Місцевесамоврядування в Канаді
У різних країнах врізні роки термін «місцеве самоврядування» розумівся по-різному.Юридично на міжнародному рівні поняття «Місцеве самоврядування» булозакріплене в 1985 р., коли була прийнята "Європейська хартія про місцевесамоврядування". У п.1 ст. 3цієї хартії говориться: «Під місцевим самоврядуванням розуміється право іреальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значнучастину державних справ і управляти нею, діючи у рамках закону, під своювідповідальність і в інтересах місцевого населення».
Можна виділити декільканайбільш поширених теорій самоврядування: теорію «вільної (природної)общини», «господарську», «державну» і«політичну» теорії.
Залежно відзастосування концепції єдиної державної влади чи розділення державної влади імісцевого самоврядування, від національних особливостей чи традицій державрозрізняють три основні системи здійснення муніципальної влади на місцях:
1. англосаксонська(США, Великобританія, Австралія, Канада, але ця система не надто поширена,навіть в колишніх колоніях Великобританії вона історичнонезнайшла свого поширення).
— Місцеве управліннямає максимум децентралізації, місцеві представницькі органи діють автономно у межахнаданих їм повноважень.
— Длявирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях населенняобирає раду (правління), як правило на 4 роки, вона складається із 3-7 членів,а в крупних містах – 35-50 осіб.
— Крім того, населенняобирає деяких посадових осіб – шерифа (в США – це начальник поліції), атторнея(повіреного), який є представником даної адміністративно-територіальної одиниців суді (він обирається лише в крупних одиницях – графствах), казначея та ін.
— Органузагальної компетенції – типу виконкому не створюється, так в США місцевоюуправлінською діяльністю займаються обрані населенням посадові особи і ті члениради, яким це доручено; у Великобританії – галузеві постійні комісії(комітети), які створюються із членів ради.
— В містах як правилодіють хартії самоуправління (деякі з них даровані монархами століттями назад),відповідно до яких обираються ради і мери.
— Мери можуть обиратисярадами, або населенням, в останньому випадку мер є більш міцною фігурою, якийчасто володіє правом вето по відношенню до актів ради, коли мер обраний радою,то він залежить від неї. В деяких містах ради наймають на певний строк (інколидо 12 років) спеціаліста — менеджера для управління, він називається мером абобургомістром.
— Ця система непередбачає призначення з центру чиновників на місцях для контролю за діяльністювиборних рад.
— Місцеві ради в межахзакону, звичаю, складеної практики самостійно вирішують питання, які не входятьв компетенцію центральних державних органів. Контроль центру за їх діяльністьздійснюється шляхом фінансових ревізій (основну масу у фінансуванні місцевихвидатків займають не місцеві податки та доходи, а дотації з державногобюджету), судового контролю.
2. романо-германська(континентальна) (Франція, Італія, Польща, Болгарія, Турція, Сенегал та ін.)
3. іберійська(Бразилія, іспаномовні країни Латинської Америки, хоча в самій Іспанії цієїсистеми немає, ця система має свої особливості в різних країнах, в деякихкраїнах має певні схожості із романо-германською системою, але має і своїособливості)[1].
Іноді вчені виділяютьще й змішану та радянську модель організації влади на місцях. Звичайно,будь-яка модель організації місцевого самоврядування є доволі умовною. Кожнакраїна може на конституційному і законодавчому рівні по-своєму визначати, якорганізуються та діятимуть органи місцевого самоврядування з урахуваннямадміністративно-територіального устрою,історичних, фінансових та інших умов розвитку території і формування держави вцілому[2].
Канада — двунациональнадержава, в якій проживають дві основні нації, — англо-канадці і франко-канадці,корінне населення країни – індіанці. Конституція є основним джерелом, в якомуюридично оформлений державний устрій Канади. Основний закон Канади, написанийна основі Акту від 1867 року і прийнятий Парламентом в 1982 році. Прийняттянової конституції стало важливою віхою в еволюції канадської державності,оскільки саме воно законодавчо закріпило політичну незалежність Канади відВеликобританії.
Важливим елементом вполітичній системі Канади є те, що вона побудована на основі федеральногопристрою, що передбачає існування урядів суб'єктів федерації разом зцентральними органами влади. Також канадські провінції і території мають доситьшироку автономію в багатьох питаннях, хоча Конституція і передбачає пріоритетфедеральних законів над місцевими[3].
Суб'єктами Канадськоїфедерації є 10 провінцій (Онтаріо, Квебек, острів Принца Едуарда, Нью-Брансуик,Нова Шотландія, Лабрадор і Ньюфаундленд, Манитоба, Саскачеван, Альберта,Британська Колумбія) і 3 території (Юкон, Нунавут і Північно-західнітериторії). Питання організації місцевого самоврядування в Канаді є пріоритетомсуб'єктів федерації і не входять в компетенцію центрального уряду, томумуніципальна організація не є ідентичною в кожній провінції і може істотновідрізнятися[4].
В п. 8 ст. 92Конституційного акта (перед тим Акт про Британську Північну Америку) зазначено,що «законодавчий орган даної провінції має право видавати закони, якістосуються діяльності муніципальних установ у провінції Це означає, що лишепровінція має право регулювати ці питання, і вони не можуть бути делегованіфедеральному парламентові. Провінційна влада встановлює і змінює межімуніципальних одиниць, розробляє основи політики, в рамках якої діютьмуніципалітети.
На відміну від іншихфедеративних держав, у Канаді з огляду на особливі и конституції, кожнапровінція не має свого окремого основного закону. Тому якщо в США чи Німеччиніпитання місцевого самоврядування регулюються положеннями конституцій суб'єктівфедерації, то в Канаді з цих питань приймаються окремі провінційні закони.
Провінційна влада видаєвеличезну кількість обов'язкових для виконання місцевими органами владиадміністративних постанов та розпоряджень, здійснює призначення до деякихколегіальних органів, які діють на місцевому рівні (сфера освіти, охоронаправопорядку і т.д.). Саме провінції виступають ініціаторами і провідникамиформ структури місцевого управління[5].
Головними органамимісцевого самоврядування в більшості великих міст є центральні міські ради, вяких представлені окремі муніципальні округи, що входять до складу міста. Ціокруги, у свою чергу, мають певну самостійність, проте деякі функції, наприкладзміст міської поліції і міське планування, здійснюються міською радою. Деякідрібні муніципальні округи управляються безпосередньо представником міськоїадміністрації. Управління територією Юкон і Північно-західними територіямиздійснюється безпосередньо федеральними органами. Велика площа і мала щільністьнаселення роблять дуже скрутним введення на цих територіях принципів місцевогосамоврядування (як це має місце в населеніших провінціях), хоча місцевенаселення активно виступає за їх введення[6].
Вплив провінційвизначається також тією обставиною, що федеральна конституція надає їм виключніповноваження з регулювання проблем місцевого характеру, хоча вони прямо і непов'язані з місцевим самоврядуванням. Так, пп. 7, 9. 10 ст. 92 закону 1867 р.відносять виключно до їх відання підготовку і видання законів з питаньзаснування, утримання та управління лікарнями, благодійними закладами тапритулками для бідних, патентів на діяльність торговельних закладів, барів,готелів і проведення аукціонів з метою отримання доходів на провінційні,місцеві чи муніципальні потреби.
Система місцевогосамоврядування в Канаді визначається також адміністративно-територіальнимділенням провінції. Наприклад, в провінції Британська Колумбія муніципалітетипідрозділяються на чотири типи: муніципалітети великих міст, невеликих міст,сіл і сільських округів.
У основу організаціїмісцевого самоврядування в Канаді покладений поселенський принцип. Приформуванні структури органів місцевого самоврядування принцип розподілу владине застосовується. Залежно від чисельності населення і інших чинниківмуніципалітети мають різні об'єми предметів ведення, які закріплені вмуніципальному акті.
Хоча КонституціяКанади, як відзначалося, закріплює за провінціями виняткове право регулюватидіяльність органів місцевого самоврядування, але не можна ігнорувати той факт,що значну частину бюджетів провінцій і органів місцевого самоврядуванняскладають федеральні субсидії. Вважається, що значна фінансова участьфедерального уряду в діяльності органів двох інших рівнів надає йому правобрати участь в політичному регулюванні проблем місцевого самоврядування. Урезультаті багато важливих проблем на практиці вирішуються за столомпереговорів на трибічній основі[7].
Лише регулюваннясамоврядування корінних народів Канади не вписується в описану вище схему. Зогляду на положення п. 24 ст. 91 Акта про Британську Північну Америку 1867 р.,це питання належить до компетенції федерального парламенту: „індіанці ізарезервовані за індіанцями землі“ становлять його виключну компетенцію.На збереженні законодавства і встановленої практики наполягають і об'єднаннякорінних народів.
Це насамперед пов’язаноз тим, що з більшістю індіанських племен договори на зайняття територій уклавуряд Великобританії, і правонаступником колишньої метрополії виступаєфедеральний уряд, а не уряди провінцій. Юридично це підтверджується ст. 35Конституційного Акта 1982 р.: «… існуючі права аборигенів і права корінногонаселення Канади визнаються і підтверджуються цим актом».
Якби регулюванняпроблем корінного населення перейшло до відання провінційної влади, то ці народивтратили б значну частину своїх прав і можливість посилатися на угоди та іншінормативні джерела минулих років. Крім того, за час, що минув, нагромадженозначну законодавчу базу і досвід практичного розв'язаним проблем самоврядуваннякорінних народів, Нарешті, найважливіше: регулювання проблем місцевогоуправління на федеральному рівні дає змогу общинам, племенам та їх союзамоб'єднатися і не тільки домогтися однакового підходу до вирішення багатьохмісцевих питань, але й запозичувати певні прогресивні досягнення одне в одного.Перенесення регулювання на провінційний рівень роз'єднало б їх, а з урахуваннямнезначної чисельності цих народів їх проблеми стали б малопомітними (не кажучивже про те, що в так званих „бідних“ провінціях вони взагалі опинилисяб на межі виживання)[8].
Надання індіанцямповного самоврядування утруднюється великою розкиданістю індіанських племен нелише на величезних просторах Півночі, але тим, що значна частина племенпроживає в канадських провінціях. Це накладає на статус самокерованихтериторій, займаних індіанськими племенами, певний відбиток.
Передусім, слідзазначити неузгодженість положень Закону про індійців із законодавством окремихпровінцій. Так, відповідно до федерального закону індійці мають право нанеобмежене заняття так званими традиційними видами діяльності: полюванням,рибальством. Практично ж законодавство конкретної провінції встановлює іншийстатус використання довколишніх від резервації водойм, лісів, тундри. Подібнасуперечність законодавства частенько призводить до конфліктів[9].
Уточненню цих і іншихпитань були присвячені чотири федерально-провінційні конференції на вищомурівні, що пройшли після 1982 р. Дослідженням проблеми і виробленнямкомпромісних шляхів її рішення займалися також численні парламентські і урядовікомісії. Ця проблема дуже хвороблива. Так канадські аборигени, що знаходятьсяпід заступництвом і захистом федерального законодавства, вимагають, принаймні,2/3 території провінції, хоча корінні жителі провінції складають менше 2% їїнаселення.
Повноваження та обов’язки, форми, функції та ступінь автономії, фінансоваоснова органів місцевого самоврядування регулюються серією законодавчих актів івикладені в загальному муніципальному акті, або акті Про місцевесамоврядування, актах про міста, сільські муніципалітети тощо, які прийнятікожною з трьох провінцій і трьох федеральних територій країни. „Залежновід місцевих традицій, особливостей економічного і соціально-політичного становишапровінцій такі правові документи істотно відрізняються не лише, кількістю (відшести в Альберті до одного в Нью-Брансуїку та на Острові принца Едуарда), а йза змістом.
Вони поділяються нафундаментальні, ті, які визначають загальні принципи дії органів місцевогосамоврядування, систем, виборів і т.д., регулюючи певні напрями їх діяльності(підтримка громадського порядку, транспортне обслуговування, охоронанавколишнього середовища, організація відпочинку і розваг, профілактичнемедичне обслуговування і т.ін.) та підзаконні акти, що регулюють поточнудіяльність цих органів — різноманітні рішення, постанови тощо.
Найбільш уніфікованимиє фундаментальні документи, що пояснюється спільністю мети і завдань, якістоять перед органами влади на місцях, а також необхідністю забезпечитидотримання основних юридичних стандартів на всій території країни. В рештівипадків особливості місцевих умов кожної провінції визначають характер і змістмісцевих законів та зумовлюють широке розмаїття у застосуванні всього арсеналузасобів управління і правового регулювання“[10].
У Канаді федеральнийуряд та всі провінції свою діяльність будують на затвердженій системі оцінкирезультативності. Провінція Онтаріо є лідируючою в цій сфері. Починаючи з 2001року муніципалітети Онтаріо були залучені до реалізації нової програми оцінкирезультатів діяльності — першої повномасштабної програми такого виду вПівнічній Америці. Від муніципалітетів вимагалось надання Міністерствумуніципальних справ інформації, щодо результатів діяльності відповідно до новихкритеріїв її оцінки, а також звітувати перед платниками податків. Ця програма зоцінки результативності вміщує 35 оціночних критеріїв в дев'яти сферахдіяльності муніципалітету з надання послуг. Зазначена програма враховуєефективність та продуктивність муніципальних послуг. Вона відображає: більшістьзатрат по муніципалітетах[11].
Крім законодавчогорегулювання, безпосереднє управління муніципальною діяльністю в кожнійпровінції здійснює відповідний департамент, зазвичай департамент муніципальнихсправ. Він є санкціонуючою та рекомендуючою інстанцією щодо муніципальнихорганів. Департамент зобов’язаний схвалювати проекти фінансових ініціативмуніципалітетів, затверджувати випуск муніципальних лотерей і облігацій,виступає гарантом довгострокових вкладів амортизаційних відрахувань, зроблениху фонди за межами муніципалітету, перевіряє книги бухгалтерської звітності,вимагає пред’явлення відповідних звітів.
На відміну відінших держав з федеративною формою державного устрою, канадські провінціїфактично не допускають федеративний уряд до встановлення прямих контактів змуніципальною владою, вважаючи діяльність останніх сферою виключно провінційноїюрисдикції. Водночас повністю усунунути федеральний уряд від вирішення проблеммісцевого врядування нині провінції вже не мають змоги. Воснові цього явиша лежить чимало причини як політичного, так і економічногохарактеру. Тому за останні 20-30 років було розроблено відносно демократичнупроцедуру багатостороннього обговорення і вирішення проблем. Основнимиелементами цієї процедури й механізму вирішення є федерально-провінційніконференції, наради, комітети, комісії, робочі групи, які відрізняються рівнемі складом учасників, рішеннями, що ухвалюються, метою, функціями ікомпетенцією, а також регулярністю роботи. В цілому їх можна розділити на двігрупи: політичну й адміністративну[12].
Організація місцевогосамоврядування в Канаді настільки різноманітна і не піддається детальнійсистематизації, що навіть в межах одного регіону, що утворюється завдякивідносно однаковим природним, економічним і історичним умовам, частеньконеможливо уловити загальну закономірність.
У провінції Альбертавідсутній єдиний закон, що регламентує діяльність органів місцевогосамоврядування. Найбільш важливі повноваження муніципальних органів відповіднодо провінційного законодавства зводяться до управління поліцією, пожежноюбезпекою, публічним транспортом, очищенням сміття і стічних вод, водопостачанням,підтримкою доріг, парковою і розважальними службами. Як бачимо, тут до веденнямуніципальних органів віднесено багато повноважень, які в провінціяхАтлантичного регіону знаходяться під безпосереднім контролем і управліннямвідповідних департаментів.
У Канаді значногопоширення набули спеціальні округи. На відміну від розглянутих вище органівмісцевого самоврядування, що мають загальну (універсальною) компетенцію,спеціальні округи здійснюють керівництво в конкретних вузьких напрямах: шкільніокруги, спеціальні округи по управлінню поліцією, охороною здоров'я,водопостачанням і так далі. Крім того, спеціальні округи не мають самостійнихджерел фінансування, і засоби на виконання своїх повноважень отримують увигляді субсидій від провінційних і муніципальних органів загальної компетенціїі, таким чином, потрапляють під суворий адміністративний контроль останніх.
Іноді джереломфінансування виступають добровільні пожертвування громадян і організацій або жзбори, що стягуються в обслуговуваній зоні. Це дозволяє дещо зменшити тягарконтролю, проте не може служити постійним джерелом засобів зважаючи нанерегулярність пожертвувань і непопулярності зборів як таких. Найбільш важливимі поширеним видом спеціальних округів є шкільні округи, які існують в тій абоіншій формі в усіх провінціях.
В той же час створенняспеціальних округів несе в собі і певні недоліки. Зокрема, їх створенняускладнює систему управління місцевими справами, робить її громіздкішою і меншскоординированной, утрудняє проведення на місцях єдиної, узгодженої політики[13].
Як правило, виборипроводяться на непартійній основі, тобто не допускаються які-небудь партійніплатформи або заклики. Члени муніципальних рад обираються завдяки своїмособистим якостям і популярності, як „незалежні“, строком на одинрік. У деяких провінціях в незначному числі муніципалітетів встановленийдворічний термін повноважень. Такий незначний термін повноважень у виборчійпрактиці інших держав не дуже часто зустрічається і має як свої плюси, так імінуси. До достоїнств слід віднести те, що якщо виборці помилилися у своємувиборі, то рік досить скоро закінчується, а якщо не помилилися, то вподобаногорадника завжди можна переобрати на черговий термін. До недоліків слід віднестите, що обранець-новачок не устигає як слід вникнути в проблеми свого округу, айому необхідно вже готуватися до нових виборів.
Члени міських раднайчастіше обираються від певних міських округів. При цьому певний адміністративнийрайон міста виступає одномандатним виборчим округом, хоча досить поширеними є ізагальні вибори усіма виборцями цього міста. Вибори рад графства, сільськогомуніципалітету або сільського округу, за винятком провінцій Онтаріо і Квебек,будуються в основному по однотипній моделі. Провідне місце серед сільськихорганів займає рада графства, він обирається шляхом прямих виборів; інодівибори проводяться по багатомандатних округах, коли графство представляє єдинийвиборчий округ; іноді — по одномандатних виборчих округах, коли в раду графстваобирається по одному членові від конкретного приходу або округу. У провінціяхОнтаріо і Квебек прямі вибори членів ради не проводяться. Він формується звиборних представників дрібніших муніципальних органів, що здійснюють своюдіяльність на території графства.
У усіх провінціяхкерівник або старший посадовець ради графства обирається членами ради зі свогоскладу. На відміну від нього, в міському муніципалітеті мер зазвичай обираєтьсябезпосередньо усіма виборцями міста, хоча іноді зустрічаються і вибори мераміською радою (наприклад, в Британській Колумбії). Термін повноважень мератакож триває один-два роки. Як правило, він веде засідання ради і мають правовносити на його розгляд свої пропозиції і рекомендації[14].
Муніципальні организдійснюють діяльність в тих сферах, які можуть бути з великою ефективністювиконані під місцевим контролем. Найбільш важкими і суперечливими в їхдіяльності являються дві проблеми: фінансова і землеустрій. Перша з нихпов'язана з тим, що муніципальна влада поставлена законодавцем в досить жорсткіматеріальні і тимчасові рамки. На відміну від федерального і провінційнихурядів, яким дозволяється мати бюджетний дефіцит, муніципальна влада згідно іззаконом зобов'язана щорічно балансувати свої бюджети, не допускаючи дефіцитубюджету.
Для формування своїхбюджетів за місцевими органами влади закріплені власні джерела фінансовихнадходжень: місцеві податки, неподаткові платежі за різного роду послуги(ліцензії, патенти і так далі), субсидії федерального і провінційних урядів.Основний вид місцевих податків — податок на нерухоме майно, земельні ділянки,що знаходяться в особистій власності, житлові будинки, будівлі і споруди, атакож використовуване для отримання доходу устаткування. По тій меті, на якувін використовується, цей податок називається шкільним податком.
Основною формою роботиорганів місцевого самоврядування є сесії. Періодичність їх скликання зростає внизових одиницях. У вищестоящих одиницях сесії скликаються рідше. У разіпотреби можуть скликатися позачергові або надзвичайні сесії на вимогууповноваженого на те посадовця, певного числа членів показного органу або заініціативою виконавчого органу. На позачергових сесіях, як правило,розглядаються лише ті питання, з приводу яких депутатів скликали[15].
На рівні міськихмуніципалітетів існує декілька форм місцевого управління. Найбільш поширеним зних є управління типу „мер-рада“. При цій формі муніципальна рада маєголову, який здійснює свою діяльність як генеральний керівник і наділяєтьсяспеціальними повноваженнями. Цей генеральний керівник (чи мер, як йогоназивають) обирається шляхом прямих виборів і вважається, що він представляєінтереси усіх жителів міста. Інші члени ради можуть представляти інтересиокремих міських адміністративних районів або округів, оскільки обираються, якправило, по одномандатних виборчих округах від цих адміністративнихпідрозділів.
Іншою формоюмуніципального управління в Канаді є система „рада-керівник“. По ційсистемі і мер, і нечисленна рада обираються населенням міста і займаютьсявирішенням політичних питань. Повсякденною адміністративною роботою керуєрозпорядник, що призначається і контрольований муніципалітетом,»генеральний керівник". Така форма підкреслює відділення політики(виробленням політичних рішень займаються виборні члени ради) відадміністративної діяльності, тобто реалізації рішень, вироблених радою.
Основною особливістюцього типу самоврядування є професійне управління (менеджмент). Розпорядникздійснює наймання і звільнення керівників департаментів, розробку кадровоїполітики, підготовку пропозицій для ради з бюджету, контроль за наданням послугі так далі. Розпорядник є поважною особою в міському самоврядуванні. Йогозначення зростає, оскільки він має право вносити на розгляд ради конкретніпропозиції законодавчого характеру[16].
Федерація канадськихмуніципалітетів, що представляє більш ніж тисячу муніципальних органів влади,керується у своїй політиці чотирма ключовими принципами, заявленими уВсесвітній декларації про місцеве самоврядування. Це такі принципи:
Принцип Місцевогосамоврядування має бути визнано в Конституції чи в основному законодавстві щодоурядових структур країни;
Місцеве самоврядуваннянаділене правом і зобов’язаннями місцевої влади регулювати й керуватисуспільними справами за власною відповідальністю та потребами місцевогонаселення;
Суспільні зобов'язаннямають виконуватися базовими одиницям, місцевого самоврядування, що єнайближчими для громадян. Вони можуть бути здійснені також територіальнимиодиницями на проміжному чи регіональному рівнях, відповідно до практики кожноїкраїни.
Місцева влада повиннамати загальне право діяти відповідно до власної ініціативи у будь-якомупитанні, що не віднесене виключно до компетенції іншої влади, або не виключенез компетенції місцевого врядування[17].
Отже, очевидним єпрагнення канадських муніципалітетів до активізації своєї ролі в процесахдержавного управління до конституційного визнання, законодавчого затвердженнянових принципів взаємовідносин між органами влади різного рівня, прийняттяцінностей, закріплених у Всесвітній декларації про місцеве самоврядування,Стамбульській декларації з проблем населених пунктів, Європейській хартії зпитань місцевого самоврядування.
Списоклітератури:
1. Бабіна О О // Критерії оцінкиефективності діяльності органів місцевого самоврядування: світовий досвід таУкраїна // Стратегічні пріоритети.- 2 (3).- 2007.- 6 — 10 с.
2. Баглай,«Конституционное право зарубежных стран», Норма — Инфра М,Москва,2000
3. Григорьев В.А. Модели местного самоуправления //Информационно-справочный ресурс законодательно-нормативной базы документовПриднестровской Молдавской Республики // docpmr.com/stati. — 2009
4. Данилов С.Ю. Местное самоуправление //Економіка. Політика. Ідеологія. — №6. – 1992. – 66-69 с.
5. Канада. Государственноеустройство // Энциклопедия Кольера // dic.academic.ru/dic.nsf/enc_colier
6. КозюраІ. Законодавче регулювання органів місцевогосамоврядування в Канаді // Вісник Української академії державного управлінняпри Президентові України. — №1. – 2002. – 177–185 с.
7. Козюра І. Формування регіональнихсамоврядних структур Центральної Канади // Вісник УАДУ. – 2001. -№2. – ч.2. –193-199 с.
8. Матвієнко А.С. Місцевесамоврядування у зарубіжних країнах: досвід для України // Держава і право. — №42. – 2008. – 190-195 с.
9. МелкумовА.А. Особенности государственно-политического устройства Канады // ВестникМосковского университета, серия 12, политические науки. – 2000. – № 3. – С. 103– 120.
10. Местное самоуправление в канаде // Аналитическийвестник № 26 (246) Специальный выпуск. III Байкальский экономический форум.Круглый стол «Проблемы развития местного самоуправления в РоссийскойФедерации». Актуальные проблемы реформы местного самоуправления. Москва, 2004.
11. МоргачевВ.И. Формы и методы территориального устройства в США и Канаде //отв. редакторЛ.И. Евенко. – М.: Наука, 1987. – 143 с.
12. Музика-Стефанчук О.А. Про організаціюмісцевого самоврядування та управління в зарубіжних країнах //Порівняльно-правові дослідження. Глобалізація і право. — № 2. – 2008. – 106-110 с.
13. Муниципальное право зарубежныхстран 9сравнительное пособие) // Под ред. Ерёмина В.В. – М.: Академическийпроэкт. Фонд Мира. – 2006. – 3 с.
14. Осавелюк А.М. Канада: Местное управление исамоуправление. М., РАН, 1995.
15. СаджекЭ.Р. Муниципальнаяреформа: усиление местной власти в Онтарио, Канада// www.decentralization.ws. – 2005