Сім'я релігійного права формується на основі власного специфічного праворозуміння, заснованого на релігії. Право формується і діє на основі релігійних догм і доктрин. Головним суб'єктом права, згідно з релігійно-правовою доктриною, виступає божественна воля. Найважливіша особливість релігійного права полягає в тому, що сфера його поширення залежить від належності до релігійної общини (або через дотримання певних принципів, як в індуському праві) незалежно від місця проживання чи знаходження. Особливістю релігійного права, що відрізняє його від інших правових систем, є поєднання в ньому релігійних і власне юридичних засад, що позначились на специфіці його джерел і структурі, механізмі дії та праворозумінні. Дана особливість виявляється й у тому, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не тільки основоположним правовим, але і, перш за все, релігійним принципам. До цієї групи правових систем входять іудейське право, індуське право і ісламське право. Іудейське право, як різновид релігійного права, є сукупністю релігійних, етичних і правових норм, принципів і правил, що склалися на основі релігії іудаїзму, підтримуваних єврейською державою (хоча тривалий час іудейське право функціонувало за відсутності єврейської держави). Особливості іудаїзму як релігії взагалі, і іудейського права зокрема, пояснюються складною історичною долею єврейського народу, який ще в стародавні часи втратив не тільки свою державу, але й землю предків, і вимушений був жити на території інших держав. Пристосовуючись до культури інших народів, він зберіг свою самобутність, віру і самосвідомість, а також правову систему. Основні джерела іудейської релігії виступають і джерелами іудейського права, головними з яких є Божественне откровения — Біблія. Перші п'ять книг Біблії — П'ятикнижжя (Тора) — серед джерел іудейського права мають особливе значення. Іудейське право виступає як право общини, оскільки поширення його норм залежить від належності до єврейської общини, що сформувалася на основі іудаїзму. Воно є важливою складовою правової системи Ізраїлю, що утворилася в 1948 р. як світська правова система. Індуське право є різновидом права релігійного типу і базується на індуїзмі як сукупності філософських, релігійних і соціальних переконань. Історія розвитку індуського права пов'язана з історією виникнення його джерел. Перш за все, це веди, смріті, а також дхармашастри і нібандхази. Індуське право, перш за все, регулює приватний статус індусів, зокрема сімейні правові відносини, спадкові правові відносини, деякі інститути цивільних правових відносин та ін. За свою багатовікову історію індуське право зазнало спочатку ісламського впливу (XIV—XVII ст.), потім англійського колоніального впливу (XVII — перша половина XX ст.). Якщо в першому періоді не відбулося ісламізації індуського права, то в другому періоді можна говорити про формування англо-індуського права. На цьому етапі відбувається формування національної правової системи Індії, з'являються нові галузі права, а також формується її сучасна судова система. І, нарешті, з колоніальним періодом пов'язана поява перших кодексів і основоположних законів, що регулюють різні галузі права. Важливим етапом на шляху розвитку як індуського права, так і національної правової системи Індії (ці поняття не є синонімами), є проголошення незалежності Індії в 1947 p., а також прийняття Конституції Індії в 1950 р. До структури сучасної правової системи Індії входить класичне індуське право, ісламське право, а також так зване територіальне право, тобто симбіоз територіального і персонального типів права. Ісламське право є ще однією релігійною правовою системою. Норми, що містяться в ісламському праві, поширюються на індивідів, які належать до ісламської общини. Ісламське право повністю базується на релігії ісламу, тому розрізняти правові і релігійні норми достатньо складно. Основними джерелами ісламського права є Коран і Сунна, які по суті виступають основою всієї ісламської релігії й цивілізації. Згідно з ісламською релігійною доктриною, правові приписи розглядаються як складова єдиного, божественного порядку і закону, яким управляється весь світ. Суб'єктом права є лише Аллах, а мусульманин уважається носієм установлених Богом обов'язків. Норми ісламського права регулюють в основному особистий статус мусульманина, тобто сфери приватного права, хоча питання публічного права теж знаходяться у фокусі ісламського права. У XIX—XX ст. під впливом змін, що відбувалися у світі, відбулося реформування ісламського права, унаслідок чого воно адаптувалося до сучасних умов. Поняття «ісламське право» і «правова система ісламських держав» у своїй основі не збігаються, оскільки правова система цих держав визнає дуалізм, тобто існування, разом із положеннями класичного ісламського права, запозичених положень з інших правових систем.