ЗМІСТ
Метою дослідження є встановлення особливостей цивільно-правового захисту неповнолітніх у школах-інтернатах.
Для досягнення поставленої мети у цій роботі необхідно вирішити такі завдання:
- провести порівняльний аналіз науково-дослідницької літератури з питання;
- проаналізувати чинне законодавство України, перш за все Цивільний та Сімейні кодекси України, Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”
- вивчити судову практику з питання, особливу увагу приділивши рішенням Конституційного Суду України.
Нормативну базу дослідження склали міжнародні правові акти, Цивільний та Сімейні кодекси України, Закон України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, а також підзаконні акти, прийняті на деталізацію положень вказаних законів.
Обєктом даного дослідження є відносини у сфері цивільно-правового захисту прав неповнолітніх у школах-інтернатах.
Предметом дослідження є правові норми, що регулюють цивільно-правовий захист прав неповнолітніх у школах-інтернатах.
Напрямами дослідження у цій роботі стали: є
- зясування поняття цивільно-правового захисту прав неповнолітніх у школах-інтернатах, дослідження його видів;
- вивчення джерел регулювання цивільно-правового захисту прав неповнолітніх у школах-інтернатах;
- вивчення особливостей цивільно-правового захисту прав неповнолітніх у школах-інтернатах;
- дослідження гарантій цивільно-правового захисту прав неповнолітніх у школах-інтернатах;
- розгляд повноважень органів, які здійснюють контроль за цивільно-правовим захистом прав неповнолітніх у школах-інтернатах.
Методи дослідження:
- аналіз діючого законодавства та літератури з питань цивільно-правового захисту прав неповнолітніх у школах-інтернатах - виділення з законодавства та відповідної літератури відомостей, які відносяться до теми дипломної роботи, прикмет та співвідношень, що являють собою сутність цивільно-правового захисту прав неповнолітніх у школах-інтернатах;
- порівняльний аналіз літератури - зіставлення точок зору провідних вчених, що вивчали дане питання, з метою виявлення в них однакових, схожих, спільних, ідентичних якостей і властивостей; оцінка відомостей, викладених у різних джерелах;
- синтез - виявлення закономірностей, які випливають при розгляді теми дипломної роботи, їх узагальнення та систематизація, формування висновків;
- індукція - логічний умовивід від часткового до загального;
- дедукція - перехід від загальних норм до окремих, одиночних.
Робота може бути використана в навчальних та дослідницьких цілях.
1.1. Міжнародно-правова характеристика регулювання цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах
Відповідно до Конвенції ООН про права дитини, Всесвітньою декларації про забезпечення виживання, захисту й розвитку дітей 1990 р. найбільш важливими стратегічними завданнями держави й суспільства в сфері поліпшення становища дітей є наступні:
- максимально можливе в рамках наявних ресурсів збереження базових гарантій забезпечення життєдіяльності й розвитку дітей і мінімізація їхніх втрат у рівні життя; забезпечення безперешкодного доступу дітей до систем освіти й охорони здоровя, розвиток різних форм матеріальної підтримки родин з дітьми;
- пріоритетна увага повинна приділятися проблемам дітей, що перебувають в особливо важких умовах, - дітей-сиріт і дітей-інвалідів, розширенню форм допомоги цим категоріям дітей, заснованих на новій доктрині - гуманізації поводження з такими дітьми на основі поваги прав дитини й максимально можливої інтеграції їх у родину й суспільство в результаті вжитих заходів;
- створення механізмів профілактики й соціальної реабілітації дітей в умовах виникнення нових ризиків - безпритульності, розширення насильства стосовно дітей, зростання наркоманії й злочинності, змушеного переміщення;
- законодавче забезпечення прав дітей і заходів політики стосовно дітей, створення адміністративних, організаційних і фінансових механізмів забезпечення прав дітей, підготовка необхідних для цього кадрів.
В межах СНД було прийнято Модельний закон про додаткові гарантії соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки від 08.12.1998р. Відповідно до ст.10 вказаного Закону, органи державної влади сприяють дитятам-сиротам і дітям, що залишилися без піклування батьків, у реалізації їхніх прав і законних інтересів за допомогою надання їм безкоштовної кваліфікованої юридичної допомоги.
Відповідно до законодавства держави за захистом своїх прав дитяти-сироти й діти, що залишилися без піклування батьків, а також їхні законні представники, опікуни (піклувальники), органи опіки й піклування й прокурор вправі звернутися у встановленому порядку в суд держави [2].
Відповідно до ч. ч. 2, 3 даного Закону, нормативні правові акти органів виконавчої влади держави, прийняті з порушенням даного Закону, що обмежують права дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, або такі, що встановлюють порядок здійснення цих прав, що істотно утрудняє їхнє використання, визнаються недійсними у встановленому законодавством порядку.
Невиконання або неналежне виконання посадовими особами органів державної влади своїх обовязків, передбачених Модельним Законом, спричиняє в тому числі й цивільно-правову відповідальність відповідно до законодавства держави [2].
Щоб краще уявити, яким має бути механізм захисту прав дитини, на мою думку, слід звернутися до аналізу зарубіжного законодавства. Особливої уваги заслуговує інститут уповноважених (омбудсменів) комісарів з прав дитини. Вони є безпосередніми захисниками прав дітей, зокрема, таких, що перебувають в інтернатних закладах.
Для прикладу звернемося до досвіду Швеції і проаналізуємо, яким чином вирішується проблема захисту прав дітей, що перебувають, зокрема, в інтернатних закладах. Так, у Швеції є посада омбудсмена з питань захисту дітей, головним завданням якого є захист прав та інтересів дітей і молоді, як про це записано у Конвенції ООН про права дитини. До кола обовязків такого омбудсмена входять, по суті, всі справи, що стосуються дітей і молоді. У своїй діяльності він спирається на названу вище Конвенцію ООН. Кожна справа, що підпадає під регуляцію Конвенції, належить до компетенції омбудсмена з питань захисту дітей. Однак і ті випадки, що виходять за межі дії Конвенції, можуть також братися до уваги, якщо торкаються тих прав і кола тих інтересів, що їх контролює даний омбудсмен.
Інститут омбудсмена з питань захисту дітей -- незалежний неполітичний орган. Його завдання -- обстоювати права та інтереси дітей і молоді у суспільстві. Одна з найважливіших функцій омбудсмена полягає у представленні інтересів дітей і молоді (в тому числі тих, хто перебуває в інтернатних закладах) у парламентських дебатах, щоб дати їм самим можливість бути почутими й домогтися поважання своїх поглядів. Про думки молоді щодо поточних справ омбудсмен дізнається шляхом різних опитувань і досліджень, з листів і телефоном, а також з "Дитячого каналу" в Інтернеті. Метою "Дитячого каналу" є розширення звязків з юнаками та дівчатами через прямі запитання до них та надання останнім інформації про їх права і Конвенцію ООН. Окрім того, омбудсмен відвідує школи, школи-інтернати, центри відпочинку школярів та інші місця, де збираються підлітки і молодь. Діти і підлітки можуть також зателефонувати на спеціальну "Інформаційну лінію" безпосередньо до омбудсмена, щоб дізнатися про свої права й отримати пораду. Стратегічна мета діяльності омбудсмена полягає у нагляді за дотриманням положень Конвенції ООН щодо всіх шведських дітей. Він подає рекомендації стосовно внесення змін у законодавство для більшої узгодженості Конвенції ООН зі шведським законодавством, намагається забезпечити застосування положень Конвенції як основи для діяльності муніципальних і окружних рад з питань, що стосуються дітей і молоді. Омбудсмен жодним чином не контролює діяльність інших органів влади і не втручається у розгляд окремих випадків. Разом з тим він може використати окремий випадок як відправний пункт для тлумачення Конвенції ООН (зі шведського погляду). Омбудсмен надає юридичні поради та інформацію і виконує функцію консультативного органу. Іншим важливим завданням омбудсмена є участь у парламентських дебатах, формування громадської думки та вплив на ставлення політиків, державних діячів і громадськості до проблем, повязаних з дітьми та молоддю. Це досягається завдяки різноманітним заходам: публікації у пресі, лобіювання парламентських комітетів, організація конференцій та семінарів [18, c.95-96].
Розглянемо коротко існуючі варіанти інституту захисту омбудсменом прав дітей-сиріт. Наприклад, у Норвегії відомство омбудсмена засновано у 1981 р. на підставі Закону про створення посади омбудсмена з прав дитини. В Ісландії відомство омбудсмена утворено у 1995 р. Законом про створення омбудсмена з прав дитини. У Колумбії заснування посади омбудсмена передбачено Конституцією 1991 р. На цю посаду призначається державний службовець, який несе відповідальність за захист прав дитини, в тому числі - дітей-сиріт. Названі органи не залежать від уряду, їх статус визначається парламентом, якому вони, у свою чергу, підзвітні. Тому вони відносно вільні від політичного втручання. Деякі з цих органів наділені також певними повноваженнями проводити розслідування, представляти доповіді парламенту і виступати як консультанти при розробленні нового законодавства.
Наступна модель характеризується створенням їх в рамках законодавства про охорону дитинства, відповідно до якого функції омбудсмена безпосередньо повязані з виконанням і контролем за виконанням відповідного закону.
Так, у Новій Зеландії відомство комісара з прав дитини створено у 1989 р. на підставі Закону про дітей, молодь і сімю. У Австрії прийнятий у 1989 р. Закон про захист інтересів молоді передбачає створення системи представництв омбудсменів на місцях для консультування молоді до 18 років і надання допомоги у разі конфліктів з органами соціального забезпечення і освіти.
Відомства омбудсменів, які засновуються не на законодавчій основі, а у рамках існуючих державних органів, не мають законодавчо закріплених мандата і повноважень. У деяких країнах такі відомства створені урядом, при цьому омбудсмени перебувають у штаті державного органу і йому підзвітні. Так, в Ізраїлі посада омбудсмена із захисту інтересів учнів створена у 1990 р. Міністерством освіти, культури і спорту.
У Німеччині голова Бундестагу і парламентські фракції заснували у 1987 р. Комісію з прав дітей. Вона працює при комітетах Бундестагу з прав жінок і молоді і з проблем сімї та громадян похилого віку та має у своєму складі представників від цих комітетів.
Отже, виходячи з аналізу іноземного досвіду в сфері діяльності відомств омбудсменів з прав дитини, можна визначити такі основоположні їх функції (можливості), які мають бути характерними для ефективної діяльності омбудсменів незалежно від моделі їх заснування:
- впливати на законодавство, на розроблення політики у сфері прав дитини і проведення її у життя;
- виявляти та опротестовувати конкретні випадки порушення прав дітей;
- проводити розяснювальну роботу для детального ознайомлення громадськості і офіційних органів з цими правами.
Однак, незважаючи на те, що Конвенцію ООН про права дитини ратифікувала більшість країн, поки ще не багато з них створили інститут спеціальних уповноважених з прав дитини. Україна не є винятком. На сьогодні очевидним недоліком діяльності держави у сфері захисту прав дитини є відсутність спеціального уповноваженого з прав дитини. Основні його функції повинні бути зосереджені на нагляді за дотриманням прав дитини, розширенні і дотриманні прав людини стосовно дітей.
Хоча сьогодні відомства комісара чи омбудсмена з прав дитини не схожі, можна виділити чотири основні моделі створення такого відомства, його розвитку, мандата і статусу:
1) омбудсмени, засновані на підставі спеціального закону, прийнятого парламентом;
2) ті, які створені відповідно до законодавства про охорону дитинства;
3) омбудсмени, посади котрих засновані в рамках існуючих державних органів;
4) ті, посади яких утворені неурядовими організаціями і котрі працюють під їх егідою.
У США та Великобританії існує принципово інший підхід до системи шкіл-інтернатів, ніж у країнах романо-германської правової системи. Сироти живуть у родинах, і є дуже багато суспільних, волонтерських організацій, які шукають прийомні родини для дітей без батьків.
Школи-інтернати організуються в основному з метою обслуговування дітей із глибокими вадами, які легко ідентифікуються. Необхідність проживання дітей там, де вони одержували навчання, вирішує проблему їхньої щоденної доставки в установу й додому. Відповідно до федерального закону "Акт про освіту осіб з порушеннями", діти підлягають спеціальному навчанню, якщо вони мають порушення по одній з наступних категорій:
- розумова відсталість;
- порушення слуху, включаючи глухоту;
- порушення мови, включаючи порушення звуковимови;
- порушення зору, включаючи сліпоту;
- серйозні емоційні розлади;
- ортопедичні вади;
- аутизм;
- травматичні ушкодження мозку;
- специфічні труднощі в навчанні;
- інші захворювання, такі як туберкульоз, патологія серцевої діяльності, епілепсія, діабет [36].
Найбільш важливі закони, що вплинули на спеціальну освіту, зявилися за останні 25 років. Реабілітаційний Акт 1973 року включає розділ 504, що забороняє дискримінацію осіб з порушеннями й захищає їхні права в галузі освіти, прийняття на роботу й проживання. В 1975 році був прийнятий Акт про Освіту всіх дітей з відхиленнями (Суспільний закон 94-142) , що встановлює вільне й відповідне навчання для всіх дітей з порушеннями.
Основні положення цього закону включають:
1. Обстеження учнів при напрямку в систему фахової освіти повинне проводитися у відповідностями з особливостями культури й неупереджено.
2. Батьки дитини з порушеннями повинні бути включені в обговорення результатів обстеження й визначення дитини у відповідну спеціальну установу.
3. Повинні складатися щорічні письмові індивідуальні програми навчання, що включають необхідні послуги по фаховій освіті.
4. Діти з порушеннями повинні навчатися в "найменш обмеженому оточенні", що потребує від шкіл надання ряду освітніх послуг для того, щоб діти з порушеннями могли навчатися в класах з іншими учнями.
В 1986 році Суспільний Закон 99-457 увів виправлення про надання освітніх послуг дітям з порушеннями в дошкільному віці від 3 до 5 років і їхніх родин.
У цей час у центрі уваги фахівців і вчених перебувають наступні основні питання:
1. Практика інтегрованого навчання дітей з порушеннями розвитку у звичайних школах: які діти можуть бути інтегровані, у якій кількості, щоб дотримувати інтересів інших учнів і вчителів.
2. Навчання дітей з різними культурними традиціями, забезпечення освітніх потреб різних етнічних груп, що вчаться, для того, щоб виховувати повагу до різних культур, не забуваючи про культуру країни проживання.
3. Практика вивчення валідності досліджень і послуг використовуваних у фаховій освіті, вірогідність результатів, зміст методів, обєктивність і можливість прогнозування результатів.
4. Використання компютерних технологій, адекватних компютерних програм для розширення можливостей вибору індивідуальних програм навчання дітей з порушеннями в розвитку.
Систематичне цілеспрямоване навчання дітей з порушеннями в розвитку почалося в США в останній половині 19 століття з відкриття державних шкіл-інтернатів. Більшість перших шкіл були організовані для навчання й виховання сліпих, глухих і розумово відсталих дітей. Найбільш корисним результатом цих шкіл став висновок про можливість успішного навчання дітей з порушеннями. Федеральний закон вимагає, щоб направлення у систему фахової освіти щорічно перевірялося з метою виявлення дієвості освітніх програм і для встановлення того, чи повинне тривати спеціальне навчання, бути переглянуте або припинитися. Кожні три роки для дітей, у яких є спеціальні потреби пролонгованої дії, потрібне проведення всебічної експертизи.
Школа-інтернат має два значення у Великобританії. Це заклад, у якому утримуються діти, які через певні вади не можуть відвідувати звичайну школу та знаходяться поза власною сімєю. Також існують школи-інтернати для дітей багатих батьків, які відправляють дітей до інтернату, щоб ті отримали там високий рівень освіти та виховання. Навіть у таких школах, на думку англійських соціальних працівників, діти почувають себе не завжди щасливими, тому що вони знаходяться поза власною сімєю.
У випадку, коли не вдається знайти прийомної сімї (як правило, це повязано з віком або складною поведінкою дитини), її направляють у дитячий будинок. У звичайному такому закладі одночасно перебуває від 6 до 20 дітей. Дитячі будинки створюються з урахуванням того, що діти довго не будуть затримуватись у них. Соціальний працівник розробляє персональний план, в якому встановлює, коли дитину направити у фостерну чи повернути в рідну сімю, якщо та готова її прийняти.
Дитячі будинки розраховані на те, щоб утримувати дитину в період найгостріших криз, наприклад, коли вона втекла з дому, знаходиться у конфлікті або зазнає насильства та жорстокого поводження із боку батьків, коли батьки загинули і її нікому доглядати. Ці заклади розташовані неподалік від місця проживання рідної сімї-не більше, ніж за півгодини їзди. Отже, дитина може продовжувати навчатися в тій самій школі, відвідувати родичів та друзів.
Дитячі будинки виконують різні функції і мають різну спеціалізацію. Існують такі, де робота спрямована на підготовку дитини до переходу в прийомну сімю; деякі розраховані на дітей, котрі постраждали від насильства або пережили стрес і потребують реабілітації. Існують будинки для дітей, які страждають від певних патологій у поведінці.
Незалежно від спеціалізації закладу, для більшості дітей, які у ньому утримуються, план обходження з ними завжди орієнтований на те, щоб направити їх у прийомну сімю або покращити умови в рідній і повернути туди. Але для дітей, які через певні обставини не можуть жити у сімї, теж існує система дитячих будинків.
Дитячі будинки, в яких діти залишаються на довгострокове утримання зазвичай розраховані на дітей старшого віку. Це повязано з тим, що прийомні батьки, як правило, бажають брати на виховання дітей молодшого віку. Важко знайти сімю, яка візьме на виховання підлітка, який вже сформувався як особистість, має свої погляди, звички.
Існують установи для утримання дітей старшого віку -напівнезалежні установи. Вони розраховані на утримання дітей, які у ранньому віці залишили сімю, не жили з рідною сімєю і мають певний досвід виживання. Якщо підлітку виповнюється 16 років (це вік закінчення навчання), то він може направитися до такої установи і отримати там додаткові навички самостійного життя. Тут діє принцип - доросле життя під наглядом старших. У напівнезалежній установі нагляд за підлітками значно менший, ніж у дитячому будинку, але однак там є персонал, який підтримує дітей та навчає їх. Підлітки самі готують їжу, мають ключі від власних кімнат.
Коли підліток готовий залишити установу, місцева влада знаходить для нього окреме житло для початку самостійного дорослого життя. Але незважаючи на те, що дитина залишає установу, вона ще потребує уваги соціального працівника. І він відвідує її, щоб допомагати у вирішенні життєвих проблем.
Існує й такий тип дитячих установ - будинки безпеки. Ці установи утримують дітей у «закритому» стані, тобто діти не мають права їх залишати. У такі будинки направляються діти, які становлять загрозу для себе або інших людей. Наприклад, дитина, котра втікає з дому настільки часто, що це становить загрозу для її життя, або ж дитина чи підліток, які скоїли багато правопорушень. У будинках безпеки утримуються діти, від яких необхідно захистити оточуючих або котрих необхідно захистити самих від себе. У цих будинках діти та підлітки не утримуються тривалий час, їх туди направляють на короткий термін. Робота працівників такого будинку спрямована на те, щоб привести дитину у відповідний стан, коли її можна помістити у нормальний дитячий будинок.
Для направлення дитини до будинку безпеки необхідне рішення суду. Допускаються випадки, вони окреслені законодавством, коли дитину направляють до такої установи за рішенням місцевої соціальної служби, без постанови суду. Для того, щоб дитина молодша 10 років потрапила до будинку безпеки, потрібні досить вагомі підстави.
Результатом інтенсивних дискусій останніх років у Німеччині стала актуалізація проблеми виховання в дитячих будинках та інтернатах, її співвідношення з іншими інститутами виховання і формами допомоги молоді. Німецькі вчені неоднозначно оцінюють існування закладів інтернатного типу. Вони вважають, що, по-перше, негативний характер інтернатних закладів як "тотальних інститутів" обмежує можливість розвитку і повноцінного життя дітей; по-друге, у результаті практичного розриву між навколишнім життєвим світом і світом дитячого будинку неминуче виникають нові проблеми", по-третє, саме існування таких закладів зумовлює ігнорування .інших форм допомоги зростаючому поколінню, альтернативних щодо їхньої відкритості і превентивного характеру.
Основний напрямок роботи з надання допомоги дітям-сиротам грунтується на створенні різного типу сімейних дитячих будинків і обовязковому перегляді існуючих соціально-педагогічних позицій стосовно їхніх виховних можливостей [23]
1.2. Характеристика законодавства України, яке забезпечує цивільно-правовий захист неповнолітніх в школах-інтернатах
У силу наявності в неповнолітнього певних вікових особливостей він не в змозі самостійно захистити свої права так само ефективно, як дорослий, що є головною причиною створення й дії в Україні спеціальних правових засобів по захисту дитини.
Під правовим захистом неповнолітніх варто розуміти систему нормативних правових актів, що встановлюють правовий статус неповнолітніх як учасників суспільних правовідносин (права, обовязки, гарантії дотримання прав і обовязків) і закріпляючі основи організації діяльності системи органів по роботі з неповнолітніми й захисту їхніх прав і законних інтересів [35, с.21].
Правовий захист охоплює усі сфери життєдіяльності неповнолітнього: виховання, освіту, медичне обслуговування, трудову зайнятість, соціальне забезпечення, дозвілля та ін.
Перш, ніж характеризувати спеціалізоване законодавство України з питань цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах, слід вказати на законодавство, яке надає підґрунтя для цивільно-правового захисту взагалі.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства [4].
Можливість примусового захисту цивільних прав та інтересів суттєво відрізняє юридичні норми від інших соціальних норм, оскільки забезпечує виконання їх регулятивної та охоронної функцій. Тому важливим елементом правової держави є не тільки якнайширше закріплення субєктивних прав людини (особи), а й забезпечення їх реальної охорони та захисту.
Порушене субєктивне право підлягає примусовому захисту способами, передбаченими ч.2 ст.16 ЦК, органами і у порядку, що встановлені Конституцією, Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України, Господарським процесуальним кодексом (ГПК) України, законами України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 p.), від 24 лютого 1994 р. "Про міжнародний комерційний арбітраж", Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між обєднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затвердженим постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. №121, та іншими, нормативними актами. У звязку з цим необхідно розрізняти матеріально-правові (матеріальне право) та процесуально-правові (процесуальне право) засоби захисту. Матеріально-правові засоби полягають у визначенні способів захисту права і охоронюваного інтересу з метою усунення перешкод на шляху їх здійснення через відновлення чи визнання, встановлення правового стану особи або певних фактів тощо. Процесуально-правові засоби полягають у визначенні кола субєктів та порядку розгляду справи і виконанні рішень і є формою захисту цивільних прав. Які субєкти і які категорії справ вони мають право розглядати, визначається ЦПК, ГПК та іншими нормативними актами. Це є компетенцією або підвідомчістю.
Право на судовий захист в Україні нічим не обмежене і гарантується державою.
Захист прав та інтересів здійснюється судами (загальними та господарськими), третейськими судами, Президентом України, органами державної влади або органами місцевого самоврядування, нотаріусами. Захист може здійснюватись безпосередньо особою (право на самозахист) у випадках, передбачених законом.
Крім захисту цивільного права, ч.2 ст.15 ЦК передбачає право на захист інтересу. В такому випадку спір про право відсутній. Тобто субєктивне право не порушене чиїмось протиправними діями чи бездіяльністю, його неможливо реалізувати через відсутність правовстановлювальних документів, правову невизначеність фактичного стану особи тощо. Наприклад, спадкоємці для одержання спадщини за законом повинні подати до державної нотаріальної контори документ, який підтверджує родинні відносини із спадкодавцем. В разі його втрати через неможливість одержати дублікат в силу відсутності книг реєстрації актів громадянського стану оформлення права на спадщину неможливе. Отже, для того, щоб реалізувати своє право на спадщину, такі особи мають звернутися до суду із заявою про встановлення факту родинних відносин.
Цивільний кодекс України (далі - ЦК) також у ст.16 вказує, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Ст.16 ЦК у ч.2 вказує також на способи захисту цивільних прав та інтересів. Це можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обовязку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом [4].
Відповідно до законодавства, захист цивільних прав або інтересів неповнолітніх здійснюють їх законні представники. Згідно із ст.245 Сімейного кодексу України (далі - СК), функції законних представників дитини, яка постійно мешкає у школі-інтернаті та позбавлена батьківського піклування, виконує адміністрація шкіл-інтернатів. Це саме правило закріплене у Правилах опіки та піклування, затверджених Наказом Державного комітету України у справах сімї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоровя України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.99 № 34/166/131/88 [7]
В Законі України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13.01.2005р., зокрема, зазначено: "... право на повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківської опіки, віком до 18 років та особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, при продовженні навчання до 23 років. Особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, які навчаються, крім повного державного забезпечення, виплачується стипендія в розмірі, який на 50 відсотків перевищує розмір стипендії у відповідному навчальному закладі, а також виплачується 100 відсотків заробітної плати, нарахованої за період виробничого навчання та виробничої практики. Особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, які навчаються, до завершення навчання виплачується щорічна допомога для придбання навчальної літератури в розмірі трьох місячних стипендій. Виплата зазначеної допомоги здійснюється протягом 30 днів після початку навчального року за рахунок коштів, що передбачаються для навчальних закладів у відповідних бюджетах. При наданні особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, які навчаються, академічної відпустки за медичним висновком за ними зберігається на весь період академічної відпустки повне державне забезпечення та виплачується стипендія. Навчальний заклад сприяє організації їх лікування. Випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, забезпечуються за рахунок навчального закладу одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі двох прожиткових мінімумів. Нормативи забезпечення одягом і взуттям затверджуються Кабінетом Міністрів України. За бажанням випускників навчальних закладів їм може бути видана грошова компенсація в розмірі, необхідному для придбання одягу і взуття. Вартість повного державного забезпечення у грошовому еквіваленті для дітей віком від народження до трьох років, від трьох до семи років, від семи до десяти років, від 10 до 14 років, від 14 до 18 років та осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, до 23 років визначається відповідно до Закону України "Про прожитковий мінімум". Державні соціальні стандарти, нормативи споживання, нормативи забезпечення є однаковими для всіх дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, незалежно від форми їх влаштування та утримання, і затверджуються відповідно до законодавства".
Тим самим законом встановлено основні засади державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Ними є:
- створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сімї;
- виховання та утримання дітей за принципом родинності;
- сприяння усиновленню дітей, створення системи заохочення та підтримки усиновлювачів;
- забезпечення пріоритету форм влаштування;
- захист майнових, житлових та інших прав та інтересів таких дітей;
- створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовки дітей до самостійного життя;
- забезпечення права на здоровий розвиток;
- забезпечення соціально-правових гарантій;
- створення умов для надання психологічної, медичної та педагогічної допомоги;
- формування системи соціальної адаптації;
- забезпечення вільним вибором сфери професійної діяльності, яка б оптимально відповідала потребам та бажанням особистості цих дітей та запитам ринку праці;
- належне матеріально-технічне забезпечення незалежно від форми влаштування та утримання таких дітей, сприяння в наданні реальної допомоги і підтримки підприємствами, установами та організаціями різних форм власності, банківськими установами, культурно-освітніми, громадськими, спортивними та іншими організаціями [5].
Останнім часом Україною узято курс на реформування великих шкіл-інтернатів. За декілька років великих інтернатів в Україні практично не залишиться, натомість на їх місці зявлятимуться малокомплексні сиротинці.
Такі нововедення зумовлені тим, що з першого серпня 2007 року Кабмін зобовязує затвердити національну програму реформування інтернатних закладів на 2007-2017 роки, яка й передбачає видозміну інтернатів.
З першого серпня Кабмін зобовязує затвердити національну програму реформування інтернатних закладів на 2007- 2017 роки, яку буде поділено на три етапи. Ця програма передбачає перезакриття великих інтернатів і створення на їх базі малокомплектних будинків-сиротинців. У таких сиротинцях перебуватиме не більше 50 дітей. Інтернати ж залишаться тільки для дітей з особливими потребами. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2005 р. № 878 вже затверджене Типове положення про соціальний гуртожиток для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування [15].
2.1 Види цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах
Законодавство України гарантує цілу низку пільг і допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківської опіки. Разом з тим, соціальне сирітство набирає загрозливих масштабів. Діти України сиротіють, маючи живих батьків: щороку близько шести тисяч дітей залишаються без батьківської опіки. При цьому всиновити чи удочерити тих, хто опинився в інтернаті, можуть далеко не всі українські громадяни через низький рівень матеріального забезпечення.
Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, -- це ті завдання, які ставлять перед собою дитячі соціально-виховні заклади. У справі виховання та утримання дітей в інтернатах наша держава має певні напрацювання: впроваджуються нові навчально-виховні технології; вихованці інтернату залучаються до навчання у загальноосвітніх школах; при інтернатах створюються міні-підприємства, цехи, міні-пекарні, що частково допомагає вирішити фінансові проблеми, відкриваються профорієнтаційні центри. Проте значна частина дитячих будинків та шкіл-інтернатів має слабку матеріально-технічну базу, потребує ремонту житлових та службових приміщень. Вихованці інтернатних закладів забезпечені одягом і взуттям на 60-70%. Матеріальні потреби дітей адміністрація дитячих закладів змушена вирішувати за рахунок спонсорських коштів, отримати які дуже непросто.
Існують також проблеми із влаштуванням дітей після закінчення навчання. Для більшості вихованців намір продовжити навчання означає передусім можливість отримати місце в гуртожитку, фінансову підтримку у вигляді стипендії, інші пільги, встановлені державою. Для 41% найголовнішим при працевлаштуванні є вирішення житлової проблеми [20, с.46].
Цивільно-правовий захист неповнолітніх у школах-інтернатах здійснюється у тих самих формах, які встановлені у ст.16 ЦК України. Проаналізуємо деякі з цих форм, що застосовуються до захисту саме неповнолітніх у школах-інтернатах.
Визнання права. Визнання права як спосіб захисту порушеного субєктивного права полягає у необхідності встановлення фактичної обставини і надання їй правового значення у звязку з відсутністю правовстановлюючих документів, або якщо такі документи ставляться під сумнів іншими особами тощо [21, с.14]. У цивільно-правовому захисті неповнолітніх у школах-інтернатах такий вид цивільно-правового захисту може використовуватися, наприклад, у формі визнання батьків неповнолітнього безвісно відсутніми задля надання неповнолітньому більш повної державної допомоги.
Так, рішенням Петровського районного суду м. Донецька від 23 січня 2007 р. у справі № 2-0-29/2007 було визнано безвістньо відсутніми батьків неповнолітнього Ю.В.
Суть справи така. Петровський районний виконавчий комітет м. Донецька в інтересах неповнолітнього Ю.В., 1990 р. народження, звернувся до суду із заявою про визнання А.В. та С.В. безвісно відсутніми.
Заявлені вимоги були мотивовані тим, що неповнолітній Ю.В., 1990 р. народження залишився без батьківського піклування, на момент розгляду справи знаходився в Донецькому притулку № 1 та був учнем Донецької загальноосвітньої школи-інтернату № 4 для розумово відсталих дітей. Його батько - А.В., з сімєю не проживає, його місцезнаходження невідоме. Мати - С.В., зловживає спиртними напоями, за місцем мешкання з грудня 2005 р. відсутня, а місцезнаходження невідомо, тому на підставі вищевикладеного, представник заявника просив суд, визнати А.В. та С.В. безвісно відсутніми.
В судовому засіданні представник заявника підтвердила свої вимоги та їх обґрунтування.
В судовому засіданні свідок Н.Г. суду пояснила, що вона працювала педагогом в загальноосвітньої школи-інтернаті № 4 для розумово-відсталих дітей. Ю.В. навчається у них з 01.09.2003 p., однак за увесь цей час його батьків вона не бачила. У 2004 р. він потратив у аварію, знаходився на стаціонарному лікуванні, однак батьки його не навідували.
В судовому засіданні свідок К.А. дала суду аналогічні свідчення.
В судовому засіданні свідок Ж.Б., суду пояснила, що вона працює райпедіатром ДМЛ № 4, сімя Ю.В. раніше мешкала за відомою їй адресою, мати Ю.В. зловживала спиртними напоями, у грудні 2005 р. вона зовсім зникла і відомостей про її місце знаходження немає, а його батько пропав ще раніше.
Суд вирішив, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
В судовому засіданні, згідно наданих документів, встановлено, що А.В. та С.В. є рідними батьками неповнолітнього Ю.В., 1990 р. народження.
Крім того в судовому засіданні встановлено, що А.В. та С.В. не мешкають за місцем свого постійного проживання з 2005 p., тобто більше одного року і місце їх перебування невідоме.
Вказаний висновок суду ґрунтується на наступних доказах.
За відомостями виписки з протоколу загальномісцевого рейду по неблагополучним сімям, неповнолітній Ю.В. залишився без батьків і знаходиться у приюті № 1, тому необхідно вирішити питання про надання йому статусу.
Сукупність приведених доказів свідчить про те, що протягом більш як одного року за місцем постійного мешкання А.В. та С.В. відсутні відомості про місце їх перебування, що згідно ст. 43 ЦК є підставою для визнання їх безвісно відсутніми [14].
Відновлення становища, яке існувало до порушення. Відповідно до статті 32. Закону України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними тощо до влаштування у відповідні заклади.
Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування (за місцем проживання дітей до їх влаштування у відповідні заклади) несуть відповідальність за збереження зазначеного житла і повернення його дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, після завершення їх перебування у відповідному закладі для таких дітей, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сімї.
Жилі приміщення, в яких проживали діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, до влаштування їх у сімї громадян України, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також щодо яких є рішення суду, не можуть бути відчужені без отримання згоди на таке від органів опіки та піклування, яка може надаватися лише в разі гарантування збереження права на житло таких дітей.
Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, мають право проживати в дитячих будинках сімейного типу до повернення їм зазначеного житла або надання житла місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.
Тому, на наш погляд, невірним було рішення Коломийського міськрайонного суду від 9 лютого 2007 року у справі № 2-277/2007.
Суть справи така. Позивач Я. звернувся з даним позовом до суду, підтримуючи який пояснив, що він поселився в квартиру за адресою: бульвар Гоголя, д.11, кв.4 в 2001 році, після того як закінчив школу-інтернат. В спірній квартирі він проживав до 2002 року, а потім виписався з спірного житла, так як мав намір створити сімю. В тому ж році він придбав квартиру за іншою адресою. Оскільки його мати була інвалідом дитинства і потребувала догляду, то в 2005 році він знову проживав разом із нею.
Наприкінці 2006 року його мати О. померла, однак до дня смерті квартира не була приватизованою. Тому Я. просить визнати його членом сімї О. - його матері та визнати за ним право користування квартирою.
Представники відповідачів вважають, що позивач не проживав в спірній квартирі, як член сімї а тільки доглядав за матірю. Позивач є власником іншого житлового приміщення, тому у позові слід відмовити.
Заслухавши сторони, дослідивши надані ним докази, перевіривши матеріали справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
Суд узяв до уваги пояснення свідків Д., І., які нібито не навели в судовому засіданні дійсних фактів, що позивач проживав як член сімї О. в спірній квартирі. Наведене стверджується: довідкою ЖЕД, технічним паспортом, свідоцтвом про народження, свідоцтвом про смерть, копією посвідчення [11].
У вказаному рішенні суд проігнорував показання свідків та законодавство, згідно з яким Я. мав право на частку квартири, бо вона належала йому на праві власності, як дитині, що навчалася в школі-інтернаті, і тому не мало значення, чи виписався він зі спірної квартири.
Проте інколи відновлення становища, яке існувало до порушення права, як не дивно, не є доцільним.
Так, вірним, на наш погляд, було рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду АР Крим від 11 грудня 2006 р. у справі № 22-ц-7478/2006.
Суть справи така. Заступник прокурора АР Крим в інтересах неповнолітнього Ч.Р. звернувся до суду з позовом до Н.Р., А.П., В.П., про визнання договору купівлі-продажу частини будинку від 23 серпня 2005 року недійсним.
Свої вимоги мотивує тим, що Н.Р. та її неповнолітнім дітям - Ч.Р. і З.Р. належало на праві власності по 1/6 частині в 1/2 житлового будинку.
Рішенням Ялтинського міського суду від 18 березня 2003 року Н.Р. була позбавлена батьківських прав відносно неповнолітнього Ч.Р., після чого його було направлено на виховання в Джанкойський будинок-інтернат для дітей-сиріт, де він і знаходився до дати слухання справи. Не дивлячись на вказане, виконком Ялтинської міської Ради, своїм рішенням від 11 серпня 2005 року дозволив їй продаж 1/6 частки домоволодіння, що належить неповнолітньому Ч.Р., на підставі якого 23 серпня 2005 року було укладено договір купівлі-продажу, який оскаржується.
Прокурор вважає, що Н.Р., не будучи на момент укладення договору купівлі-продажу законним представником свого неповнолітнього сина, не мала права відчужувати від його імені майно, яке йому належить. Джанкойська школа-інтернат, здійснюючи опіку над Ч.Р., і є його законним представником, в укладенні договору купівлі-продажу не брала участь, у звязку з чим договір є незаконним та істотно порушує права неповнолітньої дитини.
Рішенням Ялтинського міського суду АР Крим від 04 вересня 2006 року постановлено: „Позов задовольнити. Визнати договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку від 23 серпня 2005року, укладений між Н.Р., яка діяла від свого імені та як законний представник від імені своїх малолітніх дітей Ч.Р., З.Р. і А.П., яка діяла на підставі доручення від імені В.П., засвідченого приватним нотаріусом І., зареєстрований в реєстрі за відповідним номером - недійсним з моменту його укладення.
Зобовязати В.П. повернути у власність Н.Р., Ч.Р., З.Р. по 1/6 частині житлового будинку.
Стягнути з Н.Р. на користь В.П. 8392 грн."
В апеляційних скаргах В.П. та А.П. просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким в задоволені позовних вимог заступника прокурора АР Крим відмовити. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, рішення суду постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
До апеляційної скарги приєднався виконком Ялтинської міської ради своєю заявою від 8.11.2006 року, як третя особа по справі - служба зі справ неповнолітніх виконкому Ялтинської міської ради.
Заслухавши суддю-доповідача, осіб приймаючих участь у справі, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду належить скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.
Постановляючи рішення про задоволення позову та визнання договору купівлі-продажу недійсним в цілому, суд першої інстанції виходив з того, що він був виконаний особою, яка не мала повноважень на його здійснення, та він суперечить правам та інтересам неповнолітньої дитини.
З даними висновками суду першої інстанції не в повної мірі погоджується колегія суддів, оскільки має місце неповне зясування обставин, які мають значення для справи, і недоведеність обставин, які мають значення для справи, та які суд вважає встановленими. Отже, рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм матеріального права.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачці Н.Р. та її неповнолітнім дітям Ч.Р. та З.Р. на підставі свідоцтва про право власності, виданого Ялтинським міськвиконкомом 28 березня 2005 року, належало на праві спільної приватної власності 1/2 доля будинку, загальною площею 22,8 кв.м., в тому числі житловою площею 6,1 кв.м. в порядку приватизації. Таким чином, кожному з них належало по 1/6 долі в 1/2 долі будинку та по 2,03 кв.м. житлової площі.
Рішенням Ялтинського міського суду від 18.03.2003 року Н.Р. позбавлена батьківських прав відносно неповнолітнього сина Ч.Р., вказане рішення вступило в законну силу 21.04.2003 року.
Рішенням Ялтинського міськвиконкому від 26.06.2003 року неповнолітній Ч.Р. направлений в держустанову та за ним закріплено житло.
Ч.Р. перебуває в Джанкойський школі інтернаті з 26 червня 2003 року.
Відносно неповнолітньої З.Р., 2000 р.н., відповідачка Н.Р. не позбавлена батьківських прав.
Рішенням Ялтинського міськвиконкому від 11 серпня 2005 року Н.Р. дозволено від імені неповнолітніх дітей З.Р. і Ч.Р. здійснити продаж належних їм в рівних частках 2/6 часток домоволодіння. Та рішенням Ялтинського міськвиконкому від 11 серпня 2005 року дозволено Н.Р. від імені неповнолітніх дітей придбати 2/3 долі квартири у м.Симферополі.
Джанкойська школи-інтернат, в особі директора в листі від 10.08.2005 року, не заперечувала проти продажу 1/6 частки будинку в м. Ялта, що належить Ч.Р., та покупки для нього 1/3 частки квартири в м. Сімферополі для поліпшення житлових умов свого вихованця. Таким чином адміністрація, виконуючи функції опікуна, фактично дала згоду на здійснення цих двох правочинів.
Згідно договору купівлі-продажу від 23 серпня 2005 року Н.Р., яка діяла від свого мені і від імені малолітніх дітей З.Р. и Ч.Р. продала, а В.П., яка діяла на підставі довіреності, виданої для купівлі частки будинку на імя А.П., придбала 1/2 частки житлового будинку, загальною площею 22, 8 кв.м., в тому числі жилою площею 6.1 кв.м. Продаж обєкту вчинено за 8392 грн.
02 вересня 2005 року Н.Р. яка діяла від свого імені та від імені малолітніх дітей З.Р. і Ч.Р., придбала для себе та неповнолітніх дітей в рівних частках за договором купівлі-продажу квартиру, що складається з однієї житлової кімнати житловою площею 12,1 кв.м., коридору, ванни, кухні, балкону, загальної площею 22,8 кв.м. Продаж квартири вчинено за 10000 грн.
З багаточисельних письмових доказів, які маються в матеріалах справи, встановлено, що 1/2 частка будинку є невпорядкованою, вимагає капітального ремонту. Крім того, з рішення Ялтинського міського суду від 18.03.2003 року про позбавлення батьківських прав витікає, що будинок приведений в непридатне для проживання неповнолітніх дітей становище.
Придбана квартира в республіканському центрі Автономної Республіки Крим в м. Сімферополі є впорядкованим житлом, та крім того розмір житлової площі, яка приходиться на долю неповнолітнього Ч.Р., значно більше, та складає 4,03 кв.м. замість 2,03 кв.м. які йому раніше належали.
Крім того, в даний час в провадженні Ялтинського міського суду знаходиться цивільна справа за позовом Н.Р. до служби зі справ неповнолітніх виконкому Ялтинської міської ради, третя особа прокурор м. Ялта про поновлення в батьківських правах. В своєму висновку від 29.09.2006 року служба зі справ неповнолітніх виконкому Ялтинської міської ради вважає необхідним та доцільним поновити в батьківських правах Н.Р. Вказаний висновок підтриманий опікунською радою Ялтинського міськвиконкому від 18.10.2006 року. Крім того з листа директора Джанкойської школи-інтернату від 08.12.2006 року випливає, що Н.Р. проявляє інтерес до свого сина Ч.Р., провідує його, та адміністрація не заперечує проти поновлення її в батьківських правах.
Таким чином, колегії суддів не представлено доказів, що оспорюваний договір купівлі-продажу суперечить правам та інтересам неповнолітньої дитини, а приймаючи до уваги технічних стан частки будинку, придбання впорядкованого житла в м. Сімферополі відповідає інтересам неповнолітньої дитини та захищає її права.
Колегія суддів також вважає, що формальні порушення, які мали місце при укладенні договору по продаж частки будинку в м. Ялта, не вплинули на права та інтереси неповнолітнього Ч.Р., мати якого придбала для нього через 10 днів впорядковане житло в м. Сімферополі та крім того вирішує питання про поновлення в батьківських правах.
Ураховуючи, що при ухваленні рішення суд першої інстанції неповно зясував обставини які мають значення для справи та має місце недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, колегія суддів визнала за необхідне постановлене судове рішення скасувати та постановити нове рішення про відмову в позові [12].
Припинення правовідношення. Найчастіше цивільно-правовий захист неповнолітнього шляхом припинення правовідношення здійснюється шляхом позбавлення батьків батьківських прав та передачі неповнолітнього на повне державне утримання. При цьому неповнолітній вже проживає у школі-інтернаті, і батьки не приділяють дитині достатньої уваги.
Так, 15 лютого 2007 року Кіровський районний суд м. Кіровограда виніс рішення у справі №2-210/07. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом загальноосвітньої школи - інтернат І-ІІІ ступенів Кіровоградської місткої ради Кіровоградської області в інтересах Я.Ж. до В.Ж., Д.Ж., третя особа - орган опіки та піклування управління освіти Кіровоградської міської ради про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини, суд встановив таке.
Позивач звернувся до суду з позовом , яким просить позбавити В.Ж., Д.Ж. батьківських прав відносно неповнолітнього Я.Ж., стягнути з В.Ж. та Д.Ж. аліменти у розмірі 1/3 частини з усіх видів доходів на користь загальноосвітньої школи-інтернату на утримання неповнолітнього Я.Ж.
Представник служби у справах неповнолітніх Кіровського райвиконкому , посилаючись на висновок органу опіки та піклування управління освіти Кіровоградської міської ради, вказала на доцільність позбавлення відповідачів батьківських прав відносно сина Я.Ж. Крім того, вказала, що вона особисто спілкувалась з хлопчиком, він перебуває на відповідному обліку, у звязку з тим, що був засудженим.
Відповідачі до суду не зявилися, були неодноразово повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи, по місцю відомого проживання, як зазначено в позові, сторона позивача посилалась на пояснення хлопчика про місце проживання батьків, про що є підтвердження в матеріалах справи.
За вказаних обставини, суд визнав за можливе за згодою позивача ухвалити заочне рішення.
Судом були встановлені наступні факти .
Відповідачі є батьками Я.Ж., підтвердженням цього є свідоцтва про народження.
В загальноосвітній школі-інтернаті м. Кіровограда навчається неповнолітній Я.Ж., який був зарахований до школи-інтернату за заявою родички і навчався у школі з 1998 р. по 1999р. В червні 1999 року мати Я.Ж. забрала документи з інтернату і зникла, Я.Ж. до школи не ходив , в цей час родичка оформила його до дитячого притулку. 05.12.2000 року за направленням управління освіти Кіровоградського міськвиконкому, було знову зараховано Я.Ж. до школи -інтернату в 3-й клас. Батьки Я.Ж. - В.Ж., Д.Ж. до школи не зявляються, вихованням дитини не займаються, здоровям і розвитком не цікавляться, матеріально дитину не утримують. На підтвердження цього суду були надані заява Я.Ж., щодо утримання його батьками, довідка вихователя, довідка відділу державної виконавчої служби Кіровоградського районного управління юстиції, щодо сплати аліментів, висновок Управління освіти Кіровоградської міської ради.
Орган опіки та піклування управління освіти Кіровоградської міської ради надав також висновок, за яким вважає доцільним позбавити В.Ж. та Д.Ж. батьківських прав відносно неповнолітнього Я.Ж.
Відповідно до ч.2 ст. 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обовязків по вихованню дитини. Невиконання відповідачами батьківських обовязків, в суді було достовірно встановлено.
Згідно ст. 180 СК України, батьки зобовязані утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття, проте відповідачі від виконання своїх батьківських обовязків ухиляються і матеріальної допомоги на утримання своєї дитини не надають.
Згідно ч. 1ст. 183 СК України суд визнав за можливе стягнути з кожного з відповідачів аліменти у розмірі 1/4 частини з усіх видів їх заробітку (доходів), але не менше ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня звернення до суду і до повноліття хлопчика [10].
Також як приклад можна навести рішення Борзнянського районного суду Чернігівської області від 7 лютого 2007 року у справі №2-65/07.
Суть справи така. Прокурор Борзнянського району в інтересах неповнолітнього К.У. звернувся до суду з позовом про позбавлення батьківських прав Л.У., обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що відповідач на протязі тривалого часу не проявляє батьківського піклування щодо сина К.У. і ухиляється від виконання батьківських обовязків по вихованню дитини.
В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав і просив їх задовольнити, зазначивши, що відповідач є батьком К.У., який на протязі тривалого часу не підтримував ніяких відносин з сином, не займався його вихованням, не забезпечував матеріально. Після смерті матері К.У. знаходиться на повному утриманні школи-інтернату і Л.У. жодного разу не провідував сина, не цікавився його навчанням, не надавав матеріальної допомоги. Прокурор вважав, що батько ухиляється від виконання своїх обовязків по вихованню дитини, а тому просить суд позбавити його батьківських прав.
Неповнолітній К.У. також позов, заявлений прокурором, підтримав і просив його задовольнити, так як на протязі більш ніж семи років батько з ним не підтримував ніяких відносин, не провідував його в школі-інтернаті, не надавав матеріальної допомоги, хоча він після смерті матері потребував такої допомоги.
Відповідач Л.У. позовні вимоги заявлені прокурором визнав частково, і пояснив, що дійсно після звільнення з місць позбавлення волі, він з дружиною перестав підтримувати відносини і вони спільно не проживали. Десь на протязі семи років він також не підтримував відносин з сином, спочатку це йому забороняла робити дружина, а після її смерті такого бажання не мав син. Л.У. вважав, що по відношенню до нього син налаштований вороже був його дружиною та її рідною сестрою. Л.У. не заперечував проти позбавлення його батьківських прав.
Представник органу опіки і піклування Борзнянської міської ради з негативної сторони охарактеризував відповідача, зазначивши, що останній будучи працездатним не працював, проживав на найманій квартирі, ніякої матеріальної допомоги сину не надавав, не займався його вихованням і не цікавився його життям. Зі сторони останнього ніяких спроб для спілкування з сином не вживалося.
Орган опіки і піклування вважав за доцільне позбавити батьківських прав Л.У., так як це буде тільки на користь дитини.
Заслухавши сторони по справі, представника органу опіки і піклування Борзнянської міської ради та вивчивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.
Батьками неповнолітнього К.У. були - батьком Л.У., а матірю А.У. Остання померла у 1998 році. Як встановлено в судовому засіданні, відповідач по справі Л.У. зі своєю сімєю не проживав на протязі семи років. Протягом цього часу він не займався вихованням сина, не надавав йому матеріальної допомоги, не підтримував з ним ніяких стосунків, не цікавився його життям. Зазначене не заперечувалося і самим відповідачем в судовому засіданні, а також підтвердилося показами свідків С.К. та Г.Н., які в судовому засіданні зазначили, що неповнолітній К.У. в школі-інтернаті навчається з 1999 року. Протягом всього цього часу батько жодного разу не відвідував школу, не цікавився навчанням сина, не забирав його на канікули, не надавав ніякої матеріальної допомоги.
Як вбачається з матеріалів справи відповідач знаходиться на обліку в лікаря нарколога з приводу хронічного алкоголізму, не має власного житла, а проживає в винайманій квартирі. Не працює, проживає за рахунок тимчасових заробітків.
Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що Л.У. ухиляється від виконання обовязків по вихованню свого сина, не піклується про нього, не проявляє батьківської турботи, хоча має таку можливість, так як є працездатною особою.
Відповідно до ст.164 Сімейного Кодексу України - мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо він, вона ухиляються від виконання своїх обовязків по вихованню дитини.
Виходячи з викладеного суд вирішив доцільним відповідача позбавити батьківських прав в відношенні сина К.У., так як це буде відповідати інтересам дитини [9].
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Найчастіше цивільно-правовий захист неповнолітнього в школі-інтернаті вказаним шляхом здійснюється через стягнення з батьків (які дуже часто вже позбавлені батьківських прав) аліментів на утримання дитини.
Так, Першотравенський міський суд Дніпропетровської області рішенням від 19 січня 2007 року у справі № 2-475/2007, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Першотравенську цивільну справу за позовом ОКЗО «Першотравенська загальноосвітня спеціальна школа - інтернат» в інтересах неповнолітнього Ф.І. до М.І. та К.І. про стягнення аліментів, встановив таке.
В ОКЗО «Першотравенська загальноосвітня спеціальна школа-інтернат» з 18.04.2001 року навчається неповнолітній вихованець Ф.І., який знаходиться на повному державному утриманні. Рішенням Юрівського районного суду Дніпропетровської області від 13.10.2005 року батьки неповнолітнього були позбавлені батьківських прав.
ОКЗО «Першотравенська загальноосвітня спеціальна школа-інтернат» просить суд стягти аліменти на утримання неповнолітньої дитини з М.І. та К.І. в сумі 300 грн на місяць.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги змінила, просячи суд стягти аліменти на утримання неповнолітньої дитини з М.І. та К.І. щомісячно по 1/4 частині всіх видів заробітку (доходу) відповідачів.
Відповідачі в судове засідання не зявилися, про день слухання справи були належним чином повідомлені, причини неявки суду невідомі.
Вислухавши пояснення позивача, вивчивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 2 ст.166 СК України, особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обовязку щодо утримання дитини, одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дітей.
Копією свідоцтва про народження від 10.11.1993 року підтверджується, що М.І. та К.І. є батьками Ф.І.
Копією рішення Юрївського районного суду Дніпропетровської області від 17.10.2005 року підтверджується, що відповідачі були позбавлені батьківських прав у відношенні Ф.І.
Суд вирішив, що доцільним є стягти аліменти на утримання неповнолітньої дитини щомісячно по 1/4 частині всіх видів заробітку (доходу) відповідачів, так як вони ухиляються від виконання своїх обовязків по утриманню дитини, а також судові витрати [13].
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Поняття моральної шкоди у ЦК не визначене. Це поняття було сформульоване у Постанові Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995р. № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди". Під моральною шкодою, відповідно до вказаної Постанови, слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб [6].
Так, вірне рішення прийняв Апеляційний суд Донецької області у справі № 7086-2006 від 10 жовтня 2006 року, який розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку апеляційну скаргу К. - представника позивачок А. і неповнолітньої Є. на рішення Ясинуватського міськрайонного суду Донецької області від 01 червня 2006р. по справі за позовом К., який діє в інтересах А. і неповнолітньої Є. до Ясинуватської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату 1-2 ступенів, Донецької обласної ради про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоровя.
Суть справи така. У червні 2005 року позивачка А. звернулась до суду з позовом до Ясинуватської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату 1-2 ступенів. Вона посилалась на те, що її дочка Є з 2003 року навчалась в Ясинуватській загальноосвітній санаторній школі-інтернаті 1-2 ступеню. У ніч з 15 на 16 листопада 2004 року її дочка знаходилась в інтернаті і учні цього ж інтернату Л., О. і С. у туалетній кімнаті зібрали у пляшку сечу і напоїли нею її дочку, сказавши, що це ліки. Залишок сечі вони вилили їй у ліжко.
Потім їй стало відомо, що С. і О. з 2003 року знущались над Є.: били по обличчю руками, викручували руки, вимагаючи солодощі, залякували її, штовхали у туалет, перешкоджали виконувати домашнє завдання, заставляли виконувати завдання. Вони її душили, закриваючи ніс і рот. Вказані події відбувались неодноразово під час нічного і денного сну.
А. вважала, що такими діями неповнолітніх і їй і дочці завдано моральні страждання. Оскільки вказані дії відбувались у час знаходження неповнолітніх осіб під наглядом учбового закладу, позивачка просила стягнути з відповідачів заподіяну моральну шкоду в сумі 100 000 гривень.
Рішенням Ясинуватського міськрайонного суду Донецької області від 1 червня 2006 року в задоволені позовних вимог про відшкодування матеріальної і моральної шкоди відмовлено.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення позивачки А., яка діяла в своїх інтересах і інтересах малолітньої доньки Є., представників відповідачів, перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду - в частині спору про відшкодування моральної шкоди скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, а в іншій частині апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Рішення суду першої інстанції в частині спору про відшкодування моральної шкоди підлягає скасуванню через те, що висновки суду, викладені в рішенні, не відповідають обставинам справи. Крім того, суд першої інстанції не застосував закон, що мав бути застосований і що відповідно до ч. 1 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду з ухваленням нового рішення.
Суд апеляційної інстанції Донецької області пояснив, що згідно ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, заподіяна фізичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, що її заподіяла, при наявності її вини, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у звязку з протиправною поведінкою щодо неї, членів її сімї чи близьких родичів.
Пленум Верховного Суду України у п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995р. № 4 „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розяснив, що моральна шкода відшкодовується особі, права якої були порушені неправомірними діями (бездіяльністю) інших осіб. Близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені і їх права.
Судом встановлено, що права і інтереси неповнолітньої Є. були порушені неправомірними діями неповнолітніх вихованок школи-інтернату Л., О. і С., які у ніч з 15 на 16 листопада 2003 року напоїли дочку позивачки сечею.
Цей факт був підтверджений в суді наданими сторонами доказами : поясненнями сторін, постановами правоохоронних органів про відмову у порушенні кримінальної справи та іншими, наказами про притягнення вихователів до дисциплінарної відповідальності.
Відмовляючи в задоволені позовних вимог про відшкодування моральної шкоди заподіяної такими діями Є., суд першої інстанції виходив з того, що цей факт був одноразовим і не міг вплинути на стан здоровя дитини. Тому підстав для відшкодування моральної шкоди немає. Але з таким висновком суду погодитися не можливо. Дії, які скоєні малолітніми вихованками щодо Є., є цинічними, аморальними і принизливими для потерпілої.
В судовому засідання позивачка пояснювала, що коли вона дізналася про вчинений щодо доньки вчинок, остання була засмучена, плакала, що свідчить про те, що дитина зазнала моральні страждання. І той факт, що розладу здоровя після неправомірних дій вихованок Є. не зазнала, у даному випадку це має правового значення, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не повязана з розміром цього відшкодування.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції не врахував викладеного, неправильно застосував норми матеріального права, не застосував норми, що мали бути застосовані, зробив висновки, які не відповідають обставинам справи.
Тому в зазначеній частині рішення суду як незаконне підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 1178 ЦК України обовязок по відшкодування моральної шкоди, заподіяної Є., має бути покладений на школу-інтернат - відповідача по справі.
Апеляційний суд не прийняв до уваги доводи відповідача про відсутністю його вини у вчиненні протиправних дій малолітніми вихованками щодо Є. Судом було встановлено, що вказаний негативний випадок мав місце внаслідок слабкого контролю вихователів 3 класу за дітьми у нічний час і внаслідок недостатнього контролю за діяльністю вихователів з питання охорони життя та здоровя і поведінки учнів, про що свідчить наказ директора Ясинуватської загальноосвітньої школи-інтернату.
Тому підстав, передбачених ч. 2 ст. 1178 ЦК України для звільнення відповідача від цивільно-правової відповідальності за моральну шкоду, заподіяну неповнолітній Є., немає [8].
2.2 Правовий статус осіб, які здійснюють цивільно-правовий захист неповнолітніх в школах-інтернатах
Відповідно до ст.245 СК України, якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоровя, функції опікуна та піклувальника відносно неї покладаються на адміністрацію цих установ [3]. Вказане повною мірою стосується й адміністрації школ-інтернатів.
Також, відповідно до ст.11 Закону України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, органами опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у містах, сільських, селищних рад.
Органи опіки та піклування забезпечують вирішення питань щодо:
- встановлення статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування;
- надання опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, та застосування інших форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
- соціального захисту і захисту особистих, майнових, житлових прав та інтересів дітей;
- забезпечення пріоритетних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
- притягнення до відповідальності осіб, які порушують права дитини;
- надання письмової згоди або заперечення на відчуження нерухомого майна (у тому числі житла) та іншого майна, власником якого є дитина;
- подання заяв, клопотань, позовів про захист прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Органи опіки та піклування мають право перевіряти умови влаштування, утримання, виховання, навчання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, можуть переводити дітей, життю та здоровю (у тому числі психічному) яких загрожує небезпека, до інших форм влаштування дітей.
Присутність представника органів опіки та піклування на судових засіданнях є обовязковою в разі, якщо розглядається справа стосовно дитини або з питань, що зачіпають права дитини.
Безпосереднє ведення справ та координація діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на служби у справах дітей.
Служба у справах дітей:
1) бере участь у здійсненні заходів щодо соціального захисту і захисту прав та інтересів дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і несе відповідальність за їх дотримання, а також координує здійснення таких заходів;
2) оформляє документи на усиновлення і застосування інших форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначених законодавством;
3) оформляє клопотання щодо переведення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на інші форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
4) здійснює контроль за умовами влаштування і утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
5) здійснює моніторинг діяльності стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
6) здійснює інші заходи стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Для здійснення функцій щодо опіки та піклування над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, у складі служби у справах дітей створюється окремий підрозділ, діяльність якого визначається в установленому порядку. Штатна чисельність такого підрозділу встановлюється залежно від кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, але має становити не менше двох осіб [5].
Параграф 4 Правил опіки та піклування встановлює наступні права та обовязки для адміністрації шкіл-інтернатів, як опікунів та піклувальників неповнолітніх.
Адміністрація шкіл-інтернатів має право вимагати через суд повернення дітей, що перебувають під опікою і піклуванням, від будь-яких осіб, які утримують дітей у себе без законних підстав.
Адміністрація шкіл-інтернатів має право управляти майном підопічних на користь останніх.
Адміністрація школи-інтернату, будучи опікуном (піклувальником) над неповнолітніми зобовязана виховувати підопічних у дусі загальноприйнятих моральних норм, піклуватися про їх здоровя, духовний і фізичний розвиток, навчання, готувати їх до праці та самостійного життя, захищати їх права та інтереси.
Адміністрація школи-інтернату повинна раз на рік здійснювати повне медичне обстеження підопічних.
Адміністрація школи-інтернату, як опікун при здійсненні прав і виконанні обовязків підопічних має право укладати угоди від імені та в інтересах підопічних, діючи як їх законний представник згідно з чинним законодавством.
Адміністрація школи-інтернату, як опікун над неповнолітніми дає згоду на укладання тих угод, які згідно з законом ці особи не мають права укладати самостійно. Проте опікун не має права без дозволу органів опіки та піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладання, якщо вони виходять за межі побутових.
Такими угодами є договори, що вимагають нотаріального засвідчення та спеціальної реєстрації, про відмову від майнових прав, які належать підопічному, поділ майна, поділ, обмін та продаж житлової площі, а також видача письмових зобовязань тощо.
Органи опіки та піклування мають право, якщо це потрібно для захисту інтересів підопічних, обмежувати право опікуна (піклувальника) розпоряджатися вкладом, внесеним будь-ким на імя підопічного.
Адміністрація школи-інтернату, як опікун над неповнолітніми не має права укладати угоди з підопічними, а також представляти осіб, що перебувають під опікою (піклуванням), при укладанні угод або веденні судових справ між підопічною особою та чоловіком (дружиною) представника адміністрації школи-інтернату та його близькими родичами.
Адміністрація школи-інтернату, як опікун над неповнолітніми не має права дарувати від імені підопічного, а також зобовязувати себе від його імені порукою.
Суми, які належать підопічним у вигляді пенсій, допомоги чи аліментів, інших поточних надходжень або прибутків від належного їм майна, переходять у розпорядження адміністрації школи-інтернату і витрачаються на утримання підопічних. Проте навіть на рівні Верховного Суду України іноді зазначається, що адміністрації шкіл-інтернатів не завжди забезпечують підопічних усім необхідним. Докладніше про це буде йти мова у третьому розділі.
Адміністрація школи-інтернату, як опікун над неповнолітніми має право одержувати зазначені вищезазначені суми і витрачати їх на утримання осіб, що перебувають під піклуванням, якщо цього вимагають інтереси зазначених осіб.
Зарплатою, стипендією, винагородою, одержаних у результаті здійснення своїх авторських та винахідницьких прав, неповнолітні у віці від пятнадцяти до вісімнадцяти років розпоряджаються самостійно.
Адміністрація школи-інтернату, як опікун над неповнолітніми повинна подавати щорічно, не пізніше 1 лютого, до органів опіки та піклування звіт про свою діяльність за минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних, у тому числі щодо збереження належного їм майна та житла.
На вимогу органів опіки та піклування адміністрації шкіл-інтернатів зобовязані подавати звіти в інший визначений ними термін.
Після припинення опіки та піклування адміністрація школи-інтернату, як опікун над неповнолітніми, подає загальні звіти про свою діяльність.
Дії адміністрації школи-інтернату, як опікуна над неповнолітніми, можуть бути оскаржені будь-якою особою, у тому числі і підопічною, в органи опіки та піклування за місцем проживання підопічного.
Контроль за діяльністю адміністрації школи-інтернату, як опікуна над неповнолітніми здійснюється органами опіки та піклування із залученням громадськості шляхом планових відвідувань осіб, які перебувають під опікою (піклуванням).
Періодичність відвідувань установлюється окремим графіком, але не рідше ніж раз на рік. При потребі розгляд результатів перевірок виноситься на засідання опікунської ради для вжиття відповідних заходів.
Про результати перевірки складається акт у двох примірниках, один з яких зберігається в органах опіки та піклування і є підставою для оцінки діяльності опікунів і піклувальників, другий залишається в адміністрації школи-інтернату.
Адміністрації шкіл-інтернатів зобовязані, а особа, стосовно якої припинено опіку (піклування), має право вимагати від опікуна або піклувальника відшкодування майнових збитків, завданих їй недобросовісним або недбалим виконанням опікунських обовязків.
Опіка припиняється:
- після досягнення неповнолітніми пятнадцяти років, за винятком випадків, коли вони будуть в установленому порядку визнані недієздатними внаслідок психічних захворювань;
- у разі повернення неповнолітніх, які не досягли пятнадцяти років, на виховання батькам;
- унаслідок смерті підопічного.
За підстав, зазначених у цьому пункті, крім досягнення неповнолітнім пятнадцяти років, а також у разі смерті підопічного, опіка припиняється за рішенням органу опіки та піклування.
Після досягнення підопічним пятнадцяти років опіка припиняється і призначається піклування. Опікун стає піклувальником.
Піклування припиняється:
- після досягнення підопічними вісімнадцяти років;
- при одруженні неповнолітньої особи;
- унаслідок смерті особи, що перебувала під піклуванням.
Рішення про припинення опіки чи піклування виносить орган опіки та піклування.
Керівництво інтернатним закладом здійснює директор. Порядок призначення його на посаду та звільнення з посади здійснюється згідно із законодавством про освіту та працю.
Директор:
- організовує, спрямовує і координує навчально-виховний процес, несе відповідальність за його якість та ефективність;
- забезпечує раціональний добір і розстановку кадрів, створює необхідні умови для підвищення фахової майстерності працівників;
- відповідає за реалізацію Державного стандарту початкової, базової і повної загальної середньої освіти, базового компоненту дошкільної освіти, забезпечує контроль за виконанням навчальних планів і програм, за рівнем навчальних досягнень вихованців;
- підтримує ініціативи щодо вдосконалення системи навчання та виховання, заохочення творчих пошуків, дослідно-експериментальної роботи педагогів;
- сприяє участі діячів науки, культури, членів творчих спілок, працівників підприємств, установ, організацій у навчально-виховному процесі, керівництві учнівськими обєднаннями за інтересами;
- створює необхідні умови для організації безпечної життєдіяльності вихованців, їх медичного забезпечення, проведення позаурочної та позашкільної роботи;
- координує співпрацю з територіальними органами та іншими навчальними закладами;
- забезпечує дотримання вимог охорони дитинства, санітарно-гігієнічних, протиепідемічних і протипожежних правил і норм, правил з техніки безпеки;
- щороку звітує про свою роботу на загальних зборах (конференціях) колективу;
- захищає особисті, житлові та майнові права та інтереси вихованців;
- забезпечує організований випуск і сприяє подальшому влаштуванню вихованців;
- провадить діяльність щодо забезпечення прав та інтересів вихованців, захист їх від будь-яких форм фізичного, психічного та інших видів насильства;
- уживає заходів щодо пропаганди здорового способу життя, дотримання дітьми правил особистої гігієни;
- затверджує штатний розпис у відповідності до типових штатних нормативів у межах фонду заробітної плати, погоджує його із засновником (власником);
- контролює дотримання режиму роботи закладу, організацію харчування і медичного обслуговування вихованців, організовує оздоровлення дітей;
- видає у межах своєї компетенції накази та розпорядження і контролює їх виконання;
- від імені інтернатного закладу укладає угоди з юридичними та фізичними особами, представляє його в усіх державних органах, на підприємствах, в установах, громадських організаціях.
Органи опіки та піклування вирішують питання щодо збереження за неповнолітніми житла, а також щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла.
Дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, у тому числі й тим, які перебувають під опікою (піклуванням) або на вихованні в сімях громадян, після закінчення (припинення) перебування в державному дитячому закладі, у разі відсутності в них житла житлове приміщення надається позачергово згідно зі статтями 46, 71 Житлового кодексу України.
Зазначені категорії дітей повинні бути влаштовані органами опіки та піклування за останнім місцем проживання у гуртожитки або забезпечені іншим упорядкованим житлом до надання їм постійного житлового приміщення згідно з чинним законодавством.
Квартири (будинки), у яких мешкають тільки неповнолітні, можуть бути передані їм у власність на клопотання органу опіки та піклування.
При цьому від імені неповнолітнього орган опіки та піклування за місцезнаходженням житла і майна зобовязаний протягом 6 місяців з дня вибуття дитини із зазначеного житлового приміщення звернутися до відповідного органу приватизації з клопотанням (заявою) про передачу квартири (будинку) у власність неповнолітнього.
Орган опіки та піклування після прийняття органом приватизації рішення про передачу квартири (будинку) у власність неповнолітнього повинен призначити опікуна над житлом і майном неповнолітнього в разі відсутності останнього.
Приватизоване житлове приміщення за наявності згоди органів опіки та піклування за його місцезнаходженням може бути передане в оренду на підставі відповідних договорів.
Кошти, одержані орендодавцями, використовуються під контролем органів опіки та піклування на потреби вихованців, оплату комунальних послуг та утримання житлового приміщення у належному стані.
У разі влаштування дитини до державного дитячого закладу дозвіл на оренду житлового приміщення надається органом опіки та піклування за місцезнаходженням житла житлово-експлуатаційній конторі. У цьому разі одержані від оренди кошти використовуються на утримання житла в належному стані, оплату комунальних послуг, а решта - перераховується на особистий рахунок дитини, відкритий органами опіки та піклування в установі банку.
Контроль за цільовим використанням коштів покладається на органи опіки та піклування.
Опіка (піклування) над неповнолітніми, недієздатними або обмеженими в дієздатності іноземними громадянами, які проживають в Україні, встановлюється згідно з чинним законодавством України.
Опіка (піклування), встановлена над іноземними громадянами поза межами України за законами відповідних держав, визнається дійсною в Україні [7].
3.1 Проблеми захисту майнових прав неповнолітніх в школах-інтернатах
На сьогоднішній день слід констатувати, що сама система функціонування таких закладів, як школи-інтернати, сприяє численним порушенням прав людини в них. Як результат - випускники шкіл-інтернатів важко адаптуються до дорослого життя в соціумі. Найбільш значущі проблеми вихованців у самостійному житті - це матеріальні труднощі і житлова проблема.
Однією з головних причин їх виникнення є порушення права дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на власність. Не всі, але деяка частина вихованців інтернатів має власне майно (спадок від померлих батьків, закріплене житло, пенсійні книжки, тощо), яке на період виховання дитини в інтернаті знаходиться під наглядом опікунів і держави. Так, Закон України „Про охорону дитинства”, ст. 25 гарантує вихованцям збереження житлового приміщення, де вони проживали, протягом всього часу перебування в інтернаті, а в описі майна, що додається до документів дитини вказуються відомості про особу, яка відповідає за його збереження. Зрозуміло, що наявність у дитини майна, а особливо житла, суттєво допомагає її адаптації до самостійного життя і значно підвищує її життєві шанси, сприяє дотриманню інших прав дитини-сироти, наприклад, права на освіту.
Але внаслідок несвоєчасного оформлення документів, помилок в документах, дій опікунів не на користь інтересів дітей, недбалого ставлення відповідальних осіб за збереженням майна дітей, відсутності процедури відповідальності, недосконалості нормативно-правових механізмів державного контролю за дотримання прав власності дітей-сиріт, значна кількість вихованців інтернатів втрачає правові підстави власності на майно або ж саме майно.
Ситуація ускладнюється низькою правовою грамотністю випускників інтернатних закладів для дітей-сиріт і їх неспроможністю здійснювати самостійні дії по захисту власних майнових прав.
Ця проблема вже привернула до себе увагу держави. У Києві за наказом голови міста проводиться перевірка стану житла, закріпленого за вихованцями міських інтернатів для дітей-сиріт. Є спроби законодавчого врегулювання майнових прав дітей-сиріт, але вони не набули практичного застосування.
Поступово проблеми дотримання майнових прав дітей постають обєктами дослідження і захисту громадських організацій („Моніторинг прав неповносправних на власність” Шосткінська БО „Агенція сприяння соціальним послугам”, „Моніторинг дотримання прав людини в дитячих будинках сімейного типу України” ХМОМО „Жіноча громада”). Тобто є сприятливі умови для проведення необхідних змін в нормативно-правовій базі, впровадженню ефективних механізмів реалізації дітьми-сиротами своїх майнових прав і створенню мережі громадського контролю і захисту прав дітей-сиріт на власність. Запропонований проект передбачає вирішення зазначеної проблеми із урахуванням сприятливих умов, які склалися у суспільстві, шляхом дослідницько-просвітницьких заходів - проведення моніторингу дотримання права на власність дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в державних інтернатних закладах.
Дотримання майнових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування - одне з найскладніших питань соціального захисту цієї категорії дітей. Тому особливо важливою в цьому плані є чіткість та однозначність трактування чинної нормативно-правової бази, яка регулює дану сферу.
У ході аналізу права правозахисною організацією „Гельсінська спілка з прав людини” на початку 2007 р. було визначено такі недоліки діючого українського законодавства.
1. Згідно із Сімейним кодексом та Законом „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” за дитиною зберігається право користування житлом, у якому вона проживала до влаштування в школу-інтернат. Тобто, право на житло на правах сумісної або приватної власності. При цьому, відповідно до Закону „Про охорону дитинства” саме житлове приміщення зберігається за дитиною протягом усього часу її перебування в закладі, незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сімї. У той же час, у Житловому кодексі вказано, що жиле приміщення зберігається за дитиною, якщо в будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сімї. Тобто, є протиріччя - не визначено чи потрібна наявність проживання когось зі членів сімї дитини в житловому приміщенні, з якого дитину забрали в інтернат, для збереження цього житла за дитиною.
2. За Цивільним кодексом неповнолітньою вважається дитина від 14 до 18 років, а за „Правилами опіки та піклування” від 15 до 18 років.
3. Чинні „Правила опіки та піклування” на сьогодні не відповідають реальній ситуації й досить часто суперечать іншим законам та підзаконним актам.
4. У чинному Житловому кодексі не передбачено першочерговості надання житла дітям-сиротам, а також не передбачено дієвого механізму надання соціального житла випускникам інтернатних закладів. Механізми контролю та захисту житлових прав дітей, передбачені чинним Житловим кодексом, є застарілими і не відповідають сучасній структурі організації держави і права в Україні. Відповідно, вони є неефективними та не працюють на практиці.
Однією з основних проблем на даний час є відсутність у багатьох вихованців інтернатних закладів документів, які підтверджують статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Причиною цього є недостатня координованість дій органів виконавчої влади, які відповідають за передачу документів дитини до інтернату, та обєктивні труднощі по комунікації юриста інтернату з кожним із них. Іншою проблемою є повнота та своєчасність оформлення документів. Чинним законодавством України не передбачено відповідальності за неналежне оформлення документів, що, у свою чергу, може спричинити неможливість дитини вступити у відносини володіння майном, котре фактично їй належить. Найчастіше подібні ситуації виникають у результаті невірного написання паспортних даних - помилки в прізвищі, чи в імені батьків.
У документах дитини, які передаються до інтернату, визначаються лише особи, які відповідають за збереження майна, що залишилось після смерті батьків. Відповідальні щодо збереження іншого майна не зазначаються. В Україні є кілька рівнів органів опіки і піклування, що зумовлює труднощі при визначенні посадових осіб, відповідальних за збереження майна вихованців інтернатних закладів. Окрім того, законодавством не передбачено механізму притягнення до відповідальності службовця за неналежне виконання обовязків стосовно призначення управителя майном дитини, яка перебуває в інтернатному закладі.
Органи влади не демонструють активної позиції щодо інформування про майно, яке належить дитині-сироті чи дитині, позбавленій батьківського піклування. Здебільшого інформування про наявність майна відбувається з ініціативи самих вихованців. Робота з інформування вихованців щодо осіб, які можуть розпоряджатися та управляти їхнім майном, ведеться на неналежному рівні.
В інтернатах не запроваджено ефективного розподілу опікунських обовязків між представниками адміністрації, юристом та соціальним працівником. У переважній більшості випадків не використовуються правові механізми захисту прав вихованців унаслідок непідготованості відповідальних осіб або відсутності юриста.
Основною проблемою утримання житла дітей-сиріт є сплата комунальних послуг. У внутрішньому законодавстві України ця проблема не прописана, а відповідно, немає ме ханізмів її регулювання та вирішення. Здавання житла вихованців інтернатів в оренду не практикується. Основні зловживання при управлінні майном сиріт мають місце в частині збереження за дитиною неприватизованого житла.
У більшості інтернатів усі випускники потребують надання житла після закінчення навчання. Згідно із Законом України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” постановка на квартирний облік здійснюється після досягнення ними 18-річного віку. Переважна більшість вихованців інтернатів закінчує навчання до досягнення повноліття. Оскільки проблема надання соціального житла в Україні ще не вирішена, а питання забезпечення випускників інтернатів житлом піднімається незадовго до їх випуску з інтернату, вони фактично змушені продовжувати навчання чи влаштовуватись на роботу виключно у заклади та установи, які надають гуртожитки. Однак, така практика не є вирішенням проблеми, а лише її затягуванням. Окрім того, на даний час відсутня процедура оцінки можливості повернення дитини до житла, у якому вона проживала разом з батьками, ще при вступі до інтернату: закріплення житла за дитиною відбувається за формальною ознакою наявності житла в батьків. Це призводить до того, що при випуску з інтернату дитина має закріплене житло, але фактично не може до нього повернутися й проживати там. Водночас, сам факт наявності такого закріплення позбавляє випускників інтернатів пільг на позачергове отримання житла. В Україні вже мають місце відносно успішні спроби запровадити на державному рівні механізм надання соціального житла випускникам інтернатів, однак механізму системного вирішення проблеми ще немає. У випадку, коли в дитини не було житла й попередньої реєстрації перед улаштуванням до інтернатного закладу, неможливо визначити, на який державний орган покладаються проблеми життєзабезпечення такої дитини. Чіткого законодавчого вирішення цієї проблеми немає.
На даний час для вихованців інтернатів не визначено порядок призначення тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів або не мають можливості утримувати дитину, а також дітям, місцеперебування батьків яких невідоме. Унаслідок неврегульованості механізму призначення державної соціальної допомоги вихованцям, котрим не передбачена виплата пенсії по втраті годувальника, але які водночас перебувають на повному державному утриманні. Постає проблема неможливості накопичення будь-яких коштів на особистому рахунку таких дітей, що спричиняє нерівність стартових умов після випуску з інтернату.
Основна проблема із дотриманням права вихованців на отримання аліментів повязана не з управлінням цими коштами, а з їх оформленням. Відсутність позовних вимог щодо аліментів є причиною того, що утримання не призначається судами. Виконання судових рішень по стягненню аліментів з батьків вихованців інтернатів залишається на низькому рівні.
Норма щодо представлення доказів 5 років трудового стажу батьків для призначення пенсії по втраті годувальника суттєво ускладнює інтернатам процедуру збору відповідних документів, що унеможливлює отримання окремими категоріями дітей таких виплат і, відповідно, спричиняє появу соціальної нерівності. Розмір пенсії по втраті годувальника на даний час залишається однією з найбільш болючих проблем. Проблема загострюється, якщо на утриманні годувальника перебувало декілька дітей: тоді одна пенсія ділиться на кількість дітей, які були в батьків. Розмір пенсії по втраті годувальника суттєво нижчий, порівняно з іншими соціальними виплатами, які є в державі.
При цьому, відкриття особових рахунків вихованців інтернатних закладів у банківських установах вимагає внесення коштів за оформлення, однак бюджет не передбачає кошти на такі витрати.
Недосконалість механізму отримання грошової допомоги при випуску з інтернату та статистичного обліку дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, призводить до того, що деякі випускники не можуть отримати таких грошей взагалі, або отримують їх із значним запізненням. Проблем зі своєчасним отриманням одягу, взуття і мякого інвентарю або грошової компенсації на їх придбання при закінченні інтернату немає, кошти виділяються вчасно. Однак, норми виплати грошової компенсації та матеріальної допомоги суттєво відрізняються в різних регіонах. Це безпосередньо повязане також із неузгодженістю норм мінімального розміру виплат у різних нормативно-правових актах. Вихователі інтернатів та випускники відзначили невідповідність норм грошової та матеріальної компенсації до реальних потреб випускників. Таким чином, можемо констатувати неврегульованість чинного законодавства та підзаконних актів стосовно матеріальної допомоги випускникам інтернатів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Порушення майнових прав дітей, зокрема, права на житло певною мірою обумовлено недосконалістю законодавства про опіку та піклування. На законодавчому рівні не передбачено обовязок органів опіки та піклування контролювати виконання батьками та особами, що їх замінюють, придбання іншого житла взамін відчуженого та забезпечення права власності дитини на нього. Громадський контроль за роботою інтернатів здійснюється не періодично.
Практично всі норми, які стосуються контролю та відповідальності в частині виконання опікунами (піклувальниками) своїх обовязків щодо дотримання майнових прав дітей, повинні поширюватись і на опікунів (піклувальників) - юридичних осіб, тобто на адміністрації інтернатів, особливо у випадку, коли дитина не має інших опікунів. Ми можемо констатувати, що на сьогодні інтернатами не виконується норма „Правил опіки та піклування” щодо звітування опікунів та піклувальників до органів опіки і піклування по кожній дитині. Інтернати звітують до органів опіки та піклування щодо захисту прав та інтересів вихованців і збереження майна та житла по-різному: щороку, як відповідь на запит, інше. Однак статистична інформація, індивідуальні звіти по кожній дитині не подаються. Це можна вважати недоліком існуючих механізмів контролю за дотриманням майнових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з боку державних органів.
Договори, повязані з операціями з майном дітей, вимагають нотаріального посвідчення після попередньої згоди органів опіки та піклування. Однак, механізм такої взаємодії не є досконалим: є випадки, коли органи опіки та піклування необґрунтовано не дають згоди на відчуження майна. З іншого боку, якщо органи опіки та піклування дають згоду на відчуження майна дитини за певних умов, нотаріуси не зобовязані відслідковувати виконання цих умов, оскільки це не передбачено „Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”. При продажі житла, частка якого належить вихованцеві інтернату, не розроблено індикаторів оцінки забезпечення якнайкращих інтересів дитини (наприклад, коли замість квартири в місті дитині купується будинок у селі).
Найбільш доступною формою захисту майнових прав вихованців інтернатів є звернення до юриста інтернату. Відсутність юриста в інтернаті, зумовлена рядом чинників (відсутність у штатному розкладі, відсутність перспектив росту та розвитку для молодих спеціалістів), ускладнює можливість використання правових механізмів захисту майнових прав вихованців інтернатів. Звернення до суду є достатньо поширеною практикою при захисті майнових прав вихованців. Переважно звернення спрямовані на вирішення проблем конкретної дитини по відновленню її майнових прав. Подібна практика заслуговує на високу оцінку, однак не дозволяє вирішити системних проблем [37].
3.2 Проблеми цивільно-правового захисту особистих немайнових прав неповнолітніх в школах-інтернатах
Сучасне законодавство України, державні програми декларують широкі гарантії захисту дитини. Втім, державі дуже бракує у цьому базування саме на ґрунті прав людини, прав дитини. Це підтверджують і рекомендації Комітету ООН з прав дитини щодо періодичної доповіді України: „...Комітет залишається занепокоєним тим, що державна молодіжна політика, що охоплює соціальну допомогу, охорону здоровя....та захист дитини не базується на основі прав дитини та не охоплює всіх прав, що містить Конвенція”.
До 26 вересня 2008 року, Україною має бути подана до Комітету з прав дитини ООН друга періодична доповідь. Робота в рамках проблем, на які акцентують увагу проведені дослідження, дозволить покращити ситуацію та зробити внесок до альтернативного звіту від неурядових організацій.
Вихованці шкіл-інтернатів перебувають під особливою опікою держави. Проблемою є те, що вихованцям шкіл-інтернатів немає до кого звернутись за захистом своїх прав. В ситуації, коли немає батьків, або ж коли батьки не в змозі допомогти, дитині залишається лише тільки сподіватись на допомогу з боку персоналу школи-інтернату. У свою чергу, вихователі, вчителі, медичний персонал, адміністрація цих закладів часто самі стають порушниками прав людини по відношенню до вихованців. Нерідко проблема дитини стає предметом конфлікту на рівні процедури виконання законодавства декількох державних відомств. В більшості випадків це призводить до затягування проблеми або ж до ускладнення стану справ. Часто дії персоналу шкіл-інтернатів в інтересах дитини не призводять до бажаного результату або ж провокують порушення чинного законодавства.
Ця ситуація залишається актуальною, незважаючи на те, що сьогодні в Україні відбуваються суттєві позитивні зміни. Відбувається реформування системи опіки. Інтренатні заклади мають бути замінені альтернативними формами опіки, які максимально наближені до сімейних: будинки сімейного типу, прийомні сімї. На рівні чотирьох Міністерств України був прийнятий „Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення” (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 22 січня 2004 року за № 99 / 8698). Втім, цей документ практично не використовується. Про існування такого порядку не знають вихованці шкіл-інтернатів, а самі працівники цих закладів не виконують функцій з представлення інтересів дитини регламентованих вищеназваним документом.
Людська гідність є джерелом усіх прав людини і основних свобод. Наші почуття, як лакмусовий папірець - одразу реагують на ті випадки, коли з нами грубо поводяться, принижують, кривдять, використовуючи своє службове положення, високий ранг, нашу залежність в певній ситуації від дій чиновника, державного посадовця, того, хто є сильнішим за нас.
Однак, не завжди погане поводження чи покарання кваліфікується як заборонена дія. Певне поводження може застосовуватися з точки зору моралі - як, скажімо, давання ляпанців дитині, що провинилася, - або ж з огляду на загальні принципи кримінального права
Одна з проблем, яка існує в країні - це відсутність будь-яких загальних критеріїв оцінювання певного поводження чи покарання, а також те, що погляди в суспільстві з часом змінюються.
Громадська організація „МАрт” (Молодіжна Альтернатива) провела моніторинг поводження з вихованцями шкіл-інтернатів. Представники групи проведення моніторингу відвідали 11 закладів у пятьох регіонах України: 2 школи-інтернати у Харківській області, 2 школи-інтернати у Львівській області, 3 школи-інтернати у Рівненській області, 1 дитячий будинок в Автономній республіці Крим, 3 школи-інтернати у Чернігівській області. У відвідуванні двох закладів в Автономній республіці Крим та м. Севастополь було відмовлено.
Представники організації поставили загальне запитання до вихованців, що може стосуватись будь-яких ситуацій у які потрапляє дитина в школі-інтернаті: «Чи були випадки, коли після спілкування з дорослими у школі-інтернаті Ти почував (ла) себе приниженим (ою) чи скривдженим (ою)?».
За результатами відповідей на це запитання можемо спостерігати, що 29% опитаних дітей так чи інакше, за їхніми словами, потрапляли в ситуацію, коли відчували себе приниженими або скривдженими з боку дорослих у школі-інтернаті. Серед них відповіли, що «так буває, але рідко» - 25%, відмічають, що «так, таке трапляється часто - 4%. Лише половина респондентів (49%) дали відповідь, що такого ніколи не було, 20% не памятають про таке і 2% відмовились відповідати на це запитання.
Слід сказати, що за досвідом подібних досліджень, таке запитання - на рівні почуттів - дає досить обєктивну оцінку реальному стану, втім, дитина може почувати себе «приниженою» чи «скривдженою», отримавши, наприклад, негарну оцінку. Тому результат відповідей на це запитання треба розглядати в контексті відповідей на інші запитання про які йдеться далі. У більшості із таких запитань представники організації просили респондентів наводити приклади подібних ситуацій.
Намагаючись визначити, хто саме збоку дорослих, на думку вихованців шкіл-інтернатів, може їх скривдити чи принизити, представники організації намагались не концентрувати увагу саме на школах-інтернатах, даючи можливість назвати якомога більше можливих варіантів відповідей.
Отже, на запитання «Як Ти думаєш, хто із дорослих може Тебе найчастіше скривдити, принизити?», найбільший негативний рейтинг мають представники правоохоронних органів (міліціонери) - 14% опитаних вихованців, слід за ними йдуть батьки (10%), вчителі та вихователі займають наступну позицію (7%) у цьому рейтингу, родичів (окрім батьків) називають 5% опитаних вихованців, 1% називають медичних працівників (лікарі чи медсестри). Не відповіли на це запитання 3% респондентів.
Вказуючи свій варіант, таких відповідей було 60%, більшість опитаних вихованців відповідає, що їх ніхто не скривджував і не принижував. Серед тих, хто називає інших дорослих в більшості вказують на «старших учнів», також називають «незнайомих людей», «сусідів». Є й відповіді, у яких респонденти скаржаться на своїх «однокласників», «друзів» [25].
Для того, щоб виявити, наскільки відповіді на попередні два запитання дійсно повязані з поганим поводженням, представники організації попросили дітей навести приклади таких ситуацій. Отриманий від цього результат показує можливі приклади поганого поводження щодо дітей, які брали участь в опитуванні: «…до мене ставляться, як до якоїсь людини, яка не має своєї думки…»; «…постійно кричать, обзивають за будь-який неправильний вчинок…»; «…починають обзивати мене перед усім класом…»; «…приниження словами, побиття…» (2 подібних відповіді); «…безпідставні звинувачення, побиття…» (4 подібні відповіді); «…обзивають негарними словами..» (6 подібних відповідей); «…сказали про мене неправду…» (6 подібних відповідей); «…обзивались…» (6 подібних відповідей); «…бють…» (5 подібних відповідей); «…зробив якесь порушення, все владнали, та потім хтось інший робить злочин і на тебе все звалюють…»; «…якщо щось не встигну сказати я з уроку, то кричать на мене…»; «… підійшли одного разу до нас з однокласниками, коли ми гуляли два міліціонери. Почали питати, що ми тут робимо, звідки ми. Я їм усе розповів, а один із них відвів мене вбік і почав бити. Я впав, а вони сміялися…».
Важливо зауважити, що приклади респондентів, які дійсно можна сприймати, як сигнал про порушення прав людини, як правило надходили від вихованців одного і того самого інтернатного закладу. Таких закладів декілька із тих, що відвідували представники групи моніторингу. На думку представників організації, це свідчить про те, що багато залежить від керівництва, педагогічних працівників кожної школи-інтернату.
Представники організації отримали й розповіді, судження, що допомагають змалювати картину життя дитини, яка у даний час перебуває в інтернаті (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…у кожної людині є конфлікти з іншою, і я думаю, що це не оголошується…»; «…буває, що не те скажу про себе чи інших...»; «…били батьки…»; «…не хочу писати…» (3 подібні відповіді); «…батьки мають право на це, якщо я їх не слухаю…» (2 подібні відповіді); «…мене ніхто не ображав, а якщо трішки, то в цьому винна сама…»; «…сваряться зі мною усі вдома…»; «…наприклад, я щось вкрала або напилась і потрапила до міліції…»; «…випадково вдарила дверима по руці виховательки, вона накричала нецензурними словами…».
Про те, хто саме кривдив чи принижував у школі-інтернаті, якщо такі випадки мали місце, представники організації поставили наступне запитання: «Якщо тебе кривдили чи принижували в школі-інтернаті, то хто найчастіше робив це?».
Більшість дітей, які брали участь в опитувані обирають варіант відповіді «інші вихованці» (37%), 6% відповіли, що відчували скривдження чи приниження збоку вихователів, 1% - від медичних працівників (лікар, медсестра).
Учасники опитувань мали можливість вказати свій варіант відповіді. Такою можливістю скористались 51% респондентів (відповіді респондентів подаються з мінімальною редакторською обробкою): «…О.І. О.О. - заступн. Директора…»; «…вчителі…»; «…била вихователька за те, що курив…»; «…старші…»; «…тільки по заслузі..»; «…однокласники…» (4 подібні відповіді); «не памятаю». Більшість вихованців, які брали участь в опитуванні відповіли, що їх ніхто не кривдив і не принижував. Цікавою є перша наведена відповідь по цій категорії: «…О.І. О.О. - заступн. Директора…». Дитина вказує на конкретного педагогічного працівника або працівницю, але вказує лише ініціали, побоюючись назвати імя повністю. В одному із інтернатів представники організації отримали анкети де, відповіді на це запитання затерті маркером, але придивившись можна побачити імя та по батькові однієї із виховательок. Після розмови з інтервюерами вони дізнались, що в цьому інтернаті діти змушені були залишити анкети вихователям, які «взяли під контроль» проведення опитувань. Відчутно, що вихователями проводилась відповідна робота з дітьми [25].
У педагогіці існують різні концепції виховання, навчання жити по правилах. Певною мірою школа закладає грунт поваги до закону, таким чином створюючи умови для соціалізації дитини. Питання застосування покарань у вихованні дитини є одним із найбільш спірних питань у педагогіці. Відмінність вказаного підходу у тому, що «…права дитини не витікають із будь-яких виховних концепцій або теорій. Поняття «права дитини» не слід ототожнювати з антипедагогікою, «партнерським» або «безстресовим» вихованням». Тому представники організації не ставили перед собою завдання писати настанови щодо можливості застосування того чи іншого покарання. Втім, вони мають позицію неприпустимості застосування до дітей тілесних (фізичних) покарань. Одним із важливих аргументів на користь такої позиції є існування в міжнародному праві принципу незастосування до неповнолітніх, так званих, «статусних» покарань. Просто кажучи, це означає, що неповнолітні не можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання.
За матеріалами видання «Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст: «Розглядаючи справу, Суд часто враховує вік потерпілого, особливо коли він зовсім юний. Так, у справі «Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства» (Costello-Roberts v. The United Kingdom, 1993) заявником був семирічний хлопчик, що вчився у приватній школі, в якій за непослух практикувалося тілесне покарання. Суд із занепокоєнням відзначив той факт, що заявникові було тільки сім років, коли директор школи тричі надавав йому «ляпанців» кросівкою на гумовій підошві по сідниці, прикритій лише шортами. Суд також із занепокоєнням зауважив, що покарання накладалося автоматично і що заявник три дні перебував у його очікуванні. Незважаючи на ці обставини, Суд визнав, що жорстокість поводження в цій справі не досягла відповідного мінімального рівня».
«В дитячому будинку бють вихованців», - так починається повідомлення, що було розміщено на інформаційному Інтернет порталі Української Гельсінської Спілки з Прав Людини 6 грудня 2005 року у розділі «Катування та нелюдське поводження», і яке наводиться далі: «Вихователі славутського дитячого будинку "Затишок" закривали дітей у льох, били їх, а також сідали вихованцям на голову, якщо вони не хотіли спати в денний час. У побиттях брав участь черговий міліціонер. Про це повідомили члени обєднання «Борці за справедливість».
(…) Директор дитбудинку Лариса Рачунь карала грошовими штрафами педагогів, які розголошували випадки катування малолітніх. Зараз її звільнили з роботи, а вихователям оголосили догани. Славутська міжрайонна прокуратура порушила кримінальну справу за фактом перевищення педагогами службових повноважень».
Україна - одна з небагатьох держав, законодавство яких має норму, яка прямо забороняє тілесні (фізичні) покарання.
Подібні норми існують ще у пятьох європейських країнах. Вперше така норма була прийнята у Швеції (1979 р.), потім у Фінляндії (1984 р.), Данії (1986 р.), Норвегії (1987 р.), Австрії (1989 р.). Відповідне положення шведського Сімейного кодексу проголошує: «Діти мають право на піклування, безпеку і відповідне виховання. У відносинах з дітьми необхідно проявляти повагу до особистості й індивідуальності. Дітей не можна піддавати фізичним покаранням або іншим видам жорстокого поводження». Важко сказати, як така норма діє на практиці. Однак, слід відмітити, що у Швеції більшість проблем вирішується на рівні соціального і психологічного втручання. Суд вирішує лише спірні справи, і такі, що є виключенням.
Шведи вважають, що такий правовий припис допоміг у навчанні суспільства. У 1965 році 53% дорослих, з якими проводили дослідження, вважали, що фізичні покарання необхідні і покликані допомогти правильно виховати дитину. У 1994 році 89% опитаних були проти всіляких фізичних покарань. Потрібно, однак, відмітити, що у Швеції проводилась широка просвітницька кампанія, і не тільки у засобах масової інформації, що у значно більшій мірі, ніж правова норма мало можливість вплинути на зміну соціальних установок і свідомість, що побиття дітей є поведінкою, що не має суспільного схвалення.
В Україні такої широкої просвітницької кампанії не проводилось і ця норма залишається важко виконуваною, адже «…переслідування батьків, які застосовують фізичні покарання, за умови, зрозуміло, що вони не є катуваннями …. було б важко здійснюваним, а можливі санкції повинні були б стосуватися також дітей … і можливість такого втручання у сімейне життя могла б в результаті спричинити більше шкоди, ніж декілька ляпанців…» [34, с.23]. Інша річ, коли мова йде про жорстоке поводження і катування, що є злочином у світлі кримінального права.
Якщо зробити проекцію усього сказаного на школи-інтернати, то при наявності у дитини батьків або інших законних опікунів (окрім адміністрації школи-інтернату), вони (батьки або законі представники дитини) можуть оскаржити будь-яке тілесне покарання, у тому числі оцінюючи його, як жорстоке поводження з дитиною. У свою чергу, більшість вихованців шкіл-інтернатів не мають інших опікунів (законних представників) окрім адміністрації школи-інтернату. Педагогічні працівники, які працюють з дітьми у таких закладах, фактично у багатьох ситуаціях виконують роль батьків. З одного боку, так і має бути у такому закладі, якщо дитина в силу певних причин позбавлена можливості виховуватись у сімї, але, з іншого боку, такі обставини суттєво звужують можливості захисту дитини.
Одне і те саме питання представники „МАрту” поставили до вихованців шкіл-інтернатів і до випускників: «У разі порушення порядку чи режиму, як тебе може бути покарано?». Відповіді на подібне запитання («За що і як можуть бути покарані вихованці? Наведіть приклади») представники „МАрту” отримали й від педагогічних представників шкіл-інтернатів. Таким чином, проведені дослідження дають можливість порівняти відповіді вихованців, випускників і педагогічних працівників.
Більшість відповідей педагогічних працівників говорять про те, що фізичні покарання у школі-інтернаті не застосовуються. Переважно повідомляється про проведення бесід педагогів з учнями, розяснень, переконань, попереджень.
Про проведення бесід, лекцій, розяснень, розмов з вихователями, усні зауваження згадують й багато вихованців і випускників шкіл-інтернатів. Є й така відповідь, хоча це й рідкість: «нагадують про статут школи де все написано».
Лише в одному випадку ми зустрілись з такою відповіддю педагога: «…фізичні покарання є, але є й заохочення - відпустити до дому». Слід зазначити, що якщо, як приклад заохочення «поїздка до дому» може існувати, то покарання обмеженням можливості відвідати дім, батьків або родичів є неприпустимим.
Позицію одного із вихователів щодо питання застосування покарань у школах-інтернатах демонструє його (або її) відверта відповідь: «якби можна було карати, то карали б».
На відміну від відповідей педагогічних працівників, вихованці повідомляють про факти застосування тілесних (фізичних) покарань частіше: «Стояла на колінах» (2 подібні відповіді); «фізично» (2 подібні відповіді); «розкажуть, щоб більше так не робив, за вухо потягають»; «побють» (2 подібні відповіді). Про подібні факти повідомляють й випускники шкіл-інтернатів, які брали участь в опитувані: «Били» (2 подібні відповіді); «роздягали до трусів, забирали одяг і не віддавали, щоб не міг вийти»; «Ременем по …».
Є такі відповіді педагогічних працівників, з яких важко зробити висновок, наприклад: «покарання тільки в моральному плані (моральні методи покарання)», «словесні методи», - адже жорстоке поводження може мати й психологічні форми.
Досить велику кількість подібних відповідей ми почули й від вихованців і випускників шкіл-інтернатів: «такими словами, щоб таке більше не траплялося»; «словами»; «розмова з директором»; «сварять (посварять)»; «виховують морально»; «морально (моральне виховання)»; «попросять повторити правила техніки безпеки».
Говорячи, можливо, з певною підозрою щодо наведених прикладів відповідей представники „МАрту” роблять це лише виходячи із тої позиції, що дитина, особливо, яка з перших днів виховувалась в атмосфері поганого поводження іноді може сприймати, як нормальне явище ті ситуації, які для інших дітей спричинили б психічні страждання. До того ж, деякі педагогічні працівники, маючи усталену «традицію» впливу на дітей через постійне підвищення голосу під час таких «розмов», приниженням можуть називати такі міри «моральним» вихованням. Не можна дати чітку оцінку й, наприклад, таким відповідям: «за домашніми принципами». Саме тому не можна зробити висновків із наведених прикладів на відміну від тих про які йде мова далі.
Як реакцію педагогічних працівників школи-інтернату на порушення порядку чи режиму, вихованці і випускники наводять, зокрема наступні приклади: «сильно кричать (можуть накричати)»); «поганими словами»; «приниженням».
Створення почуття остраху (не плутати з почуттям відповідальності) є також досить поширеною формою виховання, про що свідчить наведений приклад відповіді педагога: «крик, оцінок не бояться…».
Наступна категорія відповідей педагогічних працівників, претендує на залучення дітей до процесу прийняття рішень, регламентацію таких процедур у статуті школи-інтернату («розглядається стан справ на класних учнівських зборах»; «винесення питання на лінійку, на засіданні учкому, коли розглядаються питання в центрі дисципліни і порядку»; «розглядається на лінійці, виноситься рішення, узгоджується з дитиною і впроваджується»; «школярі самі вирішують»; «Записуємо в особові справи зауваження, догани, повідомляємо опікунів, розглядаємо поведінку на загальношкільних зборах»), але названі методи також мають вагомий рівень небезпеки, оскільки саме поширення інформації про проступок, його загальне обговорення у деяких випадках може також вчинити шкоду дитині і погіршити ситуацію.
Відповідь: «обговорення на профілактичній раді» є досить традиційною і для будь-якої загальноосвітньої школи. «Ради профілактики» - досить поширений спосіб «впливу» на дитину, яка порушує правила. Але, знаючи на практиці, як проходить така «рада профілактики», експертна група моніторингу вважає цю процедуру такою, що є порушенням прав людини. Процедура фактично полягає у тому, що кілька дорослих (вчителі, директор, заступник директора з виховної роботи, міліціонер, можуть бути представники інших служб) «відчитують» дитину за її проступок. Аналогічним методом є й такий (відповідь педагога): «при всьому пед. колективі розповідають…», - при цьому зазначено: «…рукоприкладства немає». Подібний психологічний тиск на дитину у більшості випадків дає більше негативних результатів ніж користі [24].
Правоохоронці відзначають, що в окремих інтернатах, де навчаються діти-інваліди, не забезпечуються навіть елементарні санітарні норми: відсутнє холодильне обладнання, діти змушені користуватись старим столовим посудом, котрий давно потребує заміни, немає умов для додержання особистої гігієни дітей. У Меджибізькому будинку-інтернаті для дітей-інвалідів не відкрили рахунок для учениці, через що дівчинка не отримувала пенсію. В іншій школі-інтернаті не подбали про те, щоб стягнути в примусовому порядку аліменти на шістьох дітей з батьків, позбавлених батьківських прав [23].
У доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні - 2005» (розділ «Права дитини») уже наголошувалось на існуванні тенденції відправлення вихованців шкіл-інтернатів до психіатричної лікарні. У 2006 році можна було спостерігати появу додаткових фактів щодо існування проблеми й уже певні кроки реагування державних органів [37].
Так, наприклад, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт - вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальні справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов`язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар» [28].
На жаль, на сьогоднішній день слід констатувати, що немайнові права неповнолітніх в школах-інтернатах не мають достатнього правового захисту.
3.3 Шляхи вирішення проблем цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах з урахуванням міжнародно-правового досвіду
Розглянувши вищевказані проблеми, слід вказати такі можливі шляхи вирішення проблем цивільно-правового захисту неповнолітніх в школах-інтернатах з урахуванням міжнародно-правового досвіду:
1) Органам державної влади та іншим державним установам, що працюють в інтересах дітей, запровадити постійний механізм оцінки щодо дотримання прав дитини в Україні. Принаймні, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Міністерство України у справах сімї, молоді та спорту повинні щорічно звітувати про стан дотримання прав дитини в Україні. Відповідь громадських організацій та ЗМІ на ці звіти, їх широке громадське обговорення могли би створити ґрунт для конструктивного демократичного діалогу, спрямованого на покращення ситуації з дотриманням прав дитини. Нажаль, сьогодні такого конструктивного діалогу не існує за відсутності як політичної волі відповідальних органів державної влади, так і зазвичай за відсутності прямого невиконання ними власних повноважень.
2) Базові знання з прав дитини повинні мати всі спеціалісти, які працюють з дітьми. Система підготовки та підвищення кваліфікації професійних груп, які працюють з дітьми і в інтересах дітей, повинна орієнтуватися на цей принцип. Зокрема, працівники дитячих медичних закладів повинні проходити спеціальну підготовку стосовно правових стандартів надання медичної допомоги й особливостей роботи з пацієнтами - дітьми.
3) Необхідно негайно припинити практику незаконного поміщення дітей зі шкіл-інтернатів та дитячих будинків у психіатричні лікарні та забезпечити ефективний механізм реагування на подібні випадки з боку правоохоронних органів.
4) Окрім загальних принципів щодо рівності прав та заборони дискримінації повинні існувати спеціальні механізми, передбачені законодавством стосовно захисту від дискримінації окремих найбільш уразливих груп серед дітей.
5) Негайно зробити доступними (здійснити офіційний переклад і опублікувати в офіційних виданнях) існуючі державні доповіді до Комітету ООН з прав дитини, існуючі рекомендації Комітету ООН з прав дитини.
6) Необхідним є розширення й удосконалення процесуальних можливостей для дітей брати участь у процесі прийняття рішень у справах, що торкаються їх інтересів.
7) Уведення в дію нормативних актів стосовно заборони тілесних (фізичних) покарань необхідно супроводжувати широкими просвітницькими та інформаційними заходами, тренінгами серед професійних груп, які працюють з дітьми та в інтересах дітей, батьків або осіб, які їх замінюють.
8) Вирішення конфліктних ситуацій та методи виховання в закладах системи освіти мають відповідати стандартам дотримання прав дитини.
9) «Статусні» покарання, тобто такі, за яких неповнолітні можуть бути покарані за проступок, скоєння якого дорослою людиною не тягне за собою юридичної відповідальності й, відповідно, покарання, не повинні існувати, як на рівні законодавчо закріплених норм, так і в практиці превентивного виконання.
10) Документація навчальних закладів, яка не є індивідуальною, не повинна містити інформацію про стан здоровя та медичні діагнози особи.
11) Дітям, які можуть орієнтуватись у своїй ситуації, необхідно гарантувати доступ до інформації, що їх стосується, в школі, виховному закладі, у лікаря, у разі судового провадження.
12) Більше уваги потрібно приділяти навчанню дітей правам людини та дитини. Навчання правам людини є важливою складовою дисциплін громадянської освіти. Необхідними є розробка програм для різного віку дітей, підготовка підручників та можливість їх вибору.
13) Держава повинна звернути особливу увагу на доступність освіти для дітей з вадами розвитку, максимальну можливість соціалізації таких дітей в умовах загальноосвітньої школи, забезпеченню індивідуального навчання для дітей, які цього потребують.
14) Повинні здійснюватись належне фінансування навчальних закладів, оплата праці педагогічних працівників, забезпечення шкіл необхідною матеріальною базою.
15) Органи державної влади повинні розробити та впровадити окрему програму щодо дітей, котрі власноруч залишили школу та не бажають продовжувати навчання.
Відносно документального підтвердження статусу дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, слід вжити таких заходів:
1) Впровадити дієвий механізм контролю та відповідальності за неналежне чи недобросовісне оформлення документів дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У цьому контексті було би доречним, проаналізувавши подібну практику інших країн, запровадити процедуру адміністративної відповідальності посадової особи.
2) Щодо упорядкування майнових документів кожної дитини та підвищення рівня поінформованості про своє майно, пропонується підтримати практику заповнення реєстраційних карток (або обліково-статистичних карток) вихованців та передбачити можливість для кожного вихованця ознайомитись зі змістом своєї реєстраційної карти.
Слід негайно вжити таких заходів щодо забезпечення дітей-сиріт житлом:
1) Переглянути чинне законодавство щодо контролю за схоронністю житла дітей-сиріт, збільшити повноваження контролюючих органів, запровадити постійно діючі депутатські комісії по контролю за збереженням житла сиріт з відкритим поіменним списком осіб, відповідальних за збереження майна вихованців, увести відповідальність за неналежне зберігання житла дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вирішити питання з оплатою за житло дітей, які перебувають в інтернаті
2) Розробити порядок надання дітям-сиротам упорядкованого соціального житла, визначити відповідальних за оцінку житлових умов випускників, створити базу даних вихованців інтернатів із зазначенням необхідності надання житла. Це допоможе ще під час перебування вихованця в закладі почати вирішення питання забезпечення житлом та дозволить здійснювати систематичний контроль за житлом тих вихованців, у яких воно є.
3) Створити єдиний реєстр житла, яке перебуває у власності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і не підлягає відчуженню та продажу. Запровадити дієві механізми контролю за діяльністю нотаріальних контор у частині здійснення операцій з житлом вихованців інтернатних закладів.
4) Посилити відповідальність посадових осіб за неналежне зберігання житла вихованців інтернатів.
5) Внести зміни до законодавства в частині виділення коштів з місцевих бюджетів на оплату боргів за комунальні послуги.
6) Доповнити Житловий кодекс статтями про постановку на квартирний облік за поданням інтернатного закладу, органу опіки та піклування та опікуна на першочергове отримання житла для дитини. Передбачити механізм першочергового надання житлових кредитів дітям-сиротам по лінії молодіжного житлового кредитування.
7) Внести зміни до Сімейного кодексу щодо визначення судом відповідальних за збереження житла та майна вихованців інтернатних закладів.
8) Визначити порядок постановки на квартирний облік дітей, які не мали житла до направлення в інтернатний заклад, та відпрацювати механізм отримання житла із місцевого фонду.
9) Удосконалити механізм здавання житла вихованців інтернатів в оренду під контролем державних органів.
10) Запровадити механізм періодичної оцінки можливості повернення дитини до закріпленого за нею житла.
Відносно коштів вихованців шкіл-інтернатів, слід вжити таких заходів:
1) Установити мінімальний розмір пенсії по втраті годувальника, незалежно від наявності трудового стажу батьків та кількості дітей у сімї. Розробити та запровадити механізм соціальних виплат не лише для дітей-сиріт, а для всіх вихованців інтернату.
2) Унести зміни в Сімейний кодекс України, в частині доповнення положенням про обовязковість розгляду судом у випадку позбавлення батьківських прав питання про призначення аліментів і встановлення опікуна над майном, щоб в ході судового розгляду суд встановив, чи є в дитини майно і призначив опікуна над майном, та вирішив питання про призначення аліментів, оскільки в позовах не завжди позивачі вказують про призначення аліментів на дитину.
3) Передбачити на законодавчому рівні механізм накопичення на рахунку дитини-сироти певної „неспалимої суми”, мінімальний накопичувальний варіант соціального забезпечення (наприклад, депозит).
4) Започаткувати програму безкоштовного відкриття накопичувальних рахунків для вихованців інтернатів у державних чи приватних банківських установах або запровадити практику виділення коштів для відкриття рахунків вихованцям інтернатів та чітко визначити джерела отримання цих коштів
5) Узгодити підвищення рівня виплат по виходу з інтернату і кишенькових грошей (забезпечити щорічний перегляд суми виплат згідно з нормами інфляції). Визначити на державному рівні однакові суми.
6) Створити єдиний всеукраїнський реєстр щодо отримання грошової та матеріальної допомоги випускниками інтернатних закладів.
Загальні пропозиції щодо покращення дотримання прав дітей-сиріт, які виховуються в інтернатних закладах:
1) Створити єдину структуру, яка б займалася проблемами дітей-сиріт, визначити на рівні закону один орган опіки та піклування. Чітко розмежувати повноваження органів, котрі займаються дітьми-сиротами, а також передбачити належний контроль за їх діяльністю.
2) Норма щодо звітування про дотримання прав і інтересів по кожній дитині обовязково має поширюватись на адміністрації інтернатів, хоча процедура подачі звітів може бути спрощеною у порівнянні з процедурою для опікунів та піклувальників, які є фізичними особами.
3) Створити єдину соціальну службу для соціалізації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
4) Впровадити систему соціального супроводу дитини впродовж певного часу після випуску з інтернату. Запровадити державну просвітницьку програму в рамках соціалізації випускників інтернатів.
5) Активно залучати громадськість до обговорення та пошуку шляхів розвязання проблем, повязаних із перебуванням дітей в інтернатних закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
6) Прискорити процес поетапного реформування інтернатних закладів відповідно до Закону України „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”.
Розглянувши різні варіанти створення і діяльності відомств омбудсменів у вказаних країнах, на думку автора роботи, для України найбільш вдалою була б модель створення такого інституту в рамках законодавства про охорону дитинства. Це повязано з тим, що: по-перше, в Україні існує величезна кількість нормативно-правових актів у сфері захисту особистих, соціальних, економічних, культурних та інших прав дітей, виконання яких покладено на різні державні органи; по-друге, відсутня система, яка надала б можливість у особі одного органу або посадової особи звітувати про стан дотримання прав дитини в усіх сферах; по-трете, оскільки Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини і прийняла Закон "Про охорону дитинства", вкрай необхідним с створення органу, діяльність якого буде спрямована, головним чином, на виконання даного Закону і завдань, взятих державою у звязку з ратифікацією Конвенції, а також на розроблення правової політики щодо цього шляхом внесення відповідних пропозицій; по-четверте, такий орган буде відносно незалежним від політичного втручання, адже функції омбудсмена з прав дитини будуть повязані з виконанням і контролем відповідного Закону; по-пяте, заснування відомства омбудсмена з прав дитини за даною моделлю передбачає можливість створення системи представництв омбудсменів на місцях, яким будуть делеговані відповідні повноваження щодо надання необхідної допомоги неповнолітнім. Саме така служба, організована на місцевому рівні, на мій погляд, буде більш доступною і дієвою щодо конкретних потреб дітей. Функціонування в Україні інституту омбудсмена з прав дитини, вважаю, сприятиме доступності та реальності втілення прав дітей у життя. Окрім того, це також викликає необхідність розбудови соціальних служб, які підтримували б дітей та молодь, а також займалися профілактичною діяльністю.
Протягом останнього десятиріччя соціальна робота у нашій державі досягла певних успіхів, створюються не тільки державні, а й недержавні організації соціальної сфери. Проте їх діяльність не достатньо ефективна, бракує досвіду та кваліфікованих працівників. Немає спеціалізованих соціальних служб, які займалися б превенцією, дослідженнями та допомогою молодим людям.
| ! | Как писать дипломную работу Инструкция и советы по написанию качественной дипломной работы. |
| ! | Структура дипломной работы Сколько глав должно быть в работе, что должен содержать каждый из разделов. |
| ! | Оформление дипломных работ Требования к оформлению дипломных работ по ГОСТ. Основные методические указания. |
| ! | Источники для написания Что можно использовать в качестве источника для дипломной работы, а от чего лучше отказаться. |
| ! | Скачивание бесплатных работ Подводные камни и проблемы возникающие при сдаче бесплатно скачанной и не переработанной работы. |
| ! | Особенности дипломных проектов Чем отличается дипломный проект от дипломной работы. Описание особенностей. |
| → | по экономике Для студентов экономических специальностей. |
| → | по праву Для студентов юридических специальностей. |
| → | по педагогике Для студентов педагогических специальностей. |
| → | по психологии Для студентов специальностей связанных с психологией. |
| → | технических дипломов Для студентов технических специальностей. |
| → | выпускная работа бакалавра Требование к выпускной работе бакалавра. Как правило сдается на 4 курсе института. |
| → | магистерская диссертация Требования к магистерским диссертациям. Как правило сдается на 5,6 курсе обучения. |
| Дипломная работа | Формирование устных вычислительных навыков пятиклассников при изучении темы "Десятичные дроби" |
| Дипломная работа | Технологии работы социального педагога с многодетной семьей |
| Дипломная работа | Человеко-машинный интерфейс, разработка эргономичного интерфейса |
| Дипломная работа | Организация туристско-экскурсионной деятельности на т/к "Русский стиль" Солонешенского района Алтайского края |
| Дипломная работа | Разработка мероприятий по повышению эффективности коммерческой деятельности предприятия |
| Дипломная работа | Совершенствование системы аттестации персонала предприятия на примере офиса продаж ОАО "МТС" |
| Дипломная работа | Разработка системы менеджмента качества на предприятии |
| Дипломная работа | Организация учета и контроля на предприятиях жилищно-коммунального хозяйства |
| Дипломная работа | ЭКСПРЕСС-АНАЛИЗ ФИНАНСОВОГО СОСТОЯНИЯ ООО «АКТ «ФАРТОВ» |
| Дипломная работа | Психическая коммуникация |