МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ІНАУКИ УКРАЇНИ
Міжнароднийнауково-технічний університет
Чернігівський інститутінформації, бізнесу і права
Факультет лінгвістики іправа
КУРСОВА РОБОТА
з предмету: «Цивільне правоУкраїни»
на тему: «Суб’єктицивільного права»
Студентки III курсу, групи П-052
Спеціальність: 6.030401 “Право”
Пилипенко О.М.
Науковий керівник:
Товчко А.О.
Чернігів 2007
ПЛАН
Вступ
Розділ 1. Загальні положення щодосуб’єктів цивільного права
Розділ 2. Фізичні особи як суб’єктицивільного права
2.1. Правоздатністьфізичних осіб, її зміст
2.2. Поняттядієздатності фізичної особи та її види
2.3. Обмеженнядієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною, правові наслідки
2.4. Визнанняфізичної особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою, правові наслідки
Розділ 3. Юридичні особи як суб’єктицивільного права
3.1. Поняття іознаки юридичної особи
3.2. Цивільнаправосуб’єктність юридичної особи
3.3. Класифікаціята види юридичних осіб
3.4. Створеннята припинення діяльності юридичних осіб
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
З юридичної точки зору, суб’єкт – це особа чиорганізація як носій певних прав та обов’язків.
Характер взаємовідносин держави з особою являється важливимпоказником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку.Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивченнярізноманітних відносин людей з державою.
Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні єнайважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світовоїспівдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їхпрактичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичногорозвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
Свобода людини — є вихідне поняття проблеми прав людини ігромадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов'язані з самим їїіснуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризуютьсоціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, правона участь у вирішенні державних справ тощо).
Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не можеволодіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови дляреального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людинизакріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовимстатусом.
Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини»і «права громадянина». У першому випадку мова йде про права, пов’язані з самоюлюдською істотою, її існуванням та розвитком. Людина як суб’єкт прав і свободтут виступає переважно як фізична особа.
За Конституцією України до цього виду прав належать: право нажиття (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободута особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте тасімейне життя (ст. 32) тощо.
Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людиниіз суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становитьналежність людини до держави, громадянином якої вона є.
Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Аджеправа людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі,а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право насвободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), правобрати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведеннязборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист(ст. 46) тощо.
Отже, дана курсова робота присвячена вивченню фізичних та юридичних осіб яксуб’єктів цивільного права України.
Розділ 1. Загальні положення щодосуб’єктів цивільного права
Суб'єктами цивільного права є фізичні та юридичніособи. Фізичною особою є кожна окрема людина, що виступає як учасник цивільнихвідносин ст. 24 Цивільного Кодексу України.
Поняття «фізична особа» і «людина»взаємопов’язані, але не тотожні.
Фізична особа – це завжди лише людина.
Проте людина може бути, а може і не бутиучасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб’єктправа, а може бути предметом наукового дослідження або розглядатися як об’єктвпливу і іншій системі суспільних відносин.
Фізична особа має індивідуальні природнівластивості і громадянські характеристики.
Так, визнання почерку однією з основнихвластивостей індивідуальності зумовило потребу підпису договорів та інших угод.
До громадських характеристик людини слід віднестиїї ім'я, громадянство, соціальний стан, володіння мовами тощо. Сукупність циххарактеристик дає можливість називати людину громадянином.
Таким чином, можна сказати, що кожний громадяниннаділений природними властивостями і громадськими характеристиками, якіобумовлюють можливість його участі в цивільних правовідносинах у ролі суб'єктацих відносин (фізичної особи).
Крім фізичних осіб до суб'єктів цивільних праввідносяться також юридичні особи.
Згідно з ст. 80 Цивільного Кодексу Україниюридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленомузаконом порядку.
Необхідність «уособлення» організацій можнапояснити виникненням об'єднань громадян для всебічного задоволення своїхмайнових та особистих немайнових інтересів.
Слід підкреслити, що назва «юридична особа» першза все свідчить про те, що цей суб'єкт цивільних правовідносин не є громадянином(фізичною особою), а тому має деякі особливі права. А саме, юридична особанаділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем тавідповідачем у суді. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення,поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічногоправа.
Разом з тим сьогодні є пропозиції наділятиправами юридичної особи в певних випадках і фізичних осіб.
Розділ2. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права
2.1. Правоздатністьфізичних осіб, її зміст
Правоздатність фізичної особи може бути визначенаяк здатність людини мати цивільні права і обов’язки.
Цивільна правоздатність є необхідною передумовоювиникнення цивільних прав та обов’язків.
Отже, правоздатність — це лише загальна,абстрактна можливість мати права чи обов’язки. Натомість, конкретні права йобов’язки виникають з підстав, передбачених законом, — юридичних фактів. Томупри рівній правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особивідрізняються залежно від її віку, майнового становища, стану здоров’я тощо.
Згідно зі ст. 26 Цивільного Кодексу України(надалі ЦК), всі фізичні особи рівні у здатності мати особисті немайнові тамайнові цивільні права та обов’язки, встановлені Конституцією та ЦивільнимКодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону таморальним засадам суспільства.
Відповідно до Конституції цивільна правоздатністьґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедливості.Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної,расової, національної, мовної чи релігійної належності[1].
Певні обмеження правоздатності іноземних громадяні осіб без громадянства встановлюються законом з метою державної безпеки або якзахід – відповідь для громадян тих держав, які передбачили обмеження дляукраїнців.
За загальним правилом, правоздатність не залежитьтакож від віку, стану здоров’я, можливості здійснення прав і обов’язків, життєздатностілюдини.
Правоздатність фізичної особи виникає у момент їїнародження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК).
За всієї, здавалося б, “прозорості” цьогоположення у зв’язку з визначенням початку і кінця цивільної правоздатностівиникає низка дискусійних питань.
Так, потребує додаткового тлумачення положення ч.2 ст. 25 ЦК про те, що у випадках, встановлених законом, охороняються інтересизачатої, але ще не народженої дитини.
Зокрема постає питання: чи може тут йтися проправоздатність дитини, яка ще не народилася?
Про необхідність пошуку відповіді на це питаннясвідчить і та обставина, що ст. 1222 ЦК серед спадкоємців називає осіб, якібули зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
Для того, щоб усунути видимість колізії наведенихнорм, доцільно провести розмежування понять „правоздатність” і „охорона правфізичної особи”. Тоді все стає на свої місця: правоздатність виникає тільки змоменту народження. До моменту можливого народження дитини, зачатої за життя спадкодавця,що помер (постума), закон передбачає лише охорону прав такої дитини.
Саме у такому сенсі й сформульоване згадане вищеправило ст. 25 ЦК. Народження живої дитини визначається медичними показникамиза певними ознаками (вага, здатність до самостійного дихання тощо).
Проте не вимагається, щоб дитина була народженажиттєздатною. Якщо вона прожила хоча б деякий час, то визнається суб’єктомправа. Це має значення, зокрема, для спадкових правовідносин, оскільки у цьомувипадку така дитина може успадкувати майно і, у свою чергу, після неї можливеспадкування за законом (ст.ст. 1222, 1268, 1258 ЦК та інші).
Існують також суперечки щодо значення дляприпинення правоздатності рішення суду про визнання фізичної особи померлою.
Оскільки ст. 47 ЦК вказує, що правові наслідкиоголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, якінастають у разі смерті, постає питання: чи припиняється в цьому випадкуправоздатність?
Виправданим видається виходити з того, щооголошення фізичної особи померлою не припиняє її правоздатності, а лишестворює презумпцію смерті останньої в місці її проживання.
Такий висновок ґрунтується насамперед натрактуванні правоздатності як природної властивості людини, якої вона не можебути позбавлена рішенням суду або іншого суб’єкта публічного права.
Такий висновок має за основу також тлумачення ст.25 ЦК, де згадується лише смерть як підстава припинення правоздатності фізичноїособи.
Отже, визнання фізичної особи померлою в місці їїпроживання не позбавляє людину можливості, якщо вона жива, бути учасникомцивільних відносин у тому місці, де вона реально після цього знаходиться.
Зміст цивільної правоздатності фізичноїособи — це сукупність (загальний обсяг) тих цивільних прав і обов’язків,які вона може мати.
Згідно зі ЦК фізична особа має всі особистінемайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усімайнові права, встановлені ЦК та іншими законами[2].
Крім того, фізична особа може мати будь-які іншіцивільні права, не передбачені законодавством, якщо вони не суперечать законута моральним засадам суспільства.
Отже, обсяг прав, які становлять зміст цивільноїправоздатності, законодавством не обмежений.
Фізична особа може мати практично будь-які права.Існує лише одне обмеження: володіння ними не повинне суперечити закону таморальним засадам суспільства.
Таким чином, зміст цивільної правоздатностіфізичних осіб становить у сукупності систему їх соціальних, економічних, культурнихта інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актамизаконодавства.
При цьому враховуються права, забезпеченіміжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейськоюконвенцією „Про захист прав людини та основних свобод”; Міжнародним пактом прогромадянські і політичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р.Держави – учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов’язання забезпечуватирівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; непозбавляти осіб свободи на тій підставі, що вони не можуть виконати яке-небудьдоговірне зобов’язання; надавати право вільного пересування і вибору місцяпроживання всім громадянам та визнавати їх правосуб’єктність; не допускатинезаконного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати нанедоторканність житла тощо.
Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив(порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.)правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципуприватного права: „Дозволяється все, що прямо не заборонено законом”.
На забезпечення реалізації цього принципуспрямоване правило ст. 27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливістьфізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, єнікчемним, а правовий акт Президента України, органу державної влади, органувлади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадовихі службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільніправа та обов’язки, є незаконним.
Згідно зі ст.ст. 24, 64 Конституції обмеженняправ людини і громадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі,у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров’я,прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.
У встановлених законом випадках і лише зарішенням суду фізична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. Дотаких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покарання. Так, ст. 51Кримінального кодексу (КК) України передбачає такі заходи, як: арешт, обмеженняволі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обійматипевні посади чи займатися певною діяльністю тощо.
2.2. Поняття дієздатностіфізичної особи та її види
Щоб правоздатний громадянин міг своїми власнимидіями використати, реалізувати свої права та обов'язки, він повинен розумітизначення своїх дій. Розуміти значення своїх дій люди можуть лише з досягненнямпевного віку і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діятирозсудливо. Внаслідок цього закон встановлює ще одну властивість громадянина.Ця властивість називається дієздатністю.
Цивільна дієздатність фізичної особи – це їїздатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їхздійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільніобов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їхневиконання. (ст. 30 ЦК). Мати дієздатність означає мати здатність особистоздійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, атакож відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужогомайна, ушкодження здоров'я), за невиконання договірних та інших обов'язків.
Категорії праводієздатності, маючи спільні риси,водночас є різними правовими категоріями. Якщо одна з них окреслює коло того,що можна мати, то інша — перш за все що може створити для себе своїми діямисуб'єкт права.
Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний зізмістом їхньої правоздатності. Якщо зміст правоздатності становлять права таобов'язки, які громадянин може мати, то зміст дієздатності характеризуєтьсяздатністю особи набувати цих прав та обов'язків і здійснювати їх власнимидіями. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що дієздатність — цеможливість реалізації своєї правоздатності власними діями.
Дієздатність, як і правоздатність, — юридичнакатегорія. Щодо дієздатності закон встановлює її невідчужуваність інеможливість обмеження за волею громадянина. Що стосується примусовогообмеження дієздатності, то згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК України ніхто не може бутиобмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбаченихзаконом.
Припис про те, що обсяг цивільної дієздатностіможе бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом,міститься у п. 2 ст. 30 ЦК України.
На відміну від правоздатності, яка рівною міроювизнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою.Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконуватиобов'язки, треба розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлюватинаслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежновід віку громадян, стану психічного здоров'я.
Враховуючи згадані фактори, закон розрізняє кількарізновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) неповна; 4) обмежена; 5)визнання громадянина недієздатним.
Повна дієздатність — це здатністьгромадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особистінемайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобтореалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі.
За ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність маєфізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Так само у ньому зберігаєтьсяположення про те, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досяглаповноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстраціїшлюбу. При цьому уточнено, що у разі розірвання шлюбу до досягнення фізичноюособою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.Зберігається повна цивільна дієздатність за такою особою і у разі визнанняшлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою особи.
Стаття 35 ЦК України передбачає, що повнацивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років іпрацює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'юабо батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться зарішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовоюзгодою батьків (усиновителів) або піклувальника, а у разі відсутності такоїзгоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повнацивільна дієздатність може бути також надана фізичній особі, яка досягла 16років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмовоїзгоди на це батьків (усиновителів), піклувальника або органу опіки тапіклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разіфізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державноїреєстрації її як підприємця. При цьому у разі припинення трудового договору чиприпинення підприємницької діяльності надана повна цивільна дієздатність затакою особою зберігається. Встановлено, що повна цивільна дієздатність, наданафізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.
Часткова дієздатність – мають фізичніособи, які не досягли 14 років (ст. 31 ЦК іменує їх малолітніми особами). Їхдієздатність обмежується можливостями самостійно вчиняти дрібні побутовіправочини (тобто правочини, що задовольняють побутові потреби особи, відповідаютьрівню її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосуються предмета,який має невисоку вартість), а також здійснювати особисті немайнові права на результатиінтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Всі інші правочини, вчинені малолітніми додосягнення ними 14 років, нікчемні і не породжують для них правових наслідків.Однак такий правочин може бути в інтересах малолітньої особи на вимогу їїбатьків, усиновлювача або опікуна визнаний судом дійсним, якщо він вчинений накористь цієї особи.
Малолітня особа не несе цивільно-правовоївідповідальності за завдану нею шкоду. Це пояснюється тим, що малолітні особище не можуть повною мірою оцінювати свої дії і керувати ними, а тому не можутьвизнаватися винними і нести відповідальність за правопорушення.Відповідальність за дії малолітніх покладається на їх батьків, усиновлювачів,опікунів, винних у нездійсненні належного нагляду за діями малолітнього чиненалежному вихованні дітей. Батьки, усиновлювачі, опікуни малолітніх осібможуть бути звільнені від відповідальності, якщо доведуть, що зобов'язання булопорушене чи шкода заподіяна не з їх вини (ст.ст. 31, 1178 ЦК).
Неповну цивільну дієздатність — маютьнеповнолітні особи, тобто особи віком від 14 до 18 років[3].
Крім правочинів, передбачених ст. 31 ЦК, вониможуть:
1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком,стипендією або іншими доходами;
2) самостійно здійснювати права на результатиінтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;
3) бути учасником (засновником) юридичних осіб,якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;
4) самостійно укладати договір банківськоговкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним такою фізичною особою насвоє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Проте, якщо грошові кошти, внесені уфінансову установу на її ім'я іншими особами, неповнолітня особа можерозпоряджатися ними за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
Неповнолітняособа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) абопіклувальників. Згода може бути замінена наступним схваленням у письмовій форміправочину, вчиненого зазначеними особами. У разі заперечення проти правочинутого з батьків (усиновлювачів), з ким проживає неповнолітня особа, правочинможе бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
Навчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів абонерухомого майна має бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків(усиновлювачів) або піклувальника. Порушення цього правила може слугуватипідставою визнання судом правочину недійсним як нікчемного (ст. 216 ЦК).
2.3. Обмеженнядієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною, правові наслідки
Обмеження у дієздатності можливе лише у випадкахі в порядку, передбачених законом ( ч. 2 ст. 30 ЦК). Воно полягає в тому, щогромадянин позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права істворювати певні цивільні обов'язки, які він міг набувати і створювати. Такимчином, йдеться про зменшення обсягу дієздатності, який мала особа.
Обмеженою у дієздатності може бути як особа, щомає часткову дієздатність, так і особа, що має повну дієздатність.
Умови обмеження цивільної дієздатності фізичноїособи визначені у п. 2 ст. 36 ЦК.
Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичноїособи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичнимиречовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких воназа законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
За своєю метою, як наголошується у постановіПленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах провизнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня1972 р. (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 29 листопада 1974 р.,від 24 квітня 1981 р., від 30 березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. та від 25травня 1998 р.), обмеження у дієздатності громадянина внаслідок зловживанняспиртними напоями або наркотичними засобами спрямовано на посилення боротьби зпияцтвом та зловживанням наркотичними речовинами і має велике значення длязапобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомогоставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття.
Слід звернути увагу, що ЦК України п. 1 ст. 36передбачається, що може бути обмежена цивільна дієздатність фізичної особи,якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатністьусвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Обмеження у дієздатності громадянина здійснюєтьсяу судовому порядку. Справа про визнання громадянина обмежено дієздатним можебути порушена лише за заявою: членів сім'ї громадянина, профспілок та іншихгромадських організацій, прокурора, органів опіки та піклування, психіатричноголікувального закладу (ст. 237 ЦПК України). При підготовці справи до судовогорозгляду від заявника необхідно витребувати такі дані: акти міліції,громадських організацій та інші докази, які підтверджують факти зловживанняспиртними напоями або наркотичними засобами, а також те, що громадянин ставитьсебе і свою сім'ю у тяжке матеріальне становище. Справа розглядається зобов'язковою участю представників органів опіки та піклування (ст. 240 ЦПКУкраїни).
У резолютивній частині рішення слід зазначитилише висновок суду про визнання громадянина обмежено дієздатним або про відмовув задоволенні заявлених про це вимог. Як роз'яснює Пленум Верховного СудуУкраїни, до компетенції суду не належить вирішення інших питань, у тому числіщодо призначення піклувальника[4].
Суд має надіслати копію рішення, яке набралозаконної сили, органові опіки та піклування для призначення піклувальника. Уразі потреби копія рішення відсилається за місцем роботи чи проживання особи,визнаної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою.
Правовими наслідками обмеження цивільноїдієздатності громадянина є те, що обмежено дієздатний громадянин лише за згодоюпіклувальника може:
— вчиняти правочини з розпорядження майном(купівлі-продажу, позики, дарування, комісії тощо);
— одержувати заробітну плату, пенсію або іншівиди доходів і розпоряджатися ними, за винятком дрібних побутових угод.Обмеження у дієздатності стосується лише цивільно-правової дієздатності, завинятком тих випадків, коли у відповідній галузі законодавства на це є прямавказівка.
Так, обмежено дієздатний має право самостійноукладати трудовий договір, брати шлюб тощо. Але особи, обмежені судом удієздатності, не мають права усиновлювати дітей і не можуть бути призначеніопікунами або піклувальниками над іншими особами. Батьки, обмежені удієздатності, не можуть укладати угоди з розпорядження майном від імені своїхдітей чи давати згоду на укладення ними угод.
Стаття 37 ЦК України передбачає, що над фізичноюособою цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Такаособа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Правочини ж щодорозпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових,вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, лише за згодоюпіклувальника. Проте відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів,що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільнадієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Одержаннязаробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особою з обмеженою цивільноюдієздатністю та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Останній можеписьмово дозволити особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійноодержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.
Правило про те, що особа,цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність запорушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, щозавдана нею іншій особі, закріплено у ст. 37 ЦК України.
Обмеження у дієздатності скасовується, якщо єдані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичнимизасобами. Статтею 38 ЦК також передбачено, що суд поновлює цивільнудієздатність у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями,наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо та у разі видужання фізичноїособи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення їїпсихічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлюватизначення своїх дій та (або) керувати ними.
Такі справи розглядаються у судовому порядку зобов'язковою участю представника органу опіки та піклування за місцемпроживання обмежено дієздатного та за заявою осіб, зазначених у ст. 237 ЦПКУкраїни, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також завласною ініціативою суду.
За ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнанасудом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладунездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Вказане правилосвідчить про те, що громадянин може бути позбавлений цивільної дієздатності зурахуванням його психічного стану і неможливості розсудливо вести свої справи.Інші обставини, зокрема сліпоглухонімота, параліч тощо, не спричинюють настаннятакого наслідку.
Визнання громадянина недієздатним можливе всудовому порядку. Сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоч іочевидний для оточення чи навіть підтверджений довідкою лікувального закладу,ще не означає, що даний громадянин є недієздатним. Лише наявність судовогорішення дає підставу вважати громадянина недієздатним. Повнолітній громадянинвизнається недієздатним, якщо він не має повноцінної психіки, а тому нездатнийрозсудливо вести свої справи.
Справи про визнання громадянина недієздатним можутьбути порушені лише за заявою осіб, передбачених у ст. 237 ЦПКУкраїни.Оскільки визнання громадянина недієздатним, у першу чергу, має на метізахистити його інтереси, то уявляється, що немає підстав обмежено тлумачитиколо членів сім'ї, уповноважених на звернення із заявою про визнаннягромадянина недієздатним, тобто заявником може бути його дружина (чоловік) чиінша особа, пов'язана з ним родинними або прирівняними до них відносинами, хочі така, що проживає окремо від хворого.
Підготовка справи до судового розглядуздійснюється відповідно до ст. 122 ЦПК України. Пленум Верховного Суду Українищодо цього питання вказує, що від заявника мають бути витребувані дані пропсихічну хворобу, недоумство громадянина. Даними про психічну хворобу можутьбути довідки про стан здоров'я, виписка з історії хвороби та інші документи,видані лікувально-профілактичними закладами[5].
Суддя за наявності достатніх даних про психічнухворобу або недоумство громадянина призначає для визначення його психічногостану судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 239 ЦПК України). В ухвалі пропризначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такізапитання:
1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу?
2) чи розуміє він значення своїх дій та чи можекерувати ними ?
Статтею 40 ЦК встановлюється, що фізична особавизнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.При цьому у випадку, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнаннянедійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновкусудово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особиможе визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.
Слід мати на увазі, що від вирішення питання щододієздатності громадянина залежить можливість його участі у розв'язанні іншихцивільних справ. Тому заяви про визнання громадянина недієздатним підлягаютьрозглядові окремо від інших вимог у порядку, передбаченому статтями 236 -241ЦПК України. Водночас зі спором про цивільне право питання про недієздатністьгромадянина суд може вирішувати лише в тому разі, коли спір виник після смертіцього громадянина.
Суд має надіслати копію рішення про визнаннягромадянина недієздатним органові опіки та піклування для призначення над нимопікуна. Крім того, виникають інші правові наслідки визнання громадянинанедієздатним:
— від імені останнього укладає угоди опікун (п.3. ст. 41 ЦК). Укладені раніше односторонні угоди (видача довіреності,заповіт), договори, пов'язані з особою громадянина, визнаного недієздатним(договір доручення), припиняють свою дію;
— За ст. 1203 ЦК шкода, завдана недієздатноюфізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язанийздійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з йоговини.
Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завданунедієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільноїдієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоду, помер або унього немає майна, достатнього для відшкодування шкоди, а сама недієздатнаособа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданоїкаліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або уповному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
Будь-які дії особи, визнаної недієздатною, немають юридичного значення і не тягнуть за собою будь-яких правових наслідків. Усвою чергу у п. 2 ст. 41 ЦК встановлюється, що недієздатна фізична особа не маєправа вчиняти будь-якого правочину.
Разом з тим після визнання громадянина в судовомупорядку недієздатним він не виключається із числа суб'єктів права, тому що єправоздатним. Це пояснюється наявністю у нього певних матеріальних та іншихпотреб, які вимагають задоволення, а також взаємозв'язком інтересівдушевнохворих і недоумкуватих з інтересами інших осіб та держави.
За певних умов таких, як одужання, значнеполіпшення здоров'я, громадянин може бути поновлений у дієздатності рішеннямсуду. Питання про поновлення у дієздатності розглядає суд в окремій справі замісцем проживання громадянина, який був визнаний недієздатним, за заявоюустанов, організацій та осіб, вказаних у ст. 237 ЦПК України, опікуна, а такожз власної ініціативи суду (ч. 3 ст. 241 ЦПК України). Статтею 42 ЦК цивільнадієздатність фізичної особи поновлюється, а опіка припиняється за позовомопікуна або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що внаслідоквидужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновиласяздатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Пленум Верховного Суду України з цього приводуроз'яснює, що у справах про поновлення дієздатності є обов'язковим проведеннясудово-психіатричної експертизи, яка призначається за ухвалою суду. Громадянинаможе бути поновлено в дієздатності лише за наявності висновкусудово-психіатричної експертизи про значне поліпшення стану його здоров'я абовидужання (п.7 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України).Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органові опіки тапіклування. На підставі рішення суду встановлена над громадянином опікаскасовується.
2.4. Визнання фізичноїособи безвісно відсутньою і оголошення її померлою, правові наслідки
Довготривала відсутність громадянина в місці проживання,якщо невідомо місце його перебування, небайдужа для організації і громадян, зякими він перебував у правових відносинах. Наприклад, якщо громадянин був боржником,то кредитори позбавлені можливості вимагати сплату боргу. Недієздатні особи,які перебували на утриманні громадянина, перестають отримувати від ньогоутримання, але не можуть звернутися за призначенням пенсії, оскількивважається, що вони мають годувальника. У разі довготривалої відсутностігромадянина може бути завдано шкоди його майну, яке залишилося у місціпроживання без нагляду.
Щоб усунути юридичну невизначеність, якаспричинена довготривалою відсутністю громадянина, і зазначені небажані наслідкидля його майна, закон передбачає утворення особливого юридичного статусу длятакого громадянина, а саме — визнання його безвісно відсутнім. Безвіснавідсутність — засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутностігромадянина в місці його проживання, якщо не вдалося встановити місце йогоперебування.
Для визнання громадянина безвісно відсутнімпотрібна наявність таких умов:
1) громадянин відсутній у місці його постійногопроживання протягом року;
2) згідно зі ст. 43 ЦК громадянина в судовому порядкуможе бути визнано безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці, де вінпостійно або переважно проживає, немає відомостей про місце його перебування.День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред’явленнямостаннього листа відсутнього громадянина або іншим способом (наприклад,показання свідків). Якщо неможливо встановити день одержання останніхвідомостей, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця,наступного за тим, у якому були одержані останні відомості, а якщо неможливовстановити цей місяць — 1 січня наступного року (п. 2 ст. 43 ЦК);
3) визнання громадянина безвісно відсутнімдопустимо за умови, що встановити місце його перебування неможливо. Тому дорозгляду справи у відповідні організації за останнім відомим місцем перебуваннягромадянина, місцем роботи, місцем народження і т.п. Надсилаються запити проіснуючі відомості про нього[6].
Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне засобою ряд правових наслідків, але не відображається на його правоздатності тадієздатності. Громадянин, що перебуває живим, не перестає бути суб’єктом права.
У ст. 44 ЦК України передбачається, що опіку надмайном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, встановлює не органопіки та піклування, а нотаріус, який за останнім місцем проживання особиописує належне їй майно. При цьому за заявою заінтересованої особи або органуопіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме,опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнанняїї безвісно відсутньою.
Більш детально обов’язки опікуна розкриваються у ст.44 ЦК. Зокрема, нею встановлюється, що опікун над майном фізичної особи, якавизнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якоїневідоме, приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає зарахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах. За заявоюзаінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісновідсутньою, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вона за закономзобов’язана утримувати.
Відповідно до Закону України „Про пенсійнезабезпечення” неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатнібатьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає задітьми безвісно відсутнього, що не досягли 8 років, має право вимагатипризначання їм пенсії у зв’язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім.
Чоловік або дружина безвісно відсутньогонабувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи реєстраціїактів громадянського стану (ст. 107 Сімейного кодексу України).
Визнання громадянина безвісно відсутнім недопускається у випадках, коли громадянин переховується від розшуку (наприклад,за кримінальною справою).
Не можна визнавати безвісно відсутнімгромадянина, про якого вірогідно відомо, що він живий, але немає точнихвідомостей про його місце перебування.
Якщо громадянин, визнаний безвісно відсутнім, з’явивсяабо виявлено його місце перебування, районний (міський) суд, одержавшивідповідну заяву, припиняє справу до слухання і скасовує попереднє рішення (ст.45 ЦК).
На підставі рішення суду відміняється опіка,встановлена над майном безвісно відсутнього.
Судове рішення про скасування визнання безвісновідсутнім є юридичною підставою для припинення виплати пенсій відповіднимгромадянам.
Можливе поновлення шлюбних відносин міжгромадянином, який повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу,якщо шлюб було розірвано.
Але ті правовідносини, які були припинені напідставі раніше винесеного рішення, не відновлюються.
Визнання громадянина безвісно відсутнім неліквідує юридичну невизначеність, яка виникла, оскільки він залишаєтьсяучасником ряду правовідносин. Між тим, під час довготривалої відсутностігромадянина, якщо неможливо встановити місце його перебування, є підставиприпустити, що він помер. Але з таким припущенням не можна пов’язувати юридичнінаслідки, допоки факти, які його породжують, не будуть встановлені в офіційномупорядку, оскільки помилка у вирішенні питання може спричинити серйозніпорушення прав та інтересів особи.
Відповідно до п. 1 ст. 46 ЦК громадянина можебути оголошено померлим у судовому порядку. При цьому не вимагається, щобпопередньо його було визнано безвісно відсутнім. Підставами оголошення померлимє:
1) відсутність громадянина в місці постійногопроживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про нього,а в деяких випадках, зазначених у законі, — протягом шести місяців;
2) неотримання протягом вказаних строківвідомостей про місце перебування громадянина;
3) неможливість встановити, чи живий він,незважаючи на всі вжиті заходи. Скорочений шестимісячний строк для оголошеннягромадянина померлим використовується, якщо громадянин пропавбезвісти за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припускатийого загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, щогромадянин був пасажиром або членом екіпажу морського судна, що затонуло, тодля оголошення його померлим потрібно шість місяців, оскільки припущення йогозагибелі за таких умов не є безпідставним. Але суд у даному випадку визнає нефакт смерті громадянина, а оголошує його померлим на підставі презумпції смертіпід час нещасного випадку.
Окремо закон визначає умови оголошення померлимгромадянина, який зник під час воєнних дій: його може бути в судовому порядкуоголошено померлим не раніш ніж через два роки з дня закінчення воєнних дій (п. 2 ст. 46 ЦК). Пункт 2 ст. 46 ЦК дає можливість суду з урахуванням конкретнихобставин справи оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього строку,але не раніше закінчення 6 місяців з дня закінчення воєнних дій.
На підставі рішення суду про оголошеннягромадянина померлим органи РАГСу видають заінтересованим особам свідоцтво пройого смерть. Днем смерті громадянина, оголошеного рішенням суду померлим,вважається день вступу в законну силу цього рішення. У разі оголошення померлимгромадянина, який пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю або давалипідстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд можевизнати днем смерті громадянина день його гаданої загибелі (наприклад, денькатастрофи пасажирського літака, день землетрусу або іншого стихійного лиха).
Юридичним наслідком оголошення громадянинапомерлим є припинення або перехід до спадкоємців усіх прав та обов’язків, якіналежали йому, як суб’єкту права, тобто це такі самі наслідки, які тягне засобою смерть людини (припиняються зобов’язання, пов’язані з особою громадянина,оголошеного померлим; припиняється шлюб; певні особи набувають право наодержання пенсій).
За ст. 47 ЦК України правові наслідки оголошенняфізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають уразі смерті. Спадкоємці фізичної особи, яка оголошена померлою, не мають прававідчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейшло до них у зв’язку звідкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоємцю свідоцтво про право наспадщину, накладає на нього заборону відчуження.
Але оголошення громадянина померлим, на відмінувід смерті, встановлює лише презумпцію, але не сам факт смерті. Тому в тихвиключних випадках, коли громадянин, якого оголошенопомерлим, фактично живий, рішення суду жодною мірою не впливає на йогоправоздатність. Якщо ж громадянин дійсно помер, то його правоздатністьприпиняється з причини природної смерті незалежно від того, коли буде ухваленорішення суду про оголошення його померлим.
Внаслідок того, що оголошення особи померлою маєпідставою лише припущення його смерті, не виключається можливість появи абовиявлення його місця перебування.
Ця обставина спричинює ряд правових наслідків,які настають після скасування судом рішення про оголошення громадянинапомерлим.
Перший наслідок – поновлюється особисто-правовийстатус громадянина.
Другийз них стосується майна,яке збереглося на момент появи громадянина і яке перейшло безоплатно до іншихосіб після оголошення відсутнього померлим. Власник, який з’явився, можевимагати повернення свого майна від цих осіб. У п. 2 ст. 48 ЦК уточнюється, щоце правило не стосується майна, придбаного за набувальною давністю, грошей тацінних паперів на пред’явника.
Третійнаслідок полягає уможливості повернути майно від осіб, до яких воно перейшло за відплатними угодами.Ці громадяни зобов’язані повернути майно власнику, який з’явився, якщо будедоведено, що, набуваючи майно, вони знали, що громадянин, оголошений померлим,перебуває серед живих, завдані при цьому збитки компенсуються особами, у якихмайно набувалося за відплатною угодою.
Слід звернути увагу, що поверненню належитьтільки майно, що його виявлено в натурі. Пункт 3 ст. 48 ЦК уточнює, що у разінеможливості повернути майно у натурі особі, яка була оголошена померлою,відшкодовується вартість цього майна. Закон не дозволяє повернення вартостіречей, які були придбані безоплатно, а потім відчужені за гроші. Наприклад,якщо спадкоємці громадянина, оголошеного померлим, продали отриманий у спадщинубудинок, то від покупця, який не знав, що оголошений померлим є живий, не можнавимагати повернення цього будинку, але не можна стягнути і його вартість зіспадкоємців.
Четвертийвид наслідків стосуєтьсямайна, яке в порядку спадкування перейшло до держави. Якщо майно є в наявності,то воно повертається власникові; якщо ж воно було реалізовано, то післяскасування рішення про оголошення особи померлою, їй повертається сума грошей,виручених від реалізації цього майна[7].
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробитивисновок, що у разі з’явлення громадянина, оголошеного померлим, може йтисялише про відновлення тих його прав, які перейшли до спадкоємців. Права, якіприпинилися, тобто були анульовані у зв’язку з оголошенням громадянинапомерлим, не можуть бути поновлені. Так, не поновлюються зобов’язанняособистого характеру (обов’язки з виконання певної роботи, здійснення юридичнихдій, створення твору і т. Д.).
У сфері сімейних відносин з’явлення громадянина,оголошеного померлим, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом новоїреєстрації шлюбу.
Розділ 3. Юридичні особи як суб’єктицивільного права
3.1. Поняття і ознакиюридичної особи
Юридичні особи є одним із видів суб'єктівцивільного права. Поява юридичних осіб була викликана розвитком економічних тасоціальних відносин у суспільстві, що призвело до необхідності участі вцивільному обігу колективного утворення. На сьогодні не існує усталеної точкизору щодо виникнення та поняття юридичної особи. Головне питання, яке єдискусійним уже майже 150 років, полягає у тому, хто є носієм властивостей юридичноїособистості.
Поняття юридичної особи у ЦК України визначає ст.80, відповідно до якої юридичною особоює організація, створена ізареєстрована у встановленому законом порядку, наділена цивільноюправоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді.
Виділяють такі ознаки юридичної особи, щоє невід'ємними і сукупними її властивостями:
1. Організаційна єдністьхарактеризуєтьсянаявністю стійких взаємозв'язків між членами (учасниками, акціонерами)юридичної особи, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією.Завдяки цьому воля окремих членів юридичної особи трансформується вєдинуволю юридичної особи. Так, акціонери акціонерного товариства, незалежно від їхкількості, мають право приймати рішення на загальних зборах товариства, де волякожного акціонера перетворюється на єдине волевиявлення юридичної особи.
2. Реєстрація відповідно до вимог чинногозаконодавства, що полягає у легалізації того чи іншого виду юридичноїособи з боку державних органів, які здійснюють державну реєстрацію. Юридичнаособа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом, і данідержавної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого длязагального ознайомлення. Тільки з моменту державної реєстрації організаціянабуває статусу юридичної особи і може бути суб'єктом цивільних та іншихвідносин.
3. Наділення цивільною правоздатністю ідієздатністю.Юридична особа здатна мати такі самі цивільні права таобов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєюприродою можуть належати лише людині (наприклад, право на приватне життя).
4. Наявність можливості виступати позивачем івідповідачем у суді надає право захищати свої права та відповідати за взяті насебе зобов'язання. Відповідно до ч. 2 ст. 102 ЦПК України сторонами уцивільному процесі, крім громадян, можуть бути державні підприємства, установи,організації, кооперативні організації, їх об'єднання, інші громадськіорганізації, що мають права юридичної особи.
5. Майнова відокремленість юридичної особиєматеріальною базою діяльності юридичної особи. Ступінь майнової відокремленостіу різних юридичних осіб неоднаковий. Так, господарські товариства є власникамисвого майна. Відповідно до ст. 73 ГК України майно державного унітарногопідприємства перебуває у державній власності, але закріплене за такимипідприємствами на праві господарського відання чи оперативного управління.
6. Принцип самостійної цивільно-правовоївідповідальності юридичної особи полягає у тому, що організація обов'язковоповинна нести самостійну майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями умежах закріпленого за нею майна, якщо інше не встановлено законом.
7. Участь у цивільному обігу від власного імені. Дляіндивідуалізації юридичної особи вона повинна мати своє найменування, якемістить вказівку на її організаційно-правову форму. Найменування установи маємістити інформацію про характер її діяльності[8].
3.2. Цивільнаправосуб'єктність юридичної особи
Цивільна правосуб'єктність юридичної особи, тобтоїї здатність бути суб’єктом цивільних відносин, складається з цивільноїправоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.
Цивільна правоздатність юридичної особи — це їїздатність мати цивільні права і обов'язки, яка виникає з моменту створенняюридичної особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державногореєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності.
Згідно зі ст. 91 ЦК юридична особа здатна матитакі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєюприродою можуть належати лише людині.
Таким чином, на зміну спеціальній правоздатностіюридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством,з'явився принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасноїтенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного.
Слід зазначити, що правоздатність юридичної особирозширилася не тільки за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдякизміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати такаособа. Якщо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичноїособи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені також її особисті немайновіправа. Зокрема ст. 94 ЦК встановлює, що юридична особа має право нанедоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформаціюта інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
При цьому особисті немайнові права юридичноїособи захищаються на загальних засадах відповідно до гл. 3 ЦК.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного СудуУкраїни, даних у постанові «Про застосування судами законодавства, щорегулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян таорганізацій» у випадках поширення відомостей, що принижують репутаціюорганізації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися досуду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичноючи юридичною) поширено ці відомості.
Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичноїособи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає,що комерційні організації, якщо у їх установчих документах не міститьсявичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можутьзайматися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом.Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди.Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелікможливих видів її діяльності — вона наділена спеціальною правоздатністю,виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межамиїї правоздатності правочини є недійсними.
Обмеження цивільної правоздатності юридичних осібможе мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.
Крім того, обмеженням правоздатності юридичноїособи можна вважати правило ч. 3 ст. 91 ЦК, відповідно до якого здійснення нею окремихвидів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише післяодержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичнихосіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Вказанавимога поширюється як на підприємницькі, так і непідприємницькі організації[9].
Органи, які здійснюють ліцензування, і порядокздійснення ліцензування передбачені законом. Відмова у наданні ліцензії можебути оскаржена до суду.
Цивільна дієздатність юридичної особи — це їїздатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільніобов'язки.
Цивільну дієздатність юридична особа реалізуєчерез свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів іустановчих документів.
Склад і перелік органів юридичної особи,компетенція кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видівюридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.
Органи юридичної особи формують і виражають їїволю. Тому саме через останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуваєцивільних прав і бере цивільні обов'язки. Водночас як особи, які реалізуютьдієздатність юридичної особи, можуть бути відповідно до ч. 2 ст. 92 ЦК іншісуб'єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обігучерез своїх працівників, завдяки діям яких вона не тільки здійснює свої права івиконує обов'язки, а й набуває і припиняє їх. Дії цих працівників вважаютьсязгідно із законом діями самої юридичної особи.
Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК той, хто веде справиюридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчихдокументів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливимизаконними засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. Прицьому орган юридичної особи або інший суб'єкт, який діє від її імені, не можутьвиходити за межі наданих ним повноважень.
Для реалізації правосуб'єктності юридичної особиважливе значення має її місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань,пов'язаних з виконанням зобов'язань, у яких вона бере участь, визначеннямпідсудності спорів тощо).
У ЦК зазначається, що місцезнаходження юридичноїособи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановленезаконом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах(ст. 93 ЦК).
Місцезнаходженням суб'єкта підприємницькоїдіяльності (юридичної особи) на день державної реєстрації може бутимісцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходженняза іншою адресою, що підтверджується договором оренди чи іншим відповіднимдоговором.
У випадку зміни місцезнаходження суб'єктпідприємницької діяльності зобов'язаний у семиденний термін з моменту настаннятаких змін сповістити про це органи державної реєстрації, подавши необхіднідокументи. Невиконання зазначеної вимоги у встановлений термін є підставою длязвернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) із заявоюпро скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Для реалізації правосуб'єктності юридичної особинею можуть створюватися філії та представництва (ст. 95 ЦК).
Філією є такий відокремлений підрозділ, якийвиконує всі або частину функцій юридичної особи від її імені. Філії створюютьсядля здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Найчастішевони створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися іпідприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншоїпідприємницької діяльності.
Представництва створюються для представництва ізахисту інтересів юридичної особи поза місцем її знаходження. Найчастішепредставництва створюються великими підприємствами у місцях знаходженняпостачальників, покупців, споживачів.
Філії і представництва не визнаються суб'єктамицивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи,частиною якої є філія або представництво. Посадовим особам на їх ім'я (а не наім'я філії або представництва) видається довіреність, якою визначається колоповноважень. Відповідальність за дії філій, представництв та їх посадових осібнесе юридична особа, яка утворила ці філії і представництва.
Таким чином, філії і представництва, хоча і є відокремленимипідрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її складовими.Власною юридичною правосуб’єктністю і правоздатністю вони не наділені.
Відомості про відкриття філій і представництвзаносяться до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Обов’язкова реєстраціявстановлена для представників іноземних суб’єктів господарської діяльності, щоздійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України[10].
3.3. Класифікація та видиюридичних осіб
Класифікація юридичних осіб може проводитися зарізними підставами. Зокрема, юридичні особи поділяються:
1) Залежно від видуправа власності на:
а) державні і комунальні юридичні особи — ті, щоґрунтуються на державній або комунальній формі власності.
До державної власності віднесена загальнодержавнавласність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна(ст.ст. 324, 326 ЦК).
Комунальна власність складається з майна,закріпленого за територіальними громадами, у які об'єднані громадяни за місцемпроживання (ст. 327 ЦК).
Майно, що є державним або комунальним тазакріплене за державним підприємством, належить йому на праві повногогосподарського відання. Майно, яке є державною власністю і закріплене заустановою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на правіоперативного управління;
б) приватні юридичні особи — ті, що ґрунтуютьсяна приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-якемайно за винятками, встановленими законом ( ст. 325 ЦК);
в) юридичні особи, що ґрунтуються на спільнійвласності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб ігромадян інших держав (ст. 355 ЦК).
2) Залежно від метистворення і діяльності на:
а) комерційні юридичні особи;
б) некомерційні юридичні особи.
В основі цього розмежування лежить ознаканаявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльностіюридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною.
Юридичні особи, що не є комерційними, можутьстворюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчихкооперативів, добродійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ,а також в інших формах, передбачених законом.
Юридичні особи, що є комерційними, можутьстворюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а такожу формі об'єднань вказаних юридичних осіб.
3) Залежно від підставфінансування на:
а) госпрозрахункові юридичні особи.Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходятьсяна самоокупності. Вони один раз (при заснуванні) отримують від засновника коштина праві повного господарського відання, а відтак хазяйнують самі, несуть усівитрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чомупроявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб;
б) бюджетні юридичні особи.
Бюджетні — отримують від держави кожного рокукошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійнийкошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядникакредитами. Майно належить таким юридичним особам на правіоперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатисякомерційною діяльністю.
4) Залежно від функційна:
а) юридичні особи, що господарюють — такі, щоставлять перед собою завдання виробництва продукції, виконання робіт тощо;
б) юридичні особи, що не господарюють, тобто немають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації,політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякінегосподарські організації та об'єднання можуть мати у своєму складі юридичнихосіб, що господарюють (наприклад, випускають продукцію, необхідну длязабезпечення основної діяльності вказаних організацій).
5) Залежно відвідношення засновників до майна на:
а) юридичні особи, засновники яких мають правовласності на майно відповідної юридичної особи;
б) юридичні особи, засновники яких мають лишекорпоративні права (право вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.
6) Залежно від кількостізасновників на:
а) унітарні юридичні особи — такі, що виникаютьунаслідок волевиявлення одного власника;
б) юридичні особи, створені кількомазасновниками, — господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.
7) За типомправосуб'єктності та функціями на:
а) юридичні особи публічного права. Створюютьсядля виконання функцій публічної влади — управління, забезпечення публічногоправопорядку тощо;
б) юридичні особи приватного права. Створюютьсядля досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку тазадоволення інших потреб їх засновників.
8) Залежно відорганізаційно-правової форми на:
а) господарські товариства;
б) установи;
в) об'єднання громадян;
г) об'єднання юридичних осіб тощо.
Можливі також класифікації юридичних осіб зазмішаними критеріями (суб'єкт, форма власності, мета створення тощо). Проте більшість з них уявляютьсянадто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критеріїрозмежування між деякими видами юридичних осіб[11].
Слід зазначити, що з усього розмаїттякласифікацій юридичних осіб, що пропонувалися у вітчизняній цивілістиці, у ЦКвикористана лише одна — поділ юридичних осіб на особи приватного права та особипублічного права. При цьому критерієм поділу названо порядок створення тих таінших юридичних осіб. Зокрема ч. 2 ст. 81 ЦК встановлює, що юридичні особизалежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного правата юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється напідставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.
Юридична особа публічного права створюєтьсярозпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу владиАвтономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Юридичні особи можуть створюватись у будь-якійформі, що передбачена або принаймні не заборонена законом.
Стаття 83 ЦК передбачає такі форми юридичнихосіб: товариства; установи.
а) Товариство — це організація, створена шляхомоб'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві.
За своєю сутністю товариства є корпоративнимиутвореннями. Корпоративний устрій полягає в обов'язковому об'єднанні майна імайнових прав учасників товариства й наявності його статутного фонду,поділеного на частки учасників пропорційно до їх внесків.
Водночас товариство може бути створене однієюособою, якщо інше не встановлено законом. ЦК припускає можливість існуванняакціонерного товариства, товариства з обмеженою і додатковою відповідальністюяк одноособових корпорацій, які мають одного засновника.
Корпоративна структура такого товариства будевизначатися не за тією ознакою, чи є воно об'єднанням осіб, а характеромстатутного фонду. Цей фонд формально може поділятися на частки, але фактичноусі частки належатимуть одній особі.
б) Установою є організація, створена однією абокількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхомоб'єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками,за рахунок цього майна.
Особливості правового статусу окремих видівустанов встановлюються законом.
Найбільш поширеною формою товариств єгосподарські товариства. Товариства поділяються на підприємницькі танепідприємницькі.
Підприємницькі товариства — це товариства, якіздійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступногойого розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарськітовариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою абододатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи(ст. 84 ЦК).
Визначальною ознакою підприємницького товаристває мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (колиучасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).
ЦК передбачені такі види підприємницькихтовариств:
1) акціонерне товариство;
2) товариство з додатковою відповідальністю;
3) товариство з обмеженою відповідальністю;
4) повне товариство (товариство з повноювідповідальністю);
5) командитне товариство.
Акціонерне товариство — це підприємницькетовариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівноїномінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями лише майномтовариства. До акціонерних товариств належать відкрите акціонерне товариство,акції якого можуть розподілятися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажуна біржах; закрите акціонерне товариство — акції якого розподіляються міжзасновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом підписки, купуватися тапродаватися на біржі.
Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство,що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначаєтьсяустановчими документами. Учасники несуть відповідальність за зобов'язаннямитовариства у межах їх внесків.
Товариство з додатковою відповідальністю — цетовариство, статутний фонд якого поділено на частки, що визначаютьсяустановчими документами. Його учасники відповідають за боргами товариствасвоїми внесками у статутний фонд, а якщо цих сум недостатньо — також своїммайном в однаковому для всіх розмірі, що є кратним внеску.
Повне товариство — такий вид господарськоготовариства, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю інесуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїммайном. Форма участі у справах товариства, розмір майнового внеску учасникавизначаються установчим договором.
Командитне товариство — це товариство, у складіпоряд з одним або кількома учасниками, які відповідають за зобов'язаннямитовариства всім своїм майном (повновкладники), є також один або кількаучасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства. Такимчином, у командитному товаристві розрізняють учасників з повноювідповідальністю (вони мають право управляти товариством) і дестинаторів (осіб,які не беруть участі в управлінні товариством і тому відповідають зарезультати його діяльності лише своїм вкладом)[12].
Детально питання створення та діяльностізазначених товариств регулюються гл. 8 ЦК (ст.ст. 113-162).
Крім господарських товариств, до підприємницькихтовариств належать також виробничі кооперативи.
Виробничим кооперативом є добровільне об'єднаннягромадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарськоїдіяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні йогочленами майнових пайових внесків. Члени виробничого кооперативу несутьсубсидіарну відповідальність за зобов'язаннями кооперативу у розмірах тапорядку, встановлених його статутом та законом.
Види та правовий статус виробничих кооперативіввизначаються нормами спеціального законодавства.
Непідприємницькі товариства — це товариства, якіне мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу міжучасниками.
Наприклад, непідприємницькими організаціями єрелігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації(монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення ідіяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюються Законом України від23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації».
Різновидом непідприємницьких організацій єторгово-промислові палати. Вони створюються на підставі Закону України від 2грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні». Відповіднодо цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковоюсамоврядною організацією, що об'єднує юридичних осіб, які створені й діютьвідповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих якпідприємці, та їх об'єднання.
Некомерційною, непідприємницькою організацією єтакож профспілки. Закон України від 15 вересня 1999 р. «Про професійніспілки, їх права та гарантії діяльності» визначає основні принципи, статусі завдання профспілок.
Оскільки це розмаїття некомерційних організаційпоки що неповною мірою узгоджене з положеннями ЦК щодо юридичних осіб, цепитання має бути вирішене у процесі подальшого вдосконалення цивільногозаконодавства.
Непідприємницькі товариства (споживчікооперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основноюдіяльністю займатися підприємництвом, тобто здійснювати діяльність, спрямовануна систематичне отримання прибутку.
Але така діяльність допускається за двох умов: 1)якщо вона не заборонена законом для даної юридичної особи або для даного видуюридичних осіб; 2) якщо ця діяльність відповідає меті, для якої була створенаюридична особа, та сприяє її досягненню (ст. 86 ЦК).
Наприклад, об'єднання громадян вправі здійснюватигосподарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахунковихустанов і організацій, які мають статус юридичних осіб і здійснюють своюдіяльність відповідно до цілей і завдань, передбачених їх статутами (ст. 24Закону «Про об'єднання громадян»). Благодійні організації мають правоутворювати на добровільній основі спілки, асоціації та інші об'єднання, щосприяють виконанню статутних завдань, а також бути засновниками засобів масовоїінформації, підприємств і організацій[13].
Водночас політичні партії та створювані нимиустанови і організації не можуть бути засновниками підприємств, крім засобівмасової інформації, а також займатись господарською та іншою комерційноюдіяльністю за винятком продажу суспільно-політичної літератури, іншихпропагандистських і агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою тапроведення суспільно-політичних заходів (фестивалів, свят тощо).
3.4. Створення та припинення діяльності юридичних осіб
Традиційно в радянському та пострадянськомуцивільному праві розрізняли три способи створення юридичних осіб: розпорядчий,нормативно-явочний і дозвільний.
Розпорядчий порядок створення юридичної особи маємісце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираженняволі) власника майна або його представника. Це було характерним способомстворення державних юридичних осіб.
Нормативно-явочний (реєстраційний) порядокозначає, що у випадках, коли юридична особа створена відповідно до умов,закріплених в законі, державний орган не може відмовити їй у легалізації(державній реєстрації).
Дозвільний порядок полягає у вимозі отриманнядозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створенняюридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створенняорганізацій, які будуть займатися діяльністю, пов'язаною із забезпеченнямправопорядку, охороною здоров'я, освітою тощо.
Іноді у цивілістичній літературі згадується такождоговірний порядок виникнення юридичних осіб[14].
Однак слід зазначити, що така класифікація єнеточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникненняюридичної особи.
Так, підставою виникнення можна вважати теволевиявлення, яке спричинило створення юридичної особи. Відповідно,класифікація може бути проведена залежно під характеру такого волевиявлення.
З урахуванням цього критерію можна виділити:
а) створення юридичної особи шляхомодностороннього волевиявлення (розпорядження Президента України, органудержавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевогосамоврядування — для юридичних осіб публічного права, власника абоуповноваженої ним особи — юридичних осіб приватного права).
Цей спосіб створення юридичних осіб традиційноіменується розпорядчим порядком;
б) створення юридичної особи шляхом договору міжїї засновниками. У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особиможе бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборівзасновників тощо.
Слід зазначити, що законодавчими актами невстановлені будь-які спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення простворення юридичної особи, проте за загальноприйнятими вимогами таке рішеннямає бути оформлене розпорядженням суб'єкту публічного права, актом управління,виданим власником майна (уповноваженим ним органом) відповідно до йогокомпетенції, визначеної чинним законодавством. Якщо засновників підприємствадва чи більше, рішенням про створення підприємства є установчий договір.
Цей спосіб створення юридичних осіб традиційноіменується договірним порядком.
Отже, розпорядчий і договірний порядок — цекласифікація порядку створення юридичної особи залежно від підстав їївиникнення.
Якщо ж взяти за критерій класифікації власнепорядок легалізації, то можна зробити висновок, що юридичні особи виникають абоу нормативно-явочному, або у дозвільному порядку.
При цьому юридичні особи, які створюються шляхомрозпорядження, легітимуються у нормативно-явочному порядку, а ті, якістворюються шляхом договору, легітимуються у нормативно-явочному або вдозвільному порядку.
Порядок створення юридичних осіб приватного прававизначається актами цивільного законодавства. Насамперед це — ЦК.
Реєстрація об'єднань громадян провадиться залежновід їх статусу або Міністерством юстиції, або місцевими органами виконавчоїдержавної влади (ст.ст. 15, 16 Закону «Про об'єднання громадян»).
Юридичні особи публічного права утворюються впорядку, передбаченому окремими законодавчими актами.
Створення юридичних осіб приватного права маєвідбуватися відповідно до положень ст.ст. 87-89 ЦК.
Згідно із зазначеними нормами для створенняюридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, яківикладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщозаконом не встановлений інший порядок їх затвердження.
Установчим документом товариства є затвердженийучасниками статут або засновницький договір між учасниками (засновниками), якщоінше не встановлено законом.
При цьому товариство, створене однією особою, дієна підставі статуту, затвердженого цією особою.
У статуті товариства вказуються:
— найменування юридичної особи;
— місцезнаходження юридичної особи;
— адреса юридичної особи;
— органи управління товариством;
— компетенція органів управління товариством;
— порядок прийняття рішень органами управліннятовариством;
— порядок вступу до товариства та виходу з нього;
— інші положення, встановлені ЦК, іншим закономабо угодою засновників.
Засновницький договір, як і рішення про створенняпідприємства, має укладатися в письмовій формі, оскільки законодавствопередбачає подання цього документа для здійснення державної реєстрації.
Засновницький договір вважається укладеним, колиміж сторонами досягнуто згоди за усіма істотними умовами договору, необхіднимидля його здійснення і виконання.
У засновницькому договорі товариствавизначаються:
— зобов'язання учасників створити товариство;
— порядок їх спільної діяльності щодо йогостворення;
— умови передання товариству майна учасників;
— інші положення, встановлені ЦК, іншим закономабо засновниками.
До засновницького договору застосовуютьсязагальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання.
Установа створюється на підставі індивідуальногоабо спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками).Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчийакт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником(засновниками).
В установчому акті установи вказується:
— мета установи;
— майно, яке передається установі, необхідне длядосягнення цієї мети;
— структура управління установою.
Якщо в установчому акті, який міститься узаповіті, відсутні окремі із зазначених вище положень, їх встановлює орган, щоздійснює державну реєстрацію.
До установчих документів можуть бути включені будь-якіумови, не передбачені законодавством, але такі, які не суперечать йому.
Водночас невідповідність їх вимогам закону (колитакі точно визначені) може зумовити недійсним, установчих документів.Підставами для визнання недійсними установчих документів і рішень про створенняюридичної особи можуть бути, наприклад, невідповідність фактичним обставинамвміщених в установчих документах відомостей щодо виду юридичної особи, мети їїстворення тощо. Щодо акціонерних товариств, то установчим документом в них єстатут, хоча йому передує укладення договору між засновниками. Акціонернетовариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністюстворюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне ікомандитне товариство — на підставі установчого договору. Установчі документитовариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються зАнтимонопольним комітетом України[15].
Юридична особа вважається створеною з моменту їїдержавної реєстрації.
На розвиток цього положення ст. 89 ЦК передбачає,що юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленомузаконом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєструюридичних осіб, відкритого для загального ознайомлення.
Значення державної реєстрації юридичних осіб, їїорганізація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей,які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечуєможливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Такаінформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвиткугосподарських зв'язків, веденні торгових операцій, а відтак — формуванніусталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моментуреєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моментунабуває правоздатності.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницькоїдіяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті радиабо в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації замісцезнаходженням або місцем проживання цього суб'єкта, якщо інше непередбачено законом. Чинне законодавство пов'язує державну реєстрацію звнесенням даних з реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності (якаводночас є заявою про державну реєстрацію) до Реєстру суб'єктів підприємницькоїдіяльності та видачею свідоцтва про державну реєстрацію встановленого зразка.
Орган, на який покладено здійснення державноїреєстрації, не вправі делегувати ці функції іншим органам, структурнимпідрозділам, хоча б і наділеним статусом юридичної особи, або посадовим особамза дорученням. Порушення цього правила і прийняття рішення з перевищеннямкомпетенції відповідного органу влади може бути підставою для скасування такогорішення. Недійсність реєстрації є підставою встановлення факту фальсифікаціїустановчих документів.
Водночас свідоцтво про державну реєстрацію можебути видано структурним підрозділом чи посадовою особою згідно з розподіломфункціональних обов'язків, оскільки свідоцтво є похідним документом відвідповідного рішення.
Для окремих видів юридичних осіб може бутипередбачений спеціальний порядок державної реєстрації. Наприклад, реєстраціявсеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюєтьсяМіністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень(філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій — відповідними місцевими органами виконавчої влади (ст. 8 Закону «Проблагодійництво та благодійні організації»). Рішення про реєстрацію такоїблагодійної організації приймається відповідним органом виконавчої влади замісцем знаходження благодійної організації.
ЦК не містить вичерпного переліку відомостей, якімають бути повідомлені при поданні заяви на реєстрацію юридичної особи. Протеце обов'язково мають бути відомості про організаційно-правову форму,найменування, місцезнаходження, органи управління, філії і представництва, метустворення юридичної особи. Інші відомості можуть бути витребувані лише в разі,якщо це передбачено законом.
Порушення встановленого законом порядку створенняюридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставоюдля відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державнійреєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.
Відмова у державній реєстрації, а такожзволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
До Єдиного державного реєстру юридичних осібвносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, їїнайменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва,мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
Відомості, які містяться в державному реєстрі, євідкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, якімають конфіденційний зміст.
Безпідставна відмова у наданні відомостей, якімістяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду.
Установчі документи змінюються в порядку,передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статутуприймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.
Зміни реєструються тим же органом і в тому жпорядку, що й самі юридичні особи.
Зміни до установчих документів юридичної особинабирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках,встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державнуреєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають правапосилитися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах ізтретіми особами, які діяли з урахуванням цих змін (ч. 5 ст. 89 ЦК).
У випадках, встановлених законом, юридична особаможе бути створена шляхом примусового поділу (виділу).
Припинення юридичних осій, можливе за рішенняморганів, вказаних в законі, а також в установчих документах юридичної особи,шляхом реорганізації або ліквідації.
Реорганізація можлива шляхом злиття, приєднання,поділу, виділу, перетворення юридичних осіб.
Злиття означає, що замість кількох юридичних осібутворюється одна нова.
Приєднання полягає у поглинанні однієї юридичноїособи іншою.
В результаті поділу замість однієї юридичноїособи виникає кілька нових.
При виділі зберігається первісна юридична особа,але від неї відокремлюється одна або кілька нових.
Перетворення полягає у змініорганізаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено вакціонерне товариство).
При реорганізації всі права і обов'язки юридичноїособи, що реорганізується, або їх частина переходять до інших суб'єктів права,тобто має місце універсальна правонаступність.
Реорганізація, як правило, проводиться за рішеннямучасників юридичної особи, тобто добровільно. Однак якщо вона має місце зарішенням власника юридичної особи, то йдеться про примусову реорганізацію.Наприклад, перетворення кооперативу в товариство з обмеженою відповідальністюза рішенням його членів є актом добровільним. Але створення дочірньогопідприємства (виділ) за рішенням власника має характер примусовий.
Ліквідація юридичної особи можлива:
— за рішенням власника майна, уповноваженого ниморгану, а також за рішенням органу, уповноваженого на те установчимидокументами юридичної особи;
— за рішенням суду у разі банкрутства(неспроможності) або систематичного здійснення діяльності юридичної особи:
1) без належного дозволу (ліцензії);
2) забороненої законодавчими актами;
3) з неодноразовим або грубим порушеннямзаконодавства.
Юридична особа може бути також ліквідована узв'язку із закінченням строку, на який вона створена, або з досягненням мети,заради якої вона створена.
Ліквідаціяюридичної особи, вирішення питань, що виникають при цьому, розгляд фінансовихпретензій тощо проводяться ліквідаційною комісією, яка призначається органом,що ухвалив рішення про ліквідацію.
Висновки
Значення, місце та сприйняття суспільствомпоняття “фізична особа” за останнє десятиріччя наповнилось більш глибоким змістом,ніж у період комунототалітаризму. Поняття прав людини, імплементації нормміжнародного права до національного законодавства наповнює більш значимимзмістом це поняття. Частішають у судовій практиці з цивільних питань рішення,стосовно захисту та забезпечення невід'ємних прав людини, особи, громадянина.
Але, на жаль, такі прецеденти ще не мають стійкоїтенденції до всеохоплюючої практики. Поняття делікту (відшкодування збитків)фізичним особам ще, здебільшого, носять поодинокий характер, базуючись на горезвісному,так званому “залишковому принципі”.
Аналізуючи логіку розвитку такого повільногопоступу втілення у життя країни, принципу рівності усіх суб'єктів цивільнихправовідносин, можна припуститися гіпотези, що правовий нігілізм, “подвійністандарти” щодо застосування норм права та декларований, але здебільшого невтілений у життя принцип верховенства закону ще буде довго лихоманитисуспільство, поки не підуть у минуле прихильники “методів сталінщини” увиконанні Єжова, Генріха Ягоди, Лаврентія Берії, Вишинського, Балецького та їмподібних.
Оскільки усі ми, здебільшого, вийшли з двохіпостасей — одні з таборів ГУЛАГу — інші з „шинелі залізного Фелікса" алеусі, без виключення, знаходилися на тлі задротяної імперії, яка нагадувалавеличезний котел наповнений самоїдськими створіннями, які і по сьогодні схильніпоїдати ближніх базуючись на сумнозвісному принципі “целєсообразності”.
Отже, історично, практично все XX сторіччя напросторах нашої країни фізична особа (громадянин, особистість, людина) булилише матеріалом (гвинтиком) для приводу в рух державного механізму здекларованим, але не забезпеченим на практиці захистом прав фізичних осіб наусіх щаблях суспільної драбини.
Інститут юридичної особи в цивільномузаконодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковоїекономіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільногообороту майна держави, підприємств, установ, громадських та інших організацій.
Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються вст. 80 ЦК України: юридичною особою є організація, створена і зареєстрована увстановленому законом порядку, яка наділяється цивільною
правоздатністю і дієздатністю, може бутипозивачем та відповідачем у суді.
Як суб'єкт майнових та особистих немайновихвідносин юридична особа наділяється цивільною право дієздатністю.Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а увипадках, передбачених законодавчими актами, — з моменту реєстрації статуту. Вцей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобтоздатність своїм діям набувати цивільних прав і створювати для себе цивільніобов'язки.
Відповідно до ЦК України юридичні особиутворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації,порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку,встановленому їхнім статутом.
Припинення діяльності юридичних осібвідбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені.
Юридичні особи можна поділяти на окремі види зарізними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особиподіляються на: а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані.
Відповідно до суб'єктного складу юридичні особиподіляють на:
а) українські; б) спільні з участю іноземногоінвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та об'єднання.
Правами юридичних осіб наділяються не лише такіколективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, а й різні установи,об'єднання громадян, релігійні організації тощо. Не маючи основною метою своєїдіяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками цивільногообороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-правові відносини і набуватимайнових та особистих немайнових прав та обов'язків.
Доюридичних осіб належать і такі державні організації, які фінансуються зарахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. Якюридичні особи в Україні діють і різні об'єднання громадян.
Такимчином, фізичні та юридичні особи займають особливе місце в цивільному правіУкраїни.
Списоквикористаної літератури
1. КонституціяУкраїни. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996. // ВВР. – 1996. — № 30.
2. ЗаконУкраїни «Про місцеве самоврядування в Україні (Відомості Верховної Ради України(ВВР), 1997, № 24, ст. 170)».
3. ЗаконУкраїни «Про аудиторську діяльність» від 22 квітня 1993 р. (ВВР), № 23, ст.243.
4. ЗаконУкраїни «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р.(ВВР), № 46, ст. 292.
5. ЗаконУкраїни «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. (ВВР), № 29,ст. 377.
6. ЗаконУкраїни «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р. (ВВР), № 45, ст. 397.
7. ЗаконУкраїни «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04. 1991 р.(ВВР), № 25, ст. 283.
8. ЗаконУкраїни «Про торгово-промислові палати і Україні» від 2.12. 1997 р. (ВВР), №13, ст. 52.
9. ПостановаПленуму ВСУ № 3 від 28.03. 1972 р. «Про судову практику в справах про визнаннягромадянина обмежено дієздатним чи недієздатним».
10. ПостановаПленуму ВСУ № 3 від 28.04. 1978 р. «Про судову практику в справах про визнанняугод недійсними».
11. Цивільнийпроцесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. (ВВР), № 40-41, 42, ст. 492.
12. Цивільнийкодекс України від 16.01.2003. – ВВР. – 2003. — № 40-44. – Ст. 356.
13. Науково-практичнийкоментар Цивільного кодексу України / За редакцією В.М. Коссака. – К.: Істина,2004. – 976 С.
14. Науково-практичнийкоментар до цивільного законодавства України: В 4 т. / А.Г. Ярема, В.Я.Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. – Т. 1. – К.: А.С.К.; Севастополь:Інститут юридичних досліджень, 2004 – 928 С. (Нормат. док. та комент.)
15. ШевченкоЯ.М. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах / — Т.1.Загальна частина. – К.: Концерн «Видавничий Дім Ін Юре», 2003. – 520 С.
16. ВерзубБ.М. Некоторые вопросы взаимодействия органов опеки и попечительства инотариата по защите прав и законных интересов несовершеннолетних при совершениисделок отчуждения недвижимого имущества // Нотариат. – 2000. — № 5. – С. 69-71.
17. МихееваЛ.Ю. Институт опеки и попечительства и его перспективы // Современное право. –2002. — № 7. – С. 43-46.
18. КравчукВ. Право на створення (заснування) юридичної особи // Підприємництво,господарство і право. – 2000. — № 7. – С. 22-24.
19. Зуб И. Кпроблеме видов юридических лиц // Підприємництво, господарство і право. – 2000.- № 10. – С. 44-48.
20. КучеренкоІ.М. Сучасна історія розвитку українського законодавства, яке регулює порядокстворення та діяльності державних підприємств // Підприємництво, господарство іправо. – 2001. — № 8. – С. 25-28.
21. КучеренкоІ.М. Види юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності // Становленнята розвиток цивільних і трудових правовідносин у сучасній Україні. – К.: ІДПНАН України, 2001. – С. 68-91.
22. Дзера О.В.,Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. – К.: ЮрінкомІнтер, 2002. Кн.1 – 720 С.
23. БірюковІ.А., Заіка Ю.О. Цивільне право України: Навчальний посібник. – К.: Істина,2004 – 224 С.
24. БірюковІ.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. К.:Наукова думка, 2000.
25. ПанченкоМ.І. Цивільне право України. К.: «Знання», 2005.
26. ХаритоновЄ.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України: Підручник / К.: Істина, 2005. –776 С.
27. БорисоваВ. Про залежність юридичних осіб // Вісник Академії правових наук України. № 3,2000, С. 102-109.
28. ПетровскаяЛ. Учреждения как субъекты гражданского права // Цивільне право. № 2, 2001, С.34-35.
29. Фролов Ю.Некоторые проблемы правовой характеристики юридического лица // Гражданскоеправо. № 5, 2000, С. 34-36.
30. КельманМ.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та прпва: Підручник. –Львів: «Новий Світ-2000», 2003. – 584 С.