Західноєвропейськафілософія Нового часу
План
Вступ
1.Визначальні фактори Нового часу (наукова революція іформування буржуазного громадянського суспільства).
2.Основні протилежні напрями у філософії Нового часу (емпіризм і раціоналізм; матеріалізм і ідеалізм; раціоналізм і ірраціоналізм).
Висновок
Вступ
Філософія —особлива форма духовної діяльності людини, що чутливо реагує на умовинавколишньої дійсності. Західноєвропейська епоха Нового часу характеризуєтьсянапруженими духовними і інтелектуальними шуканнями, внаслідок чого філософіяцього періоду переживає очевидний зліт, що виразився в багатстві виниклихфілософських напрямів і широті проблематики, що торкнулася. У свою чергу цейзліт був обумовлений корінною перебудовою суспільного перевлаштування іскладанням наукової картини миру.
1. Визначальніфактори Нового часу (наукова революція і формування буржуазногогромадянського суспільства)
Хронологічнірамки Нового часу, що звичайно обкреслюються істориками, це XVII — нач. XX вв.,тобто період від перших буржуазних революцій до перших соціалістичних. Протеновітній період у філософії починається вже з середини XIX століття. Такимчином, західноєвропейська історія філософії Нового часу займає два з половиноюсторіччя, протягом яких філософська думка проходить декілька найважливішихетапів. Перший з них — це західноєвропейська філософія XVII в.
У останнійтретині XVI — початку XVII в. відбувається буржуазна революція в Нідерландах,що зіграла важливу роль в розвитку капіталістичних відносин в буржуазнихкраїнах. З середини XVII в. (1640—1688) буржуазна революція розгортається вАнглії, найбільш розвиненій в промисловому відношенні європейській країні. Ціранні буржуазні революції були підготовлені розвитком мануфактурноговиробництва, що прийшло на зміну ремісничій праці. Перехід до мануфактурисприяв швидкому зростанню продуктивності праці, оскільки мануфактура базуваласяна кооперації працівників, кожний з яких виконував окрему функцію врозчленованому на дрібні часткові операції процесі виробництва.
Розвиток нового —буржуазного — суспільства породжує зміна не тільки в економіці, політиці ісоціальних відносинах, воно міняє і свідомість людей. Найважливішим чинникомтакої зміни суспільної свідомості виявляється наука, і, перш за все,експериментально-математичне природознавство, яке якраз в XVII в. переживаєперіод свого становлення: не випадково XVII в. звичайно називають епохоюнаукової революції.
У XVII в.розподіл праці у виробництві викликає потребу в раціоналізації виробничихпроцесів, а тим самим — в розвитку науки, яка могла б цю раціоналізаціюстимулювати.
Розвиток наукиНового часу, як і соціальні перетворення, пов'язані з розкладанням феодальнихгромадських порядків і ослабленням впливу церкви, викликали до життя новуорієнтацію філософії. Якщо в середні віки вона виступала в союзі з богослів'ям,а в епоху Відродження — з мистецтвом і гуманітарним знанням, то тепер вонаспирається головним чином на науку.
Тому длярозуміння проблем, які стояли перед філософією XVII століття, требавраховувати: по-перше, специфіку нового типа науки —експериментально-математичного природознавства, основи якого закладаються самев цей період; і, по-друге, оскільки наука займає провідне місце в світоглядіцієї епохи, то і у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання —гносеологія.
Вже в епохуВідродження середньовічна схоластична утворена була одним з предметів постійноїкритики. Ця критика ще гостріше ведеться в XVII в. Проте при цьому, хоч і вновій формі, продовжується стара, така, що йде ще від середніх століть полемікаміж двома напрямами у філософії: номиналистическим, що спирається на досвід, іраціоналістичним, висуваючим як найбільш достовірне пізнання за допомогоюрозуму. Ці два напрями в XVII в. предстають як емпіризм і раціоналізм.
В кінці XVI—XVIIвв. європейська наука пережила революцію, тобто якісний стрибок в своємурозвитку, а саме:
— здійснивсяперехід науки з емпіричного рівня розвитку на теоретичний: від «збирання фактів»,від фрагментарних знань про світ наука перейшла до створення фундаментальноїнаукової теорії — механіки, яка на основі нечисленних початкових принципівохоплювала фактично всю природу, описуючи рух матеріальних тіл від атомів допланет;
— відбуласяматематизація природознавства (без чого був би неможливий вихід науки на теоретичнийрівень);
— наука сталаспиратися на принципово нову методологію — емпіричну, таку, що припускаєдосвідчене, експериментальне обгрунтування знання;
— наукові знання,наукові відкриття стали широко застосовуватися на практиці. Результати науковихдосліджень були затребувані машинним виробництвом, що швидко розвивається.Наука поступово ставала продуктивною силою індустріального суспільства;
— наука сталанайважливішим соціальним інститутом: раніше вона була заняттям самотніхмислителів, тепер учені об'єдналися в наукові співтовариства, з'явилися першіАкадемії наук, почали виходити наукові періодичні видання, значно збільшилосячисло університетів.
Всі ці якіснізміни привели до формування науки в її сучасному вигляді. Якщо до цього, з моментусвого виникнення в Стародавній Греції в VI—V вв. до н. э., під наукою малася наувазі система логічно обгрунтованих знань, то тепер наука стала виробництвомнових знань про світ, що мають досвідчене обгрунтування і практичнезастосування, продуктивною силою суспільства і його соціальним інститутом.
Найважливішавідмінна риса філософії Нового часу в порівнянні з схоластикою — це новаторство.Але слід особливо підкреслити, що перші філософи Нового часу були учняминеосхоластов. Проте вони зі всією силою свого розуму, і душі прагнулипереглянути, перевірити на істинність і міцність успадковані знання. Критика"ідолів" у Ф. Бекона і методу сумніву Р. Декарта в цьому сенсі непросто інтелектуальні винаходи, а особливості епох: переглядалося старе знання,для нового звання відшукувалися міцні раціональні основи. Пошук раціональнообгрунтовуваних і доказових істин філософії, порівнянних з істинами науки, —інша межа філософії Нового часу.
2. Основнийфілософський перебіг західноєвропейської філософії Нового часу
Емпіризм іраціоналізм
Бурхливийрозвиток науки в XVIIв. зробилооднією з ключових філософських проблем питання про можливість пізнаннянавколишньої дійсності. При рішенні цього питання філософи Нового часурозділилися на два основні напрями: емпіризм і раціоналізм. Емпіризм як течія вгносеології, пов'язана з досягненнями природних наук, зароджується в Італії іНідерландах, але остаточне оформлення одержує в Англії. Раціоналізм, пов'язанийголовним чином з розвитком математики, зародився ще в Стародавній Греції уфілософських системах Сократа і Платона. Проте остаточно він оформився як самостійнатечія в гносеології тільки в XVII в.
Представникиемпіризму, будучи прихильниками експериментально-досвідчених наук і спираючисьбільше на конкретні досягнення тодішньої фізики, хімії, ботаніки, зоології, щознаходилися в основному на стадії збирання і узагальнення досить обмеженогоматеріалу, зводили в ранг загального філософського методу індуктивний метод.Вони вважали, що знання походить з плотського досвіду, безпосередньогоспостереження і експерименту. Істини загальні і необхідні походять тільки здосвіду, а не з інтелекту.
Яскравимпредставником емпіризму був англійський філософ Ф. Бекон (1561—1626). Для реформинауки і розвитку природознавства необхідно, на думку Бекона, навчитисяправильному мисленню. Це, у свою чергу, вимагає очищення розуму від помилок,виступаючих перешкодою на шляху пізнання природи. Бекон виділяє чотири родипомилок, які він називає ідолами або примарами:
1) ідоли роду,обгрунтовані «в самій природі людини, племені або в самому роді людей, бо помилковостверджувати, що відчуттів людини є міра речей»;
2) ідоли печери є«помилки окремої людини», обумовлені «малим світом», «печерою» індивіда;
3) ідоли площівиникають з взаємного спілкування людей;
4) ідоли театру,які вселилися в душі людей з різних догматів філософії, а також з початків і аксіомнаук.
Загальний сенсвчення про ідоли визначається його виховною функцією. Проте перелік ідолів щене дає гарантії руху до істини. Такою гарантією є ретельно розроблене вченняпро метод.
Бекон не тількизаклав основи матеріалістичного розуміння природи, але і дав обгрунтуванняіндуктивному методу як руху думки від приватного до загального. Проблему виборудійсного методу і її рішення Бекон висловлює алегоричним способом.
На його думку,існують три основні шляхи пізнання — павука, мурашки і бджоли. «Шлях павука» єспробою виведення істин з самої свідомості при щонайповнішій зневазі до фактів.«Шлях мурашки» — це вузький шлях, представники якого збирають розрізнені факти,але не уміють їх узагальнювати. Істинним є «шлях бджоли», який сполучає в собідостоїнства названих «шляхів» і вільний від недоліків кожного з них. Такимчином, єдність плотського досвіду і роздумів може бути вірним керівником надорозі до істини.
Бекон вважав, щометод «бджоли» допомагає виявити матеріальні причини і забезпечує вивченнясамої матерії і законів її дії. Матерія многокачественна, їй властиві різніформи руху: коливання, опір, інерція, прагнення, напруга, життєвий дух, мука іт.д. Ці форми були фактично характеристиками механічної форми руху матерії, якау той час була якнайповніші вивчена.
Люди, на думкуБекона, можуть бути панам і господарями природи. Проте ступінь панування людининад природою залежить від рівня розвитку його знань. Звідси витікає, що «знанняі могутність людини співпадають». Бекону належить знаменитий афоризм: «Знання —сила», в якому виражена практична спрямованість науки.
Представникираціоналізму, будучи також творцями нової математики і теоретичного природознавства,звеличили і абсолютизували логічне мислення з його дедуктивно-математичнимметодом. Вони прагнули зробити його загальним методом філософського і науковогодослідження. Джерело загальності і необхідності математичних істин виводилося зсамого розуму: а) або з понять, природжених розуму (Р. Декарт), би) або зприроджених інтелектуальних потенцій (Р. В. Лейбніц). Таким чином, обидва цінапрями абсолютизували одну із сторін пізнавального процесу.
Родоначальникомраціоналізму Нового часу був Рене Декарт (1596—1650). Цей французький філософ,математик і природодослідник, більш інших відповідальний за ідеї і методи, щовідокремлюють епоху Нового часу від Середньовіччя.
Двома основнимишляхами, що ведуть до пізнання світу, є, по Декарту, інтуїція і дедукція. Підінтуїцією він розуміє поняття ясного і уважного розуму настільки просте і очевидне,що воно не залишає ніякого сумніву в тому, що ми мислимо. Прообразом такоїінтуїції є аксіоми геометрії. Виходячи з інтуїтивно-достовірних основоположень,слід рухатися по ступенях дедукції, тобто просуватися від загальних положень доприватних.
Розробляючираціоналізм, Декарт вважав, що в акті пізнання розум людини не потребує плотськихречей, оскільки істинність знань знаходиться в самому розумі, в уявленнях, щоосягаються розумом, і поняттях. Для виправдання вчення про розум як головне ієдине джерело знань, Декарт був вимушений визнати, що нематеріальна, тобтодуховна субстанція має в собі спочатку природжені ідеї. До ним він відноситьідею бога, ідею духовної субстанції, ідею матеріальної субстанції, ідею чисел іфігур, ідеї різних геометричних фігур і т.д. Правда, природжені ідеї — це ще неготові істини, а припущення розуму. Тому в пізнанні головна роль належитьрозуму, а не відчуттям. Розум же може досягти дійсного знання, якщо виходитимез достовірного, дедуктивного методу. При цьому Декарт вважав, що за допомогоюдедуктивного методу можна логічно вивести всі знання про світ.
Вважаючи розумджерелом пізнання і критерієм його істинності, Декарт прагнув розробити один,універсальний метод для всіх наук, виходячи з наявності в людській думці «природженийідей», до яких він відносив більшість підстав математики і логіки. ПоглядДекарта на природу був чисто механістичним: Всесвіт, на його думку, євеличезний механізм, первинний імпульс до розвитку і існування якого дає Бог, аподальший розвиток залежить від творчої сили матерії.
Метод науковогопізнання Декарта називається раціоналістичним або аналітичним, він вимагаєрозчленовування об'єкту мислення на елементарні частини і рухи розуму відпростого до складного.
Матеріалізмучення Декарта поглибив і розвинув нідерландський філософ Б. Спіноза(1632—1677). Він відкидав уявлення про мислення як про особливу субстанцію, якаіснує сама по собі і виявляється через себе саму. Спіноза вважав, що існуєєдина субстанція, що знаходиться поза свідомістю, є причиною самої себе і що непотребує ніяких інших причинах. Необхідність причин і наслідків, згідно законамєдиної субстанції — ось єдиний принцип світового порядку. Основні властивостіцієї субстанції, по Спінозі, протяжність і мислення. Будь-яка матерія, віддерева до людини, може мислити! Мислення — це самосвідомість природи. Звідсивитікає, що зв'язок і порядок речей ті ж, що і зв'язок і порядок ідей. Справжніправила мислення — це вірно пізнані закони миру. У своєму визначенні природи якєдиної субстанції, вічне буття якої витікає з її суті, Спіноза суперечив ідеїБога, як її творця «з нічого».
Матеріалізм іідеалізм
Пануючоюфілософською тенденцією в XVII—XVIII вв. стає матеріалізм, оскільки знання, щоростуть, про природу підтверджували його істинність і спростовували положенняідеалізму. Але, через те, що найбільш розвиненими науками були механіка іматематика, матеріалізм того часу був механістичним. Саме в механіці бачилифілософи того часу ключ до таємниць всесвіту. Характерною межею філософіїНового часу було те, що великі філософи були також і великими ученими — природодослідниками.Арістотелівська логіка, якнайповніші що відповідає вимогам, що пред'являютьсядо обгрунтування вже наявних знань, перестає бути життєво необхідної.Необхідною стає логіка, направлена на добування нових знань.
В той же часфілософія для філософії Нового часу характерний поява декількох оригінальнихідеалістичних концепція, пов'язаних з іменами таких філософів як Р. В. Лейбніц,Дж. Берклі, Д. Юм.
Р. В. Лейбніц(1646—1716) розвивав концепцію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади —різні неделимые духовні субстанції, з яких складається первинний, ідеальнийсвіт, спіткати який можна лише розумом. Монади — елементи буття, що володіютьактивністю і самостійністю і здібні до сприйняття і свідомості. Великоюзаслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку пронерозривність матерії і руху. Кожну з монад він розглядав як «маленьке дзеркалоВсесвіту». А їх єдність і узгодженість результат Богом передвстановленої гармонії.Найнижчі з монад ті, з яких складається неорганічна природа, їм властиві лишеуявлення, на сходинку вище знаходяться монади, що мають відчуття, з нихскладається тваринний світ, а до найвищого з відомих нам класів монад Лейбніцвідносив душі людей. Він не заперечував можливості існування у Всесвіті істот,більш здійснених, ніж люди і в духовному, і в тілесному сенсі. Лейбніцрозглядав простір як порядок взаємного розташування безлічі індивідуальних тіл,що існують поза один одним, а час — як порядок змінюючих один одного явищ.
У XVII—XVIII вв.у Англії розвинувся ідеалістичний сенсуалізм, найбільш яскравими представникамиякого були Дж. Берклі (1685—1753) і Д. Юм (1711—1776). Будучи переконанимприхильником релігії, Берклі виступав з критикою поняття матерії. Вінстверджував, що поняття матерії є помилковим, оскільки в його основі лежитьприпущення, що можна відвернутися від приватних властивостей речей, якіскладають зміст наших відчуттів, і утворити ідею «матерії взагалі», якзагального для наших відчуттів субстрата. Але адже ми не сприймаємо матерію яктаку, а всього лише окремі властивості речей — смак, колір, запах і т.д.Оточуючі нас речі — це своєрідні суми, комбінації відчуттів, і існують вонилише як ідеї в думці Бога, який і є причина і джерело земного життя. Одна зосновних тез учення Берклі: існувати — означає сприйматися.
Таку жсуб'єктивно-ідеалістичну концепцію, хоч і що дещо відрізняється від концепціїБерклі, розвивав і Юм. Він вважав, що людина не в силах зрозуміти що-небудь унестямі, вийти за межі своїх власних відчуттів. Знання, по Юму, можливо, тількилогічним, а предмети дослідження, які торкаються фактів, виводяться з досвіду,оскільки не можуть бути доведені логічно. Досвід же — це потік вражень, причинияких осягнути неможливо. Оскільки досвід не можна обгрунтувати логічно, отже ідосвідчене знання не може бути достовірним. Так, в досвіді нам дано спочаткуодне враження про явище, а потім інше, але з того, що одне явище передує іншомунеможливо логічно довести, що одне є причина іншого. Звідси Юм зробив висновокпро незбагненність дійсного характеру причинності. Оскільки зникли всіпідстави, по яких можна було б судити про достовірність знань, Юм вимушений буввизнати, що джерелом нашої практичної упевненості служить не знання, а віра.Через критику ідеї субстанції по відношенню не тільки до матерії, але і доідеального буття Юм дійшов критики релігійної віри і церкви.
Раціоналізм іірраціоналізм
Раціоналізм (відлат. ratio — розум) — філософський метод, згідно якому основою пізнання і діїлюдей є розум. Філософію Нового часу, особливо ранній її етап часто називаютьЕпохою раціоналізму. У протилежність цим установкам ірраціоналізм наполягає наобмеженості людського розуму в збагненні миру. Ірраціоналізм припускаєіснування областей світобачення, недоступних розуму, і досяжних тільки черезтакі якості, як інтуїція, відчуття, інстинкт, одкровення, віра і т.п.
Більшістьфілософських течій XVII в.слід віднести до раціоналістичного напряму, оскільки основні суперечки велисянавколо методів пізнання дійсності, але не заперечували самої можливості такогопізнання.
У середині XVIIв. формується альтернативна раціоналізму (у широкому сенсі слова) філософськалінія, яка «в повний голос» зазвучала тільки в 20 в. І виражена цяальтернатива в роботах одного з блискучих учених XVII в., математичні і фізичні відкриттяякого зберегли свою цінність і у наш час, французького письменника,природодослідника і філософа Блеза Паскаля (1623—1662).
Саме послідовнепроведення раціоналістичних принципів природничонаукового пізнання приводитьПаскаля до розуміння того, що логіко-математичний строгий роздум завждивиходить з якихось початкових тверджень (аксіом, початкових принципів,постулатів), які не мають, і у принципі не можуть мати строгого (логічного, математичного)обгрунтування. Такі початкові положення, по Паскалю, людина приймає не«розумом» (він їх логічно не обгрунтовує), а «серцем»(вірою). «У серця є свої підстави, яких розум не знає», — писавПаскаль. Серце відає всім в людині, що виходить за межі його розуму, логіки,свідомості. У гносеологічному плані «серце» позбавляє розум від«поганої нескінченності» визначень і доказів.
Ця думка, щопрозвучала в епоху панування в духовній культурі раціоналізму і абсолютизаціїприродничонаукових методів пізнання, вносила дисонанс, за що згодом Паскальодержав немало докорів в містицизмі. Але чи правомірно вважати містицизмомспробу філософа подолати односторонній раціоналізм, визнати«достовірність» інтуїтивно-плотського знання? Якщо класичнийраціоналізм в особі Декарта при аналізі пізнавальної діяльності апелювавголовним чином до активності мислення і свідомості, проходячи мимо активностінесвідомого, то Паскаль по суті справи звертає увагу на цю останню. Причому«серце» допомагає розуму, а не протистоїть йому, воно є, на думкуПаскаля, гуманістичною основою розуму.
Ідея пронеобхідність обмежити монополію розуму у сфері теоретичного знання була сформульованаїм на підставі усвідомлення непридатності природничонаукових методів длявивчення людини. «Коли я почав вивчати людину, я побачив, що ці абстрактнінауки йому не властиві...» Цікаво відмітити, що Паскаль в дещо жартівливійформі признавався, що «побоюється » чистих математиків, які ще, чогодоброго, «перетворять його на теорему». Всі багаторічні заняття Паскаля«відвернутими науками» ні на крок не просунули його в розумінні«речей людських». Великий учений говорить про обмежену значущістьнауки для людини і її даремності для вирішення його життєвих проблем. По сутіПаскаль звернув увагу на проблему специфіки наук про людину на відміну відприродних і математичних наук і на антиномію сциентизма і гуманізму.
Висновок
Новий час навідміну від Середньовіччя, характеризується пануванням не духовної, а світськоїсвідомості, яка містить в собі момент иррелигиозности. Крім того, якщо всередні віки користувалися в основному дедуктивним методом, тобто міркуванням іотриманням істини, йдучи від загального до приватного, то філософія Нового часубудується на методі емпіризму (пізнання за допомогою досвіду) і раціоналізму.
В цілому ж Новийчас ознаменувався бурхливим розвитком природних і точних наук. Успадковувавши ірозвиваючи досягнення Ренесансу, природодослідники і філософи того часустворили нову картину миру, що стала основою європейської науково-технічноїреволюції Нового часу. Філософські системи Бекона, Декарта, Гоббса булиорієнтовані на практичне використання досягнень науки на користь промисловості,кораблебудування, мореплавання. Девіз «Знання — сила» став віддзеркаленням духунової епохи.
XVI—XVII століття— час, що позначив крупні зміни в житті Європи. Зрушення в образі життя,системі цінностей, духовному світовідчуванні — все це знайшло своєвіддзеркалення в новій проблематиці і стилі філософії. Важливою подією, щовизначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція.Її почало було покладено відкриттями Н.Коперника, І. Кеплера, Тихо Бразі, Р.Галілея, а завершення випало Ньютону. Філософія повинна була усвідомити сенс імасштаб змін, що відбуваються, і ввести сучасників в новий світ, мир з іншиммісцеположенням самої людини в його відношенні до природи, суспільства, самомусобі і Богу.
Новий духовнийсвіт шикувався і обживався людьми насилу, в конфліктах і зіткненнях. Звільненнявід влади колишніх традиції вимагало мужності, зусиль і значного часу. Минулепозначалося і на тих, хто прокладав шляхи в цей новий світ.
У філософії цьогоперіоду виділяються три теоретично обгрунтовані концепції пізнання і проникненняв таємниці природи і людини.
Перша з них —філософія Р. Декарта, картезіанський раціоналізм, що зробив вплив на подальшуєвропейську думку і що з'явився теоретичною основою естетики і мистецтвакласицизму. Друга концепція, що розробляється, вступала в пряму полеміку зкартезіанством, одержала назву емпіричного, сенсуалистского, метафізичногоматеріалізму (Бекон, Гассенді, Локк, Гоббс). Третя творча концепція,представлена в думці XVII століття, — філософія містичного раціоналізму БлезаПаскаля, точніше, філософія людини як збіги протилежностей «величі інікчемності», духу і матерії, розуму і пристрастей, істини і помилки,вічності і кінцівки.