Контрольная работа по предмету "Государство и право"


Господарський договір як правова форма господарських звязків


2

Київський університет економіки і технологій транспорту та звязку

Кафедра: “Екології і безпеки життєдіяльності”

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни

АРБІТРАЖНЕ ТА ПОЗИВНЕ ПРАВО

На тему:

ГОСПОДАРСЬКИЙ ДОГОВІР ЯК ПРАВОВА ФОРМА ГОСПОДАРСЬКИХ ЗВЯЗКІВ

Перевірив:

Мазуркевич М.А.

Виконала:

Студентка 6-го курсу
Заочної форми навчання
Факультет ФЕФ
група ОА-2, шифр №405
Панченко Ю. М.
Київ 2005

ЗМІСТ

Вступ ди застави:

1) іпотеку (заставу землі та нерухомого майна);

2) заставу товарів в обороті або у переробці;

3) заклад (заставу рухомого майна);

4) заставу майнових прав;

5) заставу цінних паперів.

Застава виникає внаслідок договору або закону. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення про заставу, що виникає внаслідок договору, якщо інше не встановлено законом.

Предметом застави може бути будь-яке майно (у точу числі речі, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернено стягнення. Застава може поширюватись і на майно, що стане власністю заставодавця після укладення договору застави, у тому числі продукція, плоди (майбутній врожай, приплід худоби тощо), якщо це передбачено договором. Права заставоутримувача (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюється на її приналежності і невіддільні плоди, якщо інше не передбачено законом або договором. Застава майна може включати віддільні плоди лише у випадках, межах і в порядку, передбачених законом або договором. Застава майна може здійснюватися шляхом передачі товаророзпорядчого документа (коносамента, складського посвідчення -- варанта тощо) кредиторові. Застава цінних паперів може здійснюватися шляхом передачі їх заставоутримувачеві або на депозит нотаріальної контори чи банку.

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, заставу яких заборонено законом. Вартість предмета застави може визначати безпосередньо заставодавець разом із заставоутримувачем відповідно до звичайно існуючих цін на подібні предмети в торговельному обігові на момент застави. Законом або договором може встановлюватися інший порядок оцінки вартості предмета застави.

Сторонами договору застави (заставодавцем і заставоутримувачем) можуть бути фізичні, юридичні особи, держава та інші субєкти цивільного права. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручник). Заставодавцем речі може бути її власник, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав річ і право її заставлення. Майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою усіх співвласників.

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу" державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Для господарюючих субєктів інших форм власності чинне законодавство таких обмежень не передбачає. Якщо при вирішенні спору, повязаного, наприклад, з виконанням умов щодо предмета застави, буде встановлено, що належне позичальникові кредиту державне майно передано з порушенням вимог закону, то за таких обставин слід застосувати ст. 48 ЦК. Заставодавцем майнового права може бути особа, якій це право належить. Застава права на чужі речі здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо відчуження цих прав відповідно до закону або договору відбувається за згодою власника.


За чинним законодавством (ст. 10 Закону України "Про заставу") обовязок страхувати заставлене майно, передане у володіння заставоутримувача, покладається на останнього, якщо це передбачено законом або договором. І навпаки, заставодавець повинен страхувати заставлене майно, якщо воно залишається у його володінні. При настанні страхового випадку заставоутримувач має переважне право на задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування.

У договорі застави мають зазначатися: найменування (прізвище, імя та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір і строк виконання зобовязання, опис, оцінка і місцезнаходження майна, а також будь-які інші умови, стосовно яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Як й інші способи забезпечення зобовязань, договір про заставу має бути укладений у письмовій формі. Якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні обєкти, товари в обороті або переробці, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за місцезнаходженням цього майна, договору застави транспортних засобів і космічних обєктів - за місцем реєстрації цих засобів та обєктів, договору застави товарів в обороті і переробці - за місцезнаходженням підприємства. Законодавство може передбачити й інші випадки нотаріального посвідчення або спеціальної реєстрації договору застави. Недодержання правил щодо форми та реєстрації договорів застави має наслідком недійсність таких договорів.

За рахунок заставленого майна заставоутримувач має право задовольнити в повному обсязі свої вимоги, які визначені до моменту фактичного задоволення, включаючи відсотки, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання (а у випадках, передбачених законом або договором, - неустойку), необхідні витрати щодо утримання заставленого майна та витрати щодо здійснення вимоги, яка забезпечена заставою, якщо інше не передбачено договором застави.

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, якщо інше не передбачено законом або договором. Заставоутримувач набуває права звернення стягнення на предмет застави у випадку, коли у момент настання терміну виконання зобовязання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі ліквідації юридичної особи (заставодавця) заставоутримувач набуває права звернення стягнення на заставлене майно незалежно від строку виконання зобовязання, забезпеченого заставою. При частковому виконанні боржником забезпеченого заставою зобовязання застава зберігається в початковому обсязі. Реалізація заставленого майна, на яке звернено стягнення, проводиться з публічних торгів у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі коли суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного задоволення вимог заставоутримувача, він має право, якщо інше не передбачено законом або договором, одержати суму, якої не вистачає для повного задоволення вимоги, з іншого майна боржника в порядку черговості, передбаченої законодавством України.

Утримання. Близьким до застави як речового способу забезпечення є утримання. У чинному цивільному законодавстві є лише окремі норми про утримання речей як спосіб забезпечення грошових вимог кредитора. Так, за ст. 163 Кодексу торговельного мореплавства, приймаючи вантаж від перевізника, одержувач повинен відшкодувати витрати, зроблені перевізником за рахунок вантажу, внести плату за простій судна в порту вивантаження, а також сплатити фрахт і плату за простій у порту навантаження, якщо це передбачено в коносаменті або іншому документі, на основі якого перевозився вантаж, а в разі загальної аварії внести аварійний внесок або надати належне забезпечення. Перевізник може не видавати вантаж до сплати зазначених сум або надання забезпечення. Право утримання вантажу перевізник зберігає в разі здачі його на склад, який не належить одержувачеві, за умови повідомлення володільця складу про таке право. Загальні положення про утримання як речовий спосіб забезпечення виконання зобовязань містяться у статтях 615-618 проекту ЦК.

Суть утримання полягає в тому, що кредитор, у якого перебувала річ, що її належить передати боржникові або особі, зазначеній боржником, у разі невиконання боржником у строк зобовязання щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові повязаних з нею витрат та інших збитків має право утримувати її доти, доки відповідне забезпечення не буде виконано. Утриманням речі можуть забезпечуватися й інші вимоги кредитора, якщо це передбачено угодою сторін. Кредитор, який утримує річ, зобовязаний негайно повідомити боржника щодо цього утримання. Кредитор не має права користуватися утримуваним майном і несе ризик випадкового знищення або випадкового псування утримуваної речі, якщо інше не передбачено законом. Він відповідає за втрату, псування або пошкодження утримуваного майна, якщо не доведе, що це сталося внаслідок дії непереборної сили,

Звичайно, утримування речі кредитором не породжує виникнення у нього права власності на цю річ. Боржник, який є власником утримуваної речі, зберігає право розпоряджатися нею. У цьому випадку він повинен повідомити набувача речі про факт утримання речі і права кредитора. Кредитор же має право утримувати річ, що перебуває у нього, незалежно від набуття третіми особами прав на неї, якщо ці права виникли після того, як річ погранила у володіння кредитора. Вимоги кредитора, який утримує річ, задовольняються з її вартості в обсязі та порядку, що передбачені для задоволення вимог, забезпечених заставою.

6. Відповідальність за порушення господарських договорів.

а) Поняття та форми цивільно-правової відповідальності.

Цивільне право як система правових норм регулює майнові та особисті немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обовязків. В період переходу до ринкової економіки додержання порядку, дисципліни, умов прийнятих за договором зобовязань набуває особливої ваги.

Цінність цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал засобів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких засобів впливу на майнові інтереси осіб є застосування до правопорушника майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності.

Питання про суть санкції та її співвідношення з поняттям відповідальності залишається дискусійним як у літературі із загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Зазначаючи, що санкція безпосередньо повязана з вимогою певної поведінки, яка міститься у правовій нормі, О. Е. Лейст писав: "У юридичному обовязку відображено вимогу належної поведінки, а санкція -- спосіб державного примусу до виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення".

Стосовно цивільно-правових відносин О, О. Красавчиков під санкцією розумів установлену законом міру майнових або інших правових невигідних для особи наслідків, яка застосовується в разі недодержання закону, невиконання прийнятих зобовязань, заподіяння шкоди або за наявності інших передбачених законом підстав. Так, санкцією в цьому розумінні є примус до виконання обовязку в натурі (ст. 208 ЦК). У разі невиконання зобовязання передати індивідуально-визначену річ у власність або в користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові.

Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції -- це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обовязку новим, або у приєднанні до невиконаного обовязку нового додаткового.

Покладення на особу нових додаткових обовязків як міри відповідальності має місце, зокрема, при предявленні до правопорушника вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені). Так, наприклад, за договором поставки, укладеним строком на один рік, постачальник повинен здійснювати поставку покупцеві товарів рівномірно рівними щомісячними партіями. Якщо, приміром, протягом одного місяця поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість товарів підлягає поставці в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не відмовився від прострочених поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані покупцеві збитки (ст. 203 ЦК) і сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором. Отже, до основного обовязку (допоставити товари) приєднуються нові додаткові обовязки у вигляді відшкодування збитків або сплати неустойки.

Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата завдатку однією стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком є грошова сума, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони. Коли ж за невиконання договору відповідальною є сторона, що одержала завдаток, вона повинна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку (ст. 195 ЦК).

І відшкодування збитків, і сплата неустойки, і втрата завдатку є додатковими (до основного) обовязками, бо основний обовязок боржника полягає у передачі речі, виконанні роботи, наданні послуг тощо, і він виконується на еквівалентних та оплатних засадах. Сплачуючи неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже на боржника покладаються всі невигідні майнові наслідки порушення зобовязання.

За ознакою примусу С. М. Братусь пропонував розмежовувати обовязок, що виконується добровільно, і юридичний обовязок, що виконується за допомогою державного примусу. На його думку, юридична відповідальність - це виконання обовязку на основі державного або прирівняного до нього громадського примусу. Добровільне ж виконання обовязку юридичною відповідальністю бути не може. З такою думкою важко погодитись, бо в такому разі не визнаватиметься відповідальністю добровільна сплата боржником сум неустойки чи збитків, які він перерахував на користь кредитора платіжним дорученням, і навпаки, відповідальністю вважатимуться примусове виконання добровільно невиконаного обовязку (наприклад, відібрання речі у боржника).

Підкреслюючи, що обовязок і відповідальність взаємоповязані, А. М. Савицька правильно відзначала, що цей явний взаємозвязок не може бути підставою для ототожнення їх у разі примусового виконання обовязку, в основі якого лежить мета - реальне виконання зобовязання. За допомогою примусу боржник вчиняє дії, які він добровільно не виконав, і таким чином досягається мета, яка ставилася при виникненні зобовязання. Цивільна відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання боржника добровільно виконати свій обовязок. І якщо порівняти відповідальність і примусове здійснення добровільно невиконаного обовязку, то останнє виступає як мета, а відповідальність - як засіб.

Від цивільно-правової відповідальності як покладення на правопорушника нового додаткового обовязку або позбавлення субєктивного цивільного права слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції). Останні не відновлюють початкового майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретним порушенням у майбутньому, виконують забезпечувальну функцію, мають запобіжний характер і можуть застосовуватись в оперативному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до юрисдикційного органу. Так, якщо підрядник не приступає своєчасно до виконання договору або виконує роботу настільки повільно, що закінчити її до строку явно неможливо, замовник має право відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ч. 1 ст. 347 ЦК). Тут одностороння відмова замовника від договору є засобом оперативного впливу, а відшкодування збитків - мірою цивільно-правової відповідальності підрядника за затримку виконання робіт за договором підряду.

Значення цивільно-правової відповідальності розкривається через її функції:

1) встановлюючи обовязок правопорушника відновити порушене право управомоченої особи, зокрема відшкодувати завдані їй збитки, інститут відповідальності виконує компенсаційну роль;

2) загроза застосування мір відповідальності покликана запобігати вчиненню правопорушення субєктами цивільних правовідносин, виховувати їх у дусі поваги до закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прийнятих на себе обовязків;

3) як вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є негативною реакцією держави на скоєне правопорушення, яка полягає в його осудженні суспільством і державою і, отже, є карою для правопорушника;

4) застосування мір відповідальності до особи, яка порушує зобовязання, може негативно позначитися на її матеріальному і фінансовому становищі, призвести до банкрутства господарюючого субєкта, а це є сигналом про неблагополучний стан організації і необхідність вжити заходів щодо його оздоровлення (наприклад, санації).

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить передусім від її застосування до конкретних осіб, винних у скоєнні цивільного правопорушення. Проте, керуючись принципом диспозитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окремим його інститутам, зокрема інституту відповідальності, потерпіла сторона сама вирішує, застосовувати чи не застосовувати міри відповідальності до правопорушника. Іншими словами, застосування майнових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чинним законодавством є правом, а не обовязком субєктів цивільних правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які самостійно вирішують питання щодо здійснення належних їм прав.

б) Види договірної відповідальності

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обовязків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення субєктивного права за невиконання або неналежне виконання зобовязання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, що виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму - вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, яких зазнав покупець у звязку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальникові тощо. Така відповідальність є договірною, бо вона настає за порушення обовязків, що основані на договорі поставки.

Позадоговірна відповідальність настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Вона настає за порушення обовязку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоровя організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобовязані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку, а також компенсувати витрати, викликані ушкодженням здоровя, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455 і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах.

У п. 2 розяснення президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з відшкодуванням шкоди" від 1 квітня 1994 р. звертається увага на необхідність відрізняти обовязок боржника відшкодувати збитки, заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобовязання, що виникло з договору (ст. 203 ЦК), від позадоговірної шкоди, тобто від зобовязання, яке виникло внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 ЦК). Звичайно, можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін другій стороні не повязано з виконанням зобовязання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 40 ЦК. За правилами про позадоговірну відповідальність здійснюється відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок загибелі (смерті) чи ушкодження здоровя пасажира під час користування транспортом, а також шкоди, заподіяної здоровю або майну споживача товарами (роботами, послугами) неналежної якості (ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачів").

У цивільно-правовому зобовязанні з боку кредитора або боржника можуть діяти двоє або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обовязків між субєктами зобовязання з множинністю осіб розрізняють часткові, солідарні та додаткові (субсидіарні) зобовязання. Відповідальність за порушення цих зобовязань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною.

Часткове зобовязання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобовязання у певній частці. Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. В зобовязаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обовязок боржника виконати зобовязання визначаються у частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК). За часткової відповідальності кожна із зобовязаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу.

Солідарні зобовязання виникають тоді, коли вони передбачені договором, встановлені законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобовязання. Якщо, приміром, у такому зобовязанні є один кредитор і кілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення своїх вимог від одного із солідарних боржників, кредитор має право вимагати неодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобовязаними доти, доки зобовязання не буде виконано повністю. Виконання солідарного зобовязання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від сплати боргу кредиторові (статті 174 і 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обовязку настає солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо. Так, відповідно до ст. 192 ЦК за договором поруки у разі невиконання зобовязання боржник і поручник відповідають перед кредитором як солідарні боржники, причому поручник відповідає в тому самому обсязі, як і боржник, зокрема відповідає за сплату відсотків, відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і додаткове до нього зобовязання і обидва порушені.

Нові положення щодо субсидіарної відповідальності містить ст. 641 проекту ЦК. До заявлення вимоги до особи, яка відповідно до закону, інших правових актів або умов зобовязання несе відповідальність додатково до відповідальності іншої особи, що є основним боржником (субсидіарна відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на заявлену вимогу, ця вимога в повному обсязі може бути заявлена до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, поставленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цієї особи вчинено позов, - залучити основного боржника до участі у справі. Інакше основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно, заперечення. які він мав проти кредитора.

За загальним правилом, цивільне законодавство передбачає обовязок боржника перед кредитором відшкодувати збитки у повному обсязі. Це стосується як витрат, що їх зробив кредитор, втрат або пошкодження його майна, так і неодержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби боржник виконав зобовязання (ст. 203 ЦК).

Відповідальність у цих випадках вважається повною. За окремими видами зобовязань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобовязань (ч. 1 ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обовязку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються, або хоч і відшкодовуються, але не в повному обсязі. Так, згідно з ч. 3 ст. 13 Закону України "Про транспорт" підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу у розмірі фактичної шкоди. Отже, неодержані доходи у цих зобовязаннях не відшкодовуються.

Відповідно до ст. 204 ЦК якщо за невиконання або неналежне виконання зобовязання встановлено неустойку, то збитки відшкодовують у частині, яка не покрита неустойкою. Законодавством або договором можуть бути передбачені такі випадки:

ь коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків;

ь коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку;

ь коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки.

Повне відшкодування збитків, заподіяних порушенням договірних зобовязань між організаціями, передбачено нині у сферах поставки, купівлі-продажу, деяких підрядних відносин. Стосовно більшості інших господарських зобовязань (постачання енергії та газу, перевезення, капітальне будівництво, проектні роботи тощо) передбачається не повна, а обмежена відповідальність за порушення договорів або у формі виключної неустойки (коли допускається стягнення лише неустойки, але не збитків), або у формі дійсної (фактичної) шкоди, без права відшкодування упущеної вигоди. В умовах переведення економіки на ринкові засади не можна вважати нормальним такий стан у законодавстві, коли принцип повного відшкодування збитків при порушенні зобовязань не здійснюється з потрібною послідовністю в усьому ланцюзі господарських звязків, а обмежується лише окремими його ланками.

За проектом ЦК повне відшкодування збитків набуває ширшого застосування. У співвідношенні неустойки і збитків як форм відповідальності загальною стає штрафна неустойка, а не залікова (як за ст. 204 чинного ЦК), тобто якщо за порушення зобовязання встановлено неустойку, то її стягнуть у повному розмірі понад відшкодування збитків (п. 1 ст. 632 проекту ЦК). У зобовязаннях за участю субєктів підприємництва, замість обмеженої, запроваджується, як правило, повна майнова відповідальність. Так, якщо за чинним ЦК за невиконання або неналежне виконання обовязків за договором підряду на капітальне будівництво відповідальна за це сторона сплачує встановлену неустойку (пеню) та відшкодовує в сумі, не покритій неустойкою, збитки, що виразилися у зроблених другою стороною витратах, у втраті або пошкодженні її майна (ч. 1 ст. 356 ЦК), то за проектом ЦК за порушення обовязків за договором будівельного підряду замовник і підрядник сплачують передбачену договором або законом неустойку та відшкодовують у повному обсязі збитки (п. 2 ст. 940 і ст. 943 проекту ЦК).

За окремими видами зобовязань законом чи іншими правовими актами може встановлюватися підвищена (зокрема, кратна) відповідальність за порушення цивільних прав та обовязків. Так, за Законом України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 27 січня 1995 р. користувачі бібліотечних послуг мають право одержувати в користування книги, документи та інші носії інформації з бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися послугами довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та одержувати інші послуги (у тому числі платні). Правилами користування бібліотечним фондом може передбачатись кратне відшкодування шкоди у звязку з втратою, знищенням, пошкодженням або крадіжкою книг, документів, інших носіїв інформації, у тому числі окремих одиниць бібліотечного фонду (статті 20 і 23 закону).

в) Умови (підстави) договірної відповідальності

Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною - склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:

1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

2) шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

3) причинново-наслідкового звязку між протиправною поведінкою і шкодою;

4) вини особи, яка заподіяла шкоду.

Перші три умови (протиправність, шкода, причинний звязок) є обєктивними, а четверта (вина) -- субєктивною підставами цивільно-правової відповідальності.

Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта, або виявилася у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобовязання.

Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в порушенні договірного зобовязання. Відповідно до ст. 630 проекту ЦК порушенням зобовязання є невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобовязання. Одним із видів порушення зобовязання є прострочення боржника або кредитора. Судити про прострочення боржника або кредитора можна тоді, коли порівняти встановлені законом чи договором послідовність і строки виконання сторонами своїх обовязків і фактичну наявність (або відсутність) такого виконання у визначений час.

Простроченням боржника є невиконання ним зобовязання в обумовлений строк (термін). Боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобовязання не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора (ч. 3 ст.214 ЦК). Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобовязання (ч. 1 ст. 215 ЦК).

Шкода - друга неодмінна умова цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від обєкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду.

Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. У чинному ЦК про відшкодування збитків як засіб захисту цивільних прав йдеться у ч. 1 ст. 6, але питання про структуру збитків, умови та порядок стягнення їх вирішуються у нормах зобовязального права. Зокрема, в ч. 2 ст. 203 ЦК під збитками розуміють витрати, зроблені кредитором, втрату або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які б він одержав, якби боржник виконав зобовязання. Проте проблема відшкодування збитків виникає не лише при невиконанні чи неналежному виконанні зобовязань, а й при порушенні інших прав та обовязків (особистих немайнових, інтелектуальної власності тощо). Ось чому доцільно правила про відшкодування збитків і компенсацію моральної шкоди вмістити серед основних положень книги 1 (загальна частина) проекту ЦК.

Відповідно до ст. 21 проекту особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками вважаються: 1) втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у звязку з неодержанням нею доходів, не може бути меншим від доходів, що їх одержав порушник права. Чинне законодавство окремо не передбачає обовязку боржника відшкодувати кредиторові збитки, повязані з інфляцією. У розясненні президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобовязань за договором поставки" від 30 березня 1995 р. рекомендується при вирішенні спорів виходити з того, що відшкодуванню підлягають фактичні збитки (прямі та упущена вигода), розмір яких залежить від умов інфляції, Однак у кожному конкретному випадку позивач має довести, наскільки існуюча інфляція вплинула на розмір заподіяних збитків і яких заходів він вживав для їх зменшення.

Щоб стягнути з правопорушника зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Відповідно до пунктів 2-4 ст. 631 проекту ЦК розмір збитків, завданих порушенням зобовязання, доводить кредитор. Якщо інше не передбачене законом, іншими правовими актами або договором, під час визначення збитків беруться до уваги ринкові ціни, що існували на день добровільного задоволення вимоги кредитора у місці, де зобовязання має бути виконано, а якщо вимога не буде задоволена добровільно, - у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу щодо відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Під час визначення неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються вжиті кредитором заходи для їх одержання і здійснені з цією метою приготування.

Звичайно, визначити розмір збитків, завданих порушенням цивільних прав, особливо неодержаних доходів, на практиці не завжди легко можна здійснити. Навіть у тих сферах договірних відносин, де майнова відповідальність не обмежена, предявлення вимог до винних контрагентів про повне відшкодування збитків за порушення зобовязань - рідкісне явище у господарській практиці. Це зумовлено, зокрема, відсутністю апробованих методик щодо підрахунку збитків, якими могли б керуватися працівники юридичних служб підприємств, інших субєктів господарювання в обґрунтуванні вимог про відшкодування збитків. Для того, щоб договірно-правова і претензійно-позовна робота були дієвим інструментом у взаємовідносинах підприємства з його контрагентами, необхідно налагодити у всіх підрозділах чіткий облік виконання зобовязань як його контрагентами, так і самим підприємством.

Порушення особистих і майнових прав може спричинити виникнення у потерпілої особи моральної (немайнової) шкоди. Право на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням договірних зобовязань, виникає лише у випадках, передбачених законом або договором, зокрема при заподіянні моральної шкоди товаром неналежної якості, придбаним у роздрібній торговельній мережі (ст.24 Закону України "Про захист прав споживачів").

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинново-наслідкового звязку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, - наслідком протиправної поведінки заподіювача.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім вищезазначених трьох обєктивних умов - протиправності, збитків і причинного звязку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова - вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

У цивільному праві діє презумпція вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 ЦК особа, яка не виконала зобовязання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводить особа, яка порушила зобовязання.

Коли невиконання або неналежне виконання зобовязання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 ЦК). Іноді невиконання зобовязання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобовязання, або не вжив заходів до їх зменшення (ст.211 ЦК).

Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у формі відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний звязок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина його припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобовязання.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може наставати і без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, за ч. 1 ст. 213 ЦК боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково (тобто за відсутності його вини) настала після прострочення.

У проекті ЦК (ст. 639) відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) пропонується встановити для осіб за порушення зобовязань у звязку із здійсненням ними підприємницької діяльності. У цій діяльності підприємцям доводиться нерідко приймати рішення в умовах невизначеності та ризику. Щоб знизити несприятливий вплив на підприємництво фактів порушення зобовязань контрагентами, можна використати різні заходи: проведення моніторингу (спостереження та оцінка процесів підприємництва); співробітництво з консультативними фірмами в галузі аудиту, менеджменту, інформації, права; вибір надійних партнерів; співробітництво з конкурентами на ринку товарів тощо. Певну роль у цій сфері відіграє страхування підприємницьких ризиків (наприклад, страхування від неповернення кредитів банкові).

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний звязок, вина), або, у випадках, зазначених у законі чи договорі, неповний склад (протиправність і вина) при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо. За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає.

Проте у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявності усіх ознак вчиненого правопорушення, особа не несе відповідальності. Так, згідно зі ст. 177 Кодексу торговельного мореплавства України перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана у судноводінні або управлінні судном (навігаційні помилки).

Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила.

Випадок, (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, яка порушила зобовязання, характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини. Відповідно до ч.2 п.1 ст.634 проекту ЦК особа визнається невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобовязання.

Непереборна сила (форс-мажорні обставини) - це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (п. 1 ст. 78 ЦК). Вона характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру). По-друге, надзвичайність події, що стає непереборною силою, означає, що це не рядова, ординарна, звичайна обставина, яка також може спричинити певні труднощі для сторін. Тому в ст. 639 проекту ЦК зазначається що не вважається непереборною сила, яка може бути підставою для звільнення від відповідальності особи під час здійснення нею підприємницької діяльності, недодержання своїх обовязків контрагентами боржника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобовязання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. По-третє, непереборна сила - це подія, яку не можна було відвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах її діяльності. Те, що в одних умовах можна легко подолати, в інших стає неможливим. Тому при дії непереборної сили теж немає вини боржника.

Висновки

У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і приватизації господарському договору належить чільне місце серед форм, які використовуються для подолання монополії державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони, конкурси, біржі тощо).

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення нових підприємницьких структур: господарських товариств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою створення таких організацій стає установчий договір. У ньому засновники зобовязуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності з її створення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників - підприємств, громадян - має свободу господарської діяльності та підприємництва. Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, отже розширюється свобода вибору партнерів у господарських звязках і визначення змісту договірних зобовязань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб юридичних і фізичних осіб у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, бартер, постачання енергії тощо). Не зменшується і роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату тощо), за допомогою яких опосередковуються відносини з тимчасового володіння і користування майном. Зростає значення договорів підрядного типу, договорів про надання різного роду послуг громадянам та організаціями (договори підряду, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).

Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі виключного права на використання цих результатів технічної творчості. Договірна форма використовується і для уступки виключного права на знаки для товарів та послуг, права на секрети виробництва (ноу-хау) тощо. Розширення кола можливих обєктів страхової охорони, до яких належить очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж ведуть до урізноманітнення форм добровільного (договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування господарських договорів дедалі більше розширюється.

Використана література

1. Гражданское право Украины. В 2 частях. Часть 1. / Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. / Под ред. А.А.Пушкина, В.М.Самойленко. - Х.: Основа, 1996. - 440 с.

2. Гражданское право. / Агарков М.М., Братусь С.Н., Генкин Д.М. и др. - Ч.1. - М.: Юрид. издат. 1 тип. НКПС, 1938. - 280 с.

3. Дашков Л. П., Бризгалін А. В. Комерційний договір: від укладення до виконання. -- К., 1996.

4. Красавчиков О. А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском гражданском праве // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. - Свердловск, 1973. - ,13.

5. Принципы международных коммерческих договоров. - М., 1996.

6. Пучковська И.И. Ипотека: залог недвижимости. - Х.: Консум, 1997. - 132 с.

7. Савицька А. М. Суть цивільно-правової відповідальності // Юридична відповідальність. - Львів, 1975. - С. 5-6.

8. Севрюкова І.Ф. Види обмежених речевих прав і володіння в системі українського цивільного законодавства: Автореф.дис…канд.юрид.наук: 12.00.03 / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, НАН України. - К., 1998. - 20 с.

9. Сибільов М. Структура та основний зміст загальних положень про зобовязання у проекті нового Цивільного кодексу України // Українське право. - 1997. - Число 1. - С. 72-73.

10. Цивільне право України. Книга перша.: Підручник. У 2 книгах. / Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт А.С. та інші. / За ред. О.В.Дзери та Н.С.Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 864 с.

11. Цивільне право. Загальна частина. / Підопригора О.А., Боброва Д.В., Дзера О.В. та інші / Під ред. Підопригори О.А., Бобрової Д.В. - К., 1995. - 416 с.

12. Цивільний кодекс України. Проект у редакції від 25 серпня 1996 року. // Українське право. - 1996. - №2(4). - С. 32-523.



Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данную контрольную работу Вы можете использовать для выполнения своих заданий.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :