Контрольна роботаз предмету українська мова
Літературна моваі територіальні діалекти
План
Вступ
Поняття літературної мови
Загальнонародна мова ітериторіальні діалекти
Усна і писемна формилітературної мови
Висновок
Список використаноїлітератури
Вступ
Обсяг і зміст поняття «літературна мова» різні на різнихетапах її розвитку. Спочатку літературна мова виступає моно- чи вузьковалентноюі лише з часом набуває полівалентності, тобто розробляє розвинену системустилів, яка забезпечує їй можливість обслуговування мовного колективу в усіхсферах його суспільної діяльності. Полівалентність літературної мовиздебільшого встановлюється у національний період розвитку суспільства, хочіснування літературної мови прямо не залежить від існування нації. Саменаціональний період відіграє особливу роль у розвитку літературної мови, щостає в цей час універсальним засобом спілкування. Перші національні академіїмайже завжди одержували від суспільства замовлення на «впорядкування» словникаі граматики своєї національної мови. Таке завдання стояло, наприклад, передфранцузькою академією в 1635 році, перед російською академією в 1783 році,перед румунською академією в 1866 році тощо. Спричинено це розширеннямсоціальної бази літературних мов. Відмова під широкої соціальної бази длялітературної мови призводить до розриву між живою народною мовною стихією імовою держави, школи й книги. Саме це і сталося в Греції XX ст., де донедавнього минулого штучно прищеплювалася наближена до давньогрецької мовиофіційна кафаревуса за рахунок живої димотики. Але життя взяло своє, і сучаснановогрецька літературна мова ґрунтується на димотиці.
Торкаючись питань формування й існування літературної мови,слід зазначити, що інколи літературна мова виникає на базі певного міського койне(терміном койне в лінгвістиці називають мову міждіалектного спілкування,що народжується на базі одного чи кількох діалектів, цей термін походить згрецької (χοινή — спільна), де ним позначали спочаткузагальнонародну мову, що утворилася в IV—III ст. до н. є. на основі аттічногодіалекту з домішками явищ іонійських говірок). Російська літературна мовазасновується на московському міському койне, яке об'єднувало рисипівнічно-великоруських і південно-великоруських говорів. Англійська літературнамова засновується на лондонському міському койне, в якому деякі південнідіалектні особливості поступилися перед центрально-східними. Китайськалітературна мова базується на койне міста Пекіна. Але літературна мова,виникаючи на базі койне, протистоїть йому як оброблена форма мови необробленій.Вона постійно й глибоко взаємодіє з іншими формами мови, збагачуючись за їхнійрахунок і постійно вбираючи в себе форми діалектів, койне, розмовногопросторіччя і т. д.
Поняттялітературної мови
Однією з форм існування загальнонародної мови є літературнамова. Літературна мова — це оброблена форма загальнонародної мови, якавідзначається багатством і впорядкованістю своїх засобів. Як обробленість, такі впорядкованість літературної мови надають їй вигляду взірцевості, своєрідного«мовного ідеалу», забезпечуючи їй загальноприйнятність, зрозумілість іобов'язковість. Обробленість передбачає певний відбір мовних засобів іззагальномовного інвентаря на основі якісних критеріїв, усвідомлених у більшійчи меншій мірі, отже, нормативних. Багатство літературної мови полягає внаявності широкої лексичної та граматичної синонімії, в чіткій семантичнійдиференції однокореневих слів, у розвиненій системі словотворення, врозгалуженій полісемії значної кількості лексики, в розвиненості термінології іт. ін., а також у наявності засобів для передачі нових понять та ідей.Упорядкованість передбачає існування мовних засобів у певних системнихстосунках, але з останньої обставини аж ніяк не випливає, що в літературніймові не можуть існувати асистемні явища, оскільки вона — явище історичне і можев собі акумулювати наслідки мовної діяльності суспільства на різних етапах йогорозвитку. Ці наслідки можуть порушувати системні відношення, що складаються напевному етапі.
В лінгвістичній літературі різних країн поняття «літературнамова» передається також і іншими словосполученнями: нім. Schriftsprache, ч.spisovny jаzуk (букв, «писемна мова»), англ. standardlanguage (букв.«стандартна мова»), нім. Gemainsprache, фр. 1апgue соmmune (букв. «спільнамова»), п. język kulturalny, англ. сultural 1аnguage, фр. lаngue deсіvilisation (букв. «культурна мова»). Однак кожне з цих словосполученьвідрізняється ще й певним додатковим відтінком значення. Наприклад,термінологічне словосполучення «писемна мова» може застосовуватися лише для тихвипадків, коли літературна мова існує тільки в письмовій формі. Так,літературною мовою східнороманських земель у часи середньовіччя (XIII—XV ст.)була старослов'янська, що використовувалася лише в писемних пам'ятках. Терміном«писемна мова» можна назвати літературну мову елу в республіці ШріЛанка, яка значно відрізняється від використовуваної тут в усному мовленнісингальської. Однак таких випадків небагато. В Німеччині й Чехії відповіднийтермін пояснюється тією роллю, яку відіграло письмо у виробленні літературнихмов цих країн.
Термін «літературна мова» зазнав критики через йогодвозначність: його можна розуміти не лише як назву обробленої формизагальнонародної мови, а й як назву мови художньої літератури. Проте лінгвістипідкреслюють нетотожність понять «літературна мова» і «мова художньоїлітератури», бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизмиабо жаргонізми та інші елементи, які перебувають за межами літературної мови. Здругого боку, літературна мова обслуговує не лише державну адміністрацію,засоби масової інформації, розмовне мовлення та ін. Разом з тим мова художньоїлітератури спирається на літературну мову, втілюючи в собі її досягнення.
Серед лінгвістів точилися суперечки щодо моменту виникненнялітературної мови. Одні з них вважали, ніби літературна мова є корелятомнаціональної мови, отже, в донаціональний період розвитку суспільство не могломати літературної мови, а мало лише писемну. Однак ці погляди неправильні, бовони відмовляють численним народностям в існуванні у них літературних мов. Тимчасом літературні мови існували вже в найдавніші епохи. Класична латинь буласаме літературною мовою. Літературні мови існували також у давнину в Індії,Китаї, Греції. В Київській Русі існували дві літературні мови: старослов'янська,яка обслуговувала релігію, і давньоруська, яка обслуговувала суспільство вінших сферах діяльності. Цим мовам не можна відмовити в обробленості, відборі іпевній регламентації їхніх засобів.
На перших етапах розвитку літературна мова має обмеженефункціональне навантаження, зумовлене відповідними чинниками, це можуть бутихудожньо-моралістичні, релігійні, національно-культурні, економічні й політичнімотиви, які діють не відокремлено, а в комплексі, проте у певні часи ті чи іншівисуваються на провідне місце. Скажімо, в стародавній Індії виникненнялітературної мови священних книг індусів «Вед» було зумовлене передусімрелігійними потребами. На іншому етапі розвитку суспільства вжехудожньо-естетичні чинники зумовлюють появу «Магабхарати» та «Рамаяни», хочодночасно діяли й інші фактори.
Досить обмеженими були функції давньоруської літературноїмови порівняно з російською. Ширшими були функції латині в середньовічнійЄвропі, в тому числі й на німецьких землях. Але вже з XV ст. в Німеччині латиньвитісняється з адміністративно-державної сфери. В наступному сторіччіРеформація, Селянська війна та інші політичні рухи зумовили оновлення німецькоїлітературної мови, яка доти мала також вузькообмежені функції. Латинь мусилапоступитись перед німецькою і в шкільній освіті. Остаточного удару латинізавдав М. Лютер витісненням її з церкви. Мова саксонської канцелярії на базіміських інтердіалектів набула додаткового престижу «єдиної загальнонімецькоїмови». Проте її функції в цей час були ще досить вузькими, бо аж до XVIII ст.тривала її конкуренція з іншими локальними варіантами німецької мови, і тількизгодом розгорнулося її стилістичне варіювання залежно від використання в різнихгалузях діяльності німецького суспільства.
Поширена думка, що в національну епоху розвитку етнічноїспільності діалекти стають пережитковим явищем. Тим часом факти, якіспостерігаються в окремих країнах, можуть і суперечити цій в основному слушнійтезі. Наприклад, в Італії в наш час відбувається своєрідна реактивізаціядіалектів, там на діалектах пишуться художні твори, ставляться спектаклі,відбуваються телевізійні передачі, у зв'язку з цим говорять про «діалектнийвибух» (еsplosione dialettale) як реакцію на примусове поширення літературноїмови. Можливо, це пояснюється також і тим, що основою італійської літературноїмови є тосканський (флорентійський) діалект, а не римське міське койне.
Аналогічні явища спостерігаються і в арабських країнах, депоряд з літературно-класичною арабською мовою співіснують регіональні арабськікойне, що також претендують на статус літературної мови. Особливе становищехарактеризує мовну ситуацію в сучасній Норвегії. Тут на рівних правахспівіснують дві літературні мови: букмол і ландсмол. Букмол — целітературна мова на датській основі, якою, наприклад, писав Г. Ібсен, аландсмол спирається на місцеві норвезькі говірки, проте ландсмол не витіснивбукмолу, який вживається і на письмі, і в усному спілкуванні і якомуконституційно надано статусу державної мови поряд з ландсмолом.
Для національної епохи розвитку людських спільностейхарактерне всебічне зближення книжно-писемних і народнорозмовних стилів, якіраніше могли досить істотно відрізнятися. Більше того, в донаціональний періодписемною літературною мовою могла бути чужа для даного населення мова,наприклад, латинь у західноєвропейських країнах, старослов'янська у східнихслов'ян, сербів, арабська у тюркомовних та іраномовних народів і т. д.
Інколи одна літературна мова може існувати у двох варіантах.Наприклад, вірменська літературна мова ашхарабар існує у східному і західномуваріантах. Щось подібне маємо і в Албанії, де співіснують два варіантилітературної мови, які базуються на різних діалектних основах, щоправда, заостанній час південний (тоскський) варіант набуває більшого престижу.Відмінність санскриту від ведійської мови пояснюється не лише хронологічнимирамками їх існування, а також і різною діалектною основою (веди пов'язані зпівнічно-західною Індією, а санскрит — з центральною частиною північної Індії).
Свого часу існувала загроза виникнення двох різних варіантівукраїнської літературної мови — на базі середньо-наддніпрянських говорів і набазі місцевих говірок західних областей України. До того ж ситуаціяускладнювалась існуванням так званого язичія. Однак мовна практика й активна боротьбапрогресивних громадських діячів, насамперед Івана Франка, який виступив протишляхів розвитку і норм, що їх намагалися нав'язати в Галичині українській мові,зберегли єдність української літературної мови.
Своєрідністю відзначається мовна ситуація в багатонаціональнихкраїнах, де співіснують декілька літературних мов, але тільки одна з нихвизнається державною, як, наприклад, в Індонезії (бахаса Індонесіа). Доситьскладні мовні проблеми хвилюють і сучасну Індію, де конституційно чотирнадцятьлітературних мов визнано рівноправними, але функції загальнодержавної мови з1965 року надано мові гінді. У деяких штатах цієї країни супротивники гіндівдаються до користування англійською мовою як офіційною.
Інші особливості виникають тоді, коли одна літературна моваодночасно функціонує як така у різних націй в різних країнах. Таке становище уанглійської, німецької, іспанської і португальської мов. Німецька мова єлітературною в Германії, Австрії та Швейцарії, іспанська — в Іспанії та вкраїнах Латинської Америки, за винятком Бразілії, де літературною мовоювиступає португальська. Англійська функціонує як літературна в Англії, США,Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, а також удеяких афро-азіатських країнах, що розвиваються.
Літературна мова — це багатошарове утворення не лише врозумінні структурно- рівневого розрізнення її систем та підсистем, а й врозумінні складності певної функціонально-стильової структури. Поряд ізрівневими системами та підсистемами існують іншого роду системи, які визначаютьсясвоїм конкретним розмежованим функціональним навантаженням і називаються стилями.Стильова структура мови складається із різних стилів, а кожний з них — це певнасукупність мовних елементів і засобів їх вживання у взаємодії, яка характеризуємовлення в певній галузі чи ситуації спілкування. На функціонально-стильовійструктурі мови найбільше відбивається суспільний характер мови. Інколипідкреслюють і те, що стилістичні мовні засоби можуть нести, крім звичайної, щей додаткову, естетичну інформацію.
Поняття стиль одержало в історії мовознавстванайрізноманітніші тлумачення: прийоми ораторського мистецтва, техніка чи манераписемного викладу, індивідуальна характеристика мови письменника, адекватністьвираження думки мовними засобами і т. д. Було чимало спроб індивідуалістичноговизначення стилю. К. Фосслер, наприклад, вважав, що «стиль — це індивідуальнемовне використання на відміну від загального». К. Осгуд визначає стиль як«властиві індивіду відхилення від норм у відповідності до ситуацій, в яких вінздійснює кодування». Ш. Баллі ототожнював стиль з афективно-експресивнимиелементами мови.
Одне з найбільш обґрунтованих визначень мовного стилю дано В.В.Виноградовим:«Стиль — це суспільно усвідомлена і функціонально обумовлена, внутрішньооб'єднана сукупність прийомів уживання, відбору і поєднання засобів мовногоспілкування в сфері тієї чи іншої загальнонародної, загально національної мови,співвідносна з іншими такими ж способами вираження, що служать для інших цілей,виконують інші функції в мовній суспільній практиці певного народу»(ВиноградовВ. В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопр. языкознания.— 1955.— № 1.)
Стилі мови і стилі мовлення вивчає окремий розділмовознавства -стилістика. Стилістика розподіляється функціональну стилістику(досліджує систему стилів мови), стилістику мовних величин (досліджуєфункціонування величин всіх систем і підсистем мови), стилістику тексту(досліджує закономірності організації текстових єдностей), стилістику поетичноїмови (досліджує естетичне навантаження мови художньої літератури). Проте місцестилістики в загальній системі мовознавчих дисциплін ще не досить чітковизначене. Чимало суперечливого, дискусійного є і в розумінні поняття стилю.Через те що сам принцип розрізнення стилів недостатньо розроблений, іноді буваєважко назвати кількість стилів у мові і дати їм якісну характеристику. Однівчені розрізняють стилі лише в межах літературної мови, інші допускаютьіснування певних стилів за межами літературної мови (фамільярного, вульгарного,жаргонного, арготичного і т. п.). Труднощі викликаються й тим, що ознакиокремих стилів тісно переплітаються з ознаками інших, а між стилями немаєсуворих меж, стилі — це відкриті системи.
При виділенні мовних стилів слід зважати на різні критерії:
1) інформаційний, який враховує зміст повідомлення і ефект,здійснений на адресата,
2) ситуативний, який враховує умови й ситуацію, за якихвідбувається комунікативний акт,
3) соціально-культурний, який зважає на соціальну належністьі культурний рівень адресанта та ін.
В літературній мові насамперед розрізняють усно- розмовний ікнижно-писемний типи мови. В межах книжно-писемного типу виділяються більш-меншвиразно стилі наукового викладу, офіційно-діловий, публіцистичний,художньо-белетристичний. Кожен з цих стилів відрізняється певними специфічнимиособливостями. Наприклад, науковий стиль частіше характеризується вживаннямрізних зворотів, що робить середню довжину речень цього стилю найвищою. Внауковому стилі обмежена роль дієслів і збільшена питома вага іменників, якідістають розгорнуті прикметникові та дієприкметникові означення. Впубліцистичному стилі широко використовуються експресивні засоби, які повиннівикликати певне ставлення до повідомлюваного. До цього слід додати, що в межахфункціонального стилю спостерігаються різні варіанти і навіть відхилення відвстановлених для нього ознак.
Книжно-писемний тип мови реалізується переважно в писемнійформі, однак і усна для нього не чужа (пор. наукові чи політичні доповіді,оголошення по радіо і телебаченню, усні оповідання і т. ін.). Розмовний типлітературної мови охоплює усні форми мовлення в умовах природного спілкування.Дехто з учених вважає, що розмовний тип може реалізовуватися і у писемній формі- листах, записках, щоденниках. В розмовному мовленні велике значеннявідіграють паралінгвістичні засоби спілкування (міміка, жести). Розмовнемовлення відзначається великими відступами від норм писемної мови. Тут частозустрічаються конструкції з незвичним порядком слів, наприклад: Книжку менітак приємно, що я дістав або Тобі тварини до вподоби, коли в квартирі?В розмовній мові спостерігаються зміни функціонального навантаження багатьохграматичних лексичних елементів, саме тут вступають у двобій протилежнітенденції: синтетизм і аналітизм, готові мовні кліше і мовна творчість новихзасобів вираження, синкретизм і розчленованість форми вираження і т. ін. Останнімчасом мовознавці почали уважніше досліджувати розмовну літературну мову, їїконкретні особливості.
Особливе місце серед форм розмовного типу мови й усного мовленняналежить просторіччю. З одного боку, воно найтісніше зв'язане з міськими койнета інтердіалектами, з другого — воно близьке до розмовного варіантулітературної мови. Це й стало приводом до різного розуміння просторіччя. Однівідносять до нього загальнонародні елементи мовлення, які залишилися позалітературною мовою, інші — знижені елементи самої літературної мови. В усякомуразі нині просторічні форми ще не в усьому чітко відмежовані відрозмовно-літературних, а інколи навіть ототожнюються з останніми.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основіпівденно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних іпівденно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу рольвідіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мовистав І. П. Котляревський, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну,співучу народну розмовну мову.
Основоположником сучасної української літературної мови поправу вважають Тараса Григоровича Шевченка, який з неперевершеною майстерністюрозкрив красу і силу українського слова.
Заслуга Т.Г. Шевченка полягала в тому, що він відібрав знародної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфуваворфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціональноговикористання літературної мови, вивів українську мову на рівеньвисокорозвинених європейських мов.
Подальший розвиток української літературної мови нерозривнопов'язаний із творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, МихайлаКоцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себедуховні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тимсамим, з одного боку, сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовноїпрактики українського народу, а з іншого — збагачує її виразовими засобами,шліфує літературні норми.
Загальнонароднамова і територіальні діалекти
Існування мови на значній території неминуче веде до їїдіалектної диференціації. Одним із найважчих питань лінгвістики є визначеннястатусу певного територіального різновиду даної реалізації мовної системи —мова це чи діалект? Досі вчені не можуть назвати точну кількість людських мовна земній кулі саме тому, що залишається невизначеним мовний або діалектнийстатус окремих систем. Структурні особливості не можуть бути покладені в основурозрізнення мови й діалекту, тому що є діалекти однієї мови, які між собоюструктурно більш віддалені, ніж окремі близькоспоріднені мови. І все ж діалект- це реальність. Найменший територіальний різновид мови — говірка, якавживається в одному чи в декількох населених пунктах. Говірки об'єднуються вговори (діалекти), а говори — в групу говорів чи наріччя. Деякі вчені вважаютьдіалект проміжною ланкою між говором і наріччям. Отже, всі вищенаведені поняттярозрізняються за величиною території, на якій вони поширені, і за кількістюмовців. На межі говорів виникають зони перехідних діалектів, наприклад, міжпівнічними (гегськими) і південними (тоскськими) діалектами албанської мови єсмуга перехідних говорів, у якій переплітаються ознаки обох діалектів типів.
Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови єутруднення і послаблення зв'язків між різними місцевими угрупованнями мовноїспільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними,демографічними та іншими обставинами. Межі між окремими діалектами дуженечіткі, окремі мовні риси охоплюють різну територію, їхні кордони, які вкартографічних зображеннях називаються ізоглосами, перетинаються, і лише доситьприблизно можна встановити територію поширення мовного явища (яка називаєтьсяйого ареалом), як і кордони самих діалектів. За ступенем стійкості привизначенні діалектних ареалів найбільше важать фонетичні явища, після них ідутьморфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші.
На основі нечіткості діалектних кордонів деякі лінгвістиприйшли до заперечення існування самих діалектів, але такий поглядспростовується реальністю діалектних рис та їх територіальною обмеженістю. Вукраїнській мові, наприклад, розрізняють три наріччя: північне,південно-західне й південно-східне. Північне охоплює східнополіський,середньополіський та західнополіський говори. До південно-західного належатьволинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський,гуцульський, бойківський, закарпатський та лемківський говори.Середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори утворюютьпівденно-східне наріччя української мови.
Інколи причиною діалектних відмінностей може бути їх різнепоходження. Так, наріччя сучасної узбецької мови пояснюються походженням відтрьох різних груп тюркських мов.
Окремі діалектні риси можуть підтримуватися новимирозходженнями аж до переходу окремих діалектів на статус мов. В минуломувідмінності між окремими групами слов'ян були діалектного характеру, згодом наїх основі виникли окремі слов'янські мови.
Формування націй веде до нівелювання діалектних особливостейі до виникнення національних мов. Зіставне вивчення діалектів у зв'язку з їхгеографічним поширенням складає предмет лінгвістичної географії.
Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населенняпевної місцевості, то соціальна диференціація стосується окремих верствнаселення. При соціальній диференціації відмінності між різновидами мовленняохоплюють насамперед явища лексичної підсистеми мови. Через це професійні«діалекти» правильніше називати професійними лексичними системами, бо основнідиференційні риси таких «діалектів» не зачіпають їхніх фонетичних чиграматичних характеристик.
Практичний досвід мовців у певній галузі діяльності примушуєїх створювати особливі слова для позначення понять, які невідомі людям іншоїпрофесії. От як, наприклад, описує С.Скляренко працю плотарів, використовуючиїхню професійну лексику: «Тяжка й небезпечна праця сплавщика на гірських ріках- потоках. Вода в них холодна й різка, за кожним скрамулком… смерть чатує набокораша, важко провести дарабу або ще й більший пліт — бокор через гряди,гемери, кашиці, гуки, не захрясти десь на мілчаді, попасти в потрібне річище нарозбиванці, де потік поділяється надвоє, вийти на глибінь там, де зновусходяться рукави потоку- у збиванку, не вдаритись об скелю». У будь-якійпрофесії є своя вузька термінологія.
До професійної лексики, що виникає стихійно, близькастворювана цілеспрямовано наукова й технічна термінологія. Відмінність між нимиполягає в тому, що наукова термінологія не допускає існування територіальнихваріантів, а професійна лексика може інколи набувати й локального характеру.Так, окремі частини ткацького верстата мають у різних районах України різні найменування:навій і воротило, ставки і стативи, победриниі жердки, песик і жабка або цуга, поперечницяй шайда та ін.
Термін на відміну від професіоналізму є водночас офіційноприйнятою назвою поняття. Трапляються випадки співіснування терміна іпрофесіоналізму: друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон — каструля.Отже, термін більше властивий писемній мові, а професіоналізм — розмовній.Розповідаючи про подію на футбольному полі, репортер напише: Суддя показавгравцю Н. жовту картку, а друзям скаже: Суддя показав Н. горчичника.
Іншим різновидом соціальної диференціації мови є жаргон.Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони декласованих елементів.Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов'язані міжсобою спільними умовами життя й інтересами (навчання в школі чи вищому учбовомузакладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргонускладають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова івирази вузівського жаргону: пара — «лекція», шпори — «шпаргалки»,шеф (шефиня) — «керівник дипломної чи курсової роботи», по діагоналі — «дуже поверхово» (читати книжку чи конспект); хвіст — «нескладенийзалік чи екзамен», і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно-побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів: махнути«обміняти», купити когось -«по-жартувати з кого-небудь», сачкувати— «ухилятися від обов'язків», намилити шию — «критикувати», рубати— «їсти», бабки — «гроші», чувак — «хлопець», шарага —«група своїх» тощо.
Жаргони декласованих елементів, тобто злодіїв, жебраків таінших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною термінологієюприховати свою діяльність, називають також арго. Зовнішня система мовиформується і функціонує під впливом трьох чинників — часового, просторового ісоціального.
У сучасній українській мові виділяють три основні групидіалектів: північну, південно-східну та південно-західну.
1. Північні діалекти. Територія північнихдіалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ відВолодимир-Волинського: Здолбунове — Житомир — Біла Церква — Корсунь-Шевченківський — Канів — Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північвід зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок допівденно-західних і південно-східних діалектів.
Найголовніші особливості північних діалектів такі.
Фонетичні:
а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі] на місцідавнього о в історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) абомонофтонга [у], [ÿ], [и] (вул, кут, нÿс,мистзамість літературних віл, кіт, ніс, міст);
б) наявність на місці давнього ē в нових закритихскладах та на місці ђ дифтонга [іе] (піеч, шіест, діед, ліес) абомонофтонга [е] (печ, стена, мешок);
в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів іперед глухим приголосним (дуб, колодез, казка);
г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких іншихпозиціях (базар, зора, вечерат);
д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца); є)наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі] проти літературних [ги],[ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист).
Морфологічні:
а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього)роду в давальному відмінку -у без розрізнення назв осіб (брату, коню,ведру);
б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінкаоднини без -й (і), тобто стягненої форм (молоди, дебели,осінн'і) і навпаки;
в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників)жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа,малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі];
г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються формина -ти [робйт', брат', пуіти'].
Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи(кукурудза), вилка (рогач), вихолка (гойдалка), утва(качки), валка (череда) та ін.
До північних діалектів входять східнополіські,середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами.
2. Південно-західні діалекти поширені впівденно-західній Україні. Сюди входить і Закарпатська область. У них найбільшезбереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.
Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.
Фонетичні:
а) перехід давніх [о], [е] в новоутворенихзакритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь);
б) перехід давнього дифтонга [іе], позначуваногобуквою ђ, в [і] (білий, пісок, літо);
в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у](чоулов'ік, соуб'і);
г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р]звука [j] (рабий, расно, бурjа, варjу);
д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-,-ли — (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль- між приголосними)звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця — керниця, сильза, гирміти);
е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках здавнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е];
є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складуперед приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатськихговорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;
ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна(дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц],[дз], [зжор'ана н'іч, сшпина, цчв'іте,дзджв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] упевних позиціях в [ĭ] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка).
Морфологічні:
а) поширення флексій -ови, -еви — в давальномувідмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);
б) поширення флексії -ом на м'яку і мішанугрупи іменників II відміни (хлопцом, коньом);
в) збереження етимологічного -и в давальному імісцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли,по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенниківпри дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявністьзалишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м,пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити —робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.
Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть(комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр(кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний(чемний), милитися (помилятися) — з польської; гавра (барлігведмедя), плай (гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) — зрумунської; марга, маржина (худоба) — з угорської.
Кожна з трьох груп південно-західних говірок —південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська — мають багато спільного,відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.
3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшоїчастини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської),південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської,Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частиниОдеської та частини Сумської).
Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностейі мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. Допівденно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли воснову сучасної української літературної мови.
Особливості південно-східних діалектів такі:
Фонетичні: а) «звуження» [о] в нових закритих складахпослідовно фіксується монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко, під, вікном,Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках підвпливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е]в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь, попіл, привіз);в) перехід давнього дифтонга [іе], що позначався буквою ђ в монофтонг [і](сніг, міх, біда, пісок); г) змішування у вимові ненаголошених [е],[и] (сеило, беирут, жиевут);ненаголошений [о] «звужується» перед складом з наголошеним [о]або [і] (коужух, тоубі); д) ствердіння укінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко), алеспорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама— рама, курч'ата —курчата); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука[л] перед [е], [и] (клен, колись, були, калина).
Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -евіі -у (-ю) у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові,котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудноговідмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-еjу)можливі флексії -ом, -ою (-оjу) (ковалем, кручоjу, дин'оjу); в)вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є, властивимдієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе замість ходить,робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особиоднини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає,співає).
Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта(горб, шпиль), ворочок (торбинка), жабуриння (водорості), утлий(кволий).
Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральнійНаддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того,окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, вЗахідному Сибіру, а також у Казахстані, Киргизстані, де діалектні особливостіперехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявніговірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, якіпроживають на її території і володіють, як правило, українською або російськоюлітературною мовою.
Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі формизагальнонародної мови — це залишки попередніх мовних формувань, що виникли зачасів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишкиколишніх територіальних діалектів влилися в систему національної мови, зазнаючипоступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якоїсклали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значноїнівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великоюстійкістю.
Навіть представники діалектів однієї мови визначають«правильною» лише свою вимову, а вимова сусідів стає предметом жартів іглузування. Представників говірок Полтавської області, у фонетичній системіяких присутнє пом'якшене л у тих позиціях, де в інших говірках лвелярне, перекривляють словами «мольоко», «буля» (замість молоко, була). Таксамо жителів околиць Умані висміюють за протетичне г: Сіла на гавтобус,поїхала в Гумань, купила госеледців та гогірків, сіла під гаптекою та йпогобідала. Українці з південних діалектних масивів перекривлюють представниківпівнічних і частини південно-західних говорів, де фонема /р/ завжди тверда:Корова з'їла бураки на рабому радні.
Ф.П. Філін навів приклади, які наочно свідчать про існуванняпочуття норми у носіїв російських діалектів: «Это, дидушко, не дило подаватьпопу кадило. Пономарь на это є, он кадило подає» (жартівливий вірш, щоперекривлює архаїчний новгородський діалект). «Шла овча из Череповча мимокрыльча, ухватила кусочек сенча» (тут перекривлюється підміна фонеми /ц/фонемою /ч/). Пряма нормативна оцінка форм сусідньої говірки міститься в словаходнієї бабусі, записаних ученим: «На озере Сабре плохо говорят: все пришовши дапришовши, а по-правильному надо — пришодци».
Отже, норма завжди властива мові як суспільному явищу, бокожне суспільство, відбиваючи суспільне буття, виробляє суспільну свідомість,складовою частиною якої є звичаї, традиції, норми поведінки, норми моралі, щопороджуються сучасним і минулим суспільним буттям. Мова не є компонентомсуспільної свідомості, але перебуває з нею у складних діалектичних стосунках.Мовна норма виникає з практичних потреб і з почуття солідарності із традиціямисуспільства, забезпечуючи людям можливість спілкування і взаєморозуміння.
Кориснішим виглядає підхід Е. Косеріу до проблеми норми. Цейзахідноєвропейський учений вважає, що мовна система «охоплює ідеальні формиреалізації певної мови, тобто техніку й еталони для відповідної мовноїдіяльності». Отже, під системою розуміється не те, що насправді існує в мові, ав те, що може в ній існувати на основі відповідної техніки /еталонів. Однакмова не використовує усіх своїх можливостей.
У мовознавчій науці поняття норми не має чіткого визначенняще й тому, що окремі мовознавці, як ми бачили вище, не розрізнюють мовну нормуяк сукупність загальноприйнятих у користуванні мовних засобів і нормулітературної мови як сукупність правил, що регламентують використання цихзасобів. На цю обставину звертали увагу й представники Празького лінгвістичногогуртка, які пропонували розрізняти норму як об'єктивну властивість мови, щоіснує незалежно від лінгвістичних і нелінгвістичних теорій, і кодифікацію (відкодекс і… фікація) норми, що відбиває свідоме втручання мовного колективу чийого представників в реалізацію спілкування даною мовою. Зрозуміло, що будь-якамова має свою власну норму, яка складається з сукупності регулярновикористовуваних фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Мовна норманароджується в боротьбі двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення зміну існуюче використання мовних засобів і тенденції до збереження традиційного їхвживання. Поряд з цим після виникнення літературної мови народжується й їїнорма, яка у порівнянні з попередньою відзначається більш свідомим і більшобов'язковим характером, бо норма літературної мови визначається не лишевикористанням певних мовних засобів, а й впливом різних мовних і немовнихтеорій. Це зайвий раз доводить суспільний характер мови.
Боротьба чеського народу за незалежність своєї національноїкультури проти її «понімечення» в кінці XVIII — на початку XIX ст. відбилася накодифікації норми чеської літературної мови, яка була свідомо зорієнтована Й.О.Добровським на мовну норму старшого класичного періоду, а не на сучасну йомумову. Пізніше, в XIX ст., лексичні норми чеської мови на основі такого самогозахисту національних прав були спрямовані проти лексичних запозичень навітьелементів інтернаціонального характеру і цей пуризм породив велику кількістькальок в тих випадках, коли інші мови користуються інтернаціоналізмами. Якщомова в цілому байдужа до суспільства, яке вона обслуговує, суспільство невиявляє байдужості до мови, якою воно користується. Інколи подібна«зацікавленість» проявляється у крайніх формах пуризму, коли за всяку ціну змови намагаються усунути всі слова іншомовного походження. Най частіше крайнійпуризм пов'язаний з мовною політикою шовіністичного забарвлення.
Отже, мовна норма складається з сукупності найбільш стійких,традиційних реалізацій елементів мовної структури, колективно усвідомлених,відібраних і закріплених суспільством у процесі його мовної діяльності. Мовнунорму характеризують такі властивості: вибірковість (або селективність),стійкість (або традиційність), обов'язковість (або правильність).
Вибірковість мовної норми полягає в тому, що завдяки їйможливості мовної системи реалізуються не повністю, а конкретно в кожномуокремому випадку. Суспільство може вибрати з рівноправних моделей, щовизначаються мовною системою, одну чи кілька, які й фіксують його суспільнийдосвід. Наприклад, в українській мові назви осіб за характером їхньоїдіяльності утворюються від дієслівних основ за допомогою суфіксів -тель, -ник,-аль, (-ель, -иль)-нип, -ач, -ак, -ар, -ень, -ець, -ій, -ун. Однак це неозначає, що можна взяти будь-яке дієслово і за допомогою названих суфіксівутворити іменник, що є назвою особи. Виявляється, що словотвірні моделі начебтозакріплені за певними словами, рідко можна утворити від одного дієслова задопомогою різних суфіксів дві чи три назви діючої особи, а коли це можназробити, то утворені форми здебільшого розрізняються семантично й стилістично.
Насамперед слід підкреслити, що можливості, надані мовноюсистемою, використані лише незначною мірою. З цього приводу Л.А. Булаховськийписав: «Ніколи, в жодну епоху мовцями не були й не могли бути використані докінця всі формальні можливості, які надаються мовою; кожна наступна епоха усвоїх мовотвореннях керувалася не загальною тенденцією до систематичності, аколом асоціацій, з одного боку, з тим що вже реально в мові здійснилося, і, здругого боку, з тим, що потребувало вираження». Із 330 можливих віддієслівнихпохідних назв діячів фактично утворено лише 45, тобто потенції мовної системивикористані трохи більше ніж на 13,5 %. Але й серед реалізованих словотвореньне всі однакової ваги. Наприклад, слово ковач діалектне, слова володільник ічитальник застарілі і в сучасній мові майже не використовуються. Майбутнєзабезпечене лише тим формам, які розрізняються за значенням чи використанням,наприклад, вожак і водій, візник і возій, в'язальник і в'язень, крутильник ікрутій, палильник і палій, носитель, носильник і носій. Можна сподіватися, щовідбудеться семантична диференціація слів оглядальник і оглядач. Найбільшоюмірою переплуталися значення похідних назв осіб від дієслова співати: словаспівак і співець семантично однорідні, однак у вживанні вони не еквівалентні — у слові співець на перший план висувається значення «оспівувач», у слові співак- значення «людина, яка вміє й любить співати, багато співає»; але саме цезначення характеризує й слово співун, котре, проте, не виступає у значенні«оспівувач», що присутнє, хай на другому плані, у слові співак.
Попри все це, ясно, що мовний колектив відбирає з багатьохможливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше йогозадовольняють на даному етапі розвитку. От чому вибірковість є безперечноювластивістю мовної норми.
Такою самою властивістю є й стійкість (традиційність).Відібрані форми сприймаються всіма мовцями як усталена норма вираження даногозмісту, забезпечуючи зв'язки в суспільстві, що розмовляє даною мовою, і впросторі, і в часі. Безперечно, україномовний може зрозуміти буритель узначенні «бурильник» чи глядун у значенні «глядач», але українська мовазакріпила за цими значеннями саме слова бурильник і глядач, а її норма вімперативному плані зобов'язує їх до вживання всіх україномовних. Відхиленнявід традицій допускають лише діти в процесі оволодіння мовою, але й вони швидковідмовляються від власних утворень на користь прийнятих уже суспільством.
Історична мовна традиція породжує й обов'язковість (абоправильність) норми. Саме така обов'язковість не дозволяє українською мовоювживати словосполучення носитель чемоданів чи носильник ідей, алише носильник чемоданів і носитель ідей (в мовленні канадських українців узначенні «носильник» вживається слово донощик, яке у літературній мові маєзовсім інший смисл).
Українською мовою можна сказати заколоти кабана, алене можна заколоти барана, бо баранів ріжуть, а не колють. Це вже нормисполучуваності слів. З правильністю норми пов'язана естетична оцінка мовнихявищ: правильне виявляється гарним, а неправильне одержує негативну естетичнуоцінку, яка залежить від соціальної характеристики різних мовних реалізацій.Форма ходить є правильною, отже, і гарною формою у порівнянні з формою ходе,яка сприймається як діалектизм. До цього слід додати, що норма є історичноюкатегорією, отже, змінною, і те, що півсторіччя тому вважалося правильним ігарним, тепер може бути неправильним і негарним, бо за цей час мовна норма де вчому змінилася.
Конкретно-історичний та гнучкий характер мовної нормидозволяє суспільству зберігати в своїй мові поряд з системними й несистемніфакти. Визначені мовною системою явища постійно відтворюються, але в ходівідтворення вони можуть видозмінюватися окремими індивідами, і те, що колись небуло нормою, може ставати нею, а нормативні явища можуть втрачати свійобов'язковий характер. На певних етапах формування літературних мов значну рольвідігравав територіальний критерій мовної норми. Мова населення певноїтериторії (або ж мова певних шарів населення цієї території), що займалапровідне місце в економічному, політичному чи культурному житті нації,сприймалася як найбільш правильна й зразкова. Італійський письменник-романтикА. Мандзоні був родом з північної Італії, але, перевидаючи в 40-х рр. XIX ст.свій роман «Заручені», послідовно усував усі типово ломбардські діалектні словай вирази, замінюючи їх тосканськими, бо тосканський (флорентійський) діалектлежав в основі італійської літературної мови. В основі української літературноїмови лежать середньонаддніпрянські говори. В основі румунської літературноїмови лежать валаські говори.
Не менше значення в історії формування норми має критеріймови авторитетних письменників і загальновизнаних зразків. Відома, наприклад,роль М. Лютера у встановленні норм німецької літературної мови на основітрадицій східно-середньонімецького варіанта писемної мови. Історія українськоїлітературної мови невіддільна від мови творів Тараса Шевченка. В Італіїавторитет флорентійського діалекту був створений письменниками Данте, Боккаччоі Петраркою. Видатні письменники своїм уживанням мови створюють те, що набуваєсили традиції.
Уснаі писемна форми літературної мови
Літературна мова може реалізуватися як у писемній, так і вусній формах. Навіть мову усної поетичної творчості можна розглядати яксвоєрідний усний різновид літературної мови. Поеми Гомера, які були створені допояви письма у греків, відзначаються зразковістю мови, підбором лексичнихзасобів, своєрідною регламентацією. Такі ж риси відзначають давньоруський,середньоазіатський епос, творчість менестрелів, мінезингерів, кобзарів.Літературна мова виникає спочатку в усній формі спілкування, а з народженнямписьма здобуває й писемну форму своєї реалізації. Народні пісні, приказки іприслів'я були тим ґрунтом, на якому виростали наддіалектні форми. Як правило,одним із джерел літературної мови є мова народнопоетичної творчості, з якоювона постійно взаємодіє. Тому не можна вважати обґрунтованою думку тих учених,які відмовляються бачити в мові усної поезії окремий етап розвитку літературноїмови. З розвитком суспільства дві основні функціонально-стильові— усна йписемна — форми існування літературної мови постійно перебувають у взаємодії,впливаючи одна на одну, що особливо помітно в часи корінних соціальнихперетворень, зокрема і в сучасний період розгортання науково-технічноїреволюції. Безперечно, писемно-книжні стилі з їх високими нормативними вимогамипришвидшують утворення єдиних обов'язкових і стабільних форм літературної мови.
Кодифікація літературної мови здійснюється на пізніших етапахрозвитку літературної мови за участю фахівців-мовознавців. Вона стосуєтьсянасамперед писемної мови — вироблення орфографічної норми, тобто системиправил, яка встановлює передачу звукового мовлення (слів та їх форм) на письмі,але торкається також і норм вимови (орфоепічні норми), правил вживаннялексичних елементів і граматичних конструкцій (пор. різні позначки в тлумачнихсловниках і правила нормативних граматик).
Кодифікація розрізняє два типи правил: імперативні (суворообов'язкові) і диспозитивні (такі, що допускають варіативність). Так, нормисучасної української літературної мови чітко розмежовують значення слів уяваі уявлення (рос. «воображение» и «представление»), це імперативна норма,тому словосполучення скласти уяву слід вважати помилковим (треба: скластиуявлення). З цього погляду наголошення дієслівної форми в останньому рядкуТичинової строфи:
— суперечить імперативній нормі сучасної літературної вимови.Але відомо, що мова художніх творів включає не лише факти літературної мови, ай явища, які не належать до неї. З іншого боку, норми сучасної українськоїлітературної мови допускають подвійне наголошування прислівників завждиі байдуже (це диспозитивна норма). Відзначимо, що прислівник байдужеможе зустрічатися ще з одним типом наголосу, наприклад:
Писемна форма української літературної мови розрахована наспілкування між людьми, віддаленими у просторі й часі. Ця обставина зумовлюєретельний добір слів, що найточніше називали б поняття, про які йдеться,потребу логічно й повно висловлювати думки, тому в писемному мовленніпереважають складні речення.
Кожна форма української літературної мови має різні сферифункціонування: усна форма поширена у щоденному спілкуванні людей,безпосередньо пов'язаних між собою, у публічних виступах; писемна формаукраїнської літературної мови обслуговує потреби науки, це мова художньоїлітератури, освіти, державних установ, господарських та громадськихорганізацій.
З проблемами літературної мови та її норм тісно пов'язанакультура мови, яка дбає про правильність використання норм усної та писемноїлітературної мови і яка виховується школою, засобами масової інформації,літературою. Розділ мовознавства про культуру мови має водночас теоретичне іприкладне значення. Він розробляє питання функціонального і стилістичногокористування мовними засобами, узагальнює досягнення певної літературної мови іоперативно втручається в мовну практику. Представникам цієї галузі лінгвістикиналежить провідне місце при підготовці кодифікації літературної мови.
Висновок
Літературна мова як вища форма існування мови протистоїтьвсім іншим формам існування мови, але найвиразнішим є протиставлення між нею ідіалектними формами існування мови. Діалект як територіально обмежена форма — це здебільшого однофункціональна форма існування мови. Наддіалектний характервластивий літературній мові в усі часи її існування. Трапляється, щолітературна мова може сформуватися на базі одного діалекту, але вона ніколи нестає рівнозначною цьому діалектові, бо, по-перше, не всі його риси автоматичнопереходять до літературної мови, від деяких вона може відмовитися, а, по-друге,літературна мова завжди залишається відкритою до мовних засобів іншихдіалектів, які шляхом свідомого відбору включаються до її складу. Відмінністьміж літературною мовою і діалектом визначається також більш-менш свідомоюрегламентацією використання відібраних мовних засобів. Регламентація яквироблення і встановлення певних правил використання мовних засобів завждипередує кодифікації, що є своєрідним законодавчим затвердженням виробленоїрегламентації. Регламентація виникає стихійно в ході становлення нормлітературної мови, її перші прояви можна вбачати у певних стилістичнихнормативах, якими, наприклад, відзначається уже усна народна творчість (надаючиперевагу певним шарам лексики, певним конструкціям і т. д.). З часомрегламентація мовних явищ стає і свідомішою, і суворішою, ніж у попередніепохи, коли варіативність літературної мови була досить широкою.
Основу української літературної мови становитьпівденно-східний діалект, а саме його середньонаддніпрянські говірки. Порівняноз іншими цей діалект був поширений на більшій території, відзначавсяодноманітністю, не такою значною, як інші, розгалуженістю на говірки.
Населення, що проживало на території південно-східногодіалекту, протягом тривалого історичного періоду брало активну участь усуспільному житті.
Вагомим чинником у піднесенні ролі середньонаддніпрян-ськихговірок мало також те, що першу граматику української мови («Грамматикамалороссійского наречия», 1818) О. Павловський написав на матеріалі саме цієїговірки. Народну полтавську говірку вперше широко використав у своїх художніхтворах І. П. Котляревський. Подальше її шліфування, удосконалення здійснювалиписьменники Є. Гребінка, П. Гулак-Ар-темовський, Л. Борови-ковський, Г.Квітка-Основ'яненко та ін. Основоположник української літературної мови Т. Г.Шевченко немовби завершив процес становлення української літературної мови нанародній основі, відібравши й майстерно обробивши найхарактерніше для неї іввівши його у художні твори.
Відчасів І.П. Котляревського і Т.Г. Шевченка українська літературна мова пройшладосить важкий шлях.
Списоквикористаної літератури
1. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. Київ, Вища школа, 1988.
2. Сучасна українська літературна мова. За редакцією М.Я.Плющ. Київ,вища школа, 1994.
3. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова:модульний курс: Навч.посіб. – К.: Вища шк., 2007.
4. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови:Навч.посіб. – Львів, Світ., 2003.