Реферат по предмету "Право, юриспруденция"


Проблеми реалізації норм права

--PAGE_BREAK--Найважливіша ключова проблема реалізації норм — відношення людей до норм. Тут можна говорити про три варіанти.
Перший, коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче запроваджують у життя.
Другий, коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма — сама по собі, а поведінка громадян — сама по собі. Норма не проводитися в життя, але і не порушується.
Третій, самий несприятливий — коли громадяни налаштовані проти норми, вони активно протистоять, а часом і порушують її. У подібних ситуаціях невиконання норми тягне відповідальність.
За цими варіантами прихована проблема підтримки громадянами закону, проблема легітимності закону, закону правового і неправового.
Адміністративно-командна практика і нормалістична теорія не знали, на перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм, виходить, що всякий закон — правовий, неправовий можливий. Далі малося на увазі, що майже весь народ підтримує і схвалює закони, активно перетворює їх у життя[1].
Так було не завжди. У період до XX з'їзду КПРС до розвінчання сталінізму, коли тоталітаризм функціонував у найбільш відкритій насильницькій формі, прийняті рішення, як правило, перетворювалися в життя. Причин було дві. Одна внутрішня: віра людей у державу і її рішення, друга зовнішня: масове застосування примусу і насильства. Як тільки історією сталінізм був розвінчаний, обидві причини відпали. І тоді почався тривалий процес розбіжності між словом і справою, між нормою і її перетворенням у життя. До початку 80-их років невиконання законів, їх ілегітимність стали очевидними. Вони не переборені дотепер. В основі невиконання законів і зараз лежить їх ілегітимність, байдужне відношення багатьох людей до прийнятих законів. Добровільно закони не виконуються, а час масового примусу і насильства пройшов.
Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їх легітимності? Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї соціальної справедливості. Тільки змінивши уявлення про право і зміст законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать підтримку людей, знайдуть легітимність. Легітимним можна і потрібно вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий, принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на легітимність закону в найменшому ступені, чим зміст самого закону. Можливо з погляду  юридичної науки і професіоналів, закон відповідає найвищим  правовим вимогам, але  в більшості суспільство його не сприймає. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється загальним рівнем правосвідомості. От чому наш  рух до правової держави, до правових законів повинен проходити як по лінії підвищення якості законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення легітимності, реалізації закону можливо в міру сполучення загальних ліній розвитку.
Таким чином, сполучення змісту закону, його правового характеру, з одного боку, і легітимності закону, його підтримки людьми, з іншого, суперечливе. Закон, що відповідає високим вимогам права, може не підтримуватися більшістю, яка саме цих вимог не розділяє. Правовий закон може бути не легітимний.  І навпаки, ті ідеї, що підтримує більшість, суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібні ідеї зводяться в закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимним законом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати, що остаточного рішення проблема не одержить і в найближчому майбутньому, у всякому разі доти, доки ми будемо сповідати принцип «більшість завжди права». Але і відмовитися від даного принципу не можна, тому що він — один з підвалин демократії. Головною задачею тут є поступове зближення крайностей, підвищення загальної правової культури населення і професіоналізму законодавця.
Ще один аспект реалізації правових норм — їх ефективність. Приймаючи ту чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на зміну, розвиток, стабілізацію чи згортання визначених суспільних відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний результат реалізації норм може не збігтися з наміченою законодавцем метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом розуміється як ефективність норми.
Потрібно раз і назавжди відмовитися від уявлень про заздалегідь визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь ефективність чи неефективність норм практично неможливо. Це виявляється тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені міри відповідальності й ін.), у результаті через визначений час рівень організованої злочинності знизився, отже, закони ефективні (результат досяг мети); Чи злочинність не знизилася, а навіть зросла, отже, норми виявилися не ефективними (результат не досяг мети).
Таким чином, реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й у той же час передумовою появи нових норм.
Як вже зазначалося, соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку людей. Однак встановлені державою правові норми не можуть виконати регулюючої ролі без складного механізму їх реалізації.
Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення. «Права не має, — зауважує Л.С. Явич, — якщо його положення не знаходять своєї реалізації в діяльності людей і їх організацій, у суспільних відносинах. Не можна зрозуміти право, якщо відвернутися від механізму його реалізації в житті суспільства”1.
Перетворення в життя правил поведінки, що являють собою зміст права, здійснюється в процесі реалізації норм права, тобто  поводження суб'єктів права відповідно до  вимог (заборона, дозвіл, зобов'язання) норм права.
Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення розпоряджень юридичних норм у життя шляхом правомірного поводження суб'єктів суспільних відносин (державних організацій, посадових осіб, суспільних органів і громадян).
Реалізація права завжди пов'язана тільки з винятково правомірною поведінкою людей, тобто такою поведінкою, що відповідає правовим розпорядженням. В одному випадку це активні позитивні дії (використання  права чи виконання обов'язку); в іншому — це бездіяльність суб'єктів (стримування від здійснення протиправних дій). Отже, правомірна поведінка суб'єктів суспільних відносин реалізує норму права, неправомірна — порушує. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого було закладено законодавцем при розробці норми права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм — це найважливіша  передумова дотримання і посилення правопорядку.
Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлюється деякими обставинами: 1) положенням того чи іншого суб'єктів у загальній системі правового регулювання, його відношенням до юридичних норм;
2) формою зовнішнього прояву правомірної поведінки.
В літературі класифікація норм реалізації права проводиться по різних підставах.
По суб'єктному складу виділяють індивідуальну і колективну форми реалізації. Деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як поєднуючи одну з одною, виступаючи колективним суб'єктом права. По характеру дій суб'єктів, ступеню їх активності і спрямованості виділяють дотримання, виконання, використання і застосування права.
Дотримання норм права має місце тоді, коли суб'єкти утримуються від здійснення дій, що забороняються  правом.  Це пасивна форма поведінки суб'єктів у сфері правового регулювання.  У більшості випадків, дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не виявляється. У цій формі реалізуються  норми, що забороняють.
Виконання норм права відбувається тоді, коли суб'єкти виконують покладені на них юридичні обов'язки. У цих випадках вони діють активно. В даній формі реалізуються зобов'язуючі норми права. Наприклад, пасажир громадського транспорту компасируючи талон виконує юридичний обов'язок — оплачує проїзд, отже, виконує норму права.
Використання норм права відбувається коли суб'єкти за своїм розсудом і бажанням використовують надані їм права. У відмінності від дотримання і виконання, пов'язаних з реалізацією заборон і юридичних обов'язків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяються правом.
Ці три форми реалізації, у ході яких юридичні норми перетворюються в життя безпосередньо діями самих суб'єктів суспільних відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізації права. У таких формах реалізується багато норм права, але не усі.
Застосування норм права, як особливий вид їх реалізації, буде розглянутий мною трохи нижче.
Є не мало випадків, коли дотримання, виконання і використання виявляється недостатніми для забезпечення повної реалізації юридичних норм і вимагається втручання в цей процес компетентних органів. Наприклад,  нарахування пенсії, зарахування на роботу, виконання обов'язку військової служби й ін.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивної і суб'єктивної сторони. Об'єктивна сторона реалізації норм права являє собою виконання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивна сторона — виявляє відношення суб'єкта до правових норм і стан його волі в момент здійснення дій, що вимагаються правом. При відсутності бажання забезпечити відповідність своєї поведінки правовим вимогам зупиняється процес реалізації права.
Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів і без останніх. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, що реалізують правові норми.
З точки зору  рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють: 
а) реалізацію загальних настанов законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності;
б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію;
в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.
Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація норм у правових відносинах. Теорія правовідносин була ретельно розроблена й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану нормативістську конструкцію: норма — модель правовідносин. У нормі дан ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись нею, суб'єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані нормою (у правові відносини), здобувають права й обов'язки, несуть відповідальність за порушення.
Відповідно до цієї конструкції правовідносини розумілися як суспільні відносини, врегульовані правовою нормою. Учасники суспільних відносин вважалися сторонами правовідносини, їх суб'єктами. Зміст правового відношення визначало права та обов'язки сторін. Праву однієї сторони відповідав обов'язок іншої сторони. Іноді ці права  й обов'язки перепліталися. Наприклад, у трудових правовідносинах працівник має право одержати встановлену оплату праці, а наймач зобов'язаний таку оплату зробити. Працівник разом з тим зобов'язаний виконувати свої трудові обов'язки і додержуватися трудової дисципліни, а наймач вправі вимагати виконання обов'язків, а за їхнє порушення притягти працівника до дисциплінарної відповідальності. Об'єктом правовідносин вважалася мета, на досягнення якої націлені правовідносини. У наведеному прикладі таким об'єктом була трудова діяльність.
Проста і чітка конструкція правовідносин добре охоплювала різноманітні життєві ситуації.
Але до правових реалій, що виходять за межі елементарного двостороннього зв'язку, конструкцію правовідносини застосувати було дуже складно.
З'ясувалося, що далеко не всі правовідносини зводяться до двостороннього зв'язку з взаємно кореспондуючими правами — обов'язками. Взаємини в області прав людини, в області так званих абсолютних прав (наприклад, право власності), відносин громадян з органами влади і управління, процесуальні відносини і багато інших не укладалися в русло звичних двосторонніх правовідносин. Були розпочаті спроби розділити правовідносини на регулятивні (звична модель права — обов'язків) і охоронні (всі інші). Але нічого крім нових термінів ця спроба не принесла. Та й сам розподіл правовідносин навряд чи коректний: кожні правовідносини несуть в собі як регулятивні, так і охоронні елементи. Скрізь і поруч регулювання зводиться саме до охорони.
Практичні потреби зажадали відступити від розуміння правовідносин як неодмінно двостороннього зв'язку учасників відносин типу кредитор — боржник. Суспільна практика і досвід правого регулювання вже знайшли і продовжують виявляти все більше багатобічних правовідносин. У нормальних правовідносинах в рамках судового процесу (неважливо, кримінального чи цивільного) три учасники: дві сторони і суд. У багатьох правовідносинах, що апробують трудову діяльність, також кілька учасників: працівник, наймач і трудовий колектив; працівник, наймач і державний орган; працівник, наймач і профспілка. У правовідносинах в акціонерних товариствах, кооперативах учасників можуть бути десятки і навіть сотні. Таким чином, ускладнення суспільних відносин приводить до необхідності збільшення числа учасників цих відносин. Відповідно і правовідносини охоплюють уже не дві сторони, не двох учасників, а безліч сторін, учасників. В залежності від змісту правового відношення права — обов'язки сторін у цих відносинах можуть збігатися (наприклад, в акціонерів) чи розрізнятися (сторони в судовому процесі).
Багатобічні правовідносини відрізняються від двосторонніх кількістю учасників. Ця відмінність кількісна, вона не торкається замкнутого, обмеженого характеру правовідносини і не вимагає нових теоретичних підходів.
Реалізація норм через правовідносини – це одна з ознак зарегульованості суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегулювання, коли правове регулювання дає не свободу поводження, а намічає конкретні, заздалегідь визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати заборона, на що зверталася увага в літературі[2]. Заборона охоплює визначену сферу поведінки, більшу чи меншу. Але вона залишає вільною будь-яку поведінку за межами заборони. От чому заборона, незважаючи на її удавану недемократичність, насправді є правовим засобом свободи поводження в більшому ступені, чим дозвіл і розпорядження. А свобода поведінки, коли суб'єкт права вільний в своїх вчинках, коли він захищений неприпустимістю втручання в його дії, така свобода поведінки не вписується в звичні рамки правовідносин. Відповідно, увага науки і пошук правових моделей переключається від правовідносин до інших форм, у більшому ступені апробующим волю.
У розвинених демократичних країнах широко використовується в тих чи інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в поведінку учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм встановлюються рамки  можливої поведінки, її межі, причому широко використовується форма заборон. За допомогою правових норм встановлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний правовідносинам з точно визначеною поведінкою їх учасників. Зрозуміло, ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання механізму дозволу і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і поза ними — два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний з цих шляхів пов'язаний з визначеними групами суспільних відносин і з визначеними правовими засобами.
Практика правого регулювання виявила дві великі області, де реалізація норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини. Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави буде розвиватися і збільшуватися. По-друге, область застосування заборон, насамперед, область кримінальної й адміністративної відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.
ІІІ. Правозастосування, як особлива форма реалізації права.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Застосування права — це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут неможлива бездіяльність, право на правозастосовчу діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування — комплексна правореалізуюча діяльність.[3]
Правозастосування — це владна діяльність, це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це додаток закону, загальних правових норм до конкретних осіб і обставин.
Застосуванням закону й інших правових норм займаються тільки компетентні державні органи і посадові особи. Причому вони здійснюють цю діяльність строго в рамках наданих їм повноважень.
Державні органи, що займаються правозастосовчою діяльністю, як правило здійснюють і інші правові функції, зокрема, правотворчу і правоохоронну.
Застосування права — після правотворчості — другий за значенням, а при відомих соціальних умовах і не менш важливий фактор, що настільки істотно впливає на правове регулювання, притому впливає у самому процесі впливу права на суспільні  відносини.
Шляхом застосування права держава у своїй діяльності здійснює дві основні функції:
1.      Організацію виконання розпоряджень правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів
2.      Охорону і захист права від порушення
На цій підставі в літературі виділяють дві форми застосування права: оперативно-виконавчу і правоохоронну.
Оперативно-виконавча форма застосування права — це владна оперативна діяльність державних органів по реалізації розпоряджень норм права шляхом створення,  зміни чи припинення конкретних правовідносин на основі норм права. Це позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів. Прикладами є, відповідно до законодавства, наказ про прийом на роботу, видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу, рішення про будівництво промислового об'єкту чи житлового будинку. При цьому, застосовується диспозиція норм права, що має не забороняючий, а дозволяючий характер. Це творча, організуюча робота зі здійснення вираженої в праві політики соціальних сил, що панують у суспільстві. Для сучасної цивілізованої держави ця форма застосування права є основною, за допомогою її поєднується і направляється діяльність міністерств і відомств, підприємств і установ, підбираються кадри, конкретизуються планові завдання, забезпечуються права особистості і т.д.
Правоохоронна діяльність — це діяльність компетентних органів по охороні норм права від яких би то не було порушень. Мета правоохорони — контроль за відповідністю діяльності суб'єктів права юридичним розпорядженням, за її правомірністю, а у випадку виявлення правопорушення — вживання відповідних заходів для відновлення порушеного правопорядку, застосування державного примусу до правопорушників, створення умов, що попереджають правопорушення. Така діяльність характерна, в першу чергу, для так званих юрисдикційних органів (суд, прокуратура, інспекція), для органів контролю й арбітражу. У той же час і органи керування, керівники підприємств і установ, ряд громадських організацій також займаються цією діяльністю (винесення догани керівником підприємства, накладення стягнення на працівника і т.д.).
Правозастосовча діяльність у правоохоронній формі стосується таких відносин, у яких здійснюючі її компетентні органи самі не беруть участь і до яких не мають власного інтересу. Правозастосовчий орган не є учасником юридичного конфлікту, а є його арбітром і суддею.
У правоохоронній діяльності особливо важливий процесуальний порядок розгляду справ, що гарантує повне і всебічне вивчення обставин правопорушення, охорону прав громадян, притягнутих до правової відповідальності, що усуває можливість помилок і неправильних рішень. Правозастосування завжди носить підзаконний (а точніше піднормативний) характер, оскільки здійснюється на основі норм права й у межах встановлених законом чи підзаконним актом повноважень компетентного органу.
Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:
а)  він повинний бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в рамках, визначених відповідними правовими нормами;
б) він повинний бути обґрунтованим, тобто  повинна застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість застосування права передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля органів, що застосовують право, немотивованість правозастосовчих рішень.
«Застосування права — це діяльність компетентних органів по реалізації правових норм шляхом винесення індивідуально-конкретних розпоряджень»[4]. Застосування права являє собою особливу форму реалізації права. Особливу, тому що вона доповнює три основних форми реалізації права, протікаючи то в одній, то в другій, то в третій формі.
Правозастосовча діяльність необхідна в тих випадках, коли повна реалізація правової норми не можлива при використанні безпосередніх норм реалізації права, тобто  не спрацьовує механізм саморегуляції правовідносин.
Правозастосовча діяльність дуже різноманітна, оскільки здійснюється вона на основі різних норм права і правозастосуванням займаються саме різні органи.
Тому правозастосування можна класифікувати за різними підставами. Наприклад, у підручнику В.В. Лазарєва і В.С. Липеня правозастосування класифікується за наступними ознаками:
·         По суб'єкту здійснення правозастосування виділяють:
1)    правозастосовчу діяльність вищих органів держави,
2)    правозастосовчу діяльність місцевих органів.
·         по галузях права, норми яких реалізуються, виділяють:
1)    правозастосування норм цивільного права,
2)    правозастосування норм кримінально права,
3)    правозастосування норм сімейного права і так далі.
·         по правових формах діяльності державного апарату:
1)    застосування права в правотворчій діяльності,
2)    застосування права в правозастосовчій діяльності,
3)    застосування права в правоохоронній діяльності.
·         по спрямованості діяльності правоохоронних органів виділяють:
1)    застосування регулятивних норм права,
2)    застосування правоохоронних норм права.
Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від дотримання, виконання і використання деякими характерними рисами.
По-перше, по своїй сутності застосування права виступає як організуюча владна діяльність держави, за допомогою якої упорядковується громадське життя шляхом установлення чітких кордонів початку взаємин між різними суб'єктами суспільних відносин, зосередження рішення визначених питань у руках компетентних органів.
Ця діяльність пов'язана з особливими прийомами вирішення життєвих ситуацій, вимагає професійних знань і навичок. З огляду на це, держава визначає спеціальних суб'єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для здійснення подібної діяльності. До них відносяться: державні органи (суд, прокуратура, міліція і т.д.); посадові особи (Президент, голова адміністрації, прокурор, слідчий і т.д.); деякі громадські організації (товариські суди, профспілки), яким з метою активізації участі мас у керуванні суспільними справами в юридичній сфері передаються деякі державно-владні функції по застосуванню права. У даному випадку держава делегує частину своїх повноважень по вирішенню деяких питань індивідуального значення визначеним громадським організаціям (зокрема, профспілковим органам, споживчій кооперації), причому ці повноваження, видозмінюючись деякою мірою  не втрачають своїх владних авторитарних якостей.
Громадяни не є суб'єктами правозастосування, оскільки держава не уповноважує їх на цю діяльність. Однак це не означає, що громадяни не беруть участь у правозастосовчій діяльності. Нерідко з їх ініціативи здійснюється застосування права (наприклад, заява громадянина про прийом на роботу чи призначенні пенсії і т.д.).
Така загальновизнана на сучасному етапі розвитку суспільства позиція у відомій мірі розходиться з тією, котра розвивалася вітчизняними і закордонними вченими раніше. Застосування права, писав, наприклад, Г. Ф. Шершеневич, є не що інше, як «підведення конкретних побутових відносин під абстрактні норми права».[5]  Виходячи з цього робився висновок про те, що застосовуються норми права всіма, хто прагне погодити свої дії з вказівкою права, тому що для досягнення юридичного результату чи для відхилення від юридичних наслідків необхідно «зробити приміряння фактичного складу в даному чи передбачуваному випадку до норми права».
Однак навіть при такому, дуже широкому підході до визначення суб'єктів правозастосовчого процесу, в першу чергу, виділялися все-таки  агенти державної влади, що «виконують задачу керування на підставі діючого права», а серед них — суди, у діяльності яких з найбільшою яскравістю розкривається процес застосування права.
Отже, застосувати норму права — це не просто здійснити, реалізувати її. Це владна діяльність компетентного органу, якому держава надала повноваження на самостійну, творчу реалізацію права.
Мета застосування права — задоволення не особистих потреб тих хто його застосовує, а потреб і інтересів усього суспільства. Тому правозастосовча діяльність має підвищену соціальну значимість в порівнянні з іншими формами реалізації права.
По-друге, застосування права здійснюється завжди в рамках конкретних правових відносин, що одержали в спеціальній літературі назву правозастосовчих відносин. Правове положення учасників у подібних правовідносинах різне. Активна і визначальна роль належить суб'єкту, що володіє в даному конкретному відношенні владними повноваженнями. Суб'єкт правозастосування — це наділений державою відповідною компетенцією активний учасник правозастосовчих відносин, якому належить ведуча роль у розвитку і русі цих відносин у напрямку вирішення конкретної життєвої ситуації за допомогою акту застосування права.
По-третє, у формі застосування права реалізуються не всі види правових норм. Таке виключення складають норми-принципи, норми-дефініції і ряд інших норм, що визначають загальні і соціально-політичні передумови, мету й основи правового регулювання. Так звані заборонні норми реалізуються шляхом стримування від заборонених вчинків. Про застосування права тут не може бути і мови. Правомочні норми і норми з позитивним обов'язком підлягають застосуванню в тих випадках, коли їхня реалізація може бути здійснена шляхом владного волевиявлення компетентного органу.
По-четверте, правозастосовча діяльність здійснюється в особливих, установлених процесуальним законом формах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів особистості.
Існує визначена процедура правозастосовчої діяльності судових, адміністративних, слідчих і інших державних органів і посадових осіб. Ступінь деталізації порядку правозастосовчої діяльності різних органів і посадових осіб не завжди однакова.
У судових органів, що розглядають цивільні чи кримінальні справи, чи в прокурорських органів, що займаються слідчою діяльністю, вона завжди дуже висока. Порядок діяльності цих органів регламентується нормами відповідних цивільно-процесуальної і кримінально-процесуальної галузей права.
Ступінь регламентації правозастосовчої діяльності інших державних органів, наприклад, адміністративних органів і посадових осіб, завжди набагато менше, ніж у судових і слідчих органів. Це можна спостерігати в повсякденній діяльності численних виконавчих органів державної влади, адміністрації підприємств і установ, що займаються питаннями прийому і звільнення, оформлення відпусток, пенсій, допомоги по безробіттю й іншими питанням правозастосовчої діяльності.
По-п'яте, застосування права як самостійна форма реалізації — складна, оскільки її здійснення виявляється в сполученні з іншими формами реалізації і у взаємному проникненні одна в одну.
По-шосте, застосування права — це не одноактна дія, а визначений процес, що має початок і закінчення та що складається з ряду послідовних стадій реалізації права.
По-сьоме, застосування права завжди супроводжується  винесенням індивідуального правового акту (акту застосування права), що походить від суб'єкту правозастосування.
По-восьме, правозастосовча діяльність державних органів і посадових осіб завжди здійснюється відповідно до  визначених, загальновизнаних у всіх країнах принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи законності, соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості, що  застосовуються в порядку правозастосування тих чи інших рішень.
Що означає в практичному плані кожнен з цих принципів і як вони погоджуються між собою?
Принцип законності означає чітке і неухильне виконання державними органами і посадовими особами закону в процесі правозастосовчої діяльності.
Застосування норм права, писав у зв'язку з цим Г. Ф. Шершеневич, «по точному їхньому змісту, незважаючи на результати застосування в тих чи інших конкретних випадках», є той принцип законності, що складає умову правового порядку.
Вимога дотримання закону в правозастосовчій діяльності — це слідування букві і духу закону, що застосовується; дія правозастосовчих органів і посадових осіб в рамках наданих їм повноважень; строге і неухильне дотримання встановленої процедури; прийняття в результаті правозастосовчої діяльності юридичних актів встановленої форми (указ, наказ, рішення, постанова і т.п.).
Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосовчого органу і посадової особи в інтересах не яких-небудь  громадян чи груп, а в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна не рахуватися з тим, що «норми права, що виникають в результаті класової боротьби», як відзначали Г. Ф. Шершеневич (і інші юристи дореволюційної Росії), «відбивають інтереси панівних  класів сильніше, ніж інтереси інших класів» і що застосування норм права «агентами влади, судової й адміністративної», з погляду  соціальної справедливості «ще більш схиляє дію законів у цьому напрямку», виділяє їх як акти, що обслуговують у першу чергу інтереси пануючих шарів.[6]
Однак це зовсім не означає, що правозастосовчі органи і посадові особи, діючи в інтересах пануючих кіл, не повинні керуватися інтересами всього суспільства, дотримуватися принципу соціальної справедливості. У правовій державі це повинно бути неодмінною умовою їхньої діяльності.
Принцип доцільності в правозастосовчій діяльності означає врахування  конкретних умов застосування того чи іншого нормативно-правового акту, прийняття до уваги специфіку сформованої ситуації в момент винесення рішення, вибір найбільш оптимального варіанту реалізації правових вимог у тих чи інших конкретних обставинах.
Принцип обґрунтованості правозастосовчої діяльності означає повне виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що стосуються справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний принцип лежить в основі інших принципів. Порушення принципу обґрунтованості при прийнятті правозастосовчого акту є вагомою підставою для його скасування.
Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і справедливості — з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає в тому, що в процесі формування норм права, що є правилами загального характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах в процесі їхнього застосування.
Розкриваючи зміст «різкої суперечливості» принципу справедливості і принципу доцільності, Г. Ф. Шершеневич писав, що один принцип «протестує проти норми з точки зору  реальних індивідуальних інтересів» під впливом почуття, породжуваного конкретною дією норми, і в ім'я активної політики, що вимагає «узгодження з умовами даного моменту». Інший принцип відстоює норму з погляду  абстрактних суспільних інтересів в ім'я розуму, здатного осягти численні індивідуальні інтереси «поза безпосереднім зіткненням з ними в конкретних умовах».
    продолжение
--PAGE_BREAK--


Не сдавайте скачаную работу преподавателю!
Данный реферат Вы можете использовать для подготовки курсовых проектов.

Поделись с друзьями, за репост + 100 мильонов к студенческой карме :

Пишем реферат самостоятельно:
! Как писать рефераты
Практические рекомендации по написанию студенческих рефератов.
! План реферата Краткий список разделов, отражающий структура и порядок работы над будующим рефератом.
! Введение реферата Вводная часть работы, в которой отражается цель и обозначается список задач.
! Заключение реферата В заключении подводятся итоги, описывается была ли достигнута поставленная цель, каковы результаты.
! Оформление рефератов Методические рекомендации по грамотному оформлению работы по ГОСТ.

Читайте также:
Виды рефератов Какими бывают рефераты по своему назначению и структуре.

Сейчас смотрят :

Реферат Методика опытного дела
Реферат Emancipation Proclamation Essay Research Paper Abraham Lincoln
Реферат Платежеспособность страховщика
Реферат Алгоритмические языки использование множеств
Реферат Понятие и перспективы стратегического управления персоналом
Реферат Единство цикла рассказов И А Бунина Темные аллеи
Реферат Роль банківської системи у формуванні пропозиції грошей
Реферат Проектирование участка грунтования кузова легкового автомобиля ХТОП 0934 240501 006 КР
Реферат Липотрипсия
Реферат Настоящая жизнь, ее версии в романе Льва Толстого Война и мир
Реферат Развитие западной экономической социологии в 20-60 гг. XX века
Реферат Інструкція щодо заповнення форми державного статистичного спостереження n 1-пв (місячна) "Звіт з праці"
Реферат Денежные доходы и сбережения населения, их место в системе финансовых ресурсов 2
Реферат Легкоплавкие сплавы в ортопедической стоматологии
Реферат Роль композиции в рассказе Л. Н. Толстого После бала в раскрытии его идейно художественного содержания