Українська мова серед інших слов’янських мов

Українськамова серед інших слов’янських мов. Походження української мови (характеристикарізних концепцій). Класифікація мов
 
План:
1.        Сучасніслов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.
2.        Етнічнаблизькість слов’ян.
3.        Класифікаціяслов’янських мов.
4.        Походженняі розвиток мови.
5.        Класифікаціямов:
·         Генеалогічна;
·         Типологічна.
 
Основналітература
 
1.        БондаренкоМ.Ф., Дюмін О.З, Ніколаєва А.О. та ін. Українська мова. Посібник – практикумдля абітурієнтів. 2-е вид. доп. і дооп… – Харків: ХНУРЕ, 2005. – 624с.
2.        БондарО.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика.Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія, Лексикографія / Навч.Посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 368 с. (Альма-матер)
3.        КарпенкоЮ.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2006.336 с. (Альма-матер)
4.        ЛучикВ.В. Вступ до слов’янської філології: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2008. –344 с. (Альма-матер)
 
Додаткова література
1.        Кочерган М.П.Основи зіставного мовознавства: Підручник. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 424с.
2.        Плющ М.Я.,Бевзенко С.П., Грипас Н.Я. Сучасна українська літературна мова – 6-те вид.,стер. – К.: Вища шк., 2006. – 430с.
3.        Ющук І.П.Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006. – 640с.

1. Сучасні слов'янські народи, їхняетнічна спорідненість
Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро­сіянивсієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо­ріднених за походженням(генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови як основна ознака слов'янськихнародів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки­тайської,індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальнакількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001—2005 рр. становила майже 290млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про­живають:росіяни (понад 145,5 млн. осіб), українці (понад 47,1 млн.), білоруси (до10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки (понад 5,4 млн.), серболужичани(кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби(до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз­нооднакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадянкористується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніжросіян, а носіїв біло­руської та української мов менше, ніж білорусів і україн­ців.Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з нихпозбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількостіслов'янських мов і народів. Загальноприйнятим є поділ слов'янських на­родів на тригрупи:
1.        східну(росіяни, українці, білоруси і, за деякими джерелами, русини),
2.        західну(поляки, чехи, слова­ки, серболужичани і кашуби),
3.        південну(болгари, македон­ці, серби, хорвати, словенці, боснійці і, з певними застере­женнями,чорногорці).
Єдиного погляду на кількість сучасних слов'янських народів(їх визнається від 12 до 16) і, відповідно, сло­в'янських мов немає. Цезумовлено постійно діючими іс­торичними процесами конвергенції(інтеграції) та дивер­генції (диференціації), що спричиняють перехіднийстан багатьох суспільних явищ. Саме тому, наприклад, гене­тично близькі дозакарпатських і східнословацьких укра­їнців русини (руснаки), які в середині XVII ст. переселили­ся на територіюсучасної Воєводини в Середній Наддунайщині, внаслідокдивергентно-конвергентного процесу набувають певних ознак окремого народу і стверджуютьпро реальність русинської мови. Аналогічний конгломе­рат, але значно раніше (з VII ст.), переживали інші племе­на(слов'янські, грецькі та романізовані іллірійсько-фра­кійські нащадки),внаслідок чого поступово формувалися македонці, яких лише в XX ст. було визнано як окремуслов'янську націю з власною мовою. З розпадом Югославії й утвореннямсамостійних держав майже загальноприйня­тим стало виокремлення сербської тахорватської мов, хоч до кінця XX ст. панувала думка про єдину сербохорватсь­ку мову. Натомість більшістьнауковців не вважає окреми­ми слов'янськими націями боснійців і чорногорців,які розвинулися переважно в сербському етномовному середо­вищі і належать допівденнослов'янських народів як на­родності. Ледь помітними залишаються на початкуXXI ст. сліди колись відомогослов'янського народу кашубів, які поступово асимілювалися з поляками.
Крім об'єктивно зумовлених історичних процесів, які впливаютьна реальний стан слов'янських народів і мов, важливу роль у питанні про їхнюкількість відіграє полі­тичний чинник. Так, на початку XX ст. професор Київського університетуСв. Володимира Т. Флоринський ак­тивно переймався долею і мовою 2,7 млн.словаків, але не визнавав самостійності 30-мільйонного українського народу тайого мови, послідовно втілюючи в життя офіційну шовіністичну політику стосовноУкраїни Російської імпе­рії. З іншого боку, в XX — на початку XXI ст. переважно західні дослідникипропагують сепаратистську ідеологію щодо русинської мови закарпатських,пряшівських і лем­ківських українців як мови окремого слов'янського наро­ду,використовуючи здебільшого заангажовані політичні аргументи. У міжвоєнні рокиїї найактивніше обстоював угорський філолог О. Бонкало, а нині основнимідеологом цієї теорії виступає канадський історик П.-Р. Магочі.
Отже, з огляду на історичні процеси і різні погляди щодоцього питання можна стверджувати про існування 16 слов'янських народів,які функціонують у різних стату­сах: 11 націй (росіяни, українці,білоруси, поляки, чехи, словаки, болгари, македонці, серби, хорвати, словенці),що мають свої національні держави і мови; 3 народності, які не маютьсвоїх державних утворень (серболужичани) або національних мов (боснійці тачорногорці); 2 етнічні групи, одна з яких остаточно втрачає своюетномовну спе­цифіку (кашуби), а інша набуває ознак відмінної від мате­ринськихдіалектів мови (русини), не маючи державного чи адміністративно-територіальногооформлення.
Незважаючи на те що вже майже півтори тисячі років якперестала існувати праслов'янська етномовна спільність і слов'яни розселилисяна різні території, почали ко­ристуватися різними мовами, жили здебільшого врізних державах, досі збереглися спорідненість їхніх мов і типовіантропологічні дані, близькість культур, вірувань і мен­тальності, відчуттяетнічної солідарності та генетичної спільності. Однією з основних причиндуховної близькості була їхня постійна боротьба за свою незалежність, створен­нячи збереження національних держав. Якщо росіянам у складі Московської Русі,царської Росії та її наступника Радянського Союзу на сході, а полякам завдякиРечі По­сполитій і Польщі на заході слов'янських земель вдавало­ся зберігати йрозвивати свої держави протягом багатьох останніх століть, то інші слов'янськінароди або дуже давно мали власні державні утворення (наприклад, українці —Київську Русь і Запорозьку Січ, болгари — Болгарські царства), або й зовсім немали їх (наприклад, македонці, словенці, кашуби). Найчастіше слов'янськінароди, крім.росіян і поляків, входили до складу чужих країн. Так, пів­денніслов'яни протягом XIV—XIX ст. перебували під ту­рецько-османськимгнітом. Білоруси і значна частина ук­раїнців знаходилися в цей час (XIV—XVIII ст.) у складі Польщі, Великого князівстваЛитовського та Речі Поспо­литої. В XIX — на початку XX ст. чехи, словаки, словенці,хорвати, частково й українці перебували в складі Ав­стрійської чи Угорськоїдержави, а згодом Австро-Угорської імперії.
Нерідко слов'янські народи були розірваними частина­ми вскладі кількох держав. Прикладом цього є Україна, землі якої до початку Другоїсвітової війни входили до складу Польщі (Західна Україна), Румунії (ПівнічнаБуко­вина й Південна Бессарабія), Чехословаччини (Закарпатська Україна),Радянського Союзу (Центральна й Східна Украї­на). Лише в 1945 р. споконвічніземлі українського народу були зібрані в єдину суверенну (де-юре заКонституцією СРСР) республіку, а де-факто незалежною державою Укра­їна сталапісля розпаду СРСР 1991 р. Польщу, яка має ба­гатовікову історію великоїнаціональної держави, в XIX ст. було поділено між Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією (Німеччиною).І навіть такий кількісно невеликий народ як серболужичани, живучи серед німців,був поділений між Пруссією і Саксонією.
Демографічний склад і державно-територіальний розпо­ділслов'ян на початку XX ст. подано в табл. 2.1 (за А.Супруном).

Таблиця 2.1
Слов'яни на початку XXст.    По державах і країнах (у тис. осіб) Назви народів Кількість (у тис. осіб) Російська імперія Болгарське царство Сербське королівство Чорногорське королівство Австро-Угорська імперія Туреччина Німеччина румунія Італія  Інша європа й азія Америка Великороси 69400 69200                     (росіяни)                         Малороси 33100 28400       4500         170 330 (українці)                         Білоруси 7400 7400                     Болгари 5700 226 3400     34 1900   110   ЗО   Серби 9773 2   2800 260 5855 550     6   300 і хорвати                         Словенці 1500         1325   126   43   132 Чехи 7500 65       6935         64 310 Словаки 2740 2       2358   56*       380 Серболужичани 157             90**       11 Поляки 21700 9800       4900   3900       3000 Кашуби 370             222     100 148 У підсумку*** 159420 115100 3400 2800 260 25600 2450 4500 130 50 600 4500
*Саксонія. **Пруссія.
***Сумарні цифри враховують невеликі групи, якіфігурують інколи в графі «Америка та інші країни», «Росія та інші країни», ізаокруглені, тому не становлять простої суми стовпчика.
Національно-етнічну роздрібненість і державну не­влаштованістьбільшості слов'янських народів підсилюва­ли релігійні відмінності. Більшістьсхідних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить доправослав'я і користується власне слов'янською писем­ністю — кирилицею. Західніслов'яни, а також хорвати і словенці, — це переважно католики і користуютьсялати­ницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідно­шення змінювалося.Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давнічаси належала до протестантського руху, частина західних українців була йзалишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви,яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групипівденних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового пануван­нятурків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти наарабське письмо.
Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх ду­ховномута культурному зближенню й сприяла перерозпо­ділу сфер впливу міжсупердержавами або ставала приво­дом для міжслов'янських (наприклад, боротьбаза віру в I—XVIII ст. між православними запорозькимикозаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх су­перечок і війн. Унаш час, із занепадом комуністичної ідео­логії та відродженням релігійної віриу слов'ян, конфесій­на належність знову набуває актуальності, що позначаєть­сяна міждержавних (міжслов'янських) відносинах.
Розбіжності в релігійних поглядах слов'ян спричинили­ся довикористання ними, відповідно до традицій право­слав'я та уніатства,католицизму, протестантства і мусуль­манства, різних азбук. Народи, якісповідують православну або греко-католицьку віру, користуються слов'янською (ки­риличною)писемністю. Латинська писемність використову­ється представниками католицькоїрелігії й протестантства. Незначна частина південних слов'ян (здебільшогобоснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічнийдля цієї віри арабський алфавіт.
Протягом XX ст. демографічна й національно-держав­на ситуації у слов'янських народівістотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність слов'янпомітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало5:
1.        СРСР,
2.        Болгарія,
3.        Югославія,
4.        Польща,
5.        Чехословаччина.
Росіян налічувалося 142,8 млн., українців 44,73 млн.,білорусів 9,89 млн., болгар 9,23 млн., сербів 8,97 млн., хорватів 5,130 млн.,боснійців 2,29 млн., словенців 2,160 млн., македонців 1,7 млн., чорногорців 0,6млн., поляків 42,09 млн., чехів 10,47 млн., словаків 5,15 млн., лужичан0,1 млн. Загальна кількість слов'ян на цей час становила 285,31 млн., а їхнєрозселення найбіль­шою мірою охоплювало 19 країн світу.
Розселення слов'ян у республіках федеративних дер­жав на цейчас було нерівномірним і стосувалося переваж­но Радянського Союзу. Зокрема, замежами РРФСР в ін­ших республіках проживало 25 млн. росіян (найбільше в Україні— 10,472 млн. і в Казахстані — 5,991 млн.), за ме­жами УРСР — приблизно 6 млн.українців (у Росії 3,658 млн., Казахстані — 0,930 млн., Молдові — 0,507 млн. таін.), а за межами БРСР — приблизно 2 млн. білорусів (у Росії — 1,052 млн.,Україні — 0,406 млн. та ін.). Ті слов'янські народи, які жили в складіЧехословаччини та Югославії (ФСРЮ), становили більшість своїх національних республік і меншою мірою були представлені вінших республіках спільної країни.
Наприкінці XX — на початку XXI ст.співвідношенняміжслов'янськими народами в межах своїх держав і тими, що живуть у неслов'янських країнах,істотно не змінилося Хоча помітні певні тенденції. Так, за активної еміграції слов'ян у високорозвинуті державиїхня загальна частка в цих країнах (особливо в США) поступово зменшується, щозумовлено невпинною асиміляцією (американізацією та ін.) найбільшої хвиліслов'ян-емігрантів кінця XIX — початку XX ст.Крім того, відбувається зменшення кількості ро­сіян у колишніх союзнихреспубліках унаслідок повернен­ня частини з них після розпаду СРСР на своюісторичну батьківщину і послаблення русифікації національних дер­жавпострадянського простору.
Якщо порівняти чисельність слов'янських народів і країниїхнього розселення на початку й у 80-ті роки XX ст., то очевидними є певні зміни.
1. Кількість слов'янських народів зросла від 12 до 14, хоч кашуби згадуютьсявже не як окремий народ, а як ча­стина поляків з виразно специфічним діалектниммовлен­ням. Окремими слов'янськими народами стали:
·          македон­ці,які почали формуватися в VII ст. на основі слов'янсь­ких племен смолян, струменів, сагудатів,драгувитів, берзитів та інших, що зайняли історичну область Македо­нію ізмішалися там з романізованими нащадками іллірофракійців і греками, але до XX ст. не мали своєї національ­ноїдержави;
·          боснійці(муслімани), які сформувалися на основі сербських і хорватських племен, ставшифактично самостійними і незалежними від сербських земель з XII ст., і виявилися найбільшпотуречиними (омусульманеними) з усіх слов'ян;
·          чорногорці,у формуванні яких основну участь узяло слов'янське плем'я дуклян, які післяутво­рення в XIV ст. окремої чорногорськоїдержави із своєю православною церквою відокремилися від сербів.
2. Чисельність слов'янських народів зросла приблизно на 125,89 млн. осіб, щостановить майже 79%, але приріст слов'ян був нерівномірним, оскільки народизазнали різ­них втрат населення у Другій світовій війні. Так, представ­никівдеяких народів (наприклад, росіян і поляків) стало більше приблизно удвічі, адеяких — лише в півтора рази. Це стосується, наприклад, білорусів, значначастина яких зрусифікувалася, українців, які, крім інтенсивної русифі­кації, зазналивеликих втрат унаслідок голодомору 1932— 1933 рр. Істотне зменшеннясерболужичан зумовлене тим, що вони вже багато віків розселені серед німців,котрі ще з X ст. захопили слов'янськіземлі колишніх полаб'ян, до складу яких входили і давні лужичани.
3. Порівняно з початком XX ст. у80-ті роки втратили свою державу чорногорці, отримавши статус республіки в складі федеративної Югославії. Такогосамого статусу на­були серби, хорвати, словенці та македонці.
На початку XXIст. слов'янське населення збільшилосяприблизно на 5 млн. Але значно важливіші зміни відбулися в системінаціонально-державних утворень слов'ян. З розпа­лом СРСР, СФРЮ і ЧССРутворилося 13 національних дер­жав: Російська Федерація, Україна, Білорусь,Польща, Че­хія, Словаччина, Болгарія, Македонія, Сербія, Хорватія, Словенія,Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Отже, біль­шість сучасних слов'янськихнародів має незалежні держа­ви, що сприяє самобутньому розвитку їхніхетнокультурних традицій і національних мов. Протиріччя, які виникають між окремимислов'янськими народами внаслідок активних перехідних (переважно диференційних)процесів, не можуть істотно вплинути на існуючу між слов'янами етнічну, куль­турну,ментальну та мовну близькість.

2. Етнічна близькість слов'ян
 
Про це свідчать такі чинники:
1. Компактність і тривалість заселення найдавніших слов'янських земель.Праслов'яни заселяли землі зі сходу на захід від басейну Середнього Дніпра добасейну Вісли, а з півдня на північ — від рубежів Правобережного Лісосте­пу доПолісся. Ця територія не була моноетнічною, бо сюди в давнину проникали й іншіплемена і народи (наприклад, кельти, іллірійці, фракійці, готи, волохи, мадяри,тюрки та ін.). Однак такі міграції були нетривалими або пізніми, тому не моглиістотно вплинути на етномовну єдність праслов'ян і близькість давніхслов'янських племен та народів. Так само розширення територій праслов'ян ідавніх слов'ян від Адріатичного моря до Уралу і від узбережжя Балтійсь­когоморя до Північного Надчорномор'я суттєво не вплива­ло на збереження слов'янськоїетномовної близькості.
2. Антропологічна сумісність населення. Беззапереч­ним є той факт, що всіслов'янські народи належать до європеоїдної раси. Як зазначав ПрокопійКесарійський у VI ст.,характеризуючи склавинів і антів, «за зовнішнім виглядом вони не відрізняютьсяодні від інших. Вони дуже високого зросту й велетенської сили. Колір шкіри йволос­ся в них дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вонитемно-червоні», тобто руді або русі. Такі антропо­логічні ознаки слов'ян буливизначальними протягом ба­гатьох століть праслов'янського розвитку, і лишепісля другого Великого переселення народів у середині І тис. н. е. внаслідокісторичного розширення слов'янських земель відбулося масове змішуванняпраслов'ян, а потім давніх слов'ян з іншими етносами, що зумовило частковуантропологічну диференціацію західно-, східно- і південно­слов'янських народів.
3. Подібність способу життя слов'ян, їх матеріальної й духовної культур.Опис слов'ян (склавинів й антів) зробив у VI ст. учасник військових походів напівніч і схід Прокопій Кесарійський, автор книги «Війна з готами»: «Ці пле­мена,склавини й анти, не керуються волею однієї людини, а з давніх-давен живуть ународоуправлінні (демократії), і тому в них щастя і нещастя в житті вважаєтьсяспільною справою. І в усьому іншому в обох цих варварських племен усе життя йзакони однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, євладикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священ­ніобряди. Живуть вони в жалюгідних хижах, на великій відстані один від одного, ічасто міняють місця проживан­ня. Вступаючи в битву, більшість з них іде наворогів зі щитами і дротиками в руках, панцерів же вони ніколи не надівають…Спосіб життя у них, як у массагетів, грубий, без будь-яких зручностей, завждивони покриті брудом, але по суті вони не погані і зовсім не злісні, а в усьомузбе­рігають гунські звичаї».
Характеристику способу життя слов'ян, їх матеріаль­ної тадуховної культур дав візантійський письменник VI — початку VII ст. Маврикій Стратег: «Племенасклавинів і антів схожі за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєюлюбов'ю до свободи: їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи підлеглостіу своїй країні...
У них велика кількість всілякої худоби і плодів зем­них...,особливо проса й пшениці» (за А. Супруном і А. Ка­литою).
Про спільні етнічні витоки слов'янських народів свід­чатьфольклор, звичаї та обряди, давні вірування, прийня­те ними християнство та ін.
Очевидною є також однаковість або схожість мов у сло­в'янськихплемен і народів. Подібність між слов'янськими мовами у фонетиці, лексиці,морфології, синтаксисі та в проміжних рівнях настільки значна, що представникиріз­них слов'янських народів можуть порозумітися між собою і без перекладача. Аті відмінності, які спостерігаються між сучасними слов'янськими мовами, єнаслідком їх при­родного розвитку.
4. Загальноприйнята самоназва слов'яни, сло­вени. Інші народи називалислов'ян по-різному (напри­клад, германці й романці — венедами). Цейетнонім є давнімі невипадковимдля сукупності слов'янських племен, адже, крім загальної для них самоназви,трапляються ще спорід­нені етноніми: склавини (переважно південно­слов'янськіплемена), словенці (на крайньому заході південнослов'янських земель), словаки(на сході захід­нослов'янських земель), словінці (на півночі західно­слов'янськихтериторій), новгородські словени (на півночі східнослов'янських земель уЄвропі).
Існують і географічні назви (переважно гідроніми) з архаїчноюосно­вою
С л о в- / С л а в- у Середній Наддніпрянщині (пор. пра­слов'янськуназву Дніпра Славута, Славутич), яка стала твірною для етноніма слов'яни(як Буг для бужани, Лаба для полаб'яни, Вісла для вісляни).І навіть після розпаду в VI ст. праслов'янської єдності, внаслідок чого в західно­європейськихджерелах різняться венеди (західні слов'яни), анти (східніслов'яни) і склавини (пе­реважно південні слов'яни), спільний дляслов'ян етнонім ствердився як загальновживаний.
5. Взаємодопомога у визвольній боротьбі проти загарб­ників. Слов'яни завждиприходили на допомогу одні од­ним. Так, 1380 р. у Куликовській битві разом зросіянами проти монголо-татарських загарбників боролися і пред­ставникиукраїнського та білоруського народів. У Грюнвальдській битві об'єднанапольсько-литовсько-російська армія на чолі з польським королем Владиславом II Ягеллом (Ягайлом) оточила йрозгромила війська германського Тевтонського ордену, зупинивши його просуванняна схід. У 1621 р. під Хотином польсько-українські війська Я. Ходкевича й П.Сагайдачного перемогли турецьку армію сул­тана Османа II, а 1673 р. — польські війська Я. Собеського розгромили турецьку армію. Узвільненні від турецько-ос­манського ярма велику допомогу південнослов'янськимнародам надали російські війська. Прикладом слов'янсь­кого військового братерстває спільна боротьба поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян,сербів, хорва­тів та інших народів за визволення від німецько-фашист­ськихзагарбників у Другій світовій війні.

6. Однаковість або подібність ментальності слов'ян, ро­звиток двосторонніх ібагатосторонніх економічних, сус­пільно-політичних і культурних зв'язків,поглиблення співпраці в науковій та освітній сферах, визначення слов'янськихрегіонів і міст-побратимів та ін.
Отже, на початку XXI ст. усі слов'янські народи ство­риливласні держави, що сприяло розвитку їхніх національних мов і самобутніхкультур.

3. Класифікація слов'янських мов
Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мовналежать чеському філологові Йосефу Добровському (1753—1829). Його вважають патріархомслов'янської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ногодослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на двіпідгрупи: 1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська(богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;
2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами —болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським,рагузьким; хорватська з віндським говором.
Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь­кихдіалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурнізв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами,ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієїкласифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів просправжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічнихдосліджень і відсутністюпорівняльно-історичного методу. Запропропоновану Й. Добровським класифікаціюслов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичногомовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результатикомпаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає трипідгрупи слов'янських мов: західну, східну і південну (південнасформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися відсхіднослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янськоїпід­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька;лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частішерозгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінськийдіалект. Східнослов'янська підгру­па об'єднує три мови: російську,українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів усербському мовному середовищі є русинська мова — діа­лект югославськихруснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська,македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­слов'янська.
Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте непозбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніхвпливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. Наприклад, діалектна ос­новачеської та словацької мов у добу державного утворен­ня Само й Великоморавськогокнязівства за своїми фоне­тичними й лексико-граматичними ознаками була ближ­чоюдо південнослов'янської, ніж до західнослов'янської, на основі якоїсформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р.Кирилом і Мефодієм на території ранньофеодальної західнослов'янськоїВеликоморавської держави південнослов'янська за характе­ром писемність. На їїоснові сформувалася старослов'янсь­ка літературна мова, що належить допівденнослов'янської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) напри­кінціIX ст. вклинилися поміжзахідних і південних слов'ян, проточеські та протословацькі діалекти втратилибезпосередній зв'язок з південнослов'янськими й поступо­во почали зближуватисяза своїми ознаками з контактни­ми протопольською і протолужицькою мовами.
Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періодивідбувалися з іншими слов'янськими народами, тому важ­ко провести чіткі межіміж окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для схід­них слов'янранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграціїсхіднослов'янських пле­мен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджуватипро
наявність у постпраслов'янську добу єдиної давньоруськоїмови, хоч нічого подібного не було ні в західних, ні в пів­денних слов'ян. Зодного боку, неможливо заперечити спільні для східнослов'янських мов фонетичніта лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах за­хідних тапівденних слов'ян, які не мали спільних мов пі­сля розпаду праслов'янської.Доведеним фактом є спільне використання східними слов'янамицерковнослов'янської та давньоруської писемно-літературних мов, але вони незаміняли собою різнодіалектного живого мовлення в Київ­ській Русі, як не заступаласобою живих мов різних під­груп писемна старослов'янська, що виконувала функціюслов'янської міжнародної мови в середовищі спочатку за­хідних (чехів, моравців,словаків і частково поляків), а згодом південних і східних слов'ян.
Існують проблеми в класифікації мов південно­слов'янськоїпідгрупи, які розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- ісхіднослов'янські, че­рез що подібність між мовами південних слов'ян менша, ніжміж мовами західних і східних слов'ян. Як наслідок, болгарська і македонськамови, тісно контактуючи з ал­банською, грецькою і румунською мовами, втратилитакі загальнослов'янські категорії, як відмінювання та інфіні­тив, але набулипостпозитивного артикля, специфічних форм ступенів порівняння і майбутньогочасу, запозичили значно більше від інших південнослов'янських мов гре­цизмів ітюркізмів. Решта південнослов'янських мов під­падала більшою мірою підпівнічно-західні впливи угор­ців, австрійців, італійців, через що розвивалася віншому напрямі порівняно з болгарською та македонською. У зв'язку з цимвиділяють дві підгрупи південнослов'янсь­ких мов: східну (болгарська ймакедонська мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).
Є помітні відмінності і в системі західнослов'янських мов.Певною мірою зберігається історична відокремле­ність чеської та словацької моввід польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- танижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від сусідньоїпольської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп західнослов'янських мов:лехітської, чесько-словацької та серболужицької.
У середині XX ст. булозроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний ірадянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону­вав поділ слов'янськихмов на такі підгрупи:
1.        східно­слов'янськімови;
2.        польськамова з кашубською та поморсько-словінською;
3.        лужицької;
4.        чеськамова зі словацькою;
5.        сербська,хорватська і словенська;
6.        болгарськаі македонська.
З огляду на основні фонетичні типи, територіальнупоширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних ученихвизначає тричленну класифікацію слов’янських мов (рис.2.1.)

4. Походження і розвиток мови
 
Мова виникла після зародження суспільства, її ство­ренняпов'язане із необхідністю задовольняти його пот­реби в обміні інформацією та їїнакопиченні. Мова, як і суспільство, безперервно розвивається, але зміни в нійвід­буваються дуже повільно. Протягом життя одного поко­ління вони майже непомітні. Чітко виявляються резуль­тати розвитку мови лише через століття,тисячоліття. Усі й зміни мають конкретні причини і прямо чи опосередко­вановідображають зміни суспільства, його потреб.
Проблема походження мови цікавила людей здавна. Протягомстоліть над нею розмірковували філософи, лінгвісти та ін.
Філософи античної Греції вказували на дві можли­востівиникнення мови. Геракліт (554—483 до н. е.), Продік (V ст. до н. е.), Антісфен (прибл. 455 —прибл. 366 до н. е.) і почасти Платон (427 — 347 до н. е.) схиля­лися до думки,що мова постала природним шляхом (грец. physei — від природи), тобто назви речейзумов­лені самими речами. Демокріт (460—371 до н. е.), Арістотель (384—322 дон. е.), Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н. е.) вважали, що мова виникла штучнимшляхом (грец. thesei — за встановленням), тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічнезабарвлення, а друга — соціальне.
У мовознавчій науці існують такі гіпотези похо­дження мови:
1.        звуконаслідувальна,
2.        вигукова,
3.        соціаль­ногодоговору,
4.        трудовихвикриків,
5.        суспільнихрегуля­торів,
6.        жестів,
7.        ігор,
8.        контактнатощо.
Основою їх є думка про природний або штучний шлях виникненнямови.
Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезоюмова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка,болг. кукуваца є відтворенням крику зозулі (ку-ку). Прихильникамизвуконаслідувальної гіпотези були німецький філософ Ґотфрід Лейбніц (1646—1716)та німецький мовозна­вець В. фон Гумбольдт.
Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслі­дуваннязвуків природи. Оскільки таких слів небагато, не можна вважати, щозвуконаслідування є першоосно­вою мови.
Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що,сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливимисловами, які виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували вигуковугіпотезу Г. Штейнталь і О. Потебня.
Звуконаслідувальна і вигукова гіпотези були по­пулярні в XIX ст. і фактично розвивалидавньогрецьку концепцію походження мови від природи. Однак вони втратили своюактуальність, оскільки відводили люди­ні пасивну роль у створенні мови і невраховували соці­альних потреб у комунікації.
Гіпотеза соціального договору. Прихиль­никами цієї гіпотезибули шотландський філософ Адам Сміт (1723—1790) і французький філософ Жан-ЖакРуссо (1712—1778). Суть її полягає в тому, що люди до­мовилися називати певніпредмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається надавньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.
Гіпотеза трудових викриків. Запропонува­ли її німецькімовознавці Людвіг Нуаре (1829—1889) та Карл Бюхер (1847—1930). Відповідно доцієї гіпотези мова виникла з викриків, які супроводжували колек­тивну працю ісприяли її ритмізації, організації. Пози­тивним аспектом гіпотези трудовихвикриків є те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудо­вівикрики є лише технічним прийомом виконання ко­лективної праці, вони невиражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.
Гіпотеза суспільних регуляторів. Запо­чаткував її німецькиймислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895). Він вважав, що мова з'явилася не у лю­динияк індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот.Поява звукового спілкуван­ня є наслідком розвитку виробничих суспільних відно­сину первісному трудовому колективі, наслідком того, Що в людей з'явилося щосказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективнапраця.
Згідно з гіпотезою суспільних регуляторів виник­нення мовипов'язане зі звуковими сигналами стада мавп. Ці сигнали були засобами стадноїстимуляції (термін О. Леонтьєва). Подібними звуковими нечленороздільної формипослуговувалися люди в пер­вісному трудовому колективі.
З розвитком людини засоби стадної стимуляції транс­формувалисяу суспільні регулятори, тобто по­чали виконувати суспільну комунікативнуфункцію. Зміст суспільних регуляторів, який спочатку мав ситу­ативний характер,поступово набув предметності, тобто вони стали знаками предметів і явищоб'єктивної дій­сності. Водночас із цією змістовою динамікою первісної мовивідбувалася зміна її форми: мова ставала члено­роздільною як у фонетичному, такі в граматичному ас­пектах.
Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, щопервісне мова була не звуковою, а кінетичною і виража­лася жестами, передусімпорухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр (1864—1934). Нині її прихильником є російський мовознавець В'ячеслав Іванов (нар.1929). Він вказує на паралель мовного розвитку дитини і людства (жестова комуніка­ція— однослівні позначення предметів — сполучення слів у короткі речення). Надумку В. Іванова, жести бу­ли основним засобом спілкування гомінідів, які жилиприблизно 3 млн. років тому.
Гіпотеза ігор, її висунули американськівчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивномоделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стализ часом еле­ментами мови.
Контактна гіпотеза. Сформулював її росій­ськиймовознавець Василь Абаєв (1900—2001). На його думку, в давні часи всерединіплемені люди розуміли од­не одного і без мови, а ось зіткнення двох різнихплемен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Прос­текопіювання викриків чужого племені могло стати йо­го назвою для інших племен, асвої власні викрики підно­силися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужогов побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових реакцій, які іставали назвами відповідних речей.
Важливу роль у розв'язанні проблеми походження мовивідіграють гіпотези походження людини — гіпоте­за моногенезу і гіпотезаполігенезу.
Прихильники гіпотези моногенезу (грец. monos — один, єдиний і genesis — походження) схиляються додумки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одно­му місці земної кулі. Цеозначає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалисяпевні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первіс­ної. Цей поділбагаторазово повторювався.
Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розроб­лятиіталійський мовознавець Альфредо Тромбетті (1866—1929).
Її прихильниками є німецький мово­знавець Бернгард Розенкранц(нар. 1903), американ­ський лінгвіст Моріс Сводеш (1909—1967), російськілінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О.Мельничук, сучасний український мо­вознавець Юрій Мосенкіс.
Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення,представники гіпотези полігенезу припуска­ють, що людина (і мова)виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група)і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ця ідея й породила ностратичнугіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мово­знавець ХольгарПедерсен (1867—1953), який запрова­див і її назву. Переконливо обґрунтувавспорідненість ностратичних мов російський мовознавець Володимир Ілліч-Світич(1934—1966).
Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX — на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхиїї розв'язання. Ключем до вирішення цієї проб­леми є ідея переходу відтваринних звуків стадної сти­муляції до людських звуків суспільної регуляції.

5. Класифікації мов
 
На світі існує дуже багато мов, тому проблема їх групування єоднією із найскладніших у лінгвістиці. Мови класифікують за генеалогічнимизв'язками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.
1.        Генеалогічнакласифікація мов
Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної пра­мови.Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, тоспорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації —генеалогічної.
Генеалогічна (грец. £епеа! о£іа — родовід) класифікація мов — групування мов за спорідненістю.
Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей —сукупності мов, основою яких є од­на прамова. Мовну сім'ю поділяють на групи заступе­нем спорідненості, в яких можуть розрізняти ще й під­групи. Нині у світііснує майже 200 мовних сімей, кож­на з яких включає від однієї мови до кількохсотень мов. Найчисленнішими за кількістю носіїв є такі мовні сім'ї: індоєвропейська,китайсько-тибетська, афразійська, австронезійська, конгокордофанська,дравідська, япон­ська, тюркська, австразійська, корейська, фінно-угорська,нілосахарська, андоекваторіальна, кавказька, монгольська, тунгусо-маньчжурська.
Індоєвропейська мовна с і м ' я . Мовами цієї сім'ї розмовляєбільше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світовихмов. У індоєвро­пейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іран­ська,грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська,албанська, балтій­ська, слов'янська, тохарська, анатолійська.
Слов'янська мовна група. До неї належать:
—  східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською(45 млн.), російською (250 млн.) і білорусь­кою (понад 8 млн.) мовами.Внаслідок жорсткої русифі­кації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб(переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією.Українська, російська і біло­руська мови є нащадками давньоруської,'
—  західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює поль­ську (43млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку танижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську.Верхньолу­жицьку і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні формиєдиної лужицької мови (її назива­ють ще серболужицькою або сорабською). Удавніших мовознавчих працях до західнослов'янської підгрупи відносили кашубськумову, але докладніше її вивчення дало змогу з'ясувати, що вона є одним здіалектів поль­ської мови;
— південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська(понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.),  словенська (1,8 млн.), а такожсербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після роз­падусербсько-хорватської мови, що функціонувала в Югославії до її поділу. Допівденнослов'янської мовної підгрупи належить і старослов'янська мертва мова,яка є найдавнішою літературною мовою слов'ян, її створи­ли на базі солунськихговорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.
2.        Типологічнакласифікація мов
Кожна мова певним чином організована. За спільни­ми структурнимиознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мовзаймаєть­ся типологічне мовознавство.
Типологічна класифікація мов — групування мов за особливос­тямиїх структури незалежно від спорідненості.
Теоретично типологічна класифікація може ґрунту­ватися набудь-якому рівні мови. Нині існують розроб­ки в галузі фонологічної тасинтаксичної типології, за­початковано створення лексичної типології. Оскількифонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, опти­мальне групування мов наоснові цих рівнів ускладне­не. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднатимови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.
Найзручнішим для типологічних досліджень є мор­фологічнийрівень. Це зумовлене тим, що кількість мор­фем у мовах достатня для їхтипологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно зін­шими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі на­зивають типологічнукласифікацію мов морфологічною.
Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мо­ви, порівняноз фонологічним і синтаксичним, у типо­логічному відношенні вивчений найкраще.
За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт ви­окремив чотиритипи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний таінкорпоруючий.
Ізолюючі мови. Для них характерні незмінність іморфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновидморфем — корінь. Грама­тичне значення виражається здебільшого з допомогоюпорядку слів. До ізолюючих мов належить давньоки­тайська мова веньянь. Ознакицього типу мов прита­манні сучасній китайській мові байхуавень, в'єтнам­ській(австразійська сім'я), мові йоруба (конгокордофанська сім'я). Наприклад,китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене».Грама­тичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.
Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний ітому внутрішня флексія відсут­ня. В аглютинативних мовах афікси у межах словаха­рактеризуються високим ступенем самостійності, оскіль­ки чітковідмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця услові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певнезначення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, укиргизькій мові ата-га -«батькові», ата-лар-га — «батькам», ата-лар-ьімьіз-га-«нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди вира­жений афіксом -га, ацей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказуєлише на множину, афікс -ьімьіз — на першу особу. До аглютина­тивних мовналежать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мовибанту.
Флективні мови. У них корінь змінний, причо­му цязмінність може виявлятись і як внутрішня флек­сія, тобто здатність коренявиражати своїм чергуван­ням граматичне значення. Наприклад, англ. Foot – «нога» і feet— «ноги», нім. Mutter— «мати» і Мйtter— «матері», укр. набрати —доконаний вид і набира ти – недоконаний вид. У флективних мовах афіксине самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацькийважко поділити на ко­рінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевийприголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] =[ц]). У словірадість суфікс -ість вказує наіменник. А в похідному від нього прикметни­ку радісний цей самий суфікс-ість (з утраченим [т']) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективнихналежать індоєвропейські мови і біль­шість афразійських.
Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси,які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякимипалеоазійськими мова­ми та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мовімексиканських індіанців ninakakwaозначає «Я їм м'ясо». Передаючи предикативний, реченнєвийзміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудо­ване шляхомсинтаксичного основоскладання, а не сло­воскладання: пі+паkа+kwа. Комплексні слова-реченняінкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуютьсякоренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що ви­ражаютьзміст другорядних членів речення.
Сутність розвитку мови
Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток єформою її існування. Він відбувається повіль­но і протягом життя одногопокоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, пов'язаніз ре­волюційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однаквона не змінюється стрибкоподіб­не, оскільки в кожний момент свого існування М£є бути загальнозрозумілим засобомспілкування.
Мова змінюється на всіх своїх рівнях — від фоноло­гічного дотекстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюєтьсялексичний рі­вень, оскільки саме він безпосередньо відображає об'єк­тивнудійсність, її зміни та пізнання людством світу.
Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, од­накіноді повертаються назад. Лексеми не тільки тво­ряться, а й запозичуються,змінюють своє значення, пе­реходять з одного стилю в інший.
Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови яксистеми. Може змінитися також її статус.
Важливими виявами розвитку мови є процеси ди­вергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. — сходження),тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другийпроцес, але зав­жди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.
Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з йогородоплемінною організацією є дивергенція мо­ви. Єдність первісної мови, яка, загіпотезою моногене­зу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок роз­селеннядавніх людей на величезних просторах, освоєн­ня ними нових територій і втратиміж ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов іособливо діалектів безперервно зростала.
Кожне плем'я мало свій власний діалект. Імовірно, що діалектиплемен, близьких за територією та похо­дженням, характеризувалися значноюсхожістю і утво­рювали племінну мову. Вона охоплювала один або кіль­ка союзівплемен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкуванняздійснювалося од­ним з більш поширених діалектів. Однак у цей час по­чавзароджуватися наддіалектний засіб спілкування -койне, який став згодом однією зознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14локальних племінних мов і дві мови для міжплемін­ного спілкування —піджин-інгліш і моту.
Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті,писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівнянообмеженим. Його біль­шу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями,а меншу частину — слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових)понять. Пле­мінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки,Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього1—2 тис. слів. У пе­ріод існування первіснообщинного ладу на земній кулі різнихмов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.
Утворення держави призвело до появи нових сус­пільнихформацій — рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат.сопзоіісіатло — об'єднан­ня) племен, злиття їх сформували нову спільність лю­дей— народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов.Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як іплемінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різ­них племен продовжувалиіснувати як діалекти мови народності.
До того ж слабкі економічні зв'язки між різними те­риторіямиоднієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількістьдіалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивер­генція,яка виявляється у діалектотворенні. Вона є пе­реважно внутрішньомовною,діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, здавньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. — білоруська та російська.
У період існування народності, крім дивергенції мо­ви,відбувався і процес конвергенції. Він виявився, на­приклад, у втратіредукованих звуків (із досить схожи­ми результатами) в усіх слов'янських мовах,у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме ви­никнення мовнародностей у результаті інтеграції пле­мінних мов включало елементиконвергенції.
Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, йлітературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значнообмежував по­ширення літературної мови, її впливовість. Основною формоюфункціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Томулітературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) інерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літератур­ної могла виконуватинавіть зовсім інша мова, наприк­лад латинська у Західній Європі, арабська українах Се­реднього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.
У час існування народності різні мови фактично моглисприйматися як різні функціональні стилі і роз­глядалися носіями мови як одна.Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувало­сяписемною фіксацією також і рідної мови (ділові до­кументи, художня літературатощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз-Двічі і £І6зза — мова) — функціональнерозмежування використання в писемній сфері двох мов одним сус­пільством. Народності і, відповідно, мовинародностей, зберег­лися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспа­нії, бретонськау Франції, уельська в Англії тощо. На­родності, представлені малочисельнимиспільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функ­ціонуютьцезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.
У результаті економічного і політичного розвитку суспільствана зміну народності прийшла ширша форма спільності людей — нація, яка має своюмову (націо­нальну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішоюз-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдженнялітературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процесдіалектотворення загалом припи­нився, спостерігалися зменшення кількостідіалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.
Національна літературна мова утворилася на народ­ній, тобтодіалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовноїмови: призначе­на не для елітарного користування, як літературна мованародності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературноїмови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бутитільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна фор­ма, яка все більшезаміняє діалекти.
Отже, у межах національної мови відбулися процесиконсолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих формєдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.
На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процесидиференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межаходнієї літературної мо­ви. Тим самим процес диференціації зливається з ін­шимаспектом мовного розвитку — із процесом збага­чення мови: чим більше стилів умові, тим багатшою є мова.
Залежно від умов існування національна мова може розпастись.Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії.Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (бри­танський),американський, канадський, австралій­ський. Імовірно, років через стоіснуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська,канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою вШвейцарії, Австрії, Люксем­бурзі.
Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві,якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чиконвергенції, може і знецінюватися, занепадати.
Синхронія і діахронія
Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймаютьїї як незмінне явище. Такий стан мови ха­рактерний для певного часу. Однак цейнезмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонталь­ним зрізомруху її в часі (вертикальний зріз). Для по­значення стану мови у конкретний часвикористовують термін «синхронія».
Синхронія (грец. вупспгопоз —одночасний) — стан мови у пев­ний історичний період, у конкретний момент Тірозвитку.
Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють син­хронічнийаспект, існує синхронічне, або описове, мо­вознавство, наприклад, курс сучасноїукраїнської літе­ратурної мови. Сучасний стан мови є типовим прикла­домсинхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Аледослідження, наприклад, давньоук­раїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.
Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном«діахронія».
Діахронія (грец. сііа — крізь і спгопоз — час) — розвитокмови у часі, історична послідовність мовних змін.
Вивченням мови у часі, її розвитку займається діа­хронічне,або історичне, мовознавство (наприклад, істо­рична граматика української мови).
Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіївмови, що використовують її на практиці, іс­нує тільки синхронія: мовафункціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мо­вознавстванадзвичайно важливою є діахронія, оскіль­ки певний стан мови обумовлений їїісторичним розвит­ком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своємісце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий ідіахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасніукраїнські форми пес — пса, сон — сну мають випадніголосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зорув цих формах представлені наслідки занепаду ре­дукованих голосних [ь], [ь], якіу сильній позиції пере­творились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь-+ пес, с'ьн'ь —> сон), а в слабкій — зникли (пьса —> пса, с-ьну-> сну).
Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що першапозбавлена будь-якого втручання часу, адже про­цеси розвитку мови неприпиняються.