Поняття, види, структура, тлумачення та завдання закону про кримінальну відповідальність

Міністерство освіти  і  науки  України
Харківськийдержавний педагогічний університет
ім.Г.С.Сковороди
ІнститутЕкономіки та Права
Юридичнийфакультет
Кафедракримінально-правових дисциплін
Курсоваробота за темою
„Поняття,види, структура, тлумачення та завдання закону про кримінальну відповідальність”
                                                                             Курсову роботу
                                                                             виконав:
Студент2-го курсу, 25гр.
АнтоновЮрій
   Курсову роботу
                                                                             перевірив:
                                                                 Мірошниченко Є.О.
Харків– 2004

                        План.
І     Вступ.
ІІ    Загальна частина.
1.        Поняттязакону про кримінальну відповідальність.
2.        Структуразакону про кримінальну відповідальність.
3.        Тлумаченнязакону про кримінальну відповідальність.
4.        Завданнязакону про кримінальну відповідальність.
ІІІ     Висновок.
Перелік використаноїлітератури.
 

Вступ.
Проблема законупро кримінальну відповідальність розглядалася багатьма визнаними вченими  вгалузі науки кримінального права. Серед них слід відзначити Дурманова Н.Д,Ковальова М.І., Шаргородського М.Д. та багато інших. Саме вони розробилитеоретичну базу наукового матеріалу з данної теми, який я і використав під часнаписання своєї курсової роботи.
Під час написаннясвоєї курсової роботи я звернув увагу на більшість проблемних питань, щостосуються данної теми. Головними питаннями, які я намагався висвітлити в ційкурсовій є поняття закону про кримінальну відповідальність, його види,тлумачення та структура. Також я спробував розкрити значення кримінальногозакону та його завдання, бо саме це питання було надзвичайно дискусійним ще врадянській юридичній літературі та разом з тим не втратило свою актуальність ісьогодні.
Метою написанняцієї курсової являється більш глибоке дослідження питань, що являютьсяпредметом данної роботи, їх пізнання для створення надійної теоретичної бази,яку б я міг застосувати на практиці.

  1.Поняття закону прокримінальну відповідальність та його
види.
ЗаконодавствоУкраїни про кримінальну відповідальність складається з Кримінального КодексуУкраїни, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних нормах тапринципах. Єдина система нормативно-правових актів, котра регулює питаннязлочинності та караності діяння зведена в єдиний кодифікований акт –Кримінальний кодекс. Закони України про кримінальну відповідальність, якіприйняті після набрання чинності нині діючим Кримінальним кодексом, включаютьсядо нього після набрання ними чинності. Тільки Кримінальний кодекс визначаєзлочинність та караність діяння на території України.  
Закон прокримінальну відповідальність визначають як нормативно-правовий акт, прийнятийВерховною Радою України, котрий містить взаємопов’язані юридичні норми, одні зкотрих, засновуючись на Конституції України та загальновизнаних нормахміжнародного права, закріпляють підстави та принципи кримінальноївідповідальності, містять загальні засади кримінального законодавства, інші –визначають, які суспільно небезпечні діяння являються злочинами, тавстановлюють, які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі їх вчинили,або ж називають підстави та умови звільнення від кримінального покарання[1].
Виходячи зданного визначення, слід встановити основні ознаки кримінального закону.
1. Кримінальнийзакон засновується на Конституції України та загальновизнаних нормахміжнародного права. Конституція України, включивши до свого змісту загальновизнанінорми міжнародно-правових актів в сфері прав людини, продублювала данніположення в нині діючому Кримінальному кодексі. „Кожна людина,  обвинувачена увчиненні злочину,  має право вважатися  невинною  доти,  поки її винність небуде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду,  при якому їй забезпечують усі можливості для захисту” – сказано в Загальнійдекларації прав людини 1948р. Данне положення дублюється в ч.1 ст.62Конституції України та ч.2 ст.2 Кримінального кодексу. „Ніхто не  може  бути засуджений  за  злочин  на  підставі вчинення  будь-якого  діяння або забездіяльність,  які під час їх вчинення не становили злочину за  національними законами  або  за міжнародним правом” – говорить той же міжнародно-правовийдокумент. Це положення є базовим для ч.2 ст.4 Кримінального кодексу, якийвказує, що злочинність та караність діяння встановлюється законом прокримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Разом зтим, „Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалосяна час вчинення кримінального правопорушення” (Європейська конвенція про захистправ та основних свобод, 1950р.) – положення, яке являється базовим длявстановлення основної засади дії кримінального закон в часі, згідно до якої„Закон  про  кримінальну  відповідальність,  що  встановлює
злочинність діяння або посилює  кримінальну  відповідальність,  не
має зворотної дії в часі” (ч.2 ст.5 кримінального кодексу). „Ніхто не повиненбути вдруге засуджений  чи  покараний  за злочин,  за  який він уже бувостаточно засуджений або виправданий відповідно до закону  і кримінально-процесуального  права  кожної країни” (Міжнародний пакт прогромадянські і політичні права, 1966р.). Данний принцип наглядно відображено вч.3 ст.2 Кримінального кодексу, згідно до якої  „ніхто   не   може   бути  притягнений   до   кримінальної відповідальності за той самий злочин більшеодного разу”,  та ч.2 ст.7 ККУ, яка встановлює засади кримінальноївідповідальності осіб, які скоїли злочин за кордоном – якщо данні особи  завчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони  не можуть  бути  притягнені  в  Україні   до   кримінальної відповідальності за цізлочини. Що ж до засад призначення та відбуття покарання, то і відносно цьогоаспекту на міжнародно-правовому рівні закріплено відповідні стандарти. Так,положення про те, що „ніхто не   повинен   зазнавати   тортур,   або    жорстокого,нелюдського,  або  такого,  що принижує його гідність,  поводження і покарання”яке міститься в Загальній декларації прав людини 1948р., продубльовано в ст.28Конституції України та ч.3 ст.50 ККУ, згідно до якої „покарання  не  має  наметі завдати фізичних страждань або
принизити людську гідність”. Рішенням Конституційного суду від 29 грудня 1999 року було скасовано смертну кару яквид покарання Кримінального кодексу 1960р. на підставі того, що таке покараннясуперечить Конституції та загальновизнаним нормам міжнародного права. НовийКримінальний кодекс України 2001р. виключає норму, котра передбачає покарання увигляді смертної кари. Данний захід ґрунтується на Конституції України таміжнародно-правовим стандартам в галузі захисту прав людини. Так, згідно доСт.1 Протоколу №6 до Європейської конвенції про захист прав та основних свободвід 28 квітня 1983р., „Смертна кара скасовується.  Нікого не може бутизасуджено  до такого покарання або страчено”.
2. Кримінальнийзакон приймається виключно парламентом – Верховною Радою України. Згідно зКонституцією Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади вУкраїні.  Відповідно до п.22 ст.92 Конституції України, виключно закономУкраїни визначаються діяння, які  є злочинами та відповідальність за них.
3. Кримінальнийзакон регламентує підстави та принципи кримінальної відповідальності тазвільнення від кримінальної відповідальності. Відповідно до того, які положеннямістить кримінальний закон, згідно з цим він включається до Загальної або Особливоїчастини Кримінального Кодексу.
4. Кримінальнийзакон містить взаємопов’язані правові норми, котрі визначають принципи тазагальні засади кримінального права. Він являє собою цілісну систему правовихнорм, кожна з котрих виконує свою функцію в справі кваліфікації діяння таіндивідуалізації покарання ат разом з тим має тісний зв'язок з іншими нормами,по відношенню до яких вона є або первинним, або вторинним елементом в ланцюгукваліфікації діяння та призначення покарання.
5. Закон прокримінальну відповідальність визначає, які суспільно небезпечні діянняявляються злочинними та яке покарання чи інші міри кримінально-правовогохарактеру призначаються за скоєння цих злочинів. Саме шляхом визначеннязлочинності та караності діяння, кримінальний закон і здійснює завданнякримінального законодавства, зазначені в ст.1 ККУ – „Кримінальний кодексУкраїни має  своїм  завданням  правове забезпечення   охорони   прав   і свобод  людини  і  громадянина, власності,  громадського порядку та громадськоїбезпеки, довкілля, конституційного    устрою України від злочинних посягань,забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”.
Змістомкримінального закону є правова норма. В зв'язку з цим кримінальний закон можнарозділити на такі види в залежності від виду правової норми, яка входить до змісту відповідного кримінального закону. Такими видами є:
1)        нормивизначаючі – норми, котрі дають визначення кримінально-правових понять. Такоює, наприклад, норма ч.1 ст.11 ККУ, відповідно до якої „Злочином  є  передбаченецим Кодексом суспільно небезпечне
винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину”;
2)        нормирозняснюючі – норми, котрі дають тлумачення тих чи інших положень Кримінальногокодексу. Такими є норми, котрі містять ся у примітках до відповідних статей КК.Наприклад, згідно до  ч.3 Примітки до ст.185 ККУ, „У статтях 185-191  цього Кодексу  у  великих  розмірах визнається злочин,  що вчинений однією особою чи групою  осіб  на суму, яка в двісті   п'ятдесят   і  більше  разів  перевищує неоподатковуваниймінімум доходів громадян на момент вчинення злочину ”.
3)        нормизаохочуючі – норми, котрі містять положення, котрі поліпшують правовий станвідповідного суб’єкта кримінально-правових відносин. Так, відповідно до ч.2ст.31 ККУ, „Не   підлягають    кримінальній    відповідальності  придобровільній  відмові  організатор,  підбурювач чи пособник,  якщо вони відвернули  вчинення  злочину   або   своєчасно   повідомили відповідні органи  державної  влади про злочин,  що готується або вчиняється.”
4)        нормизабороняючі – переважна більшість норм Особливої частини ККУ, котрі містятьюридично заборонену поведінку суб’єкту злочину, за яку встановлено мірукримінального покарання.
2. Структура закону прокримінальну відповідальність.
В структурікримінального закону знаходять свій безпосередній прояв принципи кримінальногоправа. В системі кримінального законодавства найбільш важливе принциповезначення має поділ кримінального закону на дві частини: Загальну та Особливу.Обидві частини українського Кримінального кодексу являють собою органічнуєдність, але разом з тим суттєво розрізняються за характером норм. Тому слідказати про окремо про систему Загальної частини та систему Особливої частиникримінального закону[2].
В Загальнійчастині Кримінального кодексу визначаються принципи та загальні положеннякримінального законодавства – завдання кримінального законодавства, підставикримінальної відповідальності, дія кримінального закону в просторі та часі,поняття злочину, цілі покарання та його види, застосування покарання,звільнення від покарання, примусові заходи медичного та виховного характеру.
В Особливійчастині вказуються конкретні суспільно небезпечні та карані за кримінальним законодавствомдіяння та визначається конкретна міра покарання за кожне діяння.
Статті Загальноїчастини кримінального закону не тільки визначають ті чи інші поняття чиінститути, але й приписують за певних умов компетентним установам, посадовим таіншим особам вчинити ті чи інші дії чи утриматися від них. Статті Загальноїчастини в єдності зі статтями Особливої частини також мають імперативний, а недекларативний, характер. Взагалі, в чинному кримінальному законодавстві не слідвиділяти декотрі статті як декларативні, бо кожна стаття, включаючи й ті з них,котрі встановлюють принципи та завдання законодавства, містить конкретнийприпис.
Статті Загальноїчастини, котрі стосуються злочину, за окремими виключеннями, не відрізняютьсяза змістом від статей Особливої частини (а саме від їх диспозицій). Вони взагальній (на відміну від диспозицій Особливої частини) формі визначають, щозлочинними є лише діяння, скоєні осудними особами, вчинені умисно чи знеобережності, вчинені за відсутності чи за наявності таких обставин, як крайнянеобхідність чи необхідна оборона. Вони визначають, що злочинним є як самескоєння злочинного діяння, так і замах на нього та співучасть в його вчиненніта ін. Такий же загальний характер мають положення Загальної частиникримінального закону, котрі стосуються покарання, особливо його видів тазастосування покарання.
СпіввідношенняЗагальної та Особливої частин в сфері визначення злочину можна уявити якспіввідношення загального та окремого при єдності змісту. Статті Загальноїчастини беруться на увагу кожний раз, коли мова йде про статтю особливоїчастини. В цьому відношенні Загальна частина кримінального права суттєвовідрізняється від Основних положень цивільного права. Це пояснюєтьсярізноманіттям тих відносин, котрі регулює цивільне право, та строго обмеженимхарактером сфери, котра відводиться для кримінального права. І Загальна, іОсоблива частини в основному стосуються одного предмету: визначення злочину тавстановлення за нього покарання. Тому вони і являють собою нерозривне єдинеціле.
Загальнимпринципом кримінального права являється положення про те, що дія всіх нормЗагальної частини Кримінального кодексу розповсюджується і на всі статтіОсобливої частини[3]. Тому не можна окремірозділи Особливої частини включать до однієї групи з розділами Загальноїчастини.
Єдність Загальноїта Особливої частин зовсім не означає їх тотожності та знищення відмінностейміж ними.
Загальна таОсоблива частини складаються з розділів, кожен з яких, в свою чергу,складається зі статей. Загальна частина складається з 15 розділів, кожен зкотрих має відповідну назву: Загальні положення; Закон про кримінальнувідповідальність; Злочин, його види та стадії; Особа, яка підлягає кримінальнійвідповідальності (суб’єкт злочину); Вина та її форми; Співучасть у злочині;Повторність, сукупність та рецидив злочинів; Обставини, що виключаютьзлочинність діяння; Звільнення від кримінальної відповідальності; Покарання тайого види; Призначення покарання; Звільнення від покарання та його відбування;Судимість; Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування;Особливості кримінальної відповідальності  та покарання неповнолітніх.
Особлива частинарозділена на 20 розділів, назви кожного з котрих відображає умовно об’єднану вньому групу злочинів, об’єднаних між собою за родовим об’єктом посягання. СистемаОсобливої частини кримінального права відображає відносини сучасногосуспільства. В основу системи норм Особливої частини Кримінального кодексупокладено характер злочинів, тобто характерні риси їх суспільної небезпечності.Для сучасного українського кримінального права являється неприйнятнимкласифікація злочинів за тяжкістю покарання. Оскільки кримінальне правовиходить з поняття злочину, а не покарання як первинного, санкція не можеявлятися підставою поділу норм Особливої частини. В основу поділу Особливоїчастини на розділи в Кримінальному кодексі та науці кримінального правапокладено, за загальним правилом, об’єкт злочину, точніше, родовий об’єктзлочину, тобто об’єкт, однаковий для значної групи злочинів, котріхарактеризуються схожими рисами, суспільною небезпекою.
Поділ за родовимоб’єктом доповнюється виділенням декотрих груп злочинів по суб’єкту злочину таіншим підставам (військові злочини).
При визначенніродового об'єкта посягання українське законодавство виходе не з абстрактнихлогічних понять, а з реальних суспільних відносин. Якщо зростає значенняякої-небудь галузі суспільних відносин та якщо ця обставина знаходить свійпрояв і в посиленні її кримінально-правової охорони, наприклад, у введенні нових кримінально-правових норм, то можливе виділення нової великої групизлочинів, котрі посягають на данні суспільні відносини, зі створенням новогорозділу Особливої частини. З іншого боку, коли виявляється недоцільністьподальшого існування якого-небудь розділу, то норми, які в ній містяться,відносяться до інших розділів.
Більш складним таспірним являється питання про структуру кримінально-правової норми. Нормакримінального права – це певне правило поведінки, котра має загальнообов’язковусилу та кримінально-правову санкцію за її порушення чи недотримання[4].Вона являється змістом кримінального закону, виражає його сутність. Ця норма неможе бути зведена до статті закону, так як стаття – лише технічне оформленнянорми права. Спірним питання про структуру кримінально-правової норми являєтьсятому, що вона дещо не підходить під класичну структурну формулу, котра складаєелементи правової норми.
Як відомо,прийнято ділити всяку правову норму на три складові частини: гіпотезу,диспозицію та санкцію.
Гіпотеза вказуєна ті фактичні обставини, за наявності котрих належить виконувати відповіднеправило поведінки.
Диспозиціяформулює саме правило поведінки. Ця частина й визначає сутність норми.
Санкція говоритьпро ті міри, котрі може застосувати держава в Раї порушення вказаного правилаповедінки.
Однак в дійсностіжодна з норм кримінально права не формулювалась таким чином. При цьому важливозвернути увагу ще й на наступне: в нормах Загальної частини Кримінальногокодексу звичайно немає санкції та дуже часто гіпотези, в нормах же Особливоїчастини, як правило, відсутня гіпотеза. Єдина з вказаних трьох частин –диспозиція – завжди є в будь-якій нормі. Вона складає головну ланку в ній. Всилу тісного зв’язку норм Загальної та Особливої частини (частіше, але незавжди) перші містять в собі в зжатому чи розгорнутому вигляді всі структурні елементинорми. В залежності від цільового призначення норми окремі її елементи можутьмати домінуюче значення. Наприклад, в нормах, котрі визначаютькримінально-правові поняття чи інститути, головним елементом являєтьсядиспозиція; в нормах про покарання – диспозиція чи санкція.
В нормахОсобливої частини ярка виражені два елементи – диспозиція та санкція. Гіпотезуможна виявити лише в окремих нормах, котрі говорять про спеціальні суб’єктизлочину.
Як правило, внормах Особливої частини гіпотези як такої немає. Вона розчиняється вдиспозиції. В ній немає й необхідності, так як охоронна норма звернена довсякого та кожного, хто вчинить описану в диспозицію злочинну дію.
Диспозиція тасанкція, котрі застосовуються при побудові кримінально-правової норми, буваютьрізними за своїми видами. Оскільки  проблема видів диспозиції в науцікримінального права, то я обмежусь лише переліком та коротким описом їх.
Диспозиція нетільки відображає склад злочину, але і породжує його. Складові елементиякої-небудь дії стають складом злочину тільки тоді, коли описані в диспозиціїяк такі. Більшість вчених розрізняють чотири види диспозицій: описальну,просту, банкетну та посилальну.
1.        Описальноюявляється диспозиція, в котрій законодавець описує ознаки складу певного видузлочину. Зразковою являється диспозиція ст.185 ККУ („Крадіжка”). В ній даютьсяознаки складу крадіжки. Там сказано, що крадіжка – таємне викрадення чужогомайна. Данна диспозиція, звичайно, описальна, але вона далеко не типова длярозгорнутої описальної диспозиції. Практично в ній описана тільки об'єктивнасторона крадіжки, тобто лише один з елементів складу. Безспірно, диспозиціїтакого виду являються найбільш розповсюдженими в нині діючому Кримінальномукодексі, але це не робить їх типовими для описальної диспозиції. Більш вдалимприкладом типової описальної диспозиції може бути диспозиція ч.1ст.364 ККУ:„Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з  корисливих мотивів  чи  в  інших  особистих  інтересах  або  в інтересах  третіх  осіб, використання  службовою  особою влади чи службового  становища  всупереч інтересам   служби,   якщо   воно заподіяло  істотну шкоду охоронюваним закономправам,  свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадськимінтересам, або інтересам юридичних осіб”. В наведеній диспозиції описані всіознаки складу цього злочину. Зокрема, в ній є вказання на об’єкт злочину –інтереси служби, описана об'єктивна сторона – використання службового становищавсупереч..., вказано суб’єкт – посадова особа та умисну форму вини. До того ж вцій статті навіть відображено факультативні ознаки суб’єктивної сторони –мотиви злочину (корисливі).
2.        Простадиспозиція – диспозиція, яка не містить визначення складу злочину, а лишеназиває його, або вказує на самі загальні його ознаки. Треба вважати простоюдиспозицію, в котрій відсутнє поняття злочину, описання його об'єктивноїсторони. Проста диспозиція застосовується тоді, коли законодавче поняттязлочину збігається з загальновживаним. В цьому випадку прийнято вважати, що спеціальногозаконодавчого визначення не потребується[5]. Без вказанняознак діяння сформульовано диспозицію ч.1ст.369 КК – давання хабара.
3.        Посилальноюназивається диспозиція, в котрій для роз’яснення змісту норми законодавецьпосилається на іншу статтю Кримінального кодексу. Наприклад, відповідальністьза невиконання наказу (ст.403) можлива за відсутності ознак, вказаних в ст.402;диспозиція ст.445 передбачає кримінальну відповідальність за незаконневикористання символіки Червоного Хреста та Червоного Півмісяця, крім випадків,передбачених цим Кодексом. Не називаючи конкретної статті, вона вимагає знайтив КК норму, котра виключає відповідальність за вказані в ній дії. Це незаконневикористання вказаних видів символіки та зловживання ними (ст.435). Частішевсього посилальні диспозиції використовуються для того, щоб уникнути повторень.
4.        Банкетна(від фр. Kart blanche – чистий листок) – диспозиція,котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи лише частину з них,відсилає для встановлення їх змісту до інших нормативних актів, котрі неявляються кримінальними законами (до інших законів, правил інструкцій та ін.).Наприклад,  банкетною являється диспозиція ст.251 (порушення ветеринарнихправил), ст.421 (порушення статутних правил внутрішньої служби) та ін.Суспільно небезпечні діяння, передбачені такими диспозиціями, називаютьзлочинами зі змішаною протиправністю.
Санкцією називаєтьсята частина кримінально-правової норми, де відображено міру державного примусу,котру може призначити суд за скоєння діяння, описаного в диспозиції. Санкція –невід’ємний аксесуар всіх охоронних норм в Особливій частині. Діюче кримінальнезаконодавство використовує два види санкцій: відносно визначені таальтернативні. Законодавство зупинилось саме на цих двох видах тому, що вониявляються найбільш гнучкими для індивідуалізації покарання.
Відносновизначена санкція передбачає покарання певного виду в певних межах, вказуючи чине вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов’язково вказуючи верхній. Якщотекстуально нижчу межу покарання певного виду не вказано, він встановлюється напідставі відповідної статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення відпризову на строкову службу (ст.335) передбачено покарання у вигляді обмеженняволі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі цьоговиду покарання слід звернутися до ч.2 ст.61 КК (обмеження свободи), в котрійвстановлено мінімальний розмір данного покарання – один рік.
Альтернативноюявляється така санкція, котра вказує на можливість застосування одного з двохчи декількох видів покарання, відображених в ній. Такі санкції надзвичайнопоширені та дуже корисні, коли діапазон ступеню суспільної небезпеки злочинуцілком значний, а рівно й коли діяння може стояти на межі адміністративного чидисциплінарного порушення. Частіше всього альтернатива позбавлення волі – цевиправні роботи, останніх – штраф, звільнення з посади та ін. альтернативнісанкції в залежності від визначення видів та міри покарання мають наступнірізновиди:
А.       Санкція,в котрій по кожному виду покарання вказано його верхня та нижча межа (останнійможе хоча й не передбачатися, але матися на увазі), тобто два чи більшевідносно визначених види покарання. Наприклад, санкція ч.1 ст.120 передбачаєпокарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення воліна той самий строк;
Б.        Санкція,в котрій вказані відносно визначений та абсолютно визначений види покарання.Наприклад, санкція ст.112 (посягання на життя державного та суспільного діяча)передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти доп’ятнадцяти років чи довічне позбавлення;
У відносновизначених та альтернативних санкціях може міститися вказання на одне чидекілька додаткових покарань, котрі можуть бути застосовані як додаток доосновного (одного з основних) виду покарання. додаткові покарання може бутиобов’язковим чи факультативними.
3. Тлумачення закону прокримінальну відповідальність.
Тлумаченнякримінального закону, як і будь-якого іншого закону, означає всебічне таглибоке з'ясування змісту та призначення закону, розкриття його істинногосенсу, покладеного в текст законодавцем. Саме розкриття істинного сенсу текстукримінального закону і проявляє значення тлумачення кримінального закону. Тлумаченнята роз’яснення закону – ідентичні поняття, внаслідок чого вони не можуть бутипротиставлені один одному. Розкриття термінів закону також являється однією зсторін виявлення та розкриття сенсу закону. Тлумачення викликане неясністю,неповнотою чи протиріччями закону. Тлумачення вбачається однією зі стадійзастосування кримінального закону. Однак нерідко тлумачення не пов’язане зпроцесом реалізації кримінально-правової норми.
Тлумаченнякримінального закону розрізняється в залежності від того, хто саме  (який органчи особа) здійснює тлумачення та від витікаючої звідси загальнообов’язковості,обмеженої обов’язковості чи необов’язковості тлумачення[6].
По суб’єктутлумачення більшість авторів розрізняють тлумачення легальне, судове(казуальне) та доктринальне (наукове).
Під легальнимрозуміється тлумачення, котре дається органом, котрий в силу законууповноважений давати тлумачення.  У відповідності з п.2 ст.150 КонституціїУкраїни правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних,наділений Конституційний Суд України. Його висновки являються обов’язковими длявиконання на всій території України, остаточними, та не можуть бути оскаржені.
Судове(казуальне) тлумачення кримінального закону може бути двох видів. По-перше, цетлумачення, котре дається судом якої-небудь інстанції при розгляді конкретноїкримінальної справи та являється обов’язковим лише по справі, в зв'язку зкотрою воно й проводилось. Якщо подібне тлумачення виходить від вищих судовихорганів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування законудля судів нижчих ланок при розгляді аналогічних справ. По-друге, тлумачення,котре дається на підставі вивчення та узагальнення судової практики впостановах Пленуму Верховного Суду України. Має рекомендаційний характер,повинне враховуватися в практиці судів при розгляді ними кримінальних справпевної категорії. Ним можуть користуватися й інші суб’єкти при застосуваннінорм закону про кримінальну відповідальність.
Доктринальнетлумачення охоплює всі види тлумачення, котрі не мають ніякої юридичної сили.Подібне тлумачення міститься в монографіях, підручниках, коментарях, науковихстаттях, інших печатних творах, в лекціях, у виступах на семінарських та іншихзаняттях, у виступах наукових та практичних працівників та всіх інших громадян.
Іноді такетлумачення називають науковим, але це неточно, так як воно може не матибезпосереднього відношення до науки. Доктринальне тлумачення кримінальногозакону, не будучи обов’язковим, має велике значення, так як воно сприяє, якщовоно обґрунтоване, глибокому та правильному пізнанню кримінальногозаконодавства та його застосуванню в судовій та слідчій практиці.
По об’ємурозрізняють тлумачення буквальне, обмежувальне та розширювальне. Прибуквальному тлумаченні, слід лише констатувати, слова та зміст закону повністюспівпадають. Більш детально слід зупинитися на  розширювальному таобмежувальному тлумаченні. При обмежувальному чи розширювальному тлумаченнікримінального закону сенс закону, його зміст являється більш широкими (прирозширювальному тлумаченні) чи більш вузькими (при обмежувальному), ніж цевитікає з букви закону. Розкриття змісту кримінально-правової норми являєтьсявирішальним принципом при їх тлумаченні незалежно від того, відносяться вони допом’якшуючих чи обтяжуючих обставин.
Приобмежувальному тлумаченні закону надається більш вузький, більш обмежений сенс,ніж це витікає з буквального тексту закону. Обмежувальне тлумачення отримуєтьсяшляхом внесення в конкретне поняття нових ознак, що за своєю суттю означаєконкретизацію поняття. При цьому розкриваються специфічні особливості реальногоявища, котрі відрізняють його від того явища, котре помилково включались віснуюче визначення поняття специфічні особливості повинні бути включені віснуюче визначення. Тому обмежувальне тлумачення являється тлумаченнямконкретизуючим[7]. Наприклад, ст.324 ККпередбачає кримінальну відповідальність за схиляння неповнолітніх до вживанняодурманюючих засобів. Зі змісту диспозиції цієї статті випливає, що кримінальнавідповідальність за данний злочин можуть нести лише особи, які на момент його вчиненнядосягли 18-річного віку, хоча ст.22 КК такого виключення з загального положенняпро вік кримінальної відповідальності не називає.
Розширювальнетлумачення має місце тоді, коли закону надається більш широкий зміст впорівнянні з буквальним його текстом. Наприклад, потерпілим від злочину,передбаченого ст.347 КК закон називає працівника правоохоронного органу.Фактично ж ним може бути й працівник іншого відомства, наділенийправоохоронними чи правозастосовними функціями (наприклад, технічний інспекторпраці).
Прийомитлумачення кримінального закону можна визначити лише в загальних рисах, вдійсності вони взаємно переплітаються. Перелік таких прийомів є невичерпним.Тлумаченню закону передує встановлення тексту закону. Встановлення текстузакону доцільно здійснювати по офіційним виданням закону, звертаючись всумнівним випадках до перших його публікацій. Офіційними виданнями в Україні є„Голос України” та „Відомості Верховної ради України”.
В сучаснійлітературі з кримінального права вказуються наступні найбільш популярні видиприйомів тлумачення: граматичне, логічне, історичне та систематичне.Філологічне, або граматичне, тлумачення кримінального закону полягає уроз’ясненні сенсу закону шляхом етимологічного та синтаксичного розборубуквального тексту закону.  Нерідко сам аналіз сенсового значення слів законута значення вислову  потребує використання законів філології, де, як відомо,немало спірних положень також. При тлумаченні положень закону, котрі містятьскладні для розуміння терміни, доводиться звертатися до капітальнихфілологічних праць, в особливості до словників російської мови. Логічнетлумачення полягає у встановленні змісту правової норми виходячи з логічногосенсу виразів, сформульованих в законі. Систематичне тлумачення кримінальногозакону являє собою співставлення аналізованого положення кримінального закону зіншими положеннями того ж чи іншого закону. При систематичному тлумаченнікримінального закону той, хто здійснює тлумачення, виходить із розуміння всього кримінального законодавства, а особливо кримінального законодавства якєдиного цілого, просякнутого єдиними принципами та характерною внутрішньоюєдністю. Історичне тлумачення кримінального закону полягає у встановленні сенсузакону шляхом дослідження тих ідей, котрі були закладені в основу закону. Інодідля розкриття сенсу закону важливо ознайомитися з його проектом, пояснювальнимизаписками, матеріалами обговорення проекту.
4. Завдання закону прокримінальну відповідальність.
Згідно до  ч.1ст.1 КК, „Кримінальний кодекс України має  своїм  завданням правове забезпеченняохорони прав і свобод людини і  громадянина, власності, громадського порядку тагромадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочиннихпосягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”.
Як видно зприведеного положення, кримінальний кодекс має два основні завдання: 1)забезпечення охорони суспільних відносин, їх об’єктів та учасників відзлочинних покарань; 2) запобігання злочинів.
Нормикримінального закону носять самостійний характер. Неможливо уявити собі такуправову охорону суспільних відносин, яка не виражалася б в їх регулюванні[8].Сформування та розвиток суспільних відносин передбачає тривалу та багатобічнуборотьбу з різними негативними пережитками. Кримінальний закон – одне зізнарядь у здійсненні будівництва нового суспільства, причому форми його участів ньому вельми різноманітні ат не зводяться тільки до застосування покарання,тільки до охоронної функції.
Кримінальнийзакон являє собою один з засобів ліквідації злочинності (як і інших антисуспільних явищ), причин, котрі її породжують, та умов, котрі сприяють скоєннюзлочинів.
Нормикримінального закону передусім визначають найбільш нетерпимі суспільствомвчинки, забороняють їх під загрозою кримінального покарання, спрямовуютьсуспільство на боротьбу з ними, на їх попередження, припинення,  розкриття;застосування кримінально-правових норм здійснює великий виховний вплив, сприяєрозвитку та укріпленню моральних норм, правосвідомості, виховує повагу докримінального закону.
Виховний впливнорм кримінального закону, як і норм інших галузей права, визначається їхавторитетністю. В них виражається політика Української держави в сфері боротьбизі злочинами шляхом застосування покарання. вплив норми на поведінку людей,зокрема норми кримінально-правової, здійснюється з моменту її виникнення.
Саме застосуваннянорм кримінального закону до злочинців означає здійснення не тільки охороннихзаходів, але і такої найбільш важливої цілі покарання, як виправлення таперевиховання засуджених в дусі точного виконання закону, поваги до соціальнихнорм.
Вплив покараннявинного на інших людей виражається в закріпленні їх правосвідомості, посиленніїх активності в боротьбі зі злочинами.
Кримінальнийзакон чітко вказує коло злочинів, даючи точне визначення кримінально каранихдіянь та розміри покарань, які призначаються в разі їх вчинення. Вінвстановлює, що покарання може застосовуватися лише при вчиненні передбачених закономзлочинів.
Одночасно нормикримінального права зобов’язують державні органи не притягати до кримінальноївідповідальності та не застосовувати покарання до осіб, дії котрих непідпадають під ознаки диспозиції кримінально-правової норми, тобто не містятьознак складу злочину. Таким чином, кримінальний закон відіграє важливу роль взабезпеченні недоторканості особистостей населення. Недотримання вимогзаконності, притягнення відповідальності невинуватого чи незаконне звільненнявинного, неправильна кваліфікація дій винного, застосування до нього більшсурового чи черезмірно м'якого покарання в порівнянні з передбаченими в законі,та інші порушення ускладнюють боротьбу з злочинами. При таких порушенняхперекручуються принципи правосуддя та не можуть бути здійснені завданнякримінального законодавства.

Висновок.
 
Таким чином,закон про кримінальну відповідальність – нормативно-правовий акт Верховної РадиУкраїни, заснований на Конституції та загальновизнаних нормах та принципахміжнародного права, змістом якого є взаємопов’язані правові норми, одні з якихвстановлюють злочинність та караність діянь, а інші – принципи кримінальногозаконодавства, підстави притягнення до кримінальної відповідальності тапідстави звільнення від кримінальної відповідальності. Виходячи з того, щозмістом кримінального закону є правові норми, його розділяють на: нормизабороняючі, норми заохочуючі, норми розняснюючі та норми визначаючі.
Структурнокримінальний закон України (Кримінальний кодекс) поділяється на Загальну таОсобливу частини, котрі в свою чергу поділяються на розділи, які складаються зістатей. Загальна та Особлива частини внутрішньо взаємопов’язані між собою таімперативні у своєму органічному поєднанні. Разом з тим вони мають своїособливості, в першу чергу – особливості у побудові кримінально-правових норм.
Тлумаченнямкримінального закону є з'ясування сенсу тексту закону, визначення суті ідейзаконодавця, виражених в кримінальному законі. Тлумачення різниться взалежності від суб’єкта тлумачення (легальне, казуальне та доктринальнетлумачення), який визначає межу обов’язковості свого тлумачення та об’ємутлумачення (буквальне, розширювальне, та обмежувальне). Прийоми здійсненнятлумачення однакові для всіх видів тлумачення.
Завданнямкримінального закону є забезпечення правової охорони прав та законних інтересівгромадян, суспільства та держави та попередження злочинності.

Список використаноїлітератури.
1)        Александров Ю.В.,Антипов В.И., Володько Н.В. и др. Уголовное право Украины: Общая часть. – К.:Аттика, 2002.
2)        Дурманов Н.Д.Советский уголовный закон. – М.,1967.
3)        Шаргородский М.Д.Уголовный закон. – М., 1948.
4)        М.И.Ковалёв.Советское уголовное право: Курс лекций. Выпуск 2. Советский уголовный закон. –Свердловск, 1974.
5)        Курс советскогоуголовного права. – М.,1970.