Дипломнаробота
Договіряк регулятор сімейних майнових відносин
План
Вступ. 3
Розділ 1. Поняття сім'ї тачленів сім'ї за законодавством держав. 6
Розділ 2. Майновіправовідносини та обов'язки членів сім'ї 11
2.1 Майнові правовідносини міжчоловіком та дружиною… 12
2.1.1 Правовий (легальний)статус майна подружжя. 12
2.1.2 Договірний статус майнаподружжя. 22
2.1.3 Аліментні зобов'язанняподружжя. 31
2.2 Майнові правовідносини міжбатьками та дітьми. 38
Розділ 3. Немайновіправовідносини та обов’язки членів сім'ї 48
3.1 Немайнові правовідносиниміж подружжям. 48
3.2 Немайнові правовідносинибатьків та дітей. 56
Висновки. 61
Список використаної літератури. 64
Вступ
Права та обов’язки членів сім’ї виникли щезадовго до появи шлюбу, шлюбного контракту. Ще первісні люди, які жили стадами,мали чітко визначені обов’язки (можливо, про права тоді ніхто не думав).Чоловіки йшли полювати на мамонтів та іншу дичину, а жінки залишалися вдома іпідтримували вогонь.
Тепер у країнах, де існує закон, тількиналежно оформлений шлюб породжує подружні права й обов'язки, одна частина якихносить особистий, а інша – майновий характер. Хоча згідно українськогозаконодавства жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, алетривалий час проживали однією сім’єю, мають право на утримання (тобто тут йдемова про майнові права). Але такий інститут законодавству Російської Федераціїневідомий.
Сім’я – це найменший осередок суспільства,який грунтується на шлюбі і на особливо тісних зв’язках, основою яких є почуттяміж чоловіком і жінкою, почуття взаємної любові, уваги і довіри між усімачленами сім’ї (Сімейний кодекс Німеччини).
Це осередок, звідки беруть своє началоправа та обов'язки членів сім'ї, а саме правовідносини між подружжям і батькамита дітьми.
Увага нацковців привертається здебільшогоправами та обов'язками, які носять майновий характер і аналіз науковоїлітератури у галузі сімейного права свідчить, що питанням правового регулюваннямайнових відносин у сім'ї і, зокрема майнових відносин подружжя, приділялосябагато уваги радянськими вченими – В.Масловим, Ш.Чиквашвілі, М.Єршовою, К.Гравета іншими. А договірне регулювання сімейних відносин (тобто укладення шлюбногодоговору) стало предметом наукових досліджень тільки на початку 90-х рр. XX ст.Вчені І.Жилінкова, М.Антокольська, Л.Пчелінцева, С.Симонян, О.Чефранова,Л.Максимович висвітлювали окремі проблеми застосування договору як засобуврегулювання майнових відносин подружжя і надавали правову характеристикупевним видам договорів подружжя. Разом з тим на сьогодні майже відсутні науковіпраці, присвячені теоретичному обгрунтуванню можливості застосовування договоруяк регулятора сімейних майнових відносин, у першу чергу — майнових відносинподружжя. Відповідно до цього вважається за необхідне дослідити питання щодоролі договору в процесі правового регулювання майнових відносин подружжя, що іє одним з наших завдань цієї роботи.
Метою роботи є дослідити юридичнерегулювання прав та обов'язків членів сім'ї у законодавстві сучасних держав.
Звідси випливають наступні завдання –ознайомитися з поняттям “сім'я”, охарактеризувати майнові права та обов'язкичленів сім'ї, а саме детальніше розібратися з легальним та договірним статусоммайна подружжя і аліментними зоов'язаннями подружжя та батьків і дітей, а такожз особистими немайновими правами та обов'язками членів сім'ї.
Структурно робота складається з трьохрозділів, який у свою чергу поділяється на підрозділи і підпідрозділи, тависновків.
Перший розділ “Поняття сім’ї та членівсім’ї за законодавством держав” дає визначення поняттю “сім'я” та “членисім’ї”, яке вживається у соціологічному та правовому значенні. Пояснюється цетим, що воно вживається не тільки у правовій науці, а й у соціології, психології.
Також описується повнорідна родинність — наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; інеповнорідна родинність — походження рідних братів (сестер) від різних батькачи матері, а також поняття “свояцтво“, тобто це відносини між родичем одного зподружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя.
У другому розділі “Майнові правовідносинита обов’язки членів сім’ї” йдеться про правовий статус майна, а також проаліментні зобов'язання членів сім'ї.
Майнові правовідносини подружжя являютьсобою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користуваннята розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя вмайновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка тадружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодоцього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна,відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо.
Правовий режим майна подружжя визначаєтьсяв залежності від того, ким він встановлений – законодавцем чи самими учасникамимайнових відносин – подружжям. У зв'язку з цим можна казати про законний тадоговірний правовий режим подружнього майна.
Законний режим майна відрізняється від договірногонизкою ознак. Законний режим поширюється на всіх осіб, які вступають у шлюб, ашлюбний контракт має силу тільки для подружжя, яке його уклало.
Сімейне законодавство передбачає обов'язокподружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок незалежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права таобов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моментуреєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі.
У третьому розділі “Немайновіправовідносини членів сім'ї” йдеться про немайнові права та обов'язки подружжя(а це – право на материнство та батьківство; право на повагу до своєїіндивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибір прізвища приреєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право на розподілобов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу)і батьків та дітей (це – визначення прізвища, імені, по-батькові; право навиховання та розвиток, на спілкування, право на визначення дитиною місцяпроживання, яка досягла чотирнадцяти років (ст. 160 Сімейного кодексу України).
Розділ 1. Поняттясім'ї та членів сім'ї за законодавством держав
Поняття сім'ї вживається в соціологічномута правовому значеннях. Такий поділ обумовлений тим, що регулювання сімейнихвідносин здійснюється не лише юридичною наукою, а й соціологією, етикою,психологією та ін.
Сім'я в соціологічному значенні — цезаснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якоїпов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю тавзаємодопомогою. Хоча сім'я має специфічні біологічні функції відтвореннялюдського роду, вона водночас є формою соціальної спільності людей, характерякої визначається економічним базисом суспільства і змінюється з історичнимрозвитком людства.
Стосовно визначення сім'ї в юридичномузначенні, то у Сімейному кодексі України воно відсутнє, у ст. 3 лишезазначається, що сім'я є первинним та основним осередком суспільства. У ст. 3 Сімейногокодексу України дається також визначення складу сім'ї, до якої належать особи,які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права таобов'язки. У наступних нормах цієї статті розкривається суб'єктний склад сім'їта визначаються підстави її виникнення.
Зазначене визначення не є досить вдалим,адже не розкриває його змісту, ознак, а лише визначає місце сім'ї всуспільстві.
Щодо Сімейного кодексу Російської Федерації,то він взагалі не дає визначення сім’ї. А в німецькому Сімейному кодексі зазначаєтьсясоціологічне визначення сім’ї. Сім’я – це найменший осередок суспільства, якийгрунтується на шлюбі і на особливо тісних зв’язках, основою яких є почуття міжчоловіком і жінкою, почуття взаємної любові, уваги і довіри між усіма членамисім’ї.
В юридичній літературі у визначеннях підсім'єю розуміють:
— союз осіб, пов'язаних шлюбом чиродинністю;
— союз осіб, заснований на вільному ірівноправному шлюбі, близькій родинності, усиновленні чи іншій формі вихованнядитини і який характеризується спільністю життя та інтересів цих осіб,наділених відповідними правами і обов'язками;
— об'єднання осіб, що природно формується вреальному житті, ґрунтується на шлюбі, родстві, усиновленні чи інших формахвідносин між цими особами і характеризується спільністю духовного,матеріального життя та інтересів, що забезпечують продовження роду і вихованнядітей;
— цілісне соціальне утворення, щохарактеризується внутрішньою єдністю і сцепленням частин в єдине ціле;
— первинний і багатогранний осередок нашогосуспільства;
— активна соціальна група, побудована нашлюбі чи на родинних відносинах.
Як уже зазначалося, сімейні правовідносинивиникають на підставі кровного споріднення (родинних зв'язків), шлюбу чиусиновлення тоді, коли ці види правовідносин підпадають під сферу дії сімейногоправа. Тому родинність є підставою виникнення сімейних правовідносин лише тоді,коли з нею безпосередньо пов'язане сімейним законодавством настання певнихправових наслідків. У Сімейному кодексі України, як і в Сімейному кодексіРосійської Федерації, відсутнє визначення кровного споріднення (родинності).
В юридичній науці родинність розглядаєтьсяяк родинні зв'язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи відіншої чи кількох осіб від спільного пращура; кровний зв'язок осіб, що походятьодин від одного чи від спільного пращура.
До осіб, що походять один від одного,належать пращури та їхні нащадки як чоловічої, так і жіночої статі (наприклад,прадід, дід, мати, дочка, онук, правнук та ін.).
Крім того, існує також поняття походженняосіб від спільного пращура, до яких належать рідні і двоюрідні брати та сестри,дядьки (тітки), племінники (племінниці).
Родинна лінія може бути прямою чи боковоюта поділяється на висхідну та низхідну. При прямій лінії родинність ґрунтуєтьсяна походженні однієї особи від другої. За бокової лінії родинність ґрунтуєтьсяна походженні осіб від спільного пращура. В Сімейному кодексі Німеччини (Глава4, ст.79) особи, які походять від інших людей (діти, батьки), є родичами попрямій лінії. А ті, хто не мають родинного зв'язку по прямій лінії, алепоходять від тої самої третьої особи (брати і сестри), є родичами по боковійлінії.
Розрізняють також повнорідну родинність — наприклад, походження рідних братів, сестер від спільних батька, матері; інеповнорідну родинність — походження рідних братів (сестер) від різних батькачи матері.
Неповнорідна родинність також буваєєдинокровною, тобто коли неповнорідні брати та сестри походять від одногобатька; єдиноутробною — походження неповнорідних братів та сестер від спільноїматері.
У разі, коли в сім'ю входять діти, в якихнемає ні спільної матері, ні спільного батька, ці діти називаються зведенимистосовно один одного (зведені брати, сестри). Такі випадки мають місце, коли,перебуваючи у другому шлюбі, жінка має від першого шлюбу дочку (сина), і їїдругий чоловік має сина (дочку) від першого шлюбу. У такій ситуації у кожного здітей є рідний батько (чи мати) і мачуха (вітчим). Такі зв'язки між зведенимибратами і/та сестрами називають свояцтвом. Але такими зв'язками свояцтво невичерпується.
Свояцтво — це відносини між родичем одногоз подружжя і другим з подружжя, а також між родичами кожного з подружжя.Свояцтво поділяється на дві категорії: до першої належать відносини, щоскладаються між чоловіком (зятем) і тещею, дружиною і свекрухою, між вітчимом іпасинком (мачухою і падчеркою) та ін.; до другої — відносини, що складаютьсяміж братом жінки і братом чоловіка, матір'ю дружини і матір'ю чоловіка та ін.Тобто свояцтво не ґрунтується ані на походженні, ані на кровному спорідненні.
Підставою для виникнення відносин свояцтває укладення шлюбу. Підставою для їх припинення — розірвання шлюбу. Виняток зцього правила — продовження відносин свояцтва після смерті одного з подружжяабо розірвання шлюбу, в якому залишилась дитина (діти). Такий висновок випливаєз норм ст. 141 Сімейного кодексу України, відповідно до якого «розірванняшлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніхправ і не звільняє від обов'язків щодо дитини», а також ст. 268, відповіднодо якої мачуха та вітчим зобов'язані утримувати малолітніх неповнолітніхпадчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо вони в змозі надаватиматеріальну допомогу. Відповідно лише ці два випадки породжують юридичнінаслідки в сімейному законодавстві. В усіх інших випадках свояцтво не підпадаєпід дію сімейно-правових норм.
Для родства (кровного споріднення)характерним є також поняття ступеня родства, яке визначає близькість кровногоспоріднення. Тобто ступінь кровного споріднення — це кількість народжень, щопов'язують між собою двох осіб, які перебувають у родинних зв'язках. При цьомународження нащадка не враховується. Наприклад, мати і дочка знаходяться упершому ступені родства, бабуся і онук — у другому. Рідні брати і сестри — удругому, бо для виникнення між ними родинних зв'язків необхідно два народження- брата і сестри. Близькими родичами є родичі по прямій лінії кровногоспоріднення, а також рідні брати і сестри по боковій лінії родства.
Юридичного значення кровне спорідненнянабуває лише у випадках, прямо передбачених законом. Так, встановлення родиннихзв'язків між дитиною і батьками здійснюється шляхом вчинення про це запису всвідоцтво про народження дитини.
Наявність родинних зв'язків прямої лініїспоріднення є підставою для неможливості перебування цих осіб у шлюбі між собоювідповідно до ст. 26 Сімейного кодексу України.
Отже, в більшості випадків сім'ярозглядається як певний союз (утворення) осіб, що пов'язані відносинами шлюбу,родства чи усиновлення. Сім'я в силу своїх складових частин, наділенняморальними та духовними ознаками є складним соціальним явищем. Багатогранністьсім'ї виявляється в різному суб'єктному складі кожної сім'ї, в наявності в їїчленів персоніфікованих з огляду на їх становище в сім'ї прав та обов'язків. Складністьцього явища також виявляється в тому, що суб'єктом сімейних правовідносинвиступає не сама сім'я як колективне утворення, а кожен член сім'ї окремо.
Розділ 2. Майновіправовідносини та обов'язки членів сім'ї
У літературі з сімейно-правових питаньостаннім часом завершилося формування концепції правового режиму майна членівсім'ї, вирішальна роль в обґрунтуванні якої належить І. Жилінковій [ ].
Невипадково дослідники питань сімейногоправа також постійно вживають поняття «правовий режим», хоч і незавжди дають йому визначення та розкривають його зміст. При цьому термін«правовий режим» використовувався і використовується в різноманітнихінтерпретаціях та стосовно різних об'єктів правового регулювання. Так, уюридичній літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майначасткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей, правовийрежим сім'ї, режим спільності і роздільності майна подружжя та ін. Тому цілкомюридично коректно стверджувати, що існує правовий режим дошлюбного майна,правовий режим майна, придбаного в шлюбі [ ]. Водночас у юридичній літературі єдосить вживаними такі поняття, як «принцип роздільності майна» і«принцип спільності майна» подружжя, що для дослідників маютьоднакове юридичне значення.
Проблема термінології має не лишетеоретичне, але й практичне, у тому числі нормотворче, значення. Так, у новомуСімейному кодексі Російської Федерації виділяються дві самостійні глави:«Законний режим майна подружжя» (глава 7) і «Договірний режимподружжя» (глава 8). Укладачі нового ЦК України таких понять незастосували, надавши перевагу традиційній юридичній термінології (спільне майноподружжя, роздільне майно подружжя, право спільної сумісної власностіподружжя). Однак ця обставина не перешкоджає використанню терміна«правовий режим» в юридичній доктрині сімейного права. Звичайно, щопри цьому необхідно дотримуватися змістовного значення категорії правовогорежиму.
2.1 Майновіправовідносини між чоловіком та дружиною
2.1.1 Правовий(легальний) статус майна подружжя
У разі відсутності між подружжям шлюбногоконтракту, правовий режим їх майна визначається відповідно до положеньсімейного законодавства, які мають імперативний характер, тобто подружжя неможе односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власнийрозсуд. Однак подружжя не позбавлене права вчиняти будь-які дії щодо придбаногов період шлюбу майна, в тому числі ділити його у будь-яких частках між собою. Віншому разі мало б місце обмеження у здійсненні подружжям прав співвласників.
По російському законодавству законнимрежимом майна подружжя є режим їхньої спільної власності (п. 1 ст. 33 Сімейногокодексу Російської Федерації). Правове регулювання загальної спільної власностіздійснюється відповідно до гл. 7 Сімейного кодексу Російської Федерації і ст.256 Цивільного Кодексу Російської Федерації. У прийнятих Цивільному і Сімейномукодексах колишній режим спільної власності подружжя був збережений, оскільки повноюмірою відповідає законним інтересам обох сторін.
Режим спільності був встановлений інайбільш повно регламентований у праві Франції, однак зміни французькогозаконодавства в останні роки були відзначені деяким відходом від традиційногорегулювання. У режим спільності майна були внесені елементи роздільності зарахунок звуження переліку майна, що входить у спільність, у яку, згідно ст.1401 Цивільного кодексу Франції у редакції 1965 року, тепер включається майно,придбане кожним з подружжя за рахунок власного заробітку і доходів відроздільної власності. Такий режим спільності одержав назву «спільністьпридбань». Принцип спільності придбань проводиться й у більш пізнімзаконодавстві. Так, законом 1967 року було встановлено, що якщо один з подружжяодержує в дарунок чи у спадщину грошову суму, то він стає власником тількигрошової суми, а майно, придбане на ці гроші, надходить у загальну власність подружжя.
У загальному виді визначення спільноївласності дане в ст. 244 Цивільного Кодексу Російської Федерації, відповідно доякої такою є загальна власність без визначення часткою. Стаття 34 Сімейногокодексу Російської Федерації конкретизує це положення, відносячи до спільноївласності подружжя майно, нажите ним під час шлюбу. Таким чином, сімейнезаконодавство виділяє часовий критерій віднесення того чи іншого придбаногомайна до спільної власності.
Головним принципом прав подружжя на майно єпринцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленимизаконом), яке набувається ним за час шлюбу. Відповідно до п. 1 ст. 60 Сімейногокодексу України «майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині тачоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один зних не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства,догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)». Згідноп.п.1,3 ст. 34 Сімейного кодексу Російської Федерації «майно, нажите подружжямпід час шлюбу, являється їхньою спільною власністю. Право на спільну власністьподружжя належить також чоловікові (жінці), який в період шлюбу здійснювавведення домашнього господарства, догляд за дітьми чи по іншим поважним причинамне мав самостійного доходу».
Така норма з юридичної точки зору фактичноутверджує презумпцію належності подружжю на праві спільної сумісної власностівсього майна, що набувається ним в період шлюбу. Існування такої презумпції маєне лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду визначенняправової частки майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договоромне встановлюють особливий правовий режим придбаного в період шлюбу майна.
Спільною сумісною власністю подружжя можнавизнавати те майно, яке нажите чи набуте ним шляхом одержання доходів від праціу суспільному секторі економіки, від участі у підприємницькій діяльності, відукладених обома з учасників подружжя угод або одним із них — за рахунокспільних коштів чи іншого майна, створення тих чи інших матеріальних благіндивідуальною працею одного з подружжя або їх обох, від одержання дивідендів [гопанчук].
Сімейне законодавство України міститьперелік майна, яке може бути об'єктом права спільної сумісної власностіподружжя. Згідно ст.61 це – бути будь-які речі, за винятком тих, які виключеніз цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержаніодним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистийрахунок у банківську (кредитну) установу; гроші, інше майно, в тому числігонорар, виграш, які були одержані за цим договором (якщо одним із подружжя укладенодоговір в інтересах сім’ї,); речі для професійних занять (музичні інструменти,оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного зподружжя.
Щодо сімейного законодавства РосійськоїФедерації (п.2 ст.34 Сімейного кодексу), то до майна, нажитому подружжям підчас шлюбу, відносяться доходи кожного з подружжя від трудової діяльності,підприємницької діяльності і результатів інтелектуальної діяльності, отриманіними пенсії, матеріальна допомогоа, а також інші грошові виплати, що не маютьспеціального цільового призначення (суми матеріальної допомоги, суми, виплаченідля відшкодування збитків у зв'язку з втратою працездатності внаслідок каліцтваабо іншого ушкодження здоров'я, і інші). Загальним майном подружжя є такожпридбані за рахунок загальних доходів подружжя рухомі і нерухомі речі, цінніпапери, паї, внески, частки в капіталі, внесені в кредитні установи чи в іншікомерційні організації, і будь-яке інше нажите подружжям в період шлюбу майнонезалежне від того, на ім'я кого з подружжя воно придбано або на ім'я кого чиким з подружжя внесені кошти.
Перелік об'єктів спільної власностіподружжя, що міститься в законі, не є вичерпним. Це дозволяє зробити висновокпро те, що до спільного майна подружжя може бути віднесене будь-яке майно, незаборонене в цивільному обороті.
Між тим, згідно зі ст. 13 Закону України«Про власність» об'єктами права приватної власності є жилі будинки,квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предметидомашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки,насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція,транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майноспоживчого і виробничого призначення. Таким чином, все перелічене майно можебути також у спільній сумісній власності подружжя.
В юридичній літературі щодо правовогорежиму страхових платежів, страхових сум та відшкодувань висловлювалися різніпогляди. Страхові суми, одержані одним із подружжя за договором добровільногоособистого страхування, мають вважатися його особистим майном. Стосовно жмайнового страхування висловлювалася думка про можливість визнання одержаниходним із подружжя страхових сум (відшкодувань) спільною власністю, якщо булозастраховане їх спільне майно. На думку І. Жилінкової [ ], при визначенніправового режиму страхових відшкодувань необхідно виходити з того, що вони єспільною сумісною власністю, якщо мало місце страхування спільного сумісногомайна подружжя, і роздільною, якщо страхувалося роздільне майно одного зподружжя. З такою позицією можна в цілому погодитись. Проте автор нічого неговорить про правову долю страхових платежів, внесених одним з подружжя — страхувальником за договором страхування його роздільного майна, адже такіплатежі могли вноситися за рахунок спільних коштів подружжя. Вони можуть бутиповернуті страхувальнику при достроковому припиненні договору відповідно до ст.28 Закону «Про страхування» (в редакції від 4 жовтня 2001 р.).Очевидно, якщо вони вносилися за рахунок спільних коштів подружжя, то такожмають вважатися його спільною власністю.
Згідно ст.69 Сімейного Кодексу України таст.38 Сімейного Кодексу Російської Федерації дружина і чоловік мають право наподіл майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Привідсутності розбіжностей із приводу поділу спільного майна подружжя можесамостійно укласти угоду про поділ загального майна. В іншому випадку цепитання розглядається у судовому порядку.
Як слушно зазначає В.Маслов, поділспільного майна подружжя — «один із способів припинення права спільноїсумісної власності подружжя за вимогою одного або обох з подружжя».Сутність поділу полягає у тому, що спільне майно розподіляється між подружжям,в результаті чого спільна власність припиняється і кожен з подружжя стаєвласником частки, яка виділяється[9,28].
А.Івановим [4,427] висловлена теза про те,що в результаті поділу зникає спільне майно подружжя і не виникає ніякогодоговірного режиму їх майна. З наведеним твердженням важко погодитись. Більшобгрунтованою, на мій погляд, є точка зору І.Жилінкової [ ], згідно з якою увказаній ситуації припиняє діяти законний режим спільності майна і на йогомісці виникає договірний режим роздільності майна.
Згідно ст.70 Сімейного Кодексу України таст.39 Сімейного Кодексу Російської Федерації у разі поділу майна, що є об’єктомправа спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка єрівними. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засадирівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщоодин із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чипошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішеннямсуду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживаютьдіти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розміраліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного,духовного розвитку та лікування.
На думку К.Граве, якщо спільне майноподружжя ділиться за домовленістю між ними, то подружжя саме визначає: порядокподілу, розмір тієї частки у спільному майні, яку отримає кожен з подружжя, тіконкретні речі, що отримає той чи інший з подружжя, можливу грошовукомпенсацію, яку виплатить один з подружжя іншому за речі, котрі не можнаподілити та які залишає за собою один з подружжя [ граве ].
Cімейне законодавство (ст. 57 Сімейногокодексу України) визначило майно, яке не поступає у спільну сумісну власністьобох з подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного зних. У Сімейному кодексі України не застосовується поняття «роздільнавласність подружжя». Отже, особистою приватною власністю дружини, чоловікає: майно, набуте нею, ним до шлюбу. П.1 ст.36 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації гласить, що майно, яке належало кожному з подружжю до вступу в шлюб,є власністю кожного з подружжя.
Успіхи жіночого руху за рівноправність,тенденції в розвитку буржуазного сімейного права в сторону його демократизаціїзнайшли своє відображення й у регулюванні майнових відносин. У традиційнийрежим роздільності в Англії і США внесені дуже важливі елементи спільності: за однимз подружжя, якому не належить на праві власності конкретне майно, судом можебути визнане право на частку в майні; режим спільності встановлений на найбільшважливі види майна, наприклад житлові будинки і приміщення.
Відповідно до п. 1 ст. 57 Сімейного кодексуУкраїни та п.1 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федерації майно, набутедружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або впорядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелоювиявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністюдружини, чоловіка є «майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти,які належали їй, йому особисто». Введення в Сімейний кодекс України новоїнорми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна,придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує напідтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувавсяв судовій практиці і поділявся в юридичній літературі. Власне, це відповідаєзагальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадахроздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного видув інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошовікошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режимспільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режимроздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебуванняв шлюбі.
У режим спільності майна, встановленийЦивільним кодексом Федеративної Республіки Німеччини, також були внесені в 1957році зміни, що зводяться до того, що майно подружжя, що перебувають в шлюбі,знаходиться в роздільній власності, але у випадку розірвання шлюбу кожний зподружжя має право на половину різниці між вартістю майна на момент укладенняшлюбу і на момент розірвання його, тобто подружжя мають право на половинуприросту майна.
Особистою приватною власністю дружини тачоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навітьтоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя (п.2 ст.57Сімейного кодексу України). П.2 ст.36 Сімейного кодексу Російської Федераціївиключає коштовності та інші предмети розкоші зі спису особистої приватноївласності. Наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в СімейномуКодексі не наводиться орієнтовний перелік речей індивідуального користування,що, звичайно, в майбутньому створюватиме труднощі у розгляді спорів про поділмайна між подружжям. По-друге, в ньому закріплено без вагомих на те підставпринцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чиннимдонедавна Кодексом про Шлюб і Сім’ю визнавались спільним майном подружжя.
Особистою приватною власністю дружини,чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (п.3ст.57 Сімейного кодексу України).
Суд може визнати за другим з подружжя правона частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями(ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Особистою приватною власністю дружини,чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільнимособистим страхуванням.
Суд може визнати особистою приватноювласністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремогопроживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
У ст. 57 Сімейного кодексу Україниміститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статтізазначається: «Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів ікошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно дорозміру внеску, є його особистою приватною власністю». Пропоноване положенняне є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще зарадянських часів.
Наприклад, М. звернулася з позовом до Н.про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй із спільної власності майна насуму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнивчастково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на ньогокасаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував фактдарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія вцивільних справах Верховного Суду УРСР в своїй ухвалі зазначила, що цяобставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду,тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потребвідповідача [ гопанчук ].
Очевидно, судова колегія виходила з того,що гроші дарувалися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був бивстановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла ббути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітковисловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка усвоїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору проподіл спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зробленийодним із подружжя за рахунок його роздільного майна[ гопанчук ]. Отже,закріплення в Сімейному кодексі України досліджуваного положення у будь-якомуразі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.
У Швейцарії Цивільним кодексом передбачаєтьсярежим спільності майна подружжя, що не діє у випадку оголошення конкурсу увідношенні майна одного з подружжя.
Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейномузаконодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правовогорежиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускаєможливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.
Відповідно до ст. 62 Сімейного кодексуУкраїни «якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїйвартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого зподружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом праваспільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст.37 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації майно кожного з подружжя може бути визнано їх спільною власністю,якщо буде встановлено, що в період шлюбу за рахунок загального майна подружжячи майна кожного з них або праці одного з подружжя були зроблені вкладення, щозначно збільшують вартість цього майна (капітальний ремонт, реконструкція,переустаткування й інші).
Аналіз наведеної норми дає підставивважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотногозбільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошовихзатрат подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійсненнячоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинкудружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинкуспільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися пропідтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї,у належному стані.
Однією з найважливіших новелшлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 Сімейного кодексуУкраїни, а саме: «якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить,дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду абодоходу (дивідендів)». Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина непрацює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, алеодержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положеньСімейного Кодексу України може виникнути ситуація, коли чоловік будепоповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне кориснупрацю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібніситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципурівноправ'я між подружжям, а врешті — захисту прав того з подружжя, хто не мігпрацювати у суспільному виробництві з поважних причин.
Новелами Сімейного Кодексу України є такожположення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя єкошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожномуз них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми,одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням (п.4, п.5).
Такі положення можуть бути прийнятними, алеу майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до негативнихнаслідків. Насамперед у ст. 57 Сімейного Кодексу України не дається відповідіщодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами,якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.
В Сімейному кодексі України нічого неговориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя узбільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завждирозмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до адекватногопідвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внескиможуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки.Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного зподружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого зподружжя.
Отже, можемо сказати, що намагатисясконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнив би інтереси всіхбез винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавче регулюванняоб'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інте ресів тажиттєвих обставин. Тому вихід, обраний законодавцем у Сімейному кодексі, єнайбільш оптимальним — поряд із законним режимом майна та аліментнимобов'язком, що відповідають інтересам більшості людей, одночасно надаєтьсяможливість по-іншому врегулювати майнові відносини за допомогою договорів. Прицьому договори дозволяють зберегти сили суспільства у сфері законотворчості тапошуках оптимальної для всіх моделі регулювання майнових відносин подружжя.
2.1.2 Договірнийстатус майна подружжя
Сучасне сімейне законодавство допускає,поряд з імперативним методом регулювання майнових відносин подружжя, їхнєдиспозитивне регулювання. Тепер йому надана можливість самостійно визначатисвої майнові права й обов'язки в період шлюбу і після його розірвання.Укладаючи шлюбний договір, подружжя саме встановлює правовий режим володіння,користування і розпорядження майном.
Перші шлюбні договори з’явилися у XVIIстолітті в Англії. Вони мали на меті захист прав заміжньої жінки та її кровнихродичів на родове майно.
Інститут шлюбного договору, який вже дужедавно існував і успішно застосовувався у країнах Західної Європи та США,з'явився у нашому законодавстві більш ніж 10 років тому, коли 23 червня 1992 р.Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексупро шлюб і сім'ю України», згідно з яким Кодекс було доповнено ст. 27, щопередбачила можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступаютьу шлюб.
Норми гл. 8 Сімейного кодексу Російської Федерації,що регулюють договірний режим майна подружжя, є новими в російському сімейномузаконодавстві, і поки висновок шлюбного договору не одержав широкого поширенняв Російській Федерації. Однак досвід закордонних країн останнього роківсвідчить про те, що усе більше і більше людей середнього статку, вступаючи вшлюб, укладають шлюбні договори. Імовірно, одна з основних причин цьогопов'язана з ростом числа розводів і, відповідно, із прагненням людейзабезпечити себе якщо не від моральних, то хоча б від матеріальних втрат увипадку, якщо шлюб виявиться невдалим.
Згідно ст. 40 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації шлюбним договором визнається згода осіб, що вступають у шлюб, чизгода подружжя, що визначає їхні майнові права й обов'язки в шлюбі і (чи) увипадку його розірвання.
Цивілістична суть сімейних відносинзумовила розширення можливості їхнього регулювання безпосередньо самимиучасниками — Сімейний кодекс України акцентує увагу саме на договірномурегулюванні таких правовідносин. Частиною 2 ст. 7 Кодексу визначено, що сімейнівідносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їхучасниками. Таке договірне регулювання стосується насамперед шлюбногоконтракту, який з 1 січня 2004р. називається «шлюбним договором».
Сімейний кодекс України, що набрав чинностіз 1 січня 2004 р., питанню шлюбного договору приділяє значно більше уваги, ніжКодекс про шлюб та сім'ю України, у якому питанню шлюбного контракту булоприсвячено лише одну статтю. Порядок укладання шлюбних контрактів бувзатверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457,яка зі вступом у дію Сімейного кодексу втратила чинність. Новий Кодексприсвятив питанню порядку укладення, змісту та форми договору цілу главу, якавизначає окремий порядок визначення у шлюбному договорі правового режиму майнаподружжя, користування житлом, а також права на утримання.
І. Жилінкова зауважує, що в зарубіжнійлітературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняютьйого від комерційних договорів [ ]:
1) предмет шлюбного договору, як правило,становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційногодоговору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівеньматеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу вшлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час. Прицьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотнодозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод.
Шлюбний договір — це насамперед угода про вирішенняспірних питань життя сім'ї, укладена між особами, які вступають у шлюб, абоподружжям [ ].
Однією з найпринциповіших новел в Сімейномукодексі України є положення про право подружжя укласти шлюбний договір(укладачі вирішили відмовитися від терміну «шлюбний контракт») як дореєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі з правом внесення завзаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. ст, 92, 100 Сімейного кодексуУкраїни). Таке положення в російському законодавстві діє з 1995 року (ст.41, 43Сімейного кодексу Російської Федерації).
Така новела (це стосується українськогозаконодавства) має свої як позитивні, так і негативні аспекти. Звичайно, праваподружжя щодо договірного врегулювання майнових відносин істотно розширюються.Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу,вносити неодноразові зміни до нього може призводити до ускладнення правовогорежиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створеннядодаткових труднощів для їх розгляду судами. Постійні зміни правового режимумайна подружжя здатні лише дестабілізувати майнові відносини між подружжям.Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимістьвнесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначатиправову долю майна, що буде набуватися подружжям у період шлюбу. Насправді всенавпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення відвстановленого законом принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям вперіод шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний контракт, чоловік і жінка фактичновідмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою єдобровільним обмеженням своєї правоздатності. На наш погляд, шлюбний контрактне є єдиною правовою формою вирішення подружжям своїх майнових проблем. Сімейнезаконодавство надає подружжю незаперечне право укладати щодо вже придбаного вперіод шлюбу майна будь-які угоди, у тому числі дарування, поділ у рівних інерівних частках. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в Сімейнийкодекс України положення про внесення змін до шлюбного контракту в періодшлюбу.
Сімейним кодексом України та Росії передбачено,що шлюбним договором регулюються лише майнові відносини між подружжям (ст.93Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації),визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також майнові права і обов'язкиподружжя як батьків.
Розширене тлумачення предмета шлюбногоконтракту не є абсолютно довільним чи випадковим. Постановою Кабінету МіністрівУкраїни від 16 червня 1993 р. № 457 затверджено Порядок укладання шлюбногоконтракту, згідно з яким контрактом можуть передбачатися не лише майнові праваі обов'язки подружжя, але і немайнові, моральні чи особисті зобов'язання (п.2). Але це суперечить п.3 ст.93 Сімейного кодексу України.
Згідно з ч. 3 ст. 93 Сімейного кодексуУкраїни шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а такожособисті відносини між ними та дітьми. Отже, подружжя не зможе, як раніше,передбачити якісь обов'язки особистого характеру стосовно один одного, а такожособисті немайнові відносини між ними та дітьми. Тому з Порядку укладанняшлюбного контракту необхідно вилучити положення про можливість включення дошлюбного контракту умов щодо немайнових особистих і моральних обов'язків.Помірковану позицію з цього питання зайняла І. Жилінкова, яка цілкомсправедливо зазначила, що законодавство України предметом шлюбного контрактупередбачає лише майнові права та обов'язки подружжя, оскільки особисті права іобов'язки встановлені законом і невіддільні від їх носія [ ]. Однак автор зневідомих причин не звернула увагу на суперечливі положення Порядку укладанняшлюбного контракту. Не дає підстав для розширеного тлумачення предмета шлюбногодоговору і Сімейний кодекс України, згідно з яким шлюбним договором маютьрегулюватися лише «майнові відносини між подружжям, визначаються їхнімайнові права і обов'язки» і не можуть регулюватися «особистівідносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми» (ст.93). Такий підхід законодавця до визначення предмета правового регулюванняшлюбним договором відповідає його призначенню та позиції переважної частиниюристів-науковців.
Досліджуючи цю проблему, І. Жилінковакласифікує усі домовленості подружжя у шлюбному контракті на чотири категорії []: 1) угоди подружжя щодо правового режиму їх майна (зміна режиму спільногомайна на режим роздільного і навпаки; визначення часток у спільному майні;визначення правового режиму плодів і доходів від спільного і роздільного майнатощо); 2) угоди щодо порядку користування спільним і роздільним майном; 3)угоди щодо порядку управління майном і укладення з ним угод; 4) угодизобов'язального характеру (щодо порядку несення витрат на утримання спільного іроздільного майна; щодо взаємного утримання подружжя, виплати додаткових коштівна лікування тощо).[ ]
Важливою умовою шлюбного договору є те, щойого положення не повинні зменшувати обсягу прав дитини (ст.93 Сімейногокодексу України, ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації), встановлених цимКодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне для ньогоматеріальне становище.
Крім того, п. 5 ст. 93 Сімейного кодексуУкраїни визначено, що за шлюбним договором не може передаватися у власністьодному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державнійреєстрації. Російське законодавство про це не згадує.
Найважливішою особливістю шлюбного договорує те, що ним майнові права й обов'язки подружжя може бути визначено інакше, ніжце передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бутивстановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або будеодержано під час шлюбу в дар, стає їхньою спільною сумісною власністю; можебути визначено на розсуд подружжя розмір часток у праві власності на майно, щобуде нажите у період шлюбу; може бути передбачено умови поділу спільного майнау разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з по дружжяза рахунок спільного чи роздільного майна. Шлюбний договір може містити такожположення про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень проспільну сумісну власність і тоді це майно буде вважатися спільною частковоювласністю або особистою приватною власністю кожного з них.
У шлюбному договорі сторони можуть передбачитивикористання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потребїхніх дітей, а також інших осіб. Наприклад, можна включити до договоруположення про те, що подружжя зобов'язується утримувати непрацездатних батьків,когось з них чи дітей, народжених не у спільному шлюбі, надавати цим особамгрошову допомогу або/та надати їм можливість проживати разом з подружжям,виділивши окрему кімнату в будинку чи квартирі тощо.
Чоловік може у шлюбному договорізобов'язати дружину ощадливо ставитись до сімейного бюджету, здійснювати облікпроведених витрат на певну суму та інформувати його про ці витрати. Дружинаможе зобов'язати чоловіка забезпечити проживання своєї сім'ї у окремій квартирічи будинку, окремо від його батьків.
Проте на практиці шлюбний договірнасамперед застосовується не для регулювання спільного проживання ікористування майном, а на випадок розриву шлюбних відносин. Тому, безперечно, ушлюбному договорі можна визначити можливий порядок поділу майна, у тому числі іпісля розірвання шлюбу (ст.42 Сімейного кодексу Російської Федерації, ст.97Сімейного кодексу України). У цьому випадку при розлученні можна уникнутидовготриваючих судових процесів поділу майна, маючи більше шансів зберегтидобрі відносини після розлучення.
Слід виділити питання визначення у шлюбномудоговорі порядку користування житлом. Статтею 59 Сімейного кодексу Українивизначено, що той з подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіннята користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей. При розпорядженнісвоїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, іншихчленів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним.
У той же час, відповідно до ч. 4 ст. 156Житлового кодексу УРСР, припинення сімейних відносин з власником будинку(квартири) не позбавляє його дружину права користування займаним приміщенням. Уразі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом йогосім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуютьсяправила, встановлені ст. 162 цього Кодексу. Нею визначено, що плата закористування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадяниновіна праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальніпослуги береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленомупорядку тарифами.
Укладаючи шлюбний договір, сторони можутьвключити до нього: положення про порядок користування житлом, яке належитьодному з подружжя на праві приватної власності; про звільнення після розчученняжитлового приміщення тим з подружжя, хто вселився у нього в зв'язку зреєстрацією шлюбу; про проживання в житловому приміщенні родичів когось зподружжя тощо.
У шлюбному договорі особи на власний розсудможуть визначити право на утримання незалежно від непрацездатності та потреби уматеріальній допомозі (ст.99 Сімейного кодексу України, ст.42 Сімейного кодексуРосійської Федерації), умови, розмір та строки, у які будуть здійснюватись таківиплати. При цьому в разі невиконання одним з подружжя свого обов'язку задоговором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.Шлюбним договором може бути встановлена й можливість припинення права наутримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової)компенсації.
Однак ті умови шлюбного контракту, яківсупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно іззаконодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права начастку в нажитому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними, так само як ішлюбний контракт, укладений без додержання порядку, встановленогозаконодавством України.
По-перше, укладення шлюбного договору — необов'язок, а взаємне рішення осіб вирішити питання життя сім'ї на власнийрозсуд.
Одним з нових положень Сімейного кодексуУкраїни є те, що шлюбний договір може бути укладено не тільки до одруження, а йпід час шлюбу. Кодекс про шлюб та сім'ю України давав право на укладенняшлюбного контракту лише особам, які ще неодружені.
Щодо зміни умов шлюбного договору (ст.100Сімейного кодексу України, ст.43 Сімейного кодексу Російської Федерації), тоособи можуть включити до його тексту положення, які будуть регулювати порядоквнесення змін, а також загальний строк дії шлюбного договору в цілому аботривалість окремих прав та обов'язків. Можна також встановлювати умови чинностідоговору або окремих його положень і після припинення шлюбу.
Якщо шлюбний договір не містить положеньпро порядок внесення змін до нього, то подружжя може змінити положення договоруза взаємною згодою шляхом укладання відповідного договору, який також підлягаєнотаріальному посвідченню. У односторонньому порядку зміна умов шлюбногодоговору не допускається. Проте, якщо згоди не досягнуто, то шлюбний договір навимогу одного з подружжя за рішенням суду може бути змінений, якщо цьоговимагають його інтереси, інтереси дітей, у тому числі повнолітніхнепрацездатних, що мають істотне значення.
Стаття 101 Сімейного кодексу України надаєправо подружжю за взаємною згодою відмовитися від шлюбного договору шляхомподання до нотаріуса заяви про це. Права та обов'язки, встановлені шлюбнимдоговором, припиняються у день подання до нотаріуса такої заяви.
Крім того Сімейний кодекс передбачив щетаку підставу для розірвання шлюбного договору, як неможливість його виконання.У цьому випадку на вимогу одного з подружжя шлюбний договір розривається всудовому порядку.
Шлюбний договір може бути також визнанонедійсним. Статтею 103 Сімейного кодексу України та статтею 44 Сімейногокодексу Російської Федерації встановлено, що шлюбний договір на вимогу одного зподружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, можебути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, передбачених Цивільнимкодексом України та Російської Федерації. Але, як справедливо відзначаєМ.В.Антокольська, наявність важких обставин не є необхідною умовою для визнанняшлюбного договору недійсним [ ].
Але, як свідчать факти, в Україніукладалося дуже мало шлюбних контрактів [маломуж]. З багатьох причин, перш завсе психологічних. Небажання укладати шлюбний договір можна пояснити ще й тим,що раніше це можна було зробити виключно до реєстрації шлюбу. Якщо ж, проживширазом декілька років, подружжя і шкодувало про те, що шлюбного контракту немає,то вже не було можливості його укласти. А зараз подружжя або особи, які бажаютьвзяти шлюб, можуть заключити шлюбний договір, включивши туди будь-які умовищодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадамсуспільства.
Отже, у Сімейному Кодексі України міститьсячимало новел щодо шлюбного договору, які потребують в майбутньому спеціальнихглибоких досліджень. Але шлюбний контракт має певне право на існування. Він єконче необхідним під час переходу суспільства до ринкових відносин. Алежиттєздатним повною мірою цей інститут сімейного права буде тільки тоді, коливін стане основою вільного вибору подружжям принципів врегулювання певнихвідносин сімейного життя.
2.1.3 Аліментнізобов'язання подружжя
Стабільність у сім'ї обумовлена рівнемвзаємної турботи обох із подружжя, які мають підтримувати одне одного: сприятитому, щоб один з подружжя отримав відповідну освіту, набув кваліфікацію,успішно просувався по роботі тощо.
Сімейне законодавство передбачає обов'язокподружжя матеріально підтримувати один одного у шлюбі. Цей обов'язок незалежить від віку, стану здоров'я, матеріального благополуччя. Майнові права таобов'язки щодо надання взаємної підтримки виникають у подружжя з моментуреєстрації шлюбу та існують протягом усього часу перебування в шлюбі. За нормальнихсімейних стосунків подружжя добровільно піклується один про одного, і проблемщодо утримання не існує. Як справедливо зазначалося в літературі, обов'язокщодо надання матеріальної допомоги одним із подружжя виникає як моральний — зчасу укладання шлюбу, і одночасно як юридичний — з моменту, коли з'являютьсянеобхідні для цього підстави.
Відносини подружжя із приводу взаємногонадання утримання в капіталістичних країнах урегульовані подвійно. У більшостікраїн законодавством передбачений обов'язок чоловіка утримувати дружину(Англія, США, Франції, Швейцарія). Чоловік може зажадати від дружини надання утриманнятільки у випадках, встановлених у законі, — хвороба, нещасний випадок у побутічи на виробництві, досягнення визначеного віку. В інших країнах, наприклад у ФедеративнійРеспубліці Німеччини, подружжя зобов'язане взаємно утримувати один одного.
Право на аліменти було надано подружжю щепершим Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР, який передбачав, що один зподружжя має право на утримання іншого.
Чинне законодавство також передбачає, щочоловік, дружина повинні підтримувати один одного матеріально (ст. 75 Сімейногокодексу України та ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації). Ця правованорма є глибоко моральною, ґрунтується на таких засадах побудови сім'ї, якдобровільність, рівність, взаємоповага, захист інтересів непрацездатних членівсім'ї. У разі, якщо один із подружжя відмовляється або ухиляється від свогообов'язку щодо утримання іншого з подружжя, який потребує матеріальної допомоги,останній має право звернутися з вимогою про стягнення аліментів у судовомупорядку (п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації)
Право на утримання (аліменти) має той ізподружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, щодругий із подружжя може надавати матеріальну допомогу (п.2 ст.75 Сімейногокодексу України, п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Непрацездатним вважається той із подружжя,який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом I, II чи IIIгрупи.
Один із подружжя є таким, що потребуєматеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використанняйого майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму,встановленого законом.
Права на утримання не має той із подружжя,хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто ставнепрацездатним у зв’язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановленосудом.
Той із подружжя, хто став непрацездатним узв’язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утриманнянезалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексуУкраїни.
Аліменти, присуджуються одному із подружжяу частці від заробітку (доходу) другого з подружжя або у твердій грошовій сумі(ст.77 Сімейного кодексу України, ст.91 Сімейного кодексу Російської Федерації)
Утримання може надаватися у натуральній абогрошовій формах за згодою другого з подружжя. За рішенням суду аліментиприсуджуються одному із подружжя, як правило, у грошовій формі, починаючи віддня подання позовної заяви. Перелік видів доходів, які враховуються привизначенні розміру аліментів на одного з подружжя (дітей, батьків, інших осіб),затверджується Кабінетом Міністрів України.
Якщо утримання надається у вигляді грошовоїсуми, вона повинна сплачуватися щомісячно. Водночас за взаємною згодою аліментиможуть бути сплачені наперед (п.3 ст.77). Це стосується, перш за все, тихвипадків, коли платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання вдержаву, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги. Розміраліментів у такому разі визначається за домовленістю, а при виникненні спору — за рішенням суду (п.4 ст.77).
Чинне законодавство одночасно передбачає,що зобов'язання подружжя щодо матеріальної допомоги один одному можуть бутиоформлені нотаріально посвідченою угодою (ст. 78). Така угода може бутиоформлена як складова частина шлюбного контракту або як самостійний договір.Сімейний кодекс Російської Федерації не згадує про таку угоду.
Сімейне законодавство не обмежує подружжя стосовнозмісту такого договору, тому на відміну від аліментних зобов'язань подружжя,передбачених у Сімейному кодексі України, подружжя в договорі про утриманняможе передбачити виникнення зобов'язань щодо утримання і за відсутності такоїважливої умови, як непрацездатність. Подружжя може передбачити обов'язок щодоутримання як з моменту укладання шлюбу, так і за наявності певних обставин, якіможуть настати: отримання освіти, набуття спеціальності, робота погосподарству, виховання дітей тощо.
Практична значимість такої угоди полягає утому, що у разі виникнення умов, передбачених такою угодою, коли платникухиляється від добровільного її виконання, зацікавлена особа має можливістьзвернутися не до суду, а безпосередньо до нотаріуса. Тобто нотаріальна формаобумовлює здійснення примусового виконання за таким договором без додатковихпроцесуальних ускладнень. Нотаріально посвідчена угода має силу виконавчоголиста.
У такому разі стягнення аліментівпроводитиметься в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса,що значно спростить процедуру стягнення і скоротить строки виконаннязобов'язань за таким договором. Перебування подружжя, який є непрацездатним, вбудинку інвалідів або престарілих тощо саме по собі не виключає потреби вматеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаного з подружжя від сплатиаліментів, але може бути підставою для зменшення їх розміру. Обов'язки щодонадання матеріальної допомоги подружжю, який є непрацездатним, покладаються нелише на іншого з подружжя, але і на повнолітніх дітей (ст. 292 Сімейногокодексу України, ст. 87 Сімейного кодексу Російської Федерації). Тому прирозгляді вимог того з подружжя, хто претендує на отримання аліментів від іншогоз подружжя, суди мають з'ясовувати, чи є у непрацездатного з подружжя повнолітнідіти, які за законом повинні надавати йому утримання, чи їх матеріальнестановище і доходи уможливлюють надання допомоги непрацездатній матері(батькові).
Ця обставина (як і можливість отриманняутримання від батьків) мусить враховуватися при визначенні розміру аліментіводному з подружжя, і, незважаючи на відсутність вимог батька (матері) доповнолітньої дитини про стягнення аліментів, відповідно розмір аліментів, якістягуватимуться з іншого з подружжя, може бути зменшений.
У разі, коли матеріальне чи сімейнестановище одного із подружжя зміниться, кожен із подружжя має право звернутисядо суду з позовом про зменшення (чи відповідно збільшення) розміру аліментів,які стягуються.
Право на утримання має також дружина відчоловіка під час вагітності. Таке ж право надано дружині, з якою проживаєдитина віком до трьох років (п.2 ст.89 Сімейного кодексу Російської Федерації,п.1 ст.84 Сімейного кодексу України), а якщо дитина має вади фізичного чипсихічного розвитку — до досягнення дитиною шести років.
В п.4 ст. 84 Сімейного кодексу України прямопередбачено, що вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, маєправо на утримання «незалежно від того чи вона працює та незалежно від їїматеріального становища». Цей нюанс у російському законодавстві незгадуться.
Стягнення аліментів з чоловіка не залежитьвід того, чи працює дружина в цей час та яке її матеріальне становище, апов'язане лише з двома умовами: дружина має проживати з малолітньою дитиною; чоловікповинен мати можливість надавати дружині матеріальну допомогу.
У Сімейному кодексі України усунута ігендерна нерівність: право на аліменти надано й чоловіку, який проживає разом здитиною віком до трьох років, незалежно від того, чи він працює, та«незалежно від його матеріального становища», а якщо дитина має вадифізичного чи психічного розвитку, то право на аліменти зберігається за нимупродовж шести років, за умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу.У законі підкреслюється, що жінка (чоловік) має право на отримання аліментів утакому разі, коли батьком дитини є її чоловік (дружина). Презумпція батьківства(материнства) може бути спростована: можливе судове оспорювання батьківства(материнства) чоловіком (дружиною) і встановлення батьківства (материнства)іншої особи.
Але покладання обов'язку на одного зподружжя утримувати іншого з подружжя «незалежно від його матеріальногостановища» не є доцільним. Стягнення аліментів на користь особи, яка непотребує матеріальної допомоги, суперечить поняттю і змісту аліментних зобов'язань.І не зрозуміло, якими критеріями буде керуватися суд, визначаючи розміраліментів на користь особи, яка матеріально забезпечена і не потребує допомоги.
Якщо один із подружжя, в тому числіпрацездатна особа, проживає з дитиною-інвалідом, яка не може обходитися безпостійного стороннього догляду, і опікується нею, він має право на утриманнянезалежно від свого матеріального становища за умови, що другий з подружжя моженадавати таку матеріальну допомогу (ст.88 Сімейного кодексу України, ст.89Сімейного кодексу Російської Федерації).
На практиці, як правило, той із подружжя,хто доглядає дитину-інваліда, не працює або працює неповний робочий час, що неможе не позначитися на його матеріальному становищі та можливості отриманнядоходів.
Розмір аліментів тому з подружжя, з якимпроживає дитина-інвалід, визначається за рішенням суду або у частці відзаробітку (доходу) другого з подружжя, або у твердій сумі без врахуванняможливості одержання аліментів від батьків, повнолітніх дочки або сина.
У Сімейному кодексі України з'явився зовсімновий інститут, який передбачає право на утримання чоловіка та дружини, якіперебувають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу (ст. 91). Доречі, такий інститут російському законодавству невідомий.
Умовами набуття утримання є :
а) проживання однією сім'єю, тобто особимають проживати спільно та бути пов'язаними спільним побутом;
б) проживання однією сім'єю протягомтривалого часу. Законодавець не дає прямої відповіді на питання, що необхіднорозуміти під поняттям «тривалий час». Зрозуміло, що це поняття єоціночним, і суд у кожній конкретній справі має обґрунтовувати своє рішеннящодо тривалості спільного проживання. В будь-якому разі час спільногопроживання повинен бути не меншим десяти років, які згадуються в ст. 76 СімейногоУкраїни як умова отримання аліментів протягом п'яти років після розірванняшлюбу і досягнення пенсійного віку;
в) непрацездатність позивача настала самепід час спільного проживання;
г) позивач потребує матеріальної допомоги;
д) відповідач за своїм матеріальнимстановищем має можливість таку допомогу надавати.
Ідея законодавця зрозуміла: він намагаєтьсянадати певні гарантії і матеріально підтримати тих осіб, які створюють по сутісім'ю, але в силу певних обставин не бажають (або не мають можливості) зареєструватиналежним чином свої сімейні відносини.
Згідно ст.76 Сімейного кодексу України,ст.90 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина або чоловік має право наутримання навіть після розірвання шлюбу, якщо особа стала непрацездатною дорозірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребуєматеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надаватиматеріальну допомогу.
Якщо на момент розірвання шлюбу жінці,чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося небільш як п’ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягненняцього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш якдесять років (п.3 ст.76 Сімейного кодексу України). Згідно п.1 ст.90 Сімейногокодексу Російської Федерації не дається, який саме термін перебування в шлюбітреба розцінювати, як можливість отримувати аліменти. М.В.Антокольскаприпускає, що він має бути не менше, ніж 10 років [ ].
Роблячи висновок, можемо стверджувати, що наведеніновели вимагають досить обережного ставлення до них на практиці, оскільки якщопитання щодо аліментування таких осіб не буде погоджено сторонами добровільно,то доказовою базою для суду стануть, перш за все, показання свідків, що не можене обумовити появу безпідставних позовів, судову тяганину та виникнення спорів,які важко розв'язати.
2.2 Майновіправовідносини між батьками та дітьми
Кожна сім'я має у власності певне майно. Цеможуть бути будь-які речі, грошові кошти, нерухомість, транспортні засоби,засоби виробництва. Склад, кількість і вартість такого майна не обмежуєтьсязаконодавством, крім майна, виключеного з цивільного обороту. Головним йогопризначенням є задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб членів сім'ї.
Як правило, переважна частина сімейногомайна належить батькам (матері, батьку) дитини (дітей). Менша його частинаналежить дитині (дітям). Отже, батьки і діти, зокрема ті, які проживаютьспільно, виступають самостійними власниками майна. Батьки мають праворозпоряджатись належним їм майном на свій розсуд (продавати, дарувати,передавати до найму), не запитуючи згоди на це своїх дітей. Малолітні діти немають права розпоряджатись належним їм майном. Відповідно до п. 2 ст. 173 Сімейногокодексу України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітнімидітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно євласністю батьків. П.4 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації дитина немає права власності на майно батьків, батьки не мають права власності на майнодитини. Діти і батьки, що проживають спільно, можуть володіти і користатисямайном один одного по взаємній згоді.
Батьки можуть набувати майно в результатіукладання цивільно-правових угод, отримання спадщини тощо. Відповідно до нормцивільного законодавства малолітні особи (діти, яким не виповнилося 14 років)мають право вчиняти дрібні побутові правочини, вкладати кошти у банківські(кредитні) установи та розпоряджатися ними. Правочин вважається дрібним побутовим,якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який маєневисоку вартість, відповідає її фізичному, духовному чи соціальномурозвиткові. В результаті цих дій малолітня особа може набувати у власністьпевне майно.
Відповідно до ст. 174 Сімейного кодексуУкраїни майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку,навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки,книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.Закон зобов'язує батьків передати у користування дитини майно, яке маєзабезпечити її виховання та розвиток (ст. 176 Сімейного кодексу України).
Суми, що належать дитині як аліменти,пенсії, матеріальна допомога, надходять у розпорядження батьків (осіб, що їх заміняють)і витрачаються ними на утримання, виховання й освіту дитини. Суд за вимогоюбатька, який зобов'язаний сплачувати аліменти на неповнолітніх дітей, вправівинести рішення про перерахування не більш п'ятдесятьох відсотків сумаліментів, що підлягають виплаті, на рахунки, відкриті на ім'я неповнолітніхдітей у банках (п.2 ст.60 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Неповнолітні діти віком від 14 до 18 роківмають більш широкі майнові права. Окрім вищезгаданих дій, вони вправісамостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток,стипендію чи інший дохід, окрім нерухомих речей та транспортних засобів,самостійно здійснювати права автора на твори науки, літератури та мистецтва,об'єкти промислової власності або інші результати своєї творчої діяльностітощо.
Отже, у дітей може виникнути правовласності на майно в результаті купівлі речей за власні кошти, отриманняспадщини, дарування, створення його власною працею. Згідно п.3 ст.60 Сімейногокодексу Російської Федерації дитина має право власності на доходи, отриманінею, майно, отримане нею у дарунок чи у порядку спадкування, а також набудь-яке інше майно, придбане на кошти дитини.
Батьки є законними представниками інтересівсвоїх дітей, і однією з функцій такого представництва є управління їх майном.Майном малолітньої дитини в силу закону батьки управляють без спеціальних на теповноважень (п.1 ст.177 Сімейного кодексу України). Водночас вони зобов'язанівислухати думку дитини щодо способів управління її майном. Після припиненняуправління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, атакож доходи від нього.
Дохід, одержаний від використання майнамалолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання таутримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї (п. 1 ст. 178 Сімейногокодексу України).
Неповнолітня дитина розпоряджається доходомвід свого майна відповідно до правил, викладених у нормах цивільногозаконодавства.
Питання про управління майном дитини(дітей) батьки вирішують спільно. Спори, які виникають між батьками щодоуправління майном дитини, можуть вирішуватись органом опіки та піклування абосудом.
Окрім роздільного майна, батьки і дітиможуть мати майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності. Цеположення закріплено у ст. 175 Сімейного кодексу України: майно, набутебатьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належитьїм на праві спільної сумісної власності.
Що стосується розпорядження аліментами, якісплачуються другим з батьків на утримання дитини, то такі положення закріпленіу ст. 179 Сімейного кодексу України.
Аліменти, одержані на дитину, є власністютого з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися зацільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженніаліментами, які одержані для її утримання.
У разі смерті того з батьків, з кимпроживала дитина, аліменти є власністю дитини.
Майнові відносини між батьками і дітьмизводяться в основному до обов'язку взаємного утримання. Аліменти дитині, як правило,виплачуються до 18 років, а в Англії термін виплати встановлюється по розсудусуду, але не може перевищувати 21 року. Еволюція правового регулювання майновихвідносин батьків і позашлюбних дітей відбувається в напрямку поліпшенняправового положення позашлюбних дітей. Так, у Федеративній Республіці Німеччинизаконом 1969 року встановлене право позашлюбних дітей на одержання утримання:якщо в зобов'язаної особи є особи, що мають право на одержання з ньогоаліментів, то позашлюбна дитина може отримувати аліменти в першу чергу. Удеяких країнах, зокрема у Франції, проголошується принцип рівності всіх дітей,незалежно від їхнього походження.
Одним з основних обов'язків батьків узаконодавстві України та Російської Федерації є також надання утримання своїмнеповнолітнім дітям, а також непрацездатним повнолітнім дітям (п. I ст. 80 і п.I ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст. 180, ст. 198 Сімейногокодексу України). Як правило, цей обов'язок виповнюється без усякого примусу,при цьому батьки самі визначають розмір, вид і порядок надання утримання дітям.Якщо батьки не надають добровільно засоби на утримання своїх дітей, товиникають аліментні зобов'язання, виконання яких можливо на підставі угоди просплату аліментів або за рішенням суду.
У зв'язку з цим виникає питання проспіввідношення термінів “утримання” і “аліменти”. Утримання являє собоюзабезпечення кого-небудь засобами для життя. Аліменти є лише однією зіскладових частин утримання.
А.М.Нечаєва виділяє наступні характерніознаки аліментів, які виплачуються на утримання неповнолітніх дітей [ ]:
вони є одним із джерел існування дитини;мають строго цільове призначення — утримання неповнолітнього; виплачуютьсящомісяця; являють собою обов'язок кожного з батьків незалежно від їхньогоекономічного благополуччя; носять суто особистий характер; виплачуються змоменту народження дитини до досягнення нею повноліття (при цьому вартовраховувати момент звернення за виплатою аліментів і настання повноїдієздатності до досягнення повноліття); виплачуються на кожного неповнолітньогонезалежно від його забезпеченості і від того, де він знаходиться (в іншійродині чи в дитячій установі); зберігаються при позбавленні батьківських прав іобмеженні в батьківських правах; є сімейно-правовим обов'язком, невиконанняякого несе за собою застосування сімейно-правової відповідальності, а злісневідхилення від сплати аліментів — кримінальної відповідальності.
В силу ст. 181 Сімейного кодексу України таст.80 Сімейного кодексу Російської Федерації способи виконання батькамиобов'язку по утриманню дитини (дітей) визначаються за домовленістю між ними. Убільшості випадків аліменти виплачуються у добровільному порядку особистоособою, яка зобов'язана їх сплачувати, або через власника чи уповноважений ниморган за місцем роботи особи, місцем одержання нею пенсії, стипендії. Однак цене позбавляє права одного з батьків, з ким проживає дитина, у разі необхідностізвернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
Грошові виплати, які здійснює батько, мати,з метою утримання своєї дитини, не єдина форма участі в її утриманні. Законнадає більш широкі можливості в урегулюванні цих відносин. Так, за домовленістюміж батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може братиучасть у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Тому, наприклад,батько, виконуючи свій обов'язок по утриманню дитини, може сплачувати лишеаліменти або сплачувати аліменти і, не обмежуючись цим, надавати допомогу впридбанні різноманітних речей для дитини, чи надавати утримання лише внатуральній формі.
При бажанні особи сплачувати аліменти замісцем роботи (одержання пенсії, стипендії) один із батьків (платник аліментів)може подати заяву про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати,пенсії, стипендії. Розмір аліментів та строк їх виплати зазначаються у ційзаяві. Така заява може бути відкликана заявником у будь-який час за йогобажанням.
Заява є підставою для відрахуванняаліментів на дитину. В такому випадку аліменти відраховуються не пізнішетриденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії,стипендії.
Відповідно до ст. 70 Закону України«Про виконавче провадження» розмір відрахувань із заробітної плати таінших доходів у разі стягнення аліментів становить 50% заробітної платиборжника. Загальний розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної платине може перевищувати 50% заробітної плати, яка належить до виплатипрацівникові, в тому числі при відрахуванні за кількома виконавчимидокументами. Заява одного з батьків про відрахування аліментів на дитину можезмінити цю ситуацію. На підставі заяви одного з батьків аліменти можуть бутивідраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на підставізаяви та виконавчих документів, перевищує половину заробітної плати, пенсії,стипендії, а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу дитину (п. 3ст. 187 Сімейного кодексу України).
У виконанні обов'язку батьків по утриманнюдитини (дітей) можуть мати місце і договірні відносини, оскільки відповідно дост. 189 Сімейного кодексу України, ст.100 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, вякому визначити розмір та строки виплати. Умови такого договору не можутьпорушувати права дитини, які встановлені законодавствами держав. Першочерговоце — умови щодо розміру аліментів (п.2 ст. 103 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації), строку їх виплати та призначення тощо. Договір між батьками маєбути укладений у письмовій формі і потребує нотаріального посвідчення. У разіневиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з ньогоможуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
За відсутності згоди між батьками щодоутримання їх дитини (дітей) один із батьків, з яким проживає дитина, має право назвернення до суду. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти)присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовійсумі (п. 3 ст. 181 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації).
У кожному випадку частка заробітку (доходу)матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.У випадку, коли аліменти стягуються на двох і більше дітей, суд визначає єдинучастку від заробітку (доходу) матері, батька на її утримання. Вона будестягуватися з платника аліментів до досягнення повноліття найстаршою дитиною.
Якщо після досягнення повноліття найстаршоюдитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміруаліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівноїчастки, що припадає на дитину, яка досягла повноліття (п. З ст. 183 Сімейногокодексу України).
Ст.81 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації гласить, що при відсутності згоди про виплату аліментів в судовомупорядку знімаються з батьків аліменти в розмірі: на одну дитину – 1/4 на двохдітей – 1/3, на трох і більше дітей – половину заробітку і (або) іншого доходубатьків.
Якщо платник аліментів має нерегулярний,мінливий дохід (п.1 ст 184 Сімейного кодексу України, п.1 ст.83 Сімейногокодексу Російської Федерації), частину доходу одержує в натурі, а також занаявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника абоодержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Розміраліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексаціївідповідно до закону.
У будь-якому випадку суд, визначаючи розміраліментів, враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становищеплатника аліментів;
3) наявність у платника аліментів іншихдітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
4) інші обставини, що мають істотнезначення (п. 1 ст. 182 Сімейного кодексу України).
Отже, розмір аліментів у кожному випадкувизначає суд, беручи до уваги різні обставини, у тому числі й матеріальнестановище дитини. Закон не встановлює верхньої межі розміру аліментів надитину, а називає лише мінімальний їх розмір (нижню межу). Так, у п. 2 ст. 182 Сімейногокодексу України зазначено, що розмір аліментів на одну дитину за жоднихобставин не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитинивідповідного віку.
За рішенням суду аліменти на одну дитинуприсуджуються від дня пред'явлення позову. Суд встановлює виплати одного збатьків на майбутнє. Наприклад, громадянин В. не сплачував аліменти з березня2000 р. Позов про стягнення аліментів пред'явлений до нього громадянкою Ю. уквітні 2002 року. Розглянувши справу і задовольнивши позов, суд присудиваліменти дитині з квітня 2002 року.
За минулий час аліменти можуть бутиприсуджені, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодоодержання аліментів у відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленнямостаннього від їх сплати. У цьому разі відповідно до правила ст. 191 Сімейногокодексу України суд вправі присудити аліменти за минулий час, але не більш якза три роки.
Якщо вимога про стягнення аліментівпред'являється одночасно з позовом про встановлення батьківства, то, згідноросійського законодавства, при задовільненні позову про встановленнябатьківства аліменти присуджуються з дня пред'явлення позову, як і по всіхсправах про стягнення аліментів. Однак при цьому виключається можливістьстягнення аліментів за минулий час, оскільки раніше відповідач не був визнаний батькомдитини (п. 8. Постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 25жовтня 1996 р. № 9).
Визначений за рішенням суду або задомовленістю між батьками розмір аліментів з часом можна змінити (зменшити абозбільшити). Це можливо лише за рішенням суду. З позовом про зменшення абозбільшення розміру аліментів до суду має право звернутися як платник аліментів,так і їх одержувач у разі зміни матеріального становища або сімейного станукогось із них, погіршення або поліпшення їх здоров'я. Розмір аліментів можебути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальноїгромади або юридичної особи (п. 2 ст. 192 Сімейного кодексу України). Згідноп.2 ст.81 Сімейного кодексу Російської Федерації розмір аліментів може бутизменшений з урахуванням матеріального або сімейного становища.
Відповідно до ст. 74 Закону України«Про виконавче провадження», а також п.4 ст. 181 Сімейного кодексуУкраїни з осіб, зобов'язаних сплачувати аліменти, у разі їх виїзду дляпостійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про наданняправової допомоги, стягнення аліментів провадиться на час виїзду за рішеннямсуду за весь період до досягнення дитиною повноліття.
З осіб, які працюють за контрактом віноземних державах і одержують заробітну плату тільки за кордоном, аліментистягуються в порядку та розмірах, передбачених законом.
Батьки зобов'язані містити не тільки своїхнеповнолітніх дітей, але і непрацездатних нужденних у допомозі повнолітніхдітей (ст. 85 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.198 Сімейногокодексу України). Цей обов'язок може виконуватися добровільно без якого-небудьоформлення на підставі угоди про сплату аліментів і на підставі рішення суду.
Непрацездатними є інваліди I і II груп іособи, що досягли пенсійного віку. Інваліда III групи суд може визнатинепрацездатним, якщо він не може одержати роботу відповідно до стану здоров'я ірекомендаціями МСЕК. У ст. 87 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст.202Сімейного кодексу України закріплений обов'язок працездатних повнолітніх дітейпо утриманню своїх непрацездатних, нужденних у допомозі батьків.
Згідно українського та російськогозаконодавств діти можуть бути звільнені від обов'язку по утриманняу своїхнепрацездатних, нужденних у допомозі батьків, якщо судом буде встановлено, щобатьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.
Отже, майнові правовідносини між батькамита дітьми займають важливе місце у галузі права. З цього випливє, що діти маютьмайнові права, як і дорослі. Це право на утримання, на майно. Крім прав, цетакож обов’язок – утримувати своїх батьків.
Розділ 3. Немайновіправовідносини та обов’язки членів сім'ї
3.1 Немайновіправовідносини між подружжям
З усього розмаїття відносин, що виникають усім'ї між подружжям, підлягають правовому регулюванню тільки ті, які, на думкузаконодавця, є найбільш важливими як для кожного із подружжя, членів йогосім'ї, так і для суспільства в цілому. Серед інших правовому регулюваннюпідлягають і деякі особисті немайнові відносини, які є стрижнем подружньогожиття, причому їх регулювання є одним із завдань законодавства держав (ст.1 Сімейногокодексу України та ст.2 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Метою регулювання особистих немайновихвідносин є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретнихосіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах та почуттях взаємноїлюбові та поваги, взаємодопомоги і підтримки в різноманітних життєвихситуаціях.
У регулюванні особистих відносин міжподружжям право до останнього часу виходило з принципу, що чоловік є главоюродини, і тим самим вирішувало багато питань сімейного життя — дружина булазобов'язана йти слідом за чоловіком, а у випадку її відмови шлюб міг бутирозірваний по позову чоловіка. Юридично місце проживання (доміцилій в Англії іСША) визначалося місцем проживання чоловіка, навіть якщо подружжя разом непроживали; дружина могла займатися професійною діяльністю тільки за згодоючоловіка; чоловіку належало безроздільне право одноособового вирішення всіхпитань сімейного життя.
До особистих немайнових прав подружжя СімейнийКодекс України та Російської Федерації відносить:
право на материнство та батьківство; правона повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на вибірпрізвища при реєстрації шлюбу і зміні його, перебуваючи у шлюбі; право нарозподіл обов'язків та сімейне вирішення питань життя сім'ї; право на особистусвободу. Кожен із подружжя зобов'язаний турбуватись про сім'ю.
Аналізуючи перелічені в главі 6 Сімейногокодексу України та главі 6 Сімейного кодексу Російської Федерації права таобов'язки подружжя, можна дійти висновку, що законодавець при їх визначеннівраховує як загальні цивільно-правові положення щодо визначення особистихнемайнових прав громадян незалежно від шлюбу, так і закріплює порядоквиникнення, здійснення та припинення таких прав та обов'язків у осіб, щоперебувають у зареєстрованому шлюбі. Це можна пояснити тим, що кожномугромадянинові від народження або за законом належить певне коло особистихнемайнових прав та обов'язків. Більшістю з таких прав особа володіє довічно.Вступ до шлюбу суттєво не впливає на ці права. Вони продовжують належатикожному з подружжя як громадянинові.
До таких прав належать: право на життя,право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля,право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканністьособистого життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницюлистування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право насвободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та деякі іншіособисті права.
Аналізуючи ст. 49 та деякі інші статті Сімейногокодексу України та ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації, можна датинаступне визначення материнства в праві.
Материнство — це забезпечена закономможливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здоровихдітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав тасвобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєїБатьківщини [ гопанчук ].
Право на материнство — це не тількисімейно-правовий інститут, а явище більш широке. Зміст цього права становлятьне лише сімейно-правові норми, а й норми конституційного, цивільного,трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Водночас зі змісту інших пунктів ст. 49 Сімейногокодексу України можна зробити висновок, що право на материнство — це, перш завсе, сімейно-правовий інститут. Саме в такому вузькому розумінні право наматеринство як суб'єктивне сімейне право жінки може здійснитись тільки всімейних правовідносинах. Зміст цього особистого немайнового права подружжястановлять правомочності дружини з приводу прийняття рішення про те, мати чи немати дитину. Якщо дружина забажає мати дитину, а чоловік буде проти цього абовиявиться нездатним до зачаття дитини — це може бути причиною розірвання шлюбу.
Право на материнство як сімейне правовключає в себе також певні обов'язки іншого з подружжя. Вагітній дружині маютьбути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здоровоїдитини.
Дружині-матері мають бути створені у сім'їумови для поєднання материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.
Право на батьківство. Батьківство в правівизначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридичнепосвідчений записом в державних органах РАЦСу про народження.
Право на батьківство, як і право наматеринство, є юридичним правом людини. Тому ці особисті немайнові праваподружжя, хоч і регулюються різними статтями Сімейного кодексу, але фактичновиступають єдиним правом подружжя. Ст. 50 Сімейного кодексу України та ст.31Сімейного кодексу Російської Федерації, у яких закріплено право на батьківство,має багато спільного з правом на матноинство. Якихось суттєвих відмінностей,крім тих, що зумовлені фізіологічними особливостями жінки та чоловіка і соціальнимстаном жінки-матері, не існує. Що ж до практики розірвання шлюбу за мотивомбездітності, то у зв'язку з тим, що такі шлюби розриваються, як правило, ворганах РАЦСу, судова практика щодо таких спорів незначна.
Право дружини та чоловіка на повагу досвоєї індивідуальності. Індивідуальність особи — це неповторна своєрідністьлюдини. Така повага вважається природною і не потребує повсякденногонагадування. Стаття 51 Сімейного кодексу України, в якій зазначено, що дружината чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичокта уподобань, по своїй суті затверджує стан сім'ї, в якій відсутня любов міжподружжям.
У тих сім'ях, де немає взаєморозуміння, декожен із подружжя живе своїм індивідуальним життям, виникає потреба в праві наповагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.
Глава 6 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації, яка регулює особисті права та обов’язки подружжя досить стислоописує їх. І право на індивідуальність там не згадується, лише вказується, щоці права здійснюються на основі рівності між подружжям.
Право дружини та чоловіка на фізичний тадуховний розвиток. Фізичний розвиток — це процес, спрямований на зміцненняздоров'я, гармонійне удосконалення форм і функцій організму людини. Такийрозвиток може відбуватись завдяки заняттям фізичними вправами, гігієні праці тапобуту тощо.
Здійснюючи закріплене в ст. 52 Сімейногокодексу України рівне право на фізичний розвиток, подружжя має створювати всім'ї належні умови для такого розвитку. Це — не тільки заняття спортом, а йдотримання чистоти в оселі, удосконалення знарядь праці і побуту, спрямовуваннязусиль на позбавлення негативних звичок, здійснення інших заходів щодозміцнення фізичного розвитку кожного з подружжя.
Духовний розвиток можна розуміти якдіяльність, спрямовану на пізнання духовних багатств, накопичених людством.Можуть бути різні напрямки такого пізнання — це і здобуття загальної таспеціальної освіти, удосконалення природних здібностей, поглиблення релігійногосвітогляду тощо.
Маючи право на фізичний та духовнийрозвиток, подружжя повинно ці питання вирішувати на засадах рівності,взаємоповаги і підтримки одне одного.
Право на вибір прізвища та на його зміну.До особистих немайнових прав подружжя, які виникають у зв'язку зі вступом дошлюбу, закон відносить право на вибір прізвища. Це право виникає ще дореєстрації шлюбу. Стаття 35 Сімейного кодексу України та ст. 32 Сімейногокодексу Російської Федерації, регулюють відносини, пов'язані з вибором прізвищамайбутнім подружжям. Згідно них наречені мають право обрати прізвище одного зних як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.Питання про вибір прізвища вирішується на засадах рівності сторін. Якщо привиборі прізвища між нареченими виникнуть непорозуміння, то працівник органуРАЦСу залишає подружжю їх дошлюбні прізвища.
Пункт 2 ст. 35 Сімейного кодексу України тап.1 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації надає право нареченимприєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоєбажають мати подвійне прізвище, за їхнім бажанням визначається, з якогопрізвища воно буде починатися.
Згідно Сімейного кодексу України складаннябільше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаюнаціональної меншини, до якої належить наречена і(або) наречений. Про це незгадується в Сімейному кодексі Російської Федерації.
Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвищенареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну ізчастин свого прізвища на прізвище другого (п.3 ст.35 Сімейного кодексуУкраїни). П.2 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації забороняє з'єднанняпрізвищ, якщо дошлюбне прізвище хоча б одного з подружжя є подвійним.
Поновити дошлюбне прізвище особа вправі прирозірванні шлюбу. Крім того, на підставі ст. 53 Сімейного кодексу України дружиначи чоловік, якщо при реєстрації шлюбу вони зберегли дошлюбні прізвища, маютьправо подати до органу РАЦСу, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідногооргану за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них якїхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвищадругого з подружжя. П.3 ст.32 Сімейного кодексу Російської Федерації подружжямає право зберегти шлюбне прізвище або повернутися до дошлюбного.
У разі зміни прізвища орган РАЦСу видаєнове Свідоцтво про шлюб.
Відбулися зміни в регулюванні такихособистих прав подружжя, як право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу. ВФранції жінка має право взяти прізвище чоловіка або зберегти своє дівочепрізвище. У Федеративній Республіці Німеччини можна заявити, яке прізвище він(вона) буде носити.
В Англії і США питання про вибір подружжямпрізвища при реєстрації шлюбу в законодавстві не врегульований, а історичносклалося так, що кожна людина може вибрати собі ім'я і прізвище самостійно,незалежно від подружнього статусу.
В даний час у результаті проведених реформу країнах положення істотно змінилося. Правове регулювання відносин подружжявиходить із принципу рівності чоловіка і дружини. Так, Цивільний кодекс Франціїбільше не містить поняття глави родини, і, згідно ст. 213 у її новій редакції,подружжя разом забезпечують матеріальне і моральне керівництво родиною. Місцепроживання подружжя визначається по взаємній згоді подружжя (ст. 215 Цивільногокодексу Франції). Аналогічні положення існують і в цивільних кодексах ФедеративноїРеспубліки Німеччини, Швейцарії, Італії.
У законодавстві Франції, ФедеративноїРеспубліки Німеччини, Швейцарії не міститься більш норм, що обмежують правозамужньої жінки на вибір професії і сфери діяльності.
Право дружини та чоловіка на розподілобов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї. До особистих немайновихправ подружжя ст. 54 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексуРосійської Федерації відносить право дружини та чоловіка розподіляти обов'язкита спільно вирішувати питання життя сім'ї. Закон формулює зазначені в названійстатті особисті немайнові права подружжя, виходячи з принципу рівності прав таобов'язків чоловіка і жінки у шлюбі. Принцип рівності чоловіка і жінки є одниміз основних принципів регулювання сімейних відносин, він ґрунтується навизнанні рівних цінностей подружжя у шлюбних відносинах. Практичною стороноюцього принципу є те, що кожен з подружжя має рівні правові можливості принабутті, здійсненні та захисті своїх прав. Правозастосовчі органи при вирішенніспорів між подружжям мають неодмінно дотримуватись рівності прав та обов'язківучасників спору.
Право дружини та чоловіка на особистусвободу. Згідно зі ст. 56 Сімейного кодексу України та ст.31 Сімейного кодексуРосійської Федерації змістом особистої свободи кожного з подружжя є право:
— на вибір місця свого проживання;
— на припинення шлюбних відносин;
— на вжиття заходів, які не забороненізаконом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбнихвідносин.
Право подружжя на вибір місця проживаннязаконом віднесено до особистих немайнових прав кожного із подружжя. Хоча зазвичайних умов сімейного життя подружжя проживає сумісно. Саме суміснепроживання створює необхідні передумови для розвитку сім'ї та здійснення їїфункцій (ведення спільного господарства, виховання дітей, вирішення іншихнемайнових та майнових питань, що виникають під час шлюбу). Виходячи з цього,закон України не передбачає інституту роздільного проживання подружжя (навідміну від закону Російської Федерації), хоча кожному з них надає право виборумісця свого проживання. Цим самим законодавець заперечує будь-яку можливістьпримусу подружжя до сумісного проживання і підкреслює, що шлюб не звужує колаособистих прав громадян і не обмежує їх правоздатності.
У США правове регулювання внутрісімейнихвідносин у більшості штатів здійснюється аналогічно англійському праву.
Особисті відносини подружжя в Англії і США,на відміну від країн континентальної Європи, врегульовані досить своєрідно.Подружжя зобов'язані створити подружню спільність життя — консорціум [ ]. Хочаточного і вичерпного визначення консорціуму ні в законодавстві, ні в судовійпрактиці не існує, одним із загальновизнаних його елементів є обов'язокподружжя жити разом. Порушення консорціуму дає чоловіку право на пред'явленняодного з деліктних позовів: 1) про спокусу, 2) про приховування, 3) простягнення збитків у результаті адюльтеру, 4) про втрату консорціуму. Можливістьпред'явлення перших трьох видів позовів була скасована в Англії законом у 1970році, і в даний час покинутий чоловік може пред'явити тільки позов про втратуконсорціуму, оскільки він, як установлено прецедентним правом, має право натовариство і послуги дружини, а в 1973 році законом був встановленийсамостійний доміцилій замужньої жінки, що не залежить від доміцилію чоловіка.
Поряд з особистими немайновими правамикожний із подружжя має й особисті обов'язки. Перш за все, ці обов'язкипов'язані з турботою про сім'ю. Так, згідно зі ст. 55 Сімейного кодексу Українита п.3 ст.31 Сімейного кодексу Російської Федерації дружина та чоловікзобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних стосунків між собою таіншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби,взаємодопомоги.
Кожен із подружжя зобов'язаний утверджуватив сім'ї повагу до матері та батька. Дружина та чоловік відповідальні один передодним, перед іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній, зобов'язані спільнодбати про матеріальне забезпечення сім'ї.
Загальним обов'язком кожного з подружжя єутримання від дій, спрямованих на примушування до припинення шлюбних відносин,їх збереження, в тому числі — примушування до статевого зв'язку за допомогоюфізичного або психічного насильства (п. 4 ст. 56 Сімейного кодексу України).
Підбиваючи підсумки загальноїхарактеристики особистих немайнових прав та обов'язків подружжя, необхіднопідкреслити, що ці права виникають у зв'язку з укладанням шлюбу. Більшість зних діє у вигляді законодавчих принципів побудови сім'ї. Захист цих прав незавжди має реально-правовий характер. Невиконання будь-ким із подружжяобов'язку не порушувати особистих немайнових прав іншого з подружжя може бутипідставою розірвання шлюбних відносин. Посадові особи правоохоронних органівмусять знати правову природу особистих немайнових прав подружжя івикористовувати їх в діяльності, пов'язаній з профілактикою правопорушень.
3.2 Немайнові правовідносинибатьків та дітей
Згідно зі ст. 145 Сімейного кодексу Українита ст.58 Сімейного кодексу Російської Федерації прізвище дитини визначається запрізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитинивизначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можутьприсвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ.Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки тапіклування або судом. Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не зумовлюєзміни прізвищ дітей.
У разі зміни прізвища обома батькамизмінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років, з її згоди. У разі змінипрізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене зі згоди обохбатьків та за згодою дитини, яка досягла семи років.
Коли є заперечення одного з батьків щодозміни прізвища дитини, спір щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки тапіклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батькамисвоїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчуютьвідповідність зміни прізвища інтересам дитини (ст.148 Сімейного кодексуУкраїни).
По спільному проханню батьків до досягненнядитиною віку чотирнадцяти років орган опіки і піклування, виходячи з інтересівдитини, вправі дозволити змінити ім'я дитині, а також змінити привласнен їйпрізвище на прізвище іншого батька.
Зміна імені і (чи) прізвища дитини, щодосягла віку десяти років, може бути зроблено тільки з її згоди (ст.59Сімейного кодексу Російської Федерації).
Вибір імені дитини — це особисте правобатьків, яке здійснюється за їх взаємною згодою. Згідно зі ст. 146 Сімейногокодексу України ім'я дитини, народженої жінкою в шлюбі, у разі відсутностідобровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині можебути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національноїменшини, до якої належить мати і (або) батько. Спір між батьками щодо іменідитини може вирішуватися органами опіки та піклування або судом.
По батькові дитині присвоюється в усіхвипадках за іменем особи, яка записана батьком дитини. Згідно зі ст. 147 Сімейногокодексу України та п.5 ст.58 Сімейного кодексу Російської Федерації по батьковідитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківствощодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвалаїї батьком. У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, якадосягла чотирнадцяти років, змінюється з її згоди.
Відповідно до Закону України від 18 січня2001 р. «Про громадянство України» громадянство дітей визначається загромадянством їх батьків.
Дитина, яка народилася на території Українивід батьків, які є іноземцями, і набула за народження громадянство іншоїдержави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України заклопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.
Дитина, яка є іноземцем або особою безгромадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструєтьсягромадянином України за клопотанням одного з батьків.
У разі встановлення батьківства дитини,мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнаєтьсягромадянин України, дитина незалежно від місця її народження та постійногопроживання стає громадянином України.
Виховання в сім'ї є першоосновою розвиткуособистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальністьза виховання, навчання та розвиток дитини.
Батьки або особи, які їх замінюють, маютьправо і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний,духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвиткуїї природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійногожиття та праці згідно із законом України від 26 квітня 2001 р. «Проохорону дитинства» (ст. 12).
Законодавство України, а саме ст. 150Сімейного кодексу України та ст.63 Сімейного кодексу Російської Федерації,визначає, що батьки зобов'язані виховувати дитину у дусі поваги до прав ісвобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєїБатьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний,духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальноїсередньої освіти, зобов'язані поважати дитину, готувати її до самостійногожиття.
Законодавчо встановлений принцип повноїрівності обох батьків у питаннях виховання дітей, і жоден із них не маєбудь-яких переваг. Питання щодо виховання дитини вирішується батьками спільно.Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у їївихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з кимпроживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо,спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування незаважає нормальному розвиткові дитини (ст.159 Сімейного кодексу України таст.66 Сімейного кодексу Російської Федерації).
Мати, батько та дитина мають право набезперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайнійситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).
Згідно ст.156 Сімейного кодексу України неповнолітнібатьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні, й можутьїх здійснювати самостійно, а по досягненні неповнолітніми батьками чотирнадцятироків мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєїдитини. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.
Згідно ст.62 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації неповнолітні батьки, що не є в шлюбі, у випадку народження в нихдитини і при встановленні їхнього материнства і (чи) батьківства вправісамостійно здійснювати батьківські права після досягнення ними віку шістнадцятироків. До досягнення неповнолітніми батьками віку шістнадцяти років дитині можебути призначений опікун, що буде здійснювати її виховання разом знеповнолітніми батьками дитини.
Ст.67 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації та ст.159 Сімейного кодексу України гласить, що при вчиненні перешкоду спілкуванні з дитиною, це питання може розглядатися у судовому порядку.
У разі ухилення від виконання рішення судуособою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживаєокремо, може передати дитину для проживання з ним. Особа, яка ухиляється відвиконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду,завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст.159 Сімейногокодексу України).
Позбавлення батьківських прав є крайнімзасобом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що незабезпечують належне виховання своїх дітей. Такий засіб може застосовуватисьтільки за рішенням суду. Закон встановлює ряд підстав, з яких батьки можутьбути позбавлені батьківських прав.
Згідно ст.69 Сімейного кодексу РосійськоїФедерації мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщовона, він:
ухиляються від виконання обов'язківбатьків, у тому числі при злісному відхиленні від сплати аліментів;
відмовляються без поважних причин взятисвою дитину з пологового будинку (відділення) або з іншої лікувальної установи,виховної установи, установи соціального захисту населення чи з іншиханалогічних установ;
зловживають своїми батьківськими правами;
жорстоко поводяться з дітьми, у тому числіздійснюють фізичне чи психічне насильство над ними, вчиняють замах на їхнюстатеву недоторканність;
є хворими хронічним алкоголізмом чинаркоманією;
учинили навмисний злочин проти життя чиздоров'я своїх дітей або проти життя чи здоров'я чоловіка (жінки).
Згідно ст.164 Сімейного кодексу Українитакими підставами є –
1) не забрали дитину з пологового будинкуабо з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шестимісяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїхобов’язків по вихованню дитини;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатаціїдитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного злочинущодо дитини.
Отже, роблячи висновок з вищесказаного, миможемо стверджувати, що батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини, ітут шлюб не відіграє ніякої ролі. Перебувають вони в шлюбі чи проживаютьокремо, цей факт не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє їх від обов’язківщодо дитини. У свою чергу діти теж мають рівні права та обов’язки щодо батьків.
Висновки
У процесі дослідження ми виконали основнезавдання нашої роботи – ознайомилися з поняттям “сім'я”, охарактеризувалимайнові права та обов'язки членів сім'ї, а саме детальніше розібралися злегальним та договірним статусом майна подружжя і аліментними зоов'язаннямиподружжя та батьків і дітей, а також з особистими немайновими правами таобов'язками членів сім'ї.
Правове регулювання у цілому —цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини за допомогоюправових (юридичних) засобів. Основними цілями правового регулювання майновихвідносин у сім'ї, окрім їх впорядкування, є: всебічне задоволення майновихінтересів членів сім'ї; встановлення юридичної рівності членів сім'ї у майновихвідносинах, незалежно від походження, соціального чи майнового стану, расовоїта національної належності, статі, освіти тощо; поєднання майнових інтересівкожного члена сім'ї із загальносімейними інтересами; підвищений захист майновихінтересів неповнолітніх і недієздатних членів сім'ї; надання членам сім'їшироких можливостей самостійно встановлювати для себе майнові права таобов'язки.
Майнові правовідносини подружжя являютьсобою складний комплекс взаємопов'язаних дій стосовно володіння, користуваннята розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя вмайновій сфері: закріплює, яке майно перебуває у власності обох чоловіка тадружини або когось з них, встановлює обсяг прав і обов'язків подружжя щодоцього майна, умови їх реалізації, порядок набуття й відчуження майна,відповідальність подружжя за спільними та особистими зобов'язаннями тощо.
Правовий режим майна подружжя визначаєтьсяв залежності від того, ким він встановлений — законодавцем чи самими учасникамимайнових відносин — подружжям. У зв'язку з цим можна казати про законний тадоговірний правовий режим подружнього майна. Законний режим вказує, що комплексподружніх прав та обов'язків щодо майна, порядок набуття майна та йоговідчуження, право володіти і його використовувати, а також розмірвідповідальності подружжя за спільними та особистими боргами визначаютьсячинним законодавством. У випадку виникнення спору між сторонами законний режимрозглядається у відповідності до чинного цивільного та сімейного законодавств.Подружжя може визначити договірний режим майна шляхом укладання спільної угоди- шлюбного контракту, мова про який піде нижче. Якщо виникає спір міжсторонами, він має вирішуватися як на основі діючого законодавства, так і зурахуванням положень шлюбного контракту, укладеного сторонами.
Насамперед використання договірної формирегулювання дозволяє врахувати численні потреби людей і різноманітні обставини,які впливають на життя конкретної сім'ї. Тільки у разі укладення, зміни,розірвання договорів можна найкращим чином врахувати інтереси кожної подружньоїпари. Намагатися сконструювати законний режим майна подружжя, який задовольнивби інтереси всіх без винятку подружніх пар, неможливо, оскільки законодавчерегулювання об'єктивно не завжди може врахувати різноманіття людських інтересівта життєвих обставин. Тому вихід є найбільш оптимальним — поряд із законнимрежимом майна та аліментним обов'язком, що відповідають інтересам більшостілюдей, одночасно надається можливість по-іншому врегулювати майнові відносиниза допомогою договорів. При цьому договори дозволяють зберегти сили суспільствау сфері законотворчості та пошуках оптимальної для всіх моделі регулюваннямайнових відносин подружжя.
Отже, мета шлюбного контракту -встановитипевні права та обов'язки, які відрізняються від тих, що їх передбачено чиннимзаконодавством. Законний режим виникає автоматично, в силу самого приписузакону, а договірний являє собою результат вольових дій подружжя, якізафіксовані нотаріусом.
Досліджуючи проблему немайновихправовідносин, ми дійшли до такого висновку:
По-перше, особисті немайнові права подружжявиникають не від народження, а у зв'язку зі вступом у шлюб, зареєстрований вустановленому порядку. Вони діють лише в сімейних відносинах.
По-друге, особисті немайнові права подружжяє не абсолютними, як у цивільному праві, а відносними. Вони можуть бутипорушені не будь-ким, а лише іншим із подружжя.
По-третє, особисті немайнові права подружжяє визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з цих прав виникають усі іншіправа подружжя. В їх основі лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливостворити міцну, щасливу сім'ю.
По-четверте, здійснення особистихнемайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїхдій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому (дітей,батьків, інших її членів).
По-п'яте, припинення особистих немайновихправ відбувається разом із припиненням шлюбу. Припинення шлюбу може відбутисьне тільки з настанням смерті одного з подружжя, а й з інших підстав. Томуособисті немайнові права подружжя на відміну від особистих немайнових правінших громадян припиняються як природним шляхом, так і з волі учасників шлюбнихвідносин — шляхом розірвання шлюбу.
Підсумовуючи викладене, можна дати наступневизначення поняття особистих немайнових правовідносин з участю подружжя: це — врегульовані нормами сімейного права відносини з приводу особистих немайновихблаг та інтересів осіб, що перебувають у шлюбі. В основі особистих немайновихправовідносин подружжя лежить правовий статус кожного з подружжя.
Особисті немайнові права становлять лишечастину правового статусу подружжя, але ця частина має суттєве значення, бо єфундаментом для створення міцної сім'ї.
Список використаноїлітератури
1. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р.
2. Закон України “Про страхування“ від 4 жовтня 2001р.
3. Закон України “Про охорону дитинства“ від 26 квітня2001 р.
4. Закон України “Про громадянство України“ від 18січня 2001 р.
5. Закон України “Про виконавче провадження“ від 21 квітня1999 р.
6. Закон України “Про внесення змін і доповнень доКодексу про шлюб і сім’ю України“ від 23 червня 1992 р.
7. Закон України “Про власність“ від 7 лютого 1991 р.
8. Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядокукладення шлюбного контракту” від 16 червня 1993 р. № 457.
9. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. –Ч.І. – К., 1995. – 453с.
10. Відомості Верховної Ради України. – 1999. — №24. –с.207.
11. Відомості Верховної Ради України. – 1996. — №34. –с.160.
12. Відомості Верховної Ради України. – 1991. — №20. –с.249.
13. Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин міжподружжям: Автореф. канд. юрид. наук. – К., 2002. – 20с.
14. Дзера О.В. Особисті і майнові правовідносиниподружжя. – К., 1997. – 323с.
15. Заїка Ю. О., Гопанчук В. С. Юридичний довідник. –Київ, 1996. – 290с.
16. Індиченко С. П., Гопанчук В. С. Сімейне правоУкраїни. – Київ, 1997. – 327с.
17. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України:Науково-практичний коментар. – К., 2003. – 532с.
18. Сімейне право України / За ред. В.С. Гопанчука. –Київ: Істина, 2002. – 273с.
19. Сімейне право України / За ред. О.В. Дзери. – Київ:Вентурі. – 1997. – 354с.
20. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право (узапитаннях та відповідях). Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 336с.
21. Антошкіна В. Договірне регулювання майновихвідносин подружжя // право України. – 2005. — №3. – С.95-97.
22. Антошкіна В. Договір про поділ майна подружжя, що єоб’єктом права спільної сумісної власності // Право України. – 2005. — №8. –С.75-78.
23. Бартошко О.А. Майнові правовідносини між подружжям// Науковий вісник Чернівецького університету. – 2002. — № 147. – С.65-67.
24. Безсмертна Н., Демченко Л. Особливості здійсненняправа власності подружжя в нотаріальному процесі // Право України. – 2006. — №8. – С.31-32.
25. Дзера О.В. Деякі проблеми врегулювання відносинвласності подружжя в новому СК України // Юридична Україна. – 2003. — №1. –С.56-58.
26. Жилінкова І.В. Правовий режим нерухомоїроздільності майна подружжя // Нотаріат. – 2004. — № 12. – С.2.
27. Жилінкова І.В. Регулювання майнових відносинподружжя // Право України. – 1994. — № 11-12. – С.45-49.
28. Маломуж О. Шлюбний договір // Право України. –2005. — №1. – С.73-75.
29. Семейный кодекс Российской Федерации от 8 декабря 1995 г.
30. Постановление Пленума Верховного Суда РоссийскойФедерации от 25 октября 1996 г. №9.
31. Антокольская М.В. Семейное право: Учебник. – М.:Юристь, 2001. – 366с.
32. Бошко В.И. Очерки советского семейного права. Перераб.и доп. д.ю.н., проф. В.А. Рясенцевым. – К., 1952. – 251с.
33. Граве К.А. Имущественные отношения супругов. – М.,1960. – 115с.
34. Гражданское и торговое право капиталистическихгосударств: Учебник, ч.2 / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. – М.: Международныеотношения, 1984. – 304с.
35. Гражданское право: Учебник: В 3 томах. – Т.3. / Подред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М., 2003. – 784с.
36. Жилинкова И.В. Право собственности супругов. –Харьков, 1997. – 256с.
37. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членовсемьи. – Харьков, 2000. – 398с.
38. Жилинкова И.В. Брачный контракт. – Харьков, 1995. –128с.
39. Кузьмичева Л.А., Жилинкова И.В. Личные права иобязаности родителей и детей. – К., 1991. – 201с.
40. Муратова С.А. Семейное право: Учебное пособие.Нормативные акты. – М., 2001. – 362с.
41. Оридорога М.Т. Брачные правоотношения. – К., 1971.– 279с.
42. Рабинович Н.В. Личные и имущественные отношения всоветской семье. – М., 1952. – 241с.
43. Рыбченко А., Яценко И. Брачный контракт. – М.,1996. – 112с.