Образ України у творчості Тараса Шевченка

Мiнiстерство освiти України

Одеський державний унiверситет

iменi І.І. Мечникова

Бондар Артем Олександрович

Фiлологiчний факультет

(заочна форма навчання)

кафедра української лiтератури

Образ України

у творчостi Тараса Шевченка

Дипломна робота

Науковий керiвник

********************

ЗМІСТ

Титульна сторiнка.

Вступ. С.2-10.

Роздiл I. Україна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря. С.11-32.

Роздiл II. УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.С.33-46.

Висновки. С.47-50.

Примiтки. С.51.

Список використаної лiтератури. С.52-53

Змiст. С.54.

ВСТУП

Уже для багатьох поколiнь українцiв - i не тiльки українцiв-Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється iлюзiя, нiби ми все про нього знаємо,все в ньому розумiємо, i вiн завжди з нами, в нас. Та це лише iлюзiя. Шевченко як явище велике й вiчне - невичерпний i нескiнченний. Волею iсторiї вiн ототожнений з Україною i разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе новi днi i новий досвiд народу, вiдзиваючись на новi болi й думи, стаючи до нових скрижалiв долi. Вiн росте й розвивається в часi, в iсторiї i нам ще йти i йти до його осягнення. Ми на вiчнiм шляху до Шевченка…

Тараса Шевченка розумiємо настiльки, наскiльки розумiємо себе - свiй час i Україну в ньому. Але, щоб краще зрозумiти його як нашого сучасника, траба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспiльства XIX столiття. Вiн сам приходить у наш день. Але й ми повиннi йти у його час. Лише так мiж нами й ним буде глибше взаєморозумiння.

Ми щиро запхоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповiстю i моральною чистотою, почуттям соцiальної i нацiональної справедливостi, вiдданiстю правдi i свободi. Та чи можемо сповна уявити собi, що за цим стояло,скiльки це вимагало душевних сил i боротьби, скiльки це коштувало мук i болю, скiльки для нього треба було прозрiнь думки i висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспiльства, його сучасникiв. А також конкретний контекст полiтичного, iдеологiчного, культурного життя Росiйської iмперiї середини XIX столiття, в якому поставало i утверджувалося нове, шевченкiвське самоусвiдомлення України.

Коли поглянути на ставлення росiйської громадськостi i журналiстики 30-50-х рокiв XIX столiття до України та вiдроджуваної української лiтератури, то впадає у вiчi строкатiсть i суперечливiсть картини оцiнок, мiркувань, прогнозiв. Вона не вкладається в апрiорну схему, до якої десятилiттями вдавалася спрощувальна, заспокiйлива думка: мовляв, прогресивнi сили росiйської громадськостi пiдтримували зусилля українцiв, а реакцiйнi - їм перешкоджали. Насправдi все було складнiше, драматичнiше i заплутанiше.

Росiйська громадськiсть першої половини XIX столiття перебувала значною мiрою в полонi упереджень i елементарного незнання iсторичних, культурно-традицiйних, мовних та iнших аспектiв процесу вiдродження української лiтератури - як провiщення нацiонального вiдродження взагалi. Багатьом здавалося, що це - пуста витiвка окремих оригiналiв або iнтриганiв, яка не спирається на якусь традицiю чи грунт. Вiдоме висловлювання Вiссарiона Бєлiнського про те, що нiбито лише воззєднавшись iз Росiєю, Україна вiдчинила дверi освiтi й цивiлiзацiї. Таке довiльне мiркування цiлком суперечило iсторичним фактам, якi свiдчили про прямо протилежне - i про високий рiвень освiченостi й культури в Українi ХVII-XVIII столiть, i про визначальну роль українських просвiтителiв, культурних i церковних дiячiв в iсторичному життi Росiї XVII-XVIII столiть, в пiднесеннi її культури i мистецтва, в передачi iй культурних iмпульсiв Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонiзоване в роки сталiнщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної мудростi щодо розумiння iсторiї українсько-росiйських вiдносин). Українським культурним дiячам доводилося знову й знову - кожному поколiнню наново! - нагадувати iгнорантам очевиднi, але забутi або вперто замовчуванi факти й iстини: про те, що український народ - прямий спадкоємець культури Київської Русi, що в нього були, крiм багатющого народного мистецтва, i витончене професiйне - драма, поезiя, архiтектура, музика, живопис доби барокко, фiлософiя i релiгiйно-полемiчна лiтература, видатнi мислителi, художники, композитори: повнокровна i самобутня культура, що мала всi пiдстави для дальшого розвитку. Пiд цим кутом зору i поява великого Шевченкового феномена була не несподiванкою, а, навпаки, закономiрнiстю. Це добре пiдкреслив ще Микола Костомаров: «Поезiя Шевченка - законна, люба донька давньої пiвденноруської поезiї, тiєї далекої вiд нас поезiї, про яку здогадливо можемо судити з творiв Ігоревого спiвця».¹

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковiй, лiтература i громадська думка України значною мiрою були обтяженi не тiльки провiнцiалiзмом,а й сервiлiзмом, вiрнопiдданством, зумовленими колонiальним становищем, нацiональним гнiтом. Секрет цього своєрiдного явища трохи пiзнiше добре розкрив Пантелеймон Кулiш: «Суспiльство, пiдпавши пiд чужоплемiнну владу, неминуче деморалiзується, доки беззавiтно не визнає в нiй охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зi всiєю енергiєю вiдчуження»² І згодом вiронопiдданськi елементи українського суспiльства не раз сиавали опорою i оплотом загальноросiйської реакцiї, а неволя України - важкою гирею на ногах суспiльно-полiтичного прогресу, що нiби пiдтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлiчка-Боровського: «Малорусь-Україна-це постiйне прокляття, котре самi над собою проголосили її гнобителi. Так над ними мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справдi мiжнародний спокiй»

Слово «Україна»-одне iз найчастiш вживаних у поезiї Т.Шевченка. Почуття саможертовної любовi до Вiдчизни висловлено з такою силою пристрастi, що до них важко вiдшукати аналогiй.

Але водночас подвiйно (соцiально i нацiонально) пригнiчене становище України могло стати i стало - у творчостi Шевченка передовсiм - джерелом величезної революцiйної енергiї.

Саме тому, що в Українi, яка ще памятала часи козацтва, яка ще спiвала про недавню волю i про «Катерину, вражу бабу», що уярмила «степ широкий, край веселий»,-особливо гостро вiдчувалися страхiття крiпацтва i особливо сильний був протест проти нього,-саме тому (а не тiльки через обставини особистої долi) Шевченко досягнув у викриттi крiпосного ладу (всiх його аспектiв) такої пристрастi й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного iдеалу, а й нацiональної традицiї самоврядування, трунарем нацiональної свободи України,-Шевченко вiдважився на такi слова про «помазаника Божого», на якi нiхто ще не вiдважувався, i таврував монархiв з таким гнiвом i сарказмом, до яких пiдносилися хiба що Петефi i Гюго. Але Петефi i Гюго глумилися з монархiв тодi, коли їхнi народи вже повстали проти них, а Шевченко - тодi, коли переважна частина громадськостi, навiть лiберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик iнакше, як з вiрнопiдданчим дрожем. Шевченкова поезiя-безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалi.

Саме тому, що Шевченко був вiдданим сином поневоленого народу i прагнув його визволення, вiн так щиро перейнявся долею iнших пригноблених народiв царської Росiї i нiякi забобони чи барєри не стримували його братнiх почуттiв. Задовго до того, як склалася концепцiя загальноросiйської революцiйної демократiї в нацiональному питаннi (що вiдбивала погляди не лише росиiйських революцiонерiв, а й тою чи iншою мiрою i прогресивних дiячiв усiх народiв Росiї), Шевченко в поемi «Кавказ»затаврував царську Росiю як тюрму народiв i солiдаризувався з тими, хто не хотiв скоритися; сказав про бiль, сльози i гнiв усiх жертв царизму. І боротьба його власного народу, i боротьба кавказьких горцiв органiчно включалася в його загальну поетичну картину i полiтичну концепцiю боротьби людства за свободу i гiдне життя.

Нiколи i нi в чому не пiдносив Шевченко свiй народ над iншими, взагалi не шукав у ньому рис, якi були б властивi лише йому i бiльш нiкому. Вiн був не нацiоналiстом чи iнтернацiоналiстом, а просто Людиною в родовому значеннi цього слова,-при тому, що був сином свого часу i свого народу, подiляв їхнi вади в малому, але у великому, значному йшов на цiлу епоху попереду. Знав свiй обовязок перед уселюдською сiмєю народiв, але мав мужнiсть i тiй сiмї народiв нагадати про її вселюдський обовязок перед своєю знеславленою нацiєю, без рiвноправного утвердження якої свiт буде неповний i несправедливий, отже, i не матиме виправдання перед совiстю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду i справедливiсть.

Велика любов прозiрлива i вимоглива. Вона може породжувати i гнiв, i сором. Шевченко - творець в українськiй лiтературi, в духовному життi України того могутнього i нещадного духу нацiональної самокритики, того нацiонального сорому, який завжди є потребою i передумовою великого нацiонального руху, всякого нацiонального вiдродження. Такi мотиви знайомi багатьом лiтературам свiту, а особливо лiтературам народiв, якi зазнавали нацiонального гноблення, переживали катастрофу чи занепад i якi пiднiмалися на велику справу нацiонального вiдродження. Разючи аналогiї до цих мотивiв Шевченка знайдемо у творчостi Беранже, Гюго, у Лессiнга, Шiллера, Гейне, Займе, iнших нiмецьких поетiв-демократiв пмершої половини XIX столiття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедрiна, В.Курочкiна. Але найбiльше - у поетiв нацiонально-визвольної боротьби: Мiцкевича, Петефi, Хосе Мартi, Христи Ботєва…

Але разом з тим Шевченко дуже специфiчний у характерi i майже недосяжний в енергiї викривання «власного» панства, псевдопатрiотизму, рабства, лакейства, сервiлiзму, громадянського лiнивства, втрати традицiй героїчної боротьби предкiв за свободу. Перед ним стояло не лише питанння про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалi. І тут у ньго є моменти глибокого внутрiшньго спорiднення з поетами i дiячами нацiональних вiдроджень ряду iнших народiв Росiйської iмперiї, як - от Хачатур Абовян, Мiкаел Налбандян, Майронiс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелi, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвiтителями багатьох народiв Росiйської iмперiї (татарин Каюм Насирi, башкир Акмулла, а пiзнiше Мажит Гафурi; казахи Абай Кунанбаєв, Ібрай Алтинсарин, Чокан Валiханов; татджик Ахмад Донiш, а пiзнiше Садриддiн Айнi; узбеки Мукiмi, Завкi, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та iн.)

Для Шевченка, в його поезiї, було нiби двi України: Україна як неминуща основа i Україна як iсторичний момент. Україна-мати i Україна блудна. Україна непорочна i Україна розбещена. Україна лицарiв i Україна рабiв. Цю другу, iсторично спотворену i iсторично минущу Україну вiн бичував i проклинав заради першої - України матiрної, України неминущої. Синiв - заради матерi. Образ України - неньки-це найсвiтлiший i водночас найдраматичнiший образ у творчостi Тарса Шевченка, найбiльший дiамант у його поетичнiй коронi.

Наше завдання зясувати, якi передумови виникнення i походження образу України, який його розвиток у творчостi великого Кобзаря. Виявити за допомогою яких поетичних засобiв твориться образ України. Розглянути творчiсть Т.Шевченка як своєрiдну спадщину поета-патрiота.

Роздiл I

Україна як iсторичний момент у творчостi Кобзаря

Образ України у творчiй спадщинi Кобзаря своєрiдний i багатогранний. Тарас Шевченко одним iз перших вводить в українську поезiю образ України, як обєкт глибокого лiричного переживання.

Перше видання творiв Тараса Шевченка- невеличка книжечка пiд назвою «Кобзар», яка зявилася коштом Петра Мартоса у Петербурзi. Надруковано в нiй 8 поезiй: «Думи мої, думи мої, лихо менi з вами…», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо менi чорнi брови, нащо карi очi», «До Основяненка», «Іван Пiдкова», «Тарасова нiч». Небагато, а все ж таки як багато! Важко знайти другу книжечку в свiтi, щоб для долi народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподiване, нове, щось так глибоко з душi народу добуте, що годi було опертися його силi. «Кобзар» сонних будив, збитих iз народного шляху на праву дорогу навертав, старим грiшникам приспану совiсть розбурхував, єрихонською трубою гримiв.

Дiйсно, крiпко лягають на душу народу твори Шевченка, а волосся на головi ще й нинi пiднiмається, нам i ворогам нашим. Ворогам - на думку, що вони з Україною робили, нам - через те, що ми так багато не зробили з того, що робити велiв Кобзар.

Придивимося до цього першого «Кобзаря»ближче.

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами!³

Це неначе лiтературне кредо молодого поета. Тут маємо i генезу його лiтературної працi, тут бачимо його цiль i високе завдання. Йому байдуже, як чужинцi поставляться до його творiв, вiн спiває для своїх. Поет уважав свої вiршi як дарунок рiдного краю.

В Україну iдiть, дiти!

В нашу Україну…

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу./51/

А до України звертається:

Привiтай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх дiток нерозумних,

Як свою дитину. /51/

В «Кобзарi» ми зустрiчаємо першi iсторично-патрiотичнi твори Шевченка. Це «Іван Пiдкова»i «До Основяненка».

В них, за словами Єфремова, «поет платить ще велику подать художньому романтизму та оспiвуванню минулого України пiд впливом загального напряму в тодiшньому письменствi та специфiчних обставин українського життя тих часiв».⁴ Це яскравi, колоритнi малюнки з української iсторii, з яких чутно жаль за тим, що було та минуло, чутно протест проти того, що над дiтьми козацькими поганцi панують, чутно гнiв до ворога, який знущається й смiється над нами.

Смiйся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине,-

Слава не поляже./60/

Минувшина не верне, але живою зостанеться дума про неї, свiдомiсть, чим ми колись були. З неї зродиться нова сила народна, нова доба нашої iсторii. Молодий поет не вдовольняється мрiйливою тугою за минулим свого народу, вiн зараз-таки в перших творах стремить до iсторичної програми, пробує в давнi мiнорнi акорди наших пiсень втрутити новi, «мужеськi», надiйнi звуки.

В памятi його живе ще Бантиш-Каменський, «Історiя русiв», «Українськi мелодii» Маркевича, але перед ним дзвенять вже якiсь новi мелодii iсторичних просторiв.

Це його власне добро, його питомий поетичний доробок, бо у Петербурзi не було тодi нiкого, хто б глибше й яснiше дивився на минуле й сучасне України. Суцiльного, певного й повного свiтогляду, ясна рiч, Шевченко ще тодi не мав. Бачив лихо, але до корiння його не вмiв дiбратися(пора на це наспiє, що лиш пiзнiше). Взаємини до Польщi i її шляхетсько-феодального устрою i до Росii з її крiпацько-деспотичним ладом у нього ще лише зарисовуються як важкi питання без вiдповiдi, але цiлий корпус української справи вже в першому «Кобзарi»поставлений куди ширше й виразнiше, нiж у всiх попередникiв Шевченка разом.

В рiк пiсля «Кобзаря»виходить поема «Гайдамаки». Це великий, грiзний, загравою пожеж освiтлений, пурпуром кровi облитий образ подiй 1768р. Загальний настрiй Колiївщини передав нам поет у яскравих, зворушливихе ескiзах, 1768 рiк стає перед нами в цiлiй своїй грiзнiй величi, читача проймає жах, жаль i тривога, тривога за долю народу, котрий так трагiчно бореться цiлi столiття за волю. Шевченко незвичайно гарно, щиро, сердечно передав те зло, яке чинить кожна вiйна чоловiковi:

Минають днi,минає лiто,

А Україна,знай,горить;

По селах голi плачуть дiти-

Батькiв немає. Шелестить

Пожовкле листя по дiбровi;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нiгде не чуть людської мови;

Звiр тiльки виє по селу,

Гризучи трупи…

Люде! Люде!

Коли- то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чуднi, чуднi люде! / 118-119 /

Кривавими малюнками «Гайдамакiв» Шевченко закликав своїх i чужих, щоб спамяталися, щоб перекреслили давнi порахунки i почали життя нове, людське, чесне справедливе.

«Гайдамаки», попри свої безперечнi похибки, були й зостануться висловом протесту проти гнiту й кривди, образом яскравим, повним контрастiв, дисгармонiї, суворостi, мабуть, недалеким вiд того, чим була дiйснiсть.

Деякi дослiдники-шевченкознавцi закидали Шевченковi словянофiльство, вони вказували на те, що деякi мотиви ранньої творчостi Шевченка начебто зближують його зi словянофiлами. Це - поетизацiя минулого, шукання в минулому уроку й докору сучасностi, неперехiдних цiнностей; нацiональний бiль, протест проти нацiонального приниження i плекання нацiональної гордостi; заперечення чужої мудростi, картання «куцого нiмця»тощо; пояснення причин словянського розбрату; заклик до обєднання словян та iншi. Справдi, всi цi мотиви вищою мiрою притаманнi i словянофiлам. Але придивимося до їхнього змiсту й характеру у Шевченка. В раннiй перiод творчостi йому дiйсно властива була деяка iдеалiзацiя минувшини свого народу, власне перiоду козаччини. Але що в нiй цiнував поет, що iдеалiзував? Насамперед волю, боротьбу за волю, вiдчайдушнiсть i самопожертву, великiсть вдач i доль, якi народжувалися в оборонi рiдної землi, нескоренiсть i незмиренiсть - усе те, чого, на його думку, бракувало сучасникам. Це був урок минулого сучасностi, але з того уроку видобувалися зовсiм iншi цiнностi. У Шевченка набагато тверезiшiй i глибший пiдхiд до iсторiї, гiркiше i мужнiше її розумiння. Вiн не втiшає себе iлюзiями, вiн розумiє, що все минає не для того, щоб повернутися. І народ нiколи не поверне собi втраченого в тому самому виглядi. Вiдчуття неповоротностi руху вiд самого початку було властиве поетичнiй фiлософiї Шевченка. Шевченко хоче нової України, а в минулому шукає традицiй волi й героїзму, щоб знайти надiю, приклад, силу для боротьби за цю нову Україну, зрештою - iсторичне право на неї.

«Кобзарем» i «Гайдамаками» добув собi Шевченко вiдоме iмя по всiй Українi, розумiється, зразу i головним чином серед iнтелiгентiв. Шевченко iз козачка-крiпачка вирiс у поета-велетня. Процес росту кожного великого чоловiка - рiч незвичайно трудна для iсторика, у Шевченка тим труднiша, бо вiн вирiс неймовiрно скоро, серед виняткових обставин.

Всi думки, вiршi були присвяченi рiднiй країнi, розлуку з якою поет дуже важко переживав. Гостре вiдчуття своєї невлаштованостi, самоти, недолi на чужинi, жадання зустрiчi з батькiвщиною, з матiрю Україною надихали його ранню поезiю.

По чотирнадцятьох лiтах розлуки з батькiвщиною здiйснюється вiддавна наболiла мрiя Шевченка, i весну 1843 року вiн зустрiчає «на нашiй не своїй землi». /290/

Рiч ясна, що побачив вiн не зовсiм ту саму прекрасну й безталанну Україну. Завжди по-селянському тверезий, вiн зайвих iлюзiй не мав нiколи, надто ж тепер, ставши людиною вiльною, освiченою i свiдомою iсторичної трагедiї України.

Народ стогнав у неволi, в темнотi, в нуждi, свої пани не згiрш чужих орали хлопами, Україна була в них хiба на словi, а на дiлi один тяжкий глум над нею. «Скрiзь був я i скрiзь плакав»,- говорив потiм Тарас Шевченко.

В перiод 1843-45 рокiв Шевченко залишив зшиток, затитулований «Три лiта», в якому започаткував нову добу української iсторiї, новий iсторично-нацiональний процес, що триває з перервами вже бiля вiку, потужнiючи з кожним десятилiттям.

Звертаючись в творi «І мертвим, i живим, i ненарожденним землякам моїм в Украйнi i не в Украйнi моє дружнєє посланiє», Шевченко докоряє своїм землякам за те, що вони утримують крiпацький устрiй, що не люблять рiдного краю, що на чужинi шукають для себе вдоволення, значить, не творять власної культури, не вчаться так, як треба, що не мають свого власного погляду на рiдну справу, що фальшиво тлумачать iсторiю власного народу, що гiрше ворога свою власну матiр розпинають.

Характерно, що Шевченко в посланнi «І мертвим, i живим…» своє гостре викриття фальшивої iдеалiзацiї iсторiї України, надто гетьманства, розгортає в контекстi загальної саркастичної характеристики словянофiльської моди. Дуже точно i справедливо визначає вiн її панську природу i книжне, теоретичне походження - на вiдмiну вiд свого народного почуття України. Не приховує iронiї i щодо захоплення панiв-українофiлiв (чи то українських словянофiлiв) проблемами, кажучи по-сучасному, зарубiжних словян. Справдi: так бiдкаються клопотами далеких братiв, наче в себе немає клопотiв; так їм спiвчувають, що й свого реального становища не бачать.

Наприкiнцi послання Шевченко дає три накази: вчiться, пiзнайте правду i обнiмiть найменьшого брата, або, iншими словами: просвiта, наука i братерство - це лiки на нашу тяжку нацiональну недугу.

Учiтесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забуває,

Того бог карає,

Того дiти цураються,

В хату не пускають.

Чужi люди проганяють,

І немає злому

На всiй землi безконечнiй

Веселого дому./215/

Свiй центральний твiр з циклу «Трьох лiт» поет зi свiдомiстю тiєї вiдповiдальностi, що на неї можуть собi дозволити лише генiї й пророки, присвятив «i мертвим, i живим, i ненарожденним», утверджуючи тим iсторичну тяглiсть i безсмертя української нацiї на всi часи.

Шевченко, як нiхто, знав iсторiю своєї України, яка з могил, гiр i рiк промовляла до нього нечутною iншим мовою. Бачив вiн, що з його країною хоче зробити росiйське самодержавство, московський уряд.

Своє ставлення до росiйського самодержавства Шевченко висловив в мiстерiї «Великий льох». Це найчiльнiший твiр 1845 року. Протягом часу публикацiї цiєї поеми супроводжувалися фальшивими примiтками, коментарями, в яких викривлено, фальсифiковано тлумачився її iдейний змiст. І все це тому, що поема «Великий льох» має виразно антимосковське полiтичне спрямування й перейнята глибоким болем поета за втратою української державностi. Причина того - Переяславська угода, колонiальна полiтика росiйських царiв та зрада нацiональних iнтересiв частиною правлячої елiти.

Як у «Снi» дає нам Шевченко поетичний образ своєї поїздки з України в Петербург, так «Великий льох» є наслiдком того перебування поета вiч-на-вiч з українською старовиною, того оглядання i малювання руїн i могил, того дотику його теплої руки до зимної, трухлої домовини, у якiй похована наша минувшiсть.

Шевченко здавна прислухався до голосу могил i руїн. І в мiстерiї «Великий льох» промовив до нас образами й враженнями, якi вони йому навiяли.

В селi Суботовi, колишньому хуторi Богдана Хмельницького, є два пiдземелля, так званi Богдановi льохи-великий i малий. Народ оповiдає, що там схороненi скарби великого гетьмана i що тодi, як москаль розкопає льох, станеться на Українi щось незвичайне.

Отож, москалi збираються розкопувати Богдановi льохи. Знають це три душi, якi сiдають на похиленому хрестi Суботiвської церкви i дожидаються, бо так сказав Петровi Бог, що як москаль розкопає Великий льох, тодi їх в небо повпускають.

Перша душа-це дiвчина-вiдданиця Прiся. Вона гралася з Юрасем-гетьманенком i бувала в гетьманенських палатках, але тяжкий грiх на душу взяла: перейшла гетьмановi вповну дорогу, коли вiн їхав у Переяслав Москвi присягати. І за те її тепер у рай не впускають.

Друга душа-це бiдна дiвчина, яка напоїла коня царевi Петровi в Батуринi, коли вiн по зруйнуванню цiєї гетьманської столицi вертався у Москву. За це вона й досi над козацькими степами лiтає, не знаючи, за що її карають. Мабуть, «що всякому служила, годила, що царевi московському коня напоїла»/255/.

Третя душа - це канiвська дитина, якої грiх такий, що вона всмiхнулася, побачивши пишну галеру, якою їхала цариця Катерина в Канiв Днiпром. Вона була малою дитиною i не розумiла, що «тая цариця - лютий ворог України; голодна вовчиця»/256/. А отож її за це й досi не хочуть на митарство пустити.

Смеркається, i душi вiдлiтають в Чуту, звiдкiль буде чути, що робитимуть москалi з Богдановим льохом.

А тим часом надлетiли три ворони: українська, росiйська i польська та сiли на маяку в лiсi. Українська хвалиться, що спалила Польщу з королями, але й козакiв не пощадила. Наймала їх, продавала й думала, що у вiйнах Хмельницького до решти їх винищить. Та вони, поганi, за Мазепу знову вiджили. Але вона їх далi мордувала-в Батуринi, в Фiнляндii, на Орелi та на Ладозi-скрiзь, де лиш була нагода. Та що вона не робила, як їй на пiдмогу не поспiшали москалi та iншi вороги, Україна зосталася незруйнованою, а цiєї ночi мають там родитися двоє близнят-один, як Гонта, а другий-зрадник, запроданець, що катам до помочi стане.

Польська ворона-це хвалько. Вона величається, що «в Парижi була, три злота з Радзивiллом та Потоцьким пропила»/256/.

Третя, московська, величається своїми указами, тим, скiльки вона душ передушила, та характеризує себе словами: «с татарами помутила, с мучителем покутила, с Петрухою попила, да немцам запродала»/260/.

Але всi три вони згiднi у тому, що нового Гонту, українського Івана, треба зробити нешкiдливим: треба йому чинами скрутити руки, розтопленим золотом залляти очi, а коли й це не поможе, замучити його всiма злами i муками. Але українська ворона наприкiнцi каже, що його треба поховати, поки слiпi люди, а то буде запiзно.

З тим i розлiтаються, а надходять три лiрники-один слiпий, другий-кривий, а третiй-горбатий. Почули, що в Суботiв до розкопування Богданового льоху зiйдеться багато люду, так iдуть мирянам про Богдана спiвати. Бачать понаставлюванi фiгури i мiркують кожний по-своєму, нащо їх москалi понаставляли. А мiж тим москалi докопалися до черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Ісправник «трохи не сказився, що нiчого, бачиш, взяти»/260/, а побачивши лiрникiв i довiдавшись, що вони прийшли тут спiвати про Богдана, наказав їх по-московськи випарити.

Так малий льох в Суботовi

Москва розкопала!

Великого ж того льоху

Ще й не дошукалась./267/

Алегорiї може кожний по-своєму зясовувати, i поки сам автор не дасть нам якогось ключа в руки, годi певно сказати, котра розвязка правдива. Такий ключ дає нам Шевченко у вiршi «Стоїть в селi Суботовi», написанiм того самого дня, коли викiнчено «Великий льох». Поет немов боїться, що його мiстерiя не досить зрозумiла, i тому у цьому вiршi висловлює свою полiтичну думку. Для нього церква, яку збудував Хмельницький в Переяславському договорi,-це церква-домовина, грiб України. Хмельницький думав, що в тiй церквi будуть молитися москалi й українцi, дiлячись спiльним добром. А вийшло не те: москаль не дiлиться добром i лихом, лише лупить з України останню шкуру, навiть могил не щадить, розриваючи їх та шукаючи грошей.

Але Шевченко вiрить, що тая церква-домовина, себто Переяславський договiр, розвалиться i що з-пiд неї встане вiльна, самостiйна Україна, яка розвiє тьму неволi, засвiтить свiт правди i дасть спромогу своїм дiтям помолитися на волi. Це провiдна iдея, ключ, яким спробуємо вiдчинити мiстичний твiр поета.

Три душi (вiдданиця, дiвчина й дитина) покутують за те, що прогрiшилися супроти самостiйної України. Перша-тим, що вповнi перейшла дорогу Хмельницькому у Переяслав, друга-що напоїла Петрового коня, третя-що всмiхнулася, коли на Україну пливла золочена галера Катерини.

Значить, поет вибрав три вирiшальнi моменти з нової української iсторiї, коли важилася доля нашої незалежностi народної i державної, i приглянувся, як народ поставився до своєї справи. Народ (селянство) пiшов назустрiч намiрам Хмельницького (перейшов йому шлях з повними коновками), напоїв коня Петровi, коли вiн їхав iз зруйнованого Батурина (себто не пiдпер заходiв Мазепи бiля вiдбудування української незалежної держави), а вкiнцi до золоченої галери Катерини, до її русифiкацiйної полiтики поставився з дитячою, нерозумною усмiшкою.

Значить, три душi - це грiхи трьох поколiнь українського простонароддя. Чому ж поет вибрав три душi дiвчат, а не чоловiкiв? Тому що народ погрiшився не в вiк своєї чоловiчої зрiлостi, а, так сказати б, жiночим розумом, навiть (через свою неосвiченiсть) немов у дитячому вiцi. Перед ним не зачинено дверей до раю, його лиш на митарства поки що не пускають, кажуть лiтати понад козацькими степами доти, поки «все москаль позабирає, як розкопа великий льох»./252/ Москаль замiсть того, щоб з козаком добро й лихо по-приятельськи дiлити (як сподiвався Хмельницький), усе вiд нас забирає, грабує нам, тепер i могили розриває, шукаючи грошей. Нехай бере! Чим гiрше, тим краще, бо все ж таки колись станеться те, що мусить статися, - пробудиться свiдомiсть народу, настане момент протесту.

У «Великому льоху» поховав Хмельницький не свої маєтки, свiдомiсть нацiональної самостiйностi, угодою Переяславською вiн згасив ту пожежу, яка зайнялася на Українi, втiшив велику бурю народного гнiву, помсти й завзяття. Москва своїми насильствами, грабежами, своїми русифiкацiйними й централiстичними безправствами доведе до того, що народ знову повстане, знову розбудиться його самостiйницька свiдомiсть - буде розкопаний «Великий льох» України:

Встане Україна

І розвiє тьму неволi /268/.

Щойно тодi iсторичнi грiхи нашого простонароддя знайдуть своє прощення, i три душi увiйдуть до раю.

Друга трiйця-це три ворони: українська, польська й московська. Вони себе вже при першiй появi достатньо характеризують. Українська - iронiчним висловом про Хмельницького («крав Бордан крам»/256/), польська - хвальбою, що вона була в Парижi, московська - напiвзагадковою, напiвпяною пiсенькою про козу й чорта.

Українська ворона найбiльше говорить, польська бiльше на паву подобає, а московська коротко збирає свої заслуги, подаючи три перiоди росiйської iсторiї: татарський, Івана Грозного й Петра Великого. У всiх них одна думка: придушити всякi добрi змагання народiв та закрiпити на своїх територiях панування кривди й насильства.

Кого ж вони представляють? Нiкого iншого, як тих, що ми їх звикли прозивати круками та воронами: реакцiю, упертий консерватизм, охоту придушити всяку нову думку, новий розгiн в країну правди й волi. Тi ворони - це неначе злi демони трьох словянських народiв, якi нiяк не можуть звести мiж собою порахункiв, а через те й кожний у себе дома не може запровадити нового, кращого ладу.

Як три душi покутували за грiхи темного народу, так три чорнi гайворони крякають вiд iменi верховодячих сфер: польського можновладства, українських старшин та московського боярства й чиновництва, якi завдяки непросвiченостi всiх трьох народiв мали головний вплив не їх життя-буття.

Всi вони бояться якогось Івана-месника, котрий має прийти на свiт тодi, як розкопуватимуть Великий льох. Але разом з ним зродиться його брат-близнюк, Іван-зрадник, що пiйде рука в руку з катами.

Цей Іван-наймiстичнiша постать в мiстерiї. Ми знаємо, що Шевченко ждав апостола правди й науки, що вiн i поза Уралом блукаючи шукав сумирного пророка, що були в нього бажання, щоб явився якийсь новий український месiя. Можливо, що цього нового месiю має тут на думцi поет. Але вiн боїться, щоб разом iз таким чоловiком не прийшов на свiт якийсь новий запроданець.

Третя трiйця-це лiрники: слiпий, кривий i горбатий. Хто вони такi? Чи не наша iнтелiгенцiя, ученi й письменники Шевченкових часiв? Тут Москва розкопує Богдановий льох, а вони йдуть гробокопателям до працi приспiвувати; вони несуть на московський базар українськi пiснi, оповiдання, працюють на ворога ради хлiба, ради заробiтка. «Отутечки пiд берестом та трохи спочинем… То поснiдаєм в пригодi, поки сонце встане». А праця для рiдного народу? - «День великий. Ще будем спiвати»/264-265/

Не три було їх, а багато, дуже багато лiрникiв слiпих, кривих i таких горбатих, що їх навiть домовина не могла випростати. Який влучний, який невмирущий символ!

Шевченко пiднiс образ кобзаря до символу - як виразника нацiонального болю України, як захисника знедолених i глашатая волi й незалежностi рiдної України.

А Москва все одно копає. Ісправник пiклується, щоби хто не завадив, спроваджує мордате начальство, кричить, вештається. Це знову характеристика працi чиновництва на Українi.

І докопалися, але до чого? До черепка, гнилого корита й кiстяка в кайданах. Що ж це знову за добро? Це ті частини українського народу, що пішли під московський заступ; ті зрусифіковані українськi пани, генерали, ті дворяни-собачники, трухло нашої минувшини: кістяки в кайданах.

Закінчення містерії має в собі щось пророче. Незабаром сталося дійсно щось таке, що описав Шевченко наприкінці “Великого льоху”. Не одно з тих, що москалям приспівували при їхній роботі, випарено в московській бані - прохолоді. Жоден з українців, які зрікалися ідеї самостійності і незалежності державної, обмежуючи своє українство до етнографії, до народної пісні й мови (для домашнього вжитку), не діждався сподіваної нагороди. Навіть «тоже малоросів» не щадив московський режим.

«Великий льох» був новаторським твором в нашій літературі. Це твір оригінальний, добре обдуманий і старанно викінчений; оригінальний думкою і формою.Думкою про незалежність і волю України, які приховані у свідомості широких кіл нашого простонароддя. Хоч московський лад на Україні розкопав «малий льох» Хмельницького (себто здеморалізував наше панство,а почасти й інтелігенцію), та докопався у ньому тільки до черепка, гнилого корита й до кістяка в кайданах, а «великий льох» себто свідомість своєї окремішності, бажання волі й незалежності в широких колах народу зосталися незаторкнутими. На цей скарб покладає поет свою сильну надію, надію, що «встане Україна і розвіє тьму неволі»./268/ На свідомостi народній, він сподівається, буде збудована нова церква (вольна Україна), а стара, Богданова церква (Переяславська угода) розпадеться.

Неначе доповненням «Великого льоху» є тої самої днини (21.10.1845г.) написаний вірш “Стоїть в селі Суботові”,який закінчується сильним акордом надії, що:

Церков - домовина

Розвалиться … і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!../268/

Тією «церквою-домовиною» називає поет не що інше,як Переяславську угоду, яка основувалася на фальшивій вірі, що москаль буде з козаком добром і лихом ділитися. Шевченко вірить, що та домовина порохом розсипеться і що Україна вибўється на волю й заживе як самостійна держава.

Визвольні ідеї Шевченка виростали з глибин народного болю, і це зумовлювало нове художнє бачення, нову естетику. Тим-то, говорячи про народність Шевченка і зіставляючи її з народністю інших поетів, які свого часу були поіменовані народними тільки тому, що писали про життя соціальних низів, не можна ігнорувати цього фактору. Головним критерієм у порівнянні має бути ступінь заглибленості в докорінні процеси народного життя і прозирання шляхів до волі, до кращого майбуття. «Немало було на Заході, - писав О.І.Білецький, - і до Шевченка і в роки його діяльності поетів, які обстоювали інтереси трудящих мас. А тим часом більша частина їх тільки закликала до співчуття, і ніхто з них-ні поети чартистського руху, ні французькі поети липневої революції-не піднімалися до висоти такого гнівного, пристрасного протесту проти ладу, заснованого на експлуатації людини людиною, як Шевченко».⁵ Найбільше схожості виявляється у вихідних позиціях,а шляхи, методи, результативнiсть у досягненні мети у кожного поета були свої. Одну з найважливіших типологічних рис Шевченка проникливо визначила Полін Бентлі: «У жодній іншій європейській літературі немає такого протесту проти рабства, немає й такого геніального поета, вихідця з кріпаків, який би показав потворність рабства з такою разючою силою, як Шевченко… Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе-до волі має всесвітнє значення».⁶

Поет бачив Україну в постійній боротьбі за свободу. Вся ії історія сповнена героїзму, проявленого народом під час захисту рідної землі від татарських орд, турецьких яничар, польсько-шляхетських загарбників, які постійно знущалися над ним, несли йому сльози і горе. Тому однією із головних тем творчості Шевченка усіх періодів була історія України.

У минулому України Шевченка передусім приваблювала героїчна боротьба народу проти польскої шляхти, турецьких і татарських поневолювачів.

Звертаючись до минулого України, Шевченко оспівує визвольну боротьбу, що відбувалася в минулому, показує сучасникам, як треба захищати свої інтереси, намагається збудити в них соціальну і національну свідомість і спонукає поневолений народ до активних дій. Поет глибоко цікавився історією України, знав чи не всі опубліковані на той час історичні праці й казацькі літописи (деякі з них читав у рукописах), думи й історичні пісні. Характерно, що, не маючи на засланні жодних друкованих історичних джерел, він використовував їх по памяті і припустив при цьому дуже мало фактичних помилок.

До історичної тематики Шевченко звернувся в казематі і на засланні загалом з тих причин, що й у попередні роки: поезії історичного змісту давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям. Треба зважити й на психологію поета-засланця, який тужив за рідним краєм і якого не полишали думки про долю України не тільки в її сучасному, а й у минулому. В його історичних поезіях-і спроби якось угамувати тугу за батьківщиною, малюючи в своїй уяві романтичні картинки її славного минулого, і гіркі роздуми над драматичними подіями її історії, і голос громадянина, звернений до тих, які «оглухли».

Першим історичним твором, написаним Шевченком на засланні, є поєма «Іржавець». У монолозі, зверненому до України, Шевченко говорить про долю України в минулому і сучасному :

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив ? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта старого

Полупанком нашим можно здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, од бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну

Що вона зробила ? За що вона гине ?

За що її діти в кайданах мовчать?/359-360/

З «Іржавця» бачимо, як критично і як сміливо ставився Шевченко до історичних подій. Коли українські письменники до Мазепи й Петра ставилися дуже обережно або й ставали проти Мазепи, то Шевченко не боявся сказати правду. Він назвав Петрових воєвод собаками, котрі рвали і гризли Україну. Тим, що Петро творив з бідним українським народом після Полтавської битви, можна б, за словами Шевченка, навіть і ляхів злякати, можна б довести їх до того, що вони, пяні небораки, оніміли б з переляку!

Наступна поема, написана в Орській кріпості,-це безсмертний «Чернець».

У Києві на Подолі

Було колись… і ніколи

Не вернеться, що діялось,

Не вернеться сподіване,

Не вернеться… А я, брате,

Таки буду сподіватись,

Таки буду виглядати,

Жалю серцю завдавати/362-363/,-

каже поет у вступі, заявляючи таким чином свою непохитну віру у поворот минулого, в поворот української волі, самостійності, власного свого державного устрою. І сподівання свої вяже він з постаттю Семена Палія, запорожця. В першій частині поеми малює нам Шевченко живий, колоритний образ, як старий запорожець іде в монастир спасати душу. В другій-ставить нам перед очі велику постать патріота, який навіть у монастирських мурах, навіть тоді, коли йому смерть зазирає в очі, не кидає турботи про рідну землю. Він не годен для спасіння душі забути рідної України.

До утрені завив з дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв патерицю,

Перехрестився, чотки взяв…

І за Україну молитись

Старий чернець пошкандибав./365/

Оцей портрет Палія в монастирі-це безперечно один з найвеличавіших, з найбільш артистичних малюнків Шевченка. Без сильного артистичного зворушення українець не годен читати ІЧернцяІ, хоч би читав його разів сто.

Такі прекрасні твори писав Шевченко у неволі. Невольницькі твори Тараса Шевченка-це дорогоцінні архітвори української поезії, і не тільки української, бо і в світовій літературі мало таких гарних, щирих, таких безпосередніх творів. Поет, відправлений в заслання, відтятий від свого товариства, від літературного світу, не маючи певності, чи його поезії попадуться коли-небудь у руки ширшого читацького загалу, пише їх неначе з іншого світу, зоставивши за собою ген далеко всяку увагу на критику, на смак літературний, на різні життєвi порахунки. Це розмова з власним своїм серцем і з Богом, душевна сповідь, поезія и більш нічого.

Роздiл другий

УКРАЇНА ЯК ПРЕДМЕТ ЛІРИЧНОГО ПЕРЕЖИВАННЯ ПОЕТА.

В епіцентрі уваги Шевченка постійно були інтереси поневоленого люду, і цим визначалося як звеличення краси життя по-правді, так і звернення до святої сили, щоб наснажила душу гнівом, який би спопеляв зло. Говорячи про гнівну музу поета, не будемо забувати, що в його переживаннях злютилися в один моноліт болі як за соціальне, так і за національне гноблення України.

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною в творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі. Цей період творчості починається ліричними поезіями. Це твори, написані в казематі «Третього відділу» під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства-між 17 квітня і 30 травня 1847 р. Це був ліричний «вибух»: протягом кількох днів створено 13 поетичних шедеврів, причому розмаїтих за змістом і формою. Навряд чи Шевченко наперед замислив ці поезії як єдиний цикл, в якому мав втілити свої переживання за гратами каземату. Та склався саме цикл, бо обўєднують ці казематні поезії не тільки місце і обставини написання, а й єдність ліричного настрою. Сам поет незабаром усвідомив, що створив він таки цикл. Вже на засланні Шевченко написав заспів до казематних поезій-вірш «Згадайте, братія моя», а переписуючи їх до «Більшої книжки», дав їм спільний заголовок-«В казематі».

Цикл «В казематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Шевченка років заслання. Цікаво, що вже в цьому циклі виразно виявилися чи не всі провідні ліричні мотиви, жанри і стильові тенденції, наявні в його «невільницькій» ліриці. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди памўятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:

Любітеся, брати мої,

Украйну любіте

І за неї, безталанну

Господа моліте. /327/

Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…» Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі, і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї. Внутрішні переживання вўязня передані з такою драматичною силою, з таким драматичним напруженням, що читач не може не відчути глибини вболівнь ліричного героя за свою вітчизну. Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені /329/.

Стільки чуття, таку глибоку думку про самопожертву одиниці для добра народу висловити такими звичайними словами-це мало кому й мало коли у світі довелося. Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.

І, дійшовши до цієї точки самозречення, він дякує Богові, що немає у нього близької людини, яка його зневолила б памўятати про своє «я».

Молюся! Господи, молюся!

Хвалить Тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою торму, мої кайдани! /334/

У мурах цитаделі Шевченко переживає процес самоусвідомлення. Глибоко, дуже глибоко зазирає у власну душу, очищується сам в собі, в своїх думках, в своїх могучих переживаннях, мов золото в огні, і з того психічного процесу виходить суцільним, чистим, божеськи правим. Що було буденного, звичайного, пилом припорошеного, випаде з його душі, зостається серце велике, любляче, чисте, мов кришталь. Не кляне ворогів, що позбавили його волі, не лихословить їх, не кличе кари, лиш прощає їм з великим, одиноким смутком, що «не в Украйні буду жить, людей і Господа любить» /336/.

І не тільки сам дійшов до такого, євангельського, погляду на світ і людей, але й товаришів недолі за собою кличе:

Годіть!

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого.

Свою Україну любіть,

Любіть її. Во время люте,

В останню тажкую минуту

За неї Господа моліть./337/

Кращої ради не міг нiхто тоді дати тій громадці молоді, що переживала пекло «московської тортури». Гнулися душею, ламалися у собі, один на другого ставав. Яку ж велику цiну мала для них така проста та глибокодумна порада! І нині кращої ради над оце просте та правдиве: «свою Україну любіть» годі для українського народу підібрати.

У далекому від України Петербурзі, в казематі, в уяві Шевченка виникає картина рідного краю, вишневі садки, облиті білим цвітом, молоді дівчата, пісні яких не стихали і пiзно ввечері, плугатарі, що поверталися потомлені з поля, матері, які чекають на вечерю свою дружну сімўю. Все це поет відтворив у невеликому вірші «Садок вишневий коло хати». Наскільки треба любити народ, пр ироду свого краю, щоб перебуваючи за гратами і чекаючи жорстокого вироку, може навіть не сподіваючись більше побачити Україну, намалювати таку чудову картину.

В період заслання Шевченко пише багато автобіографічних творів, які не залишають каменя на камені від трактування України як якогось раю. У вірші «Якби ви знали, паничі» Шевченко, згадуючи батьківську хату, пише:

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи є у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило,

А хату раєм називають./505/

Ліричний спогад про своє дитинство, про долю своєї родини підноситься у вірші до широкого соціального узагальнення: поет зображує типову долю мільйонів кріпацьких родин.

В поезії «І виріс я на чужині» поет згадує рідне село і протиставляє чудову природу України і тяжке життя поневоленого народу. Такі контрастні зарисовки маємо у багатьох творах Шевченка. Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини…/424/

Автор закликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність. Засудивши пасивність, автор підходить до змалювання картин майбутнього, щасливого життя на Україні:

Між горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люди веселі./424/

Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах! Яким контрастом є ця картина до кріпосницького села, намальованого на початку твору! В кінцевій картині поет бачить вільну Україну. Такого життя ще немає, але воно можливе за умов, якщо на Україні не залишиться панів.

Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні. /424/

На засланні всі помисли поета, його думи були звернені до України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагатимуть рідному краєві, як вони будуть сприйматися народом. У поезії «Хіба самому написать…» він ставить саме такі проблеми:

Для кого я пишу? Для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?/486/

Перебуваючи в Орській фортеці, Шевченко написав віршик «Думи мої, думи мої, ви мої єдині». Цікаве порівняння з віршем «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», написаним у Петербурзі 1839 р. Тоді Шевченко посилав свої думи на Україну і просив, щоб вона їх привітала, мов свою дитину, а нині закликає він їх із України «у степ погуляти»/340/. Там було більше молодечого запалу, більше охоти до розмови, тут-більша простота, безпосередність та певність вислову. Цікаво, що поет, потрапивши серед обдертих киргизів, відразу у першому вірші заявляє про своє співчуття до них. Хоч сам у тяжкім горі, відкриває серце до горя чужого народу. Зламання бадьорої вдачі, вичерпання сил, притуплення гарячого й ніжного чуття ні в оцій, ні в пізніших поезіях, написаних в Орську, не видно. Навпаки, туга за рідним краєм робить поета неначе ще більш вразливим на красу України. Образи, мальовані в памўяті, виходять немовби ще більш одуховненими, ніж малюнки:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила…

А над самою водою

Верба похолилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти./341/

Контури й барви краєвиду зливаються тут з віруваннями народними у якусь прегарну поетичну мрію.

Так само другий образ:

Село! - і серце одпочине.

Село на нашій Україні-

Неначе писанка…/343/

…………………………

Сонце заходить. Гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть.

А я дивлюся… і серцем лину

В теплий садочок на Украіну./352/

Все, чим гарна українська земля, небо, природа, люди, побут, постає тепер перед безталанним поетом у повній величі, мов щось найдорожче в світі, найсвятіше, єдине та втрачене навіки.

І, читаючи оці думки, ми маємо враження, немов поет наперекір долі те, що втратив у житті, творить у пісні. Втираючи невільницькі сльози, він згадує своі давні, благі літа:

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого бога вихваляв,

І все то, все то в Україні!/357-358/

А згадавши, поет мав одне-однісіньке бажання:

Коли -небудь

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті,

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принесте і положити

На дніпровських горах./358/

Поет постійно відчуває звўязок з рідною землею, виявляє гарячу синівську любов до неї. У далеких пустельних степах Шевченко прагнув, щоб хоч «крихотку землі із-за Дніпра» його святого «святії вітри принесли»./348/ Співець-патріот, співець-мученик, співець-засланець мріє ще повернутися на кохану Україну, подивитися на її зелені лани, вилити там своє горе:

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну…

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими!

З темними лугами! /493/,-

пише Шевченко в поезії «Лічу в неволі дні і ночі…»

А якщо це бажання не здійсниться, то хотів би, щоб хоч його “сльози”-твори долинули до України. Тоді йому легше буде спати вічним сном у далекій землі. Та все ж таки надія побачити Україну рятує поета від думки : “Жить не хочеться на світі “в цитованому вже вірші “Лічу в неволі дні і ночі”:

Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани !

Може ще я подивлюся

На мою Украйну./493/

Шевченків образ України - водночас і глибоко ліричний, і соціально - викривальний (щодо тогочасного ладу), образ історично конкретний (там, де поет малює картини життя, соціальні обставини, як, наприклад, у автобіографічних поезіях, або народні характери, як у варіаціях на на народнопісенні мотиви) і разом з тим гранично узагальнений (особливо там, де поет виливає свої почуття до батьківщини). Власне, це образ її народу в його сучасному і минулому.

Заслання, примусова розлука з рідним краєм, безперечно, загострили патріотичні почуття поета. Ностальгією, спогадами про Україну, роздумами про долю її народу пройнята більшість ліричних творів цього періоду. Не випадково слово «Україна»-одне з найчастіш вживаних в його тогочасній поезії. Як не випадково й те, що саме в ті роки написано такі шедеври патріотичної лірики, як «Мені однаково, чи буду», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Сон» («Гори мої високії»), де почуття саможертовної любові до батьківщини висловлено з такою силою пристрасті, що до них важко підшукати аналогії і в ранішій творчості Шевченка, і у світовій поезії. Пригадаймо хоч би рядки вірша «Сон»:

Я так ії, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!/355/

Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався хоч як угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, ії сіл, ії зелених ланів, степів з могилами, ії народу:

І ніби сам перелечу

Хоч на годину на Вкраїну,

На неї гляну, подивлюсь,

І, мов добро кому зроблю,

Так любо серце одпочине.

Після повернення з заслання в 1857 році зявляється Шевченкова поема ІНеофітиІ. Любов творить-ненависть руйнує. Щоб ворога полюбити, треба йому простити його гріхи, треба забути кривду, яку він нам заподіяв. Поет навчився ціеї високої штуки, цього мистецтва над мистецтвами у важкій школі життя, в довгім перебуванні на розмовах з самим собою. Очистився, став сущим християнином. До того й нас заохочує в поемі ІНеофітиІ. Правдиве щастя не дістається дешевою ціною, за нього треба заплатити інколи власною кровю, цілим своїм життям. Народ український дорого заплатив за своє майбутнє щастя, а тепер, коли воно наближається (надія на нового царя і на скасування крiпацтва), хай же він стане того щастя гідним. Хай не допускає до свого серця поганських почувань помсти. Будьмо, мов той Алкід, що товаришам своїм велів молитися за брата лютого, вірмо, що вже зачалися внучата, які без крові проженуть погані полчища насилля.

Жертва, велика жертва, приводить до великого добра, до тієї правди, яку поет ототожнює з братолюбіем і волею. Треба бути християнами, але не казенними, не фарисеями, а сущими послідовниками Христа.

Треба на торжища й у чертоги нести проповідь любові, всепрощення, братання. Такий глибокоідейний зміст робить ІНеофітівІ твором загальнолюдським, а в українській літературі дає йому виняткове, передове місце.

Незважаючи на гарне петербурзьке товариство, рвався Шевченко на Україну, між бідний рідний народ, тужив за українською природою і нарікав у листах на повітря над Невою, у якому можна задихнутися. В червні 1859 р. Тарас Шевченко втретє поїхав на Україну. Зустріч з сестрою Яриною змалював Тарас у вірші ІСестриІ. У Переяславі обвіяли поета спомини про Хмельниччину й Переяславський договір, і він написав вірш, у якому докоряє Богданові Хмельницькому за його політику. Вірш “Якби та ти, Богдане пянийІ витриманий у дуже різкому тоні.

Після повернення в Петербург була написана поема з біблійного життя "МаріяІ. Поет пише І Марію І як молитву за братів-кріпаків, щоб вони щасливо діждали скорого визволення. ІМаріяІ була причиною переслідувань творів Шевченка як богохульного поета. Але хто знає Шевченкову любов до поневоленого селянства, той розуміє, що поет щиро, а не богохульно молився.

Наприкінці 1860 р. в Петербурзі зявився ІБукварІ для народних шкіл. Шевченко вирішив прикласти свою руку до просвітньої роботи для широких верств. З педагогічного боку, як підручник для неграмотних, праця Шевченка не має великої вартості, але добір творів вказує на велике розуміння нашої народної душi.

Братолюбіє, справедливiсть, віра у перемогу добра, охота до праці для добра ближнього пробиваються з кожного твору. З релігійним змістом "БукваряІ гармонізує світський. Є тут дві найкращі з ідейного погляду українські думи: ІПро пирятинського поповича ОлексіяІ і ІПро Марусю-попівну БогуславкуІ. У першій-фарисейське лицемірство стає причиною кари Божої, а щире каяття - причиною ласки. У другій-лакомство нещасне веде українську душу в неволю і віддаляє її від ясних зір і тихих вод, від краю веселого й миру хрещеного. У доборі приказок-цей самий принцип: ІБрехнею увесь світ пройдеш, та назад не вернешсяІ, ІЗастав дурного Богу молитися, то він і лоб побєІ.

Але з ІБукваремІ не поталанило Шевченкові. Замовлень не було. Митрополит і єпископи неприхильно поставилися до цього діла. ІЗамість принести відразу, останнє діло для народу принесло поетові тільки розчарування. Ще в останніх днях життя доводилося йому з прикрістю дивитися на те, як його ІБукварІ купами заповнював хатуІ.⁷

Висновки

Не дочекався Шевченко царського маніфесту про звільнення народу від кріпацтва. У віршах помітне хвилювання з цієї причини. Уряд неначе навмисно гаявся з оповіщенням маніфесту, щоб не почув його той, хто можна сказати, життя своє за нього поклав. Судилося йому, як Мойсеєві, здалека тільки бачити обітовану землю.

Жив Тарас 47 років. З того 24 був кріпаком, 9 - вільним, 10 карався на засланні, а решту провів під поліційним наглядом. Працював тяжко, страждав важко, щастя зазнав мало. Що любив, чого бажав, до чого рвався душею - завжди втікало від нього.

Навіть слова, велика світова слава, осінила імя Шевченка щойно по смерті. Посмертна доля Тараса Шевченка так само незвичайна і ні з чим незрівнянна, як і його життя. Мало хто і з великих людей був за життя такий легендарно славний, такий любимий своїм народом-і водночас такий гнаний його ворогами; рідко кому випадало стільки страждань і рідко хто, так багато віддавши людям, так мало від них дістав; рідко кому доля ставила стільки перепон і так люто переслідувала, здавалося, все роблячи для того, щоб він не став тим, ким усе-таки став. Та ось він помер, і минали роки, і світ жив без нього, а любові й ненависті до нього не зменшилося, вони наростали обидві однаковою мірою; і його імя, його поезія, його могила, його память ставали предметом такої боротьби, таких поклонінь і поруг, таких осягнень і фальсифікацій, що якусь аналогію знайти нелегко.

Боротьба за Шевченка тривала дуже довго, була гострою, тому що це-боротьба за душу українського народу.

Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність, хоче, як сказав Янка Купала, "людьми бутиІ. А Шевченків ідеал-Україна великої сімї, Івольної, новоїІ. Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сімї світовій.

Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово-про Україну. Тут відбувається часте в історії літератури перетворення: поезія, народжена злобою дня, живе вічно, поезія, зміст і характер якої безпосередньо національні, поєднуючись із світовими змаганнями, набуває загальнолюдського значення, виростає до загальнолюдських масштабів.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка не лише в тому, що він, як і кожний генiй, збагатив духовний баланс людства, світ його ідей і почуттів, зробивши надбанням інших народів те, що пережив, передумав і зазнав народ український і чого він досягнув у царстві духу.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка і в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, потреб і завдань перед обличчям майбутнього-з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму і духу; з висоти найпередовіших ідеалів і уявлень свого часу. Давши людству краще з українського, він водночас дав Україні краще із уселюдського-в самому рівні та якості своєї думки, свого слова.

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас-це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, з чого черпають сили й надії. А те, що його досі світ знає менше, ніж інших великих поетів, пояснюється тим, що й саму Україну, яка тепер виборсується з руїн Російської імперії, світ тільки почав пізнавати.

А ми повинні памятати заповіти, які посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній -

Свою Україну любить,

Любить її… во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть./337/

Примiтки:

¹-Костомаров М.І. Спомини про Шевченка// Шевченко Т.Г. Кобзар.-Прага, 1876.-С.95.

²-Кулiш П. Спогади про Шевченка.-К.-1930.-С.56.

³-Шевченко Т.Г. Кобзар.-К.-1987.-С.48 (Далi, посилаючись на це видання, у текстi зазначатиму лише сторiнку).

⁴-Єфремов С. Історiя українського письменства.-К.-1989.-С.233.

⁵-Белецкий А.И. Мировое значение творчества Тараса Шевченко//Тарас Шевченко.-М.-1962.-С.23.

⁶-Полiн Бентлi. Український поет свободи//Свiтова велич Шевченка.-К.-1964.-Т.3-С.97.

⁷-Щурат В. Шевченкiв “Буквар”/Недiля.-1911.-С.11.

Список використаної літератури :

Бондар М. Образ України в поезiї Т.Г.Шевченка//Вiсник АН України.-№6.-1993.-С.56-60.

Дзюба І.М. У всякого своя доля: Літ-критичний нарис.- К., 1989.-261с.

Донцов Дмитро. Вогонь з Холодного Яру.// Дивослово.- №3.-1994.- С. 3-12.

Жмурiна О.І. Образ Батькiвщини у творчостi Т.Шевченка i О.Пушкiна//Т.Шевченко i загальнолюдськi iдеали. Тези доповiдей та повiдомлень на обласнiй мiжвузiвськiй науково-теретичнiй конференнцiї, присвяченiй 175-рiччю вiд дня народження, що вiдбулася 19-21 квiтня 1989р.-м.Одеса.-1989.-С.55-56

Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання.- К., 1984.- 236 с.

Кирилюк Є. Войовничий характер Шевченкiвського реалiзму// Зб. праць XV наук. Шевченкiвської конференцiї.-Одеса, 1968.-С.5-23

Коцюбинська М.Х. Етюди про поетику Шевченка.- К., 1990, 270 с.

Лепкий Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка.- К.- 1994.-125 с.

Маланюк Євген. Три літа// Дивослово.- №3,- 1993.- С.8-11.

Мойсеїв І. Нацiональний iдеал: iдеалiзм i прагматизм// Слово i час.-№9.-1995.-С. 105-115.

Мушкетик Ю.Вiчно з нами//Голос України.-№39.-1993.-С.12.

Неділько Г.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість.-К.-1988.- 245 с.

Носань С.Л. Геній правди (до 175-річчя від дня народження/- К.: Література і мистецтво, 1989.-С96.

Павлів І. Поема - містерія ІВеликий льохІ Тараса Шевченка.// Слово і час.- №1.-1991.-С.25-35.

Пiльчук І.І. Народнопоетична основа образу України в лiрицi Шевченка//Зб.праць ювiлейної десятої наукової Шевченкiвської конференцiї.-Канiв,1961.-С.120-134.

Пріцак О.Й. Шевченко-пророк (АН України).- К.- 1993.-С.56.

Смілянська В.Л. Біографічна Шевченкіана.- К.- 1984.- 245 с.

Чамата Н.П. Поетика контрасту в поезiї Т.Шевченка// Рад. лiтературознавство.-№3.-1976.-С.19-64

Чамата Н.П. Розрита могила.// Слово і час.- №3.- 1991.- С. 8-15.

Шагiнян М. Тарас Шевченко.- К., 1970.- 256с.

Шевченко Т.Г. Повне зiбрання творiв у 12 томах.- Т.1-2.- К.-1989.

Шевченко Т.Г. Кобзар.-К.-1987.-503с.