102

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Факультет історії, політології та міжнародних відносин

Кафедра політології та державного управління

Салахян Анна Михайлівна

Доля політичної нації в

поліетнічному суспільстві.

(Магістерська робота)

Науковий керівник -

професор, д.політ.н.,

Варзар І.М.

Чернівці 2006

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………..

РОЗДІЛ І СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМАТИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація” льних, природних, соціально-економічних, державно-правових. Бром лей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973, - С. 125

Соціобіологічний напрямок примордіалістського підходу в російській суспільствознавчій літературі представлено концепцією, сформульованою Л. Гумільовим. Автор розглядав етнос як природний, біологічний феномен, джерелом розвитку якого є пасіонарний поштовх. Якщо у своїх ранніх роботах він трактував етнос як біологічну одиницю, то в 80-х роках XX сторіччя запропонував вважати визначальним у його формуванні і розвитку такі фактори, як ландшафт, клімат тощо. При зміні ландшафту, відзначав дослідник, етнос утрачає свою природу і зникає. Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. - С.117.

Слід зазначити, що до примордіоналістського напрямку належать і такі відомі українські вчені, як: В. Наулко, А. Пономарьов і ін., що створили ґрунтовні роботи з актуальних проблем етнонаціонального розвитку українського суспільства.

У середині 70-х років XX сторіччя як реакція на неможливість примордіалізму обґрунтувати причини зростання національних рухів сучасного світу в західній науці виникає інша інтерпретація етносу, відповідно за яким він розглядається як інструмент, що використовується політиками в досягненні своїх інтересів. Такий підхід одержав назву інструменталізму чи ситуаціонізму.

Подібне розуміння етносу характерно, переважно, для політологічних досліджень міжетнічних відносин і сформувалося воно в основному в рамках політології і соціології. На відміну від примордіалістів творці інструменталістського підходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлі й ін.) орієнтуються не на пошук обєктивних основ етнічності (вони приймають існування етносу як факт), а на виявлення тих функцій, що виконують етнічні співтовариства. Ґрунтуючись на функціоналізмі і прагматизмі, прихильники інструменталізму вважають етнічність продуктом етнічних міфів, що створюються для досягнення визначеної вигоди й одержання влади. У цьому контексті етнічність розуміють як ідеологію, що формує еліта з метою мобілізації мас на боротьбу за владу.

Неабиякого поширення в сучасній науці набув третій - конструктивістський підхід - до розуміння етнічної спільності, що визначає нації, етноси як визначені інтелектуальні конструкції вчених, політиків, завдяки яким системі освіти, розгалуженій мережі засобів масової інформації, вдається передавати власні ідеї масам, активно впливати на них.

Етнічнічсть, згідно із конструктивістами, - процесс конструювання вигаданих співтовариств, що спирається на фундамент віри в те, що вони звязані природними звязками, єдиним типом культури, ідеєю про загальне походження і загальне історичне минуле. Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006

Представником конструктивістського підходу в Росії є відомий учений В. Тішков, по переконанню якого “нація - це внутрішньогрупова дефініція, і вона не може стати чіткою науковою чи конституційною формою. Це ж стосується ще більш містичної категорії “етнос”. Тишков В. А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2 . Ч. 1 - М., 1992. - С. 112.

Інший дослідник Д. Драгунський також вважає етнос фізично не існуючим, і розуміє це як довільний вибір особистістю референтної групи. Драгунский Д. В. Навязанная этничность // Полис- 1993 - № 5 - С. 27.

Щодо конструктивістського підходу необхідно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на інтерпретацію етнонації як соціального інструменту, визнають її існування в реальності, що здатна впливати на поводження людей, мобілізувати їх на досягнення визначених цілей. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій, спрямованих на вирішення політичних, соціально-економічних задач, ключова роль приділяється еліті, лідерам, що, маючи власні цілі, не завжди відстоюють інтереси народу. Лисенко І.С. Теоретико - методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // http://sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

Кожний з розглянутих методологічних підходів щодо розуміння етнічності має як сильні позиції, так і слабкі. Однак усе більш очевидним стає те, що осмислити таку складну і різнобічну наукову проблему, як природа етнічного феномену, у рамках однієї методологічної моделі неможливо.

При цьому необхідно підкреслити, що переважна більшість українських дослідників у трактуванні природи етнічності віддає переваги примордіалістській парадигмі.

Детально розглянувши методологію нашого дослідження, варто зосередити увагу безпосередньо на методах, які використовувалися при аналізі поставленої перед нами теми.

Етнополітологія як наукова теорія базується на визначеній методиці, під якою варто розуміти арсенал наукових методів вивчення й аналізу функціонування відповідної сфери суспільства.

Сам метод як категорія в широкому розумінні слова означає спосіб пізнання, а “науковий метод” являє собою теоретично обґрунтований нормативний пізнавальний засіб.

У більш вузькому значенні поняття “метод науки” розглядається як сукупність підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, що забезпечують взаємодію субєкта (тобто вченого) з обєктом, що пізнається для рішення дослідницьких цілей і задач.

Дослідники, що вивчають етнополітичні явища і процеси, активно використовують весь широкий арсенал методів з інших суспільних наук. Умовно методи етнополітології можна поділити на такі групи.

1. Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння й аналогія, абстрагування, моделювання, спостереження й експеримент, статистичний аналіз, логіко-математичні моделювання. Вони виступають універсальним інструментарієм осмислення етнополітичних явищ і процесів, субєктів і обєктів етнополітики.

2. Теоретичні: системний, історичний, порівняльний (компаративістський), діалектичний, структурно-функціональний.

3. Емпіричні (біхевіористичні): безпосередній нагляд, контент-аналіз документів і інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтервю і т.п..

Розглянемо особливості використання деяких з цих методів, якими користувався дослідник для дослідження феномену політичної нації.

Серед обєктивно-методологічних принципів дослідження найцікавішим для нас був системний підхід. Як відомо, цей метод одержав особливе поширення у другій половині ХХ сторіччя і зайняв одне з ведучих місць у науковому пізнанні. Передумовою його проникнення в науку став перехід до нового типу наукових задач. Насамперед, у цілому ряді галузей науки, у тому числі і гуманітарної, центральне місце належить проблемі організації і функціонування складних обєктів. По-друге, сучасне наукове пізнання висунуло в центр вивчення такі системи, рамки, склад яких не завжди чітко просліджуються, і в результаті вимагають спеціальних досліджень у кожному окремому випадку.

Центральним поняттям системного підходу виступає визначений ідеальний обєкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Оскільки та сама система може досліджуватися під різними точками зору, системний підхід передбачає виділення, насамперед, визначеного системоутворюючого параметру, що визначає пошук сукупності елементів, мережа звязків і відносин між ними - її структуру. Зважаючи на те, що система завжди знаходиться у визначеному середовищі, системний підхід може фіксувати її звязки і відносини з оточенням. Тому другою вимогою цього підходу стає необхідність врахування того фактору, при якому будь-яка система є підсистемою іншої, більшої системи, і навпаки - виділяти в ній менші підсистеми (елементи), що в іншому дослідницькому контексті самі розглядаються як системи. Степан Вовканич “Інтелект у шатах духовності” // http://media-journal.franko.lviv.ua/N2/Unyk_apokal/vovkanych-intel.htm / 20.04.2006.

Застосування системного підходу дає можливість розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні як цілісної організованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин і тісної взаємодії представників різних етносів, підтримка атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними. Мнацаканян М.О. Об интегральной теории национально - этнической общности/ Социс 1999 № 9, с.65.

З позиції методологічних принципів системного підходу етнополітика виступає як структурний механізм, що включає в себе політику держави відносно: 1) нації; 2) політичної нації; 3) української та інших націй; 4) національних меншин, що є складниками українського суспільства.

За допомогою системного підходу дослідження пріоритетів і основних параметрів етнополітичного процесу в Україні виходять за межі політичної сфери і розкривають можливість розглянути цей процес у більш широкому контексті з активним використанням матеріалів інших наук - історії, правознавства, філософії, соціології.

Ключова роль в осмисленні етнополітичній сфери суспільства належить історичному підходу, що передбачає вивчення етнополітичних явищ у їхньому послідовно-тимчасовому розвитку, а також виявлення взаємозвязку минулого, сьогодення і майбутнього. Цей підхід набув поширення і застосування у західній і вітчизняній етнополітологічній науці. Він є одним з найвідоміших і “найстарших” в етнополітології. Як принцип підходу до дійсності, що змінюється у часі і розвивається, він був висунутий і розроблявся у філософських системах Ф. Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Фіхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, А. Герцена й ін.

Саме на цьому підході створена примордіалістська концепція етнічності, а також теорія етносу. Визначаючи роль історичного методу в етнографії, Ю. Бромлей писав, що метод необхідний “не тільки для розгляду змін, що відбуваються з окремими компонентами її обєкта, а і для зясування генези і розвитку етносу в цілому. З цим дослідницьким аспектом звязано один з найважливіших напрямків етнографічної науки - етнічна історія; у межах даного напрямку вивчення окремих компонентів етносу в остаточному варіанті підлягало зясуванню його динаміки як цілісної системи. Головна задача розробки проблем етнічної історії - дослідження усіх видів етнічних процесів, у тому числі етносоціальних”. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973. - С. 79.

Історичний підхід до аналізу етнічних та етнополітичних процесів передбачає врахування двох аспектів: розгляд цих процесів протягом всієї історії людства й окремих його етносів; вивчення їх на конкретно-історичному етапі власного розвитку.

У сучасних умовах, коли особливої актуалізації набули проблеми осмислення етнічного контексту в людській культурі і колективній психології, національного будівництва, причин етнонаціоналізму, взаємозвязку етногенезу і державного будівництва, значення історичного підходу як методологічного методу значно зросло.

Необхідність застосування даного підходу у вивченні концептуальних основ формування етнополітики особливо в Україні. Мається на увазі насамперед тим, що у власній історії України, криється великий історичний досвід (позитивний і негативний), що неможливо обійти не тільки з теоретичної точки зору, а і з практичної сторони.

Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвіду здобуває надзвичайну важливість у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом рішення етнополітичних проблем, придбаним насамперед західним світом.

У межах такого зіставлення відкривається можливість найширшого осмислення ступеня взаємопроникнення і взаємозвязку вітчизняного історичного досвіду з досвідом, придбаним світовим співтовариством.

За допомогою історичного підходу етнополітика в Україні розглядається як у ретроспективі, так і в різні конкретно-історичні періоди існування українського суспільства, а також прослідковується еволюційний шлях становлення поліетнічного складу населення, виникнення і розвиток на території держави української нації як титульної, національних меншин.Цей підхід дає можливість знайти проблеми й основні пріоритети в етнополітичному процесі на різних історичних етапах, простежити внутрішні тенденції і системні звязки між етнокомпонентами українського суспільства в нових історичних умовах. Росенко М. Н. Нации в современном обществе: теоретико-методологический анализ // http://www.soc.pu.ru/publications/jssa/1999/4/rosenko.html / 14.03.2006.

Застосування історичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полікультурного українського соціуму; специфіку культурної взаємодії на різних історичних етапах між українцями як титульним етносом та іноетнічним населенням; факторів збереження етнічними групами в умовах глобальної універсалізації і стандартизації самобутньої матриці етнокультурного розвитку; проблем державної етнонаціональної політики і політико-правових колізій в області етнокультурних відносин і шляхів їхнього подолання. Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006

Провідне місце в етнополітологічних дослідженнях належить порівняльному (компаративістському) методу. Він є надзвичайно важливим, адже він насамперед дозволяє звільнитися від етноцентризму - світоглядного принципу, його представники, вважають етнос, до якого вони відносяться таким, що має визначені переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Завдяки цьому методу є можливість максимально використовувати багатомірність етнополітологічного досвіду з метою перебування оптимальних моделей для порівняння з реальним станом українського поліетнічного суспільства.

У компаративістиці є безліч підходів у залежності від обєкту дослідження - системний, політико-культурний, структурно-функціональний. В центрі уваги дослідника, як правило, знаходяться структури, процеси, функції різних політичних систем і режимів у різних національно-культурних та історичних умовах, їх специфічні особливості, відмінності і точки переплетіння. Бурдяк В. Теоретичні і методологічні проблеми політологічних досліджень: Навчальний посібник. Частина І. - Чернівці: Рута, 2005. - С.67. Для того, щоб зрозуміти істинну сутність, у нашому випадку, етноісторичної нації та політичної, необхідно вивчати передумови становлення різних націй, порівнювати, співставляти.

В Україні порівняльний метод здобуває усе більшої популярності у рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На сучасному етапі цю школу найбільше повно репрезентирують наукові студії, відкриті українським ученим Ф. Рудичем і іншими дослідниками на базі Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.

Застосування у дослідженні етноплітики у зазначеному ракурсі порівняльного методу забезпечує по-перше, можливість здійснити компаративний аналіз відповідності законодавства України в етнополітичній сфері міжнародно-правовим нормам, по-друге, розробка пропозицій щодо шляхів гармонізації вітчизняного правового поля з міжнародним механізмом захисту прав національних меншин і прискореного процесу входження України в єдиний міжнародний правовий простір; по-третє, перебування загального й особливого в конституційно-правовому статусі етнічних груп як в Україні, так і в інших європейських державах; по-четверте, осмислення власного шляху етнополітичного розвитку на основі збереження традиційних цінностей і вибору найбільш прийнятних для нинішнього етапу елементів, що творить у державі, що існують у сучасному світі структур, систем, підходів у вирішенні етнонаціональних проблем. Лисенко І.С. Теоретико-методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // http://sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

Вагоме значення в осмисленні етнополітичних процесів належить діалектичному методу, що дає можливість визначити внутрішні розбіжності етнополітики як джерела її саморозвитку і рушійної сили етнополітичнх змін в українському поліетнічному соціумі.

Власне, даний підхід дозволяє здійснити аналіз етнічного, національного процесів етапу побудови Української держави в їхній діалектичній єдності і взаємозумовленості, знайти основні тенденції, пріоритети в етнополітиці, розглянути їх у динамічному розвитку, органічному звязку із соціально-економічною, політичною, духовно-культурною й іншою сферами.

Одним із ключових понять у даній роботі виступає “поліетнічне суспільство”.

Поліетнічне суспільство є нестабільною системою з високою чутливістю стосовно флуктуацій. Його розвиток не є поступовим, воно має альтернативи. У такій системі ускладнюються методи управління, що набувають новий характер, нове мислення і нову методологію.

Методологічна специфіка синергетичного аналізу поліетнічного суспільства полягає у тому, що він розкриває механізм розвитку, вказуючи на наявність у суспільстві шляхів його розвитку, а також показує, що розвиток носить незворотній характер. Звідси випливає неспроможність постановки питання відновлення та відтвореня минулого. Методологія вивчення суспільства, зокрема поліетнічного, не зводиться лише до синергетичної парадигми. Очевидно, що даний метод ефективно “працює”, якщо доповнюється діалектичним, інформаційним і принципом системності. Аршинов В. И., Буданов В. Г. Синергетика наблюдения как познавательный процесс // Философия, наука, цивилизация/ Под ред. В.В. Казютинского. М., 1999. С. 235.

РОЗДІЛ ІІ

Етноісторична та політична нація: теоретичні засади співставлення та диференціювання.

У першому розділі мова йшла про дослідження політичних націй. Розкривалася суть різних концепцій та теорій нації. Як бачимо вище, різні дослідники, які займалися даною проблематикою, трактують саме поняття “нація” у різних аспектах. Деяки вчені вважають надають націям етнічний характер, вважають її соціобіологічним утворенням. Інші ж науковці намагаються відстоюва протилежну точку зору, а саме - надають націям більш політичного арвлення, наполягають на важливості домінування у сучасному світі політичних націй. Суперечки та дискусії на тему політичної нації зараз особливо набувають широкого розповсюдження.

У цьому розділі ми не будемо відстоювати ту чи іншу теорію, спробуємо просто порівняти їх між собою, надати фактичну інформацію щодо плюсів і мінусів кожної з них.

Етноси, нації є соціальними, тобто колективними утвореннями. Вони, як продукт соціального солідаризму на ґрунті чи то спільного походження і культурних ознак, чи то спільного політичного і економічного інтересу, суттєво впливають, а то й примусово спрямовують поведінку своїх членів. Жодне суспільство, у тому числі й громадянське, не може сформуватися поза національними традиціями, цінностями, нормами. Майбутньому обличчю посткомуністичних суспільств також неминуче буде притаманна національна своєрідність. Будь-яка спроба прогнозувати їх розвиток буде невдячною справою без зясування тенденцій, які виникають у етносоціальній сфері. Той чи інший вектор подальшого національного розвитку слугуватиме симптомом того, які економічні й політичні відносини утверджуватимуться у тій чи іншій країні, якого роду ідеологія стане преферентною в очах її народів. Відтак національні дослідження на посткомуністичному просторі стають важливою складовою комплексного вивчення суспільств, які виходять із соціалістичного стану.

Напрям етнонаціонального розвитку центрально-східноєвропейських країн ще довго буде одним з індикаторів розвитку їх суспільств у цілому. Для країн з абсолютним переважанням у складі населення титульних етносів (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія) цей індикатор виявлятиметься в еволюції вже сформованої національної ідентичності. Значно складніше вирішуватиметься питання етносоціального розвитку багатоетнічних і багатокультурних країн. Їх “титульні нації”, навіть визнаючи, що вони не єдиний етнічний компонент у складі населення, тим не менш не відмовляються від переконання, що саме їхня ідентичність стала легітимною підставою для національного самовизначення і створення незалежної держави. Навіть якщо цю ідею підтримали інші етнічні сегменти.

З іншого боку, якщо питома вага “нетитульних” етнічних груп досить вагома, то ідентифікація нації з “титульним етносом” ставиться під сумнів. У такому випадку постає питання про сутність національного самовизначення - чи воно було самовизначенням вже існуючої “титульної нації” у формі створення незалежної держави, чи це було самовизначення поліетнічного і полікультурного населення як нової нації з новою ідентичністю. Інше актуальне питання: до якого типу має бути віднесена нація, що постала чи постає у тій чи іншій посткомуністичній країні?

Типологізація націй - одне з найбільш дискусійних питань націології. Здебільш полеміка точиться навколо питання про природу націй - те, з чого вона виростає або навколо чого формується, і має, власне, визначати тип нації. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С. 72-78

Вітчизняна наука оперує типологізацією, за якою визначення нації грунтується на психологічній (“нація - це душа, духовний принцип”), культурологічній (“союз осіб, які однаково розмовляють”, “культурний союз”), етнологічній (спільність походження, самосвідомості та інших етнічних ознак), історико-економічній (спільність території, мови, економічного життя і традицій) та етатистській (спільні територія та уряд) теоріях. Горовський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. Нація // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 121-122.

На нашу думку, таку типологізацію можна значно спростити. По-перше, єдність психологічних і культурних рис можна вважати різновидом етнічної єдності, якщо згадати, що етноідентифікуючими ознаками є, крім всього іншого, спільність психічного та психологічного складу і культури певної соціальної спільноти. Навіть історико-економічна теорія, що визріла в утробі марксизму і в якій вкарбовано притаманний марксизмові пріоритет економіки над культурою, однаково використовує спільність економічного життя не більше, як доважок до суто етнічних ознак - спільності мови, території, психічного складу, культури. Тобто, крім етатистської концепції нації, всі інші, на нашу думку, є, по суті, концепціями етнологічними, такими, що повязують націю з певною етнічністю.

Виходячи з цього, напрошується поділ націй на ті, що виникли на ґрунті етнічної єдності, і на ті, що утворилися поза нею. Позаетнічним чинником утворення нації традиційно вважається держава - політичне утворення, що спонукає до поділу націй на два типи - етнічні та політичні. Близьку до цього типологізацію пропонують, зокрема, Я. Крейчі та В. Велімські: вони поділяють нації на політичні (ті, що мають державу, але не мають спільності мови), етнічні (ті, що мають власну мову, але не мають держави чи федерального статусу) і повномасштабні (такі, що водночас є і мовною спільнотою, і мають власну державу). Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С. 76-77.

Проте в цій типологізації викликає сумнів розмежування націй на “повномасштабні” та “етнічні”: адже в обох випадках йдеться про моноетнічну їх основу. Крім того, наявність у “повномасштабної” нації своєї моноетнічної держави, тобто політичної основи, робить її не менш “політичною”, ніж багатомовне населення у складі однієї держави. Непереконливим є і виокремлення “етнічної” нації на підставі того, що вона не має власної держави чи федерального статусу. Адже в цьому випадку йдеться про звичайний етнос і його ототожнення з нацією. Однак історія знає випадки, коли бездержавний етнос ставав нацією, повязаною з його політизацією, яка проявлялася у вигляді політичного руху за національно-державне самовизначення (поляки, українці у складі Російської імперії, греки у складі Оттоманської імперії). Будь-яка нація, на наше переконання, є феноменом іманентно політичним. Відповідно - типологізація націй, які усі є, по суті, політичними, мусить здійснюватися шляхом поділу їх за етнокультурним принципом. Відтак серед націй фактично можна виділити два типи - моноетнічні і поліетнічні. Такій типологізації не суперечать і ті випадки, коли етнічна та культурна ідентичність всередині нації не співпадають.

Нація як соціополітичний феномен залишається єдиною у реалізації своїх цілей і в тих випадках, коли різні частини одного етносу, який становить її основу, орієнтується на різні мовні і культурні зразки, і в тих випадках, коли багатомовність і багатокультурність нації зумовлена множинністю етнічних субєктів, з яких вона утворюється (приміром, жителі північноамериканських штатів, які повстали проти британського панування). Крім того, найефективніший націоінтегруючий чинник - держава, як правило, прагне впровадити єдину мову серед різних сегментів поліетнічної нації (приміром, британської).

Недостатня наукова операбельність вітчизняної типологізації націй проявляє себе, зокрема, у співставленні її з націологічними поглядами В. Липинського. Цей український політичний мислитель першої чверті ХХ століття вважається автором концепції “територіальної нації”, категоріальну основу якої становлять “Територія” або, у ще ширшому сенсі, “Земля”. Саме так серцевину націологічних поглядів В. Липинського розкриває Д. Чижевський - його інтерпретація викладена в окремій статті у “Малій енциклопедії етнодержавознавства”. Чижевський Д. Нація (концепція В. Липинського) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 123. Тип “територіальної” нації, введення якого приписане В. Липинському, стоїть осібно від уже загаданого типологічного ряду націй, поданого у тій же Енциклопедії.

Чим пояснити, що “територіальна” концепція нації В. Липинського проігнорована укладачами згаданого типологічного ряду? Якщо звичайною неуважністю, то в такому випадку необхідно виправити цю несправедливість і визнати “територіальну” націю окремим типом нації і поставити його у загальний типологічний ряд, яким звикла послуговуватися вітчизняна націологія.

Однак, перш ніж братися за виправлення цієї “несправедливості”, варто ще раз переглянути націологічні погляди В. Липинського. Справді, категорія “Землі” має сакральне значення у його поглядах на сутність феномена нації: “Нація для нас, - писав він у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборобів”, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не “пролетаріят” і не мова, віра, племя”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХІІІ

Водночас застосування категорій “Територія”, “Земля” відразу порушує питання про принципи їх просторового окреслення в реальному житті. Територія нації може окреслюватися або географічними (природничий принцип), або етнографічними (етнологічний принцип), або державними (етатистський, тобто політичний принцип) межами. Сам В. Липинський виразно стояв на етатистському, політичному принципі. У тому ж “Вступному слові” він недвозначно проголошує своє національне кредо: “Дух цієї книги: державництво і патріотизм”. У нього “поняття Нації ототожнюється з поняттям держави”. Розділення понять “нація” і “держава” було для В. Липинського “протиприродним”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХІІІ, 211.

Слід нагадати, що “Вступне слово” В. Липинський адресував тим, до кого він стояв у непримиренній опозиції, - соціалістам, які ігнорували націю взагалі, і тим націоналістам, які зводили національний зміст до суто етнічного. Тому “територіальна” концепція нації, висунута В. Липинським, інколи оцінюється оптимальною формою консолідації різнорідних соціальних складників. У цьому сенсі хрестоматійними стали слова В. Липинського: “Щоб могла повстати Україна… всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять відділитися од сил, п.іддержуючих держави метропольні… Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять обєднатися кращі і активніші частини всіх місцевих класів і всіх місцевих “націй”…”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХV.

Втім, “Вступне слово” писалося явно після завершення всієї книги. Під час же роботи над нею В. Липинський еволюціонував у своїх поглядах на якісні ознаки населення, що має стати основою нації.

У другій частині праці В. Липинський поки що віддає перевагу етнологічному розумінню соціального субстрату, якому належить стати нацією: “Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні етатичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізованої державної нації”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 68.

Культурна спільність в очах В. Липинського є обовязковою передумовою націотворення: “Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без обєднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати група людей, біля якої має обєднатися і зорганізуватися нація”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 70 Саме із спільної традиції і культури сукупно з спільним інтересом, вважав він, має випливати “політична лінія суспільної групи, що зорганізовується в націю”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 71

Етнологічні уподобання переважали у націологічних поглядах В. Липинського і в третій частині “Листів”, де він зазначає, що “…нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного колективу іменно конструктивних, а не деструктивних політичних вартостей”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 129 І далі: “Доки такий людський колектив фізично існує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібності, на яку складається звичайно розмовна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т. д., розвиває в собі свої власні індивідуальні обєднуючі і організуючі політичні вартості - доти існує, живе і розвивається нація”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 130

Однак вже у цій, третій частині спостерігається зрушення у поглядах В. Липинського від етнологічного до громадянського розуміння нації. Повязуючи початок нації з початком власної окремої державної організації певної маси, яка живе на певній території, він зауважує, що приналежність до нації, яка народжується у цій спільній боротьбі, має визначатися критеріями спорідненості не по крові, а по території, по землі. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 211, 228

У наступному, четвертому розділі “Листів” В. Липинський остаточно пристає на громадянське розуміння нації, поєднуючи громадянство з такими національними ознаками, як територія, держава, закон. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 374 Тобто не саме спільне проживання на якійсь території робить людей нацією, а бажання мати на ній свою окрему державу: “З цієї свідомості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм - свідомість своєї території, а не сама територія - лежить в основі буття і могутності держав”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 375

Оскільки громадянство є атрибутом існуючої держави, то напрошується висновок, що націотворенню обовязково має передувати державотворення, тобто обидва процеси розділенні в часі. Націологічна концепція В. Липинського передбачає взаємозвязок цих понять, що грунтується на синхронному їх розвиткові. З одного боку, нація в його уяві - це продукт складних взаємостосунків держави і громадянства. Водночас “нація - це реалізація хотіння до буття нацією”. Виведена В. Липинським взаємозалежність між нацією і громадянством передбачає, що умовою появи нації не обовязково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам він називав “національними аспіраціями”: “Якщо національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоювання іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуває в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 387-388

Для нас цей вислів важливий наголосом на тому, що ознакою наявності нації обовязково має бути політизований стан населення певної території. Причому політизація мусить мати своїм втіленням не просто ідеологізацію , а реальну політичну дію, яка в ідеалі має завершитися державотворенням.

В. Липинський, до речі, не позбувся повністю етнологічного підходу до визначення нації. Зокрема, він бідкався на “неусталеність раси” населення України і це вважав однією з причин її бездержавного стану: “Споконвічний брак расової єдності серед тієї людської громади, що живе на українській землі, сполучений з невиховуванням її в напрямі розвитку єдності політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей є повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 424 Але й долати цю хибу (хай вона і була “вітряком”, породженим реліктами етнологічних уявлень) В. Липинський пропонував не расовою нівеляцією населення, а визнанням національної приналежності за всіма громадянами незалежно від їхніх расових ознак.

“Територіальна” концепція нації В. Липинського по суті своїй є концепцією “етатистською”. Причому серед ознак нації він виділяв не тільки наявність держави, а й політичні дії для її здобуття. Збиральною ознакою нації, на наш погляд, можна визначити політизацію населення на грунті спільних суспільно значимих цілей, серед яких найважливішою є здобуття державного статусу.

Еволюція націологічних поглядів В. Липинського видається одним із аргументів на користь типологізації націй, у якій виділяються лише два типи - моно- і поліетнічна нації. У визначенні державотворчого субстрату він йшов від етнографічної маси до поліетнічного населення. Тобто такі ознаки нації, запропоновані ним, як національні аспірації, політична боротьба за державність, територіально-державне громадянство вчений застосував і до того, й до іншого субстратів. Те, що може бути розцінене як взаємозаперечення у націологічних поглядах В. Липинського, насправді відбиває врахування ним історичних реалій, коли одні й ті самі націоформуючі ознаки можуть бути притаманні й етнічно гомогенному, й етнічно гетерогенному населенню.

Націю полікультурного типу становлять сучасні етнічні українці, чия ідентичність не збігається з якоюсь однією мовно-культурною орієнтацією. Однак полікультурність української етнічної нації, як і поліетнічність населення України загалом, не заперечують того, що національне самовизначення українців 1991 року було самовизначенням насамперед титульної нації. Участь інших етнічних сегментів полягала тоді у виявленні солідарності з нею. Кресіна І.О. Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5.

З іншого боку, ця обставина не може бути аргументом для консервування суто етнічного розуміння української нації, особливо в очах неукраїнських етнічних груп, які у більшості підтримали прагнення українського етносу, тобто стали разом з ним на шлях спільної політизації та етатизації.

Становлення єдиної нації на основі багатьох етнічних компонентів не має якогось одного зразка. В різних випадках вирішальну роль відігравало багато чинників, але завжди поліетнічні і полікультурні нації відрізнялися, з одного боку, збереженням у їх компонентів окремої етногрупової ідентичності, а з іншого - виникненням ідентичності, спільної для їх усіх. Феномен подвійної ідентичності став постійним супутником усіх багатоетнічних націй, історична витривалість яких визначалася якістю формули такої подвійної ідентичності, її збалансованістю і компромісністю. Балушок В. Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. - С. 29.

Пошук такої формули для українських громадян утруднений складними історичними обставинами, етнорегіональною різницею, протилежними ідеологічними, конфесійними уподобаннями різних груп населення, зовнішніми чинниками тощо, дія яких робить перспективу формування української поліетнічної нації поки що досить невизначеною. Певною мірою прояснити стан формування загальнонаціональної ідентичності в Україні можна, придивившись до ситуації у тих сферах суспільного життя, де зосереджено головні проблеми міжгрупових взаємин. Антонюк О. Національно-державні інтереси України в етнополітичній сфері // Нова політика. - 2000. - №4. - с.21.

Насамперед необхідно придивитися до стану ідентичності української етнічної нації. Очевидно, що ця ідентичність переживає кризу і тим самим мусить полегшувати виникнення ідентичності української полікультурної нації. Втім, будь-яка криза має своєю альтернативою одужання і зміцнення субєкта, який кризу переживає. Криза ідентичності української етнонації - вияв загальної суспільної кризи. Подолання її залежатиме від інтеграції різних етнокультурних компонентів у єдиний самоусвідомлений соціум. Великою мірою успіх цієї інтеграції залежатиме від запобігання етнічним та конфесійним конфліктам. А це, у свою чергу, потребує повного знання про причини і чинники, що можуть спровокувати конфлікт такого роду.

Споріднена проблема -- забезпечення стабільного політичного розвитку в країні, створення і підтримання умов національної інтеграції, зокрема такої неодмінної умови, як державний суверенітет. Хоча міжетнічні конфлікти - справа внутрішньодержавна, але це не означає, що на її вирішення не можуть впливати зовнішні чинники. Досвід розвязання кримськотатарської проблеми, яка суттєво перешкоджає інтеграції кримського соціуму, а відтак і всього українського соціуму, доводить позитивний вплив, що його здатні справляти міжнародні організації на узгодження спірних питань, які можуть виникати між етногрупами. Ідентичність полікультурної нації визначається спільною національною свідомістю, компонентами якої є спільна історична память, а також сукупність уявлень про своє історичне призначення, про свою стратегічну мету і перспективні завдання, тобто так звана національна ідея. Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання - 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.6.

Зрозуміло, що проблеми такого роду потребують тривалих комплексних досліджень силами великих наукових колективів. Всебічне вивчення аспектів процесу національної інтеграції в Україні з позицій різних наукових дисциплін ще тривалий час залишатиметься однією з найактуальніших проблем українського суспільствознавства.

Проаналізувавши теоретичне бачення націй, як політичних так і етнічних в полікультурних суспільствах, різними дослідниками, хотілось би звернути увагу і на засади формування світових політичних націй. Про сучасний стан як української, так і світових політичних націй буде іти мова у третьому розділі. Зараз же маємо на меті дати коротку характеристику початків становлення всесвітніх великих націй, політичних націй.

Особливу увагу при розгляді даного питання заслуговують дві найпотужніші та найвизначніші нації світової історії, а саме - Еллінська та Римська політичні нації.

Греки (елліни) - один з найдавніших етносів у світі, спадкоємність та неперервність у розвитку якого спостерігається принаймні протягом останніх 4-4,5 тисяч років. Саме греки дали класичний приклад етнічного підходу до формування політичної нації. Такий підхід набуває особливого значення і в тому контексті, що він органічно був поєднаний із засадами демократії - цього величного принципу громадського співжиття давніх греків і, наразі, сучасного людства.

Зародком громадянського життя в античному світі був старогрецький поліс. Старогрецький поліс був єдністю міста, громадянської общини і держави. Але неодмінно треба зауважити, що всі ці елементи становлять не тільки єдність, але й мають відносну самостійність і принципово відмінні функції в обріях полісної структури. Більше того, функції полісу як міста і як держави постають другорядними, підпорядкованими серцевині його внутрішнього змісту--громадянській общині, або цивільній громаді. Про це свідчить історична практика та суспільна думка тієї доби. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 78.

Для старожитньої ментальності поліс уявлявся перед усе як певний гурт, або належним чином організована спільнота людей. Саме таку думку підтверджує Фукидід коли пише, що “поліс--це люди, а не мури і не порожні кораблі”. Суголосне твердження про те, що поліс є передусім колективом громадян зустрічаємо у Аристотеля. У розвиток цією тези він тільки уточнює: “Поліс є спільнота вільних людей”. Греко-римський світ - доба становлення громадянських ідей, інституцій, принципів // http://vesna.org.ua/txt/paskoi/grn/02.html#pgtop / 15.05.2006

Разом з тим, антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колектив від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадянської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування. Тому, мабуть, визнання полісу як одного з типів громади, як цивільної громади, є цілком слушним. Але, в такому разі, перш за все постає питання про те чим цивільна громада, чи громадянська община принципово відрізняється від іншого типу громад (родової, сусідської, територіальної і таке інше).

Саме грецька держава почала запроваджувати найперші риси та, визначальні на майбутнє, особливості демократії, демократичного режиму. Традиції первісної демократії справили значний вплив на античну демократію. Яскравим прикладом античної демократії була Афінська республіка, яка являла собою:

· колективістську форму демократії, оскільки індивід легко ідентифікував себе з полісом і відчував себе вільним в якості органічної частки єдиного цілого. В суспільстві не існувало чіткого поділу на суспільну і приватну сферу. Держава була гомогенна (однорідна в класовому, етнічному, релігійному відношеннях);

· обмежену демократію, бо до політичної діяльності допускалися лише вільні громадяни-чоловіки; раби, жінки не розглядалися як субєкти політики;

· в афінському полісі панувала пряма демократія, головним інститутом влади якої були Народні збори;

· до певної міри афінську демократію можна назвати соціальною, оскільки створювалися сприятливі умови для забезпечення участі громадян в управлінні державою, тобто за рахунок використання праці рабів громадяни мали вільний час, незаможні отримували підтримку з державної казни платню за відвідування громадських заходів. Прокопчук І. Поняття і типології демократії // Людина і політика // http://lp-ua.info/2003/print_311.php 15.05.

Взагалі, слово демократія - дуже давнє грецьке слово. Йому понад дві з половиною тисячі років. Та все одно, кращого способу управляти державою, якщо вірити такому знавцю, як Уїнстон Черчілль, люди не придумали. Слово демократія -- народилося зі сполучення двох слів: “демос” і “кратейя”. “Демос” -- “народ”, “громадяни” (“епідемія” -- загальне захворювання), а “кратія” -- Влада”, “сила”. Разом -- влада громадян поліса. Що трохи різниться від народовладдя, як ми цей термін нині розуміємо. Кожне маленьке місто в Давній Греції складалося з багатьох (поллой) громадян, звідси його назва: “поліс”. Місто-держава. Середній розмір такої держави -- кілька тисяч громадян. Тому “демос” -- це не просто народ узагалі, а громадяни -- люди, які мають право голосу. У полісі всі громадяни зобовязані були брати участь у політиці -- управлінні полісом. Як це в них виходило? По-перше громадян було небагато і вони могли всі разом зібратися, по-друге, на них працювали варвари -- не греки. Раби вивільняли їм час для політики, полеміки та риторики. Однак за такої всенародної (всегромадянської) участі антична демократія давала збої. До речі, сам Платон був не в захваті від такого державного устрою. Про це ж свідчить і давньогрецьке поняття “народний вождь”, буквально: “демагог”. Уявити, щоб у наш час усі державні питання прямо вирішувалися на загальній сходці громадян -- дуже складно. Хіба що за допомогою референдумів, але й тут думка населення більше залежить від уміло поставлених запитань. Махлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Якщо звернутись до грецької традиції то помітимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полісу, громади. Згідно з нею, як ціле завжди мусить передувати частині, так поліс передує родині і кожному окремому індивідові. Тому Аристотель схиляється до функціонального визначення, підкреслюючи, що громадянами можна і необхідно вважати тих, хто бере участь у суді і народних зборах. Вияснити хто ж може брати участь у цих громадянських інституціях, допоможе розкриття суті відносин власності.

Відомо, що економічним підгрунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою цивільної громади є те, що земельна власність фігурує тут у бінарній формі: колективній і приватній. Цей феномен античної власності чудово усвідомлювався вже у ті часи. Питання про співвідношення власності полісу і власності громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом відповідності первинної цілісності світової душі, світового розуму та єдиного добра з співпричетним і обумовленим нею реальною множинністю речей, що є разом з тим так само і єдністю. В своєму утопічному творі він просто підкреслює: “Хай здійсненим буде розподіл землі таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав її загальною власністю всієї держави”. Блaвamcкaя Т. В. Греция в период формирования раннеклассового общества (XXX-XII вв. до и. э.) // История Европы. - Т. 1. Древняя Европа. - М.: Наука, 1988. - С. 145. Ментальність людини античного світу було притаманне відчуття зверхності і первинності полісу, її звичаєва свідомість завжди виходила з визнання беззастережного пріоритету права громади на сукупність землі та майна, як розподілених, так і не розподілених між громадянами.

Таким чином, маємо усі підстави вважати, що давньогрецький поліс за своєю глибинною сутністю не збігався ані міською общиною, бо далеко не усі мешканці міста мали громадянські права, ані з державою, бо політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, напівправних метеків і безправних рабів. Поліс був, перш за все, громадянською общиною, або цивільною громадою - громадою земельних власників у межах і обріях полісної власності. Поліс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землі і як гарант земельної власності окремих громадян. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 81.

Можемо констатувати, що поліс був першою в історії людства громадянського общиною. Проіснувавши декілька сторіч в якості універсальної форми суспільного життя античного світу полісна структура знайшла своє відображення в повсякденній і теоретичній свідомості не тільки своєї доби, а й усієї подальшої європейської історії. Можна погодитись з тезою В. Вітюка, що “не є тотожним зміст, який вкладається в поняття громадянського суспільства античними мислителями і сучасними політологами”, але викликає категоричне заперечення його твердження ніби “античній думці був в принципі невластивим поділ соціуму на державу і громадянське суспільство”. М ахлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Антична духовна культура полісної доби спромоглася витворити такі образи і ідеї громадянського спектру, котрі були покладені в основу системи категорій загальноєвропейської традиції соціального мислення.

Це перш за все громадянська ідея. Ідея усвідомлення античним індивідом себе частиною, монадою, персоніфікацією громадянської спільноти. Понад те, усвідомлення доконечності використання своїх прав і виконання обовязків, почуття громадської відповідальності, причетності до суспільного життя стали питомими рисами ментальності елліна і римлянина. Звичайно, що в перебігу століть ідея громадянства модифіковувалась, наповнювалась новими аспектами змісту, але ці моменти, мабуть, не варто перебільшувати. Навіть відверто негативні, з сучасної точки зору, риси античної форми цієї ідеї постійно відтворюються в історичному процесі і сприймаються сучасниками зовсім по іншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Відомо, що поліс як громадянська громада не збігався з полісом як державою. До громадянської общини належали тільки вільні землевласники, але проблема громадянства зовсім не була тільки етнічним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспільства в межах держави завжди була, перш за все, мірою соціальної і політичної стабільності, мірою його здатності до самозбереження. Порушення рівноваги між власністю і громадянством було одним з важливіших симптомів кризи полісу.

Друга духовна вартість античного суспільства - ідея свободи. Зараз багато дискутують наскільки сучасне тлумачення свободи відрізняється від античного. Дискусія триває не перше століття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався підкреслити, що антична свобода полягала тільки у “колективному, але прямому здійсненні декількох функцій верховної влади, взятої у цілому: обговорення питань війни і миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законів, винесення вироків, перевірки видатків і актів магістратів, їх оприлюднення. Новгородцев П.И. Теория государства и права. Лекции по истории философии и права. // Allpravo.Ru - 2006. // http://allpravo.ru/library/doc108p0/instrum5264/item5278.html

Але одночасно з yсім цим, що стародавні називали свободою, вони допускали повне підкорення індивіда авторитету співтовариства як сумісне з колективної формою свободи”. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. М., 2001. - С. 476

Точка зору, що в античному суспільстві не мала місця свобода приватного життя, що індивід тут ще не підіймається до рівня особистості, що становлення справжньої людини noвязане тільки з добою Відродження, є віддавна дуже поширеною в літературі. “Особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію... люди античності не мали йодного розуміння про індивідуальні права... в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті”. Джон Гатчінсон, Ентоні Д. Сміт. Що таке етнічність// Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 468.

Безумовно, усі ці аргументи мають певний сенс. Найбільш поширеним розумінням свобода в античному суспільстві було розуміння її як свободи від тиранії. Але політична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невідємно від будь-якої демократії. Достатньо згадати софістів і Сократа, стоїків - такому розмаїттю морально-релігійних пошуків може позаздрити сучасність. Взагалі, такого роду оцінка стану свободи в полісному світі, протиставлення “негативного” колективного та “позитивного” індивідуального, “ми” та “я”, народилася в ейфорії ренесансного світобачення і доби раннього лібералізму. Подальший перебіг подій в історії доводить, по-перше, що індивідуальна свобода або вільна індивідуальність стає можливою лише на підґрунті певної економічної структури - приватної власності. Історично першою формою такої власності стала антична індивідуально-суспільна земельна власність. Саме тому античне суспільство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспільства, фазу усвідомлення і формулювання громадянської ідеї та ідеї свободи. По-друге, та сама історія засвідчує відсутність лінійного поступу від колективній до індивідуальних вартостей, тут скоріше проглядаються концентровані кола; крім того, індивідуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, і навпаки. История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. - М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. - С.470.

Нарешті необхідно зазначити, що антична цивільна громада як така вимагала певних, відповідних власному змістові, політичних форм. Такими політичними формами стали грецька демократія і римська республіка. Республікансько-демократичні політичні системи, що були можливими і складалися лише на підґрунті саме цивільних громад, в свою чергу, виявилися необхідними умовами стабільного функціонування громадянського суспільства

Однією із найхарактерніших рис античного суспільства можна вважати політико-правовою підставою формування громадянського суспільства, тобто такого суспільства, у якому всі громадяни (без винятку) є рівними перед законом - з одного боку, а також рівними перед законом є громадяни і держава - з іншого. Свого часу К. Маркс писав про те, що в Греції держава є дійсно приватною справою громадян, дійсним змістом їхньої діяльності: “Тут політична держава як така є дійсно єдиним змістом життя і волі громадян”. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. І. - М.-Л., 1955. - С. 255 Іншими словами, громадяни і є держава, а держава - і є громадяни. Як зазначав відомий антикознавець Ю. Д. Колпінський, “для давнього елліна активна участь у громадському житті міста, здійснення громадянських прав і обовязків було властивою йому природною формою діяльності. Саме вона відрізняла його від раба, робила його членом суспільства і, отже, людиною”. Колпинский Ю. Д. Великое наследие античной Эллады. - М.: Изобразительное искусство, 1988. - С. 11.

Так, давні греки своїм громадянством дуже важили і надзвичайно рідко надавали його грекам з інших полісів; при цьому рабам досягти цього було практично неможливо.

Отже, грецька політична нація дала приклад наддержавного обєднання, чинником якого виступило етнічне походження і культура етносу. Греки, розвязуючи свої проблеми в кожному з полісів, водночас не забували про свою єдність та цивілізаційну осібність. Цей гентильний принцип вони поклали в основу розбудови власної Ойкумени.

Другою за важливістю та наченням є римська політична нація. Початки римської державності сягають кінця II - початку І тис. до н. е., коли Апеннінський півострів являв собою поліетнічну територію, заселену численними автохтонними та прийшлими етносами.

Чи не найчисленнішим автохтонним етносом на півострові були італіки, тобто племена латино-фалісської (Лація і нижня Етрурія) та осксько-умберської (Сабінія, Самнія, Луканія, Бруттія) груп. Крім них, добре знаними були пелазги та піцени (Центральна Італія), а також іллірійці, котрі наприкінці II тис. до н. е. прибули з Балкан; в числі останніх було кілька племен з карпатського регіону - япіги, певкети, венети та ін. Досить поширеними починаючи з VIII ст. до н. е. були грецькі колонії, особливо в Південній Італії та на Сицилії. До них слід додати ще кельтів, які прийшли в Італію з півночі не пізніше першої половини І тис. до н. е.; в Римі їх згодом називали галлами. Завершують етнічну мапу давньої Італії ще два народи - фінікійці та етруски, з яких останнім судилось відіграти значну роль в подальшій історії Риму. Осердям цього світу була країна латинів - Лація, якій в майбутньому судилося стати обєднавчим центром для величезної імперії.

Традиційною датою заснування Рима вважається 753 р. до н. е. У VII-VI ст. до н. е., водночас із царською епохою в Римі, спостерігається розквіт етруських міст-держав, які лежали північніше Лації, на правобережжі Тибру (нинішня Тоскана). Історики припускають, що саме латинські міста першими створили федерацію, а саме - Латинську федерацію - першу проторимську державу, своєрідний союз міст. Цілком можливо, що це відбулося за прикладом союзів грецьких міст. Аналогічні процеси відбуваються в Самнії, Кампанії, Умбрії, Піцені та ін. Все це - етнічні протодержавні утворення. Ильинская Л.С. Древний Рим.--М.--1997.-- С. 132.

Центром майбутньої поліетнічної держави став Лацій, в якому жили латини, і його ядро - Рим, місто на лівому березі Тибру у нижній його течії. Саме латинів римські історики згодом поіменували аборигенами (від ab origine - походження) - вихідним етнічним началом держави. Але водночас у ранньому Римі були значні прошарки сабінів та лігуро-сикулів, які мали, однак, підпорядковане становище щодо латинів. Про непрості взаємини цих етносів нагадує знаменитий міф про викрадення латинами під проводом Ромула сабінянок, що, очевидно, відображає зрілу стадію розвитку екзогамних давньоримських родів. Зрештою, латини і сабіняни злились в одне ціле, в нову етнополітичну єдність. Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

Саме архаїчна родоплемінна спільнота і поклала початок римському народові (populus). Його основу складали 100, а пізніше, після обєднання із сабінянами, - 200 родів (gens). Рід, у свою чергу, складався з батьківських сімей (familia) на чолі з батьком - главою сімї (pater familia); родові належало право на землю та ведення війни. Члени всіх родів були патриціями. Отці сімей-фамілій складали раду старійшин роду - сенат.

Консолідація родів покликала до життя такі соціально-етнічні групи, як триби і курії. Триб (“племен”) у царському (ранньому) Римі було три - Тіції, Рамни і Луцери: перші репрезентували сабінів, другі - латинів, треті - етрусків. З триб набирали кінноту, яка стала в Римі найвищим станом - “вершники”. Курій, або “союзів мужів”, було 30, і вони формувалися з чоловіків римських родів. Курії мали право наділяти землею роди, формувати військо, збирати народні збори, утримувати святині, влаштовувати урочисті учти.

Таким чином, рання римська нація-народ мала переважно триетнічне походження і склалася на основі латинів, сабінів і етрусків. Оскільки представники кожного з трьох етносів не піддавалися дискримінації в набутті соціально-політичного статусу, є підстави вважати раннє римське суспільство зародком справжньої політичної нації, яка формувалася на поліетнічній основі. Ильинская Л.С. Древний Рим.--М.--1997.-- С.133-134.

Про це свідчать й інші факти. Так, Ромул, перший цар Риму (753-717 pp. до н. е.), латинянин, завойованих сабі-нян переселяв до Риму, розподіляючи їх по куріях, а латинів, навзаєм, селив на землях сабінян; те саме мало місце і в його війнах проти етрусків та альбанців. А після наглої смерті Ромула царем було обрано Нуму Помпілія, сабінянина. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ - І вв. до н.э.. - М. - 1977. - с.241. Так етнічне начало в суспільстві почало поступатися її громадянським та особистісним ознакам, що і є рисою політичної нації.

Однак зростанню етнічної політичної нації в кількісному відношенні поклала край економіка. З усіх переселених у Рим до триб та курій включили лише частину - через обмеженість земельних наділів, а інші поселенці стали простим наповненням міста - плебсом, плебеями (від plere - наповнювати). Отже, політична нація фактично стала формуватись на економічній основі - латиняни з різних родів посіли різне місце у суспільстві залежно від маєтності. Не випадково в усі часи члени римських триб і курій, тобто “верхи” суспільства, називали себе “римським народом квірітів”. Це можна назвати політичною нацією у вузькому розумінні слова, або суспільно-політичною елітою римської політичної нації.

Різницю між цими частинами населення - народом (poplus) і плебсом спробував подолати Луцій Тарквіній. Син батька-грека та матері-етруски, він сам зазнав чимало поневірянь через походження. Тому, обраний царем, Тарквіній збільшив число родів до 300, зарахувавши до патриціїв (особливо до “молодших родів”), тобто до політичного народу, представників плебсу, переважно етруського походження. Логічним завершенням ініціатив Тарквінія стала громадянська реформа Сервія Туллія (579-535 pp. до н. е.): запровадження цензового принципу поділу суспільства. Майновий ценз ліг в основу градації громадян: І розряд - власники понад 100 тис. ассів, II - 75 тис., III - 50 тис., IV - 25 тис., V - 1,1 тис. І останній розряд вільних громадян склали “пролетарі”, тобто люди, які володіли лише власним потомством (proles). До цього слід додати, що Сервій Туллій здійснив також адміністративно-територіальну реформу: поділив римські володіння на триби - територіальні округи, загальною кількістю 20. Новицкий И.Б. Римское право. М., 2002. С. 341-342

Таким чином було завершено трансформацію держави латинян у наднаціональне утворення, а населення країни - в політичну націю. Громадянство як її смислове осердя при цьому спиралось на дві підстави: гентильну, тобто приналежність до populus за походженням, і майнову, або становість за мірою власності. Челоян В.К. Восток - Запад: Преемственность в философии античного и средневекового общества. М., 1979. - М. - С.354. Це можна вважати головними рисами римської політичної нації: громадянство, походження, достаток, територіальність. Навіть плебс, маючи обмежені можливості доступу до органів управління та розподілу майна, зокрема земельних наділів, став частиною політичної нації через створення публічних органів влади, повязаних з центуріатними зібраннями, на яких вирішувались питання війни і миру, чому сприяла і майнова (а не за походженням) диференціація суспільства.

Римська політична нація виявилася стійким утворенням. Її не змогла зламати навіть потужна етрускізація Риму, яка настала при Тарквініях (Луції та Гордому). В римське життя активно входила етруська архітектура та агрокультура, мистецтво і обрядовість тощо. Однак сформована нація вже мала настільки ефективні механізми самоорганізації та саморозвитку, що цьому етнічному виливу не вдалося потіснити ні мову та писемність (латинь), ні віру, ні звичаєвий лад Риму. Політична нація асимілювала нові етнічні впливи.

Зрештою, щодо Риму необхідно згадати також такі важливі обставини. По вигнанні у 510 р. до н. е. Тарквінія Гордого управління було оголошено загальнонародною справою (rex publica). Так виникла республіканська форма правління, де сувереном влади було все громадянське суспільство, тобто патриції і плебеї. Республіка наділила деякими функціями громадянина навіть рабів, які могли виступати свідками, знаходити притулок у “розрядних” громадян у випадку їх переслідування, виконувати деякі обрядові функції в сакральних урочистостях. Саме Римська республіка породила такий феномен народовладдя, як збори плебеїв по трибах, які, на додаток до гентильних сенатів, приймали рішення, обовязкові для всіх. З 339 р. до н. е. рішення плебісцитів були проголошені обовязковими для всіх римлян. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ - І вв. до н.э.. - М. - 1977. - с.249 Так політична нація долала релікти етнократичного правління і ставала основою римської цивілізації в цілому.

Отже, бачимо, що питання нації з давніх давен цікавить дослідників різних епох, різних держав. Так, говорячи про етноісторичну націю, був зроблений акцент на погляди українського мислителя В. Липинського. Досить цікавою та корисною виявилася праця дослідника “Листи до братів-хліборобів”. Тут спостерігається еволюція поглядів на поняття “нація”, дослідник розкриває суть самого поняття “нації”, дивиться на це поняття з різних точок зору. На початку другого розділу за мету ставилося завдання розкрити суть етноісторичної нації. Але, проаналізувавши погдяли В.Липинського, можемо зробити висновок, що націю він розглядав не тільки як етноісторичний феномен, але й вкладав у це поняття деколи політичний характер, розглядає націотворення нерозривно із державотворенням. Це підтверджує, що дослідники, які розглядають націю як етноісторичну, біологічну спільноту, так чи інакше звертаються до соціального чи політологічного контексту.

Щодо історичних політичних націй, то в політичній історії їх було не багато. Найяскравішими були приклади грецької та римської політичних націй. Не дивлячись на їхні часові рамки, це політичні нації, які втілювали в собі майже усі риси ідеальної політичної нації, а саме - громадянське суспільство, верховенство закону, повага прав людини; участь громадян у політичному процесі (безпосередня участь - ознака прямої демократії), спільна мета (громадяни були обєднані однією політичною метою).

РОЗДІЛ ІІІ

Сучасна практика формування світових політичних націй

Як згадувалося у попередніх розділах, політичні нації можуть формуватися в державах з різним політичним устроєм. До таких держав найперше слід віднести республіки, причому як цілком демократичні, тобто з громадянськими правами для всіх членів суспільства, так і з певними обмеженнями демократії, наприклад республіки аристократичні або феодальні. До таких держав належать також і різноманітні перехідні чи демократично-конформовані устрої політичної організації на кшталт конституційної монархії. Серед останніх, до речі, рівень розвитку політичної нації може бути настільки зрілим, що цілком сумірний з класичними демократичними варіантами. Зрозуміло, що при цьому функції власне монарха трансформуються з диктаторських до суто представницьких, символічно-репрезентаційних.

Отже, держава і демократія - ось два наріжні камені, з якими певна людська спільнота може постати як політична нація. При цьому нація творить державу для себе, а держава гарантує норми і необхідність демократії всім членам суспільства.

Безперечною підставою для повноцінного судження щодо самого феномену політичної нації, сучасних особливостей їх формування, українського контексту цього процесу є історико-політичний аналіз проблеми. При всій повноті і докладності її розгляду, можна зробити висновок лише про складність, багатовимірність та неоднозначність досліджуваного предмета, що істотно залежить від обраних різними авторами критеріїв дефініції політичної нації. Тому, ґрунтуючись на вищеназваних засадничих критеріях політичної нації, а саме - державності і демократії, розглянемо показові зразки класичних політичних націй минулого, звертаючи особливу увагу на їхні витоки, механізми їх формування та сутнісні риси.

Дана магістерська робота базується на понятті “політичної нації”. У першому розділі даного наукового дослідження ми розкрили суть поняття “нація”, звернули увагу на його політичне забарвлення. Відштовхуючись від теоретичних доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, у другому розділі дослідник проаналізував історичні передумови формування політичних націй. Зокрема, були наведені приклади двох найпотужніших і найважливіших націй для подальших політичних досліджень. А саме, були представлені еллінська та римська політичні нації. Була проаналізована також еволюція української нації, української політичної нації, що допоможе нам у розгляді другого підпункту третього розділу.

Отож, у багатьох державах політична нація вже існує. Вона утворюється здебільшого в поліетнічних державах, де вже досягнута ефективна взаємодія різних культур, однакове бачення майбутнього різними етнонаціональними групами, обрані спільні лідери і всіх обєднує відчуття спільноти.

Це сильно нагадує спільну національну приналежність, все частіше починають говорити про новий тип національності, хоча й під різними назвами: політичною, патріотичною, громадянською (виходячи з приналежності до громадянства), поліетнічною тощо. Коли мова йде про політичну націю, насамперед мається на увазі, політика демократичного характеру.

Як відомо, термін “політична нація” вперше почали використовувати французи у часи Великої Французької Революції, коли в державі відбувався перехід від монархії до республіки (1789). Центром подібної спільноти стає індивід, а членом - будь-яка людина, яка присягається у повазі та прихильності “Декларації прав Людини”, свободі, ідеї братерства, не дивлячись на етнічне походження, релігійну приналежність тощо.

Політична нація є результатом інтенсивної інтеграції. Деякі дослідники твердять, що це нація, яка має характер американського типу. Така ж нація повинна утворитися і в нашому українському суспільстві, в наслідок інтеграційних процесів. Хоча, звичайно, треба звернути нашу увагу на те, що немає в світі зразкової моделі формування політичної нації. В багатьох країнах, як вже зазначалося, політична нація вже існує, тобто - принцип етнічного поділу у суспільстві замінив принцип громадянства. Але шлях, який та чи інша країна обрала для досягнення даної мети - у кожної різний. Ми спробуємо дослідити деякі з них.

На сьогодні найпотужнішою і наймогутнішою політичною нацією є, як твердять більшість дослідників, американці. Дехто, за звичкою говорить, що в американців немає національності. Це справедливо в тому змісті, що американці досить роздроблені етнічно і расово, а також багато в чому відрізняються своїми коренями. Хоча, якщо розглядати націю як передбачуване братерство, що поєднує всіх жителів Землі, якщо в цього братерства загальні святі міфи і воно міцно зберігає єдність, якщо в нього чітка структура і лідери, то американці - така ж нація, як і будь-яка інша.

Американці мають глибоке почуття єдності, спільноти, що властиво нації, ідеї свободи, волі, рівноправності і братерства для них святі міфи, так само, як і людські права індивіда. Хоча самим святим міфом, що назавжди поєднує їх, є міф економічного процвітання. Американці захищають свою країну, що означає близькість їм почуттів і ідей патріотизму і батьківщини.

Ще один непоганий приклад політичної нації - фіни. По суті, Фінляндія - держава двох етнічних націй: фінських шведів та фіннів. У кожної з них рівні політичні права, обидві у рівній мірі зберегли свої власні культурні особливості. У той же час обом націям властиве відчуття спільної приналежності (звичайно ж фінської ідентичності). Давидова О. Репатрианты у ворот Финляндии - в поисках “правильной” идентичности. Диаспорі 3/2003. Москва. С.66-98.

Якщо придивитися уважніше до інших держав, то можна з упевненістю сказати, що і в Естонії ще до Другої Світової Війни мало місце існування політичної нації. Завдяки закону про Культурну автономію, у німців та євреєв, що проживають там, зявились культурні товариства, система освіти. До культурної автономії наблизились і росіяни.

В Єстонії, як і у Фінляндії, представників інших народів не намагалися “естнізувати”, вони могли лишатися самими собою. У той же час представники усіх різних культур відчували міцний звязок та ототожнювали себе із Естнонєю, вони були її патріотами.

Сьогодні прийнята програма інтеграції в Естонії, як пише естонський дослідник Райво Юурак, по суті не представляє щось істотно нове, не є відродженням тієї попередньою культурною автономією. Правда, сьогоднішня ситуація значно відрізняється від довоєнної. Тоді в Естонії проживала незначна кількість іноземців. І було досить легко запропонувати усім культурну автоомію, тим самим естонці були відомі світу як народ, що всеціло поважає інтереси та звичаї інших народів. Райво Юурак “Политнация” / http://www.moles.ee/99/Mar/01/5-3.html 16.04.2006 В той же час, треба сказати, що жодна з цих груп малих народів не впливала суттєво на культуру та політику естонців. Сьогодні ж, наприклад, потенціал російської культтури в Естонії досить високий, що може значно вплинути на майбутній розвиток естонської політичної культури.

Але ж, як зазначають деякі дослідники, поява політичної нації по суті означає американізацію. Якщо говорити про поліетнічне суспільство, треба мати на увазі американізовану багатонаціональність. Якщо ж говорити про політичну націю як таку, треба мати на увазі американський варіант. Сьогоднішня американізація - нова надія, страх та проблема для всього світу.

Автор відомої теорії “зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтон писав, що в історії США є два підходи до визначення нації. Перший - базується на понятті “спільність культури”. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ http://www.polismag.ru/index.php?ids=416&sub_id=991 / 19.04.2006. Оскільки територія Північної Америки заселялася переважно представниками англосаксонських, протестантських етносів, то дане підґрунтя національної спільності змінюється відповідно до зміни культурного, етнічного і расового обличчя нації. Сам Хантінгтон пропонує замість “культурного” - “політичне” визначення американської спільноти як суспільства, заснованого громадянами, що сповідують певні політичні ідеали та дотримуються певних переконань. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ http://www.polismag.ru/index.php?ids=416&sub_id=991 / 19.04.2006. Треба зауважити, що більшість американських етнополітології схиляються до останньої теорії.

Спроби визначити суть американського суспільства часто починаються з цитати із шедевра 19-го століття - праці Алексіса де Токвіля “Демократія в Америці”. Відомо, що книга, написана про країну, що вважається постійно мінливою, безжалісно сучасною і начисто позбавленою почуття традиції, була написана більше 150 років тому, але дотепер залишається точною й актуальною. Дивним є також те, що дослідження Токвіля про народ переважно сільський, протестантський й англо-саксонський (і поневолених афро-американцях) застосовано по відношенню міської, індустріальної і мультикультурної країни, де сьогодні проживають сотні мільйонів людей. Марк Паркер “Американская идентичность или американское самосознание” / http://usinfo.state.gov/journals/itsv/1204/ijsr/pachter.htm#note / 07.04.2006.

Якщо спостереження, зроблені в першій половині ХІХ-го століття, усе ще застосовні до Сполучених Штатів початку ХХІ-го століття, розумно припустити, що існують міцні сутнісні характеристики американського суспільства. Але для того щоб їх зрозуміти, треба відрізняти американське уявлення про націю від уявлень традиційних суспільств, що визначають себе, беручи за основу узи віри, етносу й історичної памяті. Щоб говорити про американську самосвідомість, необхідно переосмислити, що саме обєднує суспільство у політичну націю і складає національну культуру.

Саме поняття “американець”, за визначенням громадянина, прийнятого в Сполучених Штатах, не припускає родового звязку із соціальною спільністю чи з її переважними етнічними, культурами чи релігійними традиціями. Американці, як окремі люди, можуть брати участь у різних культурах, але поєднує їхній один з одним щось зовсім інше. В основі їхньої національної самосвідомості, їхнього відчуття себе американцями, лежить міцний суспільний договір відчуття єдності. Саме ці “американські відчуття” є рушійною силою американського політичного процесу.

Приналежність до національної спільності вимагає тільки рішення стати американцем - політичного рішення, що містить у собі і моральний аспект. Всі американці, у тому числі народжені в країні, вважаються американцями за вибором, а не просто за історичною спадщиною. Бажання “вибору” - може бути і є головною опорою і цінністю американського суспільства. Воно звязано з активним режимом свободи і припускає не тільки відсутність політичних чи економічних обмежень, але і можливість вибирати із широкого спектру можливостей.

Як говорилося вище, американська політична нація завжди вважалася класичним прикладом політичної нації. Головним критерієм цьому може служити той факт, що у Сполучених Штатах Америки жоден етнос не може “навязати” всім іншим свій спосіб буття. Причиною цьому є, як зазначає український дослідник Крисаченко В.С., те, що в Америці немає титульного етносу, який би міг взяти на себе головну роль.Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006 Всі інші нації є “етнічні”.

Представники північноамериканської нації, сформованої з емігрантів різного етнічного і расового походження, являють собою єдину націю лише тому, що мають багато спільних рис і характеризуються особливим способом буття. Хоча це зовсім не означає, що у етнічних груп, які входять в націю (серед них - українці, росіяни, євреї тощо), зовсім відсутня етнічна ідентифікація. Етнічний фактор виступає тут просто як певний генетичний код спільного походження, мови, території. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/ 16.04.2006.

Сучасне американське суспільство має три джерела: європейські переселенці (які почали заселяти Американський Континент ще з кінця XV ст.), місцеве індіанське населення і примусово завезених чорних людей. Вже у 1790 р. населення, що проживало на території Британської Америки мало такі показники: англійці і валлійці - 67,5 %, ірландці - 9,4 %, шотландці - 8%, німці - 7,9 %, данці - 3,3 %, французи - 2,4 %, інші - 1,5 %. Ефимов А. В. Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны. - М.: Госпедгиз, 1955. - С. 79 Саме вихідці з Європи і розпочали створення в Америці політичної нації, але, насамперед, для себе.

Отже, європейські колоністи почали будувати на Північноамериканському континенті нову політичну націю із себе самих для себе самих, поставивши поза законом місцеву людність і завезених з Африканського континенту для рабської праці чорних людей. В основу поділу американського населення став економічно-расовий принцип.

Започаткування американської політичної нації фактично відбулося на борту корабля “May Flower” (“Травнева квітка”). У травні 1621 ротцями-пілігримами була підписана Угода про утворення “громадянського суспільства”. Так, саме про “громадянське суспільство” йшлося у роздумах і домовленостях між собою діяльних європейців, які рушили на свою нову батьківщину. История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. - М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. - С.374.

В Угоді про утворення “громадянського суспільства” її творці зазначали, що вони “урочисто і обопільно перед лицем Бога і один перед одним домовляються і обєднуються в громадянське суспільство”. Вони домовились про створення справедливих законів, актів, домовленостей та інших нормативних документів, які були б найзручнішими для загального блага колонії, а на себе брали зобовязання підкорятися ухваленим рішенням і виконувати їх. The Western Experience /Mortimer Chambers et al. - 6^th ed. - NY: McGraw-Hill. Inc., 1995. - P. 558, 641-642. Це, на нашу думку, є точкою відліку, після якої починається становлення політичної нації та політичного суспільства американців.

Подальша історія Сполучених Штатів Америки добре відома і не потребує детального опрацювання у нашому науковому дослідженні. Хотілося б також звернемо увагу на Декларацію Незалежності, яка і проголосила базові принципи життєдіяльності та політичного розвитку американської нації.

Декларація незалежності була підписана Т. Джефферсоном, за участю Б.Франкліна, Дж. Адамса. Вона відображає логіку та аргументацію природних та не відчужених прав людини. Серед останніх Т. Джефферсон виділив наступні істини: кожна людина від народження має право на життя, свободу та прагненню до щастя, суверенітет народу над державою, тобто наділення суспільством уряду певною владою для забезпечення його (суспільства) повноцінного життя (право народовладдя) тощо. Ефимов А. В. Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны. - М.: Госпедгиз, 1955. - С. 79. Декларація була підписана 13 штатами (цікавим є також факт, що крім загальноприйнятих принципів, кожний штат виносив у свою конституцію характерні для свого штату особливості).

Своєрідним підсумком політико-правової діяльності часів здобуття незалежності стала Конституція 1787 р., якою США керуються й донині. Саме в ній було ухвалено союзний, а не конфедеративний лад держави, конгрес розділено на дві палати, посилено функції президентської влади, запроваджено майновий ценз для виборців тощо. Ця Конституція окреслювала, здебільшого, особливості політичного устрою США, політичні права і обовязки її громадян, особливості міжнародної діяльності держави. Тому природним доповненням до неї став “Білль про права”, ухвалений у 1789 р. і введений в дію 1791 р. У десяти його статтях визначалися принципи організації американського суспільства, демократичні за своєю суттю. Йшлося, насамперед, про гарантії особистої свободи громадян, їх захист перед державою та іншими членами суспільства. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006.

Отже, бачимо, що все вище написане підтверджує тезу про існування та ефективне функціонування політичної нації у Сполучених Штатах Америки. Насамперед, йдеться про політичну основу суспільства, де кожний громадянин цього суспільства нічим не відрізняється від іншого, насамперед, це не проявляється в ущемленні тих чи інших прав. У кожного члена суспільства є певні права, які не розмежовуються в залежності від етнічного походження людини.

Шлях формування американської політичної нації є репрезентативним щодо цілої множини націотворчих процесів Нового часу в умовах експансії європейців на колоніальні землі та формуванням на них цілісного суспільства з поліетнічної людності. І в основі всього цього лежала ініціатива і підприємливість, бажання індивіда утвердитися у суспільстві вільних і діяльних людей. Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05.04.2006

Американське суспільство розвивалося від початку європейської колонізації Нового світу як спільність поселенців різних національностей і конфесій. Обєднувана тотожними економічними та політичними інтересами, вона почала набувати національних ознак задовго до того, як в інших регіонах визріли передумови для формування політичних націй. Американська нація заявила про своє існування першою фразою Декларації про незалежність від 4 липня 1776 року. Фразою, яка починалася словами: “Ми, народ Сполучених Штатів”. Наявність демократичної конституції створили у Північній Америці найсприятливіші умови для формування громадянського суспільства і політичної нації.

Однин із російських науковців, що досліджує феномен американської нації, Анатолій Уткін, наполягає на тому, що Сполучені Штати - “універсальна нація”, заснована на цінностях, близьких усьому людству, на принципах, зрозумілих усім народам. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006. Багато хто iз “засновників” саме так дивилися на створювану ними країну: Америка - це світовий авангард, що випробував соціальні і матеріальні схеми, щоб потім передати їх менш щасливій частини людства. В Америці зібралися найбільш енергійні представники всіх держав планети, вона відстоює загальнолюдські цінності. Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16.04.2006. Не погодитися з даними твердженнями, звичайно, важко.

Американська нація - це таке собі співтовариство людей з дуже своєрідними загальними ідентифікаційними підставами, власне кажучи, мінімальними; це нація, чий тендітний загальний базис - коротка Декларація незалежності, Конституція і загальна законодавча база. І більше фактично нічого. Як писав у свій час один із найкращих дослідників Америки - де Токвіль: “В Америці усі народилися рівними, і тому її жителям не потрібно боротися за це”. Токвиль А. Демократия в Америке. М., “Прогресс - Литера”, 1994. - С. 241. А це, у свою чергу і є однією із найголовніших засад політичної нації та громадянського суспільстві - рівність усіх перед державою та законом.

Це був приклад американської політичної нації. ще одним цікавим прикладом для вчення світового досвіду формування політичних націй, є канадська політична нація.

Про канадську політичну націю пишуть вже давно. Багато різних точок зору мають місце в наукових дискусіях стосовно даної тематики.

Унікальність Канади полягає не тільки в колосальних розмірах і розмаїтості її ресурсів і території взагалі і “на душу населення”, не тільки в наявності величезного освоюваного північного “прикордоння”, розтягнутості і навіть розірваності на окремі регіони її реально заселеного простору, не тільки у федералізмі державного устрою, регіоналізмі політичної культури і етнолінгвістичному дуалізмі (“Французька” і “Англійська” Канада) - паралелі цим явищам можна знайти в ряді країн сучасного світу. Найбільш яскрава і специфічна риса канадського суспільства - це його етнокультурна мозаїка, виражена в тому, що жодна етнічна група канадців не складає більшості населення країни в цілому. Канада - це країна меншин, повязаних загальнонаціональною ідеєю, ентнокультурних груп, більшість членів кожної з якої вважає себе канадцями й одночасно з гордістю підкреслює свою приналежність до даної етнічної групи, не виявляючи свідомого прагнення до асиміляції з якою-небудь іншою групою. Ця думка підтверджується багатьма дослідженнями - опитуваннями представників етнічних груп, проведеними автором у 1995-1998 роках у різних містах і селищах провінцій Квебек, Онтаріо, Саскачеван, Манитоба і Нью-Брансуік (близько 300 респондентів). Мелкумов А.А. Канадський федерализм: теория и практика./ http://law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1122755 / 12.04.2006.

Сьогодні у населенні Канади можна виділити більш 100 виразних етнічних груп (періодичні видання в країні виходять на 60 мовах), причому лише 2,8% жителів Канади в ході останнього повного перепису населення (1991 р.; про не цілком порівнянні результати проміжного перепису 1996 р. ми розповімо далі) визначили свою етнічність як просто “канадці”. Серед решти, що усвідомили свою специфічну етнічність 97,2% канадців,

3,9% віднесли себе до корінних народів Канади (індіанцям і інуітам-ескімосам);

23,5% вказали на своє “чисто-французьке” походження;

29,4% - на “чисто-британське” походження (англійське, шотландське, ірландське чи валійське);

4,1% - на змішане британське і французьке;

2,2% - на британське і/чи французьке, змішане з представниками інших етнічних груп;

26,9% визначили себе як представники “інших” етнічних груп. Черкассов А.И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде / http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov / 20.04.2006

Саме це останнє угруповання, частка якого в населенні Канади стабілізувалися і навіть має тенденцію до деякого росту, виявляючи визначену опірність до асиміляції, визначає видиму “мозаїчність” канадського суспільства. До неї примикає і частина змішаної в етнічному відношенні групи, багато представників якої з гордістю зберігають і навіть культивують етнокультурні корені хоча б і “частини” своїх предків. Наприклад, уродженець російсько-англійської родини звичайно виявляє особливу цікавість до російської культури і вважає себе скоріше “російським канадцем”. “Канадскість” і навіть “англоканадскость” такої людини природна і не піддається сумніву, а кревний звязок із ще однією великою культурою надає йому можливість додаткового духовного збагачення. Федеральная политика мультикультурности в Канаде и украинская этническая группа // Россия и Канада. Аспекты сотрудничества. Материалы первых канадских чтений 24 апреля 2000 г., СПб.: Изд-во СПб. Ун-та, 2000, С. 44 - 50.

Характерно, що стосовно представників небританської і нефранцузький етнічних груп у Канаді прийнятий термін “етнічне визначення + канадці”. Тобто замість звичних з погляду російської мови і сприйняття термінів “канадські українці” (“українці, що живуть у Канаді”), “канадські китайці” і т.д., прийняте (полiткорректно) говорити “українські канадці”, “китайські канадці” і т.д., що здається трохи нелогічним, але відбиває їхнє сприйняття навколишнім суспільством, як і самосприйняття: це канадці такого-то походження. Але насамперед - це канадці. Политика мультикультурности в Канаде (60-90-е гг.) // Вестник СПбГУ серия 6. вып. 1 (№ 6). 2000, С. 136 - 141.

Над етнічна, - чи, якщо завгодно, суперетнічна - національна ідея Канади заслуговує великої уваги інших багатонаціональних держав, і в першу чергу - настільки схожої на неї Росії, а точніше - того євразійського співтовариства народів, що органічно склалося на більшій частині території колишнього СРСР, і настільки раптово розпалося внаслідок кризи лише однієї з її ідей, що поєднували, (і не встигнувши усвідомити того, що є й інші - недарма тепер пошуки “російської ідеї” розглядаються як загальнонаціональна задача). Тим більше цікаво розглянути особливості знайденого в Канаді алгоритму “єдності через різноманіття”. Яковино Р. Обзор концепций канадского федерализма / http://kazanfed.ru/publications/kazanfederalist/n10/9#_ftnl

Вперше у світі проголошена Канадою в 1971 році, політика багатокультурності була юридично закріплена прийнятим федеральним парламентом у 1988 році “канадським Актом про багато культурність”, що дотепер не має міжнародних паралелей.

Існує в науці думка, що Канада - це країна, яка заснована на парадоксі. Як зазначає д-р Хеди Фрай, державний секретар з питань багато культурності: “Цей парадокс полягає у єдності саме через різномаїття багатьох народів”. Канада розглядається багатьма як “прототип перших багатокультурних націй світу.” Розцінюючи канадську політику заохочення багатокультурності, (це проявляється, насампред, у фінансовій підтримці багатомовної “етнічної преси”, у відкритті шкіл для етнічних меншин, для відкритого доступу до культурних організацій, тощо). Зразковою та безпрецедентною формулою будівництва багатокультурності та етнічної толерантності в Канаді, визнала і світова комісія ЮНЕСКО по культурі і розвитку, у 1997 р.; а також підтримала канадський підхід як “модель для інших країн”. Панков Ю.В. Политическая система Канады / http://zhurnal.lib.ru/p/pankov_i_w/policadoc.html / 20.04.2006

Отже, коротко охарактеризувавши політичну націю в Канаді, можемо зробити висновок, що Канада активно працює і робить величезні кроки у будівництві політичної нації. Яка, можемо твердити, вже сформувалася, з чим деякі дослідники, не погоджуються. Так, деякі з них вважають, що канадська нація перебуває тільки на завершальному етапі свого формування; більшість канадських політологів сходяться на думці, що лише повноцінна канадська ідентичність, яка буде домінувати у всіх провінціях Канади, вирішить значну частину міжетнічних та між провінційних суперечок і автоматично зніме питання канадської єдності з порядку денного політичного життя канадців. McRoberts K. Misconceiving Canada. The struggle for National Unity. - Toronto. Ont.: Oxford Univ.Press, 1997. -P. 218

Не можна категорично не погоджуватися з даним твердженням. Але величезний внесок у будівництво політичної нації канадцями все ж таки зроблений, чого заперечувати не можна. Головна заслуга канадців полягає саме в дотриманні того принципу, про який ми говорили вище - а саме - принцип громадянства.

Уся Канада забарвлена різними кольорами - різними етносами. Кожне місто вражає своєю строкатістю. Так, на приклад, Торонто - найважливіший центр англоканадської культури. Стрімкий економічний розвиток приваблює іммігрантів з усього світу. Тут представлені абсолютно усі численні етнокультурні групи канадців і знаходяться їхній ведучі культурні центри: досить сказати, що в місті видаються 112 періодичних видань на мовах 40 етнічних “меншин”. Черкассов А.И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде // http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov/n2.htm Теж саме можна сказати і про Монреаль. Канада: иммиграция и формирование «третьего компонента» в 50-70-е гг. ХХ века. // Вопросы социологии международных отношений: Материалы постоянного научного семинара «Теория и практика деятельности международных организаций». М.ЭСЛАН. 2000, С.71-73.

Уся ця велика кількість багатоетнічних міст, з багатьма етнічними меншинами та спільнотами, які мають усі можливості для вільного існування та самодостатнього життя свідчить лише про правильну національну політику Канади; про правильні кроки, до яких вдається політична еліта Канадського Парламенту для ефективного будівництва політичної нації.

Усе це відповідає головним цілям канадської національної політики розвитку багатокультурності заради досягнення національної єдності та культурного взаємозбагачення канадців. Отже, дані цілі полягають у наступному:

- підтримка етнокультурних груп;

- допомога в подоланні ними барєрів на шляху їхньої участі в житті всієї Канади;

- допомога у вивченні ними офіційних мов країни;

- заохочення культурних обмінів між групами в інтересах досягнення загальнонаціональної єдності.

Лише, при досягненні усіх вище поставлених задач, можна говориту про ефективно діючу політичну націю.

Даний канадський, на нашу думку, позитивний досвід формування та становлення політичної нації, би бути використаний при розробці національної політики в не менш багатокультурній та поліетнічній державі - Російській Федерації.

Ведучи ж мову про Російську Федерацію та про російську політичну націю, важливо зробити наголос на тому, що тут політична нація ще не сформована. Вона пройшла вже деякі етапи свого формування (на відміну від української політичної нації, яка тільки пройшла етап “зародження” зачаття?). Тепер треба утвердитися у менталітеті російського народу, і строго дотримуватися принципу багатонаціональності у суспільстві, що веде за собою пріоритетну роль громадянства. Для цього треба, було б бажано, по можливості, уникати міжнаціональні сутички, які, на жаль, і на сьогодні ще мають місце у Російській Федерацфії.

Ще в “Повісті времінних літ” вказувалося на поліетнічність, багатонаціональність Росії, де поряд із руссо-словянами проживали десятки інших національностей. Багатонаціональність Росії зростала в ході формування Російської Імперії, що мала свої особливості. В Росії процес приєднання народів і земель автоматично означав вступ до підданства. На рівні громадянського суспільства, на рівні простих людей, залучення до російської мови, до російської культури йшло досить активно і без примусу. Дерябина С.Р. Россия и опыт мультикультурализма: за и против // http://www.demoscope.ru/weekly/2006/0231/analit03.php / 25.04.2006.

Аналіз цього досвіду говорить про наступне: а) якщо різні етноси, їхні представники сторіччями живуть в одній державі, у загальному соціально-економічному і культурному середовищі, то формування їхньої спільності як народу, як громадян, як співвітчизників обєктивно неминуче; б) певною мірою необоротність цього процесу формування міжетнічної, політичної нації можлива на основі вільного розвитку кожного етносу у своїй самобутності й у рівноправному його залученні через представників конкретних національностей у розвиток усієї країни; в) при цьому усе більш визначальну роль у статусі людини, його прав і свобод, можливості реалізації в державному і громадському житті свого людського потенціалу грають уже не його родові, етнічні ознаки, а громадянство.Абдулатипов Р. Созд ание российской нации (проект для ХХI века) / http://www.rg.ru/2003/08/28/Sozdanierossijskojnatsii.html / 30.04.2006

Досить небезпечним для багатонаціональної, поліетнічної держави - є розрив між етнонаціональною та політико-громадянською сутністю людини, їхнє протиставлення. У цьому випадку розвертається дискримінація людей у рідній державі за етнонаціональнлю ознакою. А за цим випливають революції, конфлікти, і розшарування держав, що перериває в цілому процес розвитку етносів, формування з них етнонацій, їхнє обєднання в традиційну спільність - російський народ, російську націю. Тишков В.А. Р эквием по етносу: Исследования по социально-культурной антропологии / В.А. Тишков; Ин-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. - М.: Наука, 2003. - 544с.

На початку ХХ століття в умовах царського самодержавства стало неможливим формування хоча і підготовленої по багатьом параметрам спільності російського народу - російської нації. Отже, Росія, як держава розвалилася. Немає перспектив для держави, де немає перспектив формування єдиної нації на основі гармонізації інтересів усіх складових її частин, у тому числі і націй-етносів, забезпечення нормального самопочуття громадян країни всіх національностей. (одним із недоліків при формуванні політичної нації Росії було те, що в основі етнополітики був закладений принцип: “у кожнoї нації є дві нації: нація-пролетаріат і нація-буржуазія” Ремизов М. “Проект Государство-цивилизация” / http://nf8.jinr.ru/~kras/tany/zakon/konst/2.html / 14.05.2006. ) Отже, зруйнувалася історична етнонаціональна основа російської спільності як політичної нації.

Але, незважаючи на це, у справі становлення спільності людей - радянського народу - на єдиних економічних і духовних основах безперечно було багато досягнуто. Вдалося зробити чимало у формуванні російської спільності народів у радянському варіанті, але це відбувалося не саме по собі - а на основі, насамперед, досягнень і цінностей історичного минулого спільності народів і громадян.

Концепція про формування нової історичної спільності людей - радянського народу дійсно мала під собою серйозні підстави. Спільність народів Радянського Союзу, російського народу в культурно-мовній і в соціально-економічній сферах істотно зміцнилася за роки спільного життя, незважаючи на всі труднощі і трагедії політичних процесів. Прикладом життєвості і життєздатності цієї спільності безперечно стала перемога радянського народу як цілісного утворення у Великій Вітчизняній війні. Радянський народ як міжнаціональна спільність людей знайшов стійкість до зовнішніх погроз. Це важлива ознака політичної нації. Взаємне прагнення і духовна спільність росіян, українців, білорусів, казахів, грузин, азербайджанців, вірмен і багатьох інших - стали реальним фактом спільного буття. Деякі дослідники наполягають на тому, що у радянських людей більше спільного, російсько-радянського, ніж “чисто” етнонаціонального. Абдулатипов Р.Г. Этнополитология. Этнос и государство. Питер. - 2004. - 161с. І незважаючи, на всі перепони, народи історичної Росії довели, що вони здатні жити і розвиватися в статусі суперетнічної і міжетнічної єдності.

Сьогодні ж у Російській Федерації складається трохи інша картина. Народи історичної Росії, їхня політика та поведінка, останнім часом якраз вказує на протилежне. Деякі народи не здатні та не мають бажання жити та розвиватися у міжетнічній єдності. Вони не бачать свого майбутнього поряд із Російською Федерацією, не мають бажання бачити себе одним цілим з цією державою. Як результат - вимагають незалежності (на жаль, це відбувається не завжди мирним шляхом). Що характерно також для сьогоднішньої Росії - тут, наполягають деякі дослідники, активно проводиться етнізація по всім рівням: нерідко тут, по-всякому обвинувачуються інородці, а найбільш пригнобленими і постраждалими виявляються росіяни. Абрамян А. “Примите с Богом “пришельца” / Парламентская газета 2006 № 148 (1027) http://www.pnp.ru/archive/10270114.html А в ряді республік у відповідь в усьому обвинувачуються росіяни, на них переноситься провина політичних режимів. І все це замість того, щоб сказати, що була одна країна, один народ, отже, загальними були і багато досягнень, і трагедії, незважаючи на політичну надбудову. Історію єдиної країни, єдиного народу не можна поділяти на російську чи неросійську.

У сучасних умовах постає лише одна задача для російського народу - не боючись етнічного різноманіття, підключати весь його потенціал до процесу формування багатонаціонального народу, нації-держави в Російській Федерації. Стратегічна задача для Росії, усіх її народів, не впадаючи в крайності імперського унітаризму і конфедеративного сепаратизму, наполегливо і мудро “збирати” Батьківщину, народ російський у російську політичну націю, зберігаючи усе етнаноціональне різномаїття країни, забезпечуючи його самоствердження і співтворчість на основі принципів демократії і федералізму. Паин Э. “От Третьего Рима к гражданской нации” / Независимая газета, 15.02.06. http://www.ng.ru/printed/65402 У російських народів, обєднаних у єдиний багатонаціональний народ Російської Федерації, загальна історія, загальні соціально-політичні традиції, взаємно адаптована ментальність, сприйняття явищ і процесів, загальна економічна база, від стану якої залежить реалізація соціально-економічних прав і свобод кожного росіянина, взаємозалежна культура і загальна російська мова і багато інших загальноспільних ознак, що у єдиній державі відбиваються в загальногромадянських почуттях і ціннісних орієнтаціях. І головне для тут - волевиявлення багатонаціонального народу Російської Федерації, що є джерелом влади і носієм суверенітету. Єдність різноманіття - от формула (цей же принцип панує у Канадському суспільстві) життєдіяльності російського народу, російської нації-держави в перспективному плані. Для цього, насамперед, потрібна політика будівництва солідарного народу і солідарного суспільства, де кожна людина, незалежно від національної приналежності, і кожен народ, незалежно від чисельності, будуть себе почувати членами однієї родини, однієї нації, однієї громадянської національності. Шлях Російської Федерації - це міцна єдність як спільності за рахунок розкриття потенціалу її різноманіття. Сильное эффективное государство для каждого гражданина России. Заявление политической партии “Родина” / http://www.rodina.ru/programma/show/?id=37 / 12.052006.

Так само, як ми скажемо і про українську політичну націю, - не можна критикувати її занадто категорично. Порівняно з українською політичною нацією, тут, звичайно, на наш погляд, перспективи більш обднадійливіші. Не дивлячись на деякі міжетнічні конфлікти, що мають місце в Російській Федерації, на расові та національні гноблення (у деяких випадках) більша частина російського народу (не етносу, а саме - народу!) мають на меті консолідуватися і створити міцну потужну державу, яку у світі всі поважатимуть. На відміну, від нашої, української нації, тут, у Росії, патріотизм сягнув свого найвищого рівня. Тут, не має поділу на біло-голубих та помаранчевих, тут нема “двох народних президентів”, кожний з яких намагається повести державу у різні боки. Тут, є повага до керівництва своєї держави, є підтримка народу. І, нехай, деколи це може здатися ознакою авторитаризму, та найбільшою та найважливішою задачею Російської Федерації - є “збирання” громадян, народу, держави в націю. Шовінізм чи націоналізм не створюють націю. Націю створюють воля і патріотизм. Країні потрібні переконливі, загальні для всіх національностей ідеї російського патріотизму, здатні зміцнювати російську націю, мобілізувати її в цілому на демократичні реформи. Не буває єдиної нації без спільних переживань і перемог, без національного і людського достоїнства. “Не потрібна мені нація, якщо вона давить на мене, заважає мені, тисне на мої людське достоїнство. Не хочу і держави, що буде придушувати мої права і свободи, замість того, щоб їх захищати. Але я буду почувати себе погано в цій країні, якщо не влаштований мій рід, мій народ, а значить і моя батьківщина, моя держава. Єдина нація - це, насамперед, одна родина, єдиний дух. Країні потрібна політика “збирання” Росії, її народів і територій, а не проекти збільшення субєктів, обєднання автономій і “розпуску” республік”. Абдулатипов Р. Создание российской нации (проект для ХХI века) http://www.rg.ru/2003/08/28/Sozdanierossijskojnatsii.html

Президент Російської Федерації Путін В.В. неодноразово говорив про ефективність і єдність федеративної багатонаціональної держави. Він звязує це в тому числі і з федералізмом, і розумною політикою державної спільності народів. Безбородов А. “Мы должны создать в России политическую нацию” / http://www.kreml.org/other/91062264?user_session=dedce22d07a7cfe0f51ca45c626 / 21.04.2006 В остаточному підсумку і головним чином ефективність держави - це ще її здатність забезпечити права і свободи громадянина, незалежно від його національної приналежності, народу-етносу, незалежно від його чисельності, забезпечуючи в такий спосіб на ділі збирання багатонаціонального народу Російської Федерації в єдину політичну націю, націю-державу. Це найбільш перспективна лінія розвитку російської державності у ХХІ столітті. І від здатності політичної еліти і суспільства успішно вирішувати цю задачу залежить майбутнє російської політичної нації, майбутнє її народів, а значить і кожного її громадянина, російської політичної нації, нації-держави. Градировский С.Н. “Этнокультурная и конфессиональная политика: выбор языка и новых смыслов” / http://www.culturecapital.ru/university-2003/etno_policy/5/print / 14.05.2006 Путін В.В. відзначив, що однією із найважливіших задач для його політики є відновлення політичної системи, та ефективне формування політичної нації у Росії. Володимир Путін впевнений, що сучасна сильна економіка в сполученні з гідною соціальною підтримкою і безпекою громадян є надійною основою для формування єдиної політичної нації. Єлізарова О. “Образы государства и нации в политической культуре современной России. "Изобретение" нации” / http://www.novopol.ru/article37.html / 17.04.2006.

“Єдність у різноманітті” - слова, вибиті на гербі Автономної республіки Крим, виявляють собою політичний принцип. Але політична форма зявиться тільки в момент інституціоналізації механізмів, що відповідають за солідарність усіх субєктів політичної гри. Тому не окремі і призначені, а багато хто й обрані повинні брати участь у додаванні нової політичної форми. З чого випливає, що країні необхідна рамкова ідентичність, що звязує різне в єдиний політичний організм.

Такою ідентичністю не може виступити ні расова, ні етнічна, ні релігійна. Такою ідентичністю може стати тільки громадянська - ідентичність політичної нації, що ґрунтується на колективному досвіді, цінностях і параметрах майбутньої долі. У “Безхребетній Іспанії” Хосе Ортега-і-Гассет писав, що нації формуються і живуть лише остільки, оскільки втілюють у собі деяке прагнення здійснити загальну програму прийдешнього. Градировский С.Н. Поликонфессиональность как ресурс и как угроза процессу формирования гражданского общества в России // http://www.archipelag.ru/authors/gradirovsky/?library=1111 / 19.03.2006

Багатонаціональна та багатоконфесійна Росія може бути обєднана на основі однієї ідеї, ідеології. Патріотизм - любов до Батьківщини, - і єдиний на сьогоднішній день центр притягання представників різних народів, що проживають на території Російської Федерації, різних культур, політичних поглядів і соціальних прошарків.

Формування єдиної політичної нації є найважливішою метою сьогоднішньої Росії, метою, досягнення якої мінімізує будь-які відцентрові і руйнівні настрої, що існують у сьогоднішньому російському суспільстві.

Отже, проаналізувавши деякі політичні нації, а саме - американську, канадську та політичну, можемо їх дещо порівняти. Не даремно, автор росставив їх саме таким чином. На наду думку, політична науція в Америці, на сьогоднішній день є найбільш ефективною та довершенною. Про Сполучені Штати Америки, як тут не йдеться. Мова йде лише про американську політичну націю. У цьому Америка є найсильнішою у світі. Тут найвищий рівень патріотизму, єдності суспільства, як за ідеологічними, так і за політичними ознаками, тут панує повага до прав людини, незалежно від її расових чи етнічних ознак. Людина тут - по-перше - громадянин Америки.

Що ж до Канади, то тут стан політичної нації, на наду думку, дещо відрізняється. Насамперед, у Канаді панує, таке собі, біполярне суспільство. Головними субєктами політичної нації є англоканадці та франкоканадці. Крім них, тут, ще більше 100 етносів, але саме вони є визначальником національної політики Канади. Політична нація тут, в принципі, вже сформована (хоча деякі дослідники із цим не погоджуються). Про це свідчить ряд обставин, які створили громадянське суспільство з усіма складовими елементами. Тут, принцип етнічності вже витіснений принципом громадянство. Одним із кроків, що цьому передували, є затверджена у 1971 році концепція багатокультурності, визначила Канаду як багатокультурне суспільство в рамках анголо-французької двомовності і встановила посаду міністра з багатокультурності.

Українська політична нація: процес її становлення та перспективи

Як говорилося у попередньому розділі політична нація вже існує у багатьох державах. Українська держава поки що тільки готується до того, що б гідно “зустріти” політичну націю у себе в суспільстві. Говорячи про долю української політичної нації, треба сказати, що найкращим ґрунтом, де б вона “прийнялася” було б громадянське, багатонаціональне суспільство. Сьогодні, на нашу думку, є потреба у створенні такого суспільства в Україні.

Уже шістнадцятий рік існує незалежна держава Україна, але більшість науковців розуміють, що українська нація, у європейському розумінні цього слова, ще не сформована. У цьому немає нічого дивного: як правило, держави створювали “під себе” нації, а не навпаки. Ніхто (чи майже ніхто) не сумнівається в існуванні українського етносу, відмінного від російського або білоруського. Але етнічні українці складають три чверті населення країни, а інші громадяни країни до титульного етносу не належать. Що ж їх може обєднати з українцями в єдину спільноту?

Нація, відповідно до сучасних уявлень, -- це “сукупність людей, що мають власне імя, загальну історичну територію, загальні міфи й історичну память, масову суспільну культуру, загальну економіку й однакові для всіх членів юридичні права й обовязки”. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурні аспекти. - К.: Фенікс, 1997. - С.23.

У реальному житті зовсім не всі політичні нації можуть цілком відповідати цьому ідеалу, але більшій частині вимог, пропонованих до нації, вони все-таки відповідають. Українська ж нація не підпадає під це поняття за жодним параметром. Усе ще досить високий у нас відсоток людей, що розглядають нове державне утворення як тимчасове, -- вони бажали б бути громадянами іншої країни, з іншою назвою й іншою територією. Важко в умовах перехідної економіки і господарської кризи говорити про економічну самостійність і, тим більше, про самодостатність України. Тільки економічна і політична стабільність, і встановлення добросусідських, заснованих на взаємній повазі і довірі, відносин з країнами СНД, Євросоюзу та Росії, зокрема, створять умови, коли можна буде говорити про наявність територіальної й економічної єдності України. Але навіть тоді залишаться серйозні проблеми. Як бути з історичною памяттю, загальними міфами, культурою і, звичайно ж, з рівноправністю? Усі ці гуманітарні проблеми прямо повязані з основною темою даної магістерської роботи, і від їхнього вирішення залежить чи буде сформована українська політична нація, або іншими словами, єдина багатонаціональна громада України. У досягненні цієї мети зацікавлені всі основні політичні сили України, але от у питанні про те, як цього домогтися, єдності на сьогодні немає.

У кожній країні процес державотворення відбувається за допомогою тієї чи іншої концепції. Кожна держава вправі обирати саме ту концепцію, яку вважає за потрібне. Так, існують, принаймні, дві актуальні на сьогодні концепції побудови держави та громадянського суспільства у ньому, а саме - це націоналістична концепція та така, яка бере за основу принцип громадянства та рівності. Більш продуктивною, на наш погляд, може стати робота над другою, принципово відмінною від націоналістичної, концепцією побудови громадянського суспільства в Україні. Тобто, варто відмовитися від ідеї надання переваг одному етносу, нехай навіть титульному, на користь принципу поваги прав особистості і визнати, що громадянське суспільство в нашій країні може бути лише поліетнічним, полікультурним і багатомовним. Держава жодним чином не повинна тиснути на громадянина України в тому, що стосується його етнічної, мовної і культурної самоідентифікації. Усякі спроби зробити такий тиск повинні розглядатися як порушення свобод і прав людини. Саме такий підхід вирішення національних проблем у багатонаціональних державах пропонується сьогодні демократичною Європою, що зафіксовано в європейських міжнародно-правових документах, що вже ратифікувала чи повинна ратифікувати Україна.

Першим кроком у реалізації цих принципів повинна стати їхня фіксація у вже прийнятих законодавчих актах, що безпосередньо стосується даної теми. Насамперед, необхідне жорстке дотримання Закону про мови. У ньому, як відомо, говориться, що “Кожна людина в Україні, незалежно від національного походження і національної самоідентифікації, місця проживання і релігійних переконань, вправі вільно використовувати, вивчати і підтримувати будь-яку мову. Кожна людина має право вільно обирати і змінювати свою приналежність до будь-якої мовної групи, вважати себе двомовною чи багатомовною. Ці права є природними і невідємними”. Закон України “Про мови” // http://www.reklamaster.com/user/law/projects/mova2.txt / 12.04.2006 Закон передбачає своєрідну “триповерхову” систему, що повинна на практиці забезпечувати всім громадянам реалізацію цих прав. Державна мова -- українська; у регіонах, де компактно проживають національні меншини, їхня мова може мати офіційний статус за рішенням органів місцевого самоврядування. Як цьому законопроекту, так і іншим подібним законам, необхідна суспільна підтримка, що може забезпечити лише широкий рух за рівноправність і поліетнічне громадянське суспільство, перед яким стояла б винятково важлива задача, яка відповідає часу та демократичним принципам, -- рішуче протистояти будь-яким проявам агресивного націоналізму і ксенофобії.

У попередніх розділах даного наукового дослідження мова йшла про поняття “нація”, зокрема, багато уваги для кращого розуміння поняття “політична нація”, було приділено етнічній нації. Що ж таке політична нація, які її елементи, яка її структура, спробуємо дослідити нижче.

Ведучи мову про українську політичну націю (знов ж таки, поки що не сформовану, а таку, що перебуває на етапі свого “зачаття”), звернемо увагу на процес її формування. Сьогодні, а також “вчора” політичні еліти, здебільшого, провладні політичні лідери багато акцентували уваги на важливості формування політичної нації в Україні.

Так, перший етап формування української політичної нації, на нашу думку, почався на рубежі 90-х рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 р. -- Акт проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ підтвердив цей історичний вибір (за схвалення Акта проголошення незалежності висловилися 92 % учасників голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента держави.

В одному із найперших Послань Президента до Верховної Ради України говорилося “Український народ, реалізуючи на початку 90-років ХХ ст. вікову мрію про незалежність і власну державу, уникнув спокуси втілювати в життя гасло “Україна для українців”. Натомість було проголошено і гарантовано рівність прав громадян нової держави, незалежно від їх етнічного походження та віросприйняття”. Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації знайшли адекватне тлумачення в Конституції України. Зокрема, у третій частині преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а і за “усім Українським народом”, підтверджуючи тим самим існуючу обєктивну реальність, що Україна є Батьківщиною та “рідним домом” для громадян всіх національностей. Кучма Леонід. Вірю в український народ. Вибрані статті, виступи (1994-2000). К., 2000. - С.9.

Демократичні політико-правові засади розбудови української політичної нації дістали адекватне тлумачення у Конституції України. Смисл визначення Українського народу з великої літери включає у себе як поліетнічну специфіку населення України, так і його громадянську, політичну сутність -- рівність громадян усіх національностей перед законом. Більше того, в частині третій преамбули Конституції право на самовизначення, проголошення незалежності України закріплено не тільки за “українською нацією”, а й за “усім Українським народом”, чим підтверджено обєктивну реальність: Україна є батьківщиною, рідним домом для громадян усіх національностей. Конституція України // http://www.nau.kiev.ua/1013/3_1/1013_3_1.html / 12.04.206

Крім того, у статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної нації -- українців є й інші корінні народи і національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово “корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”. Конституція України // http://www.nau.kiev.ua/1013/3_1/1013_3_1.html / 12.04.206. Цим, на нашу думку, держава зняла проблему самоідентифікації автохтонних національних меншин України -- росіян, євреїв, греків, поляків, румун, угорців та ін., спрямовуючи їх “пасіонарну енергію” Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. - С.291. у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвиткові сепаратистських настроїв. Таким чином, можна твердити, що національні меншини, поряд з українцями, на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним (корінним) населенням.

В цілому Конституція та закони України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи корінних народів та національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання рідної мови (у тому числі в одержанні освіти) гарантовано статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантовано статтею 14 Закону “Про національні меншини” та статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії (хоч і тепер стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць). Закон України “Про національні меншини” // http://citynews.net.ua/laws/nac_menshyny.htm / 14.04.2006

Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважна більшість -- українці, чисельність яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України -- на 5,1 %. Перепис населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8 млн. 334,1 тис. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8% і становить 17,3%. Перепис населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає у східних областях -- Донецькій (38,2%), Луганській (39%), Харківській (25,6%), а також на півдні України (у Запорізькій області -- 24,7%, Одеській -- 20,7%, Дніпропетровській -- 17,6%, Херсонській -- 14,1%, Миколаївській -- 14,1%). Проте абсолютну більшість вони становлять лише в Криму -- 58,3 %. Національний склад населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12.04.2006

На третє місце за чисельністю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси -- 275,8 тис. На четвертому місці залишились молдавани -- 258,6 тис., причому переважна їх більшість проживає у двох областях -- Одеській і Чернівецькій. Досить значною етнічною групою є болгари -- 204,6 тис., більшість їх проживає в Одеській і Запорізькій областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькій області, румунська -- в Чернівецькій та Закарпатській -- 75,9% і 21,3% відповідно. На Закарпатті проживають практично всі угорці України, в Одеській області -- майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини етнічних поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині, їх питома вага в населенні АРК становить нині 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де в усі часи була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська). Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12.04.2006

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 -- 2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях, а також у Києві ) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52% виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал. Варналій З., Павлюк А., Шевченко О. Стратегія подолання диспропорцій у розвитку регіонів // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. К., НІСД, 2003, с. 162.

Відповідно до такого розшарування в етнічній та економічній сферах, спостерігається суттєва розбіжність позицій регіонів з деяких питань, насамперед - загальнонаціонального характеру, на приклад, стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій.

Не дивлячись на усі ці розбіжності, українська політична нація, звичайно ж, має і позитивну динаміку.

Передусім, про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50%. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня -- 56%. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано в грудні 2001 -- березні 2002 р. А в листопаді 2000 р. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян. Тоді уперше на її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року. Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003, № 1, с. 18 -- 19.

Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації. Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова обєднує народи у нації й зміцнює державу. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету - культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного.

Отже, мовна консолідація українського суспільства потребує не політики закликів, умовлянь, звинувачень і тому подібного емоційного тиску, а стратегії розширення та поглиблення українського смислового інформаційного поля.

Сьогодні мовна ситуація в Україні має таку тенденцію: збільшилася кількість тих, хто спілкується у своїй родині переважно українською мовою (з 36,7% у 1994 р. до 38,1% у 2003 р.); зменшилася кількість тих, хто спілкується переважно російською мовою (з 32,4% у 1994 р. до 25,2% у 2003 р.); збільшилася кількість тих, хто спілкується обома мовами, залежно від обставин - від 29,4% у 1994 р. до 36,0% у 2003 р. Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12.04.2006

Найефективнішими методами реального підвищення авторитету української мови є створення у суспільстві таких умов, за яких нею говорити було б не просто необхідно, а корисно - для карєри, інформаційного обміну, роботі на компютері тощо.

Сьогодні українська мова не повністю виконує свою комунікативну функцію у науці, техніці, на виробництві, у ділових стосунках, в освіті та інших сферах суспільного життя, бо не охоплює номенклатури понять, вироблених світовою цивілізацією останнім часом у техніці, науці, виробництві, суспільно-економічних відносинах. Тому необхідно зосередити увагу на “перекладі” цілих галузей науки, культури, виробництва, багатьох сфер суспільного життя на україномовні смисли. Українське мовознавство має бути свідоме цієї проблеми і посилено працювати над укладанням галузевих термінологічних словників та необхідними перекладами кращих досягнень світової думки. У цілому ж можна говорити про необхідність розробки та реалізації загальної державної стратегії мовно-інформаційного суверенітету України. Це одна з найважливіших функцій української еліти. Проблема не в тому, що необхідно “впроваджувати” українську мову в російськомовних регіонах Сходу і Півдня, а в тому, як зробити, щоб говорити українською було не тільки престижно, необхідно і вигідно. Постає питання - як зробити так, щоб у різних народів, етносів, які проживають на території України виникало бажання спілкуватися українською мовою - і не тільки в державних установах, але й в побуті. А для цього необхідно підняти рівень національної свідомості. І знов ж таки, - не тільки у титульного етносу, але й національних меншин. А, як відомо, існує поширена думка, що однією з головних причин національної невизначеності більшості громадян України є саме недостатній рівень національної самосвідомості.

Соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема -- Дж. Бремером), Bremer J. The Politics of Ethnicity Russian in the New Ukraine. Europe -- Asia Studies. Vol. 46‚ № 2‚ 1994, р. 261 - 283. показують, що більшість росіян, наприклад у Львові і Києві, постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо таких у Львові 64%, а в Києві -- 70%, щодо телебачення -- відповідно 74% і 75%, щодо газет і журналів -- 58% і 68%. Навіть у Сімферополі 27% росіян слухають українське радіо, 33% -- дивляться українське телебачення і 17% -- читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет, Рябчук М. Росіяни в Україні з погляду американського соціолога. Схід‚ 1995, №2, с. 29 - 33. однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні.

Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах, майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) вважають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни повязують із знанням української мови. Рівень освіти населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/education/ 12.04.2006.

Заслуговують на увагу соціологічні дослідження щодо стану і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що обєктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує. Показово‚ що в цьому майже суцільно російськомовному регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4‚8% з цим не погодилися. Рівень освіти населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/education/ 12.04.2006.

Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994 -- 2004”, тільки 44,2% респондентів торік вважали себе перш за все громадянами України, 30,5% -- “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, 6,7% -- “мешканцем регіону (області чи кількох областей)”. Ще 10,7 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою -- Радянським Союзом. Україна - 2004. Українське суспільство 1994 -- 2004: Соціологічний моніторинг. К., 2004. - с.24.

Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами, тобто громадянами Росії. Такий високий рівень національної ідентичності серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології Російської академії наук у ході щорічного дослідження громадської думки. “День” (Київ), 22.04. 2004. http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Аналізуючи вищесказане, висновок полягає у наступному: у масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація не має першорядного значення. Якщо в Україні і розвивається система ідентифікації українства, то це, скоріше, ідентифікат не з розряду “держава -- громадянин”, а з розряду “країна -- особистість”, “країна -- спільнота”. Головна тут -- суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до землі-годувальниці, близькість до певного регіону. Навіть читаючи сучасну політичну пресу, часто можемо зустріти такі визначення, як “донецькі”, “харківські”, “київські” -- реальний розподіл українського соціуму за умови відсутності нових механізмів консолідації суспільства як єдиної політичної нації.

Регіональні відмінності України стали обєктом політичних спекуляцій та розмінною монетою політтехнологій у ході виборчої компанії 2004 р. Як наслідок маємо “викид” як на Сході та Півдні України, так і на Заході латентних відмінностей життєдіяльності цих двох регіонів -- економічних, історичних, геополітичних, релігійних, мовних, ціннісних і т.д.

Знов ж таки, говорячи про українську політичну націю, не можна говорити категорично - не слід драматизувати її сьогоднішній стан. Адже, для її стабільного становлення та функціонування необхідний тривалий проміжок часу утвердження практики свідомого громадянства. Шістнадцятилітня новітня історія України з її нерозвиненою державницькою традицією (а отже, історично-державницькою ідентичністю) і з традиційно пануючим етнокультурним розумінням нації, це не той строк, за який може сформуватися політична нація. Потрібна послідовна копітка спільна робота у цьому напрямі як держави так і еліти.

Є, звичайно, в Україні і деякі інші точки зору на цю проблему. Досить цікавою та не безпідставною є погляд Сергія Макєєва на питання політичної нації. Заввідділом Інституту соціології, доктор соціології Сергій Макеєв, в Інтернет-газеті “Прозора політика” в одній із своїх статей наголошує на тому, що в Україні на сьогоднішній день вже є політична нація; і не одна, а - три (!).

Сергій Макєєв пише про те, що саме в результаті подій 21 листопада 2004 року в Україні сформувалося аж три політичні нації. “На тому місці, де повинна була б бути єдина Україна, маємо три нації, і, відповідно, три держави”. Макеев С. “Три страны и три политические нации”, http://tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=prozpol46.html, 19.03.2006. на думку дослідника, перша нація 21 листопада обрала своїм президентом - Віктора Ющенка. Її кількісний склад оголосив Київський міжнародний інститут соціології та Центра А. Разумкова при підтримці фонду “Демократичні ініціативи”. Дані “екзит-полу” говорили про наступне - 54% виборців підтримали В.Ющенка. Саме ці “54%” вийшли на майдани і вирішили не визнавати “законно” обраного президента, на той час премєр-міністра. Перша країна, за словами, Макєєва, розмістилася на майдані Незалежності у столиці. Друга нація, кількісно на багато менша за першу, але підконтрольна тільки сама собі, почуваючи себе у повній безпеці, відсторонив себе від першої штиками силових структур, не відстороненою політичною глухотою та лицемірством (дозволю собі не погодитися з останнім висловлюванням). У цієї нації, припускає С. Макєєв, дві “голови”, а саме - Віктор Янукович та Л. Кучма. Багато критики (деколи бруду) у даній статті лунає саме на “другу” політичну націю.

Третя політична нація - це ті, кого обманули, спокусили, “купили”, залякали “другою” політичною нацією, або вони взагалі пасивно піддалися її умовлянням. Макєєв пише, що вони дозволили робити з собою що завгодно, дозволивши, тим самим, другій нації робити що завгодно з усією державою. “Вони зародили в собі люту ненависть до американського імперіалізму та місцевого, тобто українського націоналізму”. Макеев С. “Три страны и три политические нации”, http://tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=prozpol46.html, 19.03.2006. Останнє фактично означає культивування ненависті до ідеї самовизначення, яке не може не бути національним. Частину з них, подібно “безсловесному грузу возили на “пікніки” та “екскурсії” з відкріпними талонами”. Участь у подібних організаціях обернулася для таких людей політичною смертю, - як пише С. Макєєв.

З даної статті бачимо, що політичну українську націю (до речі ще не сформовану), вже починають ділити навпіл, в принципі, так само, як намагаються поділити і Українську державу. Ці думки та погляди досить поширені на сьогоднішній день в засобах масової інформації в Україні, і це неабияким чином може підсвідомо вплинути на масову свідомість українського народу.

Українська політична нація повинна формуватися на основі єдиного інформаційного поля. В цьому також переконана українська письменниця О.Забужко. За словами О.Забужко, політична нація починається з того, що “вся країна від заходу до сходу, від півночі до півдня в однин і той же час обговорює одні й ті ж статті в одній і тій же газеті. Якщо цього немає - до побачення”. Забужко О. “Политическая нация начинается с единого информационного поля” / http//2006.liga.net/news.asp?nid=179927, 02.03.2006 О.Забужко переконана, що аналізуватися повинні однакові, спільні ідеї, а не персоналії. Письменниця підкреслює, якщо не буде працювати принцип певного спільного консенсусу у суспільстві, то нема і сенсу говорити про те, що це за суспільство.

Є ще одна точка зору стосовно долі політичної нації в Україні. Її ярим захисником є П.П. Толочко - віце-президент Академії Наук України. Дослідник звертає нашу увагу на те, що українці ще не відчули та не усвідомили себе як націю саме на політичному рівні.

В Україні, наголошує Толочко П.П. немає єдиної нації взагалі. “Я писав про це, але мені дорікали, що я заперечую існування українського народу. Це не розумно. Я ніколи цього не говорив. Але продовжую наполягати: є український народ, але немає української політичної нації.” Толочко П. “Есть украинский народ, но нет политической нации”, http://anti-orange.com.ua/article/history/66/5314, 21.02.2006. П. Толочко наголошує на тому, що не треба плутати два різних поняття - нація та етнос. Нація - це не етнічна, а політична категорія, що обєднана однією національною державною ідеєю, яка змушує людей іти до досягнення своєї мети, однієї мети - спільної для всього народу. Цього, за словами П.П. Толочка, в нас поки що немає. Не погодитися з останньою думкою буде, мабуть, важко.

Не просто так, ми, для кращого аналізу та розуміння суті та стану політичної нації в Україні обрали, по суті, дві статті, які кардинально розбігаються у поглядах на поставлену перед нами проблему. Бачимо, що різні дослідники дивляться на долю політичної нації діаметрально протилежно. Варто, мабуть, погодитись, з О. Забужко, яка впевнена в тому, що політична нація починається саме із єдиного інформаційного поля. Протистояння різних політичних сил, партії, рухів - фактор, який не просто не сприяє формуванню політичної нації, але й відіграє тут дезінтеграційну, розєднуючи функцію (найголовніша ж функція політичної нації - консолідуюча). Це “вбиває” політичну націю ще на початку її “зародження”. Не можна говорити про долю української політичної нації, до поки одна частина українського народу живе у “позавчора”, а частина - у “післязавтра”. Лише при існуванні єдиної, цілісної, не поділеної на двоє, або ж навіть на троє, можливе існування та функціонування політичної нації. Єдність нації - запорука стабільності та ефективного підґрунтя для формування політичної нації.

Отже, вище ми зупинилися на деяких стратегічних пріоритетах формування політичної нації в Україні. Звертали увагу на різних поглядах на цю проблему. Власна ж точка зору дослідника полягає у наступному - у нас є Українська держава, є українська нація, є український (титульний) народ, але, на жаль, політична нація ще не сформована. Для її формування та панування в українському суспільстві потрібно зробити чимало, але найголовніше це те, що на сьогоднішній день треба відмовитися від пануючого принципу побудови громадянського суспільства за етнічною ознакою, формування нації не за приналежності до цієї чи іншої етнічної групи. Пануючим повинен бути принцип громадянства.

ВИСНОВКИ

Складні етнічні процеси та конфлікти постійно порушують и, не виключно - порушуватимуть ще довго, стабільність у світі. Життя та самі закони етнічного розвитку, ставлять складні проблеми перед народами й політиками. Останнім часом, на нашу думку, на допомогу вирішення даних протиріч та проблем приходить явище, порівняно нове, - політична нація. Тобто, людська спільнота, обєднана однією територією, цілісність якої забезпечує єдина держава, спільною економікою, масовою чи громадянською культурою, історичною памяттю, однаковими для всіх етносів, що проживають на території даної держави, юридичними правами та обовязками. Інакше кажучи, мова йшла про націю-державу. Етнічному ж чиннику місця тут залишається мало, а подекуди - він взагалі витісняється політичною нацією.

Політичні нації у поліетнічних державах почали зявлятися по-різному і у різні часи. У роботі були проаналізовані, на приклад, американська, канадська, російська політичні нації.

Проаналізувавши розвиток вищезгаданих політичних націй, приходимо до висновку, що немає у світі закріпленої моделі їхнього формування. У кожної із цих трьох націй були свої передумови, причину виникнення, кожна має свої особливості, позитиви та недоліки, і, звичайно, у кожної із них - різні часові рамки. І, що не має жодних заперечень - у кожного своя подальша доля.

Коли ж мова іде про поточний стан кожної з них, то за рівнем розвитку вони так і стоять: американська, канадська, російська.

Стосовно американської - то про неї написано і сказано вже багато. Вона зявилася раніше всі інших - ще у XVII ст., коли була підписана перша - найголовніша угода про створення “громадянського суспільства”. Це, як зазначалося, і було точкою відліку, після якої і починається перший етап становлення політичної нації та політичного суспільства американців. Сьогоднішнє становище американської політичної нації, на нашу думку, досягло свого найвищого рівня. А, як відомо, після кожного такого злету, відбувається деяка стагнація, або ж, навіть, і спад. Чи виправдає себе, так звана система “американізації” всього населення, що проживає на території Сполучених Штатів Америки і надалі - питання риторичне і вимагає часу.

Щодо канадського суспільства, у якому панує принцип “єдність в різноманітті”, то тут політична нація теж, можемо твердити, міцно вкоренилася у ньому, та у свідомості кожного громадянина даної держави. Канада є однією із тих країн, де на належному рівні підтримуються етнічні групи населення, яких тут більше 100. етнічний фактор у канадському суспільстві на сьогоднішній день відіграє другорядну роль. Основу цьому принципу було закладено ще на початку 70-х років ХХ ст., коли була затверджена концепція багато культурності. Мета політики багато культурності полягає у “заохоченні груп та індивідуумів до інтеграції через середній курс між асиміляцією та відокремленням”.

Про російську політичну націю, як довершене, сформоване явище, говорити, звичайно зарано. Але, потенціал у Російської Федерації надзвичайно великий. Російська політична нація будується на найголовнішому принципі - патріотизмі та повазі до інших народів. Керівництво Федерації робить усі кроки до створення політичної нації, де панувала б рівність перед законом усіх громадян та повага до етнічних груп, яких у Росії надзвичайно велика кількість. Особливу увагу на створення політичної нації у багатонаціональній Російській Федерації звертає Президент В.Путін. Він наголошує на тому, що надійною основою для формування політичної нації є тандем розвитку економіки, соціальної підтримки та безпеки свої громадян.

Акцент у даній магістерській роботі автор намагався поставити на українську політичну націю. Як такої її поки що нема у нашому суспільстві. Але шанси сформувати нову націю на принципах державності, а не етнічності, тобто - політичну націю України, на наш погляд, існують. Головними передумовами для цього є характер культури населення східного, південного та, частково, центрального регіонів; почуття спорідненості населення, яке особливо почало зростати останнім часом. Але, найголовніше, що має бути наявним, що повинно консолідувати український народ - це почуття єдності, спільної мети та спільні державні інтереси. Повинна існувати одна для всіх ідея державотворення. Це - найголовніша мета, якою повинні керуватися люди при формуванні політичної нації у своїй державі. А цього, на жаль, на сьогоднішній день, український народ не має.

Як відомо, для того, щоб ідеальні конструкції, вироблені елітою, сприймалися всіма громадянами, всіма етнічними групами, необхідно їх утворити та зробити так, щоб вони функціонували на двох рівнях. По-перше, на рівні інтелектуальному, інтелектуальному, як ідеології, яка завжди тяжіє до раціоналізації світобачення й існує як теорет ична система. По-друге, на рівні психологічному, як соціальна міфологія, для якої властиве акцентування на емоційно-образному сприйнятті дійсності. Інакше кажучи, - реально спрацьовувати буде лише така ідея, яка випливає з нагальних потреб суспільства.

Сьогодні, на нашу думку, першорядним завданням народу України є подолання соціально-економічної та духовної кризи. Та політична сила, яка зможе змінити сьогоднішню ситуацію, отримає всебічну підтримку населення. Виробити ж таку доктрину, ідеологію, яка б змогла консолідувати усіх громадян України незалежно від їхнього етнічного походження, без допомоги ефективно діючого уряду та найвищого керівництва держави - поки що неможливо.

Виходячи з наведеного вище у магістерській роботі, зазначимо, що саме державницька ідея в сполученні з соціально-економічною, може бути тим фактором, який відіграватиме домінуючу роль у формуванні політичної нації в Україні. Головним же моментом інтегративної ідеології повинно бути прагнення відбудувати державу на основі добробуту нації.

Усі ці міри при необхідності повинні випливати зі стану економіки, потреб людей і місцевих співтовариств, самопочуття громадян у рідній країні. Завзято займаючись безліччю інших справ, провладні структури чомусь забувають займатися обєднанням і солідарністю української нації.

Політична нація на сьогоднішній день існує в небагатьох державах. Для того, що визначити причину, треба, насамперед, назвати найголовніші ознаки, які властиві існуванню політичної нації. Серед них:

Ш існувати політична нація може лише у демократичній державі;

Ш одним із найголовніших елементів політичної нації є панування громадянського суспільства;

Ш панує верховенство закону та повага до прав людини;

Ш рівність прав титульного етносу із іншими етносами, що проживають на території тієї чи іншої держави;

Ш кожний громадянин бере участь у політичному процесі - або безпосередньо, або опосередковано;

Ш громадян між собою обєднують спільні цілі, одна мета, спільні інтереси.

Отже,

Політична нація - сукупність людей різних національностей, які є громадянами однієї країни. Однак неодмінною умовою є достатня зрілість корінної, титульної нації, навколо якої формується нація політична.

Політичні нації - своєрідний симбіоз соціальних та етнічних спільностей. Нове структурування суспільства визріває на наших очах і ще не має розгорнутої наукової ідентифікації. В кожному разі, терміни “клас” і “нація” в їх загальновживаному розумінні вже не відповідають повністю реаліям постіндустріального громадянського суспільства.