Прокурорський нагляд у досудовому провадженні
Вступ
Теоретична дискусія щодо проблеми процесуальних функціїпрокурора на досудовому провадженні ведеться давно, але й на даний час вона неодержала свого завершення. Не заглиблюючись в історію полеміки, зупинимося лишена 2-х основних конкуруючих позиціях. Точка зору одних науковців заснована назапозиченні досвіду правових систем англосакських держав і полягає в тому, щопрокурор повинен здійснювати тільки кримінальне переслідування і процесуальнекерівництво органами розслідування, у тому числі підтримувати обвинувачення всуді. Інші вчені вважають, що при визначенні функції прокурора слід виходитиперш за все з історичних традицій, національних особливостей і потреб сучасногорозвитку країни, тому прокуратура розглядається ними як універсальнийдержавно-правовий інститут, що здійснює нагляд за законністю .
Рольпрокуратури в досудових стадіях кримінального процесу характеризуєтьсянасамперед тим, що саме прокурор є його учасником. Основне ж призначення цьогопроцесу – здійснення нагляду за виконанням законів органами досудовогослідства, дізнання, а також за законністю оперативно-розшукової діяльності .
Статтею 5 ЗУ „Про прокуратуру” на прокурора покладеновиконання 4-х функцій: (а) підтримання державного обвинувачення в суді; (б)представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначенихзаконом; (в) нагляд за додержанням законів органами, які провадятьоперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; (г) нагляд задодержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, атакож при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних зобмеженням особистої свободи громадян.
Кримінальне переслідування не позначено яккримінально-процесуальна функція. Законодавець закріпив лише функціюпідтримання державного обвинувачення в суді. Цю функцію прийнято розглядати якпроцесуальну діяльність уповноважених на те органів та осіб, спрямовану навикриття суб’єкта у вчиненні злочину, з тим щоб врешті-решт забезпечитизасудження винного й застосувати щодо нього справедливе покарання [8, с. 44].
Закон чітко не вказує на те, чи є рівнозначними категорії„кримінальне переслідування” й „обвинувачення”. Перша ще з дореволюційних часівактивно вживається в процесуальній літературі, хоча правники неоднаковотлумачать зміст поняття „кримінальне переслідування” й по-різному співвідносятьйого з терміном „обвинувачення”.
Одним з поширених поглядів, висловленим ще в 1912 р. І.Я.Фойницьким, а потім підтриманим М.С. Строговичем, є ототожнення понять„кримінальне переслідування” і „обвинувачення”. Ця позиція зазнала критики нетільки тому, що немає необхідності позначати різними термінами одну й ту ждіяльність, а й за те, що при подібному підході за рамками обвинувальноїфункції залишається, зокрема, діяльність по викриттю особи до пред'явлення їйобвинувачення. Нам видиться, що категорії „кримінальне переслідування” й„обвинувачення” співвідносяться як загальне й частина
Зміст кримінального переслідування становить діяльністьучасників кримінального судочинства з боку обвинувачення. Залежно від етапукримінального судочинства кримінальне переслідування реалізується спочатку увикритті особи, яка вчинила злочин, потім набуває форму підозри, й нарешті –обвинувачення. Із цього можна зробити висновок, що як діяльність кримінальнепереслідування включає систему будь-яких дій і рішень, передбаченихкримінально-процесуальним законом і здійснюваних стороною обвинувачення з метоювикриття підозрюваного (обвинуваченого) у вчиненні злочину. Ті ж дії й рішення,що приймаються судом або стороною захисту, не є проявами кримінальногопереслідування.
Указана діяльність провадиться стосовно конкретної особи, вжепоставленої в положення підозрюваного (обвинуваченого). Якщо поняттякримінального переслідування досліджувати в поєднанні з іншими нормами,зокрема, з тими, що визначають процесуальне положення підозрюваного(обвинуваченого), то цілком очевидним є висновок, що кримінальне переслідуваннярозпочинається з моменту: а) порушення кримінальної справи щодо конкретноїособи; б) затримання особи за підозрою у вчиненні злочину; в) застосуваннястосовно неї запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення; г) притягненняособи як обвинуваченого. Таким чином, поняттям „кримінальне переслідування” неохоплюється порушення кримінальної справи за фактом.
У процесуальній літературі момент, з якого починаєтьсякримінальне переслідування, чітко не означено проте навряд чи правильнобезмежно розширювати розглядуване поняття. Так, деякі правники відносять докримінального переслідування також діяльність, здійснювану на стадії порушеннякримінальної справи, і навіть не процесуальну. На нашу думку, кримінальнепереслідування є діяльністю процесуальною і тому за рамками кримінальногосудочинства (наприклад, при здійсненні оперативно-розшукових абоадміністративних заходів) існувати не може. Якщо розглядатикримінально-процесуальну діяльність на стадії порушення кримінальної справи, тоїї призначення полягає не у викритті особи, яка вчинила злочин, а лише увстановленні необхідних передумов для початку провадження по кримінальнійсправі, у тому числі і для здійснення кримінального переслідування.
На наше переконання, кримінальне переслідуваннярозпочинається з моменту порушення кримінальної справи й завершується набраннямвироком законної сили [8, с. 68]. На досудовому провадженні йому властива низкаформ, як-от: (а) порушення кримінальної справи; (б) вжиття заходів повстановленню події злочину й викриттю особи (осіб) винної (-их) у вчиненнізлочину; (в) висунення стосовно неї обвинувачення в останньому; (г)формулювання і пред'явлення їй (їм) обвинувачення у вчиненні злочину; (д)доведення обвинувачення; (е) направлення кримінальної справи з обвинувальнимвисновком до суду [3, с. 36–37]. З моменту порушення кримінальної справи й дозакінчення досудового слідства кримінальне переслідування здійснюється прокурором,уповноваженим наглядати за додержанням законів органами, які провадятьоперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, а після передачікримінальної справи до суду – прокурором, який підтримує державнеобвинувачення.
Отже, під кримінальним переслідуванням ми маємо на увазікримінально-процесуальну функцію уповноважених законом учасників судочинства,яка полягає в обов'язку в кожному випадку виявлення ознак злочину вжити заходипо встановленню події злочину, викриттю особи (осіб), винної (-их) у йоговчиненні. З метою виключення подвійного розуміння обвинувачення (яккримінально-процесуальної функції і як твердження про вчинений особою злочин),а також для відмежування його від „кримінальне переслідування” і в законі, і втеорії кримінального процесу слід іменувати цю кримінально-процесуальну функцію„кримінальне переслідуванням”.
Що стосується позначення дізнавача, слідчого, прокурора якпредставників однієї сторони – обвинувачення, то це позбавляє, на думку деякихпроцесуалістів, підстави для здійснення прокурором нагляду, так би мовити, засамим собою [17]. Подібна точка зору видиться не цілком справедливою, оскількина досудовому провадженні призначення прокурора інше, ніж інших учасниківкримінального судочинства з боку обвинувачення: він здійснює нагляд запроцесуальною діяльністю органів дізнання й органів досудового слідства, тому всистемі правоохоронних органів його положення на більш високому рівні.
Прокурор здійснює кримінальне переслідування й на досудовомупровадженні, і в суді. На відміну від інших учасників – представників сторониобвинувачення, він, з одного боку, володіє ширшим баченням судової перспективикримінальної справи, а з другого – заінтересований у якісному законномупровадженні по ній. Таким чином, прокурор, наділений правом і обов'язкомпідтримувати державне обвинувачення в суді, виступає провідним, головниморганом кримінального переслідування.
У реалізації кримінального переслідування на досудовомупровадженні роль прокурора достатньо специфічна. По справедливому зауваженнюО.Б. Соловйова і О.Г. Халіуліна, на відміну від інших органів кримінальногопереслідування, прокурор виступає гарантом законності розслідування, дотриманняправ і законних інтересів учасників кримінального процесу. Саме через призмузабезпечення законності й належить розглядати його діяльність при здійсненнікримінального переслідування. Прокуророві зовсім не обов'язково у всіх випадкахсамому порушувати кримінальні справи, притягати осіб до кримінальноївідповідальності; він повинен втручатися в процес розслідування лише з метоюпопередження, виявлення й усунення порушень закону [9, с. 39–40].
У теорії прокурорського нагляду і в процесуальній правовійлітературі достатньо докладно висвітлені поняття й сутність прокурорськогонагляду, його завдання й основні напрямки (галузі)… Прокурорський наглядстановить собою самостійний вид державної діяльності, яка провадиться: (1) відімені держави; (2) з метою забезпечення верховенства закону, єдності ізміцнення законності, захисту прав та свобод людини і громадянина, охоронюванихзаконом інтересів суспільства й держави; (3) єдиною системою органівпрокуратури [3, с. 5]. Це і є її відмітні ознаки. Ці ж ознаки властиві йнагляду за виконанням законів органами дізнання й досудового слідства. Такий наглядпрокурора становить передбачений законом напрямок його діяльності щодопопередження, виявлення й усунення порушень закону з метою забезпечення точногой неухильного дотримання принципів і порядку кримінального судочинствазазначеними органами при порушенні кримінальної справи та її розслідуванні.
Специфіка цієї галузі прокурорського нагляду полягає внаступному: (1) незаконне або необґрунтоване рішення слідчого прокурор неопротестовує, а скасовує своєю владою; (2) він здійснює нагляд стосовнослідчого, який володіє процесуальною самостійністю в достатньо широких межахпри вирішенні найважливіших питань розслідування, пов'язаних з оцінкою доказівта основними процесуальними рішеннями по кримінальній справі; (3) нагляд –невід'ємна частина досудового провадження (так, постанова слідчого пропорушення кримінальної справи фактично набуває юридичної сили лише післяотримання згоди прокурора), хоча прокурор і знаходиться на більш високомурівні, забезпечуючи попередження, виявлення й усунення порушення закону впроцесуальній діяльності органів дізнання й досудового слідства; (4) прокурорвиступає в кримінальному судочинстві представником сторони обвинувачення іразом з наглядом здійснює кримінальне переслідування.
На думку деяких науковців, особливість прокурорського наглядуполягає також у тому, що нагляд за процесуальною діяльністю органів дізнання йорганів досудового слідства включає процесуальне керівництво розслідуванням,здійснюваним цими органами [1]. Саме з процесуальним керівництвом кримінально-процесуальноюдіяльністю слідчих з боку прокурора прихильники даної концепції пов'язуютьнаявність у цього суб’єкта кримінального судочинства владно-розпорядчихповноважень (скасування постанов слідчого, дача йому письмових вказівок,проведення окремих слідчих дій або розслідування в цілому) [7, с. 353]. Яквідзначає В.М. Савицький, процесуальне керівництво розслідуванням служитьєдиним способом забезпечити законність дій відповідних органів, без чогонеможливий повноцінний нагляд за виконанням законів [2, с. 45]. У зв'язку з циму юридичній науковій літературі існує точка зору, прихильники якої пропонуютьпередбачити в ЗУ „Про прокуратуру” і в КПК повноваження прокурора по здійсненнюпроцесуального керівництва діяльністю органів дізнання і слідства по кримінальнихсправах [9].
Існує й інша позиція щодо співвідношення прокурорськогонагляду і процесуального керівництва прокурором розслідуванням злочинів. Цівиди його діяльності розглядаються як самостійні процесуальні функції, де першавиступає основною, а друга – додатковою.Аналіз повноважень, наданих КПКпрокуророві (ст. 227 та ін.), дійсно дозволяє стверджувати, що він наділенийзначними можливостями по втручанню в процесуальну діяльність слідчого йспонуканню його змінювати перебіг розслідування, ухвалювати правосудні (зпогляду прокурора) рішення. До числа аргументів на користь таких широкихповноважень прокурора щодо процесуальної діяльності слідчого можна віднести те,що, зрештою, саме він, а не слідчий зобов'язаний після закінчення розслідуванняухвалити остаточне рішення про направлення кримінальної справи до суду, а потімуже в перебігу судового розгляду підтримувати державне обвинувачення. От чомупрокурор має необмежений вплив на досудове провадження, де для нього, як длямайбутнього державного обвинувача, готується доказова база, якою віноперуватиме в суді [4].
Практика свідчить, що прокурори фактично здійснюютьпроцесуальне керівництво розслідуванням, підміняючи при цьому слідчого йначальника слідчого відділу. Подібна ситуація багато в чому пов'язана з тим, щоначальники слідчих відділів не повною мірою виконують свої обов'язки попроцесуальному контролю за кримінально-процесуальною діяльністю підлеглихслідчих.
Багато процесуалістів заперечують проти концепціїпроцесуального керівництва прокурором діяльністю слідчого, вважаючи, щопрокурор лише наглядає за законністю розслідування злочинів, а керівництвоостаннім з його боку обмежує процесуальну самостійність слідчого і знижуєвідповідальність начальника слідчого відділу за якість розслідування кримінальнихсправ. Крім того, прихильники цієї точки зору сумніваються, що може бутиефективним прокурорський нагляд за діяльністю, якою прокурор керує [8; 170].
Розвиваючи вказану позицію, В.В. Николюк і Ю.В. Деришевдоводять, що проблема процесуального керівництва – природний результат розвиткурадянського кримінального судочинства, однією з тенденцій якого є приматадміністративної влади над владою судово-слідчою. У результаті цього в Україніу тому числі відбулося переродження досудового слідства в прокурорськедізнання, а процесуально самостійного суб'єкта процесу – в повністю залежноговід прокурора дізнавача, який лише зберіг колишнє найменування „слідчий” [5, с.151]. Заперечення цих правників проти процесуального керівництва прокуроромрозслідуванням злочинів привели їх до висновку про неприпустимість іпрокурорського нагляду за провадженням розслідування, оскільки прокурор, якпредставник виконавчої влади, не повинен наглядати за досудовим слідством,похідним від судової влади [1, с. 152–154].
З нашого погляду, прокурор є органом нагляду за законністюпроцесуальної діяльності органів дізнання й досудового розслідування і його неповинні цікавити питання керівництва розслідуванням конкретних кримінальнихсправ. Для нього важливе забезпечення законності й обґрунтованості провадженняпроцесуальних дій та ухвалення процесуальних рішень, здійснення слідчих дій,реалізація прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства.
Прокурор успішно й достатньо ефективно виконає своє державнепризначення – нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють дізнання йдосудове слідство, якщо використовуватиме з цією метою тільки наглядовіповноваження без повсякденного оперативного втручання в діяльність слідчого, непідміняючи начальника слідчого відділу по керівництву підлеглими слідчими [7,с. 121–131].
Процесуальне керівництво прокурором розслідуванням не тількиущемляє процесуальну самостійність слідчого, перетворює начальника слідчоговідділу на зайвого фігуранта, непотрібного в системі процесуального контролю йнагляду на досудовому провадженні. Спроби прокурора керувати всім і всімачревате його необ'єктивністю при виконанні іншої кримінально-процесуальноїфункції – нагляду за процесуальною діяльністю органів дізнання й органівдосудового слідства.
Проте, важливо підкреслити тісний взаємозв'язок,взаємозалежність і взаємопроникнення функції прокурора по нагляду запроцесуальною діяльністю і процесуального керівництва розслідуванням.Здійснюючи нагляд за законністю, прокурор має попередити, виявити й усунутипорушення закону, використовуючи при цьому засоби процесуального керівництва, утому числі й повноваження, надані начальникові слідчого відділу. Інакшескладається ситуація, коли начальник слідчого відділу недостатньою міроювиконує свої функції по керівництву розслідуванням і не може забезпечити йогозаконне й обґрунтоване провадження. Саме в таких випадках прокурор вимушенийбрати на себе керівництво розслідуванням, однак подібна практика з винятку неповинна перетворюватись на правило.
Осьчому в ст. 227 КПК прокуророві надані повноваження, що мають управлінськуприроду: (а) вилучати від органу дізнання й передавати слідчому будь-якусправу; (б) передавати справу від одного органу досудового слідства іншому, атакож від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного йоб'єктивного розслідування; (в) усувати особу, яка провадить дізнання, абослідчого від подальшого ведіння дізнання або досудового слідства, якщо вонидопустили порушення закону при розслідуванні справи (пункти 9, 10 ч. 1ст. 227КПК).
У зв'язку із цим видиться обґрунтованою думка О.В. Смирнова й
К.Б. Калиновського, які вважають, що керівництво прокурора розслідуванням можебути конкретним проявом і його наглядової функції, і повноважень покримінальному переслідуванню. Тому це питання слід розглядати в площиніспіввідношення не нагляду й керівництва розслідуванням, а нагляду йкримінального переслідування [4, с. 126]. Наведена теза про здійсненняпрокурором процесуальних повноважень, перш за все з метою нагляду запроцесуальною діяльністю органів дізнання й досудового слідства, а некерівництва розслідуванням кримінальних справ, підтримується і в законі, дезнаходять своє відбиття норми, спрямовані на посилення процесуальноїсамостійності слідчого. У цьому випадку йдеться про перелік процесуальнихрішень, щодо яких слідчий має право не погодитися зі вказівками прокурора проїх провадження (саме в таких вказівках, як правило, і виявляється керівництворозслідуванням). Оскільки вказане право, по суті, є єдиною можливістю слідчогообстояти свою процесуальну позицію з ключових питань розслідування (ч.2 ст. 114КПК).
Розглядаючи повноваження прокурора на досудовому провадженні,вкажемо на системний характер його діяльності, взаємозв'язок і взаємодіювиконуваних ним процесуальних функцій. У процесуальних джерелах класифікації,як правило, зазнають повноваження прокурора й засоби (форми) прокурорськогонагляду [23]. Разом з формами останнього, в теорії розрізняють і його видизалежно від об'єктів нагляду: (1) за законністю порушення або відмови впорушенні кримінальної справи; (2) дотриманням закону при провадженніневідкладних слідчих дій, спрямованих на отримання і процесуальне закріпленняпочаткової доказової інформації; (3) за законністю оперативно-розшуковоїдіяльності; (4) за виконанням закону при затриманні й забезпеченні правпідозрюваного; (5) за додержанням законності при притягненні особи якобвинуваченого, при арешті й забезпеченні прав обвинуваченого; (6) зазабезпеченням прав потерпілого; (7) за всебічним, повним та об'єктивнимдослідженням обставин злочину; (8) за виконанням закону при закінченнірозслідування по кримінальній справі [8, с. 69, 80–174].
Р.X. Якупові В.М. Галузо вважають, що прокурорський нагляд може поділятись на епізодичний,поетапний і завершуючий [1, с. 136–137]. Основним видом прокурорського нагляду,на нашу думку, є поетапний, що здійснюється при перевірці постанов слідчого наосновних відрізках руху кримінальної справи, а також при дачі згоди напровадження слідчих дій і вжиття заходів процесуального примусу, які обмежуютьконституційні права громадян. Епізодичний прокурорський нагляд застосовуєтьсяпри розгляді скарг у порядку ст. 235 КПК, завершальний – при виконанніпрокурором повноважень по кримінальній справі, що надійшла з обвинувальнимвисновком, і при дачі згоди на закриття справи у випадках, установленихстаттями 71 і 72 КПК.
У наукових юридичних джерелах питання про місце прокуратури всистемі державно-правових інститутів завжди викликало дискусії. Із прийняттямКонституції України, яка проголосила поділ влади принципом державногобудівництва й позначила суд носієм самостійної гілки державної влади, проблеманалежності прокуратури до тієї чи іншої гілки влади залишилася невирішеною.Цілком очевидно, що прокуратура не входить до механізму судової влади, вона нечинить правосуддя, її повноваження не укладаються в прерогативи судової влади.Прокуратура – самостійний державний орган, основне призначенням якогосформульовано в Конституції України й відповідному законі „Про прокуратуру”.
Спроби правознавців віднести прокуратуру до тієї чи іншоїгілки влади робилися вже неодноразово. Так, одні з них вважають, щопрокуратура, як орган нагляду за виконанням законів, має належати дозаконодавчої влади [4; 147]; другі переконані, що вона повинна перейти в судовевідомство [11]; треті пропонують включити прокуратуру в організаційну структуруМіністерства юстиції, тобто віднести її до виконавчої влади; четвертівиступають за надання їй статусу одного з елементів механізму ефективноїреалізації державної влади, яку в Україні втілює Президент; існує також думка,що прокурорська влада становить собою особливу владу юстиції або її потрібновважати різновидом четвертої – контрольної або наглядової влади [4].
Підкорення прокуратури законодавчій, виконавчій або судовій гілкамвлади, як вбачається, може порушити систему стримувань і противаг, що склаласяв державі. Виконавча й судова гілки так чи інакше застосовують закони. І якщоне мати незалежного від них прокурорського нагляду, то практично випадає одна зпровідних ланок механізму реагування на порушення закону судами й органамивиконавчої влади, оскільки прокуратура не може здійснювати нагляд за тимиорганами, до складу яких входить сама. Із цієї ж причини недоцільно відноситиїї до влади законодавчої. Прокуратура, виконуючи функцію нагляду завідповідністю нормативних актів, що видаються в країні, значною мірою формуєєдиний правовий простір, гарантуючи законність у всіх сферах державного йсуспільного життя.
При посиланнях на зарубіжне законодавство і практику його застосуванняслід враховувати специфіку національної правової системи й національнихтрадицій [2]. Прокурорський нагляд в Україні практично не знає прямих аналогіву світовій історії правоохоронної діяльності. У даний час прокуратура поєднує всобі багатопланові функції: елементи конституційного нагляду, кримінальнепереслідування, нагляд за виконанням законів і т.д. Незважаючи на деякийперерозподіл функцій прокуратури на користь інших органів, перш за все судів,вона не втратила своєї своєрідності.
Цей орган не вписується в систему поділу влади, його не можнавіднести ні до однієї з її гілок. Основне призначення прокуратури полягає втому, що вона встановлює і вживає заходів до усунення будь-яких порушеньзакону, від кого б вони не виходили. При цьому вона сприяє взаємодії гілоквлади, їх злагодженому функціонуванню як єдиної державної влади,заінтересованої в дотриманні законів. Ці властивості й дозволяють віднестипрокуратуру до системи стримувань і противаг, на чолі якої стоїть ПрезидентУкраїни, який відповідно до ст. 102 Основного Закону є гарантом державногосуверенітету, територіальної цілісності України, прав та свобод людини ігромадянина.
За своєю державно-правовою природою прокурорський нагляд, якбачимо, є основною формою вищого державного нагляду за додержанням законів навсій території країни. Діючи в межах компетенції, встановленої законом,прокуратура виконує покладені на неї завдання і функції в суворій відповідностіКонституції України й законам незалежно від органів законодавчої, виконавчої йсудової гілок влади.
Процесуальна самостійність слідчого у взаємовідносинах зпрокурором має бути реальною гарантію законності й обґрунтованостіпроцесуальних рішень слідчого, оскільки дозволяє йому в межах установленоїкримінально-процесуальним законом компетенції самому формулювати висновки йдумки на підставі перевірених і достовірних доказів. Визначальним чинником уцій ситуації служить те, що ніхто краще за нього не може вникнути в сутністьдосліджуваних матеріалів, оцінити їх у сукупності й ухвалити законне рішеннящодо кожного правового питання.
Вважаючи, що прокурор (за загальним правилом) не повиненздійснювати процесуального керівництва діяльністю слідчого, потрібновраховувати, що й наглядові його повноваження стосовно слідчого обмежені. Так,одним з аспектів такого обмеження є право останнього не погодитися з вказівкамипрокурора (ч. 2 ст. 114 КПК).
Дійсно, при вирішенні найважливіших питань розслідування,позначених у ч. 2 ст. 114 КПК, прокурор не вправі нав'язати свою волю слідчомуй зобов'язати його вчинити дії всупереч своїй совісті й переконанням Тому принезгоді з його вказівками слідчий має право не виконувати їх і направити справузі своїми письмовими запереченнями вищестоящому прокуророві, який зобов’язанийскасувати ці вказівки, або передати кримінальну справу іншому слідчому. Протенавіть передача останньої іншому слідчому не означає, що той повинен вестидосудове слідство відповідно до вказівок прокурора. Якщо цей слідчий дійдетакого ж висновку, що й перший, то він також може скористатися правом,закріпленим у ч. 2 ст. 114 КПК.
Дане повноваження, однак, на практиці рідко використовуєтьсяслідчими. Причинами цього є не стільки сумніви в правосудності їх рішення абобрак прагнення обстоювати перед прокурором свою позицію, скільки складність ітривалість процедури оскарження, відсутність часу, небажання вступати вконфлікт з прокурором.
У більшості випадків при поданні слідчим кримінальної справивищестоящому прокуророві з викладенням своїх заперечень проти одержанихуказівок про провадження процесуальних дій цей прокурор, керуючись відомчимиінтересами, не скасовує вказівок прокурора нижчого рівня, а доручаєрозслідування цієї справи іншому слідчому. Цілком очевидно, що таке правопрокурора на свій розсуд передавати кримінальну справу від одного органурозслідування іншому обмежує незалежність слідчого, дозволяє усувати його відсправи й передавати її іншому слідчому, який ухвалить потрібне рішення.
Однак згідно з ч. 3 ст. 227 КПК письмові вказівки прокурора слідчому, надані в установленомузаконом порядку, є обов'язковими. Іншими словами, по основній масі вказівокпрокурора про провадження тих чи інших процесуальних дій слідчий позбавленийможливості припинити їх виконання навіть при незгоді з ними й поданніматеріалів справи вищестоящому прокуророві. У цих випадках оскарженняздійснюється в порядку ст. 236 КПК вищестоящому прокуророві. Як вбачається узв'язку із цим зміцненню процесуальної самостійності слідчого могло б служитиправо оскаржити дії й рішення прокурора в судовому порядку. А тому зурахуванням наведеного, вважаємо, що в КПК слід було б передбачити правослідчого оскаржувати в суді незаконні й необґрунтовані з його погляду рішенняабо вказівки прокурора у випадках, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК.
Наглядові повноваження прокурора обмежені процесуальноюсамостійністю начальника слідчого відділу, тобто його свободою у виборіпроцесуальних засобів контролю за кримінально-процесуальною діяльністюслідчого. Разом із тим прокурор, здійснюючи нагляд за розслідуваннямкримінальних справ слідчим, знаходить і усуває недоліки й у процесуальномуконтролі начальника слідчого відділу. Останній несе відповідальність заневиконання або неналежне виконання покладених на нього законом обов'язків, запорушення норм кримінального закону (притягнення завідомо невинуватого докримінальної відповідальності, незаконне звільнення від кримінальноївідповідальності, незаконне затримання, фальсифікацію доказів тощо), а також заситуації, пов'язані з так званою завищеною кваліфікацією злочинів,відповідальність за порушення слідчим приписів КПК, які не були виявлені йусунені начальником слідчого відділу [8, с. 46].
На попередження, виявлення й усунення вказаних порушень іспрямовано прокурорський нагляд щодо начальника слідчого відділу. Прокурорнаглядає також за тим, щоб начальник слідчого відділу в порядку відомчоїпідлеглості не примушував слідчого до ухвалення процесуальних рішень і не бравна себе функцій, які не випливають з кримінально-процесуального закону [8 с.47].
Представляється, що вказівки, які надаються прокуроромслідчому, обов'язкові для начальника слідчого відділу і він повинен вжитизаходів по забезпеченню їх виконання .
судочинство прокурор закон слідство
Висновки
Аналіз норм чинного процесуального законодавства і наведенихвище точок зору дозволяє сформулювати певні висновки з цього приводу.
По-перше, предметом нагляду прокурора виступають не органдізнання й орган досудового слідства, не дізнавач і слідчий (у цьому випадкумежі наглядових повноважень були б безмежні), а виконання (дотримання) нимизаконів.
По-друге, прокурорський нагляд здійснюється за законністю йобґрунтованістю як процесуальних дій (бездіяльності) органів досудовогослідства, так і їх процесуальних рішень.
По-третє, до змісту предмета прокурорського нагляду завиконанням (додержанням) законів зазначеними органами входять 2 основнівзаємозв'язані елементи: (а) законність, точна відповідність вимогам законупрофесійної діяльності цих органів, і (б) дотримання прав та свобод людини ігромадянина. Таке формулювання предмета нагляду підкреслює правозахисний, а нерепресивний характер повноважень прокурора на досудовому провадженні.
Предмет прокурорського нагляду на досудовому етапі не можнавизначити, лише спираючись на приписи ЗУ „Про прокуратуру”. Варто звернутися доКПК, де це питання вирішено трохи інакше. У ч. 1 ст. 227 КПК йдеться про наглядпрокурора в межах його компетенції за виконанням законів органами дізнання йдосудового слідства. У зв'язку з цим вбачається неточною позиція деякихдослідників, що дотримання прав та свобод людини і громадянина, встановленийпорядок вирішення заяв іповідомлень про злочини, проведення розслідування, законність рішень органіврозслідування є предметом нагляду прокурора на досудовому етапі кримінальногосудочинства [20]. Не можна погодитися і з Р.X. Якуповим і В.М. Галузо, які вважають,що прокурорський нагляд здійснюється не лише за виконанням законів органамидізнання й досудового слідства, а й за проведенням розслідування покримінальних справах у цілому .
Згадувана ч. 1 ст. 227 КПК дозволяє зробити висновок, щопредметом прокурорського нагляду на досудовому провадженні може бути будь-якапроцесуальна діяльність органів дізнання й досудового слідства.
Таке доволі широке розуміння предмета прокурорського наглядузумовлено тим, що процесуальна діяльність на досудовому провадженні суттєвозачіпає конституційні права і свободи осіб, залучених у сферу кримінальногопроцесу. Тому жодна інша галузь прокурорською нагляду не включає необхідностіперевірки законності й обґрунтованості такої значної кількості дій(бездіяльності) і рішень піднаглядних органів.
Важливо відзначити, що предмет прокурорського наглядуспівпадає з предметом процесуального контролю начальника слідчого відділу, щодопідлеглих йому слідчих. Водночас у цих форм процесуального контролю й наглядуна досудовому провадженні суттєво розрізняється як статус контролюючихсуб'єктів і сутністьконтрольно-наглядової діяльності, так ізасоби її здійснення.
На наше переконання в кримінально-процесуальному законінеобхідно передбачити норму, яка дозволяла б заявникам (за їх проханням)користуватися можливістю ознайомлюватися з матеріалами перевірки в тій частині,яка безпосередньо стосується їх інтересів [8].
Треба визнати, що прокурора часто обвинувачують внеоб'єктивності розгляду скарг [4, с. 19]. На нашу думку, потрібно зберегтивказані його повноваження. Це зумовлено не тільки тим, що більшість скаргнадходить саме в прокуратуру і при цьому близько чверті з них задовольняються.Прокурор, здійснюючи нагляд за процесуальною діяльністю органів досудовогослідства, обізнаний про стан провадження по кримінальній справі, може ретельной (що надзвичайно важливо) оперативно провести перевірку за скаргою й ухвалитизаконне й обґрунтоване рішення.
Література
1. КорнуковВ.М. Обеспечение и защита прав личности как основная задача и концептуальнаяоснова реформирования российского уголовного процесса / В.М. Корнуков // Актуальные вопросыобеспечения прав личности в уголовном судопроизводстве: межвуз. сб. науч. ст./ отв. ред. В.М. Корнуков. – Саратов: Изд-во ГОУВПО „Саратовская государственная академияправа”, 2005. – С. 8-24.
2. КорнуковВ.М. Теоретические и правовые основы положения личности в уголовномсудопроизводстве: дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09. – Саратов, 1987. – 415 с.
3. Короткийтлумачний словник української мови / відп. ред. Л.Л. Гумецька, уклад. Д.Г.Гринчишин, Л.Л. Гумецька, В.Л. Карпова [та ін.]. – К.: Рад. шк., 1978. – 296с.
4. КоротковА.П. 900 ответовна вопросы прокурорско-следственных работников по применению УПК РФ / А.П. Коротков, А.В. Тимофеев. – М.: ЭКЗАМЕН, 2004. – 576с.
5. КостенкоН.И. Место прокуратуры в государственном механизме / Н.И. Костенко //Государство и право. – 1995. – № 11. – С. 12–21.
6. Кримінальнийпроцес України: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / Ю.М. Грошевий,Т. М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов [та ін.]; за ред. Ю. М. Грошевого, В.М.Хотенця. – Х.: Право, 2000. – 496 с.
7. Кримінальнийпроцесуальний кодекс України: проект підготовл. робочою групою Нац. комісії зізміцнення демократії та утвердження верховенства права (станом на вересень 2008р.)
8. Кримінально-процесуальнийкодекс України [Електронний ресурс]: проект, внес. в Верхов. Раду України нар.деп. України В.Р. Мойсиком, О.М. Бандуркою, І. В. Вернидубовим, С. Б. Гавришем,М.А. Маркуш: реєстрац. № 3456-д від 18 листоп. 2005 р. – Режим доступу: gska2.rada.gov.ua/
9. Кримінально-процесуальнийкодекс України [Електронний ресурс]: проект, внес. в Верхов. Раду України нар.деп. України В. Р. Мойсиком, І.В. Вернидубовим, С.В. Ківаловим, Ю.А. Кармазіним: реєстрац. № 1233 від 13 груд. 2007 р. – Режим доступу: gska2.rada.gov.ua/
10. Кримінально-процесуальнийкодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. В.Т. Маляренка, Ю.П.Аленіна. – Х.: Одісей, 2008. – 944 с.
11. КузьменкоЮ.В. Проблемы реализации уголовно-процессуальной ответственности при избраниимеры пресечения в виде заключения под стражу и пути их решения / Ю.В. Кузьменко // Рос. следователь. – 2007. – № 19.–С. 5–7.
12. Курссоветского уголовного процесса: Общая часть / под ред. А.Д. Бойкова, И.И.Карпеца. – М.: Юрид. лит., 1989. – 640 с.
13. ЛазаревВ.А. Возбуждение уголовного дела как акт правового реагирования на преступныепосягательства: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / В.А. Лазарев. – Саратов,2001. – 24 с.
14. ЛазареваВ.А. Судебная защита в уголовном процессе РФ: проблемы теории и практики:автореф. дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.09 – Уголовный процесс;Криминалистика и судебная экспертиза ; Оперативно-розыскная деятельность / В.А. Лазарева. – М., 2000. – 420 c.
15. ЛазаревскийН.И. Русское государственное право. Конституционное право: учебник / Н.И.Лазаревский. – 3-е изд. – СПб.: Тип. СПБ акц. общ. „Слово”, 1913. – Т. 1. – 272 с.
16. Ларин А.М.Прокурорский надзор и руководство расследованием / А. М. Ларин // Социалист. законность. – 1978. – № 10. – С. 56–57.
17. ЛаринА.М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции / А.М. Ларин. – М.: Юрид. лит.,1986. – 159 с.
18. ЛаринА.М. Что будет с судебной реформой / А.М. Ларин // Государство и право. – 1994. – № 10. –С. 45–46.
19. ЛаринА.М. Уголовный процесс России:лекции – очерки / А.М. Ларин, Э.Б. Мельникова, В.М. Савицкий; под ред. В.М. Савицкого. – М.: Бек, 1997. – 324 с.
20. ЛебедевВ. Судейская беспристрастность и социальный контроль за судом / В. Лебедев //Рос. юстиция. – 2001. – № 7. – С. 2–4.
21. ЛебедевВ.М. Судебная власть на защите конституционного права граждан на свободу иличную неприкосновенность в уголовном процессе: автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 - Уголовныйпроцесс; Криминалистика; Теория оперативно-розыскной деятельности / В. М.Лебедев; Науч. рук. Г. И. Загорский; Московская государственная юридическаяакадемия. – М., 1998. – 23 с.
22. Либус И.А.Презумпция невиновности в советском уголовномпроцессе / И. А. Либус; Отв. ред. И.Л. Петрухин. – Ташкент: Узбекистан,1981. – 232 с.
23. Личность,общество и государство. / Под ред. В.Ф. Котока иВ.С. Тадевосяна. – М.: Наука, 1966. – 248 с.
24. ЛобановА.П. Функции уголовного преследования и защиты в российском судопроизводстве /А.П. Лобанов. – Тверь: Изд-во Тверского ун-та, 1996. – 242 с.
25. ЛобойкоЛ.Н. Уголовно-процессуальное право: учеб. пособие / Л.Н. Лобойко. – Х.:Одиссей, 2007. – 672 с.
26. ЛомовскийВ. Какой власти принадлежит прокуратура? / В. Ломовский // Рос. юстиция. –2001. – № 9. – С. 21-22.
27. ЛомовскийВ.Д. О соотношении прокурорского надзора и ведомственного контроля на стадиипредварительного расследования. В сб.: Трудыташкентской школы МВД СССР. – Ташкент,1980. – 234 с.
28. ЛопаткинаН.А. Становление института судебного контроля в УПК РФ: его преимущества инедостатки / Н.А. Лопаткина // УПК РФ – проблемы практической реализации:материалы Всеросс. науч.-практ. конф., г. Сочи, 11-12 окт. 2002 г. – Краснодар: Право, 2002. – С. 162-165.
29. Лук’янчиковЄ.Д. Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів:монографія / Є.Д. Лук’янчиков. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2005. –360 с.
30. ЛукашеваЕ.А. Правовое государство и обеспечение прав человека / Е.А. Лукашева // Правачеловека: проблемы и перспективы / отв. ред. Е.А. Лукашева. – М., 1990. – С.39-64.
31. МагновськийІ.Й. Гарантії прав і свобод людини та громадянина в праві України (теоретико-правовийаспект): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / І.Й. Магновський; Нац. акад. внутр. справ України. – К., 2003. –192 с.