Адміністративнавлада і судочинство Запорізької Січі.
ПЛАН
Вступ. 3
1.Адміністративна влада Запорізької Січі 5
1.1.Особливості адміністративного устрою на Січі 5
1.2.Козацьке самоврядування. 8
2. Судочинство на Січі 11
2.1.Принципи судочинства. 11
2.2.Судова діяльність в Запорізькій Січі 20
2.3. Розгляд справ у суді 24
Висновки. 28
Використана література. 30
Вступ
Досить тривалий час про елементиукраїнської державності історичного періоду, коли Україна ще не увійшла доскладу Російської імперії, не згадувалося взагалі. Пов'язувалося це з«особливостями» національної політики як царської Росії, так і Росіїбільшовицької. Неможливо взагалі вести мову про державу, якщо вона не маєвласної історії. Довести, що Україна була без минулого, намагалися російськінаціоналісти і червонобантові інтернаціоналісти.
На щастя, час зберіг фактичнісвідчення самостійного існування української державності. Деякі з нихвисвітлюють життєдіяльність і державний устрій такого феномену, як військовадемократія Запорозької Січі. Саме ці документи дозволяють стверджувати:Запорозька Січ — не військове поселення «солдатів удачі», позбавленихбудь-яких елементів організації, а реальне спільнота, наділена всіманеобхідними атрибутами державного устрою (органами виконавчої і судової влади,армією, правовими інститутами, власним прапором, гімном тощо).
Термін «козак» впершезгадується у джерелі XIII ст. (в початковій монгольській хроніці 1240 року) іпоходить з тюркських мов. Він означав «одинокий», «схильний дорозбою, завоювання». У словнику половецької мови «СоdeхСumanicus» (1303 р.) «козак» перекладено як «страж,конвоїр».
Цікава така деталь: східні старовинніджерела називають половців «жовтою ордою». Поклонялися половці ВічноБлакитному Небу. З 1055 року половці почали переможно оволодівати степовимипросторами України. Йшли вони курінями (так в половців називалися роди), якіділились на коші (сімейства), і називались вони козаками («ко» —небо", «зак» — захищати). З часом, коли половці почали прийматихристиянство, поганський термін «захисники неба» став непотрібним.Корінь слова «коз» (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. Встепу на південно-східних рубежах Русі в кінціXII ст. виникаютьвійськові об'єднання з русів і половців, які формувались не по родовій абоетнічній ознаці, а як спільна сила, яка захищала кордони Київської Русі. Вцьому середовищі народилося і слово «гетьман» (вожак). Козаки, тобтоспільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першоювчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам.
Отже, кореніукраїнського козацтва сягають ще в часи половецьких куренів. Період кінця XII —першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвиткуукраїнського козацтва.
У Запорізькій Січі було багатосвоєрідного, оригінального. Оригінальним було і відправлення правосуддя.Правда, архівні матеріали, по свідченням чисельних істориків і юристів ХVІІІ — ХІХ століть, безповоротно втрачені, а ті залишки, які вціліли, не даютьможливості відтворити повну картину про правосуддя в Запорізькій Січі. Микористувались роботами істориків та юристів, в яких в тій чи іншій степенізачіпались ці питання. Історія здійснення правосуддя в Запорізькій Січірадянськими юристами спеціальним дослідженням не піддавалась, а середдореволюційних авторів необхідно мати на увазі роботи Грушевського,Яворницького, Скальського, Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера,Наріжного, Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших.
1.Адміністративна владаЗапорізької Січі1.1.Особливостіадміністративного устрою на Січі
Запоріжжя стало зародком новоїукраїнської державності. Козаки створили органи влади, які поступовозосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширюваласьяк на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях— «паланках». Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йомудопомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливішіпитання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військовоїради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-якийкозак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питанняпотрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня— вона збиралася обов'язково.
Існували також ради на рівні куренів,які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питаньмісцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.
Підкреслимо такий факт: на ЗапорізькійСічі державна система народилася з військової організації, тому державніоргани, адміністративно-територіальна система, посади були як військовимиодиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя івійськовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралисяВійськовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувалаадміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювалаЗапорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.
Кошовий отаман (гетьман) зосереджував усвоїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не булаабсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалисярічним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другоюслужбовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначавначальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всіписьмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманнямкозаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства длявійська тощо.
Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вжеіснувало військо. зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман(пізніше — гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полкподілявся на сотні, а ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана(гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше —курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулувалисебе «Військом Запорізьким». Основну його частину складала піхота.Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею,ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.
Чисельність Запорізького війська небула сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січмала також свій флот, який складався з великих човнів — чайок або байдаків.Військо Запорізьке мало свою печать — герб із зображенням козака з рушницею наплечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січовакорогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці бувзображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому — білий хрест,оточений небесними світилами.
На початку Визвольної війни вищиморганом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенціїВійськової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних,так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала правоїхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилалапосольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній маливсі козаки.
Починаючи з 1649 р… Військова радаскликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р.,декілька — в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. — в Переяславі.
Одночасно з падінням ролі Військовоїради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган пригетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.
Система управління складалася з трьохступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.
Генеральний уряд був центральним органомуправління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.
Генеральний уряд обирався Військовоюрадою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя таверховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали —нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.
Генеральний уряд був вищимрозпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.
Окрім гетьмана, до Генерального урядувходили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.
Найближчою до гетьмана державноюособою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами таканцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжийзаймались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та йогоматеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідностігетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральнийсуддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових тасотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову системудержави.
Перераховані державні особи складалираду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.
1.2.Козацькесамоврядування
Запорізька Січ у своєму складі малаподіл — військовий і територіальний, у відповідності з яким і будувалосяуправління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, атериторіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі,що у запорізьких козаків слово «курінь» вживалося у двох значеннях:по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін«паланка» також мав два значення — невелика фортеця і певна частинатериторії Запорізької Січі.
На Запоріжжі склалася свояадміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початкуXVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя,військовий отаман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники —булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи;похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.
Після запорізької військової старшинийшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Куріннимиотаманами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отаманабуло внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процескозаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: йогопрямим обов'язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством,паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.
За військовою старшиною йшливійськові чиновники, головною метою яких було надання допомоги службовимособам військової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відавполковими литаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він бувприсутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків іторгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Підйого началом знаходилася військова в'язниця. Військовий тлумач виконувавобов'язки перекладача. Інколи він відряджався у прикордонні райони дляздійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військовихмір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збиралимито («перевозне») на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару.Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали булаву,бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове знамено — хоругву.Військові чауші виконували функції посланників.
Безпосередньо за військовою старшиноюстояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом відвійськових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках.Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни.Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій.їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах ізимівниках. Усі представники паланкової старшини обирались на свої посади ізалишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Владапаланкового полковника у межах його паланки була досить широкою: він фактичновиконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.
В організації козацькогосамоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна знайти зародки майбутньоїукраїнської державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структуроюсистема органів військово-адміністративної влади мала можливість виконуватискладні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державнійвладі. Ось чому деякі автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ, як«своєрідне державне утворення» в низов'ях Дніпра або «республікуз яскраво вираженими демократичними рисами», підкреслюючи, що «вконкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, яквійськово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічноїтодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання і мала рисиранньобуржуазних республік.
Військова старшина, спираючись набагате козацтво, намагалися використати цю суспільно-політичну організацію увласних і речах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про своюполітичну діяльність, всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх рукахвиборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшинаперетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі булозруйнувати основні демократичні принципи побудови органіввійськово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі рисидемократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на процесидержавотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характеризувавЗапорізьку Січ як християнську козацьку республіку.
Багатий досвід самобутньої козацькоїорганізації самоврядування був використаний у ході визвольної війниукраїнського народу 1648—1654рр.
2. Судочинство на Січі2.1.Принципи судочинства
Історія здійснення правосуддя вЗапорізькій Січі радянськими юристами спеціальним дослідженням не піддавалась,а серед дореволюційних авторів необхідно мати на увазі роботи Грушевського, Яворницького,Скальського, Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера, Наріжного,Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших.
Особливе значення длярозвитку української державності мало формування звичаєвого права в житті тихукраїнських селян, які тікали від панського гніту на віддалені від властейпростори середнього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себекозаками. Виникло навіть нове поняття — «козацьке право» сукупність правовихзвичаїв, більшість з яких склалася в Запорізькій Січі. Звичаєве правозапорозьких козаків залишається мало дослідженим.
Як відомо, існують різніформи перетворення звичаїв у правові норми: мовчазна згода держави, фактичнийрозгляд справ у судах на підставі норм звичаєвого права і, нарешті, закріпленняіснуючих звичаїв у законі.
Українські землі у ХІ\/ — Х\/ІІІ ст. входили до складу різних держав (Великого князівства Литовського,Речі Посполитої, Російської держави), зберігаючи за собою певну автономію.Однією з ознак цієї автономії було визнання литовськими князями, польськимикоролями, російськими царями та імператорами існування звичаїв на цих землях (втому числі і на Запоріжжі) і можливості розгляду справ у судах на підставізвичаєвого права. Так. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. зобов’язувавусі суди вирішувати справи «подлє давнего обычая, одно судити мают с темписаным правом».
У жалуваній громоті, наданій Б.Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р., російський цар Олексій Михайловичзакріпив право українського народу судитися за своїми звичаями: «Их права ивольности войсковіе, как издавна бывали при великих князех руских и при королехполских, что суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те ихвойсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились, подтвердити;и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великихкнязей русских и королей полских не нарушить».
Документи судоводства ЗапорізькоїСічі, що дійшли до нас, свідчать про демократичний характер козацького суду.Широко використовувалися такі заходи, як взяття винуватця “на поруку” абозменшення покарання, враховуючи його сімейне становище.
Велика кількість джерел, у т.ч. й»Інструкція судам" гетьмана Д. Апостола, свідчить, що судові органи вУкраїні XVII-XVIII ст. (зокрема, Запорозької Січі) були колегіальними. Доскладу суду входила «деяка кількість чесних персон». Судді зазвичайобиралися населенням безпосередньо на радах чи призначалися вищою владноюструктурою. Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути «людиноюгідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою,із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і справахпостійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років».
Обраний суддя складав присягу навірність службі й суду, клявся розглядати справи по суті без будь-якогоупередження, не допускаючи тяганини та «сприятельства», не ухиляючисявід служби, керуючись законом, а якщо «право мовчало», тобто нерегулювало конкретних відносин, — «совістю, прикладом інших правхристиянських і прецедентом». У спірних випадках він повинен буввіддавати перевагу нормам з м'якшими санкціями. Суддя обирався для здійсненняправосуддя на певній території, і тому його компетенція поширювалась лише нацей регіон, за винятком випадків, коли інші особи, за власною ініціативою,зверталися до даного суду з проханням розглянути їхню справу.
Під час судового засідання йухвалення вироку у відповідному приміщенні мав бути порядок. «Ніхто не мавправа до судової хати, не доповідаючи, вперто тиснутися». На судовомузасіданні обов'язково мав бути присутній судовий писар, який обирався на тихсамих засадах, що й суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази провинуватість чи невинуватість кожної із позовних сторін, в т.ч. й злочинця, вівсудовий реєстр, писав вироки суду.
«Розглядати справу безтяганини», означало, насамперед — розглядати її в порядку надходження досуду (за винятком особливо важливих випадків). Суддя міг не з'явитися до судулише тоді, коли хворів чи потрапляв у надзвичайну ситуацію, яка перешкоджалаприбути на службу (поширення епідемії, чуми, стан війни, стихійне лихо тощо).Та й за цих обставин перерва не повинна була тривати більше тижня йповторюватися більше трьох разів. Причому вимагалося документальних підтверджень.Навіть тоді, коли суддя перебував у відпустці, він був зобов'язаний представитисвоїм колегам достовірне свідчення про це. За відсутності такого документасуддя підлягав покаранню.
У XVII ст. судові засіданнявідбувалися протягом усього року, тобто і в будні, і в свята. Під часзосередження людей у святкові дні на базарах та ярмарках деяких з них судзапрошував для участі при вирішенні справи як свідків та експертів. Проте вже уXVIII ст. у святкові дні й під час перебування судді у відпустці, судовізасідання не проводилися, за винятком справ екстраординарного характеру.
Судові установи в країні у XVII-XVIIIст. складали певну ієрархічну систему. Відповідно до "Інструкціїсудам" гетьмана Д. Апостола, потерпілий, який не погоджувався з рішеннямвищого суду, міг звертатися до полкового або генерального суду. Оскаржитирішення магістрацького суду дозволялося гетьману, його правлячій канцелярії чигенеральному суду. На рішення судів, заснованих гетьманом Розумовським,апеляційні скарги мали направлятися до генерального суду, а касаційні — гетьману. Судовій процедурі цього періоду вже тоді були властиві певнідемократичні принципи, які мали свій подальший розвиток. А саме: принциппублічності, принцип безпосередності, усності та змагальності. Вони відображалидемократичне зачинання Малоросії, її самобутність, схильність до свободи йсправедливості. На судових засіданнях завжди було багатолюдно. Причому присутніне були пасивними спостерігачами. Вони брали активну участь у розгляді справ.Часто складалось враження, що судить не суд, а сама громадськість, хоча їїприсутність для суду не була обов'язковою. Присутні на суді із власноїініціативи могли бути свідками, експертами, мали право виступати з пропозиціямистосовно видів і строків покарання, захищати чи звинувачувати підсудного.Нерідко вони пропонували суду пом'якшити покарання, передати винного на порукичи провести додаткове розслідування злочину. Такими ж правами користувалися йсвященики, а у XVIII ст. — і шляхетство.
Суть принципу безпосередності іколегіальності полягала в усуненні всього того, що стоїть між судом, якийухвалює вирок, і доказами, явищами та предметами дослідження. Суддя (суд) робиввласні висновки на підставі особистого спостереження, уважно вислуховуючипідсудного, свідків, які були, напевно, причетні до справи, тобто отримувавінформацію з першоджерел, або знайомився з речовими доказами, висновкамиекспертизи.
Зазначимо, що характерною особливістюпроцедури українського суду того часу було так зване приватне звинувачення. Доодержання скарги від зацікавленої особи, суд не приступав до розслідування йрозгляду справи, за винятком справ політичного характеру. Звинуваченогодозволялося заарештувати, якщо були підстави припускати, що він ухилиться відсуду. Арешт могли проводити не лише владні структури, а й приватні особи, якізатримали злочинця на місці злочину. Якщо злочинець чинив опір, його моглипоранити й навіть убити. Коли було затримано лише одного члена злочинноготовариства, він міг утримуватися під вартою не більше шести місяців, очікуючиарешту співучасників, яких слід було упіймати і доставити до суду за цей час.Якщо таке було неможливим, до суду направлявся тільки один затриманий.
Винного заарештовували лише заобставин, коли він не мав постійного місця проживання або підозрювався увчиненні злочину. На арешт іногороднього необхідно було мати санкцію влади.Особи, які ухилялися від арешту (втікачі), розшукувалися за розпорядженнямсуддів і доставлялися до населеного пункту, де саме було вчинено злочин.
Застосовувалися й інші запобіжнізаходи, зокрема зобов'язання про прибуття до суду за першою ж його вимогою.Якщо особа, яка підлягала арешту, втікала, владні структури оприлюднювалиінформацію про розшук з одночасним накладанням арешту на майно втікача. Якщоособа з'явилася до суду не пізніше трьох місяців з дня оприлюднення інформаціїпро її розшук, розглядалися причини неявки. Арешт на описане майно скасовувавсяза умови, коли причини неявки до суду були поважними. Арешт злочинцяздійснювався шляхом приковування його за шию до гармати, під дзвіницею, в ямібіля церкви. За більш-менш «легкі» злочини застосовувався домашнійарешт. У місцях позбавлення волі, арешт розрізнявся: «в колодках,скрипицях, кайданах рук і ніг» (залежно від кваліфікації злочину). Затяжкі злочини заарештованого утримували в «глибиці», побачення зблизькими заборонялися, видавали лише хліб і воду. Допити часто проводилися зпристрастю та застосуванням різного роду катувань, інших видів насильства.
Розглядаючи кримінальні справи,український суд вимагав, щоб докази винності чи невинності підозрюваного булиоб'єктивними й очевидними (свідчення свідків, письмові документи, присяга, щирезізнання). Дозволялося використовувати й «викривання з допомогоюдоказів», тобто логічних висновків на підставі аналізу всіх доказів.Кожен із свідків міг свідчити як на користь звинуваченого, так і проти нього.Інакше кажучи, він міг визнавати досліджувані вчинки злочинними, а міг і невизнавати їх такими. Показання свідків тоді називалися «свядолом».
Свідками могли виступати й«свої», і «сторонні», тобто іногородні люди. Але кожен зних мав бути «гідним віри» та непідозрюваним у вчиненні протиправнихдій. Крім того, вони мали бути «християнами», людьми серйозними.Іновірцям дозволялося виступати лише тоді, коли не було "єдиновірнихсвідків" і за умови «чесного стану». Не могли бути свідкамитакож «картярі, п'яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні». Віксвідка не повинен був перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліттязаконом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочинів,родичі та друзі звинуваченого.
Існував інститут відводу свідка зазаявою однієї із сторін. Проте заявляти про відвід необхідно було до початкусудової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої ізсторін. Вони записувалися до актової книги, яка зберігалась у суді. Якщо свідокбув хворим і не міг з'явитися до суду, щоб дати показання — до нього вирушавспеціальний представник суду, який записував показання та надавав їх суду. ДоXVIII ст. таким привілеєм користувалися й так звані «шановані особи».Показання по справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. Завідмову від давання показань він притягувався до відповідальності. Кількістьсвідків законом не обмежувалась, показання кожного з них вважалисярівноцінними.
У XVIII ст., коли почалаутверджуватись теорія формальних доказів, відповідно до якої показання чоловікавважалися ціннішими за показання жінки, а показання духовних осіб вагомішими запоказання решти громадян, становище дещо змінилося: показанням почалаприділятися підвищена увага. «Безсовісний» свідок підлягавпокаранням: по-перше, він повинен був відшкодувати всі судові витрати;по-друге, міг бути заарештованим; по-третє, за неправдиві показання міг бутизасудженим.
Великого значення надавалосяписьмовим доказам — різного роду договорам, розпискам, купецьким книгам,заповітам. Якщо письмовий доказ було втрачено, його дозволялося замінитипоказанням свідків, копіями загублених документів чи показанням під присягою.Особливе значення мало листування між звинуваченим та іншими особами з питань,що безпосередньо стосувалися справи. Безперечним доказом вважалась присяга, якудавав звинувачений тоді, як протилежна сторона або свідок від неї відмовлялись.Щоб присяга була щирою та добре обміркованою, особі давалося три дні нароздуми, «щоб вчинок не суперечив його совісті». До присягидопускалися лише «чесні і непідозрювані люди, тверезі, натщесерце, — вцеркві перед святим Євангелієм, у присутності священика і посланого судомпредставника». Тут же мала бути присутньою й сторона, яка приводила доприсяги.
Якщо було доведено неправдивістьприсяги, рішення суду відмінялося, а тому, хто присягнув неправдиво,відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель оголошувався «людиною,не гідною віри». Були випадки, коли винного в неправдивій присязі водиливід села до села із зашморгом на шиї і записували до актової книги як злочинця.Серед усіх доказів на першому місці за їхнім значенням було добровільнезізнання винного у вчиненому злочині. Зізнання було «царицеюдоказів». До підозрюваних у вчиненні злочину, які вперто заперечували своювину, дозволялося застосовувати допити «третього ступеня», тобтокатування та квестію (витончене катування). Для цих тортур (батоги, різки,розпечене залізо) була розроблена спеціальна процедура, що закінчуваласяквестією. Вона передбачала й винятки. Не повинна була застосовуватися квестіядо важкохворих, шляхтичів, представників духовенства, управителів вищого рангу,знатних чесних людей, душевнохворих, неповнолітніх осіб і старших 70 років,вагітних жінок. Але ці особи могли піддаватися мукам, якщо вони звинувачувалисяв політичних злочинах і навмисних убивствах та коли докази їхньої вини булидійсно очевидними й переконливими.
Принцип загальності був якнайтіснішепов'язаний з інститутом формального захисту, що надійшов з класичного римськогоправа. В Малоросії XVII ст. інституту адвокатури не було, оскільки про неї незгадується в жодному з вивчених джерел. За свідченням Слабченка, її появавідноситься до середини XVIII ст. Адвокати тоді називалися«пленіпотентами», «прокураторами». Вони «в чужійсправі за дорученням і замість зацікавленого на суді відстоювали, відповідали ірозправлялися». Як професійні чиновники, вони повинні були давати присягу«вести справу сумлінно». На підтвердження того, що адвокатпредставляє в суді свого підзахисного, він повинен був представити належнооформлену домовленість. Та це було обов'язковим у «серйознихсправах». У незначних — достатньо було усної заяви.
Закон розрізняв дві категоріїадвокатів: згідно з договором та призначених. Призначені адвокати обмежувалисвою діяльність наданням юридичних консультацій простому неосвіченому люду.Матеріальної винагороди за це вони не одержували, але відмовитися від виконаннятакого доручення не могли. Адвокати за договором знайомилися зі справою уповному обсязі, збирали та подавали до суду різні докази, що мали, на їхрозсуд, довести невинність підзахисного, пом'якшити вирок. Не могли виступатиадвокатами судді, члени (працівники) судової канцелярії, священики (за виняткомканонічних справ), особи, підозрювані у вчиненні злочину, люди з порушеноюпсихікою, євреї, особи іншої віри (винятком були лише справи одновірців).
Якщо адвокат погоджувався захищатиодну сторону в процесі, а потім змінював рішення й брався захищати протилежнусторону, йому «врізували язика». За програну справу через недбалеставлення до своїх обов'язків адвокат повинен був оплатити судові витрати і,притому, його віддавали до в'язниці. Неявка адвоката в суд без поважних причинтягла оплату судових витрат.
На Січі суворо каралися такі злочини,як бійки та вбивства людини, крадіжки приватного або громадського майна, втратасовісті і обов’язку, що проявлялося в неповерненні позичених грошей абодезертирстві з поля бою.
В залежності від розмірів злочину танаслідків, ним заподіяних, на Січі застосовувалися такі кари:
— позбавлення членів (руки або ноги)шляхом перелому або відрубання.
- шибениця. Вона будувалася налюдних шляхах майже у всіх паланках. Приреченого підвозили верхи на коні,накидали на шию петлю і, вдаривши коня, проганяли його. Часом вішали за ногиабо залізним гаком за ребро.
- гостра паля. Це дерев’яний стовпвисотою 4.5 м і більше з залізним півтораметровим шпилем. На цей шпильприреченого насаджували так, щоб гострий кінець на 35 сантиметрів виходивспиною. Страчений сидів на палі доти, доки повністю висихав. Коли віяв вітер,то він обертався навколо своєї осі, а кістки його торохтіли. Запорожці називалисмерть на гострій палі “стовповою” смертю.
- киї. Не дуже товсті, схожі на бичідо ціпів, якими молотили хліб, з дуба або іншого дерева. Це була найпоширенішакара на Січі. Злочинця прив’язували до ганебного стовпа. Це було великоюганьбою в середовищі, де людська гідність і честь були понад усе.
Біля стовпа клали в’язанку київ,ставили їжу та різні напої. Засудженого примушували їсти і пити. Кожний козак,проходячи повз стовпа, випивши коряк горілки чи меду, повинен був взяти зв’язанки кий та вдарити злочинця, приказуючи: “От тобі, вражий сину, щоб ти некрав і не роздавав, ми за тебе цілим куренем платили”. Таким чином, засудженогобили, доки забивали на смерть.
2.2.Судова діяльність вЗапорізькій Січі
Як і завжди, коли відсутніоригінальні архівні матеріали, виникають логічні домисли. Так було і по рядупитань судової діяльності в Запорізькій Січі. Одним з них було питання судовогоустрою і порядку: хто судив винних на Україні, в тому числі і на Лівобережній?Відомий дослідник старини Д. Міллер стверджував, що в Україні до 1648 рокугромадянське населення відповідало за здійснені злочини перед судами земськими,міськими, підкоморськими, тобто перед статутовими судами, які діяли в той час ів інших частинах Речі Посполитої. В якості апеляційної інстанції для цих судівбув Люблінський трибунал. Разом з тим у багатьох містах функціонували так званіміщанські суди, а у козаків козацькі. Але А. Лазаревський в рецензії на книжкуД. Міллера «Суди земські, міські і підкоморні в Х\/ІІІ столітті» опротестувавцю думку. Він говорить, що для такого категоричного твердження у Д. Міллера небуло достатніх підстав. Більше того А. Лазаревський наводить деякі дані, якісвідчать про те, що на територію України того часу суд і розправу надгромадянськими особами творили не статутові суди, а «намісники» польськихвельмож Вишневецьких, Острозьких, Конецпольських, Жолкевських… Причому, напідставі знайдених ним архівних матеріалів про ратушні суди Х\/ІІ століттяробить висновок, що намісники або старости майже не засідали. Від їх іменізазвичай судочинство велося війтами при участі бургомістрів і райців.Відповідно, на думку А. Лазаревського, в Лівобережній Україні до Б.Хмельницького статутних судів (передбачених відповідним законом) взагалі небуло.
Вирішувати спір, не маючи ніякихархівних матеріалів, неможливо. Два ці підходи мають право на існування, але здеякими уточненнями. Аналіз численних матеріалів показує, що судові органи нарізних територіях України були різними. Не була одноманітною і їх судовапрактика: різними були суди в містах і селах, на правому березі Дніпра і вЛівобережній Україні, для громадянських осіб, які проживали на переферії, і в ЗапорізькійСічі, в мирний час і під час походів...
В місцевостях, освоєних населенням,дійсно були створені і функціонували статутні суди. Ці суди створювалисьорганами польської шляхти і діяли у відповідності з існуючими законами. Але вцей же час функціонували суди Копні, козацькі, сільські, ратушні, сотенні,полкові, генеральний суд і суд генеральної канцелярії. Здійснювалось такеправосуддя і командуванням частин і підрозділів впритул до кошового отамана.
Кожний з них володів зразковоюконцепцією і, користуючись статутним або звичаєвим правом, міг карати імилувати злочинців. Копні суди (копа — зібрання громадян населеного пункту)керувались звичаєвим правом. Вони скликались в сільській місцевості понадзвичайному поводу, що порушував нормальну діяльність та життя общини понаполяганню «потерпілого». Якщо скликалась «Гаряча копа», тобто термінова, товона зразу ж призначала слідчих, які мали розкрити злочин, зібрати докази провину чи невинність. Якщо доказів було недостатньо, то скликалась «велика копа»,яка сама розглядала справу. На «велику копу» скликались, як правило, всі хазяї(голови сімей) селянських дворів населеного пункту.
До числа звичаєвих судів і «козацькийрадний суд».
Винного викликали на «козацьку раду»,яка вислухавши сторони і свідків, приймала рішення по суті. Іноді «козацькарада» давала дозвіл на проведення «суду божого»: сторони виходили на відкритийбій бичами або канчуками. Такого роду суд признавався правомочним, хоча в життізустрічалися рідко.
Полкові суди. Полкові суди складались зсудді і полкової старшини. Засідання проводились в спеціально призначених дляцього приміщеннях. Такі суди розглядали в основному громадянські спори, алевони могли розглядати і кримінальні справи по малозначних злочинах.
Наряду з полковими судами були судиполкових канцелярій. В їх склад входили: полковник і полковий старшина, в тойчас як в полковий суд входив, крім того, полковий суддя, старшина і «знатнітовариші». Йому були підсудні справи полкової і сотенної старшини, а також«значкових і знатних військових товаришів». Суд розглядав всі видигромадянських і кримінальних справ.
Генеральний суд. На відміну від інших судовихпостанов в засіданнях генерального суду приймали участь два генеральних суддіта «інші з генеральної старшини або від знатних бунчукових товаришів, у правівправні особи». При генеральному суді був створений і третейський суд. Йогопідсудність складали справи, які можна було закінчити миром, а також іншікримінальні і цивільні справи меншої складності. У складі третейського судубули «декілька персон з числа осіб знатних, добросовісних і в правилахвправних».
Суд генеральної воєнноїканцелярії. Вйого склад входили: гетьман, декілька чоловік із генеральної старшини. Йомубули підсудні найбільш важливі справи у відношенні осіб генеральської старшини,бунчукових товаришів і «куманських протекціонерів», тобто осіб, які знаходилисьпід особливим протекторатом гетьмана.
Суд гетьмана. Це найвища судова інстанція.Матеріали багаточисельних досліджень старовини, викладені авторами Х\/ІІІ — ХІХстоліть у різного роду записах, очерках, наукових книгах, говорять про те, щоцей суд був своєрідним органом кабінетної юстиції. Справи по першій інстанціївін не розглядав. У його задачу входило розглядання прохань про помилування,заміні одних мір покарання іншими, припинення кримінальних справ та ряд іншихрішень, які входили в компетенцію верховної влади.
Судова система в той період часу невідрізнялась стабільністю і не була однаковою на всій території України. ЇЇзміни і уточнення залежали від ряду зовнішніх обставин (зміна «хазяїв» України:Литва, Польща, Росія) і внутрішніх (зміна гетьманів) накладала свій відбиток насудову систему і застосування правових норм в Україні. Наприклад, гетьманРозумовський ввів чисто воєнний суд, якого до нього не було. У склад цього судувходили: генеральний єсаул, генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Бувстворений і Верховний суд, який розглядав виключно справи політичногохарактеру. У його складі були, крім генеральної старшини, представники полковоїстаршини і духовенства.
Так в основному виглядала судовасистема України в Х\/ІІ — Х\/ІІІ століттях. Вона існувала до 1763 року, колибула замінена судами міськими, земськими, підкоморськими.
2.3. Розгляд справ у суді
Процес у старій Україні бувзмагальним. Це означало, що для його виникнення і розвитку обов’язково повиненбув бути приватний обвинувач. У компетенцію держави не входила турбота про те,щоб кожна протиправна дія мала свого обвинувача. Так було і в класичному Римі.На відміну від розшукового процесу, у змагальному процесі громадяни саміповинні були вирішувати: порушувати чи не порушувати справу. Звинувачений, як іобвинувач, користувались повною свободою у зібранні і представленні судудоказів. Причому, у якості обвинувача міг виступати кожен, хто у встановленомупорядку вказав на можливого злочинця і на сам злочин, а також заявив про своєбажання переслідувати його.
Звинувачений запрошувався у суд, депідлягав початковому допиту. Він не був зобов’язаний ні являтись у суд, нівідповідати на поставлені питання. Після допиту обвинувачення формулювалось іпідписувалось обвинувачем. Під час розгляду справи у суді ніхто не мав прававиходити за рамки сформульованого обвинувачення. Його межі зберігалинеприступними. Суддя назначав дату і час слухання справи. Але обов’язокпідготовки справи до слухання повністю лежала на сторонах. Докази необмежувались ніякими формальними вимогами. Вони оцінювались судом, після чогобільшою кількістю голосів виносився вирок. Порядок вимагав, щоб скаргаподавалась у суд завірена підписом обвинувача або його представника. У нійнеобхідно було вказати суть справи, ціль подачі скарги і прохання про вирішеннясправи. Якщо скарга стосувалась цивільного судочинства, то у цьому випадку булонеобхідним дотриматись термінів давності: 10 років на нерухоме майно і 3 роки — на рухоме. Недотримання вказаних термінів робило скаргу недійсною. Вступнеслідство було коротким: встановлювалась особа звинуваченого і проводився першийдопит. При необхідності обиралась міра застороги від неявки звинуваченого всуд. Тоді ж суд встановлював місце і час слухання справи. На відміну відпорядку, заведеного у інших державах, старий український суд повинен буврозібратись в матеріалах справи, а при необхідності назначити слідство, якеназивалось тоді «інквізицією». Воно, як правило, проводилось чиновниками судуабо представниками влади у присутності інших осіб, тоді ж встановлювався фактздійснення злочину і особа, яка звинувачувалась у його здійсненні. Висновки«інквізиції» підлягали затвердженню судом.
У другій половині Х\/ІІІ століттяхарактер розгляду справ у суді змінився. Уточнення йшли головним чином по лініїформ проведення процесу: скаргу представляв возний, встановлювався порядок ітерміни представлення скарги, коректувався термін розгляду справи у суді,називались причини можливого відкладення розгляду справи, пошук доказів,уточнялись взаємовідносини між позивачем та відповідачем.
Судове засідання проходило увстановленому порядку. Входити у приміщення, де йшов розгляд і порушуватипорядок у залі суду під страхом накладення штрафних санкцій або арешту. Судунадавалось право вигнати із залу засідань порушника порядку, а при його відмові- застосувати допомогу єсаульників. Присутні у залі суду громадяни мали правовисловити своє відношення до поведінки сторін, представлених ними доказів інавіть до назначеної судом міри покарання винному.
Судове слідство проходило такимчином: у назначений день і час у зал засідань суду являлись судді. Складколегію суду міг бути і неповним. Важливим було, щоб був присутнім голова.Судив суддя, інші члени колегії виконували роль радників. Викликані сторонипред’являли своїх свідків і необхідні докази. Перше слово надавалось позивачу,тобто обвинувачу, який повинен був викласти суть скарги і прохання, якіобов’язково заносились у протокол. Потім починався допит обвинуваченого.Судове засідання являло собою дискусію сторін. Тут представлялись докази, утому числі речові, покази свідків, різного роду виписки із офіціальних книг.Суд міг по власній ініціативі або по проханню однієї із сторін зробити очнуставку, назначити експертизу. Суд мав право назначити одній із сторін «квестію»,після якої дискусія продовжувалась до тих пір, поки діло становилось для всіхясним. Лишень після цього суд по своїй ініціативі або по пропозиції присутніх узалі суду громадянам звертався до статей закону, у відповідності з якимивиголошував вирок, який раніше називався «декретом».
Декрет звичайно постановлявсяєдиноголосно, але були випадки, коли він приймався більшістю голосів. У Х\/ІІстолітті «декрет» видавався обвинувачу. Звинувачений міг отримати його копію. Ау Х\/ІІІ столітті декрети про вищу міру покарання («страта по горло»)підлягалиобов’язковій апробації у вищестоящому суді, після чого приводився до виконання.Тоді ж існувала можливість винесення вироку заочно. Обвинувач міг сам затриматиосудженого і вимагати від нього виконання декрету. Не виключалась можливістьзаключення мирних угод як до, так і після постановлення декрету. Але такепримирення або угода на зміну «ціни покарання» повинно було проходити присвідках.
На відміну від примирення сторін,рішення третейського суду базувалось не на законі, а на звичаї. Крім того,третейський суд вирішував справи переважно цивільно-правового характеру.
Люба із сторін, невдоволена декретом,могла звернутись у порядку апеляції до вищестоящого суду. Подача такої скаргипризупиняла дію декрету. У відповідності З «Інструкцією судам» гетьмана Д.Апостола і Правам, по яким судиться український народ, установлювались терміниподачі апеляції: в Сотенний суд — 15 днів, Полковий — 6 тижнів, Генеральний — 7днів. Апелянт, що подав скаргу, не мав права доповнювати матеріали розглянутоїсправи. Якщо ця скарга визнана вищестоящим судом безпідставною, людина, якаподала цю скаргу, оплачував іншій стороні певну винагороду. Крім того, вінповинен був оплатити судові витрати у подвійному розмірі суду. Суддя, вирокякого був відмінений, виплачував апелянту усю суму, витрачену на процедуру вапеляційному суді, у потрійному розмірі. Винний суддя звільнявся від займаноїпосади.
Не важко побачити, що процедураукраїнського суду в Х\/ІІ — Х\/ІІІ століттях стояла на високому рівні. Багато зїї рис досягали рівня сучасних європейських країн, а у ряді питань (достроковезвільнення, кримінальне осудження) стояли вище. Були у ній і недоліки.По-перше, багато з них являлись недоліками процесуального права тогочасноїЄвропи, а по-друге — вони відображали рівень тогочасної української юриспруденції.Ряд з них підлягав усуненню і були б усунені у скорому часі. Але процес возз’єднанняУкраїни з Росією і особливо з приходом до влади Петра І не дозволив це зробити.На територію України було розповсюджено законодавство Росії, яке нерідковступало у протиріччя з звичаєвим правом України і тими нормативними актами,які застосовувались у судах.
Висновки
В даній курсовій роботі миохарактеризували адміністративну владу козаків, детально розглянули порядок іспособи здійснення судочинства в Запорозькій Січі.
Особливе значення для розвиткуукраїнського права мало формування звичаєвого права в житті тих українськихселян, які тікали від панського гніту на віддалені від властей просторисереднього і нижнього Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками.Виникло навіть нове поняття — «козацьке право» сукупність правових звичаїв,більшість з яких склалася в Запорізькій Січі. Звичаєве право запорозькихкозаків залишається мало дослідженим.
До характерних рис козацького праваможна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб,які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядківвстановлювали суворі покарання: смертну кару (як просту так і кваліфіковану),тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей.
Що стосується форми козацькогоправа, то загальновідомим є положення про те, що запорозькі козаки не малиписаних законів, і діяли виключно на підставі «стародавніх звичаїв, словесногоправа і здорового глузду».
Отже, звичаєве право запорожців можнавважати типовим прикладом ранньої стадії формування правових норм. Про цесвідчать такі характерні ознаки: широке застосування смертної кари; доситьсуворі, переважно тілесні, покарання; корпоративність; домінуюча роль«публічного права»; усна форма вираження правових норм (у більшості випадків);консерватизм; обрядовість.
Період польсько-литовської добиприніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українськаверхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року,оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і системусамоврядування – так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тихзаконів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїхправ, відповідальності і обов’язків перед законом було визначальним угромадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов’язувало українськенаселення із західною політичною і правовою культурою. Головним чинникомдержавотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється новавійськова організація, яка через деякий час стає основою українськоїдержавності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, новіпринципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок вісторії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей часпочинає міцніти Україна, в державі з’являється нова військово-адміністративнасистема. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжуєрозвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнуванняЗапорізької Січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуваннямгенерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України –Козацької доби.
Використана література
1. Антонович В. Розповіді прозапорізьких козаків. – К., 1992.
2. Голобуцький В. Запорізькекозацтво. К., 1994.
3. ГрозовськийІ. Козацьке право // Право України, 1997 р., № 6., ст. 76-80.
4. Грушевський М. Історіяукраїнської козаччини// Вітчизна. – 1989. №1-11
5. Історія Держави та права /заред. А Рогожина. – К., 1996.
6. Історія держави та праваУкраїни /за ред. П. Музиченка. – Київ. – 1999.
7. Історія України /за ред. В.АСмолія. – К., 1997.
8. Історія українського війська(від княжих часів до 20-х років XX ст.). Львів,1992.— С. 171.
9. Кугутяк М. Галичина: Сторінкиісторії. Івано-Франківськ, 1993.
10. КульчицькийВ.С. і ін. Історія держави і права України. Навчальний посібник для вузів.Львів: Світ, 1996 рік.
11. МишецькийС. Історія про запорозьких козаків. К., 1999. С. 72.
12. НаріжнийН. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 2000. С. 69.
13. Полонська-ВасиленкоН. Запорiжжя XVIII ст. та його спадщина в 2-х т. -Мюнхен. 1965. т.1. С. 101.
14. СкальковськийА.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша запорозького. -Дн-ськ. 1994. С.318, 334.
15. СлабченкоМ. Соціально-правова організація Січі Запорозької. ВУАН, К., 1997. С. 26.
16. СубтельнийО. Україна: історія. – К., 1991.
17. Щербак В.О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до серединиXVII ст. // УЇЖ. — 1995. — № 5. — С. 66.
18. ЯворницькийД. Історія запорізьких козаків. – К., 1990-1991. – Т.1-2.
19. ЯворницькийД.І. Історія запорізьких козаків. Львів, 1990-1992. Т.1-3.