--PAGE_BREAK-- 1.1. Зміст договору в англо-американській правовій системі
В англо-американському праві всі інститути договірних відносин розвивалися, переважно, судовою практикою й виражені в нормах загального права. Окремі положення про конкретні види договорів містяться в спеціальних законодавчих актах. Зокрема, в Англії діють закони: про продаж товарів (1893 р., 1979 р.), про справедливу торгівлю (1973 р.), про поставку товарів, про недобросовісні умови договорів (1977 р.), про поставку товарів і надання послуг (1982 р.).
У США договірне право походить з англійського загального права й нині продовжує контролюватися, переважно, загальним правом. Разом з тим, більшість основних норм загального права про договори включені до законодавчих актів і діють вже як норми законодавства. Застосування загального права поряд зі згаданими законами вимагає ретельного розгляду кожної окремої угоди для з’ясування, яка саме частина договірного права на неї поширюється. Основні положення щодо договірних відносин закріплено в Єдиному торговому кодексі США та у Зводі договірного права (Restatement of Contracts), а також у цивільних кодексах, що діють в окремих штатах (Луїзіана, Каліфорнія). Правові норми щодо договорів є основою зобов’язального права в цій цивільно-правовій системі[3, c.163].
Договір як юридичний факт у всіх правових системах є однією з найпоширеніших підстав виникнення цивільних (зобов’язальних) правовідносин.
В англійському праві немає легального визначення договору як правової категорії. Судова практика та доктрина розглядає договір як обіцянку (promise) або кілька обіцянок, за порушення яких право встановлює санкцію, що свідчить про наявність у кредитора права на позов. Тобто в основі договору міститься добровільно надана обіцянка взяти на себе юридичний обов’язок. Розуміння договору як обіцянки в англійському праві склалося історично: суди визнавали й захищали відносини, за яких одна особа в односторонньому порядку брала на себе обов’язок (обіцяла іншій особі) виконати якісь дії: постачання товару, перевезення вантажу, надання приміщення та ін. Якщо надана у такий спосіб одностороння обіцянка порушувалася, то особі, на чию користь вона була зроблена, надавався захист у вигляді спеціального позову (assumption). Однак цей захист надавався лише в обмежених випадках, і, безумовно, у такому вигляді цей інститут не мав перспектив розвитку. У подальшому суди стали забезпечувати захист тих відносин, за яких обіцянка що-небудь зробити була надана в обмін на який-небудь еквівалент або на те, що для боржника представляє інтерес. Так, поступово в англійському договірному праві почала розвиватися доктрина зустрічного надання або зустрічної винагороди (consideration). Відтак, обіцянка породжує правові наслідки, якщо вона прийнята кредитором; примусове виконання може бути застосоване проти боржника, якщо кредитор уже надав еквівалент, у якому зацікавлений боржник[6, c.63].
Англійський Закон про продаж товарів включає у визначення «договір продажу» договір, у випадку укладення якого на покупця вже переходить право власності на річ (sale), а також згода про продаж, у відповідностю з якою право власності на річ перейде в майбутньому або при настанні певних умов (agreementtosell)[4, с.13].
Англійська теорія договору в модернізованому вигляді застосовується і в США, однак тут до неї додається, як обов’язковий елемент поняття угоди, погодження волі кількох (двох) сторін. У правовій доктрині США єдиного поняття договору немає, часом його тлумачення суттєво відрізняються. Зокрема, договором вважається обіцянка (кілька обіцянок), за порушення якої закон передбачає санкції чи виконання якої закон визнає обов’язковим. За американською теорією без обіцянки немає і не може бути договору; взаємні дії без обміну обіцянками не є договором. Обіцянкою є прийняття на себе обов’язку вчинити певні дії чи утриматися від вчинення певних дій у майбутньому. Сутність договору полягає в тому, що обіцянка однієї сторони спонукає іншу сторону надати зустрічну обіцянку. Реальний обмін товарів за гроші, наприклад, не є договором у його повному розумінні, оскільки в ньому немає обіцянки. А відповідні статті Єдиного торгового кодексу США розрізняють реальні відносини купівлі-продажу та консенсуальний договір купівлі-продажу.
Договір розглядається тут також як зобов’язання двох або більше сторін, яке визнається законом як обов’язкове через застосування санкцій у випадку його порушення. У Єдиному торговому кодексі США закріплено легальне визначення договору як правового зобов’язання, що випливає з угоди сторін. Відповідні легальні тлумачення договору закріплено і в цивільних кодексах тих штатів, у яких вони існують.
Класифікація договорів у зарубіжних цивільно-правових системах здійснюється за різноманітними підставами; кожна класифікаційна схема дозволяє виявити ті чи інші властивості та практичні особливості договору.
Сучасна англо-американська правова доктрина, окрім наведеної, проводить класифікацію договорів і за аналогією до континентального права та виділяє ще такі їх види: односторонні та двосторонні (за розподілом прав і обов’язків), двосторонні та багатосторонні (за кількістю учасників), реальні та консенсуальні, усні та письмові, подільні та неподільні (за подільністю чи неподільністю предмета договору), основні та додаткові (допоміжні), вільні та обов’язкові, змішані та однорідні, взаємно розроблені та договори приєднання, попередні та основні, на користь третьої особи та на користь сторін договору та ін.
Американське право визнає як окремий вид дискреційні договори, в яких оферент не може відкликати свою оферту й адресат оферти має право прийняти її в будь-який час протягом визначеного терміну або поступитися своїми правами іншій особі[11, c.153].
1.2. Поняття договору в країнах романо-германського права
Взагалі правове регулювання та правова доктрина договорів у романо-германському праві охоплює специфічні питання, які виходять за межі загального вчення про угоди та зобов’язання: проблеми переддоговірних відносин, меж дії принципу свободи договору, порядку укладення договорів та ін.
У Французькому праві договором вважається угода, спрямована на встановлення, припинення або зміну прав і обов’язків (ст. 1101 ФЦК), а договір купівлі-продажу регламентується в ст. 1582-1694 ЦК, де зазначається, що продаж є угодою, в силу якої один зобов’язується надати річ, а інший – уплатити її [4, с.13].
У Німецькому ЦК немає офіційного визначення поняття договору. У літературі аналогічне до наведеного вище («французького») його тлумачення виводиться зі змісту пар. 305 НЦК, згідно з яким для виникнення чи зміни зобов’язання необхідний договір між учасниками, якщо законом не передбачено іншого. У німецькій доктрині розглядаються різні тлумачення договору: як узгоджене між партнерами регулювання правових відносин, як двостороння угода, за якої щонайменше два узгоджених волевиявлення спрямовуються на досягнення правового результату, як досягнуте двома чи більше особами погодження воль про досягнення правового результату [7, c.265].
Договору купівлі-продажу посвячені § 433- 479 НЦУ, вказується, що по договору купівлі-продажу продавець зобв’язаний передати покупцю річ і право власності на цю річ [4, с.13].
У країнах континентального права законодавство й доктрина розрізняє насамперед договори односторонні, в яких одна сторона зобов’язується перед іншою вчинити на її користь певні дії без виникнення зустрічного обов’язку іншої сторони, і двосторонні (синалагматичні), у яких сторони взаємно зобов’язуються вчинити певні дії на користь одна одної, тобто кожна з них має і права, і обов’язки. До односторонніх належать, зокрема, договори дарування, позики. Двосторонніми є більшість договорів: купівлі-продажу, поставки, підряду, майнового найму, перевезення тощо [7, c.265].
В юридичній літературі двосторонні договори поділяють на синалагматичні (права й обов’язки сторін приблизно рівноцінні) і неповні двосторонні (права й обов’язки сторін не врівноважені або можуть виникати за певних обставин) .
Оплачуваними є договори, у яких між сторонами відбувається обмін еквівалентними цінностями, що можуть бути виражені в грошах, зафіксовані в правах тощо, а безоплатними — у яких боржник нічого не одержує в обмін на своє зобов’язання. У торгових відносинах презюмується оплатність договорів; безоплатні договори поширені в суто цивільних відносинах.
Оплачувані договори, у свою чергу, поділяються на мінові (комутативні), в яких вигоди чи збитки, що їх можуть зазнати сторони, можуть бути оцінені в момент укладення договору, та ризикові (алеаторні), які містять умову, що робить неможливим точне обрахування в момент укладання договору вигоди і можливих збитків у разі виконання договору (договір страхування, договір купівлі-продажу будинку на умовах довічного утримання продавця, договори, пов’язані з азартними іграми та парі).
Консенсуальні — це договори, які є укладеними з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов у передбаченій законом формі (більшість договорів), а реальними є договори, для укладення яких, окрім досягнення згоди, необхідно передати кредиторові визначену річ (договори позики, схову тощо).
Континентальна правова доктрина виокремлює договори з одноразовим виконанням, що передбачають виконання обов’язку шляхом здійснення однієї дії протягом короткого проміжку часу, і з тривалим виконанням, за яких один або декілька обов’язків реалізуються протягом тривалого періоду[9, c.128].
Договори можуть укладатися на користь сторін договору, які мають права й обов’язки, одержують вигоди і несуть збитки за договором, або на користь третіх осіб, які набувають за договором права вимагати від боржника виконання зобов’язання, але не несуть обов’язків.
Німецьке право, поряд з цим, виділяє серед цивільно-правових договорів зобов’язальні, речові, шлюбно-сімейні та спадкові, а також за змістом зобов’язань поділяє їх на договори про остаточну передачу майнових благ (купівля-продаж, дарування), про надання в користування (найм, оренда, лізинг), про діяльність (трудовий, підряд, туристичний), про об’єднання суб’єктів (спільну діяльність) та ін.
У праві Англії та США розроблена дещо інша класифікація договорів. Насамперед їх поділяють на формальні та прості. Формальні договори ще називають договорами «за печаткою» (contracts by deed). Ця форма договору склалася історично: такий договір оформлявся на пергаменті в кількості примірників відповідно до числа сторін, підписувався кожним учасником і опечатувався гербовими сургучевими печатками та урочисто вручався сторонам. Нині підписи на такому договорі скріплюються маркою або символічним зображенням (малюнком, кресленням і т.ін.). Оскільки такі договори оформляються за такою складною процедурою, їхній зміст не піддається сумніву; вони можуть оспорюватися тільки через недоліки у формі укладення. Для таких договорів надання зустрічної винагороди не є необхідною умовою їх укладення. У вигляді документа «за печаткою» найчастіше оформляються односторонні зобов’язання, угоди з нерухомістю.
Прості договори (неформальні) укладаються як в усній, так і в письмовій формі за звичайною процедурою; обов’язковою умовою в них є зустрічне надання (зустрічна винагорода).
Поряд з формальними та простими англо-американське право виділяє договори за рішенням суду (contracts of record), за яких зобов’язання вчинити певні дії покладається на учасників судовим рішенням. В юридичній науці такий вид договорів вважається дискусійним, оскільки зобов’язання виникають у результаті набуття законної сили рішення суду й сторона визнає свій обов’язок у судовому засіданні.
Виконані договори (executed contracts) — це договори, в яких принаймні одна зі сторін хоча б частково виконала свої обов’язки, а договори, що підлягають виконанню (executory contracts), — це такі, в яких сторони ще не приступили до виконання своїх зобов’язань.
Прямо (явно) виражені — це договори, укладені в словесній формі, у змісті яких чітко й недвозначно відображені наміри сторін. Договори, які підрозуміваються (у тому числі квазідоговори) — це такі договори, в яких наміри сторін не відображено або не чітко відображено, або існування й умови яких випливають з відповідної поведінки сторін [22, c.126].
Таким чином, найбільш загальне визначення договору купівлі-продажу можна виразити так: за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) зобов’язується передати продану річ і перенести право власності на неї на іншу сторону (покупця), а покупець зобов’язується прийняти куплену річ і заплатити за неї продавцю покупну ціну. Договір купівлі-продажу з точки зору теорії цивільного права може бути охарактеризований як двосторонній, оплатний і консенсуальний договір[4, с.13].
продолжение
--PAGE_BREAK--РОЗДІЛ 2
ПОРЯДОК ЗАКЛЮЧЕННЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ
2.1. Заключення договору купівлі – продажу в Англії та Америці
У США купівля-продаж регулюється спеціальним кодифікованим нормативним актом — єдиним Торговим Кодексом (ЄTK, Uniform Commercial Code — UCC). ЄТК є зразковим проектом федерального значення, на базі якого створювалися торгові кодекси штатів. До 1967 року ЄТК був прийнятий усіма штатами (крім Луїзіани). ЄТК характеризувався багатьма юристами як одна з найбільш вдалих класифікацій ХХ століття.
У ЄТК купівлі-продажу присвячений спеціальний розділ — Стаття 2. Крім ЄТК відносини купівлі-продажу регулюються низкою інших законодавчих актів (в тому числі про захист прав споживачів) і судовими прецедентами[2, c.210].
Англійський Законом про продаж товарів (ст. 61.1) застосовуються тільки до операцій, предметом яких являється рухоме майно (personalchattels), і не зачіпає угоди з нерухомим майном (realchattels), перш за все з земельною власністю.
У країнах англо-американської системи права регулювання угод з нерухомістю традиційно становить окрему галузь права. Таким чином, угоди з рухомими речами і операції з нерухомістю регламентуються різними джерелами права. В Англії ці норми зосереджені, зокрема, в Законі про майно(Law of Property Act), що діє в редакції, прийнятій у 1989 році. У США операції з нерухомістю підлягають регулюванню правом, що діє в окремих штатах.Коло об'єктів, купівля-продаж яких регулюється Статтею 2 ЄТК, досить широке, але всетаки обмежене. Стаття 2 регламентує лише купівлю-продаж так званих «товарів» (goods). До них, відповідно до параграфів 20-105 (1) ЄТК відносяться рухомі речі, які існують або будуть існувати фізично, а також щодо яких не виникло будь-якого спору про право. До «товару» у розумінні статті 2 відносяться також ненароджений молодняк тварин, зернові, що ростуть та інші ідентифіковані (identified) речі, відокремлені від нерухомості. Більш конкретно вказується, що договір продажу корисних копалин і т. п. (включаючи нафту і газ) або споруд чи матеріалів, що підлягають відділенню від нерухомості, розглядається як договір купівлі-продажу товарів, якщо вони повинні бути відокремлені продавцем. Звідси випливає, що для кодифікованого регулювання купівлі-продажу американський законодавець обрав речі, найбільш часто виступають об'єктами купівлі-продажу, які не є такими специфічними об'єктами, як, наприклад, нерухомість, електроенергія або цінні папери [4, с.16-17].
Саме в силу цієї специфіки купівля-продаж останніх об'єктів регулюється іншими нормами (в основному так званого контрактного права), що базується, як правило, на судових прецедентах.
Перед розробниками ЄТК стояла завдання визволити правові аспекти комерційної діяльності від зайвих формальностей, властивих класичному загальному праву США, багато в чому запозиченому з Англії. Це торкнулося і форми договору. Однак законодавець вважав за потрібне зберегти мінімальні вимоги до неї, щоб захистити сумлінного суб'єкта підприємницької діяльності від можливого несумлінної поведінки контрагента [2, c.210].
Як і у праві континентальних країн, в американському праві продажів укладення договору передбачає пропозицію укласти договір на певних умовах (оферта) і відповідь особи, до якої спрямована оферта, про згоду прийняти пропозицію і укласти договір на запропонованих умовах (акцепт). Спрямована письмова оферта є безвідкличної протягом терміну, зазначеного в оферті, а за відсутності такої вказівки — протягом розумного строку, в будь-якому випадку не перевищує трьох місяців. Хоча дане положення про безвідкличну («тверду») оферту поширюється тільки на професійних підприємців [15, c.119].
У американському праві продажів не потрібно повної відповідності умов оферти і акцепту для дійсності договору, що укладається. Чітко сформульовану письмову згоду укласти договір, надіслану протягом терміну, зазначеного в оферті, хоча б і частково змінює умови оферти, визнається акцептом, якщо тільки у відповіді на оферту не вказано прямо, що договір буде вважатися укладеним лише за наявності прямо вираженої згоди оферента із запропонованими змінами акцептантом, або якщо в оферті прямо не вказано, що акцептом буде вважатися згоду з усіма запропонованими умовами. Для дійсності акцепту і договору, що укладається необхідним є відсутність заперечення проти такого акцепту з боку оферента протягом розумного строку.
Зміст договору продажу складають права та обов'язки сторін — продавця і покупця. Основні зобов'язання сторін, відповідно до параграфів 2-301 ЄТК полягають у тому, що в силу договору «продавець зобов'язаний доставити товар покупцеві і передати покупцеві титул на товар, а покупець зобов'язаний прийняти товар і заплатити за нього покупну ціну». Сторони необов'язково повинні вказувати в договорі точну ціну продаваного майна. Незазначення покупної ціни може бути продиктовано необхідністю урахування кон'юнктури цін, якщо договір передбачається виконувати через якийсь час у майбутньому. Покупець або продавець можуть вказати в договорі критерій, відповідно з яким і буде визначена ціна предмета договору. Таким критерієм може бути і третя особа, з якою сторони довіряють визначити ціну в певний момент часу. У цих випадках ціна встановлена побічно. Якщо ж ціна не визначена в договорі ні прямо, ні побічно, тобто умова про ціну залишається відкритою, передбачається, що сторони погодилися про «розумною ціною»[5, c.153].
На відміну від умови про ціну умова про кількість продаваних товарів є істотним, оскільки повна відсутність у письмовому договорі вказівок про це позбавляє договір судового захисту (можливості примусового виконання).
Важливою умовою є і місце, до якого продавець повинен доставити товари, для того, щоб його зобов'язання стосовно доставки товару вважалося виконаним, оскільки з ним пов'язаний перехід прав на товари (титулу) та ризику загибелі від продавця до покупця.
Закон 1982 про поставки товарів та послуг в Великобританії є базовим документом, що визначає правове становище продавця і покупця при постачанні товарів і послуг. Слід зазначити, що в Шотландії даний вид відносин все ще базується на загальному праві. Законом дозволяється, щоб продавець і покупець дійшли згоди про те, що легальні права покупця в будь-якій угоді не повинні обмежуватися або обмежуватися будь-яким іншим способом.
У загальній формі Закон встановлює, що при кожній угоді купівлі — продажу до товарів застосовуються певні вимоги, а саме: вони повинні відповідати наведеним опису; мати задовільну якість; бути придатними для заявлених цілей.
Якщо товари не відповідають перерахованим вимогам, покупець має право відмовитися від товару і вимагати повернення грошей. Він має право не акцептувати виставлені рахунки, а також вимагати відшкодування пов'язаних з цим втрат і витрат.
Існують деякі винятки з цього правила, пов'язані з ситуацією, коли продавець завчасно до продажу повідомив покупця про дефекти товару, або дав чітко зрозуміти покупцеві про те, що він не впевнений, наприклад, в тому, чи буде певна частина товару відповідати встановленим цілям.
Відразу після «прийняття» товару покупець втрачає своє право відмовитися від нього і зажадати повернення грошей. «Прийняття» може бути виражене або явним визнанням товару, або, наприклад, зберіганням його триваліше розумного часу [14, c.87].
Нова редакція ст. 2-204 ЄТК, що встановлює загальні правила укладеннядоговору, також передбачає, що договір може бути укладений у результаті взаємодії «електронних агентів" або взаємодії фізичної особи та «електронного агента». Передбачається, що запис, підпис або договір не може бути позбавлений юридичних наслідків або сили примусового виконання лише тому, що вони вчинені в електронній формі.
Широке використання в сучасних умовах електронних засобів укладення договорів привело до юридичного визнання такої практики і включенню до законодавства спеціальних правил, що відносяться до регулювання електронної торгівлі[4, с.25].
продолжение
--PAGE_BREAK-- 2.2. Заключення договору купівлі – продажу в Німеччині та Франції
Основоположні приписи містяться в Цивільному кодексі Німеччини. Зазначені норми знайшли своє відображення в окремо оформленій перший главі сьомого розділу книги другої Цивільного кодексу (§ § 433-514), які разом з положеннями Загальної частини Цивільного кодексу утворюють єдиний механізм правового регулювання правовідносин у сфері купівлі-продажу: згідно договору купівлі-продажу продавець зобов’язується передати покупцю річ у власність. Покупець зобов’язаний заплатити визначену ціну и получити куплену річ.
Подібні встановлення регулюють право купівлі-продажу в цілому. Слід також мати на увазі ту обставину, що угоди купівлі-продажу з участю комерсантів — Handelskauf — (визначення: див § § 1, 2, 3, 6 Торгового кодексу) особливо регламентують норми, передбачені Торговим кодексом Німеччини. Останній містить спеціальний розділ «Торговельні операції купівлі-продажу» (§ § 373 — 382). Положення зазначеного розділу співвідносяться зі змістом норм Цивільного кодексу, як спеціальні норми відносяться до загальних. Однак у випадку, коли Торговий кодекс Німеччини виявляє прогалини в регулюванні торговельних угод купівлі-продажу, застосовуються відповідно норми Цивільного кодексу.
Особливе місце в регулюванні правовідносин у сфері купівлі-продажу займає Федеральний закон «Про загальні умови здійснення угод», який регламентує окремі питання поводження договорів-проформ в цивільному обороті. Закон, зокрема, визначає умови, за яких застосування проформ, а також окремих їх положень є обгрунтованим, і встановлює перелік застережень, не допустимих для вживання при складанні Загальних умов, тому що їх утримання в значній мірі погіршує правове становище супротивної сторони і не відповідає передбаченому § 242 ГК Німеччини принципу Treu und Glauben (§ 9 Закону)[17, c.173].
Для укладення договору купівлі-продажу необхідна домовленість сторін з істотними для даного договору умовами, у якості яких розглядаються предмет угоди і ціна товару.
Узгодження цих умов як мінімуму домовленості абсолютно необхідно для того, щоб угода вважалася укладеною. Всі інші умови, передбачені диспозитивними нормами закону, можуть бути не зазначені в тексті договору без будь-яких наслідків для його юридичної сили. До них відносяться, наприклад, умови про терміни, місце та порядок постачання товару, про місце і час сплати ціни, про момент переходу права власності і транспортних ризиків з продавця на покупця, про порядок здачі-приймання товару та ін..
Предметом договору є перш за все матеріальні речі, рухомі чи нерухомі, що характеризуються індивідуальними або родовими ознаками. Ними можуть бути і неіснуючі в момент укладання угоди речі — майбутні речі (Франція-ст. 1130 ФГК.) [16, c.189].
У Франції предметом договору визнаються також нематеріальні об'єкти («безтілесне майно»): об'єкти промислових і авторських прав, цінні папери та оборотні документи і т. д.
Визначення предмета угоди передбачає не тільки його найменування, але і характеристику його властивостей і зазначення кількості. Споживчі властивості товару визначаються перерахуванням його специфічних особливостей шляхом опису товару, або вказівкою на прикладений зразок, або посиланням на діючий стандарт, або встановленням характерних рис у специфікації і т. д.
Кількість товару визначається або прямо — кількістю тих чи інших одиниць виміру (у штуках, вагових одиницях і пр.), або побічно — вказівкою на спосіб встановлення (наприклад, «купівля-продаж всієї готової продукції»). Відносно деяких товарів, наприклад нафти, зерна та ін, допускається зазначення приблизної кількості додаванням слова «біля», причому допустимий розмір відхилення варіюється в межах від 1,5 до 10%[20, c.219].
Законодавство багатьох країн містить також норми, які передбачають обов'язок дотримуватися певної форми (просту письмову, нотаріальну, «за печаткою» і т. п.) при укладенні договорів, безпосередньо деяких видів купівлі-продажу. Найчастіше це має місце, коли предметом купівлі-продажу є нерухоме майно або речі, юридично прирівняні до нерухомості, наприклад морські судна, літаки та інше майно, що має значну цінність, угоди які потребуються в певному юридичному контролі для забезпечення стабільності цивільного обороту . Крім того, оборот земельної власності, як правило, супроводжується обов'язковим занесенням до поземельнихкниг або підлягає державній реєстрації[4, с.25-26].
2.3. Заключення договору купівлі – продажу в Україні
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму [1].
Договір купівлі-продажу належить до найпопулярніших видів договорів, що використовуються в підприємницькій діяльності. В умовах ринкової економіки він є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу й перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі. Цим договором опосередковуються відносини учасників цивільного обороту з обміну товарів на гроші. Характеристика договору купівлі-продажу. За договором купівлі-продажу продавець передає покупцеві майно (товар).
Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який єу продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому, майновіправа, право вимоги,якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах,аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж.
Предмет договору купівлі-продажу характеризується відповідними якісними та кількісними показниками. Так, продавець повинен передати покупцеві товар у кількості, що встановлена договором купівлі-продажу (ст. ст. 669-670), в асортименті, погодженому сторонами (ст. 671), якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу і який придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується (ст. 673), товар, що відповідає умові договору купівлі-продажу щодо комплектності (ст. 682), у тарі та (або) в упаковці, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу або не випливає із суті зобов'язання (ст. 685 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 662 Цивільного кодексу України продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства [8, c.85].
Моментом виконання обов'язку продавця передати товар, за ст. 664 Цивільного кодексу України, вважається:
— вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві;
— надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування.
Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.
Товар передається покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк або він визначений моментом пред'явлення вимоги, покупець має право вимагати передачі у будь-який час, а продавець — зобов'язаний передати товар у 7-денний строк (ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України).
У разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу. Якщо продавець відмовився передати річ, визначену індивідуальними ознаками, покупець має право витребувати цю річ у продавця та вимагати її передання відповідно до умов договору (ст. 620 Цивільного кодексу України).
Продавець передає майно покупцеві у власність. Цей обов'язок власника тісно пов'язаний з наявністю у продавця статусу власника. Відповідно до ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення[21, c.219].
Передача майна у власність означає, що покупець — фізична особа, в тому числі фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, набуваючи у приватну власність певне майно, вільно володіє, користується і розпоряджається ним. При цьому немає значення, чи було це майно придбане в процесі та з метою здійснення підприємницької діяльності, чи воно буде використовуватися для задоволення особистих потреб фізичної особи — законодавство України не передбачає виокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси належного цьому громадянинові майна.
Що ж до юридичних осіб, законодавство передбачає певні винятки із загального правила про набуття у власність майна за договором купівлі-продажу.
Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними, за загальним правилом, можуть бути юридичні та фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Проте, наприклад, вже ст. 698 Цивільного кодексу України передбачає обов'язкову наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності у продавця за договором роздрібної купівлі-продажу.
Як вже зазначалося, за загальним правилом право продажу товару належить його власнику. Проте, зважаючи на наявність ще двох правових режимів майна, крім права власності — права повного господарського відання та права оперативного управління — коло потенційних продавців суттєво розширюється доповнюючись державними та комунальними підприємствами.
Покупець приймає або зобов'язується прийняти придбане майно, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
Покупець має право відмовитися від прийняття товару, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу (ч. 1 ст. 670), продавець передав товар в асортименті, що не відповідає умовам договору купівлі-продажу (ч. 1 ст. 672), у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (ч. 2 ст. 678 Цивільного кодексу України) тощо.
Покупець зобов'язаний сплатити певну грошову суму за придбане майно. Обов'язок сплатити саме грошову суму, розмір якої обумовлений договором, є істотною умовою договору купівлі-продажу, що відрізняє його від суміжного договору міни.
Питання визначення суми, що сплачується покупцем за майно, безпосередньо пов'язане із встановленням ціни останнього. Згідно зі ст. 691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу. Згідно з ч. 2 ст. 189 Господарського кодексу України ( також ч. З ст. 180 Господарського кодексу України) ціна є істотною умовою господарського договору, в тому числі договору купівлі-продажу.
Форма договору купівлі-продажу залежить від різновиду цього договору. Наприклад, договір роздрібної купівлі-продажу не вимагає письмової форми, оскільки відповідна угода повністю виконується сторонами у момент її вчинення (ст. 206 Цивільного кодексу України). Договори купівлі-продажу між юридичними особами та інші договори відповідно до вимог ст. 208 Цивільного кодексу України повинні укладатися в письмовій формі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 Цивільного кодексу України)[12, c.274].
продолжение
--PAGE_BREAK--