, вельми нечисленних. Це метод впливу шляхом здійснення теракту задля досягнення певних цілей, за якого жертва теракту не є об'єктом даного методу впливу. Є завжди протиправним. Поняття «тероризм» слід розглядати на трьох рівнях у вузькому, широкому та самому широкому розумінні. При співставленні вказаних рівнів поняття тероризму з тією термінологією, що вживається у Законі України «Про боротьбу з тероризмом», можна зробити висновок, що ці рівні відповідають таким поняттям, як «терористичний акт», «злочини терористичної спрямованості», «терористична діяльність». Разом з тим в даному Законі при вживанні цих термінів не завжди враховується їх дійсне змістове наповнення, що призводить до суперечливості його положень та необхідності внесення низки змін.

Тероризм знаходить своє об’єктивне вираження у терористичному акті, визначення якого сформовано у диспозиції ст. 258 КК України та вважається невдалим з огляду на те, що такі ознаки як “залякування населення” і здійснення “впливу” передбачаються не у взаємозв’язку, а в альтернативному порядку, а це призведе до того, що переважна більшість злочинів повністю підпадатиме під ознаки складу злочину “терористичний акт”. Зокрема всі нові статті КК України (258-1 – 258-4) “обслуговують” виключно ст. 258 КК, що неминуче породить додаткові проблеми у кваліфікації злочинів цієї категорії.

Крім того, у вказаних статтях КК України помилково використовується вузьке для українського законодавства поняття “терористичний акт”, тоді як в Конвенції Ради Європи йдеться про запобігання тероризму, терористичній діяльності та терористичним злочинам.

Резюмуючи викладене, пропонуємо розширити ознаки цього складу злочину, включаючи у визначення терористичний акт вчинення не тільки вибухів, підпалів та інших загально небезпечних діянь, але і будь-яких інших суспільно небезпечних діянь, спрямованих на залякування населення, тобто – вчинення будь-якого злочину терористичної спрямованості. Це, на нашу думку, дозволить усі злочини терористичної спрямованості кваліфікувати за даним складом злочину без додаткової кваліфікації за іншими статтями КК, а в тих випадках, коли діяння не будуть мати терористичної спрямованості, кваліфікація проходитиме за відповідними статтями КК України.

3. Праобразом сучасного терористичного акту є кривава помста. Незважаючи на жорстоку сутність, вона мала регулюючу функцію вже на початку формування общинного суспільства. Надалі кримінальна відповідальність за терористичний акт встановлювалася різноманітними кримінально-правовими актами, які регулювали відносини в той чи інший період розвитку нашої держави. Жвава дискусія щодо визначення терористичного акту існувала при прийнятті КК України 2001 року. Остаточне ж закріплення досліджуваного поняття знайшло своє відображення у ч. 1 ст. 258 КК України із внесеними змінами від 21 вересня 2006 року.

4. Терористичний акт – складне і багатооб’єктне діяння, однак стрижнем діяльності є спрямованість на залякування населення, яка має місце завжди, незалежно від виду злочинних посягань терористів, тому, незважаючи на те, що для терористів порушення громадської безпеки виступає як допоміжна дія для досягнення кінцевої мети, у складі злочину як основний об’єкт доцільно передбачити саме громадську безпеку і розмістити цей склад в розділі «Злочини проти громадської безпеки». Основним безпосереднім об’єктом терористичного акту є громадська безпека, в той же час безпосередніми додатковими об’єктами можуть бути також і життя, здоров’я, честь та гідність громадян, власність тощо.

5. Об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст.258 КК, виражена в двох формах: 1) застасування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створювали небезпеку для життя чи здоров’я людини, або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків; 2) погроза вчинення зазначених дій. Важливе місце при кваліфікації даного злочину приділяється встановленню місця, часу, обстановки, способу та засобів вчинення злочину, але такі ознаки не є обов’язковими.

Ми охарактеризували всі форми об’єктивної сторони злочину, передбаченого в статті 258 КК України „Терористичний акт”, але все ж таки вважаємо, що законодавець припустився помилки пішовши по шляху точного перерахування усіх можливих способів вчинення терористичного акту, адже неможливо і недоцільно перераховувати всі способи та засоби вчинення терактів, з плином часу будуть вдосконалюватися способи та засоби їх вчинення, що необхідно тепер постійно відображати у диспозиції, а постійні внесення змін до кримінального закону призведуть до хиткості та розбалансованості системи кримінально-правових заходів по боротьбі з тероризмом.

6. У зв’язку з тим, що за терористичну діяльність може наставати відповідальність не тільки фізичних, але згідно зі ст. 24 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» і юридичних осіб, слід розрізняти суб’єкта злочину (суб’єкта кримінальної відповідальності) і суб’єкта (суб’єктів) відповідальності за вчинене суб’єктом злочину суспільно небезпечне діяння, якими можуть бути інші фізичні особи, юридичні особи і держава та нести у зв’язку з вчиненим злочином певні види юридичної відповідальності, але не кримінальну відповідальність. Якщо говорити про фізичну особу, то вона повинна бути осудною та досягти віку по досягненні якого може настати кримінальна відповідальність. За діяння, передбачені ст.258 КК це 14 років.

Проте, навряд чи можна вважати виправданим встановлення з 14-річного віку кримінальної відповідальності за терористичний акт, оскільки в цьому віці особа далеко не завжди здатна усвідомлювати це діяння в усій його складності, багатооб’єктності, тому вбачається цілком правильним, що в ст. 22 Модельного Кримінального кодексу для держав учасниць СНД, терористичний акт не віднесений до категорії злочинів, за вчинення яких відповідальність настає по досягненню винним 14-річного віку. Більше того, в 14-річному віці особа не в змозі усвідомлювати всю багатоаспектність організаційної діяльності по створенню терористичного формування, керівництва ним саме як терористичним, тобто спрямованим на залякування населення і таким, що прагне певної мети, участі в такому формуванні і сприяння його створенню чи діяльності в усьому розмаїтті об’єктів, дій і наслідків такої діяльності.

7. Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується двома обов’язковими ознаками – вина у формі прямого умислу та спеціально передбачена у диспозиції мета: а) порушення громадської безпеки, залякування населення; б) провокація воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення; в) вплив на прийняття рішень чи вчинення або не вчинення дій органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, службовими особами цих органів, об’єднаннями громадян, юридичними особами; г) привернення уваги громадськості, до певних політичних, релігійних чи інших поглядів винного (терориста).

Встановлення суб’єктивної сторони - це завершальний етап процесу констатації складу злочину.

8. Кваліфікованими видами терористичного акту є: 1) вчинення його повторно; 2) вчинення його за попередньою змовою осіб; 3) заподіяння ним значної майнової шкоди; заподіяння ним інших тяжких наслідків(ч.2 ст.258), а особливо кваліфікованим – загибель людини(ч.3 ст.258).

9. У чинному кримінальному законодавстві України передбачається відповідальність за діяння, що подібні чи співпадають за деякими ознаками із досліджуваним злочином. Серед таких можна в першу чергу вказати на злочини, передбачені ст. ст. 258-1 КК України – втягнення у вчинення терористичного акту; 258-2 – публічні заклики до вчинення терористичного акту; 258-3 – створення терористичної групи чи терористичної організації; 258-4 – сприяння вчиненню терористичного акту, а також на диверсію (ст. 113 КК), захоплення заручників, що поєднане з погрозою знищення людей (ч. 2ст. 147 КК), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), погроза вчинити викрадення радіоактивних матеріалів (ч.1 ст. 228-1) та інші злочини.

Безперечно, протидія тероризму не може бути ефективною без якісного нормативно-правового забезпечення, особливо у кримінально-правовій галузі, оскільки в прийнятих останнім часом міжнародних конвенціях, присвячених проблемам боротьби з тероризмом, намітилася чітка тенденція до розширення сфери кримінально-правової заборони відносно будь-яких терористичних проявів і встановлення спеціальних складів злочинів в національних законодавствах.

Список використаних джерел

1. Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 із внесеними змінами від 21.09.2006р.

2. Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” // Уряд. кур’єр. – 2006. – 12 жовт. – № 191. – С. 12.

3. Закон України “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 р. № 638 – IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 25. – Ст. 180.

4. Постанови Пленуму Верховного суду у кримінальних справах. – К.: Видавн. дім “Скіф”, 2006. – 472с.

5. Конвенція Ради Європи про запобігання тероризму від 16 травня 2005 р. < www.zakon.rada.gov.ua >.

6. Законодательство Украини №1 Февраль 2009 «Инфодиск»

7. Богданов О.П. Навчальна програма дисципліни “Сучасні проблеми боротьби з тероризмом” (для бакалаврів, спеціалістів). — К.: МАУП, 2004. — 12 с.)

8. Артем Тумакін // Молодь України», 15-19 травня, 2008 р. – C. 7, 8.

9. Землянський Ю.В. Загроза тероризму в Україні // Тероризм і боротьба з ним. - К., 2000. - Т. 19. - С. 46, 47, 49.

10. Науково – практичний коментар до Кримінально кодексу України. 4-тє вид. / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2007. – 1056 с

11. Глушков В.О., Долженков О.Ф. Організаційно-правові основи боротьби з тероризмом // Актуальні проблеми держави та права: Зб. наук. праць / Одеса, 2000. – Вип. 8.

12. Терористичні загрози в Україні. // Надзвичайна ситуація № 06 (116), червень 2007 р.

13. Надьон О., Правовий аналіз передумов виникнення загрози тероризму в Україні // Право України. - 2003. - №3

14. Власов И.С. Зарубежное законодательство в борьбе с тероризмом. — М: 2002. 144 с.

15. Зеленецький В.С., Ємельянов В.П. Концептуальні основи визначення категоріально-понятійного апарату у сфері боротьби з тероризмом: Наук. – практ. посіб. – Х.: Кроссроуд, 2006. – 80 с.

16. А.А. Котвицький Тероризм як соціальне явище: поняття та ознаки. // Право України. – 2004, - №7

17. Романюк Б., Коваленко В. Щодо кримінально-правового визначення поняття тероризму // Право України. — 2001. — № 6. — с. 71—75.

18. Ємельянов В.П. Проблеми застосування антитерористичного законодавства України і шляхи його вдосконалення // Боротьба з організованою злочинністю та корупцією. - 2007. - №15

19. Антипенко В., Поняття тероризму (кримінально-правове визначення) // http://pravoznavec.com.ua/period/article/262/%C0.

20. Ліпкан В.А. Теоретичні засади криміналізації тероризму // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 1999. - № 2. - С. 237-242.

21. Євген Звєрєв. До питання юридичного визначення тероризму // Право України. — 2003. — № 7. — с. 61—66.

22. Антонян Ю.М. Терроризм: Криминологическое и уголовно-правовое исследование. — М., 1998. - 306 с.

23. Юридична енциклопедія: Том 6/Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін. – К.: “Укр. Енцикл”, 1998.

24. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность. – Х: Вища школа, 1982. – 82 с.

25. Злобин Г.А. Никифоров Б.С. Умысел и его формы. М.: Наука, 1995. – 78 с.

26. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терорезирования (уголовно-правоое исследование). - М: NОТА ВЕNЕ, 2000.-320 с.

27. Гришаєв П.И. Преступления против порядка управления, общественной безопасности, общественного порядка. – М.: ВЮЗИ. 1957. – 57 с.

28. Тихий В.П. Злочини проти суспільної (загальної) безпеки: Конспект лекцій. – Х; Національна юридична академія Укруїни, 1996. – 3 с.

29. Балгат Д., Балан О. Понятие, причины и классыфикацыя терроризма / Міжнарод, конф. «Терроризм і національна безпека України».-К., 2003.

30. Комисаров В.С. Тероризм, бандитизм, захват заложника и другие тяжкие преступления против безопасности общества., По новому УКРФ. – М.: Кросна-лекс, 1997. – 15 с.

31. Ліпкан В.А., Никифорчук., Руденко М.М. Боротьба з тероризмом / Київ, Знання України, 2002.- 61 с.

32. Свірін М.О., Коцюбинська Ю.М. Тероризм, як кримінально-правове явище в Україні //Науковий вісник НАВСУ. - Київ, 2003. - Вип.5.- 68-76 с.

33. Андрушко П.П. Щодо законодавчого формулювання складу злочину «Тероризм» // Актуальні проблеми держави та права: Збірник наукових праць.Вип.8. - Одеса: Юридична література, 2000.- 76-78 с.

34. Емельянов В.П. Тероризм і злочини терористичної спрямованості. - X.: Рубікон, 1997 - С. 112.

35. Ємельянов В. Об’єкт тероризму: його ознаки // Право України. – 1999. – №11. – С.12.

36. Андрій Яцько. Онтологія насильства: терор і тероризм як елементи політичної боротьби // Українські проблеми, - 1998, - №1

37. Коржанський М.І. Кваліфікація злочинів. Навчальний посібник. Видання 2-ге - К.: Атіка, 2002, - 640с

38. Кримінальне право України: Загальна частина: Підр.Вид. 3-тє / За ред.М.І.Мельника, В.А.Клименка. – К: Юридична думка, 2004. – 88 с.

39. Мохончук С.М. Кримінальна відповідальність за тероризм: Афтореферат, дисертація кандидата юридичних наук6 12.00.08 / Університет внутрішніх справ МВС України. – Харків, 2000. – 4 с.

40. Цимбалюк В.С. Компютерні технології, як чинник терористичного акту//Проблеми відповідальності за злочини проти громадської безпеки за новим КК України. – Харків,2003. – 215 с.

41. Малинин В.Б., Парфенов А.Ф. Объективная сторона преступления. — СПб.: Издательство Юридического института (Санкт-Петербург), 2004. - 301 с.

42. Магарін М.С., Бараненко Д.В. Суб'єкт злочину за новим кримінальним законодавством України: Монографія / Під ред. д-ра юрид. наук, професора Є. Л. Стрельцова. — Одеса: Астропринт, 2001. — 104 с

43. Емельянов В.П. Тероризм как явление и как состав преступления. – Х: Право, 1999. –10 с.

44. Емельянов В.П. Понятие обьекта преступления в уголовно-правовой науке // Право і безпека. – 2002. - №4. –10 с.

45. Емельянов В.П. Тероризм как явление и как состав преступления. – Х: Право, 1999. – 222 с.

46. Антипенко В.Ф. Тероризм: кримінологічна та кримінально-правова характеристика. – К.: НБУР, 1999. – 48 с.

47. Модельный уголовный кодекс для государств участниц СНГ // Правовведение. – 1996, №1. – 95

48. Кримінальне право України: Загальна частина: Підр./ М.І Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І.Борисов та ін./ За ред. професорів М.І. Бажанова, В.Я.Тація, В.В.Сташиса. – Х: Вища школа, 1997. – 130 с.

49. Никифоров Б.С., Решетников Ф.М. Современное уголовное право. – М.: Наука, 1990. – 54 с

50. Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Загальна частина: курс лекцій. – К: Наукова думка та українська видавнича група. –1997. - 185 с.

51. Рарог А.И. Общая теория вины в уголовном праве: Учебное пособие. – 1999. - 14 с.

52. Гізімчук С.В. Терористичний акт та його відмінність від суміжних злочинів// Проблеми відповідальності за злочини проти громадської безпеки за новим КК України. – Харків, 2003. – 218 с.

53. Комиссаров B.C. Терроризм, бандитизм, захват заложников и другие тяжкие преступления против безопасности общества. — М., 1997. — 160 с.

54. М.О. Акімов. Захоплення заручників: особливості кримінальної відповідальності за законодавством країн близького та далекого зарубіжжя // Боротьба з організованою злочинністю та корупцією» – 2003. - №7