Зміст
Вступ
1. Загальнотеоретичніпитання правового статусу особи в Україні
1.1Правовий статус: поняття та структура
1.2Правовий статус особи та правовий статус громадянина
2.Система гарантій прав,свобод і обов'язків людини і громадянина в демократичній державі
2.1 Права людини: поняття такласифікація
2.2 Поняття юридичногообов'язку. Гарантії прав і свобод людини та громадянина
3. Правовий захист.Особливості правового захисту людини в Україні, відносно її правового стану
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
В сучаснійУкраїні як державі пострадянській, посттоталітарній наслідком зламу адміністративно-командноїсистеми колишнього СРСР, розбудови ринкових відносин, започаткованих реформ вусіх сферах суспільного і державного життя є не тільки руйнування старихекономічних структур, але й втрата звичних, хоч й часто ілюзорних духовних орієнтирів– справедливості, рівності, моральності. Втрата загальновизнаних цінностей, яквідомо дезорганізує суспільство, веде до його поляризації, розколу.
Такий “станречей”, загалом уся низка соціально-економічних, політичних та інших проблем,що притаманні сучасній Україні, потребують теоретичних розробок, котрі можутьсприяти її подальшому прогресивному розвитку.
Будьякесуспільство може успішно розвиватись тільки спираючись на чітко позначені цілі,на науково вивірену модель життєвого устрою. Сьогодення Українихарактеризується відсутністю у повній мірі чіткого уявлення про контурисуспільства, котре необхідно побудувати в Україні. Зокрема, зроблені тількиперші кроки, які чітко репрезентують позицію держави щодосоціально-економічного статусу громадянина в умовах ринкових відносин. Хочаостаннє – одна з найважливіших проблем, пов’язаних з соціальним захистомлюдини, принципами взаємовідносин держави і людини в посттоталітарномусуспільстві.
Зазначенесвідчить про нагальну потребу щодо узагальнення накопиченого теоретичного,емпіричного матеріалу та обґрунтування вирішення проблеми формування новоїконцепції взаємовідносин держави й людини, якою сьогодні є концепція соціальноїдемократичної держави.
Актуальність теми курсової роботи.У вітчизняному правознавствідля визначення місця і ролі особи в суспільстві і державі, які регулюютьсянормами всіх галузей національного права, тра диційно використовуєтьсякатегорія «правовий статус особи». Під ним розуміється системавзаємопов'язаних прав, свобод і обов'язків, що закріплені в за конодавстві йвизначають правове становище особи у суспільстві. У працях ба гатьох радянськихавторів розглядаються поняття і юридична конструкція право вого статусу особи.Серед елементів даної юридичної конструкції вирізняють: 1) принципи, 2) системуосновних прав, свобод і обов'язків, а також 3) умови їх реалізації(правосуб'єктність, громадянство і гарантії).
Характеризуючись фундаментальністю, правовий статус особи міститьнай важливіші положення. Абстрактність правового статусу особи дозволяєназивати його «загальним правовим статусом». Він містить ряд правовихпринципів і цілей суспільства і держави. Тим самим він має характеросновоположних засад щодо регулювання положення індивіда нормами інших галузейправа.
Доречно зазначити, що правовий статус особи є не лише нормативнимутворенням. Дана юридична конструкція включає також доктринальні положення іюридичну практику. Доктрина і правові принципи, навіть ті, що не дісталинормативного закріплення, часто здійснюють істотний правовий вплив на законодавця і правозастосувача. Зокрема, більшість критеріїв допустимості обмеження основних прав є загальними принципами права. Як підкреслював Р.Давид, «длятих, хто зважає на реальність і має ширший і, з нашої точки зору, правильнішийпогляд на право, доктрина в наші дні, так само як і в минулому, становитьдосить важливе і вельми життєве джерело права».
Крім того, метою правового статусу особи є практична реалізаціяправових норм. Інакше юридична конструкція залишиться лише ідеальною моделлю.Звичайно, не можна ототожнювати конституційний і фактичний статус. їхвідповідність залежить від ефективності гарантій реалізації основних прав,часто не тільки від юридичних, а й загальних (економічних, політичних,соціальних і духовних). Одночасно порівняння юридичної конструкції і практикиїї застосу вання збагачує теоретичний і нормативний зміст правового статусуособи.
Важливемісце в посідають положення, які розробили в своїх працях видатні мислителі йнауковці минулого: Аристотель, Г. Гегель, І. Кант, Дж. Кейнс, Б. Констан, С.Котляревський, Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, А. Сміт та інші. При написанні роботирозглядалися наукові праці таких вчених, як С.С. Алексєєв, В.С. Андрєєв, С.Завадський, Т.І. Заславська, М.Г. Кобець, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, С.О.Комаров, В.В. Копєйчиков, О.А. Лукашева, О.В. Малько, Н.І. Матузов, В.Ф.Погорілко, П.М. Рабінович, І.М. Сирота, О.Ф. Скакун, Б. Сташків, Ю.М. Тодика,М.В. Цвік, І.В. Яковюк та інші.
Мета ізавдання полягають у комплексному аналізі проблеми правового статусу особи вУкраїні, її елементів та принципів.
Сьогодні, у зв'язку із появою нових прав людини виникає питання нетільки про їх зміст, а й про межі їх здійснення. Це, зокрема, стосуєтьсябіологічних експериментів щодо можливості клонування людини, заборона якоговстановлюється в законодавстві багатьох держав. 4 квітня 2006 р. ПрезидентУкраїни В.Ющенко уповноважив Міністра юстиції України С.Головатого напідписання від імені України Додатко вого протоколу до Конвенції про захистправ людини та людської гідності щодо застосування біології та медицини, якийстосується заборони клонування людей, прийнятого 12 січня 1998 р. у Парижі.
Практичне розв'язання цього та багатьох інших питань ніде і ніколине є універсальним, одноваріантним та нерухомим. Зміст прав людини осмислюєтьсяз метою досягнення соціально змістовних цілей різних суб'єктів суспільногожиття. Отже, під юридичною конструкцією правового статусу особи слід розумітиправовий інститут, що випливає з основоположних ідей її взаємовідносин ізсуспільством і державою, закріплює систему основних прав, свобод і обов'язків,реалізація яких значною мірою зумовлена певним ступенем дієздатності і громадянством відповідних осіб, а також їх гарантіями.
Длядосягнення зазначеної мети були поставленні такі головні завдання:
— розглядзагальнотеоретичних понять правового статусу особи в Україні: співвідношеннятермінів «людина», «особа», «громадянин»;
— розгляд правового статусу, його поняття, правового статусу особибезпосередньо;
— негативніта позитивні риси систем гарантій прав, свобод і обов’язків людини ігромадянина в демократичній державі;
— розглядшляхів розвитку правового становища особи в Україні.
Методологічноюосновою курсової є діалектичний метод пізнання державно-правових процесів іявищ, що дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити усталенінапрямки і закономірності. Проблема правового статусу особи у державі велика ібагатогранна, носить міжгалузевий характер і у своєму вивченні передбачаєзастосування цілого ряду наукових методів: системність, об’єктивність,історизм; системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдністьтеорії і практики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного,порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.
Історичнийпідхід передбачає вивчення явищ у їх розвитку, а також виявлення зв’язкуминулого і сьогодення.
Системнийпідхід при дослідженні правового статусу особи передбачає їх комплексний аналізяк систем; у взаємному зв’язку з іншими системами.
Належнірезультати дає використання елементів політологічного аналізу.
Надзвичайноважливим є порівняльний метод, який дозволяє ефективно використати всерозмаїття правового досвіду при виявленні співвідношення. Об’єктом курсовоїроботи є правовий статус особи, позитивні та негативні риси в Україні. Предметомє теоретико-правові аспекти правового статусу особи.
Структуракурсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків та спискувикористаних джерел – обсяг сторінок становить 43 .
1.Загальнотеоретичніпоняття правового статусу особи в Україні
1.1 Правовий статус: поняття та структура
юридичнийправовий статус особа
Складні зв'язки між державою та індивідами, а також між індивідамиу державно-організованому суспільстві фіксують ся державою у юридичній формі —у формі прав, свобод та обов'язків. У своїй єдності саме вони складаютьправовий ста тус індивіда, який, у свою чергу, відображає особливості соціальної структури суспільства, рівень демократії та стан за конності. Правовийстатус як юридична категорія не лише визначає стандарти можливої та необхідноїповедінки, що за безпечують нормальну життєдіяльність соціального середовища, ай характеризують реальну взаємодію держави та особи.
Природа, структура та зміст правового статусу як ключо вогопоняття юридичної науки завжди були предметом ви вчення як науковцями, так іпрактиками. У юридичній літературі існує декілька підходів до визначення змістукатегорії «правовий статус» та його структури.
Деякі вчені самостійними елементами правового статусу особиназивають громадянство [ 11, с. 21-26], загальну правоздатність, гарантії [ 6,с. 29 ], законні інтереси та юридичну відповідальність [14, с. 115]. Інші —навпаки, деякі із згаданих вище елементів характе ризують або як передумову(громадянство, правоздатність), або як другорядні елементи статусу (юридичнавідпові дальність, законні інтереси), або як такі, що виходять за межіправового статусу (гарантії)[ 10, с.29-30]. Серед елементів цієї категорії називають також правові норми, що закріплюють статус особи, правосуб'єктність,правові принципи та пра вовідносини статусного типу [ 17, с. 237-238].
Найпоширенішим є визначення правового статусу як си стемизаконодавчо встановлених та гарантованих державою прав, свобод, законнихінтересів і обов'язків особи. Правовий статус є засобом нормативногозакріплення основних принципів взаємодії особи та держави. Він є системою еталонів,зразків поведінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, зіншого — схвалюються суспільством.
Таким чином, правовий статус характеризує становище особи увзаємовідносинах із суспільством та державою.
Це — самостійна юридична категорія, що характеризується наступнимиознаками: має універсальний характер, оскільки поширюється на всіх суб'єктів.Відображає індивідуальні особливості людини та її реальне ставлення у системісуспільних відносин. Права та свободи, що складають основу статусу, не можутьреалізуватись без інших його компонентів — обо в'язків та відповідальності. Цякатегорія забезпечує системність прав, свобод та обов'язків.
Елементи структури правового статусу є взаємозалежни ми тавзаємодіючими.
Права особи у структурі правовогостатусу — це формально визначені та юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси. Це — частинаоб'єктивного права, що визначає його належність певній особі. Іншими словами,це ті юри дичні можливості певної людини, що є похідними від за гальнихабстрактних правил, закріплених законодавчо.
Свободи особи — нормативнозакріплені можливості, що мають певні особливості у порівнянні з правом.Надаючи свободи, держава робить акцент на значенні людини у пев них сферахсуспільної діяльності. Це виявляється у само стійному виборі суб'єктом способужиття, діяльності та по ведінки в умовах, що забезпечуються державою і суспільством. Як правило, свободи мають диспозитивний зміст, що надає можливістьвибору того варіанту поведінки, котрий найповніше забезпечує реалізаціюсуб'єктивних інте ресів. Саме це забезпечує неможливість тиску на волевиявленнялюдини, обмеження її свободи.[24, с. 14]
Законні інтереси особи — це юридичнозначимі претензії на соціальні блага, які не охоплюються змістом прав і свобод.Вони захищаються державою та законом у такому ж обсязі, як права та свободи,хоча, на відміну від них, зміст законних інтересів чітко не визначенийзаконодавцем. Це пов'язується з неможливістю за допомогою правових нормпередбачити абсолютно всі життєві обставини та детально регламентувати всіможливі бажання суб'єктів, що можуть виникати у майбутньому.
Юридичні обов'язки особи — цевстановлені та гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційно закріплена міра необхідної діяльності в інтересах сторони, якій належитьсуб'єктивне право.
Права та обов'язки об'єктивно взаємопов'язані між собою через їх взаємообумовленістьта рівність. Належне ви конання покладеного обов'язку є необхідною умовою та гарантією реалізації прав, свобод і законних інтересів суб'єктів, забезпечуєінтереси держави та суспільства.
Виконання обов'язку є юридичною та моральною основою реалізаціїправа людини вимагати від інших суб'єктів і держави гарантування належних йомуправ.
Правовий статус об'єктивно відображає як позитивні, так інегативні ознаки реально діючої політико-правової системи. Саме тому йогохарактеристика пов'язується із сутністю тієї соціальної системи, у межах якоїправовий статус виникає та функціонує. Він є частиною, елементом суспільства.
Сучасний статус особи в Україні характеризується невизначеністю,низьким рівнем соціально-правової захищеності суб'єктів, відсутністю реальнихгарантій, неспроможністю владних органів забезпечити та гарантувати інтересигрома дян. Правовий статус значно дестабілізується під впливом соціальноїнапруги, політичного протистояння, зростання рівня злочинності, екологічнихкатастроф та шокових ме тодів проведення різноманітних реформ. Соціальнідиском-форти, не адаптованість до нових умов, невпевненість у майбутньомускладають систему соціально-психологічних факторів, що впливають на правовийстан особи.
Однак в сучасних умовах складаються і позитивні тенденціїправового статусу. Серед них — формування нової законо давчої бази правовогостатусу, що засновується на міжнарод но-правових стандартах; формування новихпріоритетів взає модії інтересів особи та держави, змістом яких є визнанняособи вищою соціальною цінністю, а її інтересів — пріоритетними; очищеннякатегорії «правовий статус» від ідеологічно го та класового догматизму; перехідвід імперативних методів регулювання правового статусу до диспозитивних.
Практичне значення категорії «правовий статус», відоб раження уньому взаємодії особи та суспільства, громадяни на і держави, а також індивідата колективу визначають актуальність дослідження цього феномена як теорією держави та права, так і галузевими науками.
З нашої точки зору, найбільш правомірною є класифікація правовогостатусу за двома критеріями.
І. За характером (змістом) правовий статус класифікують на:
—Загальний, що характеризує статус особи як громадянина держави. Вінвизначається конститу цією і не залежить від певних поточних факторів, єрівним, єдиним і стабільним для всіх суб'єктів. Зміна цього статусу залежитьвід волі законодавця, а не від бажання конкретної особи. Даний статус єбазовим, вихідним для решти статусів, тому він не повинен враховуватибагатоманітності суб'єктів права, їх особливостей та специфіки. Він визначаєступінь демократичності та соціальне призначення держави;
—спеціальний статус відображає особливості правового становища певних категорійгромадян. Він базуєть ся на загальному, хоча детальніше характеризує доповнюючиправа, обов'язки та пільги, передбачені законодавством для певної категоріїосіб (статус студентів, військовослуж бовців, пенсіонерів, інвалідів тощо);
—галузевийстатус характеризує особливості прав та обо в'язків суб'єктів стосовнопевної сфери суспільних відносин. Він конкретизує загальний статус нормамигалузевого законодавства. Це надає можливість виділити адміністративно-правовий, цивільно-правовий, фінансово-правовий, кримінально-правовий таінші статуси;
/>—індивідуальнийстатус фіксує можливості та обов'яз ки певної конкретної особи. Він єсукупністю персоніфіко ваних прав та обов'язків, є динамічним та змінюєтьсявідпо відно до змін у житті суб'єкта.
II. За суб'єктамирозрізняють правовий статус: фізичних та юридичних осіб;іноземців, осіб без громадянства; статус біженців; статус українських громадян,які перебувають за кордоном; професійний та посадовий статус; статус осіб, щознаходяться у екстремальних умовах.
Отже, правовий статус є засобом нормативного закріплення основнихпринципів взаємодії особи та держави. Він є системою ета лонів, зразківповедінки суб'єктів, які, з одного боку, захищаються державою, а, з іншого —схвалюються суспільством.
1.2 Правовий статус особи та правовий статус громадянина
Місце особи в суспільстві, а громадянина у державі визначаєтьсяреальністю наданих їм прав та обов'язків. Характеристика співвідношенняправового статусу особи та правового статусу громадянина визначає особливостістановища людини у державно-організованому середовищі. Зазначимо, що категорії«правовий статус особи» та «правовий статус громадянина» мають самостійнийхарактер, а їх взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності су спільстваі держави і, по-друге, на наявності спільних та особливих ознак наведених юридичнихпонять.[ 30, с.55-57]
Спільні рисипідкреслюютьпохідний характер цих категорій та їх залежність від рівня організованостісистем, що їх гарантують. Як правовий статус особи, так і правовий статусгромадянина: характеризують правове положення єдиного суб'єкта —людини; вонимають єдиний зміст; певним чином встановлюються та закріплюються; засновуютьсяна гуманістичних принципах та загальнолюдських цінностях; відображають рівеньрозвитку суспільства та держави і визначають його; гарантуються системою засобів;мають спільну мету — упорядкування відносин між людьми та взаємодії індивіда ісоціальної системи (нації, народу, суспільства, держави); мають визначенуструктуру, що характеризується пев ною взаємодією компонентів.
Однак, за наявності значної кількості спільних ознак, ці категоріїзберігають відносну самостійність, що і визначається притаманністю їм особливихрис їх можна визначити схематично [див. табл. 1.3.].
Табл. 1.3.Особливі риси правового статусу особи і громадянинаПравовий статус особи Правовий статус громадянина 1 2 Існує до виникнення держави Виникає з появою держави та безпосередньо залежить від неї Закріплюється соціальними нормами у довільному порядку, існує в усній формі Має письмовий характер. Закріплюється правовими нормами та має характер чітко визначеного документа Заснований на загальнолюдських цінностях та принципах Заснований на нормах національного та міжнародного права Поширюється на все населення Поширюється на громадян певної держави Має внутрішній характер Може мати як національний, так і міжнародний характер Реалізується в силу авторитетності для кожного із суб'єктів, тобто і добровільно Має обов'язковий характер і реалізується незалежно від бажання суб'єктів Основними елементами змісту є права та обов'язки Окрім прав та обов'язків, структурними елементами є свободи та інтереси Права та обов'язки мають єдиний зміст і невідокремлений характер Права та обов'язки розмежовані, їх зміст чітко визначений Права та обов'язки не пов'язані і реалізація права не залежить від виконання обов'язку іншим суб'єктом Права та обов'язки мають взаємний характер, оскільки юридичний обов'язок є гарантією реалізації суб'єктивного права Немає чітко визначеного механізму реалізації прав та обов'язків Має законодавчо визначений механізм реалізації прав та обов'язків Існує як загальний статус Може бути загальним, спеціальним, галузевим, індивідуальним Не залежить від громадянства Безпосередньо пов'язаний з громадянством Гарантується суспільством Гарантується державою Порушення прав та невиконання обов'язків тягне застосування заходів громадського впливу Порушення прав та невиконання обов'язків тягне застосування юридичної відповідальності Відповідальність не має при мусового характеру і може виходити як від суспільства у цілому, так і його структур них підрозділів (партій, організацій, об'єднань) Відповідальність має примусовий характер і покладається від імені держави
Правовий статус особи та правовий статус громадянина можутьіснувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не маєгромадянства), а також можуть збіга тися. Це має місце у разі наявностігромадянства у особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених суспільством цінностей. [ 8, с.84]
Отже, правовий статус особи — цесукупність закріплених у чинному законодавстві прав, свобод та обов'язків, атакож гарантій їх реалізації.
2. Системагарантій прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в демократичній державі
2.1 Правалюдини: поняття та класифікація
Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вонивизначають спосіб буття індивіда. Права людини є над нормативною формоювзаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж єтакож засо бом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативнезакріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні длянормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюютьміру сво боди, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктив нихінтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, на даних іншим суб'єктамсуспільних відносин.
Процес суспільної діяльності людини значною мірою зале жить відобсягу прав та свобод, які визначають її соціальні мож ливості, характержиттєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема правлюдини завжди була предме том політичної боротьби за володіння цими правами,розши рення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.
Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основ ні праваіндивіда — це конституційні права[ 16, с. 17]. На це також вказуєположення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей правлюдини називає невідчужу ваність та непорушність. Вказане надає можливістьвизна чити основні права людинияк комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, якіскладають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, правалюдини мають певні озна ки, що визначають її наукову самостійність.
1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечитинормальне існування і розвиток шляхом вчи нення певних дій чи утримання відних.
2. Це можливості, що мають природний характер та на лежать людині віднародження.
3. Це можливості, які не залежать від території чи на лежностііндивіда до громадянства держави.
4. Це можливості, які залежать від соціально-економіч ного рівнярозвитку суспільства.
5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правовогозакріплення.[ 28, с.186-188]
При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини»та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, щозабезпечують не обхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністюможливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають мірусвободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою.Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично.
Таблица.1.Права людини Права громадянина Можуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа Мають морально-соціальний характер Мають нормативно-правовий характер Не передбачають обов'язкової наявності громадянства чи підданства Належать лише громадянину певної держави Належать людині від природи Надаються і гарантуються державою Засновуються на загальнолюдських цінностях Засновуються на системі принципів національного і міжнародного права Задовольняють природні інтереси Задовольняють політичні, економічні та соціальні інтереси Залежать від природи людини Залежать від політики держави Залежать від рівня розвитку суспільства та людини Залежать від розвинутості держави Покликані задовольняти економічні та соціальні інтереси Окрім економічних та соці альних інтересів, задо вольняють політичні потреби Мають моральну основу Мають правову основу Гарантуються природою людини та суспільством Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами Не мають документальної форми закріплення Мають письмову форму за кріплення (нормативно-правовий акт)
Багатоманітністьсфер та аспектів прояву суб'єктивних прав і свобод зумовлює їх різний характерта можливість класифікації за певними критеріями. Зупинимося на основ них зних.
І. Засферами суспільних відносин розрізняють:
а) особисті(громадянські) права — це можливості люди ни, надані для забезпечення їїфізичної та морально-психоло гічної індивідуальності. Вони слугують гарантієюіндивіду альної автономності і свободи, засобом захисту суб'єктів від свавілляз боку держави та інших людей. Серед них — право на життя; повага до гідностікожного; свобода та особиста недоторканність; недоторканність житла; таємницялистуван ня і телефонних розмов; свобода пересування та вільний вибір місцяпроживання (статті 29—31, 35, 51—55 Конституції України), їх призначенням єгарантування можливостей фізич ного існування та духовного розвитку людини.
Громадянськіправа і свободи виникають від народження та існують довічно. Вони єневідчужуваними, тобто не мо жуть бути обмеженими чи скасованими органамивлади; не можуть бути передані або подаровані іншим суб'єктам; особа не можевідмовитись від цих прав.
Саме щодозазначеної групи прав у Конституції України встановлені вимоги, відповідно дояких не повинні прийма/>тися закони, які скасовували чи змінювали б громадянські права. Цеє важливою гарантією непорушності гідності та свободи людини [ 1, с. 121-127];
б)політичніправа — можливості громадянина на участь у процесі прийняття та реалізаціїполітичних рішень, діяль ності елементів політичної системи, формуванняпредстав ницьких органів влади. Саме до цієї групи прав належать права насвободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, на участь вуправлінні державними справами; на збори, мітинги, походи, демонстрації; назвернення доорганів державної влади та самоврядування; право кожногона свободудумки і слова; право на вільний вираз поглядівта переконань (статті 34—40Конституції України).
в)економічніправа — це можливості розпоряджатисяпредметами матеріального характеру таздобувати засоби дляіснування і розвитку. Такими є право приватноївласності, право на підприємницьку діяльність, право на користування об'єктамиправа власності українського народу, держав ної та комунальної власності.
г)соціальні права — можливості громадянина бути пов ноцінним суб'єктом суспільнихвідносин і забезпечення йому необхідних для розвитку та існування умов. До цієїгрупи належать права: на працю, на страйк, на відпочинок, со ціальний захист,на житло, достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, медичну допомогу імедичне страхуван ня; право на безпечне навколишнє середовище. Саме названіправа визначають обов'язки держави забезпечити кожному мінімум засобів доіснування, соціальної забезпеченості та екологічної безпеки.
д)культурні права — це можливості збереження і розвитку національної самобутностілюдини, її духовного збагачення. Серед них —право на освіту; свободулітературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результатиінтелекту альної діяльності; право на свободу думки і слова; право наінформацію; право на свободу світогляду та віросповідань.
ІІ. Зазмістом: а)фізичні права, що забезпечують збереження та розви ток людини якскладової соціальної структури суспільства і держави. Саме такий характер маютьправо на життя, осо бисту недоторканість, свободу пересування, вибір місця проживання, право на безпечне навколишнє середовище. б)духовні права, якізабезпечують реалізацію нематері альних потреб людини, пов'язаних зі сфероюдуховно-куль турних відносин. Серед них — право на ім'я, честь, гідність, насправедливий суд.
ІІІ. Застатусом, тобто ступенем поширеності права класифікують на:
а)загальні, що належать у рівній мірі всім громадянам незалежно від їхсоціальної, професійної чи іншої належ ності. Саме такими є конституційніправа, які реалізуються їж принципами рівності всіх суб'єктів суспільнихвідносин.
б)спеціальні права, які відображають специфіку статусу багатоманітних групнаселення. Вони доповнюють, розвива ють та конкретизують загальні права і неможуть їм супере чити. Такими, наприклад, є права молоді, пенсіонерів,військовослужбовців, депутатів тощо.
IV.Заспособом закріплення розрізняють:
а)конституційні(основні) права, що встановлені та гарантовані Основним Законом держави і маютьфундамен тальний характер. Вони визначають реальну сутність державний, рівеньрозвинутості демократичних інститутів і становище особи у державі;
б)галузеві,передбачені поточним законодавством і які єконкретизацією основних прав людини.Вони приймаються наїх основі і детальніше визначають можливості суб'єктів упевнійСфері відносин. Так, права, передбачені КЗпП України, роз ширюють таконкретизують конституційне право на працю.
V.Відповідно до еволюції розвитку правалюдини роз поділяють на:
а)правапершого покоління, тобто політичні, громадянськіТа особисті права, проголошеніпершими буржуазними резолюціями у Франції, Англії та США і закріплені відповідними деклараціями;
б)правадругого покоління як комплекс соціально-економічних прав, що стали результатомвтілення загально людських цінностей та соціально-демократичних ідей і булизакріплені у документах ООН;
в)праватретього покоління — це комплекс колективнихправ, висунутих країнами, якізвільнилися від колоніаль ної залежності та визначили свою політику якмиролюбну, суверенну, незалежну, засновану на принципах самовизна чення ітериторіальної цілісності.
У сучаснійюридичній літературі з'явилися ідеї щодо можливості виділення в окрему групуправ четвертого по коління — прав людства. Серед них називають право на мир,екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку тощо. Основнимпризначенням названих прав є забезпечення процесу виживання людства якбіологічного виду, збере ження цивілізації та подальшої соціалізації людства[27, с. 216—217].
VI. Залежновід вміщених у правах аспектів свободи їх класифікують на: а)негативні права,що визначаються як можливості осо би вимагати захисту від будь-якого впливу, втому числі і державного. Вони запобігають небажаним втручанням у свободу особиі є основою індивідуальної свободи. Ці права аб солютні і забезпечуютьможливості незалежності від влади (свобода віросповідання, права на власність,особисту свобо ду та недоторканність, свободу слова тощо), а також мож ливостіна участь у владі (виборче право, право звертатися до органів держави таорганів місцевого самоврядування, на участь в управлінні державними справами);
б)позитивніправа забезпечують можливості суб'єктів напокращення свого становища тапідвищення культурногостатусу. Вони забезпечуються державою та залежать від ступеня її розвитку і сутності. Як правило, цю групу склада ють економічні,культурні та соціальні права. Реалізація позитивних прав складніша, оскількипов'язується з наявністю достатніх ресурсів держави. Наповнення цих правзалежить від національного доходу країни та особливостей політичного режиму [28, с. 192-196].
VII.Захарактером суб'єктів розрізняють: права громадян держави; права іноземців;права осіб без громадянства; права осіб з подвійним громадянством.
VIII.Засоціальним статусом: права людини, що належать суб'єкту від народження тагарантуються суспільством; права громадянина, які надаються, гарантуються таохороняються державою, до якої належить особа.
Отже, правалюдини є природними можливостями індивіда, що забезпечують не обхідні умовийого життя, людську гідність та свободу діяль ності у всіх сферах суспільногожиття. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених унормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що маєпостійний політико-правовий зв'язок з певною державою. Цілком зрозуміло, щоефективне забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян може бутиналежним лише за умов, коли структура, форми діяльності, сам стиль праці,ставлення до людини в апараті державного управління у кожного працівника цьогоапарату будуть оптимальними у плані відчуття та швидкого реагування на будь-якінегативні моменти, які стримують у тому чи іншому випадку практичне здійсненняправ і свобод, а також законних інтересів членів суспільства.
2.2 Поняттяюридичного обов'язку. Гарантії прав і свобод людини та громадянина
Беручи насебе обов'язок із забезпечення прав громадян, держава має право вимагати відних правомірної поведінки, яка відповідала б еталонам, закріпленим у правовійнормі. Вимоги з виконання норм знаходять вияв у системі обо в'язків, щовстановлюють міри відповідальності за невико нання приписів.
Юридичнийобов'язок — міра необхідної поведінки, що є гарантією реалізації суб'єктаминаданих їм прав. Юридичний обов'язок є самостійною юридичною катего рією, щохарактеризується низкою особливих ознак:
Це міранеобхідної поведінки, змістом якої є утриман ня від порушення заборон танеобхідність виконання зобов'я зань.
Ценеобхідна поведінка, що покладається з метою за доволення інтересів уповноваженоїособи.
Ценеобхідна поведінка, яка має юридичний характер, тобто закріплена правовоюнормою.
Ценеобхідна поведінка, що покладається як на всіх осіб, що проживають натериторії держави (обов'язок пла тити податки та обов'язкові платежі, охоронятиприроду, поважати державні символи, дотримуватись Конституції та законівУкраїни), так і лише на громадян (обов'язок захи щати Вітчизну, її незалежністьі територію, проходження військової служби).
Ценеобхідна поведінка, яка гарантується державою шляхом встановлення юридичноївідповідальності за неви конання обов'язків чи створення перешкод до реалізаціїнеобхідної поведінки. Зміст юридичного обов'язку складають варіанти необхід ноїповедінки, що слугують гарантією використання нада них суб'єктам можливостей.
Структуруюридичного обов'язку складають чотири еле менти:
Необхідністьзобов'язаного суб'єкта вчиняти певні дії чи утриматися від їх вчинення вінтересах уповноваженої сторони.
Необхідністьвимагати створення необхідних умов з боку держави та інших суб'єктів дляефективного виконан ня обов'язку.
Необхідністьреагувати на законні вимоги уповнова женої особи.
Необхідністьнести юридичну відповідальність у ви падку порушення у процесі виконанняобов'язку прав інших суб'єктів чи невиконання покладеного обов'язку зобов'язаним суб'єктом.
Юридичнийобов'язок — елемент правового статусу, оскільки права суб'єктів, не підкріпленіобов'язками інших осіб, не можуть бути реалізовані.
Можливимзасобом захисту прав та свобод людини є га рантії. Вони є системою норм, принципівта вимог, які за ночують процес дотримання прав та законних інтересів людини.Призначенням гарантій є забезпечення найсприят ливіших умов для реалізаціїконституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, щозабез печує перехід від передбачених конституцією можливостей і реальноїдійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загально-правовихпринципів, стану еконо міки, рівня розвитку демократичних інститутів,реальності Політичної системи суспільства, наявності системи доскона лихзаконів у державі, ефективності механізмів реалізації положень, ступеняправової свідомості, правової куль тури населення узгодженості інтересівнаселення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органуконституційного контролю. [ 4, с.1-2]
Гарантіїявляють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізаціюта всебічну охорону прав і свобод людини.
Багатоманітністьфакторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітністьїх гарантій. Най поширенішою у юридичній літературі є класифікація га рантій занаступними критеріями:
І. Запрактичним спрямуванням:
а)загальні,що охоплюють всю сукупність об'єктивнихта суб'єктивних факторів, спрямованих назабезпеченняреалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення уразіпорушення. У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільнихвідносин на: економічні, які складають спосіб виробництва, існу ючі формивласності, наявність ринкових відносин, економ ічну свободу громадян, вільнийвибір форм та видів трудо вої діяльності, наявність різноманітних формпідприємниць кої діяльності тощо; політичні організаційні, що характеризуютьсяяк реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадсь кихоб'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;
б)спеціальнігарантії, які визначаються як система юри дичних засобів, що сприяють процесуреалізації, захисту тапоновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є надання державно-владної загальнообов'язковості як правам особи, так і їхзахисту. Юридичні гарантії мають конститу ційну та законодавчу формизакріплення. Так, основними конституційними гарантіями є:
— оскарження у суді рішень органів держави та посадо вих осіб; право навідшкодування збитків, завданих незаконни ми рішеннями осіб чи органів, щодіють від імені держави; право на правову допомогу; можливість отримуватиінформацію про зміст прав та обов’язків; принцип презумпції невинуватостілюдини; можливість обмеження конституційних прав та свобод.
ІІ. Захарактером гарантії класифікують на: норми та принципи матеріального іпроцесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав ісвобод людини; судовий захист порушених прав і свобод та можливість удовогопоновлення; контроль за дотриманням законодавчими, виконавчи ми та судовимиорганами положень Конституції про права і свободи людини і громадянина;відповідальність за порушення прав та свобод людини, поширюється на всіхсуб'єктів права без винятку.
ІІІ. Заступенем поширеності гарантії класифікують на: національні(внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства тагарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як: державний захист прав ісвобод людини, проголоше ним ст. З Конституції України та визначений якобов'язок Держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а такожзабезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод;судовий захист прав людини, який є демократичним, перспективним і справедливимзасобом вирішення справ, пов’язаних з правами та свободами людини ігромадянина; право людини на самозахист, що надає можливістьсуб'єктам захищатисвої права і свободи від порушень тапротиправних посягань будь-якими, незабороненими законом, засобами; міжнародні, що встановлюються міжнароднимиактами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечуютьможливість кожному після використання всіх національних засобів правовогозахисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установчи органів міжнародних організацій.
IV.Засуб'єктами, що реалізують гаранти, розрізняють: гарантії Верховної Ради Українияк органу, що ви ключно законами визначає зміст прав і свобод людини тагромадянина та гарантії цих прав; гарантії Президента України як гаранта прав ісвобод людини та громадянина; гарантії органів виконавчої влади, якізабезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод; судові гарантії,покликані захищати та поновлювати права і свободи; гарантії прокуратури, яказдійснює представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визначених законом; адвокатські гарантії щодо забезпечення права на за хист відобвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні юридичних справ;гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.
V.Заособливостями правового статусу, що гарантуєть ся, визначають: загальнігарантії, які закріплені конституційне та по ширюються на всіх суб'єктівсуспільних відносин у рівніймірі; родові, що сприяють захисту інтересів певнихкате горій громадян. Як правило, закріплюються певними нор мативними актами.індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуального,матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи уконкретних життєвих обставинах на основі закону.
VI. Зазмістом розрізняють: контрольні гарантії, що забезпечують можливість вияви їйпорушення прав особи та підвищити ефективність поновлення порушених інтересів;процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження нормматеріального характеру, визначення та дотримання процедури їх реалізації;організаційно-технічні гарантії забезпечують реаліза цію правового статусушляхом використання засобів технічні зв'язку.
У юридичнійлітературі останнього часу механізм характеризують як соціально-правовий. Він єсистемою засобів та факторів, які забезпечують повагу до прав і свобод людини,що є суттєвими для повного та вільного розвитку. Основним призначеннямсоціально-правового механізму с захист суб'єктивних прав та їх поновлення, а йогофундаментальне призначення визначається у процесі реалізації функцій.
У науковійлітературі 70-х рр. були зроблені спроби ви тичити названі функції. Академік М.Матузов обґрунтував можливість існування восьми функцій [ 18, с. 65], професорР. Лівшиц вивчав одну, провідну функцію соціально-правового механізмусуб'єктивних прав — забезпечення прав людини [ 20, с. 84], відповідаючи рештіфункцій допоміжного характеру.
/>/>Правомірнимє визначення як функцій механізму гарантування прав людини охоронної, регулятивної, виховної, інформаційної та компенсаційної.[ 7, с. 279 ]
Механізмсоціально-правового захисту відображає права та свободи особи як вищу цінність;рівень соціальної спра ведливості у суспільстві, ступінь гарантованості прав тасво бод особи; здійснення суспільного порядку та безпеки. Зга даний вищемеханізм характеризується певною структурою, яку складають взаємодіючіелементи.
Органидержавної влади і місцевого самоврядування, що реалізують законодавчозакріплені гарантії у межах пов новажень. Підприємства, установи та організаціїгарантують права і свободи своїх працівників. Політичні партії та громадськіорганізації щодо гаран тування прав їх учасників. Спеціалізовані державніоргани і громадські органі зації, до повноважень яких входить захист тагарантування прав і свобод. Засоби масової інформації як засіб доведення змістута можливостей гарантій до адресатів. Система нормативних актів, що закріплюютьгарантії та регламентують порядок їх здійснення.
Отже,основними факторами підвищення дієвості роботи механізму соціально-правовогозахисту прав людини, як й інших засобів гарантування цих прав, є: створенняефективних контрольних процедур поновлення порушених прав; вдо сконаленняправової бази з регулювання та захисту прав і свобод людини на національному таміжнародному рівнях, вдосконалення механізму реалізації конституційних прав ісвобод; поширення інформації про права та свободи люди ни; надання допомогипрофесійними юристами, що розроб ляють проблеми прав людини, парламентарям танаселен ню; підвищення рівня правової культури і свідомості всіх суб'єктівправа.
2.2Соціальна і особистісна цінність суб'єктивних прав
Суттєвезначення для глибокого і різнобічного вивчення суб'єк тивних прав має ціннісний(аксіологічний) підхід. Під соціаль ною цінністю суб'єктивних прав слідрозуміти значущість для суспільства і його розвитку реалізації конкретнихсуб'єктивних прав. Далі вбачається доцільним визначити соціальну й особистіснуцінність суб'єктивних прав з урахуванням найголовніших сфер суспільних відносин,в яких ці права реалізуються.
Соціальнацінність суб'єктивних прав з економічного погляду вбачається в тому, що їхнаявність: а) відображає можливості держави матеріально забезпечуватиреалізацію певних суб'єк тивних прав і б) забезпечує суб'єктам можливістьактивної участі в економічному житті суспільства і тим самим сприяє зміцненнюйого матеріального становища.
Підполітичним кутом зору соціальна цінність суб'єктивних прав виявляється в тому,що вони: а) є мірою досягнутого в сус пільстві прогресу стосовно встановленнядійсного демократизму, визнання і забезпечення свободи особи; б) забезпечуютьгромадя нам активну участь в усіх сферах суспільного життя і тим самимактивізують соціально-політичне життя суспільства; в) фіксу ють певніповноваження і стимулюють суспільно корисну по ведінку суб'єктів [ 15, с. 264].
Соціальнацінність суб'єктивних прав з ідеологічної позиції полягає в тому, що вони: а) євтіленням пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права особи;б) виступають дійсним засобом пропаганди досягнень суспільства в гуманітар нійсфері; в) є інструментом викриття перекручень дійсних досягнень суспільства вгуманітарній сфері.
З юридичнихпозицій соціальна цінність суб'єктивних прав вбачається в тому, що вони: а) єправовим інструментом розвитку демократії в суспільстві на основі принципівгуманізму і свободи особи; б) визначають систему взаємних юридичних прав і обов'язків держави й особи; в) виступають регулятором поведінки громадянина шляхомфіксації певних еталонів поведінки, що від повідають інтересам суспільства; г)є інструментом поєднання порядку й організованості з активністю і самостійністюпове дінки громадян.
Підособистісною цінністю суб'єктивних прав слід розуміти те значення, яке має длягромадянина, для його розвитку, задово лення інтересів і потреб наявність іреалізація певних повнова жень, що виходять з тих чи інших суб'єктивних прав.
Цінністьсуб'єктивних прав для особистості з економічного погляду вбачається в тому, щовони надають можливість вимагати від держави відповідного матеріальногозабезпечення в реалізації повноважень, що випливають з того чи іншогосуб'єктивного права.
Зполітичної позиції цінність суб'єктивних прав для особис тості виявляється втому, що вони: а) уможливлюють визначен ня реального положення особи як вищоїцінності в державі та суспільстві; б) вказують особистості, в яких сферах і вякому просторі держава розглядає її як вирішальну силу в політичних процесахсуспільства.
Цінністьсуб'єктивних прав для особистості з ідеологічної точки зору вбачається в тому,що вони дають змогу індивіду уявити, якою мірою в них виражено принципидемократії, гума нізму, справедливості, що мають загальнолюдську цінність.
Отже, зюридичної точки зору особистісна цінність суб'єктивних прав вбачається у тому,що вони: а) є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяютьгромадянину планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб'єктів;б) визначають систему конкретних повноважень громадянина у найважливіших сферахсуспільних відносин; в) є юридичним інструментом на буття громадянином тих чиінших соціальних благ; г) слугують основою системи юридичних та інших засобівзабезпечення учас ті громадян у найважливіших сферах соціальних відносин.
3. Правовийзахист. Особливості правового захисту людини в Україні, відносно її правовогостану
Основніправа людини закріплені у міжнародно-правових актах, що дістали широкевизнання. Утворені і функціонують спеціальні міжнародні органи, які здійснюютьзахист цих прав та контроль за їх дотриманням. [19, с. 95-127]
Поступовеутвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальнуцінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення роліта значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дають можливість зробитивисновок про формування в сучасний період ще одного права людини — права наміжнародний захист.
Однакреальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особоюзабезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави. Іншимисловами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і самадержава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема свідчать івстановлені процедури міжнародного правозахисту: особа може реалізувати своєправо на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всівнутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, щоскористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, якавизнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава(відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права)зобов’язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективнимизасобами правового захисту.
Звідси йвипливає необхідність вдатися до короткої характеристики системи правовогозахисту людини, який утому чи іншому вигляді повинен існувати у будь-якійсучасній державі.
ВКонституції України закріплений увесь комплекс основних прав людини, кожне зяких має бути забезпечене відповідним юридичним механізмом.
Що ж являєсобою такий механізм, з яких елементів він складається? Правовий механізмзабезпечення прав людини — це система ефективних юридичних засобів реалізації,охорони і захисту прав людини [29, с. 49-51]. Він складається з наведених нижчеелементів.
Національнезаконодавство, що є основою усього юридичного механізму забезпечення правлюдини. Визначаючи зміст позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом,права людини, щоб перетворитись з можливості в реальність, повинні бутиопосередковані ними, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значеннянабуває визнання і закріплення в національному законодавстві основних правлюдини відповідно до міжнародно-правових актів. Хоч правова система України ідопускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих неюдоговорів поряд і нарівні з внутрідержавним законодавством, відповідно доЗакону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10грудня 1991 року, важливість останнього полягає також і в тому, воно передбачаєй всі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Томунаціональне законодавство є визначальним, головним елементом юридичногомеханізму забезпечення прав людини.
Кожне праволюдини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізаціїдеяких з них визначається тільки самою людиною. Але значна більшість прав,визнаних і зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповіднихпроцедур з боку держави, тому що без їх допомоги взагалі не може бутиреалізована. В таких випадках відсутність належної юридичної процедуриперетворює приписи законів про права людини на формальні, декларативніположення.
Юридичнапроцедура реалізації прав людини — це встановлена в законі і спрямована наздобуття людиною певних особистісних і соціальних цінностей послідовність іузгодженість дій уповноваженого і зобов’язального суб’єктів, а також обсяг,зміст, форми, способи, методи та строки їх вчинення.
Слідзазначити, що головним критерієм необхідності юридичної процедури дляреалізації прав людини є тип юридичного обов’язку, яким забезпечується цеправо. Інакше кажучи, таким критерієм виступає активність або пасивність дійзобов’язальної особи (тобто активний чи пасивний юридичний обов’язок). Отже,встановлення юридичних процедур потрібно там, де реалізація того чи іншогоправа (наприклад, права на освіту) залежить від виконання позитивнихзобов’язань — обов’язку вчиняти активні дії — іншими суб’єктами.І навпаки, там,де реалізація права залежить від власної активної поведінки особи, її волі ібажання (наприклад, права на честь, гідність та ділову репутацію), а іншісуб’єкти зобов’язані лише не вчинювати певних дій, утриматись від них (внаведеному прикладі — не посягати на честь гідність та ділову репутацію особи),у встановленні саме юридичної процедури нема потреби.[ 29, с. 50]
Існують, яквідомо, два основні види юридичних процедур реалізації прав: процедурипов’язані з правозастосуванням (наприклад, порядок реалізації права нагромадянство, соціальний захист), і процедури, не пов’язані з ними (наприклад,порядок укладання угод які не потребують нотаріального посвідчення). Проте слідзауважити, що в межах кожного з зазначених видів процедур може існувати стількиїх різновидів, скільки існує прав. Вони відрізнятимуться один від одного лише конкретномузмістом, Якщо при встановленні першого виду юридичних процедур законодавецьповинен в кожному конкретному випадку точно і детально їх визначити (зокрематому, що зобов’язальною стороною тут виступає відповідний орган держави), топри встановленні другого він має прагнути до створення такої процедури, яканадавала б особі можливість обирати найбільш доцільний для неї у даній життєвійситуації варіант використання свого права. Але так чи інакше юридична процедураповинна являти собою оптимальний засіб реалізації прав людини, здатнийзабезпечити максимальне задоволення її потреб.[ 29, с. 50]
Правалюдини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів,які могли б “відгородити” людину від можливих посягань на них. Тому в правовій системікожної держави існують різноманітні засоби охорони прав людини. До них належатьвсі юридичні засоби, що виконують привентивну функцію, спрямовані назапобігання порушення прав людини.
Занаявності різноманітних правоохоронних засобів їх можна за певними критеріямиподілити на відповідні групи, види.
За місцеміснування у правовій системі юридичні засоби охорони прав людини поділяються натакі види. По-перше, це норми права, які встановлюють: 1) заборони (вказівкипро недопустимість певної поведінки, що порушує права людини); 2) завдання ікомпетенцію відповідних органів по охороні прав людини; 3) конкретні заходизапобігання порушення прав людини; 4) заходи юридичної відповідальності; 5)певний процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.
По-друге,компетентних органів по застосуванню зазначених вище юридичних норм, яка має наметі запобігання можливим порушенням прав людини. Наприклад, таку діяльність вУкраїні здійснює Конституційний Суд України, оскільки в його повноваженнявходить розгляд справ про конституційність прийнятих, але не введених в діюзаконів (п. 1 ст. 14 Закону України “Про Конституційний Суд України”). Такайого діяльність є заходом привентивного впливу і спрямована на запобіганнянеконституційності законів, в тому числі й тих, що безпосередньо торкаютьсяправ людини. По-третє, це правозастосовчі акти, які приймаються для запобіганняправопорушенням (наприклад, окремі ухвали суду, подання, приписи прокурора).
Залежно віднайближчої мети правоохоронного впливу на суб’єкта розрізняють: 1) засобифізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмеження, недопущення,перешкоджання здійснення таких вчинків, які можуть призвести до порушення правлюдини; 2) засоби психічного впливу, тобто такі, що такої безпосередньої метине переслідують (наприклад, правове виховання).
В разіпорушення прав або виникнення перешкод на шляху до їх здійснення кожна людинамає право на захист з боку держави і суспільства, З цією метою існує системавідповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою якихприпиняються порушення прав людини, усуваються перепони для їх реалізації,відновлюються порушені права.
Існуютьрізні юридичні засоби захисту. За формами захисту це судові, парламентські,адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські засоби. Залежно від заходівзахисту слід розрізняти засоби: 1) припинення порушень прав людини (заборонаексплуатації механізмів, припинення робіт тощо); 2) усунення перепон для їхздійснення (наприклад, судове рішення про задоволення негаторського позову); 3)визначення або підтвердження права; 4) відновлення порушених прав. За галузевоюналежністю можна виділити цивільно-правові, адміністративно-правові,сімейно-правові, цивільно- і кримінально-процесуальні та інші юридичні засобизахисту прав людини. Слід підкреслити, що вказані засоби використовуються, якправило, у процедурно-процесуальній формі.
Теоретичнийаналіз правового захисту людини дозволить, на думку автора, більш чіткопередбачити у законодавстві механізми їх реалізації. Адже визнання і закріпленняв законах кожного права людини (або групи однойменних прав) повинно одночасносупроводжуватись встановленням усіх елементів юридичного механізму їхзабезпечення: юридичних процедур реалізації, юридичних засобів охорони ізахисту.
Однією зхарактерних особливостей розвитку співробітництва держав в області прав людинина сучасному етапі є створення системи міжнародного контролю за втіленням ужиття взятих ними на себе юридичних зобов’язань. Його заснування іфункціонування як на універсальному, так і на регіональному рівні є одним знайбільших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини в другій половиніXX століття.
Рольконтрольних органів в сучасних умовах постійно зростає. Все більше увагиприділяється їх функціям і повноваженням в діяльності ООН і в різноманітнихуніверсальних і регіональних угодах. Як відомо, в міжнародних відносинах немаєнаддержавної влади, яка б могла контролювати здійснення принципів і нормміжнародного права, в необхідних випадках застосовуючи санкції за порушеннязавзятих на себе зобов’язань. Тому держави і передбачили створення міжнародногоконтрольного механізму, який виник в результаті міжнародної правотворчості,ускладнення міждержавних зв’язків, появи глобальних проблем, що визначають долювсього людства.
Метаконтрольного механізму полягає не в примушенні чи застосуванні санкцій додержав за невиконання взятих ними на себе зобов’язаннями, а тільки в контроліза втіленням у життя міжнародних угод.
Отже,інститут контролю за останні роки отримав широке розповсюдження в різноманітнихсферах міжнародних відносин і особливо в сфері прав людини. Держави,погоджуючись на міжнародно-правове регулювання основних прав і свобод людини,беруть на себе відповідні обов’язки. Об’єкти таких обов’язків — права людини — втілюються в життя самими державами. Однак їх здіснення підлягає контролю збоку міжнародного співтовариства. В цьому полягає одна з принципових рисміжнародно-правового регулювання прав людини.
В сучаснихміждержавних відносинах імплементація прав людини здійснюється законодавчими,адміністративними, та іншими засобами, що є в розпорядженні кожної держави, аміжнародні органи тільки контролюють цей процес. В даний час ряд контрольнихорганів створено у відповідності з Статутом ООН, інші створені на основіміжнародних угод по правам людини як універсального так і регіональногохарактеру.
Висновки
У висновкахвикладено узагальнення до усіх розділів курсової роботи. Правовий статус особиутворюється сукупністю всіх прав, свобод і обов’язків людини і громадянина та єосновою її правового становища. Правове становище особи – це складне поняття,що включає правовий стан особи, загальну правоздатність, політико-правовіпринципи, права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантіїреалізації і захисту прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Правовийстатус особи – це сукупність або система суб’єктивних прав, свобод іобов’язків, які належать конкретній особі і закріплені в чинній системі права.Суб’єктивне право в загальній теорії права розуміють як сукупність прав, свободі обов’язків особи, які можуть бути реалізовані у правовідносинах. Об’єктивнеправо – це система законодавства та інших форм права, у яких закріплюютьсясуб’єктивні права і обов’язки всіх суб’єктів суспільних відносин.
Правовеположення особи як сукупності встановлених державою прав, обов’язків і свободне є чимось постійним, незмінним, вічним. Не тільки кожна суспільно-економічнаформація характеризується відомою своєрідністю в юридичному закріпленні свободиособи, але, як правило, і кожна окрема держава намагається по-своєму вирішитидане питання, закріплюючи правовий статус особи. При цьому в кожній окремійдержаві правовий статус іноземців і осіб без громадянства є різний. ЗаконУкраїни «Про правовий статус іноземних громадян» як за змістом, так і зі своєюназвою не відповідає Конституції. Більш того, він не пов’язаний з іншими актамицивільного законодавства (Законом України «Про громадянство» від 18 січня2001р., Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993р. Не узгоджений він із проектом Закону України «Про міжнародне приватне право»). Вказаний закон слідназивати Законом України «Про правове положення іноземних громадян і осіб безгромадянства». Своїм змістом Закон має відображувати всю сукупність прав таобов’язків іноземних громадян в Україні, як учасників цивільно-правовихвідносин. Новий закон, який визначатиме правовий статус іноземних громадян, маєвикористовувати юридичну категорію «іноземні громадяни». У цивільномузаконодавстві України слід відмовитися від використання терміна «іноземці».
Цестосується і тексту Конституції України. В актах цивільного законодавства слідзамість поняття «громадянин» (громадяни) використовувати поняття «фізичнаособа» (фізичні особи)». 7. Поняття «іноземні громадяни» і «особи безгромадянства» не співпадають, вони мають власний зміст і смислове навантаження.Відстоюється позиція про неможливість обмеження правоздатності іноземнихгромадян, тому що фізичні особи у своїй правоздатності обмежені бути не можуть,ця юридична категорія за своїми властивостями невід’ємна від особи. Мова можейти в окремих випадках лише про позбавлення суб’єктивного права.
Поняття“людина” і “особа” відрізняються один від одного не за обсягом, а за змістом, втому сенсі, що суттєве значення має соціальна природа людини, яку відображаєпоняття “особа”, що вказує на зв’язок людини з соціальними законами її буття.
Недивлячись на спори деяких авторів (Вітрук Н.В) про співвідношення термінів“правовий статус людини” і “правове положення людини”, ці поняття етимологічноспівпадають, це слова-синоніми.
Такожрівнозначними і взаємозамінними можна вважати терміни “конституційні права іобов’язки” і “основні права і обов’язки”. Однакові за змістом права можуть бутиконституційними (за формою закріплення) і одночасно основними (за характером,роллю тощо).
На думкубагатьох авторів (Фарбер І.Є. та інш.) розмежування прав людини і правгромадянина всередині держави “позбавлене практичного значення”. ПротеКонституція України розрізняє права людини і права громадянина, пов’язуючиостанні з інститутом громадянства (ст. 4 Конституції України).
Конституційні(основні) права і свободи людини і громадянина можна визначити як закріплені уКонституції (Основному Законі) невід’ємні, як природжені, так і виникаючі лишеза умов наявності громадянства, найбільш важливі права і свободи особи, щоскладають ядро її правового статусу, гарантованого державою.
Існуєбагато класифікацій основних прав і свобод людини, але більшість авторівсхиляється до традиційної класифікації, яка властива Загальній Декларації правлюдини: 1) особисті; 2) політичні; 3) соціально-економічні.
Недивлячись на те, що деякі автори розглядають соціальні та економічні праваокремо, вони, звичайно, не співпадають, але настільки близькі один до одного,що логічно було б об’єднати їх загальним поняттям – “соціально-економічніправа”.
Соціально-економічніправа людини і громадянина можна визначити як передбачені правовими нормами ігарантовані державою можливості поведінки конкретних суб'єктів у сферівиробництва і розподілу матеріальних благ, покликані забезпечити задоволенняекономічних і тісно пов'язаних з ними духовних потреб і інтересів людини.
Правогромадян на соціальний захист гарантується державним соціальним страхуванням,яке можна визначити як основне джерело і одна з форм матеріального забезпеченнягромадян у разі хвороби, нещасного випадку, а також в старості, шляхомперерозподілу коштів від працездатних – непрацездатним, побудоване на принципісолідарності поколінь і нерозривно пов’язане з трудовою діяльністю людини внародногосподарському комплексі держави.
Всю системугарантій забезпечення соціально-економічних прав можна умовно поділити надержавно-правові гарантії, до яких треба віднести соціальну політику держави,судовий захист тощо, і міжнародно-правові.
Отже, вкурсовій роботі розглянуто правовий статус особи в негативній та позитивнійхарактеристиці, проблеми встановлення та розпоряджання.
Списоквикористаних джерел
1. Конституція незалежної України. — К. Юрінком Інтер, 2000
2. Коментар до Конституції України. — К., 1998
3. ДаниленкоВ. Декларація прав іреальність: До200-річчя Деклараціїправ людини і громадянина. — М.: Міжн.відносини,1989.
4. БойкоВ. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. — 1997. — № 24
5. Великий тлумачний словник сучасної української мови. — К.: Перун,2001.
6. Вітрук Н. В. Основи теорії правового положення особи всоціалістичному суспільстві. — М.: Юрид. літ., 1979.
7. Загальна теорія держави і права: Академ. курс. — Т. 1. — М.:Зерцало, 1998
8. Зайчук О. В., Оніщенко Н. М. Теорія держави і права. Академічнийкурс. – К.: Юрінком Інтер, 2006
9. Князєв В. Питання та елементи конституційного статусу людини ігромадянина в Україні // Право України — 1998. — № 12
10. Конституційне право України — К.: Наук. думка, 1999
11. Конституційний статус особи в СССР. — М.: Юрид. літ., 1980
12. КотюкВ.О. Теорія права: курс лекцій — К.: Вентурі, 1996.
13. Кравченко В.В. Конституційне право України — К.: ЮрІнком, 1998
14. Кучинский В. О. Особа, воля, право. — М.: Юрид. літ., 1978
15. Лисенков С.Л… Загальна теорія держави і права. Навчальнийпосібник. — К.: «Юрисконсульт», 2006
16. Лукашева Є. О. Загальна теорія прав людини. — М.: Норма, 1996
17. Матузов М. І., Малько О. В. Теорія держави і права. — М.: Юрист,1997
18. Матузов Н. І. Особа. Право. Демократія. — Саратов: Вид-во Саратов,ун-та, 1972
19. Мюлерсон Р.О. Права людини: ідеї, норми, реальність
20. Обговорення підручника по теорії права // Держ. і право. — 1994. —М 6
21. Основи конституційного права України /за редакцією академіка АПНУкраїни, професора Копейчикова В.В. — К.: ЮрІнком, 1997
22. Порівняльне конституційне право. — М.: Манускріпт, 1966.
23. Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американськогобюро захисту прав людини. Випуск 21. — Київ, 1998
24. Правовий статус особи і громадянина // Закон і бізнес. — 1999. — 27 січня.
25. Правознавство / за редакцією Копейчикова В.В. — К., ЮрІнком Інтер,1998
26. РабіновичП. Рішення Європейського Суду з прав людини: спробаконцептуально-методологичного аналізу //Право України. — 1997. — № 12
27. Рассолова М. М. Теорія держави і права М.: ЮНІТІ, 2000
28. Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків: Консум, 2001
29. Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // ПравоУкраїни. — 1994. — № 10
30. Шумок І. Ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні //Нова політика. — 1999. — № 5