Серед покоління укр. літераторів, які вийшли з оталеного війною дитинства, прожили скруту повоєних років і з готовністю відгукнулись на перші весняні вітри 60 – х, світла і трагічна постать Василя Симоненка займає особливе місце. Читаючи Симоненка, легко вловлюємо внутрішню спорідненість його поезій з творами інших шістдесятників (І. Драча, Ліни Костенко). У віршах тих років переплетені глибокий ліризм з філософським сприйняттям навколишньої дісності, присутні різкі контрасти у зображенні вічних проблем: добра і зла, любові і зради, життя і смерті. З творів В. С. постає образ сучасної молодої людини, цілеспрямованої і благородної у своїх пориваннях до високіх ідеалів. Він помер у 28 років, ніби здійснюючи власне юнацьке пророцтво, що “В тридцять – смерті в очі подивлюсь”. Жити й творити з таким передчуттям трагічно і складно, особливо для молодої людини, у якої всі почуття загострені, з глибини зболеної душі. Як одкровення, прозвучав один із віршів його збірки “Земне тяжіння” (1963р.):Ти знаєш, що ти людина?. . Усмішка твоя єдина,Мука твоя єдина, Очі твої одні. На просте і складне питання, давно вже відоме читачеві, автор дає свою відповідь: треба бути достойним цього звання, “жити спішити треба”. Для поета цінність кожної людської особистості безперечна, і в цьому суперечливому світі, на його думку, потрібно зберігати свою індивідуальність. Тоді людина залишиться у пам*яті інших, не підуть в землю “без сліда без імені, святі горді діти її” (“Дід умер”). В. С. з його гострим відчуттям істини розумів і викривав протилежний тип людей, браконьєрів і геростратів, готових пропити і прогуляти спадщину рідного народу (“Гнівні сонети”, “Герострат”). Марними є ті хвилини і роки, які не присвячені служінню землі, бротьби із самим собою, своїми вадами і гріхами (“На білих конях пронеслись роки”, “Проходять дні”): “Будь проклят той, хто дав уміння мислить”. Звернемо увагу на назви збірок - “Тиша і грім”, “Земне тяжіння”. Це своєрідні метафори, в яких закладене авторське розуміння смислу людського буття, глибока філософічність поезії Симоненка. Поет єдиний з долею рідної землі, своєї великої і малої батьківщини. У цьому головний зміст поезії В. Симоненка, її лейтмотив, саме про це його найкращі твори: “Україні”, “Шум полів”, “Чую, земле, твоє дихання”. Він вірить, що укр. нація після страшних голодоморів і геноциду посяде гідне місце серед цивілізованих народів планети. Таке поєднання космічності й особливих відчуттів дуже характерне для багатьох поезій митця (“47 – й рік”, “Де зараз ви, кати мої народу?”). У його віршах Україна майбутнього асоціюється з могутніми кораблями, метафоричний образ «океану рідного народу» став одним із основних у творчості поета. Непідробна глибока народність органічно притаманна його поезії, це не випадково шевченковські інтонації, мотиви народної пісні так часто відлунюють у віршах Симоненка. Прекрасним зразком такого авторського переосмислення традиційних мотивів стала одна з кращіх поезій «Лебеді материнства». Вірш наповнений багатьма народнопісенними образами – символами: лебеді рожеві, тихі зорі, мавки чорноброві, білява хата. Такі ж традиційні фольклорні епітети додають емоційності віршованим рядкам. Автор використовує характерний мотив дороги, з якої мати чекає своїх синів:За тобою завжди будуть мандруватиОчі материнські і білява хата. Для поета немає питання, що вибрати: Батьківщина для нього поза будь-яким вибором: Можна все на світі вибирати, сину,Вибрати не можна тільки Батьківщину. Поезія Симоненка нас вріжає експериментами зі словом - все досить традиційне. Головне в ній внутрішня краса, істинність почуттів, інтелектуальна наповненність рядка. Поет вірить у виразові можливості слова, мови як засобу відстоювання власних ідеалів, громадянської позиції. У віршах «Моя мова», «Муза і редиска», «Та мушу я йти» висловлено кредо поетового життя – завжди чесно дивитись людям в обличчя. Але йдеться і про суто мистецьку проблему: повинен поет «ховатися» у своїй поезії, тренуватися у доборі метафор та епітетів чи служити народові своєю творчістю. Для Симоненка такого питання не існує