Покарання та його види

МІНІСТЕРСТВОВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ХЕРСОНСЬКИЙЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ
ХАРКІВСЬКОГОНАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Кафедракримінального права
КУРСОВАРОБОТА
зкурсу «Кримінальне право»
натему:
Покараннята його види
Виконала: студентка заочного
навчання
841 К групи
Данник Ольга Олегівна
___________________
Перевірив: викладач
___________________
Херсон2009

Зміст
Вступ………………………………………………………………………….……3
Розділ 1. Загальнотеоретичні аспекти поняття покарання……………………..6
1.1 Поняття і ознаки покарання…………………………………………………..6
1.2 Поняття мети покарання та її складові………………………………………8
Розділ 2. Система покарань, класифікація……………………………………..17
2.1 Система покарань, її ознаки і значення…………………………………….17
2.2 Сутність класифікації покарань…………………………………………….20
2.3 Окремі види покарань……………………………………………….............22
Розділ 3. Призначення покарання………………………………………………41
3.1 Загальні засади призначення покарання…………………………………...41
Висновки…………………………………………………………………………44
Список використаних джерел…………………………………………………..46

Вступ
Актуальність визначеної теми зумовленанеобхідністю висвітлення сучасного зросту злочинних проявів в державі,необхідністю боротьби зі злочинністю на теперішньому етапі розвиткукримінального права.
Злочинність є вічного категорією, яка будеіснувати завжди. В боротьбі з нею держава спрямовує зусилля на:
1) усі види і форми профілактичноїдіяльності, покликані запобігти вчиненню окремих злочинів (видів злочинів);
2) призначення покарання у випадках, коливчинено діяння, яке має всі ознаки складу злочину.
Покарання є логічним, найбільш характернимнаслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби іззлочинністю.
Застосування покарання, його вплив наситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від ньоговирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так званалегісломанія — сподівання на всесилля застосування закону). Але не треба йнедооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхомзастосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання державастримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті їїприборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караностіяк ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяєпрофілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.
Розробкою даного питання займались провіднівітчизняні вчені та практики. Вагомий внесок у розробку даної проблеми внесли Ю.В.Александров,З.Д.Смітієнко, Ю.М.Дьомін, С.О. Юлдашев, Клименко В.А., Баулін Ю.В,В.І.Борисов, С.Б.Гавриш, В.В.Сташис, В.Я.Тація, Козак В.А., Перепилиця О.В.,Тацій В.Я. та інші.
Завдяки доробку цих вчених було конкретизованозміст поняття покарання, його мети, системи та класифікації.
Мета і завдання. Мета курсової роботиполягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу теоретико-методологічнихзасад, нормативних основ та практичної діяльності дослідити предмет та сутністьпитання покарання в сучасній системі запобігання злочинності в країні.
Відповідно до поставленої мети курсовоїроботи в ній необхідно вирішити наступні питання:
дослідити загальнотеоретичні аспекти поняттяпокарання та його ознак;
розглянути мету покарання та її складових;
означити поняття системи покарань, її ознакі значення в сучасному кримінальному праві;
розглянути сучасну класифікацію покарань;
мотивувати актуальність даного питання насучасному етапі розвитку України як правової держави.
Об’єктом курсової роботи є методологічнізасади щодо формування категорійного поняття та сутності покарання.
Предметом дослідження – поняття покарання.
Методи дослідження. У вирішенні зазначенихзавдань використовувались загальнотеоретичні і спеціально-наукові методипізнання.
Основним серед сукупності методів, щовикористовувався при написанні роботи був логіко – сегментивний метод, задопомогою якого було здійснено сходження від абстрактного до конкретного. Такожбуло застосовано системно-структурний метод, історичний, методи науковогопізнання. Методи класифікації, групування та системний були використанні длявизначення різновидів сприйняття покарання як поняття. За допомогоюпорівняльно-правового аналізу з'ясувалось закономірне і випадкове у змістіявищ.
Наукова новизна. Автор розглянув об‘єктивнівластивості покарання та їх видів в їх понятійно-юридичному збагненні тавираженні, визначив своєрідність закономірностей застосування, їх специфіку таоб‘єктивність.
Практичне значення одержаних результатів.Полягає в тому, що систематизовано та конкретизовано визначення поняттяпокарання.
Структура курсової роботи. Курсова роботаскладається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків та спискувикористаних джерел. Повний обсяг курсової роботи становить 48 сторінок. Списоквикористаних джерел становить 22 найменування та займає 2 сторінки.

Розділ 1. Загальнотеоретичні аспектипоняття покарання
1.1 Поняття і ознаки покарання
В основі кримінально-правової боротьби іззлочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:
застосування суворих мір покарання до осіб,які е організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності(організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістіві тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;
застосування м'яких покарань (не пов’язанихз позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності іпокарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.
Отже, покарання як система (занадтожорстока, занадто м'яка, або побудована найбільш раціональним чином) не в змозівирішити проблему злочинності, але держава не може відмовитися від йогозастосування.
В ч. 1 ст. 50 КК дається визначенняпокарання: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави завироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає впередбаченому законом обмеженні правді свобод засудженого.
Це визначення дає можливість висвітлитиознаки покарання.
По-перше, покарання — це захід державногопримусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Вонопризначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Ніякі іншіоргани держави не можуть розглядати кримінальні справи й призначати покарання.
Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції Україниособа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути підданакримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку івстановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у ч. 2 ст. 2КК.
По-друге, покарання є саме примусом. Середусіх заходів державного примусу воно є найбільш суворим. Покаранняпризначається й виконується незалежно від волі винного відчужи на собідержавний примус. Відбуття покарання після вступу вироку в законну силу єобов'язковим для засудженого. Ухилення від відбуття покарання саме по собі єзлочином.
По-третє, покарання полягає в обмеженніправ і свобод засудженого.
Згідно з ч. З ст. 63 Конституції засудженийкористується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, яківизначені законом і встановлені вироком суду [4, с.227].
Саме ці обмеження виступають у якості кариза вчинений злочин. Кара становить зміст покарання, вона відсутня в інших заходахдержавного примусу. Обсяг кари залежить від тяжкості вчиненого злочину, особивинного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання. Позбавлення йобмеження, які несе з собою кара, можуть бути фізичного, матеріального таморального характеру (часто вони збігаються одночасно).
Позбавлення волі має місце при довічномупозбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, арешті. Обмеження волі маємісце в таких покараннях як обмеження волі й тримання в дисциплінарномубатальйоні військовослужбовців.
Обмеження трудових прав здійснюється припозбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадськихроботах, виправних роботах, службовому обмеженні для військовослужбовців.
Негативні наслідки матеріального характерутягнуть за собою штраф і конфіскація майна .
Але покарання не повинні завдаватизасудженому фізичних страждань або принижувати його людську гідність (ч. З ст.50 КК). Це положення випливає з конституційної норми про те, що ніхто не можебути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує йогогідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28 Конституції) [4, с.228].
По-четверте, шляхом призначення покараннясуд від імені держави висловлює негативну оцінку як самого злочину, так іособи, яка його вчинила. Ця оцінка є не тільки правовою, а- й моральною.
По-п'яте, покарання тягне за собою стансудимості, який викликає певні обмеження для особи й служить засторогою відвчинення нею нового злочину. Судимість властива тільки кримінальному праву.
1.2 Поняття мети покарання та її складові
Мета покарання — це кінцевий результат,якого бажає досягнути держава в ході застосування судом до особи такогоособливого заходу державного примусу, яким є кримінальне покарання [4, с.228].
Меті покарання впродовж століть приділяливелику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками видатноговченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція(1583-1645) стосовно покарання було висунуто 24 нових філософських системи іблизько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходищодо вчення про мету (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зізлочинністю.
Всі ці теорії розподіляються на три види:абсолютні, відносні й змішані.
Абсолютні теорії покарання полягають утому, що покарання є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодноїпрактичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою длявсього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено —така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться теоріями самомети, бопокарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнутизлочинця будь-що, як Божа кара.
«Хай торжествує справедливість (черезпокарання злочинця), хоча б загинув світ». До абсолютних теорій належатьтеологічні (богословські), згідно з якими кримінальне (людське) покарання єлише матеріалізацією Божої кари.
Історично так склалось, що перші теологічнітеорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання — відплата за злоза правилами (таліона): «око за око, зуб за зуб» [3, с.145]..
Загалом абсолютні теорії відомі з епохифеодалізму, їм також присвятили свої праці видатні німецькі філософи ІммануїлКант (1724-1804) і Георг Гегель (1770-1831). Вчення про покарання першогозвалося теорією матеріальної відплати, другого — діалектичної відплати.Покарання є спокута гріхів, бо злочин порушує абсолютну ідею людської і Божоїсправедливості.
Кант писав, що зло вимагає відплати злом,тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання аборівність за силою дії.
Гегель виходив з того, що коли особиставоля вступає у суперечність із загальною волею, котра має своє вираження воб'єктивному праві, має місце заперечення загальної волі, тобто порушення права.Злочин є Запереченням права, а покарання є запереченням злочину. Покарання,зняття злочину, на думку Гегеля, є справедлива помста, відплата [4, с.229].
Крім абсолютних теорій, існували і дедалібільше відображалися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. —користь). В їх основі лежите вимога, щоб покарання призначалося для досягненняпевної корисної мети для суспільства в цілому і для покараного особисто. Згідноз утилітарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобігативчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства, атакож виправлення злочинця.
Концепція покарання як виправлення злочинцябере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н.е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданнямправосуддя — лікування їхніх душ. В основу концепції великого гуманіста ляглитакі постулати:
а)схильність до пороку — душевна хвороба,що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;
б)покарання слід розглядати як моральніліки; вони не солодкі, але необхідні, бо є корисними;
в)лікарем для злочинця повинна бутидержава, яка має стати джерелом і причиною його видужання.
За Платоном, жодне покарання не повиннопризначатися заради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробитистражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покарання.
Представниками англійського ліберальногоспрямування широко декларувалася теорія залякування: покарання повинно налякатиі засуджених, й інших осіб у суспільстві, аби запобігти вчиненню злочинів.
Джон Локк (1632-1704) зазначав, щопокарання має за мету залякування й превенції (від лат.— запобігання). Вінказав: «Кожний злочин має бути покарано… з такою суворістю, якоїдостатньо, аби завдати шкоди злочинцеві, дати йому змогу для спокутування йутримати страхом інших від вчинення таких же злочинів».
Видатний англійський юрист Блекстон(1723—1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є каральна: бо непотрібно було б повторювати — «роби це і не роби цього, якщо до цього неприєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то покарання». Отже, головнасила законів людських полягає у приєднаних до них покарань. Метою покаранняБлекстон вважав попередження злочинів [4, с.230].
Найбільш повно концепція залякуванняпокаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійськогофілософа Ієремії Бентама (1748-1832). Він виходив з того, що метою всіх законівє запобігання шкоді, а метою покарання — діяти так, щоб не могло бути вчиненовзагалі ніяких злочинів. Будь-яке покарання — шкода, воно є зло само по собі,тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунутияке-небудь більше зло.
Видатний італійський гуманіст, засновниккласичного напряму в кримінальному праві, автор славнозвісної праці «Прозлочини і покарання» Чезаре Беккаріа (1738-1794) підкреслював, щоперепони, які утримують людей від злочинів, повинні бути тим сильнішими, чимважливішим є благо, яке порушується, і чим сильнішим є спонукання до вчиненнязлочинів. Отже, повинна бути співмірність між злочинами й покараннями, мірапокарання повинна визначатися шкодою, завданою суспільству. Мета покарання — нев тортурах і мученнях людини, вона — в тому, щоб не дозволити винному зновунанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Чим скорішенастає покарання за злочин, чим воно ближче до нього, тим воно справедливіше.
У Німеччині, інших країнах континентальноїЄвропи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального правай кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха(1775-1833). Демократизація кримінального законодавства в Європі XIX сторіччязначною мірою зобов'язана А. Фейербаху, який розвивав і втілював у життяположення класичної школи кримінального права. В основі його вчення — положенняпро необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністюнедостатньо фізичного примусу, який настає за фактом порушення права,необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушенняправа. Всяке порушення права своєю основною психологічною причиною має бажаннялюдини, почуттєве прагнення до задоволення, яке спонукає злочинця вчинитизлочин. Це спонукання долається свідомістю злочинця, який знає, що за злочиномнастане зло значно більше, ніж те, яке він відчуває у зв'язку з незадоволеністюпри не вчиненні злочину. Таким чином, метою покарання за А. Фейєрбахом є,насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає йдодаткові — це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного ійого виправлення [4, с.231].
Опонентом А. Фейєрбаха виступав іншийвидатний німецький юрист Карл Грольман (1775-1829), який серед цілей покаранняна перше місце ставив спеціальне попередження, тобто виходив з того, що каразастосовується, аби завадити злочинцеві вчинити нові злочини.
Варто відзначити прогресивний,демократичний характер поглядів на покарання видатних українськихкриміналістів.
А. Ф. Кістяківський виходив з того, щометою покарання є самозбереження суспільства, що покарання повинно бутиоднакове для всіх соціальних категорій і не повинно завдавати фізичних мук.Смертну кару він визнавав несправедливою й некорисною, а тілесні покарання —безпідставними. Він відстоював ідею диференціації покарань залежно від тяжкостівчиненого злочину й особливостей особи злочинця.
Л. С. Білогриць — Котляревський розробивпрогресивні принципи покарання:
а)рівність всіх злочинців передкримінальним законом;
б)індивідуалізація покарання;
в)економія в застосуванні каральнихзаходів;
г)культурність покарання, тобто йогоздатність пом'якшувати, а не огрублювати суспільну мораль.
Поступово вчені-юристи дедалі більше почалисхилятися до інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собіелементи абсолютних і відносних теорій покарання.
Так, видатний французький юрист і соціологЕміль Дюркгейм (1858-1917) виходив з того, що каральна реакція держави неповинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів[4, с.232].
Видатний англійський юрист Кортні СтенхопКенні (1847-1930) серед різних цілей покарання основною вважав запобіганнязлочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення почуття потерпілого йпокращення моральності суспільства в цілому.
Мета попередження може бути, вважає Кенні,досягнута шляхом:
а)позбавлення злочинця можливості на певнийчас або на завжди вчиняти злочини;
б)впливу на свідомість злочинця;
в)впливу на свідомість інших.
Останнє є основною метою покарання.Водночас Кенні зазначав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання відзлочину й перевиховання здається сучасній громадській думці занадтоутилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за цеперетерпіти страждання, навіть якщо від цього не буде ніякої користі ані їй,ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.
Отже, інтегративні (змішані) теоріїпокарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілямипокарання вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного,а також спеціальну та загальну превенцію.
Саме на такій інтегративній позиції стоїтьКК України. У ч. 2 ст. 50 КК сформульовано цілі покарання: «Покарання маєна меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганнявчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Отже, цілі покарання (або складові метипокарання) становлять:
а) кара;
б) виправлення засудженого;
в) запобігання вчиненню нових злочинів збоку засудженого (спеціальна превенція);
г)запобігання вчиненню злочинів з бокуінших осіб (загальна превенція).
Вони перебувають у нерозривній єдності міжсобою і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.
Кара за вчинений злочин переслідує метувідновлення соціальної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за тушкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізичним та юридичнимособам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод [3, с.154].
Чим тяжчий злочин вчинено особою, чимнегативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати (мудрийнародний вираз — „Катюзі по заслузі“).
Застосування кари як акту відплати, при їїадекватності вчиненому діянню, сприймається суспільством, не кажучи вже про потерпілихі їх близьких як задоволення почуття справедливості й обурення злочинноюповедінкою засудженого, як вимога до нього спокутувати свою провину.
Кара полягає не тільки в обмеженні прав ісвобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи тощо) і матеріальний(штраф, конфіскація майна тощо) характер. Каральна мета досягається і тим, щоособа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьохвипадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження [4, с.233].
Визнання законом кари як однієї з цілейпокарання не позбавляє оцінку кари як неодмінної змістовної ознаки покарання.Одне органічно поєднується з іншим, доповнюючи його.
Мета виправлення засудженого полягає утому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання,так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливудля суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбуваннябільш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичневиправлення). Звичайно, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбулапокарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухняноюлюдиною, яка органічно відкидає для себе можливість подальших злочиннихпроявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так званесоціальне виправлення). Досягнення такого результату закон „непланує“, хоча на практиці він реально досягається в певній частинівипадків[1, с.184].
Досягнення мети виправлення особи, щовчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдякишвидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи,правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи досуду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначеннясправедливого, законного й обґрунтованого покарання.
Під час виконання покарання (насамперед,його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбуванняпокарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє іпрофесійно-технічне навчання, громадський вплив .
Ці засоби мають застосовуватися зурахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступенясуспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під часвідбування покарання (ч. З і 4 ст. 6 КВК).
Запобігання вчиненню нових злочинівзасудженим (спеціальна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови,за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця метадосягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якимихарактеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання,тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедливим, адже, ч|їмбільш небезпечним є злочинець, тим більше підстав чекати від нього рецидивногопрояву[1, с.185].
Найбільшу можливість досягнення вказаноїмети забезпечують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі напевний строк, арешт, обмеження волі і т. п. Позбавлення можливості вчинятипевні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю, службові обмеження длявійськовослужбовців.
Запобігання вчиненню нових злочинів іншимиособами (загальна превенція) полягає в попередженні злочинів з бокуневизначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидаютьможливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, пі ляхом застосуванняпокарання до осіб, які злочин вчинили. Запобіжна ціль досягається шляхом:
а)видання закону про кримінальнувідповідальність;
б)призначення судом покарання конкретнимособам;
в)виконання призначених покарань.
Отримання відомостей стосовно сказаноговище має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчиненнязлочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу.Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносновсіх членів суспільства в напрямку вироблення у них (або посилення наявності)позитивної моралі, переконань і поглядів [4, с.235].
Отже, всі цілі покарання нерозривновзаємопов'язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягненнякожної мети окремо і всіх їх разом узятих.

Розділ 2. Система покарань, класифікація
2.1 Система покарань, її ознаки і значення
Система покарань є засобом реалізації мети,передбаченої законом. Існують немов би сходи покарань. Піднімаючись якими,злочинець, вчиняючи злочин за злочином, посилює собі покарання.
Система покарань — це встановленийкримінальним законом вичерпний перелік видів покарань, які розташованіпослідовно від найменш тяжкого до найбільш тяжкого. Система покарань покликаназабезпечити досягнення мети (цілей) покарання [3, с.154].
В основу побудови діючої системи покараньпокладені такі принципи кримінального права як законність, справедливість ігуманізм.
Системі покарань притаманні такі ознаки:
а)її складові, тобто окремі види покарань,і, отже, система в цілому, встановлюються тільки законом про кримінальнувідповідальність. Характер, зміст, межі, порядок і підстави застосуванняпокарання визначаються тільки цим законом;
б)перелік покарань в системі є вичерпним іобов'язковим для судів всіх інстанцій. Суди не мають право самі»творити" які-небудь інші види покарань, як би доцільно таке«новотворення» не виглядало для конкретної кримінальної справи(принцип нема покарання без закону, тобто без вказівки в закон даний вид ірозмір покарання);
в)система покарань побудована шляхомрозташування різних видів покарань залежно від ступеню їх тяжкостіпослідовновід найменш тяжкого до найбільш тяжкого.
«Східці покарань» — називав такупобудову Ч. Беккаріа. Цей принцип відтворений і у санкціях окремих статейОсобливої частини КК. Він орієнтує суд на першочергове використання більш м'якоговиду покарання. Крім того, послідовне розташування видів покарань у їх системівизначає відносну суворість кожного з них стосовно інших, вказує на те, якепокарання може призначити суд при призначенні більш м'якого покарання, ніжпередбачено законом, при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким тощо[4, с.236]. Усі покарання Кримінального Кодексу викладені в системі, яка умовноподіляється за трьома аспектами класифікації покарань:
чітка класифікація кримінальних покарань,яку встановлює законодавець ( за ступенем суворості обмежень. Залежно відстроку покарань);
психологічно – педагогічний вплив назлочинців і реалізація попереджувальної мети;
за колом – загальні і спеціальні суб‘єкти.
Значення системи покарань полягає в тому,що вона:
а)відкриває простір для реалізаціїпринципів кримінального права;
б)забезпечує досягнення мети покарання;
в)полегшує нормотворчу діяльністьзаконодавця;
г)встановлює чіткі рамки для суду припризначенні ним покарання.
Діюча система покарань наведена в ст. 51 ККі включає в себе 12 видів покарань:
штраф;
позбавлення військового, спеціальногозвання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю;
громадські роботи;
виправні роботи;
службові обмеження для військовослужбовців;
конфіскація майна;
арешт;
обмеження волі;
тримання в дисциплінарному батальйонівійськовослужбовців;
позбавлення волі на певний строк;
довічне позбавлення волі.
Треба зауважити, що у розділі XV Загальноїчастини КК «Особливості кримінальної відповідальності та покараннянеповнолітніх» є ст. 98 КК, яка наводить систему покарань, що можуть бутизастосовані до неповнолітніх. Вона складається з шести видів покарань, які застроками і розмірами відрізняються від загальної системи покарань у бік їхпом'якшення (про це — у відповідному розділі) [1, с.186].
Вказані види покарань можуть бутикласифіковані за певними підставами. Найважливіше значення має класифікаціяпокарань за самостійністю застосування і виконання: а) основні; б) додаткові;в) змішані (ст. 52 КК).
Основні покарання. За один злочин може бутипризначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливоїчастини КК. Вони не можуть бути додатковими до інших. З ними пов'язуютьсяосновні сподівання на досягнення цілей покарання. Це — громадські роботи,виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеженняволі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавленняволі на певний строк, довічне позбавлення волі (всього — вісім).
Додаткові покарання — призначаються нарозсуд суду з урахуванням особи винного. Це позбавлення військового,спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскаціямайна (всього — два). Вони не можуть призначатися самостійно, а призначаютьсятільки у додаток до основних (субсідіарно) і мають допоміжний характер удосягненні цілей покарання. Зокрема, конфіскація майна може бути призначенатільки у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частиниКримінального кодексу за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини; завданнядодаткового покарання пов‘язане з індивідуалізацією покарання. До основногопокарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань [4, с.237].
Змішані покарання можуть застосовуватися якосновні і як додаткові покарання. Це — штраф та позбавлення права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю (всього — два). Штраф можепризначатися тільки у випадках, передбачених Особливою частиною КримінальногоКодексу, позбавлення права обіймати певні посади – лише на розсуд суду.
Отже, значення системи покарань полягає утому, що вона сприяє реалізації принципу індивідуалізації покарань, призначеннюпокарань за ступенем їх впливу на злочинця.
2.2 Сутність класифікації покарань
У межах системи покарань види покаранькласифікуються за різними ознаками. На практиці види покарання часто поділяють:
За зв'язком з ізоляцією від суспільствапокарання поділяються на а) пов'язані з ізоляцією від суспільства і б) непов'язані з ізоляцією від суспільства. До перших відносяться арешт, тримання вдисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певнийстрок, довічне позбавлення волі. До других відносяться всі інші види покарання.
За часом (тривалістю) виконання покаранняподіляються на разові (одноактні) і строкові. До перших відносяться штраф іконфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чинуабо кваліфікаційного класу. До покарань, призначуваних на певний строк, відносятьсяпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,громадські, виправні роботи, обмеження у військовій службі, обмеження волі,арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавленняволі на певний строк. Окремо існує виконання довічного позбавлення волі, що немає заздалегідь визначеного конкретного терміну [3, с.156].
Відповідно до ст… 52 КК України покаранняподіляються на основні і додаткові. При цьому види покарань поділяються не надві, а на три групи.
Першу групу становлять основні покарання,що можуть призначатися тільки як самостійні види і не можуть приєднуватися надодаток до інших видів покарання. Зокрема, це – громадські, виправні роботи,службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, арешт, тримання вдисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певнийстрок, довічне позбавлення волі[1, с.189].
Призначаючи покарання за вчинений злочин,суд призначає одне з основних покарань, передбачених у санкції відповідної статті,за якою кваліфікується це соціально небезпечне діяння.
Другу групу становлять додаткові покарання,що самостійно не можуть призначатися, але в передбачених
Законом випадках приєднуються до основногопокарання. Зокрема, це конфіскація майна і позбавлення військового спеціальногозвання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Додаткові покарання призначаються як дляпосилення виправного впливу на винного, так і для повнішого і ефективнішогодосягнення мети покарання. При цьому закон визначає суду доволі широкі межі призастосуванні ( незастосуванні) додаткових покарань. Це робиться як шляхомвикористання в санкції статті особливої частини Кримінального кодексу висловівтипу « … з конфіскацією майна або без …», так і шляхом прямих вказівок устаттях Загальної частини Кримінального кодексу.
Третю групу утворюють покарання, що можутьбути призначені судом в одних випадках як основні, в інших – як додаткові доосновного покарання. До них належить штраф і позбавлення права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю.
Якщо санкція певної статті Кримінальногокодексу передбачає можливість застосування додаткового покарання, судизобов‘язані обговорювати питання про його призначення і вказувати у вирокумотиви прийнятого рішення [3, с.156].
У теорії кримінального права поряд зосновними і додатковими розрізняють ще й спеціальні види покарання.Спеціальними вважаються покарання, які застосовуються тільки стосовноконкретного кола суб‘єктів злочинів. За цією ознакою тримання в дисциплінарномубатальйоні військовослужбовців можна визнати спеціальним видом покарання, томущо воно застосовується тільки стосовно військовослужбовців термінової строковоїслужби.
2.3 Окремі види покарань
А. Основні покарання
1. Громадські роботи. Вони полягають увиконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільнокорисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст.56 КК) [1, с.200].
Строк громадських робіт встановлюєтьсясудом у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбувається не більш якчотири години на день.
Громадські роботи передбачені в основномуза злочини невеликої тяжкості. Вони відбуваються за місцем проживаннязасудженого і полягають здебільшого у виконанні фізичної малокваліфікованоїроботи: прибирання вулиць та приміщень, виконання обов'язків помічника санітарав медичних закладах тощо.
Громадські роботи не призначаються особам,визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досяглипенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.
Ухилення від відбування вказаного покараннятягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.
Виправні роботи
Виправні роботи застосовуються тільки якосновне покарання, полягають у тому, що відносно засудженого за місцем йогороботи здійснюється певне обмеження трудових і пов'язаних з ними економічнихправ, застосовуються до осіб, що можуть бути виправлені без ізолювання відсуспільства. Крім того, виправні роботи можуть бути призначені за рішенням судуу зв‘язку із заміною штрафу в разі неможливості його виплатити ( ч. 4 ст. 53 ККУкраїни) та позбавлення волі у зв‘язку із заміною невідбутої частини покаранням‘якшим ( ст..82 КК України).
Обмеження полягає в тому, що із сумизаробітку засудженого до виправних робіт протягом строку їх відбування (відшести місяців до двох років) провадиться відрахування в дохід держави урозмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків(ч. 1 ст. 57 КК).
В осіб, які працюють за сумісництвом,відрахування провадяться із заробітку за кожним місцем роботи (ч. 2 ст. 45КВК). Особи, які не мають постійної роботи, до покарання у виді виправних робітзасуджуватися не повинні. Засудження до цього виду покарання не передбачаєпереміщення з будь-якої посади на іншу. Виправні роботи застосовуються восновному при вчиненні злочинів невеликої тяжкості. В деяких випадках вонипередбачені і за злочини середньої тяжкості [4, с.238].
Особам, засудженим до покарання у видівиправних робіт, надається щорічна чергова відпустка, час якої не зараховуєтьсядо строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Як захід заохочення часщорічної чергової відпустки може бути зарахований судом у строк відбуванняпокарання (ч. 2 ст. 46 КВК).
Час відбування покарання у виді виправнихробіт зараховується в загальний стаж роботи (ч. 2 ст. 42 КВК).
Засудженим забороняється звільнятися зроботи за власним бажанням, а також виїжджати за межі України без дозволукримінально-виконавчої інспекції (ч. 1, 4 ст. 42 КВК).
Виправні роботи не застосовуються довагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, донепрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, до тих, що досяглипенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохороннихорганів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців,посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК) [4, с.239].
Особам, які стали непрацездатними післяпостановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом ізрозрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумівдоходів громадян (зараз один мінімум — сімнадцять гривень) за один місяцьвиправних робіт (ч. З ст. 57 КК).
Стосовно особи, яка після постановленнявироку суду досягла пенсійного віку, а також жінки, яка стала вагітною, кримінально-виконавчаінспекція направляє подання до суду про звільнення такої особи від відбуванняпокарання (ч. 6 ст. 42 КВК).
Ухилення від відбування виправних робіттягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.
Службові обмеження для військовослужбовців.
Це — специфічний різновид виправних робіт,який застосовується до за суджених військовослужбовців, крімвійськовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох роківу випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставинисправи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження чипозбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження натой самий строк (ч. 1 ст. 58 КК) [1, с.203].
Застосуванням такого виду покараннязаконодавець дає можливість військовослужбовцям (крім військовослужбовцівстрокової служби), що вчинили злочини невеликої і в деяких випадках середньоїтяжкості, продовжувати військову службу, в чому зацікавлені як вони самі, так ідержава. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеженняпровадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду,в межах від десяти до двадцяти відсотків.
Під час відбування цього покараннязасуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строкпокарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння черговоговійськового звання (ч. 2 ст. 58 КК).
Арешт.
Цей вид покарання полягає в триманнізасудженого в умовах ізоляції і встановляється на строк від одного до шестимісяців (ч. 1 ст. 60 КК).
Особи, засуджені до арешту, відбуваютьпокарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах (ч. 1 ст. 50 КВК).
Засуджені до покарання у виді арештутримаються в умовах ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніхта засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі[4, с.240].
На засуджених до арешту поширюютьсяправообмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, яківідбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).
Військовослужбовці, засуджені до арешту,відбувають покарання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).
Арешт не застосовується до осіб віком дошістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей до семи років(ч. З ст. 60 КК).
Засуджені можуть залучатися без оплатипраці до робіт з благоустрою арештних домів, а також поліпшенняжитлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпеченняарештних домів продовольством не більше як дві години на день (ст. 52 КВК).
Втеча з місця позбавлення волі особи, якавідбуває покарання у виді арешту, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393КК.
Обмеження волі.
Покарання у виді обмеження волі полягає утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправнихцентрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду зобов'язковим залученням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК). Обмеження волівстановлюється на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК).
Як правило, особи, засуджені до обмеженняволі, відбувають покарання у межах адміністративно-територіальної одиницівідповідно до їх постійного місця проживання до засудження (ч. 1 ст. 56 КВК).
Засуджені до обмеження волі залучаються допраці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірнійоснові на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності заумови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (ч. 1 ст. 60 КВК).
Обмеження волі не застосовується донеповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцятироків, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строковоїслужби та до інвалідів першої і другої групи (ч. З ст. 61 КК).
Самовільне залишення місця обмеження воліабо злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядкучи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі,тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 390 КК. Неповернення до місцявідбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволенокороткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, тягне кримінальнувідповідальність за ч. 2 ст. 390 КК [4, с.241].
6. Тримання в дисциплінарному батальйонівійськовослужбовців.
Тримання в дисциплінарному батальйоніполягає у направленні засуджених за вчинення злочину військовослужбовцівстрокової служби до спеціального військового підрозділу — дисциплінарногобатальйону, де вони відбувають покарання, продовжуючи проходити військовуслужбу в умовах, порядку й режиму, встановлених Положенням про дисциплінарнийбатальйон у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 5квітня 1994 р. № 139/94).
Тримання в дисциплінарному батальйоні маєза мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги,військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці та служби,правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів.
Основними засобами виправлення засуджених євстановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбуванняпокарання, суспільно-корисна праця, виховна робота, бойова підготовка (ст. 5Положення). Загальне керівництво дисциплінарним батальйоном здійснює Міністроборони України (ч. 2 ст. 71 КВК)
Згідно з ч. 1 ст. 62 КК відбуванняпокарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовціввстановлюється на строк від шести місяців до двох років.
Розглядуваний вид покарання передбачено усанкціях як альтернативний за вчинення частини військових злочинів невеликоїабо середньої тяжкості. Водночас, якщо суд, враховуючи обставини справи таособу засудженого військовослужбовця строкової служби, вважатиме за можливезамінити йому позбавлення волі на строк не більше двох років триманням удисциплінарному батальйоні на той самий строк, він вправі це зробити напідставі ч. 1 ст. 62 КК. Це може стосуватися не тільки військового, але йбудь-якого іншого, вчиненого військовослужбовцем, злочину.
Тримання в дисциплінарному батальйонівійськовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб,які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі(ч. 2 ст. 62 КК)[4, с.242].
Час тримання в дисциплінарному батальйонідо строку військової служби не зараховується. Командуючий військамиоперативного командування і командуючий ВМС України мають право зарахувати часперебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби особам,які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимогивійськових статутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарногобатальйону, а також особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони,відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високудисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби (ст. 62Положення).
У разі, якщо засуджений, що відбуваєпокарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні, самовільно залишитьйого або вчинить акт дезертирства, він несе відповідальність відповідно за ст.407 або ст. 408 КК.
7. Позбавлення волі на певний строк.
Позбавлення волі є основним видом покаранняі як таке може призначатись лише тоді, коли воно передбачене в санкції відповідноїстатті особливої частини Кримінального кодексу України. Існує два видипозбавлення волі – на певний строк і довічне. Довічне позбавлення волі передбаченоКримінальним кодексом тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст..112,; ч.2 ст.115, ч.3 чт.258; ст..348; 379; 400; ч.4 ст.404; ч.4 ст.404;ч.2 ст.438; ч.2 ст.439; ч.1 ст.442; ст..443). Довічне позбавлення волі незастосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і понад 65 років,а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або намомент постановлення вироку [3, с.163].
Згідно з ч.1 ст. 63 КК України покарання увиді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його напевний строк до кримінально-виконавчої установи.
Позбавлення волі на певний строк — одне знайбільш суворих покарань… Воно застосовується тоді, коли суд дійде висновку,що досягнення цілей покарання шляхом призначення іншого виду покараннянеможливе.
Позбавлення волі пов'язане з покладанням назасудженого суворих правообмежень: він позбавляється права вільногопересування, суттєво обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні зособами, які йому до вподоби, у виборі характеру роботи, участі у держанихвиборах, застосовується регламентація часу роботи і відпочинку тощо.
Позбавлення волі встановлюється на строквід одного до п'ятнадцяти років ( ч.2 ст. 63 КК). Водночас при призначенніпокарання за сукупністю вироків законодавець встановлює максимальний термін –двадцять п‘ять років ( ч.2 ст.71 КК України ). Згідно зі ст… 102 КК Українипокарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочинувісімнадцятирічного віку, не може бути призначене понад десять років і лише заособливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, — настрок до п‘ятнадцяти років [3, с.164].
Основними засобами виправлення іресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбуванняпокарання (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота,загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Засобивиправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням видупокарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки імотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання(ч. ч. З і 4 ст. 6 КВК) [4, с.243].
Стосовно неповнолітніх осіб Кримінальнийкодекс встановлює такі правила призначення покарання у вигладь позбавленняволі:
за вчинений повторно злочин невеликоїтяжкості – на строк до 2 – х років;
за злочин середньої тяжкості – на строк до4- х років;
за тяжкий злочин – на строк до семи років;
за особливо тяжкий злочин – на строк додесяти років;
за особливо тяжкий злочин, поєднаний зумисним позбавленням людини життя, — на строк до п‘ятнадцяти років.
Кримінально-виконавчими установами, яківиконують покарання у виді позбавлення волі, є виправні колонії (де відбуваютьпокарання повнолітні засуджені) — згідно ст..86 КВК, і виховні колонії (востанніх відбувають покарання неповнолітні віком до вісімнадцяти років (ст.ст.18, 19 КВК).
Виправні колонії поділяються на 4 види: колоніїмінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання ( для засудженихвперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, невеликої тасередньої тяжкості); мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання( для чоловіків, вперше засуджених до позбавлення волі за злочини невеликої тасередньої тяжкості; жінок, засуджених за злочин невеликої та середньоїтяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини); середнього рівня безпеки ( дляжінок, засуджених до покарання у вигляді довічного позбавлення волі; жінок,яким покарання у вигляді довічного позбавлення волі або смертної казні заміненона позбавлення волі на певний строк у поярку помилування або амністії4чоловіків, вперше засуджених до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкізлочини; чоловіків, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі;чоловіків, засуджених за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в періодвідбування покарання у вигляді позбавлення волі) і максимального рівня безпеки (для чоловіків, засуджених до покарання у вигляді довічного позбавлення волі;чоловіків, яким покарання у вигляді смертної кари замінено довічнимув‘язненням; чоловіків, засуджених за умисні особливо тяжкі злочини тощо(ст. 11КВК) [3, с.164].
Наявність виправних установ різних видівзумовлюється насамперед необхідністю відокремленого тримання ув‘язнених залежновід тяжкості скоєних ними злочинів й особи засудженого, щоб не допуститиможливості негативного впливу рецидивістів і осіб, які вчинили тяжкі й особливотяжкі злочини, на осіб, які вперше засуджені до позбавлення волі і скоїли менштяжкі злочини.
Вид колонії, в якій засуджені допозбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментомУкраїни з питань виконання покарань (ст. 86 КВК).
Інструкція про порядок розподілу йнаправлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених допозбавлення волі, затверджена наказом Державного департаменту України з питаньвиконання покарань від 16 грудня 2003 р. № 26.
Позбавлення волі на певний строк як видпокарання найбільш широко представлений у санкціях статей Особливої частини КК.Це стосується частини злочинів невеликої тяжкості, а також всіх злочинівсередньої тяжкості, тяжких і особливо тяжких. Тяжкі й особливо тяжкі злочинипередбачають покарання у виді позбавлення волі на певний строк безальтернативно(крім випадків більш тяжкої альтернативи — довічного позбавлення волі).
Залежно від поведінки засудженого іставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися вмежах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду ( ч.1 ст.100КВК України) [3, с.165].
До підстав для звільнення від відбуванняпокарання належать такі:
відбуття строку покарання, призначеноговироком суду;
закон України про амністію;
акт про помилування;
скасування вироку суду і закриттякримінальної справи;
закінчення строків давності виконанняобвинувального вироку; умовно – дострокове звільнення від відбування покарання;
хвороба;
інші передбачені законом підстави.
Втеча з місця позбавлення волі особи, якавідбуває покарання у виді позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальністьза ст. 393 КК.
8. Довічне позбавлення волі.
Довічне позбавлення волі, як і позбавленняволі на певний строк, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його докримінально — виконавчої установи (виправної колонії максимального рівнябезпеки), тільки не на певний строк, а безстрокове.
Довічне позбавлення волі встановлюється завчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціальнопередбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі напевний строк (ч. 1 ст. 64 КК) [4, с.245].
Довічне позбавлення волі передбачене в ККтільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч.З ст. 258, ст. 348, ст. 379, ст. 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439,ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК). Це найтяжчий вид покарання,4 який передбачено тількив альтернативі з позбавленням волі на певний строк.
Довічне позбавлення волі було введено вУкраїні з 2000 року, як покарання, що замінило смертну кару, яка була відміненаі зараз в нашій країні не існує.
Засуджені, які відбувають покарання у видідовічного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, якправило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка (ч. 1 ст. 151 КВК). Доосіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії недопускається (ст. З Закону України «Про застосування амністії вУкраїні» від 1 жовтня 1996 року).
Актом про помилування може бути здійсненазаміна засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі настрок не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 -ст. 87 КК).
Довічне позбавлення волі не застосовуєтьсядо осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочинуабо на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК).
Втеча з місця позбавлення волі особи, якавідбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, тягне кримінальнувідповідальність за ст. 393 КК [4, с.245].
Б. Додаткові покарання
1. Позбавлення військового, спеціальногозвання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Цей вид додаткового покараннявідсутній у санкціях статей Особливої частини КК. Він може призначатися завироком суду у справах, де засуджуються особи, які мають відповідні звання,ранги, чини і класи. Рішення про таке позбавлення є правом суду. Воно єостаточним і не потребує узгоджень з відомствами, які присвоїли засудженомупевне звання, ранг, чин, клас.
Закон (ст. 54 КК) обмежує можливістьзастосування цього виду покарання тільки випадками, коли винний вчинив тяжкийчи особливо тяжкий злочин. Отже, при вчиненні особою злочину невеликої абосередньої тяжкості ст. 54 КК застосовуватися не може.
Цей вид покарання має безстроковийхарактер. Він здійснює на засудженого негативний морально-психологічний вплив,позбавляє його певних службових перспектив і матеріальних привілеїв, що маютьособи, яким присвоєні ті чи інші звання, ранги, чини, класи.
Військові звання встановлюються у ЗбройнихСилах України, спеціальні звання — в МВС, у Податковій та Митній службахУкраїни, ранги встановлюються для державних службовців (спеціальні — дляпрацівників дипломатичної служби), чини — для прокурорських працівників, класи— для суддів і судових експертів.
Державних нагород, почесних, наукових званьсуд позбавляти не може.
2. Конфіскація майна.
Право власності гарантується КонституцієюУкраїни. Зокрема, у ст… 41 Конституції України зазначено: « ніхто не може бутипротиправно позбавлений права власності. Право приватної власності єнепорушним. Конфіскація майна може бути скасована виключно за рішенням суду увипадках, обсязі та порядку, встановлених законом» [5, с.11].
Покарання у виді конфіскації майна полягаєв примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частинимайна, яке є власністю засудженого (ч. 1 ст. 59 КК).
Згідно із законом (ч. 2 ст. 59 КК)конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини іможе бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливійчастині КК.
Відповідно до Закону України «Про виконавчепровадження» виконання покарання у вигляді конфіскації майна здійснюєтьсяДержавною виконавчою службою за місцезнаходженням майна.
Конфіскації підлягає майно, що є власністюзасудженого, у тому числі його частка у спільній власності, статутному фондісуб‘єктів господарської діяльності, гроші, цінні папери та інші цінності,включаючи ті, що розміщені на рахунках і вкладах або на зберіганні у фінансовихустановах, а також майно, передане засудженим у довічне управління.
Не підлягає конфіскації майно, що належитьзасудженому на правах приватної власності чи є його часткою у спільнійвласності, необхідне для засудженого та осіб, які перебувають на йогоутриманні. Перелік такого майна визначається законодавством.
Отже, всі випадки покарання у видіконфіскації майна передбачені в законі і суд на свій розсуд призначити її неможе. Закон також визначає можливість конфіскації майна тільки при засудженніза корисливі (тобто такі, що мають мету незаконного збагачення) тяжкі йособливо тяжкі злочини. Таким чином, конфіскація майна являє собою обмеженняматеріальних прав засудженого.
Примусовість конфіскації полягає в тому, щопри набранні вироком сили зазначене майно вилучається поза волею засудженого ічленів його сім‘ї.
Безоплатність вилучення означає, щовилучене майно не компенсується. Однак, при незаконному осудженні майно можебути повернуто незаконно засудженому, якщо воно ще не звернено у власністьдержави або не реалізовано у встановленому законом порядку.
В КК встановлено випадки обов'язковоїконфіскації майна (скажімо, ч. 4 ст. 190 КК «Шахрайство, вчинене вособливо великих розмірах або організованою групою — карається позбавленнямволі на строк від п'яти до дванадцяти років з конфіскацією майна») іфакультативної конфіскації майна (скажімо, ч. 2 ст. 369 КК «Даванняхабара, вчинене повторно — карається позбавленням волі на строк від трьох довосьми років з конфіскацією майна або без такої»). При обов'язковійконфіскації вона може бути не застосована тільки на підставі ст. 69 КК(Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом) [4, с.246].
Окрім того, кримінальне законодавствопередбачає можливість як повної, так і часткової конфіскації майна ( данезазначається у вироку). Повна конфіскація припускає вилучення всього майна, щоналежить засудженому. Часткова конфіскація поширюється тільки на майнозазначене у вироку суду, шляхом перелічення конкретних предметів або вказівкирозміру.
У КК знаходиться додаток, який міститьперелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.
Крім конфіскації, яка є видом додатковогопокарання, існує так звана спеціальна конфіскація, що не є видом покарання.Таку назву вона отримала в теорії та практиці.
Так, у ст. 81 КПК зазначено, що знаряддязлочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, а гроші, цінності та іншіречі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави.
Норми про спеціальну конфіскацію, тобтоконфіскацію речей, що є предметом злочину або знаряддям чи засобом злочину, є ів КК. Скажімо, незаконна порубка лісу (ст. 246 КК) передбачає, крім основногопокарання, конфіскацію незаконно, з допомогою якого проводилися дослідження,розвідування, розробка природних багатств та інші роботи на континентальномушельфі України.
Санкція статті КК може одночаснопередбачати конфіскацію як вид покарання і спеціальну конфіскацію. Скажімо, завчинення контрабанди (ч. 2 ст. 201 КК), крім основного покарання,передбачається й конфіскація предметів контрабанди та конфіскація майна[3, с.162].
Конфіскація майна має певні спільні риси зіштрафом. Спільне для цих видів покарання полягає в тому, що як конфіскаціямайна, так і штраф є покаранням майнового характеру. Крім того, при конфіскаціїмайна, так само як і при штрафі, визначене майно, що належить засудженому,переходить у власність держави, а не якоїсь особи.
Відмінність конфіскації і штрафу полягає втому, що:
1) штраф застосовується при вчиненнізлочинів невеликої тяжкості, а конфіскація – при вчиненні тяжких та особливотяжких, скоєних з корисливих мотивів;
2) штраф є грошовим стягненням, аконфіскація полягає у примусовому вилученні майна, що належить засудженому;
3) розмір штрафу встановлюється залежно відтяжкості злочину з урахуванням матеріального стану винного й у межах відтридцяти до тисячі неоподаткованого мінімуму, якщо статтями Особливої частиниКК України не передбачено більшого розміру штрафу, а при конфіскації розмірмайна, що підлягає конфіскації, визначає суд;
4) штраф може бути як основним, так ідодатковим видом покарання, а конфіскація – тільки додатковим.
В. Покарання, що можуть призначатися і якосновні і як додаткові (змішані покарання)
1. Штраф — це грошове стягнення, щонакладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК (ч.1 ст. 53 КК).
Штраф — найменш суворий вид покарання усистемі покарань. Він передбачений як альтернативне покарання за вчиненнябільшості злочинів невеликої і середньої тяжкості. Каральний момент штрафуполягає в примусовому обмеженні майнових прав засудженого. Моральні переживання(як і у всякому іншому аналогічному випадку) у засудженої особи має викликати ісам факт постановлення обвинувального вироку [4, с.247].
Розмір штрафу визначається судом залежновід тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. Йогонайбільша та найменша межа встановлюється ч. 2 ст. 53 КК у розмірі від тридцятидо тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (зараз — при призначенніпокарання один неоподатковуваний мінімум дорівнює 17 гривням). Але закон незабороняє встановлювати за конкретні злочини більш високі розміри штрафу. Так,умисне порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом (ч. 1 ст. 209і КК) караютьсяальтернативне штрафом від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумівдоходів громадян.
Штраф може виступати як основне, так і якдодаткове покарання. Як додаткове покарання він може бути призначений лишетоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК(див., наприклад, ч. 2 ст. 367 КК). Одночасно бути призначеним і як основне іяк додаткове покарання штраф не може.
У разі неможливості сплати штрафу суд можезамінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт ізрозрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавствомнеоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами з розрахункуодин місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавствомнеоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років(ч. 4 ст. 53 КК).
Ухилення від сплати штрафу особою,засудженою до цього виду покарання, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1ст. 389 КК [4, с.248].
2. Позбавлення права обіймати певні посадиабо займатися певною діяльністю. Цей вид покарання полягає у заборонізасудженому обіймати певні, конкретно визначені судом, посади у будь-якихпідприємствах, установах і організаціях або займатися певною діяльністю навстановлений у вироку строк.
Каральна властивість цього виду покаранняполягає у тому, що засуджений обмежується на певний строк у праві обійматипевні посади або займатися певною діяльністю. Цим самим особа втрачає абозначно знижує свої професійні навички, позбавляється певних пільг і переваг,можливе також зниження реального рівня її заробітку.
Доцільність застосування цього видупокарання пов'язана з тим, що саме певна посада або певна діяльність, якоюзаймалася особа, дала їй можливість вчинити злочин, за який вона засуджується.Крім каральної властивості це покарання має і важливе запобіжне значення —недопущення рецидиву аналогічних злочинів з боку засудженого.
Закон не містить переліку посад і видівдіяльності, обіймати або займатися якими суд може заборонити, адже в кожномуконкретному випадку вони можуть бути різними: це можуть бути посади надержавній службі, в органах місцевого самоврядування, в будь-яких структурахнезалежно від форм власності.
Позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строквід двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьохроків (ч. 1 ст. 55 КК) [1, с.186].
У тих випадках, коли розглядуваний видпокарання зазначений у санкції статті як додатковий, він може бути абообов'язковим, або факультативним.
Так, уч.2,3,4,5ст.191 КК (Привласнення,розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем)позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю якдодаткове покарання є обов'язковим, а в ч. 1 цієї статті — факультативним(«позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністюабо без такого»).
Закон вказує на це покарання як додаткове утих випадках, коли використання своєї посади, професії, роду занять длявчинення злочину є найбільш характерним: насильницьке донорство (ст. 144 КК),одержання хабара (ст. 368 КК) тощо. Але, походячи з того, що певні посади,професії, рід занять можуть у конкретних випадках сприяти вчиненню будь-якогозлочину, в ч. 2 ст. 55 КК формулюється таке положення: «Позбавлення праваобіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покаранняможе бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене у санкції статтіОсобливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого запосадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та іншихобставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певніпосади або займатися певною діяльністю»[4, с.249].
Важливим моментом є початок строку діїрозглядуваного покарання як додаткового. Очевидно, що ефективність дії цьогопокарання важлива тоді, коли особа має можливість реально використати посаду чирід діяльності в злочинних цілях. Ось чому, коли основним видом покарання судобирає арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні абопозбавлення волі на певний строк, позбавлення права обіймати певні посади абозайматися певною діяльністю як додаткове покарання поширюється на увесь часвідбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вирокомсуду, що набрав законної сили (тобто від одного до трьох років). При цьомустрок додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основногопокарання.
А при призначенні покарання у видіпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю якдодаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування ст. 77 КК(застосування додаткових покарань у разі звільнення від основного покарання звипробуванням) — з моменту набрання законної сиди вироком. Тобто у такихвипадках відбування строку додаткового покарання здійснюється одночасно звідбуванням основного покарання або в ході іспитового строку для звільнених відвідбування покарання з випробуванням.
Ухилення від відбування покарання у видіпозбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю особи,яка засуджена до цього виду покарання, тягне кримінальну відповідальність за ч.1 ст. 389 КК.
Умисне невиконання службовою особою вирокусуду, що набрав законної сили, щодо позбавлення засудженого права обійматипевні посади або займатися певною діяльністю або перешкоджання виконанню цьогопокарання тягне кримінальну відповідальність за ст. 382 КК.

Розділ 3. Призначення покарання
3.1 Загальні засади призначення покарання
Згідно зі ст… 60 КК України покаранняповинно бути справедливим. Тільки в цьому разі воно може досягти цілей,передбачених ст. 50 КК України, а саме – відновлення соціальної справедливості,а також виправлення засудженого і попередження скоєння ним нових злочинів.
Справедливість – категорія морально –етична. Вона містить умову про відповідність між злочином і покаранням.
Для того, щоб суд кожного разу призначав справедливепокарання, Кримінальний кодекс передбачає загальні засади його призначення,тобто принципи, якими повинен керуватися суд пр. вирішенні питання пропокарання за вчинений злочин.
Перший принцип містить вимогу, щобпризначуване покарання було в межах, передбачених відповідною статтею Особливоїчастини КК України. Це означає, що коли санкція статті передбачає один видпокарання, то вибір суду ним і обмежується. Щоправда, на підставі ст… 69 ККУкраїни суд може призначити м‘якіше покарання, ніж передбачено за відповіднийзлочин. Коли ж санкція містить кілька видів покарань, то суд вибирає один зних. При цьому суворіший призначається тільки тоді, коли менш суворий, на думкусуду, не забезпечить досягнення мети покарання.
Допускається також призначення суворішогопокарання, ніж передбачено відповідними статтями Особливої частини КК України.Це можливе в разі призначення покарання за сукупністю злочинів і вироків ( ст…70, 71 КК України) [3, с. 166].
Другий загальний принцип – вимогаврахування положень Загальної частини КК України. У цій частині містяться чіткікритерії призначення покарання ( ст..63 – 73 КК і низка інших норм).
Третій принцип полягає у вимозі призначенняпокарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину.
Характер злочину – це його якісна сторона,що залежить від блага (об‘єкта), якому заподіяно шкоду. При вчиненні злочину з«простим складом» він заподіює шкоду одному об‘єктові, наприклад, при вбивстві безобтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України), і тому при визначенні покаранняхарактер злочину не враховується. Він має значення при призначенні покарання зазлочини зі «складним складом» – за багато об’єктністю. Зокрема, йдеться протяжкі наслідки. Зрозуміло, що при вчиненні двома особами однакових злочинів,але з різними наслідками ( наприклад, загибель майна або людини) покараннявинним повинно бути призначене різне, тобто з урахуванням характеру наслідків.
Ступінь суспільної небезпеки злочину – йогокількісна сторона, що належить від розміру заподіяної шкоди конкретномуоб‘єктові. Так, ст… 128 КК України передбачає відповідальність за необережнетяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Зрозуміло, суд не можепризначити однакові покарання за заподіяння тяжкої шкоди здоров‘ю і середньоїтяжкості шкоди. Ці злочини різняться ступенем суспільної небезпеки, що йповинно враховуватися при призначенні покарання[3, с.167].
Аналогічною є ситуація і з розкраданнямчужого майна. Так, розкрадання майна в різних розмірах зумовлює й різні видипокарання, оскільки ступінь їх суспільної небезпеки різниться, що й повиненврахувати суд, призначаючи покарання, вибираючи його вид і розмір відповідно доваріантів санкцій.
При призначенні покарання суд зобов‘язанийврахувати особу винного, тобто його соціально – біологічну сутність. Головною єсоціальна сторона. Вчиняючи злочин, особа виявляє негативне ставлення доінтересів інших осіб, суспільства, держави. Це відбувається внаслідок наявностів її психіці антисоціальної схильності. Але однакових людей не має. Ось чомуоднакові за тяжкістю злочини можуть відбуватись і за випадкових обставин, і врезультаті стійких антисоціальних рис характеру особи.
Розрізняють біологічні і соціальнівластивості особи. До перших належить вік особи, стан її здоров‘я, наявністьфізичних і психічних вад, до других – ставлення винного до праці, громадськогообов‘язку, родини, правил співіснування в суспільстві.

Висновки
В курсовій роботі наведено теоретичне тапрактичне розуміння поняття «покарання», як важливої категорії юриспруденції.Основним завдання роботи полягало в тому, щоб на основі комплексного аналізутеоретико-методологічних засад, нормативних основ та практичної діяльностідослідити предмет та сутність поняття покарання, його видів, системи,класифікації.
На підставі обробленого матеріалу можназробити наступні висновки:
1. Покарання є заходом примусу, щозастосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною увчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні правді свободзасудженого.
2. У ході курсової роботи використовувалисьзагальнотеоретичні і спеціально-наукові методи пізнання.
Основним серед сукупності методів, щовикористовувався при написанні роботи був логіко – сегментивний метод, задопомогою якого було здійснено сходження від абстрактного до конкретного.Системно-структурний метод дозволив всі види покарань розглянути як елементиєдиної системи. Застосований метод єдності логічного та історичного дозволивозначити сутність розвитку поняття мети покарання його багатогранності, в усійповноті — з усіма випадковостями, частковостями, що викривляють об‘єктивнулогіку розвитку; з усім позитивним, що накопичено історичним досвідом.
Крім того, у процесі роботивикористовувались методи наукового пізнання. Методи класифікації, групування тасистемний були використанні для визначення різновидів сприйняття предмету. Задопомогою порівняльно-правового аналізу з'ясувалось закономірне і випадкове узмісті явищ.
3. Визначено актуальність даного питання насучасному етапі розвитку України як правової держави.
4. Означено в ході опрацювання джерел, щокара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соціальної справедливості.Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству вцілому й окремим фізичним та юридичним особам. Засуджений розплачується за цеобмеженням своїх прав і свобод, а тому мета виправлення засудженого полягає утому, щоб, впливаючи-на нього під час виконання призначеного судом покарання,так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливудля суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбуваннябільш тяжкого покарання за вчинення нового злочину (так зване юридичневиправлення).
5. Здійснено розгляд на конкретнихприкладах окремих видів покарань та прив‘язку до сьогодення.
6. Проведено аналіз різноманітних прикладівщодо класифікації покарань, її сутності та застосування в реаліях. Зазначимо,що в ході обробки даного матеріалу здійснено порівняння вироків, що призначенісудом особам за скоєння однакових злочинних діянь за ступенем соціальноїнебезпеки але різними особами, взято до уваги факт повторності та відношення доскоєного.
7. Отже, в ході роботи здійснено аналізмети та системи покарань, як частини єдиної нормативно – правової системи –Кримінального кодексу України, визначено органічну пов‘язаність Загальної таОсобливої частин КК на конкретних прикладах призначень покарань, з‘ясовано їхдійсний зміст, означено важливість та актуальність даної теми на сучасномуетапі все державної боротьби зі зростом злочинних проявів.

Список використаних джерел
1.        Кримінальний кодекс України. Науково – практичнийкоментар/ За загальною редакцією академіка Академії правових наук України,професора В.В. Сташиса. – Х.: Одіссей, 2007. – 1181с.
2.        Конституція України.
3.        Ю.М.Дьомін, С.О.Юлдашев. Кримінальне право України.Навчальний посібник.– К.:2005. – 331с.
4.        Ю.В.Александров., В.А.Клименко. Кримінальне правоУкраїни. – К.:2004 – 327с.
5.        Кримінальне право України. Загальна частина/ Заред. В.В.Сташиса, В.Я.Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 612с.
6.        Волкотруб С.Г., Омельчук О.М., Ярін В.М.Кримінальне право України.Навч. посібник. – К.: Наукова думка, 2004. – 298с.
7.        Кримінальне право в запитаннях і відповідях.Загальна частина/ За ред… В.А.Клименка. – К.: Атіка, 2003. – 288с.
8.        Кузнєцов В.О., Срелбицький М.П., Гіжевський В.К.Кримінальне право України: Загальна та особлива частини. Навч. посібн. – К.:Істина, 2005. – 380с.
9.        Савченко А.В., Кузнецов В.В., Штанько О.Ф. Сучаснекримінальне правоУкраїни: Курс лекцій. – К., 2005. – 640 с.
10.      Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальначастина: Навчальний посібник. – К., 2004 – 367 с.