--PAGE_BREAK-- продолжение
--PAGE_BREAK-- — забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою узгодження інтересів комерційних банків та загальносуспільних інтересів;
— забезпечення надійності і стабільності функціонування банківської системи загалом з метою стабілізації грошового обігу та безперебійному обслуговуванні економіки.
1.2 Грошово-кредитне регулювання банків як основа діяльності банківської системи України
Грошово-кредитна, або монетарна політика є одним з головних інструментів державного регулювання економіки.
Саме на цій політиці держави акцентують свою увагу монетарісти. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження і подолання спаду виробництва. Позначка грошово-кредитної політики — досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження. Головним суб'єктом монетарної політики держави є Національний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. У своїй політиці Національний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки. Операції на відкритому ринку — найбільш важливий метод з точки зору регулювання пропозиції грошей. Суть цього методу полягає в купівлі-продажу Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. У процесі купівлі-продажу цих паперів Національний банк вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими фірмами та населенням. Купуючи або продаючи урядові цінні папери, він здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей. Грошово-кредитна політика Національного банку України грунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: звернення валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси. У процесі здійснення грошово-кредитної політики НБУ використовується певний інструментарій, який охоплює: — виявлення норм обов'язків резервів; — процентну політику; — рефінансування комерційних банків; — операції з цінними паперами на відкритому ринку; — підтримання курсу національної валюти; — регулювання імпорту та експорту капіталу [22, 68].
Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним установам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів встановлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються. Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми обов'язкового резервування. Якщо НБУ проводить деструкціонну політику, то він підвищує норму обов'язкових резервів, такою ж мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується ресурсний потенціал кожного комерційного банку. Якщо НБУ проводить експансіонну політику, то він зменшує норму обов'язкового реформування. Визначення норм обов'язкових резервів — досить сильний інструмент грошово-кредитної політики. На грошову масу він впливає не тільки через зміну звернення ресурсів кожного комерційного банку, а й через зміну грошового мультиплікатора. Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардних і обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій. Якщо НБУ проводить стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Не використані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок — відбувається зменшення грошей в обігу. Рефінансування комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики тісно пов'язане з процентною політикою, але має і певні власні риси. Цей інструмент базується на функції НБУ як «кредитора на останній інстанції». Комерційні банки звертаються до нього за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів. Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переоблік комерційних векселів або під заставу цінних паперів, в тому числі і комерційних векселів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний. Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів. За умов коли потрібно стабілізувати або зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшується первинні резерви, а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси. Політика підтримки курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інвестиції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках з метою підтримання курсу національної валюти щодо іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі. Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в зверненні, яке застосовується НБУ, через: — реєстрацію імпорту та експорту капіталу; — встановлення максимальних і мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках; — встановлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках.
Серед регулювання грошово-кредитної сфери Нацбанком особливе місце належить дисконтній ставці, що є оперативним інструментом державного впливу на ринок позичкових капіталів (і в залежності від його стану може змінюватися протягом року). В умовах ринкових відносин централізоване регулювання рівня дисконтної ставки додає визначену спрямованість руху кредиту по горизонталі (банк-позичальник) і по вертикалі (Нацбанк — комерційний банк). Офіційна дисконтна ставка служить орієнтиром для ринкових процентних ставок; її зміна по наданим Нацбанк кредитам збільшує або скорочує пропозицію кредитних ресурсів, регулює тим самим і попит на них [37, 54].
Виходячи з дисконтної ставки, визначаються ставки, стягнуті комерційними банками по своїх позиках, і розміри відсотків, виплачуваних вкладникам по депозитах і інших рахунках. Підвищення (в антиінфляційних цілях) облікового відсотка, тобто політика «дорогих грошей» обмежує для комерційних банків можливість одержати позику в Нацбанк й одночасно збільшує ціну грошей, наданих у кредит комерційними банками. В результаті кредитні вкладення в економіку скорочуються і, отже, гальмується подальше зростання виробництва. Курс же на зниження дисконтної ставки, політика «дешевих грошей», навпаки, виступає фактором розгортання кредитних операцій і прискорення темпів економічного розвитку.
Якщо Національний банк продає урядові цінні папери, то в результаті у комерційних банках, нефінансових фірмах і населення зосереджуються цінні папери, а в Національного банку — гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банках призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика «дорогих» грошей, яка є одним з елементів реструктівной політики держави. Якщо уряд, здійснюючи політику експансії, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: Національний банк починає скуповувати урядові цінні папери в комерційних банках, нефінансових фірмах і в населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. У свою чергу, це збільшує пропозицію грошей та знижує процентну ставку; інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультіплікативно зростає ВВП. Це є так звана політика «дешевих» грошей. Залишається відповісти на питання, чому комерційні банки, нефінансові фірми і населення погоджуються на купівлю-продажу урядових цінних паперів? Справа в тому, що, як вже зазначалося, ціни облігацій і відсоткові ставки знаходяться у зворотній залежності. Національний банк продає цінні папери за низькою ціною, а купує їх за більш високою. Отже, Національний банк здатен продавати урядові цінні папери і завдяки цьому безпосередньо впливати на пропозицію грошей. Змінюючи мінімальну обов'язкову резервну норму, Національний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стають «дорогими», що означає реструктивну політику. І навпаки, знижуючи резервну норму, Національний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику «дешевих» грошей. Слід зауважити, що зміна резервної норми — досить потужний метод монетарної політики, а практичне застосування цього методу потребує обережності. Це пояснюється тим, що норма обов'язкового резерву впливає на рівень копійчаного мультиплікатора. Тому навіть незначні коливання цієї норми суттєво впливають на пропозицію грошей. При цих обставин зміни нормативного рівня резервів використовують лише в крайніх випадках. Для простого коригування грошової пропозиції резервну норму, як правило, не змінюють. Облікова ставка — це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам. Національний банк може надавати безпосередньо позику комерційним банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку. Тому ця політика називається також дисконтною.
Спеціалізовані кредитно-фінансові інститутизосереджують свою діяльність на окремих, як правило невеликих, сегментах ринку фінансових послуг, функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький спектр можливих операцій (Рис. 1.1).
SHAPE \* MERGEFORMAT
Рис. 1.1 Кредитна схема України
Ефективна діяльність кредитної системи в будь-якій країні з ринковою економікою передбачає необхідність ієрархічної побудови її інститутів на двох рівнях: перший — центральний банк країни; другий — комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові інститути. Така структура уможливлює оптимальну організацію відносин між різними ланками кредитної системи, забезпечуючи» належну координацію та регулювання їхньої діяльності з метою якнайповнішого задоволення потреб різних учасників господарського обороту у кредитно-фінансових послугах.
Завдяки стабілізаційній здатності грошово-кредитна політика відіграє надзвичайно важливу роль на переломних стадіях економічного циклу — під час виходу з депресії, гальмування економічного спаду, запобігання кризи виробництва. Відповідними грошово-кредитними заходами центральний банк має можливість активізувати чи сповільнити кожний із цих процесів залежно від завдань загальноекономічної політики держави.
Саме на основі грошово-кредитного регулювання найбільш змістовно побудована система державного регулювання. Вона дає можливість на основі регулювання НБУ комерційних банків здійснювати перш за все регулювання національної валюти. Шляхом міжбанківських торгів здійснюється продаж іноземної валюти для зниження попиту на іноземні валюти, що є більш стабільними у відношені з національною валютою.
Регулювання банківської діяльності є досить продуктивним під час фінансової кризи. Шляхом регулювання здійснюється надання банківських та міжбанківських кредитів, які дозволяють банкам на певний термін погашати дефіцит коштів для своїх потреб за рахунок позик.
Та як свідчить досвід 2008-2009 рр. доцільним є которкострокове кредитування комерційних банків, що мають невеликі потреби в кредитних ресурсах. Збільшення їх до досить високих показників чи серйозних вливань з боку держави не вирішує питання відновлення. 80% банків у які після кризи 2008 року були влиті державні кошти не змогли відновити своєї діяльності до докризового рівня, що свідчить про неефективність даної системи порятунку комерційних банків державою.
1.3 Регулювання діяльності комерційних банків в ринкових умовах
Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону України «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до цього Закону сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків. На першому рівні виступає Національний банк Украйни (НБУ) з відповідною мережею своїх установ (із своїми філіями); на другому — комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфер діяльності.
НБУ, будучи головним банком держави, виступає координатором діяльності кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці країни. НБУ — центральний банк держави, її емісійний центр — є власністю держави і підзвітний Верховній Раді України, має право законодавчої ініціативи. НБУ проводить єдину грошово-кредитну політику, регулює діяльність банківської системи в цілому, організує і здійснює міжбанківські розрахунки. При введенні власної валюти несе повну відповідальність за забезпечення її стабільності, отримує монопольне право на випуск в обіг грошей, встановлює курс грошової одиниці відносно валют інших країн, організовує та забезпечує діяльність державної скарбниці України [45, 87].
НБУ і його регіональні управління в рамках резервної системи виконує функції, які в основному притаманні центральним банкам більшості країн світу, здійснює емісію грошей і організовує їх обіг; організує розрахунки між іншими кредитними установами, концентрує кредитні ресурси і передає їх за плату іншим банкам, тобто є своєрідним кредитором останньої інстанції для комерційних банків, здійснює управління і планує напрями і масштаби використання кредитних ресурсів і грошового обігу; організовує касове виконання державного бюджету та обслуговування державного боргу країни, організує інкасацію та перевезення грошових знаків і цінностей; здійснює ліцензування банківської діяльності.
продолжение
--PAGE_BREAK--Таким чином, діяльність НБУ скерована на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, фінансування і розрахунків у народному господарстві.
Другий рівень банківської системи України — це комерційні банки, які можуть мати різні форми власності, спеціалізації та сфери діяльності; це такі кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для юридичних і фізичних осіб. Перший комерційний банк в Україні зареєстровано восени 1988 року.
Сучасні комерційні банки є багатофункціональними установами, що займаються практично всіма видами кредитних і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Основне навантаження щодо фінансово-кредитного обслуговування припадає саме на комерційні банки, у зв’язку з чим їх часто називають «універмагами фінансових послуг».
Банківська система України є одним із найбільш динамічно розвинутих секторів національної економіки, де перехід до ринкових відносин відбувся досить швидко і де реально проходить процес демонополізації, поступово починає діяти конкуренція, гроші та кредит набувають ринкового змісту.
Банківська система України є однією з найбільш динамічних за темпами розвитку та розширення банківської системи в Європі. Сучасні тенденції свідчать про, те що досить велика кількість закордонних банків відкривають в Україні свої філії та представництва. Саме через них вони надають банківські послуги та отримують прибутку. За висновком більшості експертів банківського сектору, прибутки цих філій у двічі, а то і в тричі перевищують прибутки цих банків, що знаходяться за кордоном (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
Динаміка прибутковості та збитковості банківської системи України на протязі 2005-2009 рр.
№
п/п
Показники
2005
2006
2007
2008
2009
1
2
3
4
5
6
7
1
Ріст активів,%
14,6
17,2
18,4
15,3
15,9
2
Прибутковість банківської діяльності, %
12,2
14,8
16,0
12,9
13,5
3
Збитки банків, %
4,6
4,2
3,9
4,1
3,5
Дані таблиці свідчать про досить активний розвиток банівської системи України. Комерційні банки, що продають різного роду банківський продукт отримують надприбутки від своєї діяльності у порівнянні із банками, що працюють за кордоном. Причиною росту прибутків та зниження збитків в банківському секторі є перш за все державне регулювання, яке стоїть на захисті інтересів комерційних банків.
Так, за допомогою валютного регулювання та встановлення відсоткових ставок по кредитам, можливість встановлення плаваючих ставок по кредитних операціях дає банківській системі можливість не збанкрутіти під час росту інфляції в державі.
На сьогодні розвиток банківської системи країни пов’язаний із серйозними труднощами, що уповільнюють її функціонування і впливають на формування повноцінних ринкових засад. На розвиток банківської системи України впливають різні фактори. По-перше, суперечливі політичні, економічні й соціальні перетворення в країні, відсутність обгрунтованої та загальновизначеної концепції розвитку національної банківської системи і, звичайна, відсутність досвіду побудови національної банківської системи в умовах ринкової економіки [20, 112].
Крім того, серед економічних факторів, які впливають на розвиток банківської системи, можна назвати: низькі темпи приватизації; рівень інфляції, нерозвинутість ринків капіталу і нерухомості в країні, зниження обсягів виробництва, що зумовлює зменшення кількості клієнтів банків, повільний розвиток малих підприємств і важкий податковий тягар.
На процес функціонування банківської системи впливають також організаційні фактори: нечітка кредитна політика, неможливість передбачити ризик, нестача кваліфікованих банківських кадрів, збільшення Національним банком статутного капіталу для комерційних банків, значні витрати (зокрема, на рекламу, інфраструктуру та ін.).
Для нормальної діяльності банківської системи країни велике значення має існування належної законодавчої бази, яка б регулювала правовий статус банків і банківську діяльність у відповідних сферах.
До недоліків нормативного регулювання слід віднести нестабільність чинного банківського законодавства, відсутність регулятивних норм для багатьох видів банківських операцій, чітких бухгалтерських стандартів тощо.
Подолання вищезазначених недоліків сприятиме розширенню та ускладненню банківського бізнесу, стабілізації банківської системи країни. Практична роль банківської системи визначатиметься тим, як вона управляє в державі системою платежів і розрахунків, враховуючи, що значна частина комерційних угод здійснюється через депозити, інвестиції і кредитні операції. В той самий час ефективність здійснення інвестування коштів значною мірою залежить від здатності самої банківської системи направляти ці кошти саме тим позичальникам, які знайдуть способи їх оптимального та ефективного використання.
У сучасних умовах банківська система відіграє важливу роль
у державі і стає інструментом впливу на економічні процеси як у внутрішній, так і зовнішній політиці держави. Від її ефективного функціонування залежать розподіл внутрішнього валового продукту і національного доходу, регулювання грошового обігу, кредитування, фінансування та досягнення інших економічних і соціальних досягнень держави [29, 51].
Сукупність наявних у державі фінансових інструментів можна згрупувати за функціями, що виконують державні органи, та в залежності від того, якими власне державними органами вони застосовуються.
На основі аналізу еволюції державного регулювання вітчизняних банків обґрунтовано, що група інструментів, які використовує держава, є на сьогодні найбільш поширеною та розробленою. Фінансові інструменти державного регулювання розподіляються на дві підгрупи: нормативні та коригуючі. Група нормативних превентивних інструментів центрального банку та нормативні і фіскальні інструменти інших державних органів регулювання носять примусовий характер та спрямовані на те, щоб забезпечити нормальне функціонування банківських установ і, наскільки це можливо, виключити можливість банкрутства банківських установ. Можна впевнено стверджувати, що наявність превентивних інструментів центрального банку є передумовою ефективного використання інших інструментів і зменшує, таким чином, вартість їх використання. Примусові інструменти інших державних органів влади застосовуються для забезпечення нормальних умов, для функціонування економіки загалом, і, відповідно, для запобігання масовому відтоку грошей із банківських установ.
Коригуючі інструменти центрального банку та органу гарантування депозитів застосовують для усунення незначних диспропорцій на ринку банківських послуг. Хоча така група інструментів є поки що небагато чисельною і дієвою як попередня, проте головним позитивним моментом є те, що держава за допомогою таких інструментів може впливати на банківську діяльність, не використовуючи свої владні позиції.
Враховуючи вказані методи та інструменти, які використовують у регулюванні банківської сфери, зазначено, що фінансовий механізм державного регулювання банківської діяльності спрямований на впорядкування та коригування банківської діяльності через нормативні акти, методи нагляду за їх виконанням. Він спрямований на підтримку ефективної і стабільної діяльності банків та захисту інтересів вкладників, а також з’ясовано, що всі інструменти можуть застосовуватися державою одночасно, хоча є інструменти, які діють постійно та тимчасово.
Особливу увагу приділено інструментам грошово-кредитної політики, які застосовують при регулюванні банківської діяльності. Застосовуються одночасно різні групи фінансових інструментів залежно від пріоритетів грошово-кредитної політики.
Пропонується при виборі інструментів грошово-кредитної політики визначати пріоритетними напрямами не лише такі макроекономічні цілі, як стабільність грошової одиниці та розвиток економіки, а й мікрорівневі — стабільність банківської системи та головне — довіру до неї.
Проведений аналіз щодо ефективності системи нагляду за банківською діяльністю засвідчив, що банківський нагляд у країнах, які використовують систему регулювання та нагляду з подвійним механізмом, більш дієвий, а страхування депозитів в умовах України як інструмент регулювання несе в собі не тільки позитивні, але й негативні риси (оскільки гарантування цих вкладів бере на себе лише держава, а не банківські установи, які розпоряджаються кредитними ресурсами). Запропоновано альтернативний варіант: розподілити функції нагляду між державними (Національний банк України проводить реєстрацію та ліцензування банків, інспектування банків, роботу з проблемними банками, співпрацює з питань банківського нагляду з фондом гарантування вкладів фізичних осіб) та недержавними (фонд гарантування вкладів фізичних осіб) може проводити аналіз фінансової звітності, визначення рейтингу діяльності банків, контроль за дотриманням економічних нормативів інститутами нагляду та контролю за діяльністю комерційних банків. Особливої уваги при визначені стратегії економічної політики потребує сприяння розвитку недержавних інститутів нагляду та контролю [31, 110].
Підтримання фінансової стабільності банківської діяльності залежить від постійного нагляду та фінансового аналізу економічних показників, які поділено на дві групи: перші відображають розміри капіталу банківської установи; другі — результативність діяльності. Крім того на фінансову стабільність у банківському секторі впливає правильність підбору інструментів та засобів регулювання, які повинні носити попереджувальний характер.
Основні питання регулювання банківської системи в Україні відображені в інструкції №10 „Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків” НБУ. Згідно з цим документом комерційні банки повинні дотримуватися ряду обов’язкових економічних нормативів. Перша їх група стосується питань визначення розміру та категорії капіталу банку.
Оцінка достатності капіталу банку є важливим показником його надійності. Недотримання цих нормативів та низька якість активів внаслідок занадто ризикованої кредитної політики призвели значну кількість українських банків до встановлення щодо них режиму фінансового оздоровлення, а деякі банки взагалі припинили діяльність.
Регулюючі органи насамперед ставлять відповідні вимоги щодо мінімального розміру банківського капіталу і тим самим проводять відповідну кваліфікаційну межу, яка є необхідною для банківської діяльності. Також встановлено вимоги щодо забезпечення мінімально достатнім капіталом залежно від ризиків діяльності банку, тобто при розрахунку капітал коригується на структуру ризиків активних операцій банку.
Важливе значення у процесі регулювання діяльності банків мають показники ліквідності. Ліквідність банку полягає у його спроможності своєчасно виконувати свої зобов’язання перед клієнтами і вкладниками. У банківській практиці існують два основні шляхи управління ліквідністю. Це насамперед формування певної частки активів у ліквідній формі, тобто у формі готівкових грошових або короткострокових державних зобов’язань. Але слід зауважити, що цьому способові притаманні також негативні риси. Наприклад, може зменшитися обсяг доходів банку.
Ще одним способом підтримки достатнього рівня ліквідності є створення відповідної структури пасивів банку, що дає змогу зменшувати залежність від нестійких і тому, як правило, дорожчих джерел.
Використовується також метод оперативного маніпулювання з наданням та отриманням міжбанківських позик залежно від стану ресурсної бази банку. На зниження загальної ліквідності можуть впливати стан та обсяги позабалансових зобов’язань банківської установи, які також доцільно прогнозувати і контролювати.
Загалом, регулювання діяльності комерійних банків зводиться до встановлення певних параметрів створення та діяльності. Так, Національним банком України регулюються валютні та кредитні операції. Встановлюються певні параметри при створення банків та фінансових установ. Що у всою чергу і становить процес регулювання, який дозволяє підтримувати стабільність банківської системи.
Розділ 2. Аналіз регулювання діяльності комерційних банків в ринкових умовах (на прикладі ВАТ «Енергобанк»)
2.1 Фінансово-економічна характеристика банку
Акціонерний банк «Енергобанк» зареєстрований 31 жовтня 1991 року
(Реєстраційний № 68).
Сьогодні АБ «Енергобанк» — універсальна кредитно-фінансова установа, яка надає весь спектр банківських послуг підприємствам, фінансовим організаціям і фізичним особам.
Довгостроковий кредитний рейтинг АБ «Енергобанк» на рівні uaА- (прогноз стабільний).
Рейтинг надійності банківських вкладів (депозитів) на рівні — «4 — Висока надійність» (За даними рейтингової агенції «Кредит-Рейтинг»).
Для більш повної характеристики Відкритого акціонерного товариства «Енергобанк» розглянемо його основні економічні показники та їх динаміку протягом 2007-2009 рр. (табл.2.1).
Таблиця 2.1
Загальна характеристика активів ВАТ «Енергобанк» за 2007-2009 рр.
№
п/п
Показники
Роки
Відхилення 2009, %
2007 р.
2008 р.
2009 р.
2007 р.
2008 р.
1
2
3
4
5
6
7
1
Грошові кошти та їх еквіваленти
231197
1969473
904804
74,5
-117,6
2
Торгові цінні папери
148
137824
246764
99,9
44,1
3
Інші фінансові активи, що обліковуються за справедливою вартістю з визнанням результату переоцінки у фінансових результатах
0
0
0
—
—
4
Кошти в інших банках
974216
1167444
568163
-71,4
-105,4
5
Кредити та заборгованість клієнтів
2163125
6107355
9870912
78,0
38,1
6
Цінні папери в портфелі банку на продаж
112434
73712
640051
85,4
88,48
7
Цінні папери в портфелі банку до погашення
0
0
0
—
—
8
Інвестиції в асоційовані компанії
0
7
8
9
Інвестиційна нерухомість
0
0
0
—
—
10
Дебіторська заборгованість щодо поточного податку на прибуток
0
0
0
—
—
11
Відстрочений податковий актив
0
0
0
—
—
12
Гудвіл
0
0
0
—
—
13
Основні засоби та нематеріальні активи
155441
346150
831975
81,3
58,3
14
Інші фінансові активи
65657
27635
—
-137,6
15
Інші активи
17203
83481
105403
83,65
20,7
16
Довгострокові активи, призначені для продажу, та активи групи вибуття
0
0
0
—
—
17
Усього активів
3675211
9952053
13195715
72,14
24,58
За даними таблиці 2.1 ВАТ «Енергобанк» протягом 2007-2009 рр. досить активно розвивається, про що свідчать дані характеристики активів банку.
Так, грошові кошти та їх еквіваленти зросли протягом 2007-2009 рр. на 74,5%, що свідчить про зростання грошової маси банку та зростання його стабільності.
Торгові цінні папери протягом 2007-2009 рр., що знаходились у власності банку зросли на 99,9%.
Кошти ВАТ «Енергобанк» в інших банках протягом 2007-2009 рр. зменшились на 71,4%.
Кредитна заборгованість клієнтів банку зросла на 78%, що свідчить про збільшення кредитного портфеля банку та прагнення найбільш максимально використати кредитні кошти для надання кредитів та отримання прибутку у вигляді відсотів по кредитах.
продолжение
--PAGE_BREAK--Цінні папери в портфелі банку на продаж зросли на 85,4%, що свідчить про збільшення кредитного портфеля за рахунок продажу цінних паперів та вивільнення коштів для надання кредитів і отримання прибутку у вигляді відсотків по кредитах.
Основні засоби та нематеріальні активи зросли на 81,3%, що свідчить про позитивні тенденції в роботі банку.
Інші активи зросли на 83,65%, що свідчить про нагромадження активів ВАТ «Енергобанк» протягом 2007-2009 рр.
Загалом усі активи ВАТ «Енергобанк» протягом 2007-2009 рр. зросли на 72,14%. Дані свідчать про позитивні тенденції з нарощування активів банком та збільшення кредитного портфеля для надання різного роду кредитів, що є основним джерелом отримання прибутку банком.
Для більш повної картини економічного становища ВАТ «Енергобанк» досить актуальним є оцінка не тільки активів банку, а й його зобов’язань (табл. 2.2).
Таблиця 2.2
Оцінка зобов’язань ВАТ «Енергобанк» за 2007-2009 рр.
№
п/п
Показники
Роки
Відхилення 2009, %
2007 р.
2008 р.
2009 р.
2007 р.
2008 р.
1
2
3
4
5
6
7
2
Кошти банків
966379
2732254
5007589
80,7
45,4
3
Кошти клієнтів
1999597
4805549
6313001
68,3
23,8
4
Боргові цінні папери, емітовані банком
100000
779105
184572
45,8
-322,1
5
Інші залучені кошти
72300
334246
83609
13,5
-299,8
6
Зобов’язання щодо поточного податку на прибуток
0
0
0
—
—
7
Відстрочені податкові зобов’язання
83
46050
111384
99,9
58,65
8
Резерви за зобов’язаннями
0
1860
1864
—
0,21
9
Інші фінансові зобов'язання
34347
52828
90150
61,9
41,4
10
Інші зобов'язання
52273
7189
12429
-320,8
42,19
11
Субординований борг
0
50424
50424
—
—
12
Зобов’язання, що пов’язані з довгостроковими активами, призначеними для продажу (чи групами вибуття)
0
0
0
—
—
13
Усього зобов'язань
3224979
8810606
11855022
72,8
25,6
Дані таблиці 2.2 свідчать про зростання зобов’язань банку, що є негативною тенденцією і може стати причиною банкрутства при одночасному зверненні вимог кредиторів банку про виконання боргових зобов’язань.
Так, кошти наданні іншими банками ВАТ «Енергобанк» протягом 2007-2009 рр. збільшились на 80,7%, що свідчить про те, що банк досить активно отримує міжбанківські кредити від інших банків для власного розвитку та отримання прибутків.
На основі запозичень в клієнтів банку, що виражається в оформленні депозитів в ВАТ «Енергобанк», то даний показник зріс на протязі 2007-2009 рр. — 68,3%. Що свідчить про проведення банком досить активної політики депозитних вкладів в ВАТ «Енергобанк».
Зростання цінних паперів, що емітовані банком на протязі 2007-2009рр. — 45,8% свідчить про заставлення активів банку для вивільнення додаткових коштів, необхідних для кредитних операцій банку.
Інші залученні кошти ВАТ «Енергобанк» протягом 2007-2009 рр. зросли на 13,5%.
Інші зобов’язання протягом 2007-2009 рр. знизились на 320,8%, що свідчить про позитивну тенденцію зниження зобов’язань ВАТ «Енергобанк».
Загалом загальна сума зобов’язань ВАТ «Енергобанк» зросла на 72,8%. Зростання зобов’язань банку є негативною тенденцією і може стати причиною банкрутства у разі одночасного звернення до ВАТ «Енергобанк» за виконанням боргових зобов’язань.
Що ж стосується власного капіталу ВАТ «Енергобанк», то показники свідчать про позитивну тенденцію росту (табл. 2.3).
Таблиця 2.3
Аналіз стану власного капіталу на ВАТ «Енергобанк» за 2007-2009 рр.
№
п/п
Показники
Роки
Відхилення 2009, %
2007 р.
2008 р.
2009 р.
2007 р.
2008 р.
1
2
3
4
5
6
7
1
Статутний капітал
350000
970500
970524
63,9
0,002
2
Нерозподілений прибуток (непокритий збиток)
0
62036
31452
100,0
-97,2
3
Резервні та інші фонди банку
22698
108911
338717
93,3
67,8
4
Чисті активи, що належать акціонерам (учасникам) банку
0
0
0
—
—
5
Частка меншості
0
0
0
—
—
6
Усього власного капіталу та частка меншості
45232
1141447
1340693
96,6
14,86
7
Усього пасивів
3675211
9952053
13195715
72,14
24,6
Стан власного капіталу ВАТ «Енергобанк» з кожним роком зростає, про що свідчить:
- статутний капітал на протязі 2007-2009 рр. зріс на 63,9%;
- нерозподілений прибуток зріс на 100% у порівнянні 2007-2009 рр.;
- зросли резервні та інші фонди банку на 93,3%;
- усього власного капіталу та частка меншості на 96,6%.
Загалом власний капітал ВАТ «Енергобанк» зріс на 72,14%, що свідчить про накопичення підприємством капіталу для термінового погашення зобов’язань, які були узяті банком для збільшення активів.
Дані показники свідчать про стабільну стратегію банку та накопичення капіталу і розширення депозитних та кредитних програм. Хоча і простежуються певні недоліки в накопиченні досить великої кількості зобов’язань, які в той чи інший момент можуть стати причиною неповернення позичкових коштів і визнання ВАТ «Енергобанк» банкрутом.
Згідно з вимогами нормативних актів НБУ призначенням фінансової звітності банків є створення бази даних, яка дасть змогу реально оцінити показники ліквідності, платоспроможності та дохідності банків і на цій основі визначити їх фінансовий стан — як комплексне поняття, що відображає різні напрями банківської діяльності.
Статті звіту про фінансові результати містять інформацію за такими напрямами:
— процентні доходи і витрати включають доходи за кредитами чи депозитами, за цінними паперами на продаж і за борговими цінними паперами та іншими процентними фінансовими інструментами або витрати, пов’язані з ними;
— комісійні доходи і витрати включають доходи від операцій, пов’язаних із веденням рахунків та касовим обслуговуванням, з іноземною валютою та банківськими металами, від інших наданих або отриманих послуг, або витрати, що стосуються зазначених операцій;
— дивідендний дохід від цінних паперів, які обліковуються в третьому класі Плану рахунків бухгалтерського обліку (цінні папери на продажів та інвестиційні цінні папери — аналітичний рахунок балансовий 6300);
— чистий торговельний дохід включає результат від торгівлі іноземною валютою та цінними паперами, враховуючи резерви під знецінення цінних паперів на продаж;
— загальноадміністративні витрати містять витрати на утримання та експлуатацію основних засобів, нематеріальних активів, амортизацію, збиток від продаж основних засобів, операційний лізинг, витрати на охорону, сплату обов’язкових платежів (крім податку на прибуток) та ін.;
— витрати на персонал містять заробітну плату, витрати на соціальне забезпечення, обов’язкові нарахування премії, винагороди; окремою статтею відображається середня кількість працівників банку протягом року;
— витрати на безнадійні та сумнівні борги включають відрахування до резервів на покриття ризикованих активів (за кредитами, цінними паперами, дебіторську заборгованість);
— непередбачені доходи і витрати включають доходи або витрати, які виникли в зв’язку з подіями чи операціями, що відрізняються від звичайної діяльності банку і не є регулярними, включаючи прибутковий податок на них.
Для отримання більш грунтовної оцінки фінансового стану банку рекомендовано проаналізувати не тільки баланс та матеріали звітності самого банку, а й провести дослідження кон’юнктури ринку, оцінити конкурентів, здійснити аналіз фінансового стану позичальників та ін. Крім того, можливості фінансового аналізу ширші, коли базуються на побудові різного вигляду економіко-статистичних та математичних моделей зв’язку, а також узагальнюючих характеристик структури та динаміки. Що стосується розділу балансу та звіту про фінансові результати, то мають бути розраховані:
— відносні величини, які характеризують частку окремих статей в загальному обсязі групи напрямів, що аналізується;
— показники динаміки (абсолютний приріст, темпи зростання, темпи приросту);
— показники, які характеризують вплив зміни суми коштів за кожним напрямом на загальну зміну обсягу групи напрямів, що аналізуються; як зведену характеристику інтенсивності змін можна використовувати інтегральні показники структурних зрушень, зокрема квадратичний коефіцієнт абсолютних структурних зрушень та індекс відмінності [41, с. 89].
Оцінка фінансового стану банку базується на аналізі доходів і витрат з використанням таких методів фінансового аналізу:
а) горизонтальний (часовий) аналіз — порівняння напряму доходів або витрат з попереднім періодом;
б) вертикальний (структурний) аналіз — визначення структури окремих видів, груп або напрямів доходів і витрат з визначенням впливу шкірного чинника на результат в цілому;
в) трендовий аналіз — порівняння кожної позиції доходів або витрат комерційного банку з сукупністю попередніх періодів та визначення тренду, тобто основної тенденції динаміки обраного показника; аналіз здійснюється на основі фактичних даних за минулі роки, в закордонній практиці використовується період тривалістю не менше трьох років;
г) аналіз відносних коефіцієнтів — розрахунок співвідношення між окремими позиціями активів, пасивів, доходів та витрат або напрямами різних форм звітності з метою визначення взаємозв’язків між показниками.
За даними коефіцієнтами визначаємо фінансовий стан ВАТ «Енергобанк» протягом 2007-2009 рр. (табл. 2.4).
Таблиця 2.4
№
п/п
Показник
2007 р.
2008 р.
2009 р.
Відхилення 2009, %
2007 р.
2008 р.
1
2
3
4
5
6
7
1
Генеральний коефіцієнт надійності
0,12
0,11
0,10
-20,0
-10,0
2
Коефіцієнт миттєвої ліквідності
1,13
1,12
1,11
-1,8
-0,9
3
Крос-коефіцієнт
0,87
0,88
0,89
2,24
1,12
4
Генеральний коефіцієнт ліквідності
1,16
1,14
1,14
-1,75
—
5
Коефіцієнт захищеності капіталу
0,19
0,09
0,25
24,0
64,0
6
Коефіцієнт фондової капіталізації
1,28
1,17
1,38
7,24
15,2
Як показують дані табл. 2.4 рівень забезпечення покриття ризикованих вкладень банку його власним капіталом, за рахунок якого погашатимуться можливі збитки у разі неповернення будь-якого активу є досить низьким і з кожним роком зменшується. Так протягом 2007-2009 рр. він знизився на 20%.
Банк з кожним роком використовує усе менше кошти клієнтів як власні кредитні ресурси, а використовує власний капітал, який з кожним роком зростає.
Рівень трансформації сумарних зобов’язань перед вкладниками, кредиторами та інвесторами у кредити, інвестиції та посередницькі послуги з кожним роком зростає. Протягом 2007-2009 рр. даний коефіцієнт збільшився на 2,24%.
Забезпеченість коштів, що довірені банку клієнтами, ліквідними активами, нерухомістю, цінностями, тобто характеризує здатність банку в разі неповернення виданих позик задовольнити вимоги кредиторів у мінімальний термін за останні два роки роки знизився на 1,75%. Даний показник сигналізує про можливість банкрутства для банку, а для його вкладників не повернення їх вкладених коштів.
ВАТ «Енергобанк» враховує інфляційні процеси і розміщує частку активів у нерухомість, цінності та обладнання. Даний показник протягом 2007-2009 рр. зріс на 24%.
Ефективність діяльності і незалежність від окремих засновників з кожним роком зростає, 2007-2009 рр. — 7,24%.
Отже, ВАТ «Енергобанк» має досить ризиковану стратегію економічно-фінансового розвитку. Оскільки показники діяльності товариства свідчать, що в разі кризи воно може стати банкрутом, а вкладники втратити свої заощадження.
2.2 Оцінка механізму регулювання діяльності комерційного банку ВАТ «Енергобанк»
У світовій практиці банківської справи спостерігається стійка тенденція до уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Ця тенденція передусім пов’язана з діяльністю Міжбанківського комітету з банківського нагляду (Базельський комітет з банківського нагляду). Комітет на базі власного досвіду розробляє рекомендації щодо регулювання банківської діяльності, які не мають директивного характеру, але активно використовуються центральними банками більшості країн світу з метою зближення національних та створення уніфікованої системи банківського регулювання та нагляду.
Одним із основних напрямів банківського регулювання та нагляду полягає в необхідності установлення та контролю за дотриманням ТОВ «Енергобанк» економічних нормативів, що регулюють банківську діяльність.
Закон України «Про банки і банківську діяльність» передбачає необхідність дотримання комерційними банками економічних нормативів, що їх встановлює Національний банк України. Національний банк України як орган регулювання та нагляду за банківською діяльністю дотримується рекомендацій Базельського комітету з урахуванням національної специфіки розвитку банківської системи та економіки. Відповідно до чинного законодавства та інструкції «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні», затвердженої постановою Правління НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368, НБУ встановив ряд обов’язкових економічних нормативів, які за напрямом регулювання групують таким чином:
група 1 — нормативи капіталу;
група 2 — нормативи ліквідності;
група 3 — нормативи кредитного ризику;
Через норматив мінімального розміру регулятивного капіталу центральний банк реалізує вимоги до обсягу банківського капіталу на момент створення банку, а далі — протягом усього періоду їх функціонування. Причому регулюванню підлягає не фінансовий капітал банку, який відображає залишковий інтерес ВАТ «Енергобанк» в його активах за вирахуванням зобов’язань, а регулятивний. Призначення регулятивного капіталу — покриття негативних наслідків різноманітних ризиків, забезпечення захисту інтересів вкладників, фінансової стійкості та стабільності діяльності банків. Саме тому при розрахунку регулятивного капіталу за установленою методикою враховують не всі позиції або неповну вартість фінансового капіталу ВАТ «Енергобанк». З цією метою банківський капітал залежно від стабільності вартості окремих його складових поділяють на дві частини: основний і додатковий.
Основний капітал, або капітал першого рівня, — це найбільш стабільна частина фінансового капіталу банку, яка не підлягає передаванню, перерозподілу. Додатковий капітал, або капітал другого рівня, — це та частина фінансового капіталу банку, обсяг якої, навпаки, піддається змінам.
Розмір регулятивного капіталу розраховується за формулою:
Регулятивний капітал (РК) = Основний капітал (ОК) +
+ Додатковий капітал (ДК) – Кошти, вкладені (КВ).
продолжение
--PAGE_BREAK--За методикою НБУ до складу основного капіталу включають фактично сплачений зареєстрований статутний капітал, розмір якого може бути змінений лише за рішенням вищої управлінської ланки банку, та розкриті резерви. Розкритими резервами вважаються оприлюднені банком у фінансовій звітності резерви, що створені за рахунок нерозподіленого прибутку.
Обсяг усіх перерахованих складових фінансового капіталу може бути змінений лише за результатами фінансового року, саме тому об’єктивним є їх урахування у складі основного капіталу.
Основний капітал зменшується на суму нематеріальних активів за вирахуванням зносу та на суму капітальних вкладень у нематеріальні активи; на величину збитків поточного та минулих років, а також на суму недосформованих резервів під можливі втрати за активними операціями.
Додатковий капітал, на відміну від основного, має менш постійний характер:
— резерви під стандартну заборгованість за кредитними операціями інших банків та клієнтів;
— результати переоцінки основних засобів;
— прибуток поточного року;
— субординований капітал.
У розрахунок величини регулятивного капіталу додатковий капітал включається у розмірі, що не перевищує основного капіталу, а субординований капітал — у розмірі, що не перевищує половини основного капіталу. Крім того, первинний розмір субординованого капіталу за угодою останні п’ять років до настання терміну погашення боргу щорічно зменшується на 20 % при включенні його вартості у додатковий капітал.
Підрахована вартість регулятивного капіталу зменшується на кошти, вкладені в балансову вартість таких активів:
— акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком емітовані банками у торговому портфелі банку та портфелі на продаж;
— інвестиції в дочірні та асоційовані компанії;
— істотна участь у статутному капіталі інших установ;
— кошти, вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу.
Вкладення в акції інших банків виключаються із суми основного й додаткового капіталу з метою уникнення ситуації, коли банки купуватимуть акції один одного для штучного збільшення статутного капіталу. Відрахування вартості боргових цінних паперів проводиться з метою упередження ланцюгового банкрутства банків. Інвестиції в дочірні та асоційовані компанії та істотна участь у статутному капіталі інших установ вважаються найбільш ризикованими інвестиціями. Тому регулятивний капітал розраховується виходячи із припущення, що вони є збитковими. Це спонукає банки залучати більше капіталу для проведення таких операцій (табл. 2.5).
Таблиця 2.5
Регулятивний капітал ВАТ «Енергобанк» на протязі 2007-2009 рр.
№ п/п
Назва
2007 р.
2008 р.
2009 р.
Відхилення, %
2007 р.
2008 р.
1
2
3
4
5
6
7
1
Основний капітал
372698
5833334
1309241
71,5
-345,5
2
Додатковий капітал
163512
234227
252648
35,3
7,3
3
Кошти, вкладення
328746
210718
886823
63,0
76,2
4
Регулятивний капітал
207464
5856684
675066
69,2
-767,5
Мінімальний розмір регулятивного капіталу Н1 за Законом «Про банки і банківську діяльність» має перевищувати розмір статутного капіталу банку. Вимоги НБУ до мінімального розміру регулятивного капіталу комерційних банків України встановлено диференційовано, залежно від сектору ринку, який охоплює діяльність банку.
Та як свідчать дані дослідження на ВАТ «Енергобанк» не дотримуються нормативи щодо регулятивного капіталу.
Регулювання достатності капіталу банків для захисту інтересів вкладників, кредиторів та інвесторів здійснюється за допомогою двох нормативів: адекватності регулятивного капіталу Н2 та адекватності основного капіталу Н3.
Норматив адекватності регулятивного капіталу відображає платоспроможність банку, яка залежить від якості його активів. Цей норматив установлено для запобігання надмірному перекладанню банком ризику неповернення його активів на вкладників, кредиторів та інвесторів. Адже несвоєчасне погашення активів прямо впливає на здатність банку виконувати свої зобов’язання. Саме тому при розрахунку Н2 активи та позабалансові зобов’язання банку за активними операціями зважуються на ризик, тобто кожна позиція активів перемножується на притаманний їй коефіцієнт ризику (коефіцієнт зважування). Класифікація банківських активів за рівнем їх ризику здійснюється за методикою НБУ, згідно з якою всі банківські активи поділено на п’ять груп. До першої групи входять активи із мінімальним ризиком їх несвоєчасного повернення чи повернення із втратою вартості. Це передусім грошові кошти; депозити розміщені на строк і до запитання в НБУ, а також вкладення в державні боргові цінні папери. Коефіцієнт зважування таких активів (k) прирівнюється до нуля (k1 = 0).
До другої групи віднесено активи з мінімальним ризиком, коли ризик втрати вартості активів становить не більше 10 %. До таких активів належать: кредити, надані центральним органам державного управління (k2 = 0,1). До третьої групи віднесено активи із максимальним ризиком втрати вартості 20 %: вкладення в боргові цінні папери місцевих органів державного управління, депозити (строкові і до запитання), а також короткострокові кредити, розміщені в банках з рейтингом не нижчим, ніж інвестиційний клас (k3 = 0,2).
До четвертої групи входять активи, розміщення яких пов’язане із ризиком неповернення чи втрати вартості на рівні 50 % (k4 = 0,5), а саме: депозити (строкові та до запитання), а також короткострокові кредити, розміщені в банках, що не належать за рейтингом до інвестиційного класу; зобов’язання з кредитування, надані банкам і клієнтам; кредити, надані місцевим органам державного управління, а також валюта та банківські метали, куплені, але не отримані.
Кошти, розміщені в інші види активних операцій, що віднесені до п’ятої групи, вважаються високоризикованими і коригуються з коефіцієнтом k5 = 1,0.
Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) Н2 розраховується за формулою:
(2.1)
де Ар — активи та певні позабалансові зобов’язання банку, зважені за ступенем ризику за шкалою НБУ;
Рфакт — фактично створені резерви за активними операціями.
В алгоритмі розрахунку нормативу Н2 використовується підсумок усіх зважених попередньо активів:
Ар = А1 × k1 + А2 × k2 + А3 × k3 + А4 × k4 + А5 × k5,
де А1, A2, A3, A4, A5 — балансова вартість активів відповідно першої, другої, третьої та четвертої груп ризику;
k1, k2, k3, k4, k5 — відповідні коефіцієнти зважування вартості активів за ризиком.
Вартість зважених на ризик активів банку зменшується на величину фактично сформованих резервів на покриття можливих втрат за активними операціями, оскільки саме за рахунок цих резервів буде списана відповідна частина безнадійних щодо повернення активів.
Вимоги до мінімальної платоспроможності комерційних банків НБУ встановив диференційовано, залежно від строку функціонування банку:
— для діючих банків на рівні не менше 10 %;
— для новостворених банків протягом першого року діяльності — не менше 15 %, протягом другого року — не менше 12 %, а з третього року діяльності — не менше 10 %.
Отже, активи, зважені за ризиком і з урахуванням створених банком відповідних резервів на покриття збитків за ними, повинні не більше ніж у 10 разів перевищувати за обсягом регулятивний капітал діючого банку. Звичайно діяльність новоствореного банку є більш ризикованою, тому протягом перших двох років його функціонування вимоги до платоспроможності є більш високими.
З метою визначення спроможності банку захистити інтереси вкладників, кредиторів та інвесторів від непередбачених збитків установлено норматив адекватності основного капіталу.
Норматив адекватності основного капіталу Н3 розраховується за формулою:
НЗ=ОК/ЗА*100% (2.2)
де ОК — основний капітал;
ЗА — загальна сума активів банку за балансом.
Рівень адекватності основного капіталу комерційного банку має бути не меншим 4 %, тобто загальна вартість активів, зменшених на величину фактично створених відповідних резервів для покриття збитків, повинна не більше ніж у 25 разів перевищувати вартість основного капіталу.
Чим вище значення нормативів адекватності регулятивного та основного капіталів, тим більший ризик беруть на себе власники банку, тим більшою мірою захищені інтереси вкладників, кредиторів та інвесторів банку.
У зв’язку з низьким загальним рівнем капітальної бази вітчизняних банків Національним банком України передбачена п’ятирічна програма нарощування капіталу до 2007 р. як діючих, так і новостворених банків.
Усі новостворені банки повинні нарощувати регулятивний капітал до визначеного НБУ розміру протягом п’яти років з моменту реєстрації згідно з вимогами.
Для забезпечення реальної капіталізації всі комерційні банки поділяють за рівнем достатності капіталу (з урахуванням значень нормативів адекватності регулятивного та основного капіталу) на:
— добре капіталізовані;
— достатньо капіталізовані;
— недокапіталізовані;
— значно недокапіталізовані;
— критично недокапіталізовані.
Контролюючи рівень капіталізації комерційних банків, центральний банк має змогу своєчасно й адекватно реагувати на негативні його зміни.
Іншим напрямом регулювання діяльності банків через економічні нормативи є регулювання ліквідності банківської системи в цілому та окремих банків. Під ліквідністю банку розуміють можливість і спроможність банківської установи безперервно в будь-який момент часу здійснювати платежі за своїми поточними та строковими зобов’язаннями за рахунок трансформації своїх активів у готівкові чи безготівкові грошові кошти. Ліквідність банку визначається збалансованістю активів і пасивів його балансу, ступенем відповідності за строками залучених і позичених ним ресурсів (пасив балансу) із розміщенням ресурсів (актив балансу).
Дотримання банком належного рівня ліквідності залежить від різних факторів, серед яких найважливішими є: наявність у банку необхідної кількості ліквідних коштів; можливість залучення ліквідних коштів шляхом їх мобілізації чи реалізації активів; залежність банку від позичених коштів; структура депозитів. Чим більші обсяги наявних у банку ліквідних активів і реальніші можливості їх залучення, тим вищий рівень банківської ліквідності. З іншого боку, чим вищий рівень залежності банку від позичених коштів та чим вищий рівень так званих «летючих» депозитів, що можуть бути в будь-який момент часу вилучені їх власником, тим ризикованіший стан ліквідності банку.
Ліквідність банківської системи регулюється центральними банками через механізми рефінансування, управління золотовалютними резервами, операції на відкритому ринку.
Для вимірювання ліквідності ВАТ «Енергобанк» та визначення її відповідності встановленим нормам НБУ використовується, щонайменше два підходи:
— на основі фінансових коефіцієнтів, які розраховуються за балансами і відображають стан ліквідності балансу банку;
— на основі визначення потенційної потреби в ліквідних коштах для виконання своїх зобов’язань.
Ліквідність ВАТ «Енергобанк» піддається регулюванню через установлення певних вимог до ліквідності його балансу. На основі балансу можна розрахувати цілий ряд показників ліквідності, які відображають або співвідношення між активами і зобов’язаннями з однаковими строками повернення або співвідношення між активами різного рівня ліквідності (високоліквідні активи/робочі активи; активи первинної ліквідності/загальні активи тощо).
В одних країнах ці показники встановлюються лише центральними банками. За показниками ліквідності, встановленими центральними банками (нормативами ліквідності), комерційні банки повинні постійно (щомісячно або щоквартально) звітувати перед центральним банком. В інших країнах, крім обов’язкових нормативних показників ліквідності, комерційні банки контролюють ряд інших, установлених самостійно. Такі показники підлягають лише внутрішньобанківському контролю. У деяких країнах центральні банки взагалі не встановлюють і не контролюють нормативи ліквідності.
Кількість нормативів ліквідності та їх види теж відрізняються. Так, у Росії їх п’ять, у Німеччині — чотири, в Україні — три, у Франції — один, а Федеральна резервна система США взагалі не встановлює таких нормативів.
Національний банк України на сьогодні регулює ліквідність комерційних банків за допомогою трьох нормативів: нормативу миттєвої ліквідності (Н4), нормативу поточної ліквідності (Н5) і нормативу короткострокової ліквідності (Н6).
Норматив миттєвої ліквідності (Н4) характеризує спроможність ТОВ «Енергобанк» погашати свої зобов’язання за поточними рахунками за рахунок активів первинної ліквідності (грошових коштів у касі банку та на кореспондентських рахунках НОСТРО) і розраховується за формулою:
(2.3)
де, Кк — кошти в касі банку;
Ккр — кошти на кореспондентських рахунках даного банку, відкритих в інших банках;
Зпр — зобов’язання банку, що обліковуються за поточними рахунками.
За вимогами НБУ граничне значення Н4 має бути не менше 20 %, тобто щонайменше п’ята частина всіх зобов’язань банку за поточними рахунками клієнтів має бути забезпечена активами первинної ліквідності.
Норматив поточної ліквідності (Н5) характеризує спроможність банку погашати свої поточні зобов’язання за рахунок активів первинної та вторинної ліквідності, до яких, крім абсолютно ліквідних активів, відносять активи зі строками повернення до одного місяця. Цей норматив розраховується за формулою:
(2.4)
де Апот — поточні активи — всі активи первинної та вторинної
ліквідності із кінцевим строком повернення до 30 днів;
Зпот — поточні зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до 30 днів.
Вимоги НБУ щодо граничного значення Н5 протягом останніх двох років змінювалися. До 1 липня 2002 р. допускалося його значення не менше 30 %, протягом другого півріччя 2002 р. — не менше 35 %, а з 1 січня 2003 р. — не менше 40 %. Отже, на сьогодні поточні зобов’язання банку можуть не більше ніж у 2,5 раза перевищувати його поточні активи.
Норматив короткострокової ліквідності (Н6) характеризує спроможність банку погашати свої короткострокові зобов’язання за рахунок короткострокових активів. Короткостроковими вважаються активи та зобов’язання банку з кінцевим строком повернення до одного року. Розраховується норматив короткострокової ліквідності за формулою:
(2.5)
де Акс — короткострокові активи банку;
Зкс — короткострокові зобов’язання банку.
Нормативне значення короткострокової ліквідності банку встановлено на рівні не менше 20 %, тобто короткострокові зобов’язання можуть не більше ніж у 5 разів перевищувати короткострокові активи.
Розглянемо данні нормативні значення миттєвої, поточної та короткострокової ліквідності ВАТ «Енергобанк» на протязі 2007-2009 рр. (табл. 2.6).
Таблиця 2.6
Значення миттєвої, поточної та короткострокової ліквідності ВАТ «Енергобанк» на протязі 2007-2009 рр.
№ п/п
Назва
2007 р.
2008 р.
2009 р.
Відхилення, %
2007 р.
2008 р.
1
2
3
4
5
6
7
1
Норматив миттєвої ліквідності
0,30
0,279
0,124
-141,9
-125,0
2
Норматив поточної ліквідності
1,13
1,12
1,11
-1,8
-0,9
3
Норматив короткострокової ліквідності
1,13
1,12
1,11
-1,8
-0,9
Постійний контроль за допустимою мірою ризику незбалансованої ліквідності дає змогу центральним банкам «тримати руку на пульсі» ліквідності банківської системи в цілому і своєчасно застосовувати ті чи інші механізми її регулювання.
Крім ризику незбалансованої ліквідності, діяльності ВАТ «Енергобанк» як банківській установі притаманний кредитний ризик. Для ВАТ «Енергобанк» найбільш уразливим є ризик несплати чи несвоєчасної або неповної сплати позичальником основного боргу та процентів за ним, які належать йому як кредитору. Центральні банки регулюють рівень допустимого кредитного ризику шляхом установлення граничних значень ряду нормативів кредитного ризику. Передусім регламентується максимальний розмір заборгованості одного позичальника перед банком (кредитний ризик на одного позичальника) і максимальний розмір великих кредитів, наданих банком усім категоріям позичальників (великі кредитні ризики). Установлення граничних значень для кредитного ризику спонукає ВАТ «Енергобанк» диверсифікувати власний кредитний портфель.
продолжение
--PAGE_BREAK--НБУ регулює кредитні ризики банків другого рівня за допомогою чотирьох нормативів:
— норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);
— норматив великих кредитних ризиків (Н8);
— норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру (Н9);
— норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих інсайдерам (Н10).
Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) розраховується за формулою:
(2.6)
де З1к — сукупна заборгованість за всіма виданими кредитними операціями щодо одного клієнта (включаючи враховані векселі, позабалансові зобов’язання та зобов’язання з кредитування) чи банку-контрагента (включаючи розміщені депозити), а також дебіторську заборгованість;
РК — регулятивний капітал.
Нормативне значення не більше 25 %, тобто видача кредитів «в одні руки» не повинна перевищувати четвертої частини його регулятивного капіталу.
Заборгованість позичальника чи банку-контрагента, яка становить 10 % регулятивного капіталу банку-кредитора, за чинним законодавством вважається в Україні великим кредитним ризиком. Норматив великих кредитних ризиків розраховується за формулою:
(2.7)
де Звел. 1к — сукупний розмір усіх зобов’язань, що складають великий кредитний ризик одного контрагента або групи пов’язаних контрагентів (із урахуванням забалансових зобов’язань).
За вимогами НБУ сукупний розмір великих кредитних ризиків
не повинен більше ніж у 8 разів перевищувати регулятивний
капітал банку, тобто нормативне значення Н8 має бути не більшим за 800 %.
Норматив максимального розміру кредитів, гарантій, порук, виданих одному інсайдеру, обмежує видачу банком внутрішніх кредитів «в одні руки». Розраховується за формулою:
(2.8)
де З1ін — сукупний розмір кредитів, гарантій, порук, урахованих банком векселів і забалансових вимог щодо одного інсайдера.
Нормативне значення Н9 установлено на рівні не більше 5 %.
Норматив максимального сукупного розміру всіх кредитів, гарантій, порук, виданих усім інсайдерам банку (Н10), обмежує загальний ризик за внутрішніми кредитами. Розраховується Н10 за формулою:
(2.9)
де Зін — сукупний розмір кредитів, гарантій, порук, урахованих банком векселів і забалансових вимог щодо всіх інсайдерів банку.
Світовий досвід свідчить про об’єктивність прирівнювання ризику за всіма інсайдерами до одного позичальника. Саме тому нормативні вимоги до його значення встановлюються на рівні вимог щодо допустимого ризику стосовно одного позичальника. НБУ встановив нормативне значення на рівні не більше 40 %.
2.3 Ефективність діяльності ВАТ «Енергобанк» щодо дотримання обов’язкових вимог НБУ
Національний банк України, проаналізувавши інформацію та статистичну звітність щодо дотримання банками нормативів обов'язкового резервування за лютий 2009 року, висловлює стурбованість стосовно послаблення роботи окремих банків та територіальних управлінь НБУ щодо виконання вимог з формування обов'язкових резервів, як за звітний період резервування, так і щоденно.
У лютому 2009 року 28 банків (15 % від загальної кількості) не дотрималися порядку формування обов'язкових резервів за звітний період резервування, а 97 банків (52,7 % від загальної кількості банків) допустили 948 випадків порушень щоденного резервування коштів обов'язкових резервів на своєму кореспондентському рахунку у Національному банку на початок операційного дня.
Зазначене є свідченням неготовності окремих банків до ефективного управління своїми активами і пасивами в період кризи, наслідком чого стало невиконання ними вимог щодо дотримання нормативів обов'язкового резервування, як за звітний період резервування, так і щоденно, що, в свою чергу, свідчить про наявність проблем в роботі менеджменту цих банків.
Слід зазначити, що нормативи обов'язкового резервування є одним із монетарних інструментів, який використовується Національним банком України для регулювання грошової маси в обігу, і недотримання банками вимог щодо формування обов'язкових резервів негативно впливає на монетарну стабільність та на стабільність національної грошової одиниці.
Національний банк вважає недопустимим ігнорування його вимог щодо порядку формування обов'язкових резервів та звертає увагу керівників банків на необхідність підвищення ефективності роботи з управління активами та пасивами банків, та взяти під особистий контроль виконання вимог щодо формування обов'язкових резервів, як за звітний період резервування, так і щоденно.
Територіальним управлінням Національного банку України необхідно посилити контроль за виконанням банками вимог щодо формування обов'язкових резервів та, в разі необхідності, застосовувати відповідні заходи впливу.
Поряд із дотриманням економічних нормативів комерційні банки зобов'язані формувати обов'язкові резерви. Обов'язкові мінімальні резерви — це один із активних інструментів, за допомогою якого НБУ визначає потребу та здійснює регулювання грошової маси в обігу. Також, обов'язкові резерви дозволяють комерційним банкам підтримувати ліквідність на певному рівні та забезпечувати своєчасні платежі за вимогами клієнтів.
Формування обов'язкових резервів здійснюється в цілому по консолідованому балансу комерційного банку (юридичної особи) шляхом утримання відповідної суми коштів обов'язкових резервів у національній валюті на кореспондентському рахунку комерційного банку та в касі банку за певний період.
Обов'язковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками на їх баланс як у національній, так і в іноземній валюті. До залучених комерційними банками коштів відносяться кошти, що знаходяться на депозитних, розрахункових, поточних, бюджетних рахунках юридичних і фізичних осіб, а також кошти інших загальнобанківських рахунків.
НБУ встановлює норму обов'язкових резервів у певному розмірі від суми залучених коштів незалежно від джерел та строків залучення вкладів і депозитів.
Потягом 1991-1993 рр. норма резервних вимог була встановлена на рівні 10-15% від суми залучених коштів у національній валюті, і зберігалися на окремих рахунках комерційних банків в НБУ. У грудні 1993 р. з метою уповільнення темпів інфляції НБУ підвищує рівень обов'язкових резервних вимог до 20-60% від суми залучених банками коштів. Це призвело до погіршення ліквідності банків та заблокування міжбанківських розрахунків. Для пом'якшення ситуації НБУ на початку 1994 р. знизив норму резервних вимог до 15% від суми залучених банками коштів, а в кінці року зобов'язує комерційні банки сформувати додаткові обов'язкові резерви у розмірі 20% від суми пролонгованих та прострочених позик. З 1 квітня 1997 р. була встановлена єдина норма резервних вимог у розмірі 11% від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валюті незалежно від джерел та строків залучення. Восени 1997 р. НБУ підвищив норму резервних вимог до 15% від суми залучених банками коштів, зменшив частку резервів, яка може бути покрита готівкою в касах комерційних банків. У вересні 1998 року з метою зменшення обсягу гривневої маси на валютному ринку НБУ підвищив норму обов'язкових резервних вимог до 16,5%.
Розрахунковий період дотримання резервних вимог встановлюється, як правило, від двох тижнів до одного місяця. Центральні банки звичайно вимагають додержання резервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період. В Україні цей період складав і 10 днів і 15 днів. З 1998 р. НБУ зобов'язав комерційні банки тримати суму обов'язкових резервів у визначеному розмірі на коррахунках не у середньому за розрахунковий період, а щоденно і заборонив зараховувати на покриття обов'язкових резервних вимог готівку в касі і облігації внутрішньої державної позики.
Обсяг обов'язкових резервів визначається комерційним банком кожен день у розмірі встановленого відсотку від середньоарефметичних залишків залучених банком коштів. Визначена сума коштів обов'язкових резервів повинна знаходитись на коррахунку в НБУ.
Політика резервних вимог — потенційно дуже потужний засіб грошово-кредитного регулювання. Навіть невеликі зміни норми резервів призводять до значних змін в обсягах кредитних вкладень комерційних банків і відчутно впливають на грошову масу. В країнах із розвинутою економікою цей інструмент використовується рідко. Часті зміни механізму обов'язкового резервування можуть мати дестабілізуючий вплив на економіку, вони ускладнюють банківські фінанси. Розвинута ринкова економіка віддає перевагу гнучким інструментам грошово-кредитного регулювання, які впливають на грошову пропозицію не прямо, а через формування певних умов на ринку. У світовій практиці взагалі спостерігається тенденція відходу від активного використання центральними банками резервних вимог як регулятивного методу.
В Україні із зростанням попиту на гроші НБУ поступово зменшуватиме норму резервних вимог, що сприятиме активізації кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, дасть змогу підтримувати їм реальний сектор економіки.
Що ж стосується ВАТ «Енергобанк», то протягом останніх років своєї діяльності банк неодноразово порушував встановленні нормативи з резервування коштів на кореспондентських рахунках. За що в свою чергу неодноразово отримував повідомлення про порушення вимог резервування.
Національний банк України все частіше змінює умови для комерційних банків, при цьому вони стають усе більш вимогливішими та жорсткішими. Це стосується і ВАТ «Енергобанк», який уже на протязі 18 років прагне працювати і утримувати межу необхідних, встановлених державою і Національним банком квот на різні операції.
Керівництво банку прагне налагодити роботу даної фінансової установи так, щоб її робота не суперечила вимогам Національного банку. Адже, порушення правил встановлених Нацбанком стає причиною сплати досить великої кількості штрафів, а при грубих порушеннях і припинення дії ліцензії на здійснення різного роду фінансових операцій.
Так, протягом 2009 року ВАТ «Енергобанк» допустив найбільшу кількість порушень нормативів за всю історію роботи банку. Незважаючи на таку кількість порушень ВАТ «Енергобанк» намагається як на рівні банку, так і на рівні філій контролювати дотримання встановлених вимог. Та як показує аналіз, недотримання встановлених вимог ВАТ «Енергобанк» призводить до фінансових проблем банку і можливого його визнання банкрутом.
Розділ 3. Шляхи вдосконалення регулювання діяльності комерційних банків в ринкових умовах
3.1 Шляхи удосконалення регулювання діяльності комерційних банків
На сьогодні згідно з Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні визначено 13 обов’язкових економічних нормативів, які поділяють на нормативи капіталу, ліквідності, ризику і відкритої валютної позиції. Незважаючи на відносно значну кількість нормативів, які використовує НБУ для регулювання діяльності банків, фінансовий стан багатьох із них до цього часу залишається незадовільним, що свідчить про необхідність удосконалення діючої системи нормативів.
Під час аналізу нормативів капіталу доцільно звернути увагу на те, що власний капітал банку є першою і основною лінією захисту його фінансової стійкості від негативних зовнішніх і внутрішніх впливів, тому його розмір використовується при розрахунку більшості нормативів. Особливого значення при цьому набуває якість капіталу, оскільки окремі банки намагаються приховувати проблеми щодо здійснення капіталізації.
Проблема якості капіталу вітчизняних банків пов’язана також із практикою врахування в його складі субординованого боргу, що призвело до того, що в останні роки нарощування банківського капіталу відбувалось, в основному, за рахунок цього джерела, а не шляхом залучення нових акціонерів. Одночасно це призвело до зростання витрат банків і негативно вплинуло на фінансовий результат їх діяльності.
Слід також зауважити, що субординований капітал, по суті, є строковим депозитом, за яким банки сплачують проценти, що, як відомо, не оподатковуються. Однак це питання є дискусійним, оскільки податкові органи ототожнюють кошти, внесені до банку на умовах субординованого боргу з акціонерним капіталом, дивідендні виплати за яким оподатковуються податком на прибуток.
Важливе місце у складі капіталу банку посідає статутний капітал, мінімальний розмір якого встановлюється в євро на момент реєстрації. Закон «Про банки і банківську діяльність» вимагає, щоб банки коригували суму їх статутного капіталу раз на рік, відповідно до змін валютного курсу (вартості євро в гривнях) на підставі даних річної фінансової звітності. Це щорічне коригування повинно відображатись в обліку на рахунках доходів і витрат та обмежуватися розмірами валового доходу або валових витрат за рік [57, 85].
Необхідність такого коригування викликає сумнів. Якщо воно здійснюється заради того, щоб статутний капітал, якщо його вимірювати в євро, залишався незмінним, ця вимога непотрібна, оскільки стаття 35 Закону вже вказує на те, що регулятивний капітал банку не може бути менше суми статутного капіталу.
Крім того, відповідно до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, компонентами капіталу (включаючи статутний капітал) вважаються «негрошові суми», що ніколи не переоцінюються відповідно до змін валютного курсу. Тому, якщо дотримуватись вимог міжнародних стандартів, коригування сум статутного капіталу у вітчизняній практиці повинно здійснюватись у формі або випуску додаткових акцій, або виплати дивідендів акціями. Тоді відповідні бухгалтерські записи взагалі не будуть стосуватися рахунків доходів і витрат, що позитивно позначається на прибутковості банку.
Нарешті не зрозуміло, чому коригування обмежене сумою валового доходу або валових витрат за рік. По-перше, валові доходи та витрати не є важливими показниками результатів роботи комерційного банку. Прибуток, як різниця між валовим доходом і валовими витратами, набагато важливіший. Крім того, валовий дохід та валові витрати набагато перевищують статутний капітал типового банку. Тобто ці обмеження, яка б не була їх мета, навряд чи виконуватимуть обмежувальні функції.
Усі ці проблеми засвідчують те, що складно, якщо взагалі можливо, встановити методи коригування, які б мали економічний сенс і відповідали б міжнародним стандартам. Якщо ж дійсно потрібне підтримання відповідного рівня статутного капіталу банку незалежно від змін валютного курсу, то єдиний шлях це зробити — вимагати (або дозволити) самим банкам захистити вартість статутного капіталу шляхом підтримання довгої валютної позиції в євро у сумі, яка дорівнює статутному капіталу.
Особливої уваги заслуговують нормативи щодо інсайдерських позик. У законодавстві розвинених країн Заходу не передбачаються особливі умови кредитування інсайдерів. Засновники (акціонери, учасники) банку отримують дивіденди, і наскільки успішніша діяльність банку, настільки вони більші. Оскільки інсайдерські позики, як правило, надаються на пільгових умовах, то це призводить до погіршення фінансових результатів діяльності банку. Враховуючи те, що цим нормативом передбачено можливість надання інсайдерам кредитів, гарантій та поручительств до 40 % капіталу банку, і ці позики, переважно, є бланковими (тобто спочатку кошти вносяться засновниками до статутного капіталу, а потім значну їх частину ці ж особи забирають назад у вигляді кредиту), то очевидною стає шкода від такого «регулювання» фінансової стійкості банків. Інакше кажучи, Національний банк України спочатку одним нормативом встановлює вимоги щодо необхідного розміру капіталу банку як основи його фінансової стійкості, а іншим допускає можливе зниження його рівня до 40 %, що призводить до погіршення фінансового стану банку. Як бачимо, існуюча система обов’язкових економічних нормативів містить суперечності з боку забезпечення фінансової стабільності банківських установ. З одного боку стверджується, що умови надання кредитів інсайдерам не повинні відрізнятися від загальних умов кредитування, а з іншого — дозволяється надавати позички, акціонеру (засновнику) банку без відповідного забезпечення (бланкові), у розмірі до 50 % його внеску до статутного фонду банку.
Враховуючи ситуацію, яка на сьогодні склалася в банках, а також беручи до уваги те, що значна кількість банків перейшли до категорії проблемних внаслідок недотримання саме нормативів, які регулюють інсайдерські операції, доцільно було б взагалі не використовувати ці нормативи для регулювання фінансової стійкості банків, а позики (як і депозити) надавати (залучати) інсайдерам на загальних умовах.
продолжение
--PAGE_BREAK--Проведений аналіз економічних нормативів, які використовує НБУ для регулювання фінансової стійкості банків, дозволяє стверджувати, що незважаючи на значну їх кількість, вони не охоплюють регулювання усіх видів ризиків, що призводить до значного рівня проблемності в діяльності банків, і що є однією з причин несвоєчасного застосування процедури фінансового оздоровлення або прийняття рішення про ліквідацію банку на тій стадії, коли банк ще мав ресурси для розрахунків із вкладниками і кредиторами.
У зв’язку з цим доцільно було б удосконалити діючу систему обов’язкових економічних нормативів шляхом:
— запровадження таких нормативів, як допустимий обсяг проблемних позик (прострочені та безнадійні до повернення), допустимий рівень бланкових кредитів, рівень неробочих активів тощо, що спонукатиме банки до менш ризикової і більш поміркованої діяльності;
— доповнення системи нормативом максимального розміру залучених грошових вкладів (депозитів) населення, який розраховується як співвідношення загальної суми грошових вкладів (депозитів) населення до капіталу банку і максимальне його значення не повинно перевищувати 100 %, що дозволить захистити інтереси вкладників [27, 115].
На сучасному етапі розвитку банківської системи України надзвичайно актуальною проблемою є визначення оптимального рівня ліквідності комерційних банків. Рівень ліквідності оцінюється за допомогою показників ліквідності, які є однією з найважливіших характеристик надійності банку. Питанню удосконалення системи показників ліквідності комерційних банків в різних його аспектах присвячено праці багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених.
Існуюча в Україні система оцінювання ліквідності містить ряд неузгодженостей та значно відрізняється від систем провідних країн світу. Для вирішення цієї проблеми пропонуються власні шляхи удосконалення системи показників ліквідності комерційних банків України з урахуванням наявних недоліків та світового досвіду.
Вивчені вітчизняні та зарубіжні методи оцінювання ліквідності комерційних банків, як правило, виділяють два підходи до вимірювання ліквідності. Перший здійснюється на основі фінансових коефіцієнтів, які розраховуються на підставі балансу і відображають ліквідний стан банку. Другий — на основі визначення потенційної потреби в ліквідних коштах банку для виконання своїх зобов’язань.
Коефіцієнтний метод являє собою встановлення кількісних співвідношень між статтями активу та пасиву балансу. В різних країнах світу кількість показників ліквідності неоднакова. Так, в Україні Нацбанком встановлено три нормативи ліквідності, в Росії — п’ять (норматив миттєвої ліквідності, норматив поточної ліквідності, норматив довгострокової ліквідності, норматив загальної ліквідності та норматив ліквідності за операціями з дорогоцінними металами).
В країнах з ринковою економікою та стабільною банківською системою зазвичай застосовують один-два показники:
— у Франції встановлено один норматив ліквідності, який розраховується як співвідношення суми активів, розміщених строком на 3 місяці, і суми депозитів до повернення, строкових депозитів та інших ресурсів, залучених на 3 місяці. Цей показник має перебільшувати 60%;
— в Німеччині діють два показники ліквідності: норматив короткострокової ліквідності (співвідношення суми короткострокових та середньострокових вкладень до 4 років і суми залучених ресурсів до 4 років та ощадних депозитів) та норматив довгострокової ліквідності (співвідношення суми активів і суми зобов’язань зі строком розміщення активів і погашення зобов’язань понад 4 роки). Кожен з цих показників має дорівнювати 100%.
— у Великій Британії норматив ліквідності визначається як співвідношення готівки, залишків на коррахунках НОСТРО, суми наданих депозитів до повернення і зі строком розміщення на день, цінних паперів та придатних до переобліку векселів до загальної суми зобов’язань. Цей норматив має перевищувати 12,5%.
В деяких країнах комерційні банки застосовують нормативи ліквідності, за якими не треба звітувати Центральному банку. Так, банки Великої Британії використовують необов’язкові показники ліквідності, які дорівнюють співвідношенню суми активів до суми зобов’язань зі строком розміщення активів і погашення зобов’язань до одного місяця та до шести місяців. В США взагалі немає законодавчо встановлених нормативів – розробка системи показників ліквідності відноситься до завдань керівництва установи. Згідно з накопиченим банками досвідом, зараз в Сполучених Штатах діє така система показників ліквідності:
1. Обсяг первинних резервів (каса + коррахунок в ЦБ)/Обсяг залучених депозитів. Рівень цього показника має бути не меншим 5-10%.
2. Обсяг первинних + вторинних резервів (державні цінні папери)/Обсяг залучених депозитів. Нормативне значення — не менше 15-25%.
3. Обсяг наданих кредитів/Обсяг залучених депозитів. Чим більший цей показник за одиницю, тим нижчою є ліквідність банку.
4. Обсяг наданих кредитів/Загальний обсяг активів. Оптимальним є значення цього показника в межах 60-70%.
5. Обсяг залучених «стійких» депозитів (депозити постійних клієнтів)/Загальний обсяг залучених депозитів. Ліквідність банку зростає зі зростанням цього показника. Оптимальне значення — не менше 75%.
6. Обсяг залучених позик, отриманих в інших банках, в тому числі в ЦБ/Загальний обсяг залучених ресурсів. Постійне користування міжбанківськими кредитами є свідченням ліквідної нестабільності банку.
Невідповідність показників ліквідності та їх граничних значень в різних країнах обумовлюється особливостями розвитку економіки в цілому, фінансових ринків та банківських систем цих країн.
Слід зазначити, що розрахунок нормативів ліквідності, впроваджених Нацбанком України, містить певні методологічні неузгодженості. Зокрема, згідно плану рахунків комерційного банку при обчисленні нормативу поточної ліквідності і в активах, і в зобов’язаннях відображаються довгострокові депозити та кредити, фінансовий лізинг, тощо. Показник короткострокової ліквідності не враховує окремі види активів та зобов’язань з початковим строком погашення до одного року. Варто було б також при розрахунку показників ліквідності враховувати обсяг сформованих резервів під активні операції, під депозити тощо. Крім того, доцільним при розрахунку нормативів є коригування джерел фінансування з огляду на можливість вилучення, а не врахування їх за номіналом. Ще одне питання, якому слід приділити увагу, — це коефіцієнтний контроль за довгостроковою ліквідністю.
Таким чином, система показників ліквідності комерційних банків України потребує змін та доповнень з урахуванням світового досвіду для вирішення існуючих проблем.
Норматив миттєвої ліквідності (співвідношення суми коштів на кореспондентському рахунку та в касі і суми зобов’язань банку, що обліковуються за поточними рахунками) варто залишити без змін, бо саме він характеризує ступінь захищеності банку від ризику одночасної вимоги клієнтами своїх коштів.
Пропонується встановити рекомендоване мінімальне значення показника поточної ліквідності (співвідношення суми активів і суми зобов’язань з початковим строком розміщення активів і погашення зобов’язань до 30 днів) на рівні 70%.
Показник короткострокової ліквідності пропонується розраховувати як співвідношення суми активів і суми зобов’язань з початковим строком від 31-го дня до 90 днів. Його значення має коливатись в межах 60-70%.
Також комерційним банкам України пропонується ввести для внутрішнього аналізу такі додаткові показники:
1. Показник середньострокової ліквідності, що визначається співвідношенням суми активів і суми зобов’язань з початковим строком розміщення активів і погашення зобов’язань від 91-го дня до одного року. Значення цього показника має бути не меншим за 60%.
2. Показник довгострокової ліквідності, що визначається співвідношенням суми активів і суми зобов’язань з початковим строком розміщення активів і погашення зобов’язань більше одного року. Рекомендоване значення — 50-60% [42, 78].
Така система показників ліквідності дозволить конкретизувати оцінку ліквідності балансу комерційного банку, що сприятиме більш точному контролю з боку НБУ та прийняттю адекватних управлінських рішень.
3.2 Підвищення рівня прибутковості банку діями органів банківського нагляду
Головною метою органів банківського нагляду Національного банку України є забезпечення стабільної роботи банківської системи та захист інтересів вкладників. Щоб цього досягнути, банківський нагляд здійснює постійний моніторинг прибутковості банківських установ, як найбільш узагальнювальним показником, що свідчить про стабільність їх роботи. В умовах зменшення обсягів надходжень іноземних інвестицій, що характерно для нинішнього кризового періоду розвитку вітчизняної економіки, прибуткова діяльність вітчизняних банків — головна передумова нарощування капіталу, подальшого розвитку та підтримання належної конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку, з огляду на це, прибутковість вітчизняних банків за економічних умов, склалася нині, можна вважати основним економічним показником продуктивності їх роботи, індикатором фінансової надійності банківської системи.
Незважаючи на кризові події кінця 2008 р., що сколихнули світ фінансово-кредитну систему, а також уповільнення економічного розвитку в Україні, вітчизняна банківська система загалом за результатами 2008 р. отримала найбільший за всі роки її існування обсяг прибутку — 7,3 млрд грн., що в 1,1 рази більше, ніж у 2007 р. Сумарні доходи банків у 2008 р. в порівнянні з 2007 збільшились в 1,8 раза і за станом на 1 січня 2009 р. становили 122,6 млрд грн. (за станом на 1 січня 2008 р. — лише 68,2 млрд грн.). При цьому відбулося значне зростання витрат банків (в 1,9 раза), які за станом на 1 січня 2009 р. склали 115,3 млрд. грн. У кінці 2008 р. в порівнянні з початком року рентабельність активів знизилася з 1,5 до 1,03 %, а рентабельність капіталу — з 12,67 до 8,51 %, що свідчить про певне зниження ефективності роботи банківської системи [24, 41].
Разом з тим, як показало дослідження, питання комплексної оцінки прибутковості банків в умовах становлення банківської системи, яке відбувається шляхом трансформації адміністративно-командної в регульовану ринкову систему, що є особливістю сучасного етапу розвитку вітчизняної економіки, залишаються поза увагою багатьох авторів і є малодослідженими.
Слід зазначити, що впродовж останніх років відбулися певні позитивні зрушення в оцінці прибутковості вітчизняних банків з боку органів банківського нагляду. Поліпшилась інформаційна база для проведення такої оцінки. Цьому сприяв перехід усіх вітчизняних банків з 1 січня 1998 р. на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку та звітності: введено новий план рахунків, нові форми звітності тощо. Фінансова звітність банків почала складатися згідно з вимогами Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженої постановою НБУ від 28.08.2001 № 368 (зі змінами та доповненнями), в яких були враховані вимоги законів України «Про Національний банк України» та «Про банки та банківську діяльність». Основними формами банківської звітності стали: балансовий звіт, звіт про фінансові результати, а також низка додатків до них, у яких представлені повні дані щодо структури активів, зобов'язань та власних коштів банку, ризиків, якості кредитного портфеля та інші показники, які є важливими для оцінки фінансового стану банку. Інформаційній повноті звітності особливо посприяло введення додатків, що дало змогу представляти звітність вітчизняних банків на рівні міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітності. Завдяки цьому розширеному переліку даних фінансова звітність більш повною мірою задовольняє вимоги користувачів інформацією про діяльність банку — акціонерів, клієнтів та партнерів банку, Національного банку України та ін.
Перехід до міжнародних стандартів бухгалтерського обліку і звітності є першим позитивним кроком із забезпечення прозорості діяльності з банку, хоча в багатьох випадках відбувається пряме копіювання показників, які використовуються в західній практиці. Не завжди враховується те, що Україна, незважаючи на всі її намагання інтегруватися у світову економіку, має свої особливості як в галузевій структурі економіки з (орієнтована на експорт), так і в фінансово-банківській сфері (низький рівень капіталізації банків тощо).
У вітчизняній практиці банківського нагляду, враховуючи міжнародні стандарти бухгалтерського обліку та звітності, став значно ґрунтовнішим аналіз показників прибутковості банку, більш об'єктивніша рейтингова оцінка його діяльності. На вимогу нормативно-правових документів при визначенні прибутковості банків враховується більш простий перелік показників, а саме:
— динаміка та рівень прибутковості;
— якість, структура і достатність надходжень (здатність покривати витрати, збитки, забезпечувати стабільне зростання рівня регулятивне капіталу, повнота формування резервів під активні операції та виплати дивідендів акціонерам);
— обсяг і динаміка змін різних складових доходів/витрат, прибутковості активів і витрат за зобов'язаннями, наявні тенденції таких змін;
— залежність фінансового стану банку від непередбачених доходів, (враховуються доходи, що мають випадковий характер виникнення) від непередбачених витрат, від ризикових видів діяльності (спекулятійні доходи) або нетрадиційних джерел доходу;
— якість бюджетного (підготовка кошторисів) і фінансового планування, а також якість контролю за виконанням намічених планів;
— коригування статей доходів/витрат, результату діяльності за зультатами інспекційних перевірок;
— ефективність системи ціноутворення на банківські продукти;
— вплив можливих санкцій за судовими процесами тощо.
Аналіз оцінки прибутковості банку під час проведення інспекційних перевірок включає вісім етапів:
1) насамперед оцінюється здатність банку покривати витрати, збитки, забезпечувати стабільне зростання рівня регулятивного капіта. повнота формування резервів під активні операції та виплату дивіден, акціонерам у достатньому розмірі. Аналізується вплив коригувань с тей доходів та витрат, здійснених за результатами інспекційних пе; вірок, на прибутковість банку;
2) аналізується якість, структура і достатність надходжень, обсяг змін у структурі доходів та витрат, прибутковість активів і витрат зобов'язаннями, тенденції таких змін. Оцінюється залежність прибутковості від непередбачених доходів (доходи, що мають випадковий характер виникнення) та схильність до непередбачених витрат, від ризиков видів діяльності (спекулятивні доходи) або нетрадиційних джерел доходу та впливу можливих санкцій за судовими процесами тощо;
3) проводиться аналіз показників ефективності роботи банку;
4) аналізуються доходи та витрати майбутніх періодів;
5) оцінюється ефективність системи ціноутворення на банківські продукти;
6) аналізується якість бюджетного (підготовка кошторисів) і фінансового планування, а також якості контролю за виконанням цих планів;
7) здійснюються перевірки системи внутрішнього контролю доходів та витрат;
8) проводиться аналіз правомірності та достовірності обліку доходів та витрат.
Як показує практика інспекційних перевірок, для забезпечення ґрунтовного аналізу та оцінки ефективності роботи банку, прибутковості його діяльності, необхідний більш детальний аналіз таких показників: рентабельності активів; рентабельності капіталу; чистої процентної позиції; чистого спреду; чистої процентної маржі; середнього розміру доходів на одну гривню витрат.
Результати цього аналізу використовуються при визначенні рейтингової оцінки прибутковості банку. Ними доцільно доповнити відповідні положення Методичних вказівок щодо організації, проведення інспекційних перевірок та встановлення рейтингової оцінки банку. Оскільки нині цим документом при визначені прибутковості банку для проведення рейтингової оцінки рекомендовано використовувати лише показники рентабельності активів та рентабельності капіталу, ці Методичні рекомендації також потребують доопрацювання з урахуванням світової банківської практики, що передбачає використання низки показників прибутковості (дохід від активів, дохід від капіталу, чистий спред, чиста процентна маржа, відношення операційного доходу та чистого операційного доходу до загальних активів, посередницька маржа, коефіцієнт мінімальної дохідної маржі, чистий дохід на одного працівника, чистий дохід до витрат на утримання персоналу, показник КОА, показник фінансового левериджу та ін.). Використання комплексу цих показників дасть змогу повною мірою дослідити всі аспекти прибутковості банку [28, 57].
продолжение
--PAGE_BREAK--Сьогодні у світовій практиці аналіз прибутковості банку здійснюється комплексно, а показники прибутковості розглядаються не як окремі відносні показники, а як певна система фінансових показників банку, яка має забезпечити необхідний фінансовий результат, тобто здійснюється моделювання прибутковості банку. Таке моделювання є однією з важливих функцій фінансового менеджменту, оскільки саме його результати дають змогу приймати виважені управлінські рішення, спрямовані на збільшення прибутковості, виявляти причини незадовільної роботи банку та забезпечувати їх стабільний розвиток. У вітчизняних умовах на основі такого аналізу можна виявити, на якому рівні прибутковості банку доцільно державним органам використовувати фінансові методи державного регулювання.
Моделювання прибутковості вітчизняних банків, зокрема його когнітивний варіант, найбільш ґрунтовно представлено у працях українського науковця Н. Версаль. На думку дослідниці, КОІ-модель дає змогу не тільки аналізувати вплив факторів на діяльність певної банківської установи, але й проводити ґрунтовний порівняльний аналіз декількох банків у часовому вимірі.
Дослідження Н. Версаль ґрунтуються на найвагоміших результатах моделювання прибутковості банків, що були проведені американськими та європейськими науковцями, які першими обґрунтували доцільність використання когнітивного моделювання. Когнітивне моделювання щодо оцінки прибутковості діяльності банку синтезує системний і когнітивний підходи і надає універсальний інструментарій для розуміння поведінки складних систем, що може бути використаний для вивчення економічних процесів на макроекономічному рівні. Методика когнітивності моделювання може бути застосована і на мікроекономічному рівні.
З позиції практичного застосування для нас неабиякий інтерес становлять як європейська, так і американська моделі, розрахунку та аналізу прибутковості банку.
Американська та європейська моделі відрізняються використанням ними економічних показників та структурою звітів про прибутки та збитки банків. У американській моделі використовуються здебільп абсолютні та відносні, а в європейській — лише відносні показники. Американська модель також передбачає врахування можливих ризиків діяльності банків.
Проаналізувавши особливості моделювання за європейською та американською системами, ми дійшли висновку, що європейська модель, більш придатна до використання в українських умовах. Вона отримала назву КОІ, що означає аналіз прибутковості власного капіталу. Для того щоб побудувати КОІ-модель, цілком достатньо даних, які підлягають обов'язковому опублікуванню у пресі та надаються банками контролюючим органам. Користуючись такими даними, насамперед розглянемо основні фактори, які впливають на прибутковість банку і які можна зазначити на основі даних Балансу банку та Звіту про прибутки та збитки.
Оскільки фінансовий результат діяльності банків України оприлюднюється Національним банком України у журналі «Вісник Національного банку України», то показники, що характеризують їх прибутковість, ми визначили на основі даних, опублікованих у № 3 цього журналу за 2009 р., в такому порядку:
1) процентний надлишок — перевищення процентних доходів над процентними витратами (чистий процентний дохід);
2) комісійний надлишок — перевищення доходів від комісії над комісійними витратами (чистий комісійний дохід);
3) торговельний надлишок — прибуток (збиток) від торговельних операцій (торговельний дохід);
4) надлишок з інших операцій банку — перевищення інших операцій ційних доходів над іншими операційними витратами (дохід у вигляді «дивідендів, дохід від участі в капіталі, інший дохід, витрати від участі в капіталі, інші витрати та доходи/збитки від довгострокових активів, і призначених для продажу);
5) адміністративні витрати — витрати на утримання персоналу та основних засобів, інші експлуатаційні витрати (загальні адміністративні витрати);
Оцінка прибутковості банку органами банківського нагляду
6) податкові витрати (витрати на податок на прибуток);
7) різниця між відрахуванням до резервів та зменшенням резервної заборгованістю (чисті витрати на формування резервів);
8) екстраординарний результат — перевищення непередбачуваних доходів (чистий прибуток/збиток від довгострокових активів, призначених для продажу).
Розглянемо показники, які використовуються у запропонованій моделі. Як і в європейській, так і в запропонованій нами моделі використовується поняття «маржа» як найбільш узагальнювальний відносний показник, розрахунок якого проводиться на основі даних про валюту балансу банку.
У західній літературі поняття «рентабельність» згадується тільки відносний показник, який визначається як відношення фінансових результатів до будь-якої величини. Рентабельність — це фінансовий і здатності розміщеного чи інвестованого капіталу приносити дохід. З погляду вітчизняних науковців, рентабельність — це показник ефективності виробництва, діяльності підприємств, галузей, економічної системи в цілому, який характеризує рівень віддачі витрат і використання коштів, а також обсяг отриманого прибутку як абсолютний показник та як відношення прибутку до певних величин (капітал, активи...).
Використання відносних показників дає можливість визначати та зіставляти результати діяльності банків різних груп. Загалом про зіставимість наявних показників фінансової звітності банків і тих, що використовуються в КОІ-моделі.
Дані показники служать базою для створення КОІ-моделі. Вони дають змогу перейти від маржі чистого прибутку до показників рентабельності власного капіталу, використовуючи поняття «квота власного капіталу» (відношення власного капіталу до валюти балансу банку).
При цьому рентабельність власного капіталу можна розраховувати формулою:
РВК (RОІ) = ЧП/А х А/3 х 3/ВК, (3.1)
де, РВК — рентабельність власного капіталу, ЧП — чистий прибуток, А — активи, 3 — зобов'язання, ВК — власний капітал.
Можна також скористатися формулою:
РВК = МЧП / КВК, (3.2)
де, РВК — рентабельність власного капіталу, МЧП — маржа чисте прибутку, КВК — квота власного капіталу.
На заключному етапі можна проаналізувати взаємозв'язки, що виникають між показниками всередині моделі, та виявити механізми, зародження яких, в тому числі за участю органів банківського регулювання може забезпечити зростання прибутковості банків.
Апробацію європейської моделі з використанням фінансової звітності вітчизняних банків проведемо на основі аналізу діяльності десятьох найбільш типових банків у порівнянні з узагальнювальними фінансови результатами роботи банківської системи. Для розрахунку даних європейської моделі з урахуванням фінансових показників вітчизняних банків ми використали доступні джерела, а саме журнал «Вісник Національного банку України», в якому опубліковано фінансові показники діяльності вітчизняних банків.
Результати прибутковості власного капіталу вітчизняних банків, не є цілком достовірними, оскільки сьогодні ще недостатньо відпрацьовані алгоритми проведення такого аналізу діяльності вітчизняних банків. Зважаючи на це, результати нашого аналізу представлені з використанням умовних позначень. Аналіз показників прибутковості вітчизняних банків ми пропонуємо здійснювати у вісім етапів.
Аналізуючи отримані дані, приходимо до висновку, що усі чинник що нами розглядаються, впливають по-різному, в одному випадку зумовлюючи зростання рентабельності власного капіталу банку, а в іншому нівелюючи його.
Розглянемо більш детально чинники, які можуть регулюватися органами банківського нагляду, і визначимо, яким може бути їх вплив і прибутковість банків. Як бачимо, маржа валового прибутку банків, змінюється не суттєво: її мінімальне значення складає 1,89 (Банки 4, 6), а максимальне — 3,58 % (Банк 7). Маржа резервів банків впливає в основному у бік зменшення прибутку банку. Показники маржі чистого прибутку банку до оподаткування показує, що порівняно з іншими кращою є позиція Банку 1, в якого значення цього показника є максимальним і становить 2,4 %, а мінімальне значення — у Б (0,45 %). Суттєвий вплив на рентабельність власного капіталу банку є квота власного капіталу та податкова маржа. Зокрема, показник власного капіталу підтверджує кращі позиції Банку 1 (8,96 %). рентабельність власного капіталу до оподаткування є максимальною та становить 26,83 %, що погіршує, в порівнянні з іншими, фінансовий стан банку 10, значення цього показника в якого є мінімальним і становить 5,35 %, а показник податкової маржі вносить не дуже значні коректування в сторону поліпшення ситуації. Загалом рентабельність власного капіталу і ситуація щодо фінансового стану вказує, що кращі показники Банк 9, в якого значення рентабельності власного капіталу після скорегування є максимальним і становить 23,79 %. Мінімальне значені цього показника у Банку 10 [19, 78].
За результатами отриманих значень рентабельності власного капіталу можна розподілити банки по рангах, провівши порівняння з показником рентабельності власного капіталу по банківській системі (табл. 3.1).
Таблиця3.1
Оцінка рентабельності власного капіталу банків
Банківська установа
Рентабельність власного капіталу
Відхилення від середнього показника
рентабельності власного капіталу по банківській системі
Банк 1
19,55
5,86
Банк 2
17,61
3,92
Банк 3
12,46
-1,23
Банк 4
13,5
-0,19
Банк 5
6,46
-7,23
Банк 6
8,08
-5,62
Банк 7
6,6
-7,09
Банк 8
4,49
-9,2
Банк 9
23,79
10,09
Банк 10
3,28
-10,42
По банківській системі
13,69
—
Як видно з даних табл. 3.1, за результатами проведеної оцінки і рентабельності власного капіталу перше місце займає Банк 9 з показів 23,79 %. У цьому банку найбільше відхилення показника прибутку власного капіталу від аналогічного середнього показника по банківській системі (10,09 %). У Банків 1 та 2 такі відхилення складають лише 3,92 % відповідно. Всі інші банки мають показники рентабелості нижчі, чим в середньому по банківській системі, що свідчить про недостатню рентабельність власного капіталу цих банків.
Із проведеного аналізу випливає, що європейська модель розрахунку та аналізу прибутковості банку є цілком придатною для використання в українських умовах. Під час визначення рейтингової оцінки за показником прибутковості банку доцільно використовувати як окремі показники, так і КОІ-модель.
Слід зазначити, що в сучасних умовах зменшення надходжень іноземних інвестицій доцільно також використовувати рекомендовані економістами Варшавського центру соціальних досліджень К. Клоца та М. Лучинського економічні показники, які дають можливість своєчасно показати наявність проблем у діяльності банків:
1) прибутковість активів (RОА) = прибуток / активи;
2) показник можливості покриття (МРS) = ((1 — ставка прибуткового податку) х поточний прибуток) / втрати;
3) показник платоспроможності (R) = власні кошти / зважені на ризики активи та позабалансові пункти.
Вивчення наявних підходів до аналізу прибутковості банку показало, що найбільш об'єктивну її оцінку можна одержати, визначивши рейтинги рентабельності вітчизняних банків і використовуючи систему відносних показників, зокрема:
— рентабельність власного капіталу (RОІ);
— прибутковість активів (RОА);
— показник можливості покриття (МРS).
Використання системи цих показників дозволить в умовах, що склалися, оцінити прибутковість та ефективність роботи банку як адміністрацією, так і клієнтами банку. Зазначимо, що показник RОА дає корисну інформацію для органів банківського нагляду та клієнтів банку, а показник рентабельності власного капіталу RОІ важливіший для власників банківської установи. Показник МРS вказує на спроможність банку покривати збитки попередніх періодів у поточному періоді, що значною мірою свідчить про те, до якого часу буде тривати незадовільний фінансовий стан банку.
3.3 Посилення ролі НБУ у підвищення ліквідності банківської діяльності
Банківська система країни — це сукупність банків, охоплених мережею договірних кореспондентських відносин, ціль яких — здійснення платежів за взаємними дорученнями (як відповідно до своїх потреб, за дорученнями клієнтів). При цьому наявність кореспондентських відносин, що зв'язують усі банки країни в єдину банківську систему, за чає існування в економіці країни якісно нового формування, функціонування якого істотно відрізняється від функціонування окремого банківського утворюючи, за визначенням окремих економістів, кровоносну систему країни. Відповідно, і ліквідність банківської системи, її платоспроможність якісно відрізняються від понять, що стосуються окремого банку.
Але якщо сутність поняття ліквідності банку у вітчизняній спеціальній (і нормативній) літературі сьогодні потребує подальшого обговорення, то сутність поняття «ліквідність банківської системи» дотепер взалі не розглядалася економістами. Проте коли банківська система України зіткнулася сьогодні (починаючи з 2008 р.) із проблемою неспроможості практично усіх банків виплачувати своїм вкладникам готівку на їх вимогу, сутність поняття «ліквідність банківської системи» набула особливої актуальності і тому потребує визначення з метою управління нею.
Деякі вітчизняні економісти вже зробили перший крок у визначенні сутності поняття «ліквідність банківської системи». Наприклад, економічна сутність ліквідності банківської системи полягає»… у забезпечені своєчасності, повноти і безперервності виконання всіх грошових зобов'язань банківської системи та достатності коштів відповідно до потреб розвитку економіки» або у «… здатності забезпечити достатність грошової маси і кредитних ресурсів для економіки країни» [26, 59].
На наш погляд, у цих визначеннях ліквідності банківської системи допускаються ті самі помилки, що й у визначенні ліквідності окремого банку. Відповідно, ліквідність банківської системи визначається як забезпеченість виконання банківською системою всіх її грошових зобов'язань (або забезпеченість зобов'язань взагалі грошима), а не лише готівкою, що має принципове значення в дотриманні ліквідності банків взагалі і ліквідності банківської системи зокрема.
Крім того, у цих визначеннях ліквідності банківської системи розглядається здатність банків забезпечити економіку країни або її потреби достатньоюсумою грошової маси, що, по суті, варто розуміти як достатність грошової маси для забезпечення реалізації реального ВВП, яку деякі автори визначають за допомогою коефіцієнта монетизації. Однак цей вимірник нібито забезпеченості економіки країни грошовою масою має деякі недоліки, які не дозволяють не тільки вірогідно оцінити забезпеченість економіки країни грошима, але й одержати приблизне значення забезпеченості економіки грошовою масою. Останнє зумовлено тим, що коефіцієнт монетизації — величина обернено пропорційна швидкості руху грошей, вимірюваної як відношення ВВП до грошової маси (МЗ). Відповідно, з уповільненням швидкості руху грошей грошова маса зростає, однак при цьому коефіцієнт монетизації зменшується і свідчить, що забезпеченість економіки країни грошовою масою зменшується, а це суперечить логіці забезпеченості економіки країни достатньою грошовою масою. До того ж, якщо зменшення коефіцієнта монетизації означає зменшення забезпеченості економіки грошима, то за логікою цього коефіцієнта НБУ необхідно збільшувати грошову масу (яка з уповільненням швидкості руху грошей зростає), отже, збільшувати обсяг й без того надлишкової грошової маси в економіці країни. За таких умов кількісно оцінити достатність (забезпеченість) економіки країни грошовою масою неможливо.
продолжение
--PAGE_BREAK--Доречно зазначити, що сьогодні грошова маса в Україні різко зросла (з 396 млрд. грн. на початок 2008 р. до 515,7 млрд. на початок 2009 р.), у той час як обсяг реального ВВП практично не змінився. Відповідно, сьогодні грошова маса, пропонована банківською системою України, є більш ніж достатньою, і навіть надлишковою, однак ліквідність банківської системи країни при цьому порушена.
Із цього можна зробити дуже важливий висновок про те, що не достатність забезпеченості економіки країни грошовою масою визначає ліквідність її банківської системи, а інші фактори, серед яких варто назвати, насамперед, здатність (нездатність) банків цієї системи і виплачувати на першу вимогу своїх вкладників готівку за своїми обов'язками.
Що ж стосується здатності банківської системи країни забезпечити економіку країни достатньою сумою кредитних ресурсів, то навряд чи ця здатність взагалі може розглядатися як характеристика ліквідності системи.
По-перше, тому що у здатності банківської системи забезпечити достатнім обсягом кредитних ресурсів економіку країни ховається можливість цілковитої втрати всією банківською системою своєї ліквідності. Це зумовлено тим, що банки можуть створювати для економіки країни кредитні ресурси, видаючи своїм клієнтам позички понад залучені банками кошти (згідно з капіталотворчою теорією кредиту), сприяючи зростанню в банківській системі обсягів уявних вкладів, які є реальною загрозою ліквідності всієї банківської системи.
По-друге, тому що банки можуть забезпечувати економіку країни достатньою сумою кредитних ресурсів, надаючи своїм надійним позичальникам (перш за все підприємцям малого та середнього бізнесу) позички готівкою за рахунок продажу на готівковому ринку високоліквідних активів, або прямої покупки валютної готівки, або одержання її у борг, що саме і робили вітчизняні банки, отримуючи позички в іноземних банків з метою збільшення своїх спекулятивних прибутків за рахунок суттєвих розбіжностей у процентних ставках за позичками за кордоном і в Україні. Однак у цьому випадку зовнішній борг банківської системи України на 1 січня 2009 р. виявився набагато більшим (103,2 млрд дол. США ніж обсяг залучених нею вкладів (46,7 млрд дол. США) і, відповідно більшим, ніж її здатність вчасно розрахуватися за своїми обов'язкам що і привело банківську систему до втрати своєї ліквідності, як явної так і прихованої.
Із цього випливає, що здатність банківської системи забезпечити економіку країни достатньою сумою кредитних ресурсів сама по собі здатна привести й окремий банк, і банківську систему в цілому до втрати своєї ліквідності (коли обсяг наданих банківською системою позичок виявиться набагато більшим від залучених нею реальних коштів), що і відбулося в деяких пострадянських країнах, в тому числі і в Україні.
Викладене дозволяє зробити висновок про те, що пропоновані сьогодні визначення ліквідності банківської системи не розкривають сутності цього поняття [28, 54].
Останнє обумовлено тим, що здатність банківської системи забезпечити економіку країни достатньою сумою грошової маси кредитних ресурсів може і бути, а от ліквідність банківської системи і всеж таки буде відсутня, тому що в банківської системи немає достатньої суми готівки для видачі її вкладникам на першу вимогу останніх, що й відзначається сьогодні в Україні (табл. 3.9).
Як видно з даних табл. 3.2, обсяг грошової маси за агрегату МЗ за сліджуваний період у десятки та сотні разів перевищує обсяг реального ВВП, що свідчить про те, що банківська система країни з надлишком безпечує грошовою масою обсяг реального ВВП. Разом з тим, обсяг нормального ВВП забезпечений грошовою масою тільки на 18,9 % (в 2000 і на 54,3 % (в 2008 р.). Однак з того, що обсяг номінального ВВП вираженний у поточних цінах, які рік у рік безупинно підвищуються (значною мірою у зв'язку зі збільшенням грошової маси, нарощуваної НБУ), і випливає, що саме банківська система країни сприяє зростанню грошової маси, яка безупинно нарощується НБУ і мультиплікативно розширюється системою банків країни, що і є причиною зростання номінального ВВП.
Таблиця3.2
Обсяги реального ВБІІ, МЗ, МО, наданих в економіку країни позичок і залучених вкладів банківською системою України у 2000-2008 роках (за станом на кінець року, млрд грн)
Показник
2000
2001
2002
2003
2004
2005
2006
2007
2008
ВВП реальн.
1,42
1,55
1,63
1,78
2,0
2,05
2,2
2,36
2,4
ВВП номін.
170,0
204,2
225,8
267,3
345,1
441,4
544,1
720,7
950,5
МЗ
32,2
45,7
64,9
95,0
125,8
194,1
261,1
396,1
515,7
у т. ч. готівка (М0)
12,8
19,5
26,4
33,1
42,3
60,2
75,0
111,1
154,8
МЗ, у % до ВВП номін.
18,9
22,4
28,7
35,5
36,45
44,0
48,0
55,6
54,3
Позички
19,6
28,4
42,0
67,8
88,6
143,4
245,2
426,9
734,1
Вклади
18,7
25,6
37,7
61,5
82,9
132,7
184,2
279,7
357,2
За таких умов навряд чи є підстави говорити про те, що банківська система України не має «… здатності забезпечити достатність грошової маси...» країни. Разом з тим, за можливості забезпечувати достатньою сумою грошової маси економіку країни (обсяг її реального ВВП) немає підстав говорити про ліквідність банківської системи, тому що значна кількість банків України сьогодні відчуває явний або прихований брак готівки для виконання своїх зобов'язань на першу вимогу вкладників. Те саме стосується і здатності банківської системи країни забезпечити економіку країни кредитними ресурсами, тобто позичками. Як видно з даних табл. 3.9, обсяг реального ВВП з надлишком забезпечений кредитними ресурсами. Наприклад, на початок 2009 р. обсяг позичок, наданих банківською системою України в економіку, досяг 734,1 млрд. грн., у той час як обсяг реального ВВП становив лише 2,40 млрд. грн. Із цього випливає, що банківська система України здатна забезпечити потреби її економіки не тільки грошовою масою, а й кредитними ресурсами з надлишком. Разом з тим не слід забувати, що ця здатність банківської системи сприяє і зростанню цін на товари та послуги (інфляції), що приводить до подальшого збільшення обсягу номінального ВВП. Процес цей нескінченний, у зв'язку з чим забезпечення банківською системою країни її економіки грошима та кредитними ресурсами незмінно призводить сьогодні до зростання інфляційних процесів у країні і збільшення її номінального ВВП при одночасному зниженні ліквідності банківської системи, що дає нам переконливий доказ того, що ліквідність банківської системи не визначається достатністю коштів (взагалі) відповідно до потреб розвитку економіки або здатністю забезпечити достатність грошової маси (а не готівки) і кредитних ресурсів для економіки країни.
З того, що усі банки країни через коррахунки пов'язані з вітчизняними та іноземними банками, випливає, що на коррахунках банків, насамперед, у центральному банку (НБУ), перебувають суми обов'язкових резервів, які банки зобов'язані формувати згідно із встановленими норм ми від залучених коштів, та добровільні тимчасово вільні кошти банк («вільні резерви», чи «вільна ліквідність», як називають їх деякі економісти). При цьому вони зазначають, що «вільна ліквідність є одним із базових показників стану банківської системи. Вона використовуєте банками для проведення операцій, а також для нарощування їх обсягів. Тому певне перевищення вільної ліквідності банків щодо рівня обов'язкових резервів, які зберігаються на кореспондентських рахунках у центральному банку, є необхідною передумовою ефективного виконання банками своїх функцій та нарощування ними обсягів своєї діяльності». Однак, на наш погляд, так звана «вільна ліквідність», або вільні надлишкові резерви банків, далеко не завжди є необхідною й достатньою умовами здатності банку на першу вимогу вкладника виплачувати йому готівку, тому що вільні надлишкові резерви виникають у банку тільки тоді, коли банк залучає у вигляді вкладів кошти, які він не може розмістити. У цьому випадку банк повинен платити за вкладами, не маючи альтернативного джерела такої плати, що означає неефективне виконання банком своїх функцій, тим більш, що за кошти, розміщені в НБУ на кореспонденських рахунках, банки не одержують плати. За цих обставин банки прагнуть створювати якомога менше «вільних резервів» [23, 59].
В. Міщенко та А. Сомик пропонують практично перше висвітленно у вітчизняній літературі такого поняття, як ліквідність банківської системи, разом з тим, на нашу думку, воно містить деякі неточності. Так, і приклад, на одній сторінці термін «ліквідність» застосовується для характеристики здатності банку й банківської системи забезпечити вчасно й у повному обсязі виконання власних грошових зобов'язань, на цій сторінці цей самий термін використовується для характеристи обов'язкових (оптимальна ліквідність) і вільних резервів (вільна ліквідність, оптимальна вільна ліквідність, надлишкова ліквідність) банку, банківської системи. Таким чином, ототожнюються взаємозалежні, і різні поняття — здатність(як характеристика) банку й банківської системи видавати готівку на першу вимогу вкладника (або надійного позичальника) і джерела (або резерви) такої здатності банків, а це далеко не те саме, що утруднює читачеві розуміння сутності поняття «ліквіднії банківської системи».
Враховуючи викладене вище, спробуємо дати своє тлумачення економічної сутності ліквідності банківської системи, не претендуючи при цьому на абсолютність судження. На наш погляд, під ліквідністю банківської системи країни варто розуміти її здатність (так само я кожного окремого банку цієї системи) на першу вимогу вкладників, надійних позичальників забезпечувати виконання своїх зобов'язків готівкою в будь-який момент часу у валюті створеної банками системи зобов'язань. Такий підхід до трактування ліквідності банківської системи накладає особливу відповідальність на НБУ щодо підтримки ліквідності усієї банківської системи. Це означає, що центральний банк як кредитор в останній інстанції у разі виникнення у будь-якого банку банківської системи утруднень із ліквідністю, повинен негайно надавати банкам (за умов їх звернення до НБУ і наявності в них достатньої суми цінних паперів) у порядку їх рефінансування необхідні позички в готівковій формі та у валюті створеного банком зобов'язання або за рахунок емісійного ресурсу, або за рахунок золотовалютних резервів НБУ. При цьому НБУ як центральний банк банківської системи має робити все, щоб не допустити навіть найменших ознак прояву нездатності банку (банків) виконувати свої зобов'язання перед вкладниками в готівковій формі та запобігати можливості появи у клієнтів тіні недовіри до банків та банківської системи країни, бо це може призвести до кризи останньої.
Аналіз використання банками інструментів рефінансування Національним банком України для підтримки ліквідності банків країни показав, що більша частина цих інструментів взагалі не використовується банківською системою країни (табл.).
Як видно з даних табл. 3.3, процес рефінансування може відбуватися за допомогою різних інструментів, але банки України найчастіше використовували позички, частка яких практично в усі досліджувані роки була найбільшою (крім 2002 і 2007 рр., у яких найбільша частка припадала на позички, отримані на тендерах).
Таблиця3.3
Склад і структура інструментів рефінансування НБУ, використаних банківською системою України для підтримки своєї ліквідності у 2001-2008 роках (за станом на кінець року, %)
Інструменти рефінансування
2001
2002
2003
2004
2005
2006
2007
2008
1. Аукціони
2. Тендери
8,2
76,7
8,9
4,9
1,9
12,1
78,0
9,0
3. Репо в т. ч.
пряме
3,9
0,8
1,6
16,8
5,2
16,3
—
13,6
зворотне
4. Позички овернайт
83,9
12,6
87,0
71,9
92,9
66,9
17,1
54,1
5.Підтримка довгострокової ліквідності
9,9
2,5
1,5
6. Стабілізаційні позички
4,9
0,9
7. Свопи
4,5
1,5
8. Позички під заставу майнових прав на кошти банківського вкладу, розміщеного в НБУ
0,2
4,9
9. Інші інструменти
4,0
20,9
Що стосується інших інструментів підтримки Нацбанком України банківської ліквідності, то, як видно з даних табл. 3.3, кредитні аукціони, зворотне репо зовсім не використовувалися з 2001 р., а свопи та стябі. заційні позички практично не використовувалися. Не використовувалися й позички, надавані НБУ під забезпечення акцій власників основної частки в капіталі банку, тому що цей інструмент рефінансування банку був уведений тільки наприкінці липня 2008 р. Заслуговує на увагу і інструмент, як «підтримка довгострокової ліквідності» (п. 5.), під якою можна розуміти все що завгодно, окрім підтримки банківської ліквідності, оскільки саме ліквідність як спроможність банку на першу вимогу вкладника видати йому готівку, на наш погляд, не може бути довгостроковою, тобто тривати більш ніж 1-3 дні.
Це зумовлено тим, що і високоліквідні кошти банку, і пред'явлення до нього вимог його вкладиш є дуже мінливим, у зв'язку з чим банк може розраховувати потік ліквідних коштів у межах не більше 10-14 днів. До того ж, у межах цього строку, на який розраховується потік, банк враховує усі випадки можливої необхідності підтримки своєї спроможності виплатити готівку (вкладникам на першу вимогу). Що ж стосується так званої довгострокової ліквідності у межах до одного року, то це вже йдеться про платоспроможність банку, а не про його ліквідність. Слід сказати, що рефінансування Нацбанком банківської системи України, як правило, завжди пов'язане з емісійним ресурсом і, відповідно, зі збільшенням готівкового обігу. Це обумовлено тим, що НБУ надає позички рефінансування під заставу цінних паперів уряду, для рефінансування яких використовуєм емісійний ресурс. Відповідно, для того, щоб одержувати позики рефінансування, банкам необхідно мати портфель високоліквідних цінних паперів уряду. Разом з тим, як показав аналіз складу і структури високоліквідних активів банківської системи, частка портфеля високоліквідних цінних паперів банків не перещує 3 % активів банківської системи. За таких умов слід визнати, роль НБУ у підтримці ліквідності банківської системи за допомогою фінансування неістотна.
Ліквідність банківської системи, на думку деяких економістів, «… сліджується за станом поточних рахунків банків у центральному банку». Однак, по-перше, не маючи чіткого розуміння сутності ліквідності банківської системи, навряд чи можна зробити будь-яке дослідження. По-друге, на думку В. Міщенка та А. Совка, обов'язкові й «вільні» резерви банків, що перебувають на коррахунках у центральному банку, формують високоліквідні активи банківської системи країни, так звану «оптимальну ліквідність», що складається з обов'язкових резервів і оптимальних вільних резервів. При цьому відзначається, оптимальна ліквідність банківської системи має забезчити не лише дотримання банками обов'язкового рівня резервних виплат та всіх грошових зобов'язань банківської системи, а й проведення операцій банків і нарощування їх обсягів відповідно до потреб розвитку економіки без виникнення дисбалансів, які загрожують фінансовій стійкості банківської системи та сприяють розвитку інфляційних процесів у країні. За такого підходу до ліквідності банківської системи, а тим більше, до її «оптимальної ліквідності», яка, на думку авторів статті, обумовлюється сумою обов'язкових і вільних резервів банків на їх коррахунках у центральному банку, залишається незрозумілим питання про те, куди відносяться залишки коштів банків на їх коррахунках в інших банках і готівка, що перебуває в касах банків та в банкоматах.